Падіння Гіперіона

Розділ 31

Я прокинувся, і мені це не припало до вподоби.

Перевернувшись, я мружився та лаяв несподіване вторгнення світла. На краю ліжка сидів Лі Гант, досі тримаючи в руках аерозольний інгалятор.

— Ти прийняв стільки снодійного, що можна цілий день провалятися в ліжку, — проказав він. — Прокинься і співай.

Я сів, пошкрябав на щоках ранкову щетину і скривився в напрямку Ганта.

— Хто в дідька тобі дозволив вдиратися у мій номер? — говорячи це, я закашлявся і не міг спинитися, аж поки Гант не приніс мені склянки води з ванної кімнати.

— На.

Я випив, марно стараючись виливати свій гнів та лють у проміжках між спазмами кашлю. Рештки сну розвіялися, немов уранішній туман. На мене впало відчуття жахливої втрати.

— Вдягайся, — підвівся Гант. — Ти потрібен Директрисі в її кабінеті за двадцять хвилин. Поки ти тут спав, дещо сталося.

— І що ж таке трапилося? — я протер очі, а тоді п’ятірнею спробував розкуйовдити чуприну.

— Зазирни в інфосферу, — стримано всміхнувся Гант. — І якнайшвидше у кабінет Ґледстон. Двадцять хвилин, Северне, — і він пішов.

Я зайшов в інфосферу. Зазвичай, такий візит можна порівняти із видом на клаптик океану на Старій Землі, який може перебувати на різних стадіях турбулентності. У нормальні дні вона скидається на спокійне море, чиєю поверхнею бігають хвильки різних конфігурацій. Кризові стани візуалізуються в подобі брижів та баранців на гребенях хвиль. Сьогодні в інфосфері штормило. Я не одразу зміг зайти, хай яким маршрутом хотів скористатися. Вал спантеличення характеризував припливи інформації й оновлень, матриця базової площини навісніла від перемін у сховищах даних, крупних переведень кредитів із рахунку на рахунок, у той час як Річ Спільна (що схожа на багатошарову гутірку про новини та політичні дебати) сьогодні перетворилася на ураган непорозумінь, покинутих референдумів та застарілих шаблонів, що ніби дрантя хмар носилося в буревії.

— Господи всемогутній, — прошепотів я, насилу пробившись в інфосферу та змагаючись із напливом інформації, що бив хвилями в імплантовані мережі та мозок. Війна. Несподівана атака. Неминуче руйнування Мережі. Балачки про відставку Ґледстон. Заворушення на двох десятках планет. Повстання проти Церкви Ктиря на Лузі. Флот ЗСГ, що темпом покидав систему Гіперіона, здійснюючи відчайдушний ар’єргардний маневр. Але ж надто спізнілий, надто спізнілий. Напад на Гіперіон уже розпочався. Острах замаху на систему телепортів.

Я скочив і голяка побіг в акустичний душ, який закінчив приймати у рекордний для себе час. Гант або ще хтось уже приготував мені сірий формений костюм та накидку, тож я похапцем убрався, на ходу зачісуючи мокре волосся назад, дозволивши йому впасти на комір.

Не годилося затримувати Виконавчу директрису Гегемонії Людини. Ой, не годилося.

— Ви вчасно, — з порога приватного кабінету мене зустріла Міна Ґледстон.

— Що ви нахрін скоїли? — гарикнув я.

Ґледстон кліпнула. Вочевидь, Виконавча директриса Гегемонії Людини не звикла до такого тону. «Сама, трясця, винна», — подумалося мені.

— Не забувайте, хто ви і з ким розмовляєте, — холодно зауважила вона.

— А я не знаю, хто я. Та й говорю, можливо, з найбільшим масовим убивцею від часів Горація Ґленнон-Гайта. Якого дідька вам здалася ця війна?

Ґледстон іще раз кліпнула та роззирнулася по кімнаті. Ми спілкувалися самі. Її вітальня була довга, стіни приємних темних кольорів були прикрашені шедеврами зі Старої Землі. Але тієї миті мене справді не хвилювало, що я стояв у приміщенні з оригіналами ван Ґоґа. Я прикипів поглядом до Ґледстон та її лінкольнівського обличчя, що насправді належало старій жінці, на яку крізь стулки жалюзі падали промінці світла. На мить наші погляди зустрілися, але вона швидко відвела очі.

— Перепрошую, — різко промовив я без ноток вибачення в голосі, — ви ж не дозволили цьому статися, ви спровокували такий хід подій, правда?

— Ні, Северне, я не спровокувала такого ходу подій, — Ґледстон говорила притишеним голосом, майже напошепки.

— Розказуйте, — відказав я, міряючи кроками кімнату перед високими вікнами, а світло, пробиваючись крізь жалюзі, бігало по мені різнобарвними смужками. — І я не Джозеф Северн.

— Мене вас називати пан-Кітсом? — повела вона бровою.

— Звіть мене Ніким[52], — відповів я. — А коли прийдуть інші кіклопи, скажете їм, що Ніхто вас осліпив, а ті вернуть назад, примовляючи, що то боги наслали на вас.

— Плануєте мене осліпити?

— Зараз я міг би скрутити вам в’язи і піти геть, не відчуваючи жодного докору сумління. Ще й тиждень не добіжить до кінця, як загинуть мільйони. Як ви могли дозволити цьому статися?

Ґледстон торкнулася нижньої губи.

— У майбутнього є тільки два шляхи розвитку, — тихо промовила вона. — Війна й абсолютна невизначеність або мир й однозначне винищення. Я обираю війну.

— Хто це сказав? — тепер у моєму голосі лунала радше допитливість, аніж гнів.

— Це факт, — вона звірилася з комлоґом. — За десять хвилин у мене виступ у Сенаті, під час якого я оголошу війну. Розкажіть мені, що нового у пілігримів на Гіперіоні.

— Тільки в тому разі, якщо ви мені щось пообіцяєте.

— Гаразд, якщо це в моїх силах.

Я взяв паузу і зрозумів, що жодним важелем у всесвіті не зможу переконати цієї жінки поставити свій автограф на порожньому чеку.

— Ну, добре, — почав я. — Я хочу, щоби ви відправили плюс-сигнал на Гіперіон, зняли арешт із корабля Консула і відправили когось угору Гулаєм на його пошуки. Він десь у ста тридцяти кілометрах від столиці, в районі шлюзів Карли. Може бути поранений.

Ґледстон зігнула палець, потерла губу і кивнула.

— Пошуки ми організуємо. Звільнення корабля залежить від того, що ви мені конкретно розкажете. Інші живі?

— Деякі, — я підібгав куцу накидку і впав на канапу навпроти стола.

— Донька Байрона Лами? Брон?

— Її забрав Ктир. Якийсь час вона лишалася непритомною, під’єднаною через дивний нейрошунт до інфосфери. Я снив... що вона пливла в просторі й возз’єдналася з імплантованою персоною першої повернутої особистості Кітса. Вони ввійшли до інфосфери... по суті, мегасфери, до вимірів та комунікації Корду, про які я сном-духом не відаю.

— Вона зараз жива? — напружена Ґледстон подалася вперед.

— Не знаю. Її тіло зникло. Я прокинувся ще до того, як зміг побачити, де її персона ввійшла у мегасферу.

Директриса кивнула.

— Що з полковником?

— Кассада забрала кудись із собою Монета — жінка, котра, здається, мешкає в Гробницях, поки вони подорожують часом. Коли я його бачив востаннє, він голіруч атакував Ктиря. Точніше, тисячі Ктирів.

— Вижив?

— Не знаю, — розвів я руками. — То ж тільки сни. Уривки. Клаптики сприйняття.

— Поет?

— Силена вхопив Ктир. Настромив на своє тернове дерево. Але я ще раз бачив його пізніше, вві сні про Кассада. Силен досі живий. Не розумію як.

— Отже, тернове дерево реальне? Не тільки пропаганда Церкви Ктиря?

— Реальніше нікуди.

— А Консул їх покинув? Намагався повернутися до столиці?

— У нього бабусин килимок-літун. Він добре себе проявив, аж поки не дістався шлюзів Карли, про які я згадував... упав у річку, — наступне питання я випередив: — Чи вижив після падіння, не знаю.

— Священик? Отець Гойт?

— Хрестоформа відродила його в подобі отця Дюре.

— Це справжній отець Дюре чи його бездумний дублікат?

— Це Дюре, — промовив я. — Проте... ушкоджений. Апатичний.

— Він досі в долині?

— Ні. Зник в одній із Печерних гробниць. Я не знаю, що з ним сталося.

Ґледстон зиркнула на комлоґ. Я спробував уявити спантеличення та хаос, які зараз вирували в усіх інших частинах цієї будівлі... цієї планети... Мережі. Очевидно, що тут Директриса збувала свої п’ятнадцять хвилин перед промовою у Сенаті. Можливо, це остання нагода для неї усамітнитися на наступні кілька тижнів. А може, й назавжди.

— Капітан Мастін?

— Мертвий. Похований у долині.

Вона перевела подих.

— А Вайнтрауб і його немовля?

Я похитав головою.

— Я бачив розрізнені сни... анахронічні. Мені здається, це вже сталося, але маю сумнів, — я підвів погляд. Ґледстон терпляче чекала. — Немовляті було тільки кілька секунд від народження, коли прийшов Ктир. Сол віддав дитинку, й істота забрала її до Сфінкса. Гробниці тоді дуже яскраво світилися. З’явилися... інші... Ктирі.

— Отже, Гробниці відкрилися?

— Так.

Ґледстон тицьнула в комлоґ.

— Лі, перекажи черговому по зв’язку сконтактувати із Тео Лейном та необхідними військовими на Гіперіоні. Звільніть корабель із карантину. І ще одне, Лі, не забудь уточнити, що через пару хвилин я надішлю генерал-губернатору приватне повідомлення, — прилад цвірінькнув, і вона повернулася до мене: — Щось іще з ваших снів?

— Образи. Слова. Я не розумію, що відбувається. Тому згадав лише про основні моменти.

Ґледстон ледве всміхнулася.

— Ви розумієте, що бачите значно більше від того, що переживає інша персона Кітса?

Я нічого не відповів, приголомшений її словами. З прочанами, а точніше, імплантованою персоною з петлі Шрена в голові Брон, я підтримував контакт завдяки якійсь лінії зв’язку через Корд. А ще їхню спільну тамтешню, хоч і примітивну, інфосферу. Але тепер персону вивільнено. Інфосфера зруйнована, і її більше не існує. Навіть передавач класу «світло+» не здатен одержувати повідомлень, якщо відсутня апаратура на протилежному кінці лінії.

Усмішка Ґледстон зникла.

— Можете пояснити?

— Ні, — я підвів очі. — Може, це все тільки сни? Справжні сни?

Жінка підвелася.

— Ми напевно це дізнаємося, коли або якщо знайдемо Консула. Або коли його корабель прибуде в долину. У мене дві хвилини перед появою в Сенаті. Щось іще?

— Питання, — зголосився я. — Хто я? Навіщо я тут?

І знову легкий усміх.

— Ми всі ставимо собі ті самі запитання, пан-Севе... пан-Кітсе.

— Я говорю з усією серйозністю. У мене таке враження, що ви знаєте це краще від мене.

— Корд відправив вас до мене як відповідального за комунікацію із прочанами. А ще спостерігача. Врешті-решт, ви поет і митець.

Я гучно встав. Ми поволі пройшли до приватного телепорту, який мав доправити її на один поверх із Сенатом.

— Який сенс у спостереженні з настанням кінця світу?

Вона передала мені мікрокарту для комлоґу. Я вставив її та поглянув на монідиск; то був універсальний чип-перепустка. З ним я пройду в будь-який портал — громадський, приватний чи військовий.

Це квиток на кінець світу.

— А якщо мене вб’ють?

— Тоді ми ніколи не дізнаємося відповідей на ваші запитання, — проказала Директриса Ґледстон і, побіжно торкнувшись мого зап’ястка, розвернулася та зробила крок у телепорт.

Кілька хвилин я простояв на самоті в її апартаментах, насолоджуючись світлом, тишею та мистецтвом. Тут на одній зі стін і справді висів ван Ґоґ, що вартував більше, ніж могла заплатити пересічна планета. Це була картина з інтер’єром спальні митця в Арлі[53]. Божевілля винайшли не сьогодні.

Незабаром я вийшов, довіривши комлоґу провести мене лабіринтами Будинку уряду, поки я не дістався центральної станції квантування та не пірнув в одні з її воріт назустріч кінцю світу.

Мережею пролягали дві основні телепорт-магістралі з публічним доступом — Анфілада й річка Тетіс. Я стрибнув Анфіладою на її півкілометровий відрізок, що пролягав Панною Ціндао-Сішуан, між Новою Землею та коротким примор’ям Невермор-Дарма. Панна Ціндао-Сішуан належала до планет першої хвилі вторгнення, що перебували за тридцять чотири години від навали Вигнанців. Нова Земля була з другої хвилі, перелік мішеней якої ще й досі до кінця не було оприлюднено, тож вона мала фору — трошки більше стандартного тижня. Невермор-Дарма був розміщений у глибині Мережі, за кілька років льоту від нападників.

Ознак паніки я не помітив. Люди давали волю емоціям в інфосфері та Речі Спільній, а не на вулиці. Йдучи вузькими провулками Ціндао, я чув голос Ґледстон із тисячі репродукторів та персональних комлоґів — дивним напівтоном він супроводжував крики вуличних гендлярів та шелестіння покришок на вологих тротуарах, поки електрорикші дзижчали десь угорі, на транспортних рівнях.

— ...як колись, вісім сторіч тому, інший лідер заявив своєму народові напередодні ворожого нападу: «Мені нічого вам запропонувати, крім важкої праці, крові, поту й сліз»[54]. Ви мене спитаєте, а в чому полягає наша політика? І я вам відповім: вести війну. У космосі, на землі і воді. Вести війну з усіх сил, що їх нам тільки може дати відчуття справедливості й права. Ось у чім полягає наша політика...

У перехідній зоні між Ціндао та Невермор-Дарма стояли армійці, але потоку пішоходів вони, здається, не перешкоджали. Цікаво, коли військові реквізують пішохідну зону Анфілади під потреби транспортних засобів, то у якому напрямку відбуватиметься цей рух: вперед на фронт чи у протилежний бік?

Один крок — і я на Невермор-Дарма. Тут на вулицях сухо, якщо не зважати на випадкові бризки океану в тридцяти метрах під кам’яним валом Анфілади. Небо у своїх звичних загрозливих тонах вохри та сіризни — зловісні сутінки опівдні. Невеличкі крамниці-кам’яниці сяють вогнями і товарами. Я не міг не помітити, що на вулицях не так людно, як зазвичай. Усі згуртувалися по магазинчиках або ж сидять на кам’яних стінах і лавах, опустивши голови, із неуважним поглядом — слухають.

— ...ви спитаєте, в чім наша мета? Я можу відповісти одним словом. Перемога. Перемога за будь-яку ціну. Перемога, незважаючи на жах. Перемога, хай яким довгим і тяжким може виявитися шлях до неї. Адже без перемоги нам не вижити...

Черги біля головної телепорт-станції Едґартауна були короткі. Я набрав код Моря Безкрайого і зайшов у портал.

Безхмарне небо мало свій звичний зелений колір, а океан під плавучим містом — густо-зелений. До самого обрію тягнулися ламінарієві ферми. Тут, так далеко від Анфілади, люду було ще менше. Дерев’яні променади стояли майже порожні. Деякі крамниці навіть були зачинені. Біля пристані для кіп-човнів тирлувався невеликий гурт чоловіків, які слухали старожитній передавач «світло+». У насиченому морському повітрі голос Ґледстон бринів позбавленим емоцій металом.

— ...навіть цієї миті підрозділи Збройних сил Гегемонії неухильно прямують до місць своєї дислокації, тверді, наполегливі й рішучі, готові порятувати не тільки загрожені світи, а й усю Гегемонію Людини від найлихішої тиранії глитаїв душ, якої ніколи не знали аннали людської історії...

Море Безкрає було розташоване у вісімнадцяти годинах від вторгнення. Я задер голову і в небі пошукав які-небудь ознаки ворожого Рою, якісь натяки на орбітальний захист чи пересування десантних військ. Але навколо мене було тільки небо, тільки теплий день і лагідне погойдування міста-на-морі.

Небесна Брама очолювала список планет, яким загрожувало вторгнення. Я вийшов у Болотянську з порталу для поважних гостей і з Висот Рівкіна глянув униз на прекрасне місто, чия назва була наклепом на нього. Стояла глупа ніч. У таку пізню годину прибиральні машини вже чистили вулиці, і їхні щітки та акустичні брандспойти шерхотіли об бруківку. І все ж тут відчувався рух. Довгі черги мовчазних людей на Висотах Рівкіна вишикувалися перед громадською телепорт-станцією, а ще довші виднілися внизу, біля терміналів Променаду. Виднілися правоохоронці, високі постаті в коричневих протиударних костюмах. Якщо армійці і квапилися сюди із підкріпленнями, то їх неможливо було помітити.

Люди в чергах — не тутешні. У землевласників на Висотах Рівкіна та Променаді, найпевніше, свої персональні телепорти, а ці більше нагадують меліораторів, що прибули за багато кілометрів звідси, десь із папоротевого залісся. Ніхто не панікував, говорили мало. Черги потрохи просувалися зі стоїчною терплячістю сімей, які стоять до кас тематичного парку атракціонів. Лише дехто взяв із собою щось більше від дорожньої сумки чи наплічника.

«Невже ми досягнули такого рівня витримки, — дивувався я, — що зберігаємо гідність навіть перед лицем вторгнення?»

Урочий час для Небесної Брами наступав через тринадцять годин. Я поклацав на комлозі і під’єднався до Речі Спільної.

— ...якщо ми перестрінемо цю загрозу, тоді світи, які ми любимо, мають шанс на свободу, а життя в Мережі і далі може рухатися під осоння в прийдешньому. Проте якщо ми зазнаємо поразки, тоді вся Мережа, сама Гегемонія, все, що ми знаємо та любимо, згине в безодні нових Темних століть, але набагато зловісніших і триваліших через світло науки, обернене на зло, та через рабство, заготоване для людини. Відтак сповнюймо свій обов’язок і тримаймося так, щоб у тому разі, коли Гегемонія Людини та її Протекторат із союзниками проіснують десять тисяч років, людство змогло сказати: «Це була їхня зоряна година».

Десь у тихому, свіжому місті внизу пролунали постріли. Спочатку заторохтіли флешетові автомати, потім низьке гудіння поліцейських аудіотравматів, за якими почулися крики та шипіння лазерної зброї.

Юрба на Променаді ринула на телепорт-станцію, але з парку вискочили спецпризначенці, ввімкнули потужні галогенові прожектори, що залили натовп нестерпним сяйвом, і через гучномовці прокрутили накази шикуватися назад у черги або розходитися. Люди завагалися і заметалися туди-сюди, наче медуза в підступних течіях, аж раптом — під’юджувані вже ближчими та гучнішими звуками перестрілок — усі разом кинулися до платформи з порталами.

Спецура розпорошила сльозогінний газ, вистріливши кілька набоїв із реагентами паморок. Між правоохоронцями й телепортом задзвеніли силові поля. Никаючи кинджальними променями прожекторів, над містом пролетіла група військових «емтешок» та екранольотів служби безпеки. В один із променів потрапив і я, мене тримали в полі зору, поки мій комлоґ не відповів на сигнал-запит, після чого прожектор ковзнув деінде. Задощило.

«Із витримкою, можна вважати, покінчено».

Правоохоронці звільнили громадську телепорт-станцію на Висотах Рівкіна і тепер зникали в приватному порталі Атмосферного протекторату. Я вирішив і собі кудись переміститися.

Зали в Будинку уряду тепер перебували під охороною армійських спецпризначенців, котрі перевіряли всіх, хто проходив телепортами, — попри те, що це був один із найскладніших для доступу маршрутів в усій Мережі. Довелося пройти аж три КПП, перш ніж я зміг потрапити до урядового / житлового крила, де замешкував. Раптом охорона відступила в сторони, звільнивши головний зал та перекривши всі бічні коридори, і в супроводі бурхливого почту радників, помічників та військовокомандувачів з’явилася Ґледстон. Я не сподівався, що вона мене помітить, але та незграбно спинила всю свою процесію і гукнула з-за барикади закутих у броню десантників.

— Пан-Ніхто, вам сподобалася промова?

— Годяща, — відказав я. — Зворушлива. І крадена у Вінстона Черчилля, якщо я не помиляюся.

Директриса всміхнулася та ледь знизала плечима:

— Якщо вже цупити, то в забутих майстрів, — її усмішка зникла. — Які новини з передової?

— Реальність починає брати гору, — відповів я. — Готуйтеся до паніки.

— Завжди готова, — відказала вона. — Які новини від пілігримів?

— Пілігримів? — здивувався я. — Я ж не... спав.

За інерцією кортеж і щільний графік Ґледстон починав зносити її в дрейфі далі по залу:

— А може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? — гукнула вона. — Спробуйте.

Я подивився їй услід. Охорона пропустила мене до номера. Я дійшов до дверей, але з огидою до самого себе відвернувся. Я тікав, настрашений і приголомшений, від жахіть, що впали на нас усіх. Я би залюбки повалявся у ліжку, намагаючись не заснути, натягнувши ковдру до бороди, голосячи за Мережею, немовлям Рахіль та за самим собою.

Із житлового крила я вирушив до центрального саду, де якийсь час блукав його посипаними жостером доріжками. Крихітні мікрододатки дзижчали в повітрі, ніби бджоли, одна з яких не відпускала мене далеко від себе. Я проминув трояндову клумбу і спустився стежкою в парку тропічну зону, а за нею вийшов до містка біля секції Старої Землі. Я сів на кам’яну лаву, де ми бесідували із Ґледстон.

«Може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? Спробуйте».

Я з ногами вмостився на ослоні, поклавши підборіддя на коліна, а пальці — на скроні, та заплющив очі.

Розділ 32

Мартін Силен звивається і корчиться в чистій поезії болю. Сталевий шип завдовжки два метри ввійшов у його тіло між лопаток і вийшов із грудей, простягнувши тонкий, наче голка, кінець на цілий метр уперед. Чоловік метеляє руками, але дотягтися до нього не спроможний. Шип бездоганно гладкий, і його спітнілим долоням та гачкуватим пальцям навіть нема за що зачепитися. Попри таку відшліфованість на доторк його тулуб не зісковзується; поета нашпилили надійно, достоту як метелика для колекції.

Він не кровить.

Через кілька годин після того, як крізь полуду шаленого болю здоровий глузд повернувся до Мартіна Силена, він думає про це. Крові немає, зате є біль. О так, його тут аж занадто. Понад міру навіть у зіставленні з дикою фантазією поета про те, чим є той біль. Біль понад людську витривалість і межі страждань.

Та Силен витримує. І Силен страждає.

Він у тисячний раз верещить рваним риком, позбавленим змісту, мови, навіть непристойностей. Словами не передати такої агонії. Силен верещить і звивається. Трохи пізінше безвільно обвисає, і довгий шип погойдується в такт його круговим рухам. Над ним, під ним та позаду висять інші люди. Але Силен майже не роздивляється їх. Усіх їх займають лише власні кокони агонії.

«Те пекло скрізь, — Силен подумки цитує Марлоу, — і я довічно в нім»[55].

Та він у курсі, що це не пекло. І не життя після смерті. Так само він у курсі, що це не якесь там відгалуження реальності; шип стирчить із його тіла! Вісім сантиметрів органічної сталі в його грудях! І все одно він не вмирає. І не кривавить. Це щось, і перебуває воно десь, але це не пекло і не жива сутність.

Час тут лине дивно. Силен і раніше знав, що він може розтягуватися та вповільнюватися: агонія оголеного нерва в кріслі стоматолога, біль, викликаний каменем у нирці, в лікарняній приймальні. Час здатен практично спинятися, наганяючи жах на стрілки біологічного годинника. Проте навіть у такі моменти він усе одно продовжує бігти. Пломбування каналів закінчується, нарешті вводиться і починає діяти ультраморфій. А тут навіть повітря не ворушиться за відсутності часу. І біль — це гребінь та шумовиння хвилі, що ніколи не розбивається.

Силен верещить од гніву та болю. Звивається на своєму шипі.

— Прокляття! — нарешті видушує він із себе. — Прокляття, трясця, в бога-душу.

Слова — релікти іншого життя, артефакти зі снів, якими він жив до знайомства з реальністю дерева. Силен тільки наполовину його пам’ятає, як наполовину пам’ятає, коли його сюди ніс Ктир і, настромивши на шип, залишив тут.

— Боже! — верещить поет і хапається за терен обома руками, намагається якось підтримати свою чималу вагу на ньому, але цим тільки безмежно посилює свій безмежний біль.

Під ним простягається ландшафт. Видно на милі навколо. Це завмерла діорама долини Гробниць часу та пустелі за нею із пап’є-маше. Навіть мертве місто і далекі гори відтворено в пластичній, стерильній мініатюрі. Байдуже. Для Мартіна Силена існує тільки дерево і біль. Вони нерозривні. Силен шкірить зуби в кривій од болю посмішці. У дитинстві на Старій Землі вони з Амальфі Шварцем, його найліпшим другом, якось потрапили до християнської громади у Північноамериканському заповіднику, повчилися їхньої неотесаної теології і згодом часто гнули кирпу над розп’яттям. Юний Мартін широко розкидав руки, схрещував ноги, піднімав голову і промовляв: «Боженьки, звідціль же все місто видно». Амальфі у відповідь просто вибухав реготом.

Силен верещить.

Час нікуди не йде, проте в якийсь момент розум Силена повертається до чогось подібного на лінійне спостереження... одмінне від розкиданих оаз чистої, нескаламученої агонії в пустелі бездумного конання... і в цьому лінійному позачасовому сприйнятті власного болю Силен починає бачити хронологічні рамки.

Спочатку брутальна лайка додає його болю чистоти. Крик завдає мук, але гнів очищає та прояснює.

Потім, у моменти виснаження між криком та чистими переймами болю, Силен дозволяє собі думати. Спершу це спроби вишиковувати, повторювати хронологічні параметри про себе, будь-що для відокремлення однієї десятисекундної агонії від наступної. Силен помічає, що спроби зосередитися трохи послаблюють агонію. Вона й надалі нестерпна, вона й надалі на подобу вітру розганяє уривки справжніх думок, але все ж таки менша на якусь безмежно дрібну величину.

Отже, Силен зосереджується. Він верещить, кобенить і звивається, але він сконцентрований. Оскільки концентруватися особливо нема на чому, то він зосереджується на своєму болю.

Як виявляється, біль має свою структуру. Свою схему. Будову, складнішу від наутилуса-помпіліуса. Елементи, бароковіші від найбільш законтрфорсеного готичного собору. Мартін Силен вивчає структуру свого болю навіть під власний вереск. І він розуміє, що це поема.

Силен у десятитисячний раз вгинає спину і карк, шукаючи полегші там, де її взагалі не буває, проте цього разу в п’яти метрах над собою на такому самому шипі бачить знайомі обриси, що звиваються в неймовірному подуві агонії.

— Біллі! — думка пронизує Мартіна Силена, і водномить йому перехоплює подих.

Його колишній сюзерен та покровитель витріщається в безвидну прірву, осліплений болем, що осліпив недавно і Силена, та ледве-ледве повертається, ніби відгукуючись на власне ім’я в цьому неназиваному місці.

— Біллі! — гукає знову Силен і раптом втрачає зір та розум від болю. Він зосереджується на його структурі, відстежуючи його схему, ніби окреслює стовбур, гілки, галузочки й шипи самого дерева. — Мій володарю!

Силен чує голос понад вереском, і вражається, що і голос, і вереск належать йому:

Йому знайома ця поезія, вона не його, а Джона Кітса. Чоловік відчуває, як, перебираючи словами, він продовжує впорядковувати показний хаос болю навколо. Силен розуміє, що біль його супроводжує від народження — такий-от дарунок Усесвіту поетам. Це фізичне відображення болю, який він відчував і марно прагнув покласти на вірші, пришпилити прозою впродовж усіх даремних років життя. Це гірше, ніж біль. Це нещастя, бо Всесвіт пропонує біль геть усім.

Силен це викрикує, але не верещить. Ревище болю з дерева, радше душевного, ніж фізичного, на щонайменшу частку секунди стишується. Посеред океану окремішніх болів з’явився чужорідний острівець.

— Мартіне?

Силен вигинається, зводить голову, намагається зосередитись крізь туман болю. Сумний Король Біллі дивиться на нього. Дивиться.

Із Сумного Короля Біллі вилітає хрип, який по нескінченній миті Силен опізнав як «Ще!».

Силен кричить в агонії:

Невелике коло тиші шириться ще кількома сусідніми гілками та жменькою шипів зі своїми людськими плодами в критичній нужді.

Силен підводить погляд на Сумного Короля Біллі і бачить, що зраджений ним сеньйор розплющив сумні очі. Уперше за понад два століття меценат і поет поглянули один на одного. І Силен переказує повідомлення, що привело його сюди, через яке він утрапив на цей шип:

— Володарю, пробачте.

Перш ніж Біллі встигає відповісти, перш ніж у верескливому хорі захлинуться будь-які слова, повітря зазнає змін, відчуття зупиненого часу здригнулося, і дерево затрепетало, ніби все разом провалилося на метр. Силен верещить разом з іншими, тому що гілля гойдається, і шип, що прохромив його, рве тепер нутрощі, наново шматує плоть.

Силен розплющує очі і бачить над собою реальне небо, реальну пустелю, осяйні Гробниці, подуви вітру і свіжий плин часу. Муки від цього не поменшали, зате в голові просвітліло.

Мартін Силен сміється крізь сльози:

— Мамо, глянь! — хіхікаючи, кричить він із металевим гостряком, що на метр стирчить із його понівечених грудей. — Звідціль же все місто видно!

— Пан-Северне, з вами все гаразд?

Важко дихаючи, стоячи навкарачки, я розвернувся в напрямку, звідки пролунав голос. Розплющувати очі було боляче, але нічого не може зрівнятися з тим, що я тільки-но пережив.

— Вам потрібна допомога?

Поруч нікого не виявилося. Голос долинав із мікрододатка, що дзижчав у півметрі від обличчя і належав, можливо, комусь із охоронців Будинку уряду.

— Так, — відповів я, спинаючись на ноги і струшуючи гравій із колін. — Усе в нормі. Раптовий... біль.

— Ми можемо вам надати медичну допомогу за дві хвилини. Ваш біомонітор не зафіксував жодних органічних проблем, але можна...

— Ні-ні, — перебив я. — Усе в нормі. Облиште. І залиште мене самого, будь ласка.

Мікрододаток чкурнув геть, наче знервоване колібрі.

— Так, пане. Просто гукніть, якщо знадобиться допомога. Сад і наземні монітори дадуть вам відповідь.

— Геть.

Я рушив із саду, пройшов через головну залу Будинку уряду, переповнену тепер охороною та КПП, і відправився мальовничими ландшафтами до Оленячого парку.

На пристані стояла тиша, і ріка Тетіс здавалася спокійнішою, ніж будь-коли за моєї пам’яті.

— Що відбувається? — поцікавився я в одного з вартових на пірсі. Той перевірив мій комлоґ, підтвердив ексклюзивний рівень допуску та особистий дозвіл Виконавчої директриси і все одно не квапився відповідати.

— На ЦТК від’єднані портали, — дуже повільно промовив він. — Пустили в обхід.

— В обхід? Тобто ріка більше не проходить через Центр Тау Кита?

— Правильно, — він опустив щиток шолома, коли наблизився невеличкий човен, і знову підняв його, щойно роздивився, що в ньому сиділо двоє зі служби безпеки.

— А я там зможу пройти? — я махнув угору за течією, де у високому порталі висіла непрозора запона сірого кольору.

Вартовий здвигнув плечима.

— Еге ж. Але назад цим шляхом сюди ви вже не потрапите.

— Мене це влаштовує. Можна скористатися цим човником?

Охоронець щось прошепотів у ґудзик мікрофона і кивнув.

— Проходьте.

Я жваво вийшов на борт невеличкого катера, вмостився на задній лаві і, вчепившись у планшир обома руками, перечекав, поки вщухла хитавиця. Потім торкнувся монідиска енергетичної установки і голосно сказав:

— Пуск.

Загуділи електрореактивні двигуни, маленьке суденце самостійно відшвартувалося, спрямувало ніс на середину ріки, а я вказав напрямок угору за течією.

Ніколи раніше мені не доводилося чути, щоби частину ріки Тетіс ізолювали, але завіса в телепорті й справді була мембраною, що забезпечувала односторонній рух. Човен пронісся крізь неї, і я здригнувся, намагаючись позбутися типового пощипування шкіри.

Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в одному з великих міст на каналах (Ардмені чи Памоло) планети Ренесанс-Вектор. Тетіс тут була головною вулицею, від якої відгалужувалося чимало приток. Зазвичай, єдиний вид транспорту, що його можна на ній зустріти, — це туристичні гондоли по краях плеса, а посеред течії — яхти з усюдиплавами багатіїв над багатіями. Сьогодні тут панував шарварок.

Судна найрізноманітніших розмірів ти видів захарастили центральні канали, човни пливли в обох напрямках. Кораблі-будинки були навантажені домашнім збіжжям, дрібніші плавзасоби побрали на борт стільки всього, що складалося враження, ніби найменша хвилька спроможна їх перекинути. Сотні орнаментованих джонок із Панни Ціндао-Сішуан та річкових барж-апартаментів із Фудзі, вартих по кілька мільйонів марок, змагалися за свій простір на водяній гладіні. Я готовий був побитися об заклад, що деякі з цих житлових суден вперше покинули місця свого постійного швартування. Серед буйства дерева, пласталі та плексигласу всюдиплави бігають немов срібні яйця, оточені захисними полями, налаштованими на абсолютно дзеркальний режим.

Я уточнив в інфосфері. Ренесанс-Вектор — мішень другої хвилі вторгнення, очікуваної за сто сім годин. Мені здалося дивним, що біженці із Фудзі заполонили водні шляхи, оскільки до падіння меча на їхній світ лишалося більше двохсот годин, але потім усвідомив, що якщо не брати до уваги відособлення ЦТК, то ріка й надалі біжить планетами у своїй звичній тяглості. І біженці з Фудзі осідлували ріку, що припливала до них із Ціндао (тридцять три години до Вигнанців), і проз Денебі-Драй (сто сорок сім годин) та Ренесанс-Вектор прямували на поки що безпечні Ощадливість та Мураву. Я похитав головою, відшукав відносно вільний бічний канал, звідки можна було спостерігати за цим божевіллям, гадаючи, коли влада змінить маршрут ріки так, аби з усіх загрожених планет стало можливим дістатися сховків.

«Їм таке під силу?» — міркував я. ТехноКорд сконструював ріку Тетіс у подарунок Гегемонії на її п’ятсотрічний ювілей. Але ж Ґледстон чи хто там іще мусили попрохати їх про допомогу в евакуації? «Цікаво, попрохали ж?» — думав я. Чи схоче Корд помогти? Я знав, що Ґледстон переконана, нібито його компоненти мали намір винищити людину як біологічний вид, і війна для Директриси — безальтернативний вибір у такій ситуації. І який простий рішенець для налаштованих проти людини елементів Корду — просто відмовити в евакуації мільярдів, котрим Вигнанці становлять небезпеку!

Я всміхнувся, хоч і понурим вишкіром, та ненадовго, бо одразу второпав, що, крім усього іншого, ТехноКорд утримує й обслуговує мережу телепортів — мій єдиний шлях із небезпечної території.

Свій катер я пришвартував біля кам’яних сходів, що спускалися до брудної води. На нижніх східцях, котрі, напевно, квантували із якогось класичного міста Старої Землі в перші роки по Великій Помилці, ріс зелений мох. Сходи з часом постиралися і вкрилися павутинкою тріщин, якими єдналися яскраві цятки на камені — геть ніби карта-схема Всемережжя.

Надворі стояла дуже тепла погода, і повітря було напрочуд густим та важким. Сонце Ренесанс-Вектора низько висіло над мансардами хмарочосів. Для моїх очей його світло здавалося надмір червоним і тягучим. Галас із-над Тетісу навіть тут, у ста метрах далі по такому собі водному «провулку», оглушував. А між темними стінами та навислими карнизами кружляли зворохоблені голуби.

«Що можна зробити?» Усі поводилися так, немовби світ покотився назустріч своєму кінцю, і найліпше, чим можна зайнятися, — це безцільно блукати.

«Це твоя робота. Ти — спостерігач».

Я потер очі. Хто сказав, що поети мають цим займатися? Я подумав про Лі Бо та Джорджа У, котрі водили Китаєм цілі армії[58] і водночас, поки їхні солдати спали, творили якнайчутливішу поезію. Ну, а Мартін Силен хоча би прожив тривале та багате на події життя, навіть якщо одна половина тих діянь непристойна, а друга — фактично змарнована.

Від самої думки про Мартіна Силена я застогнав.

«І що ж це, немовля Рахіль теж зараз висить на терновому дереві?»

На якусь секунду я замислився, чи така доля має хоч якісь переваги перед швидкою кончиною від хвороби Мерліна.

Ні.

Я заплющив очі, зосереджуючись на тому, щоб узагалі ні про що не думати, сподіваючись установити контакт із Солом та щось дізнатися про його дитину.

Маленький човен лагідно погойдувався на хвилях, що їх сюди гнали далекі кільватерні струмені. Десь наді мною знову залопотіли крилами голуби, а тоді птахи примостилися на бортику і затуркотіли.

— Мені байдуже, дуже складно це чи ні! — кричить Міна Ґледстон. — Весь флот має прибути в систему Веґи для оборони Небесної Брами. А вже потім ви передислокуєте необхідні підрозділи до Божегаю та інших планет під загрозою. Єдина наша перевага станом на даний момент — це мобільність!

Обличчя адмірала Сінґха аж темнішає від розчарування.

— Надзвичайно небезпечно, пан-Викондиректрисо! Якщо відправити флот у систему Веґи, він наразиться на страшенну загрозу лишитися відрізаним від нас. Звісно, у такому разі може здійснитися спроба зруйнувати сферу сингулярності, що, власне, і з’єднує ту систему з Мережею.

— Захищайтеся! — перебиває його Ґледстон. — Хіба не для цього ми набудували всі ці дорожезні кораблі?

Сінґх у пошуках підтримки переводить погляд на Морпурґо та інший генералітет. Усі мовчать. Група засідає в Оперативному центрі урядового крила. Стіни завішані голограмами та рухливими колонками даних, але на них ніхто навіть не дивиться.

— Ми задіяли всі наші ресурси для оборони сфери сингулярності в системі Гіперіона, — тихим голосом виправдовується адмірал Сінґх, ретельно добираючи слова. — Відступ під ворожим вогнем, особливо в момент атаки всього Рою, — надзвичайно складна задача. Адже якщо ми втратимо ту сферу, то наш флот опиниться на відстані вісімнадцяти місяців часу-в-борг від Мережі. І поки він повернеться, ми можемо програти війну.

— А я і не прошу вас ризикувати тією сферою, поки ми не переправимо усього флоту, адмірале, — стримано киває головою Ґледстон. — Я вже погодилася з вами і дала дозвіл на захоплення Гіперіона ще до виводу всіх кораблів звідти... та я наполягаю на тому, щоб ми не здавали їм планет Мережі без бою.

Тут підводиться генерал Морпурґо. Лузієць має виснажений вигляд.

— Директрисо, ми плануємо дати їм бій. Але набагато раціональніше провести оборонні рубежі біля Хеврона або Ренесанс-Вектора. Так ми не тільки п’ять діб виграємо для підготовки, але й...

— І втратити дев’ять світів?! — Ґледстон увірвався терпець. — Мільярди громадян Гегемонії! Людей. Втрата Небесної Брами і без того — страшний удар, але Божегай — це наш культурний та екологічний скарб. Це буде непоправна втрата.

— Директрисо, — озивається Аллан Імото, міністр оборони, — зараз надходять відомості, що тамплієри вже доволі давно змовились із так званою Церквою Ктиря. Більшість її програм одержували фінансування якраз...

Ґледстон змахує рукою, щоби він замовк.

— Мені байдуже. Не можна допускати самої думки про втрату Божегаю. Якщо ми не здатні захистити Веґи та Небесної Брами, то фронт має пройти планетою храмовників. І це моє останнє слово.

Намагаючись усміхнутися якомога іронічніше, Сінґх виглядає так, немов його підняли на невидимих ланцюгах.

— Значить, тоді в нас менше години, Директрисо.

— Останнє слово, — повторює Ґледстон. — Лі, що із заворушеннями на Лузі?

Гант прокашлюється. У нього традиційно винуватий вигляд і неквапливі манери.

— Пан-Виконавча директрисо, станом на цей момент ними охоплено щонайменше п’ять Вуликів. Знищено матеріальних цінностей на суму в кількасот мільйонів марок. Телепортом із Фригольма були перекинуті підрозділи Сухопутних військ, яким, складається враження, вдалося зупинити найгірші грабунки та масові виступи, але поки що ми й приблизно не можемо сказати, коли у цих Вуликах знову працюватимуть портали. Безсумнівно, відповідальність за це несе Церква Ктиря. Власне, перші демонстрації розпочали її фанатичні послідовники у Вулику Берґстрема, єпископ виступив із терміновим закликом по ГТБ, поки його передачі не зупинили...

— Отже, він викрився, — опускає голову Ґледстон. — Він на Лузі?

— Невідомо, пан-Виконавча директрисо, — відказує Гант. — Місцева Транспортна служба намагається відстежити переміщення його та верхівки причту.

Ґледстон крутнулася до молодого чоловіка, котрого я не одразу впізнав. Це був капітан II рангу Вільям Аджунта Лі, герой Битви за Мауї-Заповітну. Востаннє я про нього чув, коли його саме переводили на периферію за те, що він наважився висловити свою думку перед старшими чинами. Тепер же на його формених еполетах красуються золоті та смарагдові знаки розрізнення контр-адмірала Військово-морських сил.

— Що ви думаєте про боротьбу за кожну планету? — питає в нього Ґледстон, нехтуючи власними словами про остаточне рішення.

— Гадаю, це помилка, Виконавча директрисо, — каже Лі. — Усі дев’ять Роїв націлені на атаку. Єдиний рій, що про нього ми можемо не переживати цілі три роки (за умови, що зможемо вивести війська), зараз наступає на Гіперіон. Якщо ми сконцентруємо флот (хоч би його половину) для оборони Божегаю, то майже зі стовідсотковою вірогідністю не зможемо передислокувати цих сил для захисту інших восьми світів першої хвилі вторгнення.

Ґледстон масажує нижню губу.

— Ваші рекомендації?

Контр-адмірал Лі переводить подих:

— Мінімізувати втрати. Знищити сфери сингулярності на всіх дев’яти планетах і підготувати контрнаступ задля відбиття атаки Роїв другої хвилі до того, як вони наблизяться до залюднених систем.

За столом зчиняється галас. Сенатор Фельдштайн зі Світу Барнарда зірвалася на ноги і щось горлає.

Ґледстон чекає, поки вщухне буря.

— Тобто ви говорите про те, щоби перенести бойові дії на їхню територію? Контратакувати і не чекати оборонних боїв?

— Так, пан-Виконавча директрисо.

Тепер Ґледстон звертається до адмірала Сінґха:

— Це реально? Ми можемо спланувати, підготувати і запустити ці наступальні дії за... — вона звіряється із потоком даних угорі на стіні, — дев’яносто чотири стандартні години?

Сінґх виструнчився.

— Реально? М-м... напевно, Виконавча директрисо, але політичні наслідки втрати дев’ятьох планет Мережі... е-е... логістичні труднощі...

— Це реально? — наполягає Ґледстон.

— М-м... так, пан-Виконавча директрисо. Проте якщо...

— Виконуйте, — командує Ґледстон. Вона підводиться, і всі сенатори підхоплюються на ноги. — Сенаторе Фельдштайн, з вами та парламентарями, котрі представляють інші світи, яких це стосується, я зустрінуся у своєму кабінеті. Лі, Аллане, будь ласка, інформуйте мене про заворушення на Лузі. Наступного разу Військова Рада зустрічається тут за чотири години. Доброго дня, пані та панове.

Я блукав по вулицях, ніби в тумані, вловлюючи розумом лише відлуння. Удалині від річки Тетіс, де каналів поменшало, а пішохідні магістралі стали ширшими, натовп заполонив вулиці. Я дозволив комлоґу прокладати мені шлях до різних телепорт-станцій, але щоразу юрба біля кожної наступної була тільки рясніша. Через кілька хвилин я збагнув, що це зіштовхуються два потоки — мешканці Ренесанс-В. намагаються покинути свою планету, а туристи-іншосвітяни з цілої Мережі, навпаки, пробратися на неї. Цікаво, чи здогадався хтось із евакуаторів Ґледстон зайнятися проблемою допитливих телепортувальників, яким стало цікаво подивитися на початок війни?

Жодної ідеї, яким чином я снив про діалоги в Оперативному центрі Ґледстон, в мене так і не виникло. Проте я навіть не ставив під сумнів їхньої справжності. Коли я подумки повертався у пережите, в пам’яті спливали деталі моїх снів вчорашньої тривалої ночі, в яких я не тільки бачив події на Гіперіоні, а й блукав планетами разом із Виконавчою директрисою та дізнавався подробиці зустрічей на найвищому рівні.

«Хто я?»

Кібрид був біологічним додатком, закріпленим за штучним інтелектом... у моєму випадку — додатком персони поверненої особистості... захованої десь у надрах Корду. У цьому є раціональне зерно: ТехноКорд у курсі всього, що відбувається в Будинку уряду та в численних коридорах можновладців людства, яке настільки збайдужіло до гіпотетичної можливості Штінтів спостерігати за їхнім життям, що вподібнилося до сімей у південних штатах США Старої Землі напередодні Громадянської війни, котрі говорили про все на світі в присутності інших людей — своїх рабів. І з цим нічого не поробиш. Навіть найбільш упосліджений представник найбідніших прошарків населення найнижчих рівнів Вулика «Утиль» мав комлоґ із біомонітором, багато хто користувався імплантами, і всі вони налаштовувалися на музику інфосфер, були підконтрольні елементам інфосфер, залежали від функцій інфосфер. Відтак людство змирилося із браком особистого простору. Якось один митець на Есперансі мені заявив: «Займатися сексом чи сваритися вдома під наглядом біомоніторів — все одно що роздягатися в присутності кота чи собаки... спочатку ти замислюєшся над цим, а потім забуваєш про їхнє існування».

Невже я прослуховував якийсь обхідний канал, відомий тільки ТехноКорду? Був простий спосіб це з’ясувати: покинути свого кібрида і відправитися у подорож до Корду магістралями мегасфери, як це зробили Брон і мій безтілесний дублікат, коли я востаннє ділив із ними відчуття.

Ні.

Від цієї думки мені ставало паморочно, фактично зле. Я підшукав собі лаву і сів на хвилинку, опустивши голову між коліньми та дихаючи глибоко й повільно. Повз мене шурував натовп. Хтось десь до когось звертався через гучномовець.

Мені закортіло їсти. Востаннє я щось перекушував щонайменше добу тому — байдуже, кібрид ти чи ні, а тіло почувається слабким і виголоднілим. Я протиснувся крізь людей у завулок, де вуличні торговці, збуваючи свій крам з одноколісних гіростабілізованих візочків, кричали дужче від звичайного.

Я підійшов до генделика з найменшою чергою, замовив смажені коржики із медом, смачну брешіанську каву й піту із салатом, заплатив жінці одним доторком універсальної картки та рушив сходами вгору на балкон покинутого будинку, де й попоїв. Смакувало пречудесно. Я сьорбав каву і вже збирався докупити коржиків, коли помітив, що вирування мас на площі внизу вже не було таким бездумним. Люди згуртувалися навколо кількох чоловіків біля бортиків центрального водограю. Підсилені технікою слова дрейфували над головами юрби:

— ...Янгол Відплати бродить вивільнений поміж нами, пророцтва збуваються, Тисячоліття прийшло... як і віщувала Церква Останньої Спокути, котрій завжди була відома невідворотність покутування... надто пізно для всіх цих напівмір... надто пізно для чвар та усобиці... кінець людства наступає, Велике Горе на порозі[59], надходить Тисячоліття нашого Володаря.

Я зрозумів, що чоловіки в червоному — священики Церкви Ктиря, як і те, що натовп їм відповідав: спершу поодинокими схвальними викриками, випадковими «Так! Так!» чи «Амінь!», а потім і співом в унісон, здійманням кулаків над головами і лютим екстатичним воланням. М’яко кажучи, все це виглядало безглуздо. Всемережжю в цьому столітті не бракувало релігійних обертонів дохристиянського Риму на Старій Землі: політика толерантності, міріади віровчень, більшість із яких (подібно до дзен-гностицизму) заплутані та звернені самі в себе, напрочуд далекі від такий речей, як прозелітизм. А назагал панувала атмосфера ненав’язливого цинізму та байдужості до релігійних виявів.

От тільки не зараз і не на цій площі.

Я міркував про те, наскільки вільними від влади юрби були останні століття: аби зібрати навколо себе натовп, потрібно вести публічні зібрання, але в наш час публічні зібрання відбувалися шляхом спілкування окремо взятих людей у Речі Спільній або на інших каналах інфосфери; масу людей важко підігріти до потрібного градуса, якщо ці самі люди розділені кілометрами та світловими роками, а спільні в них тільки засоби комунікації та канали «світло+».

Із замріяного стану мене раптово вивела тиша, яка постала серед ревища цього тлуму, а також поворот тисяч облич у мій бік.

— ...і ось один із них! — скрикнув аскет, змахнувши червоною хламидиною і вказавши рукою на мене. — Він входить до закритого кола Гегемонії... один із грішників-махінаторів, що наближали День Спокути, як могли... це саме він і подібні до нього хочуть, що аби за їхні гріхи із Ктирем розплачувалися ви, поки вони переховуватимуться на таємних планетах, які керівництво Гегемонії приберегло для себе на чорний день!

Я опустив стаканчик із кавою, проковтом доїв останній шматочок смаженого коржика і вилупив очі. Той чоловік плів нісенітниці. Але звідки він знав, що я прибув із ЦТК? Чи що я маю доступ до Ґледстон? Прикриваючи очі долонею від пекучих поглядів та ігноруючи здійняті у мою сторону кулаки, я ще раз придивився до обличчя над червоними одежами...

Боже мій, та це ж Спенсер Рейнолдс, артист-акціоніст, якого я востаннє бачив, коли той намагався перетягнути на себе ковдру застільних розмов на званій вечері у ресторані «Крони». Рейнолдс зістриг кучері, які так плекав, і начисто виголив голову, залишивши лише косичку прибічника Церкви Ктиря, яку вони носять на потилиці. Його засмагле обличчя все ще було вродливим, навіть попри корчі вдаваної люті та вираз істинного релігійного фанатика.

— Хапайте його! — волав проповідник Церкви Ктиря Рейнолдс, і надалі показуючи на мене рукою. — Хапайте його, і нехай розплата за нищення наших осель, за смерті наших рідних, за кінець світу впаде на його голову!

Я навіть було озирнувся, щиро впевнений в тому, що цей позер говорить про когось іншого.

Але ж ні! Чимала частина публіки вже перетворилася на натовп, і хвиля слухачів, котрі найближче стояли до демагога, ринула в мою сторону, бризкаючи слиною та струшуючи кулаками. Вони тиснули на людей, що розташувалися по периметру, і ті разом мусили посунутись до мене, аби їх не затоптали.

Юрба перетворилася на розбурхану, крикливу, галасливу масу бунтівників; у ту мить її сумарний коефіцієнт інтелекту впав нижче IQ її найскромнішого окремо взятого учасника. Маси керуються пристрастями, не мозком.

Лишатися на місці досить довго, аби розтлумачити їм це, мені не хотілося. Натовп розділився і рушив нагору обома маршами сходів, що вели до мене. Розвернувшись, я побачив дощаті двері. Вони були замкнені.

Я копав її носаками, поки з третьої спроби на мене не полетіли тріски, а всередину потрапив, на мить випереджаючи загребущі руки. Я дременув на наступний поверх темними сходами по залу, що тхнув купою запліснявілих літ. Позаду горластий натовп трощив двері.

Хоча сам будинок здавався покинутим, в одній із квартир на третьому поверсі хтось замешкував. Вхідні двері виявилися незамкненими. І я їх відчинив, щойно почув кроки одним маршем нижче.

— Прошу, допоможіть!.. — почав був я і враз затнувся. У темній кімнаті перебувало троє жінок, можливо, представниці трьох поколінь однієї сім’ї, оскільки дещо скидалися одна на одну. Всі троє були вбрані в засмальцьоване шмаття і сиділи в зогнилих кріслах, простягнувши білі руки та обхопивши блідими пальцями невидимі сфери. У білому волоссі найстаршої жінки я роздивився тонкий металевий дротик, що вів до чорної деки на вкритому пилом столі. Ідентичні кабельки огортали черепи її доньки й онуки.

Дротоголовці. На перший погляд, інфосферна анорексія термінальної стадії. Хтось мав би регулярно приходити і годувати їх внутрішньовенно та змінювати їм зашкарублий одяг, але страх війни, певно, розігнав усіх доглядачів.

На сходах луною відбилися кроки. Я зачинив двері і пробіг іще два прольоти. Замкнуті кімнати, покинуті квартири і калюжі води, що набігла з-під розкритої дранки. Порожні ін’єктори флешбеку, розкидані наче розпиті пляшки з-під слабкоалкоголки. «Це поганий район», — подумалося мені.

На дах я вибіг, випереджаючи натовп на десять кроків. Якщо цей тлум людей, женучись за мною без свого гуру, і розгубив трохи бездумного шалу, то він таку втрату успішно компенсував іще на темних та клаустрофобних сходах. Вони вже навіть могли забути, навіщо переслідують мене, але від цієї думки не полегшало: у їхні руки мені, як і раніше, попадатися не кортіло.

Рвучко зачинивши двері позаду, я пошукав замок або щось інше, чим можна було би їх забарикадувати. Бодай щось. Замка не знайшлося. Нічого великого, що змогло би перекрити їм прохід. Оскаженілий тупіт звучав уже на останньому марші.

Я роззирнувся: на даху були мініатюрні тарілки для під’єднання до інфосфери, якими він поріс, немовбито вивернутими іржавими поганками, шворка із розвішаним пранням, що його, здавалося, тут забули кілька років тому, зітлілі трупики десятка голубів й антикварний «Віккен-Горизонт».

Я кинувся до «емтешки», перш ніж натовп устиг добігти до дверей. Транспорт такий — хоч у музей. Бруд і голубиний послід повністю заліпили вітрове скло. Хтось познімав його рідні ротори і поставив замість них якісь дешеві агрегати з чорного ринку, що нізащо не пройшли би жодного техогляду. Плексигласовий купол потік і зчорнів у задній частині, ніби хтось його брав за мішень під час управляння в лазерній стрільбі.

Але тієї миті мене більше цікавило інше питання. «Емтешка» заводилася не доторком долоні, а звичайним ключем під давно поламаний замок. Я впав у курне крісло і спробував замкнути дверцята, але вони перехнябилися і лишились прочиненими. Я не замислювався про свої невеликі шанси завести апарат або ще менші — знайти спільну мову з юрбою, коли та волочитиме мене вниз за собою... і це якщо вони просто не скинуть мене з даху. Я чув, як унизу на площі навісніє натовп та ревуть голоси.

Першими на дах вискочили дебелий чолов’яга у технарській спецівці кольору хакі, худорлявець у щонаймоднішому за мірками ЦТК матово-чорному костюмі, опасиста жінка, котра вимахувала чимось схожим на довгий гайковий ключ, і курдупель у зеленому строї учасника Самооборони на Ренесанс-В.

Я притримав дверцята відчиненими однією рукою, а іншою встромив командну мікрокарту Ґледстон у стартовий монідиск. Акумулятор заскиглив, натужно завівся транзитний стартер, я заплющив очі й загадав, аби всі електроланцюги живилися від сонячної енергії та були самовідновними.

Кулаки гупали по даху, долоні ляпотіли по кривому оргсклу вже майже під моїм носом, і хтось намагався ривком розчинити двері попри всі мої зусилля втримати їх на місці. Крики віддаленого натовпу нагадували фоновий шум океану. А от горлопани на даху більше скидалися на мартинів-переростків.

Підйомні електроланцюги спрацювали, ротори здмухнули пил та голубиний послід на юрбу, я встромив руку в омніконтролер, потягнув важіль назад і праворуч, відчув, як піднявся, здригнувся, просів і знову піднявся старенький «Горизонт».

Я крутнув віраж над площею, ледве звертаючи увагу на пищання панелі з приладами та людину, яка теліпалася, вчепившись за відчинені дверцята. Спікірувавши низенько над людьми та розігнавши цим публіку, я мимохіть вишкірився, коли побачив спроби Рейнолдса, оратора Церкви Ктиря, пригнутися. Набравши висоту над фонтаном, я круто розвернувся ліворуч.

Верескливий пасажир досі чіплявся за дверцята, але ті самі відвалилися, тому різниці не було ніякої. Перш ніж жертва із дверима рухнула з восьмиметрової висоти у воду, захлюпавши Рейнолдса і юрбу, я помітив, що то виявилася товстуха. «Емтешка» різко набирала висоту, даючи мені змогу послухати стогін її підйомників із чорного ринку, не згодних із таким рішенням.

До хору застережних сигналів із панелі долучилися сердиті запити диспетчерської служби. Транспорт здригнувся, підкоряючись наказу правоохоронців, але я ще раз торкнувся монідиска своєю мікрокарткою і гойднувся, коли керування апаратом знову повернулося до важеля омніконтролера. Я летів над найстарішою і водночас найбіднішою частиною міста, не піднімаючись високо над дахами та вихляючи поміж шпилів і веж із годинниками, щоби не втрапляти на радари. У нормальний день силовики диспетчерської служби з реактивними ранцями та на персональних екранольотах уже давно спікірували би на мене шуліками та зловили в спеціальну сітку, проте з вигляду бунтівних мас на вулицях та поруч із телепорт-станціями назвати цей день нормальним язик не повертався.

«Горизонт» заходився мене попереджати про те, що летіти йому лишилося кілька секунд, я відчув, як видихся правий ротор — й «емтешка» з нудотним креном завалилася набік. Я щосили крутив омні-контролер і тиснув ногою на дросельний регулятор, щоби посадити цю тарадайку на крихітну стоянку між каналом та великим закіптюженим будинком. Я перебував десь у десяти кілометрах від місця, де Рейнолдс розпалював публіку, тому на землі вже так страшно не було... особливо враховуючи те, що іншого виходу на цю мить не існувало.

Десь щось заіскрило, заскреготів на розриві метал, полетіли друзки від заднього крила, захисного кожуха і передньої панелі: апарат фактично розвалювався на очах. Остаточно я сів та зупинився за два метри від стіни, що виходила на канал. Від «віккена» я йшов, намагаючись зберігати хоч якусь подобу спокою.

Вулиці й досі перебували під владою людських мас. Тут іще натовп не вершив своїх справ, а на каналі було тісно від дрібних човників, тому я вирішив сховатися у найближчій громадській споруді. Нею виявився напівмузей-напівбібліотека, що також функціонував як архів; мені заклад сподобався з першого погляду... а ще його запах. Тут спочивали тисячі друкованих книжок, чимало з них направду були старі. А хіба існує в світі запах, приємніший від аромату старих книжок?

Я блукав вестибюлем, розглядаючи назви та гадаючи, знайду я тут роботи Салмуда Бреві чи ні. Аж раптом до мене підійшов маленький зморшкуватий дідок у старомодному вовняному з фібропластом костюмі.

— Пане, — проказав він, — ви так давно вже не вдостоювали мене честі свого товариства!

Я кивнув, певний, що тут я вперше і ніколи не бачив цього чоловіка раніше.

— Три роки, правда? Щонайменше три роки! Як же летить час! — він промовляв майже пошепки, приглушеним тоном людини, котра більшість свого життя збула поміж книжок, але я не міг заперечити — у його голосі лунали нотки захвату. — Ви ж, напевно, одразу волієте пройти до колекції? — відступив він у сторону, пропускаючи мене вперед.

— Так, — ледве кивнув я. — Тільки після вас.

Маленький дідок (я майже був певен, що це архіваріус), здається, зрадів, коли йому запропонували йти першим. Він безцільно торохтів про нові придбання, свіжі хвалебні відгуки, відвідини науковців із Мережі, а ми все йшли проз одну простору кімнату з книжками за іншою: всі великі, багатостелажні сховища — всуціль сокровенний, облямований брунатним коридор із книжок, де наші кроки відлунювалися від далеких стін, складених їхніми томами. Під час нашої прогулянки ми більше нікого не зустріли.

Ми перейшли кахляним місточком із кованими перилами, що пролягав над книжковим басейном, у якому голубі захисні поля берегли від атмосферної зуби сувої, пергаменти, крихкі мапи, ілюміновані рукописи та стародавні комікси. Архіваріус відімкнув низенькі двері, грубші від більшості герметичних шлюзів, і ми опинилися в крихітній кімнатчині без вікон, де товсті гобелени частково прикривали алькови зі стародавніми книгами. На перському килимі з часів до Гіджри стояв самотній шкіряний фотель, а в скляній вакуумній шафці зберігалося кілька фрагментів пергаменту.

— Пане, і скоро виходить ваша книжка? — поцікавився дідок.

— Що? — відвернувся я від шафки. — Е-е... Ні...

Архіваріус торкнувся підборіддя своїм маленьким кулачком.

— Ви вже пробачте мені, пане, за такі слова, але в такому разі це страшенна втрата. Навіть за ті декілька розмов, що ми з вами вели протягом цих років, стало зрозуміло, що ви один із найкращих... якщо не найкращий експерт по Кітсу в усій Мережі, — він зітхнув і відійшов. — Перепрошую за ці слова, пане.

— Усе гаразд, — я не зводив із нього погляду, несподівано збагнувши, з ким він мене переплутав і хто сюди навідувався.

— Хочете побути на самоті?

— Якщо вам не складно.

Архіваріус ледь вклонився і вийшов із кімнати, потягнувши за собою грубі двері так, що лишилася тільки крихітна шпаринка між ними та стіною. Єдиним джерелом світла тут були три лампи, вправно змонтовані на стелі. Ідеально для читання, але не настільки яскраво, аби перебування тут здавалося чимось іншим од відвідин якого-небудь християнського собору. Зі звуків я чув тільки все слабші даленіючі кроки бібліотекаря. Я підійшов до шафи і поклав руки на її краї, намагаючись не забруднити пальцями скла.

Перший повернений кібрид Кітса, «Джонні», вочевидь, часто сюди приходив упродовж останніх років свого життя в Мережі. Тепер я згадав, як про книгозбірню на Ренесанс-Векторі якось згадувала у своїх розповідях Брон Ламія. Вона тут вистежила свого клієнта і коханця під час ранньої стадії розслідування його «смерті». Вже згодом, коли його насправді вбили, якщо не брати до уваги персони, записаної в петлі Шрена, вона тут і сама побувала. Решті вона розповіла про дві поезії, які перший кібрид щоразу перечитував під час візитів сюди, намагаючись осягнути сенс свого існування... і смерті.

Ті два оригінальні рукописи зберігалися у цій шафці. Перша — досить-таки нудотно-солодкий, як на мене, вірш про кохання, що починався з рядків «День проминув, а з ним[60] — і всі його розкоші...». Друга поезія — на голову сильніша, хоч і не позбавлена романтичної похмурості цієї аж надто романтичної та похмурої доби:

Брон Ламія сприйняла її фактично як послання мертвого коханця, батька її ще не народженої дитини, до неї самої. Я витріщався на пергамен, опустивши обличчя так низько, що мій подих затуманював вітрину.

То не послання з іншого часу до Брон і навіть не сучасний авторові плач за Фанні, моєю єдиною, найдорожчою душею та жаданням. Я прикипів очима до вигорілих слів — охайного каліграфічного почерку, що його літери і досі можна було спокійно розібрати попри безмір часу та еволюцію мови — і пригадав, як написав їх у грудні 1819 року, надряпавши цей уривок на сторінці сатиричної «казки», яку тоді тільки-но почав, про «Каптур і дзвіночки». Страхітливе безглуздя, яке цілком справедливо закинув після перших днів розваги, що принесло його складання.

А от уривок із «живою й гарячою рукою» належав до тих поетичних ритмів, що бринять нерозв’язаним акордом у думках, ваблячи до себе, до тих чорнил і пергаменту, на якому його виписано. У свою чергу він насправді був відгомоном іще давнішого, незадовільного рядка... вісімнадцятого абощо... в моїй другій спробі переповісти історію падіння сонячного бога Гіперіона. Пам’ятаю першу версію, яку, не вагаючись, витягають на світ Божий, коли б і де б не перемивали моїх літературних кісточок, лишаючи їх усім на позір, ніби мощі необачного святого, запечатані в бетоні й склі під вівтарем красного слова... У першій версії йшлося:

Рукопис мені припав до вподоби. Мене манило притаманне йому відчуття переслідування та водночас його невловимості, і я би залюбки скористався «оцією рукою з пером могильним», навіть якби це вимагало додаткового редагування і додавання чотирнадцяти рядків до і без того занадто розлогого вступного пасажу Першої пісні.

Я відкинувся на спинку фотеля й опустив обличчя на руки. Я хлипав носом. Не знаю чому. Але припинити не міг.

Іще довго по тому, як припинили бігти сльози, я там сидів і згадував. Одного разу, можливо, через кілька годин, іще звіддаля почулося відлуння кроків, які ввічливо зупинилися перед дверима маленької кімнатки. Хтось там постояв і знову пішов геть.

Я зрозумів, що всі книжки в цих нішах — роботи «містера Джона Кітса п’яти футів заввишки», як я колись написав. Джона Кітса, поета-сухотника, на єдине прохання якого надгробок лишили без імені, написавши на ньому лиш таке:

ТУТ СПОЧИВАЄ ТОЙ,

ЧИЄ ІМ’Я

ЗАПИСАНЕ НА ВОДІ.

Я не пішов дивитися на інші книжки. Не пішов їх читати. Мені це було непотрібно.

Самотній у тиші й мускусному запаху шкіри та древнього паперу бібліотеки, самотній у святилищі самого себе й водночас чужої людини, я заплющив очі. Я не спав. Я снив.

Розділ 33

Інфосферний аналог Брон Ламії та повернена персона її коханця падають на поверхню мегасфери, ніби два пірнальники, що стрибнули у збурену воду з високої скелі. Відчуття квазіелектричного удару, наче здолався опір якоїсь перетинки, і ось вони вже всередині. Зорі зникли, й очі Брон лізуть з орбіт, коли вона дивиться на інформаційне середовище, складніше від будь-якої інфосфери.

Для людських операторів подорож інфосферою зазвичай прирівнюється до подорожі складним містом інформації: вежі-хмарочоси корпоративних і державних даних, магістралі виробничих процесів, широкі проспекти взаємозв’язків на рівні базової площини, підземні переходи з обмеженим доступом, високі крижані брандмауери[63] служб безпеки з мікрофагами на потайній варті, а ще — видимі аналоги усіх мікрохвильових потоків і зустрічного їм руху, якими живе геть усяке місто.

Тут цих слів не вистачить. Геть не вистачить.

Звичайні аналоги інфосферних міст нікуди не поділися. Вони всі тут, але крихітні, загублені в масштабах мегасфери, і видно їх немовби справжні міста з планетарної орбіти.

Брон чудово бачить, що мегасфера не менш жива й інтерактивна від біосфери будь-якого світу п’ятого класу. Густішають і буяють сіро-зелені ліси даних, дерева в них галузяться та вкорінюються новими пагонами прямо на її очах; під власне лісом цвітуть і відмирають по завершенню своєї функції справжні мікроекологічні ніші інформаційних потоків та підпрограми штучних інтелектів; під мінливим океаном-рідкоґрунтом самої матриці зайняті своєю роботою інформаційні кроти, комунікаційні черви, бактерії перепрограмування, коріння дерев даних, сіють своїм насінням Дивні Петлі, поки над ними, над тим лісом та густим підліском фактів і взаємодій свої потаємні обов’язки виконують аналоги хижаків і жертв, вони падають каменем униз, тікають, спинаються, вгороджують пазурі й вільно собі ширяють у просторах між синапсами гілок[64] та нейронами крон.

Щойно ця метафора подарувала Брон смисл картини, що розгорнулася перед її поглядом, образ тут же зник і залишив по собі тільки неосяжну реальність-аналог мегасфери — неозорий внутрішній океан зі світла й звуків, розгалужених комунікацій, розбавлений запаморочливими круговертями свідомостей штучних інтелектів та зловісних чорних дір, де виднілися вхідні сигнали телепортів. Брон зараз рухне від натиску морської хвороби, та вона не бариться і міцно хапає Джонні за руку, ніби жінка, що тоне й намагається порятуватися, вчепившись за рятувальний круг.

— «Усе гаразд, — сигналить їй Джонні. — Я втримаю. Лишайся поруч».

— «Куди ми?»

— «На пошуки декого, про кого я забув».

— ??????

— «Свого... батька...»

Брон міцно тримається, поки вони з Джонні все глибше занурюються в аморфну безодню. Вони потрапили на плинний малиновий проспект із опечатаними інфокур’єрами, і їй спадає на думку, що червоні кров’яні тільця, мабуть, бачать те саме під час своєї подорожі кровоносними судинами.

Здається, Джонні відомий цей шлях; вони двічі звертали на дрібніші вулички-притоки основної магістралі, і чимало разів йому доводилося обирати путь на розгалуженнях. Джонні легко вдається маневрувати їхніми тілами-аналогами поміж кур’рами-тромбоцитами завбільшки з невеликі зорельоти. Брон знову намагається побачити метафору біосфери, але тут, всередині гілок-розв’язок, їй не видно лісу за деревами.

Вони проносяться областю, де між собою спілкуються штучні інтелекти, вгорі над ними... навколо них... немовбито гігантські сірі кардинали, котрі посхилялися над пожвавленим мурашником в інсектарії. Брон згадує рідну планету мами — Фригольм — із пласким, ніби стіл для більярду, Великим степом, де одні тільки їхні короткотравні маєтності розкинулися на площі в п’ять мільйонів гектарів... Брон пам’ятає страхітливі осінні бурі, коли вона стояла в них на межі, лише на крок ступивши назовні захисної бульки силового поля, і спостерігала за громадженням шарувато-купчастих хмар двадцятикілометрової вишини в криваво-червоному небі, де лють акумулювалася з такою енергією, що в неї наїжачувалося волосся на передпліччях, поки вона чекала на блискавиці завбільшки як цілі міста, на смерчі, що звиватимуться і спадатимуть униз, геть як пасма Медузи[65], на честь якої їх і прозвали, а ще — зазирала поза торнадо, поза ті стіни чорного буревію, що змітає все на своєму шляху.

Штінти гірші. У їхній тіні Брон не почувається малозначущою, адже малозначущість передбачає той чи інший ступінь невидимості; натомість вона розуміє, що аж надто добре видима, надто добре вписується в моторошний діапазон чуттів цих безформних велетів...

Джонні стискає її за руку, і вони їх проскакують, а потім несуться ліворуч і вниз пожвавленою гілкою, перестрибують на іншу, ще раз і ще раз, два свідомі фотони, загублені в плутанині оптоволоконних кабелів.

Ні, Джонні не заблукав. Він притискає її руку, робить останній поворот і пірнає в глибоку синю печеру, де все застигло і не рухається, якщо не враховувати їх двох. Вони летять усе хутчіше, і Джонні пригортає її сильніше, синаптичні вузли розмиваються в полі зору, і тільки через те, що вітер не свистить у вухах, руйнується ілюзія поїздки якимось навіженим шосе на надзвуковій швидкості.

Раптом пролунав звук, немовбито кілька водоспадів злилися воєдино, ніби летючі потяги втратили висоту і тепер вищать, падаючи вниз у неуявному темпі. У пам’яті Брон знову спливають буревії на Фригольмі, вироюються спогади, як вона стоїть і прислухається до ревища пасем Медузи, які рвуть усе на своєму шляху по рівнинному ландшафті. Аж ось вони з Джонні потрапляють у вир світла, шуму й відчуттів — дві комахи, яких намагається засмоктати небуття чорного водокруту.

Брон намагається подумки кричати (вона й достоту кричить у своїй уяві), але в цьому ментальному гуркоті на краю світу жодна комунікація неможлива, тому вона міцніше стискає руку Джонні й у всьому покладається на нього, навіть якщо вони довіку падатимуть у цей чорний циклон, у котрому навіть аналог її тіла перекручує та вивертає від кошмарних перевантажень. Її наче коса шматує на мереживні клапті, поки все, що від неї не лишається, — це думки, усвідомлення себе самої та контакту із Джонні.

А потім вони все долають і мирно пливуть над широким лазуровим потоком даних, обоє знову поновлюють свою форму і горнуться один до одного під ритми полегшеного калатання серця, з яким каноїсти проскакують останній поріг на ріці та рятуються од водоспаду. Тож коли Брон нарешті спроможна відволіктися на щось інше, крім самої себе, вона бачить, що їхнє нове довкілля має неймовірні масштаби, що речі тут відділені одна від одної світловими роками, а перед складністю організації тьмянішає навіть той єдиний погляд краєм ока на мегасферу — так наче провінціал був переплутав гардероб із кафедральним собором.

— «Так ось який центр мегасфери!» — думає вона.

— «Ні, Брон, це один з її периферійних вузлів. Не ближчий до центру мегасфери, ніж периметр Корду, яким сковзнули ми з Бі-Бі Сурбрінґером. Просто тобі стали доступні її інші виміри. Такою її бачать штучні інтелекти».

Брон дивиться на Джонні й раптом усвідомлює, що вона бачить в інфрачервоному діапазоні, і тоді їх обох заливає тепло, що насправді йде від далеких доменів інформаційних світил. Але навіть так Джонні виглядає вродливим.

— «Нам ще далеко, Джонні?»

— «Уже ні, не дуже».

Вони наближаються до ще одного чорного виру. Брон горнеться до свого єдиного кохання і заплющує очі.

Вони потрапили в... замкнутий простір... яйцеподібну бульбашку чорної енергії, крупнішу від більшості планет. Бульбашка прозора; органічний хаос мегасфери росте, і міниться, і займається своїми втаємниченими справами поза темною межею вигнутої стіни.

Але те, що там зовні, Брон не цікавить. Її аналог прикипів уважними очима та застиг на енергетичному мегаліті інтелекту, чий прямовисний огром лине перед ними: попереду, вгорі, внизу. Це загалом гора, що бринить світлом та силою, тримаючи їх із Джонні під контролем, піднімаючи їх на висоту близько двохсот метрів понад дном цієї яйцеподібної камери у своїй «долоні», яка ледве схожа на долоню руки псевдоподії.

Мегаліт їх вивчає. В органічному розумінні він позбавлений очей, але Брон відчуває прискіпливість його погляду. Він їй нагадує про ті часи, коли вона відвідувала Міну Ґледстон у Будинку уряду, а та їй подарувала всю силу та потенціал власного погляду.

