Падіння Гіперіона

Епілог

Через п’ять із половиною місяців Брон Ламія на сьомому місяці вагітності сідала на вранішній дирижабль, що летів на північ — зі столиці до Міста поетів, на прощальне свято Консула.

Коли дирижабль відчалив од щогли на летовищі й рушив на північний захід уздовж русла Гулаю, столиця, яку тепер усі, від тубольців до військовослужбовців ЗСГ та Вигнанців у відпустці, однаково звали Джектауном, у вранішньому світлі виглядала чистою та білою.

Найбільше місто Гіперіона постраждало від бойових дій, але переважно було вже відбудоване, тому більшість із трьох мільйонів біженців родом із фібропластових плантацій та дрібних поселень на південному материку вирішили нікуди не вертатись — попри великий інтерес, нещодавно виявлений до фібропласту зі сторони Вигнанців. Місто росло як на дріжджах, так що базові зручності — електрика, каналізація та кабельне ГТБ — потягнулися аж до кишел самоселів у горах між космопортом і старими кварталами.

У вранішньому світлі білішали будинки, свіжість весняного повітря обіцяла гарний день, а Брон розглядала грубі просіки нових доріг та жвавий рух на річці — добрі знаки для майбутнього.

Бої на орбіті Гіперіона скінчилися практично одразу після падіння Мережі. І фактична окупація Вигнанцями космопорту зі столицею плавно набула статусу спільного їх управління прибульцями та місцевим самоврядуванням, якого після визнання ліквідації Мережі домоглися, головним чином, Консул і колишній генерал-губернатор Тео Лейн. За майже півроку в космопорті сідали тільки спускові апарати з кораблів, що лишилися від планетарного флоту Збройних сил, та регулярні екскурсії з Рою. Тепер високі постаті Вигнанців, котрі скуплялися на Джектаунській площі, або їхні екзотичніші одноплемінники за чаркуванням у «Цицероні» вже нікого не дивували. Останні пару місяців Брон якраз і прожила в «Цицероні», їй відвели один із найбільших номерів на четвертому поверсі старого крила, поки Стен Левеський перебудовував і розширював пошкоджені корпуси легендарного закладу.

«Боже ж ти мій! — мав звичку викрикувати Стен, коли Брон питала, чим може зарадити. — Мені ще вагітні не помагали!» І попри те щоразу все закінчувалося тим, що вона таки бралася за якусь роботу під бурчання й обурення хазяїна. Хоч Ламія і була вагітна, та все ж таки вона лишалася лузійкою і за кілька місяців на Гіперіоні її мускулатура не встигла атрофуватися.

Того ранку Стен провів її до причальної щогли, допоміг із багажем та передав пакунок Консулу. А потім власник готелю вручив невеличку бандероль і самій Брон.

— Летіти в ту глушину довго й нудно, — проричав він. — Тобі ж треба щось почитати, еге ж?

Він подарував їй факсимільне видання «Поезій» Джона Кітса, випущене 1817 року і переплетене в шкіру самим Стеном Левеським.

Гігант зніяковів, а її супутники-пасажири пораділи з видовища, коли вона до тріщання в ребрах пригорнула бармена.

— Годі ж, хай тобі грець, — пробурмотів він, потираючи боки. — Перекажи тому Консулові, що я хочу знову бачити його нікчемну шкуру в своєму нікчемному генделику ще до того, як передам його в управління своєму сину. Так і перекажеш, чула?

Стоячи на антресольній палубі, Брон разом з іншими пасажирами кивнула та махала проводжальникам, поки дирижабль відчалював, скидав баласт і незграбно розвертався над дахами будинків.

Тепер же вони остаточно пролетіли район передмість і звернули на захід уздовж річища. Брон уперше так добре могла роздивитися гірську вершину на півдні, з якої над містом усе ще замислено нависав лик Сумного Короля Біллі. На його щоці лазерний ланцет залишив під час битви свіжий десятиметровий шрам, і тепер він помалу стирався під дією вітру та води.

