Озброєні

Він знову поглянув на Анґву. Від її погляду йому ставало все тривожніше і тривожніше.

— Здається мені, — знову почав Виверт, однак зупинився, помітивши собаку. — Погляньте лише! — сказав він. — Собака у штабі Сторожі! — він копнув ногою Гаспода і посміхнувся, коли той завищав і утік під стіл.

— А щодо вбивства Летиції Невдаліс із Гільдії жебраків? — спитала Анґва. — Її точно не троль убив. А щодо клоуна?

— Спробуй уявити загальну картину, — сказав Виверт.

— Пане капітане, — сказав низьким голосом з-під столу пес, так, що його почула лише Анґва, — у тебе зад свербить.

— То що ви там казали про загальну картину? — продовжив розмову сержант Колон.

— Подумайте про усе місто, — сказав Виверт. Він почав смикатися.

— Дуже свербить, — сказав голос під столом.

— Капітане Виверте, з вами все добре? — спитала Анґва.

Капітан скривився.

— Свербить-свербить-свербить, — не зупинявся голос.

— Я маю на увазі, деякі речі важливі, деякі — ні, — сказав Виверт. — Прокляття!

— Перепрошую?

— Свербить аж пече.

— Не можу я тут цілий день з тобою стирчати, — сказав Виверт. — Ти. Доповіси мені. Завтра після обіду…

— Пече-свербить, пече-свербить, — не вгамовувався голос.

— Крууу-гом!

Денна сторожа вискочила з кімнати, а за ними, забезпечуючи надійний тил, стрибав і чухався Виверт.

— Здається, він просто мріяв покинути кімнату, — сказав Морква.

— Так, — сказала Анґва. — Гадки не маю чому.

Вони подивилися одне на одного.

— Це все? — сумно сказав Морква. — Нічної Сторожі більше немає?

Переважно у бібліотеці Невидної академії дуже тихо. Звичайно, можна почути, як чаклуни шаркають по підлозі поміж полиць, час від часу кашель порушує академічну тишу, та лише інколи — передсмертні крики необережних студентів, які полінувалися поставитися до старої магічної книги з тієї обережністю, на яку вона заслуговує.

Розглянемо орангутанів.

У всіх світах, вшанованих їхньою присутністю, є підозра, що вони можуть розмовляти, але свідомо вирішили цього не робити, щоб люди не примусили їх працювати, наприклад, у телевізійній індустрії. Насправді вони можуть говорити. Просто розмовляють орангутанзькою мовою. Люди ж чують її як голоси диких тварин.

Бібліотекар Невидної академії в односторонньому порядку вирішив допомогти міжвидовій комунікації, створивши «Органгутанзько-людський словник». Він працював над словником три місяці.

Це було непросто. За весь цей час він дійшов до «У-ук»[23].

Він сидів поміж книжкових полиць, там було трохи прохолодніше.

Раптом він почув, як хтось співає.

Він витяг ручку з задньої лапи і прислухався.

Людина вирішила б, що не може повірити своїм вухам. Орангутани розумніші. Якщо не повіриш власним вухам, чиїм вухам тоді вірити?

Хтось співав, під землею. Або намагався співати.

Хтонічні голоси вербалізували щось на зразок:

— Отолоз, отолоз, отолоз, отолоз…

— Слухай, ти, тролю! Це найпростіша пісня у світі. Ну ж бо: «Золото, золото, золото, золото».

— Золото, золото, золото, золото…

— Та ні! Це другий куплет!

Орангутан також почув ритмічний звук, наче хтось кидає землю лопатою та тягає валуни.

На деякий час бібліотекар замислився. Що ж… ґном і троль. Обидва види йому подобалися більше, ніж люди. Хоча й жоден з них не був чудовим читачем. Бібліотекар, звичайно, дуже підтримував читання загалом, але самі читачі діяли йому на нерви. Те, як вони брали книги з полиць і зношували слова своїм читанням, здавалося якимось святотатством. Йому подобалися люди, які любили і поважали книги, і найкращим способом це продемонструвати, на думку бібліотекаря, було залишити їх на полицях, бо саме так задумано Природою.

Приглушені голоси, здавалося, наближалися.

— Золото, золото, золото…

— Тепер ти співаєш приспів!

З іншого боку, існували більш пристойні способи зайти до бібліотеки.

Він підбіг до полиць і вибрав визначну працю Горбитюльпа «Як убевати комах». Дві тисячі сторінок.

Ідучи Скун-авеню, Ваймз відчував якусь дивну легкість. Він усвідомлював, як його внутрішній Ваймз волав від несправедливості. Зовнішній Ваймз його ігнорував.

В Анк-Морпорку не можна одночасно бути справжнім вартовим і адекватною людиною. Якщо ти адекватний, то обов’язково почнеш бути небайдужим. А бути небайдужим в Анк-Морпорку — це наче відкрити бляшанку з м’ясом посеред зграї піраній.

Кожен вирішував цю проблему по-своєму. Колон ніколи не думав про це, та й Ноббі про це не хвилювався, а новобранці ще служили недостатньо довго, щоб це зрозуміти. А Морква… Морква просто був собою.

Щодня в місті гинули сотні людей — найчастіше то були самогубства. Одним більше, одним менше — яка різниця?

Внутрішній Ваймз бився і рвав на собі волосся.

Навколо фамільного будинку Ремкінів стояло кілька карет, а подвір’я, здавалося, оточили різні родички та взаємозамінні Емми. Вони щось пекли та полірували. Ваймз увійшов, залишившись більш-менш непоміченим.

Сибіл він знайшов біля драконових загонів. Вона була, як завжди, у гумових чоботях та обладунках для захисту від драконів. Вона прибирала, вочевидь, не знаючи про всі ті заворушення у будинку та біля нього.

Коли двері за Ваймзом зачинилися, вона підняла погляд.

— Ти сьогодні рано, — сказала вона. — Мені набридла вся та метушня, і тому я втекла сюди. Але незабаром доведеться іти перевдягатися…

Побачивши вираз його обличчя, вона зупинилася.

— Щось трапилося?

— На роботу я не повернуся, — сказав Ваймз.

— Справді? Минулого тижня ти казав, що відпрацюєш до останньої години. І навіть казав, що радий цьому.

«Від старенької Сибіл важко щось приховати», — подумав Ваймз.

Вона погладила його по руці.

— Я рада, що ти з цим покінчив, — сказала вона.

Капрал Ноббс влетів до штабу Сторожі і грюкнув за собою дверима.

— Що там? — спитав Морква.

— Погані справи, — сказав Ноббі. — Кажуть, що тролі планують вирушити до палацу, щоб визволити Вуглеморда. Скрізь тиняються банди ґномів і тролів. Шукають неприємностей. І жебраки. Вони любили Летицію. А ще дуже багато членів гільдій. Місто, — сказав він, почуваючись надзвичайно важливим, — це, безперечно, бочка із «Порошком № 1».

— Як ти оціниш ідею провести ніч на відкритій рівнині? — запитав його Колон.

— А як це пов’язано із тим, що відбувається?

— Якщо сьогодні хтось кине сірника не туди, то прощавай, Анку, — понуро відповів сержант. — Зазвичай ми зачиняємо міські ворота. Але навряд чи зараз це спрацює. Води в річці не більше кількох футів.

— Ви затоплювали все місто лише для того, щоб погасити якусь там пожежу? — здивувалася Анґва.

— Так.

Морква дивився на стіну.

Він витяг із кишені невелику, поношену чорну книжку і почав гортати сторінки.

— Скажіть, — сказав він ледь відсторонено, — чи не було злісних порушень закону та порядку?

— Уже п’ятсот років, — сказав Колон, — сам Анк-Морпорк — це злісне порушення закону та будь-яких порядків.

— Та ні. Я маю на увазі, більше, ніж зазвичай. Це важливо, — Морква перегорнув сторінку. Його губи рухалися мовчки. Він читав.

— Гадаю, те, що мене закидали незрозуміло чим — це порушення закону та порядку, — сказав Ноббі.

Він подивився на вирази облич присутніх.

— Не думаю, що це можна якось приліпити до справи, — сказав Колон.

— Воно вже все прилипло, — сказав Ноббі, — а щось навіть через комір сорочки протекло.

— Навіщо кидати в тебе незрозуміло чим? — запитала Анґва.

— Я вартовий, — пояснив Ноббі. — Ґноми не люблять вартових, тому що ми не зарадили вбивству пана Клевця, тролі не люблять вартових через арешт Вуглеморда, а люди не люблять вартових через те, що місто кишить ґномами та тролями.

Хтось постукав у двері.

— Мабуть, це розгніваний натовп, — меланхолійно сказав Ноббі.

Морква відчинив двері.

— Ні, це не розгніваний натовп, — заявив він.

— У-ук.

Це був орангутан, який приніс непритомного ґнома, а позаду нього повільно плівся троль. Але, якщо ми вже про розгніваних, орангутан був дуже розгніваним.

Віллікінс, дворецький леді Ремкін, наповнив для нього велику ванну. Ха! Завтра це будуть його дворецький та його ванна. Це вам не стара сидяча ванночка, які ставили лише перед комином через те, що вода в них швидко ставала холодною. Ні. В маєтку Ремкінів вода збиралася з дахів у велику цистерну, і після того, як її процідять від голубів, її нагрівав старий гейзер[24], тоді вона прямувала свинцевими трубами, що скрипіли та стукотіли, до пари потужних мідних кранів, а з кранів вода потрапляла до емальованої ванни. На пухнастому рушнику поруч лежали великі жорсткі щітки, три види мила та губка з люфи.

Віллікінс терпляче стояв біля ванни, наче ледь тепла вішалка для рушників.

— Що? — спитав Ваймз.

— Його світлість… тобто батько її світлості… йому потрібно було терти спину, — пояснив Віллікінс.

— Краще іди допоможи старому гейзеру топити піч, — твердо сказав Ваймз.

Залишившись наодинці зі собою, він вибрався зі свого нагрудника і кинув його в кут. Слідом на підлогу впали кольчужна сорочка, шолом, сумка з грошима і різні шкіряні та бавовняні дивовижі, що були бар’єром між вартовим та рештою світу. А потім він дещо нерішуче занурився у ванну.

— Спробуйте мило. Мило допоможе, — радив Щебінь.

— Не рухайся. Зрозуміло? — казав Морква.

— Ви мені зараз голову відкрутите!

— Ну ж бо, намилюйте йому голову!

Почувся дзеньк, і шолом Дуболома нарешті упав на підлогу.

Звільнившись від шолома, з’явилася Дуболомова голова. Блимаючи від яскравого світла, Дуболом суворо дивився на бібліотекара і гарчав.

— Він вдарив мене по голові!

— У-ук.

— Він каже, що ви увійшли через підлогу, — зауважив Морква.

— І це вже привід бити по голові?

— Дещо з того, що входить до Невидної академії через підлогу, навіть не має голови, — сказав Морква.

— У-ук!

— Або ж сотні. Чому ви туди вкопалися?

— Ми не вкопувалися. Ми викопувалися…

Морква сидів і слухав. Він перебив лише двічі.

— Вистрілив у тебе?

— П’ять разів, — радісно сказав Щебінь. — Я повинен буду доповісти про пошкодження нагрудника, але моє тіло закрило собою його задню частину, врятувавши таким чином міську власність вартістю три долари.

Морква продовжував слухати.

— Каналізація? — врешті-решт спитав він.

— Як усе місто, під землею. Ми бачили корони та інші різьблені штуки на стінах.

Очі Моркви виблискували.

— Це означає, що вони там іще з часів, коли у нас були королі! А коли ми знову перебудовували місто, то забули, що вони там є…

— Гм. Це ще не все, — сказав Дуболом. — Ми… щось знайшли.

— Що?

— Щось недобре.

— Вам це зовсім не сподобається, — сказав Щебінь. — Недобре-пренедобре. Гірше, ніж просто недобре.

— Ми вирішили, що краще залишити його там, — сказав Дуболом, — оскільки це доказ. Але ви повинні це побачити.

— Воно таке недобре, — не зупинявся троль, який потроху починав перегріватися.

— Що ж воно таке?

— Якщо ми скажемо, ви скажете, що ми дурні етнічні меншини та чортові жартівники, — сказав Щебінь.

— Тож краще піти і подивитися, — додав Дуболом.

Сержант Колон подивився на решту Сторожі.

— Усім нам? — нервово сказав він. — Е-е-е… Може, залишимо тут пару старших офіцерів? Про всяк випадок? Як щось трапиться?

— Ви маєте на увазі, як щось трапиться тут? — Їдко сказала Анґва. — Або на випадок, як щось трапиться там?

— Я піду з молодшим констеблем Дуболомом та молодшим констеблем Щебнем, — сказав Морква. — Більше ніхто не повинен туди йти.

— А якщо там небезпечно? — заперечила Анґва.

— Якщо я знайду того, хто стріляв у вартових, — сказав Морква, — там точно стане небезпечно.

Семюел Ваймз потягнувся і великим пальцем на нозі ввімкнув кран із гарячою водою.

Почувся шанобливий стукіт у двері, потім шанобливо зайшов Віллікінс.

— Чи пан ще чогось бажає?

Ваймз замислився.

— Леді Ремкін сказала, що ви не вживаєте алкоголю, — сказав Віллікінс, ніби читаючи його думки.

— Справді?

— Підкреслила, сер. Але у мене є чудова сигара.

Коли Ваймз відкусив кінець і виплюнув його на підлогу біля ванни, дворецький здригнувся, але шанобливо підпалив кілька сірників і підніс до сигари.

— Дякую, Віллікінсе. Скажи мені своє ім’я.

— Ім’я, сер?

— Я маю на увазі, як тебе звуть люди, з якими ти знайомий дуже близько? Окрім прізвища.

— Віллікінс, сер.

— О. Еге ж. Віллікінс. Ну. Ти вільний, Віллікінсе.

— Так, сер.

Ваймз лежав у теплій воді. Внутрішній Ваймз ще галасував десь глибоко всередині, але зовнішній Ваймз намагався не звертати на нього уваги. «Просто зараз, — кричав внутрішній Ваймз, — ти міг прямувати вулицею Дрібних божеств, прямо біля шматочка старої міської стіни, де можна було зупинитися і викурити самокрутку, насолоджуючись вітром…»

Щоб заглушити його, Ваймз почав гучно співати.

Уперше за тисячоліття глибока каналізація під містом, схожа на велику печеру, відлунювала людськими та майже людськими голосами.

— Гей-го…

— Гей-го…

— У-ук у-ук у-ук у-ук ук…

— Телепні!

— Я не можу собі зарадити. Це моя майже ґномська кров. Ми любимо співати під землею. Для нас це природно.

— Гаразд, але чому він співає? Він же мавпа.

— Він людина… ну, частково.

Вони принесли смолоскипи. Серед колон, тікаючи в тунелі, стрибали тіні. Незважаючи на можливі небезпеки, Морква не тямив себе від радості.

— Дивовижа! «Віа Клоака» згадується у старій книзі, яку я читав, але всі думали, що це якась загублена вулиця! Прекрасна робота. Вам пощастило, що річка була у «малій воді». Схоже, зазвичай усе тут наповнене водою.

