Озброєні

— Я тут, унизу.

— АЛЕ Ж ТИ! ҐНОМ! Я ЩЕ НІКОЛИ…

— Стояти струнко, коли звертаєшся до шеф… началь… старшого за званням, — зробив зауваження Дуболом.

— У Сторожі немає ні ґномів, ні тролів, ні людей, — сказав Колон. — Просто вартові, зрозумів? Так каже капрал Морква. Звичайно, якщо хочеш до загону Щебня, виконувача обов’язків констебля Щебня…

— Я ЛЮБЛЮ ҐНОМІВ, — поспіхом уточнив Скрутножит. — ЗАВЖДИ ЛЮБИВ. ХОЧА У СТОРОЖІ ЇХ І НЕМАЄ, ВОНИ МЕНІ ВСЕ ОДНО ПОДОБАЮТЬСЯ, — трохи замислившись, додав він.

— Ти швидко вчишся, — похвалив Дуболом. — Зробиш собі кар’єру. Можна сказати, зад фельдмаршала вже в тебе в серветці. Кру-у-угом. Кроком руш!

— Це вже п’ятий доброволець, — повідомив Колон капралу Ноббсу, коли Дуболом та його новобранець зникли в темряві провулка. — Навіть декан Академії приходив. Дивовижно.

Анґва подивилася на Гаспода. Той знизав плечима.

— Щебінь, безумовно, відмінний учитель, — сказав Колон. — Ліпить новобранців, немов пластилін. Хоча, — додав він, — через десять хвилин у його руках усе перетворюється на пластилін. Нагадує мені одного старшину часів, коли я ще був новобранцем.

— Жорсткий був чолов’яга? — запитав Ноббі, прикурюючи сигарету.

— Жорсткий? Жорсткий? Не те слово! Тринадцять тижнів чистої каторги, ось як це було! Ранкова пробіжка довжиною десять миль. Щоранку! Половину часу проводиш по шию в багнюці! А він кричить на тебе, як несамовитий! Одного разу він змусив мене всю ніч чистити вбиральні зубною щіткою! Ми прокидалися від ударів палицею з шипами! Ми стрибали через обручі, наче леви в цирку, ми ненавиділи його усім нутром. І якби хоч у когось із нас вистачило мужності, ми би з радістю його прибили. Звичайно, ніхто з нас цього не зробив. Три місяці ми відчували себе живими мерцями… Але… знаєш… після випускного параду… ми дивилися на себе, кожен у новенькій формі, справжні солдати. Розуміли, як ми змужніли… І потім ми зустріли його в шинку… Це — таке відчуття… — собака і перевертень дивились, як він витирає сльозу. — Тоді я. Молотильних Джексон і Каббан Мотика, всі втрьох обступили його посеред провулка… І нарешті влаштували йому справжнє пекло. Після цього мені ще три дні довелося лікувати кулаки, — Колон висякався. — Щаслива юність… Ноббі, льодяника хочеш?

— Та давай.

— І дай ще одного маленькому песику, — додав Гаспод. Колон дав йому цукерку і лише потім замислився, чому він це зробив.

— Бачиш? — хизувався Гаспод, стискаючи цукерку своїми огидними зубами. — Я геній! Я просто геній!

— Молися, щоб Великий Фідо про це не розвідав, — сказала Анґва.

— Ні. Він мене не чіпає. Я для нього загадка. У мене є Сила, — він енергійно почухав вухо. — Слухай, а навіщо тобі повертатися? Ми могли б…

— Ні.

— І так все моє життя, — поскаржився Гаспод. — «Дивись, он Гаспод. Дай йому копняка».

— Ти ж казав, що в тебе є велика щаслива родина, до якої ти завжди можеш повернутися, — сказала Анґва, штовхаючи двері.

— А? Ну, так. Правильно, — швидко виправився Гаспод. — Так. Але мені подобається моя своєрідна незалежність. Звичайно, мене вмить приймуть удома, варто лише захотіти.

Анґва піднялася сходами і лапою відчинила найближчі двері.

Це була спальня Моркви. Його запах, якогось золотисто-рожевого кольору, наповнював кімнату.

На одній стіні висів малюнок ґномської шахти, приколотий канцелярськими кнопками. На іншій був великий аркуш дешевого паперу, де олівцем було акуратно намальовано багато перехресть та зроблено багато поміток. Така собі карта міста.

Перед вікном, саме там, куди би його поставила адекватна людина, щоб якомога ефективніше використовувати денне світло та не витрачати забагато свічок (які стояли на балансі міста), стояв невеликий столик. На ньому були якісь папірці та скляночка з олівцями. Тут же стояв старий стілець. Хитку ніжку стільця тримав у кілька разів складений аркуш паперу. Більше в кімнаті не було нічого. Хіба що ще скриня для одягу. Кімната нагадала їй кімнату Ваймза. Сюди приходили спати, а не жити.

Анґві стало цікаво, а чи є у вартових якесь особисте життя? Тобто поза службою? Вона не могла уявити сержанта Колона в цивільному. Коли ти вартовий, то ти завжди вартовий, що було досить вигідно для міста, оскільки заробітна плата видавалася лише за десятигодинний робочий день.

— Гаразд, — сказала вона. — Мене цілком влаштовує простирадло. Заплющ очі.

— Чого це? — спитав Гаспод.

— Задля порядності!

Гаспод хвилину посидів із порожнім поглядом. Нарешті він сказав:

— А, я зрозумів! Так, я точно тебе зрозумів. Боженьки, ти не хочеш, щоб я дивився на оголену жінку. А то ще мене опанує хіть. Почну думати всіляке. Ой, боженьки.

— Ти знаєш, про що я!

— А ось і не знаю. І не знаю. Собаки ніколи не переймалися питанням одягненості… чи як його назвати, — Гаспод знову почухав за вухом. — Розумієш, ти змішуєш дві метазмінні. Це все не так працює.

— У собак все інакше. Ти знаєш, про що я. У будь-якому випадку, собаки від природи голі.

— Як і люди.

Анґва обернулася людиною.

Одне Гасподове вухо притислося до голови. Він ненароком заскиглив.

Анґва потягнулася.

— Знаєш, що найгірше? — продовжила вона. — Волосся. Доводиться вичісувати реп’яхи. І всі ноги вкриті багнюкою.

Вона смикнула з ліжка простирадло і обмотала його навколо себе. Вийшла така собі тога.

— Ось, — сказала вона, — буває і гірше, правильно?

— Що?

— Можеш розплющити очі.

Гаспод моргнув. В обох подобах Анґва тішила погляд, але у перехідний момент, коли сигнал блукав між станціями видів, на неї краще було не дивитися. А особливо — після обіду з трьох страв.

— Я думав, ти катаєшся по підлозі та гарчиш, а твоє волосся відростає або відпадає залежно від частини тіла, — пробурмотів Гаспод.

Анґва подивилася у дзеркало. Важливо було себе оглянути, поки ще працював нічний зір.

— Чого це?

— Ну… все це… боляче?

— Це більше схоже на чхання усім тілом. Як гадаєш, у нього десь є щітка для волосся? Ну, проста така щітка для волосся? У всіх є щітка для волосся.

— Дуже… сильне… чхання?

— Мене б улаштувала навіть щітка для одягу.

Коли заскрипіли двері, вони завмерли.

Увійшов Морква. У темряві він не помітив гостей і поплентався до столу. Кімнату осяяв спалах. Почулося шипіння сірки. Він запалив сірник, після чого запалив і свічку.

Він зняв шолом, а потім осів так, ніби вага всього світу раптово впала на його плечі.

Він сказав:

— Ні, це неправильно!

— Що неправильно? — спитала Анґва.

Морква озирнувся.

— Що ти тут робиш?

— Поки ти проводила розвідку в Гільдії найманців, у тебе вкрали уніформу, — підказав Гаспод.

— У Гільдії найманців, — повторила Анґва, — в мене вкрали уніформу. Під час розвідки.

Морква уважно на неї дивився.

— Там був якийсь стариган, — відчайдушно продовжувала вона. — Він увесь час бурмотів.

— «Чорти б їх. Тисячолітня рука й креветко!»

— Так!

— Старий Тхір Рон, — зітхнув Морква. — Напевно, уже пропив. Хоча, я знаю, де він живе. Нагадай мені піти і поговорити з ним, коли буде час.

— І ти не спитаєш, у що вона була одягнена під час розвідки в гільдії? — прошепотів Гаспод із-під ліжка.

— Замовкни! — не витримала Анґва.

— Що? — не зрозумів Морква.

— Я дізналася, чия то була кімната, — швидко промовила Анґва. — Його звали…

— Едвард де Гибль? — сказав Морква, сідаючи на ліжко. Несамовито заскрипіли іржаві пружини.

— Звідки ти дізнався?

— Я думаю, ружжо викрав саме де Гибль. І саме він убив Гуляку. Але… найманець, який убиває безкоштовно? Це гірше, ніж ґноми та їхні інструменти. Це гірше, ніж клоуни та їхній грим. Я чув, що Ребус нетямиться від люті. Його найманці шукають хлопця по всьому місту.

— О. Ну. Мені б не хотілося бути на місці Едварда, коли вони його знайдуть.

— Та я б і зараз не хотів опинитися на його місці. Бо я знаю, де це місце. У каналізації. Він мертвий.

— Отже, найманці його знайшли?

— Ні. Хтось інший. А потім його знайшли Дуболом і Щебінь. Здається, він мертвий уже кілька днів. Розумієш? Це все неправильно! Я витер грим Гуляки з його обличчя і зняв червоний ніс. Це точно де Гибль. І перука та сама. Саме він тієї ночі був у Клевця.

— Але… хтось повинен був стріляти у Щебня. І вбити жебрачку.

— Так.

Анґва сіла поруч з ним.

— І це був уже не Едвард.

— Так, — Морква розстебнув нагрудник і зняв свою кольчугу.

— Отже, ми шукаємо когось іншого. Когось третього.

— І жодних підказок! Лише чоловік із ружжом! Десь у місті! Де завгодно! Я втомився!

Пружини знову заскрипіли. Морква підвівся і, похитуючись, підійшов до столу. Він сів на стілець, поклав перед собою аркуш паперу, оглянув олівець, мечем загострив його, подумав і почав писати.

Анґва мовчки за ним спостерігала. Під кольчугою Морква носив шкіряний жилет з короткими рукавами. На лівому плечі у нього була родимка у формі корони.

— Ти все записуєш? Як капітан Ваймз? — трохи згодом спитала вона.

— Ні.

— Тоді що ти робиш?

— Пишу мамі й татові.

— Справді?

— Я завжди пишу мамі й татові. Я їм обіцяв. У всякому разі, це допомагає мені думати. Я завжди пишу додому листи, коли думаю. Мій тато також дає мені багато хороших порад.

Перед Морквою стояв дерев’яний ящик. У ньому були складені листи. Батько Моркви мав звичку відповідати синові на звороті його власних листів, оскільки у томських шахтах папір був за розкіш.

— І що то за поради?

— Зазвичай про роботу в шахті. Про те, як краще рухати скелі. Розумієш? Одні підпирати, інші — штовхати. Шахта не терпить помилок. Там потрібно все робити правильно.

Його олівець скрипів, малюючи на папері нові і нові літери. Двері були прочинені, але почувся несміливий стукіт, який, наче азбукою Морзе, сповіщав, що той, хто стукав, добре знав, що Морква зараз перебував у кімнаті з ледь одягненою жінкою. Здавалося, що цей стукіт намагався залишитися непочутим.

Сержант Колон кашлянув. У кашлі почулися нотки хтивості.

— Так, сержанте? — спокійно і не озираючись відповів Морква.

— Що накажеш робити далі?

— Розділити їх на загони, сержанте. У кожному загоні повинно бути не менше однієї людини, одного ґнома і одного троля.

— Гаразд. І що їм робити?

— Ходити містом. Бути помітними.

— Так, сер. Моркво? Один із добровольців… цей, як його… пан Похмур. З вулиці В’язів. Він вампір, Ну. За видом. Але працює на бійні, тому насправді…

— Сержанте, подякуй йому і відправ додому.

Колон поглянув на Анґву.

— Так, сер. Правильно, — неохоче сказав він. — Але він не створюватиме проблем. Йому просто потрібні додаткові гомоґобліни в кро…

— Ні!

— Правильно. Чудово. Я, гм, я скажу йому піти.

Колон зачинив двері. Завіса — й та хтиво заскреготіла.

— Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив?

— Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано. Як пишеться «випадковість»?

— Я такого не пишу.

— Гаразд, — Морква так і не озирнувся. — Здається, ми втримаємо порядок у місті до самого ранку. До всіх наче повернувся здоровий глузд.

«Ні, не повернувся, — сказала Анґва сама собі, не виходячи за межі власної голови. — Це ти його повернув. Наче гіпнозом яким.

Люди живуть так, як ти вважаєш за правильне. Ти мрієш, як і Великий Фідо, тільки він мріє про кошмари, а ти — про загальне благо. Ти справді думаєш, шо більшість місцевих — хороші. І на мить, лише поки вони поруч з тобою, всі інші теж починають у це вірити».

Звідкись ззовні залунав звук кулаків, що марширували. Загін Щебні заходив на чергове коло.

«Гаразд. Колись він усе дізнається».

— Моркво?

— Так?

— Знаєш… коли наша трійця, Дуболом, троль і я… прийшли до Сторожі… тебе нічого не здивувало?

— А що дивного? Представники меншин. Один ґном, один троль, одна жінка.

— Що ж, — Анґва вагалася. Надворі досі світив місяць. Вона могла сказати йому правду та втекти, перетворитися та минути межі міста ще до світанку. Їй знову доведеться тікати. Вона вже майже звикла тікати з різних міст. — Трохи не так, — знову почала вона. — Розумієш, у місті багато нежиті, ось Патрицій і наполіг на тому, щоб…

— Поцілуй її, — раптом сказав Гаспод із-під ліжка.

Анґва завмерла. Обличчя Моркви набуло того ідеально спантеличеного вигляду, якого набуває обличчя людини, вуха якої щойно почули щось, що мозок запрограмований вважати неіснуючим. Він почав червоніти.

— Гасподе! — відрізала Анґва, уже по-собачому.

— Я знаю, що роблю. Чоловік, Жінка. Це Доля, — сказав Гаспод.

Анґва підвелася. Морква підскочив так різко, що навіть стілець перекинувся.

— Я піду, — сказала вона.

— Ні. Не йди…

— Тепер потягнися до неї, — шепотів Гаспод.

«Нічого не вийде, — сказала собі Анґва. — Ніколи не виходить. Перевертні повинні бути з іншими перевертнями, лише вони можуть зрозуміти…»

Але… З іншого боку… все одно доведеться тікати…

Вона підняла палець.

— Секундочку, — весело сказала вона і одним вправним рухом дістала Гаспода з-під ліжка.

— Я тобі потрібен! — скиглив собака, коли його за загривок несли до дверей. — Та що він знає? У нього вистачило розуму лише на екскурсію до Колоса Морпоркського! Ану постав мене…

Двері хряснули. Анґва сперлася на них спиною.

Все закінчиться так, як у Псевдополі. І як у Квірмі… І як…

— Анґво?

Вона обернулася.