Проте увагу Брон привабила ще більша скульптура, що поволі прибирала форми на північно-західному схилі гори. Навіть із сучасними різаками, позиченими в армійців, ця робота тривала нешвидко. Зараз ледве можна було розпізнати великий орлиний ніс, важкі надбрів’я, широкий рот і сумні розумні очі. Чимало біженців із Гегемонії, які застрягли на Гіперіоні, спробували було заперечити проти появи образу Міни Ґледстон на горі, але Рітмет Корбе III, правнук монументаліста, котрий викарбував сусіднє обличчя Сумного Короля Біллі (а також, за збігом обставин, власник цієї території) якнайдипломатичніше заявив: «Нахуй!» — і зайнявся роботою. Іще рік-два, і він закінчить.

Брон зітхнула, погладила вже помітний живіт — усе своє життя вона терпіти не могла цей прояв ніжностей у вагітних, а тепер не могла його спекатися сама — і незграбно подибала до свого шезлонга на оглядовій палубі. Якщо вона така велика на сьомому місяці, на що ж вона стане схожа вкінці вагітності? Брон поглянула на так само помітну велику газову оболонку дирижабля, подумала за аналогією про свій живіт і скривилася.

Із постійними ходовими вітрами подорож дирижаблем триває всього двадцять годин. Якусь частину шляху Брон куняла, але більшість подорожі все ж таки спостерігала за тим, як унизу розгорталися знайомі пейзажі.

Вони проминули шлюзи Карли перед обідом, і Ламія з усмішкою на вустах погладила пакунок, який везла Консулу. Кілька годин по обіді на обрії вже забовванів річковий порт Наяда, і з висоти трьох тисяч футів жінка побачила стару пасажирську баржу, яку проти течії тягнули скати-манта, лишаючи по собі V-подібний кільватерний струмінь. «Цікаво, — подумалося їй, — а це не може бути наш „Бенарес“, га?»

Над Окраєм у верхньому салоні саме подали вечерю, а з останніми променями призахідного сонця, що забарвили рівнину, вони вилетіли на узбережжя Трав’янистого моря. Мільйони трав брижилися під подувами того самого бризу, що гнав і їхній дирижабль. Свою каву Брон забрала на антресольну палубу, до улюбленого шезлонга. Вона поширше відчинила вікно і дивилася, як уже в присмерках під нею розливалося Трав’яне море, схоже на чуттєве сукно більярдного стола. Перед тим як на палубі засвітили вогні, їй пощастило роздивитися буєр, що плуганив із півночі на південь. На його кормі та носу хиталися ліхтарі. Жінка перехилилася з вікна і, здається, навіть розчула гуркотіння великого маховика та лопотіння парусини клівера, коли буєр важко гойднувся, лягаючи на новий галс[163].

Коли Брон піднялася по халат, у каюті на неї вже чекало застелене ліжко. Та прочитавши кілька віршів, вона знову опинилася на спостережній палубі, де й пробула аж до самого світанку, дрімаючи в улюбленому шезлонгу та дихаючи свіжими запахами трави, що линули знизу.

У «Спочинку пілігрима» вони пришвартувалися для того, щоби поповнити запаси їжі та води, поновити баласт і змінити екіпаж, але Брон залишилася на борту і не пішла оглядати околиць. На кінцевій станції канатної дороги вона бачила вогні освітлювачів, а коли її подорож поновилася, то дирижабль, здавалося, взяв курс на хребет Вуздечка саме над опорами канатки.

Коли вони перелітали гірське пасмо, надворі все ще було темно. До неї в каюту завітав бортпровідник, аби закупорити продовгуваті вікна, адже тривала загальна герметизації відсіків. Та Брон все одно встигла розгледіти у зоряному світлі гондоли, що бігли понад хмарами від піка до піка, і мерехтіння льодових полів.

Одразу після сходу сонця вони пролетіли над Твердинею Хроноса, і навіть у його рожевуватому світлі замок анітрохи не випромінював тепла. За ним з’явилася високогірна пустеля, а зліва по борту зблиснуло білотою Місто поетів. Саме туди прямував швартуватися дирижабль — на східну околицю нового космопорту.

Брон нікого не чекала зустріти. Усі її знайомі вважали, що вона прибуде трохи пізніше вдень, разом з екранольотом Тео Лейна. Проте Ламії хотілося побути сам на сам зі своїми думками, і переліт дирижаблем здався їй найвдалішим для такої нагоди способом пересування. Вона і справді мала рацію.