— Я так і сказав, — втрутився Дуболом. — Повно води.

Він обережно поглянув на танцюючі тіні, дивні та тривожні форми на дальній стіні — химерні двоногі тварини, примарні підземні істоти…

Морква зітхнув.

— Щебню, годі тут влаштовувати театр тіней.

— У-ук.

— Що він каже?

— Він сказав: «Покажи кривого кролика, це моя улюблена фігура», — переклав Морква.

У темряві шаруділи щури. Дуболом озирнувся. Він продовжував уявляти фігури, які цілилися в нього через якісь трубки…

Було кілька тривожних моментів, коли він втрачав з поля зору сліди на мокрому камені, але знову знаходив їх біля стіни, обвішаної цвіллю. І ось вони знайшли саме ту трубу.

Минулого разу він зробив на камені помітку і тепер знайшов її.

— Ми близько, — сказав він, передаючи факел Моркві.

Морква зник.

Вони почули його кроки у багні, згодом — здивований свист, а потім на деякий час запанувала тиша.

Морква з’явився знову.

— Трясця! — сказав він. — Ви двоє знаєте, хто це?

— Схоже… — почав Дуболом.

— Це все схоже на неприємності, — перебив Морква.

— Тепер ви бачите, чому ми не принесли його з собою? — сказав Дуболом. — Зараз носитися вулицями з трупом людини — не найкраща ідея. Я гадаю. Особливо з цим.

— І я думаю так само, — підтримав Щебінь.

— Цілком правильно, — сказав Морква. — Гарна робота, хлопці. Я думаю, що нам краще… поки що залишити ного тут. А пізніше повернутися з мішком. І… більше нікому не казати.

— За винятком сержанта і всіх інших, — сказав Дуболом.

— Ні… Навіть їм не кажіть. Вони почнуть нервуватися.

— Як скажете, капрале Моркво.

— Хлопці, маємо справу зі справжнім маніяком.

Підземне світло осяяло Дуболома.

— Ага, — сказав він. — Ви підозрюєте капрала Ноббса, сер?

— Тут гірше. Добре, треба повертатися, — він озирнувся і подивився на залу, оточену колонами. — Дуболоме, ти знаєш, де ми зараз перебуваємо?

— Здається, під палацом, сер.

— Я так і думав. Звичайно, тунелі проходять скрізь…

Потяг занепокоєних думок Моркви потрапив в аварію на якійсь далекій колії.

У каналізації навіть в таку посуху була вода. У труби впадали джерела, або ж вода просто протікала крізь стелю каналізації.

Скрізь було чутно крапання та плескіт води. І прохолодне, напрочуд прохолодне повітря.

Тут було б майже приємно, якби не жалюгідний скоцюрблений труп того, кого весь світ міг би назвати клоуном Гулякою.

Ваймз витерся. Віллікінс розклав халат із парчею на рукавах. Ваймз надягнув його і покрокував до своєї вбиральні.

Це теж було для нього дивиною. У багатіїв навіть були кімнати для того, щоб одягатися, і одяг, який потрібно було одягати для того, щоб дійти до кімнати, де будеш одягатися.

У вбиральні його чекав свіжий одяг. Сьогодні камзол був зухвалих червоно-жовтих кольорів…

«А зараз ти міг би прямувати Патоковидобувним трактом…»

…І капелюх. У ньому було перо.

Ваймз одягнув камзол і навіть нап’яв капелюха. І здавався цілком нормальним і спокійним, якщо не брати до уваги того, що він намагався не дивитися на своє відображення у дзеркалі.

За великим столом у кімнаті Сторожі у глибокому мороці сиділи вартові. Сторожу було розпущено. Їх ще жодного разу не розпускали.

— Ну що, хлопці, може, в карти? — весело спитав Ноббі. Він дістав засалену колоду з огидного сховища десь у брудній уніформі.

— Вони ще вчора програли тобі свою заробітну плату, — обурено пробубонів сержант Колон.

— Тепер є шанс відігратися.

— Так, але, Ноббі, у тебе в руці було п’ять королів.

Ноббі перетасував карти.

— Кумедно, кумедно, — байдуже говорив він, — куди не подивишся, скрізь королі.

— Безумовно, особливо, якщо зазирнути тобі в рукав.

— Ні, я маю на увазі, в Анку є Королівський тракт, є королі на картах, ми отримуємо королівський шилінг, коли стаємо вартовими, — сказав Ноббі. — Королі є скрізь, окрім золотого трону в палаці. Я ось що скажу… якби у нас був король, то всього цього не сталося б.

Морква пильно дивився в стелю, його брови майже зустрілися. Щебінь рахував на пальцях.

— О, так, — сказав сержант Колон. — І пиво було б по долару за відро, і дерева знову б зацвіли. О, так. Кожного разу, коли хтось у цьому місті вдариться мізинцем ноги об шафу, виявляється, що цього не сталося б, якби був король. Чув би тебе Ваймз.

— Люди принаймні слухали б короля, — сказав Ноббі.

— Ваймз сказав би, що це дурня, — сказав Колон. — Те саме він каже про магію. Такі матерії його дратують.

— А звідки беруться королі? — спитався Щебінь.

— Здається, хтось повинен розпиляти камінь, — почав Колон.

— Га! Знову антикремнієнізм!

— Ні, хтось повинен витягнути меч із каменя, — виправив Колона Ноббі.

— А звідки він дізнається, в якому камені меч? — Колон вимагав пояснень.

— Ну… З якого каменя стирчить меч, в тому він і є.

— Та це ж хто завгодно в місті може його схопити! У цьому місті!

— Витягнути його може лише законний король, — пояснив Ноббі.

— О, так, — сказав Колон. — Розумію. Так. Отже, ти кажеш, що спочатку законного короля повинні призначити, а потім він витягує меч? Щось не дуже чесно. Можливо, йому дадуть несправжній порожнистий камінь, всередині якого сидітиме ґном із парою плоскогубців і триматиме лезо меча, поки йому не скажуть, що прийшов законний кандидат.

Муха відскочила від віконного скла, потім прозиґзаґувала кімнатою і влаштувалася на колоду, де недбало кинута сокира Дуболома миттю розрізала її навпіл.

— Фреде, в тебе немає душі, — сказав Ноббі. — Я б не заперечував, якщо б мене зробили лицарем у блискучих обладунках. Ось що робить король, якщо він корисний. Він робить тебе лицарем.

— Вартовий Нічної сторожі у гидотних обладунках — оце і вся твоя прохвесія, — сказав Колон, гордо озираючись, щоб подивитися, чи хтось оцінив, яке дивне слово він сказав. — Я повинен поважати якогось хлопця лише тому, що він витяг меч з каменя? Це не робить тебе королем. Майте на увазі, — сказав він, — той, хто забив меч у камінь… отой хлопець, він король.

— Та такий хлопець був би справжнім тузом, — сказав Ноббі.

Анґва позіхнула.

Дзень-дзелень, дзень-дзелень…

— Це що за чортівня? — розлючено спитав Колон.

Стілець Моркви посунувся вперед разом з ним. Він запхав руку в кишеню, витяг оксамитовий мішечок та перевернув його над столом. Із мішечка вислизнув золотий диск близько трьох дюймів діаметром. Коли він натиснув на кнопку збоку, диск відкрився, наче черепашка молюска.

Вартові вперлися в нього поглядом.

— Це годинник? — спитала Анґва.

— Кишеньковий, — відказав Морква.

— Який великий.

— Це через годинниковий механізм. Вони мали розмістити тут усі маленькі шестірні. У маленьких годинниках є лише маленькі бісики часу, а вони, як відомо, швидко вивітрюються, та і час показують не дуже добре…

Дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень…

— Ого, він ще й пісеньки грає! — знову здивувалася Анґва.

— Щогодини, — сказав Морква. — Це — частина годинникового механізму.

Дзень. Дзень. Дзень.

— А потім він проб’є годину, — продовжив Морква.

— Значить, він повільний, — скептично сказав сержант Колон. — Всі інші уже пробили час, а цей ще грає музику.

— О, такі годинники виготовляє мій двоюрідний брат Йорґен, — сказав Дуболом. — Вони показують час точніше, ніж годинники на бісиках, водяні годинники чи свічки. Чи ті великі штуки з маятниками.

— Він працює на пружинах і шестірнях, — сказав Морква.

— Тут важливий елемент, — додав Дуболом, одягаючи окуляри, які він щойно дістав звідкілясь із-під бороди, і уважно оглядаючи годинник, — це невелика штучка, яка гойдається і заважає шестірням рухатися занадто швидко.

— А звідки тій штучці знати, що вони почали рухатися занадто швидко? — цікавилася Анґва.

— Ну вона просто така, — намагався пояснити Дуболом. — Я сам не дуже розуміюся на цьому. О, та тут і напис є.

Він прочитав вголос.

— «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».

— Це така гра слів, — сказав Морква.

Настала довга ніякова тиша.

— Гм. Я здав по кілька доларів за кожного з новобранців, — додав він, шаріючись. — Я маю на увазі… повернете, коли забажаєте. Якщо забажаєте. Я маю на увазі… ви б обов’язково з ним потоваришували. Якби ближче познайомилися.

Решта вартових обмінялися поглядами.

«Він міг би вести за собою армії, — подумала Анґва. — Точно міг би. Дехто надихав цілі країни на великі вчинки силою своєї постаті. І Морква міг би. Не тому, що він мріяв керувати полчищами, панувати світом чи керувати імперією, яку згадуватимуть ще тисячу років. А просто тому, що він вважав, що всі всередині дуже чесні і шляхетні, і кожен міг би стати порядною людиною, якби тільки доклав зусиль. Він так вірить, що палає, наче полум’я, полум’я, більше, ніж він сам. У нього є мрія, і всі ми — частина його мрії, засіб, і його мрія формує світ навколо нього. Дивно, але ніхто не хоче його розчаровувати. Хоча, якщо подумати, це було б те саме, що вдарити найбільше цуценя у всесвіті. Це якась магія».

— Позолота стирається, — сказав Дуболом і одразу ж швидко додав: — Але це гарний годинник.

— Я хочу вручити його сьогодні ввечері, — сказав Морква. — Ми всі підемо… випити.

— Не найкраща ідея, — сказала Анґва.

— Краще завтра, — сказав Колон. — На весіллі ми будемо почесною вартою. Об’єднаємо мечі у вигляді арки.

— У нас на всіх лише один меч, — похмуро згадав Морква.

Вони опустили очі.

— Це нечесно, — сказала Анґва. — Мені байдуже, хто вкрав те, що вкрали у найманців, але він не міг не спробувати з’ясувати, хто вбив пана Клевця. А на Летицію Невдаліс чомусь узагалі всім начхати.

— Я б хотів з’ясувати, хто в мене стріляв, — сказав Щебінь.

— Чорти! Яким зухвальцем потрібно бути, щоб вкрасти щось у найманців, — сказав Морква. — Ось що сказав капітан Ваймз. Він сказав, що потрібно бути дурнем, щоб спробувати пробратися до найманців.

Вони знову опустили очі.

— Наприклад, клоуном або блазнем? — замислився Щебінь.

— Щебню, він мав на увазі не дурня з дзвіночками, — спокійним тоном пояснив Морква. — Він мав на увазі, що потрібно бути просто ідіо…

Він зупинився і подивився на стелю.

— О Боги, — сказав він. — Отак просто?

— Отак як? — спитала Анґва.

Хтось постукав у двері. Це був не ввічливий стукіт. Якщо такому не відчинити, то він просто увійде разом із дверима.

У кімнату впав вартовий. У нього не вистачало половини броні і був синець під оком, але в ньому досі можна було впізнати Черепа Червонодерева, вартового Денної сторожі.

Колон допоміг йому звестися на ноги.

— Черепе? Що, бійка?

Череп подивився на Щебня і пхикнув.

— Гади напали на штаб Сторожі.

— Хто?

— Вони!

Морква поплескав його по плечу.

— Спокійно, зараз він — не троль, — почав він, — а молодший констебль Щебінь — не салютувати! — Тролі напали на Денну сторожу?

— Вони ламають бруківку!

— Їм не можна довіряти, — зауважив Щебінь.

— Кому? — здивувався Череп.

— Тролям. Неприємні типи, як на мене, — сказав Щебінь з усією переконаністю троля зі значком. — За ними потрібно пильно стежити.

— А що з Вивертом? — поцікавився Морква.

— Не знаю! Ви повинні щось зробити.

— Нас розпущено, — сказав Колон. — Такий наказ.

— Та щоб тебе!

— Що ж, — радісно сказав Морква. Він витягнув з кишені шматочок олівця і зробив маленьку галочку у своєму чорному блокноті. — У тебе досі є той будиночок на Простецькій вулиці, так? Сержанте Червонодереве?

— Що? Що? Так! Що з того?

— А орендна плата досі не більша, ніж фартинг на місяць?

Червонодерев дивився на нього одним справним оком.

— Ти в нас не як усі чи що?

Морква подарував йому велику усмішку.

— Можливо. Що ж. То більше фартинга чи ні? Що скажеш?

— Там ґноми бігають, шукаючи бійки, а ти розпитуєш мене про нерухомість?

— Фартинг?

— Не будь дурнем! Там не менше п’яти доларів на місяць!

— Ага, — сказав Морква, знову тицьнувши олівцем у сторінку блокнота. — Це, звичайно, інфляція. І, здається, у тебе є місце для приготування їжі… І принаймні два і третина гектарів землі і більше половини корови?

— Ну добре, так і є, — нервувався Червонодерев. — Це якийсь жарт, чи що?

— Здається, вимоги щодо власності ти ледь-ледь, але пройшов, — сказав Морква. — Відповідно до законодавства, для громадян з хорошою репутацією можуть бути застосовані поблажки. Нарешті, як гадаєш, чи не відбулося у місті злісних порушень закону та порядку?

— Перекинули тацю Нудля Від-Душі-Відриваю. А його самого змусили з’їсти дві ковбаски його ж власного виробництва!

— Ото справи! — сказав Колон.

— Без гірчиці!

— Я думаю, відповідь можна зрозуміти як «так», — підсумував Морква. Він знову поставив галочку на сторінці і впевнено згорнув блокнот. — Добре, пора, — сказав він.

— Нам казали… — почав Колон.

— «Відповідно до законів і постанов міста Анк-Морпорка, — процитував Морква, — кожен житель міста, у разі виявлення злісного порушення закону та порядку, повинен на вимогу службовця міста, громадянина з хорошою репутацією — далі про власність і подібне — вступити до народної міліції для оборони міста».

— Що це означає? — сказала Анґва.

— Міліція… — задумливо повторив сержант Колон.

— Чекай, ти не можеш цього зробити! — закричав Червонодерев. — Це нісенітниця!

— Це закон. Чинний, — спокійно відповів Морква.

— У нас ніколи не було міліції! Вона нам ніколи не була потрібна!

— Дотепер.

— А тепер подивися на мене, — сказав Червонодерев, — ви повернетеся зі мною до палацу. Ви вартові.

— І ми будемо захищати місто, — сказав Морква.

