Острів загиблих кораблів

І. НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ

Старий Кінгман — батько Вівіани — невимовно зрадів поверненню доньки. Він уже не сподівався побачити її, оскільки Вівіана Кінгман значилася в списку загиблих пасажирів пароплава «Веніамін Франклін». До шлюбу доньки Кінгман поставився доброзичливо. Він тільки коротко запитав Гатлінга, знайомлячись з ним:

— Професія?

— Інженер, — відповів Гатлінг.

— Добре. Справа… — і, подумавши, Кінгман додав: — У Європі, здається, існує переконання, що ми, американські багачі, мріємо видати своїх доньок за європейських графів, котрі прогоріли. Це неправильно. Дурні існують скрізь, і американські дурні бажають поріднитися з європейськими, але я вважаю за краще для своєї доньки чоловіка, який би сам проклав собі шлях. Притому я у вас в несплаченому боргу: ви врятували мою доньку! — І Кінгман міцно потиснув руку Гатлінга.

Одного разу, коли молоде подружжя сиділо над географічною картою, обговорюючи план задуманої ними подорожі, задзвонив телефон, і Реджинальд, узявши слухавку, почув знайомий голос Симпкінса, який просив побачення «із вельми важливої справи». Перш ніж дати згоду, Гатлінг голосно сказав у слухавку:

— Це ви, Симпкінсе? Здрастуйте! Ви хочете нас бачити? — і поглянув запитально на дружину.

— Що ж, хай приїде, — неголосно відповіла Вівіана.

— Ми чекаємо на вас, — закінчив Реджинальд телефонну розмову.

У Симпкінса все робилося швидко — «на сто двадцять відсотків швидше, ніж у стовідсоткових американців», як говорив він.

Невдовзі Гатлінг почув шум автомобіля, що під’їхав. З’явився Симпкінс і ще біля дверей заговорив:

— Новина! Величезна новина!

— Що таке, Симпкінсе? — запитав Гатлінг. — Невже ще один з ваших злочинців виявився чесною людиною?

— Я відкрив загадку злочину капітана Фергуса Слейтона!

— У чому ця загадка?

— Поки це, гм, слідчий матеріал, що не підлягає оголошенню…

— Тоді ви не сказали нічого нового, Симпкінсе! Ще на Острові ми знали, що в Слейтона темне минуле.

— Але яке! Я прийшов запропонувати вам один проект, — можливо, просити вашої допомоги.

— Ми вас слухаємо.

— Мені треба розкрити загадку Слейтона до кінця. Як поставитеся ви до проекту ще раз відвідати Острів Загиблих Кораблів?

— Ви непоправні, Симпкінсе! — сказав Гатлінг. — Для вас світ викликає інтерес, оскільки в ньому є злочинці.

— Чого ж, дивіться на це, як на спорт. Але чому ви розсміялися?

— Ми розсміялися тому, — відповіла Вівіана, — що ваш проект ми саме обговорювали до вашого приходу.

— Їхати на Острів і розкрити загадку Слейтона? — запитав Симпкінс, здивований і зраділий.

— Не зовсім так. Нас більше цікавлять секрети іншого злочинця…

— Іншого? Невже я не знаю про нього? — зацікавився Симпкінс, — Хто ж цей злочинець?

— Саргасове море, — усміхаючись, відповіла Вівіана. — Хіба мало згубило воно кораблів? Відкрити таємниці цього злочинного моря, застерегти інших — ось наша мета.

— Одне слово, ми їдемо в наукову експедицію для вивчення Саргасового моря, — закінчив Гатлінг.

— Ось воно що! Але я сподіваюся, що ви не відмовитеся взяти мене з собою для того, щоб я міг за одним заходом зробити свою справу…

— Зрозуміло, Симпкінсе! Але який сенс вам їхати? Адже Слейтон убитий…

Симпкінс багатозначно ворухнув бровами.

— Слейтон мені вже не потрібен. Але тут замішані інтереси інших. На Острові мені вдалося добути деякі документи.

— Он як?

— Симпкінс не марнує часу, — самовдоволено зауважив сищик. — Але, на жаль, я захопив не всі документи. Їх треба добути, і тоді все стане зрозумілим.

— Інтереси інших? Це інша справа. Їдьмо, Симпкінсе!

— Коли ви відпливаєте?

— Я гадаю, через місяць…

— Хто ще з вами?

— Океанограф — професор Томсон, два його асистенти, команда та більше нікого.

— Отже, їдьмо. Мою адресу ви знаєте. — І, розкланявшися, Симпкінс поспішно вийшов, а Гатлінги знову заглибилися у вивчення карти.

— Ось дивися, — показував Реджинальд на карту, — ця пряма лінія, проведена, як по лінійці, — шлях від Нью-Йорка до Генуї. Ми підемо цим шляхом до трьохсот двадцятого градуса східної довготи і звернемо на південь, — і Гатлінг зробив позначку олівцем.

Новий відвідувач відірвав їх від роботи. Зайшов професор Томсон — відомий дослідник життя моря. Після метушливого Симпкінса Томсон вражав своїм спокоєм і навіть повільністю. Цей добродушний, схильний до повноти чоловік ніколи не поспішав; але було дивним, як багато він встигав зробити.

Гатлінги привітно зустріли Томсона.

— Вивчаєте наш шлях? — запитав він і, мимохідь кинувши, погляд на карту, сказав: — Я гадаю, нам краще відразу взяти курс південніше, на Бермудські острови і від них іти на північний схід. Але про це ми ще поговоримо. Сьогодні я одержав три ящики устаткування для хімічної і фотографічної лабораторій. Акваріум готовий і вже встановлений. Завтра одержимо замовлену за моїм списком бібліотеку. Через тиждень наша біологічна лабораторія буде обладнана цілком. Ну, а як у вас щодо інженерної частини?

— Тижнів на три роботи, — відповів Гатлінг. — За місяць ми можемо кинути виклик Саргасам.

Томсон кивнув головою. Він зрозумів, що означає слово «виклик». Гатлінги купили для експедиції невеликий, застарілий для військових цілей корабель «Задирливий», і він під керівництвом Гатлінга був пристосований для мирних цілей. Його гармати поступилися місцем апаратам для витягання драг. Окрім біологічної лабораторії, було влаштовано низку комірок для зберігання наукових видобутків. Гатлінг немало попрацював, щоб пристосувати корабель для плавання серед водоростей Саргасового моря. На носовій частині в кіль корабля був вправлений гострий різець, який мав би розрізати водорості. Щоб водорості не заважали роботі гвинта, він був захищений особливим циліндром з металевої сітки.

Радіоустановка, дві легкі гармати та кулемети на випадок зіткнення з остров’янами доповнювали устаткування.

Усі учасники експедиції працювали з таким захопленням і старанністю, що корабель був готовий до відходу навіть раніше визначеного терміну.

Нарешті настав час вирушати. Учасники вже були на кораблі. Чекали тільки Симпкінса. Великий натовп знайомих і просто цікавих стояв на набережній.

— Куди він зник? — дивувався Гатлінг, поглядаючи на годинник. — Сорок хвилин на третю.

— Почекаємо трохи, — сказав професор Томсон.

Третя… Пів на четверту… Симпкінса все немає. Капітан квапив з відходом. «Треба до сутінків вибратися з прибережної смуги з інтенсивним рухом, — говорив він, — тим більше що насувається туман».

О четвертій вирішили відчалити. Сирена несамовито закричала, як поранена фантастична велетенська кініка, і корабель відчалив. З берега махали капелюхами і хустками.

Раптом кілька людей, що стояли біля самого краю пристані, шарахнулися убік, і на їхньому місці з’явився Симпкінс, змоклий, розпатланий, з капелюхом, що збився на потилицю. Вій несамовито кричав, змахуючи руками.

Капітан «Задирливого» вилаявся і наказав дати задній хід. А Симпкінс уже скочив у катер і плив до корабля, не припиняючи махати руками.

— Тисяча вибачень! — кричав він, підіймаючись трапом. — Страшенно поспішав… Непередбачена затримка… — І він з’явився на палубі.

— Що з вами? — напівзлякано, напівнасмішкувато запитала Вівіана, оглядаючи Симпкінса. Його ніс розпухнув, на вилицях виднілися синці.

— Нічого… маленький бокс із давнім знайомим, Косим Джимом… Така несподівана зустріч! Утік, негідник; його щастя! Якби я не поспішав… — І, заспокоюючи сам себе, він додав: — Нічого, не втече. Це дрібна звірина… Зроблю примочку, і все мине.

Туман заслав береги. Корабель ішов поволі. Час від часу лунала сирена.

— Вогко, ходімо вниз, — сказала Вівіана і спустилася з чоловіком у біологічну лабораторію. Там уже працювали професор Томсон і два асистенти — Тамм і Мюллер.

Лабораторія мала вигляд досить просторої кімнати з великим квадратним вікном у стіні та двома шестикутними ілюмінаторами в стелі. Ліву стіну займала фотографічна лабораторія, праву — хімічна. Над широкими столами з ящиками, як в аптеках, полиці з книгами. На вільних місцях стін укріплені різні остроги, гарпуни, полиці і полички з пляшечками і препаратами. Кожний сантиметр площі використаний. Навіть на стелі прикріплені овальні коробки, якими користуються натуралісти, і пружинні терези. Посеред лабораторії стояв величезний стіл. Тут були розташовані мікроскопи, обладнання для препарування, набивання опудал і приготування гербаріїв: скальпелі, ножиці, пінцети, преси. Кілька табуреток із сидіннями, що обертаються, були укріплені так, що могли пересуватися вздовж столу. Томсон не поспішаючи ходив по лабораторії, не поспішаючи переставляв банки, муркочучи собі під ніс, і робота йшла на лад в його руках.

Вечір минув вельми сумовито. А вночі сирена не давала спати. До ранку сирена затихнула, і Вівіана заснула міцним, здоровим сном.

