Джонові Кітсу,
чиє ім’я
записане на воді
«Чи може Господь грати в серйозні ігри зі своїм творінням? Чи може будь-який творець, навіть обмежений, зіграти в серйозну гру зі своїми творіннями?»[1].
«Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами, — подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая чи сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? [...] Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо є хибним. У цьому і суть поезії»[2].
«Уяву можна порівняти зі сном Адама — той прокинувся і виявив, що все справдешнє»[3].
Того дня, коли армада вирушила на війну, того останнього дня, коли ми попрощалися зі старим життям, мене запросили на одну імпрезу. У той вечір подібні імпрези відбувалися повсюди, на всіх ста п’ятдесяти планетах Мережі, але найважливішою була лише ця.
Я підтвердив свою участь через інфосферу, прискіпливо оглянув мій найкращий парадний костюм, добре вимився, поголився, скрупульозно вбрався та в призначений час скористався одноразовим монідиском на картці запрошення для телепортації з Есперанса на ЦТК.
У цій півкулі ЦТК уже вечоріло, і навскісне проміння сонця рясним світлом заливало усе довкола: горби й долини Оленячого парку[4], сірі хмаросяги Адмінкомплексу далеко на півдні, обсаджені плакучими вербами береги річки Тетіс разом із блискучим болотяним вогнем і білі колонади самого Будинку уряду. Прибували тисячі гостей, але співробітники служби безпеки зустрічали кожного, звіряли наші запрошення зі зразками ДНК і галантним порухом руки показували шлях далі, до бару та буфету.
— Пан-Джозефе Северне? — ґречно уточнив провідник.
— Так, — збрехав я.
«Це всього лиш одне з багатьох моїх імен. Але точно не моя особистість».
— Директриса Ґледстон з радістю прийме вас цього вечора, трохи пізніше. Вас повідомлять, коли вона звільниться.
— Дуже добре.
— Якщо вам потрібно щось із наїдків або розваг, то промовте замовлення вголос, і наземні монітори прослідкують за їхнім виконанням.
Я кивнув, усміхнувся і залишив провідника позаду. Не встиг я ступити і дюжини кроків, як він уже розвернувся до наступних відвідувачів, що виходили з порталу на перон телепорт-станції.
Зі зручного місця на невеличкому пагорку мені було добре видно, як на кількохстах акрах тисячі гостей товклися по опоряджених газонах і блукали нетрями підстрижених садів. За узліссям, уже затіненим кронами прибережних дерев, де стояв я, тягнувся англійський сад, а далі височів імпозантний корпус Будинку уряду. У далекому дворику грав оркестр, і приховані динаміки розносили звуки до найвіддаленіших закутків Оленячого парку. Високо в небі невпинна вервечка «емтешок» спіраллю опускалася з телепорту. Кілька секунд я спостерігав за їхніми строкато вдягненими пасажирами, які спішувалися на перон біля наземного порталу. Мене захоплювало розмаїття транспорту: надвечірнє світло вигравало не тільки на кузовах стандартних «віккенів», «альців» та «сумацо», а й на рококових витребеньках летючих барж і металевих корпусах антикварних екранольотів, що були старомодними ще за днів існування Старої Землі.
Я побрів довгим пологим схилом до берега Тетісу, минаючи причал, де поміж неймовірного буйства та різновидів річкового транспорту по трапах сходили новоприбулі. Тетіс — єдина у світі ріка, що протікає всіма планетами Мережі й котить свої хвилі через постійні брами телепортів, змонтовані на певних ділянках понад двохсот світів та їхніх супутників. А люди, що мешкають на її набережжях, відносяться до найзаможнішого прошарку населення Гегемонії. І це можна виснувати із суден на воді: великих зубатих крейсерів, укритих запонами барок, п’ятиярусних барж, більшість із яких обладнана повітряними рушіями, мудрованих плавучих домів, мабуть, із власними телепортами, маленьких плавучих островів, імпортованих із Мауї-Заповітної, субмарин та прудких катерів періоду до Гіджри, багатого асортименту морських «емтешок» ручної роботи із Ренесанс-Вектората кількох сучасних яхт-всюдиходів, чиї обводи ховалися за бездоганно дзеркальними овоїдами захисних полів.
Тутешні гості здавалися не менш пафосними та вражаючими за власні судна: стиль їхнього вбрання варіювався від консервативних вечірніх костюмів та суконь відповідно до моди часів перед Гіджрою — це на тілах, яких вочевидь ніколи не торкалася терапія Поульсена, — і аж до найвищих зразків моди ЦТК на драпірованих фігурах, добряче підправлених знаменитими аРНКтистами. Я рушив собі далі, затримавшись тільки біля довгого столу з не менш довгим меню: у свою тарілку я поклав трохи ростбіфу, салату, філе повітряного кальмара, карі з Парваті та свіжого хліба.
Поки я знайшов, де можна примоститися неподалік від садів, надвечірнє світло вже помалу поступилося місцем сутінкам і на небі повигулькували зірки. Вогні недалекого міста і сусіднього Адмінкомплексу були свідомо притлумлені задля кращої демонстрації прольоту армади. Тож небо Центру Тау Кита сьогодні стало яснішим, ніж коли-небудь упродовж кількох попередніх століть.
— Я впевнена, що ми вже десь бачилися, — з усміхом поглянула на мене якась жінка.
Я всміхнувся їй у відповідь, упевнений, що це не так. Вона виглядала напрочуд привабливо, хоча була, можливо, вдвічі старшою від мене, років під шістдесят стандартних, але з першого погляду їй навряд чи хтось би дав навіть мої двадцять шість. Усе завдяки грошам та Поульсену. Шкіра була настільки чиста, що здавалася майже прозорою. Волосся — заплетене в колосок, а перса — радше відкриті, ніж прикриті димчастою сукнею — мали бездоганний вигляд. В її очах чаїлася жорстокість.
— Можливо, — відповів я, — хоча мені здається, що навряд. Мене звуть Джозеф Северн.
— Звісно, — погодилась вона. — Ви — митець!
Я не був митцем. Я... був колись... поетом. Але особистість Северна[5], у якій я вже цілий рік існував із моменту смерті моєї справжньої персоналії, промовляла, що я митець. У файлах Речі Спільної все це зазначено.
— А я пам’ятала! — розсміялася дама.
«Неправда. Вона скористалася своїми комлоґ-імплантами, щоби знайти необхідні їй дані в інфосфері».
Мені непотрібно було для цього спеціально «входити»... яке ж незграбне, надлишкове слово, архаїчне вживання якого я зневажав попри його вік. Я просто подумки заплющував очі й опинявся всередині інфосфери, просковзуючи повз поверхневі бар’єри Речі Спільної, пірнаючи під хвилі зовнішніх даних і стежачи за яскравою пуповиною її доступу до зчорнілих глибин потоку «захищеної» інформації.
— Мене звуть Діана Філомель, — назвалася вона. — Мій чоловік очолює транспортний сектор Сьомої Дракона.
Я кивнув і потиснув їй руку, яку вона простягла першою. Дама вирішила змовчати про той факт, що її друга половинка починала головним здирником-тітухаєм профспілки техперсоналу, що обслуговував атмосферні регенератори на Небесній Брамі, перш ніж статус політичного протеже дозволив йому перебратися на 7 Дракона... Як і про те, що її справжнє ім’я — Дайні Циць і заслужила вона його, ще коли була спершу лярвою, а потім бандаршою одного перепих-закладу у Мідель-Зумпфі, де обслуговувалися ерзаци із дихальних горл міста... Про свої два арешти за зловживання флешбеком[6], під час другого з яких вона завдала серйозних ушкоджень медику із реабілітаційного центру... Про те, що в дев’ять років отруїла свого зведеного брата, бо той погрожував розповісти їхньому батькові, що вона зустрічається з одним шахтарем із Болотянська на ім’я...
— Радий з вами познайомитися, пан-Філомель.
Її долоня була теплою. Вона затримала її в потиску на якусь мить довше від потрібного.
— Скажіть, перехоплює подих, правда? — видихнула вона.
— Що саме?
Вона провела рукою, ввібравши у цей жест усе довкола: ніч, фотосфери, які спалахували повсюди, сади і натовп.
— І вечірка, і війна, геть усе! — проказала вона.
Я всміхнувся, кивнув та скуштував ростбіфу — рідкісної страви, непоганої на смак, хоч і з солонуватим присмаком — чи не походив він бува із клонувальних цистерн Луза? Кальмар здавався справжнім. Поміж гостей блукали офіціанти і пропонували шампанське. Я відсьорбнув зі свого келиха. Таке собі. Добре вино, віскі та кава були трьома статтями споживання, яким не знайшлося заміни після смерті Старої Землі.
— Гадаєте, війна потрібна?
— Сто відсотків, хай їм грець, — рот було відкрила Діана Філомель, але за неї відповів її чоловік.
Він підкрався ззаду і тепер усівся на декоративній колоді, що правила за лаву біля нашого столу. Велике одоробло, щонайменше на фут вищий від мене. З іншого боку, я ще той коротун. Моя пам’ять підказує, що колись я навіть написав вірш, у якому глузував із власного зросту: «...Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки...»[7] — хоча насправді в мені п’ять футів і один дюйм. Замало для епохи, коли ще ряст топтали Веллінґтон із Наполеоном[8], а середній зріст чоловіків становив п’ять футів шість дюймів; і сміховинно мало для сучасності, коли чоловіки з планет із пересічною силою тяжіння виростають до шести, а то й до майже семи футів. Я однозначно не міг похвалитися статурою чи м’язами уродженця світу з великою силою тяжіння, так що в усіх аспектах я був просто курдупелем. (Свої думки я вам викладаю в одиницях, якими звик мислити... з усіх розумових змін із часу переродження в Мережі перехід на метричну систему виявився поки найскладнішим. Інколи я навіть і не стараюся цього робити.)
— А чому потрібна війна? — звернувся я до Гермунда Філомеля, чоловіка Діани.
— Бо вони її самі допросилися, дідько б їх забрав, — прогарчав мурмило, типовий зубостискач та жовновипинач. Йому бракувало шиї, а кожна волосинка бороди так вросла в шкіру, що, напевно, вони давали гідну відсіч усім можливим депіляторам і безпечним та й небезпечним бритвам. А ще він стрясав кулаками, вдвічі більшими та в кілька разів дужчими від моїх.
— Зрозуміло, — проказав я.
— Паскудні Вигнанці, самі в біса допросилися, — повторив він, наголошуючи на своїй головній тезі. — Доривалися до нас, блядь, на Брешії, а тепер на цьому... як там його...
— На Гіперіоні, — підказала дружина, не відриваючи від мене погляду.
— Еге ж, — підтакнув її чоловік та голова сім’ї. — На Гіперіоні, блядь, до нас дориваються, але тепер ми відправляємо туди флот і всиплемо їм, Гегемонія такого не потерпить. Кумекаєш?
Пам’ять мені підказувала, що малим мене якось відправили навчатися до академії Джона Кларка в Енфілді[9], де водилося чимало таких же тупоголових задирак зі здоровенними кулачиськами. Спочатку я їх уникав і намагався замирювати. Але після смерті матері світ перевернувся догори дриґом, і я бігав за ними з камінням у руках, нагинався до землі по нове і знову замахувався, навіть після того, як мені роз’юшили носа та вибили пару зубів.
— Зрозуміло, — тихо проказав я.
Моя тарілка спорожніла, а останній тост із рештками кепського шампанського в келиху я підняв за Діану Філомель.
— Намалюйте мене, — запропонувала вона.
— Перепрошую?
— Намалюйте мене, пан-Северне. Ви ж художник.
— Так, і мені потрібен інструмент, — розвів я порожніми руками. — Боюся, без нього ніяк.
Діана Філомель залізла в кишеню чоловікового кітеля та видобула звідти світлове перо.
— Намалюйте мене. Будь ласка.
Тож я її намалював. Портрет прибирав форми просто в повітрі між нами, лінії здіймалися та спадали, вертаючись до самих себе, ніби неонові волокна у дротяній скульптурі. Навколо зібрався невеличкий гурт глядачів. І коли я скінчив, ним прокотилися брижі стриманих оплесків. Малюнок вийшов не таким уже й поганим. У портреті вдалося передати довгий та чуттєвий вигин шиї, багату косицю-«колосок» у волоссі, виразні вилиці... і навіть слабкий неоднозначний блиск в очах. Кращого результату від жертви освітньої РНК-терапії та уроків, які брала моя персоналія, годі було й чекати. Справжній Джозеф Северн справився би краще... був би справився краще. Пам’ятаю, як він робив ескізи мене, на смертній одрині.
Обличчя пан-Діани Філомель розпливлося в задоволеній усмішці. А пан-Гермунд Філомель тільки насупився.
Раптом пролунав крик:
— Ось вони!
Юрба забубоніла, ахнула та притихла. Світло фотосфер та садових ліхтарів потьмяніло. Тисячі гостей звели очі до небес. Я стер малюнок і встромив перо назад у кишеню Гермунда.
— Це армада, — прокоментував заслужений на вигляд і немолодий чоловік у чорному армійському однострої. Він підняв келих, показуючи щось своїй молодій супутниці. — Портал щойно відчинився. Першими летітимуть розвідники, за ними — факельні зорельоти ескорту.
Військового телепорту Збройних сил Гегемонії неможливо було роздивитися навіть із нашого оглядового майданчика. Та й у самому космосі, наскільки я тямив, це не більше, ніж прямокутна аберація зоряного поля. Але не помітити хвостів термоядерного вихлопу кораблів-розвідників я не міг: спершу вони скидалися на жменьку світляків або мерехтливе павутиння, а потім, ввімкнувши головні рушії, перекинулися на сліпучі комети, які пронеслися припланетною транспортною областю системи Тау Кита. І ще один збірний «ах» прокотився натовпом, коли з телепорту роз’явилися факельники із хвостами, в сотні разів довшими від слідів попередників. Їхні пасмуги пошрамували червоним золотом геть усе небо ЦТК — від зеніту й до обрію.
Десь зірвався поодинокий аплодисмент, і вже за кілька секунд усі поля та газони англійського саду, прилеглого до Оленячого парку та Будинку уряду, стрясалися від бурхливих оплесків і завзятого гуку вишукано вбраних мільярдерів та урядовців, представників шляхетних родин із сотні світів, котрі забули все на світі, крім ура-патріотизму та жадоби війни, що попрокидалися в них після півторастолітньої сплячки.
Я не аплодував. Знехтуваний околичними, я на самоті допив свій тост, тепер уже не за панну Філомель, а за невмирущу глупоту роду людського. Я ковтнув останні краплі шампанського. Воно було ніяким.
А вгорі в систему вже квантувалися значно важливіші кораблі. Із найлегшим доторком до інфосфери (чия поверхня аж нуртувала від сплесків інформації, поки не стала схожою радше на штормове море) я дізнався, що анфілада Військово-космічних сил[10] складалася із понад сотні кораблів першого рангу. Тут були матово-чорні ударники, які були схожі на запущені в політ списи, із притягнутими до корпусів пусковими шахтами; кораблі управління ЗК (прекрасні та незграбні, ніби метеори з чорного кристалу); схожі на цибулини есмінці — такі собі факельники-переростки, якими вони, по суті, й були; сторожові кораблі охорони периметру — радше згустки енергії, ніж матерії, чиї поля-перепони, зараз налаштовані на максимум, немовбито велетенські люстра, віддзеркалювали Тау Кита і сотні вогняних хвостів навколо; швидкі крейсери, що сновигали наче акули у повільніших табунцях риб; забарні транспорти з тисячами десантників у трюмах нульової гравітації і десятки кораблів підтримки: фрегати, прудкі винищувачі, торпедоносці, ретранслятори «світло+» та самі стрибуни — масивні додекаедри із фантастичними наборами антен та зондів.
А навколо флоту, на безпечній відстані, визначеній диспетчерською службою, бігали сонячні яхти, кліпери та приватні планетольоти, ловлячи парусами світло Тау Кита й осяйний блиск армади.
Гості Будинку уряду аплодували та схвально галасували. Джентльмен у чорному із ЗСГ мовчки плакав. Сховані поруч камери та широкосмугові передавачі транслювали цю мить по всій Мережі і — надсвітловими комунікаціями — на десятки планет, які до неї поки що не входили.
Я похитав головою і залишився сидіти.
— Пан-Северне? — наді мною стовбичила жінка-охоронець.
— Так.
— Директриса Ґледстон прийме вас зараз, — кивнула вона в напрямку крила, де та працювала.
Певно, будь-яка історична доба, яку терзають розбрат і небезпека, породжує свого власного лідера, політичного велета, чия відсутність у ретроспективі здається неймовірною, оскільки на ній, на цій постаті, стоїть уся тогочасна писемна історія. Міна Ґледстон була саме таким лідером нашої Завершальної ери, хоча тоді не знайшлося б нікого, хто міг би уявити, що єдиною особою, котра зможе донести її істинну історію, вписану у свою епоху, стану я.
Ґледстон так часто порівнювали з класичною постаттю Ейбрагама Лінкольна, що коли тієї ночі з парадом армади мене нарешті провели до неї, я ледь не здивувався, коли зауважив відсутність чорного фрака та високого циліндра. Генеральна директриса Сенату та керівниця уряду, що перебував на службі в ста тридцяти мільярдів людей, носила сірий костюм із м’якої вовни — штани і блузу, прикрашену по швах і на манжетах тільки ледве помітною шнурівкою-кантом. Не думаю, що вона скидалася на Ейбрагама Лінкольна... або ж на Альварес-Темпа, другого за популярністю героя минувшини, якого преса постійно величала її двійником. Мені вона здалася більше схожою на стару даму.
Міна Ґледстон була висока та худа і зі своїм носом-курдюком мала радше орлиний профіль, аніж лінкольнівський. Гострі вилиці, широкий виразний рот з тонкими губами і сиве волосся, що грубо стриженим коротким вихором пнулося вгору і справді трохи скидалося на пір’я. Та, як на мене, найвиразніша риса Міни Ґледстон — її очі: великі, карі та дуже сумні.
Аудієнція виявилася не приватною. Мене провели в довгу, неяскраво освітлену кімнату, всі стіни якої були завішані дерев’яними полицями із сотнями друкованих книжок. Довгаста голографічна рамка показувала вид на сад. Зустріч, яка тут відбувалася, перейшла до завершальної стадії, і її учасники — упереміж чоловіки та жінки — почали утворювати гурточки. Хто вже підвівся, а хто ще сидів в умовному півколі, у точці перегину якого розташовувався письмовий стіл Ґледстон. На нього, стоячи попереду та схрестивши руки, невимушено спиралася сама Директриса. Коли я ввійшов, вона підвела погляд:
— Пан-Северне?
— Так.
— Дякую, що прийшли, — її голос я знав із тисячі дебатів у Речі Спільній — згрубілий од віку тембр і п’янкий, немов дорогий трунок, тон. Цей знаменитий акцент, у якому зливався в одне-єдине точний синтаксис і майже забута наспівність англійської мови періоду до Гіджри, яку зараз, мабуть, можна було почути лише в річкових дельтах її рідної планети Патофи. — Пані та панове, дозвольте мені відрекомендувати пан-Джозефа Северна.
Хтось мені у відповідь кивнув, вочевидь, не розуміючи, що я тут роблю. Ґледстон утрималася від подальших інтродукцій, але я одразу черкнув по інфосфері, щоби розібратися, хто тут і що собою являє: троє міністрів нинішнього Кабінету, включно з Міноборони, двоє начштаби Збройних сил, двоє асистентів Ґледстон, четверо сенаторів, поміж яких виділявся впливовий сенатор Колчев, та проекція технокордівського дорадника, знаного як Альбедо.
— Ми запросили пан-Северна, щоб оцінити поточну ситуацію з мистецького погляду, — промовила Директриса Ґледстон.
— Мистецького погляду? — аж крекнув генерал Морпурґо. — З усією повагою, пані Директрисо, але що це в біса означає?
Ґледстон усміхнулася. Замість відповідати, вона знову розвернулася до мене:
— Як вам парад нашої армади, пан-Северне?
— Красиво.
— Красиво? — здивувався генерал Морпурґо. — Перед його очима постала наймогутніша концентрація вогневої потужності космічних сил в історії всієї галактики, а йому «красиво»? — він обернувся до іншого військового і похитав головою.
— А що ви думаєте про війну взагалі? — усмішка не покидала вуст Ґледстон. — Як ви оцінюєте нашу спробу порятувати Гіперіон від варварської навали Вигнанців?
— Вона дурна.
У кімнаті раптом запанувала абсолютна тиша. Голосування Речі Спільної в реальному часі свідчило про 98-процентну підтримку рішення Директриси Ґледстон битися, а не здавати Вигнанцям колоніального світу Гіперіона. Її політичне майбутнє залежало від успішного розв’язання конфлікту, а чоловіки та жінки, зібрані в цьому приміщенні, були знаряддями, що визначали відповідну політику, забезпечували прийняття ухвали, яка санкціонувала вторгнення, та реалізовували його матеріально-технічну сторону. Мовчанка затягувалася.
— Чому дурна? — нарешті тихо спитала Ґледстон.
— Гегемонія не воювала з-від часів свого заснування сімсот років тому, — змахнув я правою рукою. — Нерозумно випробовувати її на базову міцність у такий спосіб.
— Не воювала?! — обурився генерал Морпурґо і стиснув коліна масивними ручиськами. — А що то в біса було по-вашому із повстанням Ґленнон-Гайта?
— Повстання, — відказав я. — Заколот. Поліцейська акція.
Сенатор Колчев вишкірився на всі тридцять два зуби, але його усміх не говорив про радість. Він був лузійцем і скидався на суцільний клубок м’язів.
— Був залучений цілий флот, — промовив він, — півмільйона загиблих, дві дивізії Збройних сил понад рік не виходили з бойових дій. Звісно ж, синку, це була така собі поліцейська акція.
Я нічого не відповів.
Раптом прокашлявся Лі Гант[11], старший чоловік із виглядом сухотника, якого називали найближчим помічником Ґледстон.
— Але думка пан-Северна досить цікава. То у чому ж, на ваш погляд, полягає різниця між цим... е-е... конфліктом і війнами Ґленнон-Гайта?
— Ґленнон-Гайт був колишнім офіцером ЗСГ, — почав я, свідомий того, що проговорюю банальності. — Вигнанці ж є невідомою величиною от уже кілька сторіч. Потуга повстанців не становила загадки, їхній потенціал піддавався легкій оцінці. Натомість Рої Вигнанців перебувають за кордонами Мережі від початку Гіджри. Ґленнон-Гайт не покидав Протекторату, здійснюючи набіги на планети на відстані двомісячного часу-в-борг від Усемережжя. До Гіперіона ж три роки льоту від Парваті, найближчого плацдарму Мережі.
— Гадаєте, ми над цим не міркували? — спитав генерал Морпурґо. — А як щодо битви за Брешію? Ми ж змагалися там із Вигнанцями. Це вже точно було не... повстання.
— Тихіше, будь ласка, — перебив його Лі Гант. — Продовжуйте, пан-Северне.
Я знизав плечима.
— Основна відмінність у тому, що цього разу ми маємо справу з Гіперіоном, — промовив я.
Сенатор Рішо, одна з присутніх жінок, кивнула, нібито цим я усе пояснив.
— Ви боїтеся Ктиря, — встряла вона. — Належите до Церкви Останньої Спокути?
— Ні. Я не послідовник культу Ктиря.
— То чим ви є? — різко озвався Морпурґо.
— Митцем, — всміхнувся я.
Лі Гант також усміхнувся і повернувся до Ґледстон:
— Я згоден, пані Директрисо, що такий тверезий погляд нам не завадить, — промовив він і махнув рукою в бік вікна та голографічної картинки із зайнятою аплодисментами юрбою, — і оскільки наш митець порушив необхідні питання, нам доведеться їх ретельно розглянути і зважити.
Знову прочистив горло сенатор Колчев:
— Мені гидко про це питати, та позаяк це всі дружно ігнорують, то... у цього джентльмена... є взагалі допуск на зустрічі такого рівня?
Ґледстон кивнула і подарувала присутнім легкий усміх, який так марно прагнули зловити й передати численні карикатуристи.
— На замовлення Міністерства мистецтв упродовж кількох наступних днів або тижнів пан-Северн виконає серію графічних ескізів, які в теорії, наскільки я розумію, матимуть певне історичне значення і можуть лягти в основу мого офіційного портрета. У будь-якому разі, пан-Северн має допуск золотого рівня, категорії Т, тож ми можемо вільно говорити в його присутності. А ще мені імпонує його безпристрасність. Проте його прихід, вірогідно, знаменує кінець нашої зустрічі. Завтра ми зустрічаємося вранці о восьмій нуль-нуль в Оперативному центрі, якраз перед квантуванням флоту в систему Гіперіона.
Товариство одразу розділилося. Виходячи, генерал Морпурґо зиркнув на мене недобрим оком. Сенатор Колчев мимохідь зацікавлено мене розглядав. Дорадник Альбедо просто розчинився в дим. Крім мене з Ґледстон, лишився тільки Лі Гант. Він зручно умостився, закинувши ногу на бильце безцінного фотеля епохи до Гіджри, у якому сидів.
— Сідайте, — запропонував Лі Гант.
Я глянув на Директрису. Вона зайняла своє місце за громіздким письмовим столом і кивнула. Я обрав крісло з прямою спинкою, на якому раніше сидів генерал Морпурґо.
— Ви справді вважаєте оборону Гіперіона дурницею? — запитала Ґледстон.
— Так.
Ґледстон склала обіперті на стільницю руки ніби в молитві й тепер замислено постукувала вказівними пальцями по нижній губі. Позад неї у вікні було видно, як і далі безгучно вирує свято на честь армади.
— Якщо у вас зберігається хоч якась надія на возз’єднання зі своїм... е-е... двійником, — проказала вона, — то хіба не у ваших інтересах реалізація кампанії за Гіперіон?
Я не відповів нічого. Краєвид у вікні перемкнувся на нічне небо, що ясніло від термоядерних хвостів.
— Ви принесли з собою інструменти для роботи? — спитала Ґледстон.
Я дістав олівець і невеличкий етюдник, яких я нібито не мав із собою під час розмови з Діаною Філомель.
— Можете працювати, поки ми бесідуватимемо, — запропонувала Міна Ґледстон.
Я заходився начорно креслити її розслаблену, майже недбалу позу, згодом перевівши увагу на риси обличчя. Її очі й надалі здавалися мені загадкою.
Краєм ока я бачив пильний погляд Лі Ганта, зосереджений на мені.
— Джозеф Северн, — проказав він, — цікавий вибір імені.
Поквапливими жирними рисками я намагався передати відчуття, які справляли високе чоло і вольовий ніс Ґледстон.
— Ви в курсі, чому люди підозріло ставляться до кібридів? — спитав Гант.
— Так, — відгукнувся я. — Синдром чудовиська Франкенштайна. Страх будь-чого, що має людську подобу, але до кінця не є людиною. Наскільки я розумію, це реальна причина, чому були заборонені андроїдіви.
— Еге ж, — підтакнув Гант. — Але ж кібриди — справжні люди, правда?
— Генетично — так, — погодився я, підсвідомо міркуючи про матір, пригадуючи часи, коли вона хворіла, а я їй читав. Згадав і брата Тома. — Проте вони також і складник ТехноКорду, а отже, вписуються в означення «не до кінця люди».
— Ви частина Корду? — повністю розвернулася до мене Міна Ґледстон.
Я почав новий ескіз.
— Не зовсім. Я можу вільно подорожувати до тих областей, куди мене пускають, але це більше схоже на звичайний доступ до інфосфери, ніж на реальні можливості особистостей із Корду.
У три чверті її обличчя здавалося цікавішим, зате погляд був потужнішим, коли вона дивилася вам прямо в очі. Я працював над мереживом зморшок, які розходилися з куточків її очей. Очевидно, Міна Ґледстон ніколи не проходила терапії Поульсена.
— Якби від ТехноКорду можна було приховати секрети, — говорила Ґледстон, — то допускати вас на засідання уряду стало би дурницею. А так... — вона опустила руки і випросталася. Я перегорнув аркуш. — А так, — правила далі вона, — у вас є потрібна мені інформація. Це правда, що ви можете читати думки свого двійника, першої поверненої персоналії?
— Ні, — як би вловити складну взаємодію складочок та м’язів у куточках її рота, подумалось мені.
Я зробив начерк, щоб передати цю гру, відтак перейшов до вольового підборіддя і тіней під нижньою губою.
Гант спохмурнів і обмінявся поглядом із Директрисою. Пан-Ґледстон знову склала руки разом.
— Поясніть.
— Я сню, — відірвався я від рисунка, — і зміст моїх снів, здається, відповідає подіям, що відбуваються з особою, котра несе в собі імплант із попередньою персоналією Кітса.
— Жінка на ім’я Брон Ламія, — озвався Лі Гант.
— Так.
Ґледстон кивнула.
— Отже, оригінальна персоналія, особистість Кітса, яку нібито вбили на Лузі, досі жива?
— Воно... вона... все ще при тямі, — поміркувавши, відповів я. — Ви ж бо знаєте, що субстрат первинної персоналії був вилучений із Корду, можливо, самим кібридом, та імплантований у біошунт із петлею Шрена, який має пан-Ламія.
— Так-так, — підтвердив Лі Гант. — Але факт є фактом, ви контактуєте з персоною Кітса, а через нього — і з прочанами до Ктиря.
Швидкі, похмурі штрихи утворювали безрадісне тло, що надавало ескізу Ґледстон більшої глибини.
— Це навряд чи можна назвати «контактуванням». Я сню, бачу сни про Гіперіон, які підтвердилися в реальному часі через одержані вами повідомлення каналом «світлом-плюс». Я не можу зв’язатися ні з пасивною персоналією Кітса, ні з її хазяйкою, ані з рештою пілігримів.
Директриса Ґледстон кліпнула очима:
— Звідки ви знаєте про передачі каналом «світло-плюс»?
— Консул розповів іншим подорожувальникам про здатність комлоґу під’єднуватися до передавача на кораблі. Розповів іще до спуску в долину.
Інтонації й голос Ґледстон загартувалися ще в період її адвокатської діяльності, перед тим, як вона зайнялася політикою.
— І як усі інші зреагували на одкровення Консула?
— Вони знали, що один із них — шпигун, — я запхав олівець у кишеню. — Ви самі повідомили кожного з них.
— Якщо ви з ними підтримуєте контакт, — Ґледстон перезирнулася з асистентом, але вираз Гантового обличчя нічого не промовляв, — то мусили би знати, що вони не отримували жодного повідомлення з часу, як покинули Твердиню Хроноса на шляху до Гробниць часу.
— Минулої ночі сон перервався саме на підході до долини, — похитав я головою.
Міна Ґледстон підвелася, зробила кілька кроків до вікна, піднесла руку — і зображення на ньому згасло.
— Отже, ви не знаєте, чи всі вони досі живі?
— Ні.
— Ну, а який був їхній статус, коли ви минулого разу... бачили сон?
Гант немов прикипів до мене поглядом. Міна Ґледстон не зводила очей із темного екрана, повернувшись до нас обох спиною.
— Усі пілігрими були живі, — відповів я. — За винятком хіба що Гета Мастіна, Істинного Голосу Дерева.
— Помер?
— Зник із буєра під час подорожі Трав’яним морем дві ночі тому, за кілька годин після того, як розвідники Вигнанців знищили корабель-дерево «Іґґдрасіль». Але незадовго перед тим, як прочани спустилися з Твердині Хроноса, вони бачили постать у плащі, яка йшла пустелею до Гробниць.
— Гета Мастіна? — спитала Міна Ґледстон.
— Так їм здалося, — підняв я руку. — Але вони не були цілком певні.
— Розкажіть про інших, — промовила Директриса.
Я перевів подих. Зі снів я знав, що Міна Ґледстон була особисто знайома щонайменше з двома особами з останньої прощі до Ктиря. Батько Брон Ламії служив разом із Ґледстон сенатором, а Консул Гегемонії виступав її персональним представником на таємних перемовинах із Вигнанцями.
— Отець Гойт страждає від сильного болю. Він розповів історію про хрестоформи. Консул також дізнався, що Гойт носить одну... взагалі-то дві хрестоформи — отця Дюре і свою власну.
Ґледстон кивнула.
— То він досі має паразита воскресіння?
— Так.
— Він його бентежить сильніше з наближенням до лігва Ктиря?
— Гадаю, так.
— Розказуйте далі.
— Поет, Силен, переважно зловживав алкоголем. Він переконаний, що його незавершена поема пророкує та визначає хід подій.
— На Гіперіоні? — так і не розвертаючись, уточнила Ґледстон.
— Повсюди.
— Силен божевільний? — поглянувши на свою начальницю, а потім перевівши погляд на мене, спитав Гант.
Я зиркнув на нього у відповідь, але нічого не сказав. Я просто сам не знав.
— Далі.
— Полковник Кассад одержимий тим, аби відшукати жінку на ім’я Монета та вбити Ктиря. І він здогадується, що це може бути одна й та сама особистість.
— Він озброєний? — голос Ґледстон ледве чувся.
— Так.
— Далі.
— Сол Вайнтрауб, учений зі Світу Барнарда, сподівається зайти до гробниці під назвою Сфінкс, щойно...
— Перепрошую, — перебила Директриса, — донька ще з ним?
— Так.
— І скільки це зараз Рахілі?
— Здається, п’ять днів, — я заплющив очі, намагаючись пригадати всі деталі минулого сну. — Так, п’ять днів.
— Вона досі росте у зворотному напрямку?
— Так.
— Далі, пан-Северне, розкажіть, будь ласка, про Брон Ламію та Консула.
— Пан-Ламія виконує побажання свого колишнього роботодавця... і коханця, — розповідав я. — Персонали Кітса здалося вкрай важливим постати перед Ктирем. Пан-Ламія збирається це зробити замість нього.
— Пан-Северне, — почав Лі Гант, — ви говорите про «персоналію Кітса», так ніби вам вона байдужа або не має до вас ніякого відношення...
— Будь ласка, Лі, давай про це пізніше, — озвалася Міна Ґледстон і розвернулася до мене. — Мене цікавить Консул. До нього дійшла черга? Він пояснив свою причину, через яку вибрався на прощу?
— Так, — підтвердив я.
Ґледстон і Гант чекали.
— Консул розповів їм про бабусю. Жінку на ім’я Сірі, яка півтора століття тому розпочала повстання на Мауї-Заповітній. Розказав про загибель сім’ї під час битви за Брешію та викрив секрет своєї зустрічі з Вигнанцями.
— Це все? — Її карі очі напружено дивилися на мене.
— Ні. Консул їм повідомив, що саме він запустив пристрій Вигнанців, який прискорив відкриття Гробниць часу.
Гант аж випростався у своєму фотелі, забравши ногу з бильця. Я помітив, як Ґледстон перехопило подих.
— Це все?
— Так.
— Ну, і як інші зреагували на відкриття його... зради? — спитала вона.
Я замовк і спробував відтворити свої сни у звичнішій лінійній послідовності, а не в тому порядку, в якому мені їх пропонувала пам’ять.
— Дехто й справді лютився. Але на даний момент ніхто не відчуває надмірних обов’язків перед Гегемонією. Вони вирішили йти далі. Мені здається, кожен прочанин здогадується, що каральним органом тепер є не уряд людей, а сам Ктир.
Гант грюкнув кулаком по бильцю.
— Якби тут був Консул, — викрикнув він, — то швидко переконався би в протилежному.
— Тихіше, Лі, — Ґледстон повернулася до столу і торкнулася паперів, розкладених на ньому. Довкіл нетерпляче мерехтіли вогники всіх каналів зв’язку. Мимохіть я чудувався, що в таку важливу пору вона приділила спілкуванню зі мною стільки часу.— Дякую, пан-Северне. Я хочу, щоби ви залишилися разом із нами на наступні кілька днів. Вас проведуть до апартаментів у житловому крилі Будинку уряду.
Я підвівся.
— Мені треба повернутися на Есперанс по речі.
— У цьому немає необхідності, — проказала Ґледстон. — Їх перевезли сюди ще до того, як ви вийшли на перон мультипорту. Лі вас проведе.
Я кивнув і рушив за рославим чоловіком до дверей.
— О... пан-Северне! — гукнула мене Міна Ґледстон.
— Так?
— Я оцінила вашу безпристрасність сьогодні, — всміхнулася Директриса. — Але від цього моменту й надалі вважатимемо, що ви просто придворний митець, який не мислить, і не бачить, і не говорить. Зрозуміло?
— Зрозуміло, пані Директрисо, — відказав я.
Ґледстон кивнула, переводячи увагу на блимання вогників телефону.
— Дуже добре. Будь ласка, візьміть із собою ваш етюдник на засідання в Оперативному центрі о восьмій нуль-нуль.
У приймальні мене перестрів охоронець і почав уже вести в напрямку лабіринту з коридорів та КПП, як раптом Гант гукнув його, перетнув велику залу і, розганяючи луну своїми кроками по плитці, наздогнав нас. Він торкнув мене за руку:
— Не помиліться, — промовив він. — Ми знаємо... Вона знає... хто ви є, чим ви є і кого ви представляєте.