— Нічого не кажи, — прошепотіла вона. — Тоді, може, щось і вийде.

Через деякий час пружини у ліжку заскрипіли.

І незабаром Дискосвіт зник для капрала Моркви, не залишивши навіть прощальної записки.

Капрал Морква прокинувся десь о четвертій ранку. Ця потаємна година добре відома нічним людям, таким, як злочинці, вартові та інші невдахи. Він лежав на своїй половині вузького ліжка і дивився на стіну.

Це, безумовно, була цікава ніч.

Хоча він був простаком, вже не був дурним. Він знав, що таке механіка. Одного разу він познайомився з декількома молодими панянками та супроводжував їх на багатьох підбадьорливих прогулянках, розглядаючи захоплюючі вироби з заліза та цікаві громадські будівлі, доки ті дивним чином цілковито не втратили до нього інтерес. Він досить часто патрулював Кубельця Повій. Хоча пані Долоня з Гільдії швачок широкого профілю намагалася переконати Патриція перейменувати район на вулицю Доступного кохання.

Але він ніколи не думав, що цей аспект життя колись торкнеться його особисто. Він навіть не був упевнений, чи він був здатний на таке.

Напевно, про це писати батькам не варто. Вони майже напевно знали усе про цей аспект життя.

Він вислизнув з ліжка. Штори були зсунуті. У кімнаті було задушливо гаряче.

Він почув, як позаду нього Анґва перекотилася на пусте місце, яке він звільнив.

Потім він обома руками енергійно розтулив штори і пустив у кімнату кругле, біле сяйво повного місяця.

Йому здалося, що десь позаду Анґва позіхає уві сні.

На рівнині не вщухала гроза. Морква бачив спалахи блискавки, що прошивали обрій, відчував запах дощу. Але повітря міста все ще було сперте, і пекло сильніше, наче враховуючи, що скоро піде дощ.

Перед ним вимальовувалася Вежа мистецтв Академії. Він бачив її щодня. Вона височіла над половиною міста.

Ліжко позаду заскрипіло.

— Здається, буде… — почав він і обернувся.

Обертаючись, він не помітив, як блиск місячного світла відбився від якогось металевого предмета прямо на вершині вежі.

Сержант Колон сидів на лавці. Гаряче повітря пропікало штаб Сторожі.

Десь усередині стукали молотком. Через десять хвилин вийшов Дуболом з сумкою інструментів, парою шоломів і рішучим виразом обличчя. Колон не мав жодної гадки, що цього разу замислило те чортеня.

Він ще раз порахував, дуже повільно, відмічаючи імена у своєму блокноті.

Без сумніву. У Нічній сторожі зараз було майже двадцятеро осіб. Можливо, більше. Щебінь трохи перестарався, привівши до присяги ще двох осіб — одного троля та один дерев’яний манекен із магазину «Майстерно викувані обладунки від дядечка Пробкошкарпета»[27]. Якщо все буде добре, якщо набір не скоротиться, вони зможуть відкрити і штаби Сторожі біля головних воріт. Як у старі добрі часи.

Він не міг пригадати, коли востаннє Сторожа налічувала цілих двадцятеро осіб.

Новий набір здавався чудовою ідеєю. Це, безумовно, дозволяло тримати місто в залізному кулаці. Але вранці Патрицій дізнається про це й захоче бачити старшого офіцера.

А зараз сержант Колон не дуже добре розумів, хто наразі був старшим офіцером. Він відчував, що це повинен був бути або капітан Ваймз, або, якимось дивовижним чином, капрал Морква. Думки про капрала Моркву він ніяк не зміг собі пояснити. Однак капітана зараз не було поряд, а капрал Морква був лише капралом, а він, Фред Колон, дуже боявся, що якщо лорд Ветінарі когось викличе, щоб висловити свою іронію, питаючи щось на кшталт: «І хто ж платитиме їм зарплату?» — то це буде саме він, Фред Колон, становище якого можна було описати як спробу пливти вверх по течії Анку без весла. І без човна.

А ще у них закінчувалися звання. Було лише чотири звання нижчі за сержанта. Ноббі переживав щоразу, коли будь-кого підвищували до капрала, тому відбулося декілька кар’єрних заторів. Окрім того, деякі новобранці вирішили, що найкращий шлях до кар’єрного зростання — це завербувати ще пів десятка осіб. І, якщо Щебінь буде таким же старанним, як і зараз, до кінця місяця він стане верховним генерал-майором.

А ще дивнішим було те, що Морква залишався при своєму званні…

Почувши, як розбилося скло, Колон підняв очі. Щось золоте і невиразне вирвалося з вікна верхнього поверху, приземлилося в тіні і зникло, перш ніж він міг зрозуміти, що це взагалі було.

Двері штабу Сторожі відчинилися, і звідти з мечем у руці вийшов Морква.

— Де? Куди воно поділося?

— Не знаю. Що то взагалі було?

Морква зупинився.

— Ух. Не знаю, — відповів він.

— Моркво?

— Сержанте?

— Друже, на твоєму місці я б щось накинув.

Морква стояв, вдивляючись у передсвітній морок.

— Розумієш, я обернувся, а там було…

Він опустив погляд на меч у руці, ніби не міг зрозуміти, що він тримає.

— От лихо! — сказав він.

Він побіг назад до своєї кімнати і схопив штани. Квапно натягуючи їх, він раптом чітко усвідомив, які думки точилися в його голові.

«Ідіот, і що тепер? Схопився за меча, еге ж? Все зіпсував! Тепер вона втекла, і ти її більше ніколи не побачиш!»

Він обернувся. Маленький сірий собака пильно стежив за ним із дверного отвору.

«Так перелякав її, — були його думки. — Вона тепер ніколи не перетвориться на людину. Кому заважало те, що вона перевертень? Тобі не заважало, доки ти про це не дізнався! А ось якщо часом знайдеш печиво десь у кишені, то варто його кинути цьому маленькому песику у дверях. Хоча… звідки в тебе печиво? Шанси на це мінімальні. Забудь. Так, хлопче, здається, ти все зіпсував!»

…Думав Морква.

— Гав-гав, — сказав собака.

Морква наморщив лоба.

— Це ти, чи не так? — сказав він, тицяючи в нього мечем.

— Я? Ні, собаки не розмовляють, — поспішно сказав Гаспод. — Слухай, я ж знаю. Сам собака.

— Ану кажи, куди вона побігла. Негайно! Або…

— Так-так. Знаєш, — похмуро сказав Гаспод, — перше, що я пам’ятаю у своєму житті… мій перший спогад — це як мене у зав’язаному мішку кинули в річку. І цеглину прив’язали. А все через те, що в мене були слабкі лапи та мило вивернуте вухо. І я був пухнастим. Пощастило, що то був Анк. Я просто вийшов на берег. Але це було тільки початком. Розумієш, я вийшов на берег прямо в мішку. Волочив цеглину за собою. Мені знадобилося три дні, щоб прогризти той клятий мішок. Що ж, продовжуй. Погрожуй мені. Спробуй налякати.

— Ну, будь ласка! — сказав Морква.

Гаспод почухав вухо.

— Можливо, я міг би її відстежити, — сказав Гаспод. — Якщо мене правильно… як там його… заохотити.

Він заворушив бровами, підбурюючи Моркву до більш активних дій.

— Якщо ти знайдеш її, я дам тобі все, чого забажаєш, — пообіцяв Морква.

— Ну гаразд. «Якщо». Правильно. О, так. Це все дуже добре, твоє «якщо». А як щодо заохочення? Подивись на ці лапи, а? Вони так втомилися. А ніс? Майже втратив нюх. А це ж тонко налаштований інструмент.

— Якщо ти негайно не почнеш шукати, — Морква спробував погрозу, — я особисто… — він завагався. Він ще ніколи в житті не був жорстоким із твариною. — Я віддам тебе капралові Ноббсу, — нарешті закінчив він.

— Прекрасно, — сумно сказав Гаспод. — Оце стимул.

Він притиснув свій плямистий ніс до землі. Звичайно, це була гра на публіку. Запах Анґви висів у повітрі, наче веселка.

— Ти справді можеш говорити? — не міг повірити Морква. Гаспод закотив очі.

— Авжеж ні, — сказав він.

Темна фігура досягла вершини вежі.

Лампи та свічки запалали по всьому місту, яке розкинулося внизу. Десять тисяч крихітних зірочок, тільки на землі… і він міг вимкнути будь-яку, яку забажає. Це було просто. Він відчував себе богом.

Його дивувало, як добре все було чутно згори. Він відчував себе богом. Він чув виття собак, звуки голосів. Іноді неба сягав якийсь голос, гучніший за решту.

Це була влада. Влада, яку він мав внизу, влада наказувати: «Роби те, роби се…» — то була людська влада. Але зараз… зараз він відчував себе богом.

Він встановив ружжо на вогневу позицію, поставив стійку з шести трубок і прицілився в одну із зірочок на землі. А потім в іншу. І ще в іншу.

Не варто було дозволяти ружжу стріляти в ту жебрачку. Вона не була частиною плану. Голови гільдій — ось був Едвардів план.

Бідолашний юний Едвард. Спочатку голови гільдій. Залишити місто без лідерів, посіяти смуту, а потім постати перед твоїм протеже і вимагати: «Іди і керуй містом, це — твоя Доля».

Такий тип мислення — всього-на-всього стара хвороба. Її можна було підчепити від корон та дурних історій.

І ти починав вірити… ха-ха… ти починав вірити, що старий трюк, як-от витягнути меч із каменюки, є випробуванням для королівської особи. Меч із каменя? Та у ружжі було більше магії, ніж у будь-якому мечі і будь-якому камені! Він лежав, гладив ружжо і чекав.

До міста увірвалося денне світло.

— Я в житті ніфого не зробив, — повторив Вуглеморд, вовтузячись на своїй плиті.

Щебінь вдарив його кийком по голові.

— Підйом, солдати! Руки вгору, носаки вперед! Настав новий чудовий день у Сторожі! Молодший констеблю Вуглеморде, ану хутко на ноги, маленький дурний тролю!

Через двадцять хвилин сонний сержант Колон оглянув війська. Вони порозповзалися по лавках, за винятком виконувача обов’язків констебля Щебня, який сидів вертикально, щосили демонструючи свою корисність.

— Гаразд, хлопці, — почав Колон, — оскільки…

— Ану слухати уважно! — гаркнув Щебінь.

— Дякую, виконувачу обов’язків констебля Щебню, — стомлено сказав Колон. — Оскільки капітан Ваймз сьогодні одружується, ми будемо його почесною вартою. Це традиція. Ми це робимо на весіллі вартового. Тому я хочу, щоб ваші шоломи та нагрудники були яскравими і блискучими. Щоб наші когорти сяяли. Жодної плямки… Де капрал Ноббс?

Дзеньк! Рука виконувача обов’язків констебля Щебня дзенькнула об новий шолом.

— Його вже кілька годин ніхто не бачив, сер! — повідомив він.

Колон закотив очі.

— А дехто з вас буде… Де молодший констебль Анґва?

Дзеньк!

— З минулого вечора ніхто її не бачив, сер.

— Гаразд. Пережили ніч, переживемо й день. Капрал Морква каже, що ми повинні бути обачними.

Дзеньк!

— Так точно, сер!

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню?

— Сер?

— Що це у тебе на голові?

Дзеньк!

— Виконувач обов’язків констебля Дуболом зробив, сер. Спеціальний механічний шолом для мислення.

Дуболом кашлянув.

— Ці великі шматочки використовуються для охолодження. Пофарбовані в чорний колір. Я взяв годинниковий механізм мого двоюрідного брата і прикріпив до нього цей вентилятор. Він забезпечує циркуляцію повітря і… — він зупинився, побачивши вираз обличчя Колона.

— Так над цим ти працював усю ніч?

— Так, тому що я вважаю, що мозок тролів занадто швидко…

Сержант скомандував йому замовкнути.

— Отже, тепер у нас є навіть власний механічний солдатик, чи не так? — сказав Колон. — Тепер ми справжня зразкова армія.

Гаспод мав проблеми з орієнтуванням. Він знав, де перебував… більш-менш. Він опинився десь поряд із Затінками, у мережі корабельних доків та загонів для худоби. Хоча він і вважав усе місто своєю власністю, це була не його територія. Щури тут були майже такі ж великі, як він сам, тому Гаспод міг зійти хіба що за якогось жалюгідного тер’єра, а щури в Анк-Морпорку були досить розумними, щоб швиденько це зрозуміти. Його уже встигли вдарити копитами дві їздові кобили і ледь не переїхав віз. І він втратив слід. Вона замітала сліди, рухаючись туди й сюди, використовувала дахи і кілька разів переходила річку. Перевертні інстинктивно вміли замітати сліди; зрештою, ті, що залишилися, були нащадками тих, хто зумів утекти від розлюченого натовпу. Менш хитрі перевертні не мали ані нащадків, ані могил.

Кілька разів слід губився біля стіни чи хати з низьким дахом, і Гаспод кульгав навколо, намагаючись знову його знайти.

У його шизофренічному собачому мозку з’являлися і зникали випадкові думки.

— Розумний пес врятував становище, — пробурмотів він. — І всі скажуть: «Хороший хлопчик!» Ні, не скажуть. Я допомагаю лише тому, що мені погрожували. Чудовий нюх. Я не хотів цього робити. Може, в тебе є кістка? Я лише уламочок корабля в океані життя. Ось хто я. Хто тут хороший хлопчик? Замовкни!

Сонце повзло високо в небі. Внизу, припавши носом до землі, повз Гаспод.

Віллікінс розтулив штори. Кімнату осяяло сонячним світлом. Ваймз застогнав і повільно сів на тому, що залишилося від його ліжка.

— Гр-р-р, лихо, — пробурмотів він. — Котра година?

— Майже дев’ята ранку, сер, — сказав дворецький.

— Дев’ята ранку? І як можна вставати в такий час? Я зазвичай не встаю, доки не зникне денне світло!

— Сер, але все змінилося, сер.

Ваймз опустив погляд на клубок простирадл і ковдр. Вони обмоталися навколо його ніг і сплуталися у справжнісінькі вузли. Тоді він згадав сон.

Він крокував містом.

Ну, гаразд, може, не сон, може, це був просто спогад. Адже він щовечора ходив містом. Частина його не здавалася; частина Ваймза намагалася перейти до цивільного життя, але інша його частина рухалася, ні, прямувала в іншому ритмі. Йому здалося, що місто здається безлюдним, що прямувати ним важче, ніж зазвичай.

— Сер, бажаєте, щоб я вас поголив, чи радше зробите це самостійно?

— Мені не подобається, коли люди тримають леза біля мого обличчя, — сказав Ваймз. — Але якщо ти запряжеш коня та підготуєш карету, я якось спробую дістатися до ванної кімнати.

— Дуже дотепно, сер.

Ваймз ще раз викупався в ванні, просто щоб повторити ті нові враження. Загальний шум у маєтку свідчив про те, що година «В» наближалася. Леді Сибіл присвятила весіллю всю себе, як вона присвячувала себе викоріненню вродженої схильності болотяних драконів до капловухості. Пів десятка кухарів третій день поспіль поралися на кухні. Вони смажили цілого вола і готували дивовижні речі з рідкісних фруктів. До цього часу для Сема Ваймза делікатесом була печінка без жилок. Висока кухня ж вважала делікатесом шматочки сиру на паличках, встромлених у половинки грейпфрутів.