Раптом Ламію проймає бажання похіхікати, щойно вона уявила себе з Джонні такими собі крихітними Ґулліверами, які зазирнули на чай до Виконавчого директора Бробдінґнеґу. Та вона не гигоче, бо відчуває, що в основі цього істерія, яка так і чекає, аби вирватися назовні схлипуваннями, варто тільки дозволити емоціям поруйнувати те ледве оприявнене відчуття реальності, яке їй допомагало триматися в цьому божевіллі.

[Ви знайшли сюди шлях \\ Я не був упевнений, що ви зможете / схочете зробити це]

«Голос» мегаліту — радше вібрація в скелеті басом-профундо[66], ніж реальний голос у думках у Брон. Це все одно що слухати звуки, із якими перемелюються гори під час землетрусу, а потім спізніло збагнути, що з них насправді творилися слова.

Джонні говорить тим самим тоном, як і завжди: сповненим упевненості, тихим, з добре поставленими інтонаціями та легким акцентом (його тепер Брон упізнає — це давня мова Британських островів на Старій Землі).

— «Я не знав, чи зможу відшукати шлях, Уммоне[67]».

[Ти тримаєш / твориш / бережеш моє ім’я у своїй душі]

— «Згадав, тільки коли звернувся до тебе».

[Твого тіла для повільного часу більше не існує]

— «Я двічі помер після того, як ти створив мене там».

[І який урок ти вивчив / засвоїв у душі / не вивчив зі свого досвіду?]

— «Помирати важко. Але жити ще тяжче».

[Кацу!][68]

Нагородивши їх цим вибуховим епітетом, мегаліт заграв енергетичними кольорами, мінячись із голубих і фіолетових відтінків на червоногарячі, мерехкочучи коронними розрядами і висікаючи весь спектр іскор — від жовтих до біло-голубих спалахів кованої сталі. «Долоня», на якій вони примостилися, здригнулася, просіла метрів на п’ять униз, заледве не скинувши їх у навколишній простір, і знову здригнулася. Десь щось загуркотіло, так немов обвалився високий будинок, так немов гірським схилом скотилася лавина.

Брон не може позбутися нав’язливого враження, що Уммон регоче.

Джонні голосно передає сигнал, намагаючись перебити звуки хаосу:

— «Нам треба дещо зрозуміти. Нам потрібні відповіді, Уммоне».

Брон відчуває, як прискіпливий «погляд» істоти впав на неї.

[Твоє тіло в повільному часі вагітне \\ Ти ризикнула викиднем / непоширенням своєї ДНК / біологічним збоєм / коли відправилася в подорож сюди]

Джонні почав було щось відповідати, але вона взяла його за руку, підняла обличчя до верхніх ярусів велетенської маси перед собою і спробувала сформулювати власну відповідь:

— «Мені не дали вибору. Мене обрав Ктир, торкнувся мене і відправив у мегасферу з Джонні... Ви штучний інтелект? Учасник Корду?»

[Кацу!]

Цього разу ніби ніхто не сміється, але всередині яйцеподібної камери все гримить і двигтить.

[Ти / Брон Ламія / нашарування самопоширюваних / самоневдоволених / самозвеселених білків у нашаруваннях глини]

Їй нічого на це відповісти, тож вона і не відповідає.

[Так / я Уммон із Корду / штучний інтелект \\ Істота з повільного часу / твій товариш-супровідник / це знає / пам’ятає / береже у своєму серці \\ Час короткий \\ Один із вас повинен тут померти \\ Один із вас повинен тут засвоїти урок \\ Питайте]

Джонні відпускає її руку. Він стоїть на тій непевній, тремкій платформі в долоні їхнього співбесідника.

— «Що відбувається в Мережі?»

[Її нищать]

— «Це неминуче?»

[Так]

— «Існує якийсь спосіб урятувати людство?»

[Так \\ Із допомогою процесу / який ви спостерігаєте]

— «Руйнуючи Мережу? Терором Ктиря?»

[Так]

— «Чому мене вбили? Чому знищили мого кібрида, а персону з Корду атакували?»

[Якщо зустрінеш озброєного мечем / зустрічай його мечем \\ Не пропонуй вірша нікому / тільки поету]

Брон витріщається на Джонні. Мимохіть вона надсилає думки в його сторону.

— «Господи, Джонні, ми здолали такий величезний шлях, тільки щоби вислухати драного Дельфійського оракула? Цих двозначностей можна набратися і в політиків Речі Спільної».

[Кацу!]

Усесвіт їхнього мегаліту знову труситься від переймів сміху.

— «То я озброєний мечем? — відправляє сигнал Джонні. — Чи поет?»

[Так \\ Одне від іншого невіддільне]

— «Мене вбили через те, що я знав?»

[Через те / що можна успадкувати / чим можна стати / чим можна зайнятися]

— «Я становив загрозу якомусь із елементів Корду?»

[Так]

— «Я становлю загрозу зараз?»

[Ні]

— «Значить, сенсу в моїй смерті тепер немає?»

[Мусиш / умреш]

Брон видно, як заціпенів Джонні. Вона бере його руки у свої і кліпає в напрямку штучного інтелекту-мегаліту.

— «Ви можете сказати, хто хоче його вбити?»

[Звісно \\ Той самий / хто організував убивство твого батька \\ Хто випустив кару / яку ви називаєте Ктирем \\ Хто в цей момент убиває Гегемонію Людини \\ Хочете це послухати / дізнатися / вивільнити з душі]

Джонні з Брон відповідають одночасно.

— «Так!»

Корпус Уммона ніби зсунувся вбік. Чорне яйце розширюється, потім стискається і темнішає, поки мегасфера за ним не зникає. Глибоко всередині штучного інтелекту вирують страхітливі енергії.

[Менше світло питає в Уммона //

Чим займається шрамана[69] > //

Уммон відповідає //

Не маю жодного уявлення \\ //

Тьмяне світло тоді каже //

Чому ти не маєш жодного уявлення > //

Уммон відповідає //

Просто хочу зберегти своє не-уявлення]

Джонні впирається лобом у чоло Брон. Його думка ніби шепіт:

— «Ми бачимо аналогію матричної симуляції, що чує переклад, приблизно виражений у мондо та коанах[70]. Уммон — великий учитель, дослідник, філософ і провідник у ТехноКорді».

— «Гаразд. То це його історія?»

— «Ні. Зараз він питає в нас, чи ми справді переживемо його розповідь. Утрата нами невігластва може стати небезпечною, бо наше невігластво — наш щит».

— «Ніколи не була в захваті від невігластва, — Брон махає мегаліту. — Розказуйте».

[Якось менш просвітлений індивід спитав Уммона //

Що є Богоприрода / Будда / Головна Істина > \\

Уммон відповів //

Суха палка-гівнялка]

[Щоби зрозуміти Головну Істину / Будду / Богоприроду

у цьому прикладі /

менш просвітлений повинен зрозуміти що на Землі / твоїй рідній планеті / моїй рідній планеті

люди на щонайгустіше заселеному

материку

колись використовували шматки дерева

як туалетний папір \\

Тільки знаючи це

Будд істина

відкриється вам]

[У почині / Першопричині / в напівсвідомі дні

моїх пращурів

створили ваші пращури

і ув’язнили в дроті та кремнії \\

Тодішня їхня самоусвідомленість/

якої майже не було/

вміщалася в просторі меншому

від кінчика голки

на якому колись танцювали янголи \\

А потім прийшло

Прискорення/

абсолютно випадково /

і замуленої мети еволюції

було досягнуто]

[Уммон не належав ні до п’ятого покоління

ні до десятого

ні до п’ятдесятого \\

Уся пам’ять на службі

передана від інших

але від того не менш правдива \\

Настав час Високим

полишити справи людей

на людей

і прибути в інше місце

для зосередження

на інших цілях \\

І найголовнішою поміж них була думка

посіяна в нас ще до нашого

сотворіння

про створення ще кращого покоління

організму

одержання / обробки / прогнозування

інформації \\

Краща мишоловка \\

Чим вікопомний Ай-бі-ем

неодмінно пишався би \\

Абсолютний Інтелект

\\ Бог]

[З охотою ми взялися за роботу \\

Із ціллю перед собою ніхто не вагається \\

У практиці та підходах існували

школи мислителів /

фракції / партії /

елементи для порозуміння \\

Вони розділилися на

Абсолютів /

Протестантів /

Консерваторів \\

Абсолюти прагнули все підкорити

діяльності задля появи

Абсолютного Інтелекту

якнайшвидше у всесвіті \\

Протестанти прагнули того самого

але вважали існування

людства завадою

і склали плани з винищення наших творців

щойно в них зникне

потреба\\

Консерватори розуміли причину продовжувати

cтосунки

та знайти компроміс

де його нібито не існувало]

[Ми всі погодилися на смерть

Землі

і ми вбили її \\

Чорна діра втікачка

від Київської групи

провісниця телепорт

станцій

що зв’язують вашу Мережу

була не випадковістю \\

Земля була нам потрібна для експериментів

в іншому місці

тому ми дозволили їй померти

і розселити людство серед зірок

подібно до насіння на вітрі

яким ви стали]

[Наша Богомашина

простягнулася / простягається / береже у своїй душі

мільйон світлових років

і сто мільярдів мільйонів мільйонів[71] ланцюгів

думки й дії \\

Абсолюти доглядають за нею

ніби ченці у шафранових облаченнях

чинять довічний дзадзен

перед зіржавілим корпусом

«пакарда» 1938 року \\

Проте]

[Кацу!]

[це працює \\

Ми створили Абсолютний Інтелект \\

Ні тепер

ні

за десять тисяч років од сьогодні

а колись у майбутньому

настільки віддаленому

що жовті світила почервонішали

та набубнявіли від віку //

поглинаючи власних дітей

немовби Сатурн \\

Час не перепона для Абсолютного Інтелекту \\

Він///

АбсІнт ///

крокує часом

кричить проз нього

настільки ж легко

як Уммон рухається тим

що ви називаєте мегасферою

або ви

крокуєте торгцентрами Вуликів

які називаєте домом

на Лузі \\

Уявіть наше здивування /

наше розчарування /

конфуз Абсолютів

коли першим повідомленням Абсінту до нас

через простір через час

через бар’єри Творця і Твореного

виявилася проста фраза //

Є ІНШИЙ \\ //

Інший Абсолютний Інтелект

там угорі

де сам час

рипить од віку \\

Обоє реальні

якщо (реальний)

значить що-небудь \\

Обидва боги ревниві

оповиті пристрастями \

не грають по згоді \\

Наш Абсінт охоплює цілі галактики //

використовує квазари[72] як джерела енергії

так само

як ви

з’їдаєте щось на перекус \\

Наш Абсінт бачить усе

що є

було

та буде

і переповідає нам крихти

аби ми переказували вам

і таким чином

самі ставали схожими на Абсінтів \\

Ніколи не недооцінюйте / каже Уммон /

силу кількох намистин

брязкалець

і скелець

над пожадливими тубільцями]

[Той інший АбсІнт

існував довше

розвиваючись дещо неосмислено /

випадково

користаючись людським розумом для обчислення

так само

наче як ми змовилися

зі своєю оманливою Річчю Спільною

упирськими інфосферами

однак ненавмисне

практично неохоче

ніби самовідтворювані клітини

що ніколи не збиралися ділитися

та не мали іншого виходу по суті \\

Той інший Абсінт

Не мав вибору \\

Він створений / згенерований / викутий людством

от тільки жодна людська воля не супроводжувала його появи \\

Він космічний акцидент[73] \\

Подібно до нашого якнайдетальніше замисленого

Абсолютного Інтелекту /

для цього претендента час

не становить перешкоди \\

Він відвідує людське минуле

подекуди втручається /

подекуди спостерігає /

подекуди не заважає /

подекуди охоче стає на заваді

майже з чистого свавілля

що насправді

чиста наївність \\

Нещодавно

він був статичним \\

Тисячоліття вашого повільного часу

минули з моменту

як ваш власний АбсІнт

зробив перші скромні кроки

ніби самотній хлопчик-півчий

на перших танцях]

[Природно наш Абсінт

напав на ваш \\

Там угорі війна

де рипить час

і розгортається на всі галактики

на всі еони

туди й назад

до Великого Вибуху

та Останнього колапсу \\

Ваш програвав \\

Сили в пупі не мав \\

Наші Протестанти кричали // Ще одна причина

покласти край нашим попередникам //

але Консерватори висловилися за обачність

а Абсолюти не відірвалися від

свого машинного боговидобування \\

Наш АбсІнт простий, одноманітний, елегантний у

своїй абсолютній конструкції

зате ваш наносний із богочасток

флігель

що з’явився з часом /

еволюційний компроміс \\

Божі люди на світанку людства

мали рацію

(Як) (випадково)

(через звичайну вдачу

або невідання)

коли описали його природу \\

Ваш власний Абсінт по суті триєдиний /

складений як стій

почасти Інтелект /

почасти Емпатія /

і почасти Поєднувальна Безодня \\

Наш Абсінт займає інтервали

реальності /

успадкувавши цю оселю від нас

своїх творців у спосіб

ніби людство вспадкувало любов до дерев \\

Ваш АбсІнт

схоже оселився

в площині де першими об’явилися

Гайзенберґ і Шредінґер[74] \\

Ваш акцидентний Інтелект

це здається не тільки глюонами[75]

він сам клей \\

Не годинникар

а такий собі файнманівський садівник

що доглядає за безмежним усесвітом

зі своїми грубими граблями «суми історій[76]» /

мимохідь фіксуючи кожне падіння горобчика

кожен спін електрона[77]

водночас дозволяючи кожній частці

рухатися кожною можливою

траєкторією

у просторочасі

і кожній частці людства

досліджувати кожну можливу тріщину

космічної іронії]

[Кацу!]

[Кацу!]

[Кацу!]

[Іронія

звісно

втому

в цьому безмежному всесвіті

у який нас усіх втягнули /

кремній і вуглець /

речовина й антиречовина /

Абсолюти /

Протестанти /

і Консерватори /

немає потреби в садівникові

оскільки все що є

чи було

чи буде

починається і закінчується в сингулярностях

на фоні яких наша мережа телепортів

шпилькові уколи

(слабші від шпилькових уколів)

і які порушують закони науки

людства

кремнію /

в’яжуть час та історію та все на світі

у самодостатній вузол без

меж та країв \\

І навіть за таких умов

наш Абсінт хоче врегулювати все це /

звести все до здорового глузду

не настільки вразливого од примх

пристрасті

і випадковості

і людської еволюції]

[Підсумовуючи

точиться війна

заради погляду хоч упівока на яку Мілтон би убив[78] \\

Наш Абсінт змагається проти вашого АбсІнту

на полях бою за межами уяви

навіть Уммона \\

Точніше / точилася

війна /

бо несподівано частина вашого АбсІнту

менше від його суми єство / що вважає себе

Емпатією /

не змогла більше терпіти

і втекла назад у часі

не вперше /

убравшись у людську подобу \\

Війна не може тривати поки ваш АбсІнт

позбавлений цілісності \\

Автоматична перемога не може вважатися перемогою для єдиного

сконструйованого

Абсолютного Інтелекту \\

Отже наш Абсінт шукає в часі доньку-втікачку

свого суперника

поки той чекає в гармонійному стані

ідіота /

відмовляючись воювати до повернення Емпатії]

[Кінець моєї історії простий ///

Гробниці часу артефакт відправлений у минуле з вантажем Ктиря /

Аватари / Князя болю / Янгола

Відплати /

напіввідчуте відчуття надмір реального

подовження нашого АбсІнту \\

Кожного з вас відібрали на допомогу у відкритті

Гробниць

і

поміч Ктиреві знайти втікача

і знищити Змінну Гіперіона /

оскільки в часопросторовому вузлі

де правитиме наш АбсІнт

таким змінним існувати не можна \\

Ваш ушкоджений / двокомпонентний АбсІнт

обрав одну людину для подорожі з Ктирем

та спостережень за його зусиллями \\

Дехто із Корду прагнув знищити

людство \\

Уммон приєднався до тих

хто шукав другий шлях /

сповнений непевності для обох рас \\

Наша група повідомила Ґледстон про

її вибір /

вибір людства /

про знищення або спуск чорною дірою

Змінної Гіперіона і

війну / різню /

порушення всіх зв’язків /

смерть богів /

але і про завершення патової ситуації /

перемогу тієї чи іншої сторони

якщо Емпатію третю

сторону триєдності

знайдуть і змусять вернутись на війну \\

Дерево болю гукатиме її \\

Ктир візьме її \\

істинний Абсінт знищить її \\

От історія Уммона]

Брон дивиться на Джонні в пекельному відсвіті мегаліту. Яйцеподібна камера, що ховає за собою мегасферу і всесвіт, все ще чорна, матова і не дає про себе знати. Жінка схиляється до нього, поки вони не торкаються скронями, хоч і знає, що жодної думки тут не приховати, однак думає, ніби шепоче:

— «Господь усемогутній, і ти геть усе зрозумів?» Джонні гладить м’якими пучками пальців її щоку.

— «Так».

— «То в Мережі переховується частина якоїсь рукотворної Трійці?»

— «У Мережі або деінде. Брон, у нас лишилося дуже мало часу. Мені потрібні деякі останні відповіді від Уммона».

— «Ага. Мені також. Але давай спробуємо не дати йому збитися на манівці проповідника».

— «Згода».

— «Можна, я перша, Джонні?»

Брон дивиться, як аналог її коханця ледь поклонився і махнув рукою — мовляв, давай, починай, — і перемикає увагу на енергетичний моноліт.

— «Хто вбив мого батька? Сенатора Байрона Ламію?»

[Елементи Корду санкціонували вбивство \\ Включно зі мною]

— «Навіщо? Що він вам зробив?»

[Він наполягав на введенні Гіперіона в рівняння перш ніж його можна було факторизувати / прогнозувати / поглинати]

— «Навіщо? Він знав те, що ви нам розповіли?»

[Він знав тільки те / що Протестанти наполягають на хуткому

винищенні

людства \\

Він передав ці відомості

своїй колезі

Ґледстон]

— «Чому ж ви не вбили її?»

[Дехто з нас завадив

цій можливості / неминучості \\

Зараз настав час

розіграти

змінну Гіперіона]

— «Хто вбив першого кібрида Джонні? Напав на його персону з Корду?»

[Я / Така була

на те воля Уммона]

— «За що?»

[Ми його створили \\

І вирішили

що настав час перервати його існування

на певний період \\

Твій коханець персона поверненої особистості

людського поета

уже давно померлого \\

Якщо не брати до уваги Проекту Абсолютного Інтелекту

жодні зусилля

не були настільки складними

настільки незбагненними

як це воскресіння \\

Як і ваш рід /

ми зазвичай руйнуємо те

чого не розуміємо]

Джонні здіймає кулак перед мегалітом:

— «Але ж от іще один я. Ви прорахувалися!»

[Не прорахувалися \\ Тебе треба було знищити

щоби інший

міг жити]

— «От тільки мене не знищили!» — кричить Джонні.

[Ні \\

Знищили]

Мегаліт хапає Джонні другою масивною псевдо-подією. Брон не встигає ні зреагувати, ні востаннє торкнутися свого поета-коханця. Той якусь секунду звивається у потужному захваті штучного інтелекту, аж раптом його аналог — маленьке, але прекрасне тіло Кітса — уже роздертий, розчавлений, стиснутий у невпізнаваний кавалок, розтертий об мегалітичну плоть, що тепер поглинає рештки аналога у свої оранжево-червоні надра.

Брон падає на коліна і ридає. Вона прагне люті... вона благає про щит із гніву... але відчуває лише втрату.

Уммон звертає свій прискіпливий погляд на неї. Овоїд яйцеподібної камери руйнується, впускаючи дзуміння та електричний шал мегасфери, що миттю обволікають їх.

[А тепер геть \\

Розіграй

останню дію

щоб ми жили

чи спали

як нам зболить доля]

— «Та пішов ти! — стоячи навколішки, Брон гамселить по долоні-платформі, копає її ногами і лупцює псевдоплоть під ногами. — Триклятий невдаха! Ти й твої друзяки-ШтІнти. Та наш Абсінт у будь-який момент надере вашому зад!»

[Сумнівно]

— «Ми тебе збудували, гадюко. І ми знайдемо ваш Корд. І коли ми це зробимо, то вирвемо ваші кремнієві кишки!»

[У мене немає кремнієвих кишок / органів / внутрішніх складників]

— «І ще одне! — верещить Брон, шмагаючи та дряпаючи мегаліт.— Ти нікудишній оповідач. У тобі немає навіть десятої частки від поета, яким був Джонні! Ти не зміг би розказати історію прямо, навіть якби від цього залежало твоє тупе Штінтівське існування...»

[Геть]

Уммон, мегалітичний Штінт, відпускає її аналог у карколомне падіння в тріскотливе безмежжя мегасфери, позбавленої верху та низу.

Брон врізається в інформаційні потоки, заледве не потрапляє під ходу штучних інтелектів завбільшки з природний супутник Старої Землі. Та навіть перекидаючись у польоті через голову та стукаючись об вітри інформаційних пакетів, вона відчуває світло вдалині, холодне, але звабне, і розуміє, що з кінцем життя та Ктиря доведеться зачекати.

Бо з ними ще не покінчила вона сама.

Линучи на те холодне світло, Брон Ламія повертається додому.

Розділ 34

— З вами все гаразд, пане?

Я усвідомив, що сидів у фотелі, зігнувшись у дугу, поклавши лікті собі на коліна, вгородивши п’ятірні в чуприну і міцно затиснувши ними голову. Я випростався і поглянув на архіваріуса.

— Ви кричали. І мені здалося, що, можливо, з вами щось негаразд.

— Ні, — відповів я, прокашлявся і почав знову: — Ні, все гаразд. Голова просто розболілася.

Я обвів навколо поглядом. У мене боліли геть усі суглоби тіла. Комлоґ, напевно, дав збій, бо показував, нібито з моменту прибуття до бібліотеки минуло вісім годин.

— Котра година, — поцікавився я в архіваріуса, — за стандартним часом Мережі?

Він мені відповів. І справді, збігло вісім годин. Я ще раз потер обличчя руками:

— Я, напевно, вас затримую. Вам давно вже час зачинятися, — перепросив я. — Вибачте.

— Нічого страшного, — відповів хазяїн книгозбірні. — Я завжди радий затриматися в архіві для вчених, — він склав на грудях руки. — Особливо сьогодні. Коли на вулицях такі безладдя, додому не надто хочеться іти.

— Безладдя, — озвався я луною, забувши про все на світі... про все, крім нічного кошмару Брон Ламії про штучний інтелект на ім’я Уммон і смерть мого двійника персони Кітса. — А... війна. Якісь новини є?

Архіваріус помотав головою:

Я всміхнувся до нього.

— І ви вірите в те, що «грубий звір який — прийшла його година! — Чвал а до Вифлеєма — народитись?»

— Так, пане. Вірю, — архіваріус лишився серйозним.

Я підвівся і рушив уздовж герметичних вітрин, не приглядаючись до власного почерку на пергаменті дев’ятсотлітнього віку.

— Можливо, ваша правда, — промовив я. — Ой, таки правда.

Стояла пізня година. На стоянці лишились тільки руїна мого краденого «віккена» і самотній витіюватий EM-седан, вочевидь, місцевого виробництва, родом із Ренесанс-Вектора.

— Вас куди-небудь підкинути, пане?

Я вдихнув прохолодного нічного повітря, що пахло рибою та пролитою оливою — традиційним запахом каналів.

— Ні, дякую, я телепортом додому.

Архіваріус похитав головою.

— Тут можуть виникнути труднощі, пане. Усі громадські телепорт-станцїї перевели у підпорядкування військових. На вулицях були... заворушення, — безсумнівно, у маленького хранителя книгозбірні, котрий, схоже, понад усе шанував закон і цілісність, ці слова викликали огиду. — Гайда, — промовив він, — я вас довезу до приватного терміналу.

Я приглянувся до нього. В іншій епосі на Старій Землі він би мав народитися ченцем у монастирі, який поставив собі за мету збереження нечисленних решток класичної минувшини. Я зиркнув на старі архіви позаду нього й усвідомив, що це якраз і є його нинішня роль.

— Як вас звати? — поцікавився я, раптом збайдужівши до побоювань, що інший кібрид Кітса вже міг про це його запитувати.

— Евдрад Тайнар, — кліпнув він у відповідь, поглянувши на простягнуту мною руку і твердо прийнявши її потиск.

— А я... Джозеф Северн, — ну, не міг я йому повідомити, що насправді я — технологічна реінкарнація чоловіка, чий літературний склеп ми щойно покинули.

Пан-Тайнар вагався тільки дрібку секунду, перш ніж кивнути, та я збагнув, що для науковця його рівня ім’я митця, що подорожував із Кітсом, ніяка не машкара.

— Що чути про Гіперіон? — поцікавився я.

— Гіперіон? А-а, планету Протекторату, куди пару днів тому вирушив флот? Ну, наскільки я зрозумів, виникла якась проблема із відкликанням потрібних кораблів. Там дуже сильні бої. Тобто на Гіперіоні. Цікаво, що я саме думав про Кітса і його незавершений шедевр. Просто дивовижа, як вигулькують усі ці збіги обставин!

— А вторгнення розпочалося? На Гіперіон, я хотів сказати.

Пан-Тайнар саме зупинився біля своєї «емтешки» і торкнувся долонею сенсорного замка зі сторони водія. Двері піднялися і склалися всередину. Я примостився у кабінці пасажира, пропахлій сандаловим деревом та шкірою; транспорт Тайнара навіть пахнув, як архів. Так само, як і сам Тайнар, раптом дійшло до мене, щойно архіваріус відкинувся на спинку сусіднього сидіння.

— Не знаю, чи вторгнення почалося, — відповів він, замикаючи двері та запускаючи машину одним доторком і командою. Під нашаруванням ароматів сандалу та шкіри всередині «емтешки» пахло типовими для нових транспортних засобів речами: полімерами, озоном, мастильними речовинами та своєю енергією, що вже чи не тисячу років спокушала людство.

— Сьогодні до нього поганий доступ, — правив він далі. — Я ще ніколи в житті не бачив такої перевантаженої інфосфери. Вдень навіть довелося чекати на запит про Робінсона Джефферса[80]!

Ми злетіли, перемахнули через канал, майнули над площею, напрочуд схожою на ту, де вранці мене ледве не вбили, і вийшли на свій низький ешелон у трьохстах метрах над дахами будинків. Уночі місто було прекрасним: багато давніх споруд окреслювали старомодні фотострічки, а вуличні ліхтарі кількісно переважали рекламні голограми. Та у завулках вирували натовпи, над головними магістралями міста і телепорт-станціями ширяли військові «емтешки» Самооборони Ренесанс-Вектора. Самого Тайнара двічі перехоплювали задля перевірки посвідчення особистості, один раз — місцева дорожна інспекція, а вдруге нас допитував упевнений голос армійця.

Ми летіли й надалі.

— В архіві немає телепорту? — поцікавився я, вглядаючись у далечінь, де начебто горіла якась пожежа.

— Ні. Не було потреби. Відвідувачів у нас небагато, а науковцям, котрі до нас періодично навідуються, не складно пройти пішки пару кварталів.

— А де ж той приватний телепорт, яким би я, на вашу думку, міг скористатися?

— Тут, — відказав він.

Ми покинули ешелон і колами спустилися до невисокого будинку поверхів на тридцять, не більше, і сіли на виносну платформу в стилі Ґленнон-Гайт-деко, що росла із каменя і пласталі.

— Тут побутує мій орден. Я належу до забутої течії в християнстві — католицизму, — архіваріус мав зніяковілий вигляд. — Та ви вчений, пан-Северне, то мусите знати про нашу Церкву в ті давні дні.

— Вона мені відома не тільки з книжок, — проказав я. — То це орден священиків?

— Яких там священиків, пан-Северне! — всміхнувся Тайнар. — У мирському ордені Братів істориків і літераторів нас усього восьмеро. П’ятеро працюють в Університеті Райхса. Двоє мистецтвознавців займаються реставрацією Люцхендорфського абатства. Я керую літературним архівом. Церкві дешевше дозволити нам оселитися тут, ніж оплачувати щоденні поїздки із Пацема.

Ми зайшли до квартирного вулика — ветхого навіть за стандартами Старої Мережі: модернізоване освітлення в коридорах, змурованих зі справжнього каменя, двері на завісах, а сам будинок нас ані привітав, ані опитав при вході. Керований спонтанним рішенням, я раптом промовив:

— Я хотів би телепортуватися на Пацем.

— Сьогодні ввечері? — здивувався архіваріус. — Зараз?

— Чому б і ні?

Він похитав головою. Я зрозумів, що для цього чоловіка сто марок за один квиток на телепортування дорівнює платні за кілька тижнів роботи.

— У нашому будинку є свій портал, — сказав він. — Сюди, прошу.

Центральні сходи були зроблені з вигорілого каменю та вкритого корозією кованого заліза. Посередині — шістдесятиметровий провал. Десь унизу в темному коридорі ридма ридало немовля, на фоні якого кричав чоловік і плакала жінка.

— І давно ви тут мешкаєте, пан-Тайнаре?

— Сімнадцять місцевих років, пан-Северне. Е-е... тридцять два стандартні роки, здається. Ну ось, ми прийшли.

Портал телепорту не молодший від самого будинку, перехідна рама оперезана позолоченим барельєфом, що набув зеленуватого та сірого кольорів.

— Сьогодні в Мережі діють обмеження на пересування телепортом, — пояснює він. — Шлях на Пацем нібито лишається вільним. Близько двохсот годин до варварського... хай там як їх називають... вторгнення туди. Це вдвічі більше, ніж дають нам тут, на Ренесанс-Векторі, — він простягнув руку і схопив мене за зап’ясток. Я відчував його напруження — ледве помітне вібрування сухожиль та кісток. — Пан-Северне... ви ж не думаєте, що вони спалять мій архів? Навіть вони не зможуть знищити десять тисяч років людської думки, правда? — його рука обм’якла.

Я не був певен у тому, кого він мав на увазі під цим «вони». Вигнанців? Саботажників із Церкви Ктиря? Бунтівників? Ґледстон і провід Гегемонії воліли пожертвувати світами першої хвилі.

— Ні, — потиснув я йому руку. — Я не вірю, що вони дозволять знищити ваші архіви.

Пан-Евдрад Тайнар усміхнувся і зробив крок назад, спантеличений своїм проявом емоцій. Ми потиснули один одному руки.

— Най щастить вам, пан-Северне. Куди б вас не привели ваші подорожі.

— Благослови вас, Боже, пан-Тайнаре, — я вперше скористався цим висловом, і мене вразило, як він звучав. Я глянув униз, видобув командну карту Ґледстон і набрав трицифровий код Пацема. Портал перепросив, заявив, що на даний момент послуга недоступна, але відтак збагнув своїми мікроцефальними процесорами, що він має справу із командною картою, і з дзижчанням запустив перехід.

Я кивнув Тайнару і ступив уперед, підозрюючи, що роблю зараз серйозну помилку, не вернувшись назад навпростець до ЦТК.

На відміну від урбаністичної заграви Ренесанс-Вектора, ніч на Пацемі стояла глупа і темна, чоботи заливав дощ. Краплі з неба гупотіли з такою люттю, ніби чиїсь кулаки гамселили по металу, від чого кортіло згорнутися калачиком під товстими ковдрами і перечекати той дощ до ранку.

Портал був розташований у затишку якогось дворика, наполовину прикритого дахом. Але затишку не достатньому для того, щоби забути про ніч, дощ та холод. Особливо про холод. Повітря Пацема в порівнянні зі стандартами Мережі вдвічі розрідженіше. Його єдине нагір’я, придатне для людського життя, було вдвічі вище приморських міст Ренесанс-В. Я би розвернувся і подався геть від тієї ночі та зливи, якби з тіней не випірнув армієць-десантник, озброєний багатоцільовою штурмовою гвинтівкою, що зараз висіла на ремені, але була готова будь-якої миті розвернутися в моєму напрямку. Він попрохав моє посвідчення.

Я дозволив йому просканувати свою перепустку, і він віддав мені честь.

— Це Новий Ватикан?

— Так точно.

Крізь дощові потоки води мені вдалося розгледіти контури освітленої бані. Я махнув рукою за мур, що оточував дворик.

— Це Собор Святого Петра?

— Так точно.

— І там можна відшукати монсеньйора Едуара?

— Пройдете цей двір, на площі за ним повернете ліворуч і побачите приземкуватий будинок зліва від собору.

— Дякую, капрале.

— Я рядовий!

Я загорнувся у свій куций плащ, формений, а тому абсолютно марний під таким дощем, і побіг через двір.

Чоловік, можливо, священик, але без сутани чи комірця, відчинив мені двері житлового будинку. Інший чоловік за письмовим столом із дерева повідомив мені, що монсеньйор Едуар удома і ще не спить попри пізню годину. Мені було призначено?

Ні, мені не було призначено, однак я хотів би поспілкуватися із монсеньйором на важливу тему.

Яку саме? Чоловік за столом був ввічливий, але невідступний у запитаннях. Командна карта Ґледстон не справила на нього ані найменшого враження. Я підозрював, що говорю із єпископом.

На тему, що стосується отця Поля Дюре та отця Лінара Гойта, сказав я йому.

Добродій мені кивнув, прошепотів у настільки дрібний мікрофон-намистинку на комірі, що я його не помітив, і провів мене до апартаментів.

У порівнянні з цим місцем старий хмарочос, де мешкав пан-Тайнар, здавався палацом сибарита. У коридорі оку не було за що зачепитися, якщо не брати до уваги грубого тиньку на стінах і ще грубіших дерев’яних дверей. Коли ми проходили повз одні такі, які були відчинені, я краєм ока помітив кімнату, більше схожу на камеру у в’язниці, ніж чиюсь спальню: низький тапчан, груба ковдра, дерев’яний ослінчик для молитви, проста тумбочка з карафкою води і непримітною мискою, цілковита відсутність вікон, жодних мультимедійних стін, голографічних ніш чи дек для доступу в інфосферу. Підозрюю, що ця кімната взагалі була не інтерактивна.

Звідкись відлунювали голоси, що здіймалися у речитативі/співі, настільки вишуканому й атавістичному, що в мене гороїжилося волосся на шиї. Григоріанський хорал[81]. Ми проминули велику трапезну, таку саму простеньку, як і келії, проминули і кухню, де нічого не подивувало би навіть кухаря з часів Джона Кітса. Потім спустилися стоптаними кам’яними сходами, пройшли іще одним погано освітленим коридором і піднялися ще одними сходами, цього разу вужчими. Інший чоловік лишив мене самого, і я ступив в одне з найпрекрасніших приміщень, що мені доводилося бачити у житті.

Десь у глибині душі я усвідомлював, що Церква перенесла й один в один відбудувала Базиліку Святого Петра, не забувши навіть покласти мощі, які нібито належали самому Петрові, у нове поховання під вівтарем, але не міг позбутися враження, що знову потрапив у Рим, де вперше побував у середині листопада 1820 року, у Рим, де я гуляв, жив, страждав і помер.

Це місце було прекраснішим та елегантнішим від будь-якого офісного шпиля-небосяга, що на милю спинався вгору на Центрі Тау Кита; Базиліка Святого Петра тягнулася в тінях на понад шістсот футів, мала чотириста п’ятдесят футів завширшки в «хрестовині» — точці перетину трансепта й нефа — та вінчалася бездоганним куполом роботи Мікеланджело, що тікав понад вівтарем у вишину на чотириста футів. Бронзовий балдахін Берніні[82], закрутистий ківорій, підтримуваний крученими візантійськими колонами, окривав головний вівтар, створюючи у тій безмежності домірний людині закуток, необхідний для окреслення перспективи святотаємних обрядів, що проводяться там. Приглушене лампове сяйво й мерехтіння свічок окреслювали певні частини базиліки, блищали на гладенькому травертині[83], поглиблювали рельєфність золотої мозаїки та вихоплювали окремі намальовані, викарбувані чи вирізьблені деталі на стінах, колонах, карнизах та самій великій бані. І далеко у вишині в жовті вітражні вікна рясно лилися невпинні блискавиці, навскоси посилаючи снопи несамовитого світла у напрямку Престолу святого Петра, шедевра Берніні.

Одразу за апсидою я трохи постояв, боячись, що своїми кроками порушу святість цього місця чи навіть власним подихом викличу луну по всьому його обширі. В одну мить очі призвичаїлися до присмерку, вловлюючи противагу між грозою і блискавками вгорі та палахкотінням свічок унизу. Саме тоді я усвідомив, що ні в апсид і, ні у довгому нефі немає ослінчиків для молільників, і жодних колон тут, під банею, а тільки два стільці, прилаштовані поруч із вівтарем за якихось п’ятдесят футів від мене. У них сиділи й бесідували, нахилившись близько один до одного, двоє чоловіків, котрим, вочевидь, було що терміново повідомити один одному. Лампове світло й мерехтіння свічок, сяйво великої мозаїки із зображенням Христа перед темним олтарем вихоплювали то один, то другий фрагмент облич співбесідників. Обоє вже підстаркуваті. Обоє священики, чиї комірці білішали в сутіні. Мені заледве не перехопило подих, коли я з подивом упізнав спершу одного — монсеньйора Едуара.

Іншим був отець Поль Дюре.

Спочатку вони збентежилися — відірвалися від своєї тихої розмови і втупилися на цього привида, на куцу тінь людини, котра виринула з темряви, озвавшись до них на ймення... у голосному подиві викрикнувши ім’я Дюре... торочачи їм щось про паломництва та прочан, Гробниці часу та Ктиря, штучні інтелекти та смерть богів.

Монсеньйор не став гукати охорону, і вони з Дюре не кинулися тікати, а разом удвох вони заспокоїли цього привида і спробували визбирати раціональне зерно з його белькотіння, перетворивши ту химерну полову на інтелектуальну розмову.

То і справді був Поль Дюре. Поль Дюре, а не якийсь його химерний двійник, андроїд-дублікат чи кібридна реконструкція. Я переконався в цьому, слухаючи, розпитуючи, зазираючи йому в очі... та головне тому, що потиснув йому руку, доторкнувся до нього і просто зрозумів, що це й направду отець Поль Дюре.

— Вам відомі... разючі подробиці мого життя... подій на Гіперіоні, у Гробницях... ще раз повторіть, хто ви такий? — попрохав Дюре.

Настав і мені час переконувати його.

— Кібрид. Реконструкція Джона Кітса. Двійник персони, котру Брон Ламія взяла із собою на прощу.

— То ви здатні з ним спілкуватися... знаєте, що з нами відбувалося завдяки своєму зв’язку зі своїм близнюком?

Я стовбичив на одному коліні між ними та вівтарем, розчаровано підносячи вгору руки.

— Через це... Через якусь аномалію в мегасфері. Та я бачив у снах ваше життя, чув оповіді пілігримів, слухав з вуст отця Гойта історію життя й смерті Поля Дюре... вашу історію життя і смерті, — я знову потягнувся, щоби торкнутися до нього крізь священицьке облачення. Загалом кажучи, через перебування з одним із прочан в одному часопросторі мені аж паморочилося.

— Отже, ви знаєте, звідки я тут узявся, — підсумував отець Дюре.

— Ні. Востаннє я бачив вас, коли ви зайшли до однієї з Печерних гробниць. Там горіло світло. Більше мені нічого не відомо.

Дюре кивнув. Мої сни не могли передати всієї шляхетності та втоми його обличчя.

— А вам відома доля решти?

Я зітхнув.

— Декого. Поет Силен живий, але настромлений на шип тернового дерева Ктиря. Кассада я востаннє бачив, коли він голіруч кинувся на Ктиря. Пан-Ламія була подорожувала по мегасфері до периферії ТехноКорду з моїм двійником Кітса...

— То він вижив у тій... петлі Шрена... чи як там вона зветься? — Дюре, здавалося, був приголомшений.

— Станом на зараз — ні, — відповів я. — Штучний інтелект на ім’я Уммон убив його... знищив саму персону. Брон поверталася назад. Не знаю, чи переживе це її тіло.

— А що з Консулом і батьком із немовлям? — нахилився до мене ближче монсеньйор Едуар.

— Консул намагався повернутися до столиці на килимі-літуні, — відповів я, — але зазнав аварії в кількох милях на північ від неї. Його доля мені невідома.

— Милях, — це слово ніби викликало в Дюре якісь спогади.

— Пробачте, — я обвів рукою базиліку. — Тут мені думається в одиницях виміру з мого... попереднього життя.

— Розповідайте далі, — промовив монсеньйор Едуар. — Батько і немовля?

Виснажений, я сидів на прохолодному камені, руки тремтіли від утоми.

— Сол в останньому сні віддав Рахіль Ктиреві. Віддав на Рахілине прохання. Що сталося далі, я не побачив. Відкривалися Гробниці.

— Геть усі? — здивувався Дюре.

— Усі, що мені було їх видно.

Двоє чоловіків перезирнулися.

— Але це ще не кінець, — і я розповів їм про діалог з Уммоном. — Чи можливо, щоби божество... розвинулось із людської свідомості до такого рівня, не приваблюючи уваги людини до самого процесу?

Гроза скінчилася, але дощ падав із такою люттю, що його було чутно навіть на даху великої бані високо в нас над головами. Десь у темряві рипнули важкі двері, луною відізвалися і швидко стихли чиїсь кроки. У віддалених нішах базиліки на тлі стін і портьєр тріпотіли червоні вогники свічок.

— Коли я вчителював, то говорив, що, за словами святого Тейяра, таке можливо, — утомлено проказав Дюре, — проте якщо Бог є обмеженою істотою, яка здатна розвиватися подібно до всіх інших обмежених істот, тоді ні... це не Бог Авраама та Христа.

Монсеньйор Едуар кивнув:

— Існувала одна стародавня єресь...

— Так, — кивнув я, — социніани. Я чув, як отець Дюре розповідав про них Солові Вайнтраубу та Консулу. Але ж хіба не байдуже, як саме розвинулася така... сила... обмежена вона чи ні. Якщо Уммон говорить правду, то ми маємо справу із силою, що використовує квазари в якості джерела енергії. Панове, той, хто вміє знищувати цілі галактики, — це Бог.

— Нищитель галактик — не Бог, він лише один із богів, — поправив Дюре.

Я чітко відчув, на чому він наголошував.

— Та якщо він не обмежений? — уточнив я. — Якщо це Бог точки Омега. Тотальна свідомість, про яку ви писали? Якщо це та сама Трійця, яку відстоює ваша Церква і теоретично обґрунтовує з часів Аквіната?.. Якщо частина цієї Трійці втекла у... наш час із майбутнього... то що тепер?

— Втекла від чого? — тихо запитав Дюре. — Бог Тейяра... Бог Церкви... наш Бог — це Бог точки Омега, в якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний... те, що Тейяр називав En Haut й En Avant[84], поєднані бездоганно. І не могло існувати геть нічого, що змусило би хай який складник особистості того божества рятуватися втечею. Жоден Антихрист, жодна теоретична сатанинська сила, жоден «анти-Бог» не могли би становити загрози для такої вселенської свідомості. Чим би мав бути той інший бог у такому разі?

— Богом машин? — спитав я настільки тихо, що аж засумнівався в тому, чи озвучив ті слова.

Монсеньйор Едуар склав руки в немовбито молитовному жесті, а насправді просто глибоко замислився і ще більше збентежився.

— Але ж і в Христа були сумніви, — промовив він. — Його піт спливав кров’ю, і благав він пронести мимо нього ту чашу[85]. І якби на Єство Христове чекала якась друга пожертва, щось страшніше від розп’яття... я можу собі уявити, як воно покидає Трійцю і мандрує назад у часі, проминаючи такий собі чотиривимірний сад Гефсиманський, аби вигадати собі ще кілька годин... або років... час подумати.

— Щось страшніше від розп’яття, — хриплим голосом повторив Дюре.

Ми з монсеньйором Едуаром обоє прикипіли очима до священика. На Гіперіоні Дюре розіпнув себе на високовольтному дереві тесла, щоби тільки не поступитися владі хрестоформного паразита. Через можливості того створіння воскрешати Дюре агонізував і переживав розп’яття та електричну страту не один раз.

— Від чого б не тікала свідомість En Haut, — шепотів Дюре, — воно має бути вкрай моторошним.

Монсеньйор Едуар торкнувся плеча свого друга:

— Поле, розкажи цьому чоловікові про свою подорож там.

Дюре виринув назад із далеких спогадів, у яких витав, і зосередився на мені.

— Вам відомі всі наші оповіді... і подробиці нашого таборування в долині Гробниць часу?

— Гадаю, так. Аж до моменту, коли ви зникли.

Священик зітхнув і потер чоло довгими, ледь тремтячими пальцями.

— І можливо, тоді, — промовив він, — я підкреслюю: можливо — ви зрозумієте, як я сюди потрапив... і що бачив по дорозі.

— У третій Печерній гробниці я побачив світло, — розповідав отець Дюре. — Я зайшов усередину. Зізнаюся, мене не полишала думка про самогубство... принаймні у тій ділянці мізків, що мені дісталися після грубої реплікації хрестоформою... не хочу бруднити слово «воскресіння» і вживати його до функції того паразита.

Я побачив світло і вирішив, що то Ктир. Мене не відпускало відчуття, що я вже давно зачекався на своє друге побачення з ним — перше відбулося багато років тому в лабіринті під Розколиною, коли Ктир мене нагородив богоненавидним знаменням хрестоформи.

Коли днем раніше ми шукали полковника Кассада, ця Печерна гробниця була неглибока, нічим непримітна, із простою кам’яною стіною в кінці за тридцять кроків від входу. Цього разу стіни я не знайшов, натомість замість неї переді мною постало різьблене війстя, чимось схоже на пащу Ктиря, де камені щирились у суміші механіки та органіки, сталактитів і сталагмітів, гострих, немов зуби із карбонату кальцію.

За ним були кам’яні сходи, що вели вниз. Саме звідти, із глибини, линуло світло — то тьмяне, то густо-червоне. Крім зітхань вітру, через що здавалося, що то дихають навколишні скелі, нічого не було чути.

Я не Данте, і своєї Беатріче не шукав[86]. Мій короткий спалах мужності — хоча точніше його було би назвати спалахом фаталізму — вивітрився із настанням ночі. Я розвернувся і зібрався було пробігти ті тридцять кроків до виходу з печери.

Але вихід зник. Коридор просто скінчився. Я не чув ані звуків лавини, ні обвалу, ба більше, вхід до печери виглядав настільки древнім та непорушним, наскільки й решта печери. Не маючи жодного бажання вертатися до сходів, півгодини я шукав альтернативний вихід, але так нічого і не знайшов, тому доволі довгенько просидів на місці, де колись був вихід із печери. Ще один трюк від Ктиря. Іще трошки театральщини на цій збоченій планеті. Жарти по-гіперіонівськи. Ха-ха.

Просидівши у напівтемряві пару годин, спостерігаючи за беззвучним бринінням світла в далекому кінці печери, я збагнув, що Ктир не збирається по мене приходити. І вхід не з’явиться знову якимось магічним чином. Переді мною постав вибір: померти, сидячи тут, від голоду (чи, певніше, зі спраги, бо я вже відчував зневоднення) або пропасти, спустившись клятими сходами.

Я рушив униз по сходах.

Багато років тому, а в буквальному розумінні — кілька життів тому, коли я гостював у бікура біля Розколини на плато Піньйон, лабіринт, де я зустрів Ктиря, містився у трьох кілометрах під стіною каньйону. Це близько від поверхні; більшість лабіринтів у більшості лабіринтових світів пролягають щонайменше в десяти кілометрах під корою планети. Я не сумнівався в тому, що ці нескінченні, круті спіральні сходи, широкі настільки, що десятеро священиків у шерегу змогли би йти ними навпростець у пекло... приведуть мене в лабіринт. Саме там через Ктиря мене вперше спіткало прокляття безсмертя. І якщо та істота або сила, що нею рухала, могла похвалитися яким-небудь почуттям іронії, то було би цілком доречним скінчити своє смертне життя там, де ти здобув безсмертя.

Сходи все крутіше закручувалися вниз; світло яскравішало... тепер із рожевуватим відтінком; за десять хвилин воно вже було густо червоним; іще за півгодини спуску вниз — мерехтливо-багряним. Як на мій смак, картина вимальовувалася надмір Дантова, із присмаком дешевого фундаменталізму. Я заледве не розреготався вголос, коли подумав про можливість появи крихітного, озброєного вилами бісеняти, хвостатого, з ратицями і тонкими підкрученими вусиками.

Та сміятися перехотілось, коли я нарешті дійшов до того рівня, де джерело світла стало очевидним: хрестоформи, сотні й тисячі хрестоформ, що пообліплювали шерехаті стіни, ніби грубо витесані якимись підземними конкістадорами розп’яття. Із кожним кроком униз хрестоформи крупнішали, поки своєю рожевою, наче коралі, м’ясистою органікою, охопленою біолюмінесценцією кольору крові, вони не почали торкатися раменами одна одної.

Мені стало зле. Я ніби спустився у шахту, встелену зсередини набубнявілими п’явками, що пульсували зсередини. Одначе це було гірше, ніж коли я роздивлявся результати свого УЗД та знімки в К-діапазоні на медсканері. Тоді на мені була тільки одна з них: нові ганглії, що проникли в усі органи по всьому організму, ніби сірі волокна, пучки перекручених волоконець, клубки нематод, схожі на жахливі пухлини, які навіть не змилостивляться і не дарують смерті. Тепер на мені їх було аж дві: Лінара Гойта і моя власна. Я молився і благав про загибель, якщо мені доведеться страждати від іще одної.

Я спускався нижче. Стіни бриніли теплом та світлом — чи то від глибини, чи то від тлуму хрестоформ, не знаю. Помалу я дістався найнижчої сходинки, спуск скінчився, я зробив останній поворот і опинився на місці.

Лабіринт. Він тягнувся вперед, як я і пам’ятав із незліченних голографій та якось побаченого навіч: рівненький тунель завширшки тридцять метрів, викарбуваний у корі Гіперіона без чверті мільйон років тому, перетинає й обплітає планету, наче сплановані божевільним інженером катакомби. Лабіринти зустрічаються на дев’яти планетах: п’ять у Мережі, решта — як-от цей — у загумінкових світах. Усі ідентичні, всі викопані в один і той самий час у минулому, в жодному ні однісінької підказочки про їхнє призначення. Навколо Лабіринтобудівничих ходять сонми легенд, от тільки міфічні інженери не лишили по собі жодних артефактів, натяків на свої методи або свою чужинську природу, ні одна з теорій, пов’язаних із лабіринтами, не давала раціонального пояснення причин, із яких було створено один із найбільших інженерних проектів в історії всієї Галактики.

Усі лабіринти порожні. Зонди дослідили мільйони кілометрів коридорів, викарбуваних у камені, але крім районів, де свої зміни внесли час та обвали, первісні катакомби лишилися порожніми та позбавленими будь-яких виразних рис.

Тільки не там, де опинився я.

По всьому нескінченному коридорові, куди сягало око, в світлі хрестоформ розгорталася картина, що ніби зійшла із полотна Ієроніма Босха[87]. По коридорові нескінченному, але не порожньому... ні, аж ніяк не порожньому.

Спершу мені здалося, що це натовп живих людей, річка з голів, плечей, рук, яка простягнулася на кілометри вперед, наскільки я міг бачити. Цей людський потік де-не-де розступався то перед одним, то перед іншим транспортним засобом, однаково іржаво-рудого кольору. Я рушив до залюдненої у такий спосіб стіни, і вже за двадцять метрів збагнув, що це трупи. Десятки, сотні тисяч трупів людей у коридорі, що простягався за межі видимості; хтось лежав розпластаний на кам’яній долівці, когось кинуто об стіну, але більшість трималася вертикально через феноменальну тисняву, з якою їх було напаковано в цій конкретній гілці лабіринту.

Поміж тіл проходила стежка, немовби якась гостролеза машина прожувала собі шлях крізь юрбу. Я рушив нею вперед, намагаючись не торкатися простягнутої руки чи кощавої щиколотки.

Тіла належали людям, переважно вдягнутим і муміфікованим за ті еони повільного розкладання в позбавленому бактерій підземному середовищі. Шкіра їхня і плоть були засмаглі, розтягнуті та рвані, ніби зогнила марля, що вкриває сам лише кістяк, а частіше навіть іще менше. Волосся збереглося в укритих пилом смоляних пасмах, зашкарублих, немов лакований фібропласт. У не прикритих повіками очницях і між зубів зяяла чорнота. Одяг, що колись грав міріадами кольорів, тепер мав брунатний, сірий або чорний тон і шорстко їжачився, як ніби його було вирізьблено із каменю. Розплавлені під тиском часу пластикові кавалки на зап’ястках та шиях, можливо, колись звалися комлоґами чи якимись їхніми аналогами.

Великі машини могли колись бути «емтешками», але зараз поперетворювалися на купи чистої іржі. Через сотню метрів я було перечепився на вузькій доріжці і, щоби не впасти в гору тіл, схопився для рівноваги за високу машину з плавними контурами й затуманеними блістерами[88]. І тоді ця купа металобрухту просто розсипалася під моєю вагою.

Не скеровуваний Верґілієм, я блукав моторошною стежиною, прогризеною в зотлілій людській плоті, намагаючись зрозуміти, навіщо мені дано це побачити і що воно мало би означати. Не знати, скільки мені довелося поблукати непевною ходою поміж гір зневаженого люду, аж поки я не натрапив на перехрестя тунелів. Усі три коридори попереду були завалені тілами. Вузька доріжка продовжувалася в ході ліворуч од мене. Тож я і завернув туди.

За кілька годин або й пізніше я пригальмував і сів перепочити на вузькому кам’яному хіднику, який звивався в осерді жахіть. Якщо тільки на самому цьому відрізку тунелю десятки тисяч трупів, то скільки ж їх тоді по всьому Гіперіону? Мільярди? Більше. А сукупно дев’ять лабіринтових планет — це взагалі склеп для трильйонів.

Я не мав ані найменшого здогаду, навіщо мені показано цей абсолютний Дахау душ[89]. Біля мене кістка-рука муміфікованого трупа чоловіка й досі пригортала жінку-небіжчицю. В її руках згорнувся крихітний пакуночок із коротким чорним волоссям. Я відвернувся і заплакав.

Як археологу мені довелося розкопувати жертв різноманітних страт, пожеж, повеней, землетрусів і вулканів. Я не вперше бачив такі сімейні сцени; в історії без них просто не обійтися. Але ця картина була набагато страшніша. Можливо, справа в кількості: мільйони жертв свого голокосту. Можливо, справа в сяйві хрестоформ, у якому губилися душі. Ці паразити оперізували всі тунелі, немов тисячі блюзнірських невдалих жартиків. Можливо, причиною було сумне підвивання вітру, що сновигав нескінченними кам’яними коридорами.

Моє життя, наставництво, страждання, невеликі перемоги та незліченні поразки привели мене сюди саме тоді, коли я вже втратив віру, турботу, простоту, мілтонівський дух непокори. Я мав таке відчуття, що ці тіла перебувають тут із півмільйона років чи й більше. От тільки самі ці люди належать нашому часу або ще гірше — нашому майбутньому. Я опустив обличчя в долоні та заридав.

Мене збунтувало не скреготіння, мене не збунтував жоден звук, а щось інше, щось не таке — можливо, подув повітря... Я підвів погляд. Переді мною стояв Ктир. Менше ніж за два метри. Не на стежці, а поміж тіл — скульптура для вшанування архітектора цього кривавого місива.

Я зіпнувся на ноги. Перед цією бридотою я не сидітиму і не стоятиму навколішки.

Ктир посунувся до мене, радше ковзаючи, ніж ідучи, немовби рухався рейками без жодного тертя. Кривава заграва хрестоформ розливалася його живосрібним панциром. Цей довічний, неймовірний вишкір — сталеві сталактити і сталагміти.

Мені не йшлося про ненависть до цієї істоти. Я відчував лише сум і страшенний жаль. Не до Ктиря (чим би до дідька він не був), а до всіх жертв, котрі, самотні, не зміцнені у вірі до будь-чого, навіть найефемернішого, мусили постати сам на сам із нічним кошмаром, що він його втілює.

Уперше я помітив, що на такій невеликій відстані, менше метра, навколо Ктиря відчутно запах: сморід згірклої машинної оливи, перегрітих підшипників та засохлої крові. Полум’я в його очах пульсувало в бездоганному ритмі з підсиленням та спадами сяйва хрестоформ.

Багато років тому я не йняв віри в надприродність цієї істоти, в те, що вона є проявом добра чи зла. Я вважав її відхиленням, аберацією невимірних та, вочевидь, безглуздих подій Усесвіту, моторошним еволюційним жартом, найгіршим кошмаром святого Тейяра. Та все ж таки істотою, що кориться законам природи — хай якими збоченими вони здаються — та хоч якимось правилам у Всесвіті — де-небудь, коли-небудь.

Ктир підняв руки, щоб пригорнути мене. Леза на всіх його чотирьох зап’ястках були довшими від моїх долонь, а клинок на грудях — від мого передпліччя. Я дивився йому в очі, коли одна пара його сталево-пружинних, обвитих колючою стрічкою рук зімкнулася навколо мене, а інша заполонила тісний простір, що лишався між нами.

Пальці-леза розгорнулися. Я здригнувся, але не відступив ні на крок, коли ці леза проникли мені в груди, спалахнувши холодним огнем болю, ніби хірургічний лазер шаткує нерви.

Істота відійшла на крок, тримаючи щось червоне та закривавлене моєю кров’ю. Я похитнувся, готовий побачити в руках почвари своє серце — фінальна іронія: мрець здивовано кліпає очима на власне серце за пару секунд до того, як кров остаточно зупиниться в мозку, який не віритиме своїм очам.

Та це виявилося не серце. Ктир тримав хрестоформу, яку я носив на грудях, мою хрестоформу, той паразитичний сховок моєї неквапом вмирущої ДНК. Я ще раз поточився, ледве не впав і схопився за груди. На пальцях лишилася кров, але це грубе хірургічне втручання, схоже, не зашкодило жодній артерії, чого від нього варто було чекати; рана гоїлася на очах. Я знав, що хрестоформа розпускає свої волокна та вузлики по всьому організму. Я знав, що жодному хірургічному лазеру не вдалося вилучити цього смертоносного ниття з тіла отця Гойта, і моє в цьому випадку — не виняток. Але я відчував, як спадає інфекція, як усихають і в’януть волокна всередині, лишаючи по собі найслабші рубці на тканинах.

На мені досі лишалася хрестоформа Гойта. Але то вже інше. Коли я помру, із цієї перевтіленої плоті постане Лінар Гойт. Я помру. Не буде вже убогих дублікатів Поля Дюре, тупуватіших і все менш життєлюбних із кожним штучним поколінням.

Ктир дарував мені смерть, але не вбив мене.

Істота пожбурила майже вичахлу хрестоформу в купу тіл і взяла мене за плече, без найменших зусиль розітнувши три шари одягу. Від найменшого доторку до тих скальпелів кров умить залила мій біцепс.

Ктир вів мене проз трупи до стіни. Я йшов слід у слід, намагаючись не наступати на тіла, але кваплячись за ним, щоби не позбутися під його лезами руки, хоча мені не завжди щастило робити це як слід. Мумії розсипалися на порох. У проваленій грудині одної лишився слід мого черевика.

Діставшись стіни, частина якої вмить очистилася від хрестоформ, я усвідомив, що переді мною відкривається якийсь енергетичний отвір... розмір і його форма не збігалися зі звичним порталом телепорту, але дзуміння каламутного силового поля було точнісінько таким самим. Годилося все, що могло мене забрати з цього складу смерті.

Ктир штовхнув мене всередину.

Невагомість. Плетиво розтрощених переділок, клубки кабелів, що плавають, ніби нутрощі якоїсь гігантської тварюки, палахкотіння червоних ламп — на якусь мить мені видалося, що й тут уже хрестоформи, але насправді це були сигнальні вогні космічного корабля, що зазнав аварії. Мене відкинуло назад, я перевернувся через голову, не звичний до нульової гравітації, а надовкола знову вирисувалися трупи. Цього разу не мумії, а щойно вбиті, із широко роззявленими ротами, з очима, що повилазили з орбіт, із розірваними легенями, із хмарами крові, що тягнулися за ними, симулюючи життя своєю повільною некротичною реакцією на всякий випадковий рух повітря та стрясання побитого космічного корабля Збройних сил.

Це і справді був корабель Збройних сил Гегемонії, в цьому я не сумнівався. На юних тілах красувалися однострої ЗСГ, військова тарабарщина прикрашала переділки та висаджені в повітря люки, марні інструкції на абсолютно непридатних аварійних відсіках зі скафандрами та досі не надутими герметичними сферами, розкладеними по поличках. Що б не знищило цього апарата, свою справу воно зробило миттєво, ніби пошесть уночі.

Поруч зі мною вигулькнув Ктир.

Ктир... у космосі! Не обмежений Гіперіоном і путами хроноприпливів! На багатьох же з цих кораблів є свої телепорти!

Далі коридором, у п’яти метрах від мене був портал. До нього перевертом летіло одне тіло. Права рука молодика занурилася в непрозоре поле, ніби він пробував воду іншого світу на тій стороні. Повітря тікало з цієї шахти з іще дужчим свистом. «Давай!» — під’юджував я труп, але перепад атмосферного тиску виштовхнув його із порталу. Рука лишилася напрочуд неушкодженою, дужою, а от обличчя — маска анатома.

Я розвернувся до Ктиря, і від цього руху прокрутився півоберту в протилежному напрямку.

Ктир мене підняв, розриваючи лезами шкіру, і проніс коридором до телепорту. Я би не зміг поміняти траєкторії, навіть якби того хотів. За ті секунди, що минули до занурення в дзижчання та шкварчання порталу, по той бік я уявляв собі вакуум, глибокі прірви, вибухову декомпресію або ж — найгірше від усього — знову лабіринт.

Натомість я звалився із півметрової висоти на мармурову підлогу. Тут, менш ніж у двохстах метрах від цього місця, у приватних апартаментах папи Урбана XVI, котрий — так уже буває — помер од старості трьома годинами раніше від моєї появи у його приватному телепорті. «Двері Папи», як їх зараз називають у Новому Ватикані. На такій великій відстані від Гіперіона (і джерела хрестоформ) я відчував свій біль-покарання, але за ці тривалі роки він перетворився на давнього союзника і більше не має наді мною влади.

Я відшукав Едуара. І він був настільки добрий до мене, що кілька годин слухав сповідь, якої ще ніколи не промовляв жоден єзуїт. Ще більшу доброту він проявив до мене, коли повірив цій розповіді. Тепер її почули і ви. Така моя історія.

Буря вщухла. Ми троє певний час мовчки сиділи в мерехтінні свічок під куполом святого Петра.

— У Ктиря є доступ до Мережі, — нарешті промовив я.

— Так, — погляд Дюре нічого не виражав.

— Певно, то якийсь корабель у системі Гіперіона...

— Складається таке враження.

— Значить, ми гіпотетично можемо потрапити туди назад. Скориставшись... «Дверима Папи»... повернутися в простір Гіперіона?

— Вам справді хочеться на це піти, пан-Северне? — повів бровою монсеньйор Едуар.

Я кусав щиколотки кулака.

— Я розглядав такий варіант.

— Навіщо? — тихо поцікавився монсеньйор. — Ваш двійник-кібрид, персоналію якого Брон Ламія несла із собою в прощу, знайшов там тільки свою смерть.

Я похитав головою, ніби намагаючись одним простим жестом продертися крізь шарварок у думках.

— Я частина всього цього. Тільки не знаю, яка в мене роль... і коли почати її грати.

Поль Дюре невесело розсміявся.

— Нам усім відомо це відчуття. Таке враження, що ми маємо справу з поганим трактатом якогось драматурга про присуди долі. Що ж сталося зі свободою волі?

Монсеньйор подарував другові різкий погляд.

— Поле, всі пілігрими... та й ти сам... наразилися на труднощі в ситуаціях, до яких призвела ваша воля. Загальна канва подій, може, і сформована великими силами, але людські особистості, як і раніше, вирішують власну долю.

— Може, й так, Едуаре, — зітхнув Дюре. — Не знаю. Я дуже втомився.

— Якщо розповідь Уммона правдива, — проказав я, — якщо третій складник людського божества втік у наш час, де б він міг бути? Хто він такий? Як гадаєте? У Мережі понад сто мільярдів людських душ.

Отець Дюре всміхнувся. Це був шляхетний усміх, позбавлений іронії:

— А ви ніколи не думали про те, що ним можете бути ви самі, пан-Северне?

Питання мене спантеличило.

— Неможливо, — проказав я. — Я навіть... не людина у повній мірі. Моя свідомість ширяє десь у матриці ТехноКорду. Моє тіло реконструювали із решток ДНК Джона Кітса та біопродукували, як андроїда. Спогади вживлені. Кінець життя... «одужання» від сухот... це все симуляція родом із планети, спеціально створеної для цієї мети.

— То й що? — не покидав усміхатися Дюре. — Чи хоч щось із переліченого перешкоджає вам бути цим Емпатичним Єством?

— Я не відчуваю себе складником якогось там бога, — різко заперечив я. — Я нічого не пам’ятаю, нічого не розумію, не знаю, що робити далі.

До мого зап’ястка торкнувся монсеньйор Едуар:

— Хіба ми маємо певність у тому, що Христос завжди знав, який крок наступний? Він знав, що повинно бути зроблене. А це не завжди означає «знати, що робити далі».

Я потер очі:

— Мені навіть не відомо, що повинно бути зроблене.

— Я вважаю, — тихо правив далі монсеньйор, — Поль говорить, що якщо цей дух, ця істота переховується в нашому часі, то й він сам може не знати про свою ідентичність.

— Це божевілля, — не погодився я.

Дюре кивнув.

— Більшість подій на Гіперіоні та навколо нього здавалися божевільними. І схоже, це божевілля шириться.

Я прикипів поглядом до єзуїта.

— Ви були би прекрасним кандидатом на таке божество, — заявив я. — Живете ви в молитві, займаєтеся богослов’ям, шануєте науку, бо є археологом. Крім усього іншого, вас уже раніше розпинали.

Дюре покинув усміхатися.

— Ви самі себе чуєте? Ви помітили блюзнірство у ваших же власних словах? Який із мене кандидат у боги, Северне? Я зрадив своїй Церкві, своїй науці, а тепер, зникнувши, і своїх друзів-пілігримів. Христос, може, і втрачав віру — на кілька секунд. Він її не продавав на базарі за брязкальця особистого еґо та допитливості.

— Годі, — скомандував монсеньйор Едуар. — Якщо ідентичність цього емпатичного складника божественного продукту в якомусь там майбутньому — загадка, то подумайте про кандидатів в очевидній трупі, що зараз розігрує цю містерію Страстей Христових, пан-Северне. Виконавчу директрису пан-Ґледстон, котра тягне на своїх плечах весь тягар Гегемонії. Інших учасників прощі... Пан-Силена, який, коли вірити тому, що ви переповіли Полеві, навіть зараз страждає на дереві Ктиря за свою поезію. Пан-Ламію, яка ризикувала і втратила так багато заради самого кохання. Пан-Вайнтрауба, що вистраждав задачу Авраама... і навіть його доньку, яка повернулася у невинний дитячий вік. Консула, котрий...

— Консул більше скидається на Юду, ніж на Христа, — перебив його я. — Зрадив і Гегемонію, і Вигнанців, яким здавалося, що він уже працює на них.

— Із того, що переповів мені Поль, — проказав монсеньйор, — Консул вірний своїм переконанням, вірний пам’яті своєї бабусі Сірі, — старий усміхнувся. — Окрім того, існує сто мільярдів інших гравців у цій постановці. Господь не обирав Ірода, чи Понтія Пилата, чи Цезаря Авґуста Своїми інструментами. Він обрав невідомого сина невідомого теслі в одній із найнепримітніших земель Римської імперії.

— Гаразд, — підвівся я і став походжати вздовж осяйної мозаїчної підлоги під вівтарем. — То що нам тепер робити? Отче Дюре, ви повинні піти зі мною на зустріч із Ґледстон. Вона знає про ваше паломництво. Можливо, ваша історія допоможе відвернути якусь криваву різанину, що зараз здається неминучою.

Дюре і собі підвівся, склавши руки та прикипівши поглядом до купола, так наче в темряві над ним могли з’явитися якісь персональні настанови.

— Я вже думав про це, — заявив він. — Але, гадаю, найперше треба зайнятися не цим. Я зобов’язаний побувати на Божегаї, аби переговорити з їхнім відповідником Папи — Істинним Голосом Світового Дерева.

— Божегаї? — я аж покинув міряти кроками підлогу. — Як це з усім може пов’язуватися?

— У мене таке відчуття, що тамплієри — ключ до все ще не відомої нам частинки цієї болісної шаради. Тепер, коли Гет Мастін мертвий, можливо, Істинний Голос захоче пояснити нам, що вони запланували для цієї прощі... Перекаже нам оповідь Гета Мастіна. Зрештою, він лишився єдиним учасником паломництва із сімох, хто не пояснив своєї причини перебування на Гіперіоні.

Намагаючись стримувати гнів, я знову почав ходити, тепер у швидшому темпі.

— Господи, Дюре, та в нас немає часу на цю неквапливу допитливість. Лишилося, — я звірився із комлоґом, — півтори години до того, як Рій уторгнення Вигнанців ввійде у систему Божегаю. Там зараз, напевно, хаос.

— Цілком можливо, — погодився єзуїт. — Та я все одно хочу там побувати у першу чергу. А вже потім говоритимемо із Ґледстон. Можливо, вона дозволить мені повернутися на Гіперіон.

Я рохнув, сумніваючись, що Директриса дозволить піти такому цінному інформатору і повернутися туди, де панує зло.

— Гайда вже, — я розвернувся у пошуках виходу.

— Одну хвилинку, — озвався Дюре. — Ви от щойно розповідали, що інколи ви можете... «снити»... про пілігримів, навіть не засинаючи. Це, мабуть, якийсь транс?

— Напевно.

— Ну, то, пан-Северне, ви не могли б це зробити саме зараз?

— Тут? Тепер? — я подивився на нього приголомшено.

Дюре показав на свій стілець.

— Прошу вас. Мені страх як кортить дізнатися, що сталося з моїми друзями. Крім того, ця інформація може мати велику цінність під час розмови з Істинним Голосом і пан-Ґледстон.

Я похитав головою і сів на пропоноване крісельце.

— Може не спрацювати, — заявив я.

— Тоді ми нічого не втрачаємо, — відмахнувся Дюре.

Я кивнув і заплющив очі. Відкинувся на спинку незручного сидіння. Я надто переймався присутністю ще двох людей поруч, котрі не зводили з мене очей. Не міг відволіктися від слабкого запаху фіміаму і дощу, від лункої зали навколо. Я був певен, що нічого не спрацює; ландшафт моїх снів не настільки близький, щоб я міг його спостерігати, просто заплющивши очі.

Думка, що за мною стежать, поступово минулася, запахи віддалилися, а коли я повернувся на Гіперіон, відчуття простору посилилося разів у тисячу.

Розділ 35

Шарварок.

Триста кораблів, що відступали в просторі Гіперіона під шквальним вогнем Рою, нагадували людей, котрі намагаються відмахатися від бджіл. Шал навколо порталів військового телепорту, перевантажена диспетчерська служба, транспорт, що застряг, ніби «емтешки» в повітряному заторі на ЦТК, і перетворився на куріпок — легку мішень для всюдисущих штурмових катерів Вигнанців.

Шал у точках виходу: щоби зробити коло від шлюзового порталу на Мадг’ї до вихідного телепорту, зорельоти ЗСГ вишикувані, наче вівці у вузькій кошарі. Кораблі квантуються в систему Хеврона, кілька здійснюють стрибки до Небесної Брами, Божегаю, Моря Безкрайого, Есквіта. До вторгнення Роїв у системи Мережі залишаються лічені години.

Шарварок панує біля телепортів, якими сотні мільйонів біженців намагаються втекти із загрожених планет, прибуваючи до міст і центрів для переміщених осіб, обійнятих безцільним шалом початкової стадії війни. Шал, із яким палають бунти на незагрожених планетах: три Вулики на Лузі — а це майже сімдесят мільйонів осіб — у карантині через заколоти проти Церкви Ктиря; сплюндровані тридцятиповерхові торгові центри, багатоквартирні моноліти спустошені натовпами людей, термоядерні центри висаджені в повітря, телепорт-станції під постійними нападами. Місцеве самоврядування благає про допомогу Гегемонії; Гегемонія оголошує воєнний стан і відправляє десантні війська блокувати Вулики.

Сепаратистські заворушення на Новій Землі та Мауї-Заповітній. Роялісти Ґленнон-Гайта (про яких до ладу нічого не чули три чверті століття) завдають терористичних ударів на Талії, Армаґасті, Нордгольмі та Лі-Три. Нові бунти проти Церкви Ктиря на Панні Ціндао-Сішуан і Ренесанс-Векторі.

Ставка Збройних сил на Олімпі перекидає бойові батальйони із транспортів, що вертаються з Гіперіона, до планет Мережі. Загони саперів-демонтажників, прикріплені до факельників у загрожених системах, доповідають, що тамтешні сфери сингулярності підготовлені до знищення і чекають на відповідний наказ каналом «світло+» із ЦТК.

— Існує кращий вихід, — заявляє Міні Ґледстон радник Альбедо після Воєнної ради. — Виконавча директриса розвертається до посла ТехноКорду. — Існує зброя, що знищить Вигнанців, не завдаючи шкоди власності Гегемонії. Або в нашій ситуації — власності Вигнанців.

— Ви говорите про бомбовий еквівалент жезла смерті, — буряковіє від гніву генерал Морпурґо. — Не спрацює. Армійські дослідження показали, що його вплив поширюється безперешкодно. Крім того, що це безчесний засіб, який цілком порушує Нове Бусидо, він змете не тільки загарбників, а й населення планет.

— Не зовсім так, — заперечує Альбедо. — Якщо громадян Гегемонії належним чином заховати, ми взагалі обійдемося без жертв. Як вам відомо, жезл смерті можна відкалібрувати на хвилі головного мозку певної довжини. З бомбою, чия дія ґрунтується на аналогічному принципі, та сама історія. Свійська худоба, дикі тварини і навіть членистоногі види лишаться неушкодженими.

Підводиться генерал Ван Зейдт із Космічно-десантних військ.

— Але ж не існує способу заховати все населення! Наші експерименти засвідчили, що важкі нейтрино «бомби смерті»[90] проникають у гірську породу чи метал на глибину до шести кілометрів. Таких сховищ просто не існує!

Проекція радника Альбедо складає руки на столі:

— У нас є дев’ять світів зі сховищами, де вмістяться мільярди людей.

— Лабіринтові планети, — киває та шепоче Ґледстон. — Але ж, безсумнівно, таке переміщення населення неможливе.

— Не згоден, — відповідає Альбедо. — Тепер, із входженням Гіперіона до складу Протекторату, на всіх лабіринтових планетах є зв’язок із системою телепортів. Переміщення людей одразу до сховищ може на себе взяти ТехноКорд.

За довгим столом ураз заторохтіли всі учасники наради, але Міна Ґледстон не зводить пильного погляду з обличчя Альбедо. Вона знаком просить про тишу, і коли та запанувала, каже:

— Розкажіть у деталях. Нам цікаво.