Ранок був сонячний, ясний. Пили каву на палубі, під тентом. Океан зітхав темно-синіми хвилями рівно й ритмічно, свіже морське повітря робило всіх бадьорими; і, забувши свої нічні страхи і сумніви, Вівіана сказала:

— Як добре, Реджинальде, що ми вирушили в цю подорож!

— Ще б пак, — озивався за нього Симпкінс, що вже зняв пов’язки, — ми зможемо розкрити загадку Слейтона.

— І загадки Саргасового моря, — задумливо сказав професор Томсон. — Тамме, приготуйте драгу. Треба трішки дослідити дно.

Поки Тамм споряджав до спуску драгу, Томсон продовжував:

— Море — це багатоповерхова будівля. Кожен «поверх» заселяють свої мешканці, котрі не підіймаються на верхні і не спускаються на нижні «поверхи».

— Так, це не тільки в морі, — сказав Симпкінс. — І на землі житель підвалу не «вхожий» в бельетаж…

— Маленька різниця, — втрутився в розмову Мюллер, — люди з підвалу могли б жити і в «бельетажі», як ви говорите, а морські жителі… для них це було б загибеллю. Якщо глибоководна риба необережно підніметься вище за встановлену межу, вона там розірветься, як вибухає паровий казан, коли його стінки не витримують внутрішнього тиску.

— Гм… отже морські мешканці «бельетажу» можуть спати спокійно, не боячись нападу знизу?

— На кожному «поверсі» є свої хижаки.

Тамм опустив драгу — прямокутну залізну раму з мішком із сітки. До мішка, для ваги, були прикріплені камені.

— На яку глибину опустити? — запитав Тамм, розмотуючи разом з Мюллером трос.

— Метрів на шістсот, — відповів Томсон.

Всі мовчки спостерігали за роботою.

— Збавити хід! — сказав Томсон.

Капітан віддав розпорядження.

— Ну, що нам послала доля?

Два матроси прийшли на допомогу Мюллеру і Тамму. Тільки драга з’явилася на поверхні, як Тамм і Мюллер одночасно скрикнули:

— Лінофріна!

Усі з цікавістю кинулися розглядати морське чудовисько. Вся рибина нібито складалася із величезного рота з великими зубами, з величезного мішка-шлунку і хвоста. На підборідді це чудовисько мало гіллястий придаток (для приманки риб, як пояснив Томсон), а на верхній щелепі — щось на зразок хобота з потовщенням посередині.

— Це орган, що світиться, так би мовити власне електричне освітлення.

— А навіщо йому освітлення? — запитав Симпкінс.

— Воно живе в глибині, куди не проникає промінь сонця.

— Жити у вічному мороці — теж задоволення! Поталанило ж їм вибрати таку невдалу квартиру!

— Вас ще більше здивує, коли я скажу, що вони зазнають на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні тиск у кілька сотень кілограмів. Але вони навіть не помічають цього і, повірте, відчувають себе чудово.

— Дивіться, дивіться, саргаси! — вигукнула раптом Вівіана, підбігаючи до поручнів.

На синій поверхні океану справді виднілися окремі закруглені гроноподібні кущики, забарвлені в оранжевий і золотисто-оливковий кольори.

Усі зраділи саргасам, неначе давньому знайомому.

Між 2 і 6 серпня корабель ішов уже поблизу Бермудських островів. З серпня пливли ще тільки окремі кущі водоростей. Вони були овальної форми, але під легким подихом південного вітру витягувалися в довгі смуги. Гатлінг горів нетерпінням швидше спробувати на суцільних саргасах свої технічні пристосування. Нарешті 7 серпня з’явилися суцільні луги саргасів. Тепер уже, навпаки, синя гладінь океану прозирала острівцями серед оливкового килима.

— Ось воно, «море, що згорнулося», як називали його стародавні греки, — сказав Томсон.

Гатлінг із хвилюванням стежив, як упорається «Задирливий» з цією павутиною водоростей. Але його хвилювання було марне: корабель майже не уповільнював ходу. Він різав саргаси, і вони розступалися, оголяючи обіч корабля довгі сині чисті розводи.

— Мабуть, ваші остороги були зайві, — сказав професор. — Зрештою, для сучасних суден саргаси вже зовсім безпечні. Та і взагалі їх «непрохідність» перебільшена.

Спіймавши кілька водоростей, Томсон почав розглядати їх. Вівіана теж спостерігала.

— Ось бачите, — пояснив він їй, — білі стебла? Це вже відмерлі саргаси, зірвані вітром і захоплені течією в Карибському морі, мчать на північ. П’ять з половиною місяців потрібно, щоби вони примандрували від Флориди до Азорських островів. І за цей час вони не тільки зберігають життя, а й здатність плодоношення. Деякі саргаси здійснюють кругову подорож, повертаючись до себе на батьківщину, до Карибського моря, і потім повторюють подорож. Інші потрапляють всередину кругового кільця та відмирають.

— Ах! Що це? Живе! — скрикнула від несподіванки Вівіана.

Томсон розсміявся.

— Це австралійський коник-ганчірник, а це актенарії — найцікавіші мешканці Саргасового моря. Бачите, як вони пристосувалися? Їх не відрізнити від водорості!

Справді, забарвлені в коричневий колір, поцятковані білими плямами, з порваними формами тіла, актенарії були надзвичайно схожими на водорості Саргасового моря.

II. НОВИЙ ГУБЕРНАТОР

На Острові Загиблих Кораблів з часу відплиття підводного човна життя йшло своїм звичаєм.

Коли капітан Слейтон упав, підтятий кулею, Флорес мовчки постояв над скривавленим губернатором, потім раптом смикнув Меггі, що схилилася над убитим, за руку та коротко, але владно сказав їй:

— Іди звідси!

Меггі, плачучи, притиснувши дитину, пішла.

Флорес схилився над капітаном зі злою іскринкою в примружених очах.

Капітан Слейтон був його суперником у коханні й в честолюбних задумах. У них були давні рахунки. Натішившися виглядом поваленого, вмираючого ворога, Флорес несподівано підвів Слейтона і зіштовхнув його у воду.

— Так краще буде, — сказав він і, звернувшися до остров’ян, крикнув: — Гей ви! Капітан Фергус Слейтон убитий, і його тіло поховане мною! Острів Загиблих Кораблів мусить вибрати нового губернатора. Я пропоную себе. Хто проти?

Остров’яни похмуро мовчали,

— Схвалено. Підберіть поранених і рушниці. Ходімо!

І він подався у напрямку до своєї нової резиденції, радіючи, що все сталося так швидко. Проте його задоволення було неповним. Якась неприємна, тривожна, ще неясна думка заважала йому, немов тихий зубний біль, який ось-ось перетвориться на гострий. Флорес ішов знайомими «вулицями», містками, перекинутими через кораблі, перетинав напівгнилі палуби, підіймався на «гори» високих великих кораблів, спускався в «долини» плоскодонних суден, а якась неспокійна неясна думка все непокоїла його…

Забарившися біля одного переходу, він почув голоси ірландця О’Гара і старого Бокко, що слідували за ним.

— Як собаку, у воду… — говорив Бокко.

— Не терпиться йому! — відповів О’Гара.

Голоси замовкли.

«Так ось воно що, — подумав Флорес, вилізаючи на борт старого фрегата. — Невдоволення!» І Флорес пригадав похмуре мовчання, що супроводжувало його обрання.

Флорес не помилився. Навіть на остров’ян, котрі огрубіли, здичавіли, неприємне враження справив досить спрощений спосіб похорону губернатора.

Флорес не був дурний. Підходячи до губернаторської резиденції, розміщеної на фрегаті «Єлизавета», новий губернатор вже обдумав план дії.

Увійшовши до великої, чудово обставленої каюти — колишній кабінет капітана Слейтона, — Флорес опустився в глибоке шкіряне крісло, розвалився з незалежним і разом з тим гордим виглядом. Потім він лунко ляснув тричі в долоні, зовсім як Слейтон, навіть краще — виразніше та голосніше.

На порозі з’явився негр.

Флорес посвердлив очима його чорне обличчя, але нічого не міг прочитати на ньому.

— Боб, — сказав Флорес, — де в Слейтона зберігався гардероб? Проведіть мене і покажіть.

Боб, який не виказав здивування, побачивши Флореса на місці Слейтона, був вражений підкреслено ввічливим обходженням нового губернатора замість колишнього — фамільярного.

Але у цьому у Флореса був свій розрахунок: показати, наскільки становище змінилося. І він не помилився. Боб якось зіщулився і, поспішно задріботівши до виходу, відповів шанобливо-ввічливо:

— Прошу вас.

Вони зайшли до великої напівтемної каюти, перетвореної на вбиральню. Дві стіни було зайнято шафами. Майже половину каюти займали величезні скрині чорного дуба з різьбленням, оковані позеленілою міддю зі сріблом.

Негр відчинив висувні дверці шаф. У них у чіткому порядку висіли костюми різних епох, професій, національностей — як у костюмерній великого оперного театру.

— Ось цивільні костюми, — пояснив негр, виймаючи пахнучі вогкістю старовинні сюртуки з високими комірами, широкими відворотами, кольорові і шовкові жилети.

Флорес заперечно похитав головою.

У другій шафі були більш сучасні костюми; смокінги, сюртуки і навіть фраки.

— Не те, не те.

Перед гардеробом з морськими форменими костюмами Флорес затримався дещо довше. Він помацав рукою одну тужурку з чудового англійського сукна — костюм капітана, але, поміркувавши, зачинив і цю шафу.

— Не те, Боб. І це все?

— Є ще тут, — відповів негр, показуючи на скрині.

— Відкрийте.

Не без зусиль Боб підняв важкі віка. Флорес здивувався, не відчувши запаху вогкості і тління. Віка так щільно прилягали, що всередині скринь було абсолютно сухо.

Коли негр підняв чистий шматок полотна, що акуратно прикривав костюми, у Флореса мимовільно вирвався вигук і очі його сяйнули. Тут були складені вишукані іспанські костюми, крій яких свідчив, що їм не менше двохсот років.

