Озброєні

— Безумовно, правителю, — похмуро відповів найманець. — Але…

Почався полудень.

Полудень в Анк-Морпорку приходив не одразу, оскільки його настання ухвалювалося загальним консенсусом. Зазвичай перший дзвоник давали з Гільдії вчителів як відповідь на спільну молитву її членів. Тоді водяний годинник у храмі Дрібних божеств активував великий бронзовий ґонґ. Чорний дзвін у храмі Долі звучав лише один раз і то несподівано, але до того часу у Гільдії блазнів уже щодуху дзижчав сріблястий карильйон, і до нього приєднувалися усі дзвони та куранти всіх гільдій та храмів, їх неможливо було розрізнити, за винятком безмовного магічного октаринового дзвона Старого Тома у годинниковій вежі Невидної академії, чиї дванадцять виважених мовчань тимчасово заглушали все навколо.

І нарешті, відстаючи від усіх інших, дзвонив дзвін Гільдії найманців, який завжди був останнім.

Сонячний годинник поряд із Патрицієм продзвонив двічі і перекинувся.

— Тож ви казали… — м’яко нагадав Патрицій.

— Капітан Ваймз, — сказав доктор Ребус. — Він виявляє інтерес.

— Та невже? Але це його робота.

— Дійсно? Я мушу вимагати його відкликання!

Слова пролунали садом. Навіть голуби розлетілися.

— Вимагати? — солодко сказав Патрицій.

Доктор Ребус подався назад і відчайдушно продовжив:

— Зрештою, він лише слуга, — сказав він. — Не бачу причин, чому йому варто дозволяти пхати свій ніс у справи, які його не стосуються.

— Я б сказав, що він вважає себе слугою закону, — сказав Патрицій.

— Він зверхній чинуша і самозакоханий грубіян!

— Отакої! Я не поділяю вашої емоційності. Але, оскільки ви цього вимагаєте, я без зволікань нагадаю йому, хто тут головний.

— Дякую.

— Не дякуйте. Ви вільні.

Доктор Ребус побрів у напрямку, вказаному лінивим жестом Патриція.

Лорд Ветінарі знову нахилився над своїми паперами і навіть не підвів очей, коли почувся далекий, приглушений крик. Натомість він нахилився і підняв маленький срібний дзвіночок.

Одразу ж перед ним з’явився один із канцеляристів.

— Принеси драбину, — звелів Патрицій. — Здається, доктор Ребус упав у хохо.

Скреготнувши, засувка на дверях чорного ходу в майстерню ґнома Родита Клевця піднялася. Він зайшов подивитися, чи є хто всередині, і здригнувся.

Він зачинив двері.

— Вітер невимовно холодний, — сказав він комусь у кімнаті. — Але це не проблема.

Стеля майстерні була не вище п’яти футів. Для ґнома вона була більш ніж високою.

— ОЙ, — сказав голос, якого ніхто не чув.

Клевець подивився на річ, затиснуту в лещатах, і взяв викрутку.

— ОЙ.

— Дивовижно, — сказав він. — Гадаю, коли ця трубка переміщується вниз по каналу, гм, шість камер ковзають по ній, підставляючи новий отвір для, гм, випалу. Тут, здається, все зрозуміло. Робочий механізм насправді є лише пристроєм на зразок огнива. Пружина… ось тут… вся в іржі. Але її легко замінити. Знаєш, — сказав він, піднімаючи очі, — це дуже цікавий пристрій. З хімікатами в пробірках і все таке. Така проста ідея. Це щось для клоунів? Якась весела пастка?

Він попорпався у склянці зі шматками металу. Знайшовши шматок сталі, він узяв напилок.

— Коли закінчимо, я б хотів зробити кілька креслень, — сказав він.

Десь через тридцять секунд пролунав бабах і з’явилася хмара диму.

Родит Клевець підхопився і захитав головою.

— Пощастило! — сказав він. — А міг і покалічитися.

Він спробував розвіяти дим, а потім знов взявся за напилок.

Але рука пройшла крізь нього.

— ТПРУ.

Родит спробував ще раз.

Напилок був таким же неістотним, як і дим.

— Що?

— ТПРУ.

Власник дивного пристрою з жахом дивився на щось на підлозі Родит простежив за його поглядом.

— О, — тільки й сказав він.

Нарешті прийшло розуміння того, що маячило десь на межі свідомості Родита. Це все через смерть. Коли приходить смерть, ви дізнаєтеся про це одним із перших.

Його гість схопив з лавки пристрій і швидко засунув його в мішок із тканини. Потім ошаліло озирнувся, схопив труп пана Клевця і потягнув його через двері до річки.

Десь далеко почувся сплеск або те, що можна вважати сплеском, якщо мова йде про річку Анк.

— Лишенько! — сказав Родит. — А я ж не вмію плавати.

— ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРОБЛЕМА, — сказав Смерть.

Родит поглянув на нього.

— Ти набагато нижчий, аніж я уявляв, — помітив ґном.

— ЦЕ ТОМУ, ЩО ЗАРАЗ Я СТОЮ НА КОЛІНАХ, ПАНЕ КЛЕВЕЦЬ.

— Цей бісів пристрій убив мене!

— ТАК.

— Зі мною таке вперше.

— ТАК БУВАЄ. І ТАК БУДЕ ЩЕ З КИМОСЬ.

Смерть випростався. Його колінні суглоби клацнули. Оскільки стелі вже не було, він хоча б не бився об неї головою. Кімната поступово зникала.

Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»

Родит не витрачав часу на зайві питання. Коли помираєш, багато речей стають не такими важливими.

— Я вірю в перевтілення, — сказав він.

— Я ЗНАЮ.

— Я намагався бути праведним. Це якось допоможе? — спитався Родит.

— ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ, — Смерть прокашлявся. — ЗВИЧАЙНО… ОСКІЛЬКИ ТИ ВІРИШ У ПЕРЕВТІЛЕННЯ… ТОБІ СУДИЛОСЯ ЗНОВУ РОДИТИСЯ.

Він чекав.

— Так. Це правильно, — сказав Родит. Ґноми відомі своїм почуттям гумору. Про них кажуть: «У цих маленьких чортів почуття гумору не було і не буде».

— ГМ. НІЧОГО ЦІКАВОГО НЕ ПОМІТИВ У ТОМУ, ЩО Я ЗАРАЗ СКАЗАВ?

— Ну… Ні. Ні. Не помітив.

— КАЛАМБУР, АБО ГРА СЛІВ. РОДИТОВІ СУДИЛОСЯ РОДИТИСЯ.

— І що?

— НЕ ЗРОЗУМІВ?

— Мабуть, ні.

— ОХ.

— Ну вибач.

— МЕНІ РАДИЛИ ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ПОЗИТИВУ.

— Судилося родитися, кажеш?

— ТАК.

— Я подумаю про це.

— ДЯКУЮ.

— Гаразд, — сказав сержант Колон, — хлопці, це — ваш кийок, також відомий як нічна палка чи жезл умиротворення, — він зробив паузу, намагаючись згадати свої армійські дні, і посвітлішав. — Турбуйтеся про нього, — уже прикрикнув він. — Спіть із ним, їжте хоч ним самим…

— Перепрошую.

— Хто це сказав?

— Я тут, внизу. Молодший констебль Дуболом.

— Слухаю тебе.

— Сержанте, а як ним їсти?

Сержант Колон зібрав всі свої мужність і терплячість. Він підозріло ставився до молодшого констебля Дуболома, бо вже давно припускав, що з ним будуть проблеми.

— Що?

— Ну ось як його використовувати — як ніж, як виделку? Або поламати його навпіл і використовувати, як японські палички?

— Що ти мелеш?

— Перепрошую, сержанте.

— А в тебе що, молодший констеблю Анґво?

— А як із ним правильно спати?

— Ну, я… Я мав на увазі… Капрале Ноббсе, негайно припинити гигикання! — Колон поправив нагрудний знак і вирішив змінити тему. — Так… У нас тут є опудало, або, як ми його звемо, манекен ідола, — продовжив сержант, вказуючи на розпливчатий людиноподібний виріб зі шкіри, набитий соломою та нап’ятий на дерев’яний кіл. — Звемо ми його Гартур. Він у нас для того, щоб тренувати володіння зброєю. Скажи мені, молодший констеблю, як ти вважаєш, ти зможеш убити людину?

— А скільки в мене є часу?

Лекція зупинилася. Капрала Ноббса довелося піднімати з землі і довго стукати по спині, щоб вгамувати істеричний регіт.

— Дуже добре, — сказав сержант Колон, — що вам потрібно зараз зробити — так це взяти свій кийок ось так і за командою «раз» спритно підібратися до нашого Гартура, за командою «два» — так само спритно дати йому по кумполу. Раз… два…

Кийок застукав по Артуровому шоломі.

— Дуже добре, тільки один нюанс. Хтось скаже мені який?

Всі похитали головами.

— Ззаду, — сказав сержант Колон. — Бити треба ззаду. Навіщо ризикувати? Твій вихід, молодший констеблю Дуболоме.

— Але сержан…

— Негайно!

Всі спостерігали.

— Може, принести йому стілець? — після п’ятнадцяти секунд ганьби сказала Анґва.

Щебінь зареготав.

— Малий… замалий для вартового, — коментував він.

Молодший констебль Дуболом припинив спробу дострибнути до голови манекена.

— Вибачте, сержанте, — зауважив він, — ґноми це не так роблять, розумієте?

— Але так роблять вартові, — відрізав сержант Колон. — Гаразд, молодший констеблю Щебню — не салютувати! — ану ти спробуй.

Щебінь тримав кийок між тим, що технічно слід назвати великим і вказівним пальцями, і розтрощив його об шолом Артура. Потім тупо витріщився на уламок кийка. Потім він склав те, що краще за все, мабуть, можна назвати кулаком, і стукнув Артура по тому, що щойно було його головою, і разом з колом, на якому той стояв, загнав його на три фути в землю.

— Тепер ґном може спробувати ще раз, — сказав він.

Ще п’ять секунд ганьби. Сержант Колон прочистив горло.

— Що ж, думаю, що ми можемо вважати його повністю затриманим, — сказав він. — Запишіть, капрале Ноббсе. З молодшого констебля Щебня — не салютувати! — відрахувати один долар за псування ввіреного йому майна. Кийка. А взагалі не забувайте, що після затримання потрібно ще когось допитати.

Він подивився на останки Артура.

— Я думаю, що якраз зараз саме час продемонструвати всі переваги стрільби з лука, — сказав він.

Леді Сибіл Ремкін дивилася на сумний шкіряний ремінець, що залишився від покійного Товстунчика.

— Ким же треба бути, щоб зробити таке з біднесеньким малесеньким драконенятком? — сумно промовила вона.

— Це ми якраз намагаємося з’ясувати, — сказав Ваймз. — Ми… у нас є версія, що його прив’язали до стіни і змусили вибухнути.

Морква схилився над стінкою загону.

— Ціп-ціп-ціп, — покликав він. Привітне полум’я швидко злизало його брови.

— Я маю на увазі, він був такий тихесенький, — сказала леді Ремкін. — Він би й мухи не образив. Бідолашний.

— Як можна змусити дракона вибухнути? — спитав Ваймз. — Його треба вдарити?

— Еге ж, — одказала Сибіл. — Якщо хочеш залишитися без ноги.

— Тоді точно не так. А як ще можна? Ну, так, щоб самому вціліти.

— Та ні. Простіше змусити його самого підірватися. Розумієш, Семе, я не люблю про це говорити…

— Але я маю знати.

— Що ж… У цю пору року самці зазвичай б’ються між собою. Намагаються якомога сильніше роздутися, розумієш? Тому я завжди тримаю їх окремо.

Ваймз похитав головою.

— Дракон був лише один, — сказав він.

Позаду них Морква схилився над сусіднім загоном, де сонний самець, схожий на грушу, одним розплющеним оком суворо на нього поглядав.

— Хто-в-нас-хороший-хлопчик, — пробурмотів Морква. — А в мене тут є для тебе смачне вугіллячко.

Дракон розплющив інше око, моргнув, а потім повністю прокинувся і підвівся. Його вуха притислися до голови. У ніздрях спалахнув вогонь. Крила його розгорнулися. Він вдихнув. Прямо з живота почулося бурчання кипучих кислот — це відкривалися шлюзи і клапани. Його ноги покинули підлогу. Груди розширилися і…

Ваймз устиг звалити Моркву на землю, стусонувши його в живіт.

Дракон у загоні знову моргнув. Ворог зник. Злякався!

Дракон заспокоювався, видуваючи величезне полум’я. Ваймз нарешті прибрав руки з голови і перевернувся.

— Капітане, що ви робите? — сказав Морква. — Я ж не…

— Він атакував дракона! — крикнув Ваймз. — А той не відступив!

Поволі він піднявся на коліна і постукав по нагруднику Моркви.

— Ти занадто добре його натер! — сказав він. — Я бачу в ньому своє відображення. А дракон бачить своє!

— А це справедливо, — сказала леді Сибіл. — Усі знають, що драконів слід тримати подалі від дзеркал…

— Дзеркала, — замислився Морква. — Гей, там були уламки…

— Так. Він показав Товстунчику дзеркало, — сказав Ваймз.

— Бідолашне створіння, мабуть, намагалося роздутися сильніше за самого себе, — сказав Морква.

— То ми маємо справу, — сказав Ваймз, — із цілковитим маніяком.

— О, ні! Ви справді так думаєте?

— Так.

— Та ні… не може такого бути. Ноббі весь час був з нами.

— Не Ноббі, — лукаво сказав Ваймз. — При всій своїй маніякуватості він не зможе змусити дракона вибухнути. У цьому світі є люди ще дивніші, ніж капрал Ноббс, хлопче.

Вираз обличчя Моркви можна було вставляти в рамку як приклад заінтригованого жаху.

— Лишенько, — тільки й сказав він.

Сержант Колон обстежив мішені. Потім зняв шолом і витер лоб.

— Маю думку, що молодшому констеблю Анґві варто припинити вправи з довгим луком, доки ми не розробимо такий, з яким… їй нічого не заважатиме.

— Перепрошую, сержанте.

Вони повернулися до Щебня, який з виглядом барана витріщався на купу зламаних довгих луків. Про арбалети вже й мови не йшло. Вони були в його величезних лапах не більшими за шпильку для волосся. Теоретично, довгий лук міг би стати в його руках смертельною зброєю, але лише після того, як він опанував би мистецтво відпускати тятиву.

Щебінь знизав плечима.

— Пане… я ненароком, — сказав він. — Луки — зброя не для тролів.

— Еге ж! — сказав Колон. — А що стосується тебе, молодший констеблю Дуболоме…

— Та я просто ще не навчився цілитися, сержанте.

— Я думав, що ґноми славляться своїми бойовими навичками!

— Так. Але не такими, — пробурмотів Дуболом.

— Засідки, — пробурмотів Щебінь.