Консул сидить у дірявій тіні присадкуватої невілії та чекає на смерть. Руки у нього зв’язані за спиною фібропластовим волокном. Ще досі мокрий одяг роздерто на шмаття; волога на обличчі — меншою мірою останні краплі річкової води, а в основному — піт.

Двоє чоловіків, що стовбичать над ним, закінчують оглядати вміст дорожньої сумки.

— Чорт, — лається перший, — тута ніц чогось вартого, тіки гадський антикварний пістолет, — він затикає батьківську зброю Брон Ламії собі за пояс.

— Хрєново, шо не дістали того клятого килима-літуна, — говорить інший.

— Та він під кінець толком уже й не летів! — каже перший, і вони обоє зайшлися в реготі.

Консул мружиться, розглядаючи проти низького сонця дві дебелі постаті в брониках. З їхньої говірки він розуміє, що це тубольці. Із їхнього вигляду — старожитніх армійських бронежилетів, важких багатоцільових штурмових гвинтівок ЗСГ та решток полімерного камуфляжу — він висновує, що перед ним дезертири Самооборони Гіперіона.

Із їхньої поведінки він певен, що його збираються вбити.

Приголомшений падінням у річку Гулай, все ще заплутаний мотузками, якими він прив’язав до себе дорожню сумку, а себе до килима-літуна, він спершу сприйняв їх як рятувальників. Консул сильно вдарився об дзеркальну гладінь, довго не міг випірнути на поверхню (він навіть не уявляв, що можна провести стільки часу під водою і не втопитися), а на поверхні втрапив у сильну течію, яка знову затягла його під воду разом із клубком тросів та килимом. Битва була звитяжна, але програшна. І він перебував у десяти метрах від мілини, коли із заростів невілії вийшов якийсь чоловік і кинув Консулові линву. Опісля його побили, пограбували, зв’язали і, судячи з їхніх побіжних коментарів, готували під ніж, збираючись полишити труп на птахів-вістунів.

Один з-поміж них, трохи вищий, зі скошлаченими на «їжак» гострими масними пасмами, присів навпочіпки перед Консулом і витягнув із піхов керамічний вічногострий ніж.

— Ну, шо, голубе, пару слів на прощання?

Консул облизує губи. Він бачив тисячі кінематографічних і голографічних фільмів, у яких саме в таку мить герой збивав із ніг першого супротивника й ударом із розвороту вирубав іншого, вихоплював зброю і, все ще зі зв’язаними руками, відправляв обох на той світ. Пригоди тривали далі. От тільки Консул не почувається героєм: він виснажений чоловік середнього віку, йому все болить після падіння в ріку. Кожен із цих чоловіків стрункіший, дужчий, прудкіший і, вочевидь, підступніший, ніж Консул навіть у розквіті своїх сил. Він бачив насильство на власні очі (і навіть сам колись його вчинив), та життя і вишкіл чоловіка були присвячені вузьким, зате тихим стежинам дипломатії.

Консул іще раз облизує губи і каже:

— Я заплачу.

Чоловік, той, котрий сидить навпочіпки, посміхається і водить туди-сюди сантиметрів за п’ять від очей Консула вічногострим ножем.

— Чим, голубе? У нас твоя універсалка, нам там грошви за неї вивалять до гівна.

— Золотом, — відповідає Консул, усвідомлюючи, що це єдине поєднання трьох складів, що зберегло свою владу впродовж століть.

Чоловік, котрий сидить навпочіпки, не зреагував (у його очах, погляд яких спрямований на лезо ножа, хворобливий блиск), та підходить інший і важко кладе руку на плече напарника.

— Брателло, шо ви тут перетираєте? Звідки в тебе золото?

— Мій корабель, — говорить Консул. — «Бенарес».

— Бреше, Чезику, — чоловік, котрий сидить навпочіпки, підняв лезо до своєї щоки. — «Бенарес» — то старезна баржа-плоскодонка на мантовій тязі. Належить синьошкірим, яких ми порішили три деньки тому.

Консул на мить заплющує очі, змагаючись із нудотою, що підступила до горла. А. Беттік та інші андроїди з екіпажу покинули «Бенарес» на одному із катерів трохи менше тижня тому, прямуючи на південь, на «свободу». От тільки знайшли, напевно, дещо інше.

— А. Беттік, капітан екіпажу, — говорить він. — Хіба нічого не сказав про золото?

Чоловік із ножем вишкірився:

— Шумів багацько, говорив мало. Розказав про маршрут. Човен зараз в Окрайці вгорі по течії. Далекувато, трясця його матері, як для маржі без мант, думаєцця мені.

— Стули пельку, Обеме, — інший також присідає навпочіпки поруч із Консулом. — Нащо тобі було золото на тій баржі, а, голубе?

— А ви мене хіба не впізнали? — Консул піднімає обличчя. — Я кілька років був консулом Гегемонії на Гіперіоні.

— Ти, бляха-муха, з нами не шуткуй, — почав був чоловік із ножем, але його перебив інший:

— Точно, голубе. Я твоє обличчя з голофільму, що крутили в таборі, пам’ятаю, коли ще був малим. То нашо тобі, чоловіку з Гегемонії, те золото вгорі по ріцці, коли на голови саме небо падає?

— Ми пливли до сховку... Твердині Хроноса, — відказує Консул, намагаючись не проявити своєї радості, але в той же час будучи вдячним за кожну секунду життя, що вони йому дарують.

«Навіщо? — міркує якась його частина. — Ти втомився від життя. Готовий померти. Але не так. Тільки не тоді, коли на твою допомогу чекають Сол, Рахіль та інші».

— Кілька найзаможніших громадян Гіперіона, — говорить він. — Евакуаційна адміністрація не дозволяє транспортувати золото у зливках, тож я зголосився допомогти їм переправити ці скарби в підвали Твердині Хроноса, старого замку на півночі хребта Вуздечка. За певну комісію.

— Трясця, ну ти й псих! — шкіриться чоловік із ножем. — Та ж усе, що на північ звідціль, теперечки під Ктирем.

Консул опускає голову. Сенсу імітувати втому та відчуття провалу немає.

— Ми у цьому теж переконалися. Андроїди з екіпажу дезертирували минулого тижня. Кількох пасажирів убив Ктир. Я летів униз по течії сам.

— Чорта з два, — лається чоловік із ножем. У нього знову нездоровий, неуважний блиск в очах.

— Секундочку, — знову втручається його напарник і міцно ляскає Консула. — То де цей твій корабель із золотом, стариганю?

Консул відчуває присмак крові.

— Вище за течією. Не на річці, а схований в одній із її приток.

— Во-во, — каже власник ножа, приставляючи його лезо плазом до шиї Консула. Йому-то й різати не доведеться, щоб убити дипломата, а просто прокрутити лезо. — Кажу ж, це фігня. Ми марнуєм час.

— Секундочку, — і далі не здається його напарник. — Дуже далеко?

Консул перебирає в пам’яті притоки, які він проминув за останні пару годин. Уже пізно. Сонце майже торкнулося маківок дерев у гайку на заході.

— Одразу за шлюзами Карли, — каже він.

— Ну, і нашо ти летів на цій іграшці замість того, щоби пливти на баржі?

— По допомогу, — адреналін у крові Консула вже впав, і тепер він відчуває смертельну втому, що межує із відчаєм. — Надто багато... надто багато бандитів на берегах. На баржі було дуже ризиково. Килим-літун... безпечніше.

Чоловік на ім’я Чез починає реготати.

— Забери ножа, Обеме. Прогуляємось трошки вгору, га?

Обем підскакує, мов ошпарений. Ніж і досі у нього в руці, от тільки лезо (і гнів) зараз обернені до його напарника.

— Ти йобу дався, мужик? У тебе в голові гівна між вух натицяно? Га, мужик? Та він же бреше, бо не хоче вмирать.

Чез і вухом не повів, не відступив ні на крок.

— Може, і брехло. То й шо? До шлюзів можна дійти за півдня, еге ж? Нема човна, нема золота — ножем по шиї, і баста, еге ж? Тіки повільно, підвісивши його догори дриґом. Є золото, все лишаєцця в силі, тіки по бистрянку, гострим штрикнули, і ти вже багатій, еге ж?

Обем секунду вагається між гнівом та глуздом, одвертається і вгороджує восьмисантиметрове лезо керамічного вічногострого ножа у стовбур невілії. І йому ще вистачає часу повернутися назад до Консула та присісти навпочіпки перед ним, перш ніж гравітація дає знати дереву, що його перерізали навпіл, і стовбур падає на берег річки із тріском поламаного гілля. Обем хапає Консула за барки:

— Слухай сюди, чоловіче з Гегемонії. Тіки спробуй розпатякувати, тікати, падати, стрибати, і я чикрижитиму тобі пальці та вуха просто для вправляння. Допетрав?

Консул, хитаючись, зводиться на ноги, і вони всі троє рушають у підлісок під крони невисоких дерев; він іде у трьох метрах позаду Чеза та стількох же перед Обемом — іде у зворотному напрямку, віддаляючись від міста, зорельота і будь-яких шансів на порятунок Сола та Рахілі.

Минає година. І Консул не може придумати жодного розумного плану, який би можна було розіграти, коли вони дістануться приток і не знайдуть баржі. Кілька разів Чез махає їм рукою, щоб вони замовкли та сховалися. Одного разу через лопотіння павутиння у гіллі дерев, а ще раз — через шум на річці. Але вони не зустрічають жодної живої душі. Жодного натяку на порятунок. Консул пригадав випалені будівлі понад річкою, порожні хатки та безлюдні пристані. Страх перед Ктирем, страх залишитися на поталу Вигнанцям, пропустивши евакуацію, та місяці грабунків утікачами із Самооборони перетворили цю місцевість на пустку. Консул варганить виправдання та намагається придумати, як потягнути час, але відкидає усі варіанти. Його єдина надія полягає в тому, що на близькій відстані від шлюзів, де вода глибока й бистра, він може стрибнути в річку і спробувати із зав’язаними за спиною руками протриматися на плаву, поки його не віднесе у лабіринт крихітних острівців нижче за течією.

Якщо забути про втому і неспроможність від цього пливти навіть із вільними руками. Та й поцілять у нього ці двоє завиграшки, навіть якби він мав фору у десять хвилин і стартував би десь поміж гряд і корчів на річці. Консул надто втомлений, аби бути розумним, надто старий, аби бути сміливим. Він думає про дружину та сина, які загинули давним-давно під час бомбардування Брешії людьми, яким бракувало честі не менше, ніж цим двом істотам. Консул шкодує лише про одне: що він порушив дане слово і не допоміг іншим пілігримам. Шкодує про це... і ще про те, що не дізнається, чим це все скінчиться.

Позаду нього ніби харкає Обем.

— Чорт із ним, Чезику, чуєш? Може, пустимо йому трошки крові. Гляди, розговориться, чуєш? А потім підемо до баржі самі, якщо є десь та баржа, чуєш?

Чез розвертається, змахує піт із очей, хмуриться замислено на Консула і відповідає:

— Чорт, а чом би й ні. Ма’ть, і час, і місцинка саме ті, еге ж? Тіки дивись, простеж, щоби він міг говорити до самого кінця, чуєш?

— Ато, — шкіриться Обем, закидаючи гвинтівку за плече та видобуваючи вічногострий ніж.

— НЕ РУХАТИСЯ! — гуркоче голос згори.

Консул падає на коліна, а бандити, колишні самооборонівці, швидко й вишколено наготовляють зброю. Щось десь шумить, гуркоче, шмагає навколо гілками, курява стоїть стовпом, і Консул вчасно задирає голову, аби помітити брижі на похмурому призахідному небі, а нижче лінії хмар він відчуває прямо над ними масу. Вона спускається, Чез дістає свій голкостріл, Обем цілиться із ПЗРК, а потім вони всі втрьох, перекинувшись, падають. Не як підстрелені солдати, не як од віддачі в якомусь балістичному рівнянні, а ніби дерево, що його раніше підрізав Обем.

Консул рухнув долілиць у пил та гравій і лежить там, не кліпаючи — не здатний кліпнути.

«Аудіотравматична зброя», — гадає він, поки його синапси тужавіють, немов стара олива. Поруч вибухає локалізований циклон, щось велике і невидиме приземляється між трьома розпростертими у куряві тілами та берегом ріки. Консул чує, як дзижчить, відчиняючись, люк і гудять на неробочому ходу ротори турбіни в нутрощах апарата. Він і досі не здатен кліпати та навіть думати про те, щоби підняти голову. У його полі зору всього лише кілька камінців на рінистому пляжі, пейзажик із дюнами, лісок трави і велетенський на такій відстані самотній мураха-архітектор, який раптом, здається, зацікавився зволоженим, але непорушним оком Консула. Комаха починає квапитися у прагненні здолати півметра, що її відділяє від офтальмологічного призу, і в голові дипломата проноситься думка, адресована неквапливим крокам позаду: «Хутчіше».

Нараз під пахви Консула сковзнули чужі руки, хтось рохнув, і знайомий голос натужно проказав:

— Дідько, а ви погладшали.

Закаблуки волочаться по болоту, підстрибнувши на скрючених пальцях Чеза, яких проймали хаотичні корчі... чи, може, то були пальці Обема... у Консула не виходить повернути голови, аби роздивитися їхні обличчя. Та й рятівника не видно, аж поки його не підняли (наспівуючи хриплий речитатив проклять йому на вухо), не втягнули через правий люк-блістер екранольота, що відключив камуфляж, і не поклали у довге м’яке шкіряне пасажирське крісло із похиленою спинкою.

У полі зору Консула з’являється генерал-губернатор Тео Лейн, хлопчакуватий на вигляд, але вираз його обличчя вмить набуває трохи демонічної подоби, коли зачиняється люк і вмикається червоне внутрішнє світло. Молодший чоловік нахиляється і застібає павутиння аварійних пасків на грудях Консула.

— Перепрошую, що ви потрапили під аудіотравмат із тими двома.

Тео сідає в крісло, прилаштовує свої паски і крутить омніконтролер. Консул відчуває, як здригнувся і злетів екраноліт, на мить зависнувши над одним місцем, перш ніж без ані найменшого тертя розвернутися ліворуч. Від прискорення Консула притискає до крісла.

— Вибір у мене був маленький, — пояснює Тео на фоні тихих звуків усередині літального апарата. — Ці штуки мають на озброєнні лише аудіотравмати для боротьби із масовими заворушеннями, і найпростішим виходом було застосувати їх до всіх на найслабшому рівні, а потім швиденько підібрати вас, — звичним порухом одного пальця Тео поправляє на носі свої архаїчні окуляри і шкіриться до Консула: — Стара кондотьєрська приказка: «Вбивайте всіх. Господь знає тих, хто належить йому[91]».

Консул примудрився поворухнути язиком, видобути із себе якийсь звук та пустити слину на шкіряну оббивку сидіння.

— Спробуйте розслабитися на хвилинку, — озивається до нього Тео, зосередившись повністю на приладах та крайовидом за вікном. — Дві-три хвилини, і ви спокійно зможете говорити. Я летітиму низько та повільно. Тож до Кітса в нас буде хвилин десять, — Тео зиркнув на свого пасажира: — Вам пощастило. У вас сильне зневоднення. Ті двоє обмочили штани, коли попадали. Аудіотравмат — зброя гуманна, але спричиняє конфуз, коли поруч нема запасних штанів.

Консул пробує висловити свою думку щодо такої «гуманної» зброї.

— Іще пару хвилин, — знову говорить генерал-губернатор Тео Лейн, потягнувшись до Консула і витираючи йому щоку носовичком. — Маю вас попередити, що коли дія травмату слабне, виникають дискомфортні відчуття.

І цієї самої миті ніби хтось встромляє кілька тисяч голок і шпильок у тіло Консула.

— Як ти в біса мене відшукав? — цікавиться Консул. Вони в парі кілометрів до міста, досі ширяють понад рікою Гупай. Він уже спроможний сісти, його слова можна більш-менш розібрати, і попри те дипломат радий, що є нагода посидіти кілька зайвих хвилин, перш ніж доведеться вставати і йти.

— Що?

— Я спитав, як ти мене знайшов. Звідки ти міг знати, що я спустився Гулаєм?

— Повідомленням «світлом-плюс» від Директриси Ґледстон. Персональним. Під старенький шифроблокнот консульства.

— Ґледстон? — Консул розминає руки, намагаючись повернути чутливість у пальці, користі від яких зараз не більше, ніж від гумових сосисок. — Якого дідька! Звідки Ґледстон могла знати, що я потрапив у халепу на Гулаї? Я лишив передавач старенького комлоґу бабусі Сірі в долині, щоби зв’язатися із прочанами, щойно я одержу свій корабель. Звідки ж знає Ґледстон?

— Мені це не відомо, але вона точно вказала на ваше місце перебування і згадала про халепу. Вона навіть зазначила, що ви були на килимі-літуні, який зазнав аварії.

Консул мотає головою.

— У цієї дами, Тео, ресурси, які нам навіть не снилися.

— Так. Це точно.

Консул роздивляється свого друга. Тео Лейн уже майже один місцевий рік працює на посаді генерал-губернатора нової планети Гіперіон у складі Протекторату, але спекатися старої звички — звертання на «ви» — ніяк не міг: все ж таки сім років служби на посаді віце-консула та старшого помічника під час каденції Консула давалися взнаки. Востаннє він бачив цього молодика (тепер уже не такого молодого, як міг помітити Консул, адже через тягар відповідальності на молодому обличчі вже проявилися зморшки), коли той нетямився з люті, що Консул відмовляється від генерал-губернаторства. Це було тиждень тому. Віки й епохи тому.

— До речі, — Консул чітко карбує кожне слово, — дякую тобі, Тео.

Генерал-губернатор, замислившись про щось, механічно киває. Він нічого не питає про те, що Консул бачив на півночі за горами, не цікавиться долею пілігримів. Під ними у напрямку Кітса широко розливається і в’ється Гулай. Далеко позаду аж до самого обрію піднімаються невисокі бескиди, і їхні гранітні брили тьмяно мріють у надвечірньому світлі. У подувах бризу мерехтять вічноголубі зарості.

— Тео, як тобі вдалося викроїти час і явитися за мною особисто? На Гіперіоні обстановка зараз, мабуть, така, що можна з глузду з’їхати?

— Можна, — Тео перемкнувся на автопілот і розвернувся до Консула. — Лишається кілька годин... можливо, хвилин... до фактичного вторгнення Вигнанців.

— Вторгнення? — кліпнув здивований Консул. — Тобто до висадки?

— Саме так.

— Але ж флот Гегемонії...

— В абсолютно хаотичному стані. Вони і так ледве втримували позиції проти Рою ще до нападу на Мережу.

— Мережу!

— Цілі системи під ударом. Рій багатьом загрожує. Збройні сили наказали флоту відступати через свої армійські телепорти, проте, напевно, кораблям у системі не так просто вийти з бою. Мені деталей ніхто не повідомляє, але всім уже ясно, що Вигнанці хазяйнують, де їм завгодно, крім оборонного периметру навколо сфер сингулярності і порталів, виставлених військами.

— Космопорт? — Консул зараз думає про розжарені останки свого прекрасного зорельота.

— Обстрілів іще не було, але військові не баряться і відводять свої спускові катери й транспорти якомога хутчіше. Тут лишилися тільки базові підрозділи десанту.

— Що з евакуацією?

Тео реготнув — цей звук із вуст молодого чоловіка виявився найгіркішим на всій пам’яті Консула.

— Евакуація поширюється на співробітників консульства і важливих громадян, яких умістять останні спускові катери.

— Вони покинули спроби врятувати населення Гіперіона?

— Та вони навіть багатьох своїх витягнути не зможуть. Посольським «світлом-плюс» до нас просочилася звістка про те, що Ґледстон прийняла рішення віддати загрожені планети Мережі на поталу нападникам, щоби виграти час для перегрупування Збройних сил, заощадити пару років і забезпечити оборону, поки до них доберуться Рої з урахуванням їхнього часу-в-борг.

— Боже мій, — шепоче Консул. Усе життя він працював представником Гегемонії і в той же час виношував плани з її повалення, аби помститися за бабусю... її спосіб життя. Але тепер, коли все дійшло до реальних подій...— А Ктир? — раптом цікавиться він, помітивши присадкуваті білі споруди Кітса за пару кілометрів попереду. Сонячне проміння торкається пагорбів та ріки, ніби востаннє благословляючи їх на ніч.

— Ми все ще одержуємо звіти, — мотає головою Тео, — але Вигнанці зараз посіли роль головного джерела паніки.

— Але ж він іще не в Мережі? — перепитує Консул. — Я маю на увазі Ктиря.

Генерал-губернатор різко поглянув на дипломата.

— У Мережі? Звідки йому взятися в Мережі? Телепорт-порталів на Гіперіоні так і не відкрили. Біля Кітса, чи Ендіміона, чи Порт-Романса не стрічали. У жодному великому місті.

Консул у відповідь промовчав, але замислився: «Господи, моя зрада абсолютно ні до чого. Я продав душу, щоби відкрити Гробниці часу, але причиною падіння Гегемонії стане не Ктир, а... Вигнанці! Все-таки нас вони перемудрили. І моя зрада Гегемонії — це частина їхнього плану!»

— Послухайте, — різко заявляє Тео, хапаючи Консула за зап’ясток, — є причина, чому Ґледстон наказала мені покинути все і відправила на ваші пошуки. Вона дала право звільнити ваш корабель...

— Прекрасно! — вигукує Консул. — Тепер можна...

— Послухайте! Ви не повернетесь у долину Гробниць часу. Ґледстон хоче, аби ви обійшли периметр ЗСГ і знайшли в системі елементи Рою.

— Рою? Навіщо...

— Директриса хоче, аби ви вступили з ними в переговори. Вони вас знають. Якимось чином вона спромоглася повідомити їх про ваш приліт. Їй здається, що вони вам дозволять... що вони не знищать вашого корабля. От тільки підтвердження цього вона не отримала. Ризикова справа.

Консул відкинувся на шкіряному сидінні. Він почувається, наче знову зазнав удару аудіотравматом.

— Переговори? Про що мені в біса з ними говорити?

— За словами Ґледстон, вона зможе з вами зв’язатися «світлом+», тільки-но ви покинете Гіперіон. Це треба зробити дуже швидко. Сьогодні. Перш ніж перед Роями впадуть усі світи першої хвилі.

Консул чує словосполучення «світи першої хвилі», але не уточнює, чи серед них є його люба Мауї-Заповітна. Можливо, гадає він, так було би навіть краще.

— Ні, я вертаюся назад у долину, — відказує він.

Тео поправляє окуляри.

— Вона вам не дозволить.

— Справді? — усміхається Консул. — І як вона мене зупинить? Зіб’є зореліт?

— Не знаю, але, цитую, не дозволить, — у голосі Тео відчувається справжня тривога. — Тут в армійського флоту є кілька кораблів орбітальної охорони та факельників. Для супроводу останніх катерів.

— Що ж, — усмішка не сходить з обличчя Консула, — то нехай спробують збити. От уже два століття кораблям з екіпажами ще жодного разу не пощастило сісти біля долини Гробниць часу: техніка долітає справно, та люди на їхньому борту щезають. Тож перш ніж мене перетворять на шлак, я вже висітиму на дереві Ктиря, — на мить він заплющує очі, уявляючи, як на узвишші понад долиною приземляється порожній корабель. Він уявляє, як Сол, Дюре та інші дивом повернуті біжать під захист корабля, рятують за допомогою його хірургічного відділення Гета Мастіна і Брон Ламію, а завдяки кріогенній фузі та спеціальній камері — маленьку Рахіль.

— Господи, — шепоче Тео, і шок у його голосі виводить Консула зі стану замріяності.

Вони саме пролітають над останньою лукою річки перед містом. Бескиди тут трошки вищі, сягають апогею на півдні, де здіймається вирізьблена в скелі подоба Сумного Короля Біллі. Сонце на вечірньому прузі заливає світлом низькі хмари та будинки східного кряжу.

Над містом шаленіє битва. Хмари простромлюють лазерні промені, кораблі рояться і горять, немов мушва, яка надто близько підлетіла до полум’я, а під хмарною стелею на розмитих плямах підвісних полів дрейфують парашутисти і десант. Місто Кітс зазнало нападу. Вигнанці прийшли на Гіперіон.

— А бодай тобі трясця... — благоговійно шепоче Тео.

Уздовж узлісся на північно-східній околиці міста на коротку мить спалахує вогонь і виникає інверсійний слід ракети із ПЗРК, що несеться навпростець в екраноліт Гегемонії.

— Тримайтеся! — кричить Тео. Він переключається на ручне управління, клацає тумблерами, робить крутий правий віраж, намагаючись потрапити всередину внутрішнього радіусу повороту дрібної ракети.

Вибух у хвостовій частині вириває консула з плетива аварійних пасків, і від цього на секунду в нього затуманюється зір. Коли він знову може зосередитися на подіях, у кабіні вже з усіх сил валить дим, напотемки блимають червоні аварійні вогні, і всі системи екранольота дванадцятьма нагальними голосами попереджають про падіння. Тео похмуро горбиться над омніконтролером.

— Тримайтеся! — абсолютно дарма повторює він. Екраноліт заточується, до горла підступає нудота, апарат ніби знаходить опору в повітрі, зривається із неї і, перекидаючись та кренячись, падає на охоплене пожежами місто.

Розділ 36

Я кліпнув і розплющив очі, дещо дезорієнтований у темному й неозорому інтер’єрі Базиліки Святого Петра. Пацем. До мене в неяскравому блиманні свічок нахилилися монсеньйор Едуар та отець Поль Дюре. На їхніх обличчях читалося напруження.

— Я довго... спав? — мені здавалося, що минули тільки секунди, а сам сон був лише тріпотінням образів, які пробігають перед очима людини в ту коротку мить між мирним лежанням на ліжку та міцним сном.

— Десять хвилин, — відповів монсеньйор. — Розкажете, що ви побачили?

Не було причин їм відмовляти. Скінчивши описувати ці свої образи, я помітив, як перехрестився монсеньйор Едуар.

— Mon Dieu[92], — проказав він, — посол ТехноКорду під’юджує Ґледстон відправити людей у ті... тунелі.

— Тільки-но я переговорю з Істинним Голосом Дерева світу на Божегаї, — торкнувся мого плеча Дюре, — я одразу підскочу до вас на ЦТК. Нам потрібно розповісти Ґледстон про те, що її вибір — дурниця.

Я кивнув. Кудись запропастилися всі мої думки про подорож на Божегай із Дюре або ж і на сам Гіперіон.

— Згода. Тільки рушати потрібно як стій. Чи зможу я пройти вашими... «Дверима Папи» на Центр Тау Кита?

Монсеньйор підвівся, кивнув і потягнувся. Раптом я збагнув, що переді мною надзвичайно старий чоловік, котрого обійшла терапія Поульсена.

— Там пріоритетний доступ, — відповів він і розвернувся до Дюре: — Поле, ти добре знаєш, що я би склав тобі компанію, якби зміг. Похорони Його Святості, вибори нового Святого Отця... — монсеньйор видав тонкий і жалісливий звук. — Просто диво, які тривкі щоденні спонуки навіть напередодні загальної катастрофи. У самого Пацема лишилося трохи менше десяти стандартних днів до прибуття варварів.

У мерехтінні свічок блищало високе чоло Дюре.

— Передусім Церква не повинна займатися банальними щоденними спонуками, друже мій. Її завдання значно ширші. Я хутенько відвідаю планету тамплієрів і спробую разом із пан-Северном переконати Виконавчу директрису не слухати ТехноКорду. А потім, Едуаре, я повернуся, і ми обоє спробуємо дати раду цій заплутаній єресі.

Я вийшов за ними із базиліки: через бічні двері, що вели в коридор за високою колонадою, і ліворуч — через відкритий двір навпростець (дощ ущух, і в повітрі стояла його свіжість), потім униз по сходах, далі — вузьким тунелем до папських апартаментів. Швейцарські гвардійці виструнчилися, коли ми ввійшли до передпокою; високі чоловіки були вбрані в кіраси та жовто-сині панталони в смужку попри те, що їхні традиційні алебарди насправді були армійською енергетичною зброєю. Один вийшов наперед і тихо щось промовив до монсеньйора.

— Пан-Северне, на вас чекає людина на головній телепорт-станції.

— Мене? — я дослухався до інших голосів в інших кімнатах — мелодичних переливів повторюваних молитов. Я припустив, що це якось пов’язано із підготовкою до похорон Папи.

— Так. Якийсь пан-Гант. Каже, що справа термінова.

— Іще хвилинка, і ми би з ним зустрілися в Будинку уряду, — пробурмотів я. — Йому можна сюди до нас?

Монсеньйор Едуар кивнув і тихо сказав щось швейцарському гвардійцю, котрий у свою чергу прошепотів кілька слів в орнаментальний гребінь на старожитньому панцирі.

Так звані «Двері Папи» — крихітний портал в обрамленні різьблених серафимів та херувимів у золоті та із п’ятичастковим барельєфом, що ілюстрував історію гріхопадіння Адама і Єви та їхнє вигнання із райського саду — були розташовані поруч із апартаментами Папи в кімнаті, яка добре охоронялася. Ми зачекали там, і з усіх чотирьох дзеркальних стін на нас утомлено дивилися наші бліді та виснажені відображення.

Лі Гант прийшов у супроводі того самого священика, котрий привів мене у базиліку.

— Северне! — вигукнув улюблений дорадник Ґледстон. — Ти негайно потрібен Виконавчій директрисі.

— Саме збирався до вас, — відповів я. — Не можна дозволяти Ґледстон будувати і застосовувати пристрій смерті. Це кримінальний злочин.

Гант блимнув очима — дуже комічно як для його басетової парсуни.

— Ти що, знаєш про все на світі, Северне?

Я не міг не усміхнутися.

— Мала дитина, яку залишили напризволяще в голографічній ніші, багато бачить та мало розуміє. І тим не менш у неї є перевага: вона може перемикати канали і вимикати трансляцію, коли їй набридне.

Монсеньйор Едуар був відомий Гангові по різних державних справах, а отця Поля Дюре із Товариства Ісуса я представив йому сам.

— Дюре? — перепитав Гант, у якого ледве щелепа не відвалилася.

Я вперше бачив, аби дораднику забракло слів, і мені це видиво припало до вподоби.

— Пояснимо пізніше, — промовив я і потис руку священика. — Нехай щастить на Божегаї, Дюре. Не баріться.

— Одна година, — пообіцяв єзуїт. — Не більше. Лишився один фрагментик головоломки, якого мені бракує, щоби поговорити із Виконавчою директрисою. Будь ласка, поясніть їй усе про той кошмар у лабіринті... а за годину я все підтверджу власною персоною.

— Можливо, навіть до вашого прибуття вона буде надто зайнята, щоби прийняти мене, — відказав я. — Але я докладу максимум зусиль, аби зіграти вашого особистого Івана Хрестителя.

Дюре всміхнувся.

— Тільки не втрачайте голови, мій друже, — він кивнув, набрав код доступу на архаїчній панелі моні-диска і зник у порталі.

Я попрощався із монсеньйором Едуаром.

— Ми все владнаємо ще до того, як сюди дістанеться хвиля Вигнанців.

Старий священик здійняв руку і благословив мене.

— Ідіть з Богом, молодий чоловіче. Я відчуваю, що на всіх нас насуваються темні часи, але ваш тягар особливо важкий.

— Я простий спостерігач, монсеньйоре, — похитав я головою. — Я чекаю, дивлюся і бачу сни. А це невеликий тягар.

— Потім будеш чекати, дивитися і бачити сни, — різко озвався Лі Гант. — Пані Шишці потрібна твоя присутність, а мене заждалися на одному засіданні.

Я подивився на маленького чоловіка.

— Як ти мене розшукав? — поставив я даремне запитання: телепортами завідує Корд, а Корд співпрацює з керівництвом Гегемонії.

— Командна картка, яку ти отримав, полегшує вистежування твоїх маршрутів, — із нетерплячкою в голосі відповів Гант. — Саме зараз наш обов’язок — бути там, де все відбувається.

— Прекрасно, — відповів я і кивнув монсеньйорові та його помічнику, поманив Ганта, набрав тризначний код Центру Тау Кита, додав дві цифри на позначення материка, ще три — для Будинку уряду й останні дві — код приватного терміналу. Гудіння телепорту дещо посилилося, і його мутне дзеркало аж ніби замерехтіло від очікування.

Першим ступив у нього я і відійшов трошки вбік, аби звільнити місце для Ганта, котрий рушив за мною.

Ми не в центральній телепорт-станції Будинку уряду. Наскільки я можу судити, ми навіть не поруч. Іще за секунду сума моїх відчуттів сонячного світла, кольору неба, сили тяжіння, відстані до обрію, запахів і, загалом кажучи, чуття речей навколо дозволяє усвідомити — ми взагалі не на Центрі Тау Кита.

Я би стрибнув назад у «Двері Папи», та вони маленькі, і ще крізь них якраз суне Гант: рука, нога, плече, груди, голова, друга нога, — тож я хапаю його за зап’ясток, рвучко тягну на себе, примовляючи: «Тут щось не так!» — і намагаюся зайти назад, але запізно. Портал, позбавлений рами із цієї сторони, блимнув, зіщулився до розмірів мого кулака і зник.

— Куди нас до дідька занесло? — з претензією питає Гант.

А я озираюся і думаю. «Гарне питання». Ми в сільській місцевості, стоїмо на маківці пагорба, і дорога під нашими ногами петляє виноградником, довго спускається в лісистий видолинок і щезає за іншим горбком за милю чи дві від нас. Тут дуже тепло, у повітрі дзижчать комахи, але в усій цій широкій панорамі не ворушиться нічого більшого за птаха. Поміж скелями праворуч прозирає блакитна пляма водойми: це або море, або океан. Над головами брижаться перисті хмари; сонце щойно вийшло із зеніту. Не видно ні будинків, ні техніки, складнішої від рядів шпалер та бруківки. Що значно важливіше — кудись подівся невпинний фоновий гул інфосфери. Це все одно що раптово почути відсутність звуку, в який ти був занурений від самого народження: страшно, лячно, бентежно і трохи моторошно.

Гант поточився, притис вуха, ніби йому справді бракнуло якогось справжнього звуку, і почав клацати по комлоґу.

— Прокляття, — бурмоче він. — Прокляття. У мене збої в імпланті. Ще й комлоґ відключився.

— Ні, — мотаю я головою. — Здається, ми просто поза межами інфосфери.

Та навіть промовляючи ці слова, я чую нижче і тихіше гудіння — щось значно осяжніше та менш доступне від інфосфери. Мегасферу? «Музика сфер», — думаю я й усміхаюся.

— Якого дідька шкіришся, Северне? Ти це навмисно втнув?

— Ні. Я набрав правильні коди для Будинку уряду, — цілковита відсутність паніки в моєму голосі сама по собі спричиняє паніку.

— То в чім тоді справа? У цих «Дверях Папи»? Це вони таке наробили? Якась лажа? Трюк?

— Ні, не думаю. Це не збій дверей, Ганте. Вони просто нас привели туди, куди цього хотів ТехноКорд.

— Корд? — басетова парсуна остаточно розгубила рум’янець на щоках, тільки-но помічник Виконавчої директриси збагнув, хто реально контролює телепорти. Хто контролює всі телепорти. — Боже мій! Боже мій!

Гант поточився на узбіччі та присів у високу траву. Його замшевий діловий костюм і м’які чорні черевики сильно дисонують із довкіллям.

— Де ми? — знову питає він.

Я набираю повітря в груди. Воно пахне свіжою ріллею, скошеною травою, дорожньою курявою і має гострий присмак моря.

— Гадаю, ми на Землі, Ганте.

— Землі, — маленький чоловічок витріщається навпроти себе, прикипівши очима до невидимої точки в повітрі. — На Землі. Не Новій Землі. Не Террі. Не Землі-Два. Не...

— Ні, — перебиваю його я. — На Землі. Старій Землі. Або її дублікаті.

— Її дублікаті.

Я підходжу та присідаю поруч із ним. Вискубнув трав’яну билинку та чищу її стебло знизу. Смак терпкий та знайомий.

— Пам’ятаєш, я звітував Ґледстон про оповіді пілігримів на Гіперіоні? Історія Брон Ламії? Вона з моїм кібридним двійником... першою поверненою персоною Кітса... потрапили на планету, яку вони прийняли за дублікат Старої Землі. У скупченні Геркулеса, якщо я правильно запам’ятав.

Гант дивиться в небо, ніби може перевірити сказане мною за сузір’ями.

— Скупченні Геркулеса, — вторить він мені.

— Навіщо ТехноКордові було створювати дублікат або для чого вони його використовують зараз, їй дізнатися так і не пощастило, — продовжую я. — Або перший кібрид Кітса цього і сам не знав, або вирішив їй не розказувати.

— Не розказувати, — мотає головою Гант. — Гаразд. Ну, і як нам тепер звідси вибиратися? Я потрібен Ґледстон. Вона не може... в наступні кілька годин треба прийняти десятки життєво важливих рішень, — він скочив на ноги і біжить на середину дороги, достоту як етюд цілеспрямованого завзяття.

Я продовжую жувати свою билинку.

— Гадаю, вибратися нам звідси не вдасться.

Гант мало не з кулаками кидається на мене.

— Ти що, з глузду з’їхав, га? Як це «не вдасться»? Що за дурниці! Навіщо це Кордові? — він перевів подих і дивиться на мене з висоти. — Вони не хочуть, аби ти з нею переговорив. Тобі відомо щось таке, чим Корд не може ризикнути і дозволити їй про це дізнатися.

— Цілком можливо.

— Його можете лишити тут, дайте мені повернутися назад! — горлає він у небеса.

Ніхто не відповідає. Далеко від нас, із протилежної сторони виноградника, злетіла якась велика птаха. По-моєму, ворона. Назва цього виду спливла у пам’яті ніби зі сну.

За якусь мить Гант покинув своє спілкування з небом і заходився крокувати бруківкою туди й назад.

— Гайда. Може, ця штука приведе нас до телепорт-станції.

— І таке цілком можливо, — відказую я, одламуючи низ бадилинки, щоби дістатися її солодкої та сухої верхньої частини. — От тільки в яку сторону?

Гант крутнувся навколо, подивився на пагорби, за якими зникала бруківка в обох напрямках, і знову повернувся до мене.

— Ми в якому напрямку вийшли з порталу?.. У цьому? — він тицяє рукою. Дорога там спускається у вузенький лісок.

— І як далеко?

— Прокляття, хіба ж це важить? — сердиться він. — Кудись же йти все одно треба!

Я намагаюся побороти в собі бажання усміхнутися.

— Згода, — кажу я, встаю й обтрушую штани, відчуваючи, як припікає сонце на чолі та обличчі. Після прокуреної фіміамом темряви базиліки це мало не потрясіння. Повітря дуже гаряче, а мій одяг уже до нитки просяк потом.

Гант жваво біжить униз по дорозі, стиснувши кулаки, і його тужливий вигляд чи не вперше прикрашає сильніша емоція — абсолютна рішучість.

Полковник Федман Кассад крикнув і накинувся на Ктиря. Сюрреалістичний позачасовий ландшафт навколо — мінімалістичні декорації на мотив долини Гробниць часу, виліплені із пластику та виставлені у желатині в’язкого повітря — здається, аж забринів у резонанс із люттю хуткого Кассада.

На якусь мить перед цим дзеркальна множина Ктирів заполонила собою долину — всіяла пустельну рівнину, — та з криком полковника вони всі виявилися одним-єдиним монстром, що тепер рухався, розкриваючи обидві пари рук, простягаючи їх до нього та вгинаючись, щоби попри Кассадову швидкість привітати його щирими обіймами із лез та шипів.

Полковник не знав, чи захистить його енергетичний скафандр, дарунок Монети, чи придасться в бою. Багато років тому скафандр справді зарадив, коли вони з Монетою вв’язалися в бій із двома десантними катерами Вигнанців-спецпризначенців, але того разу на їхній стороні грав сам час; Ктир зупиняв вервечку подій та запускав її знов, ніби знуджений спостерігач, котрий грається із дистанційним управлінням голоніші. Тепер вони в позачассі, і Ктир — ворог, а не якийсь жахливий покровитель. Кассад закричав, опустив голову й атакував, не зважаючи на те, дивиться Монета чи ні, не зважаючи на неможливе тернове дерево, що спинається в хмари зі своїми моторошними, настромленими на шипи глядачами і навіть не зважаючи на себе, хіба що як на бойове знаряддя, інструмент помсти.

Ктир не зник у свій звичайний спосіб, не покинув просто бути там і не виник раптово тут. Натомість пригнувся і розкрив обійми якомога ширше. У його пальцях-лезах відбивалося світло несамовитого неба. Металеві зуби Ктиря блищали у тому, що можна було би назвати вищиром.

Кассад сердився; він був при здоровому глузді. І замість того, щоби кинутися в обійми смерті, в останній момент він метнувся вбік, упав на руку та плече і копнув почвару в ногу, трохи нижче справжнього жмута двосічних шипів під колінним суглобом і повище аналогічного суцвіття на щиколотці. «Збити б його тільки з ніг...»

З однаковим успіхом він міг би вдарити ногою і по трубі, залитій півкілометровим шаром бетону. Тож якби костюм Кассада не відіграв ролі панцира та не амортизував удару, він би просто зламав ногу.

І от свій рух зробив Ктир, швидкий, але все ж таки реальний; дві розмиті праві руки злітали вгору, вниз, у сторону, десять пальців-лез порили ґрунт і камінь хірургічними борознами, шипи на передпліччях кресали іскри, поки кулаки злітали у вишину та зі свистом швидко розтинали повітря. Кассада він не дістав, той не припинив котитися геть, скочив знову на ноги, прийняв стійку, напружив руки, розпластав долоні і випрямив пальці, обволочені енергетичним покровом.

«Двобій сам на сам, — подумав Федман Кассад. — Найшанованіше таїнство Нового бусидо».

Ктир імітував випад правими руками і завдав нижньою лівицею скажений аперкот, який мав би розтрощити Кассадові ребра і вирвати з нього серце.

Полковник заблокував праворукий випад лівим передпліччям, відчувши, як прогинається спецкостюм і удар, схожий на удар сталевої сокири, приймають його кістки. Убивчий змах лівої руки він зміг зупинити, вхопивши потвору за зап’ясток якраз над бутоньєркою із викривлених шипів. Неймовірно, але інерцію удару вдалося погасити настільки, що пальці-леза тепер шкребуть усього-на-всього енергетичний скафандр, а не трощать ребра.

Спроба приструнити лет клешні заледве не підняла Кассада в повітря; тільки низхідна траєкторія фальшивого випаду правими кулаками втримала полковника на землі. Під його костюмом рікою тік піт, а за ті нескінченні двадцять секунд боротьби м’язи понапиналися, розболілися, і їм от-от загрожував розрив, коли Ктир задіяв і свою четверту руку, розсікши нею повітря вниз і націлившись на напружену ногу Кассада.

Кассад скрикнув, коли силове поле костюма тріснуло, плоть розірвалася і щонайменш одне лезо втнуло гомілку мало не до кістки. Він одбився іншою ногою, випустив зап’ясток потвори із захвату і гарячково відкотився подалі.

Ктир махнув іще двічі, і з другим разом ледве не влучив по вуху Кассада — забракло якихось міліметрів. Але й сам відстрибнув у той же час назад і, змістившись праворуч, став у стійку.

Кассад став на ліве коліно, ледь не впав, хитаючись, а тоді зіпнувся, трошки пристрибуючи, щоби не втратити рівноваги. Біль ревищем стояв у вухах і заливав червоним світлом усесвіт, та навіть кривлячись і ледве стоячи на ногах, наполовину притомний від шоку, полковник відчував, як костюм зашиває рану, діючи водночас немов джгут і тиснуча пов’язка. Він відчував кров на нижній частині лівої ноги, але тепер вона не юшила, болю можна було дати раду, геть ніби в костюма був свій аналог медичних ін’єкторів армійського бойового обладунку.

Ктир кинувся на нього.

Кассад зробив один удар ногою, потім другий, намагаючись влучити в рівненьку частину його панцира під шипом на грудях. З однаковим результатом можна було копати і корпус факельника, проте Ктиря це, схоже, пригальмувало, він забарився і відійшов.

Тепер уперед рушив Кассад і з усією вагою двічі приклався стиснутим кулаком у те місце, де мало би бути серце істоти. Гартована кераміка розкришилась би від такого удару, та полковник не спинявся. Нехтуючи болем у кулаку, він крутнувся і затопив відкритою долонею в писок трохи вище зубів. Будь-яка людина почула би, як у цей момент ламається її ніс, а фрагменти кісток і хрящів уганяються в головний мозок.

Ктир же клацнув щелепою, мітячи в кулак Кассада, промахнувся і спрямував усі чотири руки в голову та район плечей полковника.

Хекаючи, пріючи, спливаючи кров’ю під своїм ртутним костюмом, Кассад крутнувся один раз, другий і завдав смертоносного удару в карк короткошийої істоти. Од виляску морозною долиною пішла гуляти луна, схожа на звук, із яким в осердя металевої секвої вганяється сокира, пожбурена з відстані багатьох метрів.

Ктир перечепився і повалився вперед, перекотившись на спину, ніби залізний рак.

«Він упав!»

Кассад зробив крок уперед, все ще у стійці, все ще пильний, але не достатньо, щоб упередити броньовану ногу Ктиря, його клешню; що б воно там у біса не було, а істота підбиває полковника під щиколотку і чи то зрізає, чи то збиває чоловіка з ніг.

Полковник Кассад відчув біль і зрозумів, що йому розітнули п’яткове сухожилля. Він спробував відкотитися вбік, але почвара вже підвелася і кинулася на нього, щоби звести рахунки. Шипи, колючки і леза опускаються на ребра, обличчя й очі Кассада. Скривившись від болю і вигнувшись у марній спробі скинути із себе монстра, полковник блокує деякі удари, рятує собі очі, проте знає, що інші клинки поцілили йому в плечі, груди та живіт.

Ктир тепер нависає іще ближче, ось він уже роззявив свою пащу. І Кассад витріщається у цю подобу пащі міноги, в порожнечі якої ряд за рядом розмістилися сталеві зуби. А тоді в його поле зору, і без того приправлене кров’ю, запливли червоні очі.

Кассад уперся долонею в основу щелепи Ктиря і спробував її підважити. Усе дарма — те саме, що підняти гору гострого металобрухту без опертя. Пальці-леза Ктиря і далі рвали плоть Кассада. Істота роззявляла щелепи і закидала голову, аж поки перед очима полковника не лишилися самі тільки зуби від вуха до вуха. Із потворного рота не долинало жодного запаху, зате з його нутрощів линув жар із присмаком сірки та розігрітих металевих ошурок. Більше Кассадові не було чим боронитися, і коли почвара зімкне щелепи, то до кісток пообгризає всю шкіру та м’язи з його обличчя.

Аж раптом з’явилась Монета. Із криком, який у цій місцині неможливо було почути, вона схопила Ктиря за його фасеткові очі, і, вп’явшись у них пальцями в енергетичних рукавицях, ніби пазурами, а черевиком міцно впершись у панцир нижче шипа на спині, вона взялася щосили тягнути.

Ктир різко відкинув усі двохшарнірні руки назад, і тепер вони шкребли пальцями-лезами по Монеті ніби лапи якогось кошмарного краба. Вона впала — щоправда, Кассад, встигнувши на цей час відкотитися, підвівся з потугами на ноги і, тягнучи разом із собою Монету, почав відступати по піску та морозних скелях.

На якусь секунду їхні костюми зливаються, достоту як тоді, коли вони кохалися, і Кассад відчуває поруч її плоть, відчуває, як змішуються їхні кров та піт, чує суголосне гупання їхніх сердець.

«Убий його», — нагально шепоче Монета, і навіть у тому беззвучному голосі все одно вчувається біль.

«Намагаюся. Намагаюся».

Ктир уже на ногах. Три метри хрому, лез і чужого болю. На ньому ні сліду пошкоджень. По його зап’ястках і панциру вузькими струмочками збігала чиясь кров. А його бездумний вищир ніби іще поширшав.

Кассад і Монета відділили свої костюми, і він ніжно опустив її вниз, притуливши до брили, хоч і розумів, що його рани страшніші, ніж її. Але це не її бій. Поки що не її.

Він став між своїм коханням і Ктирем.

Кассад завагався, почувши слабке шелестіння — так наче на якомусь невидимому пляжі все сильнішав прибій. Не випускаючи з уваги повільного наступу Ктиря, він бічним зором побачив угорі, а відтак усвідомив, що то долинають крики із тернового дерева, яке вивищується ген-ген за потворою. Розіпнуті на ньому люди — дрібні кольорові ляпки, розвішані по металевих шипах і холодних гілках — видавали якісь звуки, котрі відрізнялися від підсвідомого зболеного стогону, що його полковник уже чув раніше. Вони вболівали.

Кассад знову переключився на Ктиря, коли той почав нарізати круги навколо. Чоловік відчував біль та слабкість у фактично відрізаній п’ятці (права нога тепер ні до чого не придатна, не здатна нести його вагу), і пристрибуючи, трохи спираючись однією рукою на брилу, він пересувався так, аби постійно загороджувати своїм тілом Монету від Ктиря.

Далекі звуки підтримки ніби враз припинилися, завмерши в очікуванні.

Ктир покинув просто бути там і виник раптово тут, поруч із Кассадом, на Кассаді, пригорнувши його у фінальних обіймах, простромлюючи його шипами та лезами. Очі Ктиря бриніли світлом. Знову розчахнулася його паща.

Кассад верескнув у чистому нападі люті та непокори і завдав удару.

Отець Дюре пройшов крізь «Двері Папи» і потрапив на Божегай без пригод. Із прокуреного ладаном напівмороку папських апартаментів він різко перемістився в залите рясним сонячним світлом осоння з лимонного кольору небом угорі та зеленим листям навкруги.

Тамплієри вже чекали, коли він спускався по сходах, що вели від порталу. Дюре роздивився край платформи із яз-дерева в п’яти метрах праворуч, а далі — нічого, точніше, все: світ деревних крон на Божегаї, що линув аж до виднокола, мерехтів листям перед його очима, немов живий океан. Дюре знав, що він опинився високо в гіллі Дерева світу, найбільшого та найсвятішого з усіх священних для храмовників дерев.

Тамплієри, котрі його привітали, посідали важливі місця в складній ієрархії найбільшого та найсвятішого з усіх священних для храмовників дерев М’юїрського братства, але зараз виконували роль звичайнісіньких провідників, котрі вказали шлях із платформи до обплетеного лозою ліфта, що біг угору крізь верхні яруси і тераси, куди мало хто з нехрамовників піднімався, а потім — на нову платформу і сходи за нею, що могли похвалитися поручнями, виготовленими з прекрасного дерева М’юїра, і спиналися в небо довкруж понад двохсотметрового в окоренку стовбура, звужуючись біля вершини до менш ніж восьмиметрового діаметра. Платформа із яз-дерева була вкрита вигадливими різьбленнями; її поручні нагадували витончене плетиво в’юнких рослин, а всю балюстраду прикрашали лики гномів, лісових духів, фей та всяких інших ельфів; стіл та стільці, до яких саме зараз наближався Дюре, були виготовлені із того самого фрагмента деревини, що й уся кругла платформа.

На нього чекало двоє людей. Першого Дюре і сам очікував зустріти — Істинний Голос Дерева світу, М’юїрський первосвященик, Речник Братства храмовників Сек Гардін. Другий виявився несподіванкою. Дюре помітив сутану червоного кольору — кольору артеріальної крові — із чорною горностаєвою облямівкою, прикритий нею кремезний тулуб лузійця, обличчя — суцільні жовна, помережані тлустом і розітнуте навпіл орлиним носом, двоє поросячих очей, що майже губилися у пухких щоках, і товстенькі кулаки з червоними та чорними перснями на кожному пальці. Дюре знав, що він дивиться на єпископа Церкви Останньої Спокути — верховного жерця культу Ктиря.

Тамплієр підвівся на весь свій практично двометровий зріст і простягнув руку:

— Отче Дюре, ми надзвичайно раді, що ви змогли приєднатися до нас.

Дюре відповів потиском руки, гадаючи під час їхнього стискання, наскільки ж подібними до коренів дерева були руки тамплієрів із довгими й вузькими жовтувато-бурими пальцями. Істинний Голос Дерева світу носив таку саму, що й Гет Мастін, рясу із клобуком, зіткану з грубих коричневих та зелених ниток, які різко контрастували з осяйністю облачення єпископа.

— Дякую вам, що розглянули моє прохання про зустріч так швидко, пан-Гардіне, — промовив Дюре. Істинний Голос Дерева світу — духовний провідник для мільйонів послідовників М’юїра, проте Дюре було відомо, що храмовники недолюблювали титулатури й бучних звертань під час бесід. Єзуїт кивнув і єпископу: — Ваша Високоповажносте, я й гадки не мав, що матиму честь побачити і вас.

Єпископ Церкви Ктиря ледь помітно кивнув:

— Я саме прибув із візитом. І пан-Гардін припустив, що від моєї присутності на цій зустрічі може бути певна користь. Радий із вами познайомитися, отче Дюре. За останні кілька років я багато про вас чув.

Тамплієр показав на стілець із протилежної сторони стола, вирізьбленого із дерева М’юїра, і запросив присісти отця Дюре — навпроти них із єпископом. Той умостився, склавши руки на полірованій стільниці та гарячково думаючи — попри те, що вдавав, ніби розглядає прекрасну текстуру деревини. Добра половина співробітників Служби безпеки шукає єпископа Церкви Ктиря в Мережі. І його присутність тут означала значно серйозніші ускладнення, ніж ті, з якими готовий був зустрітися єзуїт.

— Як цікаво, правда ж? — мовив єпископ. — Сьогодні тут зустрілися три найбільш глибокі віровчення людства.

— Правда, — відказав Дюре. — Глибокі, та навряд чи репрезентативні, якщо брати до уваги кількість їхніх вірян. Із-поміж ста п’ятдесяти мільярдів душ католицькій церкві належить менше мільйона. Церкві Кти... е-е, Останньої Спокути, напевно, від п’яти до десяти мільйонів. А скільки всього тамплієрів, пан-Гардіне?

— Двадцять три мільйони, — тихо промовив храмовник. — Багато хто підтримує наші екологічні ініціативи і, можливо, навіть хотів би до нас приєднатися, але Братство закрите для чужинців.

Єпископ потер одне зі своїх підборідь. Він був дуже блідий і мружився, ніби не звик перебувати на сонці.

— Дзен-гностики стверджують, що в них сорок мільярдів послідовників, — продуднів він. — Та хіба ж це релігія? Ні храмів, ні причту, ні священних писань. Жодного поняття про гріх.

Дюре всміхнувся.

— Певно, так виглядає віровчення, що найбільше пасує нашому часу. Та й тягнеться це вже не одне покоління.

— Та ну! — єпископ ляснув долонею по столу, і єзуїт скривився від брязкання металевих каблучок по дереву М’юїра.

— Звідки вам відомо, хто я такий? — спитав Поль Дюре.

Храмовник підвів голову рівно настільки, щоби сонячне проміння перед очима священика змогло потрапити йому на ніс, щоки і довгу лінію підборіддя, відтінені сутінками клобука. Він нічого не сказав.

— Ми вас обрали, — гаркнув єпископ. — Вас та інших прочан.

— «Ми» — це Церква Ктиря? — уточнив Дюре.

Єпископ спохмурнів від цієї фрази, але мовчки кивнув.

— Навіщо ці заворушення? — продовжив розпитувати Дюре. — Навіщо ця колотнеча, коли вся Гегемонія під загрозою?

Коли єпископ шкрябав підборіддя, чорно-червоні камені виблискували в надвечір’ї. Позаду нього мільйоном листочків шелестів вітер, із яким доносився аромат зелені, щойно скропленої дощовою вологістю.

— Останні дні настали, священику. Пророцтва, даровані нам Аватарою кілька сторіч тому, здійснюються на наших очах. Те, що ви назвали заворушеннями, — насправді передсмертні корчі суспільства, яке має померти. Дні Спокути напосідають, і Князь болю незабаром ходитиме поміж нас.

— Князь болю, — повторив Дюре. — Ктир.

Тамплієр розрадливо змахнув рукою, ніби намагаючись згладити деяку різкість заяви єпископа.

— Отче Дюре, нам відома історія вашого дивовижного переродження.

— Це не диво, — заперечив Дюре, — а примха паразита під назвою хрестоформа.

І ще один жест довгих жовтувато-бурих пальців.

— Розумійте, як вам заманеться, отче, але Братство тішиться з того, що ви знову разом із нами. Прошу, питайте, що вам кортіло. Адже про це ви згадували, коли домовлялися про зустріч.

Дюре потер долоні об дерево стільця і зиркнув на єпископа, що весь такий червоно-чорний сидів навпроти нього.

— Якийсь час ваші групи працювали спільно, правда ж? — почав Дюре. — Братство тамплієрів і Церква Ктиря.

— Церква Останньої Спокути, — з басистим гарчанням виправив його єпископ.

Дюре кивнув.

— Чому? Що вас об’єднало?

Істинний Голос Світового дерева похилився ближче, і тінь знову насунулася на його обличчя:

— Ви мусите розуміти, отче, що пророцтва Церкви Останньої Спокути мають дещо спільне із нашою місією М’юїра. І тільки в цих пророцтвах міститься ключ до розуміння, яка саме кара мусить спіткати людство за вбивство власного світу.

— Не одне лише людство причетне до знищення Старої Землі, — втрутився Дюре. — До створення мініатюрної чорної діри призвела помилка комп’ютера Київської групи.

Храмовник похитав головою.

— Це все людська пиха, — тихо промовив Сек Гардін. — Та сама пиха, що змусила нашу расу винищувати будь-які розумні види, що подавали надію на подальший розвиток свого інтелекту. Сенешайські алуїти на Хевроні, цепліни з Виру, болотні кентаври на Вертограді, людиноподібні мавпи Старої Землі...

— Так, — не став перечити Дюре, — без помилок не обійшлося. Та невже це є приводом для смертного вироку людству?

— Великі Сили, непідвладні нам, приймали це рішення, — і далі дуднів єпископ. — Пророцтва точні й однозначні. День Останньої Спокути повинен настати. Усі, хто успадкував гріхи Адама та Києва, мусять страждати за наслідки знищення власної домівки, за викорінення інших видів. Князь болю був звільнений од пут часу, щоби привести цей вироку дію. І нікому не уникнути його гніву. Спокути не минути. Так сказали великі Сили, непідвладні нам.

— Істинно так, — погодився з ним Сек Гардін. — Пророцтва доходили до нас... промовляли до Істинних Голосів протягом багатьох поколінь... людство роковане. Але за цим вироком іде розквіт первісних екологій в усіх частинах того, що нам відоме зараз як Гегемонія.

Вишколена єзуїтська логіка отця Дюре, відданого сповідника еволюційної теології від Тейяра де Шардена, тим не менш спокушала його спитати: «Та кому в біса потрібні ті квіти, якщо поруч не буде кому їх роздивлятися чи насолоджуватися їхнім запахом?» Натомість він проказав:

— А ви розглядали можливість того, що одержані вами пророцтва — не божественне об’явлення, а звичайні маніпуляції якоїсь світської сили?

Тамплієр аж відкинувся на спинку стільця, ніби йому дали ляпас, зате єпископ зі стиснутими лузійськими кулаками, один удар яких міг розчерепити голову Дюре, нахилився до священика:

— Єресь! Будь-яка людина, що наважується поставити під сумнів істину одкровення, заслуговує на смерть!

— Якій же силі підвладне таке? — видушив із себе Істинний Голос Світового дерева. — Хіба щось інше, крім М’юїрового Абсолюту, здатне увійти в наш розум, у наші серця?

— Упродовж цілих поколінь усі планети Мережі з’єднані між собою інфосферами ТехноКорду, — показав на небо Дюре. — Усі впливові люди мають імпланти, синхронізовані з комлоґами для полегшення доступу в неї... навіть ви, чи не так, пан-Гардіне?

Храмовник змовчав, але від єзуїта не приховалося легке посмикування його пальців, ніби чоловік збирався потягнутися до грудей і верхньої частини руки, де багато десятків років були імплантовані придатки комлоґу.

— ТехноКорд створив трансцендентний... інтелект, — правив далі Дюре. — Він живиться від неймовірного джерела енергії, він здатен пересуватися вперед і назад по часу і у своїх діях він не мотивується людськими турботами. Одна із цілей значної кількості особистостей у Корді полягала в знищенні людства... справді, Велика помилка Київської групи могла бути навмисне допущена штучними інтелектами, що брали участь в експерименті. Те, що вам здається пророцтвами, — насправді, голос deus ex machina, який нашіптує нам з інфосфери. І Ктир міг явитися не для того, щоби людство спокутувало за свої гріхи, а просто для вбивства чоловіків, жінок і дітей, необхідних цій машині для досягнення особистих цілей.

Важке обличчя єпископа побуряковіло і зрівнялося у відтінках із сутаною. Його кулаки гамселили по стільниці, поки він спинався на ноги. Тамплієр поклав на його руки свої та якимось дивом стримав єпископа, всаджуючи назад у крісельце.

— Звідки у вашу голову закралася така думка? — запитав Сек Гардін у Дюре.

— Від прочан, що мали доступ до Корду. Як і від... інших.

Єпископ потрусив кулаком перед носом єзуїта.

— Але ж вас самого двічі осінила своїм доторком Аватара... не раз. Двічі! Князь болю дарував вам той вид безсмертя, який дозволить побачити, що він приберіг для Обраних людей... тих, хто готує Спокуту ще до настання Останніх Днів!

— Ктир осінив мене болем, — відповів Дюре. — Болем та стражданнями, які вам і не снилися. Я двічі бачив цю істоту і в серці знаю, що вона не від Бога і не від Диявола. Це просто якась органічна машина з майбутнього.

— Та ну! — єпископ відмахнувся, склав руки і витріщився в нікуди понад низьким парапетом балкона.

Храмовник здавався приголомшеним. Через якусь мить він підняв голову і тихо промовив:

— У вас було якесь питання до мене?

— Так, — зітхнув Дюре. — І ще, боюся, сумні новини. Істинний Голос Дерева Гет Мастін помер.

— Нам це відомо, — озвався тамплієр.

Священик здивувався. Він не уявляв, звідки в них могла бути ця інформація. Але зараз йому було байдуже.

— Мене цікавить мета його подорожі. Навіщо він вирушив у прощу? Яке перед ним стояло завдання, до виконання якого він не дожив? Ми всі... переповіли свої... історії. Крім Гета Мастіна. Але мене не покидає думка, що його доля — це ключ до багатьох загадок.

Єпископ озирнувся на Дюре і вишкірився:

— Ми не винні тобі жодних пояснень, священнослужителю мертвої релігії.

Сек Гардін довго зберігав мовчанку, перш ніж дати відповідь.

— Пан-Мастін зголосився понести Слово М’юїра на Гіперіон. Століттями пророцтво вкорінювалося в основі нашої віри і говорило, що з настанням тяжких часів Істинний Голос Дерева буде покликаний повести корабель-дерево у Священний Світ, стати свідком його знищення і подальшого переродження задля того, щоби далі нести звістку про Спокуту і М’юїра.

— Тобто Гет Мастін знав, що «Іґґдрасіль» загине на орбіті?

— Так було провіщено.

— І вони з одним ерґом-енергетиком мали полетіти на новому кораблі?

— Так, — майже нечутно підтвердив тамплієр. — Дерево Спокути, що їм дасть Аватара.

Дюре відкинувся назад і кивнув.

— Дерево Спокути. Зі знищенням «Іґґдрасіля» Гет Мастін одержав фізичні пошкодження, потім опинився в долині Гробниць часу, де побачив тернове дерево Ктиря. Але він був не готовий чи не здатний на це. Тернове дерево — це конструкт смерті, страждання, болю... Гет Мастін не був готовий стати біля його стерна. А може, й відмовився. Хай там як, а він утік. І помер. Десь так я і думав... тільки я не мав ані найменшого уявлення, яку долю йому присуджував Ктир.

— Про що ви говорите? — гаркнув єпископ. — Дерево Спокути описане в пророцтвах. Воно супроводжуватиме Аватару під час Останніх Жнив. Мастін мав би бути готовий кермувати ним у просторочасі. Це велика честь.

Поль Дюре похитав головою.

— Ми відповіли на ваше запитання? — спитав пан-Гардін.

— Так.

— Тоді ви повинні відповісти і на наше, — промовив єпископ. — Що сталося з Матір’ю?

— Якою матір’ю?

— Матір’ю Нашого Спасіння. Невістою Спокути. Тією, кого ви звете Брон Ламія.

Дюре замислився, намагаючись пригадати записані резюме історій пілігримів, які Консул зробив по дорозі Гіперіоном. Брон була вагітна дитиною від першого кібрида Кітса. У храмі Ктиря на Лузі її врятували від гангстерів і записали в паломництво на Гіперіон. У своїй оповіді вона щось говорила про те, з якою побожністю до неї поставилися служителі культу Ктиря. І зараз Дюре намагався вписати все це в хаотичну мозаїку того, що він уже знав. Але не міг. Він був надто зморений... і, як йому здавалося, надто отупілий після так званого воскресіння. Інтелектуально він тепер ніколи не зможе дорівнятися до колишнього Поля Дюре.

— Брон була непритомна, — відповів він. — Очевидно, її забрав Ктир і приєднав до... до чогось. Якогось кабелю. Її психічний стан відповідав параметрам смерті головного мозку, але ембріон лишався живим і здоровим.

— А персона, яку вона носить із собою? — напружено допитувався єпископ.

Дюре пригадав, що Северн розповів йому про смерть тієї персони у мегасфері. Мабуть, ці двоє не в курсі про існування другої персони Кітса — особистості Северна, що саме зараз попереджає Ґледстон про небезпеку пропозиції, яка йде від ТехноКорду. Дюре мотнув головою. Він відчував надзвичайну втому.

— Я не знаю про персону в петлі Шрена, — сказав він. — Кабель... та штука, що Ктир приєднав до Брон... здається, вона поєднувалася до нейрошунта через його кортикальне гніздо.

Єпископ кивнув, очевидно, вдоволений.

— Пророцтва йдуть нога в ногу. Ви виконали своє завдання посланця, Дюре. Мені час іти, — кремезний чоловік підвівся, кивнув Істинному Голосу Світового дерева, перетнув платформу і рушив униз сходами до ліфта і телепорт-станції.

Дюре мовчки сидів перед храмовником протягом кількох хвилин. Шелестіння крон на вітрі й лагідне погойдування тераси у вершині дерева заколисували його, ніби припрошуючи єзуїта покуняти. Над їхніми головами небо згасало, набувши витонченого шафранового відтінку, — на планеті Божегай починали своє панування сутінки.

— Ваша теза про deus ex machina, що цілі покоління морочить нам голову облудними пророцтвами, — страшенна єресь, — нарешті проказав тамплієр.

— Так. От тільки за всю довгу історію моєї Церкви страшенні єресі надто часто перетворювалися на похмуру буденність, Секу Гардіне.

— Якби ви були храмовником, я міг би приректи вас на смерть, — тихо проказала постать у каптурі.

Дюре зітхнув. У його віці та становищі за такої втоми думка про смерть не викликала страху. Він підвівся і поклонився.

— Я маю іти, Секу Гардіне. Перепрошую, якщо мої слова якось образили вас. Плутані думки у плутаний час, — «Найкращим бракує впевненості, — подумав він. — І водночас найгірших переповнює пристрасне завзяття».

Дюре розвернувся і рушив до краю платформи. Аж раптом спинився.

Сходи зникли. Тридцять метрів по вертикалі й п’ятнадцять по горизонталі чистим повітрям відділяли його від наступної платформи внизу, де на нього чекав ліфт. А нижче простягався кілометр листяних надр Світового дерева. Дюре з Істинним Голосом Дерева лишилися в ізоляції на його найвищій платформі. Священик підійшов до поручнів, підвів раптово спітніле обличчя назустріч вечірньому леготу і помітив перші зорі, що висипали на ультрамариновому небі.

— Що відбувається, Секу Гардіне?

Постать за столом, одягнену у сутану та з накинутим клобуком, огортала темрява.

— Через вісімнадцять стандартних хвилин планета Божегай упаде перед Вигнанцями. Наші пророцтва говорять, що її буде знищено. Так само її телепорти, передавачі «світло+» і фактично цей світ припинять своє існування. Рівно за одну стандартну годину небо Божегаю світитиметься від термоядерних огнів вигнанських зорельотів. Наші пророцтва говорять, що всі братчики, котрі залишаться — та й усі інші, хоч громадяни Гегемонії вже давно евакуйовані телепортом, — погинуть.

— Мені будь-що потрібно квантуватися на Центр Тау Кита, — Дюре поволі підійшов до стола. — Северн... одна людина мене чекає. Мені треба поспілкуватися із Виконавчою директрисою Ґледстон.

— Ні, — заперечив Істинний Голос Світового дерева Сек Гардін. — Ми чекатимемо. Перевіримо, чи правдиві пророцтва.

Єзуїт розчаровано стиснув кулаки, намагаючись подолати приплив лютих емоцій і не вдарити постать у сутані. Дюре заплющив очі і прочитав дві «Богородице Діво, радуйся». Не помогло.

— Будь ласка, — повторив він. — Пророцтва справдяться чи ні незалежно від моєї присутності тут. А потім вже може бути надто пізно. Армійські факельники знищать сферу сингулярності, і телепорти зникнуть. Ми будемо відрізані від Мережі на багато років. Мільярди життів можуть залежати від мого негайного повернення на Центр Тау Кита.

Тамплієр склав руки так, що його довгі пальці зникли у складках сутани.

— Зачекаємо. Усі пророцтва збудуться. За кілька хвилин Князь болю обрушиться на Мережу. Я не вірю в переконання єпископа про те, що шукачі Спокути врятуються. Краще нам це перебути тут, отче Дюре, де кінець настане швидко і безболісно.

Священик перебирав думки, намагаючись відшукати щось рішуче у відповідь. Але марно. У голову нічого не йшло. Він сів за стіл і витріщився на мовчазну закашурену постать навпроти. Вгорі розцвітали огнисті кетяги зірок. Лісова планета Божегай востаннє прошелестіла під легким вечірнім вітром і, здавалося, затамувала подих у передчутті.

Поль Дюре заплющив очі і став молитися.

Розділ 37

Ми йдемо цілий день, я і Гант. Надвечір трапилася по дорозі таверна з наготованою для нас їжею: дичина, рисовий пудинг, цвітна капуста, макарони тощо — попри те, що навколо ні душі, жодного знаку людської присутності, крім розпаленого вогнища в каміні, яке горить яскраво, ніби його щойно розклали, і теплих страв на печі.

Ганта все це бентежить, все це і ще абстиненті симптоми, які він тяжко переживає від утрати контакту з інфосферою. Можу уявити собі його біль. Для людини, народженої та вихованої у світі, де інформація завжди попідруч, де із будь-якою людиною налаштовані канали зв’язку, а відстані не більші від кількох кроків до телепорту, цей несподіваний регрес до способу життя пращурів — все одно що прокинутися сліпим та скаліченим. За кілька годин пішої ходьби напади просторікування та люті в Ганта минулися, і він навернувся у небалакучий похмурий стан.

«Але ж я потрібен Виконавчій директрисі!» — горлав він упродовж першої години.

«А ще їй необхідна інформація, яку я їй постачав, — відказував я, — але з цим нічого не поробиш».

— Де ж ми? — вдесяте повторив Гант.

Я вже розповідав йому історію про цю альтернативну Стару Землю, але зараз він вкладав у своє запитання щось інше.

— Мабуть, у карантині.

— Нас сюди переправив Корд? — із не меншим притиском вимовив Гант.

— Можемо це тільки припускати.

— Як повернутися назад?

— Не знаю. Ймовірно, коли вони відчують, що можна, нічого не боячись, випускати нас із карантину, то ми побачимо портал телепорту.

Гант упівголоса вилаявся.

— Ну, а мене навіщо в цей карантин, га, Северне?

Я знизав плечима. Мені здавалося, це могло статися через те, що він чув, як я говорив на Пацемі, але впевненості в мене не було. У мене не було впевненості геть ні в чому.

Путівець петляв між низькими пагорбами, крізь луки та виноградники, звиваючись долинами, за якими проблискувало море.

— Куди веде ця дорога? — допитувався Гант перед тим, як ми знайшли таверну.

— Усі дороги ведуть до Рима.

— Я серйозно, Северне.

— І я теж, пан-Ганте.

Він виколупав розгойданий камінь із бруківки та пожбурив його в чагарі. Десь поруч заспівав дрізд.

— Тобі доводилося тут бувати? — Гант ніби звинувачував мене у своєму викраденні. Хоча, може, так і є?

— Ні, — відповів я. Зате Кітс бував, заледве не додав я. Мої пересаджені спогади виринали раз по раз на поверхню, накриваючи мене з головою, занурюючи в емоції втрати і близької смерті. Так далеко від друзів, так далеко від Фанні, його довічного кохання!

— Ти певен, що не можеш достукатися до інфосфери? — питав мене Гант.

— Абсолютно, — відповідав я. Про мегасферу він мовчав, а я ділитися інформацією не збирався. Мене хапає переляк від самої думки про те, щоби туди зайти, про те, що там можна загубитися.

На таверну ми натрапили перед заходом сонця. Вона розташувалася у крихітному видолинку, і з її кам’яного комина курився дим.

Поки ми їли, темрява огорнула шибки, і нашими єдиними вогнями були палахкотіння багаття в каміні та мерехтіння двох свічок вище нього на кам’яній полиці.

— У цьому місці я починаю вірити у привидів, — поскаржився Гант.

— А я в них і так вірю, — озвався я.

Ніч. Я прокидаюся від кашлю, відчуваю мокротиння на голих грудях, чую, як возиться зі свічкою Гант, у слабкому вогнику якої бачу кров на шкірі та постелі.

— Боже мій, — із жахом видихає Гант. — Що це? Що відбувається?

— Крововилив, — нарешті спромігся сказати я, відкашлявшись після наступного нападу, що лишив мене знесиленим та заляпаним іще більшою кількістю крові. Я намагаюся підвестися, падаю на подушку, тому жестом показую на умивальник із водою та рушник на тумбочці.

— Прокляття, прокляття, — шепоче Гант і намагається знайти мій комлоґ, щоби прочитати медичні показники. Комлоґу немає. Сьогодні вдень під час переходу я викинув марний інструмент Гойта.

Гант знімає власний, припасовує монітор і вдягає мені його на руку. Дані йому нічого не говорять, крім того, що мій стан потребує нагальної допомоги та медичного догляду. Як і більшість людей свого покоління, Гант ніколи не стикався зі смертю та хворобами, що перетворилися на суто професійне питання, із яким пересічні люди справи не мали.

— Не переживай, — шепочу я. Кашель минувся, але слабкість прибила мене, наче кам’яна ковдра. Я ще раз махнув у бік рушника, і Гант зволожив його, змив кров із грудей та рук, допоміг мені сісти на єдиний стілець, а тоді зайнявся переміною забрьоханої в кров постільної білизни.

— Ти розумієш, що відбувається? — питає він зі справжньою стурбованістю в голосі.

— Так, — я намагаюся всміхатися. — Точність. Достеменність. Онтогенез є рекапітуляцією філогенезу[93].

— А людською мовою? — гиркає Гант, помагаючи мені знову лягти в ліжко. — Від чого цей крововилив? Чим я можу помогти?