Проте не встиг напнутися швартовий канат й опуститися трап, як Брон запримітила у невеличкій юрбі знайоме обличчя Консула. Поруч із ним стовбичив Мартін Силен, насуплений та зіщулений у вранішньому світлі, до якого той був непризвичаєний.

— Трясця тобі, Стене, — пробурмотіла Брон, коли пригадала, що надвисокочастотний канал вже відлагоджено, а на орбіті літають нові супутники зв’язку.

Замість вітання Консул її просто пригорнув. Мартін Силен позіхнув і потиснув руку:

— Гіршого розкладу польотів не знайшлося, еге ж?

Святкували ввечері. Наступного ранку не просто Консул відлітав геть. Більшість флоту ЗСГ, що досі лишався у системі, вирушав у зворотній шлях, а з ними — значна частина Рою Вигнанців. Добрий десяток спускових апаратів обсів невелике летовище навколо корабля Консула, поки Вигнанці наносили свій останній візит Гробницям часу, а офіцери Гегемонії віддавали останню шану гробниці Кассада.

Місто поетів уже розжилося практично на цілу тисячу постійних мешканців, поміж яких більшість становили митці й поети, в основному — позери, за словами Силена. Вони вже двічі намагалися обрати Мартіна бурмистром, а той уже двічі встигнув відхилити їхню пропозицію та ґрунтовно проклясти своїх гіпотетичних виборців. І попри те старий поет наглядав за всіма роботами: керував реставрацією, виносив ухвали в суперечках, розподіляв житло та займався доставкою припасів із Джектауна та південних районів. Місто поетів більше не належало мерцям.

Як казав Мартін Силен, із появою людей тутешній колективний ай-к’ю тільки погіршився.

Бенкетували у відбудованому залі для частувань, а його велика баня під час скетчів різних митців та декламації Мартіном Силеном усіляких сороміцьких віршиків відлунювала сміх. Окрім Консула і Силена, круглий стіл Брон міг похвалитися шістьма Вигнанцями-гостями включно з Громадянкою Ґенґою та Шурфом Мінмуном, а також Рітмет Корбе III, вбраною у кілька зшитих між собою шкур і високу конічну шапку. Тео Лейн спізнився, довго вибачався, переказав кілька свіжих анекдотів зі столиці і приєднався до їхнього стола на десерт. Не так давно місцеві разом із Вигнанцями в опитуванні щодо близьких виборів міського голови, які мали відбутися в Четвертомісяці, назвали його народним мером Джектауна — здавалося, йому симпатизували геть усі. Але й Тео давав їм зрозуміти, що не має наміру відхиляти цієї виявленої йому високої честі.

Чимало вина було випито на бенкеті, але по тому Консул тихенько запросив кількох людей на борт свого корабля, де знову частував їх вином і музикою. У гості пішли Брон, Мартін і Тео, тепер вони всі розмістилися високо на балконі корабля, а Консул напрочуд тверезо й напрочуд невимушено грав їм Ґершвіна, і Стюдері, і Брамса, і Лузера, і «Бітлз», і знову Ґершвіна, а завершив невимовно прекрасним Другим концертом Рахманінова для фортепіано до мінор[164].

Потім вони сиділи в приглушеному світлі, дивилися з висоти на місто й долину, допивали вино і до пізньої ночі розмовляли.

— Як ви гадаєте, що вас чекає в Мережі? — спитав Тео у Консула. — Анархія? Охлократія? Новий Кам’яний вік?

— Мабуть, усе разом і навіть більше, — всміхнувся Консул. Він покрутив чарку із бренді в руках. — А якщо серйозно, то до падіння «світла-плюс» ми прийняли чимало повідомлень, тож цілком зрозуміло, що попри серйозні проблеми більшості старих планет Гегемонії вдасться їх нормально пережити.

Тео Лейн сидів, цмулячи те саме вино, що приніс сюди з бенкетної зали.

— Чому, на вашу думку, зникло «світло-плюс»?

— Богові набридли наші каракулі на його флігелі, — хрюкнув Мартін Силен.

Вони багато говорили про старих друзів, уявляючи, як там зараз ведеться отцю Дюре. В одному з останніх перехоплених повідомлень «світла+» ішлося про його нову роботу. Пригадався і Лінар Гойт.