Я зустрів його погляд і спокійно вивільнив руку.
— От і добре, бо в цю мить я геть не впевнений, що насправді щось знаю.
Шестеро дорослих і немовля на фоні ворожого краєвиду. Їх накриває темрява, у якій вогнище видається просто жалюгідною цятиною. Позаду та над ними схили, що спускаються у долину, утворюють стіни, а якщо приглянутися, можна розрізнити обриси оповитих чорнотою Гробниць. Вони сповзаються, ніби привиди гігантських допотопних ящерів.
Брон Ламія втомлена і роздратована, усе її тіло ниє. Вереск дитини Сола Вайнтрауба діє їй на нерви. Вона розуміє, що всі інші також виснажені, бо три ночі поспіль вони спали всього по кілька годин, а день, що добігає кінця, був сповнений напруги та жахіть, які й досі їх переслідували. Вона вкинула у багаття останнє поліно.
— Більше немає, — бурчить Мартін Силен.
Вогонь знизу підсвічує сатироподібні риси поета.
— Я в курсі, — промовляє Брон, надто знесилена, аби сердитися чи взагалі спромогтися хоч на якісь емоції.
Вони знайшли запас дров, залишений прочанами минулих років. Розкинули свої три невеличкі намети там, де традиційно зупинялися останньої ночі пілігрими перед зустріччю із Ктирем, недалеко від Сфінкса — однієї із Гробниць часу. Чорна тінь від виступу, схожого на крило, частково закрила небо.
— Коли перегорить, дістанемо ліхтар, — каже Консул.
Дипломат здається ще зморенішим, ніж решта.
Червоні пломінці світла витанцьовують на його сумному обличчі. Для цього знаменного дня він одягнувся офіційно, але тепер його мантія і трикутний капелюх такі ж пошарпані й жалюгідні, як і сам Консул.
Полковник Кассад вертається до багаття й піднімає щиток нічного бачення. Він у повному бойовому обладунку і з активованою полімеризованою бронею-хамелеоном, тож у повітрі видніється лише його обличчя, десь так зо два метри над землею.
— Нічого, — каже він. — Жодного поруху. Жодного теплового сліду. Жодного звуку, окрім вітру, — Кассад обіпер армійську багатоцільову штурмову гвинтівку на скелю й сів поруч з іншими. Він вимкнув захист, і ударостійкий панцир враз зробився матово-чорним, хоча й роздивитися його стало не набагато простіше, ніж раніше.
— Як гадаєте, Ктир сьогодні з’явиться? — запитує отець Гойт.
Священик загорнувся у чорний плащ і від того — так само, як і полковник Кассад — зливається із ніччю. Худий чоловік говорить напружено. Кассад нахиляється і штрикає у багаття кийком.
— Це неможливо вгадати. Я про всяк випадок повартую.
Раптом усі шестеро підвели голови й побачили, як укрите зорями небо корчиться у розмаїтті кольорів, а червоні й оранжеві квіти, що беззвучно розпускаються вгорі, пожирають сузір’я.
— Останні кілька годин цього не було, — говорить Сол, погойдуючи немовля.
Рахіль уже не плаче, а лише намагається вхопити батька за куцу бороду. Вайнтрауб цілує її дрібну долоньку.
— Знову випробовують захист Гегемонії, — коментує Кассад. Там, де він зачіпає головешку, злітає сніп іскор. Жаринки здіймаються в повітря, ніби хочуть возз’єднатися із яскравішими спалахами.
— Хто переміг? — питає Ламія, маючи на увазі німу космічну битву, що весь вечір і більшу частину дня шматувала небосхил.
— Кому яка в сраку різниця? — відрізає Мартін Силен. Він нишпорить по кишенях шуби, наче сподівається знайти там пляшку. Звісно, її там не знаходить. — Кому яка в сраку різниця? — бухтить він знову.
— Мені є різниця, — втомлено озивається Консул. — Якщо Вигнанці прорвуться, то можуть знищити Гіперіон іще до того, як ми знайдемо Ктиря.
Силен саркастично гигоче:
— О, то це ж буде жахливо, правда? Померти ще до того, як зустрінемо смерть? Нас уб’ють не за розкладом? Піти швидко й безболісно, а не корчитися вічність на шипах Ктиря? Ой, і правда, це страшна думка!
— Закрий рот, — каже Брон. Голос її все такий же безбарвний, але тепер у ньому вчувається побоювання. Вона позирає на Консула: — То де ж Ктир? Чому ми його не знайшли?
Дипломат не зводить очей від вогню.
— Я не знаю. Звідки мені знати?
— Можливо, Ктиря уже немає, — припускає отець Гойт. — Можливо, зруйнувавши антиентропійні поля, ви назавжди його вивільнили, і тепер він карає когось деінде.
Консул хитає головою й нічого не відповідає.
— Ні, — заперечує Вайнтрауб. Дитя заснуло в нього на плечі. — Він прийде. Я відчуваю.
Брон Ламія киває:
— Я теж. Він вичікує, — вона дістала кілька сухпайків із сумки, потягла за нагрівальні стрічки і тепер роздає їх товаришам.
— Я знаю, що наш світ — це суцільні розчарування, — веде своєї Силен. — Але ж це капець як безглуздо. Усі вирядилися, а здохнути ніде.
Ламія сердито зиркає, але нічого не каже. Якийсь час вони мовчки їдять. Спалахи у небі згасли, і перед ними знову постав густий зоряний засів, куди пнулись жаринки, так ніби намагалися втекти.
Огорнутий імлисто-дрімотною мішаниною геть подаленілих думок Брон, я намагаюся звести докупи події від того моменту, коли я востаннє бачив уві сні плин їхнього життя.
Пілігрими, співаючи, спустилися в долину до заходу сонця. Вогні битви, що розгорталася за мільярди кілометрів, світили їм у спину, а тіні стелилися попереду подорожніх. Увесь день вони вивчали Гробниці часу, щомиті очікуючи смерті. За кілька годин, коли сонце піднялося, розігнало пустельний холод і проклало шлях спеці, страх і врочистий настрій відступили.
Ніщо не порушувало тиші довгого дня, хіба що потріскування піску, поодинокі крики та безперервне і від того майже непомітне виття вітру, що лизав скелі та гробниці. Кассад і Консул принесли із собою інструменти для вимірювання сили антиентропійних полів, проте Ламія перша відмітила, що в них не було потреби. Відливи і припливи часових хвиль віддавалися легкою нудотою й тиснули незмінно-сильним відчуттям дежавю.
Найближче до входу в долину височів Сфінкс, за ним була Нефритова гробниця, стіни якої просвічувалися лише у вранішніх і надвечірніх сутінках. Далі, не більше ніж за сотню метрів, розташовувався Обеліск, а відтак шлях уже ширшим пересохлим руслом вів прочан до найбільшої гробниці, розміщеної у центрі, — Кришталевого моноліту. Його поверхня була гладкою і не мала жодних отворів, а плаский дах висився на одному рівні із вершинами по краю улоговини. Позаду моноліту розкинулися три Печерні гробниці, входи до яких можна було вирізнити лише завдяки второваним стежкам, що вели до них. На відстані близько кілометра вглиб долини здіймався нарешті так званий Ктиревий палац. Його гострі виступи і розчепірені шпилі нагадували шпичаки того створіння, що, як подейкують, блукає цими місцями.
Увесь день вони бродили від гробниці до гробниці, не наважуючись розділитися, всі разом вагалися, перш ніж увійти до артефактів там, де це можливо. Сола просто душили емоції, коли він споглядав Сфінкса, відтак він ступив усередину тієї самої гробниці, де його донька двадцять шість років тому заразилася хворобою Мерліна. Ті пристрої, які розставила на триногах університетська команда, все ще стирчали навпроти споруди, проте ніхто із групи не міг визначити, чи вони досі працюють і чи виконують свої дослідні функції. Проходи у Сфінксі були вузькими та звивистими, геть як це описано у комлозі Рахілі. Гірлянди фотосфер та електричних світильників, які залишили по собі численні групи науковців, потьмяніли і майже вичерпали запаси енергії. Прочани вивчали все навколо, присвічуючи ліхтариками, а Кассад дивився крізь щиток нічного бачення. Не було й натяку на ту кімнату, де захворіла Рахіль, коли почали змикатися стіни. Зостались тільки залишкові відчуття колись потужних часових хвиль. І жодного натяку на Ктиря.
Біля кожного артефакту їх на якусь мить охоплював жах, що змінювався очікуванням із нотками надії та страху, а тоді, упродовж наступної години-двох, коли вони блукали порожніми, запилюженими кімнатами, достоту як століття тому ходили тут туристи й прочани Ктиря, напруга поступово спадала.
День врешті завершився розчаруванням і втомою. Тінь, яку відкидала східна стіна, простяглася через гробниці й долину, наче завіса, що завершила невдалу п’єсу. Швидко зникла спека, натомість одразу ж повернувся принесений вітром пустельний холод, що пропах снігом і високими хребтами Вуздечки, яка була за двадцять кілометрів на південний захід. Кассад запропонував отаборитися. Консул показав дорогу до місць, де Ктиреві прочани традиційно перечікували останню ніч перед зустріччю із тварюкою, котру вони шукали. Пласка місцина біля Сфінкса, на якій усе ще валялися залишки сміття, покинутого дослідницькими групами й пілігримами, задовольнила Сола. Він уявляв, як тут зупинялася його донька. Ніхто не протестував проти вибору Вайнтрауба.
Тепер у темряві, що доїдала вогонь від останньої дровиняки, я відчував, як шестеро притиснулися ближче... не лише до тепла багаття, а й одне до одного... об’єднані крихкими, проте відчутними струнами спільного досвіду, набутого у подорожі вгору по річці на летючій баржі «Бенарес» та на шляху до Твердині Хроноса. Ба навіть більше, я відчував єдність сильнішу, ніж просто емоційний зв’язок. Через якусь мить я зрозумів, що групу огортала мікросфера спільних даних і сенсоріуму. У світі, де примітивну регіональну передачу даних ущент зруйнували вже найперші натяки на прийдешні битви, це товариство об’єднало свої комлоґи та біомонітори, аби ділитися інформацією і приглядати за іншими, наскільки це можливо.
Хоча на моєму шляху й було безліч очевидних і міцних перепон, та я без проблем їх обходив, пірнав крізь них і під ними, підбираючи конкретні, але численні ключі: пульс, температура шкіри, активність хвиль кори головного мозку, запит на доступ, реєстр даних. Це давало мені певну інформацію про те, що мислив, відчував чи робив кожен із прочан. У Кассада, Гойта і Ламії були імпланти, тому прочитати потік їхніх думок було найпростіше. Саме в той момент Брон Ламія вагалася, чи не була ця спроба знайти Ктиря помилкою. Щось ятрило її, фактично підсвідоме, проте невідступне у своєму намірі вийти на поверхню. Їй здавалося, ніби вона ігнорує якусь надзвичайно важливу відгадку, що вела до вирішення... вирішення чого?
Брон завжди зневажала таємниці. Це була одна із причин, що змусили її проміняти спокійне, розмірене життя на професію приватного детектива. Та що ж це за таємниця? Вона майже розкрила вбивство кібрида, її клієнта... й коханця... і прибула на Гіперіон саме для того, аби виконати його останню волю. Зараз вона відчувала, що її надокучливі сумніви мало стосувалися Ктиря. Тоді чого ж саме?
Ламія труснула головою і копнула ледь живе вогнище. Її тіло було жилавим: виросла вона на Лузі із силою гравітації в 1,3 рази більшою від стандартної, а тренування тільки зміцнили м’язи. Та ці кілька безсонних ночей геть її виснажили. Вона вже ледь чула, що хтось говорив.
— ...просто прийняти душ і трохи поїсти, — бурмоче Мартін Силен. — Ти, може, скористаєшся своїм комунікатором, під’єднаєшся до «світла-плюс» і глянеш, хто перемагає у війні?
Консул хитає головою:
— Не зараз. Корабель — лише на крайній випадок.
Силен махає рукою, показуючи на Сфінкса, на ніч і на все дужчий вітер:
— Гадаєш, це не крайній випадок?
Брон розуміє, що йдеться про те, аби Консул викликав сюди свій зореліт із Кітса.
— А тобі не здається, що твій «крайній випадок» спричинений відсутністю бухла? — питає вона.
Силен глянув на неї:
— Ну хіба ж чарчина завадить?
— Ні, — відрізає Консул. Він тре очі, і Ламія раптом згадує, що він також алкоголік. Проте все одно відмовився викликати корабель. — Чекатимемо стільки, скільки буде потрібно.
— А як щодо передавача «світла-плюс»? — питає Кассад.
Консул киває, а тоді з маленької сумки дістає древній комлоґ. Раніше пристрій належав його бабці Сірі, а відтак її онукам. Консул торкається монідиска.
— Він лише передає, але не отримує сигналу.
Вайнтраубове дитя заснуло, і він поклав його у найближчий намет. Тепер він повертається до ватри.
— Востаннє ви передавали повідомлення тоді, коли ми прибули до Твердині?
— Так.
— Хочеш, щоби ми повірили... зраднику-сповідальнику? — саркастично зауважує Силен.
— Так, — голос Консула — це витяжка чистої втоми.
Худе обличчя Кассада ширяє в темряві. Його тулуб, ноги та руки видаються лише чорними плямами на і без того темному фоні:
— І з його допомогою у разі потреби справді можна викликати корабель?
— Так.
Отець Гойт тісніше загортається у плащ, аби його краї не лопотіли на вітрі. Пісок шкребе по шерстяному одязі і тканині наметів.
— Вас не лякає, що космопортові чиновники або Збройні сили можуть перемістити корабель чи вдертися на нього? — питає він Консула.
— Ні, — Консул лише ледь веде головою, ніби знемога заважає йому повноцінно нею крутити. — Дозвіл може дати тільки сама Ґледстон. Окрім того, генерал-губернатор — мій друг... був моїм другом.
Усі інші познайомилися із новопризначеним губернатором Гегемонії одразу після приземлення. Брон Ламії здалося, що таланти Тео Лейна не надто відповідають подіям, що розгортаються навколо нього.
— Вітер дужчає, — говорить Сол. Він намагається захистити дитя від піску своїм тілом. Усе ще мружачись у сторону бурі, вчений міркує: — Цікаво, Гет Мастін десь там?
— Скрізь же пошукали, — каже отець Гойт. Його голос звучить приглушено, бо він опустив голову на брижі сутани.
Мартін Силен гигоче:
— Вибачай, священику, але ти — мішок із лайном, — поет встає і йде туди, де вже майже не дістає світло від багаття. Вітер тіпає хутро на його шубі й відносить слова далеко в ніч. — У скелях навколо тисячі сховків. Нам не видно входу до Кришталевого моноліту... а тамплієрові? Крім того, ти особисто бачив сходи до лабіринту в найглибшій кімнаті Нефритової гробниці.
Гойт дивиться вгору, мружачись від колючого піску:
— Гадаєте, він там? У лабіринті?
Силен сміється і здіймає руки. Його шовкова блуза лопоче й надимається.
— Яким хріном я можу це знати, падре? Усе, що мені відомо, так це те, що Гет Мастін може бути десь поруч, спостерігати за нами і чекати хвилини, коли можна буде повернутися і вимагати свій багаж назад, — поет махає на куб Мебіуса посеред купки їхнього спорядження. — Або ж він узагалі вмер. Чи й того гірше.
— Гірше? — перепитує Гойт. За останні кілька років обличчя священика помітно постаріло. Очі — запалі дзеркала болю, усмішка — немов якась гримаса.
Мартін Силен крокує назад до тьмяного вогню.
— Гірше, — відказує. — Він може звиватися на сталевому дереві Ктиря. Де й ми будемо через кілька...
Брон Ламія різко схоплюється і хапає поета за барки. Відриває його від землі, струшує, а тоді опускає, аби зазирнути йому прямо в очі.
— Іще хоч раз, — говорить вона тихо, — і я зроблю тобі дуже боляче. Вбивати не стану, але ти сам благатимеш про смерть.
Сатирова посмішка грає на вустах поета. Ламія кидає його й повертається. Кассад каже:
— Усі виснажені. Спіть. Я постою на варті.
Мої сни про Ламію перемішуються з її власними. Не можу сказати, що мені неприємні сни жінки чи думки жінки, навіть якщо вона й відділена від мене часовою і культурною прірвами, більшими, ніж будь-яка уявна прірва статі. У дивних, схожих на віддзеркалення снах вона бачила свого мертвого коханця Джонні, його короткий ніс та надміру вперте підборіддя, непомірно довгі кучері на комірі та його очі: занадто промовисті, занадто відверті. Ці унікальні очі, немов граючись, оживляли просте обличчя, що могло б належати тисячі селянам, народженим десь у глушині, далеко від Лондона.
Обличчя в її снах — моє. Голос у її снах — мій. Уві сні вона кохалася — тепер уже згадувала, — та я не мав до цього жодного стосунку. Я прагнув утекти з її сну, аби тільки знайти свій. Якби я був вуаєристом, то ці видіння могли би потрапити в ту купу штучних снів, що правили б за мої власні.
Та мені не дозволено бачити власних снів. Поки що ні. Підозрюю, що я народився — відродився після смерті — лише для того, аби переживати сновидіння свого загиблого далекого близнюка.
Я здався. Покинув боротися за пробудження. І снив.
Брон прокидається різко, невчасно — із приємного сну її вирвав якийсь звук чи рух. Спершу вона не може зорієнтуватися. Темно. Вона чує непевний шум — не механічний, — той найголосніший з усіх звуків вулика на Лузі, де вона жила. Ламія сп’яніла від утоми і розуміє, що поспала зовсім трохи. Жінка у тісному закритому просторі, схожому на великий мішок для трупів.
Вона виросла у світі, де замкнені місця означають безпеку від непридатного для дихання повітря, вітрів та диких звірів, де багато людей страждає від агорафобії, коли зрідка бувають на відкритих ділянках, і де людям важко зрозуміти, що таке клаустрофобія. Проте зараз Брон Ламія злякалася тісноти: почала хапати ротом повітря, штовхати спальник і намет, у паніці намагаючись вивільнитися з вузького фібропластового кокону; вона повзла, видираючись руками, передпліччями й ліктями назовні, аж доки під долонями не відчула піску, а над головою не побачила неба. Раптом вона розуміє: це не зовсім небо. Вона згадує, де перебуває. Пісок. Піщана буря завиває, лютує, вирує. Дрібні часточки шпильками жалять її обличчя. Багаття згасло, його укрив пісок. Він закидав усі три палатки із навітряної сторони, брезент лопоче і тріскоче на вітрі, наче рушничні постріли, і навколо табору виростають дюни, залишаючи за тентами та спорядженням брижі, зморшки і хвилі. Намет, у якому вона ночувала разом із отцем Гойтом, наполовину завалився, і його уже майже поховала під собою кучугура піску.
Гойт.
Брон розбудила його відсутність. Навіть уві сні, десь глибоко у підсвідомості, вона чула тихе дихання і майже беззвучні стогони священика, який мучився від болю. Він пішов нещодавно — десь упродовж останніх півгодини. А може, й не більше кількох хвилин тому. Хоча Ламії снився Джонні, крізь тріскотіння піску та ревище вітру вона чула, наче когось волочать.
Брон спинається на ноги і затуляє очі від бурі. Темно — хоч в око стрель, зорі заступає висока хмара і поверхневий шторм, а бліде, майже електричне сяйво сповнює повітря й відбивається від скелі та барханів. Ламія розуміє, що світло і справді електричне, що атмосферу розпирає від статики, а її кучері підскакують і звиваються, як мацаки у медузи. Від статики у неї під рукавами туніки бігають мурашки, електрика плине над наметами, наче вогні святого Ельма[12]. Коли очі жінки адаптувалися до темряви, вона побачила, як дюни, що пливли долиною, горять блідим вогнем. Метрів за сорок на схід потріскував Сфінкс, його обриси пульсували на тлі нічного неба. Потоки хвиль обтинали виступи, що їх називали крилами.
Брон Ламія озирається, проте не бачить отця Гойта, тому хоче покликати на допомогу. Вона розуміє, що за ревом вітру її ніхто не почує. Якусь мить вона роздумує, чи священик просто пішов у якийсь інший намет, чи у саморобну, абияк збиту вбиральню за двадцять метрів від табору. Та щось підказує їй, що це не так. Вона дивиться на Сфінкса, і на коротку секунду їй ввижається силует чоловіка. Чорна сутана розвівається, наче спущений прапор, плечі зігнуті проти вітру. Контур підсвічений статичним сяйвом від гробниці.
На плече їй лягає рука.
Брон розвертається і стає у бойову стійку: ліва рука вперед, права міцно притиснута до тіла. Вона впізнає Кассада. Полковник у півтора рази вищий від Ламії і настільки ж ширший у плечах. Мініатюрні вогники мерехтять навколо його стрункої постаті, коли він схиляється і кричить їй у саме вухо: «Він пішов туди!» Довга чорна лапа, наче в опудала, простягається у сторону Сфінкса.
Ламія киває і кричить у відповідь. Через гуркіт вона й сама майже не чує свого голосу.
— Треба розбудити інших? — вона й забула, що Кассад залишався на нічну варту. Цей чоловік хоч колись спить?
Федман Кассад струшує головою. Щитки підняті, а шолом позаду його бойового панцира трансформувався у капюшон. Кассадове обличчя дуже бліде у світлі від його броні. Універсальна армійська гвинтівка покоїться на згині його лівої руки. Гранати, чохол із біноклем і якісь дивні прилади висять на розвантажувальному жилеті та поясі. Він знову показує на Сфінкса.
Ламія схиляється ближче і кричить:
— Його забрав Ктир?
Чоловік махає головою.
— Ви можете його побачити? — вона киває на щиток нічного бачення і бінокль.
— Ні, — відказує Кассад. — Буря. Вона стирає теплові сліди.
Брон повертається спиною до вітру, відчуваючи пісок, що коле їй шию, наче постріли з голкостріла. Вона звертається до комлоґу, але той лише зазначає, що Гойт живий і перебуває в русі. Більше нічого не передається на загальній частоті. Вона ступає ближче до полковника. Їхні спини стають стіною проти шторму.
— Ми підемо за ним? — гукає вона.
Кассад хитає головою.
— Ми не можемо лишити периметр незахищеним. Я поставив індикатори, але... — він махає на бурю.
Брон Ламія пірнає назад у намет, натягає черевики і виходить з усепогодним плащем та батьковим автоматичним пістолетом. Традиційніша зброя — аудіотравмат — у нагрудній кишені дощовика.
— Тоді піду я, — відрубує вона.
Спочатку жінці здається, що полковник її не почув, але по його вицвілих очах бачить, що це не так. Він торкається військового комлоґу на зап’ястку.
Ламія киває та налаштовує свій імплант із комлоґом на найширший діапазон.
— Я повернуся, — кидає вона і рушає в бік бархана. Штанини світяться від розрядів статики, і срібно-білий пісок, ніби жива течія, пульсує барвистою поверхнею.
Відійшовши на двадцять метрів від табору, вона вже нічого не бачить. Ще десять метрів, і над нею виростає Сфінкс. Сліду отця Гойта не видно, всі відбитки водномить злизує буря.
Вхід до гробниці відкритий, і так було весь час із моменту, коли людина вперше побувала тут. Тепер арка чорним прямокутником вирізняється на фоні блідого сяйва стін. За логікою, Гойт мав би піти туди, сховатися від шторму, але щось глибоко у підсвідомості підказує їй, що не це було метою священика.
Брон Ламія волочиться повз Сфінкса, трохи відпочиває, сховавшись під його стіною, аби витерти з обличчя пил і вдихнути на повні груди, а тоді продовжує йти, вишукуючи ледь помітну, напівзасипану доріжку між кучугурами. Попереду неї в темряві ночі молочно-зеленим світлом горить Нефритова гробниця. Її гладкі, ніби змазані оливою вигини й виступи зловісно сяють.
Мружачись, Брон якусь частку секунди бачить силует когось чи чогось на фоні мерехтіння. А тоді воно розчиняється, ввійшовши в артефакт, або ж просто зникає на фоні напівкруглого чорного входу.
Ламія опускає голову і прямує далі. Вітер пхає її і штовхає, ніби підганяючи до чогось важливого.
Воєнна нарада розтягнулася до середини ранку. Підозрюю, що впродовж уже багатьох сторіч усі заходи такого штабу схожі один на одний наче дві краплі води: фоном їм слугує жваве монотонне бубоніння, запах надмірної кількості кави, димна завіса в повітрі, стоси роздрукованих паперів і запаморочення від постійного застосування кортикальних оверлеїв. Коли я був маленьким хлопчиком, усе, мабуть, відбувалося простіше. Веллінґтон збирав довкола себе своїх же людей (тих самих, кого він холоднокровно і влучно називав «покидьками цієї землі»)[13] і, нічогісінько їм не кажучи, відправляв на смерть.
Я знову звернув увагу на товариство. Ми засідали у великій кімнаті, із сірими стінами, що мали білі підсвічені прямокутники, сірим килимом, бронзово-сірим столом у формі підкови, оснащеним чорними монідисками та кількома карафками з водою. По центру сиділа Директриса Ґледстон, яка оточила себе, згідно з ранжиром, сенаторами та міністрами, офіцерами та управлінцями другого ґатунку, що — відповідно — розмістились трохи далі. За їхніми спинами, не за столом, сидів обов’язковий гурт помічників, армійці званням не нижче полковника, а ще далі — на здавалось би незручних стільцях — асистенти помічників.
Мені стілець не призначався. Із невеликим товариством інших кадрів, не зрозуміло з якої причини запрошених, я сидів на дзиґлику в далекому кінці кімнати, метрів за двадцять від Директриси і ще далі від офіцера, котрий головував на нараді, — молодого полковника з указівкою в руках та повною відсутністю вагання в голосі. За полковником було розташоване сіро-золоте табло, а попереду на піднятті — омнісфера, яку можна знайти в першій-ліпшій голографічній ніші. Вряди-годи в повітрі оживала й збиралася хмарка викликів по лінії зв’язку; в інший час над столом тужавіли складні голограми. Їхні мініатюрні діаграми горіли на екрані кожного монідиска та ширяли над деякими комлоґами.
Я сидів собі на дзиґлику, спостерігав за Ґледстон і робив черговий ескіз її портрета.
Прокинувшись того ранку в гостьових апартаментах Будинку уряду, залитих яскравим світлом Тау Кита, яке пробивалося крізь персикового кольору запони, що автоматично розсунулися в час мого пробудження о 06:30, якусь мить я не міг зрозуміти, де перебуваю, і назагал був розгублений, ніби й досі шукав отця Лінара Гойта та боявся Ктиря і Гета Мастіна. А потім наче якась сила вдовольнила моє бажання бачити лише власні сни, і в мене у голові все перемішалося протягом секунди-двох, я сів у ліжку, хапаючи ротом повітря, перелякано озираючись та побоюючись, що лимонний килим і персикові завіси от-от розтануть у повітрі, наче гарячкова мана, залишивши мені тільки біль, мокротиння, жахливу кровотечу, багряні плями на простирадлі та сповнену денним промінням кімнату, що розчиняється в тінях темної квартири на П’яцца-ді-Спанья, а вгорі наді мною нависатиме чутливий лик Джозефа Северна, котрий хилитиметься до мене, споглядатиме й чекатиме моєї смерті.
Я двічі прийняв душ, спершу водяний, потім акустичний, убрався в новенький сірий костюм, що чекав мене на щойно застеленому ліжку одразу по вранішньому туалету, і вирушив у пошуках східного дворика, де (як підказав етикет-біп поруч із костюмом) подавали сніданок гостям урядового комплексу.
Помаранчевий фреш, підсмажена до шкуринки справжня грудинка. Газета з оголошенням про те, що о 10:30 за стандартним часом Виконавча директриса Ґледстон звернеться до Мережі в усіх ЗМІ та Речі Спільній. Усі шпальти заполонили новини про війну. Двовимірні фото армади блищали повнокольоровим вогнем. Із третьої сторінки витріщався невдоволений генерал Морпурґо — преса величала його «героєм Другого повстання Гайта». Діана Філомель поглядала на мене з-за сусіднього столика, де вона споживала страви разом зі своїм чоловіком-неандертальцем. Сьогодні вона була вбрана більш офіційно, у сукню темно-синього кольору і без глибокого декольте. Однак розріз збоку нагадував про приголомшливе видовище минулого вечора. Вона не зводила з мене очей, навіть коли підняла, вчепившись налакованими нігтями, смужку бекону й манірно від неї відкусила. Гермунд Філомель схвально рохкав, читаючи щось у фінансовому розділі газети.
— Міграційний кущ Вигнанців... або по-простому Рій... було виявлено детекторами збурення гокінґового простору у системі Камна трохи більше трьох стандартних років тому, — доповідав молодий офіцер. — Одразу по тому ми підготували сорок друге оперативне об’єднання Збройних сил для евакуації Гіперіона. Воно квантувалося від Парваті у стан «це-плюс» із запечатаними наказами на руках, згідно з якими в межах портального переходу від Гіперіона мав бути створений телепорт-ресурс. У той самий час оперативна група вісімдесят сім крапка два вирушила із району зосередження Солков-Тіката на орбіті Камна-3 із наказом зустріти евакуаційні сили Гіперіона, знайти міграційний кущ Вигнанців, вступити з його військовою компонентою в бій та знищити її... — на ерзац-екрані перед молодим полковником спливло зображення армади. Він тицьнув указівкою, і рубіновий промінець розітяв велику голограму, підсвітивши один із кораблів ЗК у строю.
— Оперативна група вісімдесят сім крапка два перебуває під командуванням адмірала Насіти на борту «Гебридів»...
— Добре-добре, — пробурчав генерал Морпурґо, — ми це й самі знаємо, Яні. Давай хутчіше.
Молодий полковник вдав усміх на обличчі, непомітно кивнув генералові та Директрисі Ґледстон і знову заговорив, але вже не настільки впевненим голосом:
— Шифровані передачі каналом «світло-плюс», які ми одержуємо впродовж останніх трьох (за стандартним виміром) діб із точки TF42, повідомляють про жорстокі сутички між розвідниками евакуаційних сил і передовими елементами міграційного куща Вигнанців...
— Рою! — перебив його Лі Гант.
— Так, — Яні повернувся до ерзац-екрана, і всі п’ять метрів молочного скла раптово ожили. Для мене весь цей показ незбагненної в’язі потаємних символів, кольорових векторів, базового коду й армійських абревіатур був китайською грамотою. І тільки провокував ще більше нерозуміння. Можливо, і для всіх цих великих цабе та політиканів він також видавався тарабарщиною, але ніхто з них не показував цього. Я почав новий ескіз Ґледстон, із бульдожим профілем Морпурґо на фоні.
— Попри те що попередній аналіз засвідчив близько чотирьох тисяч вихорових слідів у гокінґовому просторі заданого району, цю цифру можна вважати хибною, — правив далі молодий полковник Яні. Навіть не знаю, прізвище це чи ім’я... — Як вам відомо, міграційний... е-е... перепрошую, Рій може налічувати до десяти тисяч окремих одиниць, але більшість із них становить дрібні та неозброєні або досить нікчемні у військовому значенні засоби. Згідно ж з оцінкою відповідних сигнатур у мікрохвильовому, надсвітловому та інших діапазонах, можна припустити, що...
— Перепрошую, — перебила доповідача Ґледстон, чий постарілий голос різко контрастував із медвяними звуками, які лилися зі сторони офіцера, — то ви нам врешті-решт скажете, скільки кораблів Вигнанців мають військове значення?
— Е-е... — полковник зиркнув на старші чини.
Тут прокашлявся генерал Морпурґо:
— На нашу думку, шість... чи сім сотень. Це максимум, — проказав він. — Немає про що переживати.
— А який розмір нашої бойової групи? — повела бровою Директриса Ґледстон.
Морпурґо кивком дав знати молодому полковникові, щоби той став по команді «вільно». Відповідав тепер він:
— В оперативному об’єднанні сорок два близько шістдесяти кораблів, Директрисо. В оперативному...
— Сорок два — це ж наші евакуаційні сили? — уточнила Ґледстон.
Генерал Морпурґо ствердно кивнув, і мені здалося, що я помітив натяк на поблажливість у його усмішці:
— Так, мем. Оперативна група вісімдесят сім крапка два — наша бойова група — квантувалася в систему близько години тому. Вона...
— Шістдесят кораблів можна назвати адекватною відповіддю шістьом чи сімом сотням? — запитала Ґледстон.
Морпурґо глянув на одного з колег-офіцерів, ніби закликаючи до терпіння.
— Так, мем. Більш ніж адекватною. Директрисо, ви повинні розуміти одну річ: «шістсот рушіїв Гокінґа» тільки звучить грізно. Це ще не привід переживати через усі ці їхні одномісники, бій-розвідники або ті п’ятимісні кораблі, які вони називають «уланами». У сорок другому оперативному об’єднанні майже дві дюжини лінійних спін-зорельотів першого рангу включно з ударними кораблями «Тінь Олімпу» і «Станція Нептун», кожен із яких здатен нести понад сто винищувачів або торпедоносців, — Морпурґо понишпорив у кишені, видобув із неї електронну сигарету (а якщо висновувати з розмірів, то й цілу сигару), заправлену рекомбінованим тютюном, аж раптом, здається, пригадав несхвальне ставлення до них з боку Ґледстон і знову заховав у кишеню. Чоловік спохмурнів. — Щойно група вісімдесят сім крапка два завершить розгортання на місцевості, нашої сукупної вогневої сили вистачить на добрий десяток Роїв.
Суплячись і далі, генерал кивнув Яні, щоби той продовжував.
Полковник прокашлявся і тицьнув указівкою на ерзац-екран:
— Як можна побачити, оперативне об’єднання сорок два без проблем розчистило плацдарм, необхідний для початку будівництва телепорту, яке ми розпочали півтора місяці тому за стандартним мережевим часом і от щойно вчора завершили о шістнадцятій двадцять чотири стандартного часу. Перші надокучливі вольтижерські наскоки Вигнанців у точці TF42 було відбито без утрат. Генеральна битва відбулася, а за минулі дві доби пройшов і головний двобій між загонами оперативного з’єднання і головними силами Вигнанців. Епіцентр битви знаходиться ось тут... — Яні іще раз махнув рукою, і під кінчиком указівки частина ерзац-екрана спалахнула голубим вогнем, — двадцять дев’ять градусів над площиною екліптики, в тридцятьох астрономічних одиницях від світила Гіперіона та приблизно в тридцяти п’яти сотих астрономічної одиниці від гіпотетичного краю хмари Оорта в цій системі.
— Втрати? — спитав Лі.
— У межах прийнятного, враховуючи вогневий контакт такої тривалості, — доповідав далі молодий полковник, сам вигляд якого говорив про те, що він ніколи не наближався до зони ураження ворожим вогнем ближче, ніж на світловий рік. Свою біляву чуприну він акуратно зачісував на один бік, і тепер вона блищала в насиченому світлі ламп. — Знищено або зникли безвісти такі кораблі Гегемонії: двадцять шість швидких ударних кораблів, дванадцять торпедоносців, три факельники, дозаправник «Гордість Есквіта» і крейсер «Третя Дракона».
— Людські втрати? — уточнила Директриса Ґледстон. Її голос звучав дуже тихо.
Яні блискавично позирнув на Морпурґо, але той уже самостійно відповідав на запитання:
— Близько двох тисяч трьохсот. Але рятувальна операція все ще триває. Ми досі маємо надію відшукати вцілілих членів екіпажу «Третьої Дракона», — він поправив кітель і продовжував далі: — Цифри треба оцінювати в протиставленні із підтвердженими втратами Вигнанців, які становлять щонайменше сто п’ятдесят кораблів. Під час наших рейдів углиб міграц... Рою було ліквідовано ще десь тридцять-шістдесят суден, включно з розплідниками комет, гірничорудними заводами та щонайменше одним командним кущем.
Міна Ґледстон потерла вузлуваті пальці.
— Чи враховує оцінка утрат... наших утрат... пасажирів та екіпаж корабля-дерева «Іґґдрасіль», зафрахтованого під евакуацію?
— Ні, мем, — хвацько відрапортував Яні. — Попри те, що в названий час відбувався ворожий рейд, наш аналіз вказує на те, що «Іґґдрасіль» знищено не Вигнанцями.
— А ким? — здивувалася Ґледстон.
— Наскільки нам відомо в даний момент — диверсантами, — він вивів на екран іще одну карту системи.
Генерал Морпурґо звірився із годинником і проказав:
— Що ж, переходьте до оборонних рубежів на планеті, Яні. Через тридцять хвилин Директрисі виголошувати промову.