Камзоли з оксамиту — малинові, голубі, червоні — були розшиті золотом і обсипані перлами. Манжети і фрези (великі коміри в кілька рядів) з найтоншого мережива, шовкові шнури «бізетт»^[1], блонди^[2] кольору небіленого полотна — все це вражало своєю розкішшю та витонченістю роботи. Жіночі костюми були ще розкішніші. З довгими, до підлоги рукавами, із зубценодібними вирізами на краях, ці яскраві шовкові, парчеві й оксамитові сукні були важкі від нашитих смарагдів, рубінів, перлів…

«Яке багатство! — подумав Флорес. — А ми харчуємося лише рибою».

Він відібрав кілька костюмів.

— Віднесіть до мого кабінету. А панчохи і черевики?

— Все є. — І, згинаючись під вагою ноші, Боб перетягнув костюми до каюті і Флореса.

Залишившись на самоті, Флорес вибрав темно-вишневий шитий сріблом камзол і одягнувся.

Коли він поглянув на себе в дзеркало, то сам був вражений ефектом. Він змінився не тільки зовні, а ніби й внутрішньо. Звідки ця сувора гідність, цей упевнений погляд, ці плавні жести?

Він ляснув у долоні і сказав негру, що з подивом втупився на нього:

— Запросіть місіс Меггі!

«Місіс Меггі!» — Негр поспішно кинувся виконувати наказ.

Флорес трохи помилився в ефекті: Меггі, що ввійшла, не на жарт перелякалася, коли, відчинивши двері каюти, побачила сяючого сріблом і перлами іспанського гранда^[3]. Навіть сміх Флореса не відразу привів її до тями.

— Одягайся швидше, ось твій костюм, — сказав Флорес, вказуючи на голубу сукню.

Меггі, одягнена більш ніж просто — в легку блузу і коротку залатану спідницю, ледь-ледь доторкнулася до сукні й стояла в нерішучості.

— Ну, що ж ти?

— Я… я навіть не знаю, як його надягати.

Правду сказати, Флорес не більше від неї знав усі складні частини всіх цих «бізетт» і «блонд» і не міг надати їй допомоги. Але природне відчуття жінки допомогло Меггі знайти місце кожній деталі туалету. І поки Флорес поправляв кінці, шарфа і приміряв перед дзеркалом шпагу із золотим ефесом, вона була теж готова.

Обернувшися, вони дивилися з подивом один на одного, не впізнаючи і захоплюючись.

Справді, це була чудова пара. Смаглявий, засмаглий Флорес був вельми ефектний.

«Біс візьми! Але ж вона просто красуня! Де були мої очі?» — подумав Флорес.

— Тепер можна почати урочистий прийом, — сказав він голосно і, викликавши негра, віддав наказ скликати всіх. Це теж було новиною. Слейтон нікого не пускав до свого кабінету.

Якби на Острів Загиблих Кораблів несподівано прибули люди з іншої планети, це справило б, імовірно, не більше враження. Всі остров’яни буквально скам’яніли від здивування. Навіть історик Людерс стояв, розкривши рота, у надзвичайному подиві.

Коли всі зібралися, Флорес звернувся з промовою:

— Громадяни! Остров’яни! Друзі! Не відчуття особистої пихи змусило мене надіти цей костюм, а бажання підтримати гідність славного Острова Загиблих Кораблів… Ми піднімемо цю гідність ще вище. Для виконання намічених мною цілей мені необхідні помічники. Ви, О’Гара, — і Флорес пильно подивився на ірландця, — призначаєтеся моїм особистим секретарем. Під час звітів і на святкуваннях ви будете в цьому камзолі; він у вашому розпорядженні. — І Флорес вказав на красивий темно-синій костюм.

О’Гара почервонів по саме волосся, і Флорес не без задоволення зауважив, що ірландець вдоволений.

«Одним суперником менше», — подумав новий губернатор.

— Ви, Бокко, призначаєтеся… — Флорес потер чоло, — теж моїм секретарем. Ось ваш придворний костюм.

Бокко шанобливо поклонився.

«Другим суперником менше, — зауважив Флорес. — Хто ще? Людерс? Він не небезпечний, але все-таки, про всяк випадок…»

— А ви, Людерсе, ви людина вчена, я призначаю вас, гм… радником у справах колоній. Вашому званню підійде камзол чорного оксамиту зі сріблом.

Дивна річ! Навіть Людерс, який досі менше від інших звертав увагу на свій костюм і ходив у якомусь лахмітті, був теж, мабуть, вдоволений. Проте призначення його вкрай здивувало.

— Дякую за честь, але які ж у нас справи з колоніями, коли ми відрізані від усього світу?

— Так, але ми можемо розширити наші володіння, і у нас будуть колонії.

Остров’яни перезирнулися. Чи не звів з розуму позолочений камзол їхнього нового губернатора?

Але Флорес був спокійний і самовпевнений.

— Ви знаєте, — продовжував він, — що поряд з нашим островом, за два кілометри, не більше, розташований інший невеликий острівець із загиблих кораблів. Він близький, але досі ми не могли навіть побувати на ньому — саргаси охороняли його. Тепер ми організуємо експедицію і приєднаємо його до наших володінь.

Усім сподобалася ця ідея, і остров’яни голосно висловили схвалення.

— І ще одне: нам нічого постити і скнарити, коли ми безмірно багаті. Всім будуть видані нові костюми — для буднів і свят. Я дам вам також рушничні патрони, і ви полюватимете на птахів; я думаю, риба всім набридла. А щоб птах видався смачнішим, ми напечемо хліба і розіп’ємо бочку доброго старого іспанського вина!.

— Слава! Хай живе губернатор Флорес! — кричали доведені до вищої точки захоплення остров’яни, а О’Гара і Бокко голосніше від усіх.

Коли Флорес і Меггі залишилися самі, Меггі подивилася на чоловіка закоханими очима і сказала:

— Слухай, Флоресе, я навіть не чекала…

— Чого?

— Що ти так умієш…

— Добре управляти? — І Флорес, відлюдько, завжди похмурий Флорес засміявся.

III. КУРЕЦЬ ОПІУМУ

Легкий сизуватий туман застилав Острів Загиблих Кораблів. Зламані щогли і залізні труби пароплавів, як примари, маячили в тумані.

Старий Бокко і китаєць Хао Жеиь сиділи на палубі старої бригантини. Китаєць сидів нерухомо, як статуетка, підібгавши ноги і поклавши долоні рук на коліна, і дивився на високу щоглу.

Бокко лагодив сітку і від нудьги розпитував китайця про його батьківщину і близьких людей. Нарешті він запитав китайця, чи був той одружений.

Якась тінь майнула обличчям китайця.

— Не був, — відповів він і додав тихіше: — Наречена була, хороша дівчина.

— Ну і що ж ти?

— Не можна — прізвище одне…

— Родичка?

— Ні. Просто прізвище. Закон такий.

Своїм необережним запитанням Бокко збудив у душі китайця якісь далекі спогади. Він завовтузився та звівся.

— Піду я, — заявив китаєць.

— Та куди тебе тягне? Знову дурман свій підеш налити? Сиди.

Але китаєць вже невпевненою ходою, хитаючись, попрямував містками до віддаленого барка. Бокко похитав головою.

— Пропаде хлопець. І так на що схожий став!

Бокко не помилився. Хао Жень ішов палити опіум. В одному зі старих кораблів китаєць якось знайшов запас цього отруйного зілля і відтоді із захопленням віддався палінню. Його обличчя зблідло, стало жовтим, як солома, очі глибоко запали, дивилися втомлено, без виразу, руки стали тремтіти. Коли дізналися про його пристрасть, йому суворо заборонили палити, побоюючись пожежі. Ще капітан Слейтон кілька разів жорстоко карав Хао Женя, замикав його в трюм, морив голодом, вимагаючи, щоб китаєць видав запаси опіуму, але не міг зламати затятості китайця. Його швидше можна було убити, ніж примусити віддати опіум. Він добре заховав запаси і вмудрявся палити, як тільки нагляд за ним слабшав.

Хао Жень прийшов на старий барк, що стояв криво, під кутом майже 45°. Під захистом цього нахилу, що приховував його від поглядів остров’ян, він і влаштував собі курильню біля самої води.

Тремтячими від хвилювання руками він приготував усе для паління і жадібно втягнув солодкуватий дим.

І поступово туман став набувати золотавого відтінку. Клуби золотих хмар згорталися в довгу стрічку, і ось це вже не стрічка, а річка, велика Голуба річка. Жовті поля, жовті скелі, будиночок, видовбаний у скелі, з паперовим драконом, що розвівається на вітрі, біля дверей. Батько струже біля будинку, за китайським звичаєм, не від себе, а до себе. Річкою пливе рибалка, стоячи на кормі і загрібаючи веслом. Все таке близьке, знайоме, рідне! Біля річки квітнуть півники, прекрасні лілові півники.

Коли Хао Жень отямився від дурману, стояла ніч. Туман розійшовся. Тільки окремі клапті його, як примари, швидко мчали на північ. Було тихо. Зрідка плескалася риба. Із-за обрію виходить червоний місяць. Він не відбивався у воді. Водорості, як матове скло, тільки слабо відсвічували. Лише подекуди, в невеликих «ополонках» — в місцях, вільних від водоростей, — вода запалювалася місячним світлом.

Недалеко від острова просто по водоростях рухався силует, який чітко виділявся на тлі місяця. Китаєць протер очі і почав вдивлятися. Знайома постать. Так, звичайно, це він, покійний капітан Слейтон! Йому бракує тільки тужурки. Але ж мертвяки не відчувають нічної вогкості. Навіщо бродить він тут? Що йому треба? Зуби Хао Женя почали вибивати дріб.