Люди метушилися коло штабу Сторожі. Морква зупинив парочку, просто виставивши руку.

— Пан Попкорніс, чи не так? — спитав він. — Як іде торгівля у бакалійній крамничці? Вітаю, пані Попкорніс.

— А ви не чули? — сказав огрядний чоловік. — Тролі підпалили палац!

Він простежив за поглядом Моркви вгору по Широкому шляху, туди, де стояв палац, темний у ранньому вечірньому світлі. Жодного язика полум’я з вікон. Пожежі не було.

— Та невже? — іронічно перепитав Морква.

— А ґноми б’ють вікна і все навкруги! — додав бакалійник. — Ми всі у небезпеці!

— Їм не можна довіряти, — сказав Дуболом.

Бакалійник дивився на нього.

— Ти ґном?

— Дивовижно! Як люди це розуміють? — здивувався Дуболом.

— Ми йдемо геть. Я не хочу, щоб ці маленькі дияволята зґвалтували пані Попкорніс! Ви ж знаєте, що вони кажуть про ґномів!

Вартові мовчки спостерігали, як пара знову злилася з натовпом.

— Особисто я — ні, — сказав Дуболом наче сам до себе. — Що вони там кажуть про ґномів?

Морква вполював чолов’ягу з тацею.

— Сер, ви не могли б розповісти, що тут відбувається? — озвучив він своє ввічливе прохання.

— І розповісти, що там кажуть про ґномів? — додав голос позаду нього.

— Це не сер, це Нудль, — сказав Колон. — Подивися лишень, якого він кольору!

— А він повинен бути таким блискучим? — поцікавився Щебінь.

— Все добре! Добре! — сказав Нудль. — Га! Стільки людей, яким можна продати мій товар!

— Нудлю, що відбувається? — наполягав Колон.

— Кажуть… — почав зеленопикий Нудль.

— Хто каже? — уточнив Морква.

— Вони кажуть, — сказав Нудль. — Сам знаєш. Вони. Усі. Вони кажуть, що тролі убили когось у Лялечках, а ґноми розбили цілодобову крамничку гончарних виробів троля Крейдяна, потім розбили Латунний міст і…

Морква глянув на дорогу.

— Ви щойно пройшли через Латунний міст, — сказав він.

— Ну то й що? Так кажуть! — не зупинявся Нудль.

— А, розумію, — Морква розправив плечі.

— А чи часом вони не казали ще чогось про ґномів?.. Ну, може, щось таке… цікаве… — не вгамовувався Дуболом.

— Здається, нам доведеться піти і поговорити з Денною сторожею про арешт Вуглеморда, — сказав Морква.

— У нас немає зброї, — заперечив Колон.

— Я впевнений, що Вутлеморд ніяким чином не причетний до вбивства Клевця, — сказав Морква. — Наша зброя — правда. Що нам може нашкодити, якщо ми озброєні правдою?

— Ну, арбалет може. Стріла може увійти прямо в око, а вийти на потилиці, — сказав сержант Колон.

— Гаразд, сержанте, — сказав Морква, — то де нам взяти ще зброї?

У заході сонця вимальовувалася будівля арсеналу.

Досить дивним був той факт, що у місті, яке покладалося на обман, хабарництво та асиміляцію як засоби боротьби за свої інтереси, є арсенал. Але, як сказав сержант Колон, після того, як виманиш у ворога зброю, її ж потрібно десь зберігати.

Морква постукав у двері. Через деякий час до дверей підійшли, і невелике віконце відчинилося. Голос за дверима підозріло запитав:

— Чого вам?

— Капрал Морква, міська міліція.

— Не чув про таку. Чеши звідси!

Віконце зачинилося. Ноббі захихотів.

Морква знову постукав.

— Чого вам?

— Я капрал Морква… — віконце спробувало зачинитися, однак подавилося Морквиним кийком, — я тут, щоб узяти зброю для своїх людей.

— Справді? Де постанова?

— Що? Але я…

Віконце виплюнуло кийок і зачинилося.

— Перепрошую, — сказав капрал Ноббс, просуваючись до дверей. — Краще я. Я тут бував у справах.

Він постукав у двері сталевими носаками своїх чобіт, відомих як засіб перемоги над тими, хто опинявся на підлозі і не міг дати відсіч.

Бах.

— Чеши, я ска…

— Ревізія, — сказав Ноббі.

Настала хвилина мовчання.

— Що?

— Інвентаризація.

— А де постан…

— Ось як? То він питає, де постанова? — Ноббі скоса глянув на вартових. — То ось воно як! Триматимеш мене тут, поки дружки збігають викуплять усе, що вже встигли розбазарити? Так виходить?

— Я нікол…

— А потім покажеш старий фокус із тисячею мечів. Правильно кажу? П’ятдесят ящиків укладені, а в нижніх сорока — каміння?

— Та я…

— Як тебе звати? Ім’я!

— Та я…

— Ану швидко відчиняй!

Віконечко зачинилося. Почувся звук масивних болтів, які відкручувала людина, яка зовсім не була переконана в тому, що це гарна ідея, і збиралася поставити гостям кілька додаткових запитань.

— Фреде, дістань папір! Хутко!

— Так, але… — спробував заперечити сержант Колон.

— Шматок паперу! Негайно!

Колон заліз у кишеню і подав Ноббі рахунок із бакалійної крамнички якраз за мить до того, як двері відчинилися. Ноббі з бундючним виглядом швидко зайшов усередину, змусивши чоловіка задкувати.

— Не тікати! — кричав він. — Поки я не знайшов ніяких порушень, але…

— Я не…

— Поки що!

Морква встиг оглянути це напівпечерне приміщення, повне дивних тіней. Окрім чоловіка, який був товстіший за Колона, було ще пару тролів, які, здається, працювали з точильним каменем. Події у місті, здавалося, не встигли просочитися крізь товсті стіни.

— Гаразд, без паніки. Усім припинити будь-яку діяльність. Припиніть діяльність, будь ласка. Я капрал Ноббс, аудитор міської артилерійської інспекції… — розмахуючи аркушем паперу перед обличчям чоловіка, Ноббі намагався придумати кінець речення, — спеціального… бюро… інвентаризації… міста Анк-Морпорк. Скільки людей тут працює?

— Я один.

Ноббі вказав на тролів.

— А це тоді хто?

Чоловік плюнув на підлогу.

— Я думав, ви питали про людей.

Морква автоматично виставив руку, і вона гупнула об нагрудник Щебня.

— Гаразд, — сказав Ноббі, — тепер подивимося, що у нас тут є… — він швидко йшов вздовж стелажів, так швидко, що всі інші повинні були бігти, щоб не відставати він нього. — Що це?

— Ну…

— Не знаєш, так?

— Звичайно, знаю… це… це…

— Двітисячіфунтовий обрізний арбалет, три тятиви, розміщений на трифутовому лафеті, з лебідкою подвійної дії?

— Саме він.

— Хіба це не хапонійський посилений арбалет зі спусковим механізмом «козяча нога» та підручковим багінетом?

— Гм… Справді?

Ноббі неквапно оглянув його, а потім відкинув убік.

Решта Нічної сторожі здивовано спостерігали. Ніхто б ніколи не подумав, що Ноббі знає хоч якусь зброю, окрім ножа.

— У вас тут є гершебський дванадцятистрільний лук із гравітаційною подачею? — довідувався він.

— Що? Перед вами все, що в нас є.

Ноббі взяв зі стелажа мисливський арбалет. Поки він натягував тятиву, його худющі кінцівки гуділи від напруги.

— Стріли до нього уже розбазарив?

— Так ось же вони, поруч!

Ноббі взяв із полиці одну стрілу і вставив її у паз. Потім оглянув ручку. Він обернувся.

— Чудова інвентаризація! — сказав Ноббі. — Беремо усе.

Чоловік стояв під прицілом Ноббі, але, на подив Анґви, не здавав позицій.

— Хочете налякати мене цим маленьким арбалетом? — обурився він.

— А що, цей маленький арбалетик тебе не лякає? — спокійно продовжував Ноббі. — Ні. Та й правильно. Він малесенький. Такий маленький арбалетик не може налякати такого чоловіка, як ти, він же такий малесенький. Щоб налякати такого, як ти, потрібен більший арбалет, ніж цей.

Анґва віддала б місячну зарплатню лише за те, щоб побачити обличчя квартирмейстера. Вона лише бачила, як Щебінь підняв облоговий арбалет, зарядив його однією рукою і з ледь чутним бурчанням ступив вперед. Тепер вона могла уявити, як заоберталися його очі, коли йому в шию вперлася холодна металева стріла.

— А отой позаду тебе, то великий арбалет, — сказав Ноббі.

Шестифутова залізна стріла була не дуже гострою. Її призначенням було трощити двері, а не робити складні хірургічні операції.

— Мені стріляти? — пробурчав Щебінь чоловікові прямо у вухо.

— Ви не зважитеся тут стріляти! Це облогова зброя! Вона пройде прямо крізь стіну!

— Ну потім і крізь стіну, — натякнув Ноббі.

— О, а це для чого? — цікавився Щебінь своєю новою зброєю.

— Розумієш…

— Сподіваюся, ти добре все це беріг, — сказав Ноббі. — Ці речі стають небезпечними, коли метал недоглянутий. Особливо запобіжник.

— А що таке запобіжник? — питався Щебінь.

Стало тихо.

Десь глибоко всередині Морква відкопав втрачений голос.

— Капрале Ноббсе?

— Так, сер!

— Якщо не заперечуєте, продовжу я.

Він обережно опустив облоговий арбалет, але Щебінь згадав той коментар про людей, і арбалет знову піднявся вгору.

— Що ж, — почав Морква, — мені не подобається цей елемент примусу. Ми тут не для того, щоб знущатися з цього бідолашного чоловіка. Він міський службовець, такий же, як і ми всі. Ми не повинні його залякувати. Чому би просто не попросити?

— Перепрошую, сер, — сказав Ноббі.

Морква погладив зброяра по плечу.

— Ми можемо взяти зброю? — ласкаво спитав він.

— Що?

— Зброю. Для офіційної місії.

Зброяр, здавалося, повністю втратив зв’язок з реальністю.

— Тобто я маю вибір? Я можу відмовити? — не розумів він.

— Авжеж. Ми в Анк-Морпорку намагаємося співпрацювати, а не примушувати. Якщо ви з якихось причин не можете задовільнити наш запит, просто скажіть нам.

Динь! — і кінчик залізної стріли знову вдарив по потилиці зброяра. Він даремно намагався щось сказати, бо єдиним словом, про яке він міг зараз думати, було слово «вогонь», що могло пролунати у будь-яку мить.

— Ага, — сказав він. — Ух. Так. Правильно. Звичайно. Добре. Гаразд. Візьміть усе, що вам потрібно.

— Добре, дякую. Сержант Колон видасть вам розписку, де буде вказано, що ви відпустили зброю добровільно.

— Я? Добровільно?

— Звичайно, це ваша власна добра воля. Вибір.

Обличчя чоловіка перекривилося у відчайдушних роздумах.

— Я вважаю…

— Що?

— Я вважаю, що ви уповноважені взяти всю цю зброю. Беріть.

— Чудовий чоловіче, у вас є візок?

— А ти не чув, що вони там говорять про ґномів? — Дуболома досі турбувало це питання.

Анґва знову подумала, що Морква не розуміє іронії. Кожне слово він розумів буквально. Якби зброяр протримався трохи довше, Морква, мабуть, відступив би. Хоча між «мабуть» і «точно» була невелика різниця.

Ноббі доходив до кінця ряду стелажів, час від часу захопливо вигукуючи, коли йому траплявся черговий бойовий молот або особливо грізний палаш. Він хапав усе й одразу.

Аж ось він кинув усе і помчався уперед.

— Ух ти! Хапонійська пожежна машина! Оце моє! Метеор!

Вони почули, як він шурхотить у темряві. Він вийшов на світло, штовхаючи своєрідний смітник на маленьких скрипучих колесах, з різними ручками та товстою шкіряною сумкою. Попереду конструкції була якась насадка. Сама конструкція була схожа на дуже великий чайник.

— Навіть шкіра змащена! Краса!

— Що це? — поцікавився Морква.

— А у баці є мастило! — Ноббі енергійно покачав помпу. — Я нещодавно чув, що її заборонено у восьми країнах, а три релігії заявили, що відлучать від церкви усіх солдатів, які наважаться її використовувати![25] Вогником ніхто не пригостить?

— На, — сказав Морква, — але що…

— Дивіться!

Ноббі запалив сірник, приклав його до трубки десь попереду пристрою і потягнув за важіль.

Полум’я згасло.

— Потрібно трохи приноровитися, — сказав Ноббі, чорний від сажі.

— Ні, — заперечив Морква. Він би на все життя запам’ятав, як вогняний струмінь обпалює його обличчя на шляху до протилежної стіни.

— Але це…

— Ні. Вона занадто небезпечна.

— Вона і призначена…

— Я маю на увазі, що вона може зашкодити людям.

— Ага, — сказав Ноббі, — гаразд. Міг би і попередити. Що ми шукаємо зброю, яка не шкодить людям. Так?

— Капрале Ноббсе? — сказав сержант Колон, який був навіть ближче до полум’я, ніж Морква.

— Так, сержанте?

— Ти чув капрала Моркву. Жодної варварської зброї. А ось що цікаво — звідки ти знаєш про всю цю зброю?

— Військова служба.

— Ноббі? Що, правда? — здивувався Морква.

— Підрозділ спеціального призначення. Дуже відповідальна робота.

— І що то була за посада?

— Квартирмейстер, сер, — промовив Ноббі, спритно віддаючи честь.

— Ти працював квартирмейстером? — продовжував дивуватися Морква. — В якій армії?

— Герцога Псевдопольського, сер.

— Але Псевдополь не переміг у жодній битві!

— Що ж…

— Кому ти продавав зброю?

— Це наклеп! Наклеп! Ми не винні! Вони просто витрачали багато часу на полірування та заточування.

— Ноббі, це я, Морква, я говорю з тобою. Скільки часу, хоч приблизно?

— Приблизно? Ну. Близько ста відсотків, якщо ми говоримо приблизно, сер.

— Ноббі?

— Сер?

— Можеш не називати мене «сер».

— Так, сер.

Зрештою, Дуболом залишився вірним своїй сокирі, але додав ще пару «на чорний день»; сержант Колон вибрав піку бо найважливішою рисою піки було те, що всі подій відбуваються на іншому її кінці; молодший констебль Анґва без особливого ентузіазму вибрала короткий меч, а капрал Ноббс…

…Капрал Ноббс обвішався усім, через що мав подобу механічного дикобраза з лез, луків, наконечників і всіляких куль, що висять на кінцях моргенштернів.

— Ноббі, ти впевнений? — Морква намагався достукатися до здорового глузду. — Нічого не хочеш залишити?

— Сер, але ж вибрати так важко.

Щебінь вішав на себе величезного лука.

— Щебню, більше нічого не хочеш взяти?

— Ні, сер! Хіба що Кремніта та Морена, сер!

Двоє тролів, які працювали у зброярні, вишикувалися позаду Щебня.