Я закінчив ескіз Ґледстон і Морпурґо й озирнувся в пошуках нового об’єкта. Непростим завданням міг би стати Лі Гант, що мав невиразне обличчя із ніби по крихтах назбираними рисами. Знову підвівши погляд, я побачив голограму із глобусом Гіперіона, що вже перестав обертатися і, перш ніж остаточно завмерти в картографічній проекції Робінсона-Берда, розгорнувся в кілька послідовних двовимірних проекцій[14] — косокутну еквідистантну, Бонне, ортографічну, розеткову, Ван дер Ґрінтена, з розривами, композитну гомолосинусоїдну Ґуда, гномонічну, синусоїдну, азимутальну еквідистантну, поліконічну, гіперкоректну Куваці, комп’ютерну ешерівську, Бріземайстера, Бак-мінстера, циліндричну Міллера, мультиколіграфну, стандартну супутникову.
Я всміхнувся. Це була найвеселіша річ від самого початку засідання. Кільком представникам Ґледстон уже ввірвався терпець. Їм потрібно було ще хвилин із десять провести з Директрисою до початку трансляції.
— Як вам відомо, — почав був полковник, — за шкалою Тюрон-Лом’є, подібність Гіперіона до стандарту Старої Землі становить дев’ять цілих вісімдесят дев’ять сотих...
— Та Христа ж ради, — прогарчав Морпурґо, — переходь до диспозиції і крапка!
— Так точно! — зглитнув полковник і підняв указівку. Упевненість в голосі куди й поділася. — Як вам відомо... Тобто... — він тицьнув на північний материк, що плавав у повітрі, немовби невдалий ескіз конячої голови та шиї, що драним краєм уривався там, де мали би починатися м’язи грудей і спини тварини, — це Еквус. Офіційна назва інша, але всі його так називають із часів... Це Еквус. Пасмо островів, що простяглося на південний схід... тут і тут... зветься Кішка і Дев’ятихвістка. Насправді цей архіпелаг має понад сто... Хай там як... Другий найбільший континент — Аквіла. Ви могли помітити, що його обриси нагадують орла Старої Землі. Ось тут дзьоб... на північно-західному узбережжі... ось тут випущені пазурі, на південному заході... та мінімум одне крило здійняте, простягається на південно-східне узбережжя. Ось ця частина називається плато Розкрилля, і вона по суті недоступна через вогнелісся, але ось тут і ще тут, на південному заході, розташовані головні фібропластові плантації...
— Диспозиції!. — прогарчав Морпурґо.
Я накидав ескіз Яні. Виявилося, що передати лиск від поту графітовим стрижнем неможливо.
— Так точно! Третій материк — Урсус... трохи скидається на ведмедя, але тут Збройні сили не висаджувалися, оскільки це південний полюс і він фактично не придатний для життя, попри те, що місцева Самооборона має тут пункт спостереження... — здається, Яні відчув, що белькоче. Тому він виструнчився, затиллям долоні витер верхню губу і правив далі трохи стриманіше: — Основні бази Сухопутних військ ЗС розташовано тут, тут і тут, — його указівка підсвітила райони навколо столиці, міста Кітс, високо по гриві Еквуса. — Підрозділи ВКС взяли під контроль головний, столичний, космопорт і другорядні летовища тут... і тут, — він торкнувся Ендіміона і Порт-Романса, що розташовувалися на континенті Аквіла. — Частини Сухопутних військ розгорнули також оборону ось тут... — заблимало дві дюжини червоних вогників; більшість із них по шиї та гриві Еквуса, але деякі сягали аж Дзьоба Аквіли й околиць Порт-Романса, — і вони складаються із десантної, механізованої, протиповітряної і протикосмічної компонент. Ставка вважає, що, на відміну від Брешії, битв на самій планеті не відбуватиметься, але в разі будь-яких спроб вторгнення нападник отримає гідну відсіч.
Міна Ґледстон звірилася із комлоґом. Сімнадцять хвилин до початку промови і прямого ефіру.
— Що з планом евакуації?
Новонабуте самовладання Яні знову послабло. Він у відчаї поглянув на старших офіцерів.
— Евакуації не буде, — проказав адмірал Сінґх. — Ці плани були лише позірними. Щоби заманити Вигнанців у пастку.
Ґледстон схрестила пальці і тепер перебирала ними.
— Адмірале, на Гіперіоні кілька мільйонів людей.
— Так, — не став заперечувати офіцер, — і ми їх боронитимемо. Та питання не стоїть навіть про те, щоби вивезти хоча б тисяч шістдесят чи скількись там громадян Гегемонії. Якщо ж упустити в Мережу три мільйони, то ми спричинимо найсправжнісінький хаос. Крім того, це неможливо з огляду на безпеку.
— Ктир? — поцікавився Лі Гант.
— З огляду на безпеку, — повторив слова колеги генерал Морпурґо. Він підвівся і забрав указівку в Яні. Молодик нерішуче топтався на місці, не знаючи, що йому робити: стояти чи сідати і де саме. Зрештою він зробив крок назад і сховався у глибині кімнати поруч зі мною, ставши ніби за командою «вільно» і витріщившись кудись на стелю, виглядаючи там чи не завершення своєї кар’єри.
— Оперативна група вісімдесят сім крапка два вже в системі, — сказав Морпурґо. — Вигнанці відтягнули свої сили назад, у центр свого Рою, приблизно в шістдесяти астрономічних одиницях від Гіперіона. Хай які в них цілі та наміри, система в безпеці. Гіперіон у безпеці. Ми чекаємо на контратаку, але знаємо, що зможемо її стримати. Ще раз повторюся: хай які в них цілі та наміри, а Гіперіон тепер у складі Мережі. Питання?
Питань не було. Ґледстон покинула приміщення в супроводі Лі Ганта, зграї сенаторів та помічників. Окремо, мабуть, за статутом, гуртувалися військовики. Ад’ютанти порозбігалися. А кілька репортерів, яким дозволили бути присутніми на засіданні, поквапилися до своїх операторських команд за дверима. Молодий полковник Яні із неуважним поглядом та дуже блідим обличчям так і залишився стояти.
Я ще трохи посидів, розглядаючи мапу Гіперіона на ерзац-екрані. Із такої відстані подібність материка Еквус на коня здавалася ще більшою. Зі свого місця я міг розгледіти хіба що гори хребта Вуздечка та оранжеве забарвлення високогірної пустелі під «оком». На північний схід від пасма я не знайшов жодної позначки оборонних рубежів Збройних сил. І взагалі — жодних інших символів, крім дрібної червоної цятки, яка могла виявитися мертвим Містом поетів. Гробниць часу на карту не нанесли. Таке враження, що вони не мали військового значення, як і не відігравали жодної ролі в подіях цих днів. І все ж таки якимось чином я знав, що вся ця війна, всі ці пересування тисячних армій і долі мільйонів (або й мільярдів) залежали від вчинків шістьох людей у непозначеній області оранжевого й жовтого кольорів.
Я склав альбом для ескізів, порозпихав олівці по кишенях, пошукав поглядом вихід і подався геть.
В одному з довгих коридорів, які вели до парадного входу, мене перестрів Лі Гант.
— Ідете?
— А не можна? — перевівши подих, запитав я.
Гант усміхнувся, якщо так можна назвати вигин угору його тонких губ.
— Аж ніяк, пан-Северне. Проте Директриса Ґледстон просила мене переказати, що сьогодні по обіді вона знову хотіла би з вами поспілкуватися.
— Коли?
— У будь-яку мить після її промови, — знизав плечима Гант. — Коли вам зручно.
Я кивнув. Буквально мільйони лобістів, кар’єристів, майбутніх біографів, підприємців, фанатів Директриси та її потенційних кілерів віддали би практично будь-що за хвилинку часу з найвідомішим керівником Гегемонії, Директрисою Ґледстон, а я бачитиму її, «коли мені буде зручно». Ніхто й ніколи не казав, що Всесвіт при здоровому глузді.
Я проскочив повз Лі Ганта і рушив до виходу.
Згідно із доволі давнім звичаєм, Будинок уряду не мав телепортів публічного користування у своїх межах. Відтак від захисних перепон біля парадного входу треба було ще трохи пройти через сад до присадкуватої білої споруди, яка слугувала прес-центром і телепорт-станцією водночас. Новинарі обступили центральну відео-нішу, звідки впізнавана подоба й тембр Левелліна Дрейка, «голосу Речі Спільної», створювали фон для промови Директриси Ґледстон, «що мала життєво важливе значення для Гегемонії». Я кивнув у його напрямі, знайшов вільний портал, продемонстрував свою універсальну картку і вийшов у пошуках бару.
Ґранд-Анфілада — щойно ви її діставалися — була єдиним місцем у Мережі, де можна користуватися телепортами задарма. Кожна планета надавала щонайменше один свій квартал найкращого міста (а ЦТК — всі двадцять три) для розваг, відвідин крамниць і барів. Барів — особливо.
Подібно до ріки Тетіс, Ґранд-Анфілада бігла між телепортами військових габаритів, кожен заввишки по двісті метрів. Замикаючись сама на собі, ця нескінченна головна вулиця Мережі фактично була стокілометровим тором матеріальних насолод. Можна було стояти — як от, наприклад, я того ранку — під яскравим сонцем Центру Тау Кита і заглядати в перспективу телепорту Анфілади, за яким ховалася нічна алея на Денебі-Драй, оживлена суцільним неоном та голограмами, вхопити краєм ока шматочок багатоярусного Головного центру Луза і в той же час знати, що позаду нього в діркуватих тінях верховіття Божегаю розташовані бутики, цегляні вестибюлі й ліфти, що спиналися до «Крон» — найдорожчого ресторану Всемережжя.
На все це мені якраз начхати. Мені потрібен був звичайний бар.
Їхня типова клієнтура на ЦТК складається з бюрократів, новинарів і підприємців, а тому я сів на один із бусів Анфілади і зійшов на головній дразі Сьомої Дракона. Тутешня сила тяжіння багатьох відлякувала (вона відлякувала навіть мене), але, з іншого боку, гарантувала не такі людні зали в барах, куди ходили винятково, щоби випити.
Я зупинився у закладі, розташованому на першому поверсі, майже непомітному за вертикальними опорами й технологічними шахтами, що вели до головних торгових риштувань. Усередині було темно: темні стіни, темне дерево і темні завсідники, поміж яких смаглява, як оце я, людина вважалася напрочуд блідошкірою. Непогане місце, аби перехилити чарчину, тож я і випив — спершу подвійну порцію шотландського віскі, а потім перейшов до серйозніших трунків.
Але навіть тут я не міг спекатися Ґледстон. У далекому кінці приміщення з плаского телевізора на мене дивилося обличчя Директриси на синьо-золотому тлі, яке використовувалося для урядових трансляцій. Послухати її зібралося кілька інших питущих. До мене доносилися уривки її промови: «...забезпечити життя і здоров’я громадян Гегемонії... неможливість наразити всю Мережу або наших союзників на небезпеку... відтак я санкціонувала повноцінну військову відповідь...»
— Вимкніть цей клятий ящик!
До мене раптом дійшло, що це кричу я. Усі відвідувачі аж були озирнулися, але звук таки прикрутили. Я трохи поспостерігав за ротом Ґледстон, а потім махнув бармену, щоби той повторив замовлення.
Трохи пізніше (насправді ж могли спливти цілі години) я відірвався від випивки і зрозумів, що навпроти мене в темній кабінці хтось сидить. Кліпнувши, через якусь секунду я почав упізнавати людину в тьмяному світлі. На мить серце заторохтіло: «Фанні!» — але я ще раз кліпнув очима і проказав:
— Пані Філомель.
Вона досі була в синій сукні, у якій я її бачив за сніданком. От тільки виріз чомусь здавався тепер глибшим. Обличчя і руки ніби мріли в майже непроглядних сутінках.
— Пан-Северне, — озвалася вона практично пошепки. — Я прийшла по вашу обіцянку!
— Обіцянку? — я знову поманив бармена, але той не реагував. Спохмурнівши, я зиркнув на Діану Філомель: — Яку обіцянку?
— Що значить «яку»? А мій портрет? Ви забули, що дали мені слово на вечірці?
— Я вже зробив той портрет.
Я клацнув пальцями, проте зухвалий бармен навіть не вдостоїв мене поглядом.
— Звісно. Але мені потрібен портрет у повний зріст.
Я зітхнув та осушив чарку з віскі до дна.
— Я зараз випиваю.
— Та я бачу, — всміхнулася пані Філомель.
Я вже зібрався йти до шинквасу, але передумав і повільно сів на витертий дерев’яний ослінчик.
— Армагеддон, — промовив я. — Вони граються в Армагеддон.
Я уважно подивився на даму і трохи примружився, намагаючись зосередити на ній свій погляд.
— Вам відоме це слово, міледі?
— Навряд чи він принесе вам іще алкоголю, — відповіла вона. — У мене вдома є багато випивки. Ви могли би собі підливати, поки будете мене малювати.
Я знову примружився. Цього разу хитріше. Може, я і перебрав зі спиртним, але обачності поки не втратив.
— А чоловік?
Діана Філомель розпливлася в надто променистій усмішці.
— На кілька днів лишився у Будинку уряду, — вона перейшла на шепіт. — У такий відповідальний час він не може віддалятися від можновладців. Гайда, мій транспорт одразу за дверима.
Не пам’ятаю, щоби я платив, але, напевно, таки зробив це. Або це зробила пані Філомель. Не пам’ятаю також, щоби вона мені помагала вибратися з бару. Та припускаю, що без допомоги не обійшлося. Можливо, її шофер. У спогадах відклався чоловік у сірому кітелі зі штанями... пам’ятаю, як спирався на нього.
В «емтешці» був досить-таки прозорий ізсередини ковпак з ефектом поляризації для спостерігача ззовні. У салоні ми розвалилися на глибоких подушках сидінь та виглядали у вікна. Я нарахував два портали, а потім ми звернули з Анфілади і набрали висоту над голубими ланами, що розкинулися під жовтим небом. Закрутисті будинки, побудовані з якогось ебенового дерева, здіймалися на пагорбах в оточенні макових полів та бронзових озер. Ренесанс-Вектор? Занадто складна загадка, щоби міркувати над нею в той момент, тож я схилив голову на скло і вирішив відпочити якусь хвилинку чи дві. Для того, щоби подужати портрет панни Філомель, доведеться відпочити... хе-хе.
Під нами пропливав сільський ландшафт.
Полковник Федман Кассад крізь завісу пилу йде за Брон Ламією та отцем Гойтом до Нефритової гробниці. Він збрехав Ламії, адже його щиток нічного бачення і сенсори працювали добре, незважаючи на спалахи електричних розрядів у повітрі. Здається, найкраща можливість зустріти Ктиря — це слідувати за ними. Чоловік пригадував полювання на скелястого лева на Хевроні, де прив’язують цапа і чекають на появу хижака.
Дані індикаторів, які він розставив навколо, вискакують на тактичному дисплеї полковника і промовляються через імплант. Він пішов на прорахований ризик, залишивши Вайнтрауба із донькою, Мартіна Силена і Консула спати в таборі, захищеному хіба що автоматикою та сигналізацією. До того ж дуже сумнівно, що він зміг би у зупинити Ктиря. Усі вони наче припнуті кози, яким зостається лише очікувати. Та ще є жінка-фантом на ім’я Монета, яку Кассад прагнув знайти, перш ніж загинути.
Вітер продовжує здійматися, тепер він свистить навколо військового, знижуючи видимість до нуля та барабанячи по броні. Дюни горять від розрядів, мініатюрні блискавки тріщать навколо його ніг і черевиків. Чоловік крокує, намагаючись утримати чіткий тепловий слід Брон. Інформація струменить із її відкритого комлоґу. Відкриті канали Гойта повідомляють лише, що він живий і в русі.
Полковник проходить під видовженим крилом Сфінкса, відчуваючи над собою невидиму вагу, що нависла, наче підошва черевика. Тоді він повертає в сторону долини і бачить Нефритову гробницю, якої, якщо не брати до уваги самого лише холодного контуру, просто не видно в інфрачервоному діапазоні. Гойт саме входить у напівкруглий отвір; Ламія — за двадцять метрів позаду нього. Нічого більше не рухається. Сховані ніччю та бурею індикатори, залишені Кассадом у таборі, говорили, що Сол із дитиною поснули, а от Консул — ні. Він лежить, завмерши. Більше навколо нічого не відбувається.
Військовий знімає гвинтівку із запобіжника, відтак швидко й широко крокує вперед. Він усе віддав би зараз за доступ до супутника спостереження, до його повної системи тактичних каналів, замість того щоби мучитися з окремими картинками розбитої на фрагменти ситуації. Він щулиться під панциром і простує далі.
Брон Ламія ледь доповзає останні п’ятнадцять метрів свого шляху до Нефритової гробниці. Вітер переріс у сильний шторм і продовжував дужчати, збиваючи її з ніг. Двічі вона падає головою у пісок. Блискавка зараз уже справжня, вона розриває небо спалахами, що освічують оповиту мерехтінням гробницю. Двічі вона кличе Гойта, Кассада чи ще когось, упевнена, що ніхто у таку бурю в таборі не спить, проте комлоґ та імпланти відлунюють лише статикою, їхні частоти ловлять тільки шум. Упавши вдруге, Ламія встає на коліна і дивиться вперед. Після тієї миттєвої тіні когось біля входу вона більше не бачила слідів панотця.
Брон стискає батьків автоматичний пістолет і зводиться на ноги, дозволяючи вітру проштовхати її останні кілька метрів. Зупиняється перед напівкруглим отвором.
Чи то через шторм і його електричне шоу, чи то з якоїсь іншої причини Нефритова гробниця сяє яскравим ядучо-зеленим світлом, відблискує на барханах і забарвлює шкіру рук у трупний колір. Ламія робить іще одну спробу докликатися до когось по комлоґу і входить у гробницю.
Отець Лінар Гойт, представник Єзуїтського ордену, що налічує вже близько тисячі двохсот років, мешканець Нового Ватикана на Пацемі й відданий слуга Його Святості Папи Урбана XVI, зараз вивергає брудну лайку.
Гойт розгублений і охоплений болем. Широкі зали біля входу до артефакту звузилися вглиб. Коридор так часто замикався сам на собі, аж панотець геть загубився серед низки катакомб. Поміж зелених стін він блукав лабіринтами, яких не пригадував, хоча й вивчав їх при денному світлі чи на мапах, що він їх забув прихопити із собою. Біль — той біль, який роками не відпускав, біль, який невідступно супроводжував його скрізь із того часу, коли бікура прищепили йому дві хрестоформи — його й Поля Дюре, — тепер загрожує втратою глузду через усе більшу інтенсивність.
Прохід знову потіснішав. Лінар Гойт кричить, більше не усвідомлюючи цього, більше не розуміючи слів, що вириваються з нього, слів, яких він не вимовляв із часів дитинства. Він прагне звільнення. Звільнення від болю. Звільнення від ноші ДНК та особистості отця Дюре... його душі... у паразитові на спині. І від необхідності нести прокляття власного фальшивого воскресіння від хрестоформи на грудях.
Та навіть ревучи від болю, Гойт розуміє, що на ці страждання його прирекли не бікура, тепер уже мертві. Загублене плем’я колоністів, воскрешуване хрестоформами так багато разів, що вони врешті стали ідіотами, пустопорожніми переносниками ДНК — своєї і паразитичної, — також були служителями... служителями Ктиря.
Отець Гойт, представник Товариства Ісуса, приніс із собою фіал з водою, освяченою Його Святістю, консекровану гостію з Урочистої Меси[15] і примірник, що колись належав старовинному церковному чину екзорцистів. Зараз про ці речі він забув, і вони лежать у кишені його сутани в плексигласовій бульці.
Гойт знову наткнувся на стіну і реве. Сили болю тепер просто неможливо описати. Ціла ампула ультраморфію, яку він вколов усього п’ятнадцять хвилин тому, вже не діє. Панотець кричить і дере нігтями одяг, зриваючи сутану, чорну блузу і білий комірець, штани, сорочку й білизну, доки не лишається голим, трусячись від муки й холоду посеред осяйних стін Нефритової гробниці й лихословлячи у ніч.
Він знову штовхає себе вперед, намацує отвір, входить у кімнату, більшу, ніж будь-яка з тих, що він пам’ятає по денних пошуках. Голі напівпрозорі стіни оточують пусту залу і здіймаються метрів на тридцять. Отець колінкує, опускає очі й розуміє, що підлога зробилася майже прозорою. Він дивиться у вертикальну шахту під тонкою перегородкою підлоги. У ній, в кілометрі чи нижче, розчахнулося полум’я. Зала сповнена багряно-оранжевим пульсуючим світлом підземного вогню.
Гойт перекочується на бік і сміється. Якщо це якась імітація пекла, створена саме для нього, то вона неправильна. Гойтове сприйняття пекла — тактильне: це біль, що рухається його тілом, так наче крізь жили і кишки тягнуть колючий дріт. Пекло — це також спогади про голодних дітей на Армаґасті та посмішки політиків, які відправляють хлопчиків гинути у колоніальних війнах. Пекло — це поступова смерть церкви за його життя, за життя Дюре, коли останні з парафіян — це старі, які займають усього кілька лав у величезних соборах на Пацемі. Пекло — це єресь служіння заутрені зі злом, що хрестоформою тепло і безсоромно пульсує над серцем.
Раптом шугнуло розпечене повітря, й отець спостерігає, як фрагмент підлоги посувається, відкриваючи люк до шахти. Кімнату сповнює сморід сірки. Гойт регоче з такої банальщини, проте через кілька секунд сміх заступають схлипування. Тепер він на колінах, рве закривавленими нігтями хрестоформи на грудях і спині. Перехрещені рубці ніби світяться у червоному світлі. Священик чує ревіння полум’я під ним.
— Гойте!
Він усе ще схлипує, повертаючись, і бачить жінку — Ламію — на порозі. Вона дивиться повз нього, кудись далі, здіймаючи старовинного пістолета. Очі її просто вилазять з орбіт.
Отець відчуває жар позад себе, чує стугоніння далекої печі, а десь вгорі раптом розрізняє скрегіт металу об камінь. Кроки. Усе ще роздираючи заюшений пруг на грудях, чоловік озирається; коліна він стер об підлогу до крові.
Спочатку в очі кидається тінь: десятиметрове громаддя гострих кутів, шипів, лез... ноги — сталеві труби; коліна і щиколотки навколо всіяні закругленими жалами. А тоді, між розпаленого повітря й чорних силуетів, Гойт бачить очі. Сотня фасеток... тисяча... горять червоним, ніби промені лазера крізь два рубіни, над коміром із залізних шпичаків та ртутною грудиною, на якій вигравали вогні.
Брон Ламія цілить із батькової зброї. Над гуркотом печі високо і монотонно відлунює ляскіт пострілів.
Отець Лінар Гойт розвертається до неї і зводить руку:
— Ні, не треба! — кричить він. — Воно дарує одне бажання! Я мушу загадати...
Ктир, який був там, за п’ять метрів, раптово опинився тут, на відстані витягнутої руки від священика. Ламія покинула стріляти. Отець зводить очі, бачить власне відображення на залитому вогнями хромованому тулубі створіння... у ту мить бачить іще щось в очах Ктиря... аж раптом той зникає... Ктир зникає. Гойт повільно підводить руку, майже приголомшено торкається горла і якусь мить спостерігає за червоним фонтаном, що біжить по руці, грудях, хрестоформі й животі...
Він повертається до дверей і бачить Брон, шоковану та налякану, однак тепер не Ктирем, а ним самим, отцем Лінаром Гойтом, членом Товариства Ісуса, і в ту ж секунду усвідомлює, що біль зник. Відкриває рот і хоче заговорити, та все більше червоного виривається назовні, гейзер червоного. Священик знову дивиться вниз і тільки зараз помічає, що він голий, і що кров скрапує з його підборіддя та грудей, скрапує та ллється на тепер уже темну підлогу, ллється, наче хтось перекинув банку червоної фарби, а потім він уже не бачить нічого, бо падає спочатку обличчям на підлогу і далі... так глибоко далі... униз.
Тіло Діани Філомель було настільки бездоганним, наскільки його могли таким зробити косметологічна наука і вміння аРНКтистів. Прокинувшись, я ще кілька хвилин валявся у ліжку та милувався нею — її спиною, класичним вигином стегон і талії, геометрія яких перевершувала всі відкриття Евкліда, двома ямочками на крижах, трохи вище молочно-білих сідниць, що від споглядання їх перехоплювало подих, перетином плавних ліній і виглядом соковитих стегон ззаду, чуттєвіших і переконливіших за будь-який аспект навіть досконалої чоловічої анатомії.
Панна Діана спала або ж прикидалася. Наш одяг лежав розметаний по широченному зеленому килимі. Рясне світло — пурпурових та синіх відтінків — лилося із широких вікон, за якими виднілися сірі та золоті крони дерев. Великі рисувальні полотна валялися навколо нашого одягу, під нашим одягом і на ньому. Я нахилився ліворуч, підібрав аркуш і побачив квапливі каракулі з начерком персів, стегон, нашвидкуруч переробленим ескізом руки та невиразним обличчям. Робота напідпитку з натурою, котра намагається в цей час спокусити тебе, навряд чи може вважатися рецептом якісного мистецтва.
Я застогнав, перекотився на спину і став розглядати кружальця ліпнини на дванадцятифутовій заввишки стелі. Якби жінка поруч зі мною була насправді Фанні, я би волів ніколи більше не ворушитися. Але в цьому випадку я вислизнув з-під ковдри, знайшов свій комлоґ, побачив, що на Центрі Тау Кита саме ранок — на призначену Директрисою зустріч я спізнився на чотирнадцять годин, — і почалапав до ванної у пошуках таблетки від похмілля.
В аптечці пані Філомель можна було відшукати різні ліки на вибір. На додачу до звичайних аспірину та ендорфінів я помітив стими, транки, рурки з флешбеком, оргазмодерми, шунти-детонатори, марихуанові інгалятори, сигарети з нерекомбінованого тютюну та сотні інших менш зрозумілих наркотиків. Я знайшов склянку і змусив себе проковтнути дві піґулки «Завтрашнього дня», завдяки яким нудота і головний біль минулися за пару секунд.
Коли я повернувся до кімнати, то забачив панну Діану все ще оголеною — вона сиділа на краю ліжка. Я було розплився в усмішці, аж раптом помітив двох чоловіків біля східних дверей. Гермунда Філомеля поміж них не було, але вони обоє скидалися на нього: такі самі дебелі, безшийні мурмила з велетенськими кулачиськами та щетиною на бороді.
Я певен, що у тривалій і галасливій історії людства існували чоловіки, що, заскочені зненацька, були спроможні стояти голяка перед двома повністю одягнутими та, можливо, вороже налаштованими чужинцями чи суперниками, не скулюючись, не долаючи бажання прикрити причинне місце руками, скрутившись у калачик, і, власне, не почуваючись беззахисним і не у своїй тарілці... Проте я не такий.
Я скрутився у вже згадуваний калачик, прикрив пах, задкуючи назад до ванної і промовляючи: «Що... хто?..». Зиркнувши на Діану Філомель, я сподівався на допомогу, але бачив тільки усміх... усміх, який пасував жорстокості в погляді, котру я зауважив ще тоді, коли ми познайомилися.
— Хапайте його. Хутко! — наказала моя дотеперішня коханка.
Я чкурнув у ванну і вже тягнувся до вимикача, щоби замкнути двері, але найближчий із двох чоловіків наздогнав мене, схопив і виштовхав назад у спальню прямо в руки свого напарника. Обоє вони були лузійцями чи ж родом із планети, що мала не меншу силу тяжіння, або ж харчувалися винятково стероїдами та самсоновими тільцями, бо жбурляли мене один одному, не докладаючи ні найменших зусиль. Їхні габарити значення не мали. Якщо не брати до уваги моєї куцої кар’єри шкільного забіяки, то я у своєму житті... спогадах про своє життя... не міг похвалитися значною кількістю епізодів із насильством і ще меншим числом випадків, коли виходив із прочуханки переможцем. Досить було одного погляду на цю парочку, що розважалася за мій рахунок, аби зрозуміти — вони якраз і належать до того типу, що ламають кістки, роз’юшують носи і трощать коліна з не більшим докором сумління, ніж я би відчував, од кидаючи вбік стило із ґанджем.
— Хутко! — знову прошипіла Діана.
Я прошерстив інфосферу, пам’ять будинку, канал зв’язку комлоґу в Діани, два слабенькі лінки з інформаційним усесвітом обох тітушок... і попри те, що я дізнався, де перебуваю (сільський маєток Філомелів у шестистах кілометрах від столичного міста Пірре у сільськогосподарському поясі тераформованого Малого Ренесансу), і встановив особи тітушок (Дебін Фармс і Гемміт Ґорма із заводської служби безпеки Профспілки техперсоналу, що обслуговує атмосферні регенератори на Небесній Брамі), та все одно не розумів, чого один із них усівся мені на поперек, поки інший закаблуками трощив мій комлоґ та натягував осмотичну манжету спершу на зап’ясток, а потім вище по руці...
Я почув шипіння і розслабився.
— Хто ти?
— Джозеф Северн.
— Це справжнє ім’я?
— Ні, — я відчував ефект правдоказу і знав, що можу змарнувати його, просто відступивши назад в інфосферу або й повністю сховавшись у Корді. Та це означатиме лишити своє тіло напризволяще тим, хто запитує. Я не сховався. Очі в мене були заплющені, але наступний голос я впізнав.
— То хто ж ти? — поцікавилася Діана Філомель.
Я зітхнув. Адже це заскладне питання, аби відповідати на нього щиро.
— Джон Кітс, — нарешті проказав я.
Мовчання у відповідь свідчило про те, що прізвище їм нічого не говорило. «Та й з якого дива говорило би?» — подумав було я. Сам же колись провістив, що запишуть це на воді. Хоч я і не міг ані поворушити очима, ні розплющити їх, шарудіти в інфосфері мені ніхто не заважав. Я простежив їхні вектори доступу. Ім’я поета було одним із восьми сотень «Джонів Кітсів», запропонованих нападникам публічним архівом, але, схоже, постать поета, мертвого от уже дев’ятсот років, їх не зацікавила.
— На кого ти працюєш? — пролунав голос Гермунда Філомеля.
Мене чогось це трохи здивувало.
— Ні на кого.
З легким ефектом Допплера голоси дещо змінилися, поки вони перемовлялися один з одним.
— Він може опиратися хімії?
— Ніхто не здатен їй опиратися, — огризнулася Діана. — При застосуванні можна померти, але тільки не опиратися.
— Що ж коїться? — говорив далі Гермунд. — Нащо Ґледстон тягнути це нещастя у Раду в переддень війни?
— Ви ж у курсі, що він вас може чути? — озвався чоловічий голос — одного із тітушок.
— Яка різниця? — відмахнулася Діана. — Після допиту йому все одно не жити, — і знову вона звернулася до мене: — Навіщо Директриса запросила тебе в Раду, га... Джоне?
— Не певен. Почути про пілігримів, напевно.
— Яких пілігримів, Джоне?
— Пілігримів до Ктиря.
Хтось на фоні зашумів.
— Цить! — перебила голос Діана Філомель, а в мене уточнила: — Джоне, ці пілігрими до Ктиря зараз на Гіперіоні?
— Так.
— І ця проща триває?
— Так.
— Джоне, навіщо тебе запрошує до себе Ґледстон?
— Мені сняться сни.
Гермунд з огидою проказав:
— Він псих. І навіть під правдоказом не зна’, хто він є. А зараз ще й це верзе. Давай покінчимо з цим і...
— Стули пельку, — урвала його панна Діана. — Ґледстон же не псих. Сама його запросила, пам’ятаєш? Джоне, що значить, що тобі сняться сни?
— Мені сняться враження першої повернутої персони Кітса, — пояснив я. У мене плутався язик, ніби я говорив уві сні. — Кітс прошитий в одному з прочан від того часу, як знищено його тіло. І тепер він мандрує їхньою мікросферою. У якийсь дивний спосіб усе, що сприймає Кітс, тепер сниться мені. А можливо, мої вчинки він бачить у своїх снах. Не знаю.
— Божевілля, — озвався Гермунд.
— Ні-ні, — заперечила панна Діана. Її голос був напружений, майже приголомшений. — Джоне, ти кібрид?
— Так.
— Йсусе Христе й Аллаху, — видихнула вона.
— Що таке «кібрид»? — поцікавився один із тітушок з високим, майже жіночим голосом.
Довго ніхто нічого не говорив, поки нарешті не заговорила Діана:
— Ідіот! Кібрид — це людина-придаток, створена Кордом. Ще минулого століття — до їхньої заборони — у Консультаційній раді засідало декілька таких.
— Щось на взірець андроїдів? — уточнив інший бугай.
— Рота закрий, — скомандував Гермунд.
— Ні, — відказала Діана. — Кібриди були генетично бездоганні, створені з рекомбінованої ДНК, яка походила зі Старої Землі. Потрібна тільки кістка... клаптик волосся... Джоне, ти мене чуєш? Джоне?
— Так.
— Джоне... ти кібрид... тобі відомо, з шаблону чиєї персони ти походиш?
— Джона Кітса.
Я чув, як вона глибоко зітхнула.
— Хто... такий... Джон Кітс?
— Поет.
— Коли він жив, Джоне?
— З тисяча сімсот дев’яносто п’ятого по тисяча вісімсот двадцять перший.
— За яким календарем, Джоне?
— Старої Землі. Нашої ери. До Гіджри. Новий час.
Мене перебив збуджений голос Гермунда:
— Джоне... ти зараз підтримуєш контакт із ТехноКордом? У цю хвилину?
— Так.
— І ти можеш... вільно виходити на зв’язок, незважаючи на правдоказ?
— Так.
— От блядь, — вирвалось у тітушки з високим голосом.
— Треба вибиратися, — гаркнув Гермунд.
— Ще хвилинку, — промовила Діана. — Нам треба дізнатися...
— Може, забрати його з собою? — пробасив інший бугай.
— Ідіот, — вилаявся Гермунд, — якщо він живий і підтримує зв’язок з інфосферою та Кордом... трясця, та він же там, по суті, живе... там його розум... він же здатен влаштувати нам шухер через будь-кого: Ґледстон, СБ, армію, всіх!
— Стули пащеку! — знову зірвалася панна Діана. — Ми його вб’ємо, тільки-но я закінчу. Ще пару питань, Джоне?
— Так.
— Навіщо Ґледстон знати, що відбувається з прочанами до Ктиря? Це якось пов’язано з війною проти Вигнанців?
— Не впевнений.
— Чорт, — шепотів Гермунд. — Гайда вже.
— Тихо! Джоне, звідки ти?
— Останні десять місяців я жив на Есперансі.
— А до того?
— До того на Землі.
— Котрій із них? — напосів Гермунд. — Новій? Землі-Два? Терра-Сіті? Котрій?
— Землі, — відповів я, а потім пригадав: — Старій Землі.
— Старій Землі? — повторив один із бугаїв. — Що за херня? Я вшиваюся.
Ніби грудинка на пательні, зашкварчав бойовий лазер. Але запах був солодший від звичайного бекону, та й гупнуло після цього добряче. Знову заговорила Діана Філомель:
— Джоне, ти зараз говориш про життя шаблону твоєї персони на Старій Землі?
— Ні.
— Ти сам... тобто був на Старій Землі... кібридом?
— Так, — підтвердив я. — Там я прокинувся од смерті. У тій самій кімнаті на П’яцца-ді-Спанья, де перед тим помер. Северна поруч не було, але доктор Кларк з іншими...
— Він точно псих, — підсумував Гермунд. — Стара Земля загинула понад чотириста років тому... хіба кібриди навчилися жити більше чотирьох століть?..
— Ні, — різко мотнула головою панна Діана. — Заткнися і дай мені закінчити. Джоне, навіщо Корд... повернув тебе?
— Я не знаю напевно.
— Це якось пов’язано з громадянською війною між штучними інтелектами?
— Можливо. Вірогідно.
«Які цікаві запитання вона ставить!»
— Яка партія тебе створила? Абсолюти? Консерватори? Протестанти?
— Не знаю.
Збоку хтось виснажено зітхнув.
— Джоне, ти когось повідомляв, де ти перебуваєш і що з тобою відбувається?
— Ні.
«Це знак непересічного інтелекту — відкладати таке запитання на самий кінець».
Гермунд також видихнув із полегшенням:
— Чудово. Треба звідси давати дьору, поки не...
— Джоне, — продовжувала Діана, — тобі відомо, навіщо Ґледстон розв’язала війну з Вигнанцями?
— Ні, — відповів я. — Точніше кажучи, причин насправді може бути кілька. Найімовірніша полягає в тому, що це забезпечить їй вигідну переговорну позицію у відносинах із Кордом.
— Чому?
— Керівні елементи постійних запам’ятовувачів ТехноКорду бояться Гіперіона, — пояснив я. — Гіперіон — невідома змінна у всесвіті, де всі інші величини було факторизовано.
— Хто боїться, Джоне? Абсолюти? Консерватори, Протестанти? Яка з партій штучних інтелектів боїться Гіперіона?