Його попередили, що зранку перед весіллям майбутній наречений не повинен бачити передбачувану наречену — можливо, щоб зменшити шанси того, що наречений раптом отямиться і зробить ноги. Це його засмучувало. Йому хотілося з кимось поговорити. Якби він міг поговорити з кимось, можливо, все би стало на свої місця.

Він узяв бритву і подивився в дзеркало на обличчя капітана Семюела Ваймза.

Колон відсалютував, а потім поглянув на Моркву.

— З тобою все добре? Здається, сон тобі не зашкодив би.

Містом пронеслися різні способи сповістити населення про те, що настала десята година. Морква відвернувся від вікна.

— Я здійснював пошуки, — сказав він.

— Сьогодні прийшло ще троє добровольців, — сказав Колон. — Всі просяться приєднатися до «армії пана Моркви», — це його трохи бентежило.

— Добре.

— Щебінь практикує з ними дуже базову підготовку, — сказав Колон. — У нього добре виходить. Після того, як він годину на них покричить, вони роблять усе, що я накажу.

— Потрібно розставити усіх вільних вартових на дахах між палацом та Невидною академією, — сказав Морква.

— Там уже стоять найманці, — зауважив Колон. — І члени Гільдії злодіїв.

— Вони злодії та найманці. Ми — ні. Переконайся, що хтось також буде слідкувати за Вежею мистецтв.

— Сер?

— Так, сержанте?

— Ми тут говорили… я та інші вартові… ну…

— Що?

— Ми б могли уникнути зайвого клопоту, якби сходили до чаклунів та попросили їх…

— Капітан Ваймз ніколи не водився з магією.

— Ні, але….

— Сержанте, жодної магії.

— Так, сер.

— Почесна варта готова?

— Так, сер. Усі когорти сяють пурпуром та золотом, сер.

— Правда?

— Дуже важливо, сер, мати чисті сяючі когорти. Вселяє у ворога жах.

— Добре.

— Однак я не можу знайти капрала Ноббса, сер.

— Це проблема?

— Ну, це означає, що почесна варта матиме кращий вигляд, сер.

— Він виконує спецзавдання.

— Гм. А ще не можу знайти і молодшого констебля Анґву.

— Сержанте?

Колон розправив плечі. Дзвони поволі згасали.

— А ти знав, що вона перевертень?

— Гм… Капітан Ваймз якось натякнув, сер…

— І як він натякнув?

Колон зробив крок назад.

— Він якось сказав: «Фреде, вона чортів перевертень. Мені це не подобається ще більше, ніж тобі, але Ветінарі каже, що ми повинні брати і таких… і що краще перевертень, ніж вампір, чи зомбі, чи будь-яка інша нежить». Якось так натякнув.

— Розумію.

— Гм… Сер, мені шкода.

— Просто переживімо цей день, Фреде. Просто переживімо…

Дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень, дзень-дзелень…

— Ми навіть не встигли подарувати капітану годинник, — сумно сказав Морква, дістаючи його з оксамитового мішечка. — Він, мабуть, думає, що нам все одно. Напевне, він з нетерпінням чекав на цього годинника. Я знаю, це ж давня традиція.

— Останні кілька днів, сер, були дуже напруженими. У будь-якому випадку, ми зможемо подарувати його після весілля.

Морква поклав годинник назад у мішечок.

— Згоден. Ну, сержанте, організуймося.

Капрал Ноббс крокував у темряві під містом. Його очі вже звикли до мороку. Він до смерті хотів курити, але Морква попередив його: «Просто візьми мішок, повернися назад, принеси тіло. І не бери нічого собі».

Люди поступово заповнювали Велику залу Невидної академії.

З цього приводу Ваймз мав принципову позицію. Це був єдиний аспект весілля, в якому він мав принципову позицію. Він був не зовсім атеїстом, оскільки у світі з кількома тисячами божеств атеїзм був різновидом самогубства, однак він не віддавав перевагу жодному з них і не розумів, яке їм діло до того, що він одружується. Тому він відхилив усі храми і церкви, а ось Велика зала мала достатньо урочистий вигляд. Люди вважають, що в таких випадках це обов’язково. Насправді божества і не мали приходити, однак у випадку, якщо б вони, суто теоретично, вирішили завітати, вони повинні були б почуватися як вдома.

Ваймз вирушив туди раніше, тому що немає на світі нічого непотрібнішого, ніж наречений перед весіллям. Взаємозамінні Емми захопили маєток.

На місце вже прибули двійко швейцарів. Вони стояли у повній готовності запитувати, чиїм гостем ви були.

Скрізь вешталися чаклуни. Вони автоматично ставали гостями на весіллі і, безумовно, на прийомі після нього. Здається, одного смаженого вола буде недостатньо.

Незважаючи на глибоку недовіру до магії, чаклунам він симпатизував. Вони не створювали проблем. Принаймні вони не створювали таких проблем, які б заважали йому. Щоправда, час від часу вони розривали часопросторовий континуум або направляли каное дійсності занадто близько до білих вод хаосу, але ніколи не порушували законодавства.

— Доброго ранку, Архіректоре, — привітався Ваймз.

Архіректор Маструм Ридикуль, голова усіх чаклунів Анк-Морпорка, принаймні тих, хто ще був у доброму розумі, весело кивнув.

— Доброго ранку, капітане, — сказав він. — Не можу не зауважити, день для весілля просто чудовий!

— Ха-ха, просто чудовий день! — повторив Скарбій.

— О горе, — сказав Ридикуль, — він знову розгулявся. Не розумію його. У когось є пігулки з сушених жаб?

Для Маструма Ридикуля, людини, яку сама Природа створила для того, щоб жити на свіжому повітрі і радісно знищувати все, що лише могло ворухнутися в кущах, справжньою таємницею було те, чому Скарбій (а його Природа створила, щоб цілісінький день сидіти у невеликій кімнаті, складаючи цифри) час від часу поринав у себе. Він пробував всілякі засоби, щоб, як він це називав, його розрядити. Це могли бути жорстокі розіграші, несподівані ранкові забіги (зазвичай від когось або від чогось). А ще він любив вискакувати з-за дверей у масці вампіра Віллі, що, на думку Архіректора, повинно було вивести Скарбія з себе та спрямувати ближче до реальності.

Саму службу збирався правити Декан, який ретельно її спланував; в Анк-Морпорку не було офіційної служби для укладання цивільного шлюбу, окрім офіційної заяви на зразок «О, ну якщо я вже влип…». Він захоплено кивнув Ваймзу.

— З такої поважної нагоди ми навіть почистили орган, — сказав він.

— Ха-ха, орган! — повторив Скарбій.

— І це потужний, найпотужніший ор… — Ридикуль зупинився і подав сигнал групі чаклунів-новобранців. — Заберіть звідси Скарбія і дайте йому трохи відпочити, гаразд? — скомандував він. — Здається, хтось знову нагодував його м’ясом.

З далекого кінця Великої зали почулося шипіння, а потім придушений писк. Ваймз поглянув на химерний масив труб.

— Лише самі міхи качають восьмеро студентів, — сказав Ридикуль, не звертаючи уваги на зойки тих самих студентів. — Цей орган має три набори клавіш і сто додаткових ручок, у тому числі дванадцять ручок із позначкою «?».

— Здається, немає такої людини, яка змогла б на ньому грати, — ввічливо зауважив Ваймз.

— А тут нам якраз сильно пощастило.

Ваймз почув звук, настільки гучний, що його слухові нерви відключилися. Коли вони знову підключилися, десь на порозі нестерпного болю, вони почули вступ і надзвичайно викривлені акорди «Весільного маршу» Фонделя. Той, хто грав цю дивовижну музику, лише нещодавно виявив, що інструмент не обмежується трьома наборами клавіш і може видавати цілий спектр спеціальних акустичних ефектів, починаючи з «Метеоризму» і закінчуючи «Веселим кудкудаканням». Серед усього цього вибухового коктейлю звуків іноді звучало просте «У-ук» як знак визнання власної творчості.

Десь під столом Ваймз заволав:

— Дивовижно! І його створив?

— Не знаю! Але на кришці написано «К.Т. Джонсон».

Останній стогін, останній ефект «Шарманка». Нарешті тиша.

— Хлопці наповнювали резервуари двадцять хвилин, — хизувався Ридикуль, встаючи та струшуючи одяг від пороху. — «Глас Божий» грай трохи стриманіше. Хороший хлопчик!

— У-ук!

Архіректор повернувся до Ваймза, на обличчі якого застигла стандартна передшлюбна гримаса. Зала поступово заповнювалася.

— Я не експерт, — сказав він, — але у тебе є обручка, чи не так?

— Так.

— А хто виведе наречену до вівтаря?

— Її дядько Горищаус. Він трохи несповна розуму, але вона наполягала.

— А дружба хто?

— Що?

— Дружба. Друг нареченого. Він подає тобі обручку і повинен одружитися з нареченою, якщо ти втечеш. Декан ретельно вивчив це питання. Так, Декане?

— Точно, — сказав Декан, який весь попередній день провів за «Книгою з етикету леді Дейрдри Ваґґон». — Коли вона з’явиться, точно повинна вийти за когось заміж. Не можна дозволити, щоб незаміжні наречені швендяли по всьому місту, провокуючи суспільні заворушення.

— Я зовсім забув про дружбу! — сказав Ваймз.

Бібліотекар, який перестав мучити орган і вирішив дати йому зарядитися, зрадів.

— У-ук?

— Гаразд, іди і знайди його, — сказав Ридикуль. — У тебе ще майже пів години.

— Це не так просто. Вони ж на деревах не ростуть!

— У-ук?

— Гадки не маю, кого попросити.

— У-ук!

Бібліотекар дуже хотів стати дружбою. Дружбі дозволялося цілувати дружок, а їм не дозволялося тікати. Тому він дуже засмутився, коли Ваймз не погодив його кандидатуру.

Виконувач обов’язків констебля Дуболом наполегливо піднімався сходами Вежі мистецтв і щось бурчав собі під ніс. Він знав, що не може скаржитися. Це було чесне жеребкування. Як сказав Морква, не можна наказувати підопічним робити те, чого сам не можеш зробити. Жуйці дісталася коротка соломинка, а це означало — ха-ха! — довгий шлях наверх.

Це означало, що якщо будуть якісь неприємності, він пропустить усе цікаве.

Він не звернув жодної уваги на тонку мотузку, що звисала з вікна далеко вгорі. Якби він навіть її помітив… Що з того? Це була просто мотузка.

Гаспод вдивлявся у тіні.

Звідкись у темряві почулося гарчання. Це було не звичайне собаче гарчання. Первісні люди чули такі звуки у найглибших печерах.

Гаспод сів. Обрубок його хвоста невпевнено стукнув по землі.

— Я знав, що рано чи пізно знайду тебе, — сказав він. — Старий добрий нюх. Найтонший інструмент, відомий собаці.

Знову почулося гарчання. Гаспод заскавулів.

— Справа в тому, — почав він. — Розумієш… тут таке… справа в тому… мене послали… до тебе…

Сучасна людина також могла почути такі звуки. Незадовго до того, як стати покійником.

— Я тебе розумію… Не хочеш говорити, — продовжував Гаспод. — Але справа в тому… Так, я знаю, про що ти зараз думаєш. Гаспод виконує накази людини?

Гаспод змовницьки подивився через плече, ніби там могло бути щось гірше, ніж те, що перебувало перед ним.

— Саме звідси у всіх собачих бід лапи ростуть, розумієш? — не вгамовувався пес. — Цього навіть Великий Фідо не може второпати. Розумієш? Ми ж з тобою бачили собак у Гільдії, правда? Чули, як вони виють. О так, «смерть людям» і все таке. Але під усім цим ховається страх. Якийсь голос повторює: «Поганий пес». Він лунає не ззовні, він приходить зсередини, прямо з твоїх кісток. Собаку створила людина. Я це розумію. Хотілося б не розуміти, але вже так повелося, що розумію. Це моя сила — розуміти. Я читав книги. Ну, жував книги.

Темрява мовчала.

— А ти водночас і вовк, і людина. Правильно? Так, тобі також важко. Я розумію. Подвійне життя. Але, виходить, ти — також частково собака. Тому що насправді собака — це наполовину вовк і наполовину людина. Ти правильно сказала. У нас навіть є імена. Ха! Тож наші тіла говорять нам одне, а свідомість говорить інше. Це життя собаки. Саме це означає бути собакою. Б’юся об заклад, ти не можеш від нього втекти. Не назавжди. Він твій господар.

Темрява щосили мовчала. Гасподу здалося, що він почув рух.

— Він хоче, щоб ти повернулася. Річ у тім, що, якщо він тебе знайде, то все. Він буде говорити, а ти будеш підкорятися. Але якщо ти повернешся із власної волі, то це вже буде твоє рішення. Людиною ти будеш щасливіша. Я маю на увазі, що я можу тобі запропонувати? Ловити щурів чи викушувати бліх? Розумієш, не знаю, як сказати… Може, це не така вже й проблема? Просто нікуди не ходиш шість-сім вечорів на місяць…

Анґва завила.

Поодинокі шерстинки, що ще залишилися на спині Гаспода, стояли дибки. Він спробував згадати, де в нього яремна вена.

— Думаєш, я хотів за тобою плентатися? Шукати тебе? — спитав він. Кожне слово було чистою правдою. — Річ у тім… фактично… Я… — запинався пес. — Тьху! Собаче в собаки життя!

Він трохи подумав і зітхнув.

— О, згадав. Це та, що на горлі, — сказав він.

Ваймз вийшов на сонячне світло, хоча того й було небагато. Хмари прийшли з Осереддя. І…

— Щебню?

Дзеньк.

— Капітане Ваймзе, сер!

— Хто всі ці люди?

— Сторожа, сер.

Ваймз спантеличено витріщився на пів десятка різномастих вартових.

— Ти хто?

— Молодший констебль Ґрольф Піжама, сер.

— А ти… Вуглеморд?

— Я в житті ніфого не зробив.

— «Я в житті ніфого не зробив, сер»! — закричав на нього Щебінь.

— Вуглеморд? У Сторожі?

Дзеньк.

— Капрал Морква каже, що в кожному десь глибоко є приховане добро, — сказав Щебінь.

— А які твої обов’язки, Щебню?

Дзеньк.

— Інженер, відповідальний за глибокі підземні роботи, сер!

Ваймз почухав голову.

— Це майже жарт, правда ж? — спитав він з надією.

— Це новий шолом, який зробив для мене мій товариш Дуболом, сер. Ха! Люди тепер не зможуть казати: «Дивись, он пішов дурний троль!». Вони тепер казатимуть: «Дивись, он пішов той симпатичний військовий троль, який дослужився уже до виконувача обов’язків констебля, за ним велике майбутнє, така Доля йому на роду написана».

Ваймз спробував це перетравити, купаючись у променях Щебневої посмішки.

— А де сержант Колон?

— Тут, капітане Ваймзе.

— Фреде, мені потрібен дружба.