Гуркіт слів троля відскочив від далеких будівель. Борода Дуболома наїжачилася.

— Підступний троль! Та я зараз як…

— Годі, годі, — швидко сказав сержант Колон, — думаю, саме час припинити навчання. Будете опановувати все… як би це сказати… на ходу, зрозуміло?

Він зітхнув. Він не був жорстокою людиною, але все життя був або солдатом, або охоронцем і відчував, як правильно поводитися. Інакше він би не сказав того, що сказав далі.

— Я не знаю… правда, не знаю… Б’єтеся між собою, власну зброю ламаєте… Я маю на увазі… кого ми хочемо обдурити? Зараз майже полудень, розходьтеся на кілька годин, побачимось увечері. Якщо ви вирішите, що взагалі потрібно приходити.

Дзеньк! Арбалет Дуболома упав на землю. Стріла проскочила повз вухо капрала Ноббса і поцілила в річку, де успішно застрягла.

— Вибачте, — ніяково мовив Дуболом.

Сержант Колон лише зацокав язиком.

Це було найгірше. Було б краще, якби він почав лаяти ґнома останніми словами. Було б краще, якби показав, що Дуболом був вартий хоча б лайки.

Він розвернувся і пішов у бік Псевдополь-Ярду.

Він щось пробурмотів.

— Що він сказав? — спитав Щебінь.

— Теж мені, славні хлопці, — сказала Анґва і зашарілася.

Дуболом плюнув на землю, що не вимагало багато часу, враховуючи його зріст. Потім він потягнувся рукою під свій плащ і, наче фокусник, що виймає з маленького капелюха величезного кролика, дістав із-під плаща свою бойову сокиру. І побіг.

На той момент, коли він досягнув мети, його було ледь видно. На манекені з’явився розріз, а потім він вибухнув, наче ядерна копиця сіна.

Коли шматочки шкіри обережно спустилися на землю, двоє інших новобранців підійшли і оглянули результат.

— Так, добре, — сказала Анґва. — Але він сказав, арешт передбачає можливість його допитати.

— Ну він же не передбачав, що заарештований повинен мати можливість відповідати під час допиту, — похмуро сказав Дуболом.

— Молодший констеблю Дуболоме, з тебе один долар за зіпсовану мішень, — сказав Щебінь, який уже заборгував одинадцять доларів за луки.

— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист!

— Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.

— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.

— Чому це?

— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.

Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.

— Жінка, — відповіла вона.

— Хіба це не те ж саме?

— Тільки в широкому розумінні. Може, сходимо випити?

Недовгий момент товариства по нещастю вмить минув.

— Пити з тролем?

— Пити з ґномом?

— Гаразд, — сказала Анґва. — То, може, ти і ти — обидвоє — просто сходите випити зі мною?

Анґва зняла шолом і розпустила волосся. Тролі-жінки не мають волосся, окрім, звичайно, найбільш управних, які змогли виростити на собі тонкий шар лишаю, а серед ґномок більше шанується шовковистість бороди, ніж їхня зачіска. Але, здавалося, вигляд Анґви розпалив іскри якоїсь загальної, давньої, всесвітньої чоловічності.

— Я ще не мала можливості роздивитися навколо, — сказала вона. — Але я бачила таке місце на вулиці Осяйній.

Це означало, що їм доведеться перейти річку, при цьому принаймні двом із них потрібно демонструвати перехожим, що вони не разом з одним із двох інших. А це означало, що вони увесь час відчайдушно смикалися і озиралися.

Саме тому Дуболом помітив у воді ґнома.

Якщо це можна було назвати водою.

Якщо це ще можна було назвати ґномом.

Бонн подивилися вниз.

— Знаєте, — згодом сказав Щебінь, — він схожий на того ґнома, який виготовляє зброю на Патоковій вулиці.

— Родита Клевця? — уточнив Дуболом.

— Так, його.

— Частково схожий, — визнав Дуболом, все ще розмірковуючи холодним рівним голосом, — але не зовсім.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Анґва.

— Тому що у пана Клевця, — уточнив Дуболом, — не було такої великої дірки там, де мали бути груди.

«Він що, ніколи не спить? — подумав Ваймз. — Невже цей чортів чолов’яга ніколи не відпочиває? Хіба немає десь кімнати з чорним халатом, який висить на дверях?»

Він постукав у двері Еліптичного кабінету.

— Капітане, — сказав Патрицій, піднімаючи очі від своїх документів. — Ваша швидкість досить похвальна.

— Справді?

— Ви отримали моє повідомлення? — поцікавився лорд Ветінарі.

— Ні, сер. Я був дещо… зайнятий.

— Цікаво. І що ж вас так зайняло?

— Хтось убив пана Клевця. Великий чоловік у громаді ґномів. Його… застрелили чимось на зразок балісти чи подібним і скинули в річку. Ми щойно його виловили. Я якраз збирався піти розповісти про це його дружині. Гадаю, він жив на Патоковій вулиці. І тоді я подумав… я ж все одно проїздитиму повз…

— Як прикро вийшло.

— Безумовно, особливо для пана Клевця, — погодився Ваймз.

Патрицій відкинувся на спинку свого стільця і дивився на Ваймза.

— Повтори, — спитався він, — як його вбили?

— Не знаю. Я ніколи не бачив нічого подібного… у його грудях просто надзвичайно велика дірка. Але я дізнаюся, як усе було.

— Гм. Я згадував, що сьогодні вранці до мене приходив доктор Ребус?

— Ні, сер.

— Він був дуже… стурбований.

— Так, сер.

— Я думаю, його засмутив саме ти.

— Сер?

Патрицій, здавалося, ухвалив рішення. Його стілець подався вперед.

— Капітане Ваймзе…

— Сер?

— Я знаю, що післязавтра ти виходиш на пенсію і почуваєшся трохи… розгублено. Але поки ти капітан Нічної сторожі, я прошу тебе дотримуватися двох дуже конкретних вказівок…

— Сер?

— Ти припиняєш будь-які розслідування, пов’язані з цією крадіжкою у Гільдії найманців. Розумієш? Це справа гільдії.

— Сер, — обличчя Ваймза залишалося нерухомим.

— Я хочу вважати, що у твоїй відповіді було невимовлене, але подумане слово так.

— Сер.

— І в цій також. Щодо справи нещасного пана Клевця… Тіло знайшли зовсім недавно?

— Так, сер.

— Тоді це поза твоєю юрисдикцією, капітане.

— Що? Сер!

— Денна сторожа впорається із цим самостійно.

— Але ми раніше ніколи не ділили юрисдикцію за годинами Сторожі!

— Тим не менш, за нинішніх обставин я доручу капітанові Виверту взяти розслідування на себе, якщо виявиться, що це взагалі необхідно.

«Якщо необхідно? Це у випадку, коли виявиться, що величезна дірка замість грудей не є випадковістю? Це що, нещасний випадок? Метеорит упав йому прямо на груди? — подумав Ваймз. Він зробив глибокий вдих і сперся на стіл Патриція. — Клятий Майонез Виверт не зможе знайти і власну дупу, навіть якщо дати йому докладну мапу! І він не має уявлення про те, як розмовляти з ґномами! Він їх називає каменесосами! Це мої люди знайшли тіло! Це моя юрисдикція!»

Патрицій поглянув на Ваймзові руки. Ваймз прибрав їх зі столу так, ніби той раптом став пекельно гарячим.

— Нічна сторожа. Це — твоя юрисдикція, капітане. Ти працюєш у темні години.

— Ми говоримо про ґномів! Якщо щось зробити не так, вони власними руками почнуть вершити правосуддя! Зазвичай це означає відсікати голову найближчому тролю! Ви довірите це Виверту?

— У тебе є мій наказ, капітане.

— Але…

— Ти вільний.

— Але ж ви не можете…

— Капітане Ваймзе! Я сказав, що ти вільний!

— Сер.

Ваймз відсалютував. Потім він обернувся і вийшов із кімнати. Він обережно, ледь-ледь торкаючись, зачинив двері.

Патрицій почув, як уже надворі Ваймз щосили вдарив кулаком по стіні. Ваймз не знав, але в стіні біля Еліптичного кабінету було чимало ледь помітних вм’ятин, глибина яких відповідала його емоційному стану на той час.

Цього разу, здавалося, знадобляться послуги штукатура.

Лорд Ветінарі дозволив собі посмішку, хоча вона вийшла не дуже веселою.

Місто функціонувало. Це було саморегульоване об’єднання гільдій, пов’язане невблаганними законами взаємного інтересу, і це працювало. Зазвичай. В основному. Взагалі. В нормальному стані.

Останнє, що повинно було тут статися, — це щоб якийсь вартовий почав бігати навколо і витворяти дивні речі, наче… баліста, що з’їхала з котушок.

Усе в нормальному стані.

Ваймз перебував у відповідному емоційному стані. Якщо пощастить, накази матимуть бажаний ефект…

У кожному великому місті є ось такий шинок. Тут п’ють служителі порядку.

У вільний від роботи час Сторожа нечасто пила в більш веселих забігайлівках Анк-Морпорка, бо там було надто легко побачити щось, що знову поверне їх на службу[9]. Тому вони зазвичай вирушали до шинку «Відро» на Осяйній вулиці. Приміщення було невелике та мало низьку стелю, а присутність вартових зазвичай відлякувала інших пияків. Але пан Сирник, власник, не надто через це хвилювався. Ніхто не п’є так, як вартові, які бачили занадто багато, щоб залишатися тверезими.

На прилавку Морква підрахував монети.

— Три пива, одне молоко, одну розплавлену сірку на коксі з фосфорною кислотою…

— З парасолькою, — випалив Щебінь.

— І бокал «Повільно-комфортної двозначності» з лимонадом.

— З фруктовим салатом, — додав Ноббі.

— Гав?

— І трохи пива в собачу миску, — сказала Анґва.

— Цей песик, здається, тобі сподобався, — зауважив Морква.

— Так, — сказала Анґва. — Навіть уявити не можу чому.

Перед ними виставили напої. Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

Пан Сирник, який знав вартових, мовчки доливав у келихи та ізольований кухоль Щебня.

Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

— Знаєте, — через деякий час почав Колон, — що мене найбільше дратує — так це те, що вони просто кинули його у воду. Навіть не прив’язали чогось важкого до ніг. Просто скинули. Начебто їх не турбувало, знайдуть його чи ні. Розумієте, що я маю на увазі?

— Що мене дратує, — сказав Дуболом, — це те, що він був ґномом.

— Що мене дратує — це те, що його вбили, — сказав Морква.

Пан Сирник знову налив напої. Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

Факт полягав у тому, що, незважаючи на те, що всі докази цьому суперечили, вбивства не були звичайною справою в Анк-Морпорку. Були, правда, замовні вбивства. І, як було сказано вище, існувало багато способів ненароком закінчити життя самогубством. А в суботу ввечері траплялися випадкові домашні сутички, коли люди шукали дешевшої альтернативи розлученню. Усі ці речі були, але принаймні вони мали причину, хоч і безглузду.

— Великий чоловік у громаді ґномів був наш пан Клевець, — сказав Морква. — І хороший громадянин. Ніколи не викликав неприємностей, не чіпав старої ворожнечі, на відміну від пана Міцнорука.

— Має майстерню на Патоковій вулиці, — сказав Ноббі.

— Мав, — виправив його сержант Колон.

Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

— Цікаво, — сказала Анґва, — що пробило в ньому таку дірку?

— Ніколи нічого подібного не бачив, — відповів Колон.

— Може, краще хтось сходить і розповість про це пані Клевець? — зауважила Анґва.

— Капітан Ваймз уже пішов, — сказав Морква. — Він сказав, що повинен сам їй розповісти.

— Краще вже він, ніж я, — гаряче сказав Колон. — Я б ні за що цього не зробив. Вони бувають такими страшними, коли сердяться, ці маленькі чорти.

Усі похмуро закивали, включаючи маленького чортика та більшого чорта, прийомного.

Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

— Мабуть, ми повинні з’ясувати, хто це зробив? — знову поцікавилася Анґва.

— Чому? — сказав Ноббі.

Вона пару разів розтулила і стулила рота і, нарешті, промовила:

— А якщо вони спробують зробити це знову?

— Це не вбивство, еге ж? — сказав Дуболом.

— Ні, — сказав Морква. — Вони завжди залишають записку. За законом.

Вони подивилися на напої. Вони випили напої.

— Ох і місто, — зітхнула Анґва.

— Що цікаво, все працює, — сказав Морква. — Знаєте, коли я вперше приєднався до Сторожі, я був таким простаком, що заарештував голову Гільдії злодіїв «за злодійство».

— Та наче все добре, — сказала Анґва.

— Через це у мене були тоді неприємності, — сказав Морква.

— Розумієте, — сказав Колон, — злочинність тут організована. Я маю на увазі, законна. Їм дозволена певна норма крадіжок. Але, хочу наголосити, останнім часом вони і за це беруться неохоче. Якщо платити їм щороку невеликий податок, вони дають вам картку і залишають у спокої. Економить час та зусилля для всіх.

— І всі злодії є членами гільдії? — запитала Анґва.

— Так. — почав пояснення Морква. — В Анк-Морпорку не можна красти без дозволу гільдії. Якщо тільки у тебе особливий талант…

— Чому? А що буде? Який такий талант? — розпитувала дівчина.

— Ну… талант вижити, коли тебе повісять на ворота догори ногами, а вуха приб’ють гвіздками до твоїх власних колін, — пояснив Морква.

— Жахливо, — уявила описане Анґва.

— Так, я знаю. Але справа в тому, — продовжив Морква, — справа в тому, що система працює. Вся система. Гільдії та організована злочинність і таке інше. Все працює.

— Для пана Клевця не спрацювало, — зауважив сержант Колон.

Вони подивилися на свої напої. Дуже повільно, як могутня секвоя, що робить перший крок до воскресіння через перетворення у мільйон листівок «Збережіть дерева», Щебінь звалився назад, навіть не випустивши кухля з руки.

Крім зміни положення на 90 градусів, у його позі не змінилося нічого.

— Це сірка, — сказав Дуболом, не оглядаючись. — Б’є їм у голову.

Морква стукнув кулаком по шинквасу.

— Ми повинні щось зробити!

— Ми могли би поцупити його черевики, — запропонував Ноббі.

— Я маю на увазі пана Клевця.

— О, так, так, — знудився Ноббі. — Ти схожий на старого Ваймза. Якби ми тут переймалися через кожне мертве тіло…

— Але ж не так! — відрізав Морква. — Зазвичай це просто… ну… самогубство чи війна Гільдій… ну щось таке. Але він був просто ґномом! Стовпом громади! Цілий день проводив за куванням мечів, сокир, арбалетів, поховальної зброї та інших знарядь убивства чи катування! І ось він у річці з діркою замість грудей! Хто повинен з цим розбиратися, як не ми?