Уранці китаєць шепотів на вухо своєму другові Бокко:

— Капітан ходив. Слейтон ходив уночі по воді. Сам бачив. Погано небіжчика поховали. Досить погано так людину ховати. Ось і ходить. Погано буде! Лихо буде, м-м-м…

Бокко кивав, з жалем дивився на китайця і думав: «Пропав, бідолаха, зовсім розуму позбувся від проклятого зілля».

Через кілька днів ця розмова повторилася. Китаєць знову бачив мертвого капітана, що поволі гуляв по морю. Бокко не витерпів.

— Набрид ти мені зі своїм небіжчиком! Ось що — я сьогодні з тобою чергуватиму вночі. І дивися мені, якщо ти побачиш, а я не побачу, — доведеться вам, двом небіжчикам, розгулювати по морю разом! Кину тебе у воду, так і знай!

Ніч стояла темна. Небо було густо запнуте хмарами. Накрапував дощ, Бокко сварився, кутаючись у латаний плащ.

Близько години ночі в пітьмі, недалеко від острова, Бокко перший помітив тінь людини. Було так темно, що важко було розрізнити контури постаті. Але щось схоже на людину справді йшло по воді та зникло в мороці. Бокко відчув, як у нього холодіють руки.

— Бачиш? — шепнув китаєць, хапаючись тремтячою рукою за плече Бокко.

— Ш-ш!

І вони сиділи до ранку, не маючи сили від страху ворухнутися.

Тільки коли зійшло сонце, Бокко зітхнув з полегшенням. Скоро звістка про примару капітана Слейтона облетіла все населення Острова і дійшла до Флореса. Він не вірив у привидів, але ця звістка про бродячу примару Слейтона схвилювала його як неясна небезпека.

«Чому вони бачили саме Слейтона? Що вони, шкодують за ним? Обвинувачують мене за те, що я кинув Слейтона в море, замість того щоб спробувати надати йому допомогу? Але ж він був напівмертвий. Або… дурощі! Люди просто від нудьги божеволіють. Треба швидше розважити їх», — думав Флорес.

А ввечері він таємно викликав до себе Бокко і просив його провести до того місця, де вони бачили примару. Але ні цієї, ні наступної ночі примара не з’являлася. Флорес повеселішав.

— Ну, ось бачите! Я ж говорив вам, що це одна уява. Досить дурощами займатися! Завтра з’явіться до мене на нараду. Нам треба обдумати план експедиції. Та не забудьте надіти свій офіційний костюм, — ви щось давно не надягали його.

— Бережу, — простодушно відповів Бокко. — Така цінність!

— На наш вік вистачить, Бокко!

IV. ЗНИКЛИЙ ОСТРІВ

Ще з вечора «Задирливий», увійшов у смугу, вільну від саргас. А рано-вранці, коли подружжя Гатліигів вийшло на палубу, то побачили, що навколо розстилається синя гладінь океану, поверх яких тільки подекуди мелькають невеликі плями саргас.

— Дивно, невже ми так відхилилися на південь? — запитав Гатлінг професора Томсона, який розглядав якусь невелику рибу, що потрапила до сітки.

— Ми йдемо краєчком теплої течії, де вона бореться з холодною. Ці холодні течії і віднесли убік частину водоростей. Завтра ми повернемо на північ, у гущавину саргас.

— Яка дивна риба! — вигукнула Вівіана. — Поглянь, Реджі.

Голова риби мала широкий, овальної форми щиток, складений з черепицеподібних пластинок; нижня частина її тіла була забарвлена в темніший колір, порівняно з верхньою.

Томсон дбайливо опустив рибу у великий таз із водою. Риба відразу ж перевернулася на спину та щільно приклала щиток до дна тазу.

— А нумо, візьміть рибу, — запропонував Томсон.

Гатлінг узяв рибу за хвіст і спробував підняти, але марно: риба ніби приросла до дна тазу. Томсон сміявся.

— Бачите, яка дивовижна риба! Це ехенеїда, або риба-причепа. Про цю рибу в давнину ходили цілі легенди, ніби вона, Прилипаючи до підводної частини корабля, може затримати його хід. Ось погляньте, — і Томсон, хоча й не без зусиль, відірвав рибу від тазу.

— Професоре, у морі плаває ціле стадо черепах, — доповів асистент Томсона Мюллер. — Чи не дозволите ви мені пополювати на них ось з цією маленькою рибкою? Я бачив, як це роблять тубільці в Африці.

Одержавши дозвіл, Мюллер надів на хвіст риби кільце з міцним шнуром і кинув її у воду. В прозорій воді було видно всі рухи риби. Зробивши кілька безуспішних спроб визволитися, вона почала підпливати до великої черепахи, яка, мабуть, мирно спала на поверхні океану; ехенеїда присмокталася до черевного щита черепахи. Мюллер смикнув мотузку. Черепаха заметушилася, але не могла звільнитися від причепи і за мить була витягнута разом з рибою на палубу судна.

— Славно! — Вівіана заплескала в долоні.

На палубі з’явився Симпкінс, мружачись від яскравого сонця. Пихкаючи люлькою, Симпкінс байдуже подивився на черепаху та процідив кутиком рота:

— Суп з черепахи — це буде непогано. А це що за п’явка?

— Це не п’явка, а риба-причепа. Черепаха, Симпкінсе, призначена не для супу, а для наукової колекції.

— Дивіться, яка краса! — вигукнула знову Вівіана, вказуючи на море.

Над поверхнею океану летіли риби. Цілі зграї їх підіймалися над водою і пролітали значну відстань у кілька десятків метрів, підтримувані передніми плавцями, які у них перетворені ніби на крила.

Усі замилувалися цим видовищем.

— Dactylopteres — летючки, — пояснив професор Томсон.

— Невже і всі птахи вийшли з моря? — запитала Вівіана.

— Океан — колиска всього органічного життя на землі. Ви бачите літаючих риб, але є і такі риби, які прогулюються по суші і навіть вилазять на крони дерев. Усе це предки земноводних і птахів.

— Вельми цікаво, — сказав байдуже Симпкінс, — але неначе ми збиралися на пошуки не тільки черепах і причеп, а й Острова Загиблих Кораблів. Ми ж забираємося все південніше і вже вийшли з поясу саргас. Невдовзі почнеться нора дощів — і так вже часто дощить, — коли ж ми займемося Островом?

— Терпіння, Симпкінсе; сьогодні ми повертаємо на північ, і з кожним часом ви будете ближче до мети.

Симпкінс знизав плечима з таким виглядом, ніби хотів сказати: «Ох, вже ці вчені!» — і, заклавши руки в кишені, став дивитися на море, спльовуючи через борт.

— А ось і акула! — крикнув він, пожвавішавши. Очевидно, і в морі його цікавив тільки злочинний елемент. — Ого, яка велика! Тільки чому вона біла?

— Так, це цікавий екземпляр, — сказав Томсон, — типова представниця Саргасового моря. Саргаси затримують сонячне світло, і тутешні акули, очевидно, не «засмагають» так, як їхні брати, що живуть у відкритих місцях; шкіра тутешніх акул залишається позбавленою пігменту (забарвлення).

Акула пливла поряд із кораблем. Її рухи були швидкі, сильні і красиві.

Матроси вже приготували канат і намащували салом залізний гак.

— А чому акула не їсть цих маленьких рибок, що метушаться біля неї? — запитала Вівіана.

— Це риба-лоцман, нерозлучний супутник акули.

У цей час гачок із приманкою був кинутий. Першою помітила приманку риба-лоцман. Вона обнюхала приманку і швидко підпливла до акули, прагнучи звернути її увагу на здобич.

— Бач, яка навідниця! — перекладав Симпкінс події на мову кримінальної практики.

Акула розвернулася, помітила здобич і жадібно схопила в пащу гачок.

— Біс візьми, це вже вийшла провокація з боку риби-лоцмана! — вигукнув Симпкінс.

Акула кинулася і так смикнула канат, що два матроси впали на палубу, і корабель дав легкий крен. Почалася боротьба. Матроси то послабляли канат, то підбирали, підтягаючи все більше знесилену тварину. Минуло не менше години, перш ніж вдалося витягнути акулу на палубу. Стомлена, вона лежала як мертва.

— Ага, попалася, голубонько! — урочисто вигукнув Симпкінс, підходячи до акули.

— Б’юся об заклад, — сказав Гатлінг, — що ви жалкуєте, Симпкінсе, про відсутність у акули рук.

— Чому?

— Ви б наділи на них браслети.

— Ще причепа! — із здивуванням вигукнула Вівіана, побачивши рибу, що присмокталася до живота акули.

— Звичайна річ, — відповів Томсон. — Причепи часто роблять це і мають потрійну користь для себе: так би мовити, дармовий проїзд, повну безпеку від інших хижаків, під прикриттям страшного для всіх мешканців моря ворога, і деякі крихти від багатого столу ненажерливих акул.

— Одне словом, скрізь одне й те ж, — зауважив Симпкінс, — навкруги великих злочинців завжди метушаться малі шахраї для дрібних доручень.

— Ще трохи, Симпкінсе, і ви напишете учену працю: «Злочинний світ мешканців моря», — сказав, усміхаючись, Гатлінг.

Симпкінс підійшов ближче до акули і раптом, схопивши рукою причепу, почав тягнути.

— А нумо, подивимося, чи утримаєшся ти?

Причепа ніби приросла до живота акули. Тоді Симпкінс з силою смикнув рибку. Акула несподівано стрепенулася величезним тілом і ляснула Симпкінса хвостом з такою силою, що він, змахнувши в повітрі ногами, перелетів через борт і впав у море.

Професор Томсон схвильовано крикнув матросу.

— Швидше кидайте канат!

Гатлінга здивувало це хвилювання і поспішність ученого. Симпкінс був непоганий плавець, купання ж у теплій, майже гарячій воді не загрожувало простудою.

Але Томсон побоювався іншого: він знав, що акули часто ходять зграями. Там, де пливла одна, можуть з’явитися й інші.