— Цікаво, його автоматично оберуть Папою, коли пуститься духу Дюре? — спитав Консул.

— Навряд чи, — засумнівався Тео. — Принаймні в нього є шанс відродитися, якщо та додаткова хрестоформа на грудях Дюре досі працює.

— Ото буде дивина, якщо він явиться по свою балалайку, — промовив Силен, перебираючи струни музичного інструмента. Брон раптом подумала, що в тьмяному світлі старий поет і досі скидається на сатира.

Говорили вони і про Сола та Рахіль. За останні півроку сотні людей пробували зайти у Сфінкс; одному навіть вдалося — скромному Вигнанцеві на ім’я Бізанспеш Амменьєт.

Протягом багатьох місяців фахівці Вигнанців аналізували Гробниці і сліди хроноприпливів, що досі збереглися. На деяких спорудах після їхнього відкриття проявилися ієрогліфи та напрочуд знайомий клинопис, що допомогло в загальних рисах розібратися із призначенням різних Гробниць.

Сфінкс був одностороннім порталом у майбутнє, про яке їм розповідала Рахіль / Монета. Ніхто не розумів, за яким принципом він відбирає бажаючих скористатися ним, але поміж туристів уже з’явилася мода пробувати ввійти у нього. Жодних вісточок про долю Сола та його доньки знайти не пощастило. Брон зрозуміла, що часто думає про старого вченого.

Брон, Консул і Мартін Силен випили за Сола і Рахіль.

Нефритова гробниця, напевно, якимось чином була пов’язана із газовими гігантами. Її характерний портал ще нікого не пропустив, але екзотичні Вигнанці, модифіковані й народжені у середовищах юпітеріанського типу, щодень прибували і пробували свої сили в ній. Геть усі експерти постійно твердили, що Гробниці — не телепорти, а цілковито новий тип космічних комунікацій. Туристам же було начхати.

Обеліск лишався темною загадкою. Гробниця все ще світилася, але тепер входу до неї не існувало. Вигнанці вважали, що всередині неї знаходиться ціле військо Ктирів. Мартін Силен торочив про те, що Обеліск — фалічний символ, яким прикрасили долину в останній момент. Решті здавалося, що він міг бути пов’язаний із храмовниками.

Брон, Консул і Мартін Силен випили за Істинного Голоса Дерева, Гета Мастіна.

Наново запечатаний Кришталевий моноліт став гробницею полковника Федмана Кассада. Розгадані символи, закарбовані в камені, розповідали про космічну битву і великого воїна із минулого, котрий явився на допомогу в змаганні з Князем болю. Молоді новобранці із факельників та ударних кораблів слухали цю історію, роззявивши роти. Тепер легенда про Кассада рознесеться світами старої Мережі, коли ще більше кораблів повернеться в колишню Гегемонію.

Брон, Консул і Мартін Силен випили за Федмана Кассада.

Перша і друга Печерні гробниці, схоже, взагалі нікуди не вели, зате третя відкривалася в лабіринти кількох інших планет. Після зникнення кількох дослідників головні по науці у Вигнанців нагадали туристам, що ці лабіринти віддалені не тільки в часі (можливо, на сотні і тисячі років назад чи вперед), а й у просторі. Тому в печери стали пускати тільки кваліфікованих спеціалістів.

Брон, Консул і Мартін Силен випили за Поля Дюре та Лінара Гойта.

Ктирів палац лишався загадкою. Коли за пару годин Брон пішла туди з іншими, стелажі з тілами позникали, його інтер’єр повернув собі попередні розміри, але по центру яскраво горіли світляні двері. Хто б у них не зайшов, завжди зникав. Не повернувся ніхто.

На час роботи із розшифрування вирізьблених у камені літер, що сильно постиралися від часу, вчені взагалі заборонили прохід до Палацу. Поки що їм удалося розібрати тільки три слова (усі давньою земною латиною), що в перекладі означали «КОЛІЗЕЙ», «РИМ» і «ЗАСЕЛЕННЯ». Згідно із найсвіжішим переказом, це був портал на Стару Землю, куди могли перенестися жертви тернового дерева. Черги вишиковувалися сотнями.