— Ти там собі в молоко щось доливаєш? — спитав Колон. — Зрозумій, ґноми самі з цим розберуться. Згадай Кар’єрний провулок і не пхай носа туди, де хтось може його відірвати і з’їсти.

— Ми — Сторожа Анк-Морпорка, — не стихав Морква. — І сторожувати ми повинні не лише найближчу частину міста, заввишки близько чотирьох футів, з руками і ногами, із плоті та крові. Ми повинні сторожувати все місто!

— Це не ґном зробив, — міркував Дуболом, гойдаючись на стільці. — І не троль, — він спробував торкнутися носа і промахнувся. — Руки-ноги у нього на місці.

— Капітан Ваймз захоче це розслідувати, — сказав Морква.

— Капітан Ваймз намагається перейти до цивільного життя, — сказав Ноббі.

— Ну, я не збираюся… — почав Колон і зійшов зі свого табурета.

Він підстрибнув. Трохи пострибав вгору-вниз, розтуляючи і стуляючи рота. Тоді знайшов потрібні слова.

— Моя нога!

— Що сталося?

— У неї щось вп’ялося!

Він стрибнув назад, схопившись за одну сандалю, і впав на Щебня.

— Та в цьому місті що завгодно може вп’ястися в ногу, констатував Морква.

— Та-а-ак, у вас щось на підошві, сказала Ліпна. Перестаньте теліпати ногою, наче той телепень!

Вона дістала кинджал.

— Шматок картки чи щось таке. А в ній канцелярська кнопка. Де ви на неї наступили? Напевно, з нею цілий день проходили…

— Шматок картки? — перепитав Морква.

— На ньому щось написано… — Анґва зішкрябала бруд.

РУЖЖО.

— І що це може значити? — замислилася вона.

— Та не знаю. Може, то хтось хоче дружжо жити. Або це візитівка якогось пана Ружжо, — почав був Ноббі. — Та байдуже. Випийм…

Морква взяв папірець і покрутив його в руках, розглядаючи.

— Збережіть кнопку, — порадив Дуболом. — За п’ять таких кнопок можна виторгувати цілий пенні. Я знаю, бо мій двоюрідний брат Гіммік виготовляє такі самі.

— Це важливо, — повільно сказав Морква. — Потрібно доповісти капітанові. Гадаю, це саме те, що він шукав.

— Що тут важливого? — розлючено поцікавився сержант Колон. — Окрім того, що моя нога палає від болю.

— Не знаю. А от капітан зрозуміє, — уперся Морква.

— Тоді ти йому і доповіси, — сказав Колон. — Він зараз у своєї нареченої.

— Вчиться бути джентльменом, — пояснив Ноббі.

— Добре, я доповім, — сказав Морква.

Анґва визирнула крізь похмуре вікно. Скоро з’явиться місяць. У містах ніколи не знаєш. Може, той чортів місяць уже зійшов і ховався за якоюсь вежею, і якщо не бути обережною…

— Я повинна повертатися, — швидко сказала Анґва.

— Я тебе проведу, — так само швидко випалив Морква. — Все одно мені іти шукати капітана Ваймза.

— Нам не по дорозі…

— Чесно кажучи, я просто хочу тебе провести.

Вона подивилася на його щире лице.

— Не хотілося б завдавати клопоту, — сказала вона.

— Все гаразд. Мені подобається гуляти. Це допомагає мені думати.

Анґва посміхнулася, приховуючи відчай.

Вони вийшли на м’яку вечірню спеку. Інстинктивно Морква перейшов на темп прямування.

— Це дуже стара вулиця, — розповідав він. — Кажуть, під нею є підземний потік. Я читав про це. А ти як гадаєш?

— Ви дуже любите гуляти? — сказала Анґва, також переходячи на прямування.

— О, так. Тут можна побачити багато цікавих переходів та історичних будівель. Я часто гуляю у вихідні.

Вона дивилася на його обличчя. «Ой, боженьки!» — подумала вона.

— Чому ти приєднався до Сторожі? — нарешті спитала дівчина.

— Мій батько сказав, що це зробить з мене чоловіка.

— Здається, спрацювало.

— Так. Це найкраща робота у світі.

— Правда?

Так. Ти знаєш слово «полісмен»?

— Анґва знизала плечима.

— Ні.

Воно означає «людина поліса». Поліс — так раніше називали місто.

— Справді?

— Я читав про це у книзі. Людина міста.

Вона знову зиркнула на нього. Його обличчя освітлювало світло факела на розі вулиці, але воно також сяяло зсередини.

«Він пишається, — вона згадала присягу. — Гордий тим, що перебуває в чортовій Сторожі, боженьки…»

— А ти чому приєдналася? — спитав він.

— Я? О, я… Я люблю, коли є їжа і дах над головою. У будь-якому випадку, у жінок нашого міста вибір не такий і багатий. Не йти ж у ті самі… як їх… швачки широкого профілю[10].

— Ти, напевне, не дуже добре шиєш?

Гострий Анґвин погляд не зміг знайти на його обличчі нічого, крім чесної невинності.

— Так, — вона здалася, — зовсім погано. І тоді я побачила оголошення. «Міська Варта Шука Новобранців! Стань Справжднім Чоловіком у Міській Варті!» Ну я і вирішила спробувати. Зрештою, я нічого не втрачаю.

Вона почекала трохи, щоб упевнитися, що він нічого не зрозуміє. Він гак і зробив.

— Оголошення писав сержант Колон, — сказав Морква. Він звик висловлюватися досить прямо.

Морква повів носом.

— Нічого не відчуваєш? — спитав він. — Пахне… трохи схоже на те, що хтось викинув старий туалетний килимок.

— О, дуже дякую, — пролунав із темряви грубий голос. — Еге ж. Спасибі. То це для вас… як його?.. старий туалетний килимок. Ось як.

— Нічого не відчуваю, — збрехала Анґва.

— Брехуха, — сказав голос.

— І не чую.

Чоботи капітана Ваймза підказували йому, що він перебував на Скун-авеню. Його ноги йшли власною волею, а розум був десь в іншому місці. Насправді певна його частина м’яко розчинилася у найкращому з виробів Джимкіна Обіймиведмедя. Чорти! Якби ж тільки вони не були такими ввічливими! У своєму житті він бачив низку речей, які завжди безуспішно намагався забути. Досі список очолювала паща гігантського дракона, коли той вивергав полум’я, призначене перетворити його, Ваймза, на невелику купку нечистого вугілля. Він досі прокидався в холодному поту, згадуючи ті маленькі перші іскорки світла, які повинні були стати потужним полум’ям. Але тепер він боявся, що цей кошмар тепер замінить спогад про всі ці байдужі обличчя ґномів, які так ввічливо слухали його, що здавалося, наче всі його слова опускалися у глибоку яму.

Зрештою, що він міг сказати? «Вибачте, але він мертвий. Це наша офіційна позиція. Розслідування ведуть наші найгірші люди».

У будинку покійного Родита Клевця було повно ґномів — мовчазних, великооких, ввічливих ґномів. Новина рознеслася. Він нікому не казав нічого, чого не знав. Багато з них прийшли зі зброєю. Там був і пан Міцнорук. Капітан Ваймз уже говорив з ним про його заклики до подрібнення всіх тролів на невеличкі шматочки та використання їх для створення доріг. Але ґном зараз нічого не говорив. Він просто гордовито стояв. У повітрі відчувалася тиха, ввічлива загроза, наче лунало: «Ми тебе послухаємо. А тоді зробимо по-своєму».

Він навіть не зміг зрозуміти, хто з них пані Клевець. Для нього вони всі були однакові на вигляд. Коли її представили — у шоломі, з бородою — вона дала йому ввічливі, ухильні відповіді. Ні, вона замкнула його майстерню, однак, здається, загубила ключ. Дякую.

Він і сам намагався якомога ухильніше сказати, що Сторожа (обов’язково з безпечної відстані) засудить масові демонстрації у Кар’єрному провулку, але так і не зміг сказати це прямо.

Він не міг радити їм не лізти у цю справу, Сторожа уже шукає убивцю, адже він поняття не мав, з чого почати. «У вашого чоловіка були вороги? Так, хтось пробив у ньому велику дірку, але відкинемо дрібниці, у нього були вороги?»

Тож він намагався вичавити з себе якомога більше гідності, а її було не дуже багато, і після битви зі самим собою, яку він програв, він узяв половину пляшки «Старого причіпляки Обіймиведмедя» і вийшов у ніч.

Морква та Анґва дійшли до кінця Осяйної вулиці.

— Де ти зупинилася? — спитав Морква.

— Он там, — вона вказала напрямок.

— На вулиці В’язів? Часом не у пані Кекс?

— Так. А що? Я шукала просто чисте місце за розумною ціною. Щось не так?

— Гаразд… Я маю на увазі, що нічого не маю проти пані Кекс, чудова жіночка, охайна… але… ну ти вже помітила?

— Що помітила?

— Добре… ну вона не дуже… розумієш… розбірлива…

— Вибачте. Досі не розумію.

— Ну, ти ж бачила деяких із її гостей? Ось, наприклад, Редж Шкарбан досі там проживає?

— А, — сказала Анґва, — то ви про зомбі.

— А на горищі є бенші.

— Пан Іксоліт. Так.

— А стара пані Друль.

— Ґуль. Вона вже на пенсії. Зараз обслуговує дитячі свята.

— Я маю на увазі, тобі це не здається трохи дивним?

— Але ціни досить розумні, а ліжка чисті.

— Я навіть уявити не можу, що в них хтось спить.

— Гаразд! У мене вистачило грошей лише на це, зрозуміло?

— Вибач. Я знаю, як це буває. Я і сам таким був, коли вперше приїхав до міста. Але раджу переїхати, як тільки з’явиться можливість… у місце, яке більше підходить для юної леді… якщо ти розумієш, про що я.

— Не зовсім. Пан Шкарбан навіть намагався допомогти мені підняти речі на мій поверх. Правда, мені потім довелося допомагати йому піднімати на поверх його руки. Бідолаха, від нього завжди щось відвалюється.

— Але вони насправді не такі… не наш тип, — Морква ще намагався її переконати. — Не зрозумій мене неправильно. Я маю на увазі… ґноми? Та багато моїх друзів — ґноми. Мої батьки — ґноми. Тролі? Взагалі не проблема. Сіль землі. Буквально. Черстві ззовні, але чудові всередині. Але… нежить… Я просто хочу, щоб вони повернулися туди, звідки прийшли, ось і все.

— Більшість з них прийшла саме звідси.

— Вибач. Просто мені вони не подобаються.

— Я мушу бігти, — холодно відказала Анґва. Вона зупинилася біля темного входу у провулок.

— Авжеж, авжеж, — сказав Морква. — Гм. Коли я тебе знову побачу?

— Завтра. Ми ж разом працюємо.

— Але, можливо, коли ми не будемо чергувати, ми могли б…

— Мушу бігти!

Анґва обернулася і побігла. Ореол місяця уже виднівся над дахами Невидної академії.

— Так. Добре. Правильно. Завтра, — вже наодинці пробурмотів Морква.

Анґва відчувала, як крутиться світ, кожного разу, коли спотикалася, пробираючись через тіні. Вона не повинна була залишатися так довго!

Вона наткнулася на перехрестя з кількома людьми і ледве встигла добігти до входу у провулок, руками здираючи з себе одяг… Там її і здибав Кроло Бомбило, якого нещодавно вигнали з Гільдії злодіїв за недоцільний ентузіазм та непристойну поведінку, властиву недостойній людині. Самотня жінка в темному провулку скидалася на жертву, з якою він міг впоратися.

Він озирнувся і пішов за нею.

Настала тиша, яка тривала приблизно п’ять секунд. Тоді з’явився Кроло, і рухався він тепер дуже швидко. Він не зупинився, поки не дістався доків, де човен уже збирався відходити. Він підбіг до трапу, ледве встиг на нього забігти. Він став моряком і помер через три роки, коли десь у далекій країні йому на голову упав броненосець, і за весь цей час ніколи нікому не розповідав про те, що бачив. Але він скрикував кожного разу, коли бачив собаку.

Через декілька секунд із провулка з’явилася Анґва і рушила геть.

Леді Сибіл Ремкін відчинила двері і принюхалася до нічного повітря.

— Семюеле Ваймз! Ти п’яний!

— Ще ні! Але дуже сподіваюся, що буду! — веселим тоном сказав Ваймз.

— І ти не переодягнувся після чергування!

Ваймз подивився вниз, а потім знову вгору.

— Так! — радісно сказав він.

— Гості прибудуть з хвилини на хвилину. Іди до своєї кімнати. Ванну уже набрали, а Віллікінс уже підготував тобі одяг. Зберися!

— Чудово!

Ваймз викупався у теплій воді та рум’яному алкогольному сяйві. Потім він витерся, як міг, і подивився на камзол, розкладений на ліжку.

Його пошив найкращий кравець у місті. У Сибіл Ремкін було щедре серце. Вона віддавала все, що могла віддати.

Камзол був блакитний з оздобленням глибокого фіолетового кольору, з мереживом на манжетах і комірі. Це був останній писк моди, як йому сказали. Сибіл Ремкін хотіла, щоб він вийшов у світ. Він знав, хоча вона цього ніколи не казала, але він знав, що, на її думку, він занадто гарний, щоб бути вартовим.

Несподівано він витріщився на камзол, нічого не розуміючи. Він ніколи раніше не носив камзол. Коли він був дитиною, то можна було обв’язатися ганчірками, а у Сторожі йому видали шкіряні штани до колін та кольчугу вартового — зручний, практичний одяг.

З костюмом був капелюх. Він був оздоблений перлами.

Ваймз ніколи раніше не носив головних уборів, які не куються з металу.

Туфлі були довгими і мали загострені кінці.

Він завжди носив сандалі влітку, а взимку — традиційні дешеві чоботи.

Капітан Ваймз ледь-ледь став офіцером. І він зовсім не був впевнений, що зможе стати джентльменом. І все почалося з процедури одягання камзола…

Гості поволі приїздили. Він чув хрускіт коліс карет, які їхали по дорозі, і шльопання ніг носіїв, які по ній ішли.

Він поглянув у вікно. Скун-авеню була розташована на узвишші, набагато вище за інші вулиці Морпорка, і з неї відкривався неперевершений вид на місто, якщо вам подобається споглядати на місто. Палац Патриція був найтемнішим місцем ландшафту, у ньому світилося лише одне віконце на верхньому поверсі. Це був центр добре освітленої області, яка ставала все темнішою і темнішою, коли погляд переходив на ті частини міста, в яких палити свічки означало витрачати гарну їжу задарма. Навколо Кар’єрного провулка можна було побачити червоне світло факелів… Ну, у тролів Новий рік, це зрозуміло. І слабке сяйво над Високоенергетичною чароспорудою Невидної академії… Ваймз заарештував би всіх чаклунів за підозрою, що вони до дідька розумні, хоча і лише наполовину. Більше, ніж звичайно, світла було на вулицях Кабельній та Чистій, у тій частині міста, яку люди, такі, як капітан Виверт, називали «коротун-містом»…

— Семюеле!