— Усі три, — сказав я.
— Чорт, — шепотів Гермунд. — Слухай... Джоне... а Гробниці часу і Ктир якось з усім цим пов’язані?
— Так, і дуже сильно.
— Як саме? — спитала Діана.
— Не знаю. Ніхто не знає.
Гермунд або хтось інший різко, знавісніло вдарив мене в груди.
— Бляха, то ти хочеш сказати, що Консультаційна рада ТехноКорду не спрогнозувала результату цієї війни? Цих подій? — загарчав Гермунд. — Ти гадаєш, я повірю, що Ґледстон і Сенат оголосили війну без пробабілістичного прогнозу?!
— Ні. Її передбачено ще кілька сторіч тому.
Діана Філомель раптом скрикнула, ніби дитина, яка побачила гору цукерок.
— Що саме передбачено, Джоне? Розкажи нам усе.
— Передбачено війну, — через сироватку правдоказу у мене пересохло в роті. — Осіб пілігримів у прощі до Ктиря. Зраду Гегемонії. Консула, що запустив пристрій, який відкриє... уже відкрив... Гробниці часу. Появу кари небесної — Ктиря. Наслідки війни та цієї кари...
— Які наслідки, Джоне? — зашепотіла жінка, з якою я кохався ще пару годин тому.
— Кінець Гегемонії, — промовив я. — руйнування Всемережжя, — я спробував облизати потріскані губи, але на язику не було ні краплі слини. — Кінець роду людського.
— Йсусе Христе й Аллаху, — ледве мовила вона. — А є хоч якась вірогідність помилки у прогнозі?
— Ні. Точніше кажучи, вплинути на події може тільки Гіперіон. Інші перемінні вже враховано.
— Убий його, — загорлав Гермунд Філомель. — Убий це... нам треба вибратися звідси та повідомити Гарбріт з іншими.
— Гаразд, — секундою пізніше проказала Діана, а ще через секунду додала: — Та не лазером, йолопе. Вколемо смертельну дозу алкоголю, як і планували. Ось, потримай осмотичну манжету, щоб я під’єднала крапельницю.
Я відчув тиск на правій руці. А за мить прозвучали вибухи, удари і чийсь крик. В іонізованому повітрі відчувався запах диму. Заверещала жінка.
— Зніміть із нього цю манжету, — промовив Лі Гант. Він стояв у стриманому сірому костюмі, оточений спецпризначенцями Служби безпеки у повному бойовому обладунку та хамелеоновій полімерній броні. Солдат, удвічі вищий від Ганта, кивнув, поклав на плече свій пекельний батіг і поквапився виконувати розпорядження.
На одному з тактичних каналів, які я відстежував певний період, я міг бачити власне ретрансльоване зображення... голий, розіпнутий на ліжку, з осмотичною манжетою на плечі та синцем, що розпливався все вище по грудній клітці. Діана Філомель, її чоловік та один із бугаїв лежали непритомні, але живі в руїнах кімнати, заваленій трощею та битим склом. Другий нападник розвалився на порозі, а його верхня частина тіла мала колір і текстуру пересмаженого на рашпері біфштекса.
— Із вами все гаразд, пан-Северне? — поцікавився Лі Гант, трохи піднявши мою голову та надягаючи мені на ніс і рот мембрану кисневої маски.
— Хррргмхххх, — відповів я. — Гррзд, — відчуття до мене поверталися, ніби до водолаза, котрий надто швидко спливає з морських глибин. Боліла голова. Нестерпно нили ребра. Очі ще поганенько бачили, але на тактичному каналі я вже споглядав, як Лі Гант ледве поворушив тонкими губами, що в його виконанні могло позначати усмішку.
— Ми допоможемо вам одягтися, пан-Северне, — продовжував він далі. — По дорозі назад я дам вам кави. І відразу в Будинок уряду. Ви, пан-Северне, спізнюєтеся на зустріч із Директрисою.
Космічні битви у кіно та голографічній драмі мені завжди здавалися нудними, а от спостерігати за реальними подіями певною мірою навіть захоплювало: таке враження, ніби дивишся за низкою аварій на автостраді. І як би дивно це не звучало, проте виробничі витрати у випадку реальності (от уже впродовж кількох століть — я в цьому певен) набагато поступаються навіть голофільму зі скромним бюджетом. Хай якої страшенної енергії вона не потребувала, а головне враження від справжньої битви у відкритому космосі лишалося незмінним: він такий неозорий, а людські зорельоти, ескадри, панцерники-лінкори і все інше — такі крихітні.
Принаймні так мені гадалося, коли я сидів у Тактичному інформаційному (так званому Оперативному) центрі, де складав компанію Ґледстон та її вояччині, і спостерігав за тим, як стіни перетворювалися на двадцятиметрові отвори у безвість, коли чотири масивні голограми оточили нас щонайдетальнішим візуальним рядом, а динаміки заповнили приміщення надсвітловими передачами — радіобазіканням винищувачів, тріском тактичних командних частот, міжкорабельним обміном інформацією через широкосмуговий канал, лазерними лінками, вбезпеченими повідомленнями «світла+», а також криками, вереском та лайкою на полі бою, родом із часів, коли, крім повітря та людського голосу, інших носіїв інформації просто не існувало.
Театр тотального хаосу, дієве визначення сум’яття, позбавлений нагляду хореографа танок сумного ґвалту. То була війна.
Ґледстон зі жменькою своїх людей сидить посеред усього цього гамору та світла, й Оперативний центр скидається на сірокилимний прямокутник, що пливе серед зірок і вибухів. Ляпіс-лазурове сяйво гіперіонівського лімба повністю займає половину північної голостіни, передсмертні волання чоловіків та жінок лунають на кожному каналі, бринять в усіх вухах. Я належав до тієї жменьки Ґледстон, і перебувати тут було моїм привілеєм і прокляттям.
Директриса крутнулася у своєму кріслі з високою спинкою і, постукуючи складеними в молитовному жесті пальцями по нижній губі, звернулася до військовиків:
— Що скажете?
Семеро уквітчаних медалями чоловіків перезирнулися між собою, після чого шестеро з них дружно глянули на генерала Морпурґо. Той жував неприкурену сигару.
— Нічого хорошого, — проказав він. — Ми їх утримуємо від позицій телепорту... оборона добре себе проявляє... але нас загнали вглиб системи.
— Адмірале? — Ґледстон ледь схилила голову в бік високого худого чоловіка в однострої ВКС ЗСГ.
Адмірал Сінґх торкнувся своєї коротко стриженої борідки:
— Генерал Морпурґо має рацію. Кампанія триває не так, як ми її запланували.
Він кивнув на четверту стіну, де схеми (переважно еліпсоїди, овали й дуги) накладалися на статичний знімок системи Гіперіона. На наших очах деякі дуги пнулися вшир. Яскраві блакитні позначали траєкторії кораблів Гегемонії, червоні — Вигнанців. Червоних ліній було більше.
— Обидва ударні кораблі, виділені сорок другому оперативному об’єднанню, вийшли з бою, — почав адмірал Сінґх. — «Тінь Олімпу» знищено з усім екіпажем на борту, а «Станція Нептун» зазнала серйозних ушкоджень, проте зараз тримає курс на док у навколомісячному просторі з ескортом із п’яти факельників.
Директриса Ґледстон поволі опускала підборіддя, поки не торкнулася ним пальців.
— Адмірале, скільки людей перебувало на «Тіні Олімпу»?
Карі очі Сінґха, не менші від очей Директриси, не передавали настільки глибокого суму. Він кілька секунд дивився їй в очі.
— Чотири тисячі двісті, — відповів він. — Якщо не рахувати десантного загону із шестисот осіб. Дехто з них покинув борт Гіперіона на станції-телепорті «Гіперіон», але точних цифр про те, скільки бійців лишилося на ударнику, ми поки що не знаємо.
Ґледстон кивнула. І знову перевела погляд на генерала Морпурґо:
— Звідки ці несподівані труднощі, генерале?
На обличчі генерал зберігав спокій, але водночас він мало не перекусив сигари в зубах.
— Більше бойових одиниць, ніж ми очікували, Директрисо, — відповів він. — Плюс ці їхні «улани»... фактично мініатюрні п’ятимісні факельники, які швидші та важче озброєні від наших дальніх винищувачів... вони ніби смертоносні маленькі шершні. Ми їх нищимо сотнями, але якщо один прорветься, то спроможний завдати серйозної шкоди за оборонними рубежами флоту і здійняти справжню колотнечу, — Морпурґо знизав плечима. — А прорвався не один.
Сенатор Колчев із вісьмома своїми колегами сидів за столом навпроти і після цих слів розвернувся на стільці до тактичної мапи.
— Схоже, вони вже, по суті, на Гіперіоні, — промовив він. Знаменитий голос сипів.
— Не забувайте про масштаби, сенаторе, — відповів адмірал Сінґх. — Насправді, ми ще цілком у змозі втримати більшість системи. Усе в радіусі десяти астрономічних одиниць від світила Гіперіона. Битва відбувалася за межами хмари Оорта, після чого ми перегрупувалися.
— А ці червоні... бульки... над площиною екліптики? — поцікавилася сенатор Рішо. Сенатор особисто віддавала перевагу червоному кольору. У законодавчому зібранні це вважалося її фішкою.
— Цікавий хід, — пояснив він. — Рій атакував приблизно трьома тисячами «уланів», намагаючись узяти електронний периметр оперативної групи вісімдесят сім крапка два в кліщі. Ми витримали натиск, але не можемо не відмітити розуму...
— Три тисячі «уланів»? — тихо перебила його Ґледстон.
— Так, мем.
Ґледстон усміхнулася. Я покинув рисувати ескіз, подумавши, як я радію від того, що не є адресатом цієї конкретної усмішки.
— Хіба не ви нам учора під час наради повідомляли, що Вигнанці виставлять шістсот... ну, сімсот бойових одиниць максимум? — ті слова належали Морпурґо. Здійнявши праву брову, Директриса Ґледстон крутнулася на кріслі до генерала.
Той дістав з рота сигару, спохмурнів, розглядаючи її, і виловив дрібний шматочок з-поміж нижніх зубів.
— Це були дані нашої розвідки. Вони помилкові.
Ґледстон кивнула.
— Чи було залучено Консультаційну раду штучних інтелектів до аналізу даних розвідки?
Усі погляди звернулися до радника Альбедо.
— Ні, Директрисо, — відповів він, — нашій Консультаційній групі не пропонувалося оцінити сили Вигнанців.
— Я припускала, — кивнула Ґледстон, все ще звертаючись до Морпурґо, — що аналітика розвідданих Збройних сил включала проекції Ради.
Генерал Сухопутних військ ЗСГ люто зиркнув на Альбедо.
— Ні, мем, — проказав він. — Оскільки ТехноКорд заявляє про цілковиту відсутність контактів із Вигнанцями, нам здалося, що їхні проекції нічим не кращі від наших власних. Для оцінки ми скористалися сукупними потужностями мережі штучних інтелектів ІТМ-КУО, — він знову ввіткнув огризок сигари між зуби і випнув підборіддя. Пояснюючи, він не випускав її з рота.
— А хіба Рада справилась би краще?
Ґледстон перевела погляд на Альбедо. Той ледве повів правою рукою з довгими пальцями:
— Наші оцінки... цього Рою... говорили про чотири-шість тисяч бойових одиниць.
— Ти... — побуряковів Морпурґо.
— Ви не згадали про це ні під час наради, — урвала його Директриса Ґледстон, — ні під час попередніх обговорень.
— Генерал має рацію, — знизав плечима радник Альбедо, — ми не маємо зв’язків із Вигнанцями. Наші оцінки не надійніші від даних Збройних сил, просто... ми виходимо з інших передумов. Історико-тактична мережа Командного училища «Олімп» чудово справляється із завданнями. Якби гострота сприйняття тамтешніх штучних інтелектів була на один порядок вища за шкалою Тьюрінґа-Деммлера, нам би довелося залучати їх до Корду, — він повторив граційний жест рукою. — А в цьому випадку ми можемо запропонувати скористатися нашими передумовами для подальшого планування. Звісно, у будь-який час ми готові передати всі наші проекції цій групі.
— Зробіть це негайно, — кивнула Ґледстон.
Вона розвернулася до екрана, і всі решта разом із нею. Відчувши тишу, монітори в приміщенні знову додали гучності в динаміках, і ми всі знову слухали переможні вигуки, крики по допомогу і спокійне звітування про позиції, управління вогнем і команди.
На найближчій стіні в режимі реального часу транслювався канал із факельника «Нджамена», який займався пошуком потерпілих поміж того, що зосталося від тактичної групи В5. Ушкоджений факельний зореліт, до якого він наближався, скидався на вивернутий нутром назовні гранат, чиє насіння і червона шкуринка вихлюпнулися у космос і зараз розбігалися ніби в уповільненому кіно хмарою часток, газів, заморожених летких речовин, мільйона вирваних із корінням мікросхем, харчових запасів, сплутаної провідні та багатьох-багатьох трупів, упізнаваних через маріонеткові теліпання рук-ніг. Прожектор «Нджамени», когерентний промінь якого на відстані двадцяти тисяч миль мав уже радіус, що дорівнював десяти метрам, бігав серед крижаної руїни, заганяючи у фокус окремі предмети, грані й обличчя. На свій лад це була моторошна краса. У відбитому світлі Ґледстон здавалася набагато старшою.
— Адмірале, — проказала вона, — чи доречно говорити, що Рій вичікував до стрибка оперативної групи вісімдесят сім крапка два у систему?
— Тобто ви хочете запитати, чи не була це пастка, Директрисо? — торкнувся бороди Сінґх.
— Так.
Адмірал перезирнувся з колегами і перевів погляд на Ґледстон:
— Не думаю. Ми вважаємо... я вважаю... що коли Вигнанці пересвідчилися в рішучості наших намірів, то вдалися до аналогічних контрзаходів. З іншого боку, це говорить про їхні беззастережні наміри взяти під контроль систему Гіперіона.
— Їм це під силу? — поцікавилася Ґледстон, прикипівши поглядом до круговерті матеріальних решток над головою. В об’єктиві камери саме крутився молодик, наполовину вбраний у скафандр. Його луснуті очі та вивернуті легені можна було роздивитися в деталях.
— Ні, — заперечив адмірал. — Їм під силу нас знекровити. Під силу відтіснити повністю за оборонні рубежі на орбіті самого Гіперіона. Але ні завдати нам поразки, ні вибити з позицій вони не можуть.
— Ні знищити телепорт? — у голосі сенатора Рішо бриніла напруга.
— Ні знищити телепорт, — підтвердив адмірал Сінґх.
— Це правда, — підтримав генерал Морпурґо. — Я ручаюся честю свого мундира.
Ґледстон усміхнулася та підвелася. Усі решта — і я разом із ними — також зірвалися на ноги.
— Вважайте, що ваш мундир на кону, — тихо промовила Ґледстон до генерала й, озирнувшись, додала: — Наступна зустріч відбудеться тут залежно від ситуації. Пан-Гант триматиме вас у курсі справ. А тим часом, пані та панове, уряд і далі працює. Доброго усім дня.
Доки всі виходили, я знову всівся на своє місце, поки, крім мене, взагалі нікого не лишилося. Динаміки знову ввімкнулися на повну потужність. По одному з каналів горлав якийсь чоловік. Крізь статику пробивався маніякальний регіт. Наді мною, піді мною, зусібіч на фоні чорноти поволі рухалися зоряні поля, і зоряне світло холодно виблискувало на румовищі й останках.
Будинок уряду був збудований у формі зірки Давида, в центрі якої, захищений низькими стінами та стратегічно висадженими деревами, розкинувся сад. Дрібніший від симетричних клумб Оленячого парку, але такий же прекрасний. Я гуляв по ньому надвечір, коли осяйна біло-блакить Тау Кита вигорала золотом, і тоді до мене підійшла Міна Ґледстон.
Якийсь час ми мовчки прогулювалися вдвох. Я зауважив, що вона переодяглася з костюма в довге плаття, які носять гранд-матрони Патофи. Її виряд бахматився і віддимався хитромудрими синьо-золотими вставками в тон із сутінковим небом. Руки Ґледстон сховала в потаємних кишенях, широкі рукави брижилися на леготі, а поділ сукні тягнувся молочно-білою бруківкою стежини.
— Ви дозволили їм мене допитати, — промовив я. — Мені цікаво, чому.
— Вони не вели ніякої передачі, — голос у Ґледстон здавався втомленим. — Ми не ризикували жодним витоком інформації.
— А проте, — усміхнувся я, — ви дозволили їм чинити так зі мною.
— Службі безпеки було потрібно знати якомога більше інформації, яку вони могли виказати.
— Коштом будь-яких... моїх незручностей, — уточнив я.
— Так.
— Ну, то тепер Службі безпеки відомо, на кого вони працювали?
— Чоловік згадав ім’я Гарбріт, — відповіла Директриса. — У Службі цілком упевнені, що мається на увазі Емлем Гарбріт.
— Торговий агент з Есквіта?
— Так. Вони з Діаною Філомель мають зв’язки зі старими монархічними фракціями, що підтримували Ґленнон-Гайта.
— Аматори, — промовив я, пригадавши, як Гермунд назвав Гарбріт на ім’я, а також ці Діанині питання без ладу й попаду.
— Звісно.
— Монархісти мають стосунки з кимось серйознішим?
— Тільки із Церквою Ктиря, — Ґледстон призупинилася. Тут доріжка виходила на кам’яний місток через невеликий потічок. Директриса підібгала поділ сукні і сіла на кований ослінчик. — А знаєте, весь їхній єпископат і досі сидить у підпіллі.
— Після всіх тих заворушень і протестів я навіть не здивований, — я залишився стояти. Поруч із нами не було видно ні охоронців, ні моніторів, але я знав напевно, що якби спробував зробити бодай один погрозливий рух у бік Ґледстон, то прокинувся би вже ув’язнений Службою безпеки. Хмари над нами втратили свій золотий відтінок і вже мріли одбитим срібним світлом незліченних міст-небосягів ЦТК. — Що сталося з Діаною та її чоловіком?
— Служба безпеки їх ретельно допитала. Вони... в ув’язненні.
Я кивнув. Допит означав, що їхні мізки зараз плавали в шунтованих каністрах, а тіла перебували у кріогенному сховищі до ухвали таємного суду, чий вердикт вирішить, чи можна кваліфікувати дії подружжя як державну зраду. Потому їх знищать, а Діана з Гермундом відбуватимуть «термін ув’язнення» при повністю від’єднаних каналах зв’язку та біологічних відчуттів. Уже кілька століть Гегемонія не практикувала смертної кари, хоч її альтернативу назвати приємною також було складно. Я примостився на довгій лаві за шість футів від Ґледстон.
— Ви ще віршуєте?
Запитання мене подивувало. Я глянув на садову доріжку, де саме засвітилися фотосфери та японські ліхтарі.
— Я б так не сказав. Інколи мені сняться віршовані сни. Точніше, колись снилися...
Міна Ґледстон склала руки на колінах і подивилася на свої долоні.
— Якби ви писали щось про нинішні події, — спитала вона, — то якою була би ця поезія?
— Я вже це починав і двічі встигнув покинути, — розсміявся я. — Точніше, він починав... Вона була про смерть богів і їхні труднощі в сприйнятті свого нового статусу — безвладного. Поема була про перетворення, страждання і несправедливість. А ще — про поета, який (на його думку) найбільше постраждав від такої несправедливості.
Ґледстон поглянула на мене. У присмерку її обличчя здавалося клубком зморшок і тіней.
— І що то за боги, яких позбавляють влади цього разу, пан-Северне? Людство чи фальшиві кумири, яких ми самі створили?
— Звідки мені в біса це знати? — гаркнув я і відвернувся до струмка.
— Ви ж частина обох світів, правда? Людства і ТехноКорду?
— Я не належу жодному, — розреготався я. — Для вас — потвора-кібрид, для них — дослідний проект.
— Але чийого саме? І навіщо?
Я знизав плечима.
Ґледстон підвелася, і я рушив за нею. Ми перейшли потічок, вслухаючись у плескіт води на камінні. Стежина в’юнилася між високими брилами, оброслими ексклюзивними лишайниками, що виблискували у світлі ліхтарів.
На вершині короткого прольоту кам’яних східців Ґледстон призупинилася і спитала:
— Як ви гадаєте, Абсолютам у ТехноКорді вдасться побудувати свій Абсолютний Інтелект, пан-Северне?
— Чи створять вони Бога? — уточнив я. — Існують Штінти, які не хочуть створення Бога. Бо вони добре засвоїли людський урок і знають, що будівництво наступного етапу самоусвідомленого конструкту — це запрошення в рабство, якщо не фактичне знищення.
— Та чи істинний Бог винищуватиме свої створіння?
— У випадку Корду та гіпотетичного Абсінту, — проказав я, — Бог є саме створінням, а не творцем. Можливо, всякий бог мусить створювати менших істот, з якими міг би спілкуватися і відчувати таким чином свою відповідальність за них.
— Але ж хіба Корд не турбується про людей уже кілька століть після Відділення штучних інтелектів? — мовила Ґледстон.
Вона прикипіла до мене поглядом, наче намагалася щось вичитати в моєму виразі обличчя.
Я подивився на сад, у якому білим, ледь не моторошним у навколишній темряві світлом одсвічувала доріжка.
— Корд працює собі на пожиток, — промовив я, чудово розуміючи, що Директриса Міна Ґледстон знає про цей факт краще від усіх людей на світі.
— І ви відчуваєте, що людство більше не є засобом досягнення цього пожитку?
Я змахнув правицею:
— Я істота, що не належить жодній із цих культур, — повторив я. — І не можу похвалитися ні благословенним даром наївності своїх ненавмисних творців, ані прокляттям жахливого самоусвідомлення створінь останніх.
— Генетично ви — повноцінна людина, — зауважила Ґледстон.
Це не було питанням. Тому відповідати я не став.
— Кажуть, Ісус Христос теж був повноцінною людиною, — продовжувала вона далі. — А також мав божественну природу. Поєднання людської та божественної натур.
Мене вразила її поінформованість про цю давню релігію. Християнство спочатку поступилося місцем дзен-християнству, а потім і взагалі — дзен-гностицизму. Після чого ще сотнею інших течій вітальної теології та філософії. Рідна планета Ґледстон не дала прихистку знехтуваним віруванням, тому я припустив — і навіть сподівався, — що Директриса також не надто їх шанує.
— Якщо він був повноцінною людиною і Богом водночас, то я його подоба з антисвіту.
— Ні, — не погодилася Ґледстон, — я би сказала, що цією антиподобою виступає радше Ктир, з яким зіткнулися ваші друзі-прочани.
Я витріщився на неї. Вперше у розмовах зі мною вона згадала Ктиря, і це попри те, що я знав (і вона знала, що я знав), хто саме склав план, згідно з яким Консул відкрив Гробниці часу та звільнив цю істоту.
— Можливо, вам також варто було взяти участь у тому паломництві, пан-Северне, — промовила Директриса.
— Я і так на свій лад її учасник.
Ґледстон змахнула рукою, і в її приватні покої відкрилися двері.
— Так, на свій лад ви справді з ними. Але якщо жінка, яка несе в собі вашого еквівалента, потрапить на терни легендарного Дерева болю Ктиря, то чи страждатимете ви до кінця свого віку у снах?
На це я не мав що відповісти, тому просто змовчав.
— Поговоримо про це вранці після зустрічі, — сказала Міна Ґледстон. — Доброї ночі, пан-Северне! І нехай вам насняться приємні сни!
Мартін Силен, Сол Вайнтрауб та Консул продираються вгору дюнами до Сфінкса, коли Брон Ламія з Федманом Кассадом повертаються, несучи тіло отця Гойта. Вайнтрауб тісно запинає плащ, намагаючись прикрити немовля від лютого вітру з курявою і від розрядів блискавок. Він бачить Кассада, який спускається з бархана. Його довгі ноги виглядають надто чорними і карикатурними на фоні наелектризованого піску. Руки Гойта теліпаються, ледь посмикуючись при кожному кроці.
Силен щось кричить, але вітер відносить слова. Брон махає в сторону єдиного намету, який усе ще стоїть, бо решту шторм перевернув чи зірвав. Вони всі скупчуються у наметі поета, полковник Кассад заходить останнім, дбайливо вносячи тіло. Незважаючи на тріскотіння фібропластової тканини і розряди блискавок (так наче хтось шматує папір), тут принаймні можна розчути їхні крики.
— Мертвий? — дере горло Консул, відтягуючи сутану, в котру військовий загорнув голе тіло священика, на якому рожевіють хрестоформи.
Полковник показує на індикатори, що поблимують на армійському медичному пакеті невідкладної допомоги, припасованому до грудей отця. Усі вогники червоні, крім одного жовтого, що свідчить про роботу волокон та вузлів системи життєзабезпечення. Голова Гойта відкинута назад, і тепер Сол бачить схожий на багатоніжку шов, що тулить докупи рвані краї розтятого горла.
Сол Вайнтрауб намагається намацати пульс, але нічого не знаходить. Він нахиляється і торкається вухом до грудей священика. Серцебиття нема, та Вайнтрауб щокою відчуває, що рубець хрестоформи гарячий. Він дивиться на Ламію:
— Ктир?
— Так... здається... я не знаю, — вона показує антикварний пістолет. — Я спорожнила весь магазин. Дванадцять пострілів у... що там воно було.
— Ви його бачили? — звертається Консул до Кассада.
— Ні. Я ввійшов у залу через десять секунд після Брон, відтак не помітив нічого.
— То нахрін тобі оті солдатські прибамбаси? — питає Мартін Силен, Забравшись у дальній куток намету, він скрутився у позу ембріона. — Усе це армійське гівно нічого не показало?
— Ні.
Медпак тихо запищав, і Кассад знімає ще одну плазмову батарею з пояса та вставляє її у пристрій. Тоді знову сідає навпочіпки, опускає щиток нічного бачення й виглядає зі шпарини розчахнутої палатки. Через мікрофон на шоломі його голос звучить спотворено.
— Він утратив більше крові, ніж ми можемо тут перелити. Хтось брав із собою аптечку?
Вайнтрауб копирсається у рюкзаку:
— У мене лише стандартний набір. Цього замало. Те, що розтяло йому горло, прошило наскрізь.
— Ктир, — шепоче Мартін Силен.
— Не має значення, — каже Ламія й обіймає себе за плечі, аби перестати труситися. — Ми повинні знайти допомогу, — вона дивиться на Консула.
— Він мертвий, — відповідає він. — Навіть корабельні хірурги не реанімують його.
— Ми мусимо спробувати! — кричить жінка, навалюючись на дипломата й хапаючи його за барки. — Ми не можемо лишити його цим... штукам... — вона показує на хрестоформу, що світиться під шкірою померлого.
Консул тре очі.
— Можна знищити тіло. Скористаємося гвинтівкою полковника...
— Ми здохнемо у цій сраній бурі, якщо не виберемось! — обурюється Силен. Намет ходить ходором, і з кожним поривом вітру фібропласт лупить поета по голові та спині. Пісок так гучно шурхотить по тканині, що здається, ніби зовні стартує ракета. — Викликай цей траханий корабель! Давай!
Консул міцніше стискає сумку, ніби захищаючи древній комлоґ, що міститься в ній. На його щоках та чолі поблискують краплинки поту.
— Ми можемо перечекати негоду в одній із гробниць, — зауважує Сол. — Наприклад, у Сфінксі.
— Та ну нах... — бурчить Мартін Силен.
Учений посувається у тісній палатці й витріщається на поета:
— Ви весь цей шлях пройшли, аби зустріти Ктиря. Хочете сказати, що тепер, коли він з’явився, передумали?
Очі Силена поблискують з-під насунутого берета:
— Я нічого не хочу сказати, крім того, що волію бачити його сраний корабель тут і зараз.
— Це непогана думка, — відказує Кассад.
Консул зиркає на нього.
— Якщо є хоч мізерний шанс врятувати Гойта, ми маємо ним скористатися.
Консула й самого роздирає біль.
— Ми не можемо піти, — говорить він. — Зараз не можемо.
— Не можемо, — погоджується полковник. — Та ми й не полетимо на кораблі. Проте корабельний хірургічний апарат може допомогти Гойтові. А ще в зорельоті можна перечекати шторм.
— Ну, і дізнатись, що відбувається ген там, — додає Брон, тицяючи пальцем у дах намету.
Дитина, Рахіль, пронизливо плаче. Вайнтрауб гойдає її, тримаючи голівку у широчезній долоні.
— Згода, — каже він. — Якщо Ктир хоче нас знайти, то йому однаково, де ми, тут чи на кораблі. Ми ж подбаємо, аби ніхто не втік, — чоловік торкається грудей Гойта. — Як би це жахливо не прозвучало, але інформація про життєдіяльність цього паразита може стати безцінною для Мережі.
— Гаразд, — відповідає Консул, витягає із сумки старовинний комлоґ, кладе долоню на монідиск і шепоче кілька фраз.
— Ну що, він буде? — питає Мартін Силен.
— Він підтвердив прийняття команди. Треба зібрати речі. Я наказав йому приземлитися прямо біля входу в долину.
Ламія раптом розуміє, що плаче. Вона змахує сльози й усміхається.
— Що смішного? — дивується Консул.
— Та все це, — відказує вона, із притиском витираючи щоки затиллям долоні, — а єдине, про що я можу думати, — це як би було чудово прийняти душ!
— Або прийняти на груди, — докидає Силен.
— Знайти прихисток від бурі, — додає Вайнтрауб.
Немовля п’є молочко з упаковки.
Кассад нахиляється й по плечі виринає з намету. Наготовляє зброю, знімає її із запобіжника:
— Індикатори, — бентежиться він. — Щось рухається просто за дюною, — військовий повертається до решти групи, в щитку відображається бліде товариство і ще біліше тіло Лінара Гойта. — Я піду розвідаю, — каже він. — А ви чекайте тут до прибуття корабля.
— Не йди, — просить Силен. — Це як у тих давніх голографічних страшках, коли всі йдуть один за одним, і... ой! — поет змовкає.
Вхід до палатки засяяв сліпучим трикутником, почувся шум. Федман Кассад зник.
Намет починає завалюватися, каркас та кілочки здаються під тотальним натиском піску. Тулячись докупи й голосно викрикуючи, аби почути одне одного, Консул і Ламія загортають Гойта у сутану. Давачі на медпаці продовжують блимати червоним. Кров перестала витікати із грубого шва-багатоніжки.
Сол Вайнтрауб вмощує чотириденне маля у слінґ на грудях, замотує навколо дитини свій плащ і зіщулюється біля виходу.
— Полковника ніде не видно! — кричить він. На його очах блискавка б’є у видовжене крило Сфінкса.
Брон Ламія підходить до арки й піднімає тіло священика. Зі здивуванням виявляє, наскільки воно легке.
— Віднесемо отця Гойта на корабель у хірургію. А тоді хтось із нас може повернутися й пошукати Кассада.
Консул глибше насуває трикутний капелюх і піднімає комір.
— На кораблі є глибинний радар і сенсори руху. Я зможу сказати, куди дівся полковник.
— І Ктир, — додає Силен. — Не забуваймо нашого господаря.
— Ходімте, — констатує Ламія і зводиться на ноги, їй треба нахилятися вперед, аби йти проти вітру. Вільні кінці Гойтового одягу хльоскають та тріскотять навколо неї, а її власний плащ вітер віддуває назад. Шукаючи дорогу у світлі періодичних спалахів блискавок, вона рухається до входу в долину й озирається лише один раз, аби перевірити, чи слідують інші.
Мартін Силен відходить від намету, піднімає Мастінів куб Мебіуса, в той час як його багряний берет зриває шквалом і відносить кудись у безвість. Поет лається на всі заставки й припиняє лише тоді, коли рот набивається піском.
— Пішли, — вигукує Вайнтрауб, кладучи руку на плече супутнику. Сол відчуває, як пісок б’є по обличчю, застрягаючи в короткій борідці. Іншою рукою він прикриває груди, немов ховаючи там безцінний скарб.
— Ми загубимо Брон із поля зору, якщо не поспішимо.
Вони вдвох допомагають одне одному йти проти вітру. Поли Силенової шуби несамовито теліпаються. Він відхиляється від маршруту в надії повернути берет, що полетів десь за бархан.
Консул залишає укриття останнім, тягнучи свою й Кассадову сумки, а вже через хвилину підпірки ламаються, тканина рветься, і намет, осяяний галом статичної електрики, несе кудись у ніч. Чоловік, похитуючись, долає триста метрів стежки, періодично вихоплюючи поглядом двох подорожніх попереду та все частіше збиваючись зі шляху і кружляючи, поки знову не вертається на нього. У момент, коли буря трохи вщухає, а блискавки спалахують одна за одною майже безперервною низкою, осторонь видніються Гробниці часу. Консул бачить Сфінкса, що досі пульсує електричними спалахами, за ним Нефритову гробницю із люмінесцентними стінами, а далі — Обеліск. Він не світиться, це абсолютно чорна брила на фоні скель. За ним — Кришталевий моноліт. Кассада і сліду не зосталося, хоча зміщення дюн, пориви вітру з піском і раптові спалахи справляють враження постійного руху.
Консул зводить очі, бачить широкий вхід у долину та хмари, що сновигають низько над ним, і майже очікує запримітити блакитний термоядерний вихлип корабля. Шторм жахливий, та його зореліт сідав і в гірших умовах. Чоловік думає, що той, можливо, вже приземлився і товариші уже чекають під ним.
Та коли він дочвалав до сідловини між скелями, що утворюють вхід у долину, вітер з новою силою почав тиснути, і він побачив, як четверо скупчилися біля краю широкої пласкої рівнини, корабля ж так і нема.
— Хіба він не мав уже прилетіти? — кричить Ламія, коли дипломат підходить до групи.
Він киває і схиляється, аби дістати із сумки комлоґ. Вайнтрауб і Силен стоять позад нього, обступивши товариша, щоби трохи захистити його від піщаного вітру. Консул дістає комлоґ і роззирається надовкола. Через шторм здається, ніби вони перебувають у якійсь шаленій кімнаті, де стіни й стеля змінюються щомиті, в одну секунду наближаючись до них дуже близько, усього на відстань у кілька метрів, а в наступну — відступаючи подалі. Стеля підлітає вгору, наче в тій сцені, де перед Кларою із «Лускунчика» Чайковського раптом розсуваються стіни кімнати і виростає ялинка.
Консул торкається долонею до монідиска, схиляється та щось шепоче у мікрофон. Антикварний інструмент відповідає, та слів майже не розібрати через скрегіт піску. Дипломат випростується й витріщається на інших:
— Корабля не випустили.
Усі обурено забелькотіли.
— Тобто як це «не випустили»? — запитала Ламія, коли інші просто заніміли, шоковані почутим.
Консул знизує плечима й окидає поглядом небосхил, ніби все ще сподіваючись побачити хвіст із синього полум’я, що знаменує появу корабля.
— Космопорт Кітса не дав дозволу.
— А ти, блядь, не сказав, що у тебе дозвіл від самої королеви? — верещить Мартін Силен. — Особистий, від старої Ґледстонихи?
— Санкцію Ґледстон було внесено в пам’ять зорельота, — відповідає дипломат. — І Збройні сили, і керівництво порту про це були в курсі.
— То в чому ж тоді справа? — Брон витирає обличчя. Сльози, які вона стримувала в наметі, провели дрібні брудні борозни на вкритих піщаною кіркою щоках.
Консул щулиться.
— Ґледстон змінила наказ. Вона лишила повідомлення. Хочете послухати?
Якусь хвилину всі мовчать. Після тижневої подорожі думка про спілкування з кимось поза їхньою групою видається такою недоречною, що одразу її важко й усвідомити. Ніби за межами їхнього паломництва світ перестав існувати, і від нього лишилися тільки вибухи в нічному небі.
— Так, — говорить врешті Сол Вайнтрауб.— Давайте послухаємо.
Через раптове затишшя його голос звучить надто гучно. Прочани купчаться над старим комлоґом, поклавши отця Гойта всередину кола. За ту хвилину, коли вони залишили його без нагляду, навколо тіла почав утворюватися невеличкий бархан. Усі давачі тепер червоні, окрім бурштинового вогника моніторів невідкладної допомоги. Ламія знову замінює плазмову батарею і перевіряє, чи добре припасована до рота й носа священика осмотична маска, що відфільтровує пісок і подає чистий кисень.
— Добре, — каже вона.
Консул натискає на монідиск.
Повідомлення надійшло «світлом+», і якихось десять хвилин тому його записав корабель. У повітрі над пристроєм зависає сфера із суміші колонок з даними та картинок, характерна для комлоґів часів до Гіджри. Зображення Ґледстон стрибає; мільйони піщинок, що пролітають крізь нього, дивно, якщо не комічно, спотворюють її обличчя. Навіть на повній гучності голос майже губиться в бурі.