І його побоювання не були марні. Неподалік справді раптом невідомо звідки взялися акули. Вони швидко наближалися до Симпкінса, який ще не помітив їх. Тим часом корабель вже віднесло на кілька метрів від Симпкінса.

— Швидше, Симпкінсе, швидше! — кричали йому.

Капітан віддав наказ зупинити машину, а здогадливі матроси, не чекаючи наказу, з гарячковою поспішністю спустили шлюпку.

— Чого ви хвилюєтеся? Я плаваю, як пробка! — крикнув Симпкінс, ще не підозрюючи небезпеки, але, помітивши, що всі погляди спрямовані не на нього, а кудись далі, озирнувся, похолов від жаху і почав з відчаєм працювати руками і ногами. Але намоклий одяг уповільнював плавання.

Коли шлюпка з трьома матросами підійшла до Симпкінса, акули були вже біля нього. Одна з них, підпливши під Симпкінса, вже перевернулася на спину і розкрила свою широку пащу, усаджену кількома рядами зубів, але хтось з матросів всадив у відкриту пащу весло, яке вмить було роздроблене на дрібні тріски. І це врятувало Симпкінса. Другий матрос допоміг йому залізти в шлюпку.

Хижаки, розсерджені тим, що здобич втекла від них, билися біля шлюпки, намагаючись перекинути її. Кілька разів їм це майже вдавалося. Шлюпка крутилася, нахилялася, черпаючи бортом воду. Матрос відбивався уламком весла, інші посилено веслували. Нарешті матроси і Симпкінс причалили до борту і зійшли на «Задирливого».

Усі полегшено зітхнули.

Симпкінс тяжко дихав. З його одягу вода стікала на палубу, розтікаючись калюжами.

— Дякую вам, — нарешті промовив він. — Піду переодягатися. — І, далеко обминаючи акулу, хляпаючи мокрими ногами, Симпкінс спустився в каюту.

Наукова колекція Томсона швидко зростала. Морські голки і коники, актенарії, летючі риби, риба-їжак, плямисті синероги, краби, креветки, молюски, витончені гідроїдні поліпи, кладокорини і сальпи красувалися в банках зі спиртом, у вигляді чучел і скелетів, заповнювали лабораторію та суміжні каюти.

«Задирливий» повернув на північ і йшов по суцільному килиму водоростей.

Незважаючи на часті дощі, Томсон невтомно займався дослідженням Саргасового моря. Гатлінг допомагав йому, і час минав непомітно. Вечорами, після обіду, вони сиділи в затишно обставленій каюті і слухали захоплюючі розповіді Томсона про мешканців моря — дивний, незвичайний світ, зовсім не схожий на знайомий їм надводний.

Зі всіх учасників експедиції лише Симпкінс нудьгував і відчував себе нещасним. Його організм звик до постійного руху. Нервовий підйом, нерозлучний з ризикованими діями, йому. був необхідний, як наркотик. І в цій спокійній обстановці Симпкінс відчував себе хворим. Позіхаючи, бродив він по кораблю, заважав усім — від капітана до кочегара, бурчав, палив і презирливо плював у море.

Стояли похмурі, сірі дні. Іноді туман застеляв усе білою пеленою. В цій частині океану не було небезпеки зіткнутися з зустрічним кораблем, і тому «Задирливий» йшов не збавляючи ходу; тільки іноді, про всяк випадок, завивала сирена, і цей звук наводив острах.

— І де цей Острів запропав! — бурчав Симпкінс.

А Острів Загиблих Кораблів справді ніби змило з поверхні океану. За всіма підрахунками, віг мав би знаходитися в цих місцях. «Задирливий» блукав у самому центрі Саргасового моря, міняючи напрям, але Острова не було.

Минали дні за днями, а навколо було те саме сіре небо, коричнева поверхня саргас, непроглядна далечінь у тумані.

Уже не тільки Симпкінс, але й Гатлінгн почали хвилюватися, чи поталанить їм знайти Острів, не позначений на жодній карті.

Якось увечері всі зібралися обговорити становище. Капітан знизував плечима:

— Що ж я можу вдіяти! Ми шукаємо, як сліпі. Так ми можемо плавати рік — і без жодного результату. Наша подорож затягнулася. Команда виражає незадоволення. «В цьому болоті тільки жаб ловити», — бурчать матроси.

— Що ж ви пропонуєте? — запитав Гатлінг.

Капітан знову знизав плечима.

— Я пропоную припинити ці безцільні пошуки і повернутися.

Гатлінг замислився.

— Ваша думка, професоре?

Томсон розвів руками.

— Що я можу сказати? Кожен день плавання збагачує науку. Проте коли всі вирішать повернутися, я, звичайно, не буду заперечувати.

— Добре ви захищаєте інтереси науки! — розлютився Симпкінс. Він раптом виявився найгарячішим захисником науки, втім тільки для того, щоби продовжувати пошуки Острова. — Протестуйте! Вимагайте! Наполягайте!.. А капітан… і ви теж хороші! «Безцільне блукання! Не знайдемо!» Та чи знаєте ви, по яких місцях ми плаваємо? Можливо, ось на цьому самому місці Колумб пропливав! І матроси теж бурчали. А Колумбу, думаєте, легше було Америку відкрити чи шлях до Індії? Тоді всі були певні, що Америки ніякої немає і що корабель може дійти до краю землі і звалитися чорту на роги. А Колумб не побоявся і знайшов! І ми знайдемо!

Якими б кумедними не були ці слова у вустах Симпкінса, але його несподіване красномовство справило враження, і капітан, дещо зніяковівши, відповів:

— Так, але Колумб все-таки йшов в одному напряму, у нього були свої торгові розрахунки, і вони не обдурили його, хоча знайшов він і не те, що шукав, а ми просто кружляємо на місці. Ось якщо ви будете такі люб’язні вказати мені точно напрям, я не кружлятиму, — дещо ображеним тоном закінчив капітан.

— На морській справі я не розуміюся. Але що стосується розшуку, то я дещо розумію, — відповів Симпкінс. — Кожна професія створює свої навички, дисциплінує думки у певному напрямку. Я багато думав про те, як знайти Острів, і, здається, придумав. Це теж довгий шлях, але він швидше приведе нас до мети. Скажіть, Гатлінг, як уперше ми потрапили на Острів?

— Була буря, пароплав зазнав аварії. Ви ж самі знаєте.

— Далі?

— Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло.

— Ось-ось, це саме! Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло. А що, якби і нам зламати кермо і гвинт? — запитав Симпкінс.

Вівіана й інші подивилися на Симпкінса з неприхованою тривогою.

Він помітив це і розсміявся.

— Не бійтеся, я ще не збожеволів. Про кермо і гвинт я сказав алегорично. Зупинимо машину, кинемо управляти кермом і стежитимемо за течією. Ось що я пропоную. Адже нас понесло до Острова якоюсь течією, чи не так?

Гатлінг кивнув.

— Запам’ятаймо це, по-перше. — І Симпкінс загнув одного пальця. — Якщо із загиблих кораблів утворився цілий острів, то, очевидно, усередині Саргасового моря існують постійні течії, які відносять усі кораблі, що зазнають аварій, до одного місця. Правильно?

— Так.

— Два, — загнув Симпкінс другого пальця. — Ну, а висновок ясний: ми поволі рухатимемося по колу, зупиняючи час від часу машину, і стежити, чи немає течії, яка відносила б корабель у глибінь моря. Ця течія і принесе нас до Острова. В цьому весь фокус! — І Симпкінс звитяжно підняв три пальці.

План зацікавив не тільки капітана, а й Томсона.

— Внутрішні течії Саргасового моря?.. Над цим справді варто подумати. Досі вивчалася тільки течія Гольфстріму навкруги Саргасового моря.

— Звідки можуть з’явитися сильні підводні течії в Саргасовому морі? — запитала Вівіана.

— Ви хочете, — щоб я дав вам відповідь на одне з найважчих питань океанографії, — відповів Томсон. — Які причини викликають морські течії? Самі учені не дійшли ще згоди в цьому питанні. Одні пояснюють виникнення течій дією припливів і відливів, інші — різницею густини води, нарешті треті головну роль відводять вітрам. Мабуть, це і буде найвірогіднішим рішенням. Принаймні напрям морських течій збігається, в середньому, з напрямом головних повітряних течій. А якщо точніше, ми маємо сукупність декількох причин. Якщо має рацію Симпкінс і всередині Саргасового моря існує внутрішня течія у напрямку до Острова Загиблих Кораблів, то воно може бути рукавом або відхиленням головної течії — Гольфстріму. Такі відхилення найчастіше викликаються якимись механічними перешкодами на шляху головної.

— Але які ж механічні перешкоди можуть бути серед океану? — знову запитала Вівіана. — Тут немає ні островів, ні мілин.

— А підводні гори? Ви забули про них? Уявіть собі, що дещо східніше під водою знаходиться кряж, який перетинає Гольфстрім. Уявіть далі, що в цьому кряжі є вузький прохід — ущелина, спрямована своїм виходом до Острова, який грає з нами в хованки. Гольфстрім — це справжня річка, води якої мчать із швидкістю двох з половиною метрів за секунду. Вся ця маса швидкоплинної води напирає на гірський кряж, знаходить тільки один вузький прохід і спрямовується в нього. Ось вам і внутрішня течія Саргасового моря.

— І воно, напевно, є! Інакше не було б і Острова! — озвався Симпкінс.

— Так, мабуть, порада Симпкінса слушна, — згодився капітан. — Що ж, спробуємо «зламати кермо і гвинт», як ви говорите.

— І, якщо ми знайдемо Острів, вся честь відкриття «Америки» належатиме вам, — сказав Гатлінг, звертаючись до Симпкінса.

— До біса Острів! Мені треба розшукати деякі документи, ну, а разом з документами я розшукаю, до речі, і Острів.