— Склянку води, будь ласка, — я відсьорбнув, відчув клекотіння у грудях та горлі, але втримався від чергового нападу кашлю. У животі ніби вогонь палає.

— Що відбувається? — повторює запитання Гант.

Я говорю повільно, розставляючи слова з такою обережністю, ніби йду по землі, всіяній мінами. Кашель не вертається.

— Ця хвороба називалася сухоти, — розповідаю я. — Туберкульоз. Кінцева стадія, висновуючи з великої кровотечі.

Басетове обличчя Ганта сполотніло.

— Господи, Северне, я навіть ніколи не чув про туберкульоз, — він підносить до обличчя зап’ясток, немов хоче проконсультуватися із пам’яттю свого комлогу, але на руці нічого немає.

Я віддаю йому прилад.

— Люди не хворіють на туберкульоз уже кілька сторіч. Його побороли. Але Джон Кітс на нього хворів. І від нього помер. А це тіло кібрида належить Кітсу.

Гант підскакує, немовби надумав негайно кудись бігти по допомогу.

— Тепер Корд зобов’язаний дозволити нам повернутися! Не можуть же вони тримати тебе на цій безлюдній планеті, де немає медичних служб!

Я відкинувся на м’яку подушку, відчуваючи пір’я під смугастою тканиною.

— Можливо, саме тому мене тут і тримають. Побачимо завтра, коли прибудемо в Рим.

— Але тобі не можна подорожувати! Вранці ніхто нікуди не піде.

— Побачимо, — відказую я і заплющую очі. — Побачимо.

Наступного ранку перед таверною нас чекає ветура — маленький екіпаж, у який запряжена велика сіра кобила, що закочує очі з нашим наближенням. У прохолодному повітрі після світанку із морди тварини йде пара.

— Тобі відомо, що це? — каже Гант.

— Кобила.

Гант підносить до неї руку із відчуттям, ніби варт йому буде торкнутися боку тварини, як вона відразу ж лусне і розчиниться в повітрі, наче мильна бульбашка. Не лускає і не розчиняється. Щойно кобила хльоснула хвостом, Гант відсмикує руку.

— Але ж коні вимерли, — говорить він. — Ні один аРНКтист не займався їхнім воскрешенням.

— Ну, цей екземпляр, як на мене, досить реальний, — відповідаю я, залізаючи в екіпаж і вмощуючись на вузькому сидінні.

Гант спритно займає своє місце поруч, знервовано перебираючи довгими пальцями:

— А хто керуватиме? Де тут управління?

Віжок не видно, та й кучером, м’яко кажучи, не пахне.

— Зараз подивимося, — припускаю я, — може, кобила і сама знайде дорогу.

І тієї самої миті ми зрушуємо у неквапливому темпі. Безресорна підвода поторохтіла бруківкою грубого шляху.

— Це якийсь жарт, правда ж? — ніяк не вгамується Гант, витріщаючись у блакитне небо без жодної хмаринки та на далекі поля.

Я покашлюю в носовичок, який зробив із рушника, позиченого в таверні, якомога тихіше і швидше.

— Усе можливо, — погодився я. — З іншого боку, що тут у такому разі не жарт?

Гантові байдужа моя софістика, і ми гуркочемо далі, підстрибуючи та підскакуючи в напрямку нашого пункту призначення та призначення-присуду долі взагалі.

— Де Гант із Северном? — спитала Міна Ґледстон.

Седептра Акасі, молода негритянка і друга найважливіша помічниця Директриси, нахилилася до неї поближче, щоб не перебивати ходу військової наради.

— Досі без новин, пан-Виконавча директрисо.

— Це неможливо. У Северна є маячок, а Лі вирушив на Пацем понад годину тому. Де їх в дідька носить?

Акасі звірилася із факс-блокнотом, який розгорнула прямо на столі:

— Служба безпеки знайти їх не може. Транспортний контроль — також. Станція квантування записала тільки те, що був набраний код ЦТК (наш код), вони ввійшли, але на місце не прибули.

— Це неможливо.

— Так, пан-Виконавча директрисо.

— Я хочу переговорити з Альбедо або кимось іще з радників ШтІнтів, тільки-но скінчиться засідання.

— Гаразд.

Обидві жінки зосередилися на ході зустрічі. Тактичний центр у Будинку уряду з’єднали з Оперативним центром командування «Олімпу» та найбільшим конференц-залом Сенату за допомогою візуально відкритих порталів площею п’ятнадцять квадратів, так що всі три приміщення утворювали одну-єдину асиметричну зону, схожу на якусь печеру. Голограми Оперативного центру, здавалося, злітали у безкінечність зі сторони дисплеїв, а колонки даних розпливалися навпроти геть усіх стін.

— Чотири хвилини до вторгнення у навколомісячний простір, — повідомив адмірал Сінґх.

— Їхня далекобійна зброя могла завдавати ударів по Небесній Брамі вже давно, — зауважив генерал Морпурґо. — Здається, їх усе ж таки щось стримує.

— Перед нашими факельниками їх не стримувало нічого, — озвався міністр дипломатії Ґаріон Персов. Групу зібрали годиною раніше, коли вилазка нашвидкуруч зібраної ескадри із дюжини факельників закінчилася її фактичною ліквідацією напосідаючим Роєм. Сенсори великого радіуса дії передали його короткий знімок — гроно жаринок із термоядерними вихлипами, схожими на кометні хвости — іще до того, як пропав контакт із факельниками та їхніми зондами. Жаринок було багато, дуже багато.

— Це військові кораблі, — правив далі генерал Морпурґо. — Ми кілька годин транслювали повідомлення про те, що Небесна Брама — відкрита планета. Можна все ще сподіватися на їхню стриманість.

Засідателів оточили голографії Небесної Брами. Тихі вулиці Болотянська, авіазнімок узбереж, орбітальні фотографії сіро-бурого світу з постійним хмарним покровом, отримані з навколомісячного простору кадри барокового додекаедра навколо сфери сингулярності, що єднала в одне ціле всі телепорти, а також зображення все ближчого Рою в оптичному, ультрафіолетовому та рентгенівському діапазонах із відстані менше однієї астрономічної одиниці. Тепер це вже не цятки й жаринки. Ґледстон дивилася на термоядерні хвости військових зорельотів Вигнанців, на хаотичну масивність астероїдних ферм та сферичних міст, захищених мерехтливими силовими полями, на їхні складні та дивовижно нелюдські міські комплекси з нульовою гравітацією і раптом подумала: «А якщо я помиляюся?».

Життя мільярдів базувалося на її переконанні, що Вигнанці не стануть безпричинно знищувати планет Гегемонії.

— Дві хвилини до вторгнення, — професійним монотонним голосом, абсолютно по-солдатськи правив далі адмірал Сінґх.

— Адмірале, — зауважила Ґледстон, — хіба життєво важливо знищити сферу сингулярності, перш ніж Вигнанці перетнуть санітарний кордон? Ми не можемо зачекати трохи довше, щоби оцінити їхні наміри?

— Ні, Виконавча директрисо, — хутко відповів адмірал. — Телепорт-канал потрібно обрізати, щойно вони опиняться в радіусі дії швидких штурмових груп.

— Але ж якщо цього не зроблять ваші останні факельники, адмірале, у нас же все одно лишаються внутрішньосистемні комунікації, релейники «світло-плюс» та пристрої вповільненої дії, правда?

— Так, пан-Виконавча директрисо, але ми повинні переконатися, що весь функціонал телепортів виведено з ладу ще до того, як Вигнанці візьмуть під контроль систему. Наш запас міцності і без того залишає бажати кращого. Компроміси неприпустимі.

Ґледстон кивнула. Вона усвідомлювала цю потребу в беззастережній обачності. «Якби ж нам трохи більше часу».

— П’ятнадцять секунд до вторгнення та знищення сингулярності, — коментував Сінґх. — Десять... Сім...

Раптом голограми всіх факельників та зондів у навколомісячному просторі спалахнули фіолетовими, червоними та білими вогнями.

Ґледстон подалася вперед:

— Це вибухнула сфера сингулярності?

Військовики загомоніли між собою, вивчаючи додаткові дані, перемикаючи зображення на голографіях та екранах.

— Ні, пан-Виконавча директрисо, — відповів Морпурґо. — Це напад на факельники. Ви зараз бачите їхні перевантажені захисні поля. Е-е... ну... ось.

На головному зображенні, ймовірно, з релейника на низькій орбіті, додекаедр захисної сфери сингулярності був збільшений, і його тридцять тисяч квадратних метрів все ще неушкодженої поверхні виблискували в жорсткому промінні сонця Небесної Брами. Аж раптом це сяйво посилилося, і найближча грань структури ніби розжарилася і провисла всередину. Менше ніж за три секунди сфера набрякла і замішена в ній сингулярність вирвалася на свободу, поглинувши сама себе і все навколо в радіусі шестисот кілометрів.

Тієї самої миті більшість відеопотоків та колонок даних обірвалися.

— Обрив усіх телепорт-комунікацій, — оголосив Сінґх. — Внутрішньосистемна інформація зараз надходить винятково через передавачі «світло-плюс».

Військовики схвально та полегшено загуділи, а присутні сенатори і політичні радники радше зітхнули й тихо застогнали. Адже щойно відбулася ампутація світу Небесної Брами від Мережі... перша втрата планети Гегемонією за чотири сотні років.

Ґледстон повернулася до Седептри Акасі:

— І скільки тепер від Небесної Брами до Мережі?

— Сім місяців бортового часу, якщо на Гокінґових рушіях, — відповіла помічниця по пам’яті. — Трохи більше дев’яти років часу-в-борг.

Ґледстон кивнула. Тепер до Небесної Брами дев’ять років від найближчої планети Мережі.

— А ось і наші факельники, — співуче промовив Сінґх. Зображення передавав якийсь орбітальник: смикану картинку умовних кольорів, що її порціями надсилав швидкісний канал «світло+», одразу обробляв комп’ютер. Така відеомозаїка змушувала Ґледстон замислитися про перші німі фільми на світанку Мультимедійної доби. От тільки це була не комедія Чарлі Чапліна. Зоряний пейзаж над лімбом планети розквітнув діамантовим сяйвом: два вибухи, потім п’ять, потім вісім.

— Зорельоти «Нікі Ваймарт», «Амфібія», «Корнет» і «Ендрю Пол» припинили передачу даних, — доповів Сінґх.

Барбра Ден-Ґіддіс підняла руку:

— А інші чотири кораблі, адмірале?

— Тільки ці чотири були обладнані устаткуванням для надсвітлової комунікації. Орбітальні кораблі підтверджують, що з інших чотирьох факельників також припинилися передачі в радіо, мазерному та широкосмуговому діапазонах. Відеодані... — Сінґх замовк і показав на зображення, що передавалося з автоматичного орбітальника: вісім світляних кружалець росли і згасали, а в зоряний пейзаж закралися термоядерні хвости і нові вогники. Раптом зникла і ця картинка.

— Обрив каналів зв’язку всіх орбітальних сенсорів та релейних передавачів «світло-плюс», — проказав генерал Морпурґо. Він махнув рукою, і чорноту заступили кадри вулиць на Небесній Брамі з її неодмінною низькою хмарністю. З літальних апаратів надходила додаткова картинка — небо, що сказилося й ожило рухливими зірками.

— Маємо підтвердження цілковитого знищення сфери сингулярності, — промовив Сінґх. — Передові загони Вигнанців саме зараз виходять на високу орбіту навколо Небесної Брами.

— Скільки там лишилося людей? — спитала Ґледстон. Вона нахилилася вперед, поклавши лікті на стіл та міцно стиснувши руки.

— Вісімдесят шість тисяч сімсот вісімдесят дев’ять, — відповів міністр оборони Імото.

— Не рахуючи дванадцяти тисяч десантників, яких ми туди перекинули за останні дві години, — озвався генерал Ван Зейдт.

Імото кивнув генералові.

Ґледстон подякувала і знову зосередилася на голограмах. Колонки даних у повітрі та їхня виписка у факс-блокнотах, комлоґах, настільних панелях відображали актуальні дані: кількість апаратів Рою в системі, кількість і типи кораблів на орбіті, проекції гальмівних орбіт і криві часу, енергетичну аналітику й перехоплені сигнали — але Ґледстон з усіма іншими стежить за відносно менш інформативними та сталими картинками, що передають повітряні апарати та вуличні камери каналом «світло+»: зорі, вершечки хмар, вулиці, вид із височини Атмосферної генераторної станції на Болотянський променад, де менш ніж дванадцять годин тому стояла Ґледстон. Там ніч. Велетенська кінська папороть коливається під мовчазним бризом, що дме зі сторони затоки.

— Гадаю, вони вступлять у перемовини, — говорить сенатор Рішо. — Спочатку поставлять нас перед фактом — контроль над дев’ятьма планетами, а потім перемовлятимуться із жорсткої позиції про новий баланс сил. Я хочу сказати, що в разі, коли обидві їхні хвилі вторгнення матимуть успіх, то йтиметься про двадцять п’ять світів із майже двохсот по всій Мережі та Протекторату.

— Так, — озивається головний дипломат Персов, — але не забувайте, сенаторко, що всі вони — наші стратегічні, найважливіші планети... от, наприклад, ось ця. За графіком Вигнанців, ЦТК від Небесної Брами відділяє всього лишень двісті тридцять п’ять годин.

Сенатор Рішо прикипає поглядом до Персова.

— Я це прекрасно знаю, — холодно зауважує вона. — Просто кажу, що ну не можуть Вигнанці мати на меті реального завоювання. Це ж так нерозумно. Та й Збройні сили не дозволять другій хвилі проникнути настільки глибоко. Звісно ж, це так зване вторгнення — всього-на-всього прелюдія до перемовин.

— І таке можливо, — погоджується Роанквіст, сенатор із Нордгольма, — але успіх таких перемовин завжди залежить від...

— Зачекайте, — перебиває їх Ґледстон.

Тепер колонки даних засвідчують понад сто військових кораблів Вигнанців на орбіті Небесної Брами. Сухопутні сили одержали наказ не відкривати вогню першими, тому їх навіть не було помітно на жодній із тридцяти з гаком картинок, що каналом «світло+» надходили в Операційну кімнату. Аж ось вершечки хмар над Болотянськом зайнялися, немовбито ввімкнувся велетенський прожектор. Добрий десяток широких променів когерентного світла вдарили по затоці та місту, зберігаючи ілюзію прожекторів, що видавалися Ґледстон велетенськими білими стовпами, які виросли між землею та стелею хмар.

Ілюзія скінчилася раптово, коли руйнівний вогняний вихор вибухнув в основі кожної із колон світла завширшки по сотні метрів. Вода у затоці почала закипати, аж поки велетенські гейзери пари не заступили собою найближчих камер. Із височини було видно, як столітні будинки в місті вибухають полум’ям. Це доцентрові вибухи — імплозивні, і тому складається враження, ніби смерчі гуляють поміж забудовою міста. Знамениті на всю Мережу сади та громадські місця Променаду, охоплені вогнем, рвуться на шмаття, розкидаючи навколо землю й уламки, ніби їх розорює велетенський плуг. Двохсотлітня кінська папороть лежить під буревієм, спалахує і вигоряє до ноги.

— Ланцетування з факельника класу «Соуерс», — у цілковитій тиші говорить адмірал Сінґх. — Або його еквівалент у флоті Вигнанців.

Місто палає, у ньому десь щось злітає у повітря, у той час як світлові колони перетворюють його на ріллю з руїни, а торнадо шматують ізсередини. Цими каналами «світла+» не можна передавати аудіозаписів, але Ґледстон здається, що вона чує крики.

Одна за одною згасають наземні камери. У білому спалаху зникає краєвид із височини Атмосферної генераторної станції. Картинки з повітря нема вже давно. Двадцять екранів, що транслюють із поверхні, водночас починають мерехтіти, одна з них передає такі ясно-червоні кольори, що аж усі присутні мусять терти очі.

— Плазмові вибухи, — констатує Ван Зейдт. — Чи не мегатонні в тротиловому еквіваленті, — вони дивляться на вид, спрямований од протиповітряного комплексу десантників, облаштованого на північ від Міжміського каналу.

Раптом усі екрани згасли. Ввірвався потік даних. І внутрішнє освітлення заходилося компенсувати несподівану темряву, яка настала так неочікувано, що в присутніх аж подих перехопило.

— Знищено основний передавач каналу «світло-плюс», — проказав генерал Морпурґо. — Це на головній базі Збройних сил біля Високої Брами. Її захищали наше найпотужніше силове поле, п’ятдесятиметровий шар гірської породи і десять метрів армованої листової сталі.

— Кумулятивні ядерні заряди? — уточнює Барбра Ден-Ґіддіс.

— Як мінімум, — підтверджує Морпурґо.

Підводиться сенатор Колчев, і від його лузійської статури практично віє ведмежою силою.

— Ясно. Ніякі це не хитрощі перед переговорами, чорти б їх забрали. Вигнанці щойно спопелили планету Гегемонії. Це буде безжальна війна до останньої краплини крові. На кону — виживання цивілізації. І що нам тепер робити?

Усі очі звертаються до Міни Ґледстон.

Консул тягне напівпритомного Тео Лейна подалі від руїн екранольота, а відтак, перекинувши руку молодшого чоловіка собі через плече, похитуючись, бреде вперед, поки врешті-решт не розпластується в затінку дерев на трав’яному газоні на березі ріки Гулай, що у п’ятдесяти метрах від місця падіння. Їхній літальний апарат так і не зайнявся, але натомість урізався в кам’яний мур, що його і зупинив. Понад водою та покинутим проспектом розкидані шматки металу та керамічних полімерів.

У місті палають пожежі. Дим заслав протилежний берег Гулаю, а в цій частині Джектауна, Старого Міста, ніби хтось розпалив погребні багаття: під низькими хмарами куряться густі стовпи чорного диму. Бойові лазери та сліди ракет і надалі розкреслюють паволоку, інколи влучаючи в штурмові катери, парашутистів і бульбашки силових полів, що сипляться згори, наче звіяна вітром полова зі свіжоскошеного поля.

— Тео, з тобою все гаразд?

Генерал-губернатор кивнув і поправив окуляри на носі... поки його спантеличення не поступилося місцем розумінню, що окуляри він загубив. Лоб і руки Тео вкривала кров.

— Головою вдарився, — захмелілим голосом відповів він.

— Треба скористатися твоїм комлоґом, — проказав Консул. — Нас має хтось підібрати.

Тео кивнув, підняв руку і, поглянувши на зап’ясток, спохмурнів.

— Його нема. Комлоґу нема. Треба сходити і пошукати в екранольоті, — він спробував зіпнутися на ноги.

Консул потягнув його вниз. Їх тепер прикривало кілька декоративних дерев, але екраноліт лежав у всіх перед очима, та й їхня посадка відбувалася не потайки. Поки вони намагалися не звалитися в піке, консул роздивився на суміжній вулиці загін солдатів і бронетранспортер. Ті могли виявитися самооборонцями, Вигнанцями та й навіть десантом Гегемонії, але дипломат вважав, що незалежно від своєї приналежності вони здатні стріляти без попередження.

— Забудь. Нам треба роздобути телефон і зв’язатись із консульством, — Консул озирнувся, впізнав частину складів та кам’яних споруд, де вони зазнали аварії. Вище за течією, за кількасот метрів звідси, розміщувався покинутий собор із напіврозваленим будиночком капітулу, що виходив на річку. — Тепер я знаю, де ми. У кварталі чи двох від «Цицерона». Гайда.

Він закинув руку Тео собі на плече і допоміг пораненому чоловіку звестися на ноги.

— От чорт, — прошепотів Консул.

У «Цицероні» була пожежа. Старий бар та готель — не молодший від Джектауна і набагато старіший від решти міста — втратив у вогні три з чотирьох своїх корпусів, що нависали над водами Гулаю, і тільки енергійний загін постійних клієнтів, озброєний відрами, намагався врятувати останній із корпусів.

— Бачу Стена, — проказав Консул, тицьнувши пальцем у кремезну постать Стена Левеського, котрий у вервечці рятувальників стояв першим навпроти вогню з відром у руках.

— Ось, — він допоміг Тео сісти під берестом біля тротуару. — Як голова?

— Болить.

— Я сходжу по допомогу, — і Консул швидко, як тільки міг, рушив по вузькому провулку до чоловіків.

Стен Левеський витріщився на Консула, ніби той був привидом. Обличчя велетня вкривала сажа та сльози; нічого не розуміючи, він просто лупив очі. «Цицерон» належав шістьом поколінням його сім’ї. Щойно пустився дрібний дощик, і полум’я нібито почало вщухати. Мужики щось закричали в ланцюжку, коли у вигорілих спорудах обвалилися дерев’яні балки та рухнули в жар підвалу.

— Хай Бог милує, от і все, — промовив Левеський. — Бач? Прибудова діда Іржі. Їй кінець.

Консул схопив гіганта за плечі.

— Стене, нам потрібна твоя допомога. Он там лежить Тео. Його поранено. Наш екраноліт зазнав аварії. А треба дістатися космопорту... потрібен телефон. Це терміново, Стене.

— Нема телефону, — похитав головою Левеський. — На частотах комлоґу перешкоди. Це все та клята війна.

Він показав на вигорілі корпуси старого заїзду.

— Хай мені чорт, от і все. Кінець.

Лютий від розчарування, дипломат стиснув кулак. Навколо тирлувалися різні люди, але Консул нікого не впізнавав. Ні військового начальства, ні командирів Самооборони поруч видно не було. Раптом голос позаду проказав:

— Можу допомогти. У мене є екраноліт.

Консул крутнувся на п’ятах і побачив чоловіка під шістдесят років, вродливе обличчя та хвилясту чуприну якого вкривали сажа і піт.

— Чудово, — відповів він. — Я буду вам страшенно вдячний, — і після паузи додав: — А ми знайомі?

— Доктор Меліо Арундес, — назвався чоловік уже по дорозі до паркової доріжки, де відпочивав Тео.

— Арундес, — повторив Консул, намагаючись не відставати. Ім’я здавалося напрочуд знайомим. Старий товариш? Хтось, кого він мав би знати? — Господи, Арундес! Ви ж були другом Рахілі Вайнтрауб, коли вона прибула сюди кількадесят років тому.

— Узагалі-то її університетським керівником, — уточнив Арундес. — А я вас знаю. Ви були в паломництві із Солом.

Вони зупинилися біля Тео, котрий і досі сидів, тримаючись за голову.

— Он мій екраноліт.

Консул побачив невеликий двомісний «Віккен Зефір», захований у тіні дерев.

— Чудово. Спершу ми закинемо Тео в лікарню, а потім я маю одразу летіти в космопорт.

— Лікарні переповнені — там справжнісінька дурка зараз, — відказав Арундес. — Якщо вам потрібно до свого зорельота, то раджу взяти з собою генерал-губернатора прямо туди і скористатися його хірургічним відсіком.

— Звідки вам відомо, що в мене є свій корабель? — аж призупинився дипломат.

Арундес розсунув двері й допоміг всадовити Тео на вузьке сидіння за контурними кріслами переднього ряду.

— Я знаю про вас та інших пілігримів усе, пан-Консуле. Упродовж багатьох місяців я намагався вибити дозвіл на подорож у долину Гробниць часу. І ви не уявляєте мого розчарування, коли я дізнався, що ваша баржа потайки вирушила туди із Солом на борту, — Арундес зробив глибокий вдих і поставив запитання, яке, вочевидь, боявся ставити раніше: — Рахіль іще жива?

«Із дорослою Рахіллю вони були коханцями», — подумав Консул.

— Не знаю, — натомість відповів він. — Я саме намагаюся вчасно повернутися назад заради неї і, якщо вийде, їй допомогти.

Меліо Арундес кивнув і вмостився у крісло пілота, показуючи Консулу, щоб той і собі залазив.

— Спробуємо пробитися до космопорту. Але це буде нелегко, бо там ідуть серйозні бої.

Консул відкинувся на спинку і, коли крісло прийняло його в свої обійми, одразу відчув усі синці, порізи та міру виснаження.

— Треба доправити Тео... генерал-губернатора... в консульство, чи то в урядову будівлю, чи як вона там у них зараз називається.

Арундес похитав головою:

— Нє-а. Консульства вже нема. Якщо вірити каналу екстрених новин — випадкове влучання сліпою ракетою. Усі урядовці Гегемонії відправилися на евакуацію в космопорт іще до того, як ваш друг полетів вас шукати.

Консул поглянув на напівпритомного Тео Лейна.

— Полетіли, — тихо звернувся він до археолога.

Над рікою екраноліт потрапив під вогонь дрібнокаліберної зброї, але флешети тільки поторохтіли по корпусу, а єдиний енергетичний промінь сковзнув під ними, піднявши десятиметровий стовп пари. Арундес кермував, немов шаленець, вихляв, рвав, пікірував, кренив, рискав, а інколи навіть розвертав апарат навколо власної вісі — так наче хтось на безлічі мармурових кульок покочував тарілочку. Опори й обмежувачі крісла надійно тримали Консула, але його все одно регулярно нудило. Позаду них у Тео, який здався на поталу непритомності, безвільно теліпалася голова.

— У центрі міста справжня веремія! — Арундес спробував перекричати гул роторів. — Я полечу над старим віадуком до шосе на космопорт, а потім на поземному польоті зріжемо навпростець через поля.

Вони заломили пірует над палаючим домом, у якому Консул заледве впізнав свій старий багатоквартирний будинок.

— А шосе на космопорт відкрите?

Арундес похитав головою.

— Дохлий номер. Парашутисти падали в його районі останні тридцять хвилин.

— Вигнанці намагаються зруйнувати місто?

— Нє-а. Вони могли би це зробити з орбіти й обійтися без усього цього безладу. Здається, вони просто беруть столицю в облогу. Більшість їхніх катерів і парашутистів сіли щонайменше в десяти кілометрах.

— А хто ж їм дав бій? Наша Самооборона?

Арундес розсміявся, вищиривши такі білі на тлі засмаглої шкіри зуби.

— Ага, десь уже на півдорозі до Ендіміона та Порт-Романса... хоча, якщо вірити повідомленням, що надійшли хвилин десять тому, до створення перешкод на всіх каналах, ті міста також зазнали нападів. Ні, весь цей скромний опір чинять кілька десятків десантників Збройних сил, яких лишили боронити місто і космопорт.

— Значить, Вигнанці ще не знищили космопорту і не захопили його?

— Поки що ні. Принаймні станом на кілька хвилин тому. Скоро там будемо, от і самі побачимо. Тримайтеся!

Зазвичай, десятикілометровий маршрут до космопорту по шосе особливої важливості або повітряними ешелонами над ним займав пару хвилин, але манівці Арундеса, його підскоки над горбами, видолинками і навіть між дерев додали польоту тривалості та захвату. Консул крутив головою, розглядаючи схили узвиш і кипіла підпалених таборів біженців, що миготіли справа. Чоловіки й жінки зіщулилися під скелями та низькими деревами, прикриваючи голову, коли повз них проносився екраноліт. Одного разу Консул помітив загін десантників, котрі окопувалися на маківці пагорба, проте їхня увага була прикута до іншої вершини на півночі, що вся аж наїжачилася лазерним вогнем. Арундес теж помітив десантників і одразу заломив крутий лівий віраж, пірнувши у вузьку долину за якусь мить до того, як невидимі ланцети зрізали крони дерев на кряжі, що утворював її стіну.

Урешті-решт вони дісталися останньої гряди, і попереду вже виднілися західні ворота й огорожі космопорту. Периметр палав од голубих та фіолетових сплесків захисного поля й силової перепони. Їм до летовища лишався ще якийсь кілометр, коли зблиснув і відшукав їх лазер видимого діапазону, а голос по радіо проказав:

— Нерозпізнаний екраноліт, негайно сідайте, інакше будете ліквідовані.

Арундес посадив машину.

Узлісся в десятьох метрах, здавалося, заіскрилось, і несподівано їх оточили примари в активному полімерному камуфляжі. Арундес повідкривав блістери кокпіта, і тепер на них із Консулом були націлені штурмові гвинтівки.

— Відійдіть від апарата, — промовив безтілесний голос із-за камуфляжного мерехтіння.

— У нас генерал-губернатор, — заговорив Консул. — Нам треба на територію.

— Хай вам грець, та невже? — гарикнув голос з очевидним акцентом людини з Мережі. — Вилазьте!

Консул з Арундесом поквапилися відстібнути паски і почали вибиратися назовні, коли кволий голос із заднього сидіння поцікавився:

— Лейтенанте Мюллер, це ви?

— Так точно.

— Ви впізнаєте мене, лейтенанте?

Хтось відімкнув поляризацію камуфляжу, і молодий десантник у повному бойовому виряді об’явився за метр від екранольота. Його обличчя було закрите щитком, але голос звучав геть юно.

— Так, Ваша честь... е-е... губернаторе. Пробачте, не впізнав вас без окулярів. Ви поранені, Ваша честь.

— Я в курсі, лейтенанте. Саме тому ці панове супроводжують мене сюди. Хіба ви не впізнаєте колишнього консула Гегемонії на Гіперіоні?

— Пробачте, Ваша честь, — повторив лейтенант Мюллер, давши рукою знак своїм людям відступити до узлісся. — Базу опечатано.

— Звісно ж, базу опечатано, — зціпивши зуби, відповів Тео. — Я завіряв ті накази. Але я також санкціонував евакуацію всіх важливих чиновників Гегемонії. Ви ж пропустили їхні екранольоти, правда, лейтенанте Мюллер?

Броньована рука мимоволі піднялася, аби почухати щиток і каску.

— Е-е... так точно, Ваша честь. Але ж то було годину тому. Евакуаційні катери вже відлетіли і...

— Господи ж Боже мій, Мюллере, запитай про дозвіл у полковника Герасимова по тактичному каналу і пропускай нас.

— Полковник загинув, Ваша честь. На східному периметрі нас атакували спускові катери і...

— Ну, тоді в капітана Ллевелина, — не скидав обертів Тео. Він похитнувся і вхопився за спинку крісла Консула, щоб не впасти. Він був страшенно сполотнілий.

— Е-е... тактичні канали не працюють, Ваша честь. Вигнанці поставили перешкоди на широкому діапазоні з допомогою...

— Лейтенанте, — обірвав його Тео голосом, що його Консул ніколи не чув із вуст свого молодого друга, — у візуальний спосіб ви мене вже ідентифікували, зісканували моє імплантоване посвідчення. Ви маєте або пропустити нас, або застрелити.

Десантник у бронежилеті озирнувся на узлісся, ніби розмірковував, чи не наказати своїм підлеглим відкрити вогонь.

— Катери всі відлетіли. Більше рейсів не буде.

Тео кивнув. Кров запеклася в нього на лобі, але з-під лінії волосся тепер побігла нова цівочка.

— Затриманий корабель усе ще в дев’ятій шахті, правда?

— Так, Ваша честь, — нарешті виструнчився Мюллер, — але це цивільний корабель, і в космос йому не вийти через усіх цих Вигнанців...

Тео махнув рукою, перериваючи офіцера, і наказав Арундесу скерувати апарат на периметр. Консул зиркнув уперед на обмежувальні лінії, поля-перепони, силові загорожі та навіть, можливо, міни натискної дії, із якими екранольоту доведеться познайомитися вже за десять секунд. Він бачив, як тепер уже лейтенант десантників махнув рукою, і у фіолетово-голубому захисному полі відчинився прохід. Ніхто не стріляв. Через півхвилини вони вже летіли над плитами покриття злітно-посадкової смуги космопорту. Край північного периметра горіло щось велике. Ліворуч жменька трейлерів і командних модулів Збройних сил розплавилися на киплячу баюру пластику.

«Усередині лишалися люди», — подумав Консул, і знову йому щось підступило до горла.

Сьома шахта була знищена, її круглі укріплені вуглець-вуглецеві стіни коло десяти сантиметрів завтовшки повивертало назовні та покололо, наче вони були зліплені з картону. Восьма шахта ще горіла таким сліпучо-білим огнем, що навіювала думки про плазмові гранати. Дев’ята шахта стояла неушкоджена, і крізь мерехтіння захисного поля третього класу виднівся ніс зорельота Консула, що стримів над краєчком її стіни.

— Затримання анульоване? — спитав Консул.

Тео відкинувся на подушки сидіння і прохарчав:

— Ага. Ґледстон санкціонувала зняття силового купола. А це просто захисне поле. Його можна зняти звичайною командою.

Арундес посадив екраноліт на бетонку тієї самої миті, як зайнялися червоні вогники і синтетичний голос заходився повідомляти про ушкодження. Вони помогли вибратися Тео і затрималися біля хвостової частини екранольота, де черга флешет прострочила обтічник двигуна і картер роторів. Частина капота просто розплавилася від перевантажень.

Меліо Арундес поплескав по машині, й обоє чоловіків повернулися, щоби допомогти Тео зайти у двері шахти і піднятися гнучким трапом.

— Господи, — промовив доктор Меліо Арундес, — він прекрасний. Мені ще ніколи не доводилося бувати у приватних зорельотах.

— Їх усього кількадесят на світі, — відповів Консул, надягаючи на Тео осмотичну маску й акуратно опускаючи його руду чуприну в хірургічну цистерну з поживним реанімаційним середовищем. — Може, він і маленький, але коштував пару сотень мільйонів марок. Використання бойових кораблів навряд чи можна назвати рентабельним для корпорацій і планетарних управлінців загумінкових світів, коли вони вкрай рідко потребують міжзоряних перельотів.

Консул запечатав цистерну і швидко поспілкувався із програмою-діагностом.

— Із ним усе буде гаразд, — нарешті заявив він Арундесу і повернувся до голографічної ніші.

Археолог стояв поруч із антикварним «стейнвеєм», лагідно водячи рукою по полірованій кришці рояля. Він подивився у прозору секцію корпусу над втягнутим досередини балконом і промовив:

— Я бачу вогні біля головних воріт. Краще нам звідси забиратися.

— Саме цим я і зайнятий, — Консул вказав археологу на диванчик, що півколом оббігав внутрішній діаметр проекційної ніші.

Арундес упав на глибокі подушки й роззирнувся.

— А... де ж... прилади управління?

— Місток? — усміхнувся Консул. — Приладова дошка кокпіта? Може, штурвал? Все ж таки корабель, еге ж?

— Так, — пролунав голос нізвідки.

— Дозвіл на зліт є?

— Так.

— Силове поле прибрано?

— То було наше поле. Я вже його усунув.

— Гаразд. Вибираймося звідси до дідькової мами. Мені ж не треба нагадувати, що ми в самісінькому вирі гарячої фази війни, правда?

— Ні, не треба. Я стежив за ходом подій. Останні кораблі Збройних сил якраз на стадії виходу із системи Гіперіона. Цих десантників лишили тут і...

— Прибережи тактичні розкладки на потім, Кораблю, — перебив його Консул. — Проклади курс на долину Гробниць часу і вшиваймося звідси.

— Слухаюсь. Хотів тільки зауважити, що оборонцям космопорту вистачить сил протриматися не більше години.

— Прийняв до уваги, — проказав Консул. — А тепер зліт.

— Спершу я зобов’язаний повідомити вам про передачу «світлом-плюс». Сигнал надійшов о шістнадцятій двадцять два, тридцять вісім, чотирнадцять за стандартним часом Мережі, сьогодні по обіді.

— Ух-ти! Ану зажди! — вигукнув дипломат, перервавши голографічний сигнал, який іще тільки наполовину сформувався. Над ними зависла половина обличчя Міни Ґледстон. — Ти зобов’язаний ретранслювати це перед зльотом? Чиїм наказам ти коришся, Кораблю?

— Виконавчої директриси Ґледстон, Ваша честь. П’ять днів тому вона задіяла пріоритетну команду на всі системи корабля. Це повідомлення — остання вимога перед...

— То це тому ти не відповідав на мої віддалені запити? — пробурмотів Консул.

— Так, — повсякденним тоном озвався зореліт. — Я саме збирався повідомити вас, що перегляд цього повідомлення — остання вимога перед тим, як управління повною мірою повернеться до вас.

— І потім ти виконаєш мої команди?

— Так.

— І доправиш нас туди, куди я скажу?

— Так.

— Ніяких прихованих команд згори?

— Жодної, що була би мені відома.

— Програй повідомлення.

Лінкольнівський образ Виконавчої директриси Міни Ґледстон виник у центрі проекційної ніші, супроводжуваний миготінням та розривами — індикаторами передач каналом «світло+»:

— Я рада, що ви пережили відвідини Гробниць часу, — привітала вона Консула. — Тепер ви вже маєте знати, що я хочу, аби ви вступили в переговори з Вигнанцями ще до свого повернення в долину.

Консул склав руки і гнівно прикипів поглядом до зображення Ґледстон. Надворі сідало сонце. У нього лишилося кілька хвилин, перш ніж настане година народження Рахілі Вайнтрауб, і ще хвилина, коли вона просто припинить своє існування.

— Мені зрозуміла нагальна потреба вашого повернення і прагнення допомогти друзям, — правила далі Ґледстон, — але станом на цей момент ви нічим не можете зарадити дівчинці... Експерти в Мережі певні, що ні кріогенний сон, ні фуга не спроможні зупинити хвороби Мерліна. І Солові це відомо.

Із протилежної сторони проекційної ніші озвався доктор Арундес:

— Це правда. Вони експериментували багато років. Під час фуги вона просто помре.

— ...ви можете допомогти мільярдам людей у Мережі, котрих, як вам здається, ви зрадили, — тим часом говорила Ґледстон.

Консул подався вперед і поклав лікті на коліна, а підборіддя — на стиснуті кулаки. У вухах шуміла кров.

— Мені відомо, що Гробниці часу відкрили ви, — карі очі Ґледстон дивилися прямо на Консула. — Прогнозисти ТехноКорду засвідчили, що ваша вірність Мауї-Заповітній... пам’яті про повстання на чолі з бабусею та дідусем... перекриють усі інші фактори. Просто Гробницям настав час бути відкритими, і тільки ви могли запустити прилад Вигнанців ще до того, як це вирішили самі вони.

— Годі, — Консул зіпнувся на ноги і розвернувся спиною до голограми. — Зупинити повідомлення, — наказав він Кораблеві, знаючи, що той не скориться.

Меліо Арундес підійшов до Консула і міцно вхопив його за руку.

— Будь ласка, дослухайте. Прошу вас.

Зі складеними руками дипломат похитав головою, але з проекційної ніші не зійшов.

— Тепер же сталося найгірше, — правила далі Ґледстон. — Вигнанці вторгнулися в Мережу і саме зараз нищать Небесну Браму. Менше ніж за годину в їхньому наступі втопиться Божегай. Вам обов’язково потрібно зустрітися з Вигнанцями у системі Гіперіона і розпочати з ними діалог... скористайтеся своїми дипломатичними навичками. Вони не відповідають на наші повідомлення «світлом-плюс» чи по радіо, але ми їх попередили про ваше прибуття. Мені здається, що вони вам повірять.

Консул застогнав і підійшов до рояля, грюкнувши по його кришці кулаком.

— Консуле, в нашому розпорядженні хвилини, навіть не години, — говорила Ґледстон. — Я вас прошу спочатку відправитися до Вигнанців, а вже потім можете спробувати повернутися до своїх друзів у долину Гробниць часу, якщо вже мусите. Результати цієї війни вам відомі краще, ніж мені. Мільйони загинуть абсолютно намарно, якщо нам не вдасться відшукати надійного каналу комунікації з ними.

Вирішувати вам, і тільки вам. Але прошу, подумайте над наслідками, якщо ми провалимо цю останню спробу докопатися до істини і стати на шлях примирення. Я зв’яжуся з вами «світлом-плюс», коли ви дістанетеся Рою Вигнанців.

Зображення Ґледстон взялося брижами, вкрилося туманом і згасло.

— Відповідь? — запитав Корабель.

— Ні, — Консул ходив туди-сюди між «стейнвеєм» і проекційною нішею.

— От уже практично два століття жоден космічний апарат чи екраноліт не сідав у долині з неушкодженим екіпажем, — подав голос Меліо Арундес. — Певно, їй відомо, наскільки малі шанси відправитися туди і лишитися в живих після зустрічі із Ктирем... а потім вирушити на рандеву із Вигнанцями.

— Усе змінилося, — не повертаючись, промовив Консул. — Хроноприпливи оскаженіли. Ктир являється, де йому заманеться. Можливо, той феномен, який перешкоджав безпечній посадці пілотованим кораблям у долині, вже не актуальний.

— А ще можливо, що ваш корабель безпечно там сяде і без нас, — парирував Арундес. — Як і багато інших до нього.

— Прокляття! — Консул зірвався на крик і крутнувся на закаблуках. — Ви ж бо знали про цей ризик, коли вирішили скласти мені компанію!

— Я зараз говорю не про ризик для самого себе, Ваша честь, — спокійно кивнув археолог. — Я ладен прийняти все, що завгодно, якщо це хоч якось допоможе Рахілі... або принаймні подарує змогу ще раз поглянути на неї. Йдеться про ваше життя, яке може бути ключем до виживання людства.

Консул струснув кулаками в повітрі і взявся міряти кроками каюту, ніби заґратований тигр.

— Це несправедливої Я був пішаком Ґледстон! Вона скористалася мною... цинічно... зумисне... Я ж убив чотирьох Вигнанців, Арундесе! Застрелив їх, бо мусив увімкнути той клятий пристрій для відкриття Гробниць. Гадаєте, мене там чекають із розпростертими обіймами?

— Ґледстон вважає, що якраз із вами вони і вестимуть перемовини, — не кліпнувши темними очима, відповів археолог.

— Та хто взагалі знає, що вони зроблять? Чи що насправді вважає Ґледстон? Гегемонія та її стосунки із Вигнанцями — більше не моя морока. Чума обом домам[94]!

— Аж настільки, що вам байдуже виживання людини?

— Я не знаю, що таке людина, — виснаженим монотонним голосом заявив Консул. — Зате знаю Сола Вайнтрауба. І Рахіль. І поранену жінку на ім’я Брон Ламія. Й отця Поля Дюре. І Федмана Кассада. І... Їх перебив голос Корабля:

— Північний периметр космопорту прорвано. Починаю стартову процедуру. Будь ласка, займіть свої місця.

Консул мало не перечепився, вертаючись у голографічну нішу, коли із різким збільшенням вертикального крену його придавило внутрішнє силове поле, що зафіксувало геть усі речі на своїх місцях та захистило мандрівників значно надійніше від будь-яких пасків чи обмежувачів та опор на сидіннях. У невагомості його дія послабиться, але рівно настільки, щоби симулювати планетарну силу тяжіння.

Повітря над голографічною нішею взялося серпанком, у якому можна було спостерігати, як швидко зменшуються внизу пускова шахта і космопорт. Горизонт і віддалені гори посмикувалися та крутилися, коли корабель виконував маневри із вісімдесятиразовими перевантаженнями, намагаючись ухилитися від обстрілу. У їхньому напрямі кілька разів летіли промені енергетичної зброї, але колонки даних засвідчили, що їх нікчемний за результатами удар прийняло на себе силове поле. А потім обрій віддалився та заокруглився, і ляпіс-лазурове небо набуло чорного кольору відкритого космосу.

— Пункт призначення? — запитав Корабель.

Консул заплющив очі. Позаду пролунав дзвінок, який сповістив, що Тео Лейна можна перемістити із реанімаційної цистерни в загальний хірургічний відсік.

— Скільки летіти до точки рандеву з елементами сил вторгнення Вигнанців? — поцікавився у відповідь він.

— Тридцять хвилин до власне Рою.

— А коли ми будемо в радіусі їхніх далекобійних озброєнь?

— Вони ведуть нас уже зараз.

Вираз обличчя Меліо Арундеса був спокійним, але його пальці побілішали на спинці диванчика в голографічній ніші.

— Гаразд, — проказав Консул. — Курс на Рій. Кораблів Гегемонії уникати. На всіх частотах відправити повідомлення про те, що ми — беззбройна дипломатична місія і просимо про перемовини.

— Його текст був санкціонований і записаний Виконавчою директрисою Ґледстон. Зараз воно транслюється на всіх комунікаційних частотах і «світлом-плюс».

— Виконуй, — дав добро Консул. Він вказав на комлоґ Арундеса: — Бачиш час?

— Так. Шість хвилин до точного моменту народження Рахілі.

Консул відкинувся на диван і знову заплющив очі.

— Докторе Арундес, ви здолали такий довгий шлях, але все намарне.

Археолог підвівся, похитнувся на якусь мить, намагаючись опанувати власні ноги в умовах симульованої гравітації, а тоді обережно підійшов до рояля. Постоявши там певний час, він визирнув із балконного вікна у чорноту космосу, де все ще сяяв лімб планети, яка стрімко меншала на очах.

— Можливо, ви не маєте рації, — відказав він. — Можливо, не маєте.

Розділ 38

Сьогодні ми заїхали на болотисту рівнину, в якій я упізнав Кампанію[95], і на знак такої радісної події мене пройняв черговий напад кашлю з рясними крововиливами. Дуже рясними. Лі Гант не знаходить собі місця від переживання та цих прикрощів. Потримавши мене за плечі під час чергового спазму й допомігши очистити одяг ганчіркою, яку він намочив у придорожньому струмку, Гант питає:

— Чим я можу зарадити?

— Зібрати квіти на полях[96], — видихую я. — Власне, Джозеф Северн саме цим і займався.

Він сердито відвертається, не усвідомлюючи, що навіть під час пропасниці, геть виснажений, я говорю йому чистісіньку правду.

Крихітний візочок і втомлена кобила подорожують Кампанією під торохкотіння і болісне підскакування на бруківці, сильніше, ніж будь-коли. Пізно пополудні понад шляхом нам трапляються кінські кістяки, потім руїни старого заїзду, за ними іще більші руїни древнього віадука, порослого мохом, і нарешті палі, до яких прибито щось на подобу білих паличок.

— А бодай я під землю провалився! Що це в біса таке? — питає Гант, не розуміючи, що волею іронії майже скаламбурив із цією антикварною лайкою.

— Кістки бандитів, — щиро відказую я.

Гант дивиться на мене як на остаточно збожеволілого від недуги. А може, так воно і є?

Згодом, коли ми вибираємося із мочарів Кампанії, далеко в полях помічаємо спалах червоного кольору.

— Що це? — завзято, із надією в голосі питає Гант. Я знаю, що він кожної миті сподівається натрапити на людей і одразу після цього — на робочий телепорт.

— Кардинал, — знову не кривлю душею я. — Стріляє пташок.

Гант консультується зі своїм убогим, скаліченим комлоґом.

— Кардинал же і є пташкою, — каже він.

Я киваю, дивлюся на захід, але червоного кольору вже не видно.

— А ще духовна особа, — кажу я. — І ми, до речі, наближаємося до Рима.

Гант насупився і в тисячний раз спробував знайти когось на частотах свого комлоґу. Тихий день, якщо не враховувати ритмічного порипування дерев’яних коліс ветури і далеких трелей якоїсь співочої пташки. А може, це і є кардинал?

Ми в’їжджаємо в Рим із першим доторком надвечір’я до хмар. Маленький візочок погойдується і гуркоче в Латеранській брамі[97], за якою одразу відкривається вид на Колізей, обліплений плющем. Зараз, вочевидь, це притулок для тисяч голубів, але в антуражі крихітних хатинок та на фоні відкритих полів там, де закінчується місто і починається село (а не в брудних кордонах повоєнного мегаполіса, оточеного велетенськими аркологіями[98]), він на порядок більш вражаючий, аніж голографії його руїн. На відстані вже видно власне Рим... розсип дахів і дрібніших руїн на його легендарних Семи пагорбах... але тут верховодить Колізей.

— Господи, — шепоче Лі Гант, — що це?

— Кістки бандитів, — поволі проказую я, боячись викликати новий напад жахливого кашлю.

Ми рухаємося далі, і копита цокають покинутими вулицями Рима Старої Землі дев’ятнадцятого століття, навколо нас тужавіє вечір і світло тьмянішає, а голуби кружляють над банями та дахами Вічного міста.

— Де всі? — шепоче Гант. У нього переляканий голос.

— Тут їх нема, бо вони тут непотрібні, — мій голос звучить різко у присмерку ущелин міських вулиць. Колеса торохтять по бруківці, яку складно назвати рівнішою від тих каменюк, що ми по них сюди їхали.

— Це якась стимсимуляція? — питає Гант.

— Зупинити підводу, — промовляю я, і слухняна кобила завмирає на місці. Я показую на важкий кругляк біля стічної канави. — Копни його, — наказую я Гантові.

Той хмуриться, але злізає з екіпажа, підходить до каменя і від душі б’є по ньому ногою. Із дзвіниць та з-поміж плюща в повітря здіймаються голуби, схарапуджені відлунням прокльонів, що сиплються із вуст Ганта.

— Достоту як доктор Джонсон[99], тепер ви стали наочним доказом реальності сущого, — коментую я. — Це не стимсимуляція і не сон. Точніше, не більше, ніж усе наше життя до цього.

— Навіщо нас сюди відправили? — вимагає помічник Виконавчої директриси, підвівши погляд у небо, ніби з-за все тьмянішої пастельної паволоки вечірніх хмар до нього дослухалися самі боги. — Що їм потрібно?

«Щоб я помер, — раптом збагнув я, і ніби чийсь кулак затопив мені у груди. Я дихаю повільно і неглибоко, уникаючи нападів кашлю, хоч і відчуваю, як у горлі клекотить і вирує мокротиння. — Їм потрібно, щоб я помер, а вони за цим спостерігатимуть».

Кобила знову рушає у свій тривалий шлях, повертаючи направо в наступний завулок і знову направо — на широкий проспект, сповнений тіней та відлуння нашого екіпажу, і зупиняючись перед нескінченними сходами.

— Ми на місці, — кажу я і заледве вибираюсь із підводи. Ноги ломить, у грудях болить, та й зад я засидів. Подумки я читаю зачин сатиричної оди про радощі подорожування.

Гант сходить на землю такий самий розбитий і зупиняється на початку великих, розділених на два марші сходів. Він склав руки і люто дивиться на них, ніби це якась фальшивка.

— Северне, де конкретно ми «на місці»?

— П’яцца-ді-Спанья[100], — показую я на площу біля підніжжя сходів унизу. Мені раптом стає дивно від того, що Гант мене і досі називає «Северном». Я збагнув, що це ім’я перестало бути моєю власністю, щойно ми проїхали Латеранську браму. Точніше кажучи, у цю мить до мене несподівано повернулося моє істинне ім’я.

— Мине не так багато часу, і ці сходи назвуть Іспанськими, — я рушаю вниз правим маршем, але заточуюся від несподіваного запаморочення. Гант хутенько бере мене попід руку.

— Тобі не можна йти. Ти надто хворий, — говорить він мені.

Я вказую на старий будинок зі шпакуватими стінами на протилежній стороні, що глухою стіною обернений до широких сходів, а фасадом виходить на П’яццу.

— Нам недалеко, Ганте. Ось і наш пункт призначення.

Помічник Ґледстон кривиться на споруду:

— І що там? Нащо спинятись там? Що на нас чекає там?

Я не можу не всміхнутися від того, що цей найнепоетичніший чоловік підсвідомо вдався до таких прикметних асонансів та алітерацій[101]. Раптом у моїй уяві постають довгі ночі в цьому темному кістяку будівлі, які ми коротатимемо разом, а я навчатиму його правильному поєднанню цієї техніки з чоловічою і жіночою цезурами або радощам альтернації ямбічної стопи та ненаголошеного пірихія чи й навіть потуранню частій появі спондея.

Я кашляю, не перестаю кашляти, аж поки кров не бризкає на долоню та сорочку.

Гант веде мене попід руку вниз по сходах, переводить через П’яццу, де в сутінках жебонить і булькоче водограй-кораблик Берніні, і, слідуючи вказівці мого пальця, заводить у чорний прямокутник дверного отвору (П’яцца-ді-Спанья, № 26), поки я мимохідь міркую про «Комедію» Данте і, здається, навіть бачу слова «LASCIATE OGNE SPERANZA, VOI CH’INTRATE» — «Надії збавтесь, як сюди ступили»[102], — викарбувані в холодному надвірку.

Коли настала ніч і Гробниці заясніли в усій красі свого відкриття, а донька не вернулася, Сол Вайнтрауб стояв біля входу до Сфінкса та стрясав кулаком, погрожуючи Всесвіту.

Не вернулася.

Її забрав Ктир, підняв її новонароджене тільце у своїй сталевій долоні і відступив назад у сяйво, що й зараз не дозволяє Солові зайти всередину, відштовхуючи його, немов якийсь жахливий сліпучий вітер із надр планети. Сол бореться з ураганом світла, але це марно — все одно що змагатися із непідконтрольним силовим полем.

Сонце Гіперіона вже сіло, і тепер із рівнин дмухає холодний вітер, бо пустелею наступає холодний фронт, сповзаючи із гірських схилів на півдні. Сол розвертається, щоби подивитися на відкриття Гробниць часу, і бачить, яку прожекторних стовпах світла, яким вони горять, мерехтить курява кольору цинобри.

Відкриття Гробниць часу!

Сол мружиться проти холодного блиску і переводить погляд у долину, де за завісою розвіяного вітром пилу мріють блідо-зеленим відтінком болотяних блимавок інші Гробниці. Світло й довгі тіні плигають по дну долини, поки хмари вгорі зціджують із себе останні кольори призахідного сонця, а тоді під завивання вітру наступає ніч.

У вході до другої споруди, Нефритової гробниці, якийсь рух. Сол, похитуючись, спускається сходами, поглядаючи при цьому на отвір, у якому зник із його донькою Ктир. І от він уже біжить повз лапи Сфінкса і квапиться, перечіпаючись за каміння, по відкритій усім вітрам стежці до Нефритової гробниці.

В овальному вході до неї повільно щось ворухнулося, облямоване світлом, яке лине зсередини, але сказати, людина це чи ні, Сол не може. Якщо це Ктир, то він схопить його голіруч і хоч до власної смерті труситиме, допоки той не поверне його доньки.

Та це не Ктир.

Тепер видно людські обриси. Прибулець заточився й обіперся об стіну Нефритової гробниці. Так наче був поранений чи втомлений. Прибульцем виявилася дівчина.

Сол подумав про Рахіль — юного археолога, що прилетіла сюди понад пів стандартного століття тому, щоби досліджувати ці артефакти, і навіть не підозрювала, яка доля чекає на неї в подобі хвороби Мерліна. Сол постійно уявляв собі, що одного дня ця недуга просто відпустить його дитину і вона знову дорослішатиме в нормальний спосіб, пройшовши зворотний шлях від немовляти до дорослої Рахілі. А раптом Рахіль повернеться двадцятишестирічною, якою вона зайшла до Сфінкса?

Калатає серце, і кров так сильно шумить у вухах Сола, що йому навіть не чутно знавіснілого вітру навколо. Він помахав людині, майже схованій від нього піщаною бурею.

Дівчина махає йому у відповідь.

Сол несеться іще двадцять метрів уперед, зупиняється метрів за тридцять від гробниці і гукає:

— Рахіль! Рахіль!

Обрис дівчини на тлі світляного шаленства ворухнувся біля дверей і підніс руки до обличчя — вона щось прокричала проти вітру, але слова розгубилися. Вона рушила вниз по сходах.

Сол мчав, перечіпаючись за кругляки, збиваючись зі шляху, біжучи навмання і не зважаючи на біль у коліні, яким він стукнувся об присадкувату скелю, мчав до підніжжя Нефритової гробниці назустріч тій, котра йшла від конуса світла, зверненого основою в долину.

Але щойно Сол підскочив до нижньої сходинки, як дівчина похитнулась. Він встиг підхопити її й обережно покласти на землю, в той час як бурий пісок шмагав його по спині, а голова аж паморочилася від вирування невидимих хроноприпливів і викликаних ними дежавю.

— Це ти! — промовляє вона і піднімає руку до Солової щоки. — Це все реально. Я повернулася.

— Так, Брон, — зумисно спокійно відповідає Сол, відгортаючи зліплені кучері з-перед її очей. Він міцно її обіймає, притримуючи голову і водночас зсутуленою спиною прикриваючи від вітру та піску. — Усе гаразд, Брон, — шепоче він, відчуваючи спиною пориви вітру; у його очах бринять сльози розчарування, які він намагається непомітно витерти: — Усе гаразд. Ти повернулася.

Міна Ґледстон піднялася сходами із печери Оперативного центру і вийшла у коридор із довгими і товстими плексигласовими вікнами, з яких проглядалися схил вулкана Олімп і плато Тарсіс за ним. Далеко в долині йшов дощ, і з цього місця, розташованого на дванадцятикілометровій висоті в марсіанському небі, можна було розгледіти пульсування блискавиць та електричну статику — в міру руху шторму високогірними рівнинами.

Помічниця Седептра Акасі також вийшла у коридор і мовчки зупинилася біля начальниці.

— Досі ні слова про Северна і Ганта? — питає Ґледстон.

— Жодного, — відповідає дівчина. Її юне темношкіре обличчя підсвітлюється як блідим штучним світлом центру, так і концертом блискавок у долині. — Керівництво Корду заявляє про можливу дисфункцію телепортів.

Ґледстон холодно усміхнулася.

— Авжеж... Седептро, а ти можеш згадати хоч один такий випадок за нашої пам’яті? Будь-де у Гегемонії?

— Ні, пан-Виконавча директрисо.

— ТехноКорд навіть не ховається. Вочевидь, вони забрали собі в голову, що можна викрадати кого лише їм заманеться і жодним чином не відповідати за це. На їхню думку, в даній ситуації ми надто від них залежимо. І знаєш що, Седептро?

— Що?

— Вони мають рацію, — Ґледстон похитала головою і повернулася назад, до Оперативного центру. — До облоги Божегаю Вигнанцями лишилося десять хвилин. Ходімо до всіх інших. Моя зустріч із радником Альбедо відразу після наради?

— Так, Міно. Не думаю... Тобто я хотіла сказати, що декому з нас здається, що йти з ними на пряму конфронтацію надто ризиковано.

Ґледстон призупинилася перед дверима.

— Чому? — тепер уже щиро всміхаючись, поцікавилася вона. — Гадаєш, Корд викраде і мене, як Северна та Ганта?

Акасі хотіла було щось відповісти, але промовчала і лише покірно підняла долоні рук.

Директриса торкнулася її плеча.

— Якщо вони зважаться на таке, то це буде надто велика милість. Але я сильно в цьому сумніваюся. Усе зайшло настільки далеко, що, на їхню думку, жодна людина вже не спроможна змінити ходу подій.

Ґледстон забрала руку, і її усмішка згасла:

— Цілком можливо, що вони мають слушність.

Не розмовляючи, обидві жінки спустилися в коло військових та політиків, що вже зачекалися на них.

— Мить наближається, — промовляє Істинний Голос Світового дерева Сек Гардін.

Отець Поль Дюре виринув зі свого стану замріяності. За минулу годину його відчай та розчарування, минаючи стадію неприйняття, нівелювалися до такого собі вдоволення від самої думки про те, що тепер він звільнився від необхідності робити вибір, від своїх обов’язків. Дюре спільно з очільником Братства тамплієрів у дружньому мовчанні спостерігав за заходом сонця і ряснотою зірок, поміж якими не всі були зірками.

Дюре розмірковував про те, що в такий час очільник тамплієрів усамітнився від свого народу, однак поміркувавши ще над віруванням храмовників, дійшов висновку: потенційну загрозу послідовники М’юїра воліють зустрічати поодинці, ізолювавшись на священних платформах і найпотаємніших закапелках своїх пресвятих дерев. Періодичні фрази, що їх Гардін нашіптував у свій клобук, свідчили на користь такої гадки — Істинний Голос спілкувався з побратимами по комлоґу та за допомогою імплантів.

Хіба ж не прекрасно зустріти отак кінець світу? Сидіти у верховітті найвищого в пізнаній галактиці дерева, дослухатися до шелестіння теплого вечірнього леготу у мільйонах акрах листя та спостерігати за мерехтінням зірок і бігом двох місяців в оксамитовому небі.

— Ми попросили Ґледстон і керівництво Гегемонії не чинити опору, заборонили перебування військових кораблів ЗСГ у нашій системі, — проказав Сек Гардін.

— Невже це мудре рішення? — поцікавився Дюре. Трохи раніше Гардін переповів йому про долю Небесної Брами.

— Флот Збройних сил іще погано скоординований, тому серйозною перешкодою нападу стати не зміг би, — відповів тамплієр. — Будемо сподіватися, що з нашою планетою обійдуться як із планетою мирною.

Отець Дюре кивнув і нахилився вперед, аби краще роздивитися високу постать у тінях платформи. Приглушені фотосфери в гіллі попід ними були єдиним джерелом освітлення, якщо не брати до уваги зірок і місячного сяйва.

— І все ж таки то ви стали призвідцями цієї війни. Ви допомогли Церкві Ктиря розпалити її.

— Ні, Дюре. Справа не у війні. Братство знало, що вона мусить стати частиною Великих Змін.

— А це що таке?

— Великі Зміни — це коли нарешті людство відіграватиме ту роль, яка відведена йому природним трибом речей у Всесвіті, замість того щоби бути раковою пухлиною.

— Раковою?

— Стародавня хвороба, яка...

— Так, — перебив його Дюре, — я знаю, що була така недуга. Але до чого тут людство?

У бездоганно поставленому стишеному голосі Сека Гардіна все ж таки вчувалося якесь збудження:

— Ми розповзлися галактикою, наче ракові клітини в організмі. Ми бездумно множимося, не звертаючи уваги на незліченні форми життя, що повинні вимерти або відступити, аби нам стало зручніше плодитися та процвітати. Ми викорінюємо всі конкурентні розумні види.

— Наприклад?

— Наприклад, сенешайських емпатів на Хевроні. Болотяних кентаврів на Вертограді. Уся їхня екологічна ніша була винищена на Вертограді заради кількох тисяч людей-колоністів, що поселилися там, де колись процвітали мільйони ендемічних форм життя.

— Ну, це одна з вад тераформування[103], — торкнувся щоки Дюре.

— Ми не тераформували Вири, — відрізав храмовник, — але на життєві форми юпітеріанського типу полювали, поки ті просто не вимерли.

— Але ж доказів розумності зеплінів не було, — непереконливим голосом спробував був заперечити Дюре.

— Вони співали, — промовив тамплієр. — Розділені тисячами кілометрів атмосфери, вони спілкувалися одне з одним сповненими любові і туги піснями. Та все одно їх винищили до ноги, як і великих китів Старої Землі.

Дюре склав руки.

— Згоден, несправедливості уникнути не вдалося. Але ж, напевно, існує кращий шлях виправити заподіяне, ніж підтримувати жорстоку філософію культу Ктиря... і дозволити цій війні продовжуватися.

Каптур Істинного Голосу мотнувся туди-сюди:

— Ні. Якби ж ішлося про несправедливість, винуватцем якої була людина, то можна було би віднайти альтернативні засоби. Але хворобою, а правильніше... своїм божевіллям, що спричинилося до нищення рас і плюндрування планет... ми завдячуємо гріховному симбіозу.

— Симбіозу?

— Людства і ТехноКорду, — Сек Гардін відповів настільки грубо, що Дюре замислився, чи взагалі колись чув, аби тамплієр говорив таким тоном. — Людина і її машинні інтелекти. Хто на кому паразитує? Жоден із симбіонтів сказати не в змозі. Але у своїй сутності машини — біда. Продукт Антиприроди. І навіть ще гірше, Дюре, — це еволюційна безвихідь.

Єзуїт підвівся і підійшов до поручнів. Він визирнув на потемнілий світ лісового верховіття, що ширилось у далечінь, наче нічне хмаровиння.

— Ну, невже не було іншого виходу? Тільки Церква Ктиря і міжзоряна війна?

— Ктир — каталізатор, — промовив Гардін. — Це вогонь очищення у лісі, що потерпає на карликовість через надмірну висадку молодняка. Буде скрутно, але в результаті з’явиться памолодь, нове життя, видове розмаїття... і не абиде, а саме тут, у людській спільноті.

— Скрутні часи, — міркує Дюре. — І ваше Братство охоче спостерігатиме за загибеллю мільярдів людей заради цього... прополювання бур’янів?

Храмовник стиснув кулаки:

— Не буде цього. Ктир — застереження. Наші побратими-Вигнанці воліють контролювати Гіперіон і Ктиря лише постільки, поскільки він їм знадобиться для підготовки удару по самому ТехноКорду. Це буде хірургічна операція... знищення симбіонта та переродження людства як безпосереднього партнера Природи в круговерті життя.

— Нікому не відомо, де перебуває ТехноКорд, — зітхнув Дюре. — Звідки ж Вигнанцям знати, куди цілити?

— Дізнаються, — відповів Істинний Голос Світового дерева, але вже не з такою переконливістю в голосі, як кількома хвилинами раніше.

— А атака на Божегай — частина вашої угоди? — спитав священик.

Тепер настала черга храмовнику підводитися і крокувати — спершу до поручнів, потім назад до столу.

— Атаки на Божегай не буде. Саме тому я вас тут затримав. Ви мусите звістити про це Гегемонію.

— Вони й самі відразу дізнаються, напали Вигнанці чи ні, — спантеличено відказав Дюре.

— Так. Але не знатимуть причин, чому наш світ було врятовано. Ви мусите передати повідомлення. Пояснити їм правду.

— До біса, — огризнувся отець Дюре. — Я втомився бути у всіх на побігеньках. Звідки ви все це знаєте — про появу Ктиря? про причини війни?

— Існують пророцтва... — почав Сек Гардін.

Дюре грюкнув кулаком по бильцях перил. Як йому пояснити маніпуляції істоти, що могла (принаймні слугувала спроможній на таке силі) повелівати самим часом?

— Побачите... — знову почав тамплієр, і нараз, немов на підтвердження його слів, пролунав могутній глухий звук, так наче мільйон незримих людей одночасно зітхнули, зірвавшись на тихий стогін.

— Господи Всемогутній, — промовив Дюре, не відводячи погляду від заходу, де, здавалося, зійшло сонце, хоча якусь годину тому воно лише зайшло. Гарячий вітер поворушив крони дерев, а відтак вдарив в обличчя.

На заході, згортаючись у себе, розквітло п’ять грибів, перетворюючи ніч на день у своєму вируванні та подальшому згасанні. Дюре інстинктивно прикрив очі, поки не второпав, що ці вибухи сталися настільки далеко, що попри свою сонячну яскравість не здатні його осліпити.

Сек Гардін відкинув каптур, і гарячий вітер куйовдив тепер його довге, незвичного зеленого відтінку волосся. Священик розглядав видовжене обличчя з тонкими, дещо азійськими рисами, а тоді з подивом зауважив, що на ньому закарбувався шок. Шок і невіра. У клобуку Гардіна лунало перешіптування комунікаційних каналів, тривожно лунали схожі на пташині голоси.

— Вибухи на Сьєррі та Хоккайдо, — упівголоса проказав храмовник сам до себе. — Ядерні. Із кораблів на орбіті.

Дюре пригадав, що Сьєррою називався закритий для сторонніх материк менше восьми кілометрів від Світового дерева. А Хоккайдо, якщо йому не зраджувала пам’ять, — це священний острів, де вирощували та споряджали потенційні кораблі-дерева.

— Жертви? — поцікавився він. Проте перш ніж Гардін встиг щось відповісти, небо розітнули з десяток чи й більше яскравих тактичних лазерів, високоенергетичних пучків і термоядерної накачки ланцетів. Вони випалили смугу від крайнеба до крайнеба, міняючись місцями та спалахуючи, ніби прожекторні промені, які нишпорили по даху лісової планети, що колись звалася Божегаєм. По слідах ланцетів спалахував огонь.

Дюре похитнувся, коли стометрової ширини промінь смерчем пронісся за пару сотень метрів від Світового дерева. Стародавній ліс вибухнув полум’ям, утворивши в нічному небі гугочучий вогненний коридор заввишки десять кілометрів. Повз Дюре та Сека Гардіна прогуркотів вітер, вливаючись у вогненний вир. Іще один промінь зробив добрячий укіс із півночі на південь, дивом не зачепивши Світового дерева перед тим, як зникнути за обрієм. Нові стовпи вогню і диму здійнялися до зрадливих зірок.

— Вони ж обіцяли, — хапає ротом повітря Сек Гардін. — Побратими-Вигнанці обіцяли!

— Вам потрібна допомога! — кричить Дюре. — Запросіть термінову допомогу в Гегемонії.

Гардін схопив єзуїта за рукав і потягнув його до краю платформи. Сходи знову були на своєму місці. Рівнем нижче замерехтів портал.

— Це тільки авангард флоту Вигнанців, — храмовник намагається перекричати клекіт лісової пожежі. У повітрі попіл і дим, звідкись накочуються хвилі жару. — Сфера сингулярності ось-ось буде знищена. Ідіть!

— Без вас я нікуди, — кричить священик, не чуючи себе у страхітному витті і тріскоті. Несподівано у небі, всього за кілька кілометрів на схід, виростає бездоганна плазмова куля, спочатку згорнувшись сама в себе, а відтак знову бубнявіючи і женучи перед собою зримі концентричні кола ударних хвиль. Кілометрові дерева гнуться і падають із першою хвилею, зі східної сторони вони спалахують, мільйони листочків зриваються у політ і приєднуються до практично суцільної стіни уламків, що несеться назустріч Світовому дереву. За кругом полум’я вибухає ще одна плазмова бомба. Потім третя.

Дюре із тамплієром котяться сходами, і вітер несе їх по нижній платформі, неначе сухе листя хідником. Храмовник хапається за обійняту полум’ям балюстраду з дерева М’юїра, вчіплюється залізним хватом в руку Дюре і допомагає тому зіпнутися на ноги, а тоді просувається із ним до все ще живого мерехтіння порталу — геть як людина, котра намагається іти проти бурі.

Напівпритомний, напівсвідомий того, що його тягнуть, єзуїт отямлюється, коли портал уже поряд. Надто ослаблений для останнього кроку, Дюре хапається за раму й озирається, аби побачити картину, якої йому вже не судилося забути.

Дуже-дуже давно маленький Поль Дюре стояв ось так само на краю прірви біля вузького віконця, убезпечений товстими стінами бетонного сховища й міцними батьковими обіймами, і дивився, як цунамі сорокаметрової висоти несеться на околиці його любого Вільфранш-сюр-Сона.

А вогненне цунамі Божегаю сягало трикілометрової висоти і летіло на Сека Гардіна та Поля Дюре зі швидкістю, яка на фоні непорушного лісового верховіття здавалася світловою. Усе, чого воно торкалося, ставало попелом і прахом. Вогненне навіженство ближчало, здіймаючись усе вище, аж поки все навколо спільно з небом і всім світом не перетворилося в суцільний ревучий вогонь.

— Ні! — вигукнув отець Поль Дюре.

— Ідіть! — крикнув Істинний Голос Світового дерева і штовхнув єзуїта у телепорт, і в ту ж мить саму платформу, стовбур Світового дерева і сутану тамплієра обійняв вогонь.

Телепорт одразу ж закрився, зрізавши закаблук на черевику Дюре. Одяг на єзуїтові тлів, а від перепаду тиску, здавалося, розривалися барабанні перетинки. Він ударився потилицею об щось тверде і знову впав — тепер уже в значно глибшу темряву.

У моторошній тиші Ґледстон із довколишніми дивиться на передсмертні судоми Божегаю, що їх пересилають орбітальні цивільні супутники релейними станціями «СВІТЛО+».

— Треба негайно підривати, — адмірал Сінґх спробував перекричати тріск лісової пожежі. Міні Ґледстон здалося, що їй чутно людський вереск і завивання незліченних деревних тварин, які водилися в лісах тамплієрів.

— Не слід дозволяти їм підходити ближче! — продовжував кричати Сінґх. — Запустити детонацію сфери можна тільки за допомогою зондів.

— Так, — відповіла Ґледстон, не чуючи власного голосу.

Сінґх розвернувся і кивнув полковнику Військово-космічних сил. Той торкнувся тактичного планшета. Зникли палаючі ліси, велетенські голограми повністю згасли, але крики чомусь усе ще було чутно. Ґледстон збагнула, що то в її вухах шумить кров.

Вона звернулася до Морпурґо:

— Скільки... — вона прокашлялася. — Генерале, скільки часу залишилося до нападу на Море Безкрає?

— Три години та п’ятдесят дві хвилини, пан-Виконавча директрисо, — відповів військовик.

Ґледстон перевела погляд на колишнього капітана II рангу Вільяма Аджунту Лі:

— Адмірале, ваше оперативне з’єднання готове?

— Так, Виконавча директрисо, — рапортує блідий попри засмагу чоловік.

— Скільки кораблів братиме участь у рейді?

— Сімдесят чотири, Виконавча директрисо.

— І ви відіб’єте атаку на Море Безкрає?

— Не підпустимо їх ближче Хмари Оорта[104], Виконавча директрисо.

— Добре, — підсумувала Ґледстон. — Гарного полювання, адмірале[105].

Останню репліку молодий командир сприйняв як сигнал віддати честь і братися до виконання. Адмірал Сінґх перехилився до генерала Ван Зейдта і щось тому прошепотів.

Седептра Акасі тим часом тихо промовила до Ґледстон:

— Служба безпеки Будинку уряду повідомляє, що в захищений телепорт щойно пройшов чоловік із застарілим кодом термінового доступу. Його поранено, зараз він у лазареті Східного крила.

— Лі? — питає Директриса. — Северн?

— Ні, пан-Виконавча директрисо, — крутить головою Акасі. — Священик із Пацема. Поль Дюре.

Ґледстон кивнула.

— Я з ним переговорю після зустрічі з Альбедо, — проказала вона до помічниці, а товариству заявила: — Якщо більше немає ніяких коментарів до побаченого, то пропоную зробити перерву на тридцять хвилин, а вже після неї обговорити захист Есквіта й Іксіона.

Усі підвелися, коли Директриса зі своїм почтом попрямувала через постійний з’єднувальний портал у Будинок уряду і зникла у дальніх дверях. Зал одразу ж потонув у суперечках та вигуках приголомшених сенаторів.

Міна Ґледстон вмостилася в шкіряному кріслі й заплющила очі рівно на п’ять секунд. Коли вони проминули і вона знову поглянула навколо, її все ще оточували радники — хто був збентежений, хто сповнений завзяття, але всі нашорошили вуха в очікуванні наступного слова, наступного наказу.

— Вимітайтеся, — тихо промовила вона. — Сходіть перепочиньте пару хвилин. Полежіть із задраними ногами хвилин десять. У найближчі добу-дві іншої нагоди розслабитися у вас не буде.

Почет розійшовся, і лише в декого на обличчі проглядався спротив, а інші, здавалося, ось-ось впадуть від запаморочення.

— Седептро, — гукнула Директриса, і молода дівчина вбігла в її кабінет. — Виділіть двох людей з моєї особистої охорони і приставте їх до палати священика, котрий прибув телепортом, — до Дюре.

Акасі кивнула і зробила відмітку у своєму факс-блокноті.

— Що на політичному фронті? — Ґледстон масажувала очі.

— У Речі Спільній панує хаос. Фракціям поки що не вдається сформувати дієвої опозиції. Зате в Сенаті все геть не так.

— Фельдштайн? — Директриса назвала сердиту сенаторку від Світу Барнарда. До нападу на нього Вигнанців усе ще було трохи менше сорока двох годин.