— От бач, — Мартін Силен звернувся до Брон, — якби ти, блін, не поквапилася мене рятувати, то я міг би вже відправитися додому.

Тео Лейн подався вперед:

— Ви й справді хотіли би повернутися на Стару Землю?

— Нахріна воно мені треба? — щоякнаймиліше всміхнувся сатир. — Там було нудно, ще коли я народився, нудно там буде й надалі. Усе відбувається саме тут, — Силен випив за самого себе.

У якомусь сенсі, замислилася Ламія, він мав рацію. Гіперон став місцем зустрічі для Вигнанців та колишніх громадян Гегемонії. Гробниці часу нібито символізували майбутню торгівлю, туризм і подорожі в людському суспільстві, призвичаєному до життя без телепортів. Вона намагалася подивитися на це очима Вигнанців — велетенські флотилії, що могли розширювати обрії людства, генетично модифікованого для колонізації газових гігантів, астероїдів та планет із суворішим кліматом, аніж на Марсі чи Хевроні. І їй бракувало уяви. Можливо, цей світ побачить її дитина... чи онуки.

— Про що ви замислилися, Брон? — запитав Консул, коли пауза затягнулася.

— Про майбутнє, — всміхнулася вона. — І про Джонні.

— Ах, так, — озвався поет, — про поета, котрий міг стати Богом, але не став.

— Як ви гадаєте, що сталося з другою персоною? — поцікавилася вона.

— Не знаю, чи вона могла пережити смерть Корду, — змахнув рукою Консул. — А ви?

Жінка покрутила головою.

— Мене просто заздрощі їдять. Так багато людей із нею зустрічалося. І навіть Меліо Арундес у Джектауні.

Вони випили за Меліо, який відлетів п’ять місяців тому із першими спін-зорельотами Збройних сил, що поверталися в Мережу.

— Здається, його персону бачили всі, крім мене, — Брон насупилася на свою чарку з бренді і зрозуміла, що перед сном треба буде випити ще одну порцію антиалкогольних пігулок для вагітних. Вона трохи захмеліла: таблетки захищали дитину, але не її саму.

— Я до себе, — вона підвелася і пригорнула Консула. — На світанку ж треба бути при повному параді, щоби провести твій корабель на старті.

— Впевнені, що не хочете переночувати на борту? — уточнив дипломат. — Із гостьової спальні постає прекрасний краєвид долини.

— Усі мої речі в старому палаці, — заперечно похитала головою Брон.

— Ми ще поговоримо на прощання, — заявив Консул, і швидко, поки вони обоє не помітили сліз у її очах, пригорнув жінку.

До Міста поетів її проводжав Мартін Силен. Перед її апартаментами вони затрималися на хвилинку в освітленій галереї.

— То ти справді був на тому дереві чи бачив його тільки у своїх стимсимуляціях, поки спав у Ктиревому палаці?

Поет не всміхався. Він торкнувся грудей, де їх було пробив сталевий шип.

— Себто був я китайським філософом[165], котрому снилося, що він метелик, чи метеликом, кому наснилося, що він китайський філософ? Дитинко, ти про це?

— Так.

— Це правильна відповідь, — тихо промовив старий. — Так. Я був і тим, й іншим. В обох випадках — абсолютно реальним. В обох випадках мені страшенно боліло. А тебе я любитиму й плекатиму довіку за те, що врятувала мені життя. Для мене ти завжди — ходак повітрям, — він узяв її руку і поцілував. — Заходиш?

— Ні, хочу ще прогулятися садом.

— Ну, то добре, мабуть, — завагався поет. — Зараз тут патрулі, люди й машини, та й наш Ґрендель-Ктир на «біс» іще не являвся... але будь обережна, гаразд?

— Не забувай, — відказала Брон. — Я ж Ґренделеборець. Ходжу повітрям і перетворюю їх на скляних крихких бабаїв.

— Еге ж. Але далі саду не ходи. Чула, мала?

— Чула, — всміхнулася Брон і торкнулася живота. — Ми будемо обережні.

Він чекав у садку, де світло лишалося тьмяним, куди не діставали камери відеоспостереження.

— Джонні! — приголомшено видихнула Брон і поквапилася до нього брукованою стежкою.