V. ВЕЛИКІ ПОДІЇ

Над резиденцією губернатора Острова Загиблих Кораблів на високій щоглі маяв великий прапор з голубого шовку з нашитим на ньому коричневим вінком з водоростей і золотим орлом з розпростертими крилами в середині. Це теж була вигадка Флореса. Він засадив Меггі на цілий тиждень за вишивання. І коли прапор був готовий, його підняли з великою урочистістю.

Флорес, у позолоченому каптані, оточений своїми строкатими, як папуги, «сановниками», виголосив непогану промову.

— Остров’яни, — сказав він, — саргаси, відірвані бурями від берегів своєї батьківщини, були принесені сюди. Всі ми, як ці водорості, також відірвані від своєї батьківщини і принесені сюди, щоб тут знайти нову батьківщину, утворити нове суспільство. Нас мало. Наші володіння невеликі. Проте ми можемо пишатися тим, що незалежні… Вільні, як цей орел з розпростертими крилами. Ось який символ вклав я в цей герб на нашому прапорі. Хай живуть саргаси, що охороняють нашу свободу, хай живе наш Острів! Хай живуть остров’яни!

Остров’яни бурхливо аплодували і кричали «слава!», із захопленням дивлячись на красивий прапор, що тріпотів на вітрі.

Флорес хотів до цього урочистого дня організувати оркестр. Серед усілякого добра, зібраного капітаном Слейтоном, знайшлося кілька старих струнних інструментів різних країн і народів, проте струни давно полопались, нових знайти не можна було, і Флорес думав уже відмовитися від цього задуму, коли несподівано О’Гара спало на думку використати морські рупори, яких було більше, ніж жителів. Правда, вони могли тільки посилювати звук людського голосу, проте нагадували труби духового оркестру. Остров’яни із захопленням взялися за навчання «музики» і на торжестві підняття прапора виконали «Марш Остров’ян». Це була досить дивна музика, де кожний грав пісню своєї батьківщини, прагнучи перекричати інших. Вийшло безладно, але так вражаюче і гучно, що навіть риби перелякано шарахали убік, плутаючись у водоростях.

Але Флорес своїми «реформами» вніс і дещо глибші зміни в життя остров’ян. Він зумів пересварити їх між собою, і вони вже не складали однорідної маси відтоді, як з’явилася «аристократія»: О’Гара і Бокко перестали обідати в загальній їдальні, трималися осібно, зарозуміло. Прості громадяни відповідали їм презирством і заздрістю.

— Чудово, — сміявся Флорес, — я можу спати спокійно.

Того ранку, коли Флорес призначив нараду, щоб обговорити план експедиції на сусідній острів, О’Гара і Бокко, виряджені в свої розкішні костюми, йшли до резиденції з поважним виглядом сановників, недбало киваючи головою остров’янам, що зустрічалися на шляху.

І — недурні за природою, але такі, що майже впали в дитинство від одноманітного життя, — остров’яни мимоволі ніяковіли перед цим блиском і шанобливо схиляли голови.

Нарада була досить тривалою. Хоча й не далеко сусідній острів, дістатися до нього було важко. Можна побудувати човен. Але серед водоростей він у кращому разі просувалася б із неймовірними зусиллями і занадто повільно. Зрештою простіше за все було б влаштувати плавучі містки. Але для цього треба було багато будівельного матеріалу, а він був надзвичайно цінний на Острові. Правда, море зрідка приносило уламки кораблів, але вони йшли, з великою економією, на випікання хліба і зрідка — на приготування гарячої їжі. Декілька старих суден було вже зламано, щоб зробити мости між кораблями і пароплавами; зламати нові судна означало зменшити «державну територію».

До того ж будівельний матеріал необхідний для розв’язання квартирної кризи. Правда, загиблих суден було навряд чи не більше, ніж мешканців Острова. Але річ у тому, що ці судна стояли під різними кутами нахилу до поверхні моря. Одні лежали з невеликим креном, інші — на боку, а деякі — і зовсім уверх дном. Жити в «квартирі», де підлога нахилена під кутом 45°, постійно ходити по «узгір’ю», сповзаючи вниз і насилу вибираючись назовні, — задоволення невелике. І між остров’янами тривали нескінченні суперечки за приміщення з більш-менш рівною поверхнею підлоги. Аби хоч якось розв’язати цю квартирну кризу, довелося частину запасного матеріалу пустити на пристосування житла.

— Хоча ми й витратимо матеріал на міст, зате на новому острові можуть виявитися кораблі, придатні для житла, — сказав О’Гара, — частина населення емігрує, і квартирне питання розв’яжеться. Якщо ж наші надії не виправдаються, ми можемо зняти дошки з плавучого мосту і, таким чином, нічого не втратимо.

Зрештою іншого нічого не залишалося, і нарада вирішила будувати міст.

Остров’яни з хвилюванням чекали результату наради, розташувавшися на палубі «Єлизавети». В одноманітному житті Острова найбільшою цінністю була розвага, новизна вражень. Заради цього остров’яни були готові піти навіть на жертви. І коли всім стало відоме рішення наради, робота закипіла.

Загальне захоплення було таким великим, що знайшлися навіть добровільні жертводавці, які ламали у себе частину підлоги або «сходи» — просту дошку з набитими упоперек брусками, — щоб тільки швидше подовжити міст. Економія, проте, примушувала не робити його широким. По мосту могла пройти тільки одна людина. Але ця ж сама економія подовжувала час споруди, оскільки одній людині весь час доводилося ходити за матеріалом. Проте і з цього скоро знайшли вихід: остров’яни стали в ряд і передавали один одному дошки. За три дні було пройдено понад половину шляху.

Нарешті настав урочистий момент: до вечора п’ятого дня, коли вже стемніло, була встановлена остання дошка, що з’єднала два острови.

Яким не великим було бажання негайно ж іти на новий острів, остров’яни були змушені повернутися, оскільки Флорес віддав наказ відкласти вступ на острів до ранку наступного дня.

Схвильовані остров’яни не спали майже всю ніч і піднялися на зорі в цей знаменний день в історії Острова Загиблих Кораблів.

Вони зібралися всі до одного на палубі фрегата; палуба на боку лежачого корабля спускалася до самої води, — звідси починався міст.

— Наша праця увінчалася успіхом, — сказав Флорес, звертаючись до остров’ян. — З першим променем сонця ми піднімемо на новому острові наш прапор!

І остров’яни вирушили в «дорогу».

Попереду йшов Флорес із прапором, за ним Бокко, О’Гара, Людерс, далі слідувала решта мешканців Острова.

Вода хлюпала під містками, дошки хиталися. Кілька людей впали у воду і зі сміхом видерлися, обплутані водоростями. Багатьом сподобалася ця несподівана надбавка до вбрання. Остров’яни нахилялися, витягали довгі коричневі водорості і прикрашали себе. Індіанець затягнув тужливу військову пісню. Перед подорожніми виростала громада океанського пароплава. Він лежав боком, закриваючи собою новий острів. Поряд з піднесеною над водою кормою стояв невеликий баркас, куди і була встановлена остання дошка мосту. Флорес зійшов на баркас. Острів був невеликим — усього близько десятка суден. Але остров’ян чекало невелике розчарування: судна ці стояли не впритул одне до одного, а на певній відстані. Доводилося і тут зводити нові містки, щоб з’єднати ці розкидані судна в одне ціле. Проте вирішили не відкладати торжества. Не без зусиль піднялися остров’яни похилою палубою пароплава і на його вершині укріпили прапор.

Остров’яни, розташувавшись на палубі, жадібно вдивлялися в нові для них форми і контури. Ймовірно, жоден спектакль не дав стільки насолоди жителю великого міста, скільки дало остров’янам видовище цих розбитих, покалічених кораблів. І навряд чи не найбільше від усіх був задоволений островом Людерс.

— Корвет з однією відкритою батареєю на двадцять гармат… Початок дев’ятнадцятого століття. Ого! Голландський парусник принаймні початку вісімнадцятого століття. Оце дідусь! Ач, куди його занесло! А ось і інший дідусик — колісний пароплав. Він народився на самому початку дев’ятнадцятого століття в Америці і навіть за молодості міг плентатися зі швидкістю тільки п’яти морських миль за годину, — пояснював Людерс.

Проте загальну увагу привернуло страшне видовище: на корветі «з відкритою батареєю на двадцять гармат» вся палуба була вкрита скелетами. Кістки, вибілені сонцем, блискотіли. На ногах скелетів подекуди ще збереглося лахміття — мабуть, останні шматки зотлілих чобіт. Проте добре збереглася, хоч і проржавіла, зброя: гармати, шпаги, кортики…

Остров’яни принишкли. Кожний у міру своєї уяви малював собі картини жаху, які супроводжували загибель цих кораблів.

— Треба буде прибрати скелети, — сказав Флорес. — Тут достатньо суден, придатних для житла. Ну що ж, на сьогодні досить? Завтра прийдемо, наведемо решту містків і оглянемо внутрішність кораблів.

Усі неохоче почали спускатися. Один з остров’ян, посковзнувшися, скотився з палуби і впав у воду. Але він, на здивування всіх, не занурився, а залишився лежати на поверхні.

— Тут мілко! — закричав він.

Це зацікавило всіх. Остров’яни почали ногами досліджувати ґрунт. Виявилося, що під ногами були палуби і уламки затонулих кораблів. З певною обережністю можна було перебратися з одного корабля на інший. Остров’яни розсипалися по острову, криками виражаючи своє захоплення.

Раптом з трюму невеликої, порівняно нової барки почувся якийсь звіриний рев і вслід за тим переляканий крик індіанця, що кличе на допомогу. Індіанець вискочив з трюму і кинувся навтьоки.

— Там… звір… страшна мавпа… горила…

Усі остров’яни, як перелякане стадо, зібралися до одного місця, гуртуючись і ховаючись один за одного. Вони не були боягузами перед явним ворогом. Але там була якась невідома істота.

— Хто зі мною? — крикнув Флорес.

Бокко боявся втратити своє високе звання і камзол, — і він рушив за Флоресом. Слідом за ним пішов і О’Гара.

