Геть.

— Перепрошую? — щиро здивувався Морква.

— Не ви. Собака.

Морква озирнувся.

— Він? Він тобі заважає? Він хороший хлопчик!

— Гав-гав, печиво.

Морква автоматично помацав кишені.

— Бачиш? — сказав Гаспод. — Він простий як двері. Ти ж згодна?

— У ґномські забігайлівки пускають з собаками? — спитала Анґва.

— Ні, — відповів їй Морква.

— Трясця, — вилаявся Гаспод.

— Справді? Мені підходить, — сказала Анґва. — Ходімо.

— Вегетаріанка? — пробурмотів Гаспод, кульгаючи за ними. — Брехуха.

— Мовчати.

— Перепрошую? — знову здивувався Морква.

— Вибачте, подумала вголос.


Подушка Ваймза була холодною і твердою. Він обережно її помацав. Вона була такою холодною і важкою, бо була не подушкою, а столом. Його щока, схоже, до нього прилипла, і він намагався не думати, що то за клейка субстанція їх поєднала.

Він навіть не встиг зняти свою кольчугу.

Але йому вдалося відклеїти одне око.

Він писав у своєму зошиті. Намагався все розставити на свої місця. А потім заснув прямо за столом.

Котра година? Немає часу відновлювати всю картину. Він прочитав:


Викрадено з Гільдії найманців:

ружжо —> убито Клевця.

Запах феєрверків. Шматок свинцю.

Алхімічні Символи. 2-ге тіло в річці. Клоун.

Де його червоний ніс? Ружжо.


Його погляд застиг на папірці з закарлючками.

«Я на правильному шляху, — подумав він. — Не важливо знати, куди цей шлях веде. Треба просто ним іти. Якщо придивитися, завжди можна виявити злочин. Тут явно видно руку найманців.

Іти за кожною підказкою. Перевіряти кожну деталь. Копати, копати.

Їсти хочу».

Він встав на ноги, похитався і подивився на своє обличчя в тріснуте дзеркало над чашею для вмивання.

Події попереднього дня відфільтровувалися через брудну марлю пам’яті. Центральну позицію займало обличчя лорда Ветінарі. Сама думка про нього розгнівала Ваймза.


Просто чудово! Він наказав Ваймзу припинити розслідування крадіжки з…

Ваймз витріщився на своє зображення у дзеркалі.

…Щось вкололо його у вухо і розбило дзеркало.

Миттєво Ваймз перевів свій пильний погляд на новий отвір у штукатурці, оточений залишками дзеркальної рами. Навколо нього уламки скла дзвеніли по підлозі.

Ваймз застиг на місці.

Потім його ноги, дійшовши до висновку, що мозок перебуває в іншому місці, кинули решту тіла на підлогу.

На столі також задзвеніло. Вибухнула недопита пляшка «Обіймиведмедя». Ваймз навіть не міг згадати, коли її купував.

Він доповз до вікна і нарешті випростався.

У його свідомості спливали образи. Мертвий ґном. Отвір у стіні…

Думка, здавалося, зароджувалася в його спинному мозку і лише потім поширювалася до головного: стіни були з дерева та штукатурки, та ще й старі; якщо постаратися, їх можна проколупати пальцем. Щодо шматка свинцю…

Він встиг стрибнути на підлогу саме в той момент, коли у стіні біля колишнього дзеркала з’явився новий отвір, що дивовижним чином збігався за діаметром з отворами, уже пробитими у стіні біля вікна. Повітря заповнив пил від штукатурки.

Його арбалет стояв притулений до стіни. Стріляти з нього Ваймз не вмів. А хто взагалі вмів? Наводиш на мішень і стріляєш. Він підтягнув його до себе, перекотився на спину, уперся ногою в скобу і з силою потягнув тятиву доти, доки щось клацнуло, і тятива стала на місце.

Потім він перекотився, підвівся на одне коліно і вклав у жолоб стрілу.

Це точно була баліста, не що інше. Мала бути. Можливо, навіть розміром з дорослого троля. Хтось затягнув її на дах оперного театру чи навіть вище…

«Вогонь на себе, вогонь на себе… — він підхопив шолом і начепив його на кінець наступної стріли. — Що потрібно зробити — присісти під вікном і…»

Він на мить замислився. Потім перекотився по підлозі у той кут кімнати, де стояла жердина з гаком на кінці. Колись її використовували, щоб відчиняти вікна на верхніх поверхах, а тепер вона іржавіла у кутку.

Він закріпив шолом на кінці жердини, сам втиснувся у кут, а жердину всіма силами поставив таким чином, щоб шолом визирав над підвіконням, і…

Джбунь.

Тріски розлетілися саме з тієї точки, де зараз повинна була відчувати значні незручності людина, яка тримає шолом на жердині.

Ваймз усміхнувся. Хтось намагався його вбити, і це змусило його почувати себе живішим, аніж останні декілька днів.

І вони були не такі розумні, як Ваймз. Завжди варто сподіватися, що ваш потенційний убивця буде саме таким.

Він турнув жердину, підняв арбалет, прокотився повз вікно, вистрілив у невиразну форму на даху оперного театру навпроти, сподіваючись, що арбалетна стріла може подолати таку відстань, перестрибнув через усю кімнату і рвонув ручку дверей. Коли він вибігав, щось зі свистом розтрощило одвірок.

Він біг задніми сходами, через двері, дах туалету, провулок Суглобний, вгору задніми сходами ретрофренолога Зорго[15], вмить удерся до операційної і скочив до вікна.

Зорго та його пацієнт здивовано на нього глянули.

На даху опери не було нікого. Ваймз озирнувся і зустрівся з парою спантеличених поглядів.

— Доброго ранку, капітане Ваймзе, — сказав ретрофренолог, його масивна рука досі тримала молот у повітрі.

Ваймз якось дивно, маніакально посміхнувся.

— Просто мені здалося, — почав він, видумуючи історію на ходу, — що на даху сидить цікавий рідкісний метелик.

Троль і пацієнт ввічливо дивилися повз нього.

— Поки біг сюди, метелик, певно, вже полетів, — засмучено сказав Ваймз.

Він підійшов до дверей.

— Вибачте, що потурбував, — сказав він і пішов геть.

Пацієнт Зорго з цікавістю спостерігав за ним, доки той не зник з поля зору.

— Здається, у нього був арбалет, — сказав він врешті-решт. — Дивно. Він погнався за цікавим рідкісним метеликом з арбалетом.

Зорго знову налаштував накладену на лисину пацієнта сітку бажаних нерівностей.

— Хтозна, — сказав він, — може, Ваймз бореться з метеликами, які, за чутками, створюють усі ті урагани, — він знову підхопив молот. — Що формуємо сьогодні? Рішучість, так?

— Так. Ні. Можливо.

— Точно, трохи рішучості не зашкодить, — Зорго прицілився. — Буде, — сказав він з абсолютною впевненістю, — не дуже боляче.


Це була більше, ніж просто забігайлівка. Для ґномів це був своєрідний будинок культури. Коли Анґва увійшла, згинаючись майже вдвічі, голоси затихли, але, коли слідом за нею увійшов Морква, гомін відновився та став навіть ще гучнішим, хоча жартів стало менше. Капрал весело привітався з гостями закладу.

Потім він обережно прибрав два стільці. Якщо сидіти на підлозі, то можна було згинатися трохи менше.

— Дуже… миле місце, — сказала Анґва. — Етнічне.

— Я досить часто тут буваю, — сказав Морква. — Годують добре і, звичайно, тут зручно тримати вуха насторожі.

— Щодо останнього сумніваюся, — розсміялася Анґва.

— Перепрошую?

— Ну, я маю на увазі, вуха… вони ж у вас… колінами закриті…

Вона відчувала, що з кожним словом прірва між ними стає все ширшою.

Галас знову припинився.

— Е-е, — почав Морква, невпинно на неї дивлячись. — Як би пояснити… Тут говорять мовою ґномів… але слухають мовою людей.

— Вибачте.

Морква усміхнувся, а потім кивнув кухару за прилавком і голосно прокашлявся.

— Здається, у мене десь була цукерка від кашлю, — почала Анґва.

— Я замовив сніданок, — сказав Морква.

— Ви знаєте меню напам’ять?

— О, так. Тим паче, воно є на стіні.

Анґва повернулася і знову подивилася на те, що на перший погляд мало вигляд випадкових подряпин на стіні.

— Це оґґська мова, — сказав Морква. — Стародавнє і поетичне рунічне письмо, походження якого втрачено в туманах часу, але, як вважається, його винайдено ще до появи наших богів.

— Дивина! І що там написано?

Морква цього разу справді прокашлявся.


Овочевий салат, яйце, боби, щур — 12 центів.

Овочевий салат, щур, смажені хлібці — 10 центів.

Вершковий сир, щур — 9 центів.

Щур, квасоля — 8 центів.

Щур, кетчуп — 7 центів.

Щур — 4 центи.


— А чому кетчуп коштує майже стільки, як і щур? — поцікавилася Анґва.

— А ти пробувала щура без кетчупу? — сказав Морква. — Я замовив нам смажені хлібці. Ти коли-небудь куштувала ґомські смажені хлібці?

— Ні.

— Їх потрібно скуштувати хоч раз у житті, — сказав Морква. Він, здається, обдумував сказане. — У більшості людей саме так і виходить, — додав він[16].


Через три з половиною хвилини після пробудження капітан Семюел Ваймз, вартовий Нічної сторожі, робив останні кроки сходами, що вели на дах міського оперного театру, жадібно хапаючи повітря, але не витримав і виблював, одночасно вивергаючи нотки трагедії і комедії.

Потім він притулився до стіни, байдуже розмахуючи перед собою арбалетом.

На даху більше нікого не було. Була лише дахівка, що жадібно вбирала в себе ранкове сонячне світло. Рухатися далі було вже надто спекотно.

Коли йому стало трошки легше, капітан понишпорив між димоходів та маленьких віконець. Він знайшов лише десятки місць, де можна спуститися вниз, і тисячу місць, де можна сховатися.

Звідси він добре бачив свою кімнату. Цікаво, що він міг бачити кімнати більшості жителів міста.

Баліста… та ні…

Що ж, добре. Принаймні десь повинні бути свідки.

Він підійшов до краю даху і визирнув.

— Агов, унизу! — привітно крикнув він. Він моргнув. Внизу було ще шість поверхів — не найкращий вид для щойно спустошеного шлунку.

— Ем… Ти не могла б підійти ближче? — попросив капітан.

— Араз…

Ваймз зупинився. Камені заскрипіли, і ґарґуйля почала наполегливо підніматися наверх, рухаючись, як персонаж дешевої лялькової анімації.

Він небагато знав про ґарґуйль. Морква якось казав, що це, як не дивно, міський вид тролів, який розвинувся у симбіозі з жолобами, і він захоплювався тим, як вони збирали стічну воду через вуха і випускали через дрібні сита в роті. Вони, мабуть, були найдивнішим видом у Дискосвіті[17]. Птахи переважно не гніздилися на будівлях, колонізованих ґарґуйлями, а кажани переважно облітали їх якомога далі.

— Як тебе звати?

— Арниза-е-Одвейська.

Губи Ваймза рухалися, коли він подумки додавав усі ті звуки, які пропустила істота, що не вміла повністю стуляти рота. Карниза-де-Бродвейська. Ім’я ґарґуйлі завжди було тісно пов’язане з місцем її проживання, чи краще сказати, розташування.

— Ну що ж, Карнизо, — сказав він, — ти знаєш, хто я?

— І, — похмуро сказала ґарґуйля.

Ваймз кивнув. Це створіння сидить тут, пропускаючи через вуха воду або комах (коли дощу немає). Невелике в таких осіб коло спілкування. Навіть у прищів діяльність передбачає більше соціальних контактів.

— Я капітан Ваймз, Нічна сторожа.

Ґарґуйля нагострила свої величезні вуха.

— Ер. О и аєш ана Оркву?

Ваймз знову напружився, щоб перекласти це. Він блимнув оком.

— Ти знаєш капрала Моркву?

— О, Ерр. Уссі ають Оркву.

Ваймз пирхнув. «Я тут виріс, — подумав він, — і, коли я йду вулицею, всі говорять: „А це що за похмурий телепень?“ Морква тут кілька місяців, і всі його знають. І він усіх знає. Та ще й усім подобається. Мене би це дратувало, якби він і правда не був таким схильним подобатися».

— Живучи тут, — сказав Ваймз, добряче зацікавившись, незважаючи на більш нагальні питання, що роїлися в його свідомості, — звідки ти знаєш Оркву… Моркву?

— Ін іноді ихо-ить юи, ово-ить ами.

— Авді?

— Ак.

— А ще хтось приходив сюди? Буквально щойно.

— Ак.

— Ти бачила, хто це був?

— І. Ін ускав тут ейєр-ерки. А отім обіг а О-о-ер-о-у у-ицю.

«Олофернова вулиця, — переклав Ваймз. — Тож злочинець, ким би він не був, утік уже далеко».

— У й-ого ула алка, — уже добровільно продовжила Карниза. — Алка, ейєр-ерк.

— Що?

— Ейєр-ерк. У ж о! А-ах! Ух! А-ам! Окети! А-ах!

— А, феєрверк!

— Ак, ін!

— Палка-феєрверк? Наче… палка-ракетниця?

— О, йо-оп! Алка, и ці-ишся, а алка ро-ить А-АХ!

— Ти цілишся, і палка робить БАБАХ?

— Ак.

Ваймз почухав голову. Наче робота чаклунів. Але вони не робили бабах. Принаймні навмисне.

— Гаразд… дякую, — сказав він. — И уже о-омогла.

Він повернувся назад до сходів.

Хтось намагався його вбити.

А Патрицій застерігав його від розслідування крадіжки з Гільдії найманців. «Крадіжка», — подумав він.

До цього часу Ваймз навіть не був упевнений, що сталася крадіжка.

До того ж не варто забувати про закони випадковості. У роботі вартових вони відіграють набагато більшу роль, ніж хотілося б. На кожне вбивство, яке розкривалося ретельним дослідженням відбитка взуття або недопалка сигари, сотня не розкривалася взагалі, тому що вітер невчасно зірвав листя з дерева, або тієї ночі не було дощу. Тож багато злочинів розслідуються методом вдалого збігу обставин — то могла бути випадкова зупинка автомобіля, підслухана розмова, особа відповідного походження, яка опинилася на відстані п’яти миль від місця злочину без алібі…

Навіть Ваймз знав про закони випадковості.

Його чобіт вдарився об щось металеве.


— А тут розташована, — сказав капрал Морква, — знаменита тріумфальна арка, зведена на честь Кришрізької битви. Здається, ми в ній перемогли. На арці представлено статуї близько дев’яноста відомих солдатів. Монумент врешті-решт.

— Краще б цей мунамент присвятили бухгалтерам, — почувся голос собаки позаду Анґви. — Це був перший у світі бій, в якому ворога переконали продати зброю.

— І де ж цей величний монумент? — спитала Анґва, все ще ігноруючи Гаспода.