Ваймз як умів поправив хустку на шиї.

Він стикався з тролями, ґномами та драконами, але тепер йому довелося зустріти абсолютно новий вид. Багатії.

Пригадувати, яким був на вигляд світ, поки вона перебувала у, як це делікатно називала її мати, нестандартному стані, завжди було важко.

Наприклад, вона пам’ятала, що бачила запахи. Фактично вулиці та будинки… вони, звичайно, залишалися там, де і були, але лише як чудовий монохромний фон, на якому звуки і, так, запахи вимальовувались як блискучі лінії… кольоровий вогонь та хмари… певне, кольорового диму.

Мабуть, проблема була саме в цьому. Саме об слова все розбивалося. Немає належних слів для того, що відчували її органи чуття. Якби ви могли на мить побачити справжній восьмий колір веселки, а потім вам довелося описувати його у семикольоровій гамі, це було б наче… «щось на зразок зеленувато-фіолетового». Досвід не передається між світами.

Іноді, хоч і не дуже часто, Анґва думала, що їй дуже пощастило жити на перетині двох світів. І завжди протягом двадцяти хвилин після перетворення усі органи чуття настільки посилювалися, що світ просто сяяв у кожному сенсорному спектрі, наче веселка. Це було варте всіх інших незручностей. Було декілька різновидів перевертнів. Декому просто доводилося голитися щогодини і носити шапку, щоб прикрити вуха. Вони могли зійти за нормальну людину.

Але вона могла їх розпізнати. Перевертні могли помічати інших перевертнів навіть у щільному натовпі. Щось було в їхніх очах. І, звичайно, якщо є час, є всілякі інші підказки.

Перевертні переважно живуть самотньо і беруть роботу, яка не вимагає контакту з тваринами. Вони іноді не знають міри в парфумах або засобах після гоління і зазвичай дуже примхливі в питаннях їжі. І вони ведуть щоденники, в яких фази місяця ретельно позначені червоним чорнилом.

У сільській місцевості перевертням жити важко. Лишень зникне якась дурна курка, і ти ставав підозрюваним номер один. Усі казали, що в місті краще.

Це, безумовно, давало сил.

Анґва бачила одночасно кілька годин із життя вулиці В’язів. Страх злодія-вигнанця завмирав помаранчевими лініями. Слідом була блідо-зелена хмара Моркви з краєм, який підказував, що той трохи хвилювався; з’явилися додаткові запахи старої шкіри та воску для полірування броні. Інші знаки, слабкі або потужні, були розкидані по всій вулиці.

Один із них пахнув старим туалетним килимком.

— Йо, сучко, — покликав голос за нею.

Вона повернула голову. У собачому зорі Гаспод виглядав не краще, за винятком того, що він опинився в центрі хмари змішаних запахів.

— О, це ти.

— Еге ж, — сказав Гаспод, гарячково дряпаючи себе за вухом. Він подивився на неї поглядом, повним сподівання. — Просто питаю, розумієш, ну так, цікавлюся, для порядку, щоб знати одразу… Ось не можу не думати… Чи є шанс тебе понюхати…

— Немає.

— Я ж лише питаю. Не ображайся.

Анґва зморщила свою тваринну морду.

— Чому від тебе так тхне? Тобто ти не відрізнявся вишуканим запахом ще коли я була людиною, але зараз…

Гаспод собою пишався.

— Добре, правда ж? — сказав він. — Це було непросто. Я довго над цим працював. Якби ти була справжнім собакою, то це було б наче засіб після гоління. Чудовий засіб! До речі, тобі варто купити собі нашийник. Якщо є нашийник, ніхто тебе не зачіпає.

— Дякую.

Здавалося, Гаспод старанно про щось думав.

— Ем… А ти ж серця ненароком нікому не вириваєш?

— Тільки навмисно, — одказала Анґва.

— Добре, добре, добре, — поспішно сказав Гаспод. — Куди ти прямуєш?

Він почимчикував за нею на своїх кривих лапах, відчайдушно намагаючись не відставати.

— Рознюхати все біля майстерні Клевця. До речі, я тебе не запрошувала.

— Більше нічого робити, — сказав Гаспод. — «Реберня» не вивозить сміття до півночі.

— Тобі ніде ночувати? — спитала Анґва, коли вони проповзали під прилавком, з якого торгують рибою та чіпсами.

— Ночувати? Мені? Дім? Так. Звичайно. Ноу проблемо. Діти сміються, велика кухня, триразове харчування, поруч веселий кіт, за яким можна ганятися, власна ковдра та місце біля вогню, він старий дурень, але ми його любимо, і все таке інші. Не проблема. Мені просто подобається трохи погуляти, — сказав Гаспод.

— Тільки-от нашийника в тебе немає.

— Порвався.

— Справді?

— Від ваги діамантів.

— Певне, саме так і було.

— Вони дозволяють мені робити те, що заманеться, — хизувався Гаспод.

— Еге ж, уявляю.

— Іноді я не заходжу додому, ну, кілька днів.

— Справді?

— А може, й тижнями.

— Так, звичайно.

— Але вони завжди дуже раді бачити мене, коли я повертаюся, — сказав Гаспод.

— Здається, ти казав, що спав в академії, — сказала Анґва, стрімко ухилившись від візка на Патоковій вулиці.

На якусь мить Гаспод запах невпевнено, але швидко узяв себе в лапи.

— Казав, — погодився він. — Ну знаєш, як буває у сім’ї… Діти хапають тебе на руки, дають печиво і подібне, люди весь час гладять. Дратує. Тому я там часто сплю.

— І правильно.

— Добре, дуже часто.

— Справді?

Гаспод ненадовго затих.

— Тобі варто бути обережнішою. Коли ти в образі суки, то можеш натрапити на справжні неприємності. Це — місто грізних псів.

Вони дісталися до дерев’яної пристані за майстернею Клевця.

— Як ти… — Анґва зупинилася.

Тут була ціла суміш запахів, але один з них був гострий, як пилка.

— Феєрверки?

— І страх, — сказав Гаспод. — Багато страху.

Він обнюхав дошки.

— Людський страх, не ґномський. Ґнома легко впізнати. Вони щурів їдять, розумієш? Фу! Певне, сильно він злякався, що залишив такий сильний запах.

— Я відчуваю одну людину і одного ґнома, — сказала Анґва.

— Так. Одного мертвого ґнома.

Гаспод засунув свого побитого носа у щілину дверного отвору і гучно вдихнув.

— Є й інші речі, — сказав він, — але клята річка так близько, що перебиває запахи. Чую мастило і… інше мастило… і всілякі… гей, куди ти побігла?

Гаспод почимчикував за нею. Анґва рушила назад на Потокову вулицю, тримаючи носа близько до землі.

— За слідом.

— Навіщо? Він тобі спасибі не скаже.

— Хто не скаже?

— Кавалер твій.

Анґва зупинився так раптово, що Гаспод у неї врізався.

— Ти про капрала Моркву говориш? Так він мені не кавалер!

— Так? Я собака, пам’ятаєш? З гарним носом, пам’ятаєш? Запах не може брехати. Феремони. Сексуальна алхімія.

— Я його знаю лише пару ночей!

— Ага!

— Що «ага»?

— Нічого, нічого. І все-таки нічого поганого в цьому немає.

— Немає того самого цього, в чому може бути щось погане.

— Правильно, правильно. Не те щоб воно було, — сказав Гаспод, додавши поспіхом, — а навіть якби було. Всім подобається капрал Морква.

— І правда, — сказала Анґва, яка сердилася уже менше. — Він дуже… схильний подобатися.

— Навіть Великий Фідо лишень прикусив Моркві руку, коли той намагався його погладити.

— Що то за Великий Фідо?

— Головний гавкач Гільдії собак.

— Існує Гільдія собак? Собак? Ти мене за дурну маєш?

— Та ні, це правда. Права на падаль, місця для засмаги, нічні позмінні гавкання, права на розмноження, роти завивателів… та що завгодно.

— Гільдія собак, — саркастично пробурчала Анґва. — О, так!

— А ти спробуй погнатися за щуром на трубі не на тій вулиці, тоді й назвеш мене брехуном. Ти ще на плаву, бо я ошиваюся поруч. Інакше можеш потрапити у великі проблеми. У цьому місті собака, який не є членом гільдії, має проблеми. Тобі пощастило, — сказав Гаспод, — що ти мене зустріла.

— Певне, ти — великий чоло… пес у Гільдії, так?

— Я навіть не її член, — гордовито сказав Гаспод.

— І як же ти виживаєш?

— Я кмітливий. У будь-якому випадку, Великий Фідо мене не чіпає. У мене є Сила.

— Яка сила?

— Забудь. Головне, що Великий Фідо… мій кореш.

— Кусати за руку того, хто хоче тебе погладити… Такий дружній твій кореш?

— І що? Останній чоловік, який намагався погладити Великого Фідо… від нього знайшли лише пряжку з ременя.

— Невже?

— І та була на дереві.

— Де ми?

— А тут немає жодного дерева… Що?

Гаспод понюхав повітря. Його ніс читав місто так само, як досвідчена підошва чобіт капітана Ваймза.

— На розі Скун-авеню і вулиці Проут, — сказав він.

— Слід зникає. Змішується із занадто великою кількістю інших запахів.

Анґва ще деякий час обнюхувала околиці. Сюди хтось зайшов, але після нього було забагато людей. Запах досі був гострим, але він губився за іншими запахами загального смороду міста.

Вона відчула сильний запах мила, що наближався. Вона його відчувала колись раніше, але тоді була людиною і лише відчувала слабкий аромат. Зараз у неї чотири лапи і ніс, який відчуває, що запах мила заполонив увесь світ.

Капрал Морква замислено йшов дорогою. Він не дивився, куди йде, але цього й не потребував. Люди відступали, пропускаючи його.

Цими очима вона бачила його вперше. Трясця! Як люди цього не помічають?

Він ішов містом, наче тигр через високу траву або серединноземельний ведмідь по снігу, а весь пейзаж був лише візерунком на його шкірі…

Гаспод перевів погляд. Анґва сиділа на лапах і дивилася.

— Язик висолопився, — сказав він.

— Що?.. І що? Це природно. Я захекалася.

— Хар-хар.

Морква помітив їх і зупинився.

— О, наш маленький дворняга, — сказав він.

— Гав-гав, — сказав Гаспод, зрадницьки махаючи хвостом.

— Я бачу, у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква, погладжуючи його по голові, а потім механічно витираючи руку об форму.

— Даю слово, це просто чудова сука, — сказав він. — Вівцескельний вовкодав, якщо не помиляюся, — він дружньо погладив Анґву. — Та годі, — додав він. — Робота сама себе не зробить, еге ж?

— Гав-гав, скигл-скигл, дайте песику печива, — сказав Гаспод.

Морква підвівся і помацав кишені.

— О, в мене якраз тут є шматочок печива — здається, ти розумієш кожне моє слово…

Гаспод легко зловив печиво.

— Гав-гав, хвостом виль-виль, — сказав він.

Морква подивився на Гаспода злегка спантеличено, як завжди дивилися люди, коли він говорив замість того, щоб гавкати, кивнув Анґві і продовжив рух до Скунавеню, де був розташований маєток леді Ремкін.

— Так, — зробив висновок Гаспод, голосно жуючи несвіже печиво, — дуже гарний хлопчина. Простий, але приємний.

— Так, простий, — погодилася Анґва. — Це я в ньому помітила одразу. Він простий. А все інше тут складне.

— А на тебе він дивиться, як мале ягня, — додав Гаспод. — Але ягнята мені подобаються. І їхні очі… Якщо вони свіжі.

— Ти огидний.

— Так, але принаймні я — не ображайся — маю постійну форму.

— Тебе покусати?

— О-о-о! — простогнав Гаспод. — Ти мене вкусиш? Ахх-х-гр-р-р-р! О, так, я просто переляканий! А тепер подумай. У мене так багато собачих хвороб, що я живий лише тому, що ці зарази надто зайняті боротьбою між собою. Тільки уяви, у мене є навіть така хвороба, як лизучий кінець, а її може підхопити лише вагітна вівця. Ну ж бо. Вкуси мене. Зміни моє життя. Кожен раз, коли я бачитиму повний місяць, у мене виростатиме шерсть і жовтітимуть зуби, і мені доводитиметься ходити на чотирьох. Так, це кардинально змінить моє нинішнє становище. Хоча, — розмірковував пес, — щось я почав втрачати шерсть, то, може, хоч не сильно, трошечки куснеш мене?

— Замовкни, — потім вона подумала: «Але принаймні у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква. — І замислився…»

— Ну хоч лизни трошечки…

— Замовкни.

— У цих заворушеннях винен лише сам Ветінарі, — сказав герцог Еорльський. — У нього немає почуття стилю! Це через нього ми змушені жити у місті, де бакалійники мають такий самий вплив, що й барони. Він навіть не проти того, щоб сантехніки утворили власну гільдію! На мою скромну думку, це вже занадто.

— Ну, все було б не так погано, якщо б він подавав суспільству приклад, — розмірковувала леді Омніус.

— Або хоча б правити почав, — додала леді Селашіль. — А то щось зараз розквітла безкарність.

— Варто визнати, що старі королі, може, і не завжди були з нашого кола, — сказав герцог Еорльський, — але принаймні вони мали якусь позицію… на мою скромну думку. У ті часи місто було гідним. Люди були більш шанобливими і знали своє місце. Люди гідно працювали повний робочий день, а не тинялися деінде. І ми, звичайно, не відчиняли ворота, щоб усіляка сволота не проникала до міста. І, звичайно, у нас був закон. Чи не так, капітане?

Капітан Семюел Ваймз пильно дивився на точку десь ліворуч і трохи вище лівого вуха герцога.

Сигарний дим майже нерухомо висів у повітрі. Ваймз поволі усвідомлював, що проведе кілька годин у товаристві людей, які йому не подобаються, та ще й змушений багато з’їсти.

Він прагнув якомога швидше відчути запах вологих вулиць та бруківку під картонною підошвою. Таця з післяобідніми напоями курсувала навколо столу, але Ваймз її навіть не торкнувся, тому що це засмутило б Сибіл. І вона б намагалася цього не показувати, і це б іще більше його засмучувало.

«Обіймиведмідь» потроху вивітрювався. Він ненавидів бути тверезим. Це означало, що він починав думати. Однією з думок, що боролися за виживання, було те, що немає такого поняття, як «скромна думка».

Він не мав великого досвіду роботи з багатими та могутніми. Вартові зазвичай з ними не працювали. Справа не в тому, що вони були менш схильні до вчинення злочинів, а в тому, що злочини, які вони вчиняли, були настільки вищими за нормальний рівень злочинності, що були поза досяжністю людей у дешевих чоботях та з іржавим нагрудником.