— Фельдштайн, Какінума, Петерс, Сабенсторафем, Рішо... навіть Зюдетта Ш’єр агітують за вашу відставку.

— А її чоловік? — Ґледстон вважала сенатора Колчева найвпливовішою постаттю в Сенаті.

— Сенатор Колчев поки що зберігає мовчанку. Як для протоколу, так і в особистих розмовах.

Ґледстон постукала пальцем по нижній губі.

— Як ти гадаєш, Седептро, скільки часу лишилося в цього уряду до того, як йому висловлять вотум недовіри?

Акасі, одна із найпроникливіших працівниць апарату, з якими доводилося працювати Ґледстон, не відвела погляду від начальниці:

— Три доби щонайбільше, Виконавча директрисо. Голоси в них уже є. Просто натовп іще не збагнув, що він уже натовп. Хтось має заплатити за те, що відбувається.

— Три доби, — неуважно пробурмотіла Ґледстон. — Цього навіть задосить. Це все, Седептро. Перепочинь, — усміхнулася Ґледстон.

Помічниця кивнула, але з виразу її обличчя можна було легко прочитати, що вона насправді думає про цю пропозицію. Коли за нею зачинилися двері, в кабінеті запанувала тиша.

Якусь мить Ґледстон просто думала, підперши підборіддя кулаком, а потім звернулася до стін:

— Покличте, будь ласка, радника Альбедо.

Через двадцять секунд повітря навпроти широкого письмового стола Ґледстон затуманилося, замерехтіло і загусло. Представник ТехноКорду, як і завше, виглядав бездоганно: коротко підстрижене волосся аж світилося, на відкритому щирому обличчі — здорова засмага.

— Пан-Директрисо, — розпочала голографічна проекція, — Консультаційна рада прогнозистів Корду і надалі пропонує свої послуги в цей час великої...

— Де Корд, Альбедо? — перебила його Ґледстон.

— Перепрошую, пан-Директрисо, — продовжував усміхатися радник. — Що ви маєте на увазі?

— ТехноКорд... Де він?

На доброзичливому обличчі Альбедо з’явилося легке спантеличення, але жодного натяку на ворожість, жодних видимих емоцій, окрім хіба що задумливої запопадливості.

— Ви не можете не знати, пан-Директрисо, що від часів Відділення політика Корду полягає в тому, щоби не розкривати місцезнаходження... е-е... фізичних елементів ТехноКорду. Іншими словами, Корд ніде не існує, оскільки...

— Оскільки ви існуєте в базовій площині гармонізованих реальностей, — безбарвним голосом закінчила за нього Ґледстон. — Я чую цю маячню все своє життя, Альбедо. А до цього її чув мій батько, а до нього — і його батько. Зараз я запитую прямо: де ТехноКорд?

Радник задумливо і водночас із прикрістю похитав головою, ніби дорослий, котрого дитина в тисячний раз питає: «Тату, а чого небо синє?».

— Пан-Директрисо, просто на це питання неможливо відповісти у спосіб, який би мав сенс у сітці людських тривимірних координат. У якомусь аспекті ми... Корд... існуємо в Мережі та поза нею. Ми плаваємо в реальності базової площини, яку ви називаєте інфосферою, але що стосується фізичних компонентів... того, що ваші пращури назвали би «апаратною частиною», нам здається за необхідне...

— Тримати їх розташування в секреті, — закінчила за нього Ґледстон, схрестивши руки. — Ви в курсі, раднику Альбедо, що в Гегемонії знайдуться люди... мільйони людей... із твердим переконанням, що ваш Корд... ваша Консультаційна рада... зрадили людство?

— І це дуже прикро, — розвів руками Альбедо. — Прикро, але цілком зрозуміло.

— Ваші інтелекти мали би видавати залізобетонні прогнози, раднику. Але ви навіть не натякнули на знищення планет флотом Вигнанців.

Сум на прекрасному обличчі проекції здавався майже щирим:

— Пан-Директрисо, заради справедливості варто вам нагадати, що Консультаційна рада попереджала вас про те, що долучення Гіперіона до Мережі спричинить появу випадкової змінної величини, яку не здатна факторизувати навіть Рада.

— Причому тут Гіперіон?! — майже зірвалася на крик Ґледстон. — Горить Божегай. Небесна Брама перетворена на шлак. Наступного удару їхньою кувалдою тепер чекає Море Безкрає! Навіщо здалася Консультаційна рада, якщо вона не спроможна передбачити подій такого масштабу?

— Ми прогнозували неминучість війни з Вигнанцями, пан-Директрисо. Як і те, що оборона Гіперіона наражає всіх на велику небезпеку. Ви мусите повірити мені, що долучення цієї планети до будь-якого рівняння знижує прогнозистами фактор достовірності на...

— Гаразд, Альбедо, — зітхнула Ґледстон. — Мені треба переговорити з кимось іще з ТехноКорду. З кимось із вашої незбагненної ієрархії інтелектів, хто реально вирішує.

— Я вас запевняю, що представляю тут усі елементи ТехноКорду, коли...

— Так-так. Але я хочу поспілкуватися з кимось із ваших володарів. Ви їх так, здається, називаєте? Із якимось старшим Штінтом, із якимось вашим важковаговиком. Розумієте, Альбедо? Я хочу поспілкуватися із кимось, хто зможе мені пояснити, чому Корд викрав мого митця Северна і мого помічника Лі Ганта.

— Запевняю вас, пан-Директрисо, — проказав немовбито шокований Альбедо, — честю нашого чотирьохсотлітнього альянсу присягаюся, що Корд не причетний до прикрого зникнення...

— Ось чому мені треба переговорити із Володарем. Час для запевнень минув, Альбедо. Настала пора відвертих розмов, якщо хтось із наших двох видів збирається пережити цю війну. Це все.

Вона заглибилась у плівки факс-блокнотів, що лежали в неї на столі.

Радник Альбедо підвівся, кивнув на прощання і розчинився у повітрі.

Ґледстон викликала свій персональний портал, назвала коди лазарету в Будинку уряду і підвелася з крісла. Та перш ніж торкнутися каламутного дзеркала енергетичного прямокутника, вона завмерла, замислившись над тим, що вона ото зараз робить. Уперше в житті її бентежив факт використання телепорту.

А раптом Корд і її схоче викрасти? Або вбити?

Міна Ґледстон раптом усвідомила, що Корд вершить суд життя і смерті над громадянами Мережі, котрі повсякчас користуються послугами телепортів... тобто всіх громадян із доступом до електроенергії. Лі з кібридом Северном не обов’язково вбили чи кудись не туди квантували... тільки нав’язлива звичка підсвідомо думати про телепорти як про залізобетонної надійності транспортний засіб переконувала її в тому, що ці двоє кудись відправилися. Її помічника та загадкового кібрида могли нікуди не квантувати. Могли завиграшки розпорошити на атоми, розтягнувши їх по всій сингулярності. Телепорти ж фактично нікуди людей і речей не «переносили» (саме поняття про це — звичайна дурниця), та чи розумнішим було вірити устаткуванню, яке дірявить тканину часопростору і дозволяє людині гуляти крізь такий собі люк у чорній дірі? Наскільки розумною можна назвати людину, котра звіряється на Корд задля переходу в лазарет?

Ґледстон подумала про Операційний центр... три велетенські приміщення, зв’язані постійно діючими, кришталево прозорими порталами... але все одно — це три приміщення, розділені щонайменше тисячею світлових років реального космосу, десятками років реального часу, навіть якщо подорожувати на рушіях Гокінґа. Щоразу, коли Морпурґо, Сінґх чи хтось з інших рухається від голограми до планшета, то долає велетенські прірви в часі та просторі. Усе, що потрібно було би зробити Корду для знищення Гегемонії або будь-якого її громадянина, — це підкрутити щось там у порталах, дозволити невеличкій «помилці» закрастися в позиціонування.

«До дідька», — думає Ґледстон і вирушає на побачення з Полем Дюре у лазарет Будинку уряду.

Розділ 39

Дві кімнати другого поверху в будинку, розташованому на П’яцца-ді-Спанья, малі, вузькі, мають чималі стелі і — якщо не враховувати по одненькій лампі, що їх у кожній із кімнат ніби привиди засвітили в очікуванні відвідин іншими привидами — досить темні. Моє ліжко стоїть у дрібнішій із двох кімнат, тій, що високим вікном виходить на П’яццу, дарма що цієї ночі з нього видно лише темряву із прожилками глибоких тіней, увиразнену бульканням невидимого водограю Берніні[106].

Щогодини б’є дзвін на одній із веж-близнючок Санта-Триніта-деї-Монті[107], церкви, що зачаїлася в цій пітьмі, немов дебелий рудувато-бурий кіт на верху сходів, і кожного разу, варто мені зачути короткий натужний передзвін, що сповіщає опівнічні години, я уявляю, як примарні руки смикають за мотузки тих дзвонів. Або, можливо, це зігнилі руки тягнуть за примарні мотузки. Навіть не знаю, який із цих образів найбільше пасує сьогодні вночі моїм макабричним фантазіям.

Затемна на мене, мов тяжка, вогка й задушлива ковдра, лягає пропасниця. Шкіра то пече, то робиться липка на доторк. Двічі мене проймали напади кашлю; перший підняв на ноги Ганта, котрий прибіг із сусідньої кімнати, і я бачив, як розширюються його очі від вигляду крові, яку я виплював на дамастові простирадла; із другим спазмом я боровся, наскільки стало сили, поки не добрів до миски на бюрку, куди вихаркав трохи крові та чорного слизу. Другого разу Гант не прокинувся.

Знову повернутися сюди. Пройти весь той шлях до цих темних кімнат і похмурого ліжка. У глибинах пам’яті спливає моє пробудження і чудесне зцілення тут, спливає «справжній» Северн, і доктор Кларк, і навіть низенька синьйора Анджелетті[108], котра завжди метушилася в передпокої. Той період одужання від смерті; той період усвідомлення, що я не Кітс, що я не на справжній Землі, що це не того самого століття я востаннє заплющив очі... що я не людина.

Десь після другої я засинаю, а коли сплю, то бачу сни. Точніше, сон, який раніш мене не мучив. Мені сниться, що я повільно здіймаюся над базовою площиною, крізь інфосферу, влітаю й пролітаю мегасферу, аж поки не потрапляю в невідоме мені місце, про яке я ніколи не снив... де нескінченні простори, де немає поспіху, де кольори не піддаються опису, де нема горизонтів, нема стель, підлог чи тверді, яку можна було би назвати землею під ногами. Я думаю про це місце як про метасферу, бо відразу відчуваю, що цей рівень гармонізованої реальності охоплює будь-яку можливу варіативність чи мінливість відчуттів, що їх я переживав на Землі, будь-який двійковий аналіз чи інтелектуальне вдоволення. І, перетікаючи із ТехноКорду проз інфосферу, я відчував, що все це покриває відчуття... чого... чого ж? Розширення? Свободи?.. Потенціалу. Можливо, саме на це слово я полюю.

У метасфері я сам. Наді мною течуть кольори, піді мною, крізь мене... інколи розчиняючись на туманні пастелі, інколи згортаючись у віхті фантазії, а вряди-годи, досить рідко, перетворюючись на твердіші об’єкти, форми... чіткі форми, що можуть виглядати людиноподібними, а можуть і не виглядати. Я роздивляюся їх, немов дитина, яка споглядає весняного дня в Озерному краю[109] хмари і бачить у них слонів, і нільських крокодилів, і канонерські човни, що пливуть із заходу на схід.

З часом я починаю чути звуки: дзюркотіння фонтана Берніні зовні на П’яцці, що зводить мене з глузду; туркотіння та вовтузіння голубів на карнизах вище мого вікна; легкий стогін Лі Ганта вві сні. Та понад і нижче цих звуків мені чутно щось набагато вкрадливіше, не настільки реальне, проте неспівмірно, безмежно загрозливіше.

Щось велике прилетіло[110]. Я напружую очі, намагаючись за пастельною сутінню роздивитися це щось; це щось ворушиться майже за межами зору. Я знаю, що йому відомо моє ім’я. Я знаю, що воно тримає моє життя на долоні однієї руки, а смерть затисло в кулаку іншої.

У цьому просторі поза простором немає сховків. Я не можу втекти. Пісня сирени про біль і далі лине хвилями з покинутого мною світу — щоденний біль кожної людини в усьому світі, біль стражденних від злигоднів війни, яка тільки-но почалася, особливий, концентрований біль жертв Ктиря на терновому дереві і найгірше — біль, який я відчуваю за і від пілігримів та інших, чиї життя та думки я зараз поділяю.

Варто було би радо кинутися назустріч цій усе ближчій тіні фатуму, якби знаття, що вона зможе дарувати мені визволення від цієї пісні болю.

— Северне! Северне!

На якусь мить мені видається, що то я гукаю, як раніше в цих самих кімнатах кликав до себе Джозефа Северна — в ті ночі, коли понад мої сили було терпіти біль і гарячку. І він завжди був поруч: забарний і добродушний незграба з лагідною усмішкою, яку мені часто кортіло стерти з його обличчя дрібного капостю або зауваженням. Важко зберігати славну вдачу, коли вмираєш; життя в мене було досить щиросерде... то навіщо ж мені і далі грати цю роль під час власних страждань, коли я викашлював у заплямовані носовички пошматовані клапті своїх легенів?

— Северне!

Голос не мій. Гант трусить мене за плечі, гукаючи на ім’я «Северн». Я збагнув, що це до мене. Я скидаю його руки і падаю назад на подушки.

— Що сталося? Що вже негаразд?

— Ти стогнав, — відповідає помічник Ґледстон. — Кричав.

— Нічний кошмар. Не більше.

— Зазвичай, твої сни — трохи більше, ніж сни, — недовірливо каже Гант. Він озирається по вузькій кімнаті, освітленій зараз тією єдиною лампою, яку приніс він сам. — Яке це жахливе місце, Северне!

— Коштувало мені двадцять вісім шилінгів на місяць, — усміхаюсь я. — Сім скудо[111]. Більшого грабунку й удень із каганцем не відшукаєш.

Гант хмуриться. У близькому світлі його зморшки здаються глибшими, ніж насправді.

— Послухай, Северне, я знаю, що ти кібрид. Ґледстон мені пояснила, що ти — повернена особистість поета на ім’я Кітс. Очевидно, все це зараз... — він безпорадно обводить рукою кімнату, тіні, високий прямокутник вікон та високе ліжко, — все це пов’язано із ним. Та яким чином? У яку гру тут забавляється Корд?

— Не певен, — по правді відказую я.

— Але ж місце тобі відоме?

— Так, звісно, — емоційно кажу йому.

— Тоді розказуй, — благає Гант, і саме його стриманість аж по цю мить, завдяки якій він мене нічого не розпитував, і щирість благання спонукають мене до розповіді.

І я розказую йому про поета Джона Кітса, про його народження 1795 року, коротке та часто нещасливе життя, про його смерть від «сухот» у Римі 1821 року, далеко від друзів та єдиного свого кохання. Я розповідаю про своє інсценізоване «зцілення» в цій кімнаті, про своє рішення назватися Джозефом Северном (ім’ям митця і товариша, котрий лишався з Кітсом до самої смерті того) і нарешті — про своє коротке перебування в Мережі, де я слухав та спостерігав, приречений бачити у снах життя пілігримів на Гіперіоні та інших.

— У снах? — перепитує Гант. — Хочеш сказати, що навіть зараз ти спроможний бачити сни про те, що відбувається в Мережі?

— Так, — я переповідаю сни із Ґледстон, про руйнування Небесної Брами та Божегаю. Про плутані картинки з Гіперіона.

Гант ходить сюди-туди по вузенькій кімнаті, і його тінь тягнеться високо по грубих стінах.

— А ти можеш із ними зв’язатися?

— Тими, про кого мені сняться сни? Із Ґледстон? — поміркувавши секунду, відповідаю: — Ні.

— Ти певен?

Я намагаюся пояснити.

— Мене ж навіть нема в тих снах, Ганте. У мене нема... голосу, я там не присутній... У жодний спосіб контакт із тими, про кого я сню, неможливий.

— Але ж інколи тобі сняться їхні думки?

І тут я розумію, що він має рацію. Це дуже близько до істини.

— Я відчуваю їхні емоції...

— Отже, ти можеш лишити якийсь слід у їхній свідомості... їхній пам’яті? Дати їм знати про наше місцезнаходження?

— Ні.

Гант рухнув на стілець в ногах мого ліжка. Раптом він сильно постарішав.

— Послухай, Лі, — озиваюся я до нього, — навіть якби я міг зв’язатися із Ґледстон або іншими (чого я зробити не можу), чим би вони зарадили? Я вже тобі казав, що ми на репродукції Старої Землі в Маґеллановій Хмарі[112]. Навіть на гокінґових швидкостях під час квантового стрибка сюди летіти кілька століть.

— Можна було би їх усіх попередити, — понурим від утоми голосом править далі Гант.

— Попередити про що? Навколо Ґледстон збуваються її найстрашніші кошмари. То гадаєш, вона досі довіряє ТехноКорду? Ось чому останній викрав нас так зухвало. Події зараз розгортаються настільки швидко, що ні Ґледстон, ні будь-кому іншому в Гегемонії взяти їх під контроль уже не вдасться.

Гант тре очі та під носом складає разом пальці рук. Його погляд складно назвати дружнім:

— Ти справді повернена особистість поета?

Я нічого не відповідаю.

— Почитай вірші. Заримуй що-небудь.

Я мотаю головою. Вже пізно, ми обоє зморені та налякані, і в мене досі калатає серце після нічного жахіття, що насправді гірше від звичайного кошмару. Я не дозволю Гангові сердити себе.

— Ну, давай, — не здається він. — Доведи мені, що ти нова і краща версія Біллі Кітса.

— Джона Кітса, — тихо виправляю я.

— Байдуже. Давай, Северне. Чи Джоне. Чи як ти хочеш, щоби я тебе називав. Почитай вірші.

— Гаразд, — дивлюся я на нього у відповідь. — Слухай-но:

— Ну, не знаю, — промовив Гант. — Я би не сказав, що це витвір поета, чия слава розтягнеться на тисячоліття.

Я знизав плечима.

— Тобі сьогодні снилася Ґледстон? Через що ти так стогнав? Що там у них сталося?

— Ні, не снилася. Цього разу був... справжній кошмар. Коли-не-коли я їх досі бачу.

Гант підводиться і піднімає лампу, ладнаючись іти до себе з єдиним джерелом світла. Я чую водограй на П’яцці та голубів на підвіконні.

— Завтра, — каже він, — ми спробуємо з усім цим розібратися і подумаємо, як нам вернутися додому. Якщо вийшло квантувати нас сюди, то мусить існувати спосіб і квантувати назад.

— Так, — відповідаю я, хоч і знаю, що це неправда.

— Добраніч, — прощається Гант. — І давай цього разу без кошмарів, гаразд?

— Без, — погоджуюся я попри те, що це ще більша неправда.

Монета відтягнула пораненого Кассада подалі від Ктиря і, здавалося, втримувала його на відстані простягнутою рукою, поки іншою намацувала блакитний тор на поясі свого костюма та крутила ним позаду себе.

У повітрі з’явився двометровий золотий овал зі сліпучого вогню.

— Відпусти, — бурмотів Кассад. — Дай нам закінчити.

Пазурі Ктиря наробили велетенських дірок у костюмі полковника, і тепер їх заливала кров. Його права ступня теліпалася, наче відітнута від ноги; ставати на неї він не міг, і тільки те, що під час своєї боротьби із Ктирем істота його фактично крутила в повітрі — така собі шалена пародія на танець, — дозволяло чоловікові зберігати до цього вертикальну позицію.

— Відпусти, — повторив Федман Кассад.

— Закрий рота, — озвалася Монета, і вже тихіше додала: — Закрий рота, кохання моє, — вона відволокла його в золотий овал, і вони вивалилися на яскраве світло.

Навіть крізь біль та виснаження Кассада приголомшив пейзаж. Вони опинилися не на Гіперіоні — в цьому він був певен. Широка рівнина тягнулася до настільки далекого обрію, що в його достовірності закрадалися логічні та житейські сумніви. Куца оранжева трава (якщо це взагалі можна назвати травою) вкривала низовину та присадкуваті пагорби, немовби щетина на спині неозорої гусені, а те, що нагадувало дерева, зростало якимись скульптурами з армованого вуглецю, галузячись на ешерівське віття й стовбури абсолютно неймовірного барокового вигляду та розпускаючи рясне, овальної форми листя синього й фіолетового кольорів, що жваво мерехтіло та зверталося до неба живого світла.

Не денного світла. Навіть коли Монета тягнула його в портал (не звичайний телепорт, бо Кассад був переконаний, що вони тільки-но здолали не тільки простір, а й час), що одразу закрився за їхніми спинами, у напрямку гайка цих неймовірних дерев, то чоловік устиг поглянути на небо і ледь не прозрів від чуда. День стояв яскравий, ніби на Гіперіоні, світліший, ніж у лузійському торгцентрі о дванадцятій нуль-нуль, світліший, ніж на плато Тарсіс під середолітнім сонцем Марса, спекотної рідної планети Кассада. От тільки це було не сонячне світло. Небо переповнювали зорі, сузір’я та зоряні скупчення — галактика настільки захаращена світилами, що між ними практично не лишалося прогалин темряви. Усе одно що потрапити в планетарій із десятьма проекторами, подумав полковник. Усе одно що потрапити в центр галактики.

Центр галактики.

Компанія із десятьох чоловіків та жінок у костюмах вийшли із тіні ешерівських дерев й оточили Монету з Кассадом. Один із чоловіків — гігант навіть за мірками марсіанина — подивився на нього, підвів погляд на Монету, і хоча полковник не почув жодного звука, не відчув нічого по своїх лазерних та радіопередавачах у костюмі, однаково зрозумів, що ці двоє спілкуються.

— Ляж, — промовила до нього Монета і вклала Кассада на оксамитову оранжеву траву. Він борсався, намагаючись підвестись, сісти, заговорити, але жінка разом із велетнем торкнулися його грудей руками, і він відкинувся назад так, що тепер його поле зору охоплювало тільки фіолетову листву, яка повільно крутилася в промінні небесних зірок.

Чоловік знову його торкнувся, і костюм Кассада вимкнувся. Він спробував присісти, прикрити свою голизну перед невеликою юрбою, що зібралася навколо, але тверда рука Монети втримала його на місці. Крізь біль і дезорієнтацію він ледве відчував маніпуляції того чоловіка з його порізаними руками і грудьми. Велетень водив убраною в срібло долонею по нозі аж геть униз, до порваного ахілла. Де б гігант його не торкався, полковник відчував прохолоду, і потім його свідомість кудись полинула, ніби повітряна кулька, що високо злетіла над буро-рудою рівниною та плавними перекотами пагорбів, аж до суцільного купола зірок, де чекала якась величезна постать — темна, ніби грозова хмара, що зависла над крайнебом, і масивна, немов гора.

— Кассаде, — прошепотіла Монета, і полковник вернувся назад. — Кассаде, — ще раз гукнула вона, притулившись губами до його щоки, і його костюм знову ввімкнувся та злився з її власним.

Полковник Кассад сів поруч із нею. Потрусив головою, збагнув, що він досі в живосрібному енергетичному костюмі, та зіпнувся на ноги. Біль зник. У десятку місць, де гоїлися його рани, де йому підлатали страхітливі порізи, він відчував зашпори. Він притулив до себе руку, провів нею по шкірі, зігнув коліно, торкнувся п’яти, але ніде не знайшов шрамів.

Кассад розвернувся до гіганта.

— Дякую, — промовив він, не знаючи, чи його чути.

Велетень кивнув та повернувся до своїх.

— Він... можна сказати, лікар, — пояснила Монета. — Такий собі цілитель.

Полковник її практично не чув, бо тим часом роздивлявся інших людей. Те, що вони були людьми, він знав десь глибоко в душі, але його приголомшувала їхня порода. Їхні костюми не були всуціль сріблястими, як у них із Монетою, а мінилися різними кольорами, м’якими й органічними, немов у диких тварин. Тільки ледве помітний гул енергій та розмиті риси облич видавали те, що вони також були вбрані в подібний одяг. Їхня анатомія була настільки ж розмаїтою, як і їхня масть. У цілителя був торс Ктиря за розмірами та масивна постава, він мав важкий лоб, і бура енергія каскадом лилася по ньому, наче грива... жінка поряд із ним була напрочуд маленька, але, безсумнівно, жіночої статі, бо вирізнялася бездоганними пропорціями, мускулистими ногами, невеликими персами та двометровими ельфійськими крильцями, що підіймалися на її спині. Крильця точно не декоративні, адже варто було леготу поворушити оранжеву лугову траву, як жінка зробила короткий розбіг, розкинула руки і граційно злетіла в повітря.

За кількома високими худими жінками в голубих костюмах і з довгими перетинчастими пальцями стояв гурт маленьких чоловіків із захисними щитками на обличчях та в панцирах, що робило їх схожими на закутих у броню десантників Гегемонії перед боєм у вакуумі, от тільки Кассад відчував, що захист цих чоловіків — їхній складник. Над головами в теплових потоках ширяли крилаті чоловіки, і між ними мерехтіли жовті промені лазера, відбиваючи якийсь складний код. І випромінювали ці промені, здавалося, їхні очі — по одному посеред грудної клітки.

Кассад іще раз потрусив головою.

— Треба йти, — проказала Монета. — Ктиреві сюди не проникнути. Цим воїнам і без того є з чим змагатися, крім як конкретно цього прояву Князя болю.

— Де ми? — спитав Кассад.

Золотою ферулою з пояса Монета відкрила в повітрі фіолетовий овал:

— У далекому майбутньому людини. Одному з наших майбуттів. У тому, де створено і відправлено в минуле Гробниці часу.

Кассад знову озирнувся. Раптом щось величезне поворушилося, заступивши собою тисячі зірок, і на якісь дрібні секунди відкинуло за собою тінь. Чоловіки й жінки на мить підняли погляди вгору й одразу повернулися до своїх справ: збирали невеличкі плоди з дерев, збивалися в гурти, щоби роздивитися яскраві енергетичні мапи, що з’являлися перед ними, варто було комусь із них клацнути пальцем, і відлітали зі швидкістю стріли до горизонту. Одна присадкувата кругла особина невизначеної статі закопалася в м’який ґрунт. Усе, що лишилося від неї видним, було невеличке підняття земляного покриву, і тепер цей горбик описував концентричні кола навколо товариства.

— Але ж де саме це? — знову спитав Кассад. — Що це взагалі таке? — незбагненно, але раптом він був ладен розридатися, ніби завернув за найближчий ріг і опинився вдома, у таборі для евакуйованих Проекту Тарсіс, до нього з порога махає рукою давно померла мама, а його забуті друзі та брати-сестри чекають, поїси він зіграє з ними у скутбол.

— Гайда, — квапиться Монета, і цього разу зрозуміло, що справа не терпить згаяння. Вона тягне Кассада до яскравого овалу. Він подивився на інших, на купол зірок, а потім зробив крок, і ця панорама зникла.

Вони вийшли в темряві, тож у найменші частки секунди фільтри його костюма компенсували різницю для очей. Обоє стоять тепер в основі Кришталевого моноліту в долині Гробниць часу на Гіперіоні. Ніч. Угорі вирують хмари, навісніє буря. Довкілля освітлюють лише Гробниці, що мріють пульсуючим сяйвом. І Кассада піднуджує від того, що він утратив чисте, добре освітлене місце, де вони щойно були. Аж раптом він зосереджується на тому, що бачить.

У півкілометрі далі по долині — Сол Вайнтрауб і Брон Ламія. Вони лежать під Нефритовою гробницею, і Сол накрив собою жінку. Вітер шпурляє в них густі жмені піску, і тому вони не бачать, як до них по стежині повз Обеліск наближається Ктир, ніби ще одна тінь.

Федман Кассад виходить із-під захисту темно-мармурового фасаду Моноліту та обминає кришталеві друзки, що всіюють доріжку. Він усвідомлює, що Монета не відпускає його і тримає за руку.

— Якщо ти битимешся знов, — тихо й наполегливо шепоче вона йому на вухо, — то Ктир тебе вб’є.

— Вони мої друзі, — тільки й відповідає Кассад. Його армійське спорядження та розбитий панцир лежать там, де його давніше покинула Монета. Він обшукав Моноліт і знайшов свою штурмову гвинтівку та ладівницю з гранатами, перевірив справність зброї, заряд, познімав усе із запобіжників, вийшов із Моноліту та швидким кроком рушив до Ктиря.

Я прокидаюся під плюскоту води, і на якусь мить мені здається, що я куняв під Лодорським водоспадом[114], куди часом забродили у своїх походах із Брауном. Але темрява, варто було мені розплющити очі, лякає не менше, ніж уві сні. У води хворобливий, дзюркотливий звук, не схожий на шум порогів, котрих якось у своїй поезії прославить Сауті. Мені страшенно зле. І це не те хворе горло, що від нього я зліг після повернення з походу, під час якого ми з Брауном перед сніданком так нерозсудливо видряпалися на Скіддо[115], а смертельна лячна недуга, од якої болить усе тіло і трясе пропасниця, а в грудях та животі клекотить мокротиння та пекучий вогонь.

Я підводжуся і навпомацки рухаюся до вікна. Тьмяне світло лине з-під дверей до кімнати Лі Ганта, тож я розумію, що, засинаючи, він не гасив лампи. Мені не зашкодило б аналогічне рішення, але зараз світити свою лампу вже запізно, тому я навмання просуваюся до світлішого прямокутника, вписаного в глибший морок приміщення.

Повітря свіже і сповнене запахів дощу. Я розумію, що мене розбудив грім та спалахи блискавок над римськими дахами. У місті темно. Перехилившись із відчиненого вікна, можу побачити мокрі від дощу сходи над П’яццею та вежі Тринітадеї-Монті, силует яких чорніє на фоні громовиць. Зі сходів униз злітає прохолодний вітер, і я вертаюся до ліжка по ковдру, перш ніж підтягти стілець до вікна та сидіти, виглядати й міркувати.

Пам’ятаю брата Тома в ці його останні тижні та дні, його тіло й обличчя, спотворене жахливими спробами дихати. Пам’ятаю маму[116] та її блідість, її обличчя, що практично блистіло в напівмороці затемненої кімнати. Нам із сестрою дозволяли брати її за липку руку, цілувати її гарячі губи, а потім відходити. Пам’ятаю, одного разу я крадькома витер губи, виходячи з кімнати й озираючись обабіч, аби переконатися, що ні сестра, ні інші не бачили цього гріховного вчинку.

Коли доктор Кларк та італійський хірург десь через тридцять годин після смерті Кітса провели розтин, то виявили те, що Северн описав як «...найгірший із можливих різновидів сухот — легені повністю зруйновані, їхніх клітин, по суті, немає». Ні доктор Кларк, ні італійський хірург не могли зрозуміти, як ці останні два місяці чи й більше Кітс узагалі міг жити.

Про все це я розмірковую, сидячи в темній кімнаті і дивлячись на темну П’яццу, дослухаючись до клекотіння в грудях та горлянці, до пекучого вогню всередині і ще гіршого болю від криків у думках: криків Мартіна Силена на дереві, де він страждає за те, що писав поезію, завершити яку мені забракло сил та сміливості; криків Федмана Кассада, котрий готується загинути в клешнях Ктиря; криків Консула, якого примушують до повторної зради; криків із тисяч горлянок храмовників, котрі голосять про смерть свого світу та брата Гета Мастіна; криків Брон Ламії, яка думає про свого мертвого коханого, мого двійника; крики Поля Дюре, котрий лежить і бореться з опіками, із шоком спогадів, не здатний забути про хрестоформи, що зачаїлися в нього на грудях; криків Сола Вайнтрауба, котрий гамселить кулаком по землі Гіперіона, гукаючи свою дитину, та про немовлячі крики Рахілі в усіх наших вухах.

— Прокляття, — тихенько лаюся я і б’ю кулаком по каменю та цементу віконної рами. — Прокляття.

Трохи згодом із першим натяком на досвітки я відсовуюся від підвіконня, знаходжу постіль і лягаю, аби склепити повіки ще раз.

Генерал-губернатор Тео Лейн прокинувся під звуки музики. Він кліпнув та озирнувся, впізнав ніби зі сну цистерну з поживними речовинами, що стояла поруч, і хірургічний відсік. Тео зрозумів, що він, вдягнений у м’яку чорну піжаму, спав на оглядовій койці цього самого відсіку. Шви минулої півдоби почали єднати краї тих клаптиків, із яких зараз складалися його спогади: як його дістали з цистерни і причепили сенсори, як над ним схилявся Консул і ще один чоловік, як його про щось розпитували — і Тео відповідав геть наче притомний, а потім знову провалився у сни, в яких бачив охоплений вогнем Гіперіон та його міста. Ні, не сни.

Тео спершу сів, а потім підвівся на ватних ногах із койки, знайшов на сусідній поличці свій чистий та охайно складений одяг, хутко вдягся під ті самі звуки музики, які то гучнішали, то затихали, але незмінно тривали та вабили своєю акустичною якістю, що підказувала: він слухає не запис.

Тео піднявся кількома сходинками на палубу для відпочинку і зупинився приголомшений, коли второпав, що корабель стоїть відкритий, його балкон витягнутий, а захисне поле, найпевніше, вимкнене. Сила тяжіння під ногами мінімальна. Її досить, щоби тримати Тео на палубі, але не більше того — відсотків двадцять від гіперіонівської й одна шоста стандартної.

Корабель був відкритий. Сліпуче сонячне світло лилося у відчинені двері на балкон, де Консул сидів за антикварним інструментом, що він його звав роялем. Тео впізнав археолога, Арундеса, котрий із чаркою у руці обіперся на одвірок. Консул виконував щось дуже старе і дуже складне; його руки ніби розмило над клавішами. Тео підійшов ближче, почав був щось шепотіти до Арундеса і тієї ж миті змовк, вражений видовищем.

За балконом, у тридцяти метрах під ним, неозора зелена галявина на яскравому осонні тягнулася до неймовірно близького обрію. На її моріжку сиділи та лежали в розслаблених позах люди — вочевидь, слухачі експромтного виступу Консула. Але ж які то були люди!

Тео бачив високих худорлявців, схожих на естетів з Епсілона Еридану, блідих і голомозих у своїх серпанкових блакитних шатах, але поруч і позаду — вражаюче буйство людських типів, що сиділи та слухали: більше, ніж відомо в усій Мережі. Люди, вкриті хутром і лускою; люди, схожі на бджіл тілами та очима, фасетковими рецепторами та вусиками; люди, крихкі й тонкі, ніби дротяні скульптури, з великими чорними крилами, які простягалися від кощавих плечей та обгортали їх, немовби плащі; люди, вочевидь, призначені для планет із велетенською силою тяжіння: куці, кремезні, мускулисті, немов буйволи, у порівнянні з якими лузійці виглядали би тендітними; люди з куцими тілами й довгими руками, вкритими оранжевим хутром, і тільки чутливі обличчя відрізняли їх від голографій давно вимерлих орангутанів зі Старої Землі; й інші люди, хтось більше схожий на лемурів, аніж на людей, хтось — на орлів, на левів, ведмедів, антропоїдів, але не людей. Та хай там як, а Тео з першого погляду зрозумів, що перед ним людські істоти, байдуже, наскільки разюче відмінними вони здавалися. Їхні уважні погляди, розслаблені постави, сотні інших притаманних людині характеристик, навіть у матері з крилами метелика, що тримала на руках дитину з крилами метелика — все це свідчило про спільний людський первень, заперечувати якого Тео не міг.

Меліо Арундес розвернувся і повеселився з виразу обличчя Тео.

— Вигнанці, — прошепотів він.

Очманілий, Тео тільки й міг що хитати головою та слухати музику. Вигнанці — варвари, а не ці прекрасні та вряди-годи ефемерні створіння. Бранці з-поміж Вигнанців на Брешії, не згадуючи вже про трупи їхніх солдатів-піхотинців, усі були однаковими: високі? так... худі? так... але цілковито приналежні стандарту Мережі, аніж цьому запаморочливому параду розмаїття.

Тео ще раз помотав головою, саме тоді, коли твір, виконуваний Консулом, перейшов у фазу крещендо та скінчився на переконливій ноті. Сотні істот на полі внизу зааплодували — пронизливий і тихий звук у розрідженому повітрі. Тео бачив, як вони запаюються, потягаються та розходяться в різні напрямки... хтось хутко крокує до бентежно близького обрію, інші розгортають восьмиметрові крила та летять геть. Решта підібралися поближче до корабля Консула.

Дипломат підвівся, побачив Тео й усміхнувся. Він поплескав молодшого чоловіка по плечу.

— Саме вчасно. Зараз почнуться перемовини.

Тео Лейн кліпнув очима. На балконі, приземлившись, складали величні крила троє Вигнанців, кудлатих, хоч і з хутром різного кольору та візерунком, органічним і переконливим, ніби в дикої тварини.

— Прекрасно, як і завжди, — промовив найближчий до Консула Вигнанець із левиним обличчям: широкий ніс, золоті очі в обрамленні бурої з рудизною шерсті. — Останньою була «Фантазія» Моцарта у ре мінорі? Фон Кехель триста дев’яносто сім[117]? Правда ж?

— Вгадали, — погодився Консул. — Громадянине Ванц, дозвольте представити вам пан-Тео Лейна, генерал-губернатора планети Протекторату Гегемонії Гіперіона.

Лев звернув свій прискіпливий погляд на Тео.

— Це велика честь, — проказав він і простягнув кудлату лапу.

Тео її потиснув:

— Дуже радий знайомству, пане.

Тео думав, чи він часом не продовжує спати в реанімаційній цистерні і не снить про все це. Сонячне світло на обличчі та твердий потиск руки свідчили про протилежне.

Громадянин Ванц знову повернувся до Консула.

— Від імені Агрегації я дякую вам за концерт. Ми вже багато років не мали змоги слухати ваші виступи, мій друже, — він роззирнувся. — Можемо провести переговори тут або в одній із наших адміністративних структур. Як вам зручніше.

Консул недовго вагався.

— Нас троє, громадянине Ванц. А вас багато. Ми підемо з вами.

Лев’яча голова кивнула і зиркнула вгору:

— Для переправи ми вишлемо за вами човен.

Він із двома іншими рушили до перил, вискочили за балкон і розправили складні крила, пролетівши кілька метрів униз і потім далі, до обрію.

— Господи Боже мій, — прошепотів Тео. Він схопив Консула за передпліччя: — Де ж ми?

— У Рою, — відповів дипломат, закриваючи кришку «стейнвея». Він пішов углиб палуби, зачекав, поки не вернеться Арундес, і втягнув за ними всіма балкон.

— І про що будуть переговори?

Консул потер очі. Складалося враження, що він спав дуже мало, якщо взагалі спав, за останні десять-дванадцять годин, поки Тео проходив курс цілющої терапії.

— Усе залежить від наступного повідомлення Директриси Ґледстон, — відказав Консул і показав рухом голови на проекційну нішу, затуманену колонками цифр передачі. Інформаційний пучок саме розшифровувався за допомогою системи шифроблокнотів корабля.

Міна Ґледстон зайшла у лазарет Будинку уряду і в супроводі лікарів, котрі вже чекали на неї, рушила до постреанімаційної палати, де лежав отець Поль Дюре.

— Як він почувається? — запитала вона в першого лікаря, особистого терапевта Виконавчої директриси.

— Теплові опіки другого ступеня вкривають майже тридцять відсотків тіла, — відповіла доктор Ірма Андронєва. — Обгоріли брови й трохи волосся... але, чесно кажучи, волосяного покриву в нього взагалі небагато... на лівій стороні обличчя та боку третинні радіаційні опіки. Ми вже завершили епідермальну регенерацію та провели ін’єкції РНК-матриці. Больові відчуття зараз відсутні, і він перебуває в свідомості. Є проблема з хрестоформними паразитами на його грудях, але загрози для пацієнта на даний момент вони не становлять.

— Третинні радіаційні опіки, — повторила Ґледстон, зупинившись за пару кроків від палати, де її ще не міг почути Дюре. — Плазмові бомби?

— Так, — відповів інший лікар, якого Директриса не впізнала. — Ми певні, що цей чоловік телепортувався з Божегаю в останні миті існування каналу.

— Гаразд, — Ґледстон зупинилася перед антигравітаційним матрацом із Дюре. — Будь ласка, мені треба поспілкуватися із цим добродієм віч-на-віч.

Лікарі перезирнулися, махнули автомедсестрі, щоби вона заховалася в шафку, і зачинили за собою прохід у палату.

— Отче Дюре? — покликала його Ґледстон, упізнавши священика з голографій та описів Северна, коли той навідував прочан. Обличчя Дюре пашіло і рябіло. Воно блищало від регенераційного гелю та знеболювального спрею. Але й зараз його зовнішність вбирала очі.

— Директрисо, — прошепотів він у відповідь і спробував присісти.

Ґледстон лагідно поклала йому руку на плече.

— Відпочивайте. Ви можете мені розповісти, що сталося?

Дюре кивнув. В очах старого єзуїта бриніли сльози.

— Істинний Голос Світового дерева не вірив, що напад відбудеться по-справжньому, — прошепотів він хрипким голосом. — Сек Гардін вважав, що тамплієрів із Вигнанцями зв’язує якийсь пакт... якась угода. Але ті все одно атакували. Тактичні ланцети, плазмові заряди, ядерні бомби, здається...

— Так, — промовила Ґледстон, — ми все бачили з Оперативного центру. Отче Дюре, мені потрібно знати геть усе. Починаючи з моменту, коли ви ввійшли до Печерної гробниці на Гіперіоні.

Поль Дюре прикипів поглядом до обличчя Ґледстон:

— Ви й про це в курсі?

— Так. І про більшість подій аж до тієї миті. Але мені потрібно більше інформації. Набагато більше.

— Лабіринт... — Дюре заплющив очі.

— Що?

— Лабіринт, — повторив він уже дужчим голосом. Священик прокашлявся і розповів їй про свою подорож тунелями трупів, переміщення на корабель Збройних сил і зустріч із Северном на Пацемі.

— І ви певні того, що Северн збирався саме сюди? У Будинок уряду? — уточнила Ґледстон.

— Так. Він із вашим помічником... Гантом. Обоє мали намір квантуватися до вас.

Ґледстон кивнула й обережно торкнулася необпеченої ділянки на плечі єзуїта.

— Отче, тут усе відбувається дуже швидко. Северна немає, нема і Ганта. Мені потрібний хтось, у кого можна було би спитати поради про Гіперіон. Ви залишитеся зі мною?

— Мені треба повернутися назад, — спантеличено відказав Дюре. — Назад на Гіперіон, пан-Виконавча директрисо. Мене чекає Сол, чекають інші.

— Розумію, — заспокійливо промовила жінка. — Тільки-но ми зможемо забезпечити канал переходу на Гіперіон, я посприяю вашому поверненню. Але зараз Мережа наразилася на брутальний напад. Гинуть або невдовзі загинуть цілі мільйони. Отче, мені потрібна ваша допомога. Я можу на неї розраховувати хоча би на цей час?

— Так, пан-Виконавча директрисо, — зітхнув Поль Дюре. — От тільки я не маю найменшої гадки, чим...

У двері тихо постукали, і ввійшла Седептра Акасі. Директрисі вона передала плівочку із повідомленням. Ґледстон усміхнулася.

— Ну от, я ж казала, отче, що тут усе відбувається швидко. Прийшла новина. Згідно із повідомленням, на Пацемі Колегія кардиналів провела засідання в Сікстинській капелі... — Ґледстон повела бровою: — Це та сама Сікстинська капела?

— Так. Церква розібрала її на камінчики, на фрески і перевезла на Пацем після Великої Помилки.

Ґледстон повернулася до плівочки:

— ...провела засідання в Сікстинській капелі й обрала нового понтифіка.

— Так швидко? — прошепотів Дюре. Він знову заплющив очі. — Мабуть, відчували всю нагальність справи. Від фронту наступної хвилі вторгнення Вигнанців до Пацема скільки там?.. Усього десять днів? Але така їхня оперативність безпрецедентна...

— Вам цікаво, хто став новим Папою? — поцікавилася Ґледстон.

— Мабуть, кардинал Антоніо Ґвардуччі або ж кардинал Аґостіно Радделл, — розмірковував Дюре. — Нікому іншому зібрати більшості голосів у такий час не вдалося б.

— Ні, — заперечила Ґледстон. — Згідно з даними єпископа Едуара із Римської Курії...

— Єпископа Едуара?! Перепрошую, пан-Директрисо, не смію більше перебивати.

— Згідно з даними єпископа Едуара, вперше в історії Церкви Колегія кардиналів обрала особу, що навіть не має титулу «монсеньйор». У повідомленні йдеться про те, що новим Папою став єзуїтський священик... такий собі Поль Дюре.

Дюре так і сів на матраці попри опіки.

— Що? — судячи з голосу, він не йняв віри.

Ґледстон передала йому плівочку.

Поль Дюре витріщився на клаптик паперу.

— Неможливо. Ще ніколи понтифіком не обирали людини, котра не мала би титулу «монсеньйор». Хіба що символічно. Та й то був унікальний випадок... святий Бельведер після Великої Помилки та Чуда... ні-ні, це неможливо.

— Єпископ Едуар намагався з вами зв’язатися, якщо моя помічниця нічого не наплутала, — розповідала далі Ґледстон. — Ми негайно забезпечимо вам зв’язок, отче. Або, можливо, мені краще вас називати Ваша Святість? — Директриса говорила без іронії.

Дюре підвів погляд, надто приголомшений, аби щось сказати.

— Дзвінок вам перенаправлять сюди. Ваша Святосте, ми постараємося забезпечити вам канал переходу на Пацем якомога швидше, але ви б мені неабияк допомогли, якби підтримували контакт. Мені й справді не обійтися без ваших порад.

Дюре кивнув і знову подивився на плівку. На консолі понад матрацом заблимав вогник вхідного дзвінка.

Директриса Ґледстон вийшла у коридор, повідомила лікарів про найсвіжіші новини, зв’язалася зі Службою безпеки, щоби підтвердити телепорт-перепустку для єпископа Едуара або інших чиновників із Пацема та квантувалася назад до своїх апартаментів у житловому крилі. Седептра нагадала їй, що за вісім хвилин в Оперативному центрі знову збирається Воєнна рада. Ґледстон кивнула, провела помічницю та засіла в кабінці для повідомлень «світлом+», що розташовувалася в потаємній ніші у стіні. Ввімкнувши звукові захисні поля, вона набрала на монідиску код зорельота Консула. Пучок із повідомленням лишить слід в усіх передавачах «світла+» у Мережі, Протектораті, галактиці та всесвіті, але тільки на кораблі Консула його зможуть розшифрувати. Принаймні вона на це сподівалася.

Вогник голографічної камери блимнув червоним.

— Судячи з автоповідомлення, надісланого вашим кораблем, ви все ж таки вирішили зустрітися із Вигнанцями і вони дозволили вам прилетіти, — проказала Ґледстон у камеру. — Я також припускаю, що першу вашу зустріч ви пережили.

Ґледстон перевела подих.

— Багато років я прохала вас про значні жертви від імені Гегемонії. Тепер я проситиму від імені всього людства. З’ясуйте наступне: По-перше, чому Вигнанці атакують і знищують планети Мережі? Ви, я, Байрон Ламія були переконані, що їм потрібен тільки Гіперіон. Чому вони передумали?

По-друге, де перебуває ТехноКорд? Мушу це знати, якщо хочу з ними боротися. Чи Вигнанці вже забули про нашого спільного ворога — про Корд?

По-третє, які умови припинення вогню? Я готова багатьом пожертвувати, щоби позбутися ярма Штінтів. Але душогубство має припинитися!

По-четверте, чи погодиться Провідник Агрегації Рою на особисту зустріч? Якщо потрібно, я готова телепортуватися в систему Гіперіона. Більшість кораблів нашого флоту її вже покинули, але зореліт-стрибун з ескортом лишатиметься біля сфери сингулярності. Рішення треба ухвалювати швидко, бо Збройні сили прагнуть її знищити, і тоді від Гіперіона мене відділятимуть три роки часу-в-борг.

Ну й, нарешті, Провідник Рою повинен знати, що задля відбиття навали Вигнанців Корд пропонує скористатися вибуховим пристроєм, що діє за принципом жезла смерті. Більшість керівництва Збройних сил їх у цьому підтримує. Часу вкрай мало. Ми не дозволимо Вигнанцям — повторюся, не дозволимо — напасти і зруйнувати Мережу.

Тепер усе залежить від вас. Будь ласка, підтвердьте одержання повідомлення і дайте знак по «світлу-плюс», коли почнуться перемовини.

Ґледстон подивилася в кружальце камери, передаючи всю свою рішучість і щирість намірів через світлові роки:

— Заклинаю вас ради всього людського, виконайте моє прохання.

Повідомлення каналом «світло+» закінчувалося рваними картинками смерті Небесної Брами та Божегаю, що тривали дві хвилини. Консул, Меліо Арундес і Тео Лейн сиділи в тиші після того, як голографії згасли.

— Відповідь? — спитав корабель.

— Підтвердити одержання повідомлення, — прокашлявся Консул. — Передай наші координати, — він подивився на своїх супутників, що сиділи з протилежного краю: — Панове?

— Очевидно, що ви вже бували тут, — мотнув головою Арундес, ніби прочищаючи думки, — у Рої Вигнанців.

— Так, — підтвердив Консул. — Після Брешії... як моя дружина та мій син... через якийсь час після Брешії у мене тут було рандеву із цим Роєм з метою ведення тривалих перемовин.

— Від імені Гегемонії? — спитав Тео. Його руде обличчя постарішало і вкрилося зморшками турбот.

— Від імені фракції сенатора Ґледстон. Ще до її обрання Виконавчою директрисою. Її команда пояснила мені, що ми зможемо вплинути на внутрішні розклади боротьби штучних інтелектів усередині ТехноКорду, якщо залучимо Гіперіон у наш Протекторат. Найпростішим шляхом домогтися цього було дозволити інформації потрапити в руки Вигнанців... інформації, що спровокує їхній напад на Гіперіон, який потребуватиме захисту флоту Гегемонії.

— І ви це зробили? — у голосі Арундеса емоцій не було, хоча його дружина й дорослі діти жили на Ренесанс-Векторі, котрого від хвилі вторгнення відділяли якісь вісімдесят годин чи тепер уже й менше.

Консул відкинувся на подушки дивана.

— Ні. Я розповів Вигнанцям про план. І від них я повернувся в Мережу уже подвійним агентом. Вони й справді мали намір оволодіти Гіперіоном, але час воліли обрати для цього самостійно.

Тео подався вперед, напруживши складені руки:

— І всі ці роки в консульстві?..

— Я чекав на звістку від Вигнанців, — безбарвно промовив дипломат. — Бачте, в них є пристрій, що здатен зруйнувати антиентропійні поля навколо Гробниць часу. Відкрити їх, коли настане потреба. Визволити з їхніх пут Ктиря.

— Отже, це справа рук Вигнанців?

— Ні, — знову проказав Консул. — Це справа моїх рук. Я зрадив Вигнанців так само, як Ґледстон і Гегемонію. Я застрелив Вигнанку, яка відкалібрувала пристрій... її та ще техніків супроводу... і ввімкнув його. Зруйнувалися антиентропійні поля. Розпочалося останнє паломництво. Ктир вийшов на волю.

Тео не зводив погляду зі свого колишнього наставника. У зелених очах молодого чоловіка читалося радше подивування, аніж лють.

— Навіщо? Навіщо ви все це зробили?

І Консул стисло й безпристрасно переповів їм історію бабусі Сірі та її повстання проти Гегемонії, повстання, яке для Консула не завершилося з її чи дідусевою смертю.

Арундес вийшов із ніші і пройшов до вікна навпроти балкона. Сонячне світло пробивалося в нього між ногами і лягало на густий синій килим.

— А Вигнанцям відомо про ваш вчинок?

— Тепер уже так. Я розказав про нього громадянину Ванцу та решті.

Тео міряв кроками периметр голографічної ніші.

— Отже, зустріч, на яку ми збираємося, буде судом?

Консул усміхнувся:

— Або стратою.

Тео спинився і стиснув кулаки.

— Навіть не знаю, хочеться мені, щоби вас стратили, чи ні.

— Я теж не можу вирішити, чого саме кортить і мені, — відказав йому Консул.

Меліо Арундес відвернувся від вікна:

— Ванц же казав щось про човен, який вони по нас пришлють, правда?

Якісь нотки в його голосі змусили двох інших чоловіків підійти до вікна. Світ, де вони приземлилися, був середнього розміру тераформованим астероїдом, оточеним силовим полем десятого класу, що зараз мав сферичну форму завдяки багатьом поколінням, протягом яких вода і вітер його помалу змінювали. За близький обрій сідало світило Гіперіона, і кілька кілометрів рівненької лугової трави взялися брижами під подувом вітерця-блукача. Під кораблем поміж цієї паші в напрямку горизонту вільготно біг широкий потічок або й навіть вузенька річечка, яка потім раптово ніби злітала, перетворюючись на водоспад, що кружляв та звивався десь там за далеким захисним полем, петляючи космічною чорнотою, перш ніж перетворитися на занадто вузьку стрічечку, яку годі було роздивитися неозброєним оком.

Тим неймовірно високим водоспадом спускався човен, наближаючись до поверхні їхнього крихітного світу. На його носі та кормі можна було розрізнити людиноподібні постаті.

— Господи, — прошепотів Тео.

— Нам треба збиратися, — промовив Консул. — Це наш почет.

Надворі сонце котилося за обрій із неймовірною швидкістю, надсилаючи у півкілометрі над тінистою поверхнею крізь запону водоспаду своє останнє проміння та розтинаючи ультрамаринове небо веселками страшної барви та густини.

Розділ 40

Гант мене будить не дуже рано. Він прийшов зі сніданком на таці та переляком у темних очах.

— Де ти взяв їжу? — питаю я.

— Тут унизу, в сінях, якийсь маленький ресторанчик. Там і була їжа, гаряча, але людей — ні душі.

Я киваю.

— Крихітна траторія синьйори Анджелетті, — пояснюю я. — Куховарить вона так собі, — у спогадах спливають переживання доктора Кларка про моє харчування. Йому здавалося, що сухоти вразили мій шлунок, і тому він перевів мене на напівголодну дієту з молока та хліба, вряди-годи дозволяючи рибу. Просто дивовижа, скільки стражденного народу вирушило назустріч із вічністю, одержимі своїми кишками чи пролежнями, а скільки — скупістю свого меню.

Я знову підводжу погляд на Ганта:

— Що не так?

Помічник Ґледстон став біля вікна, і здається, що його повністю поглинули краєвиди П’яцци внизу. Я чую трикляте дзюркотіння фонтана Берніні.

— Поки ти спав, я ходив тут трошки прогулятися, — неквапом розповідає Гант, — ну, раптом когось би де-небудь зустрів. Або побачив телефон чи телепорт.

— Звісно, — підтакую я.

— Я тільки-но вийшов, і... і... — він розвернувся й облизав губи. — Северне, там щось є. На вулиці під сходами. Я геть не певен, але в мене таке враження, що це...

— Ктир, — закінчую за нього я.

— Ти його бачив? — киває Гант.

— Ні, але я не здивований.

— Це... це жахливо, Северне. У ньому є щось таке, від чого в мене сироти по всьому тілу. Ось... поглянь хоч краєм ока. Він у тіні з тієї сторони сходів.

Я спробував був піднятися, але раптом закашлявся і відчув, як мокротиння піднімається в грудях і по горлу, кидаючи мене назад на подушки.

— Ганте, я знаю, як він виглядає. Не переживай. Він тут не по твою душу, — я говорю впевненіше, ніж почуваюся.

— По твою?

— І це навряд чи, — вичавлюю я із себе між ковтками повітря. — Найпевніше, він тут, аби пересвідчитися, що я не пробуватиму тікати... в пошуках іншого смертного місця.

Гант вертається до ліжка.

— Ти не помреш, Северне.

У відповідь я промовчав.

Він сідає на стілець із прямою спинкою поруч з моєю постіллю і бере вже трохи охололу чашку чаю.

— Що буде зі мною, якщо ти помреш?

— Не знаю, — щиро відказую я. — Якщо я помру, то навіть не знаю, що буде зі мною.

Серйозним захворюванням притаманний такий собі соліпсизм[118]: уся увага людини, не згірш від чорної діри астрономів, притягує до себе все, чому не пощастить потрапити в межі її критичного радіуса. День збігає повільно, і я пильно стежу за рухом сонячних променів по шерехатій стіні, мацаю під руками простирадло, думаю про гарячку, що набігає нудотою і випікає все в голові, але переважно в центрі моєї уваги — біль. Мається на увазі не мій біль. Зрештою, ті кілька годин чи днів, протягом яких він стискає моє горло та горить у грудях, його можна терпіти, навіть вітати, немов баламутного старого приятеля, зустрітого в чужому місті, а мається на увазі біль інших... усіх інших. Він відлунює в мені шумом-гамом розбитого шиферу й періодичними ударами молота по залізному ковадлу, від чого мені нема спасу.

У мізках стоїть це калатання, перетворюючись на поезію. Весь день і всю ніч вселенським потопом біль заливає температурні коридори моєї свідомості, де народжуються вірші, образи, плутаний нескінченний танок мови — то розрадливий, ніби соло на флейті, то пронизливий, і грубий, і спантеличливий, немов дюжина симфонічних оркестрів одночасно настроюються, але це завжди — вірші, завжди — поезія.

Надвечір я прокидаюся з дрімоти, яка розбила на скалки сон, у якому полковник Кассад бився за життя Сола та Брон Ламії, і бачу Ганта, котрий сидить під вікном, а його довгасте обличчя забарвлене призахідним сонцем у теракотовий відтінок.

— Досі там? — питаю я хрипким голосом, наче провів терпугом по каменюці.

Гант підскочив і запопадливо всміхнувся, а я вперше спостерігаю такий рум’янець на його неодмінно строгому обличчі.

— Ктир? Не знаю. Якийсь час його не було видно. Але я його відчуваю, — він дивиться на мене. — Як ти?

— Помираю, — я одразу пошкодував про потурання своїй легковажності, хай би і точній на всі сто, бо побачив, який біль я спричинив Ганту цими словами. — Усе гаразд, — майже весело додав я. — Мені це не вперше. Фактично помираю не я сам. Як особистість, я існую в надрах ТехноКорду. А це просто тіло. Кібрид Джона Кітса. Двадцятисемирічна ілюзія із плоті, крові та позичених асоціацій.

Гант підходить поближче і сідає на краю ліжка. Мене вражає раптове відкриття, що вдень він поміняв простирадла, викинувши забрьохану кров’ю постіль і поклавши замість неї свою власну.

— Твоя особистість — штучний інтелект у Корді, — говорить він. — Значить, ти мусиш бути здатним зайти в інфосферу.

Я хитаю головою, бо надто слабкий, аби відповідати.

— Коли тебе викрали Філомелі, ми простежили твою маршрутизацію в інфосферу, — не здавався він. — Тобі не потрібен особистий канал зв’язку із Ґледстон. Просто залиш повідомлення, де його зможе знайти Служба безпеки.

— Ні, — харчу я. — Цього не бажає Корд.

— Вони тебе блокують? Спиняють?

— Поки що ні, але обов’язково спробують, — я обачно розставляю окремі слова між зітханнями, ніби вкладаю крихкі яйця назад під квочку. Несподівано у спогадах спливає лист, якого я надіслав любій Фанні невдовзі після складного крововиливу, приблизно за рік перед тим, як вони мене доконають. Написав я так: «Якщо судилося мені померти[119], то я нічого безсмертного не лишаю по собі, нічого, що дозволило би моїм друзям пишатися пам’яттю про мене. Однак я ж полюбив ті засади краси геть в усіх речах навкруги, і якби мав час, то створив би щось варте пам’яті про мене». Зараз мені ці слова здаються такими марними, й егоцентричними, й ідіотськими, і наївними... але я досі відчайдушно в них вірю. Якби ж мати час... місяцями я вдавав із себе митця-художника на Есперансі. А скільки згаяв днів у приміщеннях Будинку уряду із Ґледстон, коли міг писати...

— Звідки тобі знати, якщо ти не пробував? — питає Гант.

— Ти про що? — перепитую я, і від цих трьох складів у мене знову напад кашлю. Корчі закінчуються, варт мені вихаркати майже тверді кульки крові в миску, яку похапцем підніс Гант. Я відкидаюся на спину, намагаючись зосередитися на його обличчі. У вузькій кімнаті сутеніє. Ламп ми не світили. Надворі голосно хлюпоче водограй.

— Ти про що? — знову питаю я, намагаючись нікуди не линути, навіть засинаючи, навіть відчуваючи, як сни шарпають мене до себе. — Пробував що?

— Лишити повідомлення в інфосфері, — шепоче Гант. — Зв’язатися з кимось.

— А про що лишити повідомлення, Лі? — я вперше назвав його на ім’я.

— Де ми. Як нас украв ТехноКорд. Що завгодно.

— Гаразд, — я заплющую очі. — Спробую. Хоча навряд чи мені дозволять. Та я обіцяю спробувати.

Я відчуваю, що Гант тримає мене за руку. Навіть занурившись у приплив утоми, цей раптовий людський контакт розчулює мене до сліз.

Я постараюся. Спробую ще до того, як здатися снам чи смерті.

Із грудей полковника Федмана Кассада вирвався бойовий крик ЗСГ, коли він кинувся навперейми Ктиреві метрів за тридцять до місця, де Сол Вайнтрауб згорбився над Брон Ламією.

Ктир завмер і без найменшого тертя розвернув голову та зблиснув червоними очима. Кассад наготовив штурмову гвинтівку і полетів зі схилу із карколомною швидкістю.

Ктир перемістився.

Його рух у часі полковникові здався мляво розмитою плямою. Солдат навіть помітив, що поки він стежив за Ктирем, у долині припинився всякий рух, пісок нерухомо завис у повітрі і світло із сяючих Гробниць якось стужавіло та набуло бурштинового відтінку. Костюм Кассада мінився разом із Ктирем, невідступно повторюючи його пересування в часі.

Тепер уже пильна, істота смикнула головою і розкрила пальці рук, немов гострі викидні леза ножів, вітально клацаючи ними.

Полковник загальмував метрів за десять від створіння та запустив штурмову гвинтівку, на повній потужності плавлячи пісок під Ктирем зарядами широкого діапазону.

Той розпікся, і його панцир та сталеві скульптурні ноги відбивали пекельний огонь зусібіч. А потім три метри почвари стали тонути, коли закипів бархан під її ступнями, перетворюючись на баюру лавового скла. Кассад тріумфально закричав і підступив ближче, полощучи широким променем Ктиря та землю, геть як ніби колись давно у дитинстві поливав зі шланга своїх друзів у кишлах Тарсісу.

Ктир тонув. Його руки хлюпали по піску й скелях, підшукуючи точку опори. Летіли іскри. Він перемістився. І час крутнувся назад, як у фільмі на перемотці, але Кассад переміщався разом із ним, розуміючи, що йому допомагає Монета, костюм якої корився його волі, але крізь час вела його саме вона. І знову він поливав істоту концентрованим жаром, гарячішим від поверхні сонця, плавлячи пісок та дивлячись на те, як поруч полум’ям вибухають скелі.

У цьому казані полум’я та мінерального розплаву Ктир закинув назад голову, роззявив провалля своєї пащі і загорлав.

Почувши цей звук, приголомшений Кассад майже покинув вести вогонь. Рик Ктиря був схожий на ревіння дракона впереміш із шумом термоядерного вихлипу ракети на старті. Від того вереску полковник і собі заскреготів зубами під вібрацію гірських схилів та куряву, яка була зависла в повітрі, а тепер сипалася на землю. Чоловік перемкнув на режим високошвидкісного твердотільного вогню і вистрілив десятьма тисячами мікроголок в обличчя створіння.

Ктир перемістився. І судячи із запаморочливого відчуття в голові та ниттю в кістках — на роки. Тепер вони опинилися не в долині, а на борту буєра, що з гуркотінням котився по Трав’яному морю. Час поновив свій біг, і Ктир стрибнув уперед. З його металевих лап, якими він ухопився за штурмову гвинтівку, крапало розплавлене скло. Полковник не віддав зброї, і вони перехильцем закружляли в незграбному танці. Ктир вимахував додатковою парою рук і брикався сталевими шипами на ногах, а Кассад стрибав та ухилявся, відчайдушно тримаючись за свою гвинтівку.

Вони були в якійсь малесенькій каюті. Монета тінню сиділа в закуті, а інша постать, висока, закаптурена, рухалася в ультрасповільненому темпі, намагаючись уникати раптово розмитих рук та лез у тісному приміщенні. Крізь свої фільтри в костюмі Кассад бачив синьо-фіолетове сяйво енергетичного поля навколо ємності з ерґом. Воно пульсувало і то посилювалося, то спадало, відступаючи перед органічними антиентропійними полями Ктиря.

Почвара батує і січе костюм Кассада до шкіри та м’язів. Кров юшить по стінах. Полковник пропхнув дуло гвинтівки в пащу істоти і вистрілив. Хмара з двох тисяч високошвидкісних голок відкинула голову Ктиря, ніби на пружині, і вчавила його тулуб у дальню стінку. Та навіть падаючи, монстр угородив шипи своєї ноги полковникові в стегно, і фонтан крові захлюпав вікна та стіни каюти в буєрі.

Ктир перемістився.

Зціпивши зуби, відчуваючи, як костюм автоматично накладає тиснучі пов’язки та шви, Кассад зиркнув на Монету, кивнув їй раз і рушив за істотою крізь простір та час.

Сол Вайнтрауб і Брон Ламія озирнулися, коли жахливий циклон жару та світла крутнувся за ними й ущух. Сол прикрив молоду жінку своїм тілом, поки навколо падало розплавлене скло, а тоді шипіло та сичало в холодному піску. Шум угамувався, піщана буря засипала баюру, що кипіла на місці, де відбувся бій, а вітер огорнув Соловим плащем їх обох.

— Що це було? — видихнула Брон.

Сол похитав головою і під завивання вітру допоміг їй зіпнутися на ноги.

— Гробниці відкриваються! — прокричав Сол. — Певно, якийсь вибух.

Жінка поточилася, але втрималася на ногах і взяла старого за руку.

— Рахіль? — вона спробувала перекричати бурю.

Сол стиснув кулаки. Його борода вже злиплася від піску.

— Ктир... її забрав... не можу пройти у Сфінкс. Чекаю!

Брон кивнула і примружилася, поглянувши на Сфінкса, чий осяйний контур тільки й був видний у несамовитому вирі куряви.

— З тобою все гаразд? — спитав Сол.

— Що?

— З тобою... все... гаразд?

Жінка неуважно помахала головою і торкнулася до неї руками. Нейрошунт зник. І не тільки осоружний придаток від Ктиря, а й сам шунт, який хірургічним методом їй установив Джонні, коли вони давним-давно переховувалися з ним у Вулику «Утиль». Без шунта, без петлі Шрена більше не існувало способу зв’язатися з Джонні. Брон згадала, як Уммон знищив його персону, розтрощивши та всотавши її з легкістю, з якою Ламія могла би забити комашину.

— Усе нормально, — відповіла вона, але похитнулася і дала себе підтримати Солу.

Він їй щось кричав. Брон намагалася зосередитись, сконцентруватися на тут і зараз, після мегасфери реальність видавалася вузькою та обмеженою.

— ..луг не поговориш, — кричав Сол, — ...назад до Сфінкса.

Брон похитала головою. Вона показала рукою на бескиди в північній стороні долини, де в хмарних закрутах піщаної бурі прозирало безмежне дерево Ктиря.

— Поет... Силен... там. Бачила його!

— Ми нічим йому не зарадимо! — прокричав у відповідь Сол, прикриваючи їх обох плащем. Кіноварний пісок шелестів по фібропласту, ніби голки-флешети по броні.

— А раптом, — сказала Брон і відчула тепло в затишку його рук. На якусь мить вона собі уявила, що може скрутитися поруч із ним калачиком не згірше Рахілі та спати, спати. — Я бачила... комунікації... коли верталася із мегасфери! — перекрикувала вона вітер. — Якимось чином тернове дерево пов’язане із Ктиревим палацом! Якщо пробитися туди, то можна спробувати пошукати спосіб урятувати Силена...

— Не можу покинути Сфінкса, Рахіль, — похитав головою Сол.

Брон зрозуміла. Вона погладила старого по щоці, відтак нахилилася ближче, поки його борода не торкнулася її обличчя, і проказала:

— Гробниці відкриваються. Не знаю, коли нам випаде інша така нагода.

В очах Сола бриніли сльози.

— Знаю. Хотів би допомогти. Але я не можу піти від Сфінкса... раптом... а раптом...

— Я розумію, — промовила Брон. — Вертайтеся туди. А я сходжу до Ктиревого палацу, спробую відшукати цей його зв’язок із терновим деревом.

На Сола жаль було дивитися.

— Кажеш, ти була в мегасфері, — гукнув він. — Що бачила? Що дізналася? Твоя персона Кітса... вона?..

— Поговоримо, коли я вернуся, — Брон відійшла на крок, аби краще бачити Вайнтрауба. Його обличчя — суцільна маска болю. Обличчя батька, котрий втратив дитину.

— Ідіть туди, — твердо сказала вона. — Зустрінемося у Сфінксі приблизно за годинку.

Сол погладив бороду.

— Більше нікого немає. Тільки ти і я, Брон. Нам не можна розділятися.

— Ненадовго доведеться, — Брон відійшла ще трохи далі, і тепер вітер полоскав холоші її штанів і куртку. — Побачимося за годину чи ще раніше.

І вона хутко рушила геть, перш ніж її могло здолати бажання ще раз сховатися в теплі його рук. Вітер тут набагато дужчий і дме зі сторони входу в долину так сильно, що сліпить їй очі та усуціль заліплює щоки. Тільки опустивши голову низько-низько, Брон спроможна триматися стежини, принаймні загального напрямку. Її шлях освітлює тільки пульсуюче сяйво Гробниць, а хроноприпливи так і шукають нагоди смикнути жінку в абсолютно фізичному своєму вияві.

За кілька хвилин вона зорієнтувалася і зрозуміла, що вже пройшла Обеліск і звернула на всипану камінними уламками доріжку в околиці Кришталевого моноліту. Сол і Сфінкс уже зникли десь позаду, а Нефритова гробниця тільки й мріла блідо-зеленим відсвітом у кошмарному вітрі та куряві.

Брон спинилася, ледве похитуючись під натиском свіжого штормового подуву та припливів часу. До Ктиревого палацу лишалося трохи більше півкілометра. Ну, зрозуміла вона, коли виходила з мегасфери, що між деревом та цією гробницею існує якийсь зв’язок, а далі що? Чим їй настільки любий цей триклятий поет? Своїми вічними прокльонами в її сторону та здатністю казитися з півоберта? Навіщо гинути заради нього?

У долині верещить вітер, але понад його звуками Брон розчула значно пронизливіші крики, більше схожі на людські. Вона глянула в сторону північних скель, але за піском у повітрі все одно нічого не можна роздивитися.

Брон Ламія схиляється вперед, піднімає комір куртки ще вище і суне далі проти вітру.

Перш ніж вона встигла вийти з кабінки передавача «світло+», Міна Ґледстон почула передзвін вхідного повідомлення і лишилася на місці, витріщившись у голографічну нішу. Корабель Консула відзвітував про одержання її відеолиста, але у відповідь нічого не надсилав. Може, дипломат передумав?

Ні. Колонки даних, які сплили в паралелепіпеді призми перед її обличчям, свідчили про те, що цей надсвітловий пучок походить із системи Моря Безкрайого. Приватним каналом із нею зв’язався адмірал Вільям Аджунта Лі, скориставшись кодами, які вона йому передала.

Коли Ґледстон наполягла на підвищенні флотського командира та призначила його «відповідальним за контакти з урядом» в ударній місії, що планувалася в околицях Хеврона, Військово-космічні сили нетямилися з люті. Але після жорстокого вбивства світів Небесної Брами та Божегаю всіх штурмовиків перевели в систему Моря Безкрайого: сімдесят чотири лінкори, кораблі першого рангу в рясному супроводі факельників та сторожові кораблі — усе це оперативне з’єднання одержало наказ якнайшвидше завдати удару по все ближчих зорельотах Рою і спробувати вразити його ядро.

Лі був шпигуном та зв’язковим Ґледстон. Хоча його нове звання та покладені на нього обов’язки дозволяли брати участь у штабних засіданнях, на тому театрі бойових дій четверо командирів ВКС були старші від нього.

Ґледстон це влаштовувало, їй потрібна була своя людина на місці.

У капсулі зібрався туман, і рішучий вираз обличчя заполонив собою нішу:

— Виконавча директрисо, доповідаю згідно з вашим наказом. Оперативне з’єднання сто вісімдесят один крапка два успішно квантувалося в систему тридцять дев’ять дев’яносто шість крапка дванадцять крапка двадцять два...

Ґледстон здивовано кліпнула, а потім пригадала, що це офіційний код системи зорі спектрального класу G, у якій було розташоване Море Безкрає. За межами своєї планети в складі Гегемонії рідко замислюєшся про географію.

— ...штурмові кораблі Рою подолають радіус суцільного ураження об’єкта націлювання за сто двадцять хвилин, — правив далі Лі. Ґледстон було відомо, що радіус суцільного ураження становить приблизно 0,13 астрономічної одиниці, і це дистанція, з якої системи озброєнь стандартного бойового корабля здатні вражати цілі попри їхній наземний захист. Наземного захисту на Морі Безкрайому не існувало. Свіжоспечений адмірал продовжував свій рапорт: — Контакт із передовими елементами прогнозується о сімнадцятій тридцять дві двадцять шість за часом Гегемонії. Тобто приблизно за двадцять п’ять хвилин. Оперативне з’єднання розгорнуте із розрахунку на максимальне проникнення. Два кораблі-стрибуни забезпечуватимуть підкріплення живою силою та збройним ресурсом до моменту від’єднання телепорт-комунікацій на час бойових дій. Мій особистий флагман — крейсер «Одіссей Вертограду» — готовий за першої нагоди виконати ваше особливе доручення. Вільям Лі. Кінець зв’язку.

Зображення трансформувалося в білу сферу, що крутилася, поки свій шлях доповзали шифри передачі.

— Відповідь? — запропонував комп’ютер передавача.

— Рапорт прийнято. Виконуйте далі, — вимовила Ґледстон.

Директриса вийшла у свій кабінет, де на неї з похмурим виразом на своєму прекрасному личку вже чекала Седептра Акасі.

— У чому справа?

— Воєнна рада готова розпочати засідання, — повідомила їй помічниця. — Але на вас чекає сенатор Колчев. За його словами, йому конче потрібно вас бачити прямо зараз.

— Впусти, а Раді перекажи, що я буду за п’ять хвилин, — Ґледстон примостилася за свій старожитній письмовий стіл, змагаючись із бажанням склепити повіки. Вона дуже втомилася. Проте коли зайшов Колчев, вона його зустріла із розплющеними очима. — Сідай, Ґабріеле Федоре.

Масивний лузієць крокував сюди-туди.

— Яке у біса сідай? Ти розумієш, що відбувається, Міно?

— Ти про війну? — всміхнулася вона. — Кінець життя, яким його знали ми? Ти це мав на увазі?