— Ага. Так. У цьому й проблема, — сказав Морква. — Перепрошую. Пане Скупцю. Це пан Скупець. Державний хранитель пам’ятників. Згідно з давньою традицією, його зарплата становить один долар на рік і новий жилет кожної Вепроночі.

На табуреті, насупивши на очі капелюха, сидів старий. Він неохоче трохи зсунув капелюха, щоб роздивитися незваних гостей.

— Доброго дня, пане Моркво. Ви хочете подивитися на тріумфальну арку, так?

— Так, будь ласка, — Морква повернувся до Анґви. — На жаль, за фактичну розробку дизайну відповідав Клятий Тупак Джонсон.

Старий зрештою витяг з кишені невелику картонну коробку і шанобливо зняв кришку.

— І де ж вона?

— Прямо в коробці, — сказав Морква. — За кулькою вати.

— О.

— Боюся, що для пана Джонсона точні вимірювання були справою простолюду.

Пан Скупець закрив кришку, щоб цей величний монумент не зіпсувався від надмірного впливу сонячного світла.

— Його авторству також належить «Квірмський меморіал», «Висячі сади Анка» та «Колос Морпоркський», — сказав Морква.

— «Колос Морпоркський»? — перепитала Анґва.

Пан Скупець підняв свій худий палець:

— Ага, — сказав він. — Не кваптеся, — він помацав кишені. — Десь тут я його сховав.

— Цей Джонсон хоч раз розробив щось корисне?

— Що ж, він розробив декоративний набір для креслення для лорда Пасткуса Божевільного, — сказав Морква, коли вони пішли далі.

— І зробив усе правильно?

— Не зовсім. Хоча… ось цікавий факт: чотири сім’ї живуть у сільничці, створеній за його кресленнями, а його перчанку ми використовуємо для зберігання зерна.

Анґва усміхнулася. Цікавий факт. З Моркви просто перло цікавими фактами про Анк-Морпорк. Анґва відчувала неспокій через такі факти.

Прогулянка вулицею з Морквою була схожа на три екскурсії одночасно.

— А ось, — белькотів Морква, — Гільдія жебраків. Це найстаріша з гільдій. Мало хто це знає.

— Невже?

— Зазвичай вважається, що найстаріші — Гільдія дурнів та Гільдія найманців. Запитайте будь-кого. Вони скажуть, що «Найстаріша гільдія в Анк-Морпорку — це, звичайно, Гільдія блазнів або Гільдія найманців». Але це не так. Це зовсім молоді гільдії. А Гільдія жебраків існувала століттями.

— О, справді? — тихо мовила Анґва. За останню годину вона дізналася більше про Анк-Морпорк, ніж хотіла б знати будь-яка адекватна людина. У неї закралася підозра, що Морква до неї залицяється. Але замість звичних квітів чи шоколаду він дарує їй місто у подарунковій обгортці.

І, незважаючи на всі її найтонші інстинкти, вона відчувала ревнощі. До міста! Боги, я його знаю лише пару днів!

Причиною цього була його палка любов до міста. Здавалося, будь-якої миті він вибухне піснею на зразок «моє улюблене місто» або «я щасливий, що тут живу»; під час виконання таких пісень головним героєм усі перехожі танцюють на вулиці, дарують йому яблука і знову пускаються у танок, а десяток простолюдинок раптом синхронно демонструють дивовижні здібності до хореографії, і кожен веселий і доброзичливий, а не злісний егоїстичний убивця, яким він є насправді. Але проблема полягала в тому, що якби Морква зараз же почав пісню і пустився в танок, люди і справді до нього приєдналися б. Морква своєю харизмою міг вмовити групу кам’яних ідолів вишикуватися позаду нього і станцювати румбу.

— На головному подвір’ї є дуже цікава група стародавніх скульптур, — сказав він. — Серед них — статуя Джимі, Бога жебраків. Чудова статуя. Я тобі покажу. Вони не будуть проти.

Він постукав у двері.

— Не треба, — сказала Анґва.

— Та це не проблема…

Двері відчинилися.

Ніздрі Анґви спалахнули. Почувся запах…

Жебрак дивився на Моркву, вгору-вниз, вгору-вниз. Його рот відкрився.

— Нерівнахода Майкл, якщо я не помиляюсь? — як завжди весело і доброзичливо сказав Морква.

Двері ляснули.

— Не дуже привітно, — трохи потьмянів Морква.

— Щось смердить, чуєш? — сказав бридкий маленький голос звідкись поза Анґвою. Хоча вона не мала настрою помічати Гаспода, вона помітила, що киває. Хоча жебраки володіли цілим коктейлем запахів, другим за силою був запах страху, а найсильнішим був запах крові. Такий сильний запах, що їй захотілося скрикнути.

За дверима почулася група голосів, і двері знову відчинилися. Цього разу перед ними постав цілий натовп жебраків. Всі вони витріщалися на Моркву.

— Гаразд, ваша честь, — сказав той, кого Морква назвав Нерівнахода Майклом, — можете увійти. Звідки ви дізналися?

— Звідки ми дізналися щ… — почав Морква, але Анґва штурхнула його ліктем.

— Тут когось убили, — сказала вона.

— Хто вона? — запитав Нерівнахода Майкл.

— Молодший констебль Анґва. Вартова, — сказав Морква.

— Хар-хар, — підтакував Гаспод.

— Треба визнати, що Сторожа починає працювати оперативніше, — сказав Нерівнахода Майкл. — Ми знайшли бідолаху лише кілька хвилин тому.

Анґва відчувала, що зараз Морква розтуляє рот, щоб сказати: «Кого?» Вона знову штурхнула його ліктем.

— Краще відведи нас до нього, — сказала вона.

Він виявився…

…Якщо точно, то він виявився нею. У повній ганчір’я кімнаті на верхньому поверсі.

Анґва нахилилася над тілом, потім стала на коліна. Так принаймні було видно загиблу, а не лише ганчір’я. Звичайно, загибла не могла бути людиною. У людини зазвичай більше голови на плечах.

— Чому? — роздумувала вона. — Хто на таке здатен?

Морква повернувся до жебраків, що скупчилися біля дверей.

— Як звали загиблу?

— Петиція Невдаліс, — сказав Нерівнахода Майкл. — Вона була просто служницею королеви Моллі.

Анґва поглянула на Моркву.

— Королеви?

— Іноді вони називають головного жебрака королем або королевою, — сказав Морква. Він важко дихав.

Анґва натягнула на труп оксамитовий плащ.

— Просто служниця, — пробурмотіла вона.

Посередині підлоги було дзеркало в повний зріст, точніше, зараз стояла лише рама від дзеркала. Навколо нього блищало розбите скло. На підлозі також було скло з вікна.

Морква трохи покопався в них чоботом. На підлозі була канавка, в яку втиснулося щось металеве.

— Нерівнахода Майкле, мені потрібен цвях і щось довге, як струна, — дуже повільно і обережно сказав Морква. Він не зводив очі зі шматка металу. Здавалося, Морква готувався до того, що цей шматок зараз почне самостійно рухатися.

— Не думаю… — почав жебрак.

Морква простягнув руку, не повертаючи голови, і, без видимих зусиль, вхопив його за брудний комір.

— Струну, — повторив він, — і цвях.

— Слухаюсь, капрале.

— Решта з вас, ідіть геть, — сказала Анґва.

Вони поглянули на неї.

— Швидко! — крикнула вона, стискаючи кулаки. — І перестаньте дивитися на труп!

Жебраки зникли.

— Доведеться почекати, доки вони принесуть струну, — сказав Морква, трохи відсуваючи склянки. — Розумієте, її спочатку треба нажебрати.

Він витягнув ніж і обережно почав колупати ним дошки підлоги. Врешті-решт він розкопав шматочок металу, злегка сплюснутий через врізання у вікно, дзеркало, дошки підлоги та частини тіла. Петиції Невдаліс, які були задумані таким чином, щоб не демонструвати їх оточуючим.

Він покрутив цей шматок металу в руці.

— Анґво?

— Що?

— Звідки ти дізналася, що тут хтось помер?

— Я… у мене просто було передчуття.

Повернулися жебраки, настільки знервовані, що одну струну несли одразу вшістьох.

Морква забив цвях у рамку під розтрощеною шибкою і прикріпив до нього кінець струни. Він запхав ножа у підлогу і прикріпив до нього другий кінець струни. Потім він ліг на підлогу і прослідкував за напрямком струни.

— О боги.

— Що?

— Стріляли з даху оперного театру.

— Справді?

— Так.

— Це ж більше двохсот ярдів.

— Так.

— Гм… оце… увійшло у дубову підлогу аж на дюйм.

— Ви знали загиблу? Тобто ви були знайомі? — спитала Анґва і зашарілася.

— Не знав.

— Я думала, ви всіх знаєте.

— Вона була однією з тих, кого просто бачив на вулиці. Місто повне людей, яких можна просто бачити на вулиці.

— А навіщо взагалі жебракам слуги?

— Сонечко, невже ти думаєш, моє волосся саме себе отак гарно вкладає?

У дверях стояла примара. На її обличчі була маса болячок. У неї були бородавки, а у бородавок були власні бородавки, а у тих бородавок — власна рослинність у виді поодиноких волосинок. Здавалося, це була жінка, однак точно сказати було важко через товсті шари ганчір’я, яке вона використовувала замість одягу. Згадане нею волосся мало такий вигляд, наче за укладку відповідав ураган. Ураган із пальцями, вимазаними в патоку.

Морква випростався.

— О. Капрал Морква. Не знала, що ти тут.

Її голос став нормальним, жодних слідів ниття чи того самого жебрацького підлещування. Фігура обернулася і гупнула палицею щось у коридорі.

— Слинтяю Сідні, поганий хлопець, чому ти не сказав, що прийшов капрал Морква?

— Дай!

Фігура зайшла до кімнати.

— З тобою пришла подружка, друже Моркво?

— Молодший констебль Анґва. Анґво, це Моллі, королева жебраків.

Анґва зі здивуванням усвідомила, що вперше співрозмовника не турбує те, що у Сторожі працює жінка. Королева Моллі кивнула їй, як може кивнути одна жінка, що працює, іншій. Гільдія жебраків пишалася тим, що в ній пропонувалися рівні можливості непрацевлаштування.

— Зичу доброго здоров’ячка. Не пожертвуєш мені десять тисяч доларів на невеликий особняк?

— Ні.

— Що ж, просто питаю.

Королева Моллі торкнулася палицею плаща, яким був накритий труп.

— Знаряддя вбивства?

— Думаю, це новий вид зброї.

— Ми лише почули, як розбилося скло. Прибігли — вона вже лежить, — сказала Моллі. — Хто міг хотіти її смерті?

Морква дивився на оксамитовий плащ.

— Чия це кімната? — запитав він.

— Моя. Це моя вбиральня.

— Тоді той, хто це зробив, цілив не в неї. Моллі, вони приходили за тобою. «Хтось в ганчірках, хтось в клапотях, і лише один в оксамитовому плащі»… так у вашій Хартії написано? Офіційне вбрання головного жебрака. Вона, мабуть, не встояла та поміряла його. Той самий плащ, та сама кімната. Не та жертва.

Моллі приклала руку до рота, ризикуючи заразитися власними болячками.

— Замовлене убивство?

Морква похитав головою.

— Якось неправильно. Замовлені вбивства передбачають прямий контакт із жертвою. Так найманці проявляють свою турботу, — з гіркотою додав він.

— Що ж мені робити?

— Для початку — поховати бідолашну, — Морква знову крутив шматок металу в руках. Потім він понюхав його.

— Феєрверк, — сказав він.

— Так, — сказала Анґва.

— А що ви робитимете? — спитала королева Моллі. — Ви вартові чи ні? Що відбувається? Зробіть що-небудь!


Дуболом і Щебінь рухалися по вулиці Федри. Вулиця була утикана чинбарнями, цегляними печами та лісопилками і зазвичай не розглядалася як туристична принада, і саме тому, як підозрював Дуболом, їх відправили патрулювати саме цю вулицю, мовляв, «знайомитися з містом». Тобто їх фактично здихалися. На думку сержанта Колона, їхній вигляд порушував ідилію у Псевдополь-Ярді.

Звуків було небагато: бряжчали металеві носаки Дуболомових чобіт, а Щебневі руки гуркотіли об бруківку.

Нарешті Дуболом почав:

— Просто хочу, щоб ти знав. Мені подобається працювати з тобою не більше, ніж тобі зі мною.

— Гаразд.

— Але якщо нам доведеться об’єднатися заради важливої справи, то ми це зробимо, гаразд?

— Якої справи?

— Те, що ти не вмієш рахувати, — повна нісенітниця.

— Я знаю, що тролі вміють рахувати. Чому ти не вмієш?

— Умію!

— Скільки пальців?

Щебінь примружився.

— Два?

— Добре. А зараз?

— Два… і ще один…

— Отже, два і ще один — це…?

Щебінь почав нервуватися. Це вже були неабиякі обчислення.

— Два і ще один — три.

— Два і ще один — три.

— А зараз скільки?

— Два і два.

— Це чотири.

— Чор…тири.

— А зараз?

Дуболом показав вісім пальців.

— Два-чотири.

Дуболом був приголомшений. Він очікував числа «багато», а може, навіть «багатенно».

— Що таке два-чотири?

— Два, і два, і два, і два.

Дуболом нахилив голову набік.

— Гм, — сказав він. — Гаразд. «Два-чотири» ми називаємо «вісім».

— Вісь-їм.

— Знаєш, — сказав Дуболом, критично оглядаючи троля, — а можливо, ви не такі дурні, як здається. Це не важко. Подумаймо над цим. Тобто… Я подумаю над цим, а ти вивчи нові числа і також можеш починати думати.


Заходячи до штабу Сторожі, Ваймз гучно грюкнув дверима. Сержант Колон підняв очі від паперів на столі. Він виглядав задоволеним.

— Фреде, що відбувається?

Колон глибоко вдихнув.

— Цікаві речі, капітане. Ми з Ноббі провели дослідування в Гільдії дурнів. Я записав все, що ми з’ясували. Ось тут. Справжній рапорт.

— Чудово.

— Дивись, усе записано. Правильно. Розділові знаки і таке інше.

— Молодці.

— І коми, і всяке інше. Дивись.

— Упевнений, мені сподобається, Фреде.

— І… і Дуболом, і Щебінь також брали участь. Дуболом також підготував рапорт. Але в нього не такий охайний. Не так гарно розставлені розділові знаки, як у мене.

— Скільки я проспав?

— Шість годин.

Ваймз намагався створити ментальний простір для розуміння всього, що йому сказав Колон.

Не вийшло.

— Треба чогось поїсти, — сказав він. — Хоча б кави випити. Може, тоді світ видасться кращим.


Кожен, хто йшов того дня вулицею Федри, напевне, бачили троля та ґнома, які, скоріше за все, кричали один на одного від хвилювання.

— Два-тридцять два, і вісім, і один!

— Бачиш? Скільки цеглин у тій купі?

Пауза.

— Шістнадцять, вісім, чотири, один!

— Пам’ятаєш, що я говорив про ділення на вісім і два? Довша пауза.