Флорес обережно заглянув усередину барки. Звідти почулося бурчання. Коли очі звикли до темряви, Флорес побачив, що в кутку сидить істота, схожа на людину, гола, з великою кудлатою головою. Волосся на голові і борода, що збилося в жмутки, спадало майже до колін. На руках були довгі криві нігті.

— Хто ти? — запитав Флорес англійською, потім іспанською.

— Хто ти? — питали остров’яни різними мовами, але відповіді не було. Все ж таки було ясно, що це не горила, а людина — беззбройна, худа, виснажена людина. Флорес стрибнув униз, схопив незнайомця і виніс на руках. Той навіть не чинив опору.

Хоча це й просто було зробити, вчинок Флореса підняв його авторитет ще на один щабель.

— Зв’яжемо про всяк випадок нашого полоненого і ходімо! Час обідати!

Остров’яни підкорилися.

Перші остров’яни з Флоресом на чолі вже підходили до Острова Загиблих Кораблів, а задні перебували ще на Новому Острові.

Раптом за кілька кроків від Флореса впав якийсь предмет, пролунав вибух, містки розлетілися в тріски, і Флорес, а за ним ще п’ятеро людей впали у воду. Проте Флорес учепився за якусь балку, і, коли його зір прояснів, він побачив щось, від чого мало не знепритомнів.

На Острові, біля самого краю моста, з ручною бомбою в руці, стояв капітан Фергус Слейтон… Правда, він заріс бородою і стояв у брудній розірваній сорочці, але це був він.

VI. «АРЕШТУВАТИ ЙОГО!»

Слейтон не помер під час перестрілки при втечі Гатлінга і його друзів. Куля перебила йому ключицю, але рана не була смертельна. Скинутий Флоресом у воду, він впав на мілке місце — на днище баркаса, що перекинувся. На його щастя, всі остров’яни пішли за Флоресом, і ніхто не бачив, що він не потонув. З величезним зусиллям, спливаючи кров’ю, він заліз у трюм парусника, що стояв боком. Парусник цей не так давно прибило до острова.

«Якщо я знепритомнію, то помру від втрати крові, — думав тоді Слейтон. — Треба зробити перев’язку…» Він почав шарити в трюмі і знайшов шматок старого вітрила. Зціпивши зуби від болю, останнім зусиллям волі Слейтон зробив собі перев’язку і впав у забуття. Він прокинувся тільки вночі. Прохолода освіжила його. Голова йшла обертом від втрати крові й легкої лихоманки. Мучила спрага. В заглиблені палуби він знайшов калюжу дощової води і випив її до останньої краплі. В голові проясніло. Що було робити далі? Тут його могли знайти. Треба було перебратися на сусідній Острів Загиблих Кораблів, що знаходився неподалік. Ніхто з остров’ян ще не проникав туди. Там Слейтон міг бути в безпеці. Тільки Слейтон знав, що до цього острова лежить шлях по палубах затонулнх кораблів, ледве прикритих водою. І, обережно ступаючи, Слейтон тієї ж ночі перебрався на острів.

Між малим і великим островами знаходилося кілька розкиданих суден, де можна було знайти все необхідне для життя: сухарі, консерви і навіть вино. Недаремно Слейтон прожив багато років на острові. Він знав усі ці приховані запаси і шляхи до них. І ночами він бродив «по морю», обережно нащупуючи погою лежачі майже на поверхні моря палуби і днища затонулих кораблів. Ними майже суцільно було вкрито дно моря навкруги острова. Зробивши запас харчів на кілька днів, він ішов на малий острів і жив там, поки запаси не вичерпувалися.

Під час цих нічних вилазок Слейтон і був помічений китайцем. Але Слейтон не бачив Хао Женя. Коли ж китаєць з’явився вночі з Бокко, щоб подивитися на «тінь губернатора», від гострого слуху Слейтона не вислизнули звуки, шерех, шепіт, що пролупали рантом серед глибокої нічної тиші. І Слейтон з обережності не виходив кілька ночей. От чому Флорес і не побачив його.

Слейтон не залишав думки знову заволодіти островом. Флорес не здавався йому небезпечним суперником. Але все-таки для того, щоб виступити відкрито, потрібно було перш за все набратися сил. І Слейтон відкладав свій виступ, поки його рана остаточно не зажила. Коли він, нарешті, відчув себе знову здоровим і сильним, то почав обдумувати план нападу.

План цей не відрізнявся складністю. Він з’явиться на великий Острів, коли всі спатимуть, і попрямує до резиденції нового губернатора. Ймовірно, і вартові на «Єлизаветі» спатимуть. Якою навіть цього і не трапиться, одна поява «мертвого капітана» мусить паралізувати їх жахом. У крайньому разі можна буде прикінчити їх без шуму, морським кортиком… Із сплячим Флоресом — Слейтон не сумнівався, що іспанець зайняв його місце, — буде легко справитися. А остров’яни? У них не буде підстав протестувати, — адже він тільки знову займе свій пост, віроломно викрадений у нього Флоресом.

Проте коли Слейтон, який уважно спостерігав за великим Островом зі свого притулку, побачив початок спорудження мосту, він змінив свій план: тепер він зможе захопити в полон усіх остров’ян, коли вони перейдуть на новий острів, відрізавши їм шлях повернення. Ще напередодні того дня, коли була закінчена споруда мосту, Слейтон глухої ночі перебрався на великий Острів, озброєний ручними гранатами, і сховався в трюмі нежилого голландського корвета, що стояв неподалік від берега. Звідси він і вийшов, коли побачив, що останній остров’янин перебрався на новий острів.

Слейтон швидко підійшов до місця, де починався міст, заховався за товстою щоглою і чекав повернення остров’ян.

Кинувши бомбу, він спокійно чекав, коли Флорес спам’ятається.

Слейтон міг убити Флореса на місці, але не хотів ускладнювати своє повернення до влади вбивством.

«Хай це зроблять самі остров’яни, — подумав він. — Флоресу не втекти від смерті».

І коли іспанець подивився розширеними від жаху очима в очі Слейтона, колишній губернатор спокійно сказав, бавлячись другою бомбою:

— Якщо ви цілковито не підкоритеся мені і зараз же не визнаєте мене за губернатора, я кину другу бомбу, і з вами буде покінчено.

Флорес вагався. Подумавши, він відповів:

— Добре. Я згоден, якщо ви обіцяєте, що збережете мені життя.

— Ви бачите, я вже зберіг вам його, — відповів Слейтон.

Флореса здивувала ця незрозуміла великодушність. Насправді, хіба Слейтон не міг зараз же убити його?

Слейтон кинув одну з дощок, що лежали на березі, до краю зруйнованої частини моста.

Флорес і всі остров’яни в повному мовчанні зійшли на Острів.

«Що буде далі? Хто переможе?» — думали остров’яни, з жахом поглядаючи на Слейтона.

Слейтон розраховував на свій надзвичайний вилив. Його слово завжди було законом. Перед ним тремтіли. І тепер, незважаючи на те, що він був змарнілим, заріс скуйовдженою бородою, в розірваній сорочці — тій самій, яка була на ньому під час втечі Гатлінга, із слідами крові, — він був страшний, ще страшніший, аніж раніше. Він бачив, яке враження справив на остров’ян, і залишився цим задоволений.

— Арештувати його! — спокійно промовив Слейтон, указуючи на Флореса.

Флорес здригнувся і рантом випрямився.

— Ви тільки що обіцяли мені зберегти життя, — сказав він.

— Так, життя, але не свободу, — холодно відповів Слейтон. — А що стосується вашого життя, хай це питання вирішують остров’яни на підставі законів Острова. Ви самі знаєте вашу вину!

Так, Флорес знав свою вину і знав закон, за яким за вбивство остров’янина і за замах на вбивство належала смертна кара. Настав рішучий момент.

— Чого ж ви стоїте? Арештувати його! — повторив Слейтон, спохмурнівши.

Кілька людей нерішуче рушили до Флореса.

— Зупиніться, божевільні! — закричав Флорес. — Він влаштував мені пастку, він обдурив мене. Але це пастка і для вас. Невже ви хочете знову потрапити під владу цього деспота, знову харчуватися сирою рибою і ходити в дранті?

Слейтон не врахував одного — що хитрий Флорес зумів здобути популярність остров’ян. Зауваживши, що їхній настрій під впливом слів Флореса змінюється, Слейтон хотів перервати мову свого супротивника, але Флорес раптом крикнув:

— Арештувати його!

У Бокко ноги тремтіли від страху, але «обов’язок перш за все», — він перший, за ним О’Гара, а потім і всі інші кинулися з різних сторін до Слейтона і схопили його, перш ніж він встиг кинути другу бомбу.

Слейтон не чекав такого результату і брудно вилаявся.

Флорес переміг.

Слейтона привели у «в’язницю» — глуху залізну каюту на вугільнику — і на вході виставили варту.

Флорес виграв першу битву. Але що буде далі? Слейтона не можна залишити живим і разом з тим з ним складно покінчити гласно і законно, — за ним немає видимої вини, за яку можна було б стратити його.

Флорес ходив великими кроками по каюті, обдумуючи, що зробити. Він боявся залишити Слейтона живим навіть до ранку. Його треба вбити, це ясно. Але вбити так, щоб про це на Острові ніхто не дізнався. Значить, разом із Слейтоном доведеться убити і вартового, потім… Саргаси уміють ховати свою таємницю. 1 всі думатимуть, що Слейтон зумів вибратися, убити вартового (для цього труп вартового можна залишити) і втекти.

Так, так Флорес і зробить. Але кого ж принести в жертву, кого поставити вартовим на цю ніч? Краще за все — китайця. Все одно він скоро помре від свого опіуму. Від нього ніякої користі. Він напівсонний, слабкий, малорухливий. З ним легко буде впоратися.