Володіння сотнею об’єктів нерухомості у нетрях міста не було злочином, хоча жити в таких нетрях вважалося майже злочинним; бути найманцем — Гільдія насправді ніколи цього не заявляла, але важливою вимогою до новобранця було його знатне походження — не було злочином. Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.

— А тепер куди не глянь — пихаті ґноми, тролі та інші грубіяни, — скаржилася леді Селашіль. — Зараз в Анк-Морпорку більше ґномів, ніж у будь-якому їхньому етнічному місті… чи як вони там називають свої нори.

— Яка ваша думка, капітане? — запитав герцог Еорльський.

— Гм, — капітан Ваймз узяв виноградину і почав крутити її між пальцями.

— Етнічна проблема.

— У нас така є?

— Ну так… Подивіться на Кар’єрний провулок. Там щовечора бійки!

— І вони взагалі нічого не знають про правильну релігію!

Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко. Що стосується релігії, трольські боги б’ють одне одного кийками уже десять тисяч років, навіть раніше, ніж ми перестали їсти пісок».

Але згадка про мертвого ґнома зачепила в його душі якісь порочні струни.

Він поклав виноград назад на тарілку.

— Безумовно, — сказав він. — Як на мене, всю цю безбожну сволоту варто зібрати і виперти з міста, підпихаючи її пікою у спини.

Настала хвилина мовчання.

— На більше вони не заслуговують, — додав Ваймз.

— Саме так! Вони не набагато вищі за рівнем розвитку, ніж тварини, — сказала леді Омніус. Ваймз підозрював, що її ім’я — Сара.

— Ви помітили, які в них великі голови? — сказав Ваймз. — Там же саме каміння. Жодних мізків.

— Та й моралі не більше, — сказав лорд Еорльський.

Почулося перешіптування, в якому відчувалася загальна згода. Ваймз потягнувся за келихом.

— Віллікінсе, я не думаю, що капітан Ваймз хоче вина, — сказала леді Ремкін.

— А от і хочу! — весело сказав Ваймз. — Ну, раз уже підняли це питання, що ви думаєте про ґномів?

— Не знаю, може, ви не помітили, — сказав лорд Еорльський, — але щось собак у місті поменшало.

Ваймз на нього витріщився. Щодо собак — то була щира правда. Здається, він давно не бачив зграй собак. Це факт. Він бував у кількох ґномських барах з Морквою і знав, що ґноми дійсно їдять собак, але тільки якщо вони не можуть вполювати достатньо щурів. А десять тисяч ґномів, які їдять щурів ножами, виделками та лопатами, не загрожують популяції щурів Анк-Морпорка. Ґноми завжди писали про це у листах додому: мовляв, приїздіть усі і захопіть кетчуп.

— Ви помітили, які в них маленькі голови? — Ваймз спромігся заговорити, як аристократ. — Туди може поміститися небагато мізків. Цей факт підтверджено ретельними вимірюваннями.

— А ви бачили їхніх жінок? — підхопила леді Сара Омніус. — Вони якісь… підозрілі. Ви знаєте, що кажуть про ґномів, — загадково додала вона.

Ваймз зітхнув. Він знав, що ґномів-жінок бачили весь час, просто вони на вигляд бути такі самі, як і ґноми-чоловіки. Безумовно, це знали всі, хто хоч щось знав про ґномів.

— Хитрі маленькі чортенята, — сказала леді Селашіль. — Розум гострий, немов голка.

— Знаєте, — похитав головою Ваймз, — знаєте, що мене до біса дратує? Те, що вони настільки нездатні до будь-якої раціональної думки і одночасно настільки хитрі і проникливі, чорт забирай!

Тільки Ваймз помітив, як леді Ремкін кинула на нього лютий погляд. Лорд Еорльський погасив сигару.

— Вони просто приїздять і захоплюють наше місто. І працюють, як мурахи. Нормальна людина уже лягає спати, а вони все працюють. Це неприродно.

Думка Ваймза бовталася десь поруч із цим зауваженням і порівнювала його із зауваженням про гідну працю та повний робочий день.

— Ну, один із них вже не буде працювати так наполегливо, — сказала леді Омніус. — Моя служниця сказала, що одного з них сьогодні вранці знайшли мертвим у річці. Можливо, якась міжплемінна війна чи що там у них буває.

— Ба… можна вважати, що це початок, — усміхнувся лорд Еорльський. — Хоча одним більше, одним менше. Ніхто й не помітить.

Ваймз яскраво посміхнувся.

Біля його руки стояла пляшка вина, і, незважаючи на тактичні зусилля Віллікінса, Ваймз зумів її залишити при собі. Її горлечко так і просилося до рук…

Ваймз відчув на собі пильний погляд. Він подивився через стіл на чоловіка, який пильно за ним стежив і чий єдиний внесок у розмову був: «Чи не будете ви такі ласкаві, капітане, передати мені приправи?» На його обличчі не було нічого примітного, окрім погляду — який був абсолютно спокійним і трохи зацікавленим. Це був доктор Ребус. Ваймзові здалося, що той читає його думки.

— Семюеле!

Рука Ваймза зупинилася на півдорозі до пляшки. Віллікінс стояв поруч зі своєю господинею.

— Знаєш, на порозі молода особа, здається, капрал Морква, — сказала леді Ремкін. — Хоче тебе бачити.

— Неймовірно! — сказав лорд Еорльський. — Він прийшов, щоб заарештувати нас? Ха-ха-ха.

— Ха, — сказав Ваймз.

Лорд Еорльський ліктем штовхнув свого сусіда.

— Напевне, десь коїться злочин, — жартував він.

— Так, — сказав Ваймз. — І, здається, дуже близько.

Морква увійшов, тримаючи шолом під пахвою під кутом, який вважається шанобливим.

Він подивився на вибрану компанію, нервово облизав губи і привітався. Усі на нього дивилися. Моркву важко було не помітити в кімнаті. У місті були й інші здоровані, навіть більші за нього. Та він не вписувався в обстановку. Він узагалі, здавалося, без будь-яких зусиль викривлював простір навколо себе. Все навколо ставало фоном для капрала Моркви.

— Вільно, капрале, — сказав Ваймз. — Що там? Я маю на увазі, — швидко додав він, знаючи про прямолінійне розуміння Морквою будь-якої образності, — чому ти прийшов?

— Хочу вам щось показати, сер. Е-е-е. Сер, я думаю, що це з Гі…

— Ну ж бо, поговорімо про це надворі, добре? — сказав Ваймз. Доктор Ребус не поворухнув жодним м’язом.

Лорд Еорльський відкинувся назад у кріслі.

— Ну, мушу сказати, що я вражений, — сказав він. — Я завжди думав, що Сторожа — досить неефективна служба, але зараз бачу, що ви завжди виконуєте свій обов’язок. Завжди готові до зустрічі зі злочинним розумом, так?

— О, так, — відповів Ваймз. — Злочинний розум. Так.

Прохолодне повітря передпокою старовинної будівлі дало йому божественну насолоду. Він притулився до стіни і, примружившись, прочитав картку.

— «Ружжо»?

— Ну, ви ж самі казали, що бачили щось у них на подвір’ї, — почав Морква.

— Так, а що таке ружжо?

— Можливо, у музеї Гільдії був портрет якогось важливого пана Ружжо? І цей знак був під портретом? — припустив Морква. — Ну ви знаєте, як підписують експонати у музеях.

— Ні, я так не думаю… А що ще ти знаєш про музеї?

— О, багато, сер, — сказав Морква. — Я іноді відвідую їх у вихідні дні. Той, що розташований в Академії, звичайно, а лорд Ветінарі дозволяє мені відвідувати музей у старому палаці, а ще є музеї Гільдій. Вони зазвичай мене пускають, якщо я гарно прошу, а ще музей ґномів на Патоковій вулиці…

— І такий є? — з цікавістю спитав Ваймз, незважаючи на своє ставлення до ґномів. Він проходив Патоковою вулицею тисячу разів.

— Так, сер, вгору до Вітрякового провулка.

— Цікаво. І що там є?

— Багато цікавих експонатів ґномового хліба, сер.

Ваймз на мить замислився.

— Це зараз не важливо, — сказав він. — Так чи інакше, ніякого пана Ружжо у Гільдії ніколи не було.

— Так, сер, — сказав Морква.

— Що я кажу — взагалі такого прізвища — Ружжо — немає.

Він знову пройшовся пальцями по картці.

— Той, хто наважився вдертися до Гільдії найманців, має бути цілковитим дурнем, — сказав він.

— Так, сер.

Гнів спалив пари алкоголю. Він знову відчув… ні, не трепет, не те слово… відчуття чогось. Він досі не був впевнений, що це таке. Але воно було там, чекало на нього…

— Семюеле Ваймзе, що відбувається?

Леді Ремкін зачинила за собою двері їдальні.

— Я спостерігала за тобою, — сказала вона. — Семе, ти був дуже грубий.

— А намагався не бути.

— Лорд Еорльський — наш давній друг.

— Справді?

— Ну, я його давно знаю. Насправді я його ледь терплю. Але ти змусив його мати дурний вигляд.

— Він сам змусив себе мати дурний вигляд. Я просто допомагав.

— Але я часто чула, як ти казав… грубі слова на ґномів та тролів.

— Це інше. Я маю право. Цей ідіот не помітив би троля навіть якби той на нього наступив.

— О, він би помітив, якби троль на нього наступив, — намагався допомогти Морква. — Деякі з них важать, як…

— Це так важливо? — спитала леді Ремкін.

— Ми… шукаємо того, хто вбив Товстунчика, — пояснив Ваймз.

Вираз обличчя леді Ремкін миттєво змінився.

— Ну, це інша справа, — сказала вона. — Таких людей потрібно карати публічно.

«Чому я це сказав? — подумав Ваймз. — Може, тому, що це правда. Якесь… „ружжо“… зникло, а наступної хвилини в річці плаває маленький ґном-механік, а там, де в нього повинні бути груди, зяє дірка. Ці події пов’язані між собою. Тепер усе, що мені потрібно зробити, — це знайти ті зв’язки…»

— Моркво, ти сходиш зі мною до майстерні Клевця?

— Так, капітане. А що?

— Я хочу роздивитися усе всередині. І цього разу зі мною ґном.

«Більше того, — додав він подумки, — зі мною капрал Морква. Капрал Морква усім подобається».

Ваймз слухав розмову ґномською мовою. Здавалося, що Морква благав, але ґноми були невблаганними. Врешті-решт клан поступився, але не через аргументи чи повагу до закону, а тому що… ну… тому що цього просив саме Морква.

Нарешті капрал підняв очі. Він сидів на ґномському табуреті, тому коліна практично закривали йому вуха.

— Ви повинні зрозуміти, бачте, що майстерня ґнома — дуже важливе місце.

— Добре, — сказав Ваймз. — Я розумію.

— І, ви… е-е-е… більший.

— Перепрошую?

— Більший. Більший, ніж ґном.

— А.

— Ем. Всередині ґномової майстерні — механізм… Це як внутрішня частина його одягу, якщо ви мене розумієте.

— Кажуть, ви можете подивитися, якщо я буду з вами. Але ви нічого не повинні чіпати. Ем. Вони не дуже раді вам, капітане.

Ґном, який, можливо, був пані Клевець, видав їм низку ключів.

— Я завжди добре ладнав із ґномами, — сказав Ваймз.

— Їм все це не подобається, сер. Гм. Вони не думають, що ми зможемо якось допомогти.

— Ми зробимо все можливе!

— Гм. Я неправильно переклав. Гм. Вони не думають, що такі, як ми, допоможуть. Вони не хочуть вас образити, сер. Вони просто не думають, що нам дозволять вести справу, сер.

— Ой!

— Вибачте, капітане, — сказав Морква, який ходив у позі літери Г. — Після вас. Бережіть голову…

— Ой!

— Можливо, вам краще сісти, а я тут усе роздивлюся?

Майстерня була довгою і, звичайно, низькою, з іще одними маленькими дверима в дальньому кінці кімнати. Під ліхтарем стояв великий верстак. На протилежній стіні була кузня та стійка для інструментів. І отвір.

На висоті кількох футів над землею висів шматок штукатурки, на цегляній кладці стіни виднілася сітка тріщин.

Ваймз потер носа. Сьогодні він не встиг поспати. Це було проблемою. Він повинен звикнути спати, коли надворі темно. Він не міг згадати, коли востаннє спав вночі.

Він принюхався.

— Я чую запах феєрверків, — сказав він.

— Можливо, з кузні, — сказав Морква. — До того ж зараз тролі та ґноми пускають феєрверки по всьому місту.

Ваймз кивнув.

— Гаразд, — сказав він, — що ми тут бачимо?

— Хтось досить сильно вдарив по стіні ось тут, — сказав Морква.

— Це могло статися в будь-який час, — роздумував Ваймз.

— Ні, сер, тому що на підлозі лежить обсипана штукатурка, а ґноми завжди прибирають свою майстерню.

— Справді?

На стелажах була різноманітна зброя, частина з якої готова лише наполовину. Ваймз узяв у руки напівготовий арбалет.

— Він робив гарну зброю, — сказав Ваймз. — Відмінні механізми.

— Він був знаменитим, — сказав Морква, безцільно колупаючись у коробках на лавці. — Золоті руки. Він навіть робив музичні коробки. Не міг встояти перед викликом нового механізму. Гм. Що ми насправді шукаємо, сер?

— Не певен. Подивись лишень, яка вона гарна!

Це була бойова сокира, настільки важка, що рука Ваймза не могла її довго втримати. Лезо прикрашало складне гравіювання. Мабуть, Клевець витратив на неї тижні роботи.

— Це тобі не ширвжиток якийсь, еге ж?

— Звичайно, ні, — сказав Морква, — це поховальна зброя.

— Безсумнівно!

— Розумієте, її кують, щоб потім поховати разом із ґномом. Кожного ґнома ховають разом зі зброєю. Ви знали? Щоб він міг узяти цю зброю з собою туди… куди потрапить після смерті.

— Але ж це найтонша робота! А лезо в неї, наче… ай!.. — Ваймз обсмоктав палець, — гостре, наче бритва.

Морква мав здивований вигляд.

— Звичайно. Уявіть, якщо він вступить у бій з ними, а зброя неякісна.

— Хто такі ті вони?

— Та хто завгодно, кого ґном зустріне на своєму шляху після смерті, — трохи ніяково пояснив Морква.

— Ага, — Ваймз вагався. Це була та галузь знань, в якій він не почувався комфортно.

— Це давня традиція, — сказав Морква.

— Я думав, що ґноми не вірять у дияволів, демонів і подібні речі.

— Це правда, але… ми не зовсім впевнені, чи вони про це знають.

— О.