— Дви…адцять-дев’ять…?

— Правильно!

— Правильно!

— Ти можеш рахувати до таких чисел!

— Я можу рахувати до таких чисел!

— Ти просто народжений рахувати до двох!

Я просто народжений рахувати до двох!

— А якщо ти можеш порахувати до двох, то можеш порахувати будь-що! І тоді світ — твій молюск!

— Мій молюск! Що таке молюск?


Анґва поспішала, намагаючись не відставати від Моркви.

— Хіба ми не повинні оглянути оперний театр? — запитала вона.

— Пізніше. Той, хто там був, уже давно втік. Спочатку треба все розповісти капітану.

— Ти думаєш, її вбили тим самим, що і Клевця?

— Так.


— Там… дев’яць птахів.

— Правильно.

— Там… один міст.

— Правильно.

— Там… чотири…надцять човнів.

— Та-а-к.

— Там… одна титяча. Три сонті. Шість-десят. Чотири цеглини.

— Добре.

— Там…

— Тепер відпочинь. А то так можна все перерахувати — і що тоді залишиться?

— Там… одна людина, біжить…

— Що? Куди?


Кава Облуди Гарґи була схожа на розплавлений свинець, але це було її позитивною якістю: коли ви випивали чашку, то відчували величезне полегшення від того, що кава нарешті закінчилася.

— Тьфу, — сказав Ваймз, — Облудо, яка ж гидюча кава.

— Дякую, — відповів Гарґа.

— За своє життя я випив багато поганої кави, але ця така, наче по язику пройшлися пилкою. Скільки ти її заварював?

— А яке сьогодні число? — поцікавився Гарґа, натираючи склянку. Він завжди їх чистив і натирав. Тільки ніхто не знав, куди потім зникали чисті склянки.

— П’ятнадцяте серпня.

— А рік?

Облуда Гарґа усміхнувся, або принаймні порухав м’язами навколо рота. Він уже багато років керував успішною забігайлівкою, завжди усміхаючись, ніколи не даючи в борг і розуміючи, що більшість його клієнтів вважають, що їжа повинна включати чотири групи харчових продуктів: цукор, крохмаль, жир та підгорілі хрусткі шматочки. Тут потрібен баланс.

— Я хочу замовити пару яєць, — сказав Ваймз, — щоб жовток був твердим, а білок був настільки рідким, що капав би, як патока. І ще бекон. Твій фірмовий бекон, весь покритий кістковими вузликами, і щоб з нього звисали шматочки жиру. І шматок смаженого хліба. Такий, що лише від його вигляду полускають усі артерії.

— Складне замовлення, — сказав Гарґа.

— Ну вчора ж у тебе вийшло. І дай мені ще трохи кави. Чорної, як північ у безмісячну ніч.

Гарґа здивувався. Це було нетипово для Ваймза.

— Це наскільки чорної? — запитав він.

— Як той дідько чорної. Гадаю, зовсім чорної.

— Не обов’язково.

— Що?

— У безмісячну ніч може бути багато зірок. Тож місяць — не головне. Зірки видно краще. Безмісячна ніч може бути досить світлою.

Ваймз зітхнув.

— Безмісячна ніч у похмуру погоду, коли небо затягла хмари, — сказав він.

Гарґа уважно подивився на свій кавник.

— Купчасті чи перисто-купчасті?

— Перепрошую? Що ти сказав?

— Купчасті висять низько, тому вони відбивають вогники міста. А ще можуть містить крижані кристалики, тоді…

— Безмісячна ніч, — сказав Ваймз порожнім голосом, — вона така ж чорна, як твоя кава.

— Гаразд!

— І пончик, — Ваймз ухопив Гарґу за заплямований жилет і потягнув прямо через шинквас. Їхні носи майже торкалися один одного. — Пончик такий пончиковий, як пончик, зроблений з борошна, води, одного великого яйця, цукру, щіпки дріжджів, кориці за смаком і начинки з джемом, желе або щуром залежно від національних або видових уподобань, гаразд? Не метафорично пончиковий, а просто, фактично пончиковий. Як пончик. Один пончик.

— Пончик.

— Так.

— Міг просто сказати.

Гарґа вирвався із Ваймзових рук та недобре глянув на нього, а тоді спокійно пошкандибав до кухні.


Стій! Іменем закону!

— І яке в закону ім’я?

— А мені звідки знати?

— Чому ми його переслідуємо?

— Тому що він тікає!

Дуболом був вартовим лише кілька днів, але вже засвоїв один важливий і, головне, залізний факт: майже неможливо перебувати на вулиці, не порушуючи закон. Вартовий, який бажає допитати громадянина, має в арсеналі цілу низку злочинів, в яких можна цього громадянина звинуватити: від умисного тиняння й перешкоджання — до неспішного прогулювання, обтяженого недоречними кольором шкіри / формою / видом / статтю. На мить Дуболом замислився. Якщо хтось не тікав щодуху, побачивши, як за ним несеться Щебінь, ймовірно, такого можна звинуватити у порушенні Закону 1581 року «Про заборону бути невиліковно тупим». Але враховувати цей аспект було занадто пізно. Хтось тікав, і вони переслідували. Вони переслідували, бо він тікав, а він тікав, бо вони переслідували.


Ваймз сів, поставив на стіл свою каву і подивився на те, що він зібрав на даху.

Воно було схоже на невеликий набір трубок від флейти Пана, за умови, що Пан міг обмежитися шістьма нотами, причому однаковими. Їх було виготовлено зі сталі, а потім зварено між собою. Вздовж однієї сторони виднілася смужка зубчастого металу, наче сплющена шестірня. Весь виріб смердів феєрверками.

Ваймз обережно поклав його біля своєї тарілки.

Він прочитав рапорт сержанта Колона. Фред Колон витратив на нього багато часу, а може, навіть працював зі словником. Рапорт був такого змісту:


«Рапорт сержанта Ф. Колона. Прибл. о 10:00 сьогодні, 15.09, я прямував у компанії капрала С. Ч. С.-Дж. Ноббса до Гільдії блазнів та фіґлярів на Божій вулиці, після чого ми поговорили з клоуном Красунчиком, який по суті дослідування розповів, що бачив, як клоун Гуляка покидав гільдію минулого райку, якраз після вибуху. [На мою думку, це дурниці, тому що хлопчина був мертвий щонайменше два дні, капрал С. Ч. С.-Дж. Ноббс погодився у цьому твердженні, особливо беручи до уваги, що людям, які заробляють на життя паданням на дупу, довіряти не можна.] Після чого нас зустрів доктор Грим-Ас і, дідько, грубо надав указівку, щоб нас супроводили до виходу. Нам, а саме, мені і С. Ч. С.-Дж. Ноббсу, здалося, що блазнів непокоїть, що вбивцями Гуляки могли бути найманці, але ми не знаємо, чому. Крім того, клоун Красунчик висловився з проханням знайти ніс Гуляки, але в останнього був ніс, коли його знайшли, тому ми запитали клоуна Красунчика, чи мав він на увазі накладний ніс, він сказав, що ні, справжній, забирайтеся. Після чого ми повернулися сюди».


Ваймз відчайдушно намагався зрозуміти, що означало те «по суті дослідування». Історія з носом скидалася на головоломку, загорнуту в загадку або принаймні у почерк сержанта Колона, що було майже одним і тим самим. Навіщо просити відшукати ніс, який ніхто не губив?

Він кинув погляд на рапорт Дуболома, написаний акуратним кутастим почерком того, хто більше звик до рун. І саг.


«Капітане Уаймзе, далі я викладу хроніку того дня. Я, молодший констебль Дуболом, яскравим ранком у піднесеному настрої разом із колегою вирушив до Гуїльдії алхіміків, де відбувалися події, про які і складаю цей рапорт. Там були вибухові більярдні кулі. А про питання, що нас турбувало, нам розказали, що той аркуш паперу [додається] є записами Леонарда-з-Куїрма, який зник за таємничих обставин. Запис розповідає про те, як зробити порошок, що іменується № 1, який використовується у феєруерках. Алхімік пан Тарпаніш каже, що рецепт відомий будь-якому алхіміку. Крім того, на полях паперу зображено „Ружжо“, і я спитав у свого коузина Схопикухля про Леопарда, а він сказав, що продавав фарби цьому Леопарду, а ще він упізнав написане і сказав, що Леопард заужди писав задом наперед, такий ось він примхливий геній. Креслення я акуратно перемалював і додаю до рапорту».


Ваймз відклав папери і поклав на них шматок металу.

Потім він потягнувся до кишені і дістав звідти пару металевих гранул.

Палка, сказала ґарґуйля.

Ваймз поглянув на ескіз. Він мав вигляд, як устиг зазначити Дуболом, як креслення арбалета з трубкою зверху. Поряд було кілька ескізів дивних механічних пристроїв, а також пара якихось маленьких штук із шістьма трубками кожна. Сам ескіз був більше схожий на купу випадкових закарлючок. Хтось, можливо, цей Леонард, читав книгу про феєрверки і писав на полях.

Феєрверки.

Що феєрверки? Феєрверки не були зброєю. Вони роблять бабах. Так, ракети трохи можуть літати, але все, їхня єдина ціль — це небо.

Клевець був відомий своїм талантом до створення механізмів. Це не дуже відповідало томській природі. Люди можуть думати, що відповідає, але насправді ні. Вони завжди добре вправлялися з металом і робили гарні мечі та прикраси, але ніколи не були достатньо майстерними, коли справа стосувалася таких речей, як шестірні та пружини. Клевець був самородком. Отже…

Припустімо, там була зброя. Припустімо, що вона мала інші, дивні, жахливі властивості.

Ні, цього не могло бути. Якщо така зброя існувала, то вона б уже була у всіх… або її б знищили. Така зброя не могла припадати пилом у музеї найманців. Що було у музеї?

Речі, які не працювали, або загубилися, або які слід пам’ятати… тож який сенс виставляти наш феєрверк напоказ?

На дверях було багато замків. Отже… це музей, в який не можна так просто зайти. Можливо, спочатку треба стати поважним найманцем, і тоді одного дня якесь велике цабе з гільдії приведе тебе у це місце, скажімо, опівночі, і наприклад… і наприклад…

Чомусь у цей момент в уяві Ваймза з’явилося обличчя Патриція.

Знову Ваймз відчув, що стояв на порозі чогось важливого, ключового…


— Куди він побіг? Куди він побіг?

Вони зупинилися біля початку лабіринту з провулків. Дуболом притулився до стіни, намагаючись перевести подих.

— Он він! — крикнув Щебінь. — На вулиці Китовус!

Вони продовжили переслідування.


Ваймз відсунув чашку кави.

Ці свинцеві кулі випустив дуже вправний стрілець: постріли були точними, незважаючи на відстань у кілька сотень ярдів, при чому він зробив шість пострілів за той час, що потрібен на лише одну перезарядку арбалета…

Ваймз взяв у руку труби. Шість маленьких трубок, шість пострілів. Зручно носити зі собою. Можна стріляти далі, швидше, точніше, ніж із будь-яким іншим видом знаряддя…

Отже. Новий вид зброї. Набагато швидшої, ніж лук. Найманцям це не сподобається. Взагалі не сподобається, їм навіть луки не подобаються. Найманці надають перевагу контактному вбивству.

Ось чому вони тримали… ружжо у безпеці, під замком. Лише самі боги знали, звідки найманці узяли це ружжо. А ще про це повинні знати кілька старших найманців. І передавати з покоління в покоління: «остерігайся подібних речей»…


— Сюди! Він зайшов у Сліпий провулок!

— Поволі, поволі!

— Чому? — запитав Щебінь.

— Це глухий кут.

Вартові зупинилися.

Дуболом знав, що в їхній команді мозковим центром є саме він, хоча Щебінь наразі уже рахував, сяючи від гордості, валуни у стінах будівлі біля нього.

Чому вони переслідували когось по всьому місту? Бо він тікав. Ніхто не тікав від Сторожі. Злодії просто показували свої ліцензії. Злодії без ліцензії не боялися Сторожі, оскільки весь їхній страх використовувався для того, щоб боятися Гільдії злодіїв. Найманці завжди підкорялися букві закону. А чесні люди не тікали від сторожі[18]. Тікати від сторожі було надзвичайно підозріло.

Походження імені Сліпого провулка було, на щастя, втрачене в тих самих туманах часу, але провулок точно заслуговував свою назву. Він перетворився на своєрідний тунель, коли над ним були надбудовані верхні поверхи, залишаючи лише кілька сантиметрів неба.

Дуболом зазирнув за ріг, в морок.

Клац. Клац.


Звуки лунали з глибокої темряви.

— Щебню?

— Що?

— У нього була зброя?

— Просто палка. Одна палка.

— Одна палка… А пахне феєрверками.

Дуболом дуже обережно повернув голову в початкову позицію.

У майстерні Клевця був запах феєрверків. І пан Клевець закінчив життя з великою діркою в грудях. І почуття точно названого страху, набагато конкретніше і страшніше, ніж страх без імені, паралізувало розум Дуболома. Воно було схоже на почуття, яке виникає, коли гравці переходять на високі ставки, а один з опонентів раптово хитро посміхається, і ти розумієш, що не знаєш усіх правил, але точно знаєш, що, якщо пощастить, то просто закінчиш гру живим, а якщо дуже-дуже пощастить, то навіть залишишся у сорочці.

З іншого боку…

Він чітко уявив обличчя сержанта Колона після фрази: «Ми загнали його в глухий кут, сержанте, а потім просто пішли геть…»

Він витягнув меч.

— Молодший констеблю Щебню?

— Так? молодший констеблю Дуболоме.

— За мною.


Чому? Клята штука зроблена з металу, чи не так? Десять хвилин у гарячому тиглі, і проблема вирішилася б. Якщо є щось таке небезпечне, чому б його просто не знищити? Навіщо зберігати?

Це все людська природа? Іноді речі так захоплюють, що уже не можеш їх знищити.

Він дивився на дивні металеві трубки. Шість коротких труб, зварених разом та заварених з одного кінця. У верхній частині кожної з трубок було по невеликому отвору…

Ваймз повільно підняв шматок свинцю…


У провулку було кілька поворотів, але в ньому не було поворотів на інші вулиці. Не було і входів у будівлі. Лише одні великі двері виднілися у самому кінці. Вони були більші, ніж звичайні двері, а їхній конструктор явно переймався питаннями безпеки.

— Де це ми? — прошепотів Дуболом.

— Не знаю, — сказав Детрит. — Десь у районі доків.

Дуболом мечем відштовхнув двері.

— Дуболоме?

— Так?

— Ми пройшли сім-дев’ять кроків!

— Добре.

Повз них промчало холодне повітря.

— М’ясний склад, — прошепотів Дуболом. — Хтось зламав замок.

Він прослизнув у двері й опинився у високій похмурій кімнаті, великій, як храм. Врешті-решт, вона і справді нагадувала храм. Слабке світло пробиралося крізь високі вікна, вкриті інеєм. На великих гаках висіли м’ясні туші.