— Ні, — він, здалося, трошки сумно похитав головою. Чоловік і справді скидався на Джонні. Таке саме каштанове волосся з рудизною, карі очі, вольове підборіддя, лагідна усмішка. Вбраний він був трохи дивно: цупка шкіряна куртка, широкий черес, важкі черевики, в руках — ціпок для прогулянок, а ще — недоладна хутряна шапка, яку він зняв при її наближенні.

Брон зупинилася за метр.

— Ну, звичайно, — промовила вона трохи голосніше, ніж напошепки. Жінка потягнулася до нього рукою, і її рука зловила повітря, хоч навколо нічого не дзуміло і не мерехтіло, як то буває з голограмами.

— Тут рясна метасфера, — промовив він.

— Еге ж, — погодилася вона, ні краплинки не розуміючи, про що він говорить. — Ти ж інший Кітс. Двійник Джонні.

Коротун простягнув руку, ніби збирався торкнутися її величенького живота.

— То я, виходить, немовби дядько, правда, Брон?

Вона кивнула.

— То це ти врятував немовлятко... Рахіль... я вгадала?

— А ти мене бачила?

— Ні, — видихнула Брон, — але я відчувала, що ти там був, — вона завагалася на хвильку. — Але ж Уммон говорив не про тебе? Ти ж не Емпатія, що входить до людського Абсінту?

Він похитав головою, і його кучері зблиснули в приглушеному світлі.

— Виявилося, що я — Наперед овець. Ладнаю шлях Навчителю. Тож, боюся, єдине, вчинене мною чудо, — це дитинка, яку я притримав, поки її в мене хтось не забрав.

— Ти мені не помагав... із Ктирем? Із ширянням у повітрі?

Кітс розсміявся.

— Ні я. Ні Монета. Це була ти, Брон.

— Це неможливо, — вона енергійно похитала головою.

— Можливо, — тихо промовив він і знову простягнув руку до живота. Їй здалося, що вона відчула доторк його долоні. Кітс прошепотів: — «Іще незаймана коханко рясту, // Пестунко тиші й забарних віків»[166], — він подивився на Брон. — Безперечно, в матері Навчительки мають бути якісь поблажки.

— Матері... — раптом Брон знадобилося присісти на лаву, яка вчасно виявилася поруч. Ніколи раніше в житті вона ще не почувалася незграбою. Але на сьомому місяці вагітності не існує способів граційно опускатися на сидіння. На думку їй чомусь спав образ дирижабля, який цього ранку швартувався до щогли на летовищі.

— Навчительки, — закінчив за неї Кітс. — Гадки не маю, чого саме вона навчатиме, але це змінить усесвіт і спричинить появу ідей, що житимуть і за десять тисяч років від сьогоднішнього дня.

— Моя дитина? — хапаючи повітря ротом, перепитала вона. — Моя і Джонні дитина?

Персона Кітса пошкрябала собі щоку.

— Єднання людського духу і логіки абсолютного інтелекту, якого довго прагнули Уммон і Корд, що так і померли, не збагнувши нічого, — промовив він і підійшов на крок. — Шкода, що я не зможу бути поруч, коли вона почне навчати, чого б їй там не випало навчати. Побачити, як це вплине на світ. Цей світ. Інші світи.

— Чому? — голова Брон ішла обертом, але вона розчула щось у його голосі. — А де будеш ти? Щось негаразд?

— ТехноКорду вже немає, — зітхнув Кітс. — Тутешні інфосфери замалі навіть для значно урізаної версії мене... хіба що сховатися в Штінті якогось із військових кораблів, але мене туди геть не тягне. Я погано виконую накази.

— А більше ніде сховатися? — спитала Брон.

— Ще є метасфера, — озирнувся він. — Але там повно левів, тигрів і ведмедів. А я ще не готовий.

Ламія пропустила це повз вуха.

— У мене є ідея, — вона заходилася йому розповідати.

Образ її коханого підійшов до неї, пригорнув її віртуально і промовив:

— Ви справжнє диво, пані, — і відійшов у тіні.

— Просто вагітна жінка, — похитала головою Брон і поклала руку на живіт під сукнею. — Навчителька, — пробурмотіла вона, а потім звернулася до Кітса: — Гаразд, архангеле, що приніс мені звістку. Як мені її назвати в такому разі?