Ваймз поклав сокиру і взяв зі стелажа щось інше. Це був лицар в обладунках, висотою близько дев’яти дюймів. Ззаду був ключ. Він повернув його, а потім майже випустив виріб із рук, коли ноги фігури почали рухатися. Він відклав його, і той почав марширувати по підлозі на прямих ногах, розмахуючи мечем.

— Поглянь, рухається, як Колон, — сказав Ваймз. — Заводна іграшка!

— Ходунковий механізм, — сказав Морква. — Пан Клевець був майстром таких.

Ваймз кивнув.

— Ми шукаємо все, чого тут не повинно бути, — сказав він. — Або щось, що має бути, але його немає. Чого-небудь бракує?

— Важко сказати, сер. Воно ж не тут.

— Що?

— Те, чого бракує, сер, — сумлінно сказав Морква.

— Я маю на увазі, — терпляче сказав Ваймз, — можливо, є щось таке, що обов’язково повинно бути у майстерні ґнома, але воно кудись зникло?

— Ну, у нього є всі звичайні інструменти, сер. Досить гарні. Так шкода.

— Що?

— Звичайно, їх відправлять на переплавку.

Ваймз дивився на акуратні стелажі молотків та напилків.

— Чому? Невже інший ґном не може ними користуватися?

— Що, використовувати особисті інструменти іншого ґнома? — Морква скривив рот, немов хтось запропонував йому надіти старі штани капрала Ноббса. — О ні. Це… це неправильно. Розумієте, вони… частина майстра. Якщо хтось інший використовуватиме їх… ну, після того, як він користувався ними всі ці роки… Бр-р-р!

— Правда?

Механічний солдат зайшов під лавку.

— Це було б… неправильно, — сказав Морква. — Гм… Огидно.

— О, — Ваймз підвівся.

— Капіта…

— Ой!

— Бережіть голову.

Потираючи голову однією рукою, іншою Ваймз колупався в отворі у штукатурці.

— Є… тут щось є, — сказав він. — Подай мені якесь зубило.

Настала тиша.

— Зубило, будь ласка. Можеш заспокоїти себе тим, що ми намагаємося з’ясувати, хто вбив пана Клевця. Гаразд?

Морква узяв зубило, але було видно, що зробив він це неохоче.

— Це зубило пана Клевця, його зубило, — докірливо сказав він.

— Капрале Моркво, хоч на пару секунд перестань бути таким ґномом! Ти вартовий! І дай мені кляте зубило! У мене був поганий день! Дякую!

Ваймз поколупався в цегляній кладці, і грубий диск свинцю упав йому в руку.

— Рогатка? — поцікавився Морква.

— Замало місця, — сказав Ваймз. — У будь-якому випадку, як, до біса, можна було загнати шматок свинцю так глибоко в стіну?

Він запхав диск у кишеню.

— Гадаю, ми знайшли те, що шукали, — сказав Ваймз, випрямляючись. — Добре б… ой!., упіймати цього механічного солдата, чи не так? Краще поставити його на місце.

Морква поколупався в темряві під лавкою. Почувся шурхіт.

— Тут якийсь папірець, сер.

Морква трохи розігнувся, розмахуючи маленьким пожовклим папірцем. Ваймз примружився, щоб його роздивитися.

— Схоже на якусь нісенітницю, — врешті-решт сказав він. — Це не мова ґномів, я це й сам знаю. Але ці символи — я їх бачив раніше. Або щось подібне до них, — він віддав папірець Моркві. — Що ти можеш про це сказати?

Морква насупився.

— Папірець — не така вже нісенітниця. З нього можна зробити паперовий капелюх, — сказав він, — або човен. Або якусь там хризантему…

— Я тебе про символи питаю. Ось ці символи, отут.

— Ну не знаю, капітане. Хоча вони мають знайомий вигляд. Мова… Та так алхіміки пишуть!

— О ні! — Ваймз затулив очі руками. — Тільки не кляті алхіміки! О ні! Клята банда шалених торговців феєрверками! Я можу витримати навіть найманців, але не тих ідіотів! Ні! Будь ласка! Котра година?

Морква поглянув на пісочний годинник на поясі.

— Майже пів на одинадцяту, капітане.

— Тоді я лягаю спати. Ці клоуни можуть і до завтра почекати. Порадуй, скажи, що автор документа — пан Клевець.

— Сумніваюся, сер.

— Я також. Ну ж бо. Вийдемо через задні двері.

Морква вичавився назовні.

— Бережіть голову, сер.

Ваймз, стоячи майже на колінах, зупинився і подивився на двері.

— Ну, капрале, — врешті-решт сказав він, — ми точно знаємо, що це не троль. І на це в нас дві причини. По-перше, троль не міг пролізти через ці двері, в них проходить лише ґном.

— А по-друге, сер?

Ваймз обережно витягнув щось із щепки, що зависла поруч із дверима.

— По-друге, Моркво, у тролів немає волосся.

Пара пасом, які застрягли у щепці, були рудими і довгими. Хтось залишив їх там явно не навмисно. Хтось високий. Принаймні вищий, ніж ґном.

Ваймз придивився до них. Вони більше нагадували нитки, ніж волосся. Тонкі червоні нитки. Що ж, добре. Все одно він мав підказку.

Він обережно склав їх у клаптик паперу, вирваний із зошита Моркви, та подав капралу.

— Тримай. Не загуби.

Вони виповзали в ніч. Від стіни вела вузька дощата доріжка, аж до самої річки.

Ваймз обережно випрямився.

— Мені це не подобається, Моркво, — сказав він. — За всім цим криється щось погане.

Морква обережно визирнув з-за будівлі.

— Я маю на увазі, що відбуваються дивні речі, — терпляче сказав Ваймз.

— Так, сер.

— Повертаймося.

Вони попрямували до Латунного мосту. Прямували досить повільно, оскільки Морква радісно вітався з усіма, кого зустрічав. Жорстокі громили, нормальна відповідь яких на зауваження вартового може передаватися на письмі лише рядом символів, що зазвичай розташовані у верхньому ряду клавіатури друкарської машинки, насправді ніяковіло усміхалися і бурмотіли щось нейтральне у відповідь на його сердечне: «Добрий вечір, Давиле! Дивись мені!»

Ваймз зупинився на півдорозі через міст, щоб запалити сигару, вдаривши сірником по одному з декоративних бегемотів. Потім він подивився вниз у каламутні води.

— Моркво?

— Так, капітане?

— Думаєш, існує таке поняття, як злочинний розум?

Морква майже чутно намагався думати.

— Що… Ви маєте на увазі таких, як… Нудль Від-Душі-Відриваю, сер?

— Він не злочинець.

— Сер, а ви куштували його пироги?

— Про що я… так… але… він просто географічно дивергентний на фінансовій півсфері.

— Сер?

— Розумієш, він просто не погоджується з іншими людьми щодо положення речей. Таких, як гроші. Він думає, найкраще для них положення — бути в його кишені. Ні, я не про таких, — Ваймз заплющив очі і подумав про те, як тече дим сигари і як ллється вино. І ллються лаконічні голоси. Є люди, які крадуть гроші. Справедливо. Це ж лише крадіжка. Але є люди, які одним простим словом крадуть у людей людяність. Це уже серйозніше.

Справа була в тому… ну, йому не дуже подобалися як ґноми, так і тролі. Але йому взагалі мало хто подобався. Справа була в тому, що він щодня перебував поряд із ними, і він мав право їх не любити. І справа якраз у тому, що жоден товстий ідіот не мав права говорити подібні речі.

Він подивився на воду. Одна з паль мосту була прямо під ним; Анк тяжко булькотів навколо неї. Сміття — залишки деревини, гілок, всілякі уламки — накопичилися і створили власний плавучий острівець гною. На ньому навіть якісь гриби виросли.

Зараз би не завадила пляшка відбірного «Обіймиведмедя». Світ фокусується, коли ви дивитеся на нього крізь дно пляшки. Але зараз у фокус запливло щось інше.

«Учення про сигнатури, — подумав Ваймз. — Наче так це називають травники. Ніби самі боги клеять на рослину етикетку „Використовуй мене“. Якщо рослина схожа на якусь частину тіла, то вона використовується для лікування хвороб саме цієї частини. Є зубчанка для зубів, костенець для… костей… очанка для очей… є навіть якась поганка, яка називається „фалос безсоромний“, не знаю, для чого вона, але Ноббі — великий любитель омлетів з цими грибами. Тож… або той гриб унизу лікує руки, або…»

Ваймз зітхнув.

— Моркво, ти не міг би принести відпорний гак?

Морква уважно стежив за його поглядом.

— Ліворуч від он тієї колоди, Моркво.

— О ні!

— Боюсь, що так. Перевір, дізнайся, хто він, склади звіт для сержанта Колона.

Трупом був клоун. Щойно Морква здерся на купу і відкинув убік весь мотлох, клоун поплив обличчям вгору. На обличчі застигла велика сумна посмішка.

— Він мертвий!

— Цікаво, чи не так?

Ваймз дивився на усміхнений труп. «Не займайся розслідуванням. Тримайся осторонь. Залиште це найманцям і чортовому Виверту. Тобі дали наказ».

— Капрале Моркво?

— Сер?

«Тобі дали наказ…»

Та й чорти б узяли той наказ! За кого його має Ветінарі?

За якогось механічного солдата?

— Ми повинні з’ясувати, що тут відбувається.

— Так, сер!

— Що б там не трапилося. Ми повинні з’ясувати.

Річка Анк — це, мабуть, єдина річка у Всесвіті, на поверхні якої крейдою можна обвести контури трупа.

Сержант Колон відірвався від листа, щоб вилаятися на всіх алхіміків.

Сержант почухав голову. Що в дідька все це означало?

Одразу після сніданку кілька старших клоунів із Гільдії блазнів приїхали забрати труп. Трупи в річці… ну, нічого надзвичайного в цьому не було. Але клоуни зазвичай помирали не так. Зрештою, що можна було вкрасти у клоуна? Яку небезпеку становив клоун?

Щодо алхіміків, то він зірветься, якщо…

Хоча, якщо подумати, він не мусив за це братися. Він підняв очі на новобранців. Хоча б у чомусь вони ж повинні бути корисними.

— Дуболоме, Щебню — не салютувати! — маю для вас невеличке завдання. Просто віднесіть цей аркуш паперу до Гільдії алхіміків, добре? І попросіть одного з цих ненормальних пояснити, що там написано.

— Сержанте, а де розташована Гільдія алхіміків? — спитав Дуболом.

— Звичайно, на вулиці Алхіміків, — сказав Колон. — Принаймні зараз. Але на вашому місці я б поквапився.

Гільдія алхіміків розташована навпроти Гільдії азартних гравців. Зазвичай. Іноді вона розташована над нею, або під нею, або падає шматочками навколо неї.

Азартних гравців час від часу запитують, чому вони продовжують тримати заклад навпроти гільдії, в якої кожні кілька місяців вибухають будівлі, на що ті відповідають: «А ви, коли до нас заходили, читали табличку біля дверей?»

Троль і ґном прямували до гільдії, час від часу зовсім випадково навмисне врізаючись один в одного.

— Якщо ти такий розумний, то чому папірець довірили мені?

— Га! Ти можеш його прочитати? Можеш?

— Ні, я хочу, щоб прочитав ти. Це називається «ди-ли-гу-ван-ніа».

— Ха! Читати не вмієш! Рахувати не вмієш! Дурний троль!

— А ось і не дурний!

— Кому ти чешеш? Справді? Усі знають, що тролі не вміють рахувати навіть до чотирьох![11]

— Щуроїд!

— Скільки пальців? Ану, скажи, пане Розумник Камені-в-Голові.

— Багато, — прогримів Щебінь.

— Ха-ха! Ні, п’ять. У тебе будуть великі неприємності з отриманням зарплатні. Сержант Колон скаже: «Це ж дурний троль, він і не зрозуміє, скільки доларів я йому дам!» Ха! А як ти взагалі прочитав оголошення про набір до Сторожі? Попросив когось тобі прочитати?

— А ти як прочитав? Попросив когось тебе підсадити?

Вони зупинилися перед дверима Гільдії алхіміків.

— Я постукаю. Це мій посадовий обов’язок!

— Постукаю я!

Коли пан Сендівоґ, секретар гільдії, відчинив двері, то побачив ґнома, який висів на ручці дверного молотка, і троля, який смикав ґнома вгору-вниз. Оцінивши гостей, він одяг свій захисний шолом.

— Слухаю, — сказав він.

Дуболом нарешті відпустив молоток.

Масивні брови Щебня зустрілися на переніссі.

— Гей ти! Ти, ненормальний, що ти можеш сказати про цей папірець? — спитав троль.

Сендівоґ спочатку витріщився на Щебня, потім — на папірець. Дуболом старанно намагався обійти троля, який майже повністю загородив собою двері.

— Ти чого його так назвав?

— Сержант Колон, він називав їх…

— Що ж, папірець як папірець. З нього можна зробити паперового капелюха, — сказав Сендівоґ, — або навіть гірлянду, якщо, звичайно, десь знайти ножиці…

— Сер… Мій колега невміло намагається вас запитати, чи не могли б ви допомогти нам прочитати інформацію на цьому аркуші паперу? — сказав Дуболом. — Ай-ай, боляче! Телепень!

Сендівоґ глянув на нього.

— Ви зі Сторожі? — поцікавився алхімік.

— Я — молодший констебль Дуболом, а це, — пояснював Дуболом, показуючи вгору, — молодший недоконстебль Щебінь — не салютувати! — ох…

Почувся стук, і Щебінь упав набік.

— Він із загону самогубців? — запитав Сендівоґ.

— За хвилину отямиться, — сказав Дуболом. — Мистецтво салютувати йому важко дається. Ви ж знаєте тролів.

Сендівоґ знизав плечима і поглянув на напис.

— Знайоме… на вигляд, — розмірковував він. — Я таке десь бачив раніше… Перепрошую, а ви часом не ґном?

— Форма носа видає? — спитав Дуболом. — От завжди так.

— Що ж, я впевнений, що ми не можемо відмовити у допомозі місту, — сказав Сендівоґ. — Прошу, заходьте.

Дуболомові чоботи зі сталевими носками швиденько привели Щебня у стан напівсвідомості, і він пошкандибав за ґномом і алхіміком.

— Пане, а чому на вас… гм… захисний шолом? — запитав Дуболом, коли вони йшли коридором гільдії. Навколо них лунало якесь гуркотіння. Гільдія, як завжди, перебувала у стані ремонту.

Сендівоґ закотив очі.

— Кулі, — поскаржився він, — це все через більярдні кулі.

— Я знав хлопчину, який грав так само, — із розумінням промовив Дуболом.

— О ні. Пан Тарпаніш — вправний гравець. Проблема саме в цьому.

Дуболом знову подивився на захисний шолом алхіміка.

— Слонова кістка, як бачите.

— Ага, — сказав Дуболом, — у вас тут є слони?

— Слонова кістка без слонів. Трансмутація слонової кістки. Чудова бізнес-ідея!