— Так, сер. Я покличу капрала Моркву. Він просто перевіряє дахи…

— Фреде! Я знаю тебе більше двадцяти років! О Боги, тобі потрібно просто постояти поруч. Фреде, хто, крім тебе, може так гарно стояти?

Вмить з’явився Морква.

— Капітане Ваймзе, перепрошую за запізнення. Гм. Ми дуже хотіли зробити вам сюрприз.

— Що? Який сюрприз?

Морква пошарудів у сумці.

— Ну, капітане… від імені Сторожі… тобто більшості Сторожі…

— Почекай хвилинку, — сказав Колон, — його світлість тут.

Стукіт копит та брязкання збруї сповіщали про наближення екіпажа лорда Ветінарі.

Морква поглянув навкруги та на екіпаж. Потім знову на екіпаж. Потім підняв очі.

На даху вежі заблищав метал:

— Сержанте, хто охороняє Вежу? — спитав він.

— Дуболом, сер.

— О. Гаразд, — він кашлянув. — У будь-якому випадку, капітане… ми всі склалися і… — він зробив паузу. — Виконувач обов’язків констебля Дуболом?

— Так. Він надійний.

Карета Патриція була уже на півдорозі до площі Сатор. Морква вже міг розгледіти худу темну фігуру на задньому сидінні.

Він поглянув на великий сірий моноліт вежі.

Він побіг.

— Що сталося? — не зрозумів Колон.

Ваймз також побіг.

Кулаки Щебня вдарилися об землю, і він кинувся за ними.

І тоді до Колона дійшло — то був якийсь несамовитий біль, наче хтось подув йому на оголений мозок.

— От же лайно! — пробурчав він собі під ніс.

Кігті скреготали по землі.

— Він схопився за меч!

— А ти чого чекала? Ось хлопець перебуває на вершині світу, у нього з’являється зовсім новий аспект життя, щось, вочевидь, краще, ніж прогулянки містом. І тут він обертається і бачить — бачить вовка. Могла б хоч натякнути. Щось на зразок: «У мене ці дні календаря». Облиш, ти не можеш звинувачувати його в тому, що він здивувався.

Гаспод звівся на лапи.

— Отже, ти збираєшся виходити, чи я повинен зайти туди, щоб ти розірвала мене на шматочки?

Побачивши, як до нього біжить вартовий, лорд Ветінарі встав. Ось чому перший постріл потрапив йому в стегно, а не в груди.

Тоді Морква увірвався у двері екіпажа і стрибнув прямо на Патриція, закривши його своїм тілом. Наступний вистріл поцілив у Моркву.

Анґва покинула своє укриття.

Гаспод трохи розслабився.

— Я не можу повернутися, — сказала Анґва. — Я…

Вона завмерла. Її вуха смикнулися.

— Що? Що?

— Його поранено!

Анґва напружилася.

— Стій! Почекай на мене! — волав Гаспод. — Стій! Тільки не в Затінки!

Третій постріл відколов від Щебня шматок породи. Щебінь з розбігу влетів в екіпаж, пробив його стінку та роз’єднав карету і коней. Коні побігли геть. Кучер з блискавичною швидкістю порівняв поточні умови праці та заробітну платню і, зробивши висновки, зник у натовпі.

Ваймз пробрався у перекинуту карету. Ще один постріл влучив у бруківку біля його руки.

— Щебню?

— Сер?

— Живий?

— Трохи сочуся, сер.

Наступної миті стрілець поцілив у колесо екіпажа над Ваймзовою головою. Колесо почало несамовито обертатися.

— Моркво?

— Пройшло через плече, сер.

Ваймз поповз на ліктях.

— Доброго ранку, ваша світлосте, — нестямно привітався він. Потім відкинувся назад і дістав скрючену сигару. — Маєте прикурити?

Патрицій розплющив очі.

— А, капітане Ваймзе. І що зараз відбувається?

Ваймз вишкірився. «Весело, — подумав він, — я ніколи не відчуваю себе по-справжньому живим, поки хтось не намагається мене вбити. Ось тоді помічаєш, що небо синє. Зараз не таке вже й синє, якщо подумати. Хмарно. Але принаймні я його помічаю».

— Ми чекаємо на наступний постріл, — сказав він. — І тоді рушимо в укриття.

— Здається… я втрачаю багато крові, — сказав лорд Ветінарі.

— Хто б міг подумати, що вона у вас є, — сказав Ваймз з відвертістю людини, якій недовго лишилося жити. — Моркво, як ти?

— Рука рухається. Болить… до чорта, сер. Але ви маєте ще гірший вигляд.

Ваймз опустив погляд.

Його весільне вбрання було залите кров’ю.

— Мабуть, уламками влучило, — сказав він. — Я навіть не відчув.

Він спробував намалювати у своїй уяві ружжо.

Шість трубок, одна за одною. У кожній шматок свинцю і заряд порошку № 1, які заряджаються в ружжо, наче в арбалет. Він замислився, скільки часу знадобиться, щоб перезарядити усі шість…

Але ж він у нас під ковпаком! З Вежі є лише один вихід!

Так, ми сидимо тут, внизу, на прострілюваній місцевості, а він стріляє в нас своїми свинцевими кулями, але він же у нас під ковпаком!

Задихаючись і нервово пукаючи, Гаспод мчав через Затінки. Серце йому впало ще нижче, коли він побачив перед собою зграю собак.

Він спробував проштовхнутися крізь сплутаний клубок лап.

Анґва опинилася посеред кола.

Гавкіт припинився. Кілька великих собак відсунулися вбік. Великий Фідо крокував прямо на Анґву.

— Так-так-так, — почав він, — а тут у нас зовсім не собака. Може, шпигунка? Ворог є завжди. І скрізь. Вони схожі на собак, але всередині вони не собаки. Куди зібралася?

Анґва загарчала.

«Лихо! — подумав Гаспод. — Може, вона й знешкодить кількох. Але ж це вуличні, собаки».

Він проповз під парою тулубів і став посеред кола. Великий Фідо втупився в нього своїми червоними очима.

— І Гаспод тут, — сказав пудель. — Я здогадувався.

— Не чіпай її, — сказав Гаспод.

— О? То ти готовий за неї поборотися, чи не так? — сказав Великий Фідо.

— У мене є Сила, — погрожував Гаспод. — І ти це знаєш. Я зроблю це. Я не побоюся застосувати Силу.

— На це нема часу! — буркнула Анґва.

— Ти цього не зробиш, — сказав Великий Фідо.

— Зроблю.

— Проти тебе обернеться лапа кожного собаки в місті…

— Я володію Силою. Розступіться.

— Якою Силою? — спитав Мужик. З його пащі крапала слина.

— Великий Фідо знає, про що я, — сказав Гаспод. — Він знає. Тепер ми з нею підемо звідси. Гаразд? Поволі, поволі…

Собаки дивилися на Великого Фідо.

— Взяти їх, — скомандував він.

Анґва показала зуби.

Собаки вагалися.

— Щелепа вовка в чотири рази сильніша, ніж у будь-якого собаки, — сказав Гаспод. — І це у звичайного вовка…

— Чого стоїте? — кричав Великий Фідо. — Ми зграя! Жодної пощади! Взяти їх!

— Але зграя не так працює, — сказала Анґва. — Зграя — це добровільне об’єднання вільних осіб. Зграя не атакує, бо їй так наказано. Зграя атакує, коли кожен у ній вирішив, що треба атакувати.

Кілька більших собак припали до землі… Анґва крутила головою, очікуючи, хто перший накинеться…

Один собака рив землю лапою…

Гаспод зробив глибокий вдих і поправив щелепу.

Собаки кинулися на них.

— СИДІТИ! — заверещав він людською мовою.

Команда прострибала туди-сюди по всьому провулку, і п’ятдесят відсотків тварин підкорилися. Але це були задні п’ятдесят відсотків. Собаки в центрі кола лише відчули, як їхні ноги спробували зігнутися…

— ПОГАНИЙ ПЕС!

…І собаки у провулку застогнали від непосильного відчуття расового сорому, яке змушувало їх щулитися, що не дуже добре підходило для атаки.

Гаспод поглянув на Анґву. Навколо них посипалися зіщулені собаки.

— Я ж казав, що в мене є Сила! — сказав він. — А зараз тікаймо!

Собаки не схожі на котів, котрі весело терплять господаря лише до тих пір, доки він не винайде відкривачку для консервів, з якою можна впоратися лапою. Собак створили люди. Вони взяли вовків і наділили їх людськими рисами — непотрібним розумом, іменами, бажанням підкорятися та дратівливим комплексом неповноцінності. Усім собакам сняться вовчі сни, і кожен собака мріє покусати свого Творця. Кожен пес глибоко в своєму серці знає, що він Поганий Пес…

Але лютий дзявкіт Великого Фідо зруйнував чари.

— Взяти їх!

Анґва мчала бруківкою. На іншому кінці алеї стояв візок. А за візком стіна.

— Не туди! — заскиглив Гаспод.

Собаки зграєю неслися за ними. Анґва стрибнула на візок.

— Я не залізу! — крикнув захеканий Гаспод. — У мене лапа!..

Вона стрибнула вниз, вхопила його зубами за загривок і знову скочила на візок. Потім — на дах сараю, далі — на якийсь виступ у камені. Під її лапами посунулося кілька черепиць. Вони опинилися на даху будинку.

— Мені погано!

— Жамовкни!

Анґва пробігла по гребені даху, потім перестрибнула провулок, важко приземлившись у якусь древню солому.

— Ай!

— Жамовкни!

Але собаки не відставали. Провулки у Затінках були не такими вже й широкими.

Під ними розгорнувся ще один вузький провулок.

Гаспод ритмічно похитувався у щелепах перевертня.

— Вони досі позаду!

Відчувши, як Анґва знову напружила м’язи, Гаспод заплющив очі.

— Ні! Тільки не через Патоковидобувний тракт!

Сплеск прискорення — і мить спокою. Гаспод щосили заплющив очі…

…Анґва приземлилася. Її лапи зашаруділи по мокрому даху. Знову попадала черепиця, але Анґва вперто прямувала до гребеня даху.

— Зараз можеш мене відпустити, — сказав Гаспод. — Так, прекрасний момент. Дивися, он вони!

Переслідувачі видерлися на дах на протилежному боці тракту, але, оцінивши відстань, почали задкувати. Кігті шаруділи по черепиці.

Анґва обернулася, намагаючись вдихнути. З моменту першого стрибка вона намагалася не дихати, бо ще тоді добряче вдихнула аромат Гаспода.

Вони почули люте дзявкання Великого Фідо.

— Боягузи! Тут не більше двадцяти футів! Для вовка це — ніщо!

Собаки з сумнівом оцінювали відстань. Іноді собака мусить зупинитися і дати собі чесну відповідь на запитання: «До якого виду я належу?»

— Це легко! Я покажу! Дивіться!

Великий Фідо трохи відбіг назад, зупинився, повернувся, побіг… і стрибнув.

Траєкторію його польоту не можна було описати словом «крива». Маленький пудель прискорився до космічної швидкості, беручи швидкість не з м’язів, а з вогню, який палав всередині нього.

Його передні лапи торкнулися черепиці, на мить торкнулися її гладкої поверхні, однак не знайшли, за що зачепитися. Настала тиша. Він сповзав через край даху…

…І повис.

Він підняв очі і побачив, що його тримав знайомий собака.

— Гаспод? Це ти?

— Я, — сказав Гаспод, тримаючи пуделя в зубах.

Пудель майже нічого не важив, але ж і Гаспод практично не мав ваги. Він випростав лапи, шукаючи, за що зачепитися, але на шляху не було нічого надійного. Він невблаганно сповзав разом із пуделем, поки його передні лапи не опинилися в жолобі, і той почав тріщати.

Перед Гасподом відкрився неймовірно гарний вид на тракт. З висоти третього поверху.

— Дідько! — вилаявся він.

Могутні щелепи схопили його за хвіст.

— Фідпусти його, — пробурмотіла Анґва.

Гаспод спробував похитати головою.

— Не жаважай! — гордо сказав він кутиком рота. — Шміливий пеш фрятував штановище! Героїшний порятунок на даху! Ні!

Жолоб знову затріщав.

«Історія мого життя, — подумав він. — Скорочується у мене перед очима…»

Великий Фідо відчайдушно смикався.

— За що ти мене тримаєш?

— За нашийник, — сказав Гаспод крізь зуби.

— Що? До біса його!

Пудель намагався вивільнитися, люто сіпаючись у повітрі.

— Пвипини шмикатися, йолоп! Ти фшіх наш погубиш! — гарчав Гаспод.

На протилежному даху зграя собак з жахом спостерігала за подіями. Жолоб знову затріщав.

Кігті Анґви залишали на черепиці білі сліди.

Великий Фідо смикався і обертався, намагаючись звільнитися від нашийника.

Нарешті той порвався.

Песик зробив у повітрі сальто, на якусь мить завис, після чого ним оволоділа гравітація.

— Свобода!

І полетів додолу.

Лапи Анґви вислизнули з-під неї, Гаспод полетів назад і приземлився на дах, дриґаючи ногами. Вони видерлися на гребінь і повалилися на нього, силкуючись перевести подих.

Поки Гаспод намагався позбутися червоного туману перед очима, Анґва відійшла назад, розігналася та перескочила наступний провулок. Гаспод виплюнув комірець Великого Фідо. Той скотився по даху і зник день унизу.

— Дякую! — закричав він. — Дуже дякую! Так! Залиш мене тут, саме так! І що, що в мене лише три лапи нормальні? Не хвилюйся за мене! Якщо мені пощастить, я впаду раніше, ніж подохну з голоду! О, так! Історія мого життя! Ти і я, дівчинко! Разом! У нас навіть могло щось вийти!

Він обернувся і подивився на собак, що вишикувалися на даху по той бік тракту.

— Гей ви всі! Геть звідси! ПОГАНІ ПСИ! — прогавкав він.

Він ковзнув на інший бік даху. Внизу був провулок, але туди можна було лише впасти. Він прокрався до даху сусідньої будівлі, але знову опинився у глухому куті. Поверхом нижче він помітив балкон.

— Інтелект, — пробурмотів він. — Ось що нас відрізняє. Вовк, звичайний вовк, він би зістрибнув, а якби не зміг зістрибнути, то залишився б тут помирати. Тоді як я, за рахунок свого неперевершеного інтелекту, можу оцінити ціле… оце все в цілому… і знайти рішення шляхом застосування розумових процесів.

Він штовхнув ґарґуйлю, яка сиділа біля жолоба.

— О оі реа?

— Якщо ти не допоможеш мені потрапити на той балкон, я надзюрю тобі у вухо.

— ВЕЛИКИЙ ФІДО?

— Що?

— ДО НОГИ.

Існувало дві теорії щодо подальшої долі Великого Фідо.

Одну висунув Гаспод на підставі спостережень. Вона полягала в тому, що його останки забрав Старий Тхір Рон і тут же продав їх кушніру, тож Великий Фідо врешті-решт знову побачив денне світло, уже у якості пари пухнастих навушників і пари ворсистих рукавичок.