— Мені шкода, — промовляє знайомий усім образ, — та я поки що не можу дозволити вашому зорельоту наблизитися до Гробниць. Спокуса відлетіти може бути завеликою, а важливість вашої місії переважує всі інші чинники. Будь ласка, зрозумійте — від вас може залежати доля багатьох світів. Прошу, не сумнівайтеся. Я уповаю на вас і молюся. Кінець зв’язку.
Картинка згортається і зникає. Консул, Вайнтрауб і Ламія продовжують витріщатися в порожнечу. Мартін Силен стоїть ошелешено, а тоді жбурляє жменю піску туди, де кілька секунд тому було обличчя Ґледстон, і верещить:
— Блядина чортова, засрана політична, моральна інвалідка, йобнуте педерастичне сучисько! — він копає ногою пісок.
Усі перевели ошелешені погляди на нього.
— Ну так, це справді допомогло, — відповіла тихо Брон Ламія.
Силен роздратовано відмахується і йде, продовжуючи буцати купи.
— І більше нічого? — запитує Консула Вайнтрауб.
— Ні.
Брон схрещує руки на грудях, супиться й киває на комлоґ:
— Не пам’ятаю, що ви розказували про його роботу. Як він долає перешкоди?
— Через вузькоспрямований канал зв’язку із мікросупутником, що я його залишив на орбіті, коли ми спустилися з «Іґґдрасіля», — говорить дипломат.
Ламія киває.
— Отже, коли ви доповіли про прибуття, то лише відправили коротке повідомлення на корабель, а він вислав його «світлом+» Ґледстон... і Вигнанцям?
— Так.
— Корабель може злетіти без дозволу? — цікавиться Сол. Старий, сидячи у класичній позі абсолютного виснаження, підібгав ноги й обхопив руками коліна. Навіть голос його звучить утомлено. — Просто обійти заборону Ґледстон?
— Ні, — каже Консул. — Коли Директриса нам відмовила, Збройні сили встановили над пусковою шахтою, де ми залишили зореліт, захисне поле третього класу.
— Сконтактуйте з нею, — просить Брон. — Поясніть ситуацію.
— Уже намагався, — Консул тримає комлоґ у руках, а тоді кладе назад у сумку. — Не відповідає. Крім того, у першому повідомленні я зазначив, що Гойта жахливо поранено і нам потрібна медична допомога. Я хотів, аби корабельна хірургія була вже напоготові.
— Поранено, — повторює Мартін Силен, крокуючи назад до групи. — Хрін там! Наш друг падре здох, як ґленнон-гайтівська собака, — він тицяє пальцем на загорнуте в сутану тіло. Усі давачі горять червоним.
Брон Ламія схиляється й торкається до щоки отця. Щока холодна. І біомонітор комлоґу, і медпак починають пищати, попереджаючи про наближення смерті головного мозку. Осмотична маска продовжує заштовхувати чистий 02 йому в груди, а медпаківські стимулятори все ще змушують працювати його легені та серце, але пищання перетворюється на вереск, а тоді раптом на рівний жахливий гудок.
— Він утратив забагато крові, — каже Сол Вайнтрауб. Заплющивши очі і схиливши голову, він торкається обличчя священика.
— Чудово, — говорить Силен. — Блядь, просто пречудесно. І якщо вірити Гойтовій історії, то він розкладеться, а тоді знову складеться завдяки тій сраній штуці — хрестоформі... двом сраним штукам... у чувака преміум-страховка на воскресіння... і тоді він прителіпається назад, як дебільнувата версія привиду татуся Гамлета. Що ми тоді робитимемо?
— Стули пельку, — каже Брон. Вона загортає тіло священика у шар наметового брезенту.
— Сама заткни, — верещить Силен. — Один монстр тут уже тиняється навколо. Старий Ґрендель десь тут[16], точить нігті для наступної трапези, і ти справді хочеш, щоби зомбі Гойта приєднався до нашої веселої кумпанійки? Забула, як він описував бікура? Хрестоформи століттями реанімували їх, і розмови з ними були не більш результативними, ніж діалоги з амбулаторною губкою. Ти справді хочеш, щоби Гойтів труп тинявся за нами?
— Дві, — виправляє Консул.
— Що? — Мартін Силен різко розвертається і, втративши рівновагу, падає на коліна поруч із мерцем, навалившись на літнього вченого. — Що ти кажеш?
— Дві хрестоформи, — продовжує дипломат. — Його та отця Поля Дюре. Якщо історія про бікура не вигадка, то вони обоє... воскреснуть.
— О Боже милосердний! — вигукує Силен і сідає прямо в пісок.
Ламія скінчила замотувати тіло священика і тепер дивиться на нього.
— Я пам’ятаю бікура Альфу з історії отця Дюре, — веде вона. — Та я все одно не розумію. Якось же має діяти закон збереження маси.
— А це буде два зомбі-курдупелі, — відказує Мартін Силен.
Він тісніше загортається в шубу і лупить кулаком по піску.
— Ми б так багато дізналися, якби прибув зореліт, — зітхає Консул. — Автодіагностика могла б... — він уриває на півслові й показує рукою: — Дивіться, піску в повітрі вже менше. Певно, буря...
Спалахує блискавка, пускається дощ. Крижані краплі ляпотять по обличчях іще лютіше, ніж піщана буря. Мартін Силен починає реготати.
— Та це ж грьобана пустеля! — кричить він у небо. — А ми тут, певно, втопимось.
— Треба вибиратися, — зауважує Сол Вайнтрауб. Обличчя дитинки біліє поміж складок одягу. Рахіль плаче. Вона почервоніла і виглядає ніби новонароджена.
— У Твердиню Хроноса? — питає Ламія. — Це кілька годин...
— Задалеко, — заперечує Консул. — Отаборимося в одній із гробниць.
Силен знову сміється й декламує:
Що то за натовп на офіру йде?
Куди то жрець телицю пишнобоку,
Гірляндами заквітчану, веде,
Що мукає у небо, крок по кроку?[17]
— То це значить «так»?
— Це значить «чому, в сраку, ні?», — гигоче Силен. — Навіщо ускладнювати пошуки нашій холодній музі? Чекаючи, подивимось, як розкладається наш товариш. Скільки часу, за словами Дюре, знадобилося одному з бікура, аби повернутися до своєї отари після того, як смерть перервала їхній випас?
— Три дні, — відказує Консул.
Мартін Силен лупить себе долонею по лобі.
— Ну звичайно! Як можна було забути? І як усе гарно складається, геть ніби в Новому Заповіті. А за цей час, можливо, наш вовк-Ктир іще поцупить пару овечок. Як гадаєте, падре не буде проти, якщо я позичу в нього одну хрестоформу про всяк випадок? У нього ж є запасна...
— Ходімо, — говорить дипломат. Дощ ллється рівними струмочками з його капелюха на три роги. — Перебудемо у Сфінксі до ранку. Я понесу Кассадів вантаж і куб Мебіуса. Брон, ви несіть речі Гойта і Солів наплічник. Соле, бережіть маля від дощу та холоду.
— А що ж із падре? — дивується поет, тицьнувши на труп.
— А ти понесеш отця Гойта, — озираючись, спокійно говорить Ламія.
Мартін Силен роззявлює рота, проте бачить пістолет у руці жінки, знизує плечима й кладе тіло собі на плече.
— Хто ж потягне Кассада, коли ми його знайдемо? — знущається він. — Звісно, його можна розділити на достатню кількість шматків, аби ми всі могли...
— Будь ласка, заткнися, — просить утомлено Брон Ламія. — Якщо я тебе застрелю, нам доведеться волочити ще на одну річ більше. Тож іди собі.
Консул веде, Вайнтрауб чвалає одразу за ним, далі плететься Мартін Силен, а завершує процесію Брон Ламія: група знову спускається сідловиною у Долину гробниць.
Того ранку графік у Директриси Ґледстон був напружений. Доба на Центрі Тау Кита триває двадцять три години, тому уряду зручно працювати за Центральним поясним часом Гегемонії, майже не порушуючи місцевого добового ритму. О 05:45 Ґледстон зустрічалася з військовими радниками. О 06:30 вона поснідала з двома десятками найвпливовіших сенаторів, представниками Речі Спільної та ТехноКорду. О 07:15 Директриса телепортом вирушила на вечірній Ренесанс-Вектор, де взяла участь в офіційному відкритті Медичного центру «Гермес» у Кадуї. О 07:40 повернулася в Будинок уряду на зустріч зі своїми головними помічниками, включно з Лі Гантом, аби ще раз прогнати промову перед Сенатом та Річчю Спільною, заплановану на 10:00. О 08:30 Ґледстон знову зустрілася з генералом Морпурґо та адміралом Сінґхом, щоб одержати свіжу інформацію про обстановку в системі Гіперіона. О 08:45 вона знайшла час і для мене.
— Доброго ранку, пан-Северне, — привіталася Директриса.
Вона сиділа за столом у кабінеті, де ми з нею познайомилися три ночі тому. Рукою вона показала на буфет попід стіною, де в кухликах із монетного срібла вже чекали чай, кава і кафта.
Я похитав головою і присів. Із трьох голографічних вікон лилося біле світло, і тільки в одному, ліворуч од мене, крутилася тривимірна мапа системи Гіперіона, яку я намагався розшифрувати ще в Оперативному центрі. Зараз у мене складалося враження, що червоні кольори Вигнанців обволікали та всотувалися в систему, ніби фарба, яку поглинав голубий розчин.
— Я хочу послухати про ваші сни, — промовила Директриса Ґледстон.
— Я хочу послухати, чому ви їх покинули, — відповів я незворушно. — Чому ви залишили там помирати отця Гойта?
Може, по сорока восьми роках, проведених у Сенаті, і півтора десятиріччя на посаді Директриси Ґледстон і не звикла, щоби до неї говорили таким тоном, та єдине, що вона зробила, — це звела брову на частку дюйма.
— Отже, вам сняться реальні події?
— А ви сумнівалися?
Вона поклала і вимкнула робочий записник, похитавши головою:
— Та ніби й не сумнівалася, але все ще приголомшена, коли чую про те, чого більше ніхто в усій Мережі не знає.
— То чому ви не дозволили їм скористатися власним зорельотом Консула?
Ґледстон крутнулася в кріслі до вікна, в якому мерехтів і мінився з надходженням свіжих даних тактичний екран: прибували червоні, відступали блакитні, рухалися планети і їхні супутники. Однак якщо Директриса й планувала обґрунтувати свою відповідь обстановкою на фронті, згодом вона передумала і розвернулася назад.
— А з якого дива мені вам пояснювати будь-які управлінські рішення, пан-Северне? Хто ваші виборці? Кого ви представляєте?
— Я представляю п’ятьох людей і немовля, які через вас застрягли на Гіперіоні, — відповів я. — Гойта можна було би врятувати.
Ґледстон стисла руку в кулак і зігнутим указівним пальцем постукала себе по нижній губі.
— Цілком можливо, — проказала вона. — Як цілком можливо і те, що він уже мертвий. Але ж питання полягає не в цьому, правда?
Я відкинувся на спинку крісла. Я не здогадався взяти з собою ескізник і тепер мучився, не маючи куди діти руки.
— Ну, то в чім же справа?
— Ви пам’ятаєте історію отця Гойта?.. Яку він розповів під час подорожі до Гробниць? — уточнила Ґледстон.
— Так.
— Кожен прочанин має право благати Ктиря про одне прохання. Якщо вірити переказам, істота сповнює одне, а решту прохачів убиває. Ви не забули, про що збирався просити Гойт?
Я задумався. Згадувати інциденти під час паломництва було все одно що пробувати воскресити в пам’яті деталі снів тижневої давнини.
— Він хотів позбутися хрестоформ, — відповів я. — Хотів збавлення для обох... душі, ДНК, хай там чого... отця Дюре та самого себе.
— Не зовсім так, — поправила Ґледстон. — Отець Гойт хотів померти.
Я підвівся, ледве не перекинувши свого крісла, і підскочив до мапи, що бриніла вогниками перед нами.
— Брехня несусвітня. Навіть якби він цього й хотів, у решти є зобов’язання порятувати його... у вас також. А ви дозволили йому померти.
— Так.
— Так само як дозволите і решті?
— Не факт, — відповіла Директриса Міна Ґледстон. — Така їхня воля... на те Ктирева воля, якщо ця істота все ж таки існує. Мені відомо тільки одне: їхня проща — надто важлива, щоби дозволити їм... відступити... у момент, коли треба вирішувати.
— Кому вирішувати? Їм? Як можуть життя шістьох чи сімох осіб... а ще немовляти... вплинути на долю суспільства зі ста п’ятдесяти мільярдів людей? — звісно, я знав відповідь на це запитання. Консультаційна рада штучних інтелектів і не такі розумні прогнозисти Гегемонії добирали прочан украй ретельно. За яким критерієм? Непередбачуваності. Вони — цифри, які добре пасували абсолютній загадці всього гіперіонівського рівняння. Чи знала про це Ґледстон? Чи вона спиралася лише на те, що їй розповів радник Альбедо та її власні шпигуни?
Я зітхнув і знову сів у крісло.
— У вашому сні щось було про долю полковника Кассада? — поцікавилася Директриса.
— Ні. Я прокинувся до того, як вони, ховаючись від бурі, повернулися до Сфінкса.
Ґледстон ледь усміхнулася.
— Пан-Северне, ви усвідомлюєте, що для наших цілей було би набагато вигідніше вас приспати з використанням правдоказу, аналогічного тому, якого застосовували друзі вашої Філомель, і під’єднати до субвокальних реєстраторів? У такий спосіб ми б змогли одержувати значно регулярніші звіти про події на Гіперіоні.
— Так, — відповів я усмішкою на усмішку, — це набагато зручніше. От тільки вашу зручність ставила би під загрозу моя здатність через інфосферу вислизнути у Корд і залишити вам тільки своє тіло. А я саме так і вчиню, якщо знову потраплю в подібну скруту.
— Аякже. Я би так само зробила на вашому місці. А розкажіть-но мені, пан-Северне, як воно там у Корді. Як воно — перебувати в такому віддаленому місці, де насправді живе ваша свідомість?
— Метушливо. Ви ще хотіли би сьогодні щось обговорити?
Ґледстон іще раз усміхнулася, і тепер я відчув, що її усмішка щира, а не елемент політичного озброєння, яким вона володіла бездоганно.
— Так, є в мене на думці ще одна річ. Чи хотіли б ви побувати на Гіперіоні? На справжньому Гіперіоні?
— Справжньому Гіперіоні? — нетямуще вторив я. У пальцях рук і ніг закололи голочки дивовижного збудження, що охопило мене. Хай моя свідомість насправді живе у ТехноКорді, проте мої тіло та мозок аж надто людські й вразливі до адреналіну та решти випадкової біохімії.
Ґледстон кивнула.
— Туди бажають відправитися мільйони людей. Рушити телепортом у якесь незвідане місце. Зблизька побачити війну, — вона зітхнула і пересунула свій записник. — Ідіоти! — вона знову кинула на мене серйозний погляд карих очей. — Але мені потрібна людина, яка побуває там і персонально мені потім доповість. Лі сьогодні вранці відправляється туди одним із нових військових телепортів, тож я подумала, що ви можете скласти йому компанію. Нагоди злітати на сам Гіперіон, може, і не випаде, але в його систему ви потрапите.
На думку спало одразу кілька запитань, але найперше ж із них поставило мене в незручне становище.
— Це небезпечно?
Голос і вираз обличчя Ґледстон навіть не змінилися:
— Можливо. Навіть попри те, що ви лишатиметеся далеко від лінії фронту, а Лі має чіткі вказівки не підставлятися самому... берегти вас... і не лізти на рожен.
«Рожен», — повторив я про себе. Але скільки ж тих рожнів ховається в зоні бойових дій навколо планети, по якій вільно блукає така істота, як Ктир?
— Гаразд, — погодився я. — Полечу. Та є одна річ...
— Слухаю.
— Мені потрібно знати, навіщо особисто вам моя присутність на Гіперіоні. У мене складається враження, нібито все це заради мого зв’язку із прочанами. Якщо це так, то, відсилаючи мене, ви ризикуєте без потреби.
— Пан-Северне, — кивнула Ґледстон, — це правда, що ваш зв’язок із пілігримами... хай який ефемерний... мене справді обходить. Як є правдою і те, що мені вкрай важливо дізнатися про ваші спостереження та почути вашу оцінку цих спостережень.
— Хіба я для вас не порожній звук? Хіба ви не знаєте, кому я ще можу звітуватися, свідомо чи ні? Я — витвір ТехноКорду.
— Так, — не стала заперечувати Ґледстон, — однак, з іншого боку, станом на зараз ви так само можете бути і найменш ангажованою особою на Центрі Тау Кита або ж і в усій Мережі. Крім того, це будуть спостереження вишколеного поета, людини, чий геній я поважаю.
— От якраз він і був генієм, — реготнув я. — Моя ж роль — симулякра, трутня, карикатури.
— Ви цього певні?
Я здійняв порожні руки.
— За ті десять місяців, що я прожив і мислив цим дивним післяжиттям, я не написав жодного поетичного рядка. Я не думаю віршами. Хіба це не достатній доказ того, що кордівський проект із повернення особистостей — цілковита профанація? І навіть моє фальшиве ім’я ображає людину, безмежно талановитішу від будь-чого, ким можу стати я... Джозеф Северн губиться в тіні справжнього Кітса, але й навіть його скромне прізвище марудиться об мене.
— Нехай так, — кивнула Ґледстон. — А може, й не геть так. У будь-якому разі моє прохання полягає в тому, щоби ви склали компанію пан-Ганту в його короткому відрядженні на Гіперіон, — вона затнулася на мить. — Ця... подорож не... обов’язкова. Зрештою, ви навіть не підданець Гегемонії. Проте я була би вам вдячна, якби ви пристали на цю пропозицію.
— Я на неї пристаю, — повторив я і ніби з відстані почув власний голос.
— Чудово. Вам знадобиться теплий одяг. Не вбирайтесь у бахматі костюми або такі, що можуть розіпнутися у вільному падінні, хоча з невагомістю вам навряд чи доведеться мати справу. Ви зустрічаєтеся з пан-Гантом на вузловій телепорт-станції Будинку уряду через... — вона звірилася зі своїм комлоґом, — дванадцять хвилин.
Я кивнув і рушив до виходу.
— О, пан-Северне...
Я затримався у дверях. Стара жінка за письмовим столом раптом видалася навдивовижу дрібною і втомленою.
— Дякую, пан-Северне.
Бажання мільйонів телепортуватися до зони бойових дій було щирою правдою. І в Речі Спільній прохачі аж пищали, подаючи петиції та наводячи аргументи для допуску цивільних на Гіперіон. Круїзні лінії благали дозволити їм короткі екскурсії, а політичні діячі з різних планет та представники Гегемонії вимагали дозволити їм польоти в систему «задля пошуку та виявлення фактів». Усім їм було відмовлено. Громадяни Мережі — особливо багаті та впливові — не звикли до рідкісних заборон та обмежень у своєму прагненні нових переживань, а непізнана ними тотальна війна саме такою для Гегемонії і стала.
Але кабінет Директриси та керівництво Збройних сил були невблаганними: жодного телепорт-переходу в систему Гіперіона для цивільних чи осіб, які не отримали відповідних дозволів, жодного нецензурованого репортажу від новинарів. В епоху, коли в принципі не існувало недоступної інформації та неможливих подорожей, такий виняток зводив усіх з глузду і страшенно вабив.
Із пан-Гантом я зміг зустрітися на вузловій телепорт-станції, тільки здолавши дюжину кордонів та пред’явивши охороні біп-перепустку. Гант одягнув чорний шерстяний костюм, що нагадував армійський однострій без будь-яких знаків розрізнення, яких було так багато у цьому секторі Будинку уряду. Часу на перевдягання у мене не було. Я тільки заскочив до апартаментів, щоб узяти просторий жилет із численними кишенями, в яких можна тримати приладдя художника, і 35-міліметрову камеру.
— Готові? — спитав Гант. Його басетівське обличчя здалося невдоволеним при моїй появі. У руках він тримав простий чорний саквояж.
Я кивнув.
Гант махнув рукою в сторону транспортного техніка ЗСГ, і в повітрі матеріалізувався одноразовий портал. Я знав, що ці штуки зчитують сигнатури ДНК і в нашому випадку нікого іншого він би й не пропустив. Гант набрав повні груди повітря і зробив крок усередину. Живосрібна поверхня порталу взялася брижами і негайно ж заспокоїлася, ніби дзеркало води під скоробіжним подувом вітру. За ним рушив і я.
Подейкували, що під час переходу першими прототипами для телепортування людина нічого не відчувала, а тому їхні розробники, разом зі штучними інтелектами, внесли відповідні зміни в механізм — і тепер мандрівники розповідають про запах озону й ілюзорні зашпори, завдяки яким у подорожувальника виникає враження, ніби він справді здолав якийсь шлях. Хай що з цього правдиве, а з воріт я вийшов напружений і з морозцем по шкірі, перевів подих та озирнувся навколо.
Дивовижа, але от уже вісімсот років, як військові зорельоти не сходять зі сторінок романів, кадрів кіне- та голоматографа, стимсимуляцій. Людство ще не покинуло Старої Землі, ще тільки перші літаки, переоснастившись, випірнули на якусь мить із її атмосфери, а в пласких фільмах уже точилися епічні битви космольотів і велетенські міжзоряні дредноути, схожі на аеродинамічні міста й озброєні маловірогідними гарматами, носилися Всесвітом. Та й навіть у численних голографічних драмах, які заполонили ефір після битви за Брешію, гігантські флотилії стикалися на відстанях, що від них навіть піхота пережила би напад клаустрофобії. Зорельоти брали один одного на таран і палали, ніби грецькі трієри, загнані у вузькі протоки під Артемісієм[18].
Тож годі дивуватися, що в мене калатало серце і навіть змокріли долоні, коли я ступив на борт флагмана, ладний побачити широкий місток кіношного лінкора, опоряджений величезними екранами із зображенням ворожих зорельотів, звуком сирен і грубуватими обличчями мужніх командирів, що посхилялися над тактичними моніторами — крен праворуч, крен ліворуч.
Ми з Гантом стояли у вузькому коридорі, що міг би розташовуватися на якійсь електростанції. Навсібіч звивалися різнокольорові труби, а розташовані на рівних інтервалах поручні та герметичні люки свідчили про те, що ми справді перебуваємо на космічному кораблі. Найсучасніші монідиски та інтерактивні панелі також говорили про те, що коридор мав ще й інші функції, крім шляхопровідних, проте назагал усе довкола навіювало думки про клаустрофобію і первісні технології. Я би навіть не здивувався, якби побачив реальну провідню навколо вузлів електричних схем. Наш коридор перетинала вертикальна шахта; проз інші люки також можна було роздивитися вузькі, захаращені переходи.
Гант зиркнув на мене і ледь знизав плечима. Я раптом замислився, чи могли ми телепортнутися не туди, куди треба.
Перш ніж будь-хто з нас устиг щось сказати, у бічному коридорі об’явився юний мічман ВКС Гегемонії у чорному польовому однострої. Він віддав шану Ганту і проказав:
— Ласкаво просимо на борт корабля «Гебриди», панове. Адмірал Насіта переказує вам свої вітання і запрошує у центр управління боєм. Ступайте, будь ласка, за мною, — із цими словами молодий мічман крутнувся на місці, вхопився за щабель скоб-трапу і підтягнувся у тісний вертикальний лаз.
Ми енергійно рушили за молодиком, Гант намагався не впустити свого саквояжа, а я — не підставляти пальців йому під закаблуки. Вже через кілька пройдених ярдів я збагнув, що сила тяжіння тут набагато менша від стандартної одинички. Направду ж, її тут майже не було, замість неї (складалося таке враження) немов десятки дрібних, але наполегливих рученят інколи ніби тиснули на вас «згори». Я й раніше знав, що всередині космічних кораблів користуються полем-перепоною першого класу, яке імітувало гравітацію, але раніше мені з цим не доводилося мати справи. Назвати відчуття приємними язик не повертався; йти гнітом поля було все одно, що плуганитися проти вітру. А ви додайте сюди ще клаустрофобні вузькі коридори, маленькі люки та обвішані устаткуванням переділки.
«Гебриди» був кораблем управління ЗК: комунікації-контроль-командування, центр управління боєм — його серце та мозок... щоправда, не надто вражаючі серце та мозок. Юний мічман провів нас через три герметичні люки та заключний коридор повз караул десантників, віддав нам шану і залишив у приміщенні площею приблизно двадцять квадратних ярдів, але настільки людному, що через гамір військовиків та обладнання першим бажанням стало вигулькнути назад у люк і вдихнути трохи повітря.
Усередині не виявилося жодних циклопічних екранів, натомість кільканадцять молодих офіцерів ВКС Гегемонії горбилися над загадковими моніторами, сиділи, обволікшись апаратурою для стимсимуляцій, або стовбичили перед ерзац-екранами, що бриніли енергією, виткнувшись з усіх шести переділок. Чоловіки і жінки були припнуті у своїх кріслах та сенсорних яслах за винятком кількох осіб (більшість із яких радше скидалася на докучливих бюрократів, аніж мужніх воїнів), котрі блукали вузькими проходами, поплескували підлеглих по спинах, риком вимагаючи свіжих даних та під’єднуючись до консолей конекторами власних імплантів. Один із них поквапом підскочив до нас, обвів поглядом, віддав мені шану і спитав:
— Пан-Гант?
Я кивнув убік свого супутника.
— Пан-Ганте, — повторив молодий командор із зайвою вагою, — адмірал Насіта готовий із вами зустрітися.
Командувач усіх військ Гегемонії в системі Гіперіона мав невеликий зріст, коротко стрижене сиве волосся, напрочуд мало як на його вік зморшок та лютий насуплений погляд, що ніби намертво прикипів до його обличчя. Адмірал Насіта носив чорну уніформу з високим коміром, позбавлену всіх знаків розрізнення, крім зображення самотнього крихітного сонця на комірі. Його руки здавалися грубими і сильними, але зі слідами нещодавнього манікюру. Він сидів на невисокій платформі, оточеній різним устаткуванням та стишеними ерзац-екранами. Метушня і найщиріше божевілля, здавалося, обминало його, як ото бистрий потік оминає непорушний камінь.
— Ви посланець від Ґледстон, — проказав він до Ганта. — А це хто?
— Мій помічник, — відповів Лі Гант.
Я ледве стримався, щоб не повести бровою.
— Що вам потрібно? — спитав далі Насіта. — Ви ж бачите, ми трохи заклопотані.
Лі Гант кивнув та озирнувся навколо.
— У мене для вас, адмірале, деякі матеріали. Тут можна десь усамітнитися?
Адмірал Насіта щось буркнув, провів рукою над реосенсором, і повітря за мною ніби погустішало, спікшись у напівтвердий туман матеріалізованого силового поля. Шум центру управління боєм зник. Ми троє перебували в крихітному іглу тиші.
— Давайте пошвидше, — скомандував адмірал Насіта.
Гант розстебнув саквояж і дістав крихітний конвертин зі знаком Будинку уряду на звороті.
— Приватне повідомлення від Генеральної директриси, — пояснив Гант. — Ознайомитеся, коли матимете час, адмірале.
Насіта щось крекнув і відклав повідомлення вбік.
Крупніший пакет Гант поклав поруч на стіл.
— А це роздрукований примірник подання Сенату щодо цього... військового заходу. Як вам відомо, Сенат вважає за потрібне завершити дану силову акцію в стислі терміни і домогтися окресленого кола цілей, по можливості не марнуючи людського ресурсу та надаючи типову допомогу й захист нашим новим... колоніальним активам.
Похмурий вираз обличчя Насіти ледве здригнувся. Зараз він не збирався ані читати, ані брати до рук лист із Сенату.
— Це все?
Гант відповів не одразу.
— Усе. Хіба що, адмірале, ви маєте особисте повідомлення для Директриси, яке можна передати через мене.
Насіта не зводив із нас погляду. У його дрібних чорних оченятах зараз не було ніякої ворожості, тільки нетерплячка, яку, мені здалося, могла вгамувати лише смерть.
— Із Виконавчою директрисою в мене приватний канал зв’язку «світло-плюс», — відказав адмірал. — Дуже дякую, пан-Ганте. Ніяких повідомлень у зворотну путь цього разу я вам не даватиму. А тепер, якщо ваша ласка, повертайтеся у мідель-відсік до вузлового телепорту, а я повернуся до свого військового заходу.
Поле-перепона навколо зникло, і галас ринув на нас, ніби тала вода, що прорвала крижану греблю.
— Є ще одна річ, — промовив Лі Гант, тихий голос якого майже тонув у професійних балачках центру управління боєм.
Адмірал Насіта крутнувся на кріслі й чекав на продовження.
— Нам потрібен транспорт на планету, — правив далі Гант. — На поверхню Гіперіона.
Адмірал насупився ще більше:
— У Директриси спускового апарата не замовляли.
Гант навіть оком не змигнув:
— Нас може чекати генерал-губернатор Лейн.
Насіта глянув на один зі своїх ерзац-екранів, клацнув пальцями і щось гаркнув до майора десантників, який одразу підбіг до командира.
— Вам доведеться поквапитися, — заявив Насіта Гантові. — Із двадцятого доку стартує авізо. Вас проведе майор Інвернесс. Назад повернетеся одразу на головний корабель-стрибун — «Гебриди» через двадцять три хвилини вирушає на іншу позицію.
Гант кивнув і розвернувся за майором. Я рушив слідом за ними. Та голос адмірала нас зупинив:
— Пан-Ганте, — озвався він, — будь ласка, перекажіть Виконавчій директрисі, що від цієї миті флагманський корабель матиме надто багато справ для будь-яких політичних візитів такого штабу, — Насіта розвернувся до мерехтливих ерзац-екранів та черги підлеглих, що вже вишукувалася до нього.
З Гантом і майором ми повернулися назад у лабіринт.
— Тут мали би бути вікна.
— Що? — мої думки займали інші речі, і я особливо не вслухався.
— Я ще ніколи не літав спусковим апаратом без вікон або екранів, — розвернувся до мене Лі Гант. — Це незвично.
Я кивнув і собі оглянув усе навколо, вперше зауваживши, який у нас тісний та захаращений відсік. Хоча насправді на переділках пасажирського відділення нічого не висіло, повсюди лежали припаси, серед яких ще й примостився молодий лейтенант. Довкілля ніби вторувало за клаустрофобним інтер’єром командного корабля.
Я відвернувся, знову занурившись у роздуми, що обсіли мене, щойно ми розпрощалися з Насітою. Йдучи за своїми супутниками до двадцятого доку, я раптом збагнув, що мені не бракувало анічогісінько з того, з дефіцитом чого я вже ладнався був миритись. Частково за ту бентежність перед відрядженням одповідав страх опинитися поза інфосферою, і я був ніби риба, що розмірковувала, як то воно буде — вийти на берег. Адже одна зі складових моєї свідомості десь ховалася в глибинах того моря, на дні океану даних та комунікаційних каналів між двомастами планетами і ТехноКордом, пов’язаних воєдино базовою площиною, відомою як мегасфера.
Мене вразило те, що, покинувши Насіту, я все ще чув прибій тих дивних вод — далекий, але сталий, ніби ти в півмилі від пляжу, — а тому намагався його розгадати, поки ми квапились у док зі спусковим апаратом, поки пристібалися пасками, відстиковувалися і десять хвилин долали спринтерську дистанцію від корабля і до верхніх шарів атмосфери Гіперіона.
Збройні сили Гегемонії пишалися власними штучними інтелектами, власними інфосферами та обчислювальними ресурсами. Причина нібито була на поверхні — необхідність функціонувати у неосяжній порожнечі між світами Всемережжя, у темних і тихих прогалинах поміж зірками, куди не дотягалася мегасфера планет Гегемонії. З іншого боку, істинний резон полягав у тому, що ЗСГ протягом сторіч гарячково прагнули незалежності від ТехноКорду. І тим не менш, на військовому зорельоті біля планети, що не входила ні в Мережу, ні в Протекторат, я все ще ловив на фоні той самий заспокійливий гомін даних та енергій, який мене супроводжував у Мережі повсюди. Цікаво.
Я думав про комунікації, які з собою притягнув у систему Гіперіона телепорт: не тільки про корабель-стрибун й енергетичну сферу навколо телепорту, що висіла в точці L3, наче осяйний молодий місяць, а й цілі милі гігаканального оптоволокна, що в’юнилося в його стаціонарних порталах, про ретранслятори, що механічно снували по них на кілька дюймів, аби передати інформацію майже в реальному часі, ручні Штінти командного корабля, що відсилають запити (й одержують відповіді), призначені Верховному командуванню з Олімпу на Марсі та й будь-де. Десь таки прокралася інфосфера, можливо, навіть непомітно для машин та їхніх операторів і поплічників у Збройних силах. Штучні інтелекти ТехноКорду знали про все, що відбувається в системі Гіперіона. Якби моєму тілові судилося зараз померти, мені, як і завжди, було би куди відступати — геть по пульсуючих каналах зв’язку, що ніби тайні лази вели за кордони Мережі, де не було ані сліду базової площини, відомої людям, геть по тунелях перекачки даних і до самісінького ТехноКорду. «А якщо точно, — думалося мені, — то не у власне Корд, бо Корд оточує усе навколо, обволікає решту, ніби океан, в якому існують великі течії, схожі на Ґольфстрим, що бундючно вважають себе окремими морями».
— Так шкода, що тут немає вікон, — шепотів Лі Гант.
— Так, — погодився я, — мені теж шкода.
Спусковий апарат вбрикнув і завібрував, коли ми ввійшли у верхні шари атмосфери Гіперіона. «Гіперіон, — подумав я. — Ктир». Цупка сорочка і жилет, здавалося, вже липнули до тіла. Ззовні щось ледве шелестіло, і це підказувало мені, що ми неслися стрілою по ляпіс-лазуровому небу на кількох швидкостях звуку.
Молодий лейтенант перехилився у прохід:
— Уперше на планеті, панове?
Гант кивнув.
Лейтенант жував гумку, і всім видом давав нам знати, наскільки розслаблено він себе почуває.
— Ви ж обоє цивіли з «Гебридів»?
— Так, ми тільки-но звідти, — відказав Гант.
— Так я і думав, — вишкірився лейтенант. — А я кур’єрку везу вниз, на базу, до десантників під Кітсом. Уже п’ятий політ.
Мене ніби хтось штурхнув, коли я почув назву столиці. Гіперіон повторно колонізував Сумний Король Біллі, населивши планету поетами, митцями та іншими людьми не від цього світу, що тікали з його вотчини під загрозою навали Горація Ґленнон-Гайта — навали, що так і не відбулася. Саме поет Мартін Силен, один з учасників нинішньої прощі до Ктиря, майже двісті років тому нарадив своєму монарху це ім’я для столиці. Кітс. Стару її частину місцеві прозвали Джектауном.
— Ви не повірите, — розводився далі лейтенант, — але це реальна срака світу. Ні тобі інфосфери, ні «емтешок», ні телепортів чи стимсим-барів, нічогісінько. Чого ж тоді дивуватися, що тисячі цих драних тубільців стали табором навколо космопорту і мало що паркан не розбирають, аби вибратися подалі з цієї планети.
— Вони справді атакують космопорт? — спитав Гант.
— Нєа, — промовив лейтенант і надув пузир із гумки. — Але готові, так. Січете? І тому другий десантний батальйон установив периметр й охороняє виїзд у місто. Крім того, ці селюки вважають, що ми зараз понатикуємо порталів тут і там і вони зможуть вибратися з цього болота, куди самі ж себе і загнали.
— Самі себе загнали? — здивувався я.
— Певно, вони щось начудили, — знизав плечима лейтенант, — якщо Вигнанці так проти них окотилися, правда? А ми, значить, своїми руками пар загрібати мусим.
— Жар, — поправив його Лі Гант.
— Байдуже, — і пузир жувальної гумки луснув ще раз.
Шелест іззовні переріс у вереск, який тепер було дуже добре чути всередині. Апарат двічі трухнуло, і він раптом ліг на плавний курс (зловісно плавний), так ніби натрапив на льодову смугу в десятьох милях над поверхнею планети.
— Шкода, що тут немає вікон, — прошепотів Лі Гант.
Усередині капсули було тепло і задушливо. Після повітряних ям усі неочікувано розслабилися. Ми ніби йшли під вітрилами невеличкої яхти, яку помалу гойдало на хвилях. На якісь пару хвилин я заплющив очі.
Сол, Брон, Мартін Силен і Консул несуть речі, Мастінів куб Мебіуса та тіло Лінара Гойта по довгому схилу до входу у Сфінкс. Тепер летить сніг, крутиться навколо барханів у складному танці, зчиненому вітром. Комлоґ повідомляє, що ніч наближається до кінця, та на сході не видно навіть натяку на світло, їхній комлоґ відправляє регулярні запити на зв’язок із Кассадом, проте відповіді немає.