— Вже прийняв їхню присягу, сер, — сказав Щебінь. — Старою трольською клятвою.

Кремніт, як міг, салютував.

— Він сказав, що, якщо ми не приєднаємося і не зробимо все, що нам скажуть, він візьме наші ґугулузькі голови і позабиває їх нам у плечі, — сказав троль.

— Дуже стара трольська клятва, — пишався Щебінь. — Добре відома і традиційна.

— Один із них міг би тягти хапонійську пожежну машину… — з надією проказав Ноббі.

— Ні, Ноббі. Ну… Хлопці, ласкаво просимо до Сторожі.

— Капрале Моркво?

— Що, Дуболоме?

— Так не чесно. Вони тролі.

— Дуболоме, нам потрібен кожен, хто готовий приєднатися, — сказав Морква і замислився. — Зараз ми повинні уникати жодних неприємностей.

— У такій уніформі, сер, ми ніяк не зможемо уникнути неприємностей, — зневірено сказав сержант Колон.

— Питання, сер? — сказала Анґва.

— Що, молодший констеблю Анґво?

— Хто наш ворог?

— У такому вигляді ми жодним чином не зможемо уникнути неприємностей, — сказав сержант Колон.

— Ми не шукаємо ворогів, ми шукаємо інформацію, — пояснив Морква. — Найкраща зброя, яку ми повинні зараз використовувати, — це правда. Спочатку вирушимо до Гільдії дурнів, щоб дізнатися, чому брат Гуляка викрав ружжо.

— Він викрав ружжо?

— Гадаю, він міг, так.

— Але він помер ще до того, як ружжо викрали, — уточнив Колон.

— Так, — сказав Морква. — Це мені відомо.

— Мушу сказати, — сказав Колон, — у нього чудове алібі.

Загін було сформовано. Після короткої дискусії серед тролів щодо того, яка нога ліва, а яка права, загін вирушив. Ноббі невпинно оглядався назад на пожежну машину.

Іноді краще запалити вогнемет, ніж проклинати темряву.

За десять хвилин вони вже штовхалися серед натовпу перед подвір’ями гільдій.

— Бачите? — сказав Морква.

— Їхні двори торкаються один одного, — підтвердив Ноббі. — Але що з того? Між ними є стіна.

— Я б не був таким певним, — заперечив Морква. — Зараз ми все дізнаємося.

— У нас є час? — уточнила Анґва. — Здається, ми ще хотіли сходити до Денної сторожі.

— Спочатку я маю дещо дізнатися, — сказав Морква. — Блазні дали неправдиві свідчення.

— Хвилинку. Хвилиночку, — почав сержант Колон. — Це зайшло занадто далеко. Ми вже далі, ніж на півдорозі. Слухайте, я не хочу, щоб когось убили, розумієте? Так сталося, що я тут єдиний сержант, якщо хтось ще не зрозумів. Моркво? Ноббі? Розумієте? Не треба тут стрілянини чи різанини. Проникати у власність гільдії неприпустимо, але ми матимемо ще серйозніші проблеми, якщо когось застрелимо. Лорд Ветінарі тоді не обмежиться сарказмом. Він може вдатися до… — Колон нервово проковтнув слину, — вдатися до іронії. Отже, це наказ. Отже, що ти зібрався робити?

— Я лише хочу порозпитувати людей, — сказав Морква.

— Ну, якщо вони відмовляться відповідати, не заважай їм, — сказав Колон. — Отже, ти можеш розпитувати, це твоє право. Але якщо доктору Грим-Асу це не сподобається, ми повинні піти, добре? Ох, мені від цих клоунів аж моторошно. А він серед них найстрашніший. Якщо він відмовиться відповідати, ми просто підемо і — і що? — будемо шукати інші способи. Я вже казав, що це наказ. Зрозуміло? Це наказ.

— Якщо він відмовиться відповідати, — повторив Морква, — я просто піду. Гаразд.

— Добре. Здається, ми досягли консенсусу.

Морква постукав у двері Гільдії блазнів, підняв руку, спіймав пиріг із заварним кремом, коли той вилетів із віконця, і з силою запхав його назад разом з дерев’яною рукою. Потім він знову постукав у двері, та так, що вони на кілька дюймів учавилися всередину.

Хтось за дверима сказав:

— Ай.

Двері відчинилися трохи ширше, і за ними Морква побачив маленького клоуна, вкритого побілкою та заварним кремом.

— І навіщо ти це зробив? — похмуро спитав він.

— Хотів пройнятися духом веселощів, — сказав Морква. — Я капрал Морква, зі мною народна міліція, і ми всі цінуємо добрі жарти.

— Перепрошую…

— За винятком молодшого констебля Дуболома. А от молодший констебль Щебінь також любить посміятися, просто трохи пізніше за усіх інших. Ми прийшли поговорити з доктором Грим-Асом.

У клоуна заворушилося волосся. Із бутоньєрки бризнула вода.

— Вам… Вам призначено зустріч? — спитав він.

— Не знаю, — одказав Морква. — Нам призначено?

— А оця залізна куля зі шпичаками — це не призначення часом? — спитав Ноббі.

— Ноббі, це — моргенштерн, по-нашому — «ранкова зірка».

— Справді?

— Так, — сказав Морква. — Призначена зустріч — це домовленість побачитися о певній годині, «ранкова зірка» — це великий шматок металу, який використовують, щоб дробити черепи. Важливо не переплутати. Згодні, пане? — він підняв брови.

— Красунчик. Моє ім’я Красунчик. Але…

— Тож якщо ви, шановний добродію Красунчику, швиденько збігаєте і доповісте доктору Грим-Асу про наш візит, ми тут із залізною кулею зі шпи… Про що це я? Ми просимо зустрічі без призначення. Добре? Дякую.

Клоун помчав.

— Ось, — сказав Морква. — Сержанте, все добре?

— Здається, він вдасться до сатири, — похмуро констатував Колон.

Вони чекали. Трохи згодом молодший констебль Дуболом дістав викрутку з кишені і почав колупатися у пристрої для метання пирогів із заварним кремом. Решта просто тупцювали на місці, за винятком Ноббі, який зойкав щоразу, коли щось із його власного арсеналу падало йому на ногу.

Нарешті Красунчик повернувся. З ним було двоє м’язистих блазнів, чия зовнішність не передбачала почуття гумору взагалі.

— Доктор Грим-Ас сказав, що у місті не буває міліції, — несміливо почав він. — Але. Гм. Доктор Грим-Ас також сказав, що, якщо справа того варта, він може з вами зустрітися. Але не з тролем і не з ґномом. Ми чули, що банди тролів та ґномів тероризують місто.

— Так кажуть, — Щебінь кивнув у знак згоди.

— Між іншим, ти часом не знаєш, що вони там кажуть… — почав Дуболом, але Ноббі буквально підштовхнув його до тиші.

— Тож підемо ми двоє, сержанте? — сказав Морква. — І ти, молодший констеблю Анґво.

— Лишенько, — скаржився сержант Колон.

Але всі вони попрямували за Морквою до похмурих будівель і похмурих коридорів до кабінету доктора Грим-Аса. Голова усіх клоунів, дурнів і блазнів стояв посеред кімнати, а блазень поруч із ним намагався причепити на його вбрання додаткові стрази.

— Що ви хотіли?

— Доброго вечора, докторе, — сказав Морква.

— Одразу хочу прояснити ситуацію. У будь-якому разі про ваш візит я безпосередньо доповім лорду Ветінарі, — сказав доктор Грим-Ас.

— Гаразд. Та я й сам збирався йому доповісти, — сказав Морква.

— Уявити не можу, чому ви припхалися до мене, коли на вулицях вирують повстання.

— Так… так. З цим ми розберемося трохи згодом. Але, пане, капітан Ваймз завжди казав, що є злочини великі та маленькі. Іноді маленькі злочини скидаються на великі, а великі можна навіть не помітити, однак завжди важливо точно окреслити масштаб злочину.

Вони дивилися один на одного.

— Ну? — він подивився на гостей.

— Я хотів би розпитати у вас, — почав Морква, — про події в Гільдії напередодні крадіжки у найманців.

Доктор Грим-Ас дивився на нього мовчки.

Трохи подумавши, він спитав:

— А якщо я відмовлюся відповідати?

— Тоді, — сказав Морква, — боюся, з тяжким серцем я буду змушений виконати наказ, який отримав перед тим, як увійти сюди, — він поглянув на Колона. — Так, сержанте?

— Що? Так? Ну, так…

— Я вважав би за краще не робити цього, але у мене немає вибору, — сказав Морква.

Доктор Грим-Ас поглянув на двох гостей.

— Але це власність Гільдії! Ви не маєте права… права…

— Я від цього далекий, я лише капрал, — сказав Морква. — Але я ще ніколи не порушував прямого наказу, і мені доведеться виконати наказ, а потім письмово про це доповісти.

— Розумієш…

Морква підійшов трохи ближче.

— Якщо вас це заспокоїть, потім мені стане дуже соромно, — сказав він.

Клоун дивився в його чесні очі і бачив, як і всі, лише чисту правду.

— Слухай! Якщо я закричу, — сказав доктор Грим-Ас, червоніючи під гримом, — тут вмить опиниться десяток охоронців.

— Повірте, — сказав Морква, — це лише полегшить мою задачу.

Доктор Грим-Ас пишався своєю здатністю читати душі. У рішучому виразі обличчя Моркви не було нічого, крім абсолютної, досконалої чесності. Він трохи потримав у руці перо для письма, а потім раптовим рухом кинув його на підлогу.

— Дідько! — закричав Грим-Ас. — Як ти пронюхав? Хто тобі сказав?

— Цього я не можу сказати, — відповів Морква. — Але все одно це логічно. У кожну гільдію є лише один вхід, але двори гільдій поєднані одним парканом. Достатньо лише пробити стіну.

— Запевняю, ми про це не знали, — сказав клоун.

Сержант Колон аж закляк від захвату. Йому часто доводилося бачити, як блефують люди з поганими картами, але він ще ніколи не бачив, як хтось блефує взагалі без карт.

— Ми подумали, що це просто невдалий жарт, — сказав клоун. — Ми вирішили, що молодий Гуляка просто вправлявся з новим жартом, а потім його знайшли мертвим, а ми так і не…

— Я хочу оглянути отвір, — сказав Морква.

Решта вартових демонстрували у дворі мініатюру за мотивами команди «Вільно!».

— Капрале Ноббсе?

— Що, молодший констеблю Дуболоме?

— Що ж таке всі кажуть про ґномів?

— Ой, не треба мені тут. Це знають усі, хто хоч щось знає про ґномів, — сказав Ноббі.

Дуболом прокашлявся.

— Ґноми не знають, — сказав він.

— Чого ґноми не знають? Що ти маєш на увазі?

— Але ж нам ніхто не розповідав, що ж там усі знають про ґномів, — поскаржився Дуболом.

— Може, всі думають, що ви це і так знаєте? — припустив Ноббі.

— Я не знаю.

— Ну гаразд, — сказав Ноббі. Він поглянув на тролів, потім схилився до Дуболома і прошепотів щось йому на вухо.

Дуболом кивнув.

— То це все?

— Так. Гм… це правда?

— Що? О, так. Звичайно. Для ґномів це нормально. Звичайно, у когось більший, ніж в інших.

— Ось про що всі говорять, — сказав Ноббі.

— У мене самого, наприклад, такий сталеплавний агрегат, що всі ґноми заздрять.

— Та ні! Я не про це! Я мав на увазі не той агрегат. Я мав на увазі… — Ноббі знову перейшов на шепіт. Вираз обличчя Дуболома не змінився.

Ноббі поворушив бровами.

— Це правда? Правда?

— Та звідки мені знати? Я не знаю, які там у людей поршні. Ми виготовляємо поршні не за розмірами, а такі, щоб відповідали виробу, в який їх будуть встановлювати.

Ноббі вгамувався.

— Принаймні одне точно правда, — сказав він. — Ви, ґноми, справді любите золото? Це ж правда?

— Звичайно, ні. Не будь дурнем.

— Але ж…

— Ми просто так говоримо, щоб затягти його до ліжка.

Вони стояли у спальні клоуна. Колон час від часу замислювався про те, що клоуни роблять, коли залишаються на самоті. І ось він усе бачив. Тут були і велика розпірка для взуття, і спеціальний широкий прес для прасування штанів, і дзеркало з непристойно великою кількістю свічок, кілька тюбиків гриму промислового масштабу… і ліжко, яке нагадувало звичайну ковдру на підлозі… тому що нею і було. Розкішне життя у клоунів та блазнів не шанувалося. Гумор — це серйозна справа. У стіні був отвір, достатньо великий, щоб через нього могла пройти людина. Поруч хтось нагромадив невелику купу розбитої цегли.

З іншого боку була темрява.

З іншого боку люди за гроші вбивали інших людей.

Морква просунув голову і плечі крізь отвір, але Колон спробував витягнути його назад.

— Почекай, друже, ти навіть уявити не можеш, які жахи криються за цими стінами…

— Ось і хочу дізнатися.

— Може, там камера для тортур, темниця або навіть помийна яма!

— Сержанте, тут спальня новобранця.

— Ось бачиш!

Морква переступив межу гільдій. Найманці могли почути, як він рухається крізь морок. То був морок Гільдії найманців, дещо концентрованіший, але менш похмурий, ніж морок блазнів.

Знову з’явилася капралова голова.

— Там давно нікого не було, — сказав він. — Підлога покрита пилом, але сліди ще можна розгледіти. А двері зачинені на засув. З цього боку.

За головою з’явилася решта Морквиного тіла.

— Я просто хочу переконатися, що повністю розумію ситуацію, — сказав він доктору Грим-Асу. — Гуляка пробив отвір до Гільдії вбивць, так? А потім він пішов і підірвав того дракона? А потім повернувся крізь цей отвір? То як же його вбили?

— Безумовно, це були найманці, — сказав доктор Грим-Ас. — Вони діяли у межах своїх повноважень. Зрештою, зазіхання на майно гільдії — дуже серйозне правопорушення.

— Хтось бачив Гуляку після вибуху? — питав Морква.

— Так, його бачили. Того дня біля воріт чергував Красунчик. Він чітко пам’ятає, що Гуляка виходив з гільдії.

— Він впевнений, що бачив саме Гуляку?

Доктор Грим-Ас подивився на нього порожнім поглядом.

— Звичайно.

— Як він може бути впевненим?

— Як? Звичайно, він його упізнав. Це коли ти бачиш людину і одразу знаєш, хто вона. Ти дивишся на хлопчину і кажеш… це він. Це називається у-піз-на-ван-ня, — голова блазнів навмисне розділив останнє слово на склади. — Це був Гуляка. Красунчик сказав, що той був дуже стурбованим.

— А-а-а. Чудово. Залишилося лише декілька питань. У Гуляки були друзі серед найманців?

— Не знаю… можливо, можливо. Ми не забороняємо відвідування.

Морква подивився на обличчя Грим-Аса і посміхнувся.

— Звичайно. Здається, я закінчив.

— Якби ж лише він взявся за щось типовіше, — сказав доктор Грим-Ас.

— На зразок відер із побілкою над дверима чи пирогів із заварним кремом? — припустив сержант Колон.