В іншу увірували всі інші собаки. Вона походила, можна сказати, із самого серця кожного собаки і полягала в тому, що він пережив падіння, втік з міста і врешті-решт очолив величезну зграю гірських вовків, які щоночі тероризували сільські садиби. І тоді копання у купах сміття і очікування на помиї біля задніх дверей людських осель здавалося… терпимим. Зрештою, вони страждали в очікуванні Великого Фідо. Його нашийник зберігали в таємному місці і регулярно показували іншим собакам, поки не забули і про нього.

Сержант Колон штовхнув двері кінчиком своєї піки.

Колись давно Вежа мала поверхи. Тепер вона була порожньою до самої верхівки, і порожнечу розсікали лише золоті промінці світла зі старовинних віконних бійниць.

Один промінь, наповнений блискучими часточками пилу, падав на те, що не так давно було виконувачем обов’язків констебля Дуболомом.

Колон обережно помацав тіло. Воно не ворушилося.

Те, що має такий вигляд, і не повинно ворушитися. Біля нього лежала понівечена сокира.

— О, ні, — зітхнув він.

Ще там була тонка мотузка, схожа на ті, що використовують найманці. Вона сіпалася. Колон підняв погляд на серпанок і витягнув меч.

Він бачив весь шлях до вершини Вежі, але на мотузці не було нікого. Що означало…

Він навіть не озирнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя.

Його блискавичне падіння на підлогу та вистріл ружжа позаду припали на одну і ту саму мить. Пізніше він божився, що відчув, як свинцева куля пролетіла йому повз вухо.

І тоді з диму вийшла фігура і, дуже сильно вдаривши його по голові, вирвалася назовні. Починався дощ.

— МОЛОДШИЙ КОНСТЕБЛЮ ДУБОЛОМЕ?

Дуболом скинув з себе своє ж тіло.

— О, — сказав він. — Розумію. Я не міг таке пережити. Я це зрозумів ще у перші фути падіння.

— ТИ ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ.

Нереальний світ живого поволі згасав, і Дуболом сумно поглянув на понівечені останки сокири. Здавалося, це турбувало його більше, ніж понівечені останки самого Дуболома.

— Тільки поглянь на це! — сказав він. — Цю сокиру зробив мій батько, для мене! Чудова була б зброя для загробного життя!

— ЦЕ ЯКИЙСЬ ПОХОРОННИЙ ЗВИЧАЙ?

— А ти хіба не знаєш? Ти ж Смерть, правильно?

— ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО Я ПОВИНЕН ЗНАТИ ВСІ ПОХОРОННІ ЗВИЧАЇ. ЗАЗВИЧАЙ Я ЗУСТРІЧАЮ ЛЮДЕЙ ПЕРЕД ПОХОВАННЯМ. А ТІ, КОГО Я ЗУСТРІЧАЮ УЖЕ ПІСЛЯ ПОХОВАННЯ, ЗАНАДТО ЗБУДЖЕНІ ДЛЯ НОРМАЛЬНОЇ ДИСКУСІЇ.

Дуболом склав руки.

— Якщо мене поховають неправильно, — сказав він, — я нікуди не піду. Моя втомлена душа буде мучитися у цьому світі.

— ВОНА НЕ МУСИТЬ.

— Якщо вона захоче, то так і зробить, — відрізав привид Дуболома.

— Щебню! Годі сочитися без діла! Вирушай до Вежі! Візьми зі собою загін!

Ваймз із Патрицієм, перекинутим через плече, дісталися до дверей Великої зали. Позаду йшов Морква. Чаклуни скупчилися навколо дверей. На гарячі камені починали падати великі важкі краплі дощу, провокуючи загальне шипіння.

Ридикуль засукав рукави.

— От дідько! Що це йому так ногу понівечило?

— Оце ж те ружжо! Допоможіть йому! І капралу Моркві!

— Це не обов’язково, — сказав Ветінарі, намагаючись посміхнутися і встати. — Це просто…

Нога його не слухалася.

Ваймз моргнув. Він цього не очікував. У Патриція на все були відповіді, він нічому не дивувався. У Ваймза було таке відчуття, що сама історія починає розсипатися…

— Ми впораємося, сер, — сказав Морква. — На всіх дахах є наші люди, і…

— Замовкни! Залишайся тут! Це наказ! — Ваймз понишпорив у кишені і витяг звідти свій старий значок. Значок зайняв своє місце на грудях капітана. — Гей ти… Піжамо! Мені потрібен меч!

Піжама мав похмурий вигляд.

— Я виконую накази лише від капрала Моркви…

— Ану швидко дай мені меч, поганцю! Добре! Дякую! А тепер до Вежі…

У дверях з’явилася тінь.

Зайшов Щебінь.

Вони дивилися на обм’якле тіло в його руках.

Троль обережно поклав його на лавку, не сказавши ні слова, пішов і сів у куток. Поки інші збиралися навколо решток виконувача обов’язків констебля Дуболома, троль зняв свій саморобний охолоджувальний шолом і почав перекладати його з руки в руку.

— Він лежав на підлозі, — сказав сержант Колон, притулившись до дверей. — Його, мабуть, зіштовхнули зі сходів, прямо з самої вершини. Там був ще хтось. Він спустився мотузкою та дав мені по макітрі.

— Його зіштовхнули з самої вершини вежі. Шкода його, — невиразно сказав Морква.

«З драконом все було простіше, — подумав Ваймз. — Так, він міг когось убити, однак він постійно був драконом. Він міг утекти, але шукати потрібно було, знову ж, дракона. Він не міг перестрибнути через стіну і стати звичайною людиною. Ти завжди знав, хто твій ворог. Ти не був змушений…»

— А що це у Дуболома в руці? — раптом спитав він, вказавши на те, що він і раніше бачив, проте не помічав.

Він витяг це з ґномової руки. Це була смужка чорної тканини.

— Наче з уніформи найманців, — безвиразно сказав Колон.

— Таке багато хто носить, — сказав Ридикуль. — Просто чорна тканина.

— Ти маєш рацію, — сказав Ваймз. — Було б передчасно вдаватися до будь-яких дій на основі непідтвердженої підозри. Знаєте, мене б могли за це звільнити.

Він помахав шматком тканини перед лордом Ветінарі.

— Найманці скрізь, — сказав він, — вартують. Здається, вони нічого не помітили, так? Ви дали їм чортове ружжо, бо вирішили, що саме вони найретельніше його охоронятимуть! Не думали віддати його Сторожі?

— Моркво, хіба ми не збираємося переслідувати злочинця? — спитав Піжама.

— Переслідувати кого? Переслідувати куди? — поцікавився Ваймз. — Він вдарив старого Фреда по макітрі і побіг геть. Він міг забігти за ріг, перекинути ружжо через стіну, і — хтозна, що далі? Ми не знаємо, кого шукати!

— Я знаю, — сказав Морква.

Він підвівся, тримаючись за плече.

— Бігати легко, — продовжив він. — Ми й самі багато бігаємо. Але коли полюєш, бігати не варто. Коли полюєш, потрібно сидіти нерухомо. У потрібному місці. Капітане, я хочу, щоб сержант пішов туди і сказав людям, що ми спіймали вбивцю.

— Що?

— Його ім’я Едвард де Гибль. Треба сказати, що його затримали. Сказати, що він поранений, але досі живий.

— Але ми не…

— Він з найманців.

— Ми не…

— Так, капітане. Я ненавиджу брехати. Але зараз справа того варта. У всякому разі, сер, це вже не ваша проблема.

— Не моя? Чому це?

— Менше, ніж за годину, ви йдете у відставку.

— Капрале, я досі капітан. Тож ти повинен ввести мене у курс справи. Ось як все повинно бути.

— Ніколи, сер. Зробіть це, сержанте Колоне.

— Моркво, я очолюю Сторожу! Це я повинен давати накази.

Морква опустив голову.

— Вибачте, капітане.

— Гаразд. Поки все зрозуміло. Сержанте Колоне?

— Сер?

— Оголоси, що ми заарештували Едварда де Гибля. Ким би він не був.

— Так, сер.

— Який наступний крок, пане Моркво? — запитав Ваймз.

Морква подивився на натовп чаклунів.

— Перепрошую, сер?

— У-ук?

— По-перше, нам потрібно потрапити до бібліотеки…

— По-перше, — сказав Ваймз, — хтось може позичити мені шолом? Коли на мені немає шолома, я не відчуваю себе вартовим. Дякую, Фреде. Добре… шолом… меч… значок. Тепер…

Під містом лунав якийсь звук. Він надходив вниз різними шляхами, але був таким же невиразним, як і шум вулика.

Щось ледь-ледь світилося. Води Анка, ну, якщо використовувати назву стихії в найширшому сенсі, омивали… гаразд, це — також розмите поняття… ці тунелі століттями.

Але ж тепер там з’явився ще один звук. Хтось ступав мулом, і цей звук міг помітити лише той, чиї вуха уже звикли до фонового шуму. Невиразна форма рухалася крізь морок. Вона зупинилася біля темного кола — входу в інший тунель…

— Як почуваєтеся, ваша світлосте? — спитав капрал Ноббс, який досі сподівався на просування по службі.

— Ти хто?

— Капрал Ноббс, сер! — Ноббі віддав честь.

— Ти на мене працюєш?

— Так, сер!

— Гаразд. Ти ґном, чи не так?

— Ні, сер. Ґномом був покійний Дуболом, сер! Я належу до виду людей, сер!

— Тебе взяли на службу… за спеціальною квотою?

— Ні, сер, — гордо сказав Ноббі.

— О Боги, — сказав Патрицій.

Від втрати крові його голова, здавалося, втратила здатність мислити. Окрім того, Архіректор дав йому щось випити, за його словами, чудодійний засіб, хоча і сам не був певен, від чого саме цей засіб повинен лікувати. Наприклад, він міг лікувати від вертикальності. Хоча розумним було якраз триматися у вертикальному положенні. Так принаймні було видно, що він ще живий. Якісь допитливі люди скупчилися біля дверей. Зараз було важливо довести, що чутки про його загибель були сильно перебільшеними.

Капрал, а разом з ним самопроголошений представник виду людей, Ноббс, та кілька інших вартових за наказом капітана Ваймза вишикувалися навколо Патриція. Дехто з них був набагато об’ємнішим, ніж ті вартові, яких пам’ятала свідомість Ветінарі.

— Гей ти, чоловіче! Ти отримував королівський шилінг? — поцікавився він в одного.

— Я в житті ніфого не брав.

— Чудово! Молодець!

Аж ось натовпи розсипалися. До зали увірвалося щось золотаве, розпливчасто-собачої форми. Воно загарчало, припало носом до землі і почало щось відчайдушно винюхувати. А потім знову зникло, довгими легкими стрибками прямуючи до бібліотеки. Патрицій почув розмову:

— Фреде?

— Що, Ноббі?

— Здається, я її десь бачив.

— Я знаю, що ти маєш на увазі.

Ноббі нервово заметушився.

— Її треба оштрафувати за те, що маячить тут без уніформи, — сказав він.

— Буде складно.

— Якби я пробігся тут без одягу, ти оштрафував би мене на пів долара.

— Ноббі, ось тобі пів долара, тільки замовкни.

Лорд Ветінарі широко до них усміхнувся. У кутку був ще один вартовий, який теж належав до великих, грудкуватих…

— Як бачите, все під контролем, ваша світлосте, — сказав Ноббі.

— Хто той джентльмен?

Він простежив за поглядом Патриція.

— Це троль Щебінь, сер.

— Чому він так сидить?

— Він думає, сер.

— Він уже досить довго так сидить.

— Він повільно думає, сер.

Щебінь підвівся. У тому, як він це зробив, було щось від древнього могутнього континенту, який почав тектонічний рух, що повинен закінчитися створенням якогось неприступного гірського хребта, перед яким люди б зупинялися, щоб помилуватися. Ніхто з присутніх не мав досвіду спостереження за гірськими ландшафтами, але зараз вони отримали про нього певне розпливчасте уявлення. То було наче дивитися на Щебня, що стояв із понівеченою Дуболомовою сокирою у руці.

— Але іноді дуже, дуже глибоко, — додав Ноббі, оцінюючи можливі шляхи втечі.

Троль дивився на натовп, ніби намагаючись зрозуміти, що вони там роблять. Потім, розмахуючи руками, він попрямував уперед.

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню… е-е-е… нуу-у… — почав Колон.

Щебінь наче не помічав його. Зараз він рухався досить швидко, оминаючи перешкоди, як лава оминає скелі на своєму шляху. Він підійшов до стіни і прибрав її з дороги.

— Хтось дав йому сірки? — суворо спитав Ноббі.

Колон озирнувся на вартових.

— Молодший констеблю Боксите! Молодший констеблю Вуглеморде! Затримати виконувача обов’язків констебля Щебня!

Два тролі поглянули спочатку на фігуру Щебня, що віддалявся, потім один на одного і нарешті на сержанта Колона.

Бокситу вдалося відсалютувати.

— Дозвольте відбути на поховання бабусі, сер!

— Що?

— Або вона, або я, сержанте.

— Наші ґугулузькі голови позабивають нам у плечі, — сказав Вуглеморд, менш витончений мислитель.

Спалахнув сірник. У каналізації його світло було схоже на нову зорю.

Ваймз запалив спочатку сигару, а потім лампу.

— Докторе Ребусе? — покликав він.

Голова найманців застиг на місці.

— Капрал Морква теж має арбалет, — сказав він. — Але я не впевнений, чи готовий він його застосувати. Він добра людина. Він вважає, що всі інші — також добрі люди. Я не такий. Я мстивий, злий і дуже втомлений. А тепер, докторе, у вас був час подумати, ви ж розумна людина… Скажіть на милість, що ви тут робили? Може, прийшли за останками юного Едварда? То наш капрал Ноббс ще сьогодні вранці відніс його до моргу Сторожі, ймовірно, знявши з нього всі предмети ювелірного походження, які той мав при собі. Але Ноббі… ми не можемо його засуджувати. У нього злочинний розум, у нашого Ноббі. Але я за нього впевнений: у нього немає злочинної душі.

Ваймз тяжко зітхнув і продовжив:

— Сподіваюся, він змив клоунський грим з бідолашного. О Боги. Ви його використали, чи не так? Він убив старого бідного Гуляку, а потім викрав ружжо. І він бачив, як ружжо убило Клевця. Він навіть залишив волосся з перуки Гуляки у щепці над дверима майстерні. І саме тоді, коли йому найкраще допомогла б добра порада, наприклад, зізнатися у всьому, ви його вбили. Один момент, дуже цікавий момент, полягає в тому, що молодий Едвард не міг бути людиною на Вежі. Ну, зважаючи на те, що в його серці зяяла колота рана. Так, я знаю, бути мертвим — не завжди перешкода для того, щоб тихо насолоджуватися життям у місті. Але я не думаю, що молодий Едвард останнім часом багато рухався. А з тим шматком тканини — то був вдалий хід. Але, знаєте, я ніколи не вірив у всі ці історії… Ну, знаєте, сліди на свіжій клумбі, ґудзики з ініціалами вбивці тощо. Люди вважають, що це — робота вартових. Але це не так. Удача плюс виснажлива праця — ось робота вартових. Але багато людей повірили б у ваші казочки. Я маю на увазі, що він мертвий… ну… не два дні, і тут досить прохолодно… І ви могли б його витягти… і обдурити людей у морзі, які би не дуже й цікавилися обставинами його смерті. І можна було б сказати, що це він застрелив Патриція. А потім саме ви його й покарали. Зауважу, половина міста до того часу билася б із іншою половиною. І були б нові смерті. Хоча вам байдуже, — він зробив паузу. — Ви досі не сказали жодного слова.