— Я думав, ви працюєте над золотом.

— І над ним також. Звичайно, ви, люди, знаєте про золото все, — сказав Сендівоґ.

— Авжеж, — заявив Дуболом, розмірковуючи над фразою «ви, люди».

— Золото, — задумливо сказав Сендівоґ, — з ним все не так просто, як здавалося.

— І як давно ви над ним б’єтеся?

— Триста років.

— Досить довго.

— А ось над слоновою кісткою довелося побитися лише тиждень — лишень подивіться, як гарно вийшло! — швидко сказав алхімік. — Звичайно, за винятком окремих побічних ефектів, які ми, без сумніву, незабаром зможемо усунути.

Він штовхнув двері, і вони враз відчинилися.

Перед ними було велике приміщення, занадто добре обладнане звичайними погано провітрюваними печами, булькотливими тиглями і одним опудалом алігатора.

У банках щось плавало. У повітрі відчувався запах обмеженої тривалості життя.

Однак багато обладнання перенесли, щоб звільнити місце для більярдного столу. Пів десятка алхіміків стояли навколо нього, явно готові тікати будь-якої миті.

— Уже втретє цього тижня, — похмуро сказав Сендівоґ, — він кивнув погляд на фігуру, що нахилилася над столом із києм у руках.

— Кхм, пане Тарпаніше… — почав він.

— Тихіше! Бачиш, гра! — шикнув на нього головний алхімік, пильно дивлячись на білу кулю одним оком (інше око він заплющив для точності вимірювання).

Сендівоґ поглянув на дошку з даними випробування.

— Двадцять один бал, — сказав він. — Дивина та й годі! Можливо, ми все ж знайшли ідеальну пропорцію нітроцелюлози і камфори…

Почувся звук від удару кия об кулю. Куля відкотилася, відскочила від борту стола…

…І прискорилася. І в момент, коли вона вдарила невинне скупчення червоних кульок, з неї повалив білий дим.

Тарпаніш похитав головою.

— Нестабільна, — сказав він. — Всі на підлогу!

Усі у кімнаті пригнулися, за винятком двох вартових, один із яких від народження не знав небезпек, пов’язаних з високим зростом, а другий на кілька хвилин відставав від подій.

Чорна куля випустила стовп полум’я, проскочила перед обличчям Щебня, залишаючи слід у вигляді чорного диму, а потім вилетіла у зачинене вікно. Зелена куля свого розташування не змінила, але несамовито крутилася. Інші кульки носилися туди-сюди, періодично спалахуючи або відскакуючи від стін.

Червона куля потрапила Щебню прямо поміж очей, після чого продемонструвала-круте піке на стіл та забилася в середню лузу, де і вибухнула. Настала тиша, яку порушували хіба що поодинокі покашлювання. Із хмари маслянистого диму з’явився Тарпаніш і, тримаючи кий тремтячою рукою, посунув точку на дошці, яка позначала результат випробування, на одну поділку.

— Один, — сказав він. — Що ж, добре. Повернемося до тиглів. Хто-небудь, замовте новий більярдний стіл…

— Перепрошую, — почав Дуболом, поплескавши його по коліну.

— Хто там?

— Унизу.

Тарпаніш подивився вниз.

— О, ґном?

Дуболом подивився на нього, не виражаючи жодного почуття.

— А ти в нас гігант?

— Я? Звичайно, ні!

— Ну тоді логіка підказує, що я ґном, певно, так. А позаду мене троль, — спокійно продовжив Дуболом. Щебінь випнувся так, наче йому скомандували «Струнко!».

— Ми прийшли спитати, чи хтось із вас може прочитати, що написано на цьому папірці? — сказав Дуболом.

— Ага, — слушно зауважив Щебінь.

Тарпаніш подивився на папірець.

— О, ну, так, — сказав він, — дещо з колекції старого Леонарда. І що?

— Леонарда? — перепитав Дуболом. Він поглянув на Щебня. — Запиши, — скомандував він.

— Леонарда-з-Квірма, — пояснив алхімік.

Дуболом був не менш розгубленим, ніж секунду тому.

— Ніколи про нього не чули? — здивувався Тарпаніш.

— Ну, я б не стверджував протилежного.

— Я думав, що всі чули про Леонарда-з-Квірма. Навіжений. Але й геніальний.

— Він був алхіміком?

«Записуй, записуй», — Щебінь нервово озирався навколо у пошуках шматочка вугілля і зручної стіни.

— Леонард? Ні. Він не належав до гільдії. Чи, краще сказати, належав усім гільдіям одночасно. Він багато чого зробив. Він суміщав, якщо ви розумієте, про що я?

— Ні, сер.

— Трохи малював і трохи працював з механізмами. Старе добре суміщення.

«Хоча б мати молоток і зубило», — не вгамовувався Щебінь.

— Це, — сказав Тарпаніш, — це — формул… ну, нам уже можна про це говорити, це більше не великий секрет… це — формула того, що ми назвали порошком № 1. Сірка, селітра і деревне вугілля. Використовується у феєрверках. Виготовити може будь-який дурень. Дивно лише те, що формула написана задом наперед.

— Здається, це важливо, — прошипів Дуболом Щебню.

— Хоча… Він завжди писав задом наперед, — сказав Тарпаніш. — Дивний був чолов’яга. Але ж геніальний. Ви бачили портрет Мони Оґґ його авторства?

— Ні.

Тарпаніш віддав папірець Щебню, і той почав надзвичайно уважно його вивчати. «Може, прямо на ньому і записати?» — подумав він.

— В який би куток кімнати ти не відійшов, її зуби не дають тобі спокою. Дивовижно. Насправді дехто казав, ці зуби їх переслідували і за межами кімнати, аж до самого дому.

— Я гадаю, нам потрібно поговорити з паном з Квірма, — сказав Дуболом.

— О, ви можете це зробити. Звичайно, можете, — відповів Тарпаніш. — Але, гадаю, він вас не почує. Він зник кілька років тому.

«…А коли я знайду, чим і на чому записати, залишиться лише знайти того, хто навчить мене писати…»

— Зник? Як? — дивувався Дуболом.

— Наша версія така, — пояснив Тарпаніш, нахилившись ближче, — він знайшов спосіб зробити себе невидимим.

— А чому ви так вирішили?

— Тому що, — змовницьки прошепотів Тарпаніш, — з того часу його ніхто не бачив.

— Гм, — замислився Дуболом. — Я далеко не видатний мислитель і не детектив, але… може, він просто кудись виїхав, і саме тому ви його не бачите?

— Ні, старий Леонард не міг так вчинити. Він не міг просто загубитися. Він саме зник.

— Ох.

— Він був трохи… незібраний, якщо ви розумієте, про що я. Занадто багато мізків у голові. Ха, пам’ятаю, колись у нього виникла ідея виробляти блискавки з лимонів! Гей, Сегдівоґу, пам’ятаєш Леопарда та його блискавичні лимони?

Сегдівоґ покрутив пальцем біля скроні.

— О, геніально! «Вставляєш у лимон мідні та цинкові пруги і — вуаля! — маєш ручну блискавку». Ідіот!

— Та ні, не ідіот, — сказав Тарпаніш, піднімаючи більярдну кулю, яка дивом уникла детонації. — Гострий розум. Такий гострий, що, як казала моя бабуся, сам міг порізатися. Блискавичні лимони! Який у цьому сенс? Так само безглуздо, як і його механізм імітування «голосу вищої істоти». Я тоді його спитав: «Леонарде, а навіщо тоді чаклуни? Для всього цього є абсолютно звичайна магія. Блискавичні лимони? А що далі? Людина з крилами?» І знаєте, що він відповів? Знаєте, що відповів? Він сказав: «Як з язика зняв…» Бідолашний старий Леопард.

Навіть Дуболом посміявся разом з ними.

— А ви пробували? — згодом поцікавився він.

— Що пробували? — не зрозумів Тарпаніш.

— Хар-хар-хар, — Щебінь нарешті вичавив із себе сміх, намагаючись не відставати від решти.

— Вставляти в лимон металеві прути.

— Не будь чортовим дурнем!

— Що означає ця літера? — спитав Щебінь, показуючи на папір.

Вони подивилися туди, куди він тицьнув пальцем.

— О, це не літера, це символ, — сказав Тарпаніш. — Старий добрий Леонард… він завжди малював на берегах. Всілякі гадючки-закарлючки. Я навіть казав йому: «Чи не змінити тобі ім’я на Закарлюкінс?»

— Я думав, це — якісь алхімічні знаки, — сказав Дуболом. — Схоже на арбалет без тятиви. І це дивне слово «Ожжур». Що воно означає?

— Гадки не маю. Звучить якось по-варварськи. У всякому разі… якщо це все, офіцери… У нас попереду кілька серйозних досліджень, — мовив Тарпаніш, підкидаючи в руці кулю із трансмутованої слонової кістки. — Не всі такі мрійники, як старий бідолаха Леонард.

— Ожжур, — розмірковував Дуболом, знову і знову оглядаючи папірець. — О-ж-ж-у-р…

Тарпаніш впустив кулю на підлогу. Дуболом вчасно сховався за Щебня.

— Я колись був тут, — сказав сержант Колон, наближаючись разом з Ноббі до Гільдії блазнів. — Я постукаю, а ти притиснись до стіни.

Молоток на хвіртці був схожий на штучні груди. Такі молотки дуже подобаються регбістам та іншим, кому хірургічно видалили почуття гумору. Колон постукав і швиденько відійшов на безпечну відстань.

Почулося гигикання, потім прогудів якийсь гудок, якась мелодія, яка, можливо, деінде могла видатися комусь дуже веселою, над молотом ковзнули невеликі зсувні дверцята, і звідти на дерев’яній руці виповз пиріг із заварним кремом. Рука випрямилася, і пиріг розповзся по стіні і приземлився на землі поряд із ногою Колона.

— Дурний гумор, — сказав Ноббі.

Хвіртка воріт незграбно відчинилася, але лише на кілька сантиметрів, і з неї витиснувся маленький клоун.

— Слухайте-слухайте-слухайте! — радів він. — Чому товстун постукав у двері?

— Не знаю, — Колон не відчував ентузіазму. — І чому ж товстун постукав у двері?

Вони дивилися один на одного. Жарт не вдався, ролі переплуталися.

— Я перший спитав, — докірливо сказав клоун. Його голос звучав пригнічено.

Сержант Колон спробував повернути розмову в раціональне русло.

— Сержант Колон, Нічна сторожа, — сказав він, — а це капрал Ноббс. Ми прийшли поговорити з кимось про вашого хлопця, якого… сьогодні знайшли у річці. Розумієш?

— Так. Бідний брат Гуляка. Тоді, гадаю, вам краще зайти всередину, — відповів клоун.

Ноббі вже збирався відчинити ворота, коли Колон зупинив його, мовчки вказавши вгору.

— Здається, що над ними відро побілки, — сказав він клоунові.

— Що, справді? — клоун удавав здивування. Поєднання незвичайно маленького зросту та величезних черевиків робило його схожим на літеру «Г» догори дриґом. Його обличчя було замазане гримом тілесного кольору, а на ньому намальовано похмуру гримасу. Червоне фарбоване волосся він узяв прямо зі старої швабри. Він не був товстим, але обруч у штанях, на його думку, повинен був зробити його кумедним товстуном. Гумові підтяжки змушували його штани підстрибували вгору і вниз під час ходи — ще один компонент образу цілковитого бовдура.

— Так, — сказав Колон. — Там відро.

— Точно?

— Точніше не буває.

— Перепрошую, — сказав клоун. — Може, й не оригінально, але ж це класика. Хвилинку.

Вартові почули, як один із клоунів приніс розсувну драбину та встановив її. Потім були бряжчання і лайка.

— Все добре, заходьте.

Клоун повів їх через ворота. У тиші чулося лише шльопання чобіт. Тоді, здавалося, у нього виникла ідея.

— Я знаю, шансів мало, але чому б не спробувати? Погляньте лишень на мою бутоньєрку! Хочете понюхати?

— Ні.

— Ні.

— Очевидно, що ні, — зітхнув клоун. — Знаєте, непросто бути клоуном. Ось прямо зараз у мене «випробувальний термін», тому мені доводиться стерегти ворота.

— Он як.

— Увесь час забуваю, як правильно: плакати ззовні і сміятися всередині? Чи навпаки? Завжди плутаю.

— Щодо Гуляки… — почав Колон.

— Зараз ми якраз його ховаємо, — сказав маленький клоун. — Саме тому мої штани наполовину спущені.

Вони знову вийшли на сонячне світло. Внутрішній двір був повний клоунів та блазнів. Дзвоники на їхніх ковпаках дзвонили від легкого вітерцю. Їхні червоні носи відбивали сонячне світло та випадкові струмені води з бутоньєрок колег.

Клоун підвів вартових до натовпу блазнів.

— Я впевнений, що доктор Грим-Ас поговорить з вами, щойно ми закінчимо з похованням, — сказав він. — До речі, я Красунчик, — він з надією простягнув руку.

— Не тиснути, — попередив Колон.

Красунчик засмутився.

Оркестр вдарив по інструментах, а з каплиці вийшла процесія членів гільдії. Трохи попереду йшов клоун із маленькою урною в руках.

— Це так зворушливо, — сказав Красунчик.

На платформі з протилежного боку чотирикутника стояв товстий клоун у мішкуватих штанях із широченними підтяжками та в циліндрі, його краватка-метелик майоріла під легким вітерцем. На обличчі був сумний грим. Він тримав у руках роздутого міхура на палиці.

Клоун з урною дійшов до платформи, піднявся сходами і зупинився.

Оркестр притих.

Клоун у циліндрі вдарив носія урни міхуром по голові — раз, двічі, тричі…

Носій урни вийшов уперед, помахав перукою, взяв урну в одну руку і пояс клоуна в іншу і з великою урочистістю висипав попіл покійного брата Гуляки в штани іншого клоуна.

Глядачі зітхнули. Оркестр заграв гімн гільдії, що мав назву «Марш ідіотів», і куліса тромбона одразу ж вилетіла і вдарила клоуна по потилиці. Він обернувся і пхнув клоуна поряд з ним, а той ухилився, внаслідок чого на горіхи отримав третій клоун, після чого пробив головою бас-барабан.

Колон і Ноббі подивилися один на одного і похитали головами.

Красунчик дістав велику червоно-білу хустинку і з кумедним звуком висякався.

— Класика, — сказав він. — Йому б сподобалося.

— Маєте припущення щодо того, що сталося? — спитав Колон.

— О, так. Брат Грінельді виконав старий трюк із плавним перекатом з п’ятки на носок, нахилив урну…

— Я питаю, хто міг убити Гуляку?

— Гм. Ми думаємо, що це був нещасний випадок, — сказав Красунчик.

— Нещасний випадок, — байдуже відповів Колон.