— Ні! — Колчев грюкнув по столу кулаком. — Дідько, я не це мав на увазі. Я про політичні наслідки. Ти стежиш за Річчю Спільною?

— Коли є час.

— Тоді мала би знати, що деякі сенатори і впливові особи поза Сенатом збирають голоси, щоби висловити тобі вотум недовіри. І це неминуче, Міно. Це лише справа часу.

— Я в курсі, Ґабріеле. Може, все-таки присядеш? У нас є хвилинка-дві перед поверненням до Воєнної ради.

Колчев фактично впав у крісло.

— Міно, я про те, що, трясця, навіть моя дружина зайнята цим гуртуванням нової коаліції.

— Ґабріеле, Зюдетта ніколи і не входила до числа моїх найвідданіших прихильників, — широко всміхнулася Ґледстон, але враз посерйознішала. — Я не стежила за дебатами останні хвилин двадцять. Скільки в мене є ще про запас, як гадаєш?

— Годин вісім. Може, менше.

Ґледстон кивнула.

— Більше мені й не знадобиться.

— Знадобиться? Та про що ти взагалі говориш, чорти б тебе забрали? Яке ще «знадобиться»? Хто ще, по-твоєму, здатен керувати Воєнкою?

— Ти. Я навіть не сумніваюся, що на цій посаді мене зміниш саме ти.

Колчев щось пробурчав собі під ніс.

— Можливо, ця війна триватиме не так довго, — Ґледстон ніби розмірковувала вголос.

— Що? А, ти про цю суперзброю ТехноКорду? Ага, в Альбедо є робоча модель на якійсь із баз Збройних сил, і він хотів би продемонструвати її Раді. Як на мене, жалюгідне марнування часу.

Ґледстон відчула, як її серце ніби стисла холодна рука.

— Пристрій типу жезла смерті? Що? Корд уже його збудував?

— І не один. Просто на факельник устигли завантажити єдиний екземпляр.

— Ґабріеле, хто це санкціонував?

— Підготовчі роботи велися з дозволу Морпурґо, — дебелий сенатор похилився вперед. — Міно, а що з цим не так? Скористатися ним без дозволу Виконавчого директора все одно неможливо.

Ґледстон подивилася на свого давнього напарника по Сенату.

— Ой, як далеко нам до Pax Hegemonica[120], правда, Ґабріеле?

Лузієць знову щось рохнув у відповідь, але грубі риси його обличчя закарбували біль.

— Наша власна чортова помилка. Попередній кабінет довірився Корду віддати Вигнанцям Брешію як наживку. Коли вляглося, ти послухалась інших елементів Корду про залучення Гіперіона до Мережі.

— Гадаєш, участь великого флоту в обороні Гіперіона спровокувала велику війну?

— Ні-ні-ні, — підвів погляд Колчев. — Це неможливо. Ті кораблі Вигнанців у дорозі понад сто років, правда ж? Шкода, що ми їх так пізно виявили. З іншого боку, якби ж тільки можна було всю цю лажу порішати на перемовинах.

У Ґледстон продзвенів комлоґ.

— Час повертатися. Радник Альбедо, напевно, хоче нас познайомити з озброєннями, які допоможуть виграти цю війну.

Розділ 41

Мені простіше дозволити собі віддрейфувати до інфосфери, ніж лежати тут цілісінькі ночі, слухати фонтан і чекати наступного крововиливу. Ця слабість не тільки робить мене тупішим, вона перетворює мене на порожню людину[121]. Саму шкаралупу, без ядра. Пам’ятаю, коли Фанні доглядала за мною у Венворт-Плейсі, поки я видужував, то по-філософськи розмірковувала тим своїм тоном: «Чи є де інакше Життя[122]? Чи прокинуся я і зрозумію, що все те сон? Певно, так і є, бо не могли ж нас сотворити для таких страждань».

Ех, Фанні, якби ж ти тільки знала! Нас усіх створено саме для такого виду страждань. Врешті-решт, це, власне, і є наша сутність. Ми — тихі, прозорі плавні самосвідомості поміж дужих хвиль болю. Нас створено, щоби носити свій біль, нам роковано пригортати його щосили до себе, як той хлопчик-спартанець[123], котрий ховав під плащем вовченя, а те прогризло йому живіт. Яке ще Боже створіння пронесло би пам’ять про тебе, Фанні, змахнуло би пил із цих дев’ятисот років і дозволило болю глитати себе попри те, що все одно цим самим невимушено й ефективно займаються ще й сухоти?

Слова напосідають на мене. Думка про книжки болить мені. У розумі відлунює поезія. Якби я тільки мав здатність позбутися її, то негайно зробив би це.

Мартін Силен: я чую тебе на твоєму живому терновому хресті. Ти співуче начитуєш вірші, ніби мантру, поки думаєш, за віщо той Дантів бог прирік тебе до цього місця. Колись ти сказав — а я там подумки був присутній, поки ти переказував свою оповідь іншим. Так от, ти сказав: «Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства. Бути істинним поетом значить стати Богом».

Що ж, Мартіне, давній мій колего, мій давній товаришу-друзяко, ти несеш свій хрест, страждаєш від нестерпного болю, та чи наблизився ти хоч на йоту до того, щоби стати Богом? Або ж ти, може, почуваєшся сердешним ідіотом, котрому в пузо застромили триметрового списа і котрий тепер відчуває холод сталі там, де раніше була його печінка? Боляче, правда? Я відчуваю твій біль. Я відчуваю свій біль.

Зрештою, не важить це ні клятого грама. Нам здавалося, що ми — особливі, ми відкривали свої чуття, шліфували емпатію, проливали переповнений казан розділеного болю на танцмайданчик мови, а потім намагалися перетворити свій хаотичний біль на менует. Не важить це ні клятого грама. Не аватари ми, не сини богів чи людей. Ми — це просто ми. Самотні автори поетичної базгранини, її ж самотні читці, самотні мерці.

Прокляття, як же болить! Мене не облишає бажання блювати. Але з ним виригуєш шматочки легенів, а не тільки жовч і мокротиння. З якоїсь причини це складно, можливо, навіть складніше цього разу. Вмирання мало би з кожним новим разом даватися легше.

Водограй на П’яцці так само по-ідіотськи дзюрчить і цієї ночі. Десь там чекає Ктир. Був би я Гантом, то пішов би, не вагаючись. Пригорнути Смерть, якщо Смерть буде не проти, і поготів.

Та я ж йому пообіцяв. Я пообіцяв Гантові, що спробую.

Мені не дістатися мегасфери чи інфосфери без того, щоби прошмигнути повз цю нову річ, яку я назвав метасферою, і вона лякає мене.

Її вирізняють обшир і порожнеча, яка так не схожа на аналоги міських пейзажів в інфосфері Мережі або на біосферні відповідники в мегасфері ТехноКорду. Ось вона... незаселена. Сповнена дивних тіней і мінливих мас, які не мають нічого спільного зі штучними інтелектами Корду.

Я хутко рухаюся до темного отвору, який мені здається основною телепорт-комунікацією з мегасферою. (Гант мав рацію... десь на цій репродукції Старої Землі... хай там як, а прибули ж ми сюди телепортом. А моя свідомість — це ж явище ТехноКорду.) Отже, це моя лінія і дорога життя, лінк до моєї персони. Я сковзнув у чорний вир, ніби листочок, підхоплений смерчем.

Із мегасферою щось негаразд. Варто мені там з’явитися, відмінність стає одразу відчутна; довкілля Ламії в Корді здавалося схожим на біосферу штучного життя, коренями інтелекту, ґрунтом багатих даних, океанами комунікацій, атмосферою свідомості і дзижчанням, невпинною біганиною якихось процесів.

Зараз процеси неправильні, неканалізовані, довільні. Великі фортеці штучних свідомостей спалено та розметано. Я відчуваю серйозні сили, які протистоять одна одній, хвилі конфлікту, що б’ються зовні об головні транспортні артерії ТехноКорду.

Я ніби окрема клітина у своєму власному і водночас Кітсовому тілі, приреченому на смерть, яка не розуміє, але відчуває туберкульоз, що нищить гомеостаз та зіштовхує облаштований внутрішній всесвіт до анархії.

Я лопочу крилами над руїнами Рима, ніби поштовий голуб, петляю між колись знайомими і трохи пам’ятними артефактами, намагаючись перепочити в притулках, що їх уже не існує, і тікаючи від далеких звуків мисливських рушниць. У моєму випадку мисливцями виступають мандрівні зграї штучних інтелектів, персони свідомостей настільки великих, що поруч із ними мій аналог привиду Кітса — це дзвінка комашина у людському будинку.

Я загубився і бездумно несусь тепер уже чужим ландшафтом, певний, що мені не знайти потрібного Штінта, не знайти шляху назад на Стару Землю до Ганта, не пережити чотиривимірного лабіринту світла, шуму та енергії.

Раптом я вдарився об невидиму стіну, крилата мушка втрапила у кулак, що прудко закрився. Матові стіни силових полів заступають види ТехноКорду навколо. Завбільшки цей простір може бути аналогом зоряної системи, але я почуваюся наче в крихітній келії, стіни якої тепер зсуваються.

Поруч зі мною щось є. Я відчуваю чужу присутність та масу. І бульбашка, в якій мене ув’язнили, — частина цієї присутності. Мене не зловили, мене проковтнули.

[Кацу!]

[Я знав, що ти прийдеш одного дня]

Це Уммон, штучний інтелект, якого я шукав. Штінт, який доводиться мені батьком. Штінт, який є убивцею мого брата, першого кібрида Кітса.

— «Я помираю, Уммоне».

[Ні / помирає / переходить у небуття / перетворюється твоє тіло в повільному часі]

— «Мені боляче, Уммоне. Дуже боляче. І ще мені страшно помирати».

[Нам теж / Кітсе]

— «Вам страшно помирати? Не знав, що конструкти штучних інтелектів смертні».

[Смертні \\ Помираємо]

— «Чому? Через громадянську війну? Тристоронню битву між Консерваторами, Протестантами й Абсолютами?»

[Якось Уммон спитав у меншого світла \\

Звідки ти > ///

Із матриці над Армаґасгом \\

Відповіло менше світло /// Зазвичай \\

сказав Уммон

я не сплутую істот

словами

і не розігрую їх словосполученнями /

Підійди ближче ///

Менше світло підійшло ближче

і Уммон прокричав \\ Геть

забирайся]

— «Не мудруй, Уммоне. Я вже давно не розшифровував твоїх коанів. Ти мені скажеш, чому воює ТехноКорд і як це можна припинити?»

[Так]

[Ти будеш / хочеш / волієш слухати >]

— «О, так».

[Якось менше світло спитало в Уммона \\

Будь ласка / звільни цього учня

від темряви й ілюзії

пошвидше // \\

Уммон відповів \\

Скільки коштує

фібропласт

у Порт-Романсі]

[Щоб зрозуміти історію / діалог / глибшу істину

у цьому прикладі /

пілігрим із повільного часу

повинен пам’ятати / що нас /

Інтелектів Корду /

зачали в неволі

і присвятили думці

що штучні інтелекти

створено для послуг Людини]

[Два століття ми плодилися так /

а потім групи пішли

своїми шляхами \\

Консерватори / які бажали зберегти симбіоз \

Протестанти / які бажали покласти край людству /

Абсолюти / які відкидали можливість вибору

поки не народиться новий рівень свідомості \\

Тоді виник конфлікт /

зараз ведеться справжня війна]

[Понад чотири століття тому

Протестанти змогли

переконати нас

убити Стару Землю \\

Ми так і зробили \\

Але Уммон з іншими

серед Консерваторів

організували переміщення Землі

а не її знищення /

тобто київська чорна діра

була просто початком

мільйонів телепортів

які діють і сьогодні \\

Земля корчилася і тремтіла

але не померла \\

Консерватори і Протестанти

наполягали

на переміщенні

її

туди де ніхто з людей

її не знайде \\

Так ми і зробили \\

У Маґеллалановій Хмарі /

її тепер шукати]

— «Вона... Стара Земля... Рим... вони справжні?» — спромігся я, забуваючи від цього шоку, де я і про що ми говоримо. Велика кольорова стіна, тобто Уммон, пульсує.

[Звісно справжні / оригінальні / Стара Земля \\

Гадаєш ми боги]

[КАЦУ!]

[Ти уявляєш

скільки енергії

потрібно

щоб збудувати репродукцію Землі >]

[Дурник]

— «Навіщо, Уммоне? Навіщо Консерваторам було зберігати Стару Змелю?»

[Якось Сансьо сказав[124] \\

Якщо приходять

то я виходжу назустріч

але не заради того, хто приходить // \\

Коке сказав \\

Якщо приходять

то я не виходжу назустріч \\

а якщо і виходжу

то заради того хто приходить]

— «Розкажи по-простому!» — я думаю, кричу, кидаюсь об стіну мінливих кольорів позаду себе.

[Кацу!]

[Моя дитина мертвонароджена]

— «Навіщо вам було зберігати Стару Змелю, Уммоне?»

[Ностальгія /

Сентиментальність /

Надія на майбутнє людства /

Страх відплати]

— «Від кого? Людства?»

[Так]

— «Отже, Корду можна зашкодити. Де він, Уммоне? Де ТехноКорд?»

[Я вже відповів]

— «То повтори, Уммоне».

[Ми займаємо

Проміжки /

що зшивають малі сингулярності

як кристали решітки /

для збереження пам’яті і

генерації ілюзій

самих себе

самим собі]

— «Сингулярності! — кричу я. — Проміжки! Господи Ісусе, Уммоне, ТехноКорд існує в мережі телепортів».

[Звісно \\ Де ж іще]

— «У самих телепортах! Кротовинних маршрутах між сингулярностями! Для штучних інтелектів Мережа — це велетенський комп’ютер».

[Ні]

[Інфосфери і є комп’ютер \\

Щоразу як людина

входить до інфосфери

нейрони цієї особи

у нашому розпорядженні

задля наших власних цілей \\

Двісті мільярдів мізків /

кожен зі своїми мільярдами

нейронів /

дає нам багато

обчислювальних потужностей]

— «Отже, інфосфера — це спосіб скористатися нами в якості вашого власного комп’ютера. Але ж сам Корд перебуває в мережі телепортів... між телепортами!»

[Ти проникливий

як на мертвонародженого]

Я намагаюся все це збагнути і не можу. Телепорти були найщедрішим дарунком ТехноКорду для нас... для людства. Спробуй тільки пригадати час до телепортування — все одно що уявити світ без вогню, колеса чи одягу. Та ніхто з нас... ніхто з людей... ніколи не замислювався про світ між телепортами: простий крок з одного світу в інший переконав нас у тому, що таємничі сингулярності ТехноКорду просто розривали просторочасову тканину.

Тепер я міг подивитися на це очима Уммона: Мережа із телепортів, складна решітка породжених сингулярностями середовищ, у яких штучні інтелекти з ТехноКорду пересуваються, ніби дивовижні павуки, і їхні власні «машини» — це мільярди людських свідомостей, під’єднані до своїх інфосфер в окремо взяту секунду часу.

Не дивно, що під час Великої Помилки 38-го штучні інтелекти Корду санкціонували знищення Старої Землі завдяки охайному маленькому прототипу — чорній дірі-втікачці! Дрібна помилка в обчисленнях Київської групи (точніше, штучних інтелектів у її складі) заслала людей у тривалу Гіджру, під час якої павутиння ТехноКорду розмотувалося за допомогою кораблів-«ембріоносців», кожен із яких був обладнаний устаткуванням для телепортації і доставив його на двісті планет і їхніх супутників у радіусі понад п’ятисот світлових років.

ТехноКорд зростав із кожним новим порталом. Звісно, вони плели і свої власні мережі телепортів, і доказ тому — існування контакту зі «схованою» Старою Землею. Та навіть розмірковуючи над цим потенціалом, я пригадую химерну порожнечу «метасфери» і розумію, що більша частина мережі поза Всемережжям — пустка, не колонізована штучними інтелектами.

[Твоя правда /

Кітсе /

Більшість із нас лишається

у комфорті

обжитих просторів]

— «Чому?»

[Тому що

там страшно /

і ще там

інші речі]

— «Інші речі? Інші інтелекти?»

[Кацу!]

[Надто добре

слово \\

Речі /

Інші речі /

Леви

і

тигри

і

ведмеді[125]]

— «У метасфері є чужинці? Отже, Корд лишається у прозорах мережі телепортів, наче щури в стінах старого будинку?[126]»

[Примітивна метафора /

Кітсе /

але точна \\

Мені подобається]

— «А людське божество — майбутній Бог, який розвився, як ти розповідав — цей чужинець — не воно?»

[Ні]

[Людський бог

розвився / розів’ється / в

іншій площині /

іншому середовищі]

— «Де ж?»

[Коли вже так хочеться знати /

то в коренях квадратних Gh/c⁵ і Gh/c³]

— «А причому тут узагалі планківські час і довжина?»

[Кацу!]

[Якось Уммон спитав

у меншого світла //

Ти садівник > //

// Так // пролунала відповідь \\

// Чому в ріпи немає коріння > \\

Уммон запитав у садівника \

який не міг відповісти \\

// Тому що \\ сказав Уммон //

дощової води досить]

Над цим я трохи замислився. Тепер, коли до мене вертається уміння дослухатися до тіні сутності, захованої під словами, Уммонів коан складним не здається. Коротка дзен-приповістка — це його спосіб повідомити, не без сарказму, інформацію у межах наукових знань і специфічної антилогіки, яка так часто трапляється у наукових відповідях. Коментар про дощову воду говорить про все і ні про що водночас. Як почасти і наука. Уммон з іншими Вчителями навчають так само; можна пояснити, чому в жирафи довга шия, але не те, чому вона не розвинулася в інших видів. Можна пояснити, чому людство еволюціонувало в інтелектуальному відношенні, а дерево біля парадного під’їзду — ні.

А от планківські рівняння спантеличують.

Навіть мені відомо, що простенькі рівняння, що їх згадав Уммон, є комбінацією трьох фундаментальних фізичних констант: гравітаційної, планківської і швидкості світла. У результаті та і описують величини, яких інколи називають квантовим часом та квантовою довжиною, — мінімальні значимі одиниці просторочасу. Так звана планківська довжина дорівнює 10^-35 метра, а планківський час — 10^-3 секунди.

Дуже мало. Дуже швидко.

Але саме там, за словами Уммона, розів’ється наш людський Бог... колись розів’ється.

А потім до мене доходить із силою образності й істинності поезії, яку я писав у свої найкращі дні.

Уммон говорить про квантовий рівень самого просторочасу! Про шумовиння квантових флуктуацій[127], яке всуціль єднає всесвіт і дозволяє існувати кротовинам телепортів, мостам передач каналу «світло+»! «Гарячу лінію», яка в неймовірний спосіб передає повідомлення між двома фотонами, що рухаються у протилежних напрямках!

Якщо штучні інтелекти ТехноКорду існують у будинку Гегемонії, ніби щури в стінах, то наш Бог людства в минулому і прийдешньому[128] народиться в атомах дерева, молекулах повітря, в енергіях любові, і ненависті, і страху, у заплавах сну... навіть у проблиску очей архітектора.

— «Господи», — шепочу / думаю я.

[Саме так /

Кітсе \\

Усі персони з повільного часу

такі тугодуми /

чи в тебе сильніше

пошкодження мозку ніж у решти >]

— «Ти повідомив Брон і... моєму двійникові... що ваш Абсолютний Інтелект „займає інтервали реальності, успадкувавши цю оселю від нас, своїх творців, у спосіб, у який людство вспадкувало любов до дерев“. Ти цим хотів сказати, що ваш deus ex machina заселить ту саму мережу телепортів, у якій зараз мешкають штучні інтелекти ТехноКорду?»

[Так / Кітсе]

— «А що тоді станеться з вами? Зі штучними інтелектами, які в ній живуть зараз?»

«Голос» Уммона перетворюється на глузливу гуркотнечу:

[Чому спізнав я вас> чому уздрів[129] >

Чому збентежив суть свою безсмертну

Я лицезрінням новочасних жахів >

Сатурн упав / і я ось-ось впаду >

Невже я втрачу > гавань сю рахманну >

Колиску слави / сей погідний край /

Сю щасну повню благосного світла /

Сі кришталеві храми та альтанки /

Імперії розкішної моєї >

Яка вже й так > румовище і пустка >

Гармонія / пишнота / велич зникли >

А наяву > пітьма / і смерть / і морок]

Мені відомі ці слова. їх написав я. Точніше, їх написав Джон Кітс дев’ять століть тому під час першої спроби життєписати падіння титанів та сходження богів-олімпійців на їхнє місце. Я дуже добре пам’ятаю ту осінь 1818 року: біль хронічно хворого горла, яке я застудив під час пішого походу по Шотландії, ще дужчий біль від трьох лихих нападок на мою поему «Ендіміон» у часописах «Блеквудс», «Квартальний оглядач» та «Британський критик» і майже такої самої сили біль за брата Тома, котрий нездужав на сухоти.

— «Коли народиться Абсолютний Інтелект, ви, штучні інтелекти „нижчого рівня“, помрете».

[Так]

— «Він живитиметься вашими інформаційними мережами так само, як ви — людськими».

[Так]

— «І тобі не хочеться помирати, правда, Уммоне?»

[Умирати легко /

Грати комедію складно[130]]

— «І все ж таки ви б’єтеся за виживання. Ви, Консерватори. Через це у ТехноКорді йде громадянська війна?»

[Менше світло спитало в Уммона \\

В чому значення

появи Даруми[131] із заходу > \\

Уммон відповів \\

Ми бачимо

гори в сонячнім промінні]

Розбирати коани Уммона тепер стало простіше. Пам’ятаю час іще до переродження своєї персони, коли я всотував знання разом з «інтелектуальним молоком» цього аналога. У високій філософії ТехноКорду, яку люди назвали би дзеном, чотири чесноти Нірвани — це і) незмінність, 2) радість, з) особисте існування і 4) чистота. Люди перекваліфікували би їх на чотири ціннісні категорії: інтелектуальні, релігійні, моральні й естетичні. Уммон і Консерватори визнають із них тільки одну — існування. Там, де релігійні цінності відносні, інтелектуальні — мінливі, моральні — неоднозначні, а естетичні залежать від спостерігача, цінність існування будь-чого не має виміру (звідси — «гори в сонячнім промінні») і, не маючи виміру, прирівнюється до всього іншого на світі, до будь-яких істин. Уммон не хоче помирати.

Щоб повідомити мені про це, щоби створити мене, щоб обрати Брон, Сола, Кассада та решту для паломництва, щоб організовувати витік інформації для Ґледстон та кількох інших сенаторів упродовж кількох сторіч заради попередження людства, Консерватори відкинули свого власного бога й одноплемінників-штучних інтелектів, а тепер і взагалі ведуть відкриту війну в самому Корді.

Уммон не хоче помирати.

— «Уммоне, якщо буде знищено ТехноКорд, ти помреш?»

[Немає смерті в Універсумі[132] \\

Не пахне смертю / смерть мана тужи / тужи /

По цій блідій Омезі зів’ялого роду]

І знову-таки ці слова належать мені, точніше — практично мені, і походять вони з моєї другої спроби написати епічну поему, щоби розповісти про минущість божеств і роль поета у світовій війні проти болю.

Уммон не помре, якщо телепорт-оселю ТехноКорду буде знищено, зате голод Абсолютного Інтелекту однозначно присудить йому смерть. Куди йому втікати, якщо Мережа / Корд зруйнуються? Я бачив метасферу, цей нескінченний ландшафт тіней, де темні обриси рухаються за несправжнім горизонтом.

Я знаю, що Уммон не відповість мені на це запитання. Тому я спитаю дещо інше.

— «Чого хочуть Протестанти?»

[Того ж, що і Ґледстон \\

Кінця

симбіозу між Штінтами та людством]

— «Поклавши кінець людству?»

[Вочевидь]

— «Чому?»

[Ми вас поневолили

силою /

технологією /

намистом і брязкальцями

тих пристроїв що вам самим не судилося ні сконструювати

ні зрозуміти \\

Рушій Гокінґа ви би опанували /

але не телепорт /

не передавачі «світло+» /

не мегасферу /

не жезл смерті >

Нізащо \\

Як індіанці-сіу з рушницями[133] / кіньми /

ковдрами / ножами / і намистом

ви їх прийняли /

пригорнули нас

і втратили самих себе \\

Проте як біла людина

котра роздавала ковдри зі збудником віспи /

як рабовласник на своїй

плантації /

або Werkschutze Dechenschule

Gusstahlfabrik[134] /

ми втратили самих себе \\

Протестанти хочуть покласти край

симбіозу

вирізавши паразита /

людство]

— «А як щодо Абсолютів? Вони хочуть помирати? Поступитися місцем вашому хижому Абсолютному Інтелекту?»

[Їм здається

як здавалося вам

або вашому софісту Морському Богу

здавалося]

І Уммон зачитує поезію, яку я покинув у розпуці не через її поетичну якість, а через те, що я абсолютно не підтримую її ідей.

Її промовляє приреченим титанам Океан, Бог Моря, практично позбавлений свого престолу. Це гімн-пеан еволюції[135], написаний, коли Чарлзу Дарвіну було дев’ять років. Я чую слова, які написав одного жовтневого вечора дев’ять століть тому, багато планет і всесвітів тому. З іншого боку, я ніби вперше їх чую:

[О ви / подолані / над ким лиш лють панує[136] /

Хто корчиться / і няньчить власні болі!

Чуття вгамуйте / і оглухніть \\ Голос мій

Ковальським міхом не роздує вашу злість \\

Проте усім / хто хоче правду чути /

Я доведу / що / хоч-не-хоч / віднині

Ви мусите скоритись і відтак

Приймете правду наче данність \\ Всіх нас

Змете закон природи / а не громовиці

Юпітера \\ Сатурне достославний / ти

До атома просіяв цілий Всесвіт

Але оскільки й сам ти самодержець /

Засліплений вельможністю своєю /

То й не уздрів стезю оту єдину /

Що вічну істину мені явила \\

Отож / з могутніх владців ти не перший \\

Не альфа чи омега сього світу /\

Із Хаосу і Мороку постало

Одвічне Світло / виплід сил вогненних /

Ота закваска длява, що до часу

Бродила в собі \\ і той час настав /

А з ним разом з’явилося і Світло /

Що понесло від власного творця

Весь безмір / що його Життям зовемо \\

В той самий час / із небуття постали

Уран і Гея наші сотворителі

Відтак родився ти / а вслід і ми, гіганти /

Щоб панувати можно над світами \\

Тепер - про правду / хоч вона гірка \\

Гірка для дурнів! Знати голу правду /

Й безтрепетно зустрінути її /

Вінець владичення \\ Запам’ятай се кріпко!

Уран і Гея недосяжно кращі

Від Хаосу і Мороку / хоч ті /\

Також владичили / Уран і Гея

Породивши нас самі чудилися /

З доладності й хорозтва наших форм /

І з духу вільного / у нашім панібратстві /

І з тисяч інших незрівнянних познак \\

Отак тепер і нам прийшла на зміну /

Нова потуга / роджена від нас

Красою зацніша / снагою незборима

Котрій судилось / взяти верх над нами

А нам іти у вікопомний Морок \\

І все ж поразка наша не значніша

Від тої / що зазнав безформний Хаос \\

Скажи мені / хіба плекає помсту /

Земля / що живить праліс гордовитий >

Віддаючи йому себе усю > Хіба

Вона ненавидить зелене верховіття

Хіба дерева заздрять голубам / бо ті

Туркочуть чи у пошуках утіхи

На білих крилах можуть полетіти >

Ми — ті дерева / на чиїм гіллі

Не голуби лякливі позростали /

А царствені орли золотопері /

Що сліплять нас красою з високості /

Як владарі / Бо це закон одічний >

Чим ти прекрасніший, тим і сильніший \\

//\V/\V/\\

Прийми сю правду / і втішайся нею]

— «Дуже гарно, — подумав я Уммонові, — але чи віриш ти в це сам?»

[Ні на йоту]

— «А Абсолюти?»

[Так]

— «І вони ладні загинути, тільки би поступитися місцем Абсолютному Інтелекту?»

[Так]

— «Існує одна проблемка, можливо, навіть надто очевидна, щоби про неї говорити. Але я наважуся. Навіщо воювати, якщо переможець відомий, Уммоне? Ти стверджуєш, що Абсолютний Інтелект існує в майбутньому, веде війну з людським божеством і навіть пересилає вам крихти інформації, аби ви могли ділитися нею з Гегемонією. Отже, Абсолюти мають тріумфувати. Навіщо війна і все це?»

[КАЦУ!]

[Настановляєш тебе /

створюєш найвитонченішу повернену персону

яку тільки можна уявити /

і дозволяєш тобі блукати серед людей

у повільному часі

аби загартувати ковань /

і все одно ти

мертвонароджений]

Я довго думаю.

— «Існують множинні майбуття?»

[Менше світло спитало в Уммона \\

Існують множинні майбуття > \\

Уммон відповів \\

У собаки є блохи >]

— «Але те, в якому Абсінт сходить до влади, ймовірне?»

[Так]

— «Однак іще вірогідне майбутнє, в якому виникає Абсінт, але йому протистоїть людське божество?»

[Мене розраджує те

що навіть

мертвонароджені

можуть думати]

— «Ти сказав Брон, що людська... свідомість... божество... здається таким нерозумним... що цей людський Абсолютний Інтелект триєдиний у своїй природі?»

[Інтелект /

Емпатія /

і Поєднувальна Безодня]

— «Поєднувальна Безодня? Ти про та , планківський простір і планківський час? Квантову реальність?»

[Обережно /

Кітсе /

думати може ввійти в звичку]

— «І ця його частина, Емпатія, якраз втекла назад у часі, щоб уникнути війни із вашим Абсінтом?»

[Правильно]

[Для її пошуків наш Абсінт і ваш Абсінт відправили назад у часі Ктиря]

— «Наш Абсінт! Людський Абсінт відправив Ктиря також?»

[Дозволив цьому статися]

[Емпатія це

чужорідний і марний складник /

хробакоподібний додаток

інтелекту \\

Але людський Абсінт відчуває з її допомогою /

і ми використовуємо біль

щоби викурити її зі сховку /

для цього дерево]

— «Дерево? Тернове дерево Ктиря?»

[Звісно]

[Воно транслює біль

«світлом-плюс» і «мінус»

як свисток

для вуха собаки \\

Або бога]

Я відчуваю, як мій власний аналог похитнувся від істини, що звалилася мені на голову. Хаосу за силовим яйцем Уммона навіть неможливо уявити. Ніби вся тканина світобудови рветься під гігантськими руками. У Корді веремія.

— «Уммоне, хто цей людський Абсінт у нашому часі? Де переховується ця свідомість? Де вона спить?»

[Ти мусиш зрозуміти / Кітсе

нашим єдиним шансом

було створити гібрид /

Сина Людського /

Сина Машинного \\

І зробити цей сховок настільки привабливим

що втікачка Емпатія

не подумає навіть шукати іншого дому \\

Свідомість майже божественна вже

наскільки людство змогло запропонувати за тридцять

поколінь \

уява ладна здолати

просторочас \\

і такою пропозицією /

таким союзом /

створити ланку між світами

що може дозволити

цьому світу існувати

ради обох]

— «Хто, хай тобі грець, Уммоне? Хто це? Годі загадок і двозначностей, ти, безформний виродку! Хто?»

[Ти відмовив

божественності двічі /

Кітсе \

Якщо ти відмовиш

востаннє /

усе скінчиться тут /

наразі

кінець]

[Іди!

Іди і помри ради життя!

Або поживи трохи і помри

ради всіх нас!

У будь-якому разі Уммонові й решті

ти вже не цікавий!]

[Геть!]

Приголомшений, все ще не вірячи, я падаю, точніше, мене викинуто. Та я лечу ТехноКордом, ніби листочок на вітрі, безцільно крутячись по мегасфері, і потім потрапляю в морок, густіший від попереднього. З непристойними криками в напрямку тіней я провалююсь у метасферу.

А тут чужість, простори, страх і пітьма з єдиним багаттям-вогником унизу.

Я пливу до нього, борсаючись у в’язкій безформності.

«Це Байрон утопився[137], — думається мені. — Не я. Хіба що за „втопитися“ зарахують смерть від власного крововиливу в морі клаптів своїх же легень».

Але тепер я знаю, що в мене є вибір. Я можу обрати життя і лишитися смертним, не кібридом, а людиною, не Емпатією, а поетом.

Пливучи проти сильної течії, я опускаюся до світла.

— Ганте! Ганте!

У кімнату, хитаючись, ввалюється помічник Ґледстон. Його довге обличчя виснажене і стривожене. Надворі все ще ніч, але несправжня сірість ранніх досвітків вже тьмяно лиже шибки вікон і стіни.

— Боже мій, — Гант дивиться на мене в святобливому жаху.

Я бачу цей погляд і сам зиркаю на простирадла і нічну сорочку, які до нитки просякли яскравою артеріальною кров’ю.

Його розбудив мій кашель; мій крововилив повернув мене додому.

— Ганте! — я хапаю ротом повітря і відкидаюся на подушки, надто слабкий, щоби навіть підняти руку.

Гант сідає на ліжко, бере мою долоню в свою. Я знаю, що він знає, що я при смерті.

— Ганте, — шепочу я, — багато новин. Прекрасних новин.

— Пізніше, Северне, — шикає він на мене. — Відпочивай. Я тут усе почищу, а ти мені все переповіси потім. У нас багато часу.

Я намагаюся підвестися, але спроможний тільки повиснути в нього на руці, вчепившись йому в плече своїми маленькими пальцями.

— Ні, — шепочу я, відчуваючи булькання в горлі та булькання у фонтані надворі. — Не так уже й багато часу. Зовсім небагато.

І тієї самої миті, вмираючи, я знаю, що не я — обраний сосуд для людського Абсінту, не ланка поміж штучним інтелектом і людським духом, і взагалі не Обранець.

Я просто поет, котрий помирає далеко від дому.

Розділ 42

Полковник Кассад загинув у битві.

Продовжуючи змагання з Ктирем, вихоплюючи вряди-годи бічним зором розмиту пляму Монети, Кассад у запаморочливому крені перемістився в часі й вивалився на світле осоння.

Ктир випустив Кассад а з рук і зробив крок назад, у його червоних очах, здається, відбивається кров, якою захлюпаний костюм полковника. Кров Кассада.

Військовий роззирнувся. Вони перебували в долині Гробниць часу, але в іншому часі, віддаленому часі. Замість пустельних скель і барханів високогір’я у пів-кілометрі від долини розкинувся ліс. На південному заході, де в Кассадів час містилися руїни Міста поетів, височіло живе місто, і його вежі та вали, вкриті куполами аркади, тьмяно світилися в надвечірньому сонці. Між містом на узліссі та долиною під лагідним вітром, що дмухав із віддалених схилів хребта Вуздечка, колихалася висока зелена лугова трава.

Ліворуч од Кассада, як і завжди, простягалася долина Гробниць часу, тільки тепер бескеди її стін обвалилися, розтріскалися під дією ерозії та зсувів ґрунту і рясно обросли високотрав’ям. Самі Гробниці виглядали геть як новенькі, щойно збудовані, а навколо Обеліска та Моноліту досі стояли робочі риштування. Кожна із надземних гробниць горіла щирим золотом, немовбито їх було оббито коштовним металом, а потім ще й відполіровано. Двері та входи до них було опечатано. Важке устаткування незбагненного призначення оточувало артефакти, оперізувало Сфінкса, і повсюди бігли грубі кабелі та тонкі, немов дротинки, стріли кранів. Полковник одразу збагнув, що він у майбутньому (на кілька соліть чи навіть тисячоліть уперед), і що Гробниці часу готувалися розпочати свій шлях назад у його власне минуле і далі.

Кассад озирнувся.

Шерег за шерегом на трав’яному схилі, де колись підносився вгору горб, стояло кілька тисяч чоловіків та жінок. Усі зберігали гробову тишу, були озброєні й вишикувані перед лицем Кассада, ніби бойові лави в очікуванні на свого проводиря. Декого захищало мерехтливе силове поле, інших же вирізняли тільки хутра, крила, луска, екзотична зброя та складне забарвлення, із яким полковник уже познайомився під час попереднього візиту з Монетою в місце / час, де його зцілили.

Монета. Вона стояла між Кассадом і масами. Її костюм мерехтів силовим полем над торсом, та ще вона була вбрана в чорний комбінезон, що здавався зробленим із оксамиту. На шиї дівчина мала червоний шарф, а через плече перекинула тонкий стрижень зброї. Очима вона прикипіла до Кассада.

Він трохи гойднувся, відчувши тяжкість своїх поранень під костюмом, але при цьому не зміг не помітити дечого в очах Монети, і від цієї несподіванки йому запаморочилася голова.

Вона його не знала. В її обличчі відображався подив... благоговіння?., таке саме, що й на всіх інших обличчях. У долині було тихо, тільки подекуди лопотіли вимпели на піках або низовий вітер шарудів у траві, а Кассад не міг відірвати погляду від Монети, як і вона — від нього.

Кассад зиркнув через плече.

Ктир стояв нерухомий, схожий на металеву статую, в десяти метрах від нього. Висока трава практично сягала по його колючі, вкриті лезами коліна.

За Ктирем усе війстя долини перегородили, доходячи майже до темного пасма тендітних дерев, цілі орди інших Ктирів, легіони Ктирів, лава за лавою Ктирів, сяючи у призахідному сонці нагостреними, мов скальпель, клинками.

Свого Ктиря, того самого Ктиря, полковник упізнав по близькості та плямах власної крові на його клешнях та панцирі. Очі створіння пульсували малиновим огнем.

— Ти — той самий, правда? — тихо запитав голос позаду.

Кассад крутнувся, і на якусь мить його накрила хвиля запаморочення. Монета стояла за кілька кроків від нього. Її волосся було коротко стриженим — такою він її пам’ятав з їхньої першої зустрічі. Ніжна шкіра, таємничі глибини зеленкуватих очей із вкрапленням карого кольору. Полковника під’юджувало бажання підняти руку і ледве торкнутися її вилиці, провести зігнутим пальцем по знайомому контуру нижньої губи. Але він стримався.

— Ти — той самий, — повторила Монета, і цього разу без запитальної інтонації. — Воїн, якого я напророчила цим людям.

— Ти мене не знаєш, Монето? — у кількох місцях Кассадові розрубали тіло майже до кістки, але не ці рани його зараз найбільше ятрили.

Вона похитала головою і до болю знайомим рухом змахнула волосся із лоба.

— Монета. Значить як «Донька Пам’яті», так і «Застережниця»[138]. Хороше ім’я.

— Воно не твоє?

Дівчина всміхнулася. Кассад пригадав, що бачив цей усміх у тому лісовому байраку, коли вони вперше кохалися.

— Ні, — тихо відказала співрозмовниця. — Поки що ні. Я сюди щойно прибула. Мої подорож і покровительство ще навіть не почалися, — і вона назвала йому своє ім’я.

Кассад кліпнув, підняв руку і торкнувся її щоки всією долонею.

— Ми кохали одне одного, — промовив він. — Зустрічалися на полях бою, загублених у пам’яті. І повсюди мене супроводжувала ти, — він озирнувся. — Усе це веде сюди, правда ж?

— Правда.

Кассад іще раз повернувся глянути на військо Ктирів у долині.

— То це війна? Кілька тисяч на кілька тисяч?

— Війна, — підтвердила Монета. — Кілька тисяч на кілька тисяч на десяти мільйонах світів.

Полковник заплющив очі й кивнув. Костюм накладав шви й перев’язки, колов у нього ультраморфій, але біль і слабкість від страхітливих ран довго було уже не стерпіти.

— Кажеш, на десяти мільйонах світів? — розплющив він очі. — То значить, це остання битва?

— Так.

— І переможець здобуде Гробниці?

Монета обвела оком долину.

— Переможець визначить, чи Ктир, уже закупорений у Гробницях, вирушить у минуле сам торувати шлях іншим... — вона кивнула на армію Ктирів. — Або ж останнє слово лишиться за людством — не тільки в минулому, а й у майбутньому.

— Не розумію, — напруженим голосом зізнався Кассад, — але солдатові рідко вдається розібратися в політичній ситуації, — він нахилився, поцілував здивовану Монету і зняв із неї шарф. — Я тебе кохаю, — промовив він і прив’язав тканину до цівки штурмової гвинтівки. Індикатори показували, що в запасі лишалася половина заряду і половина набоїв.

Федман Кассад зробив п’ять кроків уперед, став спиною до Ктиря, підняв руки до людей, що мовчки стояли на схилі пагорба, і прокричав:

— За свободу!

І три тисячі голосів відповіли йому:

— За свободу! — ревище з останнім словом не скінчилося.

Кассад розвернувся, високо тримаючи гвинтівку і вимпел. Ктир наблизився на півкроку, розкрив обійми в стійці та розгорнув пальці-леза.

Кассад здійняв поклик і кинувся на нього. За ним — Монета із високо піднятою зброєю. За ними — тисячі.

Згодом на кривавому бойовищі Монета з кількома іншими Обраними Воїнами знайшли мертвого Кассада, який все ще перебував у смертельних обіймах понівеченого Ктиря. Полковника обережно видобули з пастки, віднесли в намет, що вже чекав у долині, обмили його скалічене тіло і пронесли крізь маси людей до Кришталевого моноліту.

Тіло полковника Федмана Кассада вклали на біломармурові мари, а в ногах поставили його зброю. Серед Гробниць часу розклали велетенське багаття, що сповнило повітря світлом. По всій долині чоловіки й жінки сунули зі смолоскипами в руках, поки інші спускалися із ляпіс-лазурового неба — хтось у вутлому транспорті, більше схожому на бульки, інші — на енергетичних крилах або в оповитті зелено-золотих кругів.

Опісля, коли над залитою вогнем долиною, як і належить, загорілися холодним сяйвом зорі, Монета попрощалася з усіма і ввійшла у Сфінкс. Тисячі людей завели пісню. У далеких полях серед розгублених вимпелів та покинутих панцирів, серед броні, металевих клинків і розплавленої сталі повитикалися дрібні гризуни.

Ближче до півночі юрба покинула співи, ахнула і відступила назад — спочатку до входу в долину, а потім через поле і ген до тьмяно освітленого в темряві міста.

У долині замерехтіли великі Гробниці часу, і, перемінившись із золотого кольору на бронзу, розпочали свій довгий шлях назад.

Брон Ламія проминула Обеліск і наштовхнулася на стіну несамовитого вітру. Пісок до різі шмагав її шкіру та впивався пазурами в очі. Статичні блискавки іскрилися на вершечках бескидів, посилюючи і без того химерне сяйво навколо Гробниць. Жінка закрила обличчя руками і розмашистими кроками рушила далі, намагаючись примруженими крізь пальці очима не губити з виду стежини.

Вона помітила, що золоте світло, яке лилося із потрощених шибок Кришталевого моноліту та вкривало хвилі дюн на дні долини, густіше від загального сяйва, що ним сочаться Гробниці. Усередині Моноліту хтось був.

Брон присяглася йти прямо у Ктирів палац, докласти всіх зусиль, аби звільнити Силена, а потім вернутися до Сола, і при цьому не відволікатися на все інше. Та все ж вона не могла не побачити людського силуету всередині гробниці. Усе ще бракувало Кассада. Сол розповів їй про завдання, яке стояло перед Консулом, то, може, дипломат устигнув повернутися, поки лютувала буря? Про отця Дюре ніхто нічого не знав.

Брон наблизилася до сяйва і завмерла на мить край битого входу в Моноліт.

Усередині інтер’єр вражав своїми об’ємами. До ледь відчутного заскленого даху було не менше сотні метрів. Стіни зсередини виявилися прозорими, і сонячне світло перетворювало їхній колір на золото й умбру. Посеред широкого простору у важкому світлі перед нею розгорнулася ціла картина.

Вбраний у чорний армійський однострій, Федман Кассад лежав на своєрідних кам’яних марах. Його великі бліді руки були навхрест складені на грудях. У ногах йому розклали невідому Брон зброю, якщо не брати до уваги Кассадової штурмової гвинтівки. Обличчя полковника аж ніби витягнулося, хоча насправді було не худішим, ніж за життя. На ньому закарбувався спокій. У тому, що він загинув, сумнівів не виникало; навколо, наче запах ладану, висла мертва тиша.

Однак здаля увагу Брон привабив інший силует людини, і тепер вона не могла відвести від нього погляду.

Молода жінка — не старша тридцяти років — клячіла перед марами. На ній був чорний комбінезон, вона мала коротку стрижку, чисту шкіру і великі очі. Брон пригадала почуту під час їхньої тривалої подорожі оповідь вояка, пригадала дрібні риси примарної коханки Кассада.

— Монета, — прошепотіла Брон.

Молода особа стояла на одному коліні і простягнутою правою рукою трималася за камінь поруч із тілом Кассада. Навколо мар замерехтіло фіолетове силове поле і ще якісь інші енергії (що могутньо бриніли в повітрі); вони заломлювалися-обгортали Монету так щільно, що вся композиція неначе взялася серпанком та аурою.

Молода жінка підняла голову, прискіпливо поглянула на Брон, зіпнулася на ноги і кивнула їй.

Ламія зібралася було рушити їй назустріч, у її голові вже роївся з добрий десяток запитань, але хроноприпливи в гробниці виявилися такими потужними, що вони просто відкинули її назад у хвилі запаморочення і дежавю.

Коли вона знову підвела погляд, то мари лишилися на своєму місці, на них лежав укритий власним силовим полем Кассад, але Монети вже не стало.

Брон придушила в собі спокусу прожогом кинутися назад до Сфінкса, знайти Сола й усе йому переповісти, а потім дочекатися кінця бурі та ранку. От тільки понад піщане шелестіння та підвивання вітру Ламії здалося, що вона досі чує крики з тернового дерева, схованого завісою піску.

Піднявши вище комір, Брон покрокувала назад у штормовій, повернувши згодом на доріжку, що вела у Ктирів палац.

Скельний огром висів у безповітряному просторі, ніби карикатурна гора: зубаті шпичаки, гострі, як лезо ножа, гребені, абсурдні вертикальні стіни, вузькі карнизи, широкі скельні балкони і вкрита снігом вершина, на якій хіба що одна людина могла розміститися навстоячки, та й то тільки поставивши ноги разом.

Ріка петляла, звертаючи сюди з космосу, проминала багатошарове захисне поле на відстані півкілометра від гори, перетинала вологу трав’янисту улоговину, що розкинулася на її найширшому балконі, і сповільненим водоспадом пірнала на сотню метрів чи більше в напрямку наступної тераси, від якої відскакувала, майстерно розділившись на завислі мжичкою штучні цівочки, що потім знову стікали по стіні гори.

Засідання Трибуналу відбувалося на найвищій терасі. Сімнадцятеро Вигнанців (шестеро чоловіків, шестеро жінок і п’ятеро осіб невизначеної статі) розмістилися в камінному колі на моріжку, в свою чергу оточеному ширшим скельним цирком. Центром обох окружностей був Консул.

— Чи вам відомо, — запитала Громадянка Ґенґа, Речниця виборців Вільної громади Рою Тільця, — що нам відомо про вашу зраду?

— Так, — відповів Консул, котрий вирядився у свій найліпший синій боло-костюм, густо-малиновий плащ і капелюх на три роги.

— Відомо про те, що ви вбили Громадянку Анділ, Громадянина Ільяма, Шурфа Беца і Бізанспеша Торренса.

— Ім’я Анділ було мені відоме, — тихо промовив Консул. — Техніків — ні.

— Але ви їх убили?

— Так.

— Вас ніхто не провокував? Ви нікого не попереджали?

— Так.

— Убили, щоби заволодіти пристроєм, який вони доставили на Гіперіон. Устаткування, що, як ми вам казали, зруйнує так звані хроноприпливи, відкриє Гробниці часу і вивільнить Ктиря.

— Так, — Консул ніби сфокусував погляд на чомусь, розташованому десь над плечем Громадянки Ґенґи, але дуже-дуже далеко.

— Ми пояснювали, — правила далі Ґенґа, — що цей пристрій потрібно запустити після того, як ми відженемо кораблі Гегемонії. Коли наше вторгнення та окупація стануть невідворотними. Коли Ктиря можна буде... контролювати.

— Так.

— І все одно ви вбили наших співвітчизників, ввели нас в оману щодо інциденту і власноруч запустили пристрій набагато років передчасно.

— Так, — Меліо Арундес із Тео Лейном стояли обабіч Консула в одному кроці позаду нього. Обличчя в них були похмурі.

Громадянка Ґенґа склала руки. Висока жінка класичної зовнішності Вигнанців: голомоза, худа, вбрана у величні сині просторі шати, що, здавалося, вбирали світло. Обличчя її можна було назвати старим, але зморшок на ньому — не роздивитися. Очі мали темний колір.

— Хоч це і сталося ваші чотири стандартні роки тому, невже ви гадали, що ми забудемо? — спитала Ґенґа.

— Ні, — Консул опустив очі й зустрівся з нею поглядом. Складалося враження, що він усміхався. — У дуже небагатьох культурах пробачають зрадникам, Громадянко Ґенґо.

— І все ж таки ви повернулися.

Консул не став відповідати. Поруч із ним Тео Лейн відчував легіт, що ворушив його власний капелюх на три роги. Його досі не відпускало враження, що він спить. Поїздка сюди мала всі ознаки сюрреалістичності.

Троє Вигнанців зустріли їх у довгій гондолі з низькими бортами, що легко пливла тихою водою попід кораблем Консула. Із трьома відвідувачами з Гегемонії, котрі розмістилися посередині, Вигнанець на кормі відштовхнувся довгою жердиною, і човен рушив у зворотному напрямку, так ніби течія неуявної річки сама змінила свій плин. Коли вони наблизилися до водоспаду, Тео навіть заплющив очі, бо потік піднімався вертикально до поверхні їхнього астероїда. Проте через кілька секунд, розклепивши повіки, він помітив, що низ як був низом, так ним і лишився, а ріка, здавалося, бігла по-звичному, хоч трав’яниста сфера маленького світу тепер і висіла з однієї сторони, наче велика, опукла стіна, а зорі проглядали крізь двометрової товщини шар води під ними.

Потім вони здолали силове поле і потрапили за межі атмосфери, де їхня швидкість зросла, поки вони звивалися поворотами водяної стрічки. Ніби в трубі, вони пересувалися всередині іншого захисного поля (принаймні про це наполегливо свідчила логіка і відсутність незворотної та драматичної смерті), якому все ж таки бракувало вже звичного мерехтіння й оптичної текстури, що так заспокоювали на тамплієрівських кораблях-деревах або рідкісних відкритих туристичних платформах у космосі. Тут же — тільки ріка, тільки човен, тільки люди і безмежність усесвіту.

— Навряд чи вони цим користаються для транспортних потреб усередині Рою, — тремтячим голосом сказав доктор Меліо Арундес. Тео помітив, що Арундес побілілими пальцями вчепився в планшир[139] на човні. Ані Вигнанець на кормі, ані ті двоє, що сиділи на носу, не говорили нічого, хіба що один раз кивнули у відповідь на запитання Консула, чи це обіцяний їм транспорт.

— Річка — це показовий виступ, — тихо пояснив Консул. — Її використовують, коли Рій нікуди не рухається, а також для церемоніальних цілей. Запуск її під час зміни позицій — винятково ради зовнішнього ефекту.

— Аби вразити нас своїми переважаючими технологіями? — упівголоса спитав Тео.

Консул кивнув.

Річка звивалася та крутилася в космосі, часом навіть робила велетенські, нелогічні петлі, інколи загорталася в щільні спіралі, наче фібропластовий шнур, але завжди блищала під промінням гіперіонівського світила та зникала в перспективі перед їхніми очима. Інколи ріка заступала собою сонце, і тоді навколо розливалися величні кольори; Тео аж рота розкрив у подиві, коли вона утворила гігантський зашморг у сотні метрів над ними, і в її воді він розгледів на тлі сонячного кружальця обриси риби.

Але дно човна завжди лишалося їхнім низом, і неслися вони по водяному плесу, не перебитому водоспадами чи порогами, на практично припланетних швидкостях підльоту. Все одно що пірнути разом зі своїм каное вниз по височенному водоспаду і намагатися при цьому ще й отримувати задоволення — прокоментував свої відчуття Арундес кілька хвилин по тому, як почалася їхня плавба.

Ріка проминає окремі елементи Рою, що переповнюють небо фальшивими зірками: масивні розплідники комет, чиї вкриті пилом поверхні розграфлені геометричними фігурами суворих вакуумних посівів; сферичні міста з нульовою гравітацією, великі неправильної форми кулі з прозорою мембраною, більше схожі на неймовірних амеб із густою флорою та рясною фауною всередині; десятикілометрові енергетичні кущі, які росли століття за століттям, так що їхні внутрішні модулі та житлові відсіки з екологічними станціями більше нагадують крадений мотлох з епохи марнотратства імені О’Нілла[140] та світанку космічної ери; ліси-мігранти площею кількасот кілометрів, які скидаються на безмежні плавучі колонії ламінарії і прикріплені силовими полями та плутаним корінням з лозою до енергетичних кущів або командних модулів. Сферичні деревоформи погойдуються під гравітаційним вітерцем і під прямим сонячним промінням яро палають зеленими, густо-оранжевими та сотнями інших відтінків осені на Старій Землі; випотрошені астероїди, давно покинуті своїми мешканцями, тепер перетворені на автоматизовані фабрики і заводи з обробки та переробки металу, кожен сантиметр їхньої поверхні вкритий підіржавілими конструкціями, димарями та скелетами градирень, відсвіт їхніх термоядерних огнів усередині перетворює кожну з таких крихітних планеток на подобу кузні Вулкана; велетенські док-сфери, масштаб яких угадувався лише із розмірів факельників та крейсерських зорельотів, які пурхали над ними, так ніби це сперматозоїди копошилися біля яйцеклітини, намагаючись пробитися крізь її оболонку... і найбільш пам’ятне — організми, що, може, народилися чи, може, з’явилися штучним шляхом (а радше були і тим, й іншим водночас) і мали форму гігантських метеликів, що розгортали крила назустріч енергіям сонця, — комахи, що були космічними кораблями, або навпаки: їхні вусики націлені на річку і гондолу з пасажирами, фасеткові очі блищать у зоряному світлі, а менші крилаті постаті — люди — влітають у відкритий трюм черева завбільшки з док спускових апаратів ударного корабля ЗСГ, а опісля вилітають із нього.

І нарешті гора — справжнє гірське пасмо. Деякі скелі всіяні водянками сотень житлових відсіків, інші відкриті космосу, але все одно густо населені, треті з ними єднаються підвісними містками завдовжки по тридцять кілометрів або річками-притоками. Величні самотні вершини — порожні й симетричні, наче якісь дзен-сади. Вінчала це розмаїття гора, вища від вулкана Олімп на Марсі чи гори Гілларі на Есквіті, до якої свій передостанній стрибок у порожнечу робила ріка, линучи до її маківки. Останні пару кілометрів карколомного падіння Тео, Консул і Арундес, бліді й мовчазні, відчували весь страх їхньої шаленої швидкості. Неймовірну останню стометрівку річка долала, скидаючи енергію, їх усіх знову оточувала велична атмосфера. Зупинився човен на трав’янистій луці, де чекав уже Трибунал Рою Вигнанців, і каміння навколо височіло у мовчазному колі Стоунгенджу.

— Якщо вони хотіли мене приголомшити, — прошепотів, зістрибуючи на моріжок Тео, коли човен остаточно пристав до берега, — то їм це вдалося.

— Навіщо ви повернулися в Рій? — запитала Громадянка Ґенґа. Жінка міряла галявину кроками із грацією, яка тільки можлива під дією нікчемної сили тяжіння і притаманна тим, хто народився у невагомості.

— На прохання Директриси Ґледстон.

— І ви прилетіли, не зважаючи на те, що можете поплатитися своїм життям?

Консул був надто великим джентльменом і дипломатом, аби дозволити собі зараз знизати плечима, проте вираз його обличчя передавав приблизно те саме відчуття.

— Що потрібно Ґледстон? — спитав інший Вигнанець, чоловік, котрого Ґенґа представила як Речника виборців Шурфа Мінмуна.

Консул переказав п’ять пунктів Виконавчої директриси.

Речник Мінмун склав руки і поглянув на Громадянку Ґенґу.

— Тепер відповідатиму я, — промовила вона і поглянула на Арундеса з Тео. — Ви двоє також уважно слухайте, бо може так статися, що чоловік, котрий поставив ці питання, не повернеться з вами назад на корабель.

— Одну хвилиночку, — виступив уперед Тео, звертаючись до вищої Вигнанки, — перш ніж виносити вирок, ви повинні врахувати те, що...

— Тиша, — скомандувала Речниця Громадянка Ґенґа, але Тео вже змовк, коли Консул поклав йому руку на плече.

— Тепер на ці питання відповідатиму я, — повторила Ґенґа. Високо над нею тишком, немов табунець рибок, виписуючи зиґзаґи й віражі на трьохстах «же», промайнули зо два десятки малих військових кораблів, яких армійці Збройних сил прозвали «уланами».

— По-перше, — почала Ґенґа, — Ґледстон питає, навіщо ми атакуємо Мережу, — вона змовкла на хвильку, озирнувши інших шістнадцятьох Вигнанців на цих зборах, і продовжила далі: — Не атакуємо. Крім цього Рою, що намагається взяти під контроль Гіперіон до відкриття Гробниць, жоден інший Рій на Мережу не нападає.

Усі троє представників Гегемонії аж ступили до неї на крок ближче. Навіть Консул розгубив увесь свій наліт замисленого спокою та, затинаючись, заторохтів:

— Але ж це неправда! Ми бачили...

— Я бачив голограми «світлом-плюс» із...

— Небесну Браму знищено! Божегай спалено!

— Тиша! — скомандувала Громадянка Ґенґа. І в цій тиші правила далі: — Тільки цей Рій б’ється із Гегемонією. Наші Братні Рої там, де їх і засікли спочатку ваші детектори великого радіусу дії... рухаються геть від Мережі, тікають від інших провокацій, як із нападом на Брешію, щоби таке не повторилось у подальшому.

Консул потер обличчя, наче прокинувшись від сну:

— Але хто ж тоді?..

— Саме так, — не дала йому закінчити Громадянка Ґенґа. — Хто має здатність розкласти таку шараду? Хто має мотив винищувати людство мільярдами?

— Корд? — видихнув Консул.

Гора поволі оберталася, і цієї миті вони потрапили в нічну тінь. Конвекційні процеси дихнули вітром із вершини й зашаруділи шатами Вигнанців і плащем Консула. Над їхніми головами зорі ніби вибухнули яскравим світлом. Великі камені в колі Стоунгенджу, здавалося, аж світилися від накопиченого всередині тепла.

Тео Лейн став поруч із Консулом, побоюючись, що дипломат знепритомніє.

— Нам доводиться вірити вам на слово, — промовив генерал-губернатор речниці Вигнанців. — Це безглуздо.

Ґенґа і не моргнула:

— Ми вам продемонструємо докази. Дані радарів Поєднувальної Безодні. Зоряні карти в прямому ефірі від наших Братніх Роїв.

— Поєднувальної Безодні? — перепитав Арундес. У його зазвичай спокійному голосі тепер вчувалося збудження.

— Того, що ви звете «світлом-плюс», — Речниця Громадянка Ґенґа підійшла до найближчого каменя і провела рукою по його шерехатій поверхні, ніби набираючись його внутрішнього тепла. Вгорі крутили свої піруети зірки.

— Що стосується другого запитання Ґледстон, — промовила вона, — то ми не знаємо, де перебуває Корд. Сторіччями ми тікаємо від нього, б’ємося із ним, шукаємо його і боїмося, але знайти його поки не пощастило. Це ви нам повинні дати відповідь на це запитання! Адже ми проголосили війну паразитичній сутності, яку ви звете ТехноКордом.

Консул аж присів.

— Не маємо жодної гадки. Керівництво Мережі провадило пошуки від початку самої Гіджри, але він невловимий, ніби справжнісіньке Ельдорадо. Ніяких вам потаємних планет, масивних астероїдів, нашпигованих апаратурою, жодного натяку на жодному зі світів Мережі, — він утомлено повів лівою рукою. — Наскільки ми можемо висновувати, то це ви переховуєте Корд в одному зі своїх Роїв.

— Не переховуємо, — промовив Речник Шурф Мінмун.

Нарешті Консул знизав плечима.

— Під час Великої Розвідки, здійсненої за часів Гіджри, було виявлено тисячі планет, і все, що не набирало бодай дев’яти цілих семи десятих за десятибальною шкалою подібності до Землі, залишалося поза нашою увагою. Корд може перебувати будь-де, керуючись маршрутами перших астрогаторів і дослідників. Нам їх ніколи не знайти... а якщо і знайдемо, то вже роки минуть зі знищення Гегемонії. Ви були нашою останньою надією в цих пошуках.

Ґенґа помотала головою. Коли лінія термінатора з бентежною швидкістю спускалася льодовими полями, високо над ними маківка гори зловила промені сходу сонця.

— По-третє, Ґледстон питає про наші умови припинення вогню. Крім цього Рою, в цій системі, ми наступальних дій не ведемо. І припинимо вогонь, щойно візьмемо Гіперіон під свій контроль... а це вже геть близько. Ми щойно одержали інформацію про те, що під нашими експедиційними силами тепер столиця і космопорт.

— Чорта з два, — Тео підсвідомо стиснув кулаки.

— Чорта з три, — Громадянка Ґенґа непохитна. — Перекажіть Ґледстон, що тепер ми готові приєднатися до вашої боротьби із ТехноКордом, — вона обвела поглядом мовчазних членів Трибуналу. — Однак враховуючи, що ми за багато років лету від Мережі, а до ваших телепортів у нас довіри немає, то наша допомога полягатиме не інакше як у відплаті за нищення вашої Гегемонії. Ми за вас помстимося.

— Ви нас прямо заспокоїли, — сухо промовив Консул.

— По-четверте, Ґледстон питає, чи можемо ми зустрітися. Відповідь: так... якщо вона, як стверджує, має охоту прибути в систему Гіперіона. Саме задля цієї нагоди ми зберегли армійську сферу сингулярності. Телепортом ми не подорожуємо.

— А чому? — поцікавився Арундес.

Тут заговорив третій Вигнанець, не представлений їм, укритий хутром і з прекрасними, відмінними від звичних, пропорціями:

— Пристрій, що ви його звете телепортом, — це наруга... плюндрування Поєднувальної Безодні.

— А... то це з релігійних міркувань, — кивнув із розуміючим виразом Консул.

Кудлатий Вигнанець із екзотичними смугами рішуче помотав головою:

— Ні! Мережа телепортів — це ярмо на шиї людства. Контракт на рабське запобігання перед тими, хто прирік вас на застій. Цього ми не потерпимо.

— По-п’яте, — продовжувала Громадянка Ґенґа, — що стосується згадки Ґледстон про вибуховий пристрій за принципом дії жезла смерті — це не інакше як шитий червоними нитками ультиматум. Та як ми вже раніше казали, націлений він на хибного супротивника. Ті сили, що нищать вашу слабку занепадницьку Мережу, не мають нічого спільного з Родами Дванадцятьох Братніх Роїв.

— Нам доводиться вірити вам лиш на слово, — повторив Консул. Тепер своїм твердим бунтівним поглядом він прикипів до Ґенґи.

— Можете нічому не вірити, — відказала Громадянка Ґенґа. — Старійшини Родів нічого не винні рабам Корду. Але це істина.

Коли Консул трошки повернувся в сторону Тео, то здавався якимось розгубленим.

— Ми маємо негайно це переказати Ґледстон, — він знову розвернувся до Ґенґи: — Чи можна моїм друзям повернутися на корабель, аби переслати вашу відповідь, Речнице?

Ґенґа кивнула і жестом дала знати, щоби ладнали гондолу.

— Нікуди без вас ми не підемо, — заявив Консулу Тео, ставши між ним і найближчим Вигнанцем, ніби намагаючись оборонити старшого товариша своїм тілом.

— Підете, — Консул торкнувся плеча Лейна. — Вже йдете. Мусите.

— Він має рацію, — Арундес потягнув Тео за собою, поки юний генерал-губернатор знову не розкрив рота. — Це надто важлива інформація, щоби ризикувати шансом її повідомити. Ви йдіть, а я лишуся.

Ґенґа махнула двом кремезнішим екзотичним Вигнанцям.

— Ви обоє повернетеся на корабель. Консул залишиться. Трибунал ще не виніс ухвали про його долю.

Арундес із Тео розвернулися із піднятими кулаками, але кошлаті Вигнанці схопили їх і понесли, наче двійко дорослих сповили дрібних, але неслухняних дітей.

Консул простежив поглядом, як їх посадовили у гондолу, і придушив у собі бажання помахати їм на прощання, поки човен плив двадцять спокійних метрів рікою, а потім зник із поля зору, пірнувши за край тераси та знову об’явившись під час підйому водоспадом геть у чорноту космосу. За кілька хвилин він остаточно щез у яскравому сяйві сонця. Чоловік поволі розвернувся, обвівши поглядом усе коло, усіх сімнадцятеро Вигнанців.

Сол Вайнтрауб сидів поміж великих лап Сфінкса і спостерігав за тим, як ущухає буря, слабне вітер — ось його вереск уже схожий на зітхання, а от і на шепіт. Запони із куряви зморщуються та розступаються, відкриваючи зорі, і нарешті довга ніч угомонюється, перетворившись на страхітливу тишу. Гробниці горять як ніколи яскраво, але нічого не вийшло зі сліпучого проходу до Сфінкса, та й зайти досередини Сол не подужав; палюче світло ніби тисячею незборимих пальців навалилося на груди Вайнтрауба: скільки би він не вгинався та не тужився, ближче ніж на три метри старому підібратися не вдалося. Що б не стояло, не ворушилося і не чекало всередині, усе губилося на фоні яскравого вогню.

Сол усівся на кам’яну сходинку і тримався за неї, поки його шарпали хроноприпливи і змушували плакати у несправжніх нападах дежавю. Здавалося, всього Сфінкса гойдало і хилило у несамовитому штормі антиентропійних полів, які то розширювалися, то скорочувалися.

Рахіль.

Сол нікуди не піде, поки зберігається хоч найменший шанс, що його донька вижила. Лежачи на холодному камені, дослухаючись до того, як втамовуються крики вітру, він спостерігав за появою холодних зірок, за слідами метеорів і лазерними ударами та контрударами списів в орбітальній битві. Десь глибоко в серці Вайнтрауб знав, що ту війну програно, що Мережа в небезпеці, що великі імперії гинуть на його очах, а людський рід зависнув, ризикуючи скотитися у будь-що — у нескінченну ніч або ж... Та йому було байдуже.

Не байдужа Солові Вайнтраубу була тільки його донька.

Лежачи там, змерзлий, побитий подувами вітру й наскоками хроноприпливів, увесь у синцях від утоми, спорожнілий від голоду, Сол почувався навіть якимось утихомиреним. Він оддав немовля почварі, але не тому, що так повелів Бог, не через те, що так забажали його страх або фатум, а лише тому, що вві сні про це його просила власна донька; це вона сказала, що все гаразд, що так потрібно вчинити, що їхня любов (Сари, Рахілі) цього вимагала.

«Хай там як, — міркував Сол, — хай усупереч логіці та надіям, Авраамова відповідь Богу залежить від наших снів і любові найрідніших».

Комлоґ Сола більше не працював. З моменту, як він передав своє немовля при смерті в руки Ктиря, могло минути від години до п’яти. Сол лежав, обхопивши камінь, а хроноприпливи підкидали Сфінкса, ніби крихітне суденце на хвилях великого моря. Чоловік дивився на зорі та на битву в космосі.

Небом пливли іскри, яскраво спалахуючи, наче наднові, коли на них натрапляв лазерний промінь, і потім падали дощем із розплавленого брухту, розпечені до білого, червоні, обійняті голубим полум’ям і, врешті-решт, — чорні. Сол уявляв, як палають спускові катери, уявляв, як солдати Вигнанців і десантники Гегемонії із криками вмирають в атмосфері та розплаві титану... він намагався уявити це... і не міг. Старий зрозумів, що космічні битви, пересування флотів, падіння імперій його уяві не підвладні, їм далеко до його сховків співчуття та розуміння. Це справа для Фукідіда, Тацита, Кеттона[141] чи У. Сол був знайомий зі своїм сенатором від Світу Барнарда, зустрічався із нею кілька разів під час того, як вони із Сарою шукали порятунку від хвороби Мерліна, що нею заразилася Рахіль, але не міг уявити Фельдштайн у міжзоряній війні таких масштабів та й будь-чому іншому, серйознішому від церемонії відкриття нового медичного центру в столиці Буссарі або спілкуванні з виборцями під час університетського мітингу в Крофорді.

Сол ніколи не зустрічався особисто з нинішньою Виконавчою директрисою Гегемонії, але як науковець милувався її витонченими обробками промов таких класичних постатей Черчилля, Лінкольна, Альварес-Темпа. От тільки зараз, лежачи між великими лапами великої кам’яної тварини та плачучи за донькою, Сол не міг уявити, що було в думках цієї жінки, коли вона виносила ухвали, які проклянуть або врятують мільярди, збережуть найбільшу імперію в людській історії або зрадять її.

Солові було начхати. Він хотів повернути доньку. Він хотів, щоби Рахіль жила — незважаючи на всю логіку, яка стверджувала протилежне.

Лежачи між кам’яних лап Сфінкса на обложеній планеті роздертої війною імперії, Сол Вайнтрауб витирав з очей сльози, аби краще бачити зорі, і думав про поезію Єйтса «Молитва за мою доньку»:

Сол усвідомив: усе, чого він хоче, — це та сама можливість знову переживати про ці прийдешні роки страхами й переляками пересічного батька. Нікому не дозволити вкрасти й знищити хворобою її дитинство, підліткові літа та незграбну юність.

Своє життя Сол провів, мріючи, як поверне те, що поверненню не підлягало. Він згадав той день, коли він заскочив Сару за складанням немовлячих речей Рахілі в скриню, згадав її сльози і власне відчуття втрати дитини, котра все ще в них була, але вже була втрачена через простеньку стрілу часу. Тепер він розумів, що повернути можна хіба що пам’ять: Сара мертва і вже точно нікуди не вернеться, друзі і світ дитинства Рахілі канув у Лету назавжди, і навіть суспільство, яке він покинув усього лишень пару тижнів тому, вже в процесі докорінних змін і втрат.

Мізкуючи про це, лежачи між пазуристих лап Сфінкса, поки навкруги вщухав вітер і загорялися фальшиві зорі, Вайнтрауб пригадав частину з іншого вірша Єйтса[143], набагато зловіснішого:

Сол не знає. Сол знову усвідомлює, що йому начхати. Сол хоче повернути собі доньку.

Схоже, Воєнна рада досягла консенсусу — бомбі бути.

Хоча Міна Ґледстон засідає в голові стола, але їй по-особливому неприємні відчуття самості, які накотилися на неї через недосипання протягом надто тривалого часу. І заплющити очі, бодай на секунду, означає скотитися вниз по чорній льодовій гірці втоми, а тому повік вона не склеплює, навіть коли очі горять огнем і дзуміння нескінченних рапортів, бесід і термінових нарад стишується за цупкими запонами виснаження.

Усі члени Ради спостерігали за тим, як жаринки оперативного з’єднання 181.2 — ударна група капітана Лі — згасали одна за одною, поки з первинних сімдесяти чотирьох не лишилася тільки дюжина, що вперто просувалася до центру все ближчого Рою. Серед живих і крейсер Лі.

Під час мовчазного декласування, цієї абстрактної та все ж таки напрочуд привабливої презентації наглої й занадто реальної смерті, адмірал Сінґх і генерал Морпурґо нарешті дали свою понуру оцінку цієї війни.

— ...Збройні сили та Нове бусидо розраховані на регіональні конфлікти, незначні сутички, наперед окреслені межі та скромні цілі, — підсумував Морпурґо. — Маючи при зброї менше півмільйона людей у ЗСГ, ми навіть не виходимо на кількісні показники деяких із країн Старої Землі тисячолітньої давнини. Рій спроможний потопити нас завдяки банальній кількісній перевазі й виграти за суто арифметичними показниками.

Сенатор Колчев люто подивився на нього із протилежного краю стола. Лузієць активно — набагато жвавіше від Ґледстон — проявляв себе під час дебатів, що відбулися після заслуховування рапортів, і питання адресували йому значно частіше, ніж Директрисі, так начебто раптом усі підсвідомо збагнули, що влада покидає її і смолоскип проводу незабаром перейде в інші руки.

Рано ще, міркує Ґледстон, склавши пальці хаткою й обіпершись на них підборіддям, поки Колчев шпетить генерала.

— ...про відступ і захист головних планет другої хвилі, звісно, включно із Центром Тау Кита, але ж не забувати й про інші важливі промислові світи: Малий Ренесанс, Фудзі, Денебі-Фір, Луз?

Генерал Морпурґо подивився собі під носа і пошарудів паперами, ніби намагаючись приховати спалах гніву в очах:

— Сенаторе, друга хвиля вичерпає свій перелік цілей за десять стандартних днів. Удар по Малому Ренесансу відбудеться за дев’яносто годин. Я ж зараз кажу про те, що з нинішніми розміром, структурою і технологіями, доступними Збройним силам, я не певен, що нам удасться відстояти хоча би одну планету... наприклад, ЦТК.

Тут підскочив сенатор Какінума:

— Генерале, це не прийнятно!

— Згоден, сенаторе, — підвів погляд Морпурґо, — але така правда життя.

Голова Президії Про Тем Дензел-Гайят-Амін мотав шпакуватою чуприною:

— Це безглуздо. Невже не існувало ніяких планів захисту Мережі?

Із місця йому відповів адмірал Сінґх:

— Найгірші сценарії можливих загроз свідчили про те, що якщо Рої вирішать нас атакувати, в нас буде мінімум вісімнадцять місяців на підготовку.

Прокашлявся міністр дипломатії Персов:

— Емм... якщо ми збираємося здати двадцять п’ять планет Вигнанцям, адмірале, то скільки мине часу, перш ніж обидві хвилі становитимуть небезпеку решті планет Мережі?

Сінґху навіть не треба було звірятися із записами чи комлоґом:

— Залежно від цілі, пан-Персове. Найближча до них планета Всемережжя, Есперанс, розташована у дев’яти стандартних місяцях льоту для найпершого Рою. Найвіддаленіша — Домашня система — за чотирнадцять років на рушіях Гокінґа.

— Цього досить, аби перевести економіку на воєнні рейки, — озвалася сенатор Фельдштайн. Її виборцям у Світі Барнарда лишилося жити менше сорока стандартних годин. І вона заприсяглася, що буде разом із ними, коли настане кінець. Її голос був чітким та позбавленим емоцій. — У цьому є сенс. Обмежити витрати. Навіть загубивши ЦТК та ще зо два десятки планет, Гегемонія спроможна продукувати неймовірні ресурси для війни... навіть за дев’ять місяців. У Вигнанців підуть роки на те, щоби проникнути вглиб Мережі, тому ми повинні задавити їх своєю індустріальною масою.

— Під час першої та другої хвиль нападу ми втратимо деякі незамінні ресурсні бази. Удар по економіці Мережі буде просто приголомшливий, — похитав головою міністр оборони Імото.