— Саме так!

— Що ж, ми можемо йти, — сказав Морква. — Маю сміливість припустити, що ви не будете подавати скаргу на найманців?

Доктор Грим-Ас спробував зобразити паніку. Але це не дуже добре вийшло, оскільки грим на його обличчі зображав широку усмішку.

— Що? Авжеж ні! Я маю на увазі… якби найманець увірвався до нашої гільдії, я маю на увазі, не у справах, а для того, щоб щось викрасти, ну, ми б, напевне, також діяли у межах своїх повноважень. Ми б могли…

— Залити йому сорочку кетчупом? — спитала Анґва.

— Вдарити його по голові міхуром на палиці? — продовжив Колон.

— Можливо.

— У кожної гільдії свої методи, — сказав Морква. — Здається, ми готові йти, сержанте. Принаймні тут нам робити більше нічого. Докторе Грим-Асе, перепрошую за незручності. Я бачу, що останні події дуже вас непокоять.

Клоун обм’якнув від полегшення.

— І не кажіть. Не дякуйте. Радий допомогти. Я знаю, у вас своя робота.

Він провів їх у двір, не змовкаючи ні на мить. Решта вартових забрязкала зброєю, стаючи по команді «Струнко!».

— Насправді… — сказав Морква, коли його виводили за ворота. — Ви ще дещо можете зробити.

— Звичайно, звичайно.

— Гм, я знаю, що це трохи нахабно, — сказав Морква, — але мене завжди цікавили звичаї гільдій… тому… Може, хтось міг би показати нам ваш музей?

— Перепрошую? Який музей?

— Музей Гільдії блазнів?

— О, то ви про Залу ликів. Це не музей. Звичайно. Нічого секретного в ньому немає. Красунчику, запиши це. Капрале, ми будемо раді показати вам приміщення у будь-який час.

— Дякую вам, докторе Грим-Асе.

— Завжди радий.

— Якраз зараз я закінчую роботу, — сказав Морква. — Зараз було б добре, раз я вже тут.

— Ти не можеш закінчити роботу, коли — ай! — сказав Колон.

— Перепрошую, сержанте?

— Ти мене вдарив!

— Ой, я випадково наступив тобі на ногу, сержанте. Вибач.

Колон спробував прочитати натяк на обличчі Моркви. Він звик до простого Моркви. Складний Морква лякав його так само, як налякав би напад дикої качки.

— Ми, е-е-е, будемо, е-е-е, нам час іти, чи не так? — сказав він.

— Немає сенсу залишатися тут, ми все з’ясували, — сказав Морква, роблячи дивну мармизу. — Цієї ночі у нас вихідний, правильно?

Він оглянув дахи.

— О, ну, тепер, коли ми все з’ясували, час іти, — сказав Колон. — Так, Ноббі?

— О, так, у нас все гаразд, ми все з’ясували, — сказав Ноббі. — Дуболоме, чув?

— Що, ми все з’ясували? — сказав Дуболом. — Так. Ми можемо йти. Щебню, зрозумів?

Щебінь, упершись кулаками в землю, невпинно дивився у ніщо. Для троля це була нормальна поза для очікування наступної думки.

Звук його імені підштовхнув нейрони до хаотичної діяльності.

— Що? — перепитав він.

— Ми все з’ясували.

— Що з’ясували?

— Все. Ну, знаєш, про вбивство Клевця.

— Все?

— Так!

— О.

Щебінь на хвилину замислився, кивнув і повернувся назад у той стан, в якому зазвичай перебував.

Ще один нейрон поворушився.

— Добре, — сказав він.

Дуболом за ним спостерігав.

— Це все, — сумно сказав він. — Він сказав все.

— Я скоро повернуся, — сказав Морква. — Нам час… Що? Нам же час? Докторе Грим-Асе?

— Гадаю, все гаразд, — сказав доктор Грим-Ас. — Дуже добре. Красунчику, покажи капралу Моркві все, що він попросить.

— Так, сер, — сказав маленький клоун.

— Здається, клоунство — дуже весела робота, — сказав Морква.

— Здається?

— Я маю на увазі, ви ж постійно жартуєте.

Красунчик розгублено глянув на Моркву.

— Ну… — почав він. — Є приємні моменти…

— Думаю, так і є. Сподіваюсь, так і є.

— Красунчику, ти часто чергуєш на воротах? — мило спитав Морква, коли вони прогулювалися подвір’ям Гільдії блазнів.

— Ага! Приблизно весь час, — сказав Красунчик.

— І коли приходив той його друг… ну знаєш… із найманців?

— А, ви вже і про нього знаєте, — сказав Красунчик.

— Знаємо, — сказав Морква.

— Востаннє близько десяти днів тому, — сказав Красунчик. — Ось тут краще, сюди не сягає зона дії пирогів.

— Він забув ім’я Гуляки, але кімнату знав. Він не знав номера, але зайшов саме до нього, — продовжував Морква.

— Так, усе правильно. Здається, вам це розповів доктор Грим-Ас, — сказав Красунчик.

— Я говорив з доктором Грим-Асом, — підтвердив Морква.

Анґва відчула, що починає розуміти, як Морква ставить запитання. Він питав, насправді не запитуючи. Він просто говорив людям, що він думає чи підозрює, і вони одразу ж починали додавати деталі, просто підтримуючи розмову. І він насправді ніколи не брехав.

Красунчик відштовхнув двері і заметушився, намагаючись запалити свічку.

— Ось ми і прийшли, — сказав він. — Коли я не на чортових воротах, то відповідаю ще й за це.

— Боги, — пробубоніла Анґва собі під ніс. — Це жахливо.

— Це дуже цікаво, — сказав Морква.

— Це все історія, — сказав клоун Красунчик.

— Усі ці маленькі голови…

Вони тяглися у світлі свічок, полиця за полицею, з крихітними обличчями клоунів — здавалося, що плем’я мисливців на голови раптом розвинуло витончене почуття гумору та бажання зробити світ кращим.

— Яйця, — сказав Морква. — Звичайні курячі яйця. Що виходить: береш куряче яйце, робиш дірки з обох кінців, видуваєш жовток із білком, а потім клоун малює на шкаралупі грим, його офіційний грим, і жоден інший клоун не може використовувати цей стиль. Це дуже важливо. Знаєте, деякі родини використовують певні стилі гриму поколіннями. Обличчя для клоуна — дуже цінна річ. Правда, Красунчику?

Клоун здивовано поглянув на нього.

— Звідки ви все це знаєте?

— Прочитав у книзі.

Анґва взяла в руку древнє яйце. До нього було прикріплено ярлик, на якому був з десяток імен, усі закреслені, окрім останнього. Давніші чорнила вже давно втратили колір. Вона відклала його і несвідомо витерла руку об полу форми.

— А що буде, якщо клоун захоче використати обличчя іншого клоуна? — спитала вона.

— Та ні, це неможливо. Ми порівнюємо всі нові яйця з тими, що стоять на полицях, — сказав Красунчик. — Збіги не дозволені.

Вони йшли між полицями облич. Анґві здавалося, що вона чула шум мільйонів штанів, заповнених заварним кремом, і звуки тисячі пискливих носів, бачила мільйони посмішок на обличчях, які не посміхалися. Приблизно на півдорозі вони побачили альтанку, в якій стояли письмовий стіл і стілець, а також полиця, закладена старими книгами, і верстак, вкритий потрісканими горщиками з фарбою, обрізками фарбованого кінського волосу, блискітками та іншими атрибутами художника, який розписував яйця-обличчя. Морква узяв пучок фарбованого кінського волосу і задумливо покрутив його в руках.

— Але припустімо, — сказав він, — що клоун, я маю на увазі клоуна, що має власний стиль гриму… припустімо, він запозичить іще чийсь стиль, іншого клоуна?

— Перепрошую? — не зрозумів Красунчик.

— Припустімо, хтось використав грим іншого клоуна, — пояснила Анґва.

— Та таке часто-густо трапляється, — сказав Красунчик. — Ми завжди даємо лящиків одне одному.

— Лящиків? — перепитала Анґва.

— Грим, — переклав Морква. — Ні, Красунчику, здається, молодший констебль цікавиться: чи може клоун зробити себе схожим на іншого клоуна?

Чоло Красунчика зморщилося, наче він намагався знайти відповідь на потенційно неможливе питання.

— Як це?

— Красунчику, а де яйце Гуляки?

— Ось воно, на столі, — сказав Красунчик. — Можете оглянути, якщо бажаєте.

Він подав Моркві яйце з великим пухким червоним носом і в червоній перуці. Анґва побачила, як Морква підніс його до світла і дістав із кишені пару червоних пасом штучного волосся.

— Отже, — сказала вона, ще раз намагаючись достукатися до Красунчика, — хіба ти не можеш одного ранку прокинутися і зробити собі такий грим, в якому будеш схожий на іншого клоуна?

Він знову на неї глянув. Під сумним гримом було важко зрозуміти його справжній вираз обличчя, але, наскільки можна було сказати, реакція була такою, наче йому запропонували специфічний статевий акт з маленьким курчам.

— Та як же так? — здивувався він. — Тоді це буду вже не я.

— Але… теоретично… хтось може це зробити?

Бутоньєрка Красунчика приснула водою.

— Панно, мені неприємно слухати всі ці брудні розмови.

— Тобто ти стверджуєш, — зрозумів Морква, — що жоден клоун ніколи не накладе на себе грим іншого клоуна, так?

— Це просто огидно!

— Так, але, може, юний учень із необережності або цікавості…

— Ми порядні люди, зрозуміло?

— Вибач, вибач, — зупинився Морква. — Я розумію. Отже… коли ми знайшли бідолашного пана Гуляку, на ньому не було клоунської перуки. Але ж вона могла легко впасти, коли він зірвався у річку. Але його ніс, я ось думаю… ти сказав сержанту Колону, що хтось забрав його ніс. Його справжній ніс. Чи можу я тебе попросити, — сказав Морква приємним голосом людини, яка говорить з простаком, — показати нам твій справжній ніс, Красунчику?

Красунчик постукав пальцем по великому червоному носі.

— Але це… — почала Анґва.

— Твій справжній ніс, — сказав Морква. — Дякую.

Клоун трохи розслабився.

— Я думаю, вам краще піти, — сказав він. — Мені все це не подобається. Засмучує.

— Вибач, — повторив Морква. — Просто… Здається, у мене є ідея. Я вже про це думав… але зараз впевнений. Здається, я знаю, хто це зробив. Але, щоб упевнитися, я повинен був побачити яйця.

— Ви хочете сказати, що його вбив інший клоун? — войовничо сказав Красунчик. — Бо, якщо це так, я негайно ж іду до…

— Не зовсім, — сказав Морква. — Але я можу показати обличчя убивці.

Він нахилився і взяв щось із мотлоху на столі. Потім обернувся до Красунчика і показав уміст руки. Зі спини Анґва не могла побачити, що він тримає, однак вона чітко бачила, як Красунчик, намагаючись стримувати крик, побіг геть між полицями облич, незграбно шльопаючи своїми великими черевиками по підлозі.

— Дякую, — сказав Морква йому в спину. — Дякую за допомогу.

Він сховав у руці те, що мить тому показував Красунчику.

— А тепер, — сказав він, — нам краще рушати. Здається, через хвилину-дві ми станемо тут не дуже популярними.

— Що ж ви йому показали? — запитала Анґва, коли вони з гідністю прямували до воріт. — Ми прийшли сюди саме за цим, чи не так? Всі ті нісенітниці про те, як важливо відвідати музей…

— Я справді хотів відвідати цей музей. Хороший вартовий завжди повинен бути відкритим для нових вражень, — сказав Морква.

Поволі вони дійшли до воріт. З темряви не прилетіло жодного пирога із заварним кремом. Помсти не було.

Вийшовши назовні, Анґва притулилася до стіни. Повітря тут пахло приємніше, хоча таке зазвичай взагалі не можна було казати про повітря Анк-Морпорка. Але принаймні тут люди могли безкоштовно сміятися.

— Ви не показали мені, що його так налякало, — допитувалася вона.

— Я показав йому вбивцю, — сказав Морква. — Шкода його. Я не думав, що він сприйме це так серйозно. Здається, зараз усі трохи збентежені. А ще, можливо, це як у ґномів з їхніми інструментами. Окреме ставлення.

— То ви знайшли там обличчя убивці?

— Так.

Морква знову показав уміст руки, тепер уже Анґві.

У ній було нерозфарбоване яйце.

— Отакий він на вигляд, — сказав Морква.

— У нього немає обличчя?

— Ні, ти зараз мислиш, як клоун. Я ж мислю простіше, — почав Морква. — Ось як, на мою думку, все сталося. Хтось із найманців хотів увійти до гільдії непоміченим. Він оцінив, що між двома гільдіями є лише тонка стіна. Кімната біля стіни у нього була. Залишалося лише дізнатися, хто живе з іншого боку. З іншого боку жив Гуляка. Пізніше цей хтось убив Гуляку та забрав собі його перуку й ніс. Його справжній ніс. Так його називають клоуни. Повторити грим було нескладно. Засоби для гриму продаються скрізь. До гільдії убивця увійшов уже в гримі Гуляки. Потім він зробив у стіні отвір. Потім перевдягнувся у найманця і повернувся до Гільдії найманців. Він узяв… ружжо і повернувся до дурнів. Потім знову пройшов крізь стіну, уже переодягнений Гулякою, і пішов геть. І тоді хтось вбив уже його.

— Красунчик казав, що Гуляка був занепокоєним, — сказала Анґва.

— Ось я і подумав, що це досить дивно: адже, щоб розгледіти вираз обличчя клоуна, потрібно бути до нього дуже-дуже близько. А здалеку можна хіба що побачити, що грим не зовсім правильний. Наприклад, якщо його наносили невпевненою рукою. Але найважливіше те, що, якщо інший клоун бачить, як грим Гуляки виходить із воріт, він бачить, як виходить Гуляка. Вони й подумати не можуть про те, що хтось може привласнити грим іншого клоуна. Їм таке й на думку не спаде. Клоун та його грим — це одне й те саме. Без гриму клоун не існує. Клоун не нанесе собі гриму іншого клоуна так само, як ґном ніколи не торкнеться інструментів іншого ґнома.

— Ризикований хід, — сказала Анґва.

— Так. Це був дуже ризикований хід.

— Моркво? Що ви збираєтеся робити далі?

— На мою думку, добре було б з’ясувати, чия кімната була з іншого боку отвору, чи не так? Я думаю, вона може належати маленькому другові нашого Гуляки.

— До Гільдії найманців? Ми вдвох?

— Гм. Здається, ти маєш рацію.

Морква був настільки зажуреним, що Анґва вирішила змінити тему.

— Котра година? — запитала вона.

Морква дуже обережно дістав із мішечка годинник, призначений на подарунок капітанові Ваймзу.

— Зараз…

Дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень…

Вони терпляче чекали, поки він закінчить.

— Чверть на сьому, — нарешті закінчив відповідь Морква. — Надзвичайно точний годинник. Я виставив його за великим сонячним годинником Невидної академії.

Анґва поглянула на небо.