Сол Вайнтрауб спиняється перед гробницею, що зветься Сфінксом. На грудях під плащем він відчуває тепло своєї доньки, шиєю чує її ритмічне дихання. Піднімає руку й торкається невеликого згортка, намагаючись уявити Рахіль двадцятишестирічною дослідницею, яка зупиняється на цьому самому місці, перед входом, готуючись до вивчення антиентропійних загадок вапнякової гробниці. Сол струшує головою. З того моменту минуло двадцять шість років і ціле життя. Через чотири доби — день народження його доньки. Якщо Вайнтрауб не спроможеться щось зробити, наприклад, знайти Ктиря, якось домовитися з цим створінням, зробити бодай щось, то Рахіль через чотири дні помре.
— Ви йдете, Соле? — гукає Брон Ламія.
Інші вже склали свої пожитки у першій залі, за кілька метрів углиб вузьким камінним коридором.
— Йду, — відповідає він і заходить усередину.
Фотосфери й електричні вогні протяглися вздовж тунелю, але тепер вони мертві й укриті пилом. Дорогу освітлює лише Солів ліхтарик та одна із Кассадових невеликих ламп.
Перша кімната — невеличка, приблизно чотири на шість метрів. Троє інших пілігримів притулили свій багаж до задньої стіни та розкинули брезент і опальники посеред холодної підлоги. Два ліхтарі шиплять і відкидають холодне світло. Сол стає і роззирається.
— Тіло отця Гойта в іншій кімнаті, — відповідає Брон на його мовчазне запитання. — Там іще холодніше.
Сол сідає поруч з іншими. Хоча він всередині, та все одно чує тріскотіння піску та снігу по каменю.
— Трохи згодом Консул спробує ще раз скористатися комлоґом і розповісти Ґледстон про нашу ситуацію, — каже жінка.
Мартін Силен сміється:
— У цьому немає сенсу. Ніякого, трясця, сенсу, взагалі. Вона знає, що робить, і ніколи нас звідси не випустить.
— Спробую вже після світанку, — говорить Консул. У нього дуже втомлений голос.
— Я постою на варті, — пропонує Сол. Рахіль крутиться і тихо хлипає. — Мені однаково треба годувати дитину.
Інші вже надто виснажені, аби відповідати. Брон схиляється на рюкзак, заплющує очі і вже через кілька секунд починає важко сопіти. Консул натягує трирогого капелюха собі на очі. Мартін Силен складає руки на грудях й очікувально дивиться на вхід. Вайнтрауб воловодиться з упаковкою молока, холодними артритними пальцями йому важко справитись із нагрівальною стрічкою. Він зазирає в сумку і бачить, що лишилося близько десяти упаковок і трохи підгузків.
Дитя смокче, Сол куняє, майже спить, аж раптом усіх будить різкий звук.
— Що? — скрикує Брон, намацуючи батьків пістолет.
— Цить! — сичить поет, підіймаючи руку і закликаючи до тиші.
Звідкись іззовні знову лунає цей звук. Він глухо й уривчасто протинає шум вітру та шурхіт піску.
— Кассадова гвинтівка, — здогадується Брон Ламія.
— Або ще чиясь, — шепоче Мартін Силен.
Вони мовчки сидять, напружуючи слух. Тривалий час більше нічого не чути. А потім раптово ніч розриває гуркіт... гуркіт, що змушує всіх зіщулитися, затуляючи вуха. Рахіль аж заходиться плачливим криком, але його не чути за вибухами навколо гробниці.
Я прокинувся, щойно спусковий апарат торкнувся землі. «Гіперіон», — міркував я, досі намагаючись відділяти думки від уривків сну.
Молодий лейтенант побажав нам щасливої дороги, і щойно відчинилася діафрагма люка, впускаючи в густу атмосферу доти герметичного відсіку прохолодне і розріджене повітря, він першим вискочив назовні. Я рушив за Гангом спершу по типовому трапу, через силову стіну, а відтак нарешті — на злітку.
Була ніч, я не мав ані найменшого уявлення про локальний час. Це місце на поверхні планети щойно проскочило термінатор чи тільки-но до нього наближалося? Але все навколо виглядало і пахло пізнім вечором. Тиха мжичка пахтіла солоними ароматами моря зі свіжим відтінком запаху мокрої зелені. Далекий периметр нещадно протинали аеродромні прожектори, а зо два десятки підсвічених вишок відкидали свої гало-ореоли на низькі хмари. Зо півдесятка молодиків у польовому однострої десанту хутко розвантажували спусковий апарат, і я бачив, як за тридцять ярдів праворуч наш юний лейтенант жваво про щось говорить із офіцером. Маленький космопорт скидався на історичний роман: колоніальний термінал найперших днів Гіджри. Примітивні пускові шахти і посадкові майданчики цілу милю тягнуться до темного пасма пагорбів на півночі, штук двадцять військових катерів і дрібніших човників оточені баштами обслуговування та кабель-щоглами, а посадкову зону обсіли модульні штабні будиночки, наїжачені антенами, захисні поля фіолетового кольору та юрмище екранольотів й інших повітряних суден.
Я простежив погляд Ганта і помітив, що до нас наближається екраноліт. У світлі його власних ходових вогнів на захисному бортику можна було роздивитися синьо-золотий символ Гегемонії. Краплі дощу стікали передніми блістерами і розліталися навсібіч від вентиляторів у несамовитій запоні туману. Екраноліт приземлився, його плексигласовий ліхтар розкрився й замкнувся знову, випустивши чоловіка, який кинувся до нас по бетонці.
Він простягнув руку Гантові:
— Пан-Ганте? Мене звуть Тео Лейн.
Гант потис йому руку і поманив мене головою.
— Радий познайомитися, генерал-губернаторе. А це Джозеф Северн.
Я й собі потис руку Лейна, і від цього доторку мене пройняв дрож упізнавання. Я згадав Тео Лейна у своєму серпанку дежавю, висотаного з пам’яті Консула, згадав як старі літа — коли він іще молодим служив на посаді віце-консула, — так і нетривалу зустріч з усіма пілігримами, минулого тижня, перед тим, як ті відпливли вгору за течією ріки на левітаційній баржі «Бенарес». Шість днів тому він здавався набагато молодшим, аніж зараз. Та неслухняне пасмо волосся на чолі нікуди не ділося, на місці були старожитні окуляри, і руку він тиснув міцно та швидко, як і дотепер.
— Радий, що ви знайшли час спуститися на планету, — проказав Гантові генерал-губернатор Лейн. — Мені треба переказати Директрисі кілька слів.
— Саме тому ми й прилетіли, — мружився проти дощу Гант. — У нас майже година. Тут можна десь посушитися?
Генерал-губернатор вишкірився, ніби юнак:
— Навіть о п’ятій двадцять на космодромі ніби у справжній божевільні. Консульство в облозі. Але я знаю одне таке місце, — і він показав нам на екраноліт.
На зльоті я помітив два десантні екранольоти, які не відставали від нас, та все одно дивувався, що генерал-губернатор однієї з планет Протекторату пересувався власним транспортом без постійного супроводу охоронців. А потім я пригадав, що Консул розповідав іншим прочанам про Тео Лейна, його результативність і скромність, й усвідомив, що така непримітність відповідає особистому стилю дипломата. Коли ми дали віраж, лягаючи на курс до міста, зійшло сонце, підсвітивши знизу низькі хмари. Пагорби на півночі спалахнули ярою зеленню, фіолетовими та яскраво-брунатними кольорами. Мені перехоплювало подих від зелені та пам’ятної зі снів ляпіс-лазурі в прогалині чистого неба над східним обрієм. «Гіперіон», — подумав я зі змішаним почуттям напруги та захоплення, від яких горло почали стискати спазми.
Я схилив голову на ліхтарне скло, яким зовні збігали цівочки дощу, а тоді раптом до мене дійшло, що несподівані памороки та спантеличення виникли через набагато слабший фоновий контакт з інфосферою. Зв’язок нікуди не дівся, зараз він загалом тримався на каналах в НВЧ-діапазоні та «світлі+». Але настільки слабкого сигналу мені ще ніколи не доводилося чути. Якщо порівняти інфосферу з морем, в якому я купався, то зараз я, так би мовити, втрапив на мілководдя, або, коли підібрати ще точнішу метафору, — мілководдя під час відпливу. І чим далі ми відлітали від захисної бульбашки космопорту з його грубою мікросферою, тим менше «води» ставало навколо мене. Я змусив себе зосередити увагу на бесіді Ганта і генерал-губернатора Лейна.
— Звідси можна побачити хижі й халупи, — зробив легкий віраж Лейн, щоб ми краще роздивилися пагорби й долини, які відділяли космопорт від передмість столиці.
«Хижі й халупи» — надто м’яке означення того жалюгідного нагромадження фібропластових панелей, полотняних латок, куп дерев’яних ящиків та огризків плинопіну, що вкривало узгір’я та глибокі ущелини. Колись мальовнича семи-восьмимильна магістраль, що пролягала лісистими пагорбами між містом і космопортом, тепер перетворилася на пустку: всі дерева було вирубано на дрова та будматеріали, ноги біженців перемісили на болото всі луки, і їхнє семисот-восьмисоттисячне місто розкинулося на більш-менш рівному клаптику землі, який можна побачити тільки з нашої висоти. До самих хмар курився дим над тисячею осель, в яких готувалися сніданки, і повсюди було помітно рух. Бігала босонога дітлашня, жінки несли від струмків, найімовірніше, страшенно забруднену воду, чоловіки повсідалися навпочіпки у відкритому полі або ж вистоювали в чергах до саморобних нужників. Я зауважив, що обабіч магістралі тягнулися огорожі з колючої стрічки та фіолетові бар’єри захисного поля. Кожні півмилі траплялися військові КПП. В обох напрямках по трасі та на нижніх ешелонах рухалися довгі валки камуфльованих транспортерів та армійських екранольотів.
— ...більшість біженців — тубольці, — правив далі генерал-губернатор Лейн, — хоча з південних міст і великих фібропластових плантацій Аквіли прибули тисячі переміщених землевласників.
— Вони всі тут через те, що бояться навали Вигнанців? — поцікавився Гант.
— Перша хвиля паніки зчинилася від самої думки про відкриття Гробниць часу, — Тео Лейн зиркнув на помічника Ґледстон. — Народ був переконаний, що за ними от-от явиться Ктир.
— І що? Явився? — спитав я.
Лейн крутнувся у сидінні, щоби глянути на мене:
— Ну, Третій легіон Самооборони вирушив на північ сім місяців тому. Назад він не повернувся.
— Ви сказали, що першу хвилю паніки спричинив Ктир, — проказав Гант. — А решта від чого тікає?
— Усі чекають на евакуацію, — промовив Лейн. — Усі в курсі про те, що Вигнанці... і війська Гегемонії... зробили з Брешією. Тому хочуть вибратися куди подалі, перш ніж це розпочнеться на Гіперіоні.
— Вам же відомо, що Збройні сили розглядають евакуацію в останню чергу? — уточнив Гант.
— Так. Але біженцям ми цього не оголошуємо. Ми вже пережили кілька страхітливих заворушень. Зруйновано храм Ктиря... натовп узяв його в облогу, і хтось застосував украдені в шахтах на Урсі кумулятивні плазмові заряди. Минулого тижня були спроби взяти штурмом консульство та космопорт, а в Джектауні спалахнули голодні бунти.
Гант кивнув і дивися собі далі, як наближалося місто. Присадкуваті будинки рідко сягали хоча би п’яти поверхів. Їхні білі й пастельні стіни в навскісному промінні ранкового сонця світилися багатьма відтінками. Я визирнув через плече Ганта і побачив низьку гору з викарбуваним на ній обличчям Сумного Короля Біллі, що застиг у задумі над долиною. Середмістям старого Кітса звивалася розпростана на вході у столицю зі сторони невидимого хребта Вуздечка ріка Гулай, що в подальшому зникала в болотах та заростях яз-дерева на південному сході, де, і я це знав, вона розливалася дельтою понад Високою Гривою. Після печального видовища кишел із біженцями в передмісті Кітс виглядав безлюдним та мирним. Проте вже під час спуску до річки на різних перехрестях і в парках я запримітив чимало військових машин, танків, БТРів і самоходок зі спеціально від’єднаним полімерним камуфляжем, аби виглядати більш загрозливо. А потім в око впали і самі біженці в місті: нашвидкуруч напнуті намети на майданах і вулицях, тисячі обрисів поснулих тіл на узбіччях, ніби хтось розкидав навсібіч тьмяні пакунки з пранням, які потім треба зібрати.
— Два роки тому населення Кітса становило двісті тисяч мешканців, — прокоментував генерал-губернатор Лейн. — Зараз же разом із переселенцями в нетрях-сателітах ця цифра майже перевалила за три з половиною мільйони.
— Мені чомусь здавалося, що на всій планеті заледве п’ять мільйонів можна нашкребти, — здивувався Гант. — Включно з тубольцями.
— Усе так, — пояснив Лейн. — Тож бачте, чому все посипалося. У двох інших великих містах, Порт-Романсі та Ендіміоні, фактично зібралися всі інші біженці. Фібропластові плантації на Аквілі спорожніли і вже поросли джунглями та вогнеліссям, сільгоспугіддя понад Гривою та вздовж Дев’ятихвістки нічого не вирощують. А якщо і вирощують, то через крах системи громадського транспорту не мають чим доправити їжу на ринок.
Гант дивився, як наближається річка.
— А чим займається уряд? — спитав він.
Тео Лейн усміхнувся.
— Тобто чим займаюся я? — всміхнувся він. — Що ж, криза назрівала майже три роки. Насамперед я розпустив Раду місцевого самоврядування і формально приєднав Гіперіон до Протекторату. Щойно я одержав виконавчі функції, то націоналізував залишки транспортних і дирижаблевих компаній. Зараз екранольотами пересуваються тільки військові. Ну й нарешті ліквідував сили самооборони.
— Ліквідували? — знову подивувався Гант. — Мені здавалося, вони б знадобилися вам у першу чергу.
Генерал-губернатор Лейн похитав головою. Він легко та впевнено торкнувся універсальної панелі управління, й екраноліт по спіралі спустився у центр старого Кітса.
— Хай би вони просто були непотрібними, а так шкодили ж чимало. Стали небезпечними. Я не дуже сумував, коли «Третій ударний легіон» зник на півночі. Щойно тут висадилися Сухопутні війська та десантники, я віддав наказ роззброїти інших горлорізів із Самооборони. У тутешніх плюндруваннях вони відзначилися більше від решти. А ось тут ми поснідаємо і поговоримо.
Екраноліт остаточно скинув висоту над рікою, зробив фінальне коло і тихо сів у дворі «Цицерона», стародавнього будинку з каменю й дерева та з закрутистими вікнами. І перш ніж Лейн устиг назвати його Лі Гантові, я впізнав це місце з подорожі пілігримів: древній ресторан у серці Джектауна, розкиданий по чотирьох будинках на дев’яти ярусах, з балконами, пірсами та зчорнілими від часу містками із яз-дерева, що нависали з одного боку над неквапними водами Гулаю, а з іншого — над вузькими провулками та вуличками столиці. «Цицерон» був старішим від кам’яного лику Сумного Короля Біллі, а його похмурі кабінки та глибокі винні підвали правили Консулові за справжню домівку протягом усіх років його вигнання на Гіперіоні.
У воротах нас вітав Стен Левеський. Високий, кремезний, із темним обличчям, порепаним, немов стіни його власної кам’яниці, Левеський і був самим «Цицероном», як і його батько, дід і прадід перед ним.
— Чорт забирай! — прогримів велетень, плеснувши по плечу генерал-губернатора (і де-факто диктатора) цієї планети так, що той аж поточився. — Ти сьогодні рання пташка, еге ж? З друзями на сніданок? Ласкаво просимо до «Цицерона»! — спершу в гігантській долоні Стена Левеського потонула рука Ганта, а потім і моя. Після такого привітання довелося перевіряти, чи я не травмував собі пальців та їхніх суглобів. — Чи, може, навпаки: засидівся допізна... за часом Гегемонії? Чогось випити? Може, повечеряти?!
— Звідки ви дізналися, що ми з Мережі? — зіщулився на власника закладу Лі Гант.
Від реготу Левеського аж флюгери на даху розкрутилися:
— Ха! Складно вичислити, так? Ви вдосвіта прилетіли сюди з Тео, то гадаєте, він усіх так от постійно підкидає? Маєте вовняний одяг, але в нас не вирощують овець. Ви не армійці, не великі шишки з фібропластових плантацій... Тих я всіх знаю! Шо й слід було, значицця, доказати. З Мережі ви телепортувалися на зореліт, а сюди заскочили на добрий харч. То вам сніданок подавати чи випивку — і побільше?
— Знайди нам тихий закуток, Стене, — зітхнув Тео Лейн. — Мені шинку з яєчнею в солоно-копченому оселедці. Панове, а вам?..
— Просто каву, — промовив Гант.
— Так, — відгукнувся я.
Ми пройшли за власником спочатку кількома коридорами, піднялися вгору куцими прольотами сходів, потім рушили кутим пандусом кудись униз і знову коридорами. Всередині виявилося тісніше, темніше, задимленіше та значно захопливіше, ніж я пам’ятав зі снів. Нас супроводили поглядами кілька завсідників, але людей у закладі було набагато менше, ніж у моїх спогадах. Очевидно, Лейн за допомогою військ очистив «Цицерон» від решток варварської самооборони. Ми проминули високе вузьке вікно, і моя гіпотеза підтвердилася, коли в ньому на мить прозирнули припаркований у завулку БТР Сухопутних військ і солдати, які гуляли навколо нього зі зброєю, вочевидь, зарядженою.
— Ось, — Левеський показав на крихітну веранду, що примостилася на карнизі понад хвилями Гулаю, звідки було видно гостроверхі дахи та муровані вежі Джектауна. — За дві хвильки Доммі піднесе ваш сніданок та каву, — і Стен досить швидко (як на гіганта) зник.
Гант звірився із комлоґом.
— У нас приблизно сорок п’ять хвилин до того, як спусковий апарат, що ми ним прилетіли сюди, повинен забрати нас. До справи.
Лейн кивнув, зняв окуляри і протер очі. Я збагнув, що він сьогодні ще не лягав спати... можливо, й не тільки сьогодні.
— Гаразд, — проказав він, повернувши окуляри на місце. — Що саме цікавить Директрису Ґледстон?
Гант відповів не одразу, чекаючи, поки дуже низенький чоловічок з білою, наче папір, шкірою та жовтими очима розставляв грубі глибокі горнятка з кавою і таріль зі стравою для Лейна.
— Директриса хоче знати, що саме ви вважаєте своїми пріоритетами. Їй також треба з’ясувати, чи протримаєтеся ви тут, якщо бойові дії затягнуться.
Перш ніж відповідати, Лейн трохи попоїв. Він надовго приклався до горнятка, не зводячи уважного погляду з Ганта. Судячи зі смаку, кава була справжня, краща від тієї, яку вирощували в Гегемонії.
— На перше питання я відповім вкінці. Уточніть, наскільки це може «затягнутися».
— Кілька тижнів.
— Кілька тижнів — можливо. Кілька місяців — нізащо, — генерал-губернатор скуштував оселедця. — Ви ж бачите, в якому стані наша економіка. Якби не транспорти Збройних сил, ми би придушували голодні бунти щодня, а не раз на тиждень. Під час карантину експорт неможливий. Одній половині біженців кортить відшукати всіх священиків Церкви Ктиря і повбивати їх. Інша прагне навернутися, поки їх самих не відшукав Ктир.
— Ви знайшли священнослужителів? — поцікавився Гант.
— Ні. Ми певні, що вони встигли покинути храм до того, як його висадили в повітря, але вповноважені органи їх так і не знайшли. Ходять чутки, що вони подалися на північ до Твердині Хроноса, кам’яного замку над високогірною рівниною, де розташовані Гробниці часу.
Моя поінформованість була кращою. Принаймні я знав, що під час короткої ночівлі в Твердині Хроноса ніяких священнослужителів Ктиря прочани так і не зустріли. Зате побачили там сліди різні.
— Що стосується наших пріоритетів, — правив далі Тео Лейн, — то евакуація на першому місці. На другому — усунення загрози нападу Вигнанців. І на третьому — допомога з угамуванням страхів перед Ктирем.
Лі Гант відкинувся на лаковану дерев’яну спинку. Із його важкого горнятка йшла пара.
— Зараз евакуація неможлива...
— Чому? — шмагнув ніби зарядом пекельного батога Лейн.
— Директрисі Ґледстон бракує політичної влади... на даний момент... для того, аби переконати Сенат і Річ Спільну, що в Мережі знайдеться місце для п’яти мільйонів біженців...
— Дурня, — відрізав генерал-губернатор. — Мауї-Заповітну тільки в перший рік перебування у складі Протекторату відвідало вдвічі більше туристів, які начисто знищили унікальну екологію планети. Відправте нас на Армаґаст або якийсь інший пустельний світ, поки не минеться переляк від війни.
Гант похитав головою. Його басетові очі виглядали сумніше, ніж зазвичай.
— Проблема не стільки в матеріально-технічній стороні цієї справи, — проказав він, — чи політичній. Мова про...
— Ктиря, — закінчив за нього Лейн, одрізаючи шматочок шинки. — Справжня причина — Ктир.
— Так. А ще побоювання про можливе проникнення Вигнанців у Мережу.
Генерал-губернатор розсміявся.
— Тобто ви боїтеся, що, збудувавши тут телепорт, ви впустите нас до себе, а ми дозволимо триметровим Вигнанцям десантуватися на Гіперіон, непомітно зайняти місце в черзі до порталу — і нічого не помітимо?
— Ні, — відсьорбнув кави Гант. — Проте шанси справжнього вторгнення дуже високі. Будь-який портал — це ворота в Мережу. Консультаційна рада проти.
— Гаразд, — не здавався Лейн, говорячи з набитим ротом. — Вивезіть нас кораблями. Хіба не таке завдання стояло перед евакуаційними силами спочатку?
— Це було тільки приводом, — пояснював Гант. — Наша справжня мета — завдати поразки Вигнанцям і повноцінно долучити Гіперіон у склад Мережі.
— А що ви тоді робитимете із загрозою Ктиря?
— Її... нейтралізують, — Гант узяв паузу, поки мимо нас проходило кілька чоловіків та жінок.
Я було підвів погляд, збираючись знову повернутися до застілля, аж раптом рвучко озирнувся. Товариство вже зникло за поворотом коридору.
— То часом пішов не Меліо Арундес? — перебив я генерал-губернатора Лейна.
— Що? А, доктор Арундес, так. Ви з ним знайомі, пан-Северне?
Лі Гант спопеляв мене поглядом, але мені було начхати.
— Так, — збрехав я Лейну, оскільки фактично ніколи раніше Арундеса не бачив. — А що він робить на Гіперіоні?
— Його експедиція прилетіла шість місцевих місяців тому з пропозицією нового проекту від Університету Райхса на Фригольмі. Додаткові дослідження в Гробницях часу.
— Але ж Гробниці закриті для науковців і відвідувачів.
— Так. Однак їхнє устаткування (а ми дозволили щотижневу передачу даних консульським ретранслятором «світло-плюс») зафіксувало зміни в антиентропійних полях навколо Гробниць. В Університеті Райхса знали, що Гробниці відкриваються... якщо це справді відповідає характеру змін одержаних ними даних... тому відправили сюди найкращих дослідників Мережі, аби ті вивчили це питання.
— Але ж ви не дали їм дозволу?
— Директриса Ґледстон не дала їм дозволу, — холодно всміхнувся Тео Лейн. — Закриття Гробниць — прямий наказ із ЦТК. Моя би воля, я б затримав пілігримів і віддав би перевагу ученим доктора Арундеса, — він знову розвернувся до Ганта.
— Перепрошую, — вибачився я і вислизнув із кабінки.
Арундеса та його колег — трьох жінок і чотирьох чоловіків, чий одяг та комплекція натякали на їхнє походження з абсолютно різних світів Мережі — я знайшов за дві тераси. Вони всі якраз згорбилися над своїми сніданками та науковими комлоґами, сперечаючись із використанням настільки спеціалізованого вокабуляру, що їм би позаздрили навіть талмудисти.
— Доктор Арундес? — спитав я.
— Так? — він підвів погляд.
Йому було на двадцять років більше, ніж я його пам’ятав. Він увійшов у середній вік і щойно розміняв сьомий десяток. А проте його напрочуд привабливий профіль анітрохи не змінився: та сама бронзова шкіра, вольове підборіддя, заледве шпакувата на скронях хвиляста чорна чуприна, пронизливі карі очі. Стало зрозуміло, як молода магістрантка могла так швидко в нього закохатися.
— Мене звуть Джозеф Северн, — відрекомендувався я. — Ми з вами не знайомі, але я знав одну вашу подругу... Рахіль Вайнтрауб.
Арундес умить зірвався на ноги, перепросив у решти, взяв мене під лікоть і повів геть, поки ми не знайшли порожньої кабінки під круглим вікном, що виходило на червоні черепичні дахи. Чоловік відпустив мене та уважно оглянув, запримітивши мій одяг із Мережі. Він узяв мої зап’ястки і покрутив їх, шукаючи зрадливу просинь терапії Поульсена.
— Ви надто молоді, — проказав він. — Хіба що були знайомі з Рахіль у дитинстві.
— Узагалі-то я краще знаю її батька.
Доктор Арундес видихнув і кивнув:
— Звісно. А де зараз Сол? Я кілька місяців намагався відшукати його через консульство. З адміністрації Хеврона тільки й відписали, що той виїхав, — він іще раз оцінююче на мене зиркнув. — Ви в курсі про... хворобу Рахіль?
— Так, — відповів я. Хвороба Мерліна, від якої вона молодшала, втрачаючи спогади з кожним новим днем і кожною годиною. Меліо Арундес був одним із таких спогадів. — Я знаю, що ви були в них у гостях на планеті Барнарда років п’ятнадцять тому.
— Дарма я до них літав, — скривився Арундес. — Збирався поговорити з Солом та Сарою, але коли побачив її... — він помотав головою. — Хто ви? Вам відомо, де зараз Сол та Сара? До її дня народження лишилося три дні.
Я кивнув.
— Її першого й останнього дня народження,— я роззирнувся. У коридорі було тихо та порожньо, якщо не брати до уваги віддаленого сміху з нижчого ярусу. — Мене відправили сюди у відрядження разом з адміністратором Виконавчої директриси, аби з’ясувати деякі факти. Я маю інформацію про те, що Сол Вайнтрауб із донькою вирушили до Гробниць часу.
Цими словами я ніби зацідив Арундесові попід дих.
— Тут? На Гіперіоні? — він якусь мить не зводив погляду з черепичних дахів. — Я мав до цього додуматися... Хоча Сол завжди відмовлявся повертатися сюди... але Сари не стало... — він глянув на мене: — Ви підтримуєте з ним зв’язок? З нею... з ними все гаразд?
Я похитав головою.
— На даний момент ні по радіо, ні через інфосферу з ними зв’язатися неможливо. Я знаю, що вони щасливо дісталися місця призначення. Питання полягає в тому, що саме відомо вам. Вашій експедиції? Інформація про те, що відбувається зараз у Гробницях часу, може зіграти ключову роль у їхньому виживанні.
Меліо Арундес провів рукою по волоссю.
— Якби ж нам тільки дозволили туди відправитись! Клята, тупа, бюрократична короткозорість... От ви ж з адміністрації Ґледстон. Поясните їм, чому нам так важливо потрапити туди?
— Я — лишень посланець. Ви б могли розтлумачити мені, чому це так важливо, і я спробую комусь переказати цю інформацію.
Арундес склав велетенські долоні в невидиму фігуру у повітрі. Відчувалося, що він був напружений і розгніваний.
— Щотижня упродовж трьох років ми телеметрично одержували розрізнені дані завдяки дорогоцінному консульському передавачу «світло-плюс». Ці дані засвідчували повільну, але неминучу деградацію антиентропійної оболонки (так званих хроноприпливів) навколо Гробниць часу і в них самих. Показники були непередбачувані, алогічні, а проте — стабільні. Незабаром після початку процесу деградації ми одержали дозвіл на цю експедицію. Прибули півроку тому, нові дані свідчили про те, що Гробниці відкриваються... переходять в одну фазу з тепер... але через чотири дні після нашої тут появи апаратура припинила надсилати дані. Геть уся. Ми благали того виродка Лейна випустити нас, дозволити наново її відкалібрувати, встановити нові сенсори, якщо вже нам самим особисто не можна там провадити дослідження.
І нічого. Нам заборонено покидати місто. З університетом зв’язку немає... не зарадило навіть прибуття зорельотів Збройних сил. Ми намагалися самостійно відпливти вгору за течією річки, без його дозволу. Відтак Лейн відправив за нами своїх десантників-душогубів. Нас перейняли під Шлюзами Карли, вдягли на руки кайданки і повернули назад. Чотири тижні я відсидів у в’язниці. Тепер нам можна гуляти по Кітсу, але якщо ми знову спробуємо переступити його межі, то потрапимо під варту на невизначений термін, — Арундес подався вперед: — Ви можете нам допомогти?
— Не знаю, — відказав я. — Я хотів помогти Вайнтраубам. Можливо, найкращим рішенням було би відправити вас на місце. Вам відомо, коли відкриваються Гробниці?
Хронофізик розгнівано змахнув рукою.
— Якби ж то в нас були свіжі дані! — він зітхнув. — Ні, нам не відомо. Вони вже могли відкритися або ще простояти замкнутими всі півроку.
— Коли ви говорите «відкритися», — спитав я, — то не маєте ж на увазі «фізично відкритися»?
— Звісно, ні. Гробниці часу фізично відчинені для огляду з першого дня їхнього відкриття чотири століття тому. Під «відкритими» я маю на увазі перепони часової природи, які досі приховують їхні частини, чиє зникнення дозволить усьому комплексу перейти в одну фазу з місцевим потоком часу.
— А «місцевий» значить...
— Час нашого всесвіту, звичайно ж.
— І ви впевнені в тому, що Гробниці рухаються в часі у протилежному напрямку... з нашого майбутнього? — поцікавився я.
— Назад у часі — так, — пояснив Арундес. — Із нашого майбутнього — важко сказати. Ми навіть не знаємо точно, що означає «майбутнє» в термінах науки про час — фізики. Це може бути послідовність синусоїдних імовірностей, або дерево рішень мегаверсуму, або ж навіть...
— Хай там як, — перебив я його, — Гробниці часу і Ктир походять звідти?
— Гробниці часу — на сто відсотків, — відказав фізик. — Про Ктиря мені нічого не відомо. Особисто я притримуюся думки, що це міф, якого підживлює людська спрагла віра в забобони, що рухає іншими релігіями.
— Навіть після того, що сталося з Рахіль? — здивувався я. — Ви й досі не вірите в Ктиря?
Арундес люто зиркнув мені в очі:
— У Рахіль хвороба Мерліна. Її вразив синдром антиентропійного вікування, а не покусав міфічний монстр.
— Укуси часу важко назвати міфічними, — відповів я, сам подивувавшись власній дешевій доморощеній філософії. — Насправді ж питання полягає в тому, чи поверне Ктир або що там за сила, котра населяє Гробниці часу, Рахіль у «місцевий» потік часу?
Арундес кивнув та перевів погляд на дахи. Сонце сховалося за хмарами, ранок був сірий, і з червоної черепиці вилиняв весь колір. Знову задощило.
— Ну, і ще одне питання, — знову подивувавшись із самого себе, мовив я. — Чи ви досі її кохаєте?
Фізик поволі розвернувся, прикипівши до мене гнівним поглядом. Я відчував (майже на фізичному рівні), як наростала, набігала, а тоді намарне розлилася хвиля його розлюченої відповіді. Він поліз у кишеню і дістав мені миттєве голографічне фото, із якого на мене дивилися приваблива жінка з сивиною у волоссі та двоє майже дорослих дітей-підлітків.
— Це моя дружина і діти, — пояснив Меліо Арундес. — Вони чекають мене на Ренесанс-Векторі, — він тицьнув у мене голубуватим пальцем. — Якби Рахіль... якби Рахіль вилікувалася сьогодні, то коли їй сповниться стільки ж, скільки було на момент нашого знайомства, мені виповниться вісімдесят два стандартні роки, — він опустив палець і запхав картку назад у кишеню. — Так. І я досі її кохаю.
— Готовий? — на якусь мить пізніше знайомий голос порушив тишу. Я підняв голову і побачив на порозі Ганта з Тео Лейном. — Катер відлітає через десять хвилин, — пояснив Гант.
Я підвівся і потиснув руку Меліо Арундесу.
— Я спробую, — промовив я.
Назад у космопорт нас доправив один із екранольотів супроводу генерал-губернатора Лейна, а сам він повернувся до консульства. Військовий екраноліт виявився не зручнішим консульського апарата, зате швидшим. Ми вже сиділи припнуті до своїх крісел-павутин у капсулі силового поля на борту спускового катера, коли Гант раптом спитав:
— Що там у тебе з цим фізиком?
— Просто освіжив старе знайомство з невідомою мені людиною, — відповів я.
— Ну, і що ти йому пообіцяв спробувати? — спохмурнів Гант.
Я відчув, як катер спочатку труснуло, як заскреготів метал, а потім катапульта запустила нами високо в небо.
— Пообіцяв допомогти навідати хворого друга, — пояснив я.
Гант і далі супився, а я дістав альбом та заходився креслити ескізи за мотивами відвідин «Цицерона», аж поки за п’ятнадцять хвилин ми вже не стикувалися з кораблем-стрибуном.
Коли ти просто робиш крок у телепорт і виходиш у виконавчому комплексі Будинку уряду, тебе проймає шок. Із наступним кроком я опинився на балконі Сенату, де Міна Ґледстон досі виголошувала промову. У залі був аншлаг.
Я зиркнув на свій хронометр — 10:38. Ми були відсутні лише дев’яносто хвилин.
Будівля, що прихистила Сенат Гегемонії Людини, мала за взірець радше споруду Сенату США вісімсотрічної давнини, аніж більш імперські на вигляд структури Північноамериканської Республіки чи Першої Всесвітньої Ради. Головна зала засідань, яку оперізував балкон, була велика і вміщала близько трьохсот з гаком сенаторів, котрі представляли планети Мережі, та понад сімдесятьох представників колоніальних світів Протекторату без права голосу. Килимові доріжки кольору червоного вина, ніби промені, розбігалися від підвищення президії, де головував Про Тем та сидів спікер Речі Спільної, компанію яким сьогодні склала сама Виконавча директриса Гегемонії. Столи сенаторів були виготовлені з дерева М’юїра, пожертвуваного храмовниками з Божегаю, в котрих воно вважалося священним, а тепер відблиск та запах полірованих стільниць створювали в приміщенні особливу атмосферу навіть попри те, що сьогодні тут і голки ніде було встромити.
Ми з Лі Гантом увійшли, коли промова Міни Ґледстон саме добігала кінця. Я хутко набрав у комлозі запит про її стенограму. Як і в більшості випадків, промова Директриси була стисла, відносно проста, позбавлена всяких натяків на поблажливість і помпу, та все ж таки не без оригінальних знахідок й образності, що аж бриніли від власної сили. Директриса зробила короткий огляд інцидентів та конфліктів, які спричинили нинішню ворожнечу з Вигнанцями, проголосила вшановане віками прагнення миру, який завжди був найвищою метою політиків Гегемонії, та закликала до єдності Мережі з Протекторатом, аж поки не мине поточна криза. Я вслухався в завершальні слова:
— І сталося так, шановні співгромадяни, що по ста роках мирного життя нас знову втягнуто у боротьбу за права, яким суспільство було віддане з-від часів смерті нашої Матері-Землі. Знову по ста мирних роках ми вимушені брати в руки (хай як знехотя, хай із якою відразою) наш щит і наш меч, завдяки яким вберегли своє право старшинства та вбезпечили спільне благо задля відновлення миру в майбутті.
Най не зведе нас на манівці веремія од звуків сурем чи піднесена метушня, що неминуче народжується в час мобілізації. Той, хто в запалі воєнного шалу забуває уроки історії, буде не тільки вимушений наново їх проходити... а й гинути від «повторного курсу». Попереду нас можуть чекати серйозні жертви. А декого — й великі скорботи. Та яких би успіхів чи невдач не зазнали ми на цьому шляху, я закликаю вас пам’ятати про дві речі понад усе: по-перше, ми б’ємося заради миру і розуміємо, що війна — це не стільки стан, скільки тимчасова кара, яку нам треба пережити, ніби дитині здолати пропасницю, з думкою про те, що за тривалою ніччю болю настає видужання. Наше видужання — це мир. По-друге, ми ніколи не здамося... не здамося, не похитнемось і не скоримось меншим голосам або знадливішим спокусам... не похитнемося, поки не здобудемо перемоги, не розвіємо агресії й не завоюємо миру. Дякую.