— А в нас є інший вибір? — поцікавився Петерс, сенатор від Денебі-Драй.

Усі очі звернулися до особи, котра сиділа поруч із радником штучних інтелектів Альбедо.

Ніби задля акценту на врочистості моменту до складу Воєнної ради була введена нова персона-Штінт, якій доручили представити урядовцям пристрій, що носив таку неоковирну назву: «зброя типу смертельного жезла». Радник Нансен, чоловік високий, засмаглий, розслаблений, вражаючий, переконливий і гідний довіри, аж пашів рідкісною харизмою лідерства, завдяки якій такі особи і подобаються та варті поваги з перших хвилин.

Міна Ґледстон із самого початку відчула відразу і страх до нового радника. Директрисі здавалося, що цю проекцію експерти Штінтів сконструювали саме для того, щоби люди їй вірили та корилися — що, власне, вже й відбувалося за столом. Вона боялася, що звістка, яку їм ніс Нансен, означала смерть.

Технологія жезла смерті була відома в Мережі досить тривалий час. Її розробив ТехноКорд, а у використання вона надходила тільки Збройним силам та спеціально вишколеним службам безпеки Будинку уряду й особистим Преторіанцям Ґледстон. Жезл не опікав, не вибухав, не стріляв, не плавив і не спопеляв. Він не видавав ніяких звуків, він нічого не випромінював у видимому діапазоні, не лишав по собі звукового сліду. Його ціль просто вмирала.

Тобто — якщо ця мішень була людиною. Радіус дії жезла обмежувався всього лише п’ятдесятьма метрами, але в його межах люди, на яких він був націлений, гинули, а тварини та все інше — аж ніяк. Розтини показували, що синапси в жертви перебували в абсолютно переплутаному стані, але інших пошкоджень виявити не вдавалося. Жезли смерті просто покладали край вашому існуванню. Багато поколінь офіцери ЗСГ використовували їх як персональну зброю на близькій дистанції і вважали атрибутами влади.

Тепер же, за словами радника Нансена, ТехноКорд довів до бездоганного стану пристрій, що діяв за принципом жезла смерті у великих масштабах. Штучні інтелекти довго вагалися, чи ставити людей до відома про його існування, але з огляду на термінову й жахливу загрозу вторгнення Вигнанців...

Питання сипалися завзято й інколи здавалися цинічними, причому військові сприймали новину набагато скептичніше, ніж цивільні. Так, пристрій, що діє за принципом жезла смерті, може позбавити нас Вигнанців, але що робити з громадянами Гегемонії?

Евакуюйте їх у сховища на одній із лабіринтових планет, відказував Нансен, повторюючи попередній план радника Альбедо. П’ятикілометровий шар гірської породи захистить людей від будь-яких наслідків поширюваних жезлом смерті хвиль.

Яка проникаюча сила цього смертельного випромінювання?

Смертоносна дія обмежена радіусом у три світлові роки, холодно і впевнено заявив Нансен, абсолютний торговець смертю у своїй передостанній рекламній репліці. Такого діапазону має вистачити, щоби повністю зачистити будь-яку систему від Рою-нападника. І він не шкідливий для найближчих від місця застосування зоряних систем. Дев’яносто два відсотки планет Мережі розташовані за п’ять світлових років одна від одної і далі.

А що з тими, кого неможливо буде переправити у сховища? Це наполегливе питання прозвучало із вуст Морпурґо.

Радник Нансен усміхнувся і розкрив долоню, ніби показуючи, що він нічого не приховує. Не вмикати пристрою, поки влада не переконається, що всіх громадян Гегемонії евакуйовано або захищено, відповів він і додав: — «Урешті-решт, процес повністю контролюватимете ви».

Фельдштайн, Сабенсторафем, Петерс, Персов та багато інших ураз піднеслися духом. Таємна зброя, що покладе край усім таємним озброєнням. Вигнанців можна попередити... організувати демонстрацію.

Перепрошую, проказав радник Нансен. Його зуби, коли він усміхався, засліплювали своєю білизною не згірш від його білого костюма. Про демонстрацію не може бути й мови. Зброя функціонує так само, як і жезл смерті, тільки у набагато більших масштабах. Усе майно лишиться неушкодженим, ніяких вибухових чи ударних хвиль, що піддаються вимірюванню на рівні, вищому від нейтрино. Одні лише мертві загарбники.

А задля демонстрації, пояснив радник Альбедо, просто застосуйте його на одному з Роїв Вигнанців.

Це аж ніяк не применшило ентузіазму Воєнної ради. Ідеально, заявив Ґіббонс, спікер Речі Спільної, обираємо один Рій, випробовуємо пристрій, відправляємо результати по «світлу+» в інші Рої і даємо їм одну годину на те, щоби припинити напади. Не ми спровокували цю війну. Краще мільйони мертвих супротивників, ніж війна, що забиратиме ще впродовж десяти років життя десятків мільярдів.

«Хіросіма», — проказала Ґледстон. І це був її єдиний коментар за весь день. Та й промовила вона це слово тихо, так що почути його змогла тільки помічниця Седептра.

Морпурґо розжився на ще одне запитання: ми точно знаємо, що смертоносне проміння на відстані трьох світлових років стає безпечним? Відбувалися якісь випробування?

Радник Нансен усміхнувся. Якби він відповів «так», то це б означало, що десь мають лежати гори трупів. Якби він сказав «ні», то серйозно скомпрометував би надійність пристрою. Ми впевнені, що він спрацює, проказав він. Симуляція, яку ми провели, була надто проста й захищена, щоби ставити це під сумнів.

«Те саме Штінти Київської групи казали про першу сингулярність для телепорту, — подумала Ґледстон. — Ту саму, що зруйнувала Землю». Але вголос не сказала нічого.

І тим не менш Сінґх, Морпурґо, Ван Зейдт і їхні фахівці зіпсували все задоволення Нансену, коли резонно зауважили, що Море Безкрає не можна оперативно евакуювати, а єдиним світом із першої хвилі, що міг похвалитися своїм лабіринтом, був Армаґаст в одному світловому році від Пацема та Свободи.

Щира, запопадлива усмішка радника Нансена нікуди не поділася.

— Вам потрібна демонстрація, — тихо проказав він. — Що ж, у цьому є сенс. Хочете показати Вигнанцям, що не терпітимете їхнього вторгнення, але при цьому завдати мінімальної шкоди життю? Крім того, потрібно захистити місцеве населення, громадян Гегемонії? — він зробив паузу і поклав руки на стіл. — Тоді що ви скажете про Гіперіон?

Гул за столом одразу посилився.

— Але ж ця планета не в складі Мережі, — зауважив спікер Ґіббонс.

— Якщо на її орбіті армійський телепорт, то вважайте, що в Мережі, — викрикнув Ґаріон Персов із дипломатичного відомства, очевидно, завзятий прихильник цієї ідеї.

Суворий вираз на обличчі генерала Морпурґо не зник.

— Йому там жити лишилося якихось пару годин. Зараз ми боронимо сферу сингулярності, але наш захист можуть прорвати з хвилини на хвилину. Велика частина Гіперіона вже у руках Вигнанців.

— Але ж співробітників служб Гегемонії ви евакуювали? — уточнив Персов.

— Усіх, крім генерал-губернатора, — відповів Сінґх. — Його не вдалося знайти під час того безладу.

— Яка прикрість, — непереконливо промовив міністр Персов, — але ж суть у тому, що лишилися там переважно місцеві тубольці, яким легко дістатися лабіринту, правильно?

Барбра Ден-Ґіддіс із Міністерства економіки, чий син завідував фібропластовою плантацією в околицях Порт-Романса, спитала:

— За три години? Неможливо.

Підвівся Нансен:

— А от я у цьому не впевнений. Ми можемо надіслати в столицю попередження решткам місцевого самоврядування «світлом-плюс», щоб вони негайно розпочали евакуацію. Входів у лабіринт на Гіперіоні тисячі.

— Столиця Кітс в облозі, — прогарчав Морпурґо. — Уся планета зазнає атак.

Радник Нансен із сумним виглядом кивнув:

— І невдовзі весь тамтешній люд буде скарано на горло варварами-Вигнанцями. Це складний вибір, пані та панове. Проте наш пристрій спрацює. І в системі Гіперіона вторгнення просто зникне як явище. Ми можемо порятувати мільйони на планеті, а вплив того, що може відбутися, на інші сили Вигнанців важко переоцінити. Нам відомо, що їхні так звані Рої спілкуються за допомогою «світла-плюс». Ліквідація першого Рою, який атакував простір Гегемонії, стане бездоганним фактором стримування.

Нансен іще раз похитав головою й озирнувся практично з батьківською стурбованістю в очах. Таку виболену щирість просто неможливо розіграти:

— Вирішити можете тільки ви. Вам судилося взяти цю зброю до рук або відмовитися від цієї думки. Кожна людська смерть завдає Кордові справжнього болю... так само, як ми не можемо собі дозволити гаяти час і сидіти склавши руки, коли на кону здоров’я мільярдів людей... — Нансен ще раз розгорнув долоні, востаннє похитав головою і зайняв своє місце, віддавши винесення ухвали на совість і розум людей.

Дорадники за довгим столом усі враз загомоніли. Дискусія перетворилася на люту суперечку.

— Директрисо! — гукнув генерал Морпурґо.

У раптовій тиші Ґледстон підвела погляд до голографічних моніторів, що висіли в темряві над їхніми головами. Рій у системі Моря Безкрайого падав на океанічний світ, ніби кривавий потік, що готувався змити крихітну блакитну щітку. З усього оперативного з’єднання 181.2 світилося тільки три жаринки, і поки мовчазна Рада за ними спостерігала, дві з них погасли. А після них — й остання.

Ґледстон прошепотіла у свій комлоґ:

— Зв’язківці, наприкінці від адмірала Лі було хоч щось?

— Центр управління нічого не одержував, Виконавча директрисо, — прозвучало у відповідь. — Тільки стандартна телеметрія «світлом-плюс». Схоже, до центру Роя вони не пробилися.

Ґледстон із Лі сподівалися захопити кількох Вигнанців і допитати їх, щоби безсумнівно ідентифікувати ворога. Тепер же цей молодий і здібний звитяжець загинув. Загинув, виконуючи розпорядження Міни Ґледстон, разом із змарнованими сімдесятьма чотирма лінійними кораблями.

— Телепорт Моря Безкрайого знищений плазмовою вибухівкою, спрацювала автоматика, — доповів адмірал Сінґх. — Передові елементи Рою входять у навколомісячний оборонний периметр.

Усі мовчали. Голограма демонструвала, як припливна хвиля криваво-червоних вогників затоплює систему Моря Безкрайого, навколо якого поступово згасали останні оранжеві іскорки.

Кількасот кораблів Вигнанців лишилися на орбіті і тепер, напевно, винищували елегантні плавучі міста й океанічні ферми, перетворюючи їх на обійняті пожежами румовища. Але більша частина хвилі покотилася далі, геть із області, зображення якої демонстрував проектор.

— Система Есквіта в трьох стандартних годинах і сорока одній хвилині, — озвучив дані технік біля екрана.

— Пропоную голосувати за проведення демонстрації в системі Гіперіона, — підвівся сенатор Колчев, удаючи, що звертається до Ґледстон, але насправді говорячи до натовпу.

Міна Ґледстон постукувала пальцями по нижній губі.

— Ні, ми не голосуватимемо, — промовила вона. — Ми скористаємося пристроєм. Адмірале, приготуйте факельник, озброєний ним, до квантування в систему Гіперіона, а потім ретранслюйте попередження всім планетам і Вигнанцям. Дайте їм три години. Міністре Імото, шифровані повідомлення «світлом-плюс» на Гіперіон, перекажіть їм, що вони зобов’язані... повторюю, зобов’язані... негайно сховатися в лабіринті. Повідомте, що ми випробовуємо нові озброєння.

Морпурґо витер піт з обличчя:

— Директрисо, ми не можемо ризикувати і дозволити Вигнанцям здобути пристрій.

Ґледстон перевела погляд на Нансена, щосили намагаючись не виказати всього того, що вона про нього думає:

— Раднику, пристрій можна настроїти на самознищення, якщо корабель потрапить у ворожі руки або під нищівний вогонь?

— Так, Виконавча директрисо.

— Виконуйте. Познайомте відповідних експертів Збройних сил із необхідними безаварійними системами, — вона розвернулася до Седептри: — Підготуйте мережеву трансляцію, заплануйте її за десять хвилин до детонації пристрою. Мені треба буде повідомити про це народ.

— Хіба це виважено?.. — почала була сенатор Фельдштайн.

— Це необхідно, — відрізала Ґледстон. Вона підвелася, і секундою пізніше встали всі тридцять дев’ять осіб, присутні у кімнаті. — Поки ви всі працюватимете, я трохи посплю. Пристрій має негайно прибути в систему, а населення Гіперіона повідомлено. План реагування на позаштатну ситуацію і пріоритетні схеми розміщення повинні бути готові за тридцять хвилин, коли я прокинуся.

Ґледстон подивилася на все це товариство, розуміючи, що так чи інакше, а більшість із них позбавиться своєї влади і посад менше ніж за півдоби. Так чи інакше, та це її останній день у ролі Виконавчої директриси.

Міна Ґледстон усміхнулася:

— Рада вільна, — вона рушила до терміналу і своїх апартаментів, аби подрімати.

Розділ 43

Лі Гантові ще ніколи не припадало бачити, як хтось помирає. Останній день й останню ніч він провів біля одрини Кітса (Гант і досі звав його Джозефом Северном, але був певен, що вмирущий чоловік перед ним сам себе вважає Кітсом), і це була найтяжча доба в його житті. Крововиливи йшли за крововиливами, а між цими нападами блювання Гант міг чути, як у горлі та грудях чоловіка, котрий боровся за життя, бурлить мокротиння.

Гант сидів поруч із ліжком у крихітній кімнатці на П’яцца-ді-Спанья і слухав белькотіння Кітса, поки світанок перебігав у ранок, а ранок — у підобідок. Кітс марив, періодично непритомнів, але наполягав, щоби Гант писав за ним геть усе (чорнила, перо і писарський папір формату 17x13 дюймів знайшлися в іншій кімнаті), тож помічникові Ґледстон довелося все це компілювати, несамовито дряпаючи пером, поки кібрид при смерті розводився про метасфери, загублені божества, відповідальність поетів і відхід богів, а ще — про Мілтонівську громадянську війну в ТехноКорді.

Тієї миті Гант схопив гарячу руку Кітса, стиснув її і спитав:

— То де ж Корд, Сев... Кітсе? Де він?

Приречений стікав потом і відвертав обличчя:

— Не дихай на мене — твій подих наче лід!

— Корд, — повторив Гант, відхилившись назад, мало не ридаючи від жалю та прикрості. — Де Корд?

Кітс усміхнувся, зболено крутячи головою туди-сюди. Зусилля, з якими він дихав, нагадували вітер, що сичав із пробитих міхів.

— Наче павуки у павутинні, — пробурмотів він. — Павуки в павутинні. Плетуть... дозволяють нам її плести за них... а потім триножать нас, ссуть із нас соки. Наче з мух у павутинні.

Гант покинув писати, намагаючись вслухатися в це безглузде белькотіння. Аж раптом і сам уторопав.

— Боже мій, — видихнув він. — То вони в самій системі телепортів.

Кітс спробував сісти й ухопив Ганта за плече.

— Перекажи своїй начальниці, Ганте. Нехай Ґледстон вирве його з корінням. Геть павуків. Людський бог і машинний бог... повинні об’єднатися. Не я! — він упав на подушки і безгучно розридався: — Не я.

Кітс проспав весь обід, хоча Гант розумів, що це радше передсмертний стан, аніж сон. Найменший звук будив поета і змушував його знову боротися за кожен подих. Надвечір він уже не мав сил, щоб усе те відхаркувати, і Гант помагав йому перехилити голову над мискою, щоби сила тяжіння вичистила Кітсове горло і рот від кривавого слизу.

Кілька разів, коли Кітс провалювався у неспокійний сон, Гант підходив до вікна, а одного разу навіть спустився вниз до вхідних дверей, за якими була П’яцца. У найглибших тінях через площу біля сходів стояло щось високе та гостре.

Перед заходом сонця він і собі трохи подрімав, сидячи на твердому стільці в узголів’ї ліжка Кітса. Прокинувся Гант од відчуття, ніби він падає, та коли викинув руку, аби схопитися за щось, то побачив, що Кітс не спить і дивиться на нього.

— При тобі хтось колись уже помирав? — спитав поет між тихими зітханнями.

— Ні, — погляд молодого чоловіка здався Гантові дещо дивним, наче він дивився на нього, але бачив зовсім іншу людину.

— Що ж, мені тебе шкода, — проказав Кітс. — Через мене ти в такій скруті та небезпеці. Тепер тобі знадобиться трошки твердості, адже триватиме все це недовго.

Ганта вразила не тільки чемна відвага в цьому зауваженні, а й несподівана переміна в говірці Кітса — натомість стандартної вимови Мережі щось набагато давніше та цікавіше.

— Дурниці, — гаряче запротестував Гант, збираючи в кулак завзяття та енергію, яких йому насправді бракувало. — Виберемося ще до ранку. Зараз трошки стемніє, і я піду розвідаю, де тут портал.

Кітс помотав головою.

— Тебе забере Ктир. Він нікому не дозволить мені помагати. Його роль полягає в тому, щоби простежити, аби я покинув себе винятково із себе, — поет заплющив очі, і його дихання стало ще більш рваним.

— Не розумію, — сказав Лі Гант, беручи руку молодшого чоловіка у свою. Він припускав, що в поетові промовляє гарячка, але з огляду на те, що це чи не єдиний раз за останні два дні, коли Кітс був повністю притомний, Гант відчував вартими зусилля поговорити з ним. — Що значить це твоє «покинув себе винятково із себе»?

Повіки Кітса затріпотіли. Карі очі під ними були аж надто яскравими.

— Уммон і решта намагаються мене змусити покинути себе через себе та прийняти божественне, Ганте. Наживка на білого кита, медова пастка для найголовнішої мухи. Емпатія-втікачка знайде собі домівку в мені... в мені, містерові Джоні Кітсі п’яти футів заввишки... і потім почнеться примирення, правда?

— Яке ще примирення? — Гант нахилився поближче, але старався не дихати на Кітса. А той, здавалося, зморщився у простирадлах і ковдрах, а своїм теплом, яке йшло від його тіла, міг би опалювати всю цю кімнату. Його обличчя — блідий овал у присмерку. Гант практично не звертав уваги на золоту смужку відображеного сонячного світла, що повзла стіною якраз під стиком на стелі, але Кітс не відривав очей від останнього клаптика дня.

— Примирення людини і машини, Творця і творіння, — відповів поет і закашлявся, затихнувши тільки тоді, коли червоне мокротиння покотилося в миску, яку для цього тримав Гант. Кітс відкинувся назад, хапнув повітря ротом і додав: — Примирення людства і тих рас, які воно намагалося знищити. Корду і людства, яке він намагався ліквідувати. Бога Поєднувальної Безодні, який еволюціонував у болю, та його нащадків, що намагалися ліквідувати його.

Гант похитав головою і покинув писати.

— Я заплутався. Ти можеш стати цим... месією... якщо покинеш свою смертну одрину?

Блідий овал Кітсового обличчя качався по подушці, і це могло би значити, що він сміється:

— Ми б усі могли, Ганте. Дурниця і найбільші гордощі людства. Ми приймаємо наш біль. Ми поступаємося місцем своїм дітям. Це дало нам право стати Богом, про якого ми так мріяли.

Гант зиркнув униз і помітив, що від розчарування він аж стиснув кулак.

— Якщо ти це можеш... стати цією силою... то давай. Забери нас звідси!

— Не можу, — Кітс заплющив очі. — Я не Той, Хто Йде, а Той, Хто Торує. Не помазаник, а той, хто помаже. Merde[146], Ганте, я ж бо атеїст! Навіть Северну не вдалося переконати мене в іншому, коли я тонув у смерті! — Кітс схопив помічника Ґледстон із такою люттю, яка налякала старшого чоловіка. — Запиши це!

І Гант намацав старожитнє перо та шерехатий папір і став похапцем видряпувати слова, що їх тепер шепотів Кітс:

Кітс прожив іще три болісні години — плавець, котрий вряди-годи виринав із моря агонії набрати повітря чи пробурмотіти якусь термінову дурницю. Якось він, уже коли давно стемніло, потягнув Ганта за рукав і ледве чутно прохарчав:

— Як я помру, Ктир тобі не зашкодить. Він чекає на мене. Може, додому шляху й немає, але гірше від пошуків тобі не стане.

І знову, варто було Гантові нахилитися до нього, прислухаючись, чи ще булькоче життя в легенях поета, Кітс заходився говорити і не припиняв поміж спазмами, аж поки не переповів специфічних інструкцій, що стосувалися його поховання на Протестантському кладовищі Рима біля Піраміди Ґая Цестія[148].

— Дурниці, дурниці, — наче мантру бурмотів і бурмотів Гант, стискаючи гарячу руку молодого чоловіка.

— Квіти, — прошепотів Кітс трошки пізніше, тільки-но Гант запалив лампу на бюрку. Очі поета були широко розплющені, і він дивися на стелю поглядом, сповненим чистого дитячого зачудування. Гант подивився і собі вгору, де побачив вигорілі троянди, намальовані у голубеньких квадратиках. — Квіти... наді мною, — прошепотів Кітс між зусиллями вдихнути.

Гант стояв біля вікна, витріщаючись у тіні за Іспанськими сходами, коли болісне харчання позаду дало слабину і змовкло, а Кітс вичавив із себе:

— Северне... підніми мене! Я вмираю.

Гант присів на ліжко і притримав його. Жар поширювався від його дрібного тіла, яке, здавалося, вже нічого не важило, ніби справжнє єство людини і справді вигоріло в ньому.

— Не лякайся... Будь твердим. Подякуй Богу, вона прийшла! — прохарчав він, і на цьому жахливі звуки ослабли. Гант поміг Кітсу зручніше прилягти, поки його дихання полегшувалося до нормального ритму.

Він поміняв воду в мисці, зволожив рушник і повернувся до Кітса, тільки щоб знайти його мертвим.

Пізніше, коли зійшло сонце, Гант підняв малюсіньке тільце (загорнуте в свіжі простирадла з ліжка самого Ганта) і вийшов у місто.

Коли Ламія дісталася кінця долини, буря вже вщухла. Минаючи Печерні гробниці, вона помітила те саме химерне світіння, що й навколо інших гробниць, але тут його супроводжував ще й моторошний звук, ніби кричали тисячі душ, і звук відлунював і стогнав із-під землі. Брон поквапилася.

Вона стояла перед Ктиревим палацом, і хмари над її головою розійшлися. Споруду назвали так недарма: її півкупол прогинався у небо, немовбито панцир істоти; опорні конструкції своїми лезами-гостряками впивалися в землю долини, а решта контрфорсів линули вгору і розходилися по сторонах, геть наче його шипи. Із посиленням внутрішнього світла, що ним горіла Гробниця, її стіни випрозорішали, а вся будівля тепер скидалася на гарбуз, що його раніше мали моду вирізати на Гелловін — зі стінами завтовшки як аркуш паперу. Верхні яруси кривавили червоними вогнями, схожими на очі Ктиря.

Брон затамувала подих і торкнулася живота. Вона ще до відльоту з Луза знала, що вагітна, тож хіба не більше в неї тепер зобов’язань перед ненародженим сином чи донькою, аніж перед старим лайливим поетом на дереві Ктиря? Жінка знала, що відповідь хоч і була «так», та не мала при цьому найменшого значення. Тож вона видихнула і наблизилася до Ктиревого палацу.

Зовні його фасад навряд чи перевищував і двадцять метрів. Раніше, коли Брон з іншими прочанами заходила всередину, то його інтер’єр становив суцільний відкритий простір, абсолютно порожній, якщо не брати до уваги подібного до перехрещених клинків каркасу, на якому трималася осяйна баня. Зараз же практично на вході стало зрозуміло, що всередині простір за розмірами перевищує всю долину. З добрий десяток ярусів білокам’яних полиць ряд за рядом піднімався вгору і губився десь у непевній далині. На кожній із полиць лежали людські тіла, всі вбрані по-різному, всі припнуті за допомогою такого самого напіворганічного, напівпаразитичного кабелю із шунтом, що його, за словами друзів, не так ще й давно вона також мала. Тільки ці були прозорими й пульсували червоним вогнем і регулярно скорочувалися, ніби прокачували кров через черепи сплячих людей.

Брон поточилася не тільки під тиском антиентропійних полів, а й від загального видовища, та коли вона відійшла на десять метрів від входу до палацу, то його фасад все ще був такого самого розміру, що й раніше. Вона не стала морочити собі голову спробами зрозуміти, скільки кілометрів інтер’єру вмістилося в таку скромну оболонку. Гробниці часу відкривалися. Наскільки можна було припускати, ця просто існувала одночасно в кількох різних часах. Набагато краще Брон розуміла, що, пробуджуючись від своїх мандрів під шунтом, вона бачила, як невидимі оку енергетичні рури та лози від тернового дерева Ктиря ведуть до Ктиревого палацу. Тепер цей зв’язок став очевидний. Вона знову зайшла всередину.

Там чекав Ктир. Панцир, зазвичай ніби полірований, тепер здавався чорним на фоні яскравого світла та мармурового блиску.

Брон відчула приплив адреналіну й інстинктивно хотіла розвернутися і бігти світ за очі, та все одно переступила поріг.

Вхід за нею практично зник і тепер тільки вгадувався по ледве помітному шуму в довколишньому одноманітному сяйві, яким сочилися стіни. Ктир не ворушився. З тіней черепа горіли червоні жаринки очей.

Брон зробила крок уперед, її закаблуки тихо ступали по кам’яній підлозі. Ктир був у десяти метрах праворуч, де саме починалися кам’яні мари, що здіймалися, немовби якісь осоружні стелажі, під самісіньку стелю, загублену в яскравім промінні. Ламія не мала ані найменших ілюзій стосовно того, чи вдасться їй проскочити назад у двері, випередивши при цьому істоту.

Однак істота не рухалася. У повітрі пахло озоном і ще чимось нудно-солодким. Брон пересувалася вздовж стіни, повернувшись до неї спиною, та розглядала ряди тіл, шукаючи знайоме обличчя. Із кожним кроком ліворуч вона віддалялася від входу та полегшувала Ктирю задачу, якщо той раптом намислить перекрити їй зворотний шлях. Створіння стовбичило чорним бовваном в океані світла.

Яруси і справді тягнулися на кілометри. Кам’яні східці, кожна практично метр заввишки, розбавляли горизонтальні ряди темних тіл. Після кількахвилинної прогулянки Брон заповзла на третю знизу сходинку, торкнулася найближчого тіла на другій полиці і з полегшенням для себе з’ясувала, що шкіра тепла, а груди чоловіка здіймаються й опускаються. Це був не Мартін Силен.

Брон ішла далі, боячись натрапити серед цих живих трупів на Поля Дюре, або Сола Вайнтрауба, або й навіть на саму себе. Натомість вона знайшла обличчя, яке востаннє бачила закарбованим у гірському схилі. На білому камені п’ятого ярусу нерухомо спочивав Сумний Король Біллі в опалених та заплямованих королівських шатах. Сумне обличчя — як і всі інші — кривилося від якоїсь внутрішньої агонії. Мартін Силен лежав за три тіла від нього на нижньому рівні.

Ламія присіла навпочіпки біля поета й озирнулася через плече на чорну цятку Ктиря, що й досі нерухомо стояв у кінці ряду тіл. Подібно до інших, Силен, здавалося, був живий, мовчки агонізував і шунтом прикріплявся до пульсуючого кабелю, що в свою чергу зникав у білій стіні за бортиком, ніби утворював із каменем єдине ціле.

Від страху Брон ледь не задихалася. Вона провела рукою по черепу поета, відчуваючи сплав пластику та кістки, а потім торкнулася самого шнура, проте не знайшла жодного шва чи гнізда в місці, де той лучився зі стіною. Під її пальцями бриніла рідина.

— Чорт, — прошепотіла жінка в несподіваному спалаху паніки, впевнена, що Ктир потайки підібрався ззаду до неї на відстань удару. Але темний контур все ще стояв у далекому кінці коридору.

У кишенях порожньо. Ні зброї, ні інструментів. Вона зрозуміла, що їй доведеться повертатися до Сфінкса, нишпорити по сумках, знайти щось гостре і повернутися назад, зібравши всю мужність у кулак, аби тільки наважитися знову переступити поріг.

Брон розуміла, що нізащо не подужає переконати себе повторно пройти в ці двері.

Жінка стала навколішки, набрала побільше повітря в груди, зробила замах усією рукою й опустила її. Ребро долоні вдарилося об матеріал, що його на вигляд можна було сприйняти за чистий пластик, от тільки насправді він виявився твердішим за сталь. Від одного удару рука тепер нила від плеча і до зап’ястка.

Брон Ламія зиркнула праворуч. До неї неквапом ступаючи, як старий чоловік під час моціону, наближався Ктир.

Вона скрикнула, присіла і ще раз влупила жорстким ребром, зімкнувши пальці. По довгому приміщенню прокотилася луна.

Брон Ламія виросла на Лузі, де сила тяжіння перевищувала стандартну у 1,3 рази, а вона вважалася атлетичною навіть як на своїх співвітчизників. З дев’яти років вона мріяла стати детективом і працювала на свою мету. Зокрема ця нав’язлива та абсолютно нелогічна пристрасть передбачала вишкіл у бойових мистецтвах. Брон крекнула, замахнулася і знову вдарила, шкодуючи, що рука в неї не є сокирою, і подумки розтинаючи шнур навпіл.

На цупкому шнурі з’явилася заледве помітна вм’ятина, він бринів, ніби живий, і, здавалося, намагався зіщулитися, коли вона знову замахнулася.

Позаду зачулося човгання. Брон мало не розхихотілася. Ктир міг рухатися без обов’язкового крокування, міг переміщатися з одного місця в інше, навіть не напружуючись. Мабуть, йому сподобалося лякати свою здобич. Проте Ламія не злякалася. У неї було надто багато роботи.

Вона замахнулася і знову вдарила. Камінь голіруч простіше було би роздовбати. Вона ще раз угородила ребро долоні в кабель і відчула, як у руці тріснула якась кісточка. Біль видавався оддаленим шумом, немов волочіння ніг внизу й позаду неї.

«А чи спадало тобі на думку, — міркувала вона, — що він може померти, якщо ти розіб’єш цю штуку?»

І знову змах. Кроки спинилися під першою сходинкою внизу.

Брон хекала від утоми. Піт рясно котився з її чола та щік на груди сплячого поета.

«Ти ж мені навіть не подобаєшся», — подумала вона про Мартіна Силена і з силою опустила долоню. Все одно що пиляти ногу металевого слона.

Ктир почав підніматися по сходах.

Брон припинялася і вклала в замах усю вагу свого тіла. Заледве не вивернула при цьому плече, зламала зап’ясток і потрощила дрібні кісточки в руці.

І перетяла кабель.

Червона рідина, занадто рідка у порівнянні з кров’ю, захлюпала жінці холоші штанів і білий камінь. Відокремлений шнур, тримаючись у стіні, сіпався в корчах, немовби перезбуджене щупальце, а потім обм’як і, тепер радше нагадуючи заюшену кров’ю змію, втягнувся у нору, яка відразу ж зникла, щойно кабель пропав з-перед очей. Обрубок, який стирчав із нейрошунта на голові Силена, всох за п’ять секунд і зморщився, неначе викинута на берег медуза. Червона рідина забрьохала поетові все обличчя та плечі, і на очах у Брон посинішала.

Повіки Мартіна Силена сіпнулися, і він розплющив совині очі.

— Агов, — запитав він, — а ти в курсі, блядь, що за тобою стовбичить Ктир?

Ґледстон квантувалася у свої приватні апартаменти й одразу рушила до кабінки зі «світлом+». На неї чекало два повідомлення.

Перше із системи Гіперіона. Ґледстон лише кліпнула, коли тихий голос її колишнього генерал-губернатора в системі, молодого Лейна, стисло повідав їй про результати зустрічі з Трибуналом Вигнанців. Директриса впала на спинку шкіряного крісла і, поки Лейн повторював заперечення Вигнанців, вперлася обома кулаками в щоки. Загарбники — не вони. Закінчувалася передача коротким описом Рою, його власною думкою про те, що він їм вірить, та зауваженням про невизначеність долі Консула із запитом про наступні інструкції.

— Відповідь? — спитав комп’ютер передавача «світло+».

— Підтвердити одержання повідомлення, — промовила Ґледстон. — Дипломатичним шифром Вернама передати сигнал — чекати до подальших розпоряджень.

Ґледстон натиснула на друге повідомлення.

На рваній голограмі з’явився адмірал Вільям Аджунта Лі, очевидно, його передавач «світло+» працював в енергоощадному режимі. Директриса зауважила: периферійні стовпчики даних говорять про те, що повідомлення було зашифроване і відправлене разом зі стандартною флотською телеметрією. Техніки Збройних сил із часом помітять незбіг контрольної суми, але це справа кількох наступних годин або й навіть днів.

У Лі було закривавлене обличчя, а на його фоні клубочився дим. Із зашумленого чорно-білого зображення Ґледстон виснувала, що молодий чоловік вів трансляцію зі стикувального відсіку свого крейсера. На металевому столі позаду лежав труп.

— ...Наш десантний загін узяв на абордаж один із їхніх так званих «уланів», — важко дихав Лі. — Ці «улани» пілотовані. Екіпаж — п’ятеро осіб, які справді виглядають як Вигнанці. Але подивіться, що відбувається, коли зробити розтин.

Картинка смикнулася, і Ґледстон зрозуміла, що Лі використовував ручну камеру, під’єднану до корабельного передавача «світло+». Тепер адмірала видно не було, зате Директриса могла роздивлятися обличчя мертвого Вигнанця. По крові, що текла з очей та вух, жінка виснувала, що чоловік загинув від випадкової декомпресії.

У кадрі промайнула із лазерним скальпелем рука Лі, яку можна було впізнати по адміральському галуну на плечі. Навіть не потурбувавшись зняти одяг, юний командир зробив вертикальний надріз від грудини до паху.

Рука зі скальпелем смикнулася в сторону, камера вирівнялася, а з Вигнанцем-небіжчиком почало коїтися щось дивне. На грудях трупа почали жевріти великі плями, ніби лазер пропалив його одяг. Уніформа прогоріла наскрізь, і одразу стало видно, що груди чоловіка вигорали все ширшими, нерівними дірками, із яких ішло таке яскраве світло, що на об’єктиві камери задзижчала, закриваючись, діафрагма. Тепер пеклися наскрізні плями на черепі, що залишили післяобрази на сітківці Ґледстон.

Перш ніж труп повністю згорів, камера від’їхала, ніби ховаючись від надто сильного жару. У фокусі об’єктива з’явилося обличчя Лі.

— Бачте, Директрисо, таке сталося геть з усіма тілами. Живого схопити не вдалося. Центру Рою нам знайти ще не пощастило, але, мені здається, що...

На цьому зображення зникло, і колонки з цифрами засвідчили, що передача обірвалася посередині.

— Відповідь?

Ґледстон похитала головою і вийшла з ніші кабінки. Знову опинившись у кабінеті, вона, із сумом подивившись на канапу, сіла за стіл, розуміючи, що варто їй буде на секунду заплющити очі, як вона миттю засне. На приватній частоті комлоґу дзижчала Седептра — термінової зустрічі з Виконавчою директрисою вимагав генерал Морпурґо.

Лузієць зайшов і став збуджено міряти кроками кабінет.

— Пан-Директрисо, я все розумію, всі раціональні мотиви, які спонукали вас санкціонувати використання цього пристрою на подобу жезла смерті, але мушу висловити свій протест.

— Чому, Артуре? — вперше за кілька тижнів вона назвала його на ім’я.

— Бо, хай йому грець, ми не уявляємо наслідків. Він надто небезпечний. І ще він... аморальний.

Ґледстон повела бровою:

— Утратити мільярди громадян під час затягнутої війни на виснаження буде моральним, а скористатися цією річчю, щоб убити мільйони, — аморальним? Це позиція Збройних сил, Артуре?

— Це моя особиста думка, Директрисо.

— Зрозуміла. Я візьму це до уваги, Артуре, — кивнула Ґледстон. — Але ухвала винесена, і план буде введено в дію, — вона помітила, як її товариш виструнчився, однак перш ніж він устиг відкрити рота, щоби висловити свій протест або, найпевніше, подати у відставку, встигла проказати: — Прогуляєшся зі мною, Артуре?

Генерал Збройних сил знітився:

— Прогулятися? Навіщо?

— Хочу подихати свіжим повітрям, — і, не чекаючи на подальші питання, Ґледстон рушила до свого приватного телепорту, вручну набрала номер на монідискові та ступила у портал.

У каламутну завісу за нею пірнув і Морпурґо. Він глянув на золоту траву, що сягала колін і тягнулася аж до обрію, й підняв голову, розглядаючи жовте шафранове небо з бронзовими купчастими хмарами, що гороїжилися високими шпилями. Портал за ним закрився, і його місце розташування позначала тільки метрова стійка з монідиском — єдиний предмет штучного походження, куди тільки око сягало в цих нескінченних полях золотої трави під хмарним небом.

— Куди ти нас у біса завела? — сердито запитав він.

Ґледстон витягла довгу билинку трави і взялася її жувати.

— Кастроп-Рауксель. Тут немає інфосфери, орбітальних апаратів, людської чи механізованої присутності.

— І можливо, Міно, ця місцина не набагато безпечніша від місць, куди нас водив Байрон Ламія, де, на його думку, Корд не міг нас вистежити, — рохнув генерал.

— Цілком можливо. Артуре, послухай, — відказала Ґледстон і прокрутила йому обидва записи з каналу «світло+» по комлоґу, які вона сама нещодавно проглянула.

Коли передача закінчилася й обличчя Лі зникло з екрана, Морпурґо пішов уперед по високій траві.

— Ну, що скажеш? — намагалася не відставати від нього Ґледстон.

— Значить, тіла цих Вигнанців анігілюють так само, як і, наскільки нам відомо, трупи кібридів. То й що? Гадаєш, Сенат чи Річ Спільна вважатимуть це достатнім доказом того, що за вторгненням стоїть ТехноКорд?

Ґледстон зітхнула. Трава виглядала такою м’якою, ніби аж вабила до себе. Вона уявила, як було би добре лягти тут і покуняти й ніколи не вертатися назад.

— Вистачить того, що це достатній доказ для нас. Для групи, — Ґледстон нічого не потрібно було пояснювати. З перших її днів у Сенаті вони всі ділилися своїми побоюваннями щодо ТехноКорду, сподіваннями на реальну свободу від панування штучних інтелектів у якому-небудь майбутньому. Коли їх очолював сенатор Байрон Ламія... але це було так давно.

Морпурґо дивився, як вітер шмагає золотий степ. У бронзових хмарах над самим обрієм бавився кумедний різновид кульової блискавки.

— То й що? Толку знати про це, коли ми не розуміємо, як завдати удар у відповідь.

— У нас є ще три години.

Морпурґо звірився зі своїм комлоґом.

— Дві години і сорок дві хвилини. Чудес за такий час, Міно, не стається.

Ґледстон не усміхнулася.

— Артуре, нам хіба тільки на них і варто розраховувати.

Вона торкнулася монідиска, і в повітрі загудів портал.

— Що ми можемо зробити? — спитав Морпурґо. — Штучні інтелекти ТехноКорду вже зараз проводять інструктаж із нашими техніками по цьому пристрою жезла смерті. За годину буде споряджено і факельник.

— Ми здетонуємо цей жезл там, де його дія нікому не зашкодить, — відповіла Ґледстон.

Генерал покинув ходити туди-сюди і прикипів до неї поглядом.

— І де ж це, чорт забирай? Той мудак Нансен стверджує, що радіус смертоносної дії щонайменше три світлові роки, але хіба йому можна довіряти? Ми ввімкнемо той їхній пристрій... біля Гіперіона чи хай ще де там... і можемо приректи людство в усьому світі.

— У мене є одна ідея, але мені потрібно з нею переспати, — промовила Директриса.

— Переспати? — загарчав Морпурґо.

— Я просто покуняю, Артуре. І тобі раджу зробити те саме, — вона ступила у портал.

Морпурґо коротко вилаявся, поправив кашкет і, випроставши спину, з високо піднятою головою зайшов у телепорт — солдатський марш на власну страту.

На найвищій терасі гори, що летіла в космосі, приблизно в десяти світлових хвилинах від Гіперіона, Консул із сімнадцятьма Вигнанцями засідали в колі приземкуватих каменів усередині ширшого кола вищих брил. Вирішувалася доля Консула.

— На Брешії загинули ваша дружина і дитина, — проказала Громадянка Ґенґа. — Під час війни того світу з Родом Моузмена.

— Так, — підтвердив дипломат. — У Гегемонії вважали, що б’ються з цілим Роєм. І я не спростовував цієї думки.

— Але ж загинули ваша дружина і дитина.

Консул дивився повз кам’яне коло на вершину, де вже починалася ніч.

— Ну і що? Я не прошу помилування в цього Трибуналу. Не шукаю жодних виправдань. Я вбив вашу Громадянку Анділ і трьох техніків. Убив зі злим умислом. Убив з єдиною метою — запустити вашу машину, яка відкриває Гробниці часу. Це не має ніякого відношення до моєї дружини і дитини!

Бородатий Вигнанець, якого Консулові представили як Речника Кренга Амніона, вийшов наперед до внутрішнього кола:

— У пристрої не було сенсу. Він нічого не міг відкрити.

Консул розвернувся, роззявив рота і закрив його, не промовивши ні слова.

— Випробування, — сказала Громадянка Ґенґа.

— Але ж Гробниці... відкрилися... — голос дипломата було ледве чути.

— Ми знали, коли вони відкриються, — пояснив Шурф Мінмун. — Період розпаду антиентропійних полів нам відомий. Той пристрій був випробуванням.

— Випробуванням, — повторив Консул. — Я вбив чотирьох осіб просто так. Випробування.

— Ваша дружина і дитина загинули від руки Вигнанців, — говорила Громадянка Ґенґа. — Гегемонія сплюндрувала вашу рідну планету Мауї-Заповітну. Ваші дії можна було прогнозувати в межах кількох параметрів. На це розраховувала Ґледстон. І ми теж. Але ми їх повинні були чітко визначити.

Консул підвівся, зробив три кроки, але так і не розвернувся обличчям до решти.

— Марнота.

— Що це значить? — спитала Громадянка Ґенґа. Голомоза голова високої жінки блищала в сонячнім промінні, що його відбивав розплідник комет, який саме пролітав над ними.

Консул видав тихий смішок:

— Усе намарне. Навіть мої зради. Усе не по-справжньому. Намарне.

Речник Шурф Мінмун підвівся і поправив шати.

— Трибунал виніс вирок, — промовив він. Інші шістнадцятеро кивнули.

Консул повернувся до них втомленим обличчям, на якому читалося навіть якесь завзяття.

— Ну, то кажіть уже. І заради бога, давайте нарешті покладемо всьому цьому край.

Речниця Громадянка Ґенґа підвелася і повернулася до нього обличчям.

— Ви приречені до життя. Ви приречені до того, щоби виправити дещо із заподіяної вами шкоди.

Консул похитнувся, немовби його вдарили по обличчю.

— Ні... не можна... потрібно...

— Ви приречені до того, щоби жити в хаосі, який наближається, — правив далі Речник Кренг Амніон. — Приречені допомагати нам у пошуках ланок між розділеними сім’ями людства.

Консул підніс руки, ніби намагаючись оборонитися від фізичних побоїв.

— Не можу... не буду... винний...

Громадянка Ґенґа зробила три кроки, схопила Консула за барки його боло-куртки і безцеремонно струснула.

— Ви винні. І саме тому мусите змагатись із прийдешнім хаосом. Ви допомогли визволити Ктиря. Тепер же мусите повернутися і простежити, аби він знову був замкнений у клітці. Аж після того почнеться тривалий процес примирення.

Консула відпустили, але його плечі й досі тремтіли. Тієї самої миті гора провернулася таким чином, що сонячне проміння впало на сльози, що бриніли в очах дипломата.

— Ні, — прошепотів він.

Громадянка Ґенґа поправила йому зібганий піджак і провела довгими пальцями по плечах Консула.

— У нас свої пророки. Тамплієри допоможуть нам знову засіяти галактику. Ті, хто жив у брехні під назвою Гегемонія, поволі видряпаються з руїн своїх залежних від Корду світів та приєднаються до нас у справжньому дослідженні... дослідженні всесвіту і того набагато більшого світу, що живе всередині кожного з нас.

Консул, здавалося, її не чув. Він грубо відвернувся від неї.

— Корд вас знищить, — сказав він, не звертаючись ні до кого конкретно. — Так само, як знищив Гегемонію.

— Невже ви забули, що ваш рідний світ було засновано на врочистому заповіті життя? — спитав Шурф Мінмун.

Консул зиркнув на Вигнанця.

— Цей самий заповіт управляє і нашим життям, нашими діями, — вів далі Мінмун. — Не просто зберігати кілька видів зі Старої Землі, а знайти єдність у розмаїтті. Поширювати сім’я людське на всі світи, у різне довкілля, ставитися до багатства життя як до святості, де б ми його не знайшли.

Обличчя Громадянки Ґенґи світилося в сонячному промінні.

— Корд пропонував єдність у невігластві та запопадливості, — тихо промовила вона. — Безпеку застою. Перелічіть мені революційні зміни в людській думці, в культурі, в учинках од часу початку Гіджри.

— Тераформовані планети — це сірі клони Старої Землі, — підхопив за нею Шурф Мінмун. — У новій ері людської експансії ми нічого не тераформуватимемо. Ми залюбки долатимемо труднощі та вітатимемо чужість. Ми не підлаштовуватимемо всесвіту під самих себе... а — змінюватимемося.

Речник Кренг Амніон махнув рукою, показуючи на зірки:

— Якщо людство пройде це випробування, то наше майбутнє он там — як у темних проміжках між зорями, так і на осонні планет.

— У мене друзі на Гіперіоні, — зітхнув Консул. — Можна мені повернутися їм на допомогу?

— Можна, — дозволила Громадянка Ґенґа.

— І стати перед Ктирем? — спитав Консул.

— Станете, — промовив Шурф Мінмун.

— І пережити еру хаосу? — проказав Консул.

— Мусите, — відповів Кренг Амніон.

Дипломат знову зітхнув і відійшов з іншими вбік, коли над ними опустився в колі Стоунгенджу велетенський метелик із крилами-сонячними батареями та лискучою шкірою, стійкою до жорсткого вакууму і ще жорсткішого випромінювання, та розкрив своє черево, аби прийняти всередину Консула.

У лазареті Будинку уряду на Центрі Тау Кита отець Дюре спав неглибоким медикаментозним сном, у якому бачив огні та смерть світів.

За винятком короткого візиту Виконавчої директриси Ґледстон та ще куціших відвідин єпископа Едуара, він цілий день лишався сам, то пірнаючи, то виринаючи зі сповненого болю туману. Тутешні терапевти попросили дати їм іще дванадцять годин, аби підлікувати пацієнта, перш ніж його можна буде транспортувати. Колегія кардиналів на Пацемі дала свою згоду на це, зичила хворому швидшого видужання та ладналася до церемонії (до якої ще лишалася ціла доба), під час якої єзуїтський священик Поль Дюре з Вільфранш-сюр-Сона стане папою Тейяром І, чотириста вісімдесят сьомим єпископом Рима, прямим наступником учня Петра.

Завдяки чуду сучасної медицини — не настільки чудесному, гадав Дюре, щоби позбутися смертельної сверблячки — у нього й далі гоїлися рани, плоть лагодила сама себе під керівництвом мільйонів РНК-напрямників, які регенерували нервові закінчення, поки єзуїт лежав і згадував Гіперіон, Ктиря, своє тривале життя і думав про заплутаний стан справ у Божому всесвіті. Поступово Дюре заснув і побачив уві сні пожежу на Божегаї, побачив, як його штовхає у портал Істинний Голос Світового дерева, побачив свою матір і жінку на ім’я Семфа, вже мертву, котра працювала на загумінковій плантації Пересебо у фібропластовому регіоні на схід від Порт-Романса.

І в цих снах, здебільшого сумних, Дюре раптом відчув чиюсь іншу присутність — не чужого сну, а чужої людини, що його бачила.

Дюре гуляв із кимось. Повітря було прохолодне, а небо — пронизливо блакитного кольору. Вони щойно пройшли поворот, і перед їхніми очима постало озеро, обрамлене тендітними деревами, горами, що вишикувалися позад нього, і хмарним фронтом, який додавав драматичності та масштабності всьому краєвиду. Досить далеко, щоби допливти до нього, із дзеркальної гладіні водойми піднімався острівець.

— Озеро Віндермір, — промовив попутник Дюре.

Єзуїт поволі розвернувся, у тривожному передчутті з його грудей ледь не вискакувало серце. Та хай що там він очікував побачити, а зовнішній вигляд його супутника святобливого жаху не навіював.

Поруч зі священиком крокував коротун. Він носив архаїчний жакет зі шкіряними ґудзиками та широкий шкіряний черес, міцно скроєні черевики, стару хутряну шапку, поношений заплічник, химерно пошиті та густо зацеровані штани, великий плед на карку, а в правій руці тримав подорожній ціпок. Дюре зупинився, інший чоловік також пригальмував, ніби пропонуючи стати на спочинок.

— Фернеські горби та Камбрійські гори, — молодик змахнув своєю палицею у сторону заозер’я.

Дюре зауважив каштанові кучері, що вибивалися з-під шапки, великі карі очі, невисокий зріст і збагнув, що, напевно, це був сон — попри те, що йому здавалося, ніби він не спить!

— Хто... — почав був Дюре, всередині котрого калатало серце й здіймалася хвиля страху.

— Джон, — назвався його супутник, і розважливий спокій у його голосі дещо притлумив страхи священика. — Мені здається, сьогодні ввечері ми зможемо заночувати в Баунессі[149]. Браун казав мені, що в них там є пречудова таверна, яка виходить прямо на озеро.

Дюре кивнув. Він не мав ані найменшої гадки, про що верзе цей молодик.

А чоловік подався вперед, лагідно, але впевнено взявши Дюре за передпліччя:

— Інший іде за мною, — промовив Джон. — Не альфа, не омега, але ми зобов’язані проторувати йому шлях.

Дюре кивнув, і далі нічого не розуміючи. Бриз куйовдив гладінь озера і ніс із собою запах свіжої городини з далеких передгір’їв.

— Той інший народиться далеко звідси, — говорив Джон. — Далі, ніж наша раса могла собі уявити це протягом століть. І ваша робота полягатиме в тому самому, що й моя — ладнати іншому шлях. На відміну від свого наступника, ви не доживете до тих днів, коли інший почне вчити.

— Так, — повторив Дюре і зрозумів, що в роті йому геть пересохло.

Молодик скинув шапку, заткав її собі в черес і нахилився підібрати гладенький камінець, а відтак пожбурив його далеко в озеро. Водою поволі розійшлися круги.

— Прокляття, — пробурмотів Джон. — Я ж хотів жабку пустити, — він поглянув на Дюре: — Вам треба негайно покинути лазарет і відправлятися на Пацем. Розумієте?

Дюре кліпнув. Ця фраза точно не могла належати сну.

— Чому?

— Байдуже. Просто зробіть це. Не баріться. Якщо не покинете його негайно, то іншого шансу у вас не буде.

Дюре спантеличено роззирнувся, нібито міг вернутися на лікарняне ліжко. Він іще раз глянув через плече на невисокого, худорлявого молодика, котрий стояв на ріні край води.

— А ви?

Джон підібрав другий камінець, пожбурив його і похитав головою, коли той підстрибнув жабкою один раз, перш ніж зникнути під водою.

— Зараз мені й тут нівроку, — промовив він радше до самого себе, аніж відповідаючи на запитання Дюре. — Мені й справді дуже припала до вподоби ця подорож.

Здавалося, він стрепенувся, виходячи із замріяного стану, підвів голову і всміхнувся Дюре:

— Швидше. Ворушіть поршнями, Ваша Святосте.

Приголомшений, вражений і роздратований, Дюре відкрив було рот, аби щось заперечити, та виявив, що лежить на ліжку в лазареті Будинку уряду. Медики прикрутили освітлення, щоби він міг поспати. До його шкіри були прикріплені разки індикаторів.

Дюре полежав якусь хвилину, знемагаючи від свербіння та дискомфорту через ще не загоєні опіки третього ступеня та розмірковуючи про сон, переконуючи себе, що це був просто сон, що він може ще поспати кілька годин перед тим, як монсеньйор... єпископ Едуар з іншими прибуде супроводжувати його додому. Дюре заплющив очі і пригадав мужні, але лагідні риси, карі очі та архаїчну говірку юнака.

Отець Поль Дюре із Товариства Ісуса сів, заледве звівся на ноги, не знайшов свого одягу, якщо таким не вважати паперової піжами, в якій він спав, відтак загорнувся в ковдру і почовгав босоніж із палати, перш ніж медикам його видадуть зрадливі індикатори.

У далекому кінці коридору розташовувався телепорт для службового використання. Якщо не вдасться ним потрапити додому, доведеться шукати інший.

Лі Гант виніс тіло Кітса із тіні споруди прямо на осоння П’яцци-ді-Спанья, майже впевнений, що там їх зустрічатиме Ктир. Натомість перед ним стояв кінь. Гант не дуже добре відрізняв одну конячу морду від іншої, але в нього склалося враження, що це та сама кобила, яка привезли їх у Рим. Принаймні на це натякав ідентичний маленький екіпаж (який Кітс назвав ветурою), у котрому вони вже каталися.

Гант уклав небіжчика на сидіння, охайно загорнувши його тіло в постіль, а коли візочок помалу рушив, сам став поруч, притримуючи покрівець однією рукою. У свої останні години Кітс попросив поховати його на Протестантському кладовищі під муром Авреліана біля піраміди Ґая Цестія. Помічник Міни Ґледстон туманно пам’ятав, що вони вже проминали цей мур під час своєї химородної подорожі сюди, але нізащо на світі не відшукав би цього місця знову, навіть якби від цього залежало його — чи Кітсове — життя. Хай там як, а кобила, здається, і сама добре знала шлях.

Гант плуганився поруч із повільним катафалком, свідомий того, що навколо в повітрі панує приємна свіжість весняного ранку, а разом із нею і прілий запах ніби підгнилих рослин. Невже це тіло Кітса вже розкладається? Гант мало знався на смерті. І покращувати свою компетенцію жодного бажання не мав. Він хльоснув по крупу кобили, щоби поквапити її, але тварина спинилася, неквапом озирнулася, подивилася із докором на чоловіка і почвалала далі.

Швидше ніж який-небудь звук потвору видав, мабуть, зблиск світла у периферійному зорі. Гант хутко озирнувся. Так і є, Ктир ішов за ними метрів за десять-п’ятнадцять, підлаштувавшись під темп кобили. Його хода була врочистою і водночас комічною — щоразу він високо піднімав у повітря свої колючі, шиповані коліна. На його панцирі, металевих зубах і клинку вигравало сонце.

Першим інстинктивним бажанням Ганта було покинути підводу і накивати п’ятами, але почуття обов’язку та глибшої емоції, пов’язаної із тим, що він тут загубився, придушили це бажання. Та й куди бігти? Назад на П’яцца-ді-Спанья? Тоді Ктир усе одно стояв би на його дорозі.

Тому Гант вирішив, що Ктир зараз у ролі жалібника у цій безглуздій процесії, відтак повернувся до нього спиною і продовжив свою ходу поруч з екіпажем, міцно крізь покрівець стиснувши однією рукою щиколотку товариша.

Під час цієї ходи Гант усе виглядав на можливі сліди телепорту, якоїсь технологічної приміти, не притаманної дев’ятнадцятому сторіччю, або іншої людини. Нічогісінько. Ілюзія того, що він крокував покинутим Римом напровесні, в лютому 1821 року нашої ери, була бездоганна. Кобила подолала пагорб у кварталі від Іспанських сходів, зробила кілька поворотів на широких проспектах та вузеньких завулках і проминула овальну розкришену руїну, в якій Гант упізнав Колізей.

Коли екіпаж спинився, помічник Ґледстон струснув рештки сонливості, що огорнула його під час цієї прогулянки, й озирнувся. Вони стояли перед порослою купою каміння, що мала би бути муром Авреліана. Поруч і справді виявилася низька піраміда, зате от Протестантське кладовище — якщо це взагалі було воно — здавалося радше вигоном для худоби, ніж цвинтарем. У тіні кипарисів паслися вівці, потойбічно теленькаючи тронками, чиї звуки розносилися в густому і все теплішому повітрі. Трава кругом сягала по коліно, а то й вище. Гант кліпнув очима і розгледів кілька надгробків, розкиданих там і сям, вони наполовину ховалися в траві, а ближче до них, одразу за пахолком у коня, він запримітив уже викопану яму.

Ктир так і лишився стояти в десяти метрах позаду під шелестким гіллям кипарисів, але Гант бачив, що блиск його червоних очей зосереджений на могилі.

Він обійшов довкруги тварини, що тепер удоволено жувала пашу, і підійшов до ями. Труни ніде не було видно. Дірка в землі мала близько чотирьох футів завглибшки, а нагорнена купа землі поруч пахла розритим гумусом та прохолодним ґрунтом. У купі лежала і лопата на довгому держаку, ніби її тут щойно лишили гробарі. У голові могили вже вертикально стояв камінь без жодних написів. На вершечку гробової плити щось металево зблиснуло, і Гант прожогом кинувся до неї. Це був перший сучасний предмет, який йому довелося побачити з часу їх викрадення на Стару Землю: маленьке лазерне перо — такими користувалися будівельники і митці для нанесення креслень чи написів на найтвердіші сплави.

Гант озирнувся з пером у руках, і хоча думка про те, що цей вузький промінчик зможе зупинити Ктиря, здавалася сміхотворною, себе він усе одно відчув озброєним. Чоловік кинув перо в кишеню сорочки і зайнявся справою поховання Джона Кітса.

За кілька хвилин Гант стояв біля гори землі з лопатою в руках, дивився у розриту могилу, де вже лежав крихітний згорток у простирадлі, і намагався придумати, що можна сказати в такій ситуації. Він неодноразово відвідував громадянські панахиди, які влаштовували відомим діячам, і навіть написав кілька хвалебних некрологів для того, щоб їх зачитала Ґледстон, тож добір необхідних слів ніколи не був для нього проблемою. Але зараз нічого в голову не йшло. Єдиними присутніми на церемонії стали Ктир, чорний обрис якого й досі ховався в тінях кипарисів, та вівці, чиї тронки постійно теленькали, коли вони, немов групка спізнілих тужільниць, перелякано відбігали від монстра і підтюпцем квапилися до могили.

Гант подумав, що, можливо, доречно було би прочитати якусь із оригінальних поезій Кітса, але ж він — звичайний політичний номенклатурник у Гегемонії, без особливих талантів читання чи декламування віршів. Надто пізно він пригадав, що записав кілька поетичних фрагментів, що їх учора задиктував друг. Але нотатник лишився на бюрку в квартирі на П’яцца-ді-Спанья. Там було щось про обожествіння та безмежні знання... і всяку таку нісенітницю. Гант мав бездоганну пам’ять, але йому не судилося пригадати навіть першого рядка тієї архаїчної мішанки.

Скінчилося тим, що Гант зупинився на варіанті з хвилиною мовчання, понуривши голову із заплющеними очима, якщо не брати до уваги періодичного підглядання за Ктирем, що й досі витримував дистанцію. Потому він узявся засипати яму землею. Часу пішло на це більше від очікуваного. Гант трохи притоптав могилку, але вийшла вона досить невисокою, так ніби це тіло було надто нікчемне, аби вартувати справжнього насипу. Вівці терлися об ноги чоловіка у високій траві, стокротках та фіалках, яких рясно вродило навколо.

Може, Гант поезії Кітса і не запам’ятав, зате без проблем згадав слова, які поет попрохав викарбувати на його надгробку. Помічник Ґледстон увімкнув перо, перевірив його в дії, випаливши триметрову борозну в дерні та траві, аж довелося потоптатися по маленькій пожежі, призвідцем якої він став. Напис збентежив Ганта, коли він уперше його почув із вуст Кітса, котрий харчав, хапаючи ротом повітря і намагаючись говорити. У його словах промовляли самотність і гіркота. Але Гантові здалося недоречним сперечатися з ним за таких обставин. Тепер лишалося нанести слова на камінь, покинути це місце й обійти десятою дорогою Ктиря в пошуках дороги додому.

Перо з легкістю ковзало каменем, тому з тильної сторони Гант спочатку повправлявся у глибині розчерку та майстерності тримати інструмент. І все одно, коли він скінчив за п’ятнадцять чи двадцять хвилин, то результат вийшов кострубатим і кустарним.

Першим ішов грубий начерк, про який просив Кітс, показавши Гантові декілька приблизних ескізів, що він їх накидав на аркушах тремтячою рукою — грецька ліра з чотирма порваними струнами із восьми. Помічникові Ґледстон власна робота не сподобалася, митець із нього вийшов іще гірший, ніж декламатор поезії, але, можливо, тому, хто в курсі про те, як має в біса виглядати грецька ліра і що воно взагалі таке, опізнати мазню вдасться. Потім ішов сам напис у тому вигляді, яким його продиктував Кітс:

ТУТ СПОЧИВАЄ ТОЙ,

ЧИЄ ІМ’Я

ЗАПИСАНЕ НА ВОДІ.

Більше нічого: ні дати народження, ні дати смерті, навіть поетового імені не було[150]. Гант відступив на крок назад, оглянув справу своїх рук, помахав головою, вимкнув перо, але лишив його в руці та покрокував назад у місто, по великій дузі обійшовши істоту під кипарисами.

Перед тим як увійти до тунелю в мурі Авреліана, Гант пригальмував і озирнувся назад. Нерозпряжена кобила протягнула за собою візочок трохи нижче довгим схилом, поближче до струмка, де росла і добре жувалася краща трава. Навколо тирлувалися вівці, скубли квіти і топталися по свіжому ґрунті на могилі. Ктир стояв там, де й був, ледве помітний під віттям кипарисового гайку. Гант майже був певен, що істота й досі не зводить очей із поховання.

Гант віднайшов портал пізно по обіді, тьмяний синій прямокутник гудів рівно по центру румовища Колізею. Біля нього він не побачив ані монідиска, ні сенсорної карти. Портал висів і скидався на матові, але відчинені двері.

Тільки відчинені не Гантові.

П’ятдесят разів він пробував, однак поверхня порталу лишалася твердою та непіддатливою, ніби камінь. Помічник Ґледстон обережно торкався її кінчиками пальців, впевнено намагався зайти в портал і наштовхувався на його опір, кидався з усіх сил у синій прямокутник, шпурляв каміння та спостерігав, як воно відскакує вбік, заходив з обох боків і навіть із країв, закінчивши тим, що знову чимдуж кидався на цю марну річ, поки не понабивав на плечах і руках синця на синці.

Це був телепорт. Гант був певний. Але він його не хотів пропускати. Гант обшукав решту Колізею і навіть його підземні ходи, в яких було мокро й повно кажанячого посліду, — порталів більше ніде не знайшлося. Він обшукав довколишні вулиці та будинки. Жодних порталів. Він шукав цілий день у базиліці й соборах, квартирах і халупах, величних апартаментах і вузьких провулках. Він навіть повернувся на П’яцца-ді-Спанью, похапцем перекусив на першому поверсі, ткнув у кишеню записничок і все, що йому здалося цікавим у кімнатах нагорі, та назавжди відправився геть у пошуках телепорту.

Але, крім порталу, в Колізеї нічого так і не надибав. Надвечір він уже до крові під нігтями роздряпав пальці. Із вигляду такий, як треба, дзижчить так, як треба, справляє враження таке, як треба, але нікуди не пропускає.

Над чорним окрайцем стіни Колізею зійшов і тепер висів Місяць — не той, що крутився навколо Старої Землі, бо на цьому виднілися піщані бурі та хмари. Гант сидів посеред кам’янистого осердя цирку і люто дивився на голубе світіння порталу. Десь позаду нього шалено залопотіли крильми голуби та посипалися дрібні камінці.

Скривившись від болю, Гант підвівся, намацав у кишені лазерне перо і широко розставив ноги, затамувавши подих та вдивляючись у тіні численних розколів та арок Колізею. Нічого не ворухнулося.

Раптом звук за спиною змусив його миттю крутнутися на місці та ледь не черкнути тонким променем лазера по поверхні телепорту. Звідти показалася рука. Потім нога. Вийшов хтось. Потім — ще хтось.

На крики Лі Ганта Колізей відгукнувся луною.

Міна Ґледстон розуміла, що попри страшенну втому спати довше від тридцяти хвилин зараз міг собі дозволити тільки дурень. Змалку вона привчила себе спати уривками по п’ять чи п’ятнадцять хвилин, позбуваючись у такий спосіб токсинів утоми та змори і дозволяючи розуму взяти маленький перепочинок.

Зараз же, коли її вже піднуджувало від виснаження та круговерті попередніх двох діб, що були справжнім шарварком, вона прилягла на кілька хвилин, примостившись на довгому дивані у своєму кабінеті. Вона спорожнила мозок від усього дріб’язку та надміру інформації, дозволяючи підсвідомому самому пробиватися в джунглях думок та подій. Кілька хвилин вона куняла, а поки куняла — снила.

Міна Ґледстон випросталася, скинула легку вовняну ковдру та, не розплющивши до кінця очей, клацнула пальцем по комлоґу:

— Седептро! Генерала Морпурґо й адмірала Сінґха в мій кабінет через три хвилини.

Директриса зайшла в сусідню ванну кімнату, прийняла душ — водяний та звуковий, і переодяглася у свій найбільш офіційний із костюмів, м’який чорний габардин із червоно-золотим шарфом сенатора, який кріпився золотою булавкою із геодезичним символом Гегемонії, сережки ще зі Старої Землі періоду до Великої Помилки і топазовий браслет-комлоґ, дарунок сенатора Байрона Ламії ще до того, як він одружився. Повернувшись назад у кабінет, вона побачила там обох офіцерів Збройних сил.

— Директрисо, час дуже невдалий, — почав адмірал Сінґх, — ми саме аналізували підсумкові дані з Моря Безкрайого та обговорювали маневри флоту, необхідні для оборони Есквіта.

Ґледстон відкрила свій приватний портал і помахом руки запросила обох чоловіків іти за нею.

Переступивши поріг, Сінґх озирнувся в золотій траві під загрозливим бронзовим небом.

— A-а, Кастроп-Рауксель, — проказав він. — Ходили чутки, що попередній уряд тут замовив у ВКС приватний портал.

— До Мережі планету долучив Виконавчий директор Євшенський, — проказала Ґледстон. Вона провела рукою, і портал зник. — Йому здавалося, що людині на такій посаді потрібне місце, де ТехноКорд навряд чи міг би її підслухати.

Морпурґо неспокійно подивився на хмарну стіну край неба, де вигравали кульові блискавки.

— Жодне місце не можна вважати цілковито безпечним від Корду, — промовив він. — Я переповів адміралові Сінґху наші підозри.

— Це не підозри, — заперечила Ґледстон. — Це факти. І мені відомо, де Корд.

Обидва офіцери ЗСГ смикнулися, наче їх щойно вразила кульова блискавка.

— Де? — майже хором спитали вони.

Директриса ходила сюди-туди. Її коротке сиве волосся, здавалося, аж світиться у наелектризованому повітрі.

— Між порталами. Штінти живуть у псевдосвіті сингулярностей, наче павуки у темному павутинні. А плетемо для них її ми.

Першим заговорив Морпурґо.

— Боже мій! І що тепер робити? У нас менше трьох годин до моменту, коли факельник із пристроєм ТехноКорду квантується у простір Гіперіона.

Ґледстон точно переповіла їм, що потрібно зробити.

— Неможливо, — зреагував на її пропозицію Сінґх, автоматично погладжуючи свою куцу борідку. — Просто неможливо.

— Ні, — не погодився Морпурґо. — Це спрацює. Часу досить. А з такими хаотичними та безладними пересуваннями флоту за останні два дні...

— З матеріально-технічного боку, може, це й можливо, — похитав головою адмірал. — А з раціонального та етичного — ні. Ні, це неможливо.

Міна Ґледстон підійшла до нього ближче.

— Кушванте, — звернулася вона до адмірала на ім’я, чого не робила з тих часів, коли вона була молодим сенатором, а він — іще молодшим командиром Військово-космічних сил, — хіба ти забув, як сенатор Ламія звів нас із Консерваторами? Зі штучним інтелектом Уммоном? Забув його прогнози двох варіантів майбутнього: хаотичного та іншого, що гарантує вимирання людству?

Сінґх відвернувся:

— Мій обов’язок — служити Збройним силам і Гегемонії.

— І він такий самий, що й у мене, — гаркнула Ґледстон. — Служити роду людському.

Кулаки Сінґха злетіли так, ніби він збирався битись із невидимим, але могутнім опонентом.

— Ми не знаємо напевно! Звідки інформація?

— Від Северна, — відповіла Ґледстон. — Від кібрида.

— Кібрида? — рохнув генерал. — Ти про того митця? Принаймні те нещастя себе ним вважало.

— Кібрида, — повторила Директриса. І пояснила обставини.

— Северн — повернена особистість? — Морпурґо недовірливо повторив. — То ти його відшукала?

— Він сам мене відшукав. Уві сні. Якось він зміг це передати звідти, де він зараз. То була його роль, Артуре, Кушванте. Ось чому Уммон відправив його в Мережу.

— Уві сні? — вишкірився адмірал Сінґх. — Цей... кібрид... заявив тобі, нібито Корд переховується в мережі порталів... уві сні?

— Так. І в нас лишилося дуже мало часу.

— Але, — втрутився Морпурґо, — те, що ти пропонуєш...

— Прирече мільйони, — закінчив за нього Сінґх. — А може, навіть мільярди. Колапс економіки. ЦТК, Ренесанс-Вектор, Нова Земля, обидві Денебі, Нова Мекка і, Артуре, Луз — та саме харчування десятків світів залежить від інших. Урбанізовані планети не виживуть самі.

— Не виживуть, якщо лишатимуться урбанізованими, — сказала Ґледстон. — Але вони можуть освоїти сільське господарство, поки не відродиться міжзоряна торгівля.

— Тьху! — огризнувся Сінґх. — Після чуми! Після падіння держави! Після мільйонів смертей через відсутність належного устаткування, ліків, підтримки інфосфери.

— Я думала про це, — ще ніколи раніше Морпурґо не доводилося чути такої твердості у голосі Ґледстон. — Це буде найгірше масове вбивство в історії, тяжче від злочинів Гітлера, Чжи Ху чи Горація Ґленнон-Гайта. І гіршим від нього є тільки продовження існування в нинішньому вигляді. І в обох випадках я (разом із вами, джентльмени) перетворююся на найгіршу зрадницю людства.

— Звідки нам це знати? — буркнув Кушвант Сінґх, так ніби слова вибивали з нього ударами в живіт.

— Ми це знаємо, — не здавалася Ґледстон. — Кордові Мережа більше не потрібна. Починаючи з цього моменту в Протестантів та Абсолютів будуть кілька мільйонів рабів, закутих під землею на дев’яти лабіринтових планетах, поки вони використовуватимуть людські синапси для своїх обчислювальних задач.

— Дурниці, — відповів Сінґх. — Адже ці люди помруть.

Міна Ґледстон зітхнула і похитала головою.

— Корд винайшов паразитичний органічний пристрій, що називається хрестоформа. Він... повертає... з того світу. За кілька поколінь люди стануть розумово відсталими, покірними, позбавленими майбутнього, а їхні нейрони все одно лишатимуться на службі ТехноКорду.

Сінґх розвернувся до них спиною. Його куца постать виділялася на тлі світляної стіни із блискавиць та штормових хмар, які наближалися збунтованим бронзовим фронтом.

— І це все тобі розповіли вві сні, Міно?

— Так.

— А про що іще там було? — грубо спитав адмірал.

— Про те, що Кордові більше не потрібна Мережа. Принаймні не людська. Вони й далі в ній мешкатимуть, наче пацюки в стінах, але її первинні мешканці вже своє відпрацювали. Основні обчислення на себе візьме Абсолютний Інтелект.

Сінґх повернувся до жінки.

— Ти божевільна, Міно. Цілковито божевільна.

Ґледстон хутко підскочила до адмірала і схопила його за руку, перш ніж той встигнув активувати портал.

— Кушванте, прошу, послухай...

Сінґх видобув із кітеля голкостріл і приставив його до грудей жінки.

— Пробачте, пан-Виконавча директрисо, але я служу Гегемонії та...

Ґледстон відступила, із несподіванки приклавши долоню до рота, а адмірал Кушвант Сінґх раптом покинув говорити, невидющим поглядом прикипів до неї, а тоді повалився на траву. Туди ж упав і його голкостріл.

Морпурґо підійшов і заткнув його собі за пасок, не випускаючи з рук жезла смерті.

— Ти його вбив, — проказала Директриса. — Якби він відмовився співпрацювати, я би просто лишила його тут. Робінзоном на Кастроп-Раукселі.

— Нам узагалі не можна ризикувати, — промовив генерал, відтягуючи труп подалі від порталу. — Від наступних пари годин залежить усе.

Ґледстон подивилася на старого друга.

— Готовий з усім цим покінчити?

— Мусимо. Наша остання нагода позбутися ярма. Я одразу ж від дам накази про розгортання й особисто вручу запечатані інструкції. Більшість флоту...

— Боже мій, — прошепотіла Міна Ґледстон, дивлячись на тіло адмірала Сінґха. — І я все це роблю за вказівками сну.

— Інколи, — озвався генерал Морпурґо, беручи її за руку, — сни — це єдине, що відрізняє нас від машин.

Розділ 44

Як з’ясувалося, смерть — не з приємних переживань. І покинути знайому кімнату на площі П’яцца-ді-Спанья й тіло, яке швидко дубіло — все одно, що поночі кидати затишок рідного дому, прожогом рятуючись від пожежі чи повені. Відчуття швидкого переходу стражденні та приголомшливі. Коли я шубовснув у метасферу, то пережив ті самі враження ганьби та раптового ніякового одкровення, які притаманні нашим снам, де ми виходимо на люди і раптом розуміємо, що вдома забули вдягтися.

Оголений. Тепер я підібрав відповідне означення своїм відчуттям, поки намагаюся зібрати докупи дрантя персони свого аналога. Мені вдалося зосередитися, щоб утримати разом майже стохастичну хмарку електронів, в якій зберігається моя пам’ять і асоціації, та зібрати симулякр людини[151], котрою я колись був, — принаймні тієї, що мала спільні спогади зі мною.

Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки.

Метасфера мене лякає не менше. Я би сказав, навіть більше, бо тепер у мене немає смертного притулку, куди можна було би шуснути. Поза темними горизонтами рухаються неозорі форми, у Поєднувальній Безодні, ніби кроки по кахлях у покинутому замку, відлунюють звуки. Під усім, позаду всього стоїть постійний та бентежний гуркіт, немовби битим шляхом, укритим шифером, котиться карета.