— Гаразд, — сказала вона. — Здається, я можу це з’ясувати. Залиште це на мене.

— Як?

— Ем… Я… Ну, я б могла зняти уніформу, чому б ні, і… ну… сказати, що я сестра кухарки чи щось таке…

Морква вагався.

— Думаєш, це спрацює?

— А є кращі ідеї?

— Поки немає.

— Ну, добре. Тоді я… знаєте… повертайтеся до решти… а я… Я знайду більш відповідний одяг і спробую.

Джерело гиготіння можна було визначити із заплющеними очима. Гаспод умів виникати з нічого, мов невелика хмарка сірководню в переповненому приміщенні, і володів умінням заповнювати собою весь наявний простір.

— І де тут можна знайти цивільний одяг? — розмірковував Морква.

— Хороший вартовий завжди готовий до імпровізації, — сказала Анґва.

— Цей маленький собака жахливо хрипить, — зауважив Морква. — Чому він завжди за нами ходить?

— Уявлення не маю.

— Він приніс тобі подарунок.

Анґва зважилася на нього глянути. Гаспод тримав у роті дуже велику кістку. Кістка була ширшою, ніж він сам у довжину, і, можливо, належала комусь, хто закінчив своє життя десь у бітумному озері. Де-не-де проступали ділянки зеленості та пухнастості.

— Дуже мило, — холодно сказала вона. — Повертайтеся до Сторожі. А я спробую щось вивідати…

— Ну, якщо ти впевнена… — неохоче погодився Морква.

— Так.

Коли він пішов, Анґва рушила до найближчої алеї. До сходу місяця було лише кілька хвилин.

Повернувся Морква в задумливому стані. Сержант Колон віддав честь.

— То тепер ми можемо йти додому? — спитав він.

— Що? Чому?

— Ти сам сказав, ми все з’ясували.

— Я це сказав, щоб уникнути зайвої уваги, — сказав Морква.

— А-а. Дуже розумно, — швидко зреагував сержант. — Я ж так і подумав. Уникнути зайвої уваги. Я знав.

— Десь досі ходить убивця. Або хтось іще гірший.

Морква окинув поглядом неструнку ватагу вартових.

— Але зараз, здається, ми повинні розібратися з Денною сторожею, — згадав він.

— Гм. Кажуть, там майже справжнісінький бунт, — сказав Колон.

— Тому ми й повинні з цим розібратися.

Колон прикусив губу. Він не міг назвати себе боягузом. Минулого року, коли місту загрожував дракон, саме Колон стояв на даху і стріляв у нього стрілами, одна за одною, поки той летів на нього, широко роззявивши свою жахливу пащу. Щоправда, потім довелося змінити спіднє. Але це було просто. Великий-превеликий вогнедишний дракон — це зрозуміло. Ось він перед тобою, ось він хоче засмажити тебе живцем. А більше ні про що не потрібно було турбуватися. Хоча турбуватися варто було багато про що, але все це було… зрозумілим. Не було потреби розгадувати загадки.

— Ми будемо з цим розбиратися? — перепитав він.

— Так.

— О. Добре. Мені подобається розбиратися.

Старий Тхір Рон був поважним членом Гільдії жебраків. Він був бурмотуном — справжнім професіоналом.

Він міг ходити серед людей і бурмотіти щось своєю мовою, поки ті підсвідомо не починали давати йому гроші. Люди думали, що він божевільний, але насправді це було не так. Просто він перебував у контакті з реальністю космічного рівня, а тому йому важко було помічати дрібніші речі, такі, як інші люди, стіни і мило (хоча на дуже дрібні речі, такі, як монети, він мав просто першокласний зір).

Тому він зовсім не здивувався, коли повз нього пробігла красива молода жінка, зриваючи з себе одяг. Такі речі траплялися весь час, хоча досі — лише всередині його голови, а не назовні.

А потім він побачив щось незвичне.

У провулку зникла струнка золотиста блискуча тінь.

— А я ж казав їм! Я казав їм! Я казав їм! — почав він. — Жебрак дасть їм палицю протилежним кінцем. Чорти б їх. Тисячолітня рука й креветко! Я казав їм!

Коли Анґва знову з’явилася, Гаспод завиляв тим, що технічно було його хвостом.

— «Жнайду бівьш відповідний одяг», — дразнив він, досі тримаючи в роті кістку. — Я тут пвиніс тобі невеликий давуночок.

Він кинув кістку на бруківку. Звірячі очі Анґви також не оцінили дарунка.

— Навіщо це? — запитала вона.

— У цій кістці повно поживного кісткового мозку, — образився пес.

— Забудь, — відмахнулася Анґва. — Добре. Як ти зазвичай потрапляєш до Гільдії найманців?

— А після цього ми могли б повалятися у смітті десь на вулиці Федри, — сказав Гаспод. Обрубок його хвоста досі стукав по землі. — Там є щури, від яких шерсть дибки стає навіть на… Ні, добре, забудь, що я це згадав, — швидко закінчив він, побачивши, як Анґвині очі спалахнули зовсім не привітними вогнями.

Він зітхнув.

— Є каналізація. Виходить із кухні, — сказав він.

— Достатньо широка для людини?

— Недостатньо навіть для ґнома. Але сьогодні не наш день. Сьогодні вечір спагеті. А у спагеті не буває багато кісток…

— Та припини ж.

Він покульгав за Анґвою.

— Це була гарна кістка, — сказав він. — Ледь-ледь почала зеленіти. Га! Б’юся об заклад, від цукерок від твого пана Здорованя ти би так грубо не відмовлялася.

Він аж верескнув від її раптової атаки.

— Що ти верзеш, йолопе?!

— Нічого! Нічого!

Він потягнувся за нею, супроводжуючи подорож тихеньким повискуванням.

В Анґви також не було приводу для радощів. Виростання шерсті й ікол кожного повного місяця було справжньою проблемою. І коли вона подумала, що їй нарешті пощастило, вона щоразу виявляла, що мало хто з чоловіків готовий навіть заради кохання миритися з воєм та надмірною волохатістю. І тоді вона присягнула: більше ніяких стосунків такого роду.

Що стосується Гаспода, то він давно примирився з життям без любові, або принаймні не очікував більшого, ніж практична прихильність, яку він пережив з наївним чихуахуа, та короткі епізодичні зв’язки з ногою листоноші.

Порошок № 1 ковзнув у металеву трубку по складеному шматку паперу. Чортів Ваймз! Хто б міг подумати, що він попреться до самого оперного театру? Через Ваймза він втратив набір трубок. Але залишилося ще три таких самих, і вони досі були тут. Мішок порошку № 1 та елементарні знання про лиття зі свинцю — ось і все, що було потрібно для того, аби керувати містом…

Ружжо лежало на столі. Блакитне сяйво сочилося прямо з нього. Або, мабуть, не стільки сяйво, скільки блиск. І, звичайно, це просто блищало мастило. Слід було повірити, що це просто мастило. Ружжо було металевим. Воно не могло бути живим.

Хоча…

Хоча…

— Кажуть, це була звичайна жебрачка.

— І? Що з цього? Це було позапланово. Це не моя провина. Це твоя вина. Я просто ружжо. Ружжа не вбивають людей. Люди вбивають людей.

— Ти вбило Клевця! Хлопчина сказав, що ти само вистрілило! А він же тебе відремонтував!

— Чекаєш на подяку? Він зробив би ще одне ружжо.

— І тому ти його вбило?

— Звичайно. Просто ти нічого не розумієш.

То був голос у його голові, чи то був голос ружжа? Він не був певен. Едвард казав, що голос був… голос обіцяв дати тобі все, що забажаєш…

Анґві було неважко потрапити до гільдії, незважаючи навіть на розлючені натовпи. Деякі з найманців, спадкоємці шляхетних домів, які мали стільки вухастих породистих собак, скільки у жебрака лахміть, вступаючи до гільдії, брали з собою одного-двох. А звірина подоба Анґви була породистою. Коли вона пропливала між будівель, її зустрічали захоплені погляди.

Знайти саме той коридор теж було неважко. Вона запам’ятала план сусідньої гільдії і підрахувала кількість поверхів.

У будь-якому випадку, їй не довелося шукати. У повітрі всього коридору висів запах феєрверків.

У коридорі також стояв натовп найманців. Двері кімнати були відчинені. Їх зламали. Коли Анґва зазирнула за ріг, вона побачила доктора Ребуса. Його обличчя було переповнене гнівом.

— Пане Дауні?

Біловолосий вбивця випростався.

— Сер?

— Я хочу, щоб його знайшли!

— Слухаюсь, докторе…

— Насправді я хочу, щоб його поховали! З надзвичайною неввічливістю! Я встановлюю за його голову винагороду у десять тисяч доларів і виплачу її особисто, розумієте? Без податку гільдії.

Декілька найманців безтурботно рушили подалі від натовпу, наче в них з’явилися термінові справи на зразок забутої вдома праски. Десять тисяч неоподатковуваних доларів — це була виняткова винагорода.

Дауні мав занепокоєний вигляд.

— Докторе, я думаю…

— Думаєш? Тобі наче не платять за думки! Цей ідіот міг потрапити бозна-куди. Я наказав гільдії шукати! Чому ніхто досі не виламав двері?

— Вибачте, докторе, Едвард покинув нас багато тижнів тому, і я не думав…

— Ти не думав? За що тобі платять?

— Ніколи не бачив його в такому стані, — сказав Гаспод.

Позаду голови найманців почувся кашель. Із кімнати вийшов доктор Грим-Ас.

— А, докторе, — сказав доктор Ребус. — Здається, нам краще піти і обговорити справи в моєму кабінеті, згодні?

— Пане, мені справді дуже шкода…

— І не згадуйте. Маленький… чорт зробив нас обох блазнями. Ой… Не сприймайте як образу. Пане Дауні, блазні та найманці будуть охороняти цю дірку, поки завтра не прибудуть каменярі. Ніхто не повинен пройти крізь неї, розумієте?

— Так, докторе.

— Дуже добре.

— Це пан Дауні, — сказав Гаспод, коли доктор Ребус і головний клоун зникли у глибинах коридору. — Другий серед найманців, — він почухав вухо. — Доктора Ребуса він би продав за якийсь дерев’яний пенні, якби це не забороняли правила гільдії.

Анґва висунулася вперед. Дауні, який витирав лоб чорною хусткою, опустив погляд.

— Привіт, а ти новенька, — сказав він і поглянув на Гаспода. — І цей йолоп повернувся.

— Гав-гав, — сказав Гаспод. Обрубок його хвоста стукав по підлозі. — Іноді, — додав він, звертаючись уже до Анґви, — якщо спіймати його в доброму гуморі, він може дати шматочок м’ятного печива. Цього року він отруїв п’ятнадцятьох людей. Він майже такий самий талановитий у справі отрут, як і старі Ребуси.

— Я повинна це знати? — спитала Анґва.

Дауні погладив її по голові.

— Знаєш, найманці не повинні вбивати, якщо їм не заплатять. Саме такі дрібнички мають значення.

Тепер Анґва була досить близько, щоб побачити двері. На шматку паперу, застряглому в металевій дужці, було написане ім’я. Едвард де Гибль.

— Едвард де Гибль, — прочитала вона вголос.

— О, це прізвище колись лунало на все місто, — сказав Гаспод. — Жили на Королівському тракті. Колись були такі ж заможні, як Креозот.

— А хто такий Креозот?

— Якийсь закордонний гад. Багатій.

— О.

— Але прадід нинішнього де Гибля страждав від жахливої спраги, а дідусь падкий був до спідниць, розумієш, чоловічих спідниць. І, хоча старий де Гибль, батько теперішнього де Гибля, ну, він був і тверезим, і відносно нормальним, але протринькав решту сімейних грошей через те, що не міг розрізняти числа «1» та «11».

— І як така вада пов’язана з банкрутством?

— Пов’язана. Якщо ти збираєшся пограти у «Вбогого пана Цибулю» з серйозними хлопцями.

Перевертень і собака простували коридором далі.

— А про самого Едварда щось знаєш? — спитала Анґва.

— Ні. Маєток нещодавно було відчужено за борги. Едварда я там не бачив.

— Та ти просто собака-інформація, — пожартувала вона.

— Ходжу-броджу. Собак ніхто не помічає, — Гаспод зморщив ніс, і так схожий на в’ялий трюфель. — Дідько. Ружжом засмерділо.

— Так. Відчуваю щось дивне, — сказала Анґва.

— Що?

— Щось не так.

Були й інші запахи. Невипрані шкарпетки, інші собаки, грим доктора Грим-Аса, вчорашня вечеря — повітря наповнювали усілякі аромати. Але запах феєрверків, який миттєво змушував Анґву думати про ружжо, заполонив усе та пік у ніс, наче кислота.

— Щось не так?

— Не знаю… можливо, запах ружжа йде…

— Ні. Запах ружжа тут почався. Ружжо зберігали тут роками.

— Правильно. Гаразд. Що ж, у нас є ім’я. Можливо, для Моркви воно щось значитиме.

Анґва побігла сходами.

— Вибач, — несміливо почав Гаспод.

— Що?

— А як ти знову стаєш жінкою?

— Я просто виходжу з місячного світла і… концентруюся. Ось як це працює.

— І все?

— У дні повного місяця я можу перетворюватися туди-сюди навіть протягом дня, якщо захочу, звичайно. Я не можу не перетворюватися лише тоді, коли на мене потрапляє місячне світло.

— А ти чула про вовкобій?

— Вовкобій? Це рослина. Здається, різновид аконіту. А що?

— Він тебе не вбиває?

— Знаєш, не треба вірити всьому, що чуєш про перевертнів. Ми люди, як і всі інші. Більшість часу, — додала вона.

Вони покинули межі гільдії і попрямували до алеї, куди успішно дісталися, але тепер там не вистачало певних важливих речей, які були, коли вони звідти йшли. Найбільш помітною втратою була уніформа Анґви, але не вистачало також і Старого Тхора Рона.

— Дідько!

Вони дивилися на порожній клаптик грязюки.

— Інший одяг є? — спитав Гаспод.

— Так, але лише на вулиці В’язів. І це моя єдина уніформа.

— Коли ти в людській подобі, одяг обов’язковий?

— Так.

— Чому? Я гадав, що оголена жінка у будь-якій компанії почуватиметься як удома.

— Я віддаю перевагу одягу.

Гаспод понюхав землю.

— Тоді рушаймо, — зітхнув він. — Краще наздогнати Старого Тхора Рона до того, як твоя кольчуга перетвориться на пляшку «Обіймиведмедя». Згодна?

Анґва озирнулася. Запах Старого Тхора Рона був практично матеріальним.

— Гаразд. Але зробімо це швидко.

Вовкобій? Та тобі не потрібні давні старі трави, щоб життя стало незручним, якщо один тиждень на місяць у тебе на дві ноги і на чотири соски більше, ніж потрібно.

Навколо палацу Патриція і поза Гільдією найманців зібралися натовпи. Не можна було не помітити численних жебраків. Вони мали огидний вигляд. Мати огидний вигляд — це особливий талант для будь-якого жебрака, але ці були огиднішими, ніж потрібно.