Лі Гант похилився вперед й уважно роздивлявся зал, поки більшість сенаторів підвелася і влаштувала Ґледстон гучну овацію, звуки якої відбивалися від високої стелі та хвилями накочувалися на балкон. Більшість сенаторів. Я помітив, що Гант рахує тих, котрі так і не підвелися, подекуди навіть схрестивши руки на грудях і в багатьох випадках неприховано насупившись. Війні заледве дві доби, а вже формується опозиція... спершу в особі колоніальних світів, які боялися за власну безпеку через те, що свої сили ЗСГ спрямували на Гіперіон, потім — в особі опонентів Ґледстон... багатьох опонентів, оскільки лишаючись при владі так довго, людина не може не кувати своїх кадрових ворогів. І врешті-решт в особі учасників власної ж коаліції, на чию думку війна була нерозумним ударом по безпрецедентній добі процвітання.
Я бачив, як Директриса покинула президію, потисла руки підстаркуватому Голові Сенату та молодому спікерові Речі Спільної і, незмінно всміхаючись, вийшла центральним рядом, багато з ким по дорозі перекинувшись парою слів або обмінявшись дружніми жестами. За нею линули камери Речі Спільної, і я навіть відчував напругу в дискусійній мережі, де зараз мільярди обмінювалися думками на інтерактивних рівнях мегасфери.
— Мені треба негайно з нею зустрітися, — проказав Лі Гант. — Ви в курсі, що вас запрошено на урядову вечерю в «Кронах»?
— Так.
Гант хитнув головою, ніби не розуміючи, навіщо я там знадобився Директрисі.
— Вона затягнеться, а після неї запланована зустріч із командуванням ЗСГ. Ваша присутність потрібна на обох заходах.
— Я буду, — відповів я.
Гант затримався біля дверей.
— А вам є чим зайнятися в Будинку уряду до вечері?
— Попрацюю над ескізами, — я всміхнувся до нього. — Опісля, мабуть, прогуляюся в Оленячому парку. Ну, а потім... не знаю... може, посплю.
Гант іще раз похитав головою та поквапився геть.
Перший постріл лягає в метрі від Федмана Кассада, розчахуючи камінь біля нього навпіл. Полковник і далі рухається, доки вибух не збиває його з ніг. Обороняючись, військовий відкочується. Він повністю активував полімерний камуфляж і посилив протиударну броню; штурмова гвинтівка напоготові, а щиток шолома ввімкнено на режим пошуку цілі. Кассад довго лежить, слухаючи, як гупає його серце, і вивчаючи долину, схили та Гробниці на предмет щонайменших ознак тепла чи руху. Нічого. Він починає усміхатися за своїм чорним заборолом.
Хто б не стріляв у нього, він не мав наміру поцілити — це точно. У нього випустили стандартний енергетичний заряд вісімнадцятиміліметрового патрона, тож якщо супротивник не розташовувався на відстані десятка чи й більше кілометрів... шансів промахнутися просто не існувало.
Кассад вскакує і біжить під захист Нефритової гробниці, а за мить другий постріл втрапляє йому в груди та відкидає назад.
Цього разу чоловік гарчить і перекидається, а тоді жене до Нефритової гробниці з усіма ввімкненими сенсорами. Вдруге стріляли гвинтівковою кулею. Той, хто з ним бавився, користувався такою самою, як і в нього, багатоцільовою штурмовою гвинтівкою Збройних сил. Ворог, очевидно, знає, що військовий у броні, яка з будь-якої відстані захистить його від кулі. Та багатоцільова гвинтівка має й інші налаштування, і якщо наступний рівень гри передбачає смертоносний лазер, то Кассаду кінець. Він вривається у вхід до Гробниці.
Його сенсори все ще не ловлять ані тепла, ані руху, крім червоно-жовтих і вже майже охололих слідів його товаришів, котрі кілька хвилин тому ввійшли до Сфінкса.
Із допомогою тактичних імплантів він змінює дисплеї, швидко перебираючи УКХ і канали оптичної комунікації. Порожньо. Чоловік збільшує зображення долини в сто разів, вводить поправку на вітер та пісок, активує індикатор рухомої цілі. Але той знаходить лише комах. Кассад відправляє радіолокаційні, ехолокаційні і лорфо-імпульси, ризикуючи дозволити снайперу зосередитись на них. Порожньо. Він викликає тактичне зображення перших двох пострілів: оживають два балістичні сліди.
Перший прилетів із Міста поетів, із відстані понад чотирьох кілометрів на південний захід. Вдруге стріляли менш ніж за десять секунд, із Кришталевого моноліту, майже повний кілометр униз долиною на північний схід. За логікою, мало би бути два снайпери. Та Кассад упевнений, що був лиш один. Він збільшує масштаб на екрані. Вдруге стріляли високо з Моноліту, не менш як із тридцяти метрів над землею, звідкись із прямовисного фасаду.
Полковник визирає, збільшує картинку і дивиться в ніч, крізь піщано-сніжну бурю, що вже вщухала, на величезну споруду. Порожньо. Нема ні вікон, ні щілин, жодних отворів.
Лише мільярди колоїдних часток, що зависнули у повітрі після шторму, на якусь мить роблять видимим світло лазера. Кассад бачить зелений промінь уже після того, як він влучає йому в груди. Полковник відкочується назад до входу у Нефритову гробницю, роздумуючи, чи зможуть зелені стіни збити приціл зеленого ланцета, в той час як надпровідники його військового обладунку віддають навсібіч тепло, а тактичний щиток повідомляє вже відому йому інформацію: цілили високо із Кришталевого моноліту.
Чоловік відчуває гострий біль у грудях і опускає очі— саме вчасно, аби побачити, як із п’ятисантиметрового отвору на його суперброні в’язко скрапує на підлогу розплавлена матерія. Його врятував останній шар. Під костюмом піт із нього котиться градом, і він бачить, як стіни гробниці буквально світяться, розпечені від викинутого панциром жару. Біомонітори пищать, вимагаючи уваги, проте не повідомляють нічого нового чи важливого. Сенсори броні інформують про якесь замикання від пошкодження, хоча насправді нічого непоправного не сталося, а його зброя напоготові, все ще з повним магазином і акумулятором.
Кассад міркує. Усі Гробниці становлять непересічну археологічну спадщину, яка зберігається століттями на знак дарунка майбутнім поколінням, навіть якщо вони і справді рухаються назад у часі. Якщо полковник Федман Кассад наражатиме на ризик безцінні артефакти задля порятунку власної шкури, це буде злочином міжпланетного масштабу.
— Ой, та до дідька, — шепоче він і відкочується на вогневу позицію.
Пострілами лазера він решетує кришталевий фасад Моноліту і біжить. Кожних десять метрів він засипає його енергетичними зарядами — від самісінької верхівки і до низу. Тисячі дзеркальних уламків розлітаються в ніч, в уповільненому русі сиплячись на дно долини та залишаючи в стіні споруди гидкі діри, немов вибиті зуби. Кассад знову перемикається на широкий лазер і крізь вибоїни обшукує зали зсередини, усміхаючись за забралом, коли щось загоряється на кількох поверхах. Полковник палить «пчолами» — пучками електронів, що пронизують Моноліт і залишають ідеальні циліндричні тунелі чотирнадцятисантиметрової ширини на півкілометра вглиб у навколишніх скелях. Він палить картечними гранатами, що, проходячи крізь кришталевий фасад артефакту, розриваються на десятки тисяч флешет. Він сипле безладними чергами з лазера, і всякий, хто б поглянув з будівлі в його напрямі, просто осліпнув би. Полковник стріляє набоями з теплонаведенням в усі щілини й отвори, які є у споруді.
Кассад відкочується назад у Нефритову гробницю і підіймає щиток. Полум’я башти відбивається у тисячах кришталевих уламків, розкиданих по долині. Дим здіймається у нічне, зненацька притихле небо. Багряні дюни світяться від вогню. Простір раптом сповнюється звуками музики вітру, коли кришталь тріскається й розсипається, в інших же місцях він звисає довгими пасмами розплавленого скла.
Військовий витягає спорожнілі батареї та магазини і замінює їх на запасні з пояса, а потім лягає на спину, вдихаючи прохолодне повітря, що дме із входу. Він ні на мить не сумнівається, що снайпер живий.
— Монета, — шепоче Федман Кассад. Перед тим, як продовжити бій, він на секунду заплющує очі.
Уперше полковник зустрів Монету одного ранку біля Азенкура[19] наприкінці жовтня 1415 року. Поля були всіяні трупами французів і англійців, а ліс видавався аж надто живим: навіть один ворог, що ховався там, міг становити загрозу. Той ворог міг запросто перемогти, якби не допомога високої жінки з коротким волоссям та очима, яких йому ніколи не забути. Так і вкриті кров’ю здоланого лицаря, Кассад із незнайомкою кохалися поміж дерев, наче святкували спільну перемогу.
Стимсимуляція Історико-тактичної мережі Командного училища «Олімп» була такою реалістичною, що цивільним навіть не снилося, проте фантомна коханка на ім’я Монета не була її артефактом. За ті роки, що Кассад був курсантом у Командному училищі «Олімп», і пізніше, коли, задурманений від утоми справжнього бою, після всіх переживань, він неодмінно провалювався у цілющий сон, вона приходила до нього.
Федман Кассад і примара, котра звалася Монетою, кохались у тихих закутках навколо полів бою від Антітама і до Кум-Ріяда[20]. Ніхто не знав, ніхто з інших курсантів не бачив, що чи в тропічні ночі на варту, чи в морозні дні, коли їх осаджували в російських степах, до нього приходила жінка. У Кассадових снах після ночей справжньої перемоги на острівних полях бою Мауї-Заповітної і під час агонії фізичної реконструкції після того, як він мало не помер на Південній Брешії, вони шепотіли одне одному слова пристрасті. І завжди Монета була єдиним його коханням: найпотужніша пристрасть, замішана на запахах крові та пороху, присмаку напалму, м’яких губ та іонізованої плоті.
А тоді стався Гіперіон.
На зворотному шляху із системи Брешії зореліт-шпиталь полковника Федмана Кассада атакували факельники Вигнанців. Вижив лише Кассад, він поцупив катер Вигнанців і здійснив жорстку посадку на Гіперіон. На континент Еквус. На високогірні пустелі, неродючі, відрізані від цивілізації землі за хребтом Вуздечка. У долину Гробниць часу. У володіння Ктиря.
І Монета чекала на нього. Вони любилися... а коли приземлилися Вигнанці, щоби повернути свого бранця, то Кассад із Монетою та ледь відчутною присутністю Ктиря розгромили їхні кораблі, знищили десант і вбили військовиків. На якусь коротку мить полковник Федман Кассад, котрий зростав у кишлах Тарсісу, син, онук і правнук утікачів, громадянин Марса в усіх можливих значеннях, пізнав найвищий екстаз від використання часу як зброї: він рухався невидимцем поміж ворогів, почувався богом руйнування, про що смертні бійці навіть і мріяти не могли.
Але пізніше, коли вони кохалися після кривавої різні, Монета змінилася. Перетворилася на монстра. Чи то Ктир замінив її. Кассад не запам’ятав усіх деталей; не пам’ятав би взагалі, якби йому це не було необхідним для виживання.
Проте він розумів, що повернувся із метою знайти Ктиря та вбити його. Знайти Монету і вбити її. Убити її? Він не знав. Полковник Федман Кассад знав лише, що найсильніші почуття його сповненого страстей життя привели в це місце і в цей час, тож якщо смерть чекає на нього тут, нехай так і буде. І якщо на нього чекали кохання, слава та перемога, від яких здригнеться сама Вальгалла, нехай так і буде.
Військовий опускає щиток, зводиться на ноги і з криком біжить від Нефритової гробниці. Його гвинтівка стріляє у бік Моноліту димовими гранатами і дипольним відбивачем[21], але цього замало для того, аби здолати необхідну йому відстань. Той хтось усе ще живий і стріляє з башти. Кулі й енергетичні заряди розриваються попід ногами, поки він ухиляється та стрибає від бархана до бархана, від однієї купи жорстви до іншої.
Флешети сиплять йому по шолому і ногах. На щитку з’являється тріщина, й індикатори починають загрозливо блимати. Кассад прокліпує тактичні дисплеї, залишаючи лише нічне бачення. Надшвидкі кулі цілять йому в плече і коліно. Він падає, його змушують впасти. Панцир стає жорстким, а тоді знову набуває еластичності. Він схоплюється і знову біжить, відчуваючи, як на тілі з’являються глибокі гематоми. Його полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагається підлаштуватися під безлюдний ландшафт, що ним пересувається полковник: ніч, полум’я, пісок, розплавлений кришталь і розпечене каміння.
До Моноліту вже п’ятдесят метрів, і стрічки світла блимають то зліва, то справа від військового, одним доторком перетворюючи пісок на скло і спалахуючи зі швидкістю, від якої нікому не втекти. Убивчі лазери вже не граються з ним і вражають у ціль, б’ючи у шолом, в серце й пах жаром усіх зірок. Його костюм яскраво дзеркалить, змінюючись кожної мілісекунди, аби збігатися із кольорами атаки. Чоловіка оточує гало із розпеченого повітря. Розжарені мікросхеми пищать від непомірних перевантажень, вибудовуючи силове поле завтовшки один мікрометр для захисту тіла від жару.
Кассад долає останні двадцять метрів, за допомогою підсилювачів перестрибуючи бар’єри розплавленого кришталю. Зусібіч вибухи, він падає, а тоді знову зривається. Броня повністю жорстка. Він — лялька у лапах вогню.
Бомбардування припиняється. Полковник стає на коліна, а тоді на ноги. Він дивиться на фасад Кришталевого моноліту, та мало що бачить, окрім полум’я і тріщин. Щиток розтріскався і тепер уже непотрібний. Чоловік піднімає його, вдихає дим з іонізованим повітрям, а відтак входить у гробницю.
Імпланти сповіщають, що інші пілігрими шукають його по своїх каналах. Він їх усі закриває. Знімає шолом і йде у темряву.
Тут одна зала, велика, квадратна і темна. Він підводить очі; по центру на сотню метрів угору шахта відкривається в розтрощене небо. На десятому поверсі, в шістдесяти метрах від нього, чекає якийсь силует, оповитий полум’ям.
Кассад закидає зброю на плече, бере шолом під пахву, підходить до великих спіральних сходів посеред шахти і рушає вгору.
— Ви поспали? — поцікавився Лі Гант, коли ми ступили в телепорт-приймальню «Крон».
— Так.
— Сподіваюся, сни хоч були приємні? — уточнив Гант, навіть не приховуючи свого сарказму або ж ставлення людини до сонька, поки такі, як він, крутили коліщатка врядування та підпомагали сильним цього світу.
— Та де там, — озирнувся я, піднімаючись широкими сходами до банкетних ярусів.
У Мережі, де кожне провінційне містечко будь-якої країни на будь-якому континенті, здається, могло похвалитися власним чотиризірковим рестораном, де істинних гурманів можна було нарахувати з кільканадцять мільйонів, а їхні смаки вдовольняли екзотичні наїдки з двохсот планет, навіть у Мережі, розпещеній кулінарними тріумфами та успішними закладами харчування, «Крони» стояли осібно.
Розташований на одному з дюжини найвищих дерев світу, цей ресторан займав кілька акрів його гілок у верховітті на висоті щось із півмилі над поверхнею землі. Сходи, по яких ми здіймалися разом із Гантом, мали тут чотири метри завширшки та губилися серед неозорого проспектного гілля під пристовбуровим листям завбільшки з вітрила — освітленим прожекторами в прогалинах крони, — крутішим та масивнішим від більшості гірських схилів. У горішньому гіллі «Крон» налічувалося зо два десятки банкетних платформ, чиї статусність і привілейованість зростали з висотою дерева та статками і впливовістю їхніх завсідників. Впливовістю особливо. У суспільстві, де мільярдерів було як маку і де вечеря у «Кронах» могла потягнути на тисячу марок і все одно лишатися доступною мільйонам, головним арбітром, який вказував на ваше розміщення і привілеї, залишалася влада — валюта, яка завжди в ціні.
Вечірня зустріч мала відбутися на найвищому ярусі — широкій вигнутій платформі, виготовленій із яз-дерева (оскільки нога людини не повинна торкатися дерева М’юїра), звідки можна було побачити присмеркове лимонне небо, безмежжя крон трохи нижчих дерев, що тягнулися аж до неблизького обрію, дивні помаранчеві вогні деревних помешкань храмовників та їхніх молитовень, які прозирали в далекій зелені верховіть, і бурштиново-брунатну стіну тихошелесного лісу. На вечерю зібралося біля шістдесяти осіб. Я впізнав сенатора Колчева, чиє біле волосся виблискувало під японськими ліхтарями, а також радника Альбедо, генерала Морпурґо, адмірала Сінґха, голову Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, спікера Речі Спільної Ґіббонса, ще дюжину сенаторів, представників таких впливових світів, як Сьома Дракона, Денебі-Драй, Нордгольм, Фудзі, обидва Ренесанси, Метаксас, Мауї-Заповітна, Хеврон, Нова Земля та Іксіон, а також гурт дрібніших політиків. Тут же перебував і блискучий у своєму оксамитовому однострої темно-червоної барви артист-акціоніст Спенсер Рейнолдс, але інших митців якось я не зауважив. Щоправда, із протилежної сторони людної платформи я розгледів Тайріну Вінґрін-Фіф. Ця видавчиня, котра змінила книжкову ниву на філантропію, виділялася в натовпі своєю вечірньою сукнею, яка складалася з тисяч шкіряних пелюсток, не товстіших від шовкової нитки, а її бразолійне волосся завмерло у злеті високої хвилі. З іншого боку, її убір — усього лишень оригінальна модель від «Тедекаї», макіяж був різким, але не інтерактивним, та й назагал жінка виглядала набагато скромніше, ніж зазвичай якихось п’ятдесят чи шістдесят років тому. Я рушив у її напрямку навпрошки через вир гостей, котрі раз по раз вирушали в рейди по численних барах передостаннього ярусу та чекали на офіційне запрошення до столу.
— Джозефе, любий, — гукнула Вінґрін-Фіф, коли мені лишалося до неї пару ярдів, — а яким же дивним вітром занесло на цей нудний вечір тебе?
Я всміхнувся у відповідь і запропонував їй келих шампанського. Із вдовою та спадкоємицею видавничої імперії, законодавицею літературної моди ми познайомилися торік під час її тижневих відвідин мистецького фестивалю на Есперансі чи не лише завдяки моїй дружбі з такими іменитими діячами Всемережжя, як Салмуд Бреві III, Міллоном Де-Га-Вром та Рітметом Корбе. Тайріна була динозавром, що відмовлявся вимирати; якби не макіяж, її зап’ястки, долоні та шия мали би світитися голубим кольором через численні курси терапії Поульсена; десятки років вона провела у короткочасних міжзоряних круїзах або ж нечувано коштовитій кріогенній дрімоті на спа-курортах, що були надто ексклюзивними, аби мати власні назви. Як результат, Тайріна Вінґрін-Фіф залізною хваткою тримала світське життя під своїм контролем уже понад три століття і ні на мить не збиралася її послаблювати. Із кожним двадцятирічним сном її статки зростали, а ім’я перетворювалося на все п’янкішу легенду.
— Ти й досі живеш на нуднющій планеті, куди я літала торік? — запитала вона.
— На Есперансі? — підказав я, усвідомлюючи, що вона прекрасно знала другорядні планети, на яких мешкали всі важливі митці. — Ні, схоже, що я поки тимчасово переїхав на ЦТК.
Пан-Вінґрін-Фіф скривилася. Бічним зором я помітив, що довкола зібралося восьмеро-десятеро гульвіс, котрі пильно ловили кожне наше слово, намагаючись зрозуміти, хто цей зухвалець-молодик, який зміг потрапити на її низьку орбіту.
— Яке ж страхіття це має бути для тебе, — промовила Тайріна, — втрапити у світ ділків та урядових бюрократів! Сподіваюся, ти незабаром звідти втечеш?!
Я підняв тост на її честь.
— Хотів у вас спитати, — своєю чергою поцікавивсь я, — чи це бува не ви редагували Мартіна Силена.
Спадкоємиця видавничої імперії опустила свій келих і прикипіла до мене крижаним поглядом. На секунду я уявив двобій сталевих вольових жінок: Вінґрін-Фіф та Міни Ґледстон. Здригнувшись, я став чекати на відповідь.
— Серденько, — проказала вона, — це ж така древня історія. Навіщо тобі забивати свою прекрасну юну голівоньку таким допотопним мотлохом?
— Мене цікавить Силен, — пояснив я. — Його поезія. Просто цікаво, чи ви досі підтримуєте з ним зв’язок.
— Джозефе, Джозефе, Джозефе, — несхвально засокотіла пан-Вінґрін-Фіф, — про небораку Мартіна ніхто нічого не чув уже багато десятиріч. З того діда вже порох мав би сипатися!
Я не став говорити про те, що в часи її редакторської співпраці з Силеном вона була набагато старша від нього за віком.
— Дивно, що ти про нього згадав, — правила вона далі. — У моїй старій конторі, в «Транслінії», кажуть, що вони подумують про перевидання деяких книг Мартіна. Навіть не знаю, чи вони зв’язувалися з його спадкоємцями.
— «Вмирущу Землю»? — згадав я ностальгійні романи поета про Стару Землю, що так добре продавалися багато років тому.
— Як не дивно, але ні. Здається, вони мали на увазі перевидання його «Пісень», — Тайріна розсміялася і дістала сигарету з марихуаною у довгому мундштукові з чорного дерева. Хлопець із її почту поквапився клацнути запальничкою. — Такий химерний вибір, — додала вона, — враховуючи, що за його сердешного життя ніхто цих «Пісень» не читав. Що ж, я завжди казала: нічого так не вдихає в кар’єру митця другого життя, як трошки смерті та забуття.
Жінка розсміялася. Дрібні смішки дзвеніли, ніби металеве кайло відлунювало від скелі. Зо півдесятка людей навколо сміялося разом із нею.
— На вашому місці я би переконався, що Силен мертвий, — проказав я. — А «Пісні» читалися би краще, якби він їх дописав.
Тайріна Вінґрін-Фіф подарувала мені дивний погляд. У шарудінні листя прозвучав заклик до столу, Спенсер Рейнолдс запропонував матроні свою руку, і всі люди поквапилися по сходах на останній ярус, вперед до зірок. Допивши свій келих, я лишив його на поручнях і приєднався до всієї отари.
Щойно ми всілися за стіл, прибула Директриса зі своїм ескортом і виголосила коротке слово, певно, двадцяту промову за сьогодні, не рахуючи ранкового виступу в Сенаті та по Мережі. Основною метою цієї доброчинної вечері був збір коштів для Фонду допомоги Армаґасту, але Ґледстон дуже швидко з’їхала на тему війни та необхідності її завзято й ефективно продовжувати на фоні єднання очільників усіх учасників Всемережжя.
Поки вона говорила, я розглядав світ за перилами. Лимонне небо стужавіло до тропічних шафранових присмерків, настільки густих, що здавалося, ніби хто запнув краєвид перед очима рясною синьою фіранкою. Божегай мав шість невеличких супутників, п’ять із яких було видно на цій широті, і саме чотири хутко неслися небосхилом поміж тільки-но явлених зірок. Тутешнє повітря перенасичували кисень, що майже п’янив, і багаті аромати вогкої рослинності, які нагадали мені про ранковий візит на Гіперіон. Але ні «емтешки», ні екранольоти, ні літальні апарати будь-яких інших конструкцій не були дозволені на Божегаї. Нафтохімічні викиди та термоядерні вихлипи ніколи не забруднювали цих небес, а через відсутність міст, транспортних магістралей та електричного освітлення зірки горіли не менш яскраво, ніж японські ліхтарі та фотосфери на гіллі та стовпах.
Після заходу сонця знову здійнявся легіт, і тепер усе дерево ледь хиталося: здавалось, що широка платформа ніби погойдується на невисоких хвилях. У далеких кронах я міг роздивитися мерехтливі вогники, багато з яких належали «апартаментам» — тільки незначну їхню частину винаймали самі храмовники, решту ж можна й собі було додати до екстравагантної, мультипланетарної телепорт-резиденції, якщо вам не тиснула кишені стартова ціна оренди, яка починалася з мільйона марок.
Тамплієри не марудилися рутинною роботою в «Кронах» або агенціях нерухомості, вони просто встановили строгі, непорушні правила та екологічні норми для будь-якого такого бізнесу і заробляли на цьому сотні мільйонів марок. Мені згадався їхній міжзоряний круїзний корабель «Іґґдрасіль» — кілометрове дерево, вирощене в найсвятішому лісі планети, оснащене генераторами сингулярності рушія Гокінґа та захищене найскладнішими полями-перепонами і силовими полями ергів, які тільки можна було встановити на транспортний засіб. Це було абсолютно незбагненно, що тамплієри таки погодилися відправити «Іґґдрасіль» разом з евакуаційними силами, які послужили прикриттям для вторгнення Збройних сил.
І як це часто трапляється із цінними речами, використаними з нечистою метою, «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті Гіперіона чи то під час атаки Вигнанців, чи то третьою, поки ще не знаною силою. Що про це думали тамплієри? Яка уявна ціль могла їх змусити офірувати один із чотирьох на цілий світ кораблів-дерев? Чому його капітан — Гет Мастін — став одним із сімох учасників прощі до Ктиря? Щоби потім зникнути, перш ніж буєр дістався до хребта Вуздечка на берегах Трав’яного моря?
Дідько, вже стільки питань, а війна триває лише пару днів.
Міна Ґледстон покінчила зі своїми репліками і запросила всіх насолоджуватися прекрасною вечерею. Я чемно поплескав їй у долоні й махнув офіціанту, щоби той освіжив мій келих вина. На перше подавали класичний салат а-ля ампір, і за нього я взявся з ентузіазмом. Мені раптом спало на думку, що я нічого не їв від самого сніданку. Настромивши на виделку галузочку хрінниці, я пригадав генерал-губернатора Тео Лейна, який на тлі тихої мжички у ляпіс-лазуровому небі Гіперіона при мені поглинав грудинку і яєчню в копченому оселедці. «Невже це був сон?»
— А що ви думаєте про війну, пан-Северне? — спитав артист-акціоніст Рейнолдс.
Він сидів за протилежним краєм стола, але не зовсім навпроти мене. Його голос було добре чутно. Я помітив, як на своєму місці, за три крісла праворуч, повела бровою в моєму напрямку Тайріна.
— А що можна про неї думати? — пригубивши вина, непоганого, але все ж такого не схожого на французьке бордо з моїх спогадів, відповів я питанням на питання. — Війна не потребує вашої опінії, лише виживання.
— Навпаки, — не погодився Рейнолдс, — як і багато інших речей, переосмислених людиною після Гіджри, війна зараз за один крок від того, щоби перетворитися на вияв мистецтва.
— Вияв мистецтва, — зітхнула жіночка з короткою каштановою стрижкою. Інфосфера підказувала, що це пан-Зюдетта Ш’єр, дружина сенатора Ґабріеля Федора Колчева і самостійна впливова політична фігура. Сьогодні пан-Ш’єр прикрашали синьо-золота сукня із грезету-ламе та вираз непідробного зачудування на обличчі. — Війна — вияв мистецтва! Пан-Рейнолдсе, який дивовижний концепт!
Спенсер Рейнолдс був трохи нижчий від середньостатистичного чоловіка Мережі, але набагато вродливіший. Кучеряве, хоч і куце волосся. Забронзовіла під лагідним сонцем шкіра, трохи підзолочена легким шаром фарби для тіла. Його одяг та аРНКсесуари могли похвалитися кричущою дорожнечею, без зайвої екстравагантності. Манери митця промовляли про те, що він розслаблений та впевнений у собі — такими мріяли бути всі чоловіки, але рідко кому щастило похвалитися цими рисами наяву. Ніхто не оспорював його дотепності, не ставив під сумнів щирості уваги до інших, а його почуття гумору вважалося легендарним.
Цього сучого сина я незлюбив із першого погляду.
— Абсолютно все є виявами мистецтва, пан-Ш’єр, пан-Северне, — всміхнувся Рейнолдс. — Або ж мусить ним стати. Ми вже незворотно пройшли точку, після якої війну аж ніяк не можна розглядати банальним і непоштивим засобом проектувати політику альтернативними методами.
— Дипломатію, — з-під лівої руки Рейнолдса озвався генерал Морпурґо.
— Перепрошую, генерале?
— «Дипломатію», — повторив той, — і не «проектувати», а «поширювати».
Спенсер Рейнолдс манірно відвісив поклон. Зюдетта Ш’єр і Тайріна тихо посміялися. Проекція радника Альбедо нахилилася вперед справа від мене і проказала:
— Здається, фон Клаузевіц[22]?
Я глянув на радника. Переносний проектор, більше схожий на блискуче павутиння, ширяв у гіллі позаду нього метрів за два. Ілюзії бракувало тієї бездоганності, якою вона могла похвалитися в Будинку уряду. І все одно її якість значно перевершувала будь-яку приватну голограму, що мені її доводилося бачити.
Генерал Морпурґо кивнув у сторону представника Корду.
— Байдуже, — озвалася Ш’єр. — Сама ідея війни як мистецтва просто геніальна.
Я доїв салат, і чоловік-офіціант вихопив у мене порожню тарілку, підмінивши її на полумисок темно-сірого супу, що мені його не вдалося ідентифікувати. Він мав аромат диму, який відгонив цинамоном та морем, і загалом добре смакував.
— Війна — бездоганний засіб самовираження митця, — завівся Рейнолдс, вимахуючи столовим кувертом під салат, ніби диригентською паличкою. — I не тільки для... ремісників, котрі вивчали так звану науку війни, — він усміхнувся Морпурґо та іншому офіцеру Збройних сил праворуч від нього і не дав їм часу бодай задуматися про свої слова: — Тільки той, хто воліє здолати зором бюрократичні межі тактики і стратегії, а також звироднілої волі до «перемоги», ладен майстерно опанувати настільки складним засобом самовираження, яким є сучасна війна.
— Звиродніла воля до перемоги? — перепитав офіцер ЗСГ.
Інфосфера нашептала у вухо, що це був капітан II рангу Вільям Аджунта Лі, герой морської війни під час протистояння на Мауї-Заповітній. Він виглядав молодо, років на п’ятдесят п’ять, а його звання підказувало, що своєю молодістю Аджунта Лі завдячував радше міжзоряним подорожам, аніж Поульсену.
— Звісно, звиродніла, — розсміявся Рейнолдс. — Невже ви вважаєте, що скульптор мріє завдати поразки глині? Невже маляр нападає на полотно? Та й візьміть хоча б яструба Томаса — хіба він штурмує небо?
— Орли повимирали, — пробурмотів Морпурґо. — Краще би вони його штурмували. Те небо їх зрадило.
Рейнолдс звернувся до мене. Офіціанти прибрали салат, про який Спенсер уже давно забув, і тільки-но принесли йому суп, котрого я вже доїдав.
— Пан-Северне, ви ж митець... щонайменше — ілюстратор, — промовив він. — Будьте ласкаві, поможіть розтлумачити цим людям, що я маю на увазі.
— Мені не відомо, що ви маєте на увазі, — в очікуванні наступної страви я постукав пальцем по винному келиху. І мені його миттю наповнили. За двадцять футів, у голові стола, я чув регіт Ґледстон, Ганта і кількох членів правління Фонду допомоги.
Моє невігластво Спенсера Рейнолдса не подивувало.
— Для того, щоб наш рід сягнув істинного саторі[23], щоб він ступив на новий щабель свідомості й еволюції, проголошений у наших численних філософіях, геть усі грані людської діяльності повинні спрагло линути до мистецтва.
Генерал Морпурґо надовго допався до келиха і нарешті рохнув:
— Я так припускаю, що до цих граней долучені і такі фізіологічні процеси, як харчування, розмножування і випорожнення?
— Ці процеси особливо! — вигукнув Рейнолдс. Він розвів руки, намагаючись охопити цим жестом увесь довгий стіл із його багатством наїдків. — Усе, що постає перед вашим поглядом, — це тваринна потреба в перетворенні мертвої органіки на енергію, ниций учинок, що полягає в глитанні іншого життя. От тільки в «Кронах» цей процес перетворили на мистецтво! Ну, а грубий, звіриний процес відтворення вже давно поступився місцем справжньому танцю людських істот. Винищення просто зобов’язане перетворитися на поезію!
— Я подумаю над цим наступного разу, коли піду у сральник, — заявив у відповідь Морпурґо.
Тайріна Вінґрін-Фіф розсміялася і звернулася до чоловіка в червоному та чорному, котрий сидів праворуч від неї:
— Монсеньйоре, ваша церква... католицька, ранньохристиянська, правда ж?.. От у вас хіба не існує ніякої захопливої древньої доктрини про те, що людство має досягнути такого собі вивищеного еволюційного статусу?
Ми всі крутнули голови до маленького тихого чоловічка в чорній сутані і химерній шапочці. Монсеньйор Едуар, представник практично забутої ранньохристиянської секти, що зараз гибіла на планеті Пацем і ще в кількох колоніях, опинився в переліку запрошених осіб завдяки участі у Фонді допомоги Армаґасту. Аж до цього моменту він собі спокійно сьорбав суп. На його обличчі, зморщеному від багаторічних турбот і перебування просто неба, читалося легке здивування:
— Власне, так, — одказав він. — В ученнях святого Тейяра йдеться про еволюцію в напрямку точки Омега[24].
— А ця ваша точка Омега схожа на концепцію практичного саторі в дзен-гностицизмі? — поцікавилася Зюдетта Ш’єр.
Монсеньйор Едуар замислено поглянув у свій суп, ніби зараз він мав для нього більше значення, ніж ця розмова.
— Я би так не сказав. Святий Тейяр відчував, що все живе на світі, всі рівні органічної свідомості є плановою еволюцією, що має увінчатися абсолютним злиттям із Божественним, — він трохи спохмурнів. — За останні вісімсот років погляди Тейяра зазнали певних змін в інтерпретації, але червоною ниткою по них все одно проходить віра в те, що Ісуса Христа ми вважаємо втіленим прикладом того, як абсолютний інтелект може виглядати в людському плані існування.
Я прокашлявся:
— Здається, про гіпотезу Тейяра багато писав єзуїт Поль Дюре?
Монсеньйор Едуар нахилився вперед, аби визирнути з-за Тайріни, і подивився мені прямо в очі. На його цікавому обличчі читався подив.
— Власне, так. Але я приголомшений тим фактом, що ви знайомі з працями отця Дюре.
Я не відвів погляду від чоловіка, який колись дружив із Дюре, навіть заславши єзуїта-апостата у вигнання. А ще подумав про іншого біженця із Нового Ватикана, молодого Лінара Гойта, чий холодний труп лежав у Гробниці часу, поки паразитична хрестоформа з мутованим ДНК як Дюре, так і його самого виконувала свою похмуру ціль воскресіння. І як та мерзенна хрестоформа вписувалася в погляди Тейяра і Дюре про неминучу, милостиву еволюцію в Божественне?
Вочевидь, Спенсеру Рейнолдсу здалося, що він надто довго випускає ініціативу бесіди зі своїх рук.
— Я хотів сказати, — у глибокому голосі артиста потонули всі інші розмови за половиною столу, — що війна, подібно до релігії чи будь-якої іншої людської діяльності, яка скеровує та зорганізовує людську енергію в таких масштабах, просто зобов’язана позбутися інфантильної одержимості буквалізмом Ding an sich[25], що ми його зазвичай із такою рабською догідливістю виражаємо через «цілі», та розкошувати в мистецькому вимірі власного доробку. Мій найновіший проект...
— А яка ціль вашого культу, монсеньйоре Едуаре? — запитала Тайріна Вінґрін-Фіф, перехопивши діалогічного м’яча в Рейнолдса, навіть не підвищивши голосу і не перевівши погляду з клірика.
— Допомогти людству пізнати Бога і служити йому, — відповів священик, докінчивши свій суп одним вражаючим сьорбом. Маленький старожитній церковник перевів погляд трохи далі і вперся очима в проекцію радника Альбедо. — Подейкують, раднику, що ТехноКорд переслідує напрочуд схожу мету. Ви справді намагаєтеся побудувати власного Бога?
Усмішка Альбедо мала ідеальний розрахунок: дружня і без найменшого натяку на поблажливість.
— Ні для кого не таємниця, що елементи Корду століттями працюють над хоча б теоретичною моделлю так званого штучного інтелекту, що залишить далеко позаду наші вбогі інтелекти, — Альбедо розвів руками, ніби виправдовувався. — Навряд чи це можна назвати спробою створити Бога, монсеньйоре. Радше — дослідним проектом, що покликаний дослідити можливості у сферах, де першопрохідцями були ваш святий Тейяр та отець Дюре.
— Але ж ви переконані, що власну еволюцію можна впорядкувати і вивести на вищий рівень свідомості? — озвався капітан II рангу Лі, уважний слухач, герой та військово-морський звитяжець. — Сконструювати абсолютний інтелект у спосіб, аналогічний тому, в який ми колись сконструювали з кремнію та мікрочипів ваших примітивних пращурів?
Альбедо розсміявся.