Вони були напівпрозорими і настільки холодними, що поряд з ними повітря, яке видихав Дуболом, миттєво перетворювалося у крихітні кришталики.

— Ого! — здивувався Щебінь. — Здається, склад ф’ючерсної свинини на вулиці Морпорк.

— Що?

— Колись тут працював, — сказав троль. — Скрізь пробував працювати. «Іди геть, дурний тролю, ти занадто тупий!» — похмуро додав він.

— Вихід є?

— Парадний вхід — на вулиці Морпорк. Але туди місяцями ніхто не заходить. Поки свинина не починає існувати[19].


Дуболом здригнувся.

— Гей ти! — закричав він. — Іменем закону, вийди!

Між парою до-свиней з’явилася темна фігура.

— Що тепер робимо? — запитав Щебінь.

Далека постать підняла щось, що було схоже на палку, тримаючи його, як арбалет.

І вистрілила. Перший постріл потрапив Дуболомові в шолом.

Кам’яна рука притиснулася до голови ґнома, і Щебінь штовхнув Дуболома назад, прикривши собою, але фігура вже бігла, бігла на них, стріляючи.

Щебінь моргнув.

Ще п’ять пострілів один за одним пробили його нагрудник.

І тоді людина, яка бігла на них, вийшла у відчинені двері і зачинила їх, гучно ляснувши.


— Капітане Ваймзе?

Він підняв очі. Це був капітан Виверт із Денної сторожі, а за ним стояла пара його вартових.

— Так?

— Ти йдеш з нами. І здай свій меч.

— Що?

— Думаю, ти мене почув, капітане.

— Виверте, подивись, це ж я. Сем Ваймз. Не будь дурнем.

— Я не дурень. У мене є люди з арбалетами. Люди. Це ти будеш дурнем, якщо чинитимеш опір арешту.

— Я заарештований?

— Якщо не підеш з нами добровільно…


Патрицій стояв у Еліптичному кабінеті і дивився у вікно. Поволі згасала какофонія, якою гільдії міста відзначали п’яту годину вечора.

Ваймз відсалютував. Ветінарі стояв спиною до нього і в такому ракурсі скидався на хижого фламінго.

— Ах, Ваймзе, — сказав він, не озираючись, — проходьте сюди, будь ласка. І скажіть мені, що ви бачите.

Ваймз ненавидів ігри у здогадку, але все одно підійшов до Патриція.

Еліптичний кабінет мав вид на половину міста, хоча здебільшого було видно лише дахи та вежі. Уява Ваймза малювала вежі з людьми, що тримали ружжа. Патрицій зараз був легкою здобиччю.

— Що ви там бачите, капітане?

— Місто Анк-Морпорк, сер, — сказав Ваймз, ретельно вдаючи байдужість.

— І про що ви думаєте, коли бачите наше місто?

Ваймз почухав потилицю.

Якщо Патрицій збирається грати в ігри, то і він, Ваймз, запропонує гру…

— Ну, сер, коли я був малим, у нас була корова, і одного разу вона захворіла, а моїм обов’язком було прибирати за коровою, і…

— Мені місто нагадує годинник, — сказав Патрицій. — Великі шестірні, маленькі шестірні. Все крутиться і клацає. Маленькі шестірні крутяться, а великі шестірні обертаються, всі з різною швидкістю, розумієш, але механізм працює. І це найголовніше. Механізм продовжує працювати. Бо коли механізм ламається…

Він раптом обернувся, підійшов до свого столу, наче хижак підкрадається до жертви, сів.

— Або, знову ж, іноді якась крупинка може потрапити між шестірнями, викинувши їх з рівноваги. Одна крихітна крупинка.

Ветінарі підняв очі і сяйнув до Ваймза байдужою посмішкою.

— Я такого не допущу.

Ваймз подивився на стіну.

— Капітане, здається, я казав вам забути про певні події?

— Сер.

— І все ж здається, що Варта плутається в наших шестірнях?

— Сер.

— Що з вами робити?

— Не можу знати, сер.

Ваймз миттєво оглянув стіну. Хотів би він, щоб Морква був тут. Він хоч і простий хлопчина, але через свою простоту іноді бачив те, що пропускали його більш промітні товариші. І він постійно придумував прості ідеї, які, однак, надовго застрявали у твоїй свідомості. Взяти, наприклад, те слово «полісмен». Одного разу під час патрулювання вулиці Дрібних божеств він запитав Ваймза: «А Ви знаєте, звідки взялося слово „полісмен“, сер?» Ваймз не знав. «Слово „поліс“ раніше означало „місто“, — сказав Морква. — Ось що означає „поліціянт“ — „людина міста“. Небагато людей це знають. А ще менше людей знають, що слово „ввічливий“ також походить від „поліс“. Деякі народи досі називають ввічливих людей „політикус“. Це означало коректну поведінку людини, що живе у місті».

Людина міста… Морква завжди розповідав подібні речі. Наприклад, вартових у місті називали тупоголовими.


Ваймз усе життя вірив, що це образа їхніх інтелектуальних здібностей, але, як пояснив Морква, ця назва походить всього-на-всього від форми шолома вартового.

Майже весь вільний час Морква читав книги. Не дуже вправно. А якби йому відрізали вказівного пальця, він узагалі не зміг би читати. Але читав він постійно. А в вихідні дні він бродив околицями Анк-Морпорка.

— Капітане Ваймзе?

Ваймз моргнув.

— Сер?

— Ви не розумієте, шо таке тонкий баланс міста. Поясню ще раз. Ця справа з найманцями, ґномом та цим клоуном… ви повинні припинити пхати туди свого носа.

— Ні, сер. Я не можу.

— Здай значок.

Ваймз опустив погляд на свій значок.

Він ніколи не думав про значок як про щось окреме від себе. Це було просто щось, що він завжди мав. Він фактично нічого не значив для Ваймза… справді… так чи інакше. Це було просто щось, що в нього завжди було.

— Мій значок?

— І меч.

Повільно, пальцями, які раптом перетворилися на банани, причому навіть ці банани йому не належали, Ваймз розстебнув пояс, на якому було закріплено його меч.

— І значок.

— Тільки не значок.

— Чому?

— Гм. Бо це мій значок.

— Але ви все одно підете у відставку, коли одружитеся.

— Так.

Їхні очі зустрілися.

— Він так багато для вас важить?

Ваймз закляк. Він не міг знайти потрібних слів. Просто він завжди був людиною зі значком. Він не був впевнений, що може бути людиною без значка.

Нарешті лорд Ветінарі сказав:

— Дуже добре. Здається, ви одружуєтеся завтра опівдні? — його довгі пальці підхопили з письмового столу запрошення. — Так. Тож можете поки що залишити значок. Вас чекають урочистості до дня виходу на пенсію. Але меч я залишу в себе. Денну сторожу буде направлено до Псевдополь-Ярду обеззброїти ваших людей. Я розпускаю Нічну сторожу, капітане. Згодом я призначу нового керівника — коли матиму час. До цього часу ти та твої люди, вважайте, перебуватимуть у відпустці.

— Денна сторожа. Купа…

— Перепрошую?

— Так, сер.

— Одне порушення, і ваш значок у мене. Не забувайте про це.


Дуболом розплющив очі.

— Ти живий? — запитав Щебінь.

Ґном обережно зняв шолом. У його обідку була вм’ятина. Голова боліла.

— Схоже, у тебе на шкірі садно, — констатував Щебінь.

— Що? Ох-о-о, — Дуболом скривився. — А ти як? — запитав він. У тролі було щось дивне. Він ще не міг зрозуміти, що це було, але точно знав, що в ньому було щось незнайоме, навіть не беручи до уваги усі ті дірки.

— Думаю, мене врятував нагрудник, — сказав Щебінь. Він натягнув ремінці нагрудника. П’ять шматків свинцю прилипнули до нього на рівні поясу. — Якби нагрудник не сповільнив їх, я міг би серйозно постраждати.

— Що з тобою? Чому ти так розмовляєш?

— Як? Скажи!

— Де твій коронний стиль «я бути крутий троль»? Не ображайся.

— Я не впевнений, що розумію.

Дуболом здригнувся і затупав ногами, щоб зігрітися.

— Ходімо звідси.

Вони спробували відчинити двері. Двері не відчинилися.

— Ти можеш відчинити?

— Ні. Якби це місце не мало захисту від тролів, воно було б порожнім. Вибач.

— Щебню?

— Так?

— Ти в порядку? В тебе з голови йде дим.

— Я почуваюся… е…

Щебінь моргнув. Почулося тенькання падаючого льоду. В його черепі відбувалися дивні речі.

Думки, які зазвичай мляво повзали в його мозку, раптом зацікавилися яскравим, жвавим життям. І їх, здавалося, ставало все більше і більше.

— Боже, — сказав він, нікого не маючи на увазі.

Це було настільки нетрольське висловлювання, що навіть Дуболом, кінцівки якого вже оніміли, витріщився на нього.

— Здається, — врешті-решт сказав Щебінь, — що я справді замислююся. Як дуже цікаво!

— Що ти маєш на увазі?

Із голови Щебня впало ще трохи крижинок, коли він почухав голову.

— Звичайно! — сказав він, піднявши гігантський палець. — Надпровідність!

— Що?

— Розумієш? У мене в мозку кремній із домішками. Проблема тепловідведення. Денна температура занадто висока, швидкість обробки сповільнюється, погода стає все гарячішою, мозок повністю зупиняється, тролі перетворюються на камінь до настання темноти, тобто нижчих температур, однак, зараз температура достатньо низька, і мозок працює швидше і…

— Я скоро замерзну до смерті, — сказав Дуболом.

Щебінь озирнувся навколо.

— Тут є невеликі засклені отвори, — сказав він.

— Занад-дто високо, щоб під-днятися, нав-віть якщо я стану тоб-бі на плечі, — пробурмотів Дуболом, потроху сповзаючи вниз.

— Так, але я мав план щось кинути в них, щоб привернути увагу, — сказав Щебінь.

— Як-кий п-план?

— Насправді я розробив їх двадцять три, але у цього шанси на успіх дев’яносто сім відсотків, — сказав Щебінь.

— Н-нічого кид-дати, — сказав Дуболом.

— Взагалі, є, — сказав Щебінь, узявши його в руку. — Не турбуйся. Я можу обчислити траєкторію твого польоту з дивовижною точністю. І тоді все, що тобі буде потрібно зробити, — це знайти капітана Ваймза або Моркву чи ще когось.

Немічно протестуючи, Дуболом описав дугу в замерзаючому повітрі і зник разом із віконним склом.

Щебінь знову сів. Життя було таким простим, коли ти міг про нього думати. І він справді думав.

Він був на сімдесят шість відсотків впевнений, що стане принаймні на сім градусів холодніше.


Пан Нудль Від-Душі-Відриваю, постачальник, торговельний підприємець і реалізатор різноманітних товарів, довго і наполегливо думав над тим, щоб започаткувати торгівлю етнічними продуктами харчування. Однак фактично такий крок був передбачуваним. Тим паче, останнім часом традиційна торгівля ковбасними виробами в булочці занепала, а усі ці тролі та ґноми вештаються навколо з повними кишенями — чи де там тролі зберігали свої гроші — грошей, а гроші, коли вони належали іншим, завжди стояли Нудлю поперек горла. Він вважав, що така ситуація суперечить нормальному порядку речей.

Ґноми були досить невибагливими. Страва «щур на паличці» була досить простою, хоч і вимагала підвищення стандартів харчування у Нудлевому закладі.

З іншого боку, тролі були, фактично, якщо говорити по суті, жодних образ, якщо говорити так, як воно є… фактично ходячими скелями.

Він звернувся за порадою щодо трольського харчування до Хризопраза, який також був тролем, хоча ви навряд чи помітили б це з першого погляду. Він прожив серед людей так довго, що вже навчився носити костюм і, як він сам запевняє, навчився всім важливим аспектам цивілізованого життя, як-от вимагання, позики на 300 відсотків на місяць тощо. Хризопраз, можливо, і народився в печері на високій засніженій горі, але десь п’ять хвилин в Анк-Морпорку — і він уже був «своїм». Нудль волів вважати Хризопраза своїм другом; ніхто сповна розуму і не подумав би ризикнути вважати його своїм ворогом.

Саме сьогодні Нудль вирішив випробувати своє нове меню. Він штовхав свою тацю з гарячою їжею широкими і вузькими вуличками і закликав:

— Сосиски! Гарячі сосиски! У булочках! М’ясні пироги! Розбирай, доки гарячі!

Це лише розігрів. Шанси, що людина добровільно з’їсть що-небудь з таці Нудля, якщо тільки її не зв’язати і не залишити на два тижні без їжі, зараз були практично нульовими. Він загадково озирнувся — на доках завжди можна було знайти хоч якихось тролів — і зняв кришку зі свіжого лотка.

Так, що далі? Точно…

— Доломітові конгломерати! Купуйте свіжі доломітові конгломерати, агов! Залізо-марганцеві конкреції! Залізо-марганцеві конкреції! Беріть, поки… гм… поки мінерали ще свіжі, — він трохи завагався, а потім продовжив. — Пемза! Пемза! Осадові туфи всього за долар! Смажені вапняки…

Недовірливо поглядаючи, навколо нього блукало кілька тролів.

— Сер, ви маєте голодний вигляд, — сказав Нудль, широко посміхаючись найменшому тролю. — Чому б не спробувати мій фірмовий сланець у булочці? Ммм-ммм! Скуштуйте ці чудові алювіальні осади. Розумієте, про що я?

В. Д. В. Нудль мав низку поганих рис характеру, але він точно не мав видистських забобонів. Йому подобався кожен, у кого були гроші, незалежно від кольору і форми руки, яка ці гроші давала. Нудль вірив у світ, де розумна істота могла б ходити гордо, дихати вільно, жити повним життям, відчувати свободу та щастя і рухатися назустріч новій яскравій зорі. Якщо ж під час цього руху її можна було переконати купити щось із таці Нудля, було б дуже добре.

Троль підозріло оглянув лоток і покрутив у руках булочку.

— Бр-р-р, фу! — сказав він. — У ній же всі види амонітів! Фу!

— Перепрошую? — не зрозумів Нудль.

— Сланці, — сказав троль, — несвіжі.

— Прекрасні та свіжі! Наче мама готувала!

— Ага, а тут повно кварцу, у твоєму клятому граніті! — сказав інший троль, нависаючи над Нудлем. — Кварц забиває артерії.

Він жбурнув камінь назад на тацю. Тролі розходилися, час від часу обертаючись, щоб знову підозріло поглянути на Нудля.

— Несвіжий? Несвіжий? Як він може бути несвіжим? Це ж каменюка, — кричав Нудль їм навздогін. Він знизав плечима. Ну добре. Важлива риса хорошого бізнесмена — уміння зрозуміти, що час згортатися.

Він закрив кришку лотка і відкрив іншу.

— Печерна їжа! Печерна їжа! Щури! Щури! Щур на паличці! Щур у булочці! Налітай, поки мертві! Спробуй!

Над ним почувся дзвін скла, і молодший констебль Дуболом вмить приземлився головою в лоток.

— Не поспішайте, всім вистачить, — сказав Нудль.