— Саме гак. Так вважає доктор Грим-Ас, — Красунчик раптом поглянув угору. Вартові простежили за його поглядом. Дахи Гільдії найманців примикали до Гільдії блазнів. Це зовсім не засмучувало сусідів, особливо беручи до уваги той факт, що у блазнів зі зброї був лише заварний пиріг, і той на вході в гільдію. — Так вважає доктор Грим-Ас, — повторив Красунчик, дивлячись на свої величезні черевики.

Сержант Колон любив спокійне життя. Та й місто багато не втратить, якщо стане менше на одного чи двійко клоунів. На його думку, хай хоч усіх переб’ють — життя від цього стане тільки кращим. Та було питання, яке непокоїло і сержанта. На що перетворюється Сторожа? Це все Морква винен. Навіть старий Ваймз танцює під його дудку. Не можна пускати це на самоплив.

— Можливо, він полірував кийок чи щось таке, і вона випадково вислизнула в нього з рук та впала прямо на потилицю, — сказав Ноббі. Дивовижно, але він вловив тон розмови.

— Ніхто б не захотів убивати молодого Гуляку, — сказав коротун тихим голосом. — Він був дуже доброзичливим. Душа компанії.

— І багато було таких компаній? — замислився Колон.

Похорон закінчився. Блазні, жартівники і клоуни поверталися до своїх справ, товплячись у дверних отворах будівель. Усі штовхалися, тицяли одне одного, падали на дупи, їхні носи пищали. Це була сцена, від якої навіть найщасливіша людина порізала б собі вени у весняний капіж.

— Все, що я знаю, — тихим голосом продовжив Красунчик, — що вчора він мав дуже… дивний вигляд. Я покликав його, коли він проходив через ворота, і…

— Як саме дивний? — питався Колон. «Я веду дослідування, — гордо подумав він. — Люди допомагають мені, відповідають на запитання».

— Не знаю. Просто дивно. Наче сам не свій…

— І це було вчора?

— О, так. Вранці. Я знаю, бо зміна біля воріт…

— Вчора вранці?

— Я так і сказав, сер. Майте на увазі, ми всі були трохи знервовані після вибуху…

— Брате Красунчику!

— О, ні, — пробурмотів клоун.

До них рухалася якась фігура. Страшна фігура.

Смішних клоунів не буває. У цьому й полягає призначення клоунів. Люди сміялися з клоунів, але лише через нервозність. Призначення клоунів полягало в тому, що після них все інше здавалося втішним. Утішно було знати, що комусь гірше, ніж тобі. Хтось мав бути дупою світу.

Але навіть клоуни чогось бояться, і це щось — білолиций клоун. Клоун, який вище жартів із заварним кремом. Клоун, що носить блискучий білий одяг, винятково білий грим та маленький гостроверхий капелюх. Клоун, що має тоненькі губи й елегантні чорні брови.

Доктор Грим-Ас.

— Хто ці джентльмени? — одразу спитав він.

— Е-е… — зам’явся Красунчик.

— Нічна сторожа, сер, — привітався Колон.

— І чому ви тут?

— Розслідуємо випадок загибелі клоуна Гуляки, сер, — сказав Колон.

— Я вважаю, що це юрисдикція гільдії, сержанте. Чи не так?

— Ну, сер, його було знайдено в…

— Я впевнений, що з такими дрібницями ми впораємося, не відволікаючи Сторожу від важливіших справ, — сказав доктор Грим-Ас.

Колон вагався. Він би краще поговорив навіть з доктором Ребусом, ніж із цим привидом. Принаймні найманці повинні були бути неприємними. Хоча, якщо подумати, клоунів від мімів відділяв лише один крок.

— Ваша правда, сер, — сказав він. — Очевидно, це був нещасний випадок, правильно?

— Саме так. Брат Красунчик проведе вас до воріт, — сказав головний клоун. — А потім, — додав він, — доповість мені. У моєму кабінеті. Він розуміє?

— Так, докторе Грим-Асе, — пробурмотів Красунчик.

— Що він тобі зробить? — запитав Ноббі, коли вони прямували до воріт.

— Мабуть, одягне на голову відро з побілкою, — відповів Красунчик. — Мабуть. Якщо пощастить, обмежиться пирогом в обличчя.

Він відкрив хвіртку воріт.

— Багатьом з нас це не подобається, — прошепотів він. — Не розумію, чому цих головорізів не карають. Ось піти би прямо до Гільдії найманців і разом усіх покарати.

— А чому найманців? — спитав Колон. — Навіщо їм убивати клоуна?

Красунчик мав винуватий вигляд.

— Цього я не казав!

Колон поглянув на нього.

— Напевно, відбувається щось дивне, так, пане Красунчику?

Красунчик озирнувся, наче в будь-який момент очікуючи помсти у вигляді заварного пирога.

— Його ніс, — прошипів він. — Просто знайдіть його ніс. Його бідолашний ніс!

Ворота зачинилися.

Сержант Колон звернувся до Ноббі.

— Ноббі, у загиблого А був ніс?

— Так, Фреде.

— Тоді про що це він?

— Хтозна, — Ноббі поколупав багатообіцяючий прищ. — Може, він мав на увазі накладний ніс. Ну знаєш? Оті червоні на гумці. Оті, — сказав Ноббі, скрививши чергову гримасу, — які вони вважають смішними. Такого при ньому не було.

Колон знову постукав у хвіртку, не забуваючи турбуватися про те, щоб не потрапити в одну з їхніх кумедних пасток.

Зсувні дверцята ковзнули вбік.

— Слухаю, — прошипів Красунчик.

— Ти мав на увазі його накладний ніс? — запитав Колон.

— Справжній! А тепер геть звідси!

Зсувні дверцята повернулися в своє нормальне положення.

— Психований, — твердо сказав Ноббі.

— У Гуляки був справжній ніс. Ти нічого дивного в ньому не помітив? — сказав Колон.

— Ну. У ньому була парочка отворів.

— Ну, в носах я не дуже розуміюся, — сказав Колон, — але або брат Красунчик докорінно помиляється, або й справді відбувається щось дивне.

— Наприклад?

— Ну, Ноббі, ти, я можу назвати тебе кадровим військовим, правильно?

— Так. Фреде.

— Скільки разів ти мав пониження по службі?

— Багато, — гордо сказав Ноббі. — Але я плювати на них хотів.

— Ти був на багатьох полях битв, правильно кажу?

— На десятках.

Сержант Колон кивнув.

— Отже, ти бачив багато трупів, правильно? Коли у твоїх обов’язках було віддавати данину полеглим.

Капрал Ноббс кивнув. Вони обоє знали, що «віддавання данини» в його випадку означало збирання з мертвих тієї самої данини у вигляді будь-яких особистих прикрас або чобіт. На багатьох далеких полях битви останнє, що бачив смертельно поранений воїн, — це капрал Ноббс, який прямував до нього з мішком, ножем та виразом обличчя професійного мародера.

— Честь не дозволяла залишати такі цінні речі гнити, — прокоментував Ноббі.

— Отже, ти помічав, як трупи стають… мертвішими, — сказав сержант Колон.

— Мертвішими, ніж просто мертві?

— Ну, ти знаєш. Більш трупними, — сказав сержант Колон, професійний судмедексперт.

— Це коли вони стають жорсткими, фіолетовими і таке інше?

— Саме так.

— А потім наче м’якшають і стають текучими….

— Так, все правильно…

— Зверни увагу, з таких зручніше знімати персні.

— Справа в тому, Ноббі, що ти можеш виявити, як довго загиблий перебуває у мертвому стані. Візьмемо нашого клоуна. Ти його бачив, як і я. Що ти можеш про нього сказати?

— Зріст звичайний, п’ять футів та дев’ять дюймів. Чоботи мені не підійшли, я пробував. Великі на мене.

— Я питаю, що ти можеш сказати про те, як давно він помер.

— Пару днів. Це видно за…

— То як же Красунчик бачив його вчора вранці?

Вони йшли далі.

— Питання гарне. — сказав Ноббі.

— Еге ж. Думаю, капітана воно дуже зацікавить.

— Може, він був зомбі?

— Я так не думаю.

— Ніколи не любив зомбі, — зауважив Ноббі.

— Чому?

— А ти спробуй зняти з них чоботи!

Сержант Колон привітався з якимось жебраком.

— Ноббі, ти досі практикуєш народні танці у вихідні вечори?

— Так, Фреде. Цього тижня вчимо танець «Збирання солодкого бузку». Там такий складний момент з подвійним перехресним кроком.

— Ноббі, ти, безумовно, особистість космічних масштабів.

— Масштаби залежать від харчування.

— Я хочу сказати, ти — випадок інтригуючої дихотомії. Ноббі стукнув ногою маленького гиденького собаку.

— Ти знову взявся за книги?

— Маю підвищувати рівень інтелекту, Ноббі. Це все наші новобранці. Морква чи не весь вільний час проводить за книгами, Анґва знає слова, які доводиться перекладати зі словником, та навіть клятий коротун розумніший за мене. Сил моїх не вистачає! На їхньому тлі я вже почуваю себе якимось недолугим.

— Ти точно кмітливіший за Щебня, — сказав Ноббі.

— Ось і я собі це повторюю: «Фреде, що б не трапилося, ти завжди будеш кмітливішим за Щебня». А тоді додаю: «Як і дріжджі».

Він відвернувся від вікна.

Клята Сторожа!

Клятий Ваймз! Ось він — не та людина і не на тому місці. Чому люди не можуть вивчити уроки історії? Зрада повинна бути у нього в генах! Як місто може належним чином функціонувати, якщо скрізь нишпорить хтось подібний? Сторожу засновували зовсім не для цього. Вартові повинні робити те, що їм сказали, і стежити за тим, щоб це робили й інші люди.

Такий, як Ваймз, міг зіпсувати його план. Не тому, що він розумний. Розумний вартовий — це оксюморон, одне слово заперечує інше. Але випадковість його дій могла спричинити неприємності.

Ружжо лежало на столі.

— Що робити з Ваймзом?

Убити.

Анґва прокинулася. Надворі був майже полудень, і вона лежала у своєму ліжку у домі папі Кекс. Хтось стукав У Двері.

— М-м-м? — сонно пробурмотіла вона.

— Не знаю. То попросити його піти? — сказав голос, який лунав точно на рівні замкової щілини.

Анґва швидко почала згадувати. Інші мешканці попереджали її про це. Вона дочекалася відповіді на свою непромовлену репліку.

— Дякую, солоденька. Знов забула, — сказав голос.

З пані Кекс час мав вирішальне значення. Досить важко жити в будинку, коли у його власника розум лише номінально прив’язаний до сьогодення. Пані Кекс була медіумом.

— Пані Кекс, ви знову ввімкнули своє передбачення, — сказала Анґва, піднявши ноги з ліжка і швидко риючись у купі одягу на стільці.

— То де ми встановились? — сказала пані Кекс, досі не входячи до кімнати.

— Ви щойно сказали: «Не знаю. То попросити його піти?», пані Кекс, — нагадала Анґва. Одяг! Завжди з ним якість проблеми! Мінімумом, за який повинен перейматися чоловік-перевертень, була пара шортів, щоб будь-якого моменту можна було вдати, що він вийшов на пробіжку.

— Таки-так, — пані Кекс прокашлялася. — Внизу тебе жде якийсь молодик, — сказала вона.

— Хто він? — запитала Анґва.

На хвилину в коридорі запанувала тиша.

— Так, добре, все, розібралася, — сказала пані Кекс. — Звиняй, солоденька. Мені голова розвалюється, як люди не кажуть свої питання, а я на них одповіла. Золотце, ти в людській подобі?[12]

— Можете увійти.

Кімната була невеличка. Все було переважно в коричневих тонах. На підлозі коричневий лінолеум, стіни коричневі, а над коричневим ліжком висіла картина з коричневим оленем, на якого коричневі собаки напали на коричневому болоті на фоні неба, яке, всупереч встановленим метеорологічним стандартам, було коричневим. Була коричнева шафа. Можливо, якби хтось продерся крізь таємничі старі шуби[13], що висіли в ньому, він потрапив би у чарівну казкову країну, повну тварин, що говорять, та гоблінів, але, мабуть, краще цього не робити.

Пані Кекс увійшла. Це була маленька, але огрядна жіночка, що намагалася компенсувати нестачу зросту височенним чорним капелюхом; не таким, що носили відьми, а якимось дивакуватим, прикрашеним опудалами птахів, фруктами з воску та іншими різними декоративними предметами — все було пофарбоване в чорний колір. Анґві вона дуже сподобалася. Кімнати були чистими[14], ціни були низькими, а сама пані Кекс із розумінням ставилася до людей, які жили трохи незвичним життям і мали, наприклад, алергію на часник. Її власна дочка була перевертнем, і вона знала все про потребу довгих ручок на вікнах і дверях, щоб їх можна було відчиняти й зачиняти лапою.

— Він у кольчузі, — сказала пані Кекс. Вона обома руками тримала відро гравію. — І має повні вуха мила.

— А, тоді зрозуміло.

— Оі, я можу попросити його піти, — сказала пані Кекс. — У випадку, якщо щось піде не так. Особливо, якщо у нього є кілок. Я не можу цього допустити. Натовпи людей у передпокої, розмахування факелами…

— Здається, я знаю, хто це, — сказала Анґва. — Я сама потурбуюся про гостя.

Вона заправила сорочку.

— Коли будеш виходити, замкни за собою, — виходячи в коридор, крикнула їй навздогін пані Кекс. — Я хочу змінити пану Мигалю ґрунт у труні, бідолашечку знов болі в спині мучать.

— Щось воно схоже на гравій, пані Кекс.

— Ортопедичний гравій!

Морква стояв на порозі у шанобливій позі з шоломом під пахвою і дуже збентеженим виразом обличчя.

— Ну? — недоброзичливо сказала Анґва.

— Ем. Доброго ранку. Я думав, ну бачиш, мабуть, ти небагато знаєш про місто, ось так. Я можу, якщо ти хочеш, якщо ти не заперечуєш, і сьогодні немає чергування… трохи показати тобі місто…

На якусь мить Анґві здалося, що вона заразилася передбаченням від пані Кекс. В її уяві промайнули різні варіанти майбутнього.

— Я ще не снідала, — сказала вона.

— У ґномській забігайлівці «Буравчик» на Кабельній вулиці непогані сніданки.

— Час обідати.

— Вартові Нічної сторожі в такий час ще снідають.

— Я майже повністю вегетаріанка.

— Там подають соєвих щурів.

Вона здалася.

— Гаразд, тільки візьму плащ.

— Хар-хар, — почувся голос, сповнений спопеляючого цинізму.

Вона опустила погляд. Позаду Моркви сидів Гаспод, він намагався одночасно люто чухатися і втуплювати погляд Анґві прямо в очі.

— Минулої ночі ми загнали кота за дерево, — сказав Гаспод. — Ми з тобою. Ми могли б бути разом. Доля звела нас разом, це її перст…