— Боюся, нічого настільки простого й грандіозного. Ну, і коли ви, капітане, звертаєтеся до мене на ви, не забувайте, будь ласка, що я лишень одна з численних особистостей у сукупності інтелектів, не менш розмаїтих, ніж люди на цій планеті... та й у всій Мережі. Корд не є монолітним. І в ньому існують численні табори прибічників різних філософій, думок, гіпотез (якщо хочете, називайте їх релігіями) не згірш від усякої розмаїтої громади, — він склав руки, немовбито насолоджувався тільки йому зрозумілим жартом. — Особисто я вважаю пошуки Абсолютного Інтелекту різновидом хобі, а не віровизнанням. Все одно що складання моделей кораблів у пляшках, капітане, або дискусію про кількість янголів, що вмістяться на краєчку голки[26], монсеньйоре.
Усе товариство, крім щиро насупленого Рейнолдса, котрий, безсумнівно, намагався зараз придумати, як повернути плин розмови у своє русло, ґречно посміялося.
— А як щодо чуток, згідно з якими Корд, намагаючись віднайти Абсолютний Інтелект, побудував ідеальну копію Старої Землі? — спитав я, приголомшений із власного запитання.
Усмішка Альбедо навіть не ворухнулася, дружній погляд не дав слабинки, але на якусь наносекунду його проекцією таки пробігла хвиля чогось. Чого? Шоку? Люті? Веселощів? Я не мав жодного уявлення. Протягом тієї вічної секунди він міг вийти зі мною на зв’язок приватним каналом, передати неймовірний обсяг інформації через мій власний лінк із ТехноКордом або ж невидимими коридорами, що ми їх собі зарезервували в лабіринтах інфосфери, яку людство вважало такою простою. Він міг мене просто вбити, скориставшись своїм службовим становищем та відшукавши спільну мову хай із якими кордівськими богами, що управляли середовищем для такої свідомості, як моя. Не складніше, ніж директорові інституту наказати котромусь із лаборантів ввести смертельну дозу анестезії докучливій піддослідній мишці.
Бесіда зупинилася за всім столом. Навіть Міна Ґледстон із її вкрай важливими особами у почті зиркнули в наш бік.
Обличчя радника Альбедо розтягнулося в іще більшому посміху:
— Ну й химерні ж чутки бувають! От скажіть мені, пан-Северне, невже хтось... особливо такий організм, як Корд, що його ваші власні коментатори обізвали «безтілесним кодлом мізків, програм-дезертирів, які повтікали зі своїх мереж, тільки аби видлубувати інтелектуальний пух із неіснуючих пупків»... невже хтось здатен побудувати ідеальну копію Старої Землі?
Я поглянув на проекцію, крізь проекцію, вперше усвідомивши, що його страви та куверти також були проекцією. Поки ми говорили, він весь час їв.
— І, — вочевидь, щиро розважений, продовжував він, — хіба пліткарям не спадало на думку, що «ідеальна копія Старої Землі» мала би бути Старою Землею в усіх своїх функціях? Яку гіпотетичну користь можна стягнути з дослідження теоретичних можливостей прогресивної матриці штучного інтелекту?
Коли я не відповів, над усім центром стола запанувала ніякова мовчанка.
— Я би сказав, — прокашлявся монсеньйор Едуар, — що якби... е-е... суспільство могло створити точну копію будь-якої планети (й особливо такої, що чотириста років тому була знищена), то йому би не потрібно було шукати Бога. Воно б само було Богом.
— Авжеж! — реготів Альбедо. — Такі безглузді чутки, але ж наскільки прекрасні! Безперечно, прекрасні!
Діру-мовчанку затягнуло розслабленими смішками. Спенсер Рейнолдс заходився розповідати про свій наступний проект: намагання координувати спроби самогубців покінчити із життям, стрибаючи з мостів на добрих двох десятках планет перед камерами Речі Спільної, — але вся увага дісталася Тайріні Вінґрін-Фіф, котра обвила рукою монсеньйора Едуара та припрошувала його відвідати нудистську вечірку в її плавучому замку на Морі Безкрайому після вечері.
Я помітив, як на мене витріщався радник Альбедо, і вчасно розвернувся, щоби запримітити допитливі погляди Лі Ганта й Директриси, після чого крутнувся на місці, зустрічаючи офіціантів, котрі вже несли срібні таці з основною стравою.
На вечірку голяка у басейні Тайріни я не пішов. Як і Спенсер Рейнолдс, котрого я бачив востаннє, коли він про щось відверто гомонів із Зюдеттою Ш’єр. Не знаю, чи вдалося Тайріні спокусити монсеньйора Едуара.
Вечеря ще не добігла кінця, представники правління Фонду допомоги виступали з короткими промовами, і чимало владних сенаторів уже почали нервово метушитися, коли до мене зашепотів Лі Гант, повідомляючи, що супровід Директриси ладнається йти туди, де була потрібна моя присутність.
Годинник показував 23:00 за стандартним часом Мережі, тож я припустив, що товариство повертається до Будинку уряду, та коли я ступив крізь одноразовий портал — останнім з гурту, після мене в ар’єргарді йшла тільки преторіанська гвардія[27], — то на власне зачудування опинився в коридорі, що мав кам’яні стіни, самотнім оздобленням яких були тільки видовжені вікна з марсіянським світанком за ними.
Технічно Марс не входив до складу Мережі; найдавнішу позаземну колонію людства навмисне лишили складною для подорожування. Прочани дзен-гностики, які мандрували до Гори Наставника на рівнині Еллада[28], мусили телепортуватися на Станцію Домашньої системи і вже потім катерами з Ґанімеда чи Європи добиратися до Марса[29]. Незручності забирали всього кілька годин, але в суспільстві, де буквально все розташовано в десятьох кроках від тебе, ця процедура навівала відчуття жертовності та пригод. Інших людей, які б з професійних причин прагнули на Марс, окрім істориків та селекціонерів бренді-кактуса, не існувало. А з поступовим занепадом дзен-гностицизму впродовж минулого століття навіть паломництва значно порідшали. Усім було байдуже до Марса.
Тільки не Збройним силам. Попри те, що адміністрація ЗСГ розміщувалася на ЦТК, а їхні бази було розкидано по всій Мережі та Протекторату, планета Марс лишалася істинною домівкою для військовиків, в серці якої перебувало Командне училище «Олімп».
Невелике товариство політичних бонз уже чекало на невелике товариство бонз військових. І поки ці два гурти, зустрівшись, вирували, немов галактики під час зіткнення, я підійшов до вікна та визирнув назовні.
Коридор входив до комплексу, вирізаного у верхній частині схилу вулкана Олімп, і з висоти приблизно десяти миль, на якій ми зараз стояли, складалося враження, ніби ти можеш охопити єдиним поглядом усю планету[30]. З цієї перспективи весь світ і був стародавнім щитовим вулканом, а відстань ховала під’їзні шляхи, старе місто в його підніжжі та кипіла з лісами на плато Тарсіс[31], перетворюючи їх на карлючки червоного ландшафту. Він здавався незмінним від часів, коли сюди вперше ступила нога людини, яка проголосила цей світ територією Японії і зробила фотознімок на пам’ять.
Я спостерігав за сходом маленького сонця, думаючи про те, що це те саме сонце і насолоджуючись неймовірною грою світла на хмарах, що наповзали з темряви на безкінечний гірський схил. У цю мить до мене і підійшов Лі Гант.
— Директриса побачиться з вами після зустрічі, — він передав мені два альбоми, які з Будинку уряду йому привіз один із асистентів. — Ви ж усвідомлюєте, що все почуте й побачене на цій зустрічі — державна таємниця?
Як на мене, це було не питання, а твердження, тому відповідати на нього я не став.
У кам’яній стіні відчинилися широкі бронзові двері, відтак ввімкнулися вказівні вогні, освітивши вкритий килимом пандус та сходи, за якими був розташований стіл Оперативного центру. Він розташовувався посеред великого, чорного приміщення, що могло слугувати масивною аудиторією, втопленою в абсолютній темряві, якщо не брати до уваги крихітного острівця світла. Помічники поквапилися всіх провести, а тоді, порозсувавши стільці, відступили назад і розчинились у тіні. Я неохоче розвернувся спиною до вранішнього сонця та рушив за своїми супутниками в яму.
Генерал Морпурґо із трійцею інших командувачів Збройних сил особисто вів нараду. Між тутешньою графікою та грубими ерзац-екранами й голограмами в Будинку уряду пролягали світлові роки. Ми справді перебували у велетенській аудиторії, що за потреби могла вмістити всі вісім тисяч курсантів і викладачів, але зараз чорнота над нашими головами повнилася голографіями рівня «омега» та діаграмами завбільшки з футбольне поле. На свій лад це лякало.
Як і зміст рапортів.
— Ми програємо у протистоянні в системі Гіперіона, — впрост заявив Морпурґо. — У кращому разі це все завершиться патовою ситуацією: ми не підпустимо Рою Вигнанців ближче, ніж на п’ятнадцять астрономічних одиниць до сфери сингулярності й телепорту, хоч нас постійно і турбуватимуть наскоки їхніх малогабаритних кораблів. У гіршому разі нам доведеться відступити на оборонні рубежі, евакуювавши перед тим флот та громадян Гегемонії, і віддати Гіперіон у руки Вигнанців.
— А де ж обіцяний нам нокаут? — поцікавився зі свого місця майже в голові схожого на ромб стола сенатор Колчев. — Де ж вирішальний наступ на Вигнанців?
Морпурґо прокашлявся, але зиркнув на адмірала Насіту, і той підвівся. Завдяки чорному однострою командира ВКС ЗСГ складалося ілюзорне враження, нібито в темряві плаває тільки його насуплене обличчя. Від однієї думки про це видиво мене пройняв напад дежавю, але я повернувся до обличчя Міни Ґледстон, освітленого різнокольоровими схемами воєнних дій, що висіли над її головою, ніби голоспектральна версія знаменитого дамоклевого меча, і заходився рисувати ескізи. Альбом поки що я відклав, натомість узявся за світлове перо і гнучкий аркуш ерзац-екрана.
— По-перше, ми мусили обмежити надходження розвідданих, — розпочав Насіта, і графіки над ним змінилися. — Розвідувальні зонди і стратегічне рекогносцирування не спромоглися виявити істинної природи кожної одиниці міграційного флоту Вигнанців. Як наслідок, ми значною мірою серйозно недооцінили реальної бойової моці цього конкретного Рою. Наші спроби пробитися крізь його захисні порядки тільки за допомогою дальніх винищувачів та факельників принесли гірший результат, ніж ми сподівалися.
По-друге, необхідність утримувати в системі Гіперіона надійний оборонний периметр такої величини поставили відповідні оперативні з’єднання та об’єднання в такі умови, що станом на зараз виділити належний корабельний ресурс під наступальні дії виявилося неможливим.
— Адмірале, — перебив його Колчев, — я правильно вас зрозумів: ви маєте на увазі, що наявних кораблів недостатньо для виконання завдання і знищення Вигнанців чи бодай відбиття їхньої атаки на систему Гіперіона?
Насіта прикипів поглядом до сенатора, і мені пригадалися картини, на яких самураї були намальовані за мить до того, як їхній смертоносний меч покине піхви.
— Правильно, сенаторе.
— Але ж під час наради воєнного кабінету один стандартний тиждень тому ви запевняли нас, що цих ваших двох з’єднань цілком досить для захисту Гіперіона від вторгнення чи знищення, а також — для того, щоби завдати нищівного нокауту цьому Рою Вигнанців. То що ж сталося, адмірале?
Насіта випростався на повен зріст — зріст, більший, ніж у Морпурґо, але все ж таки менший від середньо-статистичного показника по Мережі — і зиркнув на Ґледстон.
— Пан-Директрисо, я пояснив ті змінні, що їх наново потрібно врахувати в нашому плані бою. Мені повторити?
Правий лікоть Міни Ґледстон лежав на столі, голову вона сперла на руку, поклавши вказівний і середній пальці на щоку, підмізинний із мізинцем загнувши під долоню, а великий вмостивши вздовж лінії підборіддя. Вона була втомлена й уважна.
— Адмірале, — тихо відповіла вона, — попри те, що я вважаю запитання сенатора Колчева абсолютно доречним, мені здається, що ситуація, окреслена вами під час цієї наради і протягом попередніх сьогодні ж, дає цілком задовільну відповідь на нього, — вона розвернулася до Колчева: — Ґабріеле, ми помилилися в прогнозах. У кращому разі, задіяні сили ЗСГ забезпечать нам пат. Вигнанці підступніші, витриваліші і численніші від того, на що ми розраховували, — вона знову повернулася до Насіти: — Адмірале, скільки ще кораблів вам потрібно?
Насіта перевів подих — очевидно, що на такій ранній стадії він не чекав поставленого питання і це його збило з ритму. Обмінявшись поглядами з Морпурґо та рештою начальників штабів, військовий склав руки під животом, ніби директор бюро ритуальних послуг.
— Двісті кораблів, — відповів він. — Щонайменше двісті кораблів. Це мінімальна потреба.
Залом прокотилася хвиля шепоту. Я відірвав погляд від портрета. Усі, крім Ґледстон, щось упівголоса обговорювали та совалися на своїх місцях. За якусь секунду і я все зрозумів.
Весь бойовий флот Військово-космічних сил налічував заледве шість сотень. І звісно ж, кожен зореліт був безсовісно дорогим задоволенням. Небагато економічно потужних планет могли собі дозволити більше одного великого корабля для відкритого космосу. Та й навіть побудувати жменьку факельників, оснащених рушіями Гокінґа, означало зробити банкротом цілий колоніальний світ. Потужність кожного з них була страхітлива: ударний корабель міг знищити планету. Ескадра крейсерів та спін-есмінців здатна погасити сонце. Якби взяти всі зорельоти, зібрані в Гегемонії, зібрані в системі Гіперіона, та спрямувати їх у велику транспортну матрицю-телепорт ЗСГ, вони б могли винищити більшість зоряних систем Мережі. Аби знищити флот Ґленнон-Гайта та придушити його заколот раз і назавжди століттям раніше, знадобилося менше п’ятдесяти кораблів того типу, про який зараз просив Насіта.
Але реальною проблемою цього клопотання ставало те, що адмірал збирався в один момент зосередити в системі Гіперіона аж дві третини флоту Гегемонії. Я практично відчував, як ото відчуваю електричний струм, стурбованість політиків та відповідальних за проведення політики.
Тут прокашлялася сенатор Рішо з Ренесанс-Вектора:
— Адмірале, ми ж іще ніколи не концентрували стільки збройних сил в одному місці, правда?
Голова Насіти повернулася до неї так плавно, ніби була на підшипниках. Але його похмурість нікуди не ділася:
— Ми ще ніколи всім флотом не вели дій такої ваги, що стосувалися б майбутнього всієї Гегемонії, сенаторе Рішо.
— Так, я це розумію, — зітхнула Рішо. — Але моє питання полягає в іншому: чи цим ми не ослабимо захисту Мережі в інших місцях? Хіба це не якась моторошна рулетка?
Насіта пхикнув, і графіки за його спиною закрутилися-завертілися, розплившись у тумані та знову сплавившись разом. Перед нами відкрилася приголомшлива панорама галактики Чумацький Шлях, як вона виглядає з висоти над площиною екліптики; змінився кут, і ми вже мчимо на запаморочливій швидкості до одного з її спіральних рукавів, аж поки не проясняється голуба мережа телепортів — Гегемонія, неправильної форми золоте ядро, що запустило свою прорість і псевдоподії в зелений німб Протекторату[32]. Конструкція Мережі здавалася абсолютно випадковою і просто розчинялася в масштабах галактики... й обидва ці враження були точним відображенням реальності.
Раптом графіка посунулася, і всесвіт обмежився Мережею та колоніальними світами, для кращої перспективи розбавленими кількома сотнями зірок.
— Ось це позиції, на яких зараз перебувають компоненти нашого флоту, — пояснював адмірал Насіта. На фоні й трохи осторонь від зелені та золота умовних позначок з’явилося кількасот цяток яскравого оранжевого кольору, їх найгустіше скупчення зібралося навколо далекої зорі Протекторату, що я не одразу ототожнив із сонцем Гіперіона. — А це — криві руху Роїв Вигнанців за найсвіжішими даними, — виринула дюжина червоних ліній, позначки векторів і хвости з переходом у синю частину спектру — напрям польоту. Навіть із заданим мірилом вектор жодного з відображених Роїв не перетинався із простором Гегемонії, за винятком одного (великого), що збочував убік системи Гіперіона.
Я зауважив, що розташування сил ВКС часто відображало вектори Роїв, якщо не враховувати гуртування навколо військових баз та неспокійних планет типу Мауї-Заповітної, Брешії чи Кум-Ріяда.
— Адмірале, — випередила будь-який опис наявних позицій Ґледстон, — я припускаю, що ви взяли до уваги час на передислокацію флоту у разі, якщо загроза виникне в іншому місці на наших кордонах?
Сердитий вид Насіти трошки змінився — це можна було зарахувати як посмішку.
— Так, Директрисо, — поблажливо відповів він. — Якщо ви помітили, то найближчий до нас Рій, якщо не брати до уваги Вигнанців біля Гіперіона... — віртуальна картинка збільшилася і змістилася до червоних векторів над золотою хмаркою, що, я був певен, включала планети Небесну Браму, Божегай та Море Безкрає. Висновуючи з масштабу, загроза Вигнанців і справді була дуже далекою. — Ми фіксуємо напрям міграцій Роїв за збуреннями в просторі Гокінґа, які вловлюють сонари в Мережі та поза нею. Крім того, наші стратегічні зонди дуже часто верифікують розміри кожного Рою та напрям його руху.
— Як часто, адмірале? — поцікавився сенатор Колчев.
— Щонайрідше раз на пару років, — гаркнув адмірал. — Ви повинні розуміти, що час польоту складає багато місяців навіть на спін-швидкостях, і час-у-борг з нашої перспективи подекуди становить і дванадцять років.
— Враховуючи ці прогалини між спостереженнями, — не здавався сенатор, — як можна знати, де і в який момент перебуває той чи інший Рій?
— Рушії Гокінґа не брешуть, сенаторе, — голос Насіти не виражав геть ніяких емоцій. — Збурення в гокінґовому просторі імітувати неможливо. Ми спираємося на дані фактичного спостереження за реальним розташуванням сотень... а у випадку великих Роїв... навіть тисяч маршових сингулярностей. Як і у випадку зі «світлом+», затримок у передачі інформації про ефект Гокінґа та часу-в-борг не спостерігається.
— Так, — із таким же незворушним, як і в адмірала, голосом Колчев погодився з Насітою, — але раптом Рої подорожують на доспінових швидкостях?
— Повільніше від гіперсвітлових швидкостей, сенаторе? — по-справжньому всміхнувся Насіта.
— Так.
Я побачив, як Морпурґо і деякі інші військові похитали головами, ховаючи сміх. І тільки молодий капітан II рангу BMC ЗСГ Вільям Аджунта Лі уважно подався вперед із серйозним виразом обличчя.
— При досвітлових швидкостях, — з кам’яним обличчям відказав адмірал Насіта, — нашим праправнукам і справді доведеться потурбуватися, аби попередити про вторгнення Вигнанців своїх онуків.
Колчева ці слова не переконали. Він підвівся і тицьнув на дугу, по якій найближчий Рій віддалявся від Гегемонії вище Небесної Брами:
— Ну, а якби ось цей Рій збирався підійти до нас із вимкнутими рушіями Гокінґа?
Насіта зітхнув, очевидно, роздратований тим, як дрібнички відволікали увагу від предмета обговорення на зустрічі.
— Сенаторе, я вас запевняю, що якби цей Рій зараз вимкнув рушії Гокінґа і тут же повернув у бік Гегемонії, то до наших кордонів вони підійшли би, — Насіта кліпнув, звіряючись з імплантами та каналами зв’язку, — за двісті тридцять стандартних років. У прийнятті нашої сьогоднішньої ухвали цим фактором можна знехтувати, сенаторе.
Міна Ґледстон нахилилася вперед, і всі очі повернулися до неї. Я зберіг попередній ескіз у пам’яті ерзац-екрана і почав новий.
— Адмірале, мені здається, що головний клопіт усе ж таки полягає в тому, що ви нам пропонуєте безпрецедентний крок — концентрація сил у системі Гіперіона така, що ми фактично складаємо всі яйця в один кошик.
Люди за столом весело пожвавилися. Ґледстон славилася афоризмами, історіями та приповістками настільки давніми та забутими, що на ділі вони сприймалися як щось абсолютно нечуване. Це могла бути якраз одна з таких.
— То ми складаємо всі яйця в один кошик? — повторила вона.
Насіта ступив уперед і поклав руки на стіл, вп’явшись довгими пальцями в його край. І міць тих пальців відповідала силі духу цього маленького чоловіка. Він був однією з тих нечисленних особистостей, котрі командували іншими та домагалися покори без жодних зусиль.
— Ні, Директрисо, не складаємо, — не повертаючись, він змахнув рукою на монітор позаду й трохи вище від нього. — Час випередження підльоту навіть найближчих Роїв для того, щоб підібратися до Гегемонії, становить місяці лету на рушіях Гокінґа... А це три роки реального часу. Компонентам же нашого флоту (навіть якщо їх роздислоковано дуже широким фронтом, навіть якщо вони ведуть бій) потрібно менше п’яти годин на відступ та квантування в будь-яку точку Мережі.
— Але ж це тільки в тому разі, якщо флот у межах Гегемонії, — зауважила сенатор Рішо. — Колоній не можна лишати беззахисними.
Насіта знову махнув руками:
— Двісті бойових кораблів, потрібних нам для рішучої перемоги в системі Гіперіона, або походять із власне Мережі, або оснащені власним ресурсом корабля-стрибуна. Жодної флотської одиниці, приписаної до колоніальних світів, ми не займали.
Ґледстон кивнула.
— А раптом гіперіонівський портал буде знищено або захоплено силами Вигнанців?
Із того, як за столом засовалися люди, з похитування голів та зітхань я зрозумів, що вона торкнулася найболючішого питання.
Насіта віддав їй легкий уклін і рушив назад до невеликого підвищення, ніби це було саме те питання, на яке він чекав, а тому зрадів, що нарешті всім другорядним речам настав край.
— Прекрасне запитання, — промовив він. — На попередніх зустрічах ми зверталися вже до нього, але тепер поясню деталі.
По-перше, телепортів у нас із запасом. Зараз у системі перебуває щонайменше два кораблі-стрибуни, а з прибуттям підкріплення матимемо ще три. Вірогідність знищення всіх п’ятьох кораблів надзвичайно, надзвичайно мала... по суті, нікчемна, якщо взяти до уваги збільшення оборонного потенціалу з’єднання в системі.
По-друге, шанси Вигнанців захопити військовий телепорт неушкодженим, а потім ще й скористатися ним для проникнення в Мережу — нульові. Кожен корабель... кожна особа... що користується військовим телепортом, проходить ідентифікацію застереженими, шифрованими мікротранспондерами, чиї бази даних оновлюються щодень...
— А хіба Вигнанці не можуть зламати ці коди?.. Застосувати свої? — перебив його сенатор Колчев.
— Це неможливо, — Насіта міряв кроками своє маленьке підвищення, склавши руки за спиною. — Оновлення шифрів відбувається щоденно за методом Вернама[33] із застосуванням каналів «світло+». Координується Генштабом у Мережі...
— Перепрошую, — озвався я, дивуючись звучанню власного голосу в цьому приміщенні, — але сьогодні вранці я здійснив короткий візит у систему Гіперіона і не помітив жодних шифрів.
Голови порозверталися. Адмірал Насіта знову вдав із себе сову, крутнувши шиєю так, ніби вона в нього була на підшипниках, що рухалися абсолютно без тертя.
— І попри те, пан-Северне, — промовив він, — вас із пан-Гантом кодували інфрачервоні лазери, безболісно, без жодних інтрузивних втручань, як у відправній, так і в кінцевій точках телепортування.
Я кивнув, упродовж якоїсь миті вражений тим, що адмірал запам’ятав моє ім’я, аж поки не зрозумів, що він також мав імпланти.
— По-третє, — правив Насіта далі, ніби я й рота не відкривав перед цим, — якщо неможливе таки станеться і сили Вигнанців подолають наші захисні рубежі, захоплять телепорти неушкодженими, обійдуть безвідмовні системи шифрування переміщень і запустять невідому їм технологію, яку ми від них боронимо понад чотириста років... навіть у такому разі всі їхні зусилля будуть марними, оскільки весь рух військових засобів у напрямку Гіперіона відбувається через базу на Мадг’ї.
— Де? — пролунав хор голосів.
Я знав про Мадг’ю тільки з розповіді Брон Ламії про смерть її клієнта. І вона, і Насіта вимовляли цю назву по-особливому бридко та неприємно.
— На Мадг’ї, — повторив адмірал Насіта, тепер щиро всміхаючись, завдяки чому він виявився напрочуд схожим на хлопчака. — Не порпайтеся у власних комлоґах, пані та панове. Мадг’я належить до «чорних» систем, відсутніх в усіх каталогах і мапах телепортів. Ми її зарезервували саме для таких потреб. У цій системі тільки одна придатна для життя планета, що годиться лише для гірничо-видобувних робіт і для нашої бази. Мадг’я — останній оборонний редут. Варто військовим кораблям Вигнанців зробити неможливе, тобто прорвати наш захист та захопити портали на Гіперіоні, то єдиним місцем, куди вони зможуть потрапити, стане Мадг’я, де зосереджено значну кількість автоматизованих систем вогню, які контролюють абсолютно все, що входить у систему. Якщо Вигнанцям таки поталанить розв’язати цю задачу про квадратуру кола, так би мовити, і їхній флот переживе квантування в систему Мадг’ї, то вихідні портали автоматично самоліквідуються і ті зорельоти застрягнуть там, за багато років лету до Мережі.
— Так, — знову говорила сенатор Рішо, — але ж і наші кораблі також. Дві третини флоту лишиться в системі Гіперіона.
Насіта стояв наче за командою «вільно», широко розставивши ноги та склавши руки за спиною.
— Це правда, — погодився він. — Звісно, ми з командуванням об’єднаних штабів зважили наслідки цієї віддаленої... можна було би навіть сказати, «статистично неможливої»... події багато разів. Ризик нам видався прийнятним. Навіть якщо станеться неможливе, в нашому розпорядженні все одно буде понад двісті військових кораблів для захисту Мережі. У найгіршому разі ми втратимо Гіперіон, завдавши жахливого удару по Вигнанцях... що само по собі майже напевно відверне будь-яку майбутню агресію.
Але ми передбачаємо не такий хід подій. Із близьким підсиленням у двісті кораблів (упродовж наступних восьми стандартних годин) наші прогнози і прогнози Консультаційної ради штучних інтелектів свідчать, що вірогідність цілковитої поразки агресивного Рою Вигнанців при незначних втратах наших Збройних сил... становить дев’яносто дев’ять відсотків.
Міна Ґледстон повернулася до радника Альбедо, проекція якого в притлумленому світлі здавалася бездоганною.
— Раднику, я не знала, що це питання розглядала Консультаційна рада штучних інтелектів. Показник вірогідності в дев’яносто дев’ять відсотків переконливий?
— Цілком переконливий, Директрисо, — відповів Альбедо. — Вірогіднісний коефіцієнт становить дев’яносто дев’ять цілих дев’ятсот шістдесят дві тисячі сімсот дев’яносто чотири мільйонні відсотка, — усміх став іще ширший: — Цього має вистачити, щоби на короткотривалий час покласти всі яйця в один кошик.
Ґледстон залишилася серйозною:
— Адмірале, скільки, на вашу думку, триватимуть бойові дії після одержання вами підкріплень?
— Стандартний тиждень, Директрисо. Щонайбільше.
— Так мало? — вигнулася у подиві брова Ґледстон.
— Так, Директрисо.
— Генерале Морпурґо, якої думки про це Сухопутні сили?
— Ми згодні, Директрисо. Підкріплення необхідні, причому — негайно. Транспорти доставлять приблизно сто тисяч десанту і сухопутних військ для зачистки решток Рою.
— Впродовж семи стандартних днів або й швидше?
— Так, Директрисо.
— Адмірале Сінґх?
— Це абсолютно необхідно, Директрисо.
— Генерале Ван Зейдт?
Одного за одним Ґледстон оптувала начальників об’єднаних штабів та військовиків високого рангу, поцікавившись навіть думкою начальника Військового училища «Олімп», котрий аж наприндився від гордощів, що його думка має вагу. Один за одним усі давали свою беззастережну згоду.
— Капітане Лі?
Усі погляди звернулися в бік молодого офіцера морського флоту. Я помітив, як раптом скривилися та напружилися старші офіцери, і зрозумів, що молодий Лі був тут присутній на запрошення радше Директриси, ніж внаслідок ласки його командирів. В одному зі своїх давніших висловлювань, пригадав я, Ґледстон назвала молодого капітана Лі більш ініціативним та розумним, аніж деякі інші представники Збройних сил. Гадаю, після сьогоднішніх відвідин цієї зустрічі на кар’єрі чоловіка можна ставити хрест.
Капітан II рангу Вільям Аджунта Лі незатишно покрутився у своєму зручному кріслі.
— З усією повагою, Директрисо, але я всього-на-всього молодший офіцер Військово-морських сил і не маю компетенції радити у стратегічних питаннях.
Ґледстон навіть не всміхнулася, заледве кивнувши головою:
— Я ціную вашу позицію і певна, що командири, котрі зібралися тут, також. З іншого боку, я все ж таки просила би вас висловити свою думку з цієї нагальної теми.
Лі виструнчився. Якусь мить у його очах читався вираз рішучості та відчаю маленької, загнаної у глухий кут тваринки.
— Ну, коли я вже мушу дати коментар, то мав би сказати, що інстинктивно — і тільки інстинктивно, оскільки я не розуміюся на міжзоряній тактиці — я виступаю проти цих підкріплень, — Лі перевів подих. — Це суто військова оцінка, Директрисо. Політичний аспект оборони Гіперіона мені не відомий.
— Виходячи із суто військових аспектів, капітане, — похилилася вперед Ґледстон, — чому ви виступаєте проти?
Навіть за півстола я відчував палаючі погляди начальників об’єднаних штабів Збройних сил, що горіли, ніби лазер силою сто мільйонів джоулів, яким запалюють дейтерієво-тритієві сфери в стародавніх інерційно-термоядерних реакторах. І мене приголомшило те, що Лі не впав, не вибухнув, не зайнявся і не розплавився.
— Для військового, — з безнадією в погляді, проте рівним голосом відповів Лі, — двома найстрашнішими гріхами є розпорошення своїх сил і, як ви висловилися, Директрисо, складання всіх яєць в один кошик. У нашому випадку цей кошик навіть нам не належить.
Ґледстон кивнула і відкинулася на спинку крісла, вертикально склавши долоні та сперши на них підборіддя.
— Капітане другого рангу, — процідив Морпурґо, і я зрозумів, що слова справді можна випльовувати, — тепер, коли ми вже з радістю вислухали вашу... пораду... чи можу я поцікавитися: у вас є досвід боїв у відкритому космосі?
— Ні.
— Чи входили космічні битви у курс вашої підготовки, капітане другого рангу?
— Якщо не брати до уваги мінімального обсягу, необхідного для складання історичних дисциплін під час навчання у ВУО, то ні, не входили.
— Чи брали ви колись участь у будь-якому стратегічному плануванні на рівні, вищому від... нагадайте, капітане другого рангу, скільки там водних кораблів було під вашим командуванням на Мауї-Заповітній?
— Один.
— Один, — видихнув Морпурґо. — І великий, капітане другого рангу?
— Ні.
— Вас було призначено командиром цього корабля, капітане другого рангу? Ви заслужили на ту посаду? Чи, може, це сталося внаслідок мінливостей війни?
— Наш капітан загинув. Я був наступним у ланцюгу командування. Це відбулося під час вирішальної морської битви на Мауї-Заповітній і...
— Досить, капітане другого рангу, — Морпурґо повернувся спиною до героя війни і звернувся до Директриси: — Ви бажаєте ще раз нас опитати?
Ґледстон похитала головою.
Тут прокашлявся сенатор Колчев:
— Можливо, кабінету варто обговорити це питання у закритому режимі в Будинку уряду?!
— Нема потреби, — відповіла Міна Ґледстон. — Я вже вирішила. Адмірале Сінґх, ви разом з іншими начальниками об’єднаних штабів маєте дозвіл на передислокацію стількох одиниць флоту в систему Гіперіона, скільки вважаєте за потрібне.
— Так, Директрисо.
— Адмірале Насіта, протягом стандартного тижня після одержання вами належних підкріплень я чекаю на успішне завершення військових дій, — вона обвела поглядом стіл: — Пані та панове, я навіть не можу висловити, наскільки важливим для нас є контроль Гіперіона та остаточне розв’язання проблеми агресії Вигнанців, — вона підвелася і рушила до пандусу, що вів у темряву на наступний ярус. — Добраніч, пані та панове.
Коли Гант постукав у мої двері, була 04:00 година за часом Мережі та Центру Тау Кита. Три години після квантування додому я змагався зі сном. І вже було вирішив, що Ґледстон забула про мене та почав куняти, аж раптом почув той стук.
— У саду, — проказав Лі Гант, — і Бога ради, заправ сорочку в штани.
Коли я блукав темними стежками, чоботи шелестіли посипаною дрібною рінню доріжкою. Ліхтарі і фотосфери ледве світилися. Зірок у дворі видно не було через заграву нескінченних міст ЦТК, але біжучі вогні орбітальних станцій мерехтіли в небі, ніби нескінченне кільце світляків.
Ґледстон сиділа на залізній лаві біля місточка.
— Пан-Северне, — тихо промовила вона, — дякую, що погодилися зустрітись і перепрошую за пізню годину. Засідання уряду тільки-но скінчилося.
Я нічого не відповів і залишився стояти.
— Хотіла розпитати вас про вранішній візит на Гіперіон, — вона хіхікнула: — Вчорашній вранішній візит. Які у вас враження?
«Цікаво, що вона мала на увазі?» Мене не покидало враження, що в цієї жінки просто невситимий апетит до інформації, хай якої малозначущої.
— Я декого зустрів.
— О?
— Так. Доктора Меліо Арундеса. Він був... і є...
— ...другом доньки пан-Вайнтрауба, — закінчила за мене Ґледстон. — Дитини, котра живе у часі навпаки. Ви знаєте щось нове про її стан?
— Не зовсім, — відказав я. — Мало спав, і сон вийшов фрагментарним.
— А як пройшла зустріч із доктором Арундесом?
Я потер підборіддя несподівано змерзлими пальцями.
— Його дослідники кілька місяців чекають у столиці, — відповів я. — Вони можуть бути нашою останньою надією на те, аби зрозуміти природу подій у Гробницях часу. І Ктиря...
— Наші прогнози говорять, що прочан треба залишати самих, поки вони не зіграють своєї ролі, — пролунав голос Ґледстон у темряві. Здавалося, вона дивиться вбік, на потічок.
Раптом по мені прокотилася хвиля незбагненного, невблаганного гніву.
— Ну, отець Гойт свою роль уже «зіграв», — слова прозвучали різкіше, ніж я хотів. — Його можна було би врятувати, якби кораблю дозволили прилетіти до пілігримів. Арундес зі своєю командою могли би спробувати порятувати немовля — Рахіль, — навіть попри те, що їй залишилося кілька днів.
— Менше трьох днів, — поправила Ґледстон. — Щось іще? Якісь... особливі враження від планети чи флагмана адмірала Насіти?
Я стиснув й одразу розслабив кулаки:
— То ви не дозволите Арундесу летіти до Гробниць?
— Ні, не зараз.
— А як щодо евакуації цивільного населення з Гіперіона? Хоча би громадян Гегемонії?
— Станом на сьогодні можливості для цього відсутні.
Я хотів уже щось відповісти, але стримався.
— Жодних інших вражень, пан-Северне?
— Ні.
— Гаразд. Зичу вам доброї ночі і приємних снів. Узавтра може бути вкрай неспокійний день, але в якийсь момент я все одно хотіла би з вами обговорити ці ваші сни.
— Доброї ночі, — попрощався я, розвернувся на закаблуках і хутко покрокував до свого крила Будинку уряду.
У мороці своєї кімнати я ввімкнув сонату Моцарта і прийняв три піґулки трисекобарбіталу. Найпевніше, тепер у медикаментозній чмані я не бачитиму снів і мене не знайде примара Джона Кітса або ще більш невиразні привиди прочан. Значить, я розчарую Міну Ґледстон, що жодною мірою мене не засмучує.
Мені пригадався моряк Джонатана Свіфта — Ґуллівер — і його відраза до людства опісля його повернення з країни розумних коней, гуїгнгнмів[34], відраза до свого виду, на піку якої він перебрався ночувати до коней у стайні, щоби його могли заспокоювати їхні запах і присутність.
І вже перед самим сном мене навідала думка: «До дідька Міну Ґледстон, до дідька війну, до дідька Мережу!
Ну, і до дідька сни!»