— Витягни мене, — сказав Дуболом приглушеним голосом. — Або передай кетчуп.

Нудль схопив ґнома за чоботи. На них був лід.

— Прямо з гори?

— У кого є ключ від цього складу?

— Якщо вам сподобався наш щур, то чому б не спробувати нашу особливу…

Сокира Дуболома майже дивом опинилася в його руці.

— Я відрубаю тобі ноги. До коліна, — сказав він.

— ВампотрібенҐергардтШкарпеткаізГільдіїм’ясників.

— Добре.

— Тепербудьласкаприберітьсокиру.

Дуболом так поспішав, що його чоботи неймовірно швидко човгали по бруківці.

Нудль поглянув на залишки розбитої таці. Рухаючи губами, він підрахував збитки.

— Ти винен мені, — закричав він, — трьох щурів!


Лорд Ветінарі дивився, як двері за капітаном Ваймзом зачинялися, і в ньому росло почуття сорому. Він не міг зрозуміти чому. Звичайно, капітанові важко, але це був єдиний шлях…

Він взяв ключ від шафки свого робочого столу і підійшов до стіни. Його руки торкнулися плями на штукатурці, яка, здається, не відрізнялася від десятка інших таких же плям, але коли він торкнувся саме цієї, ділянка стіни беззвучно відсунулася на добре змащених петлях.

Ніхто не знав усіх проходів і тунелів, прихованих у стінах палацу; були чутки, що деякі з них навіть вели далеко за місто.

Під містом було дуже багато старих підвалів. Людина з сокирою і відчуттям напрямку може прийти куди завгодно, просто вирубуючи стіни між ними.

Він пройшов декілька вузьких прольотів сходів, потім вздовж проходу до дверей, відчинив двері. Двері, також на добре змащених петлях, посунулися вперед.

Це було не таке підземелля, яке люди собі зазвичай уявляють; кімната за дверима була досить просторою, повітряною і добре освітленою через одразу декілька високих вікон. У кімнаті був запах деревної стружки та клею.

— Обережно!

Патрицій пригнувся.

Над його головою почулося клацання механізму. Щось схоже на кажана пролетіло над ним, після чого почало безладно кружляти посеред кімнати, а потім розлетілося на десятки шматків.

— Лишенько, — сказав м’який голос. — Доведеться перевіряти креслення. Доброго дня, ваша світлосте.

— Добридень, Леопарде, — сказав Патрицій. — Що це було?

— Я назвав його «машина-що-використовує-крила-для-польоту», — сказав Леонард-з-Квірма, спускаючись зі свого майданчика для запуску. — Вона працює за допомогою гутаперчевих смужок, щільно скручених разом. Але, здається, не досить щільно.

Леонард-з-Квірма насправді не був таким старим. Він був одним із тих людей, які почали мати шанований вигляд приблизно в тридцять років, і, мабуть, саме такий вигляд матимуть і в дев’яносторічному віці. Та й лисим він не був. Просто його голова виросла з волосся, піднімаючись над ним, як могутній скельний купол над щільним лісом.

Крупинки натхнення безперервно пролітають всесвітом. Їхнє призначення, якщо воно взагалі є, — знайти потрібний розум у потрібному місці в потрібний час. Вони потрапляють у потрібний нейрон, виникає ланцюгова реакція, і трохи пізніше хтось здивовано блимає очима у світлі софітів і розповідає, яким дивом до нього прийшла ідея продавати хліб уже нарізаним.

Леонард-з-Квірма добре знав, що таке натхнення. Одним із його найбільш ранніх винаходів був заземлений металевий нічний ковпак, який він розробив, сподіваючись, що чортові крупинки натхнення перестануть залишати свої гарячі сліди в його замученій уяві. Це рідко спрацьовувало. Він на власному досвіді відчув, як соромно прокидатися і розуміти, що твої простирадла знову покриті нічними ескізами незнайомих облогових двигунів та новими розробками яблучно-лущильних машин.

Родина Квірмських була досить заможною, і молодий Леонард навчався у дуже багатьох школах, звідки виніс цілий мішок знань, незважаючи на свою звичку дивитись у вікно і замальовувати політ птахів. Леонард був одним із тих нещасних людей, долею яких було зачаровуватися світом, його смаками, формами, рухами…

Він також зачарував лорда Ветінарі, саме тому і був досі живий. Деякі речі були настільки досконалі за своєю сутністю, що зруйнувати їх не піднімається рука. Один представник кожного виду завжди особливий.

Він був зразковим бранцем. Дайте достатньо деревини, дроту, фарби і, перш за все, папір та олівці, й він нікуди не тікатиме.

Патрицій посунув стос малюнків і сів.

— Які цікаві, — сказав він. — Що це?

— Мої етюди, — сказав Леонард.

— Що за цікавий хлопчина з повітряним змієм, який застряг на дереві! — сказав лорд Ветінарі.

— Дякую. Може, зробити вам чаю? Сьогодні в мене не було гарного співрозмовника, якщо не враховувати того чолов’ягу, що змащує петлі.

— Я прийшов…

Патрицій зупинився і показав на один із малюнків.

— До цього прилип аркуш жовтого паперу, — підозріло сказав Патрицій. Він спробував його відклеїти. Папірець відчепився від малюнка і прилип до пальців правителя. Ветінарі роздивився слова, написані у дивному Ленардовому задом-наперед-стилі: «єюцарп онов, ясьтєадЗ: актімирП».

— О, я досить задоволений ним, — сказав Леонард. — Я називаю цей винахід «Зручний-папір-для-нотатокз-клеєм-що-відклеюється-коли-ти-цього-хочеш».

Патрицій деякий час з ним погрався.

— З чого виготовлено клей?

— Варені сливи.

Патрицій відклеїв папір від однієї руки. Він враз приклеївся до іншої.

— Ви прийшли до мене через цей папір? — спитав Леонард.

— Ні. Я прийшов поговорити з вами, — сказав лорд Ветінарі, — про ружжо.

— О боги. Мені дуже шкода.

— Боюся, воно… зникло.

— Лишенько! Здається, ви сказали, що з ним покінчили.

— Я віддав його найманцям, щоб знищити. Адже вони пишаються ювелірною якістю своєї роботи. Їх повинно лякати, що хтось отримає таку силу. Але кляті дурні його не знищили. Вони думали, що можуть його сховати. А тепер воно зникло.

— Вони його не знищили?

— Очевидно, що ні. Ідіоти.

— І ви цього не зробили. Чому?

— Знаєш, я… я не знаю.

— Я не повинен був його створювати. Це було лише практичне застосування теорії. Балістика, знаєте. Проста аеродинаміка. Хімія. Досить добре легування, хоча це моя власна думка. І я досить пишаюся ідеєю гвинтової нарізки. Для цього я розробив досить складний інструмент. Молока? Цукру?

— Ні, дякую.

— Сподіваюся, його шукають?

— Найманці. Але вони не знайдуть. Вони не вміють думати у правильному напрямку, — Патрицій підібрав купу ескізів скелета людини. Вони були надзвичайно гарні.

— Боженьки.

— Тож я покладаюся на Сторожу.

— То це той самий капітан Ваймз, про якого ви розповідали?

Лорд Ветінарі завжди насолоджувався цими недовгими розмовами з Леонардом. Той завжди говорив про місто так, ніби це був інший світ.

— Так.

— Сподіваюся, ви пояснили йому, наскільки ця задача важлива?

— Певним чином. Я суворо заборонив йому братися за це. Двічі.

Леонард кивнув.

— А-а. Я… думаю, я розумію. Сподіваюся, що це спрацює, — він зітхнув. — Гадаю, я мав би його розібрати, але… ця річ була так гарно зібрана. Під час збирання мені здавалося, що я збираю те, що вже існувало. Іноді я дивуюся, звідки у мене виникла ця ідея. Тоді мені здавалося… не знаю… святотатством його розбирати. Це було б наче розібрати людину. Печива?

— Іноді людину просто необхідно розібрати, — заперечив лорд Ветінарі.

— Однак це лише ваша точка зору, — ввічливо сказав Леонард.

— Ви згадали про святотатство, — сказав лорд Ветінарі. — Зазвичай це стосується якихось божеств, чи не так?

— Я вжив це слово? Не можу собі уявити, щоб існував бог ружжів.

— Так, це складно уявити.

Патрицій раптом почав совгатися на стільці, потягнувся рукою кудись вниз і витягнув предмет.

— Що це? — запитав він.

— Ой, а я не міг її знайти, — сказав Леонард. — Це модель ще одного винаходу — «засіб-піднятися-в-небо-на-гвинті-що-обертається»[20].

Лорд Ветінарі розглядав великий гвинт.

— І що, воно працюватиме?

— Обов’язково, — сказав Леонард. Він зітхнув. — Якщо знайдеться людина, в якій буде сили, як у десятьох, і вона зможе повертати ручку зі швидкістю приблизно тисячу обертів на хвилину.

Патрицій розслабився, і тому увага до основного аспекту розмови лише посилилася.

— Зараз у цьому місті, — сказав він, — є хтось з ружжом. Він уже успішно використав його один раз і майже успішно вдруге. Хтось ще міг винайти таке ж ружжо?

— Ні, — сказав Леонард. — Я геній, — він сказав це надзвичайно просто. Він не пишався, це була просто констатація факту.

— Зрозумів. Але, раз уже ружжо винайдено, Леонарде, наскільки потрібно бути генієм, щоб створити ще одне?

— Техніка гвинтової нарізки вимагає значної майстерності, а механізм спускового гачка повинен бути тонко збалансованим, і, звичайно, кінець ствола повинен бути дуже… — Леонард побачив вираз обличчя Патриція і знизав плечима. — Він повинен бути розумною людиною, — сказав він.

— Місто просто кишить розумними людьми, — сказав Патрицій. — І ґномів. Так, ґномів. Розумні люди та ґноми, які хизуються своїми винаходами.

— Мені дуже шкода.

— Ніхто не хоче думати.

— І справді.

Лорд Ветінарі відкинувся на стільці і дивився в небо, точніше, на ту його частину, яку було видно крізь віконця.

— У них вистачає розуму лише відкрити ресторан рибних страв на виніс на місці старого храму на вулиці Даґон у ніч зимового сонцестояння, коли стояв повний місяць.

— Боюся, це просто люди.

— Тіло пана Ґонґа так і не знайшли.

— Бідолашний.

— А ці чаклуни. Динь, динь, динь. Ніколи не подумають двічі, перш ніж вхопити якусь нитку з тканини реальності і чимдуж її потягнути.

— Просто жах.

— А алхіміки? Вони вважають своїм громадським обов’язком змішувати все, що заманеться, щоб побачити, а що ж буде.

— Я навіть звідси чув вибухи.

— І, звичайно, знайдеться хтось такий геніальний, як ви…

— Мені справді дуже шкода.

Лорд Ветінарі знову і знову крутив у руках модель летючої машини.

— Ви хочете літати? — запитав він.

— Так. Тоді люди були б справді вільними. У повітря немає меж. Більше не треба воєн, бо небо ж нескінченне. Якби ми могли літати, ми б усі стали щасливі.

Ветінарі продовжував розглядати модель.

— Так, — сказав він, — здається, були б.

— Я спробував використати годинниковий механізм.

— Перепрошую? Я щось замислився.

— Я кажу, що спробував використати годинниковий механізм у моєму летючому апараті. Але нічого не вийшло.

— Он як.

— Завжди є певне обмеження сили пружини, незалежно від того, наскільки сильно її натягти.

— О, так. Так. І якщо натягнути її в один бік, вона врешті-решт спрацює в інший. А іноді доводиться накручувати пружину так сильно, — сказав Ветінарі, — і молитися, щоб вона не луснула.

Вираз його обличчя змінився.

— О боги, — тільки й сказав він.

— Перепрошую? — не зрозумів Леопард.

— Він не вдарив по стіні. Мабуть, я зайшов надто далеко.


Щебінь сидів і потроху випускав пару. Тепер він відчував голод — йому бракувало не їжі, а речей, про які можна думати. Чим нижче опускалася температура, тим вищою ставала ефективність його мозку. Потрібно було щось робити.

Він підрахував кількість цегли в стіні, спочатку двійками, потім десятками і, нарешті, шістдесятками. Цифри формувалися і проходили повз його мозок із жаскою покірністю. Він відкрив ділення та множення. Потім він відкрив для себе алгебру, і на одну-дві хвилини йому стало цікаво. І тоді він відчув, як туман чисел відступив, підняв очі і побачив блискучі далекі гори вищої математики.

Тролі еволюціонували у високих, скелястих і насамперед холодних місцях. Їхні кремнієві мізки були створені для того, щоб пращовати при низьких температурах. Але внизу, на задушливих рівнинах, накопичення тепла сповільнило їх і зробило дурними. Справа не в тому, що до міста спускалися тільки дурні тролі. Тролі, які вирішили спуститися до міста, часто були досить розумними — але клімат одразу робив їх дурнішими.

Щебінь вважався недолугим навіть за стандартами міських тролів. Але це було просто тому, що його мозок міг добре працювали лише при температурах, які рідко спостерігалися в Анк-Морпорку навіть у холодну зиму…

Тепер його мозок наближався до ідеальної температури. На жаль, ця температура також була ідеальною для загибелі троля.

Частина його мозку замислилася над цим. Існувала велика ймовірність порятунку. Це означало, що йому доведеться піти. А це означало, що він знову стане дурним, так само ймовірно, як те, що 10-3 (Ме/Мр) α6 αG1/2N = 10N.

Тоді краще максимально скористатися ситуацією.

Він повернувся до світу чисел, настільки складних, що вони мали не значення, а лише перехідну точку зору. І продовжував замерзати до смерті.


Нудль дістався до Гільдії м’ясників незадовго після Дуболома. Великі червоні двері були відчинені, і маленький м’ясник сидів просто у дверному отворі, потираючи ніс.

— Куди він пішов?

— Туди.

А в головному залі Гільдії старший м’ясник Ґергардт Шкарпетка обертався, як дзиґа. Це було тому, що чобіт Дуболома стояв прямо у нього посеред грудей, тому центр Ґергардта ніяк не міг ворушитися. Ґном так міцно тримав чоловіка за жилет, як яхтсмен тримає трос управління вітрилом під час бурі, і одночасно розмахував перед його обличчям сокирою.

— Віддай мені його прямо зараз, або я змушу тебе з’їсти власний ніс!

Натовп м’ясників-новобранців спостерігав здалеку.

— Але…

— Не сперечатися! Я офіцер Сторожі!

— Але ти…

— Останній шанс. Віддай мені його прямо зараз!

Шкарпетка заплющив очі.

— Чого ти хочеш?

Натовп чекав.

— А, — сказав Дуболом. — Хе-хе. А хіба я не сказав?

— Ні!

— Я майже впевнений, що сказав.

— Ні, на сказав!

— Ой. Ну. Це ключ до складу ф’ючерсної свинини.

— Навіщо він тобі?

Сокира знову зависла перед носом Шкарпетки.

— Я просто спитав, — відчайдушно промовив він.