Представники міліції визирнули за ріг.

— Там сотні людей, — сказав Колон. — І багато тролів біля штабу Денної сторожі.

— І де натовп найбільш дрімучий? — запитав Морква.

— Я ж сказав, там повно тролів… Дрімучі… — почав було Колон, але вчасно отямився. — Жартую, — додав він.

— Дуже добре, — сказав Морква. — Усі за мною.

Гомін притих, коли міліція пропрямувала, проскрипіла, пробігла та пройшла на кісточах кулаків повз штаб Денної сторожі.

Їм перекрила шлях пара дуже великих тролів. Натовп дивився у тиші. Натовп очікував.

«Щосекунди, — подумав Колон, — хтось може щось жбурнути. І тоді усім нам кінець».

Він підвів погляд. Повільно та уривчасто… біля жолобів з’являлися голови ґарґуйль. Навіть вони не хотіли проґавити добру бійку.

Морква кивнув двом тролям.

Колон помітив, що на них росли лишайники.

— Флюорит і Боксит, чи не так? — дружньо почав Морква.

Флюорит машинально кивнув. Боксит був дрімучішим, тому він просто дивився на Моркву.

— Я ж шукав саме таких добрих хлопців, як ви, — продовжував Морква.

Колон вхопив шолом, спробував сховатися в ньому, наче молюск десятого розміру намагався втиснутися у мушлю першого розміру. Боксит був схожий на лавину з ногами.

— Ви підлягаєте мобілізації, — сказав Морква.

Колон визирав з-під краю шолома.

— Зброю видасть капрал Ноббс. Молодший констебль Щебінь приведе вас до присяги, — на мить він замислився. — Ласкаво просимо до народної міліції. Пам’ятайте, у кожного молодшого констебля при собі є кийок фельдмаршала.

Тролі не ворушилися.

— Не хочу в ме… ми… міліцію, — заперечував Боксит.

— Ти природжений офіцер, я на цьому розуміюся, — намагався його підбадьорити Морква.

— Гей, ви не можете взяти їх у Сторожу! — крикнув із натовпу ґном.

— Чому? Вітаю, пане Міцноруче, — сказав Морква. — Приємно зустріти тут лідерів громад. Чому їх не можна брати до народної міліції?

Усі тролі уважно слухали. Міцнорук зрозумів, що раптом опинився у центрі уваги, а тому вагався.

— Ну… у вас є тільки один ґном, це по-перше… — почав він.

— Я ґном. За документами, — спокійно зауважив Морква.

Здавалося, що Міцнорук починав нервуватися. Весь вигляд Моркви був далекий від томських стандартів, тому часто ставав аргументом праворадикальних ґномів.

— Ти дещо завеликий, — невпевнено сказав він.

— Великий? А розмір визначає належність до ґномів? — вимагав пояснень Морква.

— Гм… так, — прошепотів Дуболом.

— Гаразд, аргумент приймається, — сказав Морква. — Це вагомий аргумент, — він оглянув натовп. — Що ж. Нам потрібні чесні, законослухняні ґноми… Ось ти…

— Я? — прокинувся якийсь необачний ґном.

— Попередні судимості є?

— Ну, не знаю… Наскільки я можу судити, зекономлена копійка — це зароблена копійка…

— Гаразд. І я візьму… ось ви двоє… і вас. Ще чотирьох ґномів, так? Більше нема на що скаржитися?

— Не хочу бути міліцією, — знову повторив Боксит, але в його тоні уже відчувалася невпевненість.

— Ти не можеш зараз піти, — сказав Щебінь. — Інакше ґноми переможуть за кількістю. Це цифри, вони переможуть.

— Я не хочу бути ніякою міліцією! — сказав ґном.

— Жижки трусяться, ага? — дражнив Дуболом.

— Що? Та як ти можеш? Я не гірший за будь-якого довбаного троля!

— Гаразд, значить, ми все вирішили, — сказав Морква, потираючи руки. — Виконувачу обов’язків констебля Дуболоме?

— Сер?

— Гей, — сказав Щебінь, — як це він раптом став повним констеблем?

— Він командує новобранцями-ґномами, — пояснив Морква. — А ти керуєш новобранцями-тролями, виконувачу обов’язків констебля Щебню.

— Я — виконувач обов’язків повного констебля, відповідальний за новобранців-тролів?

— Авжеж. А тепер, молодший констеблю Боксите, будь ласка, дай мені пройти.

Позаду Моркви Щебінь зробив великий гордий вдих.

— Не хочу бути…

— Молодший констеблю Боксит! Ти, жахливий великий тролю! Стати струнко! Салютувати, негайно! Відійти з дороги капрала Моркви! Ви, двоє тролів, сюди, швидко! Раз… два… е… три… че-тири! Зараз ви вартові! Прокляття! Не можу повірити, що бачу таких жалюгідних тролів! Звідки ти, Боксите?

— З Кусневої гори, але…

— Кусневої гори! Кусневої гори? Тільки… — Щебінь на мить подивився на пальці і сховав їх за спиною. — Із Кусневої гори спускаються тільки дві речі. Каміння… та… та… — він відчайдушно намагався мислити, — інше каміння! Боксите, ти з яких?

— Що, чорт забирай, тут відбувається?

Двері Сторожі відчинилися. Капітан Виверт вийшов із мечем у руці.

— Ви, пара дурних тролів! Прямо зараз підняти руку і повторювати трольську присягу…

— Ага, капітане, — привітався Морква. — Я прийшов поговорити.

— Капрале Моркво… Ти — справжнє нещастя, — пробурмотів Виверт. — Що за діяльність ти тут розгорнув?

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Не хочу бути…

Геп!

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Я просто випадковий перехожий, — весело сказав Морква.

— Ну, випадковий перехожий, я тут старший офіцер, і ти можеш іти до всіх чор…

— Вагомий аргумент, — сказав Морква і він дістав свій чорний блокнот. — Я усуваю вас від обов’язків.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— Що? Ти ненормальний?

— Ні, але, зі всією повагою, можу припустити, що божевільний ви. Для таких подій є правила, встановлені…

— І хто надав тобі такі повноваження? — Виверт дивився на натовп. — Га? Може, ось ця зграя озброєного непотребу? Вони тебе уповноважили?

Морква мав здивований вигляд.

— Ні. Звід законів і постанов міста Анк-Морпорка. Усе тут. Чи можете ви показати, які у вас докази проти Вуглеморда?

— Того триклятого троля? Та він троль!

— І?

Виверт озирнувся.

— Знаєш, я не зобов’язаний говорити з тобою перед усім цим набродом.

— Власне кажучи, за правилами зобов’язані. Ось чому це називається доказами. Це означає «те, що доводить певний факт…». Ви повинні довести його провину.

— Слухай! — прошипів Виверт, схилившись до Моркви. — Він троль. Хоч у чомусь, але він винен. Вони всі в чомусь винні!

Морква яскраво посміхнувся.

Колон упізнав цю посмішку. Коли Морква так посміхався, то, здавалося, його обличчя ставало восковим і починало блищати.

— І через це ви його заарештували?

— Саме так!

— О. Розумію. Я тепер розумію.

Морква повернувся.

— Я не знаю, що ти тут… — почав Виверт.

Люди навряд чи помітили Морквині рухи. Лише якийсь розмитий силует, звук, наче на підлогу впустили кусок м’яса, і капітан уже лежав на бруківці.

У дверях обережно з’явилися пару членів Денної сторожі.

Нарешті всі усвідомили гуркіт. Ноббі крутив над головою моргенштерн. Шпичаста куля свистіла на кінці ланцюга. Однак шпичаста куля була дуже важкою, а різниця між Ноббі та ґномом була більш формальною, ніж фактичною, і вийшло так, що Ноббі і куля почали обертатися одне навколо одного. Якщо Ноббі відпустив би кулю, то у нього з нею були б рівні шанси влучити в мішень. Жодна з перспектив не була приємною.

— Ноббі, припини це, — прошипів Колон, — не думаю, що чинитимуть спротив…

— Фреде, я не можу зупинитися!

Морква облизав кулака.

— Сержанте, як гадаєте, це підпадає під поняття «мінімально необхідної сили»? — запитав він. Здавалося, він щиро хвилювався.

— Фреде! Фреде! Що мені робити?

Ноббі перетворювався у налякану розмитість. Якщо розгойдати шпичасту кулю на ланцюгу, єдиний можливий варіант — продовжувати рух. Зупинка забезпечить лише цікаву, але коротку демонстрацію спіралі в дії.

— Він же дихає? — замислився Колон.

— О, так. Я не сильно вдарив.

— Значить, звучить досить мінімально, сер, — констатував Колон.

— Фре-е-е-еде-е!

Коли моргенштерн знову пролетів понад ним, Морква наче ненароком простягнув руку і спіймав його за ланцюг. Потім кинув його в стіну, де той успішно застряг.

— Гей, ви всі у штабі Сторожі, — сказав він, — виходьте.

Вийшло п’ятеро чоловіків. Вони обережно обступили свого вже переконаного капітана.

— Добре. Тепер ідіть і приведіть сюди Вутлеморда.

— Ем… Капрале Моркво, він трохи не в гуморі.

— Виною те, що його прикували до підлоги, — додав черговий охоронець.

— Отже, — сказав Морква. — Зараз час його відкувати, — чоловіки нервово переставляли ноги, можливо, пам’ятаючи старе прислів’я, яке дуже добре підходило до цього випадку[26]. Морква кивнув. — Ви не мусите його звільняти, але, може, вам варто трохи відпочити? — сказав він.

— У цю пору року дуже радять відвідувати Квірм, — ввічливо втрутився сержант Колон. — Подивитися на квітковий годинник.

— Ем… Ну раз ви вже згадали, я можу взяти кілька днів у зв’язку з хворобою, — сказав один із них.

— Якщо ще тут трохи побудеш, вона настане швидше, — сказав Морква.

Вартові Денної сторожі зникли так швидко, як дозволяла пристойність. Натовп навряд чи приділив їм хоч крихітку уваги. За Морквою спостерігати було в рази цікавіше.

— Правильно, — сказав Морква. — Щебню, візьми своїх людей і приведи в’язня.

— Не розумію, чому… — почав якийсь ґном.

— Ану заткнися, бридке створіння, — крикнув Щебінь, сп’янівши від влади.

Слова впали, наче лезо гільйотини.

У натовпі кілька вузлуватих рук стиснули руків’я прихованої під одягом зброї.

Усі дивилися на Моркву.

«Це було дуже дивно, — пізніше згадував Колон. — Усі дивилися саме на Моркву».

Гаспод нюхав ніжку вуличного ліхтаря.

— Трилапий Шеп знову захворів, — сказав він, — старий Віллі Малько повернувся до міста.

Для собаки добре розміщений стовп або ліхтар — це соціальний календар.

— Де ми? — запитала Анґва. Слідувати за запахом Старого Тхора Рона ставало все важче, оскільки він перемішувався з десятками інших.

— Десь у районі Затінків, — сказав Гаспод. — Здається, десь у Любчиковому провулку. Впізнаю запах, — він понюхав землю. — А ось і він, наш маленький…

— Гей-гей, кого я бачу! Друзяка Гаспод!

Це був глибокий хрипкий голос, наче шепіт, у який кинули жменьку піску. Джерело шепоту ховалося десь у провулку.

— А ти тут із подружкою? Ти ба, краля…

Почулося хихотіння.

— Так, — сказав Гаспод. — Ух. Привіт, народ.

З провулка вийшли дві собаки. Вони були величезні. Породу не визначив би навіть досвідчений кінолог. Один із них був чорним, як смола, і скидався на покруч пітбультер’єра та м’ясорубки. Другий… другий був схожий на собаку, якого майже напевне звали Мужик. І верхній, і нижній набір ікол у нього бути настільки великими, що він, здавалося, дивився на світ крізь решітки. Він також мав криві лапи, однак зробити йому зауваження з цього приводу було б якщо не смертельною, то точно серйозною помилкою, яка обов’язково відобразиться на зовнішності.

Гаспод нервово завихляв хвостом.

— Це мої приятелі Чорний Роджер і…

— Мужик? — припустила Анґва.

— Як ти дізналася?

— Просто здогадка, — відповіла вона.

Двоє великих псів рухалися навколо них таким чином, що вони постійно перебували по обидва боки.

— Ну, що ж, добре, — сказав Чорний Роджер. — То хто це?

— Анґва, — відрекомендував Гаспод. — Вона…

— Вовкодав, — якомога приязніше сказала Анґва.

Дві собаки жадібно крокували навколо.

— Великий Фідо знає про неї? — поцікавився Чорний Роджер.

— Я збирався… — почав Гаспод.

— Ну, раз так, — сказав Чорний Роджер, — думаю, ти не проти трохи з нами розважитися. Сьогодні якраз вечір гільдії.

— Звичайно, звичайно, — сказав Гаспод. — Без проблем.

«Звичайно, я можу впоратися з одним із них, — подумала Анґва. — Але не з обома одночасно».

Природа вовкодава полягала в тому, що ця тварина мала такі спритні щелепи, що могла вмить вирвати в людини яремну вену. Це була улюблена забавка її батька, яка дуже дратувала її матір, особливо коли він робив це натщесерце.

Але Анґва ніколи цього не хотіла. Їй була більше до вподоби вегетаріанська дієта.

— Хеллоу, — проскрипів Мужик прямо їй у вухо.

— Нічого не бійся, — шепотів Гаспод. — Ми з Великим Фідо… ми нерозлий…

— Що ти намагаєшся зробити? Схрестити кігті? Не знала, що собаки так можуть.

— Не можемо, — жалюгідно простогнав Гаспод.

Із тіні з’являлися інші собаки. Парочку наполовину вели, наполовину тягли провулками, які нагадували навіть не провулки, а якісь випадкові прогалини між стінами. Зрештою, вони зупинилися на відкритій місцевості, яка більше була схожа на велику світлову шахту. В одному з її кутів стояла надзвичайно велика бочка, на якій серед іншого мотлоху ледь-ледь можна було впізнати стару ковдру. Навколо конструкції зібралися різноманітні собаки. Вони чогось чекали. Деякі з них мали лише одне око, деякі — лише одне вухо, у всіх були рубці, і у всіх — зуби.

— Ви, — сказав Чорний Роджер, — чекайте тут.

— І не намагайшя тікати, — додав Мужик, — неприємно, я б шкажав, коли жують твої кишки.

Анґва опустила голову до рівня Гаспода. Маленький пес тремтів.

— І куди це ти мене привів? — гарчала вона. — Це Гільдія собак чи що? Купа бродячих собак?

— Тс-с-с-с! Не кажи так! Вони не бродячі. О, лихо, — Гаспод озирнувся. — До гільдії не беруть усіх підряд. Звичайно, ні. Це собаки, які були… — він знову перейшов на шепіт, — е-е-е… поганими псами.

— Погані пси?

— Поганий пес. Неслухняний хлопчик. Ану всип йому.

— Поганий пес, — пробурмотів Гаспод, мов якусь жахливу молитву. — Кожен собака тут, так, кожен собака… утікач. Утік від свого колишнього власника.

— Ото й усі справи?