Відповіді не пролунало. Брон підвела погляд.

У тінях було порожньо.

У космопорт Брон прийшла ще вдосвіта. Прощальне товариство назвати веселим язик не повертався. Крім загального суму, що супроводжує такі сцени, Мартін, Консул і Тео страждали на похмілля, оскільки таблетки проти нього на Гіперіоні закінчилися. І тільки в Брон був веселий настрій.

— Клятий бортовий комп’ютер збоїть із самого ранку, — бурмотів Консул.

— Що ж так? — усміхнулася Брон.

Дипломат поглянув на неї із прищуром.

— Я попросив його провести стандартну передполітну перевірку, а тупа залізяка обдарувала мене віршем.

— Віршем? — здивовано підняв брову Мартін Силен.

— Ага... от послухайте... — Консул ввімкнув комлоґ, і знайомий Ламії голос продекламував:

Тео Лейн здивувався:

— Дефективний Штінт? Мені здавалося, на вашому кораблі один із найкращих штучних інтелектів за межами ТехноКорду.

— Так і є, — обурився Консул. — І він не дефективний. Провів повноцінну когнітивну й функціональну перевірку. Усе в нормі. Але ж видати мені таке!.. — і він тицьнув у текст вірша на екрані комлогу.

Мартін Силен уважно поглянув на Брон Ламію, помітив її усмішку і знову повернувся до Консула:

— Ну, що ж, може, ваш корабель просто зайнявся самоосвітою. Не переживайте за це. У довгій подорожі туди й назад він вам правитиме за добре товариство.

Запала мовчанка, і під час неї Брон дістала габаритну бандероль.

— Прощальний дарунок, — проказала вона.

Консул розгорнув пакет, спочатку він це робив повільно, але вже незабаром рвав і дер обгортку, з якої з’явився скручений, вилинялий та неабияк пошарпаний килимок. Він провів по ньому руками, підвів погляд і схвильовано запитав:

— Де?.. Як?..

— Одна місцева біженка натрапила на нього трохи нижче шлюзів Карли, а потім намагалася спродати на Джектаунському ринку, саме коли я там гуляла. Попит на нього був дуже скромний, — усміхнулася Брон.

Консул глибоко зітхнув і провів пальцями по пілотних лініях килима-літуна, на якому його дідусь Мерій летів назустріч тому фатальному знайомству з бабусею Сірі.

— Боюся, він більше не літає, — промовила Брон.

— Просто перезарядити, та й усе, — сказав Консул. — Навіть не знаю, як тобі віддячити.

— Не треба, — відповіла жінка. — Це просто вам на щастя.

Дипломат похитав головою, пригорнув Брон, потиснув решті руки і піднявся у ліфті на корабель. Ламія з іншими вернулися в будівлю космопорту.

У ляпіс-лазуровому небі Гіперіона не було видно жодної хмаринки. Сонце заливало віддалені вершини хребта Вуздечка густими фарбами, натякаючи на теплий день.

Брон озирнулася через плече, глянувши на Місто поетів і долину за ним. Звідси можна було розгледіти лише маківки найвищих Гробниць часу. На краєчку одного з крил Сфінкса зблиснув промінь світла.

Майже безшумно і з мінімальним жаром ебенової барви корабель Консула злетів на хвості чистого голубого полум’я та ринув у височину.

Брон спробувала пригадати поезії, які тільки-но читала, але в пам’яті спливли тільки завершальні рядки найдовшого та найкращого його незавершеного творіння:

Брон відчула, як теплий вітер куйовдить її волосся. Тепер уже не приховуючи рясних сліз, не намагаючись змахнути їх рукою, вона підняла обличчя до неба і помахала рукою прекрасному кораблю, що заломив віраж і нісся у вишину, гнаний лютим голубим огнем, і — ніби озиваючись із далечіні — пролунав несподіваний звуковий удар, що розірвав тишу пустелі та відбився від далеких гір.

Брон плакала і ще раз помахала рукою, а потім іще раз на прощання Консулу, небу, друзям, яких більше ніколи не побачить, частині свого минулого життя та зорельоту, схожому на бездоганну стрілу із чорного дерева, якою з лука вистрілив невідомий бог.

Він спалахнув, як факел...