— Там вартовий замерзає до смерті, — сказав Дуболом.


Коли вони нарешті відімкнули головні двері, навколо них зібрався неабиякий натовп. Грудочки льоду дзенькнули об каміння, і назовні вирвалося крижане повітря.

І підлога, і ряди висячих тушок, що подорожували часом у зворотному напрямку, були покриті кригою. Крига покривала і велику гору каміння у формі Щебня, що сидів на підлозі.

Вони винесли його на сонячне світло.

— Його очі так і повинні то вмикатися, то вимикатися? — запитав Нудль.

— Ти мене чуєш? — крикнув Дуболом. — Щебню?

Щебінь блимнув очима. Від денної спеки з нього почав сповзати лід.

Він міг відчути розтріскування дивовижного всесвіту чисел. Підвищення температури діяло на його думки приблизно так, як діє вогнемет на крихітну сніжинку.

— Скажи що-небудь! — благав Дуболом.

У мозку Щебня ревів вогонь, вежі інтелекту руйнувалися.

— Гей, погляньте на це, — сказав один із молодших м’ясників.

Внутрішні стіни складу були вкриті числами. Рівняння, настільки складні, як нейронна мережа, були нашкрябані на інеї, що покривав стіни. В якийсь момент математик перейшов від цифр до літер, а потім уже і літерних позначень стало недостатньо; дужки, як клітки, полонили математичні вирази, але вони мали до звичайної математики таке ж відношення, як карта до міста.

Математик наближався до цілі, і формули ставали простішими, однак їхня простота рядків обчислень досі містила в собі чудову спартанську складність.

Дуболом здивовано на них дивився. Він знав, що не зможе розібрати їх і за сто років.

На теплому повітрі іній почав танути.

Рівняння звужувалися, сповзаючи вниз по стіні і через підлогу до місця, де сидів троль, поки не перетворилися у кілька виразів, які, здавалося, рухалися, і виблискували, і жили власним життям. Це була математика без чисел, чиста, як блискавка.

Вони звузилися до точки, і в точці був просто дуже простий символ: «=».

— Дорівнює чому? — питав Дуболом. — Дорівнює чому? Іній остаточно сповз на підлогу.

Дуболом вийшов назовні. Щебінь сидів у калюжі з водою, оточений натовпом цікавих роззяв.

— Хто-небудь, дайте йому ковдру чи щось таке, — попросив Дуболом.

Товстун, який стояв поряд, сказав:

— Ще чого! Як нею потім користуватися, після троля?

— Так, так, справедливо, — сказав Дуболом. Він поглянув на п’ять отворів у нагруднику Щебня. Вони були приблизно на висоті голови ґнома. — Підійди сюди, будь ласка.

Чоловік посміхнувся своїм друзям і підійшов до ґнома.

— Бачиш дірки в його броні, бачиш? — запитав Дуболом.

В. Д. В. Нудль умів виживати. Таким же чином, як гризуни та комахи можуть відчути землетрус перед першими поштовхами, так і він сам міг сказати, що насувається щось страшне.

Дуболом був занадто ввічливим. Коли ґном був ввічливим, це означало, що він економив свою здатність бути неприємним для чогось іншого.

— Гаразд… е-е-е… у мене справи, — сказав він і відійшов.

— Розумієш, я не маю нічого проти ґномів, — сказав товстун. — Розумієш, ґноми — вони майже як люди. Просто коротші люди, майже люди. Але тролі… розумієш… вони не такі, як ми, розумієш?

— Вибачте, перепрошую, дайте пройти, пройти, — говорив Нудль, тацею пробиваючи собі шлях до відступу, і перед ним розступався натовп так само, як люди, підсвідомо відчуваючи небезпеку, розступаються перед авто з іменними номерами.

— Яке у тебе гарне пальто, — сказав Дуболом. Таця Нудля на одному колесі ледве вписалася в поворот. — Прегарне пальто, — сказав Дуболом. — Знаєш, що треба зробити з таким пальтом?

Чоловік зморщив лоба.

— Швидко зняти його, — сказав Дуболом, — і віддати тролю.

— Ах ти ж маленький…

Чоловік схопив Дуболома за сорочку і підняв його вгору.

Блискавичний рух ґномової руки — і в ній з’явився шматок металу.

На декілька секунд людина і ґном утворили цікаву і абсолютно нерухому картину.

Чоловік тримав Дуболома майже на рівні свого обличчя, тому Дуболом не міг не помітити, як очі чоловіка наповнилися сльозами.

— А тепер опусти мене, — сказав Дуболом, — Акуратно. Якщо мене щось злякає, рука може сіпнутися.

Чоловік так і зробив.

— Тепер зніми пальто… добре… поклади його на троля… дякую…

— Сокира… — пробурмотів чоловік.

— Сокира? Яка сокира? А, моя сокира? — Дуболом подивився вниз. — Так-так-так. Я й не помітив, ж її дістав. Моя сокира. Що ж.

Чоловік щосили намагався встояти навшпиньки. З його очей лилися сльози.

— Цікавий екземпляр ця сокира, — пояснив Дуболом, — що цікаво, так це те, що її можна метати. Три роки поспіль я був чемпіоном пасма Гадюки. Я міг метнути цю сокиру і потрапити нею в голочку на відстані тридцяти ярдів, розділити гілочку за тридцять ярдів за одну секунду. Не дивлячись. Того дня я ще захворів. Проблеми з жовчним.

Він відступив. Чоловік вдячно опустився на п’ятки.

Дуболом надів пальто тролеві на плечі.

— Вставай, друже, — сказав він. — Я відведу тебе додому.

Троль дивився на нього своїм традиційним тупим поглядом.

— Скільки пальців? — спитав Дуболом.

Щебінь поглянув на його руку.

— Два і один? — відповів троль.

— Добре, — сказав Дуболом. — Мене влаштовує.

Пан Сирник з-за шинкваса дивився на капітана Ваймза. Той не рухався уже годину. У «Відрі» звикли до затятих пияків, які пили без задоволення, але з якоюсь рішучістю ніколи більше не стати тверезими. Але це було щось нове. Це хвилювало. Він не хотів проблем у вигляді трупа.

Більше в шинку не було нікого. Сирник повісив фартух на цвях і поспішив до штабу Сторожі, ледь не зіткнувшись у дверях із Морквою та Анґвою.

— Капрале Моркво! Який я радий! — сказав він. — Вам краще зайти. В мене тут капітан Ваймз.

— Що з ним сталося?

— Не знаю. Він дуже п’яний.

— Я думав, що він кинув.

— Гадаю, — обережно сказав пан Сирник, — знов почав.


Сцена, десь поблизу Кар’єрного провулка:

— Куди ми йдемо?

— Тебе потрібно оглянути.

— Тільки не лікар-ґном!

— Тут повинен бути хтось, хто знає, як нанести на тебе якийсь швидковисихаючий цемент, або як ви там лікуєте рани. Ти сочишся, це нормально?

— Не знаю. Ще жодного разу не сочився. Де ми?

— Не знаю. Жодного разу тут не був.

Територія була розташована з навітряного боку щодо дворів, де тримали худобу. Це означало, що її як життєвого простору уникали всі, крім тролів, яким органічні запахи були настільки ж актуальними і помітними, як запах граніту для людей. Був ще старий анекдот: «Тролі живуть поруч із коров’ячою фермою? А як же сморід? Худоба терпить…»

Це дурниці. Тролі не пахли. Їхній запах могли помітити тільки інші тролі.

Будівлі мали досить специфічний вигляд. Їх будували для людей, однак потім довелося переобладнати для життя тролів. Це означало, що їхні двері розширили, а вікна позабивали дошками. Надворі досі був день. Тролів не було видно.

— Ой, — сказав Щебінь.

— Крокуй, велетню, — сказав Дуболом, який тягнув Щебня по дорозі, як буксир тягне танкер.

— Молодший констеблю Дуболоме?

— Так.

— Ти — ґном. Це — Кар’єрний провулок. Якщо тебе хтось помітить, у тебе будуть великі неприємності.

— Ми Сторожа.

— Хризопраз за такий факт не дасть і жменьки копроліту.

Дуболом озирнувся.

— А як у вас знайти лікаря?

У дверях з’явилося обличчя троля. І ще одне. І ще одне.

Те, що Дуболом вважав купою щебеню, також виявилося тролем.

Раптом скрізь з’явилися тролі.

«Я вартовий, — подумав Дуболом. — Так казав сержант Колон: „Припини бути ґномом і почни бути вартовим“. Я вартовий. Не ґном. Вартовий. Мені видали значок, схожий на щит. Я представник Міської варти. Я ношу значок.

Хоча я б волів, щоб він був набагато більшим».

Ваймз тихо сидів за столом у кутку «Відра». Перед ним було розкладено кілька аркушів паперу та жменька металевих предметів, але він дивився на кулак. Той лежав на столі, стиснений так щільно, що аж побілів від напруження.

— Капітане Ваймзе? — звернувся до нього Морква, махаючи рукою прямо перед обличчям. Ваймз не реагував.

— Скільки він випив?

— Два віскі, ось і все.

— Він би так не напився. Напевне, пив натщесерце, — сказав Морква.

Анґва вказала на горловину пляшки, що стирчала з кишені Ваймза.

— Не думаю, що він пив натщесерце, — сказала вона. — Я думаю, що він пив алкоголь на алкоголь.

— Капітане Ваймзе? — знову покликав його Морква.

— Що він тримає в руці? — запитала Анґва.

— Не знаю. Це погано, я ніколи не бачив його такого. Ну ж бо. Візьми речі, а я візьму капітана.

— Він не заплатив за свій напій, — сказав пан Сирник.

Анґва і Морква глянули на нього. Пан Сирник різко змінив свою думку:

— Заклад пригощає.


Навколо Дуболома виросла ціла стіна тролів. Напевне, саме таке слово дозволить охарактеризувати щільне скупчення представників цього виду. Зараз вони були трохи здивованими, але аж ніяк не переляканими. Такий вигляд може мати група собак, побачивши, що до псарні добровільно потрапила кішка. Але коли вони нарешті звикли до думки про те, що кішка дійсно існує, миттєва зміна стану речей залишалася лише питанням часу. Саме в такій ситуації зараз перебували ґном і ціла стіна тролів.

Нарешті один із них сказав:

— І що це таке?

— Його вартовий, такий же, як і я, — сказав Щебінь.

— Його ґном.

— Його вартовий.

— Його нахаба! Моя точно знаю! — тупий палець троля вперся у Дуболомову спину. Тролі скупчилися.

— Я рахую до десяти, — сказав Щебінь. — І тоді кожен троль, що не повернеться до своїх тролячих справ, пошкодує.

— Щебню, — сказав особливо широкий троль. — Всі знають, що ти дурний троль, ти приєднаєшся до Сторожі, бо дурний троль, ти не вмієш рахувати…

Бамсь.

— Один, — сказав Щебінь. — Два… Три-и. Четири… П’ять. Шість…

Троль, що лежав на землі, здивовано дивився вгору.

— Це Щебінь, і він рахує!

Почувся шум, і від стіни біля голови Щебня відскочила сокира.

Вулицею крокували ґноми. Вони мали дуже грізний вигляд. Тролі розбіглися хто куди.

Дуболом вибіг уперед.

— Що ви всі тут робите? — закричав він. — Ви божевільні чи що?

Ґном тремтячим пальцем показав на Щебня.

— Що це?

— Він вартовий.

— А я кажу, що троль. Взяти його!

Дуболом зробив крок назад і дістав сокиру.

— Знаю я тебе, Міцноруче, — сказав він. — Що ти вже придумав?

— Слухай, вартовий, — сказав Міцнорук. — У Сторожі кажуть, що Родита Клевця убив саме троль. Вони знайшли троля!

— Ні, це не…

Позаду Дуболома почувся який звук. Тролі повернулися, озброєні для битви з ґномами. Щебінь обернувся і махнув їм пальцем.

— Якщо хоч один троль поворухнеться, — сказав він, — я почну рахувати.

— Клевця убила людина, — сказав Дуболом. — Капітан Ваймз думає…

— У Сторожі є троль, — сказав ґном. — Чортові скелі!

— Каменесоси!

— Моноліти!

— Щуроїди!

— Слухайте! Я недовго побув рівним людині, — сказав Щебінь, — а ви, дурні тролі, вже мені набридли. Знаєте, шо про вас люди кажуть? Що ви дикі, що ви не знаєте, як поводитися у великому місті, ходите скрізь з кийками та гамселите по потилиці усіх, хто під руку потрапить.

— Ми вартові, — сказав Дуболом. — Наша робота — зберігати мир.

— Ну то й добре, — сказав Міцнорук. — Ідіть і бережіть його деінде, доки це не знадобиться.

— Це вам не долина Куума, — відповів Щебінь.

— Еге ж! — крикнув хтось із натовпу ґномів. — Цього разу вас видно!

З’являлися все нові і нові тролі та ґноми, з кожного кінця вулиці.

— Що зробив би капрал Морква в такому випадку? — прошепотів Дуболом.

— Він би сказав: «Ви погані хлопчики, ви мене розізлили. Ану розійтись, бо буде вам лихо».

— І вони б розійшлись, так?

— Так.

— А що буде, якщо таке скажемо ми?

— Будемо шукати свої голови в канаві.

— Я думаю, ти маєш рацію.

— Бачиш той провулок? Це гарний провулок. Він каже: «Привіт. Вони переважають за кількістю, як 256 + 64 + 8 + 2 + 1 до 1. Тікайте до мене».

Від шолома Щебня відскочив кийок.

— Біжімо!

Двоє вартових майнули у провулок. Імпровізовані армії спостерігали за ними, а потім, на мить забувши розбіжності, почали їх переслідувати.

— Куди він веде?

— Далі від людей, які за нами женуться!

— Я вже люблю цей провулок.

Їхні переслідувачі, намагаючись одночасно потрапити у простір, в який ледве вміщається один троль, зрозуміли, що вони штовхаються зі своїми смертельними ворогами, і почали битися один з одним у найшвидшій, найкількіснішій і, перш за все, найвужчій битві, яка коли-небудь відбулася у місті. Дуболом жестом зупинив Щебня і зазирнув за ріг.

— Думаю, що ми в безпеці, — сказав він. — Все, що нам потрібно зробити, — вийти з іншого кінця цього провулка і повернутися до штабу Сторожі. Зрозумів?

Він обернувся, але не побачив троля, зробив крок вперед і сам тимчасово зник зі світу людей.


— О, ні, — сказав сержант Колон. — Він обіцяв, що більше чарки не торкнеться! Подивіться, у нього ж ціла пляшка!

— Що це? «Обіймиведмідь»? — поцікавився Ноббі.

— Навряд чи — він досі дихає. Ну ж бо, допоможи мені.

Нічна сторожа скупчилася навколо. Морква всадовив капітана Ваймза на стілець посеред підлоги штабу Сторожі.

Анґва дістала пляшку і подивилася на етикетку.

— «Справжня автентична соковита гірська роса В. Д. В. Нудля», — прочитала вона. — Він помре! Тут написано, що міцність сто п’ятдесят відсотків, і це перевірено!