— Ти не розумієш, — сказав Ребус.

— Що?

— Де Гибль знав правду. Він був божевільний, але за ним була правда.

— Яка правда, докторе Ребусе? — спитав Ваймз.

Але найманець зник, розчинившись у тіні.

— Тільки не це! — невдоволено простогнав Ваймз.

Від стін рукотворної печери відлунював шепіт:

— Капітане Ваймзе. Сказати, чому повинен навчитися кожен хороший найманець? — гучний вибух. Лампа розлетілася на дрібні уламки. — Уникати джерел освітлення.

Ваймз упав на підлогу і відкотився убік. Ще один постріл поцілив у землю за фут від нього, і він відчув сплеск холодної води.

Під ним теж була вода.

Анк наповнювався водою, і, відповідно до законів, набагато старших, ніж закон міста, вода стрімко розтікалася по тунелях.

— Моркво, — прошепотів Ваймз.

— Так? — його голос пролунав десь праворуч.

— Я нічого не бачу. Ця клята лампа мене засліпила. Очі не можуть звикнути до темряви.

— Рівень води піднімається.

— Ми… — почав Ваймз і зупинився, уявляючи, як десь у темряві Ребус цілиться у джерело звуку.

«Треба було його одразу прикінчити, — подумав він. — Він же найманець, професіонал!»

Йому довелося ледь піднятися. Вода прибувала.

Тихеньке плескання води рухалося прямо на них. То був Ребус.

Вони почули скрегіт. Спалах. Ребус запалив факел, і Ваймз, піднявши очі, побачив у світлі худу фігуру. Іншою рукою фігура тримала ружжо, цілячись у вартових.

І раптом у пам’яті Ваймза спливло те, що він засвоїв ще у часи, коли був вартовим-новобранцем. Якщо вже так сталося, що ти дивишся на стрілу з боку її наконечника, і якщо твоє життя залежить від того, хто може цю стрілу випустити, щодуху молися, що цей хтось — дуже зла людина. Злі люди люблять владу, владу над людьми, і вони хочуть бачити, як ти корчишся від страху. Вони хочуть, щоб ти знав, що помреш. Вони тобі про це розповідають. Вони зловтішаються.

Вони будуть дивитися, як ти скиглиш від страху. Вони відтягують момент вбивства, як курець відтягує задоволення від гарної сигари. Тож молися, щосили молися, щоб твій убивця виявився злою людиною. Добра людина вб’є тебе без жодних коментарів.

А потім, на свій жах, він почув, як підвівся Морква.

— Докторе Ребусе, я заарештовую вас за вбивство Родита Клевця, Едварда де Тибля, клоуна Гуляки, Летиції Невдаліс та виконувача обов’язків констебля Дуболома з Нічної сторожі.

— Та невже? Усе це я? Боюся, брата Гуляку вбив Едвард. Він це сам зробив, маленький дурень. Хоч і казав, що не хотів цього. І, як я розумію, Клевець загинув випадково. Нещасний випадок. Він ремонтував ружжо, і воно вистрелило, шматок металу відскочив від ковадла і вбив ґнома. Так розповів Едвард. Він приходив до мене. Він був дуже засмучений. Сам у всьому зізнався, розумієш? Ось я його і вбив. Ну, що я ще міг зробити? Він був зовсім: божевільним. З таким краще не водитися. Добродію, чи не міг би ти відійти трохи назад? Щось не хочеться в тебе стріляти. Ні! Хіба, якщо я буду змушений!

Ваймзу здалося, що Ребус сперечається сам зі собою. Ружжо активно розгойдувалося.

— Він белькотів, — сказав Ребус. — Розповів, що ружжо саме застрелило Клевця. Я запитав його, чи це була випадковість. І він відповів, що ні. Ружжо умисно застрелило Клевця.

Морква зробив ще один крок вперед. Здається, Ребус втратив зв’язок із дійсністю.

— А ще він сказав, що жебрачку також убило ружжо. Ні! Це не я! Мені воно навіщо?

Ребус зробив крок назад, але ружжо скочило в бік Моркви. Ваймзу здалося, ніби воно рухалося самостійно, наче тварина, що нюхає повітря…

— Лягай! — прошипів Ваймз. Він потягнувся і спробував знайти свій арбалет.

— Він казав, що ружжо ревнує! Клевець міг зробити ще одне ружжо. І ще одне, і ще… Ані руш!

Морква зробив ще один крок.

— Мені довелося вбити Едварда! Він був романтиком, він неправильно все розумів! Але Анк-Морпорку і справді потрібен король!

Ружжо смикнулося і вистрілило. Тієї ж миті Морква спритно скочив убік.

Тунелі світилися запахами, переважно гострими жовтими та землянисто-апельсиновими кольорами древніх стоків. Циркуляція повітря була мінімальною. Слід, залишений доктором Ребусом, чітко прослідковувався у важкому повітрі. Анґва відчула запах ружжа. Запах був яскравий, як свіжа рана.

Тоді вона все зрозуміла. «Я відчула запах ружжа в гільдії якраз після того, як повз нас пройшов доктор Ребус. А Гаспод сказав, що це тому, що ружжо роками зберігалося в гільдії. Але в гільдії з нього не стріляли. Ружжом пахло від Ребуса, бо він з нього стріляв».

Вона стрибнула у воду, у велику печеру, і носом побачила всіх трьох — невиразну фігуру, що пахла Ваймзом, фігуру Моркви, що падав, фігуру з ружжом, що повернулася і збиралася іти геть…

І тоді вона перестала думати головою і повністю поклалася на інстинкт. Вовчі м’язи гнали її вперед і вгору, у стрибок, краплинки з її загривка розліталися на всі боки, очі не бачили нічого, окрім Ребусової шиї.

Ружжо вистрелило. Чотири рази. Чотири влучні постріли.

Вона налетіла на чоловіка і повалила його на спину.

Ваймз піднявся, розсипаючи навколо бризки води.

— Шість пострілів! У тебе закінчилися постріли, сволото! Тепер ти мій!

Ребус обернувся і, побачивши, що Ваймз рухався прямо на нього, кинувся в бік тунелю, піднімаючи за собою стіну з бризок.

Ваймз вихопив із Морквиних рук арбалет, відчайдушно прицілився і вистрілив. Нічого не відбулося.

— Моркво! Ідіоте! Ти навіть не звів його! — Ваймз обернувся. — Швидше! Ми не можемо дати йому втекти!

— Капітане, це Анґва.

— Що?

— Вона мертва!

— Моркво! Послухай. Це допоможе нам вирішити проблему? Ні! Тож рушай зі мною!

— Я… не можу її тут залишити. Я…

— Капрале Моркво! За мною!

Ваймз наполовину біг, наполовину плив по тунелю, в якому зник Ребус. Він відчував, що води стає все менше. Тунель вів нагору. Ніколи не давай здобичі час на відпочинок. Це він також вивчив у перший день у Сторожі. Якщо вже погнався за кимось, женись до кінця. Лише дай йому час зупинитися і подумати, і за першим же поворотом тобі в писок полетить повний мішок піску.

Стіни та стеля звужувалися.

Там були й інші тунелі. Морква мав рацію. Сотні людей працювали, мабуть, роками, щоб збудувати всю цю конструкцію. Врешті-решт Анк-Морпорк був побудований на Анк-Морпорку.

Ваймз зупинився.

Він більше не чув хлюпання. У тунелі нікого не було.

Потім він побачив спалах світла у тунелі збоку.

Ваймз поповз на спалах і встиг побачити пару ніг у світлому ореолі відкритого люка.

Він кинувся вперед і схопив доктора за черевик саме в той момент, коли той збирався зникнути у світлі. Ребус намагався вдарити його по руці, але сам упав на підлогу.

Ваймз схопився за край люка і проліз крізь нього.

Це був не тунель. Це було більше схоже на льох. Він ковзнув по багнюці і вдарився об стіну, вкриту слизом. На чому там побудовано Анк-Морпорк? Правильно…

Ребус був лише за декілька ярдів, пробираючись і ковзаючи по сходах. Угорі були двері, але вони давно зігнили.

Нові сходи і нові кімнати. Пожежі та повені, повені та реконструкції. Кімнати ставали льохами, льохи ставали фундаментами. Переслідування не можна було назвати елегантним. Обидва чоловіки ковзали і падали, знову піднімалися, пробивалися крізь завіси слизу. Ребус попередньо залишив по всьому периметру запалені свічки. Вони давали достатньо світла, щоб Ваймзу захотілося їх погасити.

Аж раптом він відчув під ногами суху камінну підлогу. Це були не двері, а отвір, пробитий у стіні. У кімнаті були бочки, уламки меблів, старовинні речі, які сюди знесли та забули.

Ребус лежав за кілька футів від нього, намагаючись вирівняти дихання і перезарядити ружжо. Ваймз зумів звестися навкарачки і жадібно вдихав повітря. На стіні поблизу горіла свічка.

— Тобі кінець! — пригрозив він.

Ребус намагався встати на ноги, міцно стискаючи ружжо.

— Ти… застарий… для того… щоб бігати… — ледь вимовив Ваймз.

Ребус зміг встати і поплентався геть. Ваймз на хвилину замислився над цим. «І я застарий для того, щоб бігати», — додав він і стрибнув.

Двоє чоловіків билися у пилюці. Ружжо було затиснене прямо між ними. Ваймз лише потім подумав, що поборотися із найманцем — не найкраща ідея. Вони були озброєні до зубів, усе під уніформою. Але Ребус боявся відпустити ружжо. Він уперто тримав його обома руками, намагаючись вдарити Ваймза дулом або прикладом.

Парадоксально, але жоден найманець не володів технікою рукопашного бою. Вони зазвичай досить добре вправлялися з різноманітною зброєю, тому не потребували застосування грубої фізичної сили. Джентльмени володіли зброєю; силою рук користувалися лише нижчі класи.

— Я тебе затримую, — пихтів Ваймз. — Тебе заарештовано. Тож не ворушися!

Але Ребус щосили тримав ружжо. І Ваймз не наважувався випустити його з рук. Ружжо тримали двоє різних чоловіків. Воно почало згинатися. Чоловіки тягнули ружжо, кожен у свій бік.

Ружжо вибухнуло.

З нього вилетів язик червоного полум’я, їдкий запах феєрверка. Щось вилетіло із ружжа та, продзенькавши по стінах, вдарило по Ваймзовому шолому і рушило у бік стелі.

Ваймз подивився на перекошене Ребусове обличчя. Потім схилив голову і вирвав ружжо з його рук.

Найманець закричав і відпустив зброю, хапаючись за ніс. Тримаючи ружжо обома руками, Ваймз відкотився подалі від Ребуса.

Воно ворушилося. Раптом воно заскочило на капітанове плече, а його палець став на спусковий гачок.

«Ти мій.

Він нам більше не потрібен».

Потрясіння від того, що ружжо могло говорити, було настільки сильним, що Ваймз закричав.

Пізніше він клявся, що не натискав на гачок. Гачок сам натиснувся, потягнувши палець за собою. Ружжо вдарило його по плечу, і в стіні за головою найманця з’явився, обсипавши присутніх уламками штукатурки, шестидюймовий отвір. Крізь червоний туман Ваймз усвідомлював, як Ребус підбіг до дверей і протиснувся крізь них. Двері грюкнули.

«Все, що ти ненавидиш, все, що тобі не подобається, — я можу все виправити».

Ваймз підійшов до дверей і смикнув за ручку. Двері були замкнені.

Не усвідомлюючи хід своїх думок, він навів ружжо і знову дозволив спусковому гачку потягнути палець. Більша частина дверей і одвірок перетворилися в обрамований уламками отвір. Ваймз відкинув уламки і пішов туди, куди його вело ружжо.

Він зупинився у проході. Десяток молодих людей з подивом дивилися на нього з напіввідчинених дверей. Всі вони були у чорному.

Він був прямо посеред Гільдії найманців.

Найманець-новобранець подивився на Ваймза через пихато надуті ніздрі.

— А ти ще хто такий?

Ружжо миттю прицілилося в хлопчину. Ваймз ледь встиг підняти дуло, якраз у той момент, коли зброя вистрілила. Постріл знищив частину стелі.

— Я закон, сучі ви діти! — заволав він.

Вони витріщилися на капітана.

«Розстріляй їх усіх. Очисти світ».

— Замовкни! — Ваймз, червоноокий, вкритий пилом монстр із-під землі, що скрапував слизом, поглянув на тремтячого учня. — Куди подівся Ребус? — його голову заполонив густий туман. Рука аж скрипіла, відчайдушно намагаючись не натиснути на гачок.

Один юнак нервово тицьнув пальцем у напрямку сходів. Коли ружжо вистрілило, він стояв зовсім поруч, тому зараз був з голови до ніг вкритий штукатуркою.

Ружжо знову пішло геть, тягнучи Ваймза за собою повз юних найманців, нагору сходами, на яких виднівся чорний слід. Ще один коридор. Двері відчинилися, але одразу ж зачинилися після того, як ружжо знову вистрілило, цього разу поціливши у канделябр.

Коридор вів на широкий майданчик над ще одними, значно дивовижнішими сходами, до яких вели великі дубові двері.

Ваймз відстрелив замок, ногою штовхнув двері, а потім ледве змусив ружжо пригнутися. Над головою промайнула стріла арбалета і попрямувала до більш доступної цілі у кінці коридору.

«Стріляй у нього! СТРІЛЯЙ У НЬОГО!»

Ребус стояв біля свого столу, гарячково намагаючись зарядити в арбалет ще одну стрілу…

Ваймз намагався приглушити голос у голові.

Але… Чому б не вистрілити? Хто цей чоловік? Він завжди хотів очистити місто, і можна було почати просто зараз. І тоді люди дізналися б, що таке закон…

Очисти світ.

Почався полудень.

Потрісканий бронзовий дзвін у Гільдії вчителів спочатку почав дзвонити, однак потім вирішив залишити інформацію про полудень собі, та дзвін уже підхопив старий годинник Гільдії пекарів, що, як завжди, біг попереду самого часу.

Ребус випрямився і почав відступати в укриття до однієї з кам’яних колон.

— Ти не можеш в мене вистрілити, — почав він, спостерігаючи за ружжом. — Я знаю закон. І ти знаєш. Ти вартовий. Ти не можеш холоднокровно мене застрелити.

Ваймз примружився, спрямувавши погляд вздовж дула.

Це було б так просто. Спусковий механізм смикнув його за палець.

Залунав третій дзвін.

— Ти не можеш просто так мене вбити. Це закон. Ти вартовий, — повторив доктор Ребус. Він облизав сухі губи.

Він трохи опустив ружжо. Ребус майже розслабився.

— Так. Я людина Сторожі.

Ружжо знову піднялося. Воно цілилося у докторів лоб.

— Але коли дзвони перестануть дзвонити, — тихо сказав Ваймз, — я більше не буду вартовим.