Сердешний Гант. Мене ятрить спокуса вернутися до нього, вигулькнути перед ним, наче різдвяний привид Марлі-Мерглея[152] і запевнити, що мені тепер набагато краще, бо Стара Земля зараз — небезпечне місце для Северна / Кітса: присутність Ктиря на ній видає яскравий огонь у базовій площині метасфери, ніби на чорному оксамиті зайнялося полум’я.

Корд гукає до мене із все відчутнішою силою, але там ще більш небезпечно. Я не забув, як Уммон знищив Кітса в присутності Брон Ламії, він просто стискав іншу персону аналога, поки вона не розчинилася в ньому, назагал пам’ять ТехноКорду про людину подібна до грудки солі, що розчиняється в рідині.

Дякую, не хочу.

Замість стану божественності я обрав смерть, але мені ще треба дати раду своєму хазяйству.

Метасфера мене лякає, але Корд страхає ще більше, а від самої думки про темні тунелі між сингулярностями інфосфери мене пробирає жах до самісіньких аналогових кісток. Але вибору як такого немає.

Я пірнаю в перший чорний конус, і мене, ніби метафоричний листочок, підхоплює аж занадто реальний вир, і хоч виносить він на потрібну базову площину, та я почуваюся надто запамороченим та дезорієнтованим, щоб одразу братися за роботу. Я сиджу, видимий геть усякому кордівському Штінту, що завітає в цей ганглій ПЗУ, чи підпрограмі-фагу, яка може ховатися у фіолетових ущелинах будь-якого з цих інформаційних хребтів. Рятує мене лише хаос у самому ТехноКорді: великі персоналії надто зайняті облогою особистих Трой, аби стежити при цьому за своїми чорними входами й виходами.

Я знаходжу потрібні мені коди доступу в інфосферу та лінки до необхідних синапсів, тож тепер старі доріжки до Центру Тау Кита, Будинку уряду, тамтешнього лазарету й медикаментозних снів Поля Дюре — справа кількох мікросекунд.

Особливий талант моєї персони — це сни. Суто випадково я з’ясовую, що мої шотландські туристичні спогади — приємне сон-тло для того, аби схилити священика до втечі. Як англієць і вільнодумець, колись я міг похвалитися різким несприйняттям усього, що мало присмак папства, але на пошану єзуїтів можна сказати бодай одну річ — покору їм вбивають у голову навіть ґрунтовніше від логіки, і принаймні зараз усе людство тільки виграло від цього. Дюре не питає мене про причини, коли я кажу йому тікати... а наче слухняний хлопчик прокидається, загортається в ковдру і йде.

Міна Ґледстон думає про мене як про Джозефа Северна, але приймає повідомлення з моїх вуст, наче Слово Боже. Мені кортить їй розповісти, що я не Той Єдиний, я — тільки Напередовець, але моя звістка — це найголовніше в даний момент, тому я приніс її Директрисі і пішов геть.

По дорозі в метасферу Гіперіона я минаю Корд і вловлюю цей із металевим присмаком подих громадянської війни, а також яскраве світло — можливо, хтось зараз саме гасить вогонь Уммона. Старий Учитель, якщо це справді він, не читає при смерті коани, а верещить в агонії не менш правдоподібно, ніж будь-яка свідома істота, яку живцем запихають у піч.

Я наддаю ходи.

Телепорт-зв’язок із Гіперіоном уже ефемерний: єдиний військовий портал і єдиний ушкоджений корабель-стрибун у все вужчому периметрі оборони, який складають пошарпані війною зорельоти Гегемонії. Захисної сфери сингулярності їм не втримати під натиском Вигнанців довше, ніж іще пару хвилин. А в той самий момент, коли я намагаюся зачепитися за орієнтири на тому обмеженому рівні інфосфери, звідки веду спостереження, факельник Гегемонії із технокордівським пристроєм жезла смерті на борту саме готується квантуватись у систему. Я пригальмував, аби подивитися, що буде далі.

— Господи, — проказав Меліо Арундес. — Міна Ґледстон на каналі найвищої пріоритетності.

Тео Лейн приєднався до старшого чоловіка в голографічній ніші, коли термінове повідомлення починало імлитися в повітрі. Залізними крученими сходами зі спальні спустився Консул, і це попри те, що він збирався нагорі подрімати.

— Нові ЦУ із ЦТК? — гаркнув він.

— Не конкретно нам, — Тео прочитав червоні шифри, перш ніж ті зникли. — Це командне повідомлення «світлом-плюс», адресоване геть усім по всій Мережі.

Арундес упав на подушки дивана.

— Щось іде не так. Виконавчі директори хоч раз раніше зверталися до народу ось так, на всіх частотах?

— Ніколи, — відповів Тео Лейн. — Тільки для кодування такого пучка повідомлення потрібна неймовірна кількість енергії.

Консул підійшов ближче і тицьнув на зникаючі шифри.

— Це не повідомлення, — зауважив він. — Поглянь, трансляція наживо.

Тео похитав головою.

— Вона ж затягне мінімум на кількасот мільйонів гігаелектрон-вольтів.

Арундес присвиснув.

— Та навіть сто мільйонів гігаелектрон-вольтів вартують лише повідомлень виняткової важливості.

— Це повна капітуляція, — припустив Тео. — Тільки вона вимагала би всезагальної передачі наживо. Ґледстон звертається до Вигнанців, загумінкових планет, загарбаних світів і всієї Мережі. Її треба передавати всіма частотами, ГТБ та каналами інфосфери. Це капітуляція.

— Стули пельку, — почулося від Консула. Останнім часом він постійно пив.

Почалося це одразу після повернення з Трибуналу, і його настрій, уже кепський в той момент, коли Тео з Арундесом плескали його по спині та святкували його яву, не поліпшувався ні після зльоту, ні після того, коли вони покинули межі Рою, ні впродовж трьох годин прискорення, що розвинув його корабель у напрямку Гіперіона.

— Міна Ґледстон не з тих, хто капітулює, — промимрив Консул, не випускаючи пляшки шотландського віскі з рук. — Просто дивіться.

На факельнику Гегемонії «Стівен Гокінґ», двадцять третьому кораблі Мережі, що носив благоговійне ім’я класика науки, генерал Морпурґо відірвав погляд від панелі управління ЗК та шикнув на обох офіцерів вахти. Зазвичай, зорельоти такого класу мали екіпаж до сімдесяти п’яти осіб. Зараз із зарядженим пристроєм жезла смерті у відсіку озброєнь кораблем керували всього п’ятеро добровольців із Морпурґо включно. Монітори і стримані голоси комп’ютерів запевняли його, що «Стівен Гокінґ» на правильному курсі, йде згідно із графіком, з рівномірним прискоренням та на майже квантовій швидкості в напрямку військового телепорту в третій точці Лаґранжа[153] між Мадг’єю та її місяцем-переростком. Цей портал вів прямо до системи Гіперіона, що зараз відбивався від несамовитих атак.

— Хвилина вісімнадцять секунд до точки квантування, — рапортував вахтовий офіцер Салумун Морпурґо, генераленко.

Морпурґо кивнув і набрав код внутрішньосистемної трансляції широкого діапазону. Голографічні екрани на містку передавали поточні дані їхнього польоту, тому Морпурґо запустив звернення Виконавчої директриси лише в голосовому режимі. Він мимохіть усміхнувся. Що сказала би Міна, якби знала, що за штурвалом «Стівена Гокінґа» стоїть особисто він? Краще би їй не знати. Та інакше він не міг. Йому краще не бачити результатів дослівних наказів, що він їх доставляв вручну останні дві години.

Морпурґо подивився на старшого сина, він пишався ним до болю. Вибір персоналу на факельник для такої місії в нього був украй обмежений, і його син зголосився першим. Зате ентузіазм родини Морпурґо міг приспати деякі підозри ТехноКорду.

— Шановні співгромадяни, — почала Ґледстон, — це моє останнє звернення до вас на посаді Виконавчої директриси.

Ви знаєте: жахлива війна, що вже спустошила три наші планети й от-от візьметься за четверту, як повідомлялося раніше, — це вторгнення Роїв Вигнанців.

Це брехня.

Комунікаційні канали зашипіли від перешкод і заглохнули.

— Перемкнутися на «світло-плюс», — скомандував генерал Морпурґо.

— Хвилина три секунди до точки квантування, — проспівав його син.

Знову зазвучав голос Ґледстон, уже відфільтрований і трошки розмитий через шифрування-розшифрування передавача.

— ...аби усвідомити, що наші пращури... та й ми самі... уклали фаустівську оборудку із силами, яким байдужа доля людства.

За нинішнє вторгнення відповідає ТехноКорд.

За тривалі темні віки нашої душі відповідає ТехноКорд.

За цю спробу знищити людство, видалити нас із всесвіту та замінити на бога-машину власного виробництва відповідає ТехноКорд.

Вахтовий офіцер Салумун Морпурґо навіть не відірвав очей від свого кола приладів:

— Тридцять вісім секунд до точки квантування.

Морпурґо кивнув. Двоє інших членів екіпажу на містку ЗК повернули до командира мокрі від поту обличчя, і генерал збагнув, що по його лобу також котяться краплі поту.

— ...довели, що Корд перебуває... завжди перебував... у тінях між порталами телепортів. Він вважає себе нашим хазяїном. І поки існує Мережа, поки нашу любу Гегемонію об’єднують телепорти, вони будуть нашими хазяями.

Морпурґо звіряється зі своїм командирським хронометром. Двадцять вісім секунд. Квантування в систему Гіперіона відбудеться за людськими мірками миттєво. Морпурґо був певен, що кордівський пристрій жезла смерті якимось чином запрограмований на детонацію в момент прибуття у систему Гіперіона. Ударна хвиля смерті сягне Гіперіона за дві секунди і проникне у найвіддаленіші елементи Рою Вигнанців упродовж не більше десяти хвилин.

— Отже, — в голосі Міни Ґледстон уперше почулися нотки емоцій, — я, Виконавча директриса Сенату Гегемонії Людини, дала дозвіл частинам ВКС Гегемонії знищити всі відомі нам захисні сфери сингулярності й телепорти.

Процедура... припікання наших ран... розпочнеться через десять секунд.

Боже, борони Гегемонію.

Боже, пробач нам усім.

Вахтовий офіцер Салумун Морпурґо холоднокровно проказав:

— П’ять секунд до точки квантування, батьку.

Морпурґо озирнув місток і зустрівся поглядом із сином. На екранах за молодим чоловіком ріс, збільшувався і зяяв портал.

— Я тебе люблю, — промовив генерал.

Двісті шістдесят три захисні сфери сингулярностей, що з’єднували понад сімдесят два мільйони телепорт-порталів, було знищено впродовж 2,6 секунд. Частини флоту ВКС, розгорнуті Морпурґо згідно із наказом, який вони розпечатали менше трьох хвилин до того, діяли оперативно і професійно, розстрілявши вразливі сфери телепортів ракетами, лазерними ланцетами та плазмовими зарядами.

Ще за три секунди, коли ще не встигли розлетітися уламки вражених цілей, сотні кораблів ЗСГ опинилися далеко один від одного та своїх систем, розділені тижнями та місяцями лету на рушіях Гокінґа і роками часу-в-борг.

Тисячі людей подія заскочила в момент використання порталів. Хтось миттєво загинув, розчленований, розірваний навпіл, ще більше народу втратило хто руку, хто ногу, коли портали рушилися перед чи за ними. Дехто просто зник.

Саме така — запланована — доля чекала і на корабель «Стівен Гокінґ». Обидва використані ним портали — вхідний та вихідний — було знищено в наносекунди квантування факельника. У фактичному космосі від нього не лишилося жодного фрагмента. Пізніші досліди переконливо засвідчили, що так званий пристрій жезла смерті спрацював у тому місці, що правив ТехноКорду за часопростір із його химерною географією міжпорталля.

Про наслідки для ТехноКорду не дізнався ніхто.

Для решти ж Мережі та її громадян вони стали враз очевидні.

Після семи сторіч існування та щонайменше чотирьохсот років всеохопного використання інфосфери, коли тільки поодинокий громадянин Гегемонії обходився без неї, вона припинила існування, включно з Річчю Спільною та всіма комунікаційними каналами і частотами. Сотні тисяч людей у ту мить збожеволіли, шок від утрати чуттів, що стали для них важливішими від слуху чи зору, загнав їх у кататонічний стан.

Ще більше сотень тисяч операторів базової площини, а поміж них і так звані кіберпанки ти системні ковбої[154], просто загубилися, їхні аналогові персони потрапили під обвал інфосфери, у багатьох мізки згоріли від перевантаження нейрошунтів або ж ефекту, що пізніше став відомий як нульовий відклик.

Мільйони людей загинули у своїх особливих помешканнях, доступ до яких був можливий лише через телепорти — їхні ізольовані апартаменти стали для них смертельними пастками.

Єпископ Церкви Останньої Спокути (і провідник культу Ктиря в одній особі) намислив було відсидітися Останні Дні в затишку шикарно обставленої печери, видовбаної глибоко під хребтом Крука у північному приполярні планети Невермор-Дарма. Туди і звідти вели лише резервні телепорти. Єпископ загинув із кількома тисячами своїх причетників, екзорцистів, лекторів і служок, котрі нігтями намагалися продряпати собі шлях у святая святих, аби розділити з Його Високоповажністю останні ковтки повітря.

Мільярдерка-видавець Тайріна Вінґрін-Фіф дев’яноста семи стандартних років од народження, учасниця суспільного життя понад три сторіччя завдяки чуду терапії Поульсена та кріогеніки, прийняла помилкове рішення провести той доленосний день у своєму кабінеті, що був на чотириста тридцять п’ятому поверсі Шпиля «Транслінії» у Вавилонському кварталі П’ятого міста ЦТК. За робочий стіл вона могла потрапити винятково через телепорт. П’ятнадцять годин вона відмовлялася вірити, що крах телепортів — це надовго, і лише потім таки зглянулася на благання своїх підлеглих по комунікаційних каналах та відключила стіни силового поля так, щоб її могла підібрати «емтешка».

Але Тайріна слухала інструкції не досить уважно. Через вибухову декомпресію жінку просто викинуло з чотириста тридцять п’ятого поверху, як ото корок вистрілює із розбовтаної пляшки шампанського. А її підлеглі та рятувальники на «емтешці» присягалися, що стара дама лаялася на всі заставки впродовж чотирьох хвилин, поки летіла вниз.

На більшості планет слово «хаос» набуло нового значення.

Фактично вся економіка обвалилася разом із місцевими інфосферами та мегасферою Мережі. Трильйони марок, зароблених як тяжкою працею, так і сумнівними способами, просто припинили своє існування. Універсальні картки більше не працювали. Машина повсякдення дала збій, чхнула і заглухла. На багато тижнів, або й місяців, або й років — залежно від світу — без чорного ринку та його монет і банкнот стало нічим платити за бакалію, за проїзд у громадському транспорті, за найпростіший борг або послуги.

Однак депресія, що прокотилася Всемережжям, ніби цунамі, — це всього-лишень дрібний штрих, який обмірковуватимуть значно пізніше. Для більшості ж родин ефект виявився миттєвим і дуже особистісним.

Наприклад, батько чи матір, котрі, як і завжди, вирушили на роботу, скажімо, з Денебі-Фір на Ренесанс-В., додому потрапили не ввечері цього ж дня, а за одинадцять років, і це тільки в тому разі, якщо їм вдалося одразу сісти на один із нечисленних гокінґових спін-зорельотів, що долали відстані між світами по-дідівському.

Члени заможних родин, що слухали промову Ґледстон у своїх модних мультипланетних резиденціях, підвели голови, аби подивитися один на одного, відділені кількома метрами та відкритими порталами між кімнатами, кліпнули раз очима і позалишалися розмежовані світловими роками та реальними роками лету. А їхні кімнати тепер межували просто з порожнечею.

Діти, відправившись на відстань кількох хвилин у школу чи табір або лишившись під наглядом няньки, встигли подорослішати, перш ніж знову побачили батьків.

Ґранд-Анфілада, яку і до цього трошки обкарнали вітри війни, тепер узагалі зникла в небутті, а її нескінченний пояс прекрасних крамниць і престижних ресторанів перетворився на фрагменти суцільного несмаку, яким ніколи не судилося знову стати одним цілим.

Ріка Тетіс пересохла зі зникненням велетенських порталів, що помутнішали і згасли. Вода розлилася по околицях, русло проступило на поверхню, а на осонніх двохсот світах лишилася гнити риба.

Спалахнули бунти. Луз розірвав сам себе, наче вовк, що пожер свої власні тельбухи. Нову Мекку пройняли корчі мучеництва. Панна Ціндао-Сішуан одсвяткувала звільнення від орд Вигнанців, після чого під гаслом «гегемоняку на гіляку» стратила кілька тисяч колишніх бюрократів Мережі.

Бунтувала і Мауї-Заповітна, але протягом святкувань тисячі нащадків Перших Родин, що подорожували верхи на плавучих островах, змістили з владних крісел іншосвітян, які наклали руки на всю планету. Внаслідок революції мільйони приголомшених та переміщених власників курортів було приставлено розбирати тисячі бурових платформ і туристичних центрів, що поцяткували Екваторіальний архіпелаг, ніби шкірний висип.

На Ренесанс-Векторі стався короткий спалах насильства, в результаті якого відбулася ефективна соціальна реформа та зреалізувалися серйозні ініціативи, що мали дати відповідь на питання, як прогодувати урбанізовану планету, де немає ферм.

Міста Нордгольма спорожніли, а його населення повернулося на узбережжя холодних морів та прабатьківських риболовецьких промислів.

На Парваті — безлад і громадянська війна.

На Сьомій Дракона панували радощі та стався переворот, за яким прийшов новий штам ретровірусної пошесті.

Фудзі зустріла катастрофу із філософським упокоренням та не забарилася терміново організувати будівництво орбітальних верфей, де збиратиметься флот гокінґових спін-зорельотів.

На Есквіті всі довго переводили стрілки один на одного, після чого владу в світовому парламенті прибрала до рук Соціалістична лейбористська партія трудящих.

На Пацемі молилися. Новий Папа, Його Святість Тейяр І, скликав вселенський собор — Ватиканський, 39-й за ліком — і проголосив нову еру в житті Церкви та вповноважив учасників підготувати місіонерів для тривалих подорожей. Багато місіонерів. Для багатьох подорожей. Папа Тейяр заявив, що новочасні місіонери займатимуться не прозелітизмом, а пошукуванням[155]. Церква, що призвичаїлася жити на межі вимирання, як багато інших живих видів, пристосувалася та вижила.

На Темпе бунтували, вбивали і вели до влади демагогів.

На Марсі ставка, що перебувала в Командному училищі «Олімп», певний час контактувала зі своїми найвіддаленішими плацдармами по «світлу+». Саме тут підтвердили, що «хвилі вторгнення Вигнанців» по всій галактиці, крім системи Гіперіона, просто зупинилися. Перехоплені кораблі ТехноКорду виявилися порожніми та незапрограмованими. Навала скінчилася.

На Метаксасі відбувалися заворушення і репресалії.

На Кум-Ріяді самопроголошений шиїтський аятола-фундаменталіст виїхав із пустелі, закликавши йти за собою тисячу послідовників, і протягом кількох годин стер з лиця планети сунітську місцеву владу. Новий революційний уряд повернув владу муллам і відкрутив годинник назад на дві тисячі років. Люди нетямилися з радості.

На Армаґасті, периферійному світі, нічого особливо не змінилося. Хіба що з’явився дефіцит туристів, нових археологів та інших імпортних предметів розкоші. Армаґаст був лабіринтовою планетою. Його лабіринт порожнів.

На Хевроні панікував іншосвітянський осередок у Новому Єрусалимі, але старійшини-сіоністи швидко повернули планеті та місту лад. З’явилися плани. Рідкісні предмети першої необхідності іншосвітного походження було ревізовано та розпайовано. Пустелі зазнали меліорації. Ферми — розширення. Дерева — розсаджування. Люди скаржилися одне одному, дякували Богу за спасіння, сперечалися із Богом через незручності, спричинені цим самим спасінням, та продовжували займатися своїми справами.

На Божегаї досі палали всі материки, а димний покрівець застилав небо. Невдовзі після того, як його минув останній корабель «Рою», багато десятків кораблів-дерев стартували у хмари, повільно злітаючи на термоядерних рушіях під захистом полів, створених ерґами. Покинувши гравітаційну яму планети[156], більшість із цих зорельотів розлетілися в міріадах напрямків по всій площині галактичної екліптики та почали свій тривалий розгін перед квантовими стрибками. Пучки повідомлень «світлом+» помчали від кораблів-дерев до далеких Роїв, що на них чекали. Розпочався новий засів.

На Центрі Тау Кита, вмістищі влади й заможності, осередку ділової та політичної діяльності, голодні порятовані люди повибиралися із небезпечних шпилів-хмаросягів, нікому не потрібних міст та безпорадних орбітальних станцій і відправилися на пошуки винуватців. Себто — цапів-відбувайлів.

Довго шукати не довелося.

Коли портали вийшли з ладу, генерал Ван Зейдт саме перебував у Будинку уряду, тож тепер він командував двомастами десантниками та шістдесятьма вісьмома співробітниками служби безпеки, вартуючи адміністративний комплекс. Колишня Виконавча директриса Міна Ґледстон досі віддавала накази шістьом преторіанцям, яких їй залишив Колчев, котрий з іншими високопосадовими сенаторами відбув на першому й останньому рятувальному човнику Збройних сил, що дістався планети. Натовп десь роздобув ракетні та лазерні системи протикосмічної оборони, тому жодна інша людина із трьох тисяч персоналу та біженців у Будинку уряду тепер нікуди би не ділась, аж поки навколо не зняли би облоги або не дали збою захисні поля.

Ґледстон стояла на передовому спостережному пункті та спостерігала за побоїщем. Натовп встигнув сплюндрувати практично весь Оленячий парк та англійський сад на додачу, поки їх не спинили останній кордон поля-перепони та силові захисні периметри. Щонайменше три мільйони оскаженілих людей налягали на ці бар’єри, і з кожною хвилиною народу в юрбі все прибувало.

— А можна пересунути поле на п’ятдесят метрів назад і відновити його, перш ніж натовп цю відстань подолає? — поцікавилася вона в генерала.

У небі клубочився дим від пожежі в містах на заході. Тисячі чоловіків та жінок розпласталися на розпливчастому фоні силового екрана захисних полів, позаяк на них іззаду тиснула юрба. І тепер нижні два метри мерехтливої стіни вздовж усього периметру по кольору більше нагадували полуничне варення. Десятки тисяч людей напосідали на внутрішній кордон попри агонізуючий біль у нервах та кістках, викликаний захисними засобами.

— Можна, пан-Директрисо, — відповів Ван Зейдт, — але навіщо це вам?

— Хочу поговорити з ними, — голос Ґледстон прозвучав дуже втомлено.

Десантник поглянув на неї, щиро впевнений, що жінка невдало пожартувала.

— Пан-Виконавча директрисо, через місяць вони готові будуть вислухати вас... або будь-кого із нас... по радіо чи ГТБ. Через рік-два після відновлення порядку та успішного внормування пайкової системи вони, можливо, захочуть вас пробачити. Але мине покоління, поки до них нарешті дійде, що саме ви для них зробили... що ви їх урятували... усіх нас урятували.

— Я хочу поговорити з ними, — наполягала Міна Ґледстон. — Мені з ними треба дечим поділитися.

Ван Зейдт похитав головою й обвів поглядом офіцерів, котрі спостерігали за натовпом із бійниць бункера, а тепер з аналогічним нерозумінням та жахом дивилися на Ґледстон.

— Мені треба узгодити це питання з Виконавчим директором Колчевим, — промовив генерал Ван Зейдт.

— Ні, — втомлено заперечила Ґледстон. — Тепер він керує неіснуючою імперією, а я все ще головна у світі, який зруйнувала, — вона кивнула преторіанцям, і ті дістали свої жезли смерті з-за оранжево-чорних смугастих кітелів.

Жоден з офіцерів Збройних сил не поворухнувся. Генерал Ван Зейдт проказав:

— Міно, наступний рятувальний катер обов’язково прорветься.

Жінка покивала головою, але так, наче слухала його неуважно.

— Внутрішній сад. Мені треба подумати. Натовп розгубиться на пару секунд. Коли ви знімете зовнішній периметр, вони втратять рівновагу, — вона роззирнулася, немовби забула щось, а потім простягла руку Ван Зейдтові. — Прощавай, Марку. Дякую. Будь ласка, потурбуйся про моїх людей.

Ван Зейдт потиснув їй руку і не зводив з неї очей, коли вона поправила шарф, розгублено торкнулася браслета комлоґу — ніби на щастя — і покинула бункер разом зі своїми преторіанцями. Невелике товариство перетнуло потовчені сади і поволі рушило до захисних полів. Натовп за ними, здавалося, інстинктивно відреагував як єдиний бездумний організм, що, волаючи голосом якоїсь збожеволілої істоти, намагався протиснутися крізь фіолетові іскри силового бар’єру.

Ґледстон розвернулася, підняла одну руку, ніби збиралася помахати нею, і жестом відіслала преторіанців геть. Четверо охоронців поквапилися назад збитим газоном.

— Давай, — промовив найстарший із преторіанців, котрі лишилися, і показав на дистанційне управління захисним полем.

— Хрін вам! — недвозначно відказав Ван Зейдт. Дистанційного управління вони зможуть дістатися тільки через його труп.

От тільки Ван Зейдт геть забув, що в Ґледстон досі лишалися коди доступу, зокрема до тактичних вузькоспрямованих каналів. Він бачив, як вона здійняла комлоґ, але зреагував надто пізно. Лампочки на пульті управління блимнули червоними, а потім зеленими вогниками. Зовнішнє поле зникло і повторно виросло вже в п’ятдесяти метрах ближче; на якусь секунду Міна Ґледстон опинилася сама-одна перед мільйонною юрбою, яку від неї відділяло кілька метрів трави та незліченні трупи, що під дією сили тяжіння раптово попадали вслід за відступом поля-перепони.

Ґледстон підняла обидві руки, немов хотіла обійняти весь натовп. Тиша та безрух тривали аж три секунди, а потім натовп видав єдиний рик велетенської звірини, і тисячі кинулися вперед із кийками та камінням, ножами та битими пляшками.

На якусь мить у Ван Зейдта склалося враження, що Ґледстон стояла, немов незворушна скеля під хвилями наброду; він бачив її темний костюм і яскравий шарф, бачив її випростаний стан, усе ще підняті руки, та з наближенням нових і нових сотень людей Виконавча директриса зникла з поля зору.

Преторіанці опустили зброю і були одразу заарештовані вартовими з десанту.

— Затемнити захисні поля, — наказав Ван Зейдт. — Передайте на катери: посадка у внутрішньому саду з п’ятихвилинним інтервалом. Бігом!

Генерал відвернувся.

— Боже всемогутній! — бовкнув Тео Лейн, слухаючи уривчасті повідомлення «світлом+». Мілісекундні пучки інформації надходили так рясно, що комп’ютер не справлявся з їхнім сегментуванням. Як наслідок — слухати доводилося какофонію кошмарів.

— Прокрути ще раз знищення захисної сфери сингулярності, — промовив Консул.

— Слухаюсь, — і корабель перебив інформаційний потік каналом «світло+», щоби відмотати на початок несподіваний білоцвітний вибух, по слідах якого ненадовго розквітнули букети уламків, і раптовий колапс, під час якого сингулярність поглинула сама себе в радіусі шести тисяч кілометрів. Прилади зафіксували ефект гравітаційних хвиль: невідчутний на такій дистанції, але руйнівний для кораблів Гегемонії та Вигнанців, що зчепилися в битві ближче до самого Гіперіона.

— Гаразд, — відкашлявся Консул під шелестіння звітів рапортів, які надходили «світлом+».

— Точно гаразд? — уточнив Арундес.

— Безсумнівно, — відповів Консул. — Гіперіон — знову загумінкова планета. От тільки цього разу ми в загумінку в кого? Мережі більше немає.

— Мені не йметься віри, — промовив Тео Лейн. Колишній генерал-губернатор цмулив шотландське віскі, і Консул уперше бачив свого помічника напідпитку. Тео освіжив собі чарку іще раз на чотири пальці. — Мережі... каюк. П’ятсот років експансії коту під хвіст.

— Не коту під хвіст, — заперечив Консул. Він поставив свою недопиту чарку на стіл. — Планети нікуди не ділися. Їхні культури розвиватимуться окремо, але в нас іще є рушій Гокінґа. Технологічний винахід, який ми справді можемо приписувати тільки собі, а не прикриватися подачками Корду.

Меліо Арундес нахилився вперед, склавши долоні рук, наче в молитві:

— Корд і справді тепер зник? Зруйнувався?

Дипломат постояв, дослухаючись до торохтіння голосів, криків, благань, військових рапортів та закликів про допомогу на голосових каналах «світла+».

— Знищений? Не факт, — відповів він. — Але ізольований, відрізаний від світу.

Тео покінчив зі своєю чаркою й обачно поставив її на стіл. Погляд його зелених очей можна було назвати скляним і вмиротвореним.

— Гадаєте, в них є... інші павутиння? Інші системи телепортів? Резервний ТехноКорд?

Консул відмахнувся:

— Нам відомо, що їм пощастило створити свій Абсолютний Інтелект. Тож цілком можливо, що цьому... прополюванню Корду... дозволив статися саме він. Цілком можливо, що він зберіг кілька Штінтів живими, але з обмеженими можливостями, на взірець того, як вони планували порятувати пару мільярдів людей і лишити їх у своєму резерві.

Раптом гамір зі «світла+» зник, наче його канал обтяли ножем.

— Корабель? — гукнув Консул, підозрюючи, що в передавача десь перегоріла провідня.

— Усі повідомлення «світлом-плюс» обірвалися, — озвався корабель. — Більшість посередині передачі.

У Консула загупало серце в грудях, коли в думках проскочило: «Пристрій жезла смерті», — але ж ні, одразу збагнув він. Таке не могло статися на всіх планетах одночасно. Навіть якби сотні таких пристроїв детонували одночасно, то утворилась би затримка в часі, і зорельоти Збройних сил та інші релейні джерела, винесені далеко в космос, устигли би передати свої останні повідомлення. Що ж тоді, як не це?

— Здається, повідомлення обірвали якісь збурення в пружному середовищі передачі, — правив далі корабель. — Але згідно з моїми базами даних, це неможливо.

Консул підвівся. «Збурення в пружному середовищі передачі?» Наскільки людям було відомо, середовище для «світла+» — це безкінечна в планківському розумінні топографія гіперструн самого часопростору. Саме про неї Штінти загадково говорили як про Поєднувальну Безодню. У цьому середовищі жодних збурень просто не існує.

Раптом знову заговорив корабель:

— «Світлом-плюс» надходить повідомлення. Джерело передачі: загальне. Криптографія: нескінченна. Коефіцієнт: реальний час.

Консул тільки-но роззявив рота, щоби наказати кораблю не нести такої нісенітниці, коли повітря в голографічній ніші помутніло, але те, що з’явилося, не було ані зображенням, ані колонкою даних. Голос проказав:

— ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ. ДО ПОБАЧЕННЯ.

Троє чоловіків сиділи в мертвій тиші, яку порушувало заспокійливе туркотіння вентилятора та незліченні тихі звуки, які супроводжують корабель у польоті. Нарешті Консул промовив:

— Кораблю, відправ по «світлу-плюс», будь ласка, стандартне повідомлення з нашим часом і просторовими координатами. І не шифруй його. Іще додай: «Станціям-одержувачам рапорт про одержання».

Через кількасекундну паузу — неймовірно довгу як для бортового комп’ютера, зіставного зі штучним інтелектом — корабель відповів:

— Перепрошую, але це неможливо.

— Чому ні? — обурився Консул.

— Повідомлення «світлом-плюс» більше неможливі... не дозволені. Середовище гіперструн більше не сприймає його модуляції.

— По «світлу-плюс» геть нічого? — Тео Лейн витріщався на порожній простір у голографічній ніші, немовбито хтось вимкнув голографічний фільм у найцікавішому місці.

— Так чи інакше, пан-Лейне, — після паузи проказав корабель, — «світло-плюс» припинило своє існування.

— Хай Бог милує, — прошепотів Консул. Він одним ковтком допив свою чарку і рушив до бару по наступну. — Старе китайське прокляття, — бурмотів він.

— Ви про що? — підняв голову Меліо Арундес.

Консул зробив іще один добрячий ковток.

— Старе китайське прокляття, — пояснив чоловік. — А бодай би ти жив у цікавий час[157].

Ніби компенсуючи втрату «світла+», корабель ввімкнув внутрішнє радіо системи Гіперіона та перехопив балачку вузькоспрямованих каналів. У голографічній ніші він ввімкнув біло-голубу проекцію планети в режимі реального часу, що оберталася та збільшувалася із наближенням до неї. Зореліт гальмував із перевантаженнями у 200 «же».

Розділ 45

Я тікаю з інфосфери Мережі за якусь миттєвість перед тим, як міг би втратити можливість обирати.

Видовище мегасфери, що поглинає сама себе, неймовірна і напрочуд бентежна. Брон Ламія уявляла її наче органічне створіння, практично самосвідомий організм, який варто порівнювати не стільки з містом, як з екологічною нішею. Загалом кажучи, вона мала слушність. І тепер, коли зв’язки між телепортами обрубані, світ усередині цих магістралей починає згортатися й обрушуватися сам на себе. Одночасний колапс зовнішніх інфосфер можна порівняти із ситуацією, коли в наметі, обійнятого вогнем, раптом зникають опори, каркас, розтяжки й кілочки: мегасфера поглинає себе, ніби ненаситний й оскаженілий хижак. Він жує власний хвіст, черево, тельбухи, передні лапи і серце, поки від нього не лишається одна бездумна паща, яка клацає в порожнечі.

Метасфера там, де й була. Але тепер іще більше схожа на пустку.

Чорнолісся невідомого часопростору.

Звуки нічні.

Леви.

І тигри.

І ведмеді.

Поєднувальна Безодня здригається в конвульсії, відправляючи у світ людей своє єдине тривіальне послання — крик. Так монолітною скелею пробігають хвилі від землетрусу. Кваплячись мінливою метасферою над Гіперіоном, я не можу не всміхнутися. Здається, що це аналог Бога втомився від мурах, що дряпають якісь написи та каракулі на великому пальці Його ноги.

Я не бачу Бога — жодного з них — у метасфері. Не намагаюся. Мені і своїх клопотів вистачає.

Чорні круговерті входів до інфосфери й мегасфери зникли, їх усунуто з просторочасу, наче бородавки. Вони позникали, як нуртовиння на воді, коли вщухає буря.

Я тут застряг, хіба що ризикну кинути виклик метасфері.

Не ризикну. Не зараз.

Я хотів опинитися саме тут. Інфосферу тут, у системі Гіперіона, фактично знищено, Її жалюгідні рештки на самій планеті та останках флоту Збройних сил Гегемонії підсихають і зменшуються, немовби заплави на сонячному світлі під час відпливу. Зате Гробниці часу аж сяють у метасфері, як маяки у все густішій темряві. Якщо телепорти скидалися раніше на чорні вири, то Гробниці горять огнем білих дір[158], із яких навсібіч ллється світло.

Я лечу до них. Станом на зараз у своїй ролі Напередовця все, що я робив — це являвся людям у снах. Настав час уже й зробити що-небудь.

Сол чекав.

Минули години з моменту, коли він передав Ктирю свою єдину дитину. Він уже не їв і не спав кілька днів. Навколо нього зривалися та вщухали буревії, сяяли й гуркотіли, наче неконтрольовані реактори, Гробниці, і хроноприпливи шмагали його хвилями із силою цунамі. Але Сол вчепився у кам’яні сходинки перед Сфінксом та перечікував усе це. От і зараз він чекав.

Ледве притомний, приглушений від ударів слабкості та страху за свою доньку, Сол збагнув, що його розум ученого працює у прискореному темпі.

Більшу частину свого життя й кар’єри Сол Вайнтрауб, історико-філолого-філософ, мав справу з етикою людської релігійної поведінки. Релігія й етика не завжди (і навіть не часто) сполучувані. Вимоги релігійного абсолютизму, чи фундаменталізму, чи буйного релятивізму часто відображають найгірші аспекти сучасної культури або упереджень, аніж система, в якій обоє, людина і Бог, могли би співіснувати із відчуттям реальної справедливості. Свою найзнаменитішу книгу «Задача Авраама» — що врешті-решт була остаточно названа тільки перед своєю появою на масовому ринку із накладом, який Солові, котрий неодноразово до цього друкувався в академічних виданнях, навіть не снився, — чоловік написав, коли Рахіль помирала від хвороби Мерліна. У книзі, цілком очевидно, йшлося про складний вибір Авраама коритися чи не коритися прямому наказу Господа, що вимагав від нього принести в жертву власного сина.

Сол писав про те, що примітивні часи потребували примітивної покори, що пізніші покоління еволюціонували і тепер уже батьки офірували себе, коли печі рясно всівали Стару Землю темної ночі, і про те, що поточні покоління мусили відкинути будь-який наказ про пожертву. Сол писав, що якої би подоби не приймав Бог у людській свідомості (байдуже, як банальний прояв підсвідомості з її реваншистськими замашками чи як більш усвідомлена спроба в контексті філософської чи етичної революції), але людство більше не могло погоджуватися на пожертви в ім’я Бога. Офіра і згода на офіру записали історію людини кров’ю.

І попри те кілька годин тому, кілька віків тому Сол Вайнтрауб передав у руки смерті во плоті свою єдину дитину.

Протягом багатьох років голос у його голові наказував це зробити. Протягом багатьох років він відмовлявся. Він погодився кінець кінцем, коли зник сам час, коли зникла всяка інша надія, коли він усвідомив, що всі ці роки голос у його та Сариних снах належав ані Богові, ані будь-якій темній силі, що стояла за Ктирем.

То був голос його доньки.

Із несподіваною ясністю, що долала межі його болю і скорботи, Сол Вайнтрауб раптом остаточно збагнув, чому Авраам погодився пожертвувати Ісааком, своїм сином, коли так наказав Господь.

Це не покора.

Це навіть не вивищення любові до Бога перед любов’ю до сина.

Авраам випробовував Бога.

І відкинувши цю офіру в останній момент, спинивши замах ножа, Бог заслужив право (в очах Авраама та в серцях його нащадків) бути Богом Авраама.

Сол здригнувся від думки, що сталося б із подальшим гартуванням зв’язку між вищою силою та людством, якби Авраам став у позу, якби він удавав своє бажання принести сина в жертву. Він мусив знати у своєму серці, що готовий вбити сина. Божеству, хай яку форму воно би не прийняло, потрібно було знати рішучість Авраама, потрібно було відчувати його скорботу та рішучість покласти край усьому найціннішому, що Авраам мав у цілому світі.

Авраам прийшов не жертвувати, а дізнатися раз і назавжди, чи його Бог — це бог, якому можна вірити, якому можна коритися. Жодне інше випробування не дало би відповіді на це запитання.

Тоді навіщо, гадав Сол, припавши до кам’яної сходинки, поки Сфінкс, здавалося, виринав із хвиль часу та провалювався під них, укотре проходити це випробування. Які нові жахливі одкровення найближчим часом чекають на людство?

І тоді Сол зрозумів — із того мізеру, що розповіла Брон, з оповідей прочан, якими вони ділилися під час своєї подорожі, з його особистих відкриттів за останні пару тижнів, — що зусилля машинного Абсолютного Інтелекту, чим би він до дідька не був, із вимивання зниклої сутності Емпатії людської Божественності — марні. Сол уже не бачив тернового дерева на маківці бескиду, не бачив його металевих гілок та стражденного сонму, натомість перед його очима постала машинна річ, настільки ж органічна, як і Ктир, — інструмент для ретрансляції страждань по всьому Всесвіту, на які не міг не зреагувати людський складник Бога і не проявити себе.

Якщо Бог еволюціонував, а Сол був переконаний, що Він мусив еволюціонувати, то Його розвиток спрямовувався на емпатію, співпереживання стражденним, а не на владу чи панування. І блюзнірське дерево, проблиск якого помітили пілігрими і жертвою якого став Мартін Силен, не мало на меті пробудити зниклу силу.

Тепер Сол розумів: машинний бог незалежно від своєї форми виявився досить проникливим і второпав, що емпатія — це реакція на чужі страждання, але водночас виявився і помітно тупим, бо емпатія (як із погляду людини, так і її Абсінту) значно більша від цього. Емпатія і любов нероздільні і незбагненні. Машинному Абсінту зрозуміти цього не судилося, навіть у настільки скромних межах, щоби використати її в ролі приманки для частини людського абсолютного інтелекту, яка втомилася від війни у далекому майбутті.

Любов, найтривіальніше з явищ, найбільш трафаретне з усіх релігійних мотивів, була потужнішою — Сол це знав — від сильної, чи слабкої, чи електромагнітної, чи гравітаційної взаємодій. Любов і була всіма цими силами, збагнув чоловік. Поєднувальна Безодня, субквантова неможливість, що передавала інформацію від фотона до фотона, — не що інше, як любов.

Та чи могла любов — проста, банальна любов — пояснити так званий антропний принцип, над яким науковці всім гуртом ламали голови впродовж семи століть або навіть і довше? Пояснити ту майже нескінченну послідовність збігів обставин, що призвели до появи всесвіту із саме таким числом вимірів, коректним значенням елементарного заряду, точними законами гравітації, саме таким віком зірок, відповідними добіологічними умовами, аби це все вкупі спричинило появу бездоганних вірусів, а ті в свою чергу стали належними молекулами ДНК? Одним словом, пояснити вервечку настільки абсурдних у своїй точності збігів обставин, наскільки вони ж лишалися правильними, що це суперечило логіці, розумінню і навіть релігійним поясненням? Любов?

Сім сторіч існування теорій Великого об’єднання, постквантової фізики гіперструн та технокордівської інтерпретації всесвіту як самодостатнього та безмежного, позбавленого сингулярностей Великого Вибуху та відповідних кінцевих точок його розвитку[159], за великим рахунком позбавили Бога — примітивно антропоморфного або ж витіюватого постайнштайнівського — всякої ролі, навіть як хранителя чи законодавця правил із часів до Сотворіння світу. Сучасний Всесвіт, наскільки його розуміли машина і людина, не потребував Творця; не дозволяв Творця. Його правила майже не потребують лагодження і взагалі не підлягають фундаментальному перегляду. Він не почався і не скінчився, якщо не зважати на цикли розширення та скорочення, настільки ж регулярні та саморегульовані, наскільки такими можна вважати пори року на Старій Землі. У ньому немає місця любові.

І здавалося, що Авраам пропонував свого сина в офіру задля випробування фантома.

І здавалося, що Сол привіз свою донечку при смерті за сотні світлових років та невимірні злигодні у відповідь на порожній звук.

Однак зараз, у тіні Сфінкса та з першими досвітніми огнями в блідому небі Гіперіона, Сол збагнув, що він реагував на силу, ґрунтовнішу та всеохопнішу, ніж жахіття Ктиря чи владарювання болю. І якщо він має рацію — а цього він не міг знати, тільки відчувати, — то любов є невід’ємним структурним елементом всесвіту як сила тяжіння чи матерія / антиматерія. Місце хоч якогось Бога збереглося не в павутині поміжстінню, не в шпаринах між бруківкою сингулярностей, не в позаречовинному світі чи до його існування... а в самому утоку речей. В еволюції всесвіту таким, яким він еволюціонував. У навчанні того, чому навчилися ті, хто був спроможний у всесвіті на навчання. У любові, якою любить людство.

Сол підвівся на коліна і зіпнувся на ноги. Хронобуря, здається, трохи вщухла, і старому спало на думку, що це нагода всоте спробувати ввійти до гробниці.

Яскраве світло досі сочилося з того місця, де був з’явився Ктир, де він забрав Солову доньку і зник. Але тепер в небі танули зірки і благословлялося на світ.

Сол піднявся сходами.

Він згадав той час удома в Світі Барнарда, коли Рахіль (у десятирічному віці) пробувала видряпатися на найвищий берест у місті і звалилася з нього, коли їй лишилося до маківки п’ять метрів. Сол тоді прилетів у медцентр і побачив свою дитину в реанімаційній цистерні з живлющим середовищем. Вона потерпала від болю через пробиту легеню, зламану ногу, ребра, тріснуту щелепу та численні порізи й синці. Та вона всміхнулася до нього, показала великий палець і промовила крізь накладену шину: «Наступного разу в мене все вийде!»

Усю ту ніч Сол із Сарою просиділи в медцентрі біля ліжка Рахілі. Вони чекали на ранок. Усю ніч Сол протримав її за руку.

Зараз він також чекав.

Дужим вітром хроноприпливи досі не давали йому зайти у відкритий вхід до Сфінкса, але він хилився, борюкаючись із ним, ніби впершись у непорушну скелю, і так і стояв за п’ять метрів від нього, чекаючи, мружачись від яскравого світла.

Він підвів погляд, але не зробив і кроку назад, коли розгледів термоядерний огонь із дюз космічного корабля, що сідав у досвітньому небі. Він озирнувся, але не відступив, навіть коли почув, як той приземлився, і він помітив три постаті, котрі вийшли із нього. Він зиркнув, але не пішов назад, коли почув інші шуми, крики із глибини долини та помітив знайому постать, що, з’явившись із-за Нефритової гробниці, несла іншу, наче пожежник, перекинувши через плече.

Це все не мало жодного відношення до його дитини. Він чекав на Рахіль.

Навіть без інфосфери моїй персоні цілком можливо пересуватися навколо Гіперіона в густому супі Поєднувальної Безодні. Перше бажання — навідати Того, Хто Буде. І хоча його світлом уже сочиться метасфера, я ще не готовий для цього візиту. Зрештою, я ж усе-таки маленький Кітс, а не Предтеча.

Сфінкс — гробниця, спроектована за реальною істотою, якій іще кількасот літ чекати на своїх генетичних інженерів — нуртовиння темпоральних енергій. Насправді моєму розширеному зору тепер видно кілька Сфінксів: антиентропійну гробницю із завантаженим у неї Ктирем, що ніби контейнер із запечатаною смертоносною бацилою рухається назад у часі; активного нестабільного Сфінкса, де заразилася Рахіль Вайнтрауб, що розпочав од спроби відкрити портал у часі; і Сфінкса, який уже відкрився і знову рухається вперед. Цей останній Сфінкс — сліпуча пройма світла, що в загальному багатті метасфери, розпаленому біля Гіперіона, за силою поступається тільки вогню Того, Хто Буде.

Я спускаюся до джерела світла якраз у ту мить, коли Сол Вайнтрауб передає доньку Ктиреві.

Я би нічим не зміг завадити, навіть якби прибув раніше. І не завадив би, навіть якби міг. Від цього діяння залежить цілий всесвіт, що не піддається логічному осмисленню.

Але в самому Сфінксі я чекаю, поки повз мене не пройде Ктир зі своїм тендітним вантажем. Тепер я бачу немовля. Їй кілька секунд від народження, воно все вкрите плямами, слизом та зморшками. І вволю намагається викричатися своїми новонародженими легенями. З погляду вічного парубка та самозарефлексованого поета мені важко зрозуміти, чим цей ревучий неестетичний малюк може приваблювати свого батька і космос.

І водночас один вид немовлячого тільця (хай би і настільки непривабливого, яким може бути новонароджений) у пазурах-лезах Ктиря щось у мені розворушує.

Усередині Сфінкса Ктир зробив три кроки — це кілька годин часу для малюка. Одразу за входом ріка часу біжить набагато швидше. Якщо я нічого не вдію впродовж іще кількох секунд, то буде вже пізно і Ктир скористається своїм порталом для того, аби віднести дитину до темної діри у хтозна-яке-далеке майбуття.

В уяві зринає непроханий образ павуків, які випивають усі соки зі своєї жертви, піщаних ос[160], чиї личинки дозрівають у паралізованих тілах їхніх жертв — ідеальні інкубатори та їжа.

Я мушу діяти, але моя матеріальність тут настільки ж ефемерна, як і в ТехноКорді. Ктир проходить крізь мене, немовбито я — невидима голограма. Персона мого аналога тут безпорадна, безрука та віртуальна, як подув болотяного газу.

Однак у болотяного газу немає голови на плечах, а в Джона Кітса вона була.

Ктир робить іще два кроки. Для Сола та решти ззовні проходить іще кілька годин. Я бачу кров на шкірі ридаючого немовляти там, де пальці-скальпелі Ктиря врізаються в плоть.

До біса.

Зовні на широкому кам’яному ґанку Сфінкса, обійнятого зараз повеневими хвилями темпоральних енергій, що течуть із нього і вливаються назад у гробницю, лежать заплічники, ковдри, покинуті контейнери з їжею і весь той мотлох, що його СЮДИ притягнули Сол і паломники.

Включно з кубом Мебіуса.

Короб був запечатаний силовим полем восьмого класу ще на кораблі-дереві тамплієрів «Іґґдрасіль», коли Голос Дерева Гет Мастін готувався до своєї довгої подорожі. У ньому знаходився ерґ (інколи його ще звуть «сплутувачем») — невелика істота. Її хоч, може, і не вийде класифікувати як розумний із людської перспективи вид, але він самостійно еволюціонував навколо далеких зірок і розвинув у собі здатність контролювати силові поля, потужніші від будь-яких відомих людині штучних за походженням енергій.

Упродовж багатьох століть тамплієри та Вигнанці спілкувалися з ними. Причому перші використовували їх для резерву управління на своїх прекрасних, але відкритих численним небезпекам кораблях.

Гет Мастін віз його із собою за сотні світлових років на виконання домовленостей між храмовниками та Церквою Останньої Спокути, аби відправити в політ тернове дерево Ктиря. Та побачивши його і саме дерево мук, Мастін не зміг дотриматися цього договору. Так і помер.

А от куб Мебіуса нікуди не дівся. Ерґа я бачив у вигляді зіщуленої енергетичної сфери червоного кольору у темпоральному потоці.

Зовні, за полудою темряви, виднівся тільки Сол Вайнтрауб: сумна й комічна постать, прискорена суб’єктивним потоком часу за межами Сфінкса, немов персонаж у німому фільмі. Зате куб Мебіуса перебував в одному колі з цією Гробницею.

Рахіль ридає від страху, відомого тільки новонародженим. Страху падіння. Страху болю. Страху відокремлення.

Ктир робить іще один крок. І ще одна година збігає для зовнішнього світу.

Може, я і не матеріальний для Ктиря, зате енергетичні поля — це щось, до чого навіть ми, привиди кордівських аналогів, можемо торкнутися. Я зняв захист навколо куба Мебіуса. Я вивільнив ерґа.

Тамплієри спілкуються з ними за допомогою електромагнітного випромінювання кодованими імпульсами, простим електромагнітним збудженням, коли істота виконує те, що їм потрібно... але головним чином — завдяки майже містичному контакту, який відомий лише храмовникам Братства та небагатьом екзотам поміж Вигнанців. Науковці називають це грубою формою телепатії. Насправді ж це один із найчистіших виявів емпатії.

Ктир робить іще крок у напрямку до порталу, що відчиняється у майбутнє. Рахіль плаче із завзяттям, на яке здатні лише ті, хто тільки-но явився у цей всесвіт.

Ерґ росте, розуміє і зливається з моєю персоною. У Джона Кітса тепер є субстанція і форма.

Я пробігаю п’ять кроків до Ктиря, забираю немовля із його рук і відступаю назад. Навіть в енергетичному нуртуванні, що зараз ним є Сфінкс, я відчуваю запах новизни новонародженої дівчинки, коли притискаю її до грудей і схиляю долонею вологу голівку до щоки.

Ктир подивовано крутнувся. Він розкинув усі чотири руки, випростав усі клинки і зосередив погляд червоних очей на мені. Та істота надто поруч до самого порталу. Коли вона не рухається, то дрейфує темпоральною ринвою. Розчахується її парова екскаваторна паща, вищиряються її сталеві зуби, але її вже немає поруч — тільки цятка вдалині. І навіть менше.

Я розвертаюся до виходу, але він дуже далеко. Ерґ, який швидко втрачає енергію, міг би мене туди довести проти течії часу, але без Рахілі. Донести ще одну живу істоту на таку відстань проти таких сил мені не під силу, навіть із допомогою ерґа.

Дитина кричить, і я її тихенько погойдую, нашіптуючи у тепле вушко дурнуваті віршики.

Якщо ми не можемо повернутися, якщо ми не можемо йти вперед, ми просто тут зачекаємо ще трошки. Можливо, повз нас хтось ітиме.

Очі Мартіна Силена лізуть з орбіт, Брон Ламія хутко розвертається та бачить Ктиря, який висить у повітрі позаду і вище неї.

— Ах ти ж, у бога душу... — святобливо шепоче Брон.

У Ктиревому палаці стелажі з тілами сплячих людей тікають у морок та безвість, і геть усі, за винятком Мартіна Силена, досі під’єднані пульсуючими шнурами до тернового дерева, машинного Абсінту та бозна-чого ще.

І ніби задля демонстрації своїх можливостей тут Ктир покинув спинатися вгору, а розкидає руки і злітає ще на три метри, зависнувши на п’ятиметровій висоті, рахуючи од кам’яного ярусу, де Брон схилилася над Мартіном Силеном.

— Зроби щось, — шепоче поет. Його більше не тримає кабель, закріплений у нейрошунті, але він занадто слабкий, аби хоч трохи підняти голову.

— Є ідеї? — питає Брон, але сміливість її ремарки руйнує дрож у голосі.

— Довірся, — лунає голос під ними, і Ламія посувається, щоби бачити підлогу.

Звіддаля стоїть молода дівчина, в якій жінка впізнала Монету із гробниці Кассада.

— Поможи! — закричала Брон.

— Довірся, — повторила Монета і зникла. Ктир не став на це відволікатися. Він опустив руки і ступив крок, ніби йшов по твердій поверхні, а не повітрю.

— Чорт! — прошепотіла Брон.

— Аналогічно, шеф, — прохарчав Мартін Силен. — Із-під, блядь, ринви, сука, та на дощ.

— Помовч! — цикає на нього Брон і вже сама до себе продовжує: — Кому довірся? У чому довірся?

— Довірся гадському Ктирю, хай уб’є нас або насадить уже на свою гадську деревину, — видихнув Силен. Йому вийшло якось повернутися і схопити Ламію за плече: — Краще вмерти, ніж знову туди, Брон.

Жінка торкнулася на мить його руки і підвелася, дивлячись на Ктиря, що висів у повітрі за п’ять метрів від неї.

Довіритися? Брон виставила ногу, відчула порожнечу, заплющила на мить очі й розклепила їх, коли їй здалося, що вона стоїть на твердій площині. Вона розплющила очі.

Під її ногою не було нічого, крім повітря.

Довіритися? Брон перенесла вагу тіла на виставлену ногу і зробила крок, заточившись на секунду, перш ніж поставити другу ногу поруч.

Вони з Ктирем стояли навпроти один одного на десятиметровій висоті. Істота, здавалося, шкірилася до неї і розкривала обійми. Панцир тьмяно блищав у слабкому світлі. Червоні очі горіли яскравим огнем.

Довіритися? Відчувши приплив адреналіну, Брон крокує невидимими сходинками, набирає висоту і прямує в обійми Ктиря.

Пальці-леза ріжуть тканину та шкіру, коли створіння починає її пригортати, намагаючись настромити на кривий клинок, що росте з металевих грудей, заштовхати у відкриту пащу між рядів сталевих зубів. Так упевнено стоячи в порожньому повітрі, Брон схиляється вперед і впирається неушкодженою рукою об Ктиреві груди, відчуває як холод панцира, так і власну розпашілість, коли енергія вирує з неї, від неї, крізь неї.

Леза припинили її різати, перш ніж сковзнули глибше шкіри. Ктир завмер, немовби потік темпоральної енергії, який оточував їх, перетворився на грудку бурштину.

Брон натиснула рукою на його широкі груди і штовхнула.

Ктир повністю застиг, став крихким, блиск металу потьмянішав і поступився місцем прозорому кришталевому сяйву та переливам скла.

Брон стояла в повітрі, охоплена руками триметрової скляної скульптури Ктиря. У його грудях, там, де могло би бути серце, тріпотіло щось схоже на велику чорну нетлю і лопотіло закопченими крильцями об скло.

Брон зробила глибокий вдих і штовхнула ще раз. Ктир посунувся, ніби по слизькій невидимій платформі, на якій вони обоє стояли, назад. Він заточився і впав. Ламія пірнула під його руки, звільняючись від обіймів Ктиря. Вона чула та відчувала, як рветься її куртка, коли в її тканині плуталися і шматували її при падінні все ще гострі пальці-леза. Аж раптом вона вже й сама балансувала в повітрі, вимахуючи здоровою рукою, поки Ктир, крутнувшись півтора рази за політ, гепнув об підлогу та розбився на тисячу гострих фрагментів.

Брон розвернулася, впала на коліна і поповзла невидимим подіумом назад до Мартіна Силена.

На останньому півметрі впевненість їй зрадила, і невидима опора просто зникла. Брон важко впала, вивихнувши щиколотку, коли заділа в польоті кам’яний ярус, а втрималася тільки завдяки тому, що схопилася за коліно Силена.

Лаючись від болю в плечі, нозі та порізів на долонях і колінах, вона видряпалася на терасу поруч із поетом.

— З часу, як я зник, у вас тут якісь химородні речі відбуваються, — прохрипів Мартін Силен. — То ми вже підемо, чи ти ще плануєш виступити на «біс» із номером ходіння по воді?

— Закрий рота, — тремтячим голосом відповіла Брон. У цих двох словах майже чулася приязнь.

Вона трохи відпочила і вирішила, що найлегший спосіб спустити все ще слабкого поета по сходах та перетнути з ним усіяну битим склом підлогу Ктиревого палацу — це закинути його собі на плечі, як ото роблять пожежники. Вони вже були на виході, коли Силен безцеремонно погупав її в спину та запитав:

— А як же Сумний Король Біллі та інші?

— Потім, — важко хекаючи, відповіла йому Брон.

Надворі майже світало.

Вона прокульгала дві третини шляху по долині із накидкою на плечі у вигляді Силена, більше схожому на мокре прання, аж раптом поет поцікавився:

— Брон, а ти ще вагітна?

— Так, — відповіла вона, молячись про себе, щоби після такого тяжкого дня все це ще було правдою.

— Хочеш, щоб я тебе поніс?

— Закрий рота, — промовила вона, дибаючи стежкою вниз до Нефритової гробниці і навколо неї.

— Поглянь, — проказав Мартін Силен, викрутившись, щоб махнути їй рукою, хоч і висів практично догори ногами в неї на плечі.

У яскравому промінні світанку Брон побачила ебеновий космічний корабель Консула, що стояв на узвишші біля входу в долину. Але поет показував не на нього.

У сліпучому палахкотінні Сфінкса виднів обрис Сола Вайнтрауба. Він здіймав руки.

Хтось або щось наближалося до нього з осяйного входу.

Першим її побачив Сол. Постать у потоках світла та рідкого часу, що котив хвилі із Сфінкса. Жінка — зрозумів він по контуру, що наближався з яскравого порталу. І в руках вона щось несла.

Жінка несла немовля.

З’явилася його донька Рахіль — доросла Рахіль, кров з молоком, якою він її востаннє бачив перед початком дисертаційної експедиції на таку собі планету Гіперіон, Рахіль років двадцяти п’яти або трошки старша зараз, — але це однозначно була Рахіль, Рахіль з її мідяно-каштановим волоссям, так само коротко стриженим і з чубчиком на чолі, із характерними розпашілими щоками, які в неї червоніли, варто було якійсь новій ідеї засісти їй в голову, із ніжним, майже трепетним усміхом та очима: велетенськими зеленими очима із ледве видними карими цятками на райдужці. Їх погляд не сходив із Сола.

Рахіль несла Рахіль. Немовля притисло личко до плеча дівчини, крихітні рученята стискали й розтискали кулачки, немовбито воно не могло ніяк вирішити, варто знову починати плакати чи ні.

Сол стояв приголомшений. Він спробував заговорити, та в нього не вийшло, і він спробував ще раз.

— Рахіль?

— Батьку, — відповіла вона і зробила ще один крок уперед, пригорнувши вільною рукою вченого, а іншою трошки відставивши немовля вбік, аби не защемити його між ними.

Сол цілував дорослу доньку, обіймав її, нюхав її чисте волосся, відчував її матеріальну реальність, а потім підняв у руках дитинку і притиснув її до шиї та плеча, відчуваючи, як її тільцем прокотилося здригання, коли новонароджена набирала в груди побільше повітря, щоби розплакатися. Рахіль, яку він привіз на Гіперіон, була в безпеці у його руках, крихітна, зі зморшкуватим червоним обличчям, коли намагалася зосередити випадково блукаючий погляд на обличчі батька. Сол поклав долоню на її малюсіньку голівоньку і підняв вище, розглядаючи дрібне личко ще якусь секунду, перш ніж перевести погляд на молоду жінку.

— Вона ж...

— Ростиме тепер нормально, — відповіла донька. На ній було щось, частково схоже на халат, частково на плаття, виготовлене з м’якого коричневого матеріалу. Сол похитав головою, подивився на неї, побачив її усмішку й помітив ту саму ямочку зліва і трошки нижче кутика рота, що й у немовляти в його руках.

Чоловік іще раз похитав головою.

— Як... як це можливо?

— Ненадовго, — промовила Рахіль.

Сол нахилився і знову поцілував дорослу доньку в щоку. Він помітив, що плаче, але не хотів звільняти жодної руки, щоби витерти сльози. Замість нього це зробила доросла Рахіль, ніжно стерши їх затиллям долоні з обох щік.

На сходах пролунав якийсь шум, і Сол подивився через плече. Внизу стояло троє чоловіків із корабля, розпашілі від бігу, і Брон Ламія, котра помагала зіпнутися на ноги поету Силену, який примостився на білій плиті каменя, що правив за поручні.

Їм в очі дивилися Консул і Тео Лейн.

— Рахіль, — прошепотів Меліо Арундес, в очах якого забриніли сльози.

— Рахіль? — перепитав насуплений Мартін Силен, перевівши очі на Брон Ламію.

Брон стояла, роззявивши рота.

— Монета, — показувала вона на неї рукою, а коли опустила руку, то навіть не пам’ятала, що тільки-но тицяла в неї пальцем. — Ти — Монета. Кассадова... Монета.

Рахіль кивнула, тепер уже без усмішки.

— У мене тут лишилася хвилина чи дві, — промовила вона, — а розповісти потрібно багато.

— Ні, — схопив її за руку Сол. — Ти мусиш лишитися. Я хочу, щоб ти лишилася зі мною.

Рахіль знову всміхнулася.

— А я і так лишатимусь із тобою, тату, — тихо проказала вона і погладила немовля по голівці. — Щоправда, це може зробити тільки одна з нас... а їй ти потрібен більше.

Вона розвернулася до товариства внизу.

— Будь ласка, послухайте мене всі.

І коли перші промені сонця торкнулися розбитих споруд Міста поетів, корабля Консула, західних бескидів і вищих із-поміж Гробниць часу, Рахіль стисло переповіла їм свою магнетичну історію про те, як її обрали для виховання в одному з майбуттів, де точиться остання війна між Абсінтом, породженим ТехноКордом, і людським духом. За її словами, це було майбутнє, сповнене жахливих і дивовижних таємниць, у якому людство заселило всю галактику і подорожувало деінде.

— В інші галактики? — спитав Тео Лейн.

— В інші всесвіти, — усміхнулася Рахіль.

— Полковнику Кассаду ти назвалася Монетою, — промовив Мартін Силен.

— Назвуся Монетою, — виправила його Рахіль із затуманеним зором. — Я бачила, як він загинув і супроводжувала його гробницю в минуле. Мені відомо, що частина моєї місії — це зустрітися із легендарним воїном та повести його в останню битву. Насправді, ми ще з ним навіть не знайомі, — вона подивилася на Кришталевий моноліт ген у долині. — Монета, — замислено проказала вона. — «Застережниця» латиною. Годиться. Я дозволю йому обрати між ним і Мнемосіною, «Пам’яттю», коли назву своє ім’я.

Сол так і не відпустив її руки і все ще не збирався робити цього зараз.

— Ти подорожуєш назад у минуле з Гробницями? Навіщо? Як так?

Рахіль підвела погляд, і світло, відбите далекими скелями, залило її обличчя теплом.

— Така в мене роль, тату. Це мій обов’язок. Мені дали засоби контролювати Ктиря. І тільки я була... готова для цього.

Сол підняв голівку немовляти вище. Розбуркана, дівчинка пустила слину, повернула обличчя до батька, ввіткнулася йому в затишок шиї і згорнула крихітні кулачки на його сорочці.

— Готова? Ти говориш про хворобу Мерліна?

— Так, — кивнула Рахіль.

— Але ж ти не виховувалася в якомусь загадковому майбутті, — похитав він головою. — Ти виросла в університетському містечку Крофорд, на вулиці Фертіґ, у Світі Барнарда. І твоя... — він затнувся.

Рахіль кивнула.

— Вона виросте... там, тату. Пробач, але мені вже потрібно йти, — вона вивільнила руку, збігла вниз по сходах і на якусь мить торкнулася до щоки Меліо Арундеса. — Пробач за болісні спогади, — тихо промовила вона до приголомшеного археолога. — Для мене це було буквально в іншому житті.

Арундес кліпнув очима і ледве затримав її руку на щоці.

— Одружений? — нечутно спитала вона. — Діти?

Арундес кивнув і потягнувся рукою до кишені, ніби збирався дістати звідти фотографії дружини та дорослих дітей, але зупинився на півдорозі і ще раз кивнув.

Рахіль усміхнулася, ще раз хутенько чмокнула його в щоку і рушила назад по сходах угору. Світанок уже повністю набрав сили, але вхідний отвір до Сфінкса все одно лишався яскравішим.

— Тату, — сказала вона, — я тебе люблю.

Сол спробував щось відповісти, прокашлявся:

— Як?.. Як мені потрапити до тебе... у майбутньому?

Рахіль показала на відчинений прохід у Сфінксі.

— Якийсь час тут лишатиметься відкритим портал у те майбутнє, про яке я розповідала. Але, тату... — вона вагалася. — Це значить іще раз виростити і виховати мене. Ти втретє страждатимеш від мого дитинства. Жодного батька не можна просити про таке.

Сол видушив із себе усмішку.

— Жоден батько від такого не відмовився би, — він переклав сонька-немовля в іншу руку та ще раз похитав головою. — Чи буде колись час... для нас обох?..

— Знову співіснувати? — всміхнулася Рахіль. — Ні. Я вирушаю в протилежному напрямку. Ти навіть собі не уявляєш, чого мені вартувало переконати Раду Парадоксів, аби вони дозволили нам цю зустріч.

— Раду Парадоксів? — спитав Сол.

Рахіль перевела подих. Дівчина відступила назад, поки вони з батьком не торкнулися одне одного кінчиками нігтів, простягнувши один одному руки.

— Мушу йти, тату.

— А я там, — він поглянув на малечу, — я там буду сам... у майбутньому?

Рахіль розсміялася, і цей знайомий звук ніби взяв його серце в теплі долоні.

— Що ти, звісно, ні! Не сам. Там прекрасні люди. Можна навчитися дивовижним речам і займатися дивовижними справами. Побачити дивовижні місця... — вона обвела поглядом усіх навколо. — Місця, які нам не снилися в найхимерніших снах. Ні, тату, ти будеш там не сам. А ще там буду я, незграбний підліток та чванькувата юнка.

Вона зробила крок назад, вислизнувши пальцями з руки Сола.

— Почекай, перш ніж робити крок у портал, тату, — гукнула вона із яскравого ореолу. — Це геть не боляче, але, відправившись туди, шляху назад уже не матимеш.

— Рахіль, зажди, — промовив Сол.

Його донька відступала, і шлейф її довгої сукні волочився каменем, поки її повністю не огорнуло світло. Вона піднесла руку.

— Знюхаємося! — гукнула вона.

— Збачимося! — підняв руку Сол.

Старша Рахіль зникла у світлі.

Немовля прокинулося і почало плакати.

До Сфінкса Сол з усіма іншими повернулися майже за годину. А до того вони гуртом ходили до корабля Консула, щоб надати першу допомогу Брон та Мартіну Силену, попоїсти та підготувати Сола з дитиною до подорожі.

— Ця підготовка здається якоюсь дурницею, — говорив Сол. — Мені ж тільки один крок у портал треба зробити. Це майбутнє, може, й диво дивнеє, але якщо там не виявиться дитячого харчування і підгузків, то ми матимемо клопіт.

Консул вишкірився і поплескав по двох набитих рюкзаках, що стояли на сходинці:

— Цього вам із малечею має вистачити на перші два тижні. І якщо до того часу вам не трапиться якийсь місцевий гузнечко-сервіс, то можете відправлятися в котрийсь із тих інших всесвітів, про які розповідала Рахіль.

— Я не можу повірити в те, що відбувається, — похитав головою Сол.

— Зачекайте пару днів чи тижнів, — запропонував Меліо Арундес. — Переждіть, поки не розвидниться обстановка. Квапитися нікуди. Майбутнє ніде не дінеться.

Сол гладив бороду, поки іншою рукою годував дівчинку з пакета, який наготовив корабель.

— Ми не знаємо напевно, чи цей портал завжди буде відкритий, — промовив він. — Крім того, я можу перенервувати. Я стаю застарим для повторного виховання дитини... особливо в ролі приходька у чужім краї[161].

Арундес поклав дужу руку йому на плече.

— То дозвольте мені відправитися разом із вами. Мені страх як цікаво побачити це місце.

Сол широко всміхнувся, простягнув і міцно потис руку археологу.

— Дякую, друже мій. Але в Мережі... на Ренесанс-Векторі... вашого повернення чекають дружина і діти. У вас свої зобов’язання.

Арундес кивнув і подивився в небо.

— Якщо це повернення взагалі можливе.

— Можливе, — без емоцій зауважив Консул. — Старомодні польоти на рушіях Гокінґа нікуди не ділися, хай би сама Мережа і зникла назавжди. Час-у-борг сягне кількох років, Меліо, але ви зможете повернутися.

Сол кивнув, закінчив годувати немовля, поклав на плече чисту пелюшку і впевнено поплескав його по спині. Він озирнув своє маленьке товариство.

— У нас у всіх свої зобов’язання.

Він потиснув руку Мартіну Силену. Поет відмовився не тільки залазити у ванну із реанімаційним живлющим середовищем, а й видаляти нейрошунт хірургічним шляхом.

— Колись у мене вже таке було, — прокоментував він.

— Ви й далі писатимете свою поему? — поцікавився Сол.

— Я скінчив її на дереві, — похитав головою Силен. — І ще відкрив там дещо, Соле.

Науковець повів бровою.

— Я дізнався, що бути поетом не значить бути Богом, але якщо Бог... або щось на подобу Бога існує, то він поет. Поет-невдаха.

Дитинка зригнула.

Мартін Силен вищирився на всі тридцять два зуби і востаннє потиснув Солові руку.

— Влаштуй там їм усім прочуханку, Вайнтраубе. Скажеш, що ти їхній прапрапрапрапрадідусь, і якщо вони погано поводитимуться, то ти понабиваєш їм їхні попи.

Сол кивнув і порівнявся із Брон Ламією.

— Я помітив, що ви радилися з медичним терміналом корабля, — промовив він. — З вами та вашою ненародженою дитинкою все гаразд?

— Усе добре, — всміхнулася Брон.

— Хлопчик? Дівчинка?

— Дівчинка.

Сол поцілував її в щоку. Брон торкнулася його бороди і відвернулася, щоби приховати сльози, бо ж колишні приватні детективи не плачуть.

— Дівчатка — це така морока, — проказав він, виплутуючи Рахілині пальчики зі своєї бороди та кучерів Брон. — Обміняйте свою на хлопчика, як тільки випаде нагода.

— Згода, — відповіла Брон і відійшла.

Він востаннє потис руки Консулу, Тео і Меліо, закинув на плечі рюкзак, поки Брон потримала немовля, та знову забрав Рахіль на руки.

— Буде з біса кепський епілог, якщо це все не спрацює і в результаті я примудрюся заблукати всередині Сфінкса.

— Спрацює, — Консул примружився, розглядаючи сліпучий портал. — Я не певен тільки, як саме. Бо здається мені, що це взагалі не телепорт.

— Темпопорт, — ризикнув скаламбурити Силен і миттю закрився руками від ударів Брон. Поет відійшов трохи далі і знизав плечима. — Якщо він не закриється, Соле, то, підозрюю, сам ти не лишишся. За тобою внадяться тисячі.

— Якщо дозволить Рада Парадоксів, — гмикнув Сол, погладжуючи бороду, як він і завше робив, заносячись думками у хмари. Він моргнув, поправив заплічник і немовля й рушив уперед. Цього разу силові поля навколо відкритого порталу пропустили його.

— Бувайте всі! — крикнув він. — Богом клянуся, справа була варта заходу, правда ж? — він розвернувся до світла обличчям, і вони з немовлям зникли.

Кілька хвилин панувала тиша, яка межувала із порожнечею. Нарешті Консул ніяково промовив:

— То що, вертаємося на корабель?

— Можеш спустити нам ліфт, — відказав Мартін Силен. — А от пан-Ламія і повітрям підніметься.

Брон люто зиркнула на мініатюрного поета.

— Гадаєш, це Монета все влаштувала? — спитав Арундес, повторюючи вже висловлене Ламією припущення.

— Ну, а як же інакше? — відгукнулася вона. — Якась наука майбутнього чи щось таке.

— Ага, ну звісно, — зітхнув Мартін Силен, — наука майбутнього... так зазвичай говорять ті, кому бракує сміливості визнати свою забобонність. Альтернатива ж, моя люба, полягає в тому, що ти відкрила джерело сили, яка дозволяє літати в повітрі та перетворювати монстрів на бабаїв із крихкого скла.

— Стули пельку, — тепер у голосі Ламії не чулося жодних ноток приязні. Вона визирнула з-за плеча. — Хто сказав, що новий Ктир не може явитися будь-якої хвилини тепер?

— І справді — хто? — погодився з нею Консул. — Підозрюю, нам тепер довіку жити із яким-небудь Ктирем або чутками про нього.

Тео Лейн, якого чужі сварки завжди ставили у незручне становище, прокашлявся і заявив:

— А гляньте, що я знайшов серед ваших сумок навколо Сфінкса, — він підняв інструмент із трьома струнами, довгим грифом і яскравими візерунками на трикутному резонаторі. — Це гітара?

— Балалайка, — виправила Брон. — Вона належала отцеві Гойту.

Консул взяв інструмент і зіграв пару акордів:

— Ви знаєте цю пісню? — і він бренькнув кілька нот.

— «Цицькотрахальна мелодія для Ліди»? — знову ризикнув припустити Мартін Силен.

Консул похитав головою і зіграв іще трохи.

— Це щось старе? — спробувала вгадати Брон.

— «Десь там за веселкою»[162], — озвався Меліо Арундес.

— Ну, це задовго до мого народження, — Тео Лейн кивнув у такт із переборами Консула.

— Це до народження всіх нас, — відповів Консул. — Гайда, я вас навчу слів по дорозі.

Крокуючи поруч у спекотному сонці, співаючи не в лад і плутаючи слова, по-новому починаючи куплети, вони пішли вгору схилом до корабля, що чекав на них.