— Ні, просто старий Нудлевий рекламний трюк, — сказав Ноббі. — Ніхто нічого не перевіряв. Просто випадкові реакції.

— Де він подів свого меча? — помітила Анґва.

Ваймз розплющив очі. Першим, що він побачив, було стурбоване обличчя Ноббі.

— Прк-ля-ття! — прохрипів він. — Меч-ч? Хай забр-рає! Ура!

— Що? — не зрозумів Колон.

— Строж-жа! Немає! Всі… вдпустка…

— Гадаю, він досі п’яний, — сказав Морква.

— П’яний? Я не п-п’яний! Як ти смієш звти мене п-п’яним, коли я тврез-зий!

— Дайте йому кави, — запропонувала Анґва.

— Здається, наша кава йому не допоможе, — сказав Колон. — Ноббі, збігай до Товстуна Саллі на Пузоздавному провулку і принеси чашку їхньої спеціальної хапонійської кави. Але не металеву. Запам’ятав? Не металеву.

Ваймз моргнув, поки його всаджували на стільці.

— Усі геть, — кричав він. — Бабах! Бабах!

— Леді Сибіл розізлиться, — сказав Ноббі. — Знаєте, він обіцяв більше не пити.

— Капітане Ваймзе? — звернувся Морква.

— М-м-м?

— Скільки пальців?

— М-м?

— Гаразд, скільки рук?

— Чтир-ри.

— Дідько! Я його таким уже кілька років не бачив, — сказав Колон. — Зараз дещо спробую. Хочеш ще випити, капітане?

— Йому точно не потрібно…

— Замовкни, я знаю, що роблю. Ще випити, капітане Ваймзе?

— М-м?

— Я ніколи не бачив його таким, щоб він не міг чітко сказати «так!», — сказав Колон. — Думаю, краще відвести його до його кімнати.

— Я візьму його. Бідолаха, — сказав Морква. Він легко підняв Ваймза і перекинув його через плече.

— Боляче бачити його таким, — сказала Анґва, ідучи за ним сходами.

— Він п’є лише тоді, коли засмучений, — сказав Морква.

— А чому він засмучений?

— Іноді через те, що давно не пив.

Будівля Псевдополь-Ярду раніше була резиденцією родини Ремкін. Зараз перший поверх віддали Сторожі.


У Моркви була своя кімната. У Ноббі були одна за одною чотири кімнати, кожна трималася лише до тих пір, поки в ній ставало важко знайти підлогу. І у Ваймза була своя кімната.

Більш-менш. За її виглядом цього не можна було сказати. Навіть ув’язнений у камері десь викарбує хоч якісь ознаки своєї особистості. Анґва ніколи не бачила такої неживої кімнати.

— Він тут живе? — спитала Анґва. — Жах.

— А чого ти очікувала?

— Не знаю. Чого завгодно. Чогось. Не нічого.

У кімнаті стояло безрадісне залізне ліжко. Пружини та матрац провисли так, що утворювали своєрідну систему, змушуючи кожного, хто в неї потрапив, миттєво скластись у спальне положення. Під розбитим дзеркалом стояла чаша для вмивання. Біля дзеркала стояла бритва, обережно вирівняна у напрямку до Осердя світу, оскільки Ваймз поділяв забобон, що це дасть змогу довше зберігати її гострою. Був коричневий дерев’яний стілець із надламаним сидінням з очерету. І маленька скриня біля підніжжя ліжка.

І це було все.

— Я маю на увазі принаймні килим, — сказала Анґва. — Картину на стіні. Щось.

Морква поклав Ваймза на ліжко, де він несвідомо прийняв спальне положення.

— А у вашій кімнаті є щось? — спитала Анґва.

— Так. У мене вдома є діаграма стовбура шахти № 5. Це дуже цікавий стовбур. Я допомагав у його розробці. Ще є всілякі книги та речі. Капітан Ваймз насправді небагато часу проводить у приміщенні.

— Тут навіть свічки немає!

— Він казав, що добре пам’ятає шлях до ліжка.

— А якесь оздоблення чи що-небудь?

— Під ліжком є аркуш картону, — після деяких роздумів доповнив опис Морква. — Пам’ятаю, коли він його знайшов, ми прямували Філігранною вулицею. Він сказав: «Це ж підошов на місяць, якщо я в цьому хоч щось тямлю». Він дуже радів тому аркушеві.

— Він навіть не може дозволити собі чоботи?

— Думаю, може. Чув, колись леді Сибіл запропонувала купити йому будь-які чоботи, які він тільки захоче, і він дуже на неї образився. Він ніби намагався продовжити їм життя.

— Але ж ви можете купити чоботи, а отримуєте менше, ніж він. Та ще й відправляєте гроші додому. Мабуть, він усе пропиває. От ідіот!

— Не треба так. Я впевнений, що він місяцями не торкався алкоголю. Леді Сибіл перевела його на сигари.

Ваймз гучно захропів.

— Як ти можеш захоплюватися такою людиною? — здивовано спитала Анґва.

— Він чудова людина.

Анґва підняла ногою кришку дерев’яного комода.

— Гей, я не думаю, що ти можеш так робити, — жалюгідно заперечив Морква.

— Я просто дивлюся, — сказала Анґва. — Цього не забороняє жоден закон.

— Насправді, згідно із Законом про охорону приватного життя 1467 року, це…

— Є лише старі черевики та інший мотлох. І якийсь папір.

Вона потягнулася вниз і взяла в руки грубо зроблену книгу. Це була просто купка паперу неправильної форми, прошита між собою.

— Це належить капітану…

Вона розгорнула книгу і прочитала кілька рядків. Поволі в неї опускалася щелепа.

— Подивіться на це! Звичайно, у нього немає грошей!

— Що ти маєш на увазі?

— Він усе витрачає на жінок! Хто б міг подумати, правда? Подивіться на цю сторінку. Четверо за тиждень!

Морква заглянув їй через плече. Ваймз на ліжку захропів.

Там, на сторінці, округлим почерком Ваймза було написано:


Пані Ґаскін, Фаршова вулиця: 5 доларів

Пані Скуррік, Патокова вулиця: 4 долари

Пані Бардо, Віксонівський провулок: 4 долари

Аннабель Каррі, Фальш-стріт: 2 долари


— Здається, з Аннабель Каррі було не так добре, всього за два долари, — вишкірилася Анґва.

Вона помітила, як у кімнаті повіяло холодом.

— Я б так не сказав, — повільно прошипів Морква. — Їй лише дев’ять років.

Його рука міцно стиснула її за зап’ястя, а друга витягнула книгу з пальців.

— Гей, відпусти!

— Сержанте! — крикнув Морква через плече. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Анґва намагався вирватися. Рука Моркви була нерухомою, як залізні кайдани.

На сходах почувся скрип Колонових чобіт, і двері відчинилися.

Парою щипців він тримав крихітну чашечку.

— Ноббі дістав ка… — почав він і зупинився.

— Сержанте, — спокійно продовжив Морква, дивлячись Анґві прямо в обличчя, — молодший констебль Анґва запитує про пані Ґаскін.

— Вдова старого Довгоногого Ґаскіна? Вона живе на Фаршовій вулиці.

— А пані Скуррік?

— На Патоковій вулиці? Вона забирає білизну до пральні, — сержант Колон дивився то на Моркву, то на Анґву, не розуміючи, що відбувається.

— Пані Бардо?

— Вдова сержанта Бардо, вона продає вугілля…

— А як щодо Аннабель Каррі?

— Вона досі ходить до благодійної школи Злослівних сестер Семирукого Сека, хіба ні? — Колон нервово посміхнувся Анґві, все ще не розуміючи, що відбувається. — Це дочка капрала Каррі, але ти, звичайно, його вже не застала…

Анґва глянула Моркві в очі. Вона не могла зрозуміти, про що він зараз думає.

— Всі вони удови вартових? — спитала вона.

Він кивнув.

— І одна сирота.

— Життя — важка штука, — сказав Колон. — Розумієш, удовам не платять пенсію.

Вони поглянули одне на одного.

— Щось не так? — врешті-решт спитав Колон.

Морква відпустив руку Анґви, повернувся, засунув книжку в комод і зачинив кришку.

— Усе добре, — сказав він.

— Мені дуже шко… — почала Анґва. Морква проігнорував її і кивнув на сержанта.

— Дай йому кави.

— Але… чотирнадцять доларів… це майже половина його зарплатні!

Морква підхопив онімілу руку Ваймза і спробував розтиснути кулак, але, хоча Ваймз був фактично непритомний, пальці не розслаблялися.

— Це і є половина його зарплатні.

— Я не знаю, що він тут тримає, — сказав Морква, далі ігноруючи її. — Можливо, це підказка.

Він взяв каву і підняв Ваймза за комір.

— Просто випийте це, капітане, — сказав він, — і все стане набагато… чіткішим…

Хапонійська кава додає тверезості сильніше, ніж несподіваний візит податкової. Справжні любителі цієї кави дотримуються обережності. Вони ретельно напиваються, перш ніж навіть торкатися її, адже хапонійська кава миттєво переводить людину у стан ідеальної тверезості. Але, якщо напитися недостатньо, то можна опинитись по той бік, куди розум не повинен потрапляти. Вартові висловили думку, що для тверезості Семюелу Ваймзові потрібно випити принаймні дві чашки цього напою, або хоча б зробити одну чашку кави подвійної міцності.

— Поволі… поволі.. — Морква покрапав кавою між губами Ваймза.

— Розумієте, коли я сказала… — відчайдушно намагалася виправдатися Анґва.

— Не переймайся, — Морква навіть не озирнувся.

— Я лише…

— Я сказав — не переймайся.

Ваймз розплющив очі, поглянув на світ і закричав.

— Ноббі!

— Так, сержанте?

— Ти купив «Червону пустельну особливу» чи «Кучеряву гірську звичайну»?

— «Червону пустельну», сержанте, тому що…

— Міг би попередити. Тепер неси… — він поглянув на Ваймзову гримасу жаху, — пів склянки «Обіймиведмедя». Ми скерували його занадто далеко по той бік.

Склянку принесли, налили та влили Ваймзові до рота. Коли алкоголь почав діяти, тіло Ваймза трохи розслабилося.

Його кулак рознявся.

— О боги! — скрикнула Анґва. — У нас є бинти?


Небо зменшилося до розміру білого кола, високо вгорі.

— Колего, де ми, чорт забирай? — дивувався Дуболом.

— В печеру.

— Під Анк-Морпорком немає жодної печери. Він стоїть на суглинку.

Дуболом впав на глибину приблизно тридцять футів, але падіння пом’якшила Щебнева голова. Троль сидів, оточений гнилою деревиною, у… гаразд… печері. Або, подумав Дуболом, поки його очі звикали до темряви, обкладеного камінням тунелю.

— Я нічого не робив, — сказав Щебінь, — я просто стояв, а наступної хвилини світ полетів угору.

Дуболом спустився і відчув під ногами мул. Він підняв шматок дерева, дуже товстий і дуже гнилий.

— Ми впали через щось кудись, — сказав він. Він провів рукою по стіні тунелю. — Дуже якісна кладка. Дуже якісна.

— Як нам вибиратися?

Піднятися назад вони не могли. Вихід з тунелю був набагато вищим, ніж Щебінь.

— Думаю, ми вийдемо, — сказав Дуболом.

Він понюхав вологе повітря. Ґноми мають дуже хороше відчуття напрямку під землею.

— Сюди, — сказав він, рушаючи.

— Дуболоме?

— Що?

— Ніхто ніколи не казав, що під містом є тунелі. Про них ніхто не знає.

— І що?

— А те, що виходу немає. Оскільки вихід також є входом, і якщо про тунелі ніхто не знає, то це означає, що ніхто не бачив входу. А отже, і виходу.

— Але ж тунель повинен кудись вести.

— Гаразд.

Чорний мул, хоч і зовсім сухий, утворював підлогу тунелю. На стінах був намул, що вказувало на те, що в певний момент недавнього минулого тунель був повністю заповнений водою. Тут і там виднілися величезні плями грибка, які світилися від гниття і давали тунелю слабке освітлення[21].

Пливучи крізь темряву, Дуболом відчув, як його настрій піднімається. Під землею ґноми завжди почувалися щасливішими.

— Ми знайдемо вихід, — сказав він.

— Так.

— Отже… Чому ти приєднався до Сторожі?

— Га! Моя дівчина Рубіна, вона каже: «Якщо хочеш одружитися, ти повинен влаштуватися на престижну роботу. Я не одружусь із тролем, про якого кажуть, що він недобрий і тупіший за власний кийок», — голос Щебня відлунював у темряві. — Як щодо тебе?

— Я знудився. Працював у мого шуряка Дуранса. У нього непоганий бізнес, він готує щурів із пророцтвами для ресторанів із етнічною томською кухнею. Але я подумав, що така робота не підходить ґномові.

— Здається, досить легка робота.

— Знаєш скільки часу потрібно, щоб змусити щура проковтнути аркуш паперу?

Дуболом зупинився. Зміна повітря свідчила про те, що попереду ширший тунель.

І справді, тунель поєднувався з іншим, набагато ширшим. На підлозі був глибокий мул, а посеред тунелю протікав струмок. Дуболомові здалося, що він чує, як щури, принаймні він сподівався, що це щури, відскакували в темну порожнечу. Він навіть подумав, що чує звуки міста — невиразні, переплутані — крізь товстий шар землі.

— Наче храм, — сказав він, і його голос пролунав вдалині.

— На стіні є напис, — сказав Щебінь.

Дуболом подивився на літери, вишкрябані в камені.

— ВІА КЛОАКА, — сказав він. — Гм. «Віа» — старе слово, раніше так називали вулицю чи шлях. «Клоака» означає…

Він зазирнув у морок.

— Це каналізація, — сказав він.

— Що це?

— Це як… ну куди тролі скидають… сміття? — намагався пояснити Дуболом.

— На вулиці, — сказав Щебінь. — Гігієнічно.

— Це… просто підземна вулиця для… ну… для лайна, — сказав Дуболом. — Ніколи не подумав би, що в Анк-Морпорку є каналізація.

— Можливо, Анк-Морпорк не знав, що в Анк-Морпорку є каналізація? — припустив Щебінь.

— Так, ти маєш рацію. Це місце старе. Ми в надрах землі.

— В Анк-Морпорку навіть у лайна є власна вулиця, — сказав Щебінь із захватом та здивуванням одночасно. — Воістину, місто можливостей.

— А ось ще щось написано, — сказав Дуболом. Він зішкрябав трохи намулу. — «Цирон IV мене вробив…» — прочитав він вголос. — Цирон IV. Здається, він був одним із прадавніх королів, чи не так? Гей… ти знаєш, що це означає?

— Що тут нікого не було з учорашнього дня, — сказав Щебінь.

— Ні! Цьому місцю… цьому місцю більше двох тисяч років. Ми, напевно, перші люди, які прийшли сюди з часів…

— Учора, — сказав троль.

— Учора? Учора? Це чому вчора?

— Сліди ще свіжі, — сказав Щебінь і показав на землю.