— Усі? Усі? Ну. Звичайно. Ти не зовсім собака. Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, що це таке. Але Великий Фідо… він сказав їм: «Скиньте свої тісні нашийники, — сказав він. — Кусайте руку, яка вас годує. Підніміться і вийте». Він дав їм гордість, — пояснював Гаспод голосом, який був сумішшю страху та захоплення. — Він сказав їм: «Будь-який собака, не вільний духом, — це мертвий собака». Минулого тижня він розірвав добермана просто за те, що той вертів хвостом до перехожого.

Анґва подивилася на інших собак. Всі вони були, м’яко кажучи, недоглянуті. Всі вони також дивним чином були не схожі на собак. Серед них був невеличкий білий пудель, на якому ще промальовувалися сліди витонченої стрижки. На його плечі досі висіли клапті від собачого жилета. Але всі ці собаки не бігали, як навіжені, і не сварилися. Всіх їх поєднував однаковий цілеспрямований погляд, який вона бачила і раніше, але не у собак.

Гаспод явно тремтів. Анґва прослизнула до пуделя. Під брудною шерстю вона розгледіла нашийник із діамантами.

— Цей Великий Фідо, — цікавилася вона, — він якийсь вовк чи що?

— У духовному відношенні всі собаки є вовками, — сказав пудель, — але вони були цинічно і жорстоко відмежовані від своєї справжньої долі маніпуляціями так званого людства.

Звучало, як цитата.

— Так сказав Великий Фідо? — ризикнула Анґва.

Пудель повернув голову. Вперше вона побачила його очі. Вони були червоними і світилися від божевілля. Все, що має подібні очі, може вбити кого завгодно, бо божевілля, справжнє божевілля, може пробити кулаком навіть найтовщу дошку.

— Так, — сказав Великий Фідо.

Він був нормальним собакою. Просив ласощі, качався на спині, сідав за командою, приносив палку. Щовечора його виводили на прогулянку.

У його історії не було раптового спалаху світла. Одного разу він просто лежав у своєму кошику і думав про своє ім’я (а тоді його звали просто Фідо). І він думав про свій кошик, на якому було написано «Фідо». Він думав про свою ковдру, на якій було написано «Фідо», і про миску, на якій було написано «Фідо», однак головне — він думав про свій нашийник, на якому було написано «Фідо», і щось десь глибоко в його мозку почало «клацати», і він з’їв свою ковдру, покусав свого господаря і вискочив через кухонне вікно. Уже надворі лабрадор, у чотири рази більший за Фідо, спробував похихикати з його коміра, і вже через тридцять секунд тікав, завиваючи від болю.

І це було лише початком.

Ієрархія собак була простою справою. Фідо просто розпитував навколо зазвичай приглушеним голосом, бо завжди тримав у щелепах чиюсь лапу, поки не знайшов лідера найбільшої банди диких собак у місті. Місцеві — тобто собаки — досі говорять про битву між Фідо та Скаженим Гавтаєм Артуром, ротвейлером з одним оком та дуже поганою вдачею. Але більшість тварин не борються до смерті, лише до очевидної поразки, а Фідо перемогти було неможливо, бо він був крихітною блискавичною смугою жорстокості у нашийнику. Він висів на боках Скаженого Гавтая Артура, поки бідолашний не поступився, і тоді, на його неабиякий подив, Фідо взяв і убив його. Щось із цим собакою було не так — ти міг перемолоти його у м’ясорубці, але навіть його рештки відмовлялися здаватися. І навіть до фаршу з Фідо краще не повертатися спиною.

Тому що у Фідо була мрія.

— Якісь проблеми? — спитав Морква.

— Отой троль образив цього ґнома, — сказав ґном Міцнорук.

— Я чув, як виконувач обов’язків констебля Щебінь віддавав наказ молодшому констеблю… Ґрольфу Піжамі… — сказав Морква. — Щось не так?

— Він троль!

— І що?

— Він образив ґнома!

— Наказ — це такий військовий термін, — пояснив сержант Колон.

— А цей клятий троль сьогодні врятував моє життя, — крикнув Дуболом.

— Чого це?

— Чого це? Чого це? Тому що це моє життя, ось чого це! Так вийшло, що я дуже до нього прив’язався!

— Я мав на увазі не…

— Просто стули пельку, Аббо Міцноруче! Що ти можеш знати про нашу військову справу, цивільний! Чому ти такий дурний? От зараза! Я занадто короткий для всього цього лайна!

У дверях нависла тінь. Вуглеморд зараз був майже повністю горизонтальною формою, темною масою із ліній руйнування і рівних поверхонь. Його червоні очі підозріло блищали.

— І ви відпускаєте ось це! — простогнав ґном із натовпу.

— Ми не маємо причин тримати його під арештом, — сказав Морква. — Той, хто вбив пана Клевця, був досить малим, щоб проникнути через дверний отвір майстерні ґнома. Троль не міг цього зробити хоча б через свій розмір.

— Але всі знають, що він поганий троль! — не вщухали крики Міцнорука.

— Я в житті ніфого не зробив, — сказав Вуглеморд.

— Не можна його відпускати просто зараз, — прошипів Колон. — Вони не дадуть йому спокійно піти!

— Я в житті ніфого не зробив.

— Слушна думка. Виконувачу обов’язків констебля Щебию!

— Сер?

— Добровольцем його.

— Я в житті ніфого не зробив.

— Ви не можете цього зробити! — крикнув ґном.

— Не хочу до Сторожі, — пробурчав Вуглеморд.

Морква схилився до нього.

— Там сотня ґномів. У кожного — велика сокира, — прошепотів він.

Вуглеморд блимнув очима.

— Я доброволець.

— Виконувачу обов’язків констебля, приведіть його до присяги.

— Дозволите рекрутувати ще одного ґнома, сер? Для підтримки балансу?

— Вперед, виконувачу обов’язків констебля Дуболоме.

Морква зняв шолом і витер лоба.

— Здається, одна проблема вирішена, — сказав він.

Натовп прошивав його очима.

Він весело усміхнувся.

— Всі вільні. Всі, хто має інші справи — розходитеся, — сказав він.

— Я в житті ніфого не зробив.

— Так… але… тут така справа… — почав Міцнорук. — Якщо Клевця вбив не троль, то хто?

— Я в житті ніфого не зробив.

— Розслідування ще триває.

— То ви не знаєте!

— Але з’ясуємо.

— Справді? І коли, хотілося б і нам знати?

— Завтра.

Ґном завагався.

— Добре, отже, — сказав він з крайньою неохотою. — Завтра. Але краще, щоб це і справді було завтра.

— Гаразд, — пообіцяв Морква.

Натовп розійшовся чи принаймні трохи розвіявся. Тролі, ґноми й люди, жителі Анк-Морпорка, ніколи не прагнули покидати місце, де щойно була вистава.

Виконувач обов’язків констебля Щебінь, настільки роздуваючи груди від гордості, що суглоби на його руках ледь торкалися землі, оглядав свої війська.

— Слухати мене, дурні тролі!

Він зробив паузу, і наступна думка одразу посіла своє місце.

— Слухайте мене дуже уважно! Тепер ви у Сторожі! Це перспективна кар’єра! — сказав Щебінь. — Я виконував свій обов’язок лише десять хвилин і вже отримав підвищення! Це — чудові перспективи отримати престижну роботу у місті! Ось ваш кийок із гвіздком. Їсти ним! Спати на ньому! Коли Щебінь каже: «Стрибати!» — то ви питаєте… «Якого кольору?» Все будемо робити за числами. А я знаю багато числів.

— Я в житті ніфого не зробив.

— Вуглеморде, час розумнішати. У твоєму рюкзаку ґудзики з мундира фельдмаршала!

— Ніфого не брав.

— Зараз же йди і зроби мені тридцять два! Ні! Краще зроби шістдесят чотири!

Сержант Колон потирав перенісся. «Ми живі, — подумав він. — Троль образив ґнома перед натовпом ґномів. Вуглеморд… так, Вуглеморд… порівняно з ним, Щебінь — мале дитя… Вуглеморд вільний і навіть тепер вартовий. Морква натовк пику писок Майонезові. Морква сказав, що ми все з’ясуємо до завтра, а вже темно. Але ми досі живі. Капрал Морква — божевільний».

Гавкайте на них, собаки! Від цієї спеки ми всі втрачаємо розум.

Анґва слухала, як виють інші собаки, і думала про вовків.

Вона кілька разів бігала зі зграєю вовків, тому багато про них знала. Ці собаки не були вовками. Вовки взагалі були мирними і досить простими істотами. Взагалі вожак зграї був схожий на Моркву. Морква так же гармоніював із містом, як міг би гармоніювати і з густими лісами.

Собаки розумніші за вовків. Вовкам не потрібен розум. У них є інші засоби для виживання. Але собаки… розумом їх наділили люди, хотіли вони цього чи ні. Вони, звичайно, жорстокіші за вовків. Цим їх також наділили люди.

Великий Фідо перетворив свою групу бродячих псів у те, що, як міг подумати невіглас, було вовчою зграєю. Своєрідна пухнаста машина для вбивства.

Вона озирнулася.

Великі собаки, маленькі собаки, товсті собаки, худі собаки. Вони всі дивилися на пуделя, що говорив, і їхні очі мерехтіли божевільним світлом.

Про Долю.

Про Дисципліну.

Про Природну Перевагу Собачої Раси. Про Вовків. Тільки Великий Фідо розумів вовків не так, як їх розуміла Анґва. У мріях Великого Фідо вони були більшими, жорстокішими, мудрішими. Вони були Царями Лісу, Нічними Жахіттями. Вони мали величні імена, наприклад, Блискавичне Ікло або Срібний Бік. Кожен собака мріяв стати вовком.

Великий Фідо схвалив кандидатуру Анґви. Він сказав, що вона дуже схожа на вовка.

Усі вони, наче в трансі, слухали маленького пса, який час від часу псував повітря від напруження та захвату, розповідаючи їм, що природа задумувала собак значно більшими. Анґва з радістю посміялася б з усього цього, однак вона не була певна, що залишиться після такого живою.

Тим паче, потім вона побачила, що сталося з маленьким дворовим песиком, який більше був схожий на щура, аніж на собаку, і якого пара тер’єрів виволокла прямо в центр кола, звинувачуючи в тому, що він приніс людині палку. Такого зі своїми браттями не робили навіть вовки. У вовків не було свого зводу правил. Вони були не потрібні. Для того, щоб бути вовками, вовкам не потрібні правила.

Коли страта закінчилася, вона озирнулася і побачила, що Гаспод сидів у кутку і намагався бути непомітним.

— Якщо ми зараз втечемо, вони будуть нас переслідувати? — спитала вона.

— Навряд чи. Зустріч закінчено.

— Тоді побігли?

Вони поважно зайшли у провулок і, переконавшись, що їх не помітили, щодуху помчалися геть.

— Чорти б його побрали! — вилаялася Анґва, коли від натовпу собак їх відділяло не менше пари провулків. — Він що, скажений?

— Ні, скажений — це коли в тебе піна з рота йде, — сказав Гаспод. — А він безумний. Це коли піна йде з мозку.

— Вся та чортівня про вовків…

— Як на мене, собака має право мріяти, — сказав Гаспод.

— Але вовки взагалі не такі! Вони навіть не мають імен!

— У кожного є ім’я.

— У вовків немає. Навіщо вовку ім’я? Вовк знає, хто він, і знає, ким є решта його зграї. Це все… образ. Запах, відчуття, форма. Вовки навіть не мають слова на позначення вовка як виду! У них все не так. Імена — це людське.

— Собаки мають імена. У мене є ім’я. Гаспод. Це моє ім’я. Так мене звуть, — похмуро сказав Гаспод.

— Ну… Я не можу пояснити чому, — сказала Анґва. — Але у вовків немає імен.

Високо на небі, чорному, як чашка кави, яка геть не була чорною, висів місяць.

Його світло перетворило місто на мережу срібних ліній та тіней.

Колись Вежа мистецтв була центром міста, але міста зазвичай поволі мігрують, і центр Анк-Морпорка тепер був за кілька сотень ярдів від неї. Хоча вежа все ще височіла над містом; її чорний силует вимальовувався у вечірньому небі, намагаючись бути чорнішим, ніж це могла забезпечити звичайна тінь.

Навряд чи хтось звертав особливу увагу на Вежу мистецтв. Вона завжди була там. Вона просто є. Люди майже ніколи не дивляться на звичні речі.

Почувся слабкий дзвін металу об камінь. Якщо б ви наблизилися до вежі і подивилися на чітко визначене місце, то на якусь мить вам здалося б, що на її вершину повільно рухається щось іще чорніше за темряву.

На мить місячне світло освітило тоненьку металеву трубку, перекинуту через спину чорної фігури. Потім вона знову прослизнула в тінь, продовжуючи підніматися вгору.

Вікно було зачинене зсередини.

— Але вона завжди залишає його відчиненим, — проскиглила Анґва.

— Напевне, сьогодні вирішила зачинити, — сказав Гаспод. — Навколо багато дивних людей.

— Вона знається на дивних людях, — сказала Анґва. — Більшість з них живе в її будинку!

— Тобі просто треба обернутися людиною і розбити вікно.

— Я не можу цього зробити! Я ж буду абсолютно голою!

— Так ти і зараз абсолютно гола. Яка різниця?

— Зараз я не у людській подобі! Різниця є!

— Я ніколи в житті нічого не одягав. Особисто мене це ніколи не турбувало.

— Штаб Сторожі, — пробурмотіла Анґва. — У штабі Сторожі повинно щось бути. Принаймні запасна кольчуга. Шматок тканини чи що завгодно. І двері завжди погано зачинені. Туди!

Вона побігла, і Гаспод зі скавулінням потрюхикав за нею.

Хтось співав.

— Дідько! — сказав Гаспод. — Лишень поглянь на це.

Повз них промарширувало (якщо це можна так назвати) четверо вартових. Двоє ґномів, двоє тролів. Анґва упізнала Щебня.

— Довший крок! Частіший крок! Найгірші новобранці, яких я тільки бачив! Ноги піднімайте!

— Я в житті ніфого не зробив.

— Ось і час зробити хоч фось у своєму жалюгідному житті, молодший констеблю Вуглеморд! Такі порядки у Сторожі!

Загін повернув за ріг.

— Що відбувається? — здивувалася Анґва.

— Гадки не маю. Я міг би дізнатися більше, але жоден з них не зупинився відлити.

Навколо штабу Сторожі у Псевдополь-Ярді зібрався невеликий натовп. Вони, здавалося, також були вартовими. Сержант Колон стояв під мерехтливою лампою, щось писав у блокноті і розмовляв з маленьким чоловічком із великими вусами.

— Ім’я?

— СІЛАС! СКРУТНОЖИТ!

— А ти часом не міський оповісник?

— ТАК, ЦЕ Я!

— Гаразд. Королівський шилінг йому. Виконувачу обов’язки констебля Дуболоме, приймай до загону.

— А ХТО ТАКИЙ ВИКОНУВАЧ ОБОВ’ЯЗКІВ КОНСТЕБЛЯ Дуболом? — запитав Скрутножит.