«Стріляй у нього! СТРІЛЯЙ У НЬОГО!»

Ваймз затис приклад під пахвою, таким чином вивільнивши одну руку.

— Ми зробимо це за правилами, — сказав він. — За правилами. Так, треба робити виключно за правилами.

Не дивлячись вниз, він смикнув значок із залишків костюма. Навіть через бруд значок все одно заблищав. Ваймз завжди його полірував. Він підкинув його, наче монету. Мідь значка відбила світло.

Ребус спостерігав за ним, наче той кіт.

Передзвін ще тривав. Більшість веж уже віддзвонили. Тепер дзвін лунав лише з храму Дрібних божеств і Гільдії найманців. Останній завжди зарозуміло запізнювався.

Тепер дзвонив лише дзвін Гільдії найманців.

Доктор Ребус акуратно й елегантно поклав арбалет на стіл поруч.

— Дивись! Я його поклав!

— Ага, — сказав Ваймз. — Але я хочу переконатися, що ти його більше не візьмеш.

Чорний дзвін Гільдії найманців відбив полудень.

І зупинився.

Тиша оглушила їх, немов гуркіт грому.

Тихенький металевий звук значка Ваймза, який упав на підлогу, заполонив усю кімнату.

Він підняв ружжо і обережно дозволив руці зняти з м’язів напругу.

Але почався якийсь новий дзвін.

Це була весела коротенька мелодія, ледве чутна, якби не цей басейн гнітючої тиші…

Дзень, дзелень, дзеленень, дзень-дзень…

…Годинник, набагато точніший, аніж усі ті пісочні, водяні та маятникові годинники.

— Капітане, опустіть ружжо, — сказав Морква, повільно піднімаючись сходами.

В одній руці він тримав меч, в іншій — подарунковий годинник.

Дзень, дзень, дзелень, дзень…

Ваймз застиг.

— Покладіть його на підлогу. Ну ж бо, капітане.

— Я можу зачекати, доки закінчиться ще один дзвін, — сказав Ваймз…

Дзень, дзелень…

— Капітане, я не дозволю цього. Це ж буде убивство.

Дзень, дзень…

— Ти мене зупиниш?

— Так.

Дзеленень…

Ваймз трохи повернув голову.

— Він убив Анвґу. Хіба для тебе це нічого не означає?

Дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень…

Морква кивнув.

— Так. Але особисте — це не те саме, що важливе.

Ваймз дивився вздовж дула. Обличчя доктора Ребуса, його роззявлений від жаху рот, так влучно розташований прямо на кінці дула.

Дзень, дзень, дзень, дзень, дзень…

— Капітане Ваймзе?

Дзень…

— Капітане? Значок № 177, капітане. Його нічого не повинно забруднити.

Дух ружжа, що протікав руками Ваймза, зустрів цілу армію чистих твердолобих Ваймзиків, що прямували з іншого боку.

— Краще покладіть його, капітане. Воно вам не треба, — сказав Морква, наче звертався до малої дитини.

Ваймз подивився на штуку, яку тримав у руках. Він майже не чув криків.

— Покласти негайно, вартовий! Це наказ!

Ружжо вдарилося об підлогу. Ваймз відсалютував і лише потім зрозумів, що щойно сталося. Він моргнув і глянув на Моркву.

— Особисте — це не те саме, що важливе, кажеш?

— Слухайте, — втрутився Ребус, — мені дуже шкода… Шкода ту дівчину… Це була випадковість. Я хотів лише… У мене є докази. Є!

Ребус майже не помічав вартових. Він витяг шкіряну сумку зі столу і розмахував перед ними.

— Вони тут! Все це, сір! Докази! Едвард був дурним, він думав, що вся справа у коронах та церемоніях, та він не мав уявлення, що знайшов! А потім, минулої ночі, мене ніби…

— Мені це не цікаво, — пробурмотів Ваймз.

— Місту потрібен король!

— І не потрібні вбивці, — сказав Морква.

— Але…

Однак Ребус уже пірнув на підлогу і схопив ружжо.

Щойно Ваймз намагався зібрати свої думки в купу, вже наступної миті вони тікали в далекі куточки його свідомості. Він дивився прямо в пащу ружжа. Паща посміхалася.

Ребус притулився до колони, але ружжо не ворушилося, не зводячи себе з Ваймза.

— Все там, сір, — сказав він. — Все записане. Все. Родимки, пророцтва, генеалогія — все. Навіть ваш меч. Той самий меч!

— Справді? — здивувався Морква. — Я можу поглянути?

Морква опустив меч і, на превеликий жах Ваймза, підійшов до письмового столу і витягнув з теки пачку документів. Ребус схвально кивнув, наче похвалив слухняну дитину.

Морква прочитав сторінку і перейшов до наступної.

— Дійсно цікаво, — сказав він.

— Саме так. Але зараз ми повинні здихатися цього надокучливого вартового, — сказав Ребус.

Ваймз відчув, що бачить металевий заряд, який зараз лише ховається в кінці трубки, і в будь-яку секунду запуститься прямо в нього…

— Шкода, — сказав Ребус, — що ви не…

Морква став прямо перед ружжом. Його рука рухалася миттєво. Все сталося майже беззвучно.

«Молися, щоб твоїм убивцею не виявилася добра людина, — думав Ваймз. — Він уб’є тебе, не сказавши зайвого слова».

Ребус подивився вниз.

На його сорочці була пляма крові. Він підняв руку до руків’я меча, що виступав з його грудей, і жалібно подивився в очі Моркві.

— Але чому? Ви могли стати…

І помер. Ружжо випало з його рук і вистрелило у підлогу.

Настала тиша.

Морква схопився за руків’я свого меча і потягнув. Тіло опустилося.

Ваймз сперся на стіл і намагався перевести подих.

— Чорт… би… його… взяв, — повільно сказав він.

— Сер?

— Він… він назвав тебе «сір», — сказав він. — Що було в тій…

— Капітане, ви запізнилися, — сказав Морква.

— Запізнився? Запізнився? Що ти маєш на увазі? — Ваймз боровся, намагаючись помирити свій мозок із реальністю.

— Ви повинні були одружитися… — Морква подивився на годинник, потім закрив його і передав Ваймзу, — дві хвилини тому.

— Так. Так. Але він назвав тебе «сір». Я чув…

— Здається, вам просто почулося, — сказав Морква.

У тут у голову Ваймза прийшла божевільна думка. Меч Моркви був довжиною в пару футів. Він наскрізь пробив тіло Ребуса. Але Ребус стояв спиною до…

Ваймз подивився на колону. Вона була з граніту. Товста колона. На ній не було ані тріщинки. Лише отвір з одного боку… і з іншого.

— Моркво, — почав він.

— У вас кепський вигляд, сер. Треба привести вас до ладу.

Морква підтягнув до себе шкіряну сумку, яка лежала на столі, і повісив її собі на плече.

— Моркво…

— Сер?

— Я наказую тобі віддати…

— Ні, сер. Ви не можете мені наказувати. Тому що ви зараз, сер, без образ, ви — цивільний. Це нове життя.

— Цивільний?

Ваймз потер лоба. Зараз у його мозку зіткнулося все: ружжо, каналізація, Морква та той факт, що досі він рухався на чистому адреналіні, який незабаром виставить йому свій рахунок і вимагатиме оплати. Він зм’як.

— Але це і є моє життя. Моркво! Це моя робота.

— Гаряча ванна і випивка, сер. Ось що вам зараз потрібно, — сказав Морква. — Скоро все стане краще. Ходімо.

Погляд Ваймза зупинився на Ребусовому тілі, а потім на ружжі. Він хотів його забрати, але вчасно зупинився.

Навіть у чаклунів не було нічого подібного. Один спалах із костура — і їм потрібно було піти і прилягти.

Недарма його ніхто не міг знищити. Ніхто не міг знищити щось настільки ідеальне. Воно зачіпало найтонші струни твого серця. Тримаєш його в руках — і у тебе є сила. Більше сили, ніж дає будь-який арбалет чи спис — вони просто накопичували силу твоїх м’язів. Але ружжо давало силу ззовні. Не ти користуєшся ним — це воно користується тобою. І Ребус, певно, був доброю людиною. Він, напевно, досить уважно прислухався до Едварда, але потім взяв ружжо, і воно заволоділо доктором.

— Капітане Ваймзе? Здається, нам краще прибрати його звідси, — сказав Морква, нахиляючись.

— Роби, що хочеш, тільки не торкайся його! — попередив Ваймз.

— Чому ні? Це лише пристрій, — сказав Морква. Він підхопив ружжо за дуло, якусь мить подивився на нього, а потім щосили вдарив ним об стіну. Шматочки металу покотилися по підлозі.

— Лише одне таке, — сказав він. — Мій батько казав, що якщо щось існує лише одне, то воно обов’язково особливе. Ходімо.

Він відчинив двері.

Він зачинив двері.

— Внизу близько сотні найманців, — сказав він.

— А скільки стріл у твоєму арбалеті? — спитав Ваймз. Він не міг відвести погляд від розбитого ружжа.

— Одна.

— Тоді й не важливо, що арбалет так повільно перезаряджається.

Хтось чемно постукав у двері.

Морква поглянув на Ваймза. Ваймз знизав плечима. Він відчинив двері.

Це був Дауні. Він підняв порожню руку.

— Ви можете скласти зброю. Запевняю вас, вона не знадобиться. Де доктор Ребус?

Морква показав.

— А, — він поглянув на двох вартових. — Ви не заперечуєте, якщо його тіло залишиться тут? Ми поховаємо його у склепі гільдії.

Ваймз показав на тіло.

— Він убив…

— А тепер він і сам мертвий. А я мушу просити вас піти.

Дауні відчинив двері. На широких сходах вишикувалися найманці. У жодного з них не було в руках зброї. Але для найманців це ніколи не було проблемою.

Внизу лежало тіло Анґви. Вартові повільно спустилися вниз. Морква опустився на коліна і обережно підняв тіло.

Він кивнув Дауні.

— Незабаром ми відправимо когось забрати тіло доктора Ребуса, — сказав він.

— Але я думав, що ми домовилися…

Ні. Я повинен переконатися, що він мертвий. Все потрібно робити відкрито, а не в темряві і за зачиненими дверима.

— Боюся, ми не зможемо виконати вашого прохання, — твердо відповів найманець.

— Це не прохання, сер.

Десятки найманців спостерігали, як вартові покидали подвір’я гільдії.

Чорні ворота зачинилися.

І, здається, ніхто не збирався їх відчиняти.

— Я з тобою згоден, але, можливо, варто було одягти свої думки у м’якші слова? — сказав Ваймз. — Здається, їм це не сподобалося.

Ворота розлетілися на шматки. Шестиметрова залізна стріла пройшла повз Моркву й Ваймза і понівечила велику ділянку стіни в дальньому кінці подвір’я.

Пара ударів рознесла решту воріт, і через них зайшов Щебінь. Він озирнувся навколо, окинувши найманців несамовитим поглядом червоних очей. І загарчав.

Найбільш кмітливі найманці уже прийшли до висновку, що в їхньому арсеналі немає нічого, чим би можна було вбити троля. Вони мали тонкі стилети, але тут потрібні були кувалди.

У них були дротики, оздоблені вишуканими отрутами, але проти тролів вони були нікчемними. Ніхто ніколи не думав, що тролі можуть стати настільки достойними, що хтось захоче їх убити за гроші. А тепер Щебінь став надзвичайно достойним. В одній руці у нього була сокира Дуболома, а в іншій — свій потужний арбалет.

Деякі з найбільш кмітливих найманців обернулися і побігли геть. Але інші були не такими кмітливими. Від Щебня відскочило кілька стріл. Коли він обернувся, ті, хто випустив ці стріли, побачили його обличчя та покидали свої луки.

Щебінь підняв свого кийка.

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню!

Слова пролунали у кожному куточку двору.

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню! Струн-ко!

Щебінь дуже повільно підняв руку.

Дзеньк.

— А тепер послухай мене, виконувачу обов’язків констебля Щебню, — почав Морква. — Якщо десь є рай для вартових, а я сподіваюся, що він є, то виконувач обов’язків констебля Дуболом зараз там, п’яний як чіп, в одній руці тримає щура, а в іншій — кухоль «Обіймиведмедя», і дивиться вгору^[28] на нас, і говорить: «Мій друг, виконувач обов’язків констебля Щебінь не забуде, що він вартовий. Тільки не Щебінь. Він не забуде».

Довгий небезпечний момент. Дзеньк.

— Дякую, виконувачу обов’язків констебля. Ти будеш супроводжувати пана Ваймза до Академії, — Морква озирнувся на найманців. — Бувайте здорові, панове. Ми можемо повернутися.

Троє вартових переступили через уламки воріт.

Ваймз мовчав, поки вони не опинилися посеред вулиць І тоді він повернувся до Моркви.

— Чому він назвав тебе…

— Якщо ви не заперечуєте, я віднесу її до штабу Сторожі.

Ваймз опустив погляд на тіло Анґви і відчув, як рушив потяг його думок. Про деякі речі було надто важко думати. Для цього вимагалася гарна тиха година. Щоб зібрати все це разом. Особисте — це не те саме, що важливе. Ким потрібно бути, щоб дійти до такої думки? І йому раптом стало зрозуміло, що хоча Лик у минулому мав купу злих або просто поганих правителів, він ще ніколи не потрапляв під п’яту доброго правителя. Це може бути найстрашніша перспектива, яку лише можна уявити.

— Сер? — ввічливо перепитав Морква.

— Ага. Так. Ми поховаємо її біля храму Дрібних божеств. Гаразд? — відповів Ваймз. — Це така традиція Сторожі…

— Так, сер. Рушайте із Щебнем. Він усе розуміє, якщо чітко давати накази. Якщо ви не заперечуєте, на весіллі мене не буде. Гадаю, ви мене розумієте…

— Так. Так, звісно. Гм. Моркво? — Ваймз моргнув, щоб прогнати підозри, які вимагали термінового розгляду. — Ми не повинні занадто погано думати про Ребуса. Я ненавидів цю сволоту, але хочу бути до нього справедливим. Я знаю, що ружжо робить з людьми. Ми всі однакові, коли у нас в руках ружжо. Я був таким самим.

— Ні, капітане. Ви його поклали.

Ваймз як міг посміхнувся.

— Тепер я пан Ваймз, — сказав він.

Морква повернувся до штабу Сторожі та поклав тіло Анґви на плиту в імпровізованому морзі. Тіло починало заклякати. Rigor mortis, як то кажуть.

Він взяв трохи води та старанно вичистив їй хутро.

Те, що він зробив далі, здивувало б, скажімо, троля, чи ґнома, чи того, хто не дуже добре був знайомий із реакцією людського розуму на стрес.

Він написав рапорт. Він вимив підлогу головної кімнати — якраз була його черга. Він помився. Він змінив сорочку і замотав рану на плечі, почистив нагрудник, спочатку ганчіркою зі сталевої вати, потім — різними м’якими тканинами, поки не побачив у нагруднику своє відображення.