У мулі були сліди.

— Як давно ти в місті? — запитав Дуболом, раптом відчувши, що це дуже важлива інформація.

— Дев’ять років. Це та кількість років, яку я прожив тут. Дев’ять, — гордо сказав Щебінь. — Це лише одне з великої… кількості чисел, якими я тепер умію рахувати.

— Ти коли-небудь чув про тунелі під містом?

— Ні.

— А хтось же про них знає.

— Так.

— Що будемо робити?

Відповідь була очевидною. Вони погналися за чоловіком на склад ф’ючерсної свинини і ледь не загинули. Тоді опинилися в епіцентрі невеликої війни і ледь не загинули. Тепер опинилися в таємничому тунелі, де були свіжі сліди. Якщо капрал Морква або сержант Колон спитають: «І що ви зробили?» — ніхто з них не був готовий відповісти: «Пішли геть».

— Сліди ведуть сюди, — сказав Дуболом, — а потім повертаються. Але ті, що повертаються, не такі глибокі, як ті, що йдуть вперед. Але ті, що ведуть назад, глибші за ті, що ведуть вперед. Тож той, хто ішов, був важчим, коли прийшов, і легшим, коли повертався?

— Саме так, — погодився Щебінь.

— То це означає…

— Він схуд?

— Він щось приніс і залишив… десь тут.

Вони дивилися в темряву.

— І ми підемо і дізнаємося, що це було? — сказав Щебінь.

— Так. Як почуваєшся?

— Почуваюся добре.

Хоча вони належали до різних видів, їхні розуми зосередилися на одному й тому ж образі: раптовий спалах і шматок свинцю, що мчить на них крізь темряву.

— Він повернувся, — сказав Дуболом.

— Так, — сказав Щебінь.

Вони знову подивилися в темряву.

— Не найкращий день, — сказав Дуболом.

— Точно.

— Я хочу щось спитати… на випадок… Тобто… Скажи, що то було на складі свинини? Ти зробив всі ті підрахунки! Що то було?

— Я… не знаю. Я все це бачив.

— Все що?

— Просто все це. Все. Усі цифри у світі. Я міг би їх усіх порахувати.

— І чому вони дорівнювали?

— Не знаю. Що означає «дорівнювати»?

Вони попрямували далі, аби побачити, що готує для них майбутнє.

Слід врешті-решт привів у вужчий тунель. Він був таким вузьким та низьким, що троль ледве стояв у ньому вертикально. Скоро шлях обірвався. Зі склепіння упав валун, а з ним щебінь і мул, і все це перекрило шлях. Але це не мало значення, тому що вони знайшли те, що шукали, хоч і не шукали саме цього.

— От лихо, — сказав Щебінь.

— Точно, — підтвердив Дуболом. Він перелякано озирнувся. — Знаєш, — сказав він, — у цих тунелях зазвичай повно води. Вони значно нижчі за нормальний рівень річки.

Він знову подивився на їхню жалюгідну знахідку.

— У нас буде багато проблем, — підсумував ґном.

— Це його значок, — сказав Морква. — Бідолаха. Він так його стиснув, що той поранив долоню.


Технічно Анк-Морпорк побудований на суглинку, але те, на чому він справді стоїть, — це Анк-Морпорк; його споруджували, спалювали, замулювали та відбудовували стільки разів, що його фундамент — це старі підвали, поховані дороги, викопні кістки та сміття попередніх міст.

Під ними, в темряві, сиділи троль і ґном.

— Що тепер будемо робити?

— Ми повинні залишити його тут і привести капрала Моркву. Він точно знатиме, що робити.

Щебінь через плече дивився на річ позаду них.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Неправильно залишати його тут.

— Так. Так, ти маєш рацію. Але ти троль, а я ґном. Як гадаєш, що трапиться, коли люди побачать, як ми несемо його вулицею.

Велика проблема.

— Правильно. Ходімо. Простежимо за слідами.

— А якщо ми повернемося, а його вже не стане? — переймався Щебінь, уважно дивлячись під ноги.

— Як? Ми йдемо за слідами, тож, якщо хтось повернеться, він потрапить прямо на нас.

— О, добре. Я радий, що ти це сказав.


Ваймз сидів на краю ліжка, а Анґва перев’язувала йому руку.

— Капітан Виверт? — перепитав Морква. — Але він… невдалий вибір.

— Майонез Виверт, так ми його звали, — сказав Колон. — Повний йолоп.

— Тільки не кажіть, — сказала Анґва, — що він жовтий, густий і жирний.

— І трохи пахне яйцями, — сказав Морква.

— Шолом прикрашений пір’ям, — сказав Колон, — а в нагруднику можна побачити своє обличчя.

— У Моркви он теж блищить, — зауважив сказав Ноббі.

— Так, але різниця полягає в тому, що Морква тримає нагрудник відполірованим, бо йому… подобається гарна чиста броня, — спокійно пояснив Колон, — у той час як Виверт женеться за блискучістю лише тому, що він йолоп.

— Але він закрив справу, — сказав Ноббі. — Я чув про це, коли бігав за кавою. Він заарештував троля Вутлеморда. Знаєте, капітане? Очищувача вбиралень. Хтось бачив його поряд із місцем убивства.

— Але він великий, — сказав Морква. — Він не міг пролізти через двері.

— У нього є мотив, — сказав Ноббі.

— Справді?

— Так. Клевець був ґномом.

— Це не мотив.

— Для троля мотив. Хай там як, він, мабуть, щось утнув. Проти нього є багато доказів.

— Наприклад? — поцікавилася Анґва.

— Він троль.

— Це не докази.

— Для капітана Виверта — докази, — пояснив сержант.

— Він обов’язково щось утнув, — повторив Ноббі.

У цьому він перегукувався з поглядом Патриція на злочин та покарання. Якщо був злочин, повинно бути покарання. Якщо за злочин карається злочинець, який його вчинив, то це була щаслива випадковість, а якщо такого злочинця не знайшли, то можна брати будь-якого злочинця, і, оскільки всі, безперечно, були в чомусь винними, кінцевим результатом було те, що, загалом, справедливість була здійснена.

— Він неприємний тип, цей Вуглеморд, — сказав Колон. — Права рука Хризопраза.

— Так, але він не міг убити Родита, — сказав Морква. — А що з жебрачкою?

Ваймз сидів, дивлячись на підлогу.

Як ви гадаєте, капітане? — Морква звернувся особисто до нього.

Ваймз знизав плечима.

— А кого це цікавить? — мляво відповів той.

— Вас і цікавить, — сказав Морква. — Ви завжди цікавитеся. Ми не можемо дозволити, щоб хтось на зразок…

— Послухай мене, — сказав Ваймз тихим голосом. — Припустімо, ми знайшли би, хто вбив ґнома та клоуна. Або дівчину. Це не мало би значення. Все прогнило.

— Що прогнило, капітане? — здивувався Колон.

— Все. Це те саме, що намагатися очистити колодязь ситом. Нехай найманці розбираються. Або злодії. Або навіть щури. Чому ні? Нас він недостатньо поважає. Ми повинні були просто залишитися дзвонити в дзвони і кричати: «Все добре!»

— Але все недобре, капітане, — сказав Морква.

— І що? Це колись мало значення?

— Бідолашний, — пробурмотіла Анґва собі під ніс. — Здається, йому дали занадто багато тієї кави…

Ваймз сказав:

— Завтра я покидаю Сторожу. Двадцять п’ять років на вулицях…

Ноббі нервово посміхнувся, але одразу перестав, коли сержант, не міняючи положення свого тіла, схопив його за руку і м’яко, але багатозначно скрутив йому за спиною.

— І що було хорошого? Що я зробив? Я лише зносив багато чобіт. В Анк-Морпорку немає місця для вартових! Кого хвилює, що правильно чи неправильно? Вбивці та злодії, тролі та ґноми! Для повного щастя не вистачає лише якого-небудь чортового короля!

Решта Нічної сторожі стояли, опустивши очі в німому збентеженні. Тоді Морква сказав:

— Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.

— Що? — Ваймзова раптова лють була схожа на громовідвід. — Хто це каже? Коли це було правдою? Це ніколи не було правдою! Це можуть казати лише люди, в яких не вистачає духу визнати, що все до чорта жахливо, і це лише слова, і з них жодної користі…

Хтось постукав у двері.

— Це Виверт, — сказав Ваймз. — Ви здасте зброю. Нічна сторожа йде у довготривалу відпустку. Нам не потрібні вартові, які цікавляться тим, чим вони цікавитися не повинні, правильно? Моркво, відчини двері.

— Але… — почав було Морква.

— Це наказ. Користі з мене уже ніякої, але я ще можу наказати, щоб ви відчинили двері, тому відчиніть двері!

Виверта супроводжувало пів дюжини членів Денної сторожі. У них були арбалети. На знак того, що вони мали справу зі своїми ж колегами-офіцерами, вони спрямували свої арбалети трохи вниз. На знак того, що вони не були чортовими дурнями, вони зняли їх із запобіжників.

Виверт насправді не був поганою людиною. Він не мав уяви. Він так довго давав раду тим різновидам узагальнених низькосортних злочинців, що й сам став на них трохи схожим[22]. Багато людей працюють на робочих місцях, які їм не відповідають, але є різні способи на це реагувати. Іноді вони стають роздутими і ввічливими, а іноді перетворюються на вивертів. Виверт максимально увійшов у роль: неважливо, правий ти чи ні, головне — впевнений. Загалом в Анк-Морпорку не було справжніх расових забобонів; коли у вас є ґноми і тролі, то колір шкіри інших людей не є головною проблемою. Але Виверт був тією людиною, що природно вимовляє слово «негр» з двома «ґ».

І шолом у нього був із пір’ям.

— Заходьте, заходьте, — сказав Ваймз. — Ми тут все одно нічого важливого не робили.

— Капітане Ваймзе…

— Все добре. Ми знаємо. Віддати йому зброю. Це наказ, Моркво. Один службовий меч, одну піку або алебарду, одну палицю, один арбалет. Сержанте Колоне, я правильно кажу?

— Так, сер.

Морква на мить завагався.

— Ну добре, — сказав він. — Мій службовий меч в арсеналі.

— А на поясі що?

Морква нічого не сказав. Однак він став трохи по-іншому. Його біцепси напружилися, і під одягом проступили могутні м’язи.

— Все правильно, нас цікавить лише службовий меч, — задкував Виверт. Він був із тих людей, які краще відійдуть від сильного супротивника, але слабкого будуть бити безжалісно. — Де каменесос? — спитав він. — І скеля?

— А-а-а, — сказав Ваймз, — Ви маєте на увазі тих членів нашого товариства, яких узяли з метою боротьби з видовою дискримінацією у місті?

— Я маю на увазі ґнома і троля, — сказав Виверт.

— Не маю жодної гадки, — весело сказав Ваймз. Анґві здалося, що він знову п’яний, якщо люди можуть напитися від відчаю.

— Ми не знаємо, сер, — сказав Колон. — Їх цілий день немає.

— Напевне, б’ються один з одним у Кар’єрному провулку, разом з іншими, — сказав Виверт. — Таким не можна довіряти порядок у місті. Запам’ятайте.

Анґві здалося, що хоча слова на кшталт каменесоса та скелі були образливими, порівняно зі словом «таким» вони навіть виражають ідею загального братерства в устах подібних на Виверта людей.

Анґва здивовано помітила, що її погляд зосередився на Вивертовій яремній вені.

— Б’ються? — спитав Морква. — Чому?

Виверт знизав плечима.

— Хто їх, гадів, знає?

— Здається, я знаю. Дайте подумати, — почав Ваймз. — Може, це пов’язано з якимось незаконним арештом? Це ніяк не пов’язано з певними радикальними ґномами, які потребують лише приводу, щоб напасти на тролів? Як ви думаєте, Виверте?

— Ваймзе, не думаю.

— Ідеально! Ви — саме та людина, яка потрібна місту.

Ваймз підвівся.

— Тоді я піду, — сказав він. — Побачимося завтра. Якщо воно настане.

Він гучно грюкнув дверима.


То була величезна зала. Розмірами з міську площу. Щокілька ярдів стояли стовпи, які підтримували дах. Від неї, наче промені, розходилися тунелі в будь-якому напрямку та на різних рівнях. З багатьох тунелів текла вода, яка потрапляла до них із різних невеличких джерел та підземних потоків.

І ось саме це й було проблемою. Проточна вода змила усі сліди із кам’яної підлоги зали. Дуже великий тунель, майже перекритий сміттям і мулом, вів до того, що, як був упевнений Дуболом, було гирлом.

Там було майже приємно. Не було жодного запаху, крім вологої гнилизни під камінням. І там було прохолодно.

— У горах я бачив великі ґномські зали, — сказав Дуболом, — але мушу визнати, це щось інше.

Відлуння його голосу чулося по всьому приміщенні.

— Згоден, — сказав Щебінь, — це має бути щось інше, бо ми не в горах і це не ґномська зала.

— Бачиш хоч якийсь шлях наверх?

— Ні.

— Ми могли проминути десяток шляхів до поверхні і навіть цього не помітити.

— Так, — сказав троль. — Це заплутана проблема.

— Щебню?

— Так?

— Ти знаєш, що у прохолодних місцях стаєш розумнішим?

— Правда?

— А якщо ти розумнішаєш, то, може, спробуєш придумати, як нам звідси вибратися?

— Копати? — запропонував троль.

Де-не-де в тунелі лежали валуни. Небагато; взагалі кладка була напрочуд якісною.

— Тьху. Лопати ж немає, — поскаржився Дуболом.

Щебінь кивнув.

— Дай мені свій нагрудник, — сказав він.

Він притулив нагрудник до стіни і кілька разів постукав по ньому кулаком.

— Подивився. Більш-менш лопатоподібна форма.

— До поверхні далеченько, — із сумнівом у голосі промовив Дуболом.

— Ми знаємо напрямок, — сказав Щебінь. — Або копати, або залишатися тут і їсти щурів до кінця свого життя.

Дуболом вагався. Ідея була навіть привабливою…

— Без кетчупу, — додав Щебінь.

— Здається, я бачив кілька валунів он у тому напрямку, звідти й можемо почати, — сказав ґном.


Капітан Виверт озирнувся навколо з таким виглядом, наче цією дією він робив кімнаті послугу.

— Непогане місце, так, — сказав він. — Думаю, ми переїдемо сюди. Краще, ніж квартали біля палацу.

— Це наше місце, — сказав сержант Колон.

— То доведеться посунутися, — сказав капітан Виверт.

Він поглянув на Анґву. Її пильний погляд починав діяти йому на нерви.

— Це ще не всі зміни, які на вас чекають, — сказав він.

За ним скрипнули двері. У кімнату прокульгав маленький і дуже смердючий собака.

— Але лорд Ветінарі не призначив нового командувача, — заперечив Морква.

— Так-так… Здається, мені здається… — сказав Виверт, — що це, швидше за все, не один із вас. Здається мені так… Сторожі об’єднають. Нічну та Денну. Здається мені, що у вас тут безлад. Багато всілякого мотлоху… у Сторожі.

Загрузка...