Десь вдалині від почув «Весільний марш» Фонделя, який грали на Величезному Органі під акомпанемент різних «Звуків з ферми великої рогатої худоби». З того, що сержант Колон вважав своїм найціннішим сховищем, він дістав пляшку рому, налив собі трохи у склянку та випив, промовивши лише: «За пана Ваймза та леді Ремкін!» — ясним, щирим голосом, який би сильно розчулив будь-кого, хто б це почув.

У дверях почулося шкрябання. Він впустив Гаспода. Маленький пес заліз під стіл, не промовивши ані слова.

Тоді Морква піднявся до своєї кімнати, сів на стілець і подивився у вікно.

День звернув на вечір. Біля шостої години пройшов дощ.

У всьому місті запалали ліхтарі.

Зійшов місяць.

Двері відчинилися. До кімнати тихо увійшла Анґва.

Морква обернувся і усміхнувся.

— Я не був упевнений, — сказав він. — Але подумав: «Їх же, здається, можна вбити лише сріблом?» Я міг лише сподіватися.

Це сталося два дні по тому. Був дощ. Він не лив, він буквально вилазив із сірих хмар, наче спагеті з бруду. Він наповнив Анк, який знову затопив своє підземне царство. Вода виливалася із пащ ґарґуйль. Вона билася об землю так сильно, що на землі стояв туман із крапель-рикошетів.

Дощ барабанив по надгробках на кладовищі за храмом Дрібних божеств. Краплі падали і в невеличку яму, викопану для виконувача обов’язків констебля Дуболома.

«На похоронах вартових завжди були лише вартові, — повторював собі Ваймз. — Так, іноді тут були родичі, такі, як леді Ремкін і Рубіна, дівчина Щебня, але натовпів не бувало ніколи. Можливо, Морква мав рацію. Коли ти стаєш вартовим, ти перестаєш бути кимось іншим».

Хоча сьогодні були й інші люди, які мовчки стояли біля огорожі. Вони прийшли не на похорон, але спостерігали за ним.

І був маленький священник, який надав послуги у стилі «впишіть-сюди-ім’я-померлого», розраховані на те, щоб задовольнити одночасно усіх богів, які могли б його почути. Тоді Щебінь опустив труну в могилу, і священник кинув на труну церемоніальну жменю землі, за винятком того, що ґрунт уже розмокнув, а тому не стукнув, а ляпнув по кришці домовини.

І Морква, на подив Ваймза, виступив з промовою. Вона лунала понад вогкою землею та відбивалася від залитих дощем дерев. І це був той справді єдиний текст, який зараз би хотілося почути: «Він був моїм другом. Він був одним із нас. І він був відмінним вартовим».

«Він був відмінним вартовим». Ця фраза лунала на кожному похороні вартового, на якому Ваймз коли-небудь бував. Мабуть, це скажуть навіть на похороні капрала Ноббса, і всі сховають за спини руки зі схрещеними пальцями. Це було те, що ти мав сказати.

Ваймз подивився на труну. І тоді дивне відчуття поповзло по його тілу, так само підступно, як дощ, що струмів по спині. Це була не зовсім підозра. Якби це відчуття залишалося в його свідомості досить довго, воно могло б вирости в підозру, але зараз просто шепотів його внутрішній голос.

Він просто мусив запитати. Якби він хоча б не запитав, то ніколи не припинив би про це думати.

І коли вони відійшли від могили, він не витримав:

— Капрале?

— Так, сер?

— Кажеш, ружжо так і не знайшли?

— Ні, сер.

— Хтось казав, що востаннє його бачили у твоїх руках.

— Напевне, десь забув його. Знаєте, був такий гармидер.

— Так. О, так. Я майже впевнений, що бачив, як ти виходив з ним із воріт гільдії…

— Мабуть, сер.

— Так. Гм. Тоді я сподіваюся, що ти забув його десь у безпечному місці. Як ти гадаєш, там, де ти його залишив, воно в безпеці?

Позаду них могильник почав скидати мокрий, липучий анк-морпоркський суглинок у могилу.

— Здається, у безпеці. Як гадаєте? Ніхто ж його досі не знайшов. Я маю на увазі, якби його знайшли, ми б одразу про це дізналися!

— Можливо, це все на краще, капрале Моркво.

— Я, безумовно, на це сподіваюся.

— Він був відмінним вартовим.

— Так, сер.

Ваймз спробував ще раз.

— І… мені здалося, коли ми несли ту маленьку труну… вона була трохи важчою… ніж може важити ґном?

— Справді, сер? Здається, я не помітив.

— Але принаймні його поховали за ґномськими традиціями?

— О, так. У цьому я переконався особисто, сер, — сказав Морква.

Потоки дощу падали з дахів палацу. Ґарґуйлі зайняли свої позиції на кожному його розі, вухами відціджуючи мошок і мух.

Капрал Морква обтрусив краплі зі шкіряного плаща і відсалютував вартовому тролю. Він прорвався через рій канцеляристів і постукав у двері Еліптичного кабінету.

— Заходьте.

Морква увійшов, підійшов до столу, відсалютував і став у позицію «вільно».

Лорд Ветінарі ледь напружився.

— А, так, — сказав він. — Капрале Моркво. Я очікував… чогось на зразок цього. Я впевнений, що ви прийшли просити мене… про щось?

Морква розгорнув шматок грубого паперу і відкашлявся.

— Сер… Маємо потребу… придбати нову мішень для дротиків. Ну, знаєте. Щоб було що робити, поки ми не на службі.

Патрицій моргнув. А моргав він нечасто.

— Перепрошую?

— Мішень для дротиків, сер. Допомагає вартовим розслабитися після служби, сер.

Ветінарі трохи прийшов до тями.

— Нову? Але ж вам видали нову минулого року!

— Це все Бібліотекар, сер. Ноббі дозволяє йому грати, а він просто нахиляється і забиває дротик кулаком. Це псує дошку. Хай там як, Щебінь пробив її дротиком. І стіну за нею також.

— Гаразд. І?

— Ну… Виконувача обов’язків констебля Щебня потрібно звільнити від штрафу за п’ять дірок у нагруднику.

— Гаразд. Скажіть йому, щоб більше так не робив.

— Так, сер. Ну, я думаю, це все. За винятком нового чайника.

Патрицій прикрив губи рукою. Він намагався не усміхатися.

— От лихо. Ще один чайник? А що ж сталося зі старим?

— О, ми досі ним користуємося, сер. Гарний чайник. Але нам потрібен ще один через оновлення.

— Перепрошую? Яке оновлення?

Морква розгорнув другий, більший аркуш паперу.

— Довести Сторожу до встановленої кількості у п’ятдесят шість осіб; відновити старі приміщення Сторожі біля Річкових воріт, Антигодинникових воріт і Серцесвітних воріт, які будуть відкриті та укомплектовані для виконання вартовими обов’язків 24 години на добу…

Усмішка Патриція залишилася, але його обличчя ніби відділилося від неї, залишаючи її зовсім самотньою на цьому світі.

— Запровадити підрозділ… ну, ми ще не знайшли для нього назви… для того, щоб шукати докази та досліджувати, наприклад, тіла покійних, як давно вони померли, а для початку нам знадобиться алхімік і, можливо, ґуль, за умови, що вони пообіцяють нічого не брати додому і не їсти на робочому місці; запровадити спеціальний підрозділ, що буде використовувати службових собак, це буде дуже корисним… очолити його зможе молодший констебль Анґва, оскільки вона може… гм… очолювати саму себе вже досить давно; а тут іще запит від капрала Ноббса, щоб вартовим було дозволено носити будь-яку зброю, з якою їм зручніше виконувати обов’язки, хоча я б волів, щоб ви відмовили, а…

Лорд Ветінарі махнув рукою.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Я все розумію. А якщо, припустімо, я відмовлю?

Це була одна з тих довгих пауз, під час якої можна було побачити кілька сценаріїв майбутнього.

— Сер, я навіть не розглядав можливості того, що ви відмовите.

— Не розглядали?

— Ні, сер.

— Цікаво. Чому ні?

— Все на благо міста, сер. Чи знаєте ви, звідки походить слово «полісмен»? Воно означає «людина поліса». Від старого слова «поліс».

— Так. Я знаю.

Патрицій подивився на Моркву. Він ніби перетасовував сценарії майбутнього в голові. Отже:

— Гаразд. Я задовільню усі запити, крім того, що стосується капрала Ноббса. І, я думаю, вас потрібно підвищити до капітана.

— Так. Я згоден, сер. Це було б добре для Анк-Морпорка. Але я не буду командувати Сторожею, якщо саме це ви маєте на увазі.

— Чому ні?

— Тому що я можу командувати Сторожею. Я думаю… вартові повинні робити те, що їм накаже офіцер. Вони не повинні робити це лише тому, що так наказав капрал Морква. Просто тому, що всі звикли слухати капрала Моркву, — обличчя Моркви було ідеально спокійним.

— Дуже цікава позиція.

— Раніше була така посада — командор Сторожі. Я пропоную призначити на неї Семюела Ваймза.

Патрицій відкинувся на спинку свого стільця.

— Так, — сказав він. — Командор Сторожі. Звичайно, у часи Лоренцо Доброго ця посада стала непопулярною. Тоді цю посаду також займав Ваймз. Я так і не спитав у капітана, чи то, бува, не його предок.

— Так, предок. Я перевірив.

— А хіба він погодиться?

— А хіба верховний жрець офліанець? А хіба дракони вибухають, якщо їх злякати?

Патрицій схрестив пальці і подивився на Моркву знизу вгору. Така його манера багатьох спантеличувала.

— Але бачите, капітане, з Семом Ваймзом є одна проблема. Він не подобається багатьом серйозним людям. А я думаю, командору варто було б обертатися у високих колах, відвідувати гільдії…

Вони обмінялися поглядами. Патрицій був у вигіднішому становищі, оскільки обличчя Моркви було більшим. Вони обоє намагалися не усміхнутися.

— Гаразд, відмінний вибір, — сказав Патрицій.

— Я взяв на себе сміливість, сер, написати листа ка… панові Ваймзові від вашого імені. Тільки для того, щоб позбавити вас зайвої роботи. Можливо, ви б хотіли поглянути?

— Ви все продумали, чи не так?

— Сподіваюся, сер.

Лорд Ветінарі прочитав лист. Декілька разів він навіть усміхнувся. Потім взяв ручку, підписав лист і повернув його Моркві.

— І це остання ваша вимо… запит?

Морква почухав вухо.

— Насправді, є ще одне прохання. Один маленький песик потребує домівки. Це повинен бути дім із садом, теплим місцем біля вогню та щасливими дітьми.

— Оце так. Справді? Що ж, я думаю, ми можемо знайти таке місце.

— Дякую вам, сер. У мене все.

Патрицій підвівся і покульгав до вікна. Спускалися сутінки. По всьому місту запалювали ліхтарі.

Стоячи до Моркви спиною, він запитав:

— Скажіть, капітане… Усі ці балачки про спадкоємця престолу. Що ви про це думаєте?

— Я про це не думаю, сер. Все це дурниці. Меч, камінь. Королі не з’являються нізвідки, розмахуючи мечем і все впорядковуючи. Усім це відомо.

— Але були якісь розмови про… докази.

— Здається, ніхто не знаходив жодних доказів, сер.

— Коли я говорив з капітаном… командором Ваймзом, він сказав, що докази у вас.

— Тоді я, мабуть, кудись їх поклав. Але впевнений, що забув куди, сер.

— Он як. Але, сподіваюся, то було безпечне місце?

— У цьому я впевнений. Воно добре охороняється, сер.

— Гадаю, ви багато чому навчилися від капі… командора Ваймза, капітане.

— Сер. Мій батько завжди говорив, що я швидко навчаюся, сер.

— А може, місту і справді потрібен король? Як гадаєте?

— Як рибі потрібна… гм… якась штука, яка не працює під водою, сер.

— І все ж король може звернутися до емоцій своїх підданих, капітане. Приблизно так… як ви нещодавно зверталися до містян.

— Так, сер. Але що він буде робити наступного дня? Не можна ставитися до людей, як до ляльок. Ні, сер. Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.

— І справді.

— Але, можливо, якби була якась нагальна потреба… то, може, він міг би подумати ще раз? — Морква повеселішав: — Це те саме, що Сторожа. Коли ми потрібні, то ми справді потрібні. А коли не потрібні… ну, краще просто патрулювати вулиці і кричати: «Все добре». Звичайно, якщо все справді добре.

— Капітане Моркво, — сказав лорд Ветінарі, — оскільки ми так добре розуміємо один одного, а, здається, ми й справді розуміємо один одного… я б хотів вам щось показати. За мною.

Він вийшов до тронної зали, яка в цей час була зазвичай порожньою.

Він пройшов по широкій підлозі і виставив руку вперед.

— Я думаю, ви знаєте, що це?

— Звичайно. Золотий трон Анк-Морпорка.

— І ніхто не сидів у ньому багато століть. Ви коли-небудь про це думали?

— Що саме ви маєте на увазі, сер?

— Стільки золота… А з Латунного моста зняли навіть латунь. Погляньте за трон, будьте ласкаві.

Під Морквою заскрипіла підлога.

— Дідько!

Патрицій заглянув через його плече.

— Та це ж просто золота фольга на деревині.

— Саме так.

Це навряд чи було навіть деревиною. Гнилизна та черви боролися між собою за кожен його біорозкладальний фрагмент. Морква тицьнув у трон мечем, і частина його м’яко зсипалася в пухирці пилу.

— Що ви думаєте з цього приводу, капітане?

Морква випростався.

— В цілому, сер, добре, що люди про це не знають.

— Я так завжди і думав. Ну, не буду вас затримувати. Я впевнений, у вас ще є що організовувати.

Морква відсалютував.

— Дякую, сер.

— Гадаю, ви і… гм… молодший констебль Анґва… Ви добре ладнаєте?

— У нас чудове взаєморозуміння, сер. Звичайно, є невеликі труднощі, — відповів Морква, — але, якщо брати позитивний бік, у мене завжди є хтось, готовий прогулятися містом.

Коли Морква вже тримав долоню на ручці дверей, лорд Ветінарі знову його окликнув.

— Так, сер?

Морква озирнувся на високого худого чоловіка, який стояв у великій голій кімнаті біля золотого трону, що поступово догнивав.

— Ви цікавитеся словами, капітане. Я можу попросити вас поглянути на один текст, який ваш попередник не зміг зрозуміти повністю?

— Сер?

— Ви ніколи не думали, звідки взялося слово «політик»? — спитав Патрицій.

— А ще є комітет Сонцесяйного притулку, — пояснювала леді Ремкін за обіднім столом. — Ти повинен все це вивчити. І Асоціація землевласників. І Дружньої вогнедишної ліги. Ну ж бо. У тебе не буде часу нудьгувати.

— Так, люба, — сказав Ваймз.

Попереду були дні, заповнені роботою в комітетах та благодійних організаціях, які нікого не цікавили… до яких нікому не було справи. Напевно, це краще, ніж просто тинятися вулицями. Леді Сибіл та пан Ваймз.

Він зітхнув. Сибіл Ваймз (у дівоцтві Ремкін) стурбовано на нього подивилася. Вона знала його іншим. Той Сем Ваймз вібрував внутрішнім гнівом людини, що готова заарештувати хоч самих богів, якщо вони порушать закон. А потім він віддав свій значок і став… Принаймні це був уже не той Сем Ваймз.