Отже, значить, сьогодні вночі примара Слейтона перестане лякати остров’ян…

VII. СТАРИЙ БОККО

План Симпкінса виявився правильним. «Задирливий» незабаром знайшов течію, що прямувала в саму глибінь Саргасового моря. Правда, течія ця була досить повільною, але мандрівники були впевнені, що вона приведе їх до Острова Загиблих Кораблів. Багато ознак підкріплювали цю впевненість. Чим далі посувався «Задирливий» цим шляхом, тим частіше траплялися уламки суден, розбиті барки, човни, перекинуті уверх дном… Над одним з таких човнів капітан Муррей помітив зграю птахів; вони різко кричали і билися в повітрі.

— Ділять здобич. На човні, ймовірно, є трупи, — сказав він.

Коли пароплав підійшов ближче, подорожні побачили сумну картину: на дні човна лежав труп людини. Птахи так щільно покрили цей труп, що його майже не було видно. А навкруги човна кишіли акули, які з розгону билися об човен, намагаючись перекинути його та оволодіти здобиччю.

Якось увечері, коли Вівіана працювала в лабораторії, допомагаючи Томсону набивати чучела, вона почула крик Симпкінса:

— Острів! Я бачу Острів Загиблих Кораблів!

Усі вибігли на палубу.

На півночі, біля самого горизонту, в промінні призахідного сонця виднілися труби пароплавів і зламати щогли. Ця картина надто врізалася в пам’ять Гатлінгів і Симпкінса, щоб її забути. Навіть капітан Муррей, що ніколи не бачив Острова, не сумнівався в тому, що вони досягли мети. У жодній гавані не можна було побачити стільки щогл і труб у таких найрізноманітніших положеннях, неначе найсильніша буря розшарпала все це скопище кораблів і вони раптом застигли в самий розпал бурі…

Усіх охопило хвилювання. Стояли мовчки і не відриваючись дивилися на це страшне кладовище…

— Повний хід! — віддав капітан команду.

Цей бадьорий заклик сполохав страшні роздуми, що охопили всіх при вигляді Острова. Нервовий настрій вже шукав виходу в русі, діяльності, роботі.

— Як-то зустрінуть нас остров’яни? — промовив Гатлінг.

— Коли б був живий Слейтон, без бою, напевно, не обійшлося б. Але він убитий, і це значно полегшує становище! Хто б не посів його місце, нам не важко буде домовитися.

Уже майже зовсім стемніло, коли пароплав підійшов до Острова і просигналив остров’янам, щоб вони прислали парламентера.

«Задирливого» мали б уже помітити на Острові, тим паче, що сирена ревла майже безперервно, різко порушуючи навколишню тишу. Пасажири чекали побачити на суднах натовп остров’ян, що прибігли подивитися на небачене видовище. Але на Острові було пустинно, безлюдно…

— Що вони там, вимерли всі? — запитав нетерпляче Гатлінг.

— Схоже на те, — відповів Симпкінс, — якась епідемія.

— Проте дивіться, — сказала Вівіана, — на високій щоглі видніється якийсь прапор! Його раніше не було.

— Це на «Єлизаветі» — резиденції губернатора, — зауважив Гатлінг.

— Не можна сказати, щоб остров’яни привітно зустрічали нас, — сказав Томсон.

— То нічого з ними й церемонитися, — раптом заметушився Симпкінс. — Треба розбудити цей мурашник. Дайте холостий постріл!

— Почекайте трохи, — відповів Гатлінг.

Сирена продовжувала надривно кричати, але Острів, як і раніше не міняв вигляду.

— Е, чорт, і справді! — розсердився раптом капітан і, не питаючи згоди Гатлінга, віддав наказ вистрілити холостим із невеликої гармати. Щоб враження було сильніше, капітан наказав вимкнути сирену. В тиші, що запанувала, як удар грому, прозвучав гарматний постріл.

— Ага, подіяло! — раптом торжествуюче закричав Симпкінс. — Бачите, з’явилася якась постать.

— Так, хтось іде. Спустіть шлюпку і йдіть до берега, — наказав капітан.

Матроси швидко спустили шлюпку і почали наближатися до Острова.

Остров’янин, помахуючи білою ганчіркою, наблизився до шлюпки і, переговоривши про щось з матросами, перебрався до них. Через кілька хвилин він уже був на палубі.

— Бокко! — ще здалека впізнала Вівіана.

Бокко надзвичайно здивувався, впізнавши давніх знайомих. Він був одягнений у старий, залатаний костюм.

— Ну, здрастуйте, наречений! — весело вигукнула Вівіана. — Адже ви були також серед моїх наречених, коли мене на вашому Острові ледве не розіграли, як звичайну річ? Пам’ятаєте? — І вона подала йому руку.

Збентежений і розгублений Бокко потиснув руку Вівіани.

— Здрастуйте, міс Кінгман.

— Гатлінг, — усміхаючись, поправила вона.

— Гатлінг? Пробачте, забув.

— Ні, ви не забули. На Острові я була Кінгман, а тепер Гатлінг, — і вона показала на чоловіка.

— Ах ось воно що! А я, старий, і не здогадався відразу. Охо-хо-хо, — зітхнув він, — ось уже й не гадав побачити вас ще раз! Невже знову занесло течією?

— Ні, з доброї волі.

— Невже? — недовірливо вигукнув Бокко. — Радості тут мало, щоб із доброї волі.

— Ось що, Бокко, — перервав його Гатлінг, — скажіть, хто тепер у вас губернатором?

Бокко розгублено розвів руками і з глибоким зітханням відповів:

— Слейтон. Капітан Фергус Слейтон.

Симпкінс навіть підстрибнув від здивування.

— Не може бути! Адже він…

— Живісінький. Сьогодні Слейтон — губернатор. Вчора був Флорес, а хто завтра буде — ще не знаю. Такі справи. Радості мало.

— Та як же це?..

Бокко розповів усе, що відбулося на Острові аж до того моменту, коли Слейтона було посаджено під арешт.

— А вранці, — закінчив Бокко, — прокидаємося, дзвонить гонг біля резиденції губернатора. Приходимо на «Єлизавету» і бачимо Слейтона. «Я, — говорить, — ваш губернатор. А Флорес — злочинець. Він кинув мене у воду. Зараз він у в’язниці сидить. Завтра будемо його судити». Ось які справи!

Бокко не знав про події минулої ночі, а вони справді набрали несподіваного обороту. Тим часом як Флорес пробирався в нічній пітьмі до місця ув’язнення Слейтона, щоб убити суперника, Слейтон ходив, як звір у клітці, по вузькій залізній темниці й обдумував план утечі. Він був з тих людей, для яких перешкоди існують тільки для того, щоб їх долати.

Слейтон потемки обмацав стіни своєї в’язниці. Вони були гладкі і непроникні. Ні вікна, ні навіть щілини — виходу не було. Проте після низки спроб Слейтоиу вдалося знайти над дверима невеликий круглий отвір, через який навряд чи пройшла б навіть його голова. Підтягтись на руках, Слейтон зазирнув назовні. Біля самих дверей стояла якась постать.

— Хто стоїть на варті? — строго крикнув Слейтон так, як він це робив, коли перевіряв нічні пости.

Китаєць здригнувся, почувши знайомий владний голос. Він мріяв про Голубу річку, і цей голос сполохав його марення. Зібравшися з думками, китаєць відповів:

— Хао Жень.

— Ти чому не відповідаєш відразу, коли тебе питає губернатор? Заснув, бовдур? Відчини засув, мені треба перевірити ув’язнених.

Китаєць розгубився. Голос Слейтона звучав над ним. У пітьмі нічого не було видно. І Хао Жень не міг визначити, де знаходиться губернатор.

Хао Жень давно відвик міркувати. Він умів тільки підкорятися. Капітан Слейтон вимагає. Цього було досить. Китаєць швидко відсунув засув. У цей час надійшов Флорес. Вороги несподівано зустрілися біля самих дверей. Слейтон заштовхнув Флореса в залізну каюту. Між ними зав’язалася боротьба. Випадково Слейтону підвернувся шовковий шарф Флореса, що розв’язався. Слейтон схопив його і здавив ним горло супротивника. Флорес ще борсався, але Слейтон встиг вибігти та зачинити двері на засув. Потім він підійшов до китайця, узяв його за плечі, підняв немічне тіло в повітря і, струсонувши, прошипів:

— Хіба так стоять на варті? Ти мало не випустив злочинця. Ходімо!

Китаєць здригнувся, зітхнув від радості, що дешево відбувся, і поплентався вслід за Слейтоном.

Так Слейтон знову став губернатором Острова. Коли прийшов «Задирливий», Слейтон вислав Бокко парламентером.

Розповівши ці новини новоприбулим, старий боязко подивився на Острів і поспішно сказав:

— Проте я забалакався, — і раптом, набравши вигляду офіційної особи, поважно заявив: — Губернатор Острова Загиблих Кораблів прислав мене дізнатися, хто ви і навіщо приїхали на Острів.

Гатлінг замислився, потім, опустивши руку на плече Бокко, сказав:

— Ось що, Бокко, облиште цей тон і будемо говорити з вами, як старі друзі. Ми не чекали знову зустрітися тут зі Слейтоном. Ви знаєте, що розлучилися ми з ним не вельми доброзичливо. Але проти остров’ян ми не замишляємо нічого поганого. Ми з дружиною і професором Том еоном приїхали сюди, щоб дослідити Саргасове море. Ну, й до речі вирішили відвідати і вас. І якщо ми вже тут, то на Острові ми побуваємо, хоче цього капітан Слейтон чи ні. Але щоб не турбувати вас ризикованими переговорами зі Слейтоном, ми пошлемо йому радіотелеграму: адже на Острові є радіоприймач.

Негайно ж була відправлена радіотелеграма:

«Гатлінги, Симпкінс і професор Томсон бажають висадитися на Острові. Про згоду сигналізуйте білим прапором. Гатлінг».

Радіотелеграма, очевидно, була одержана, тому що через якийсь час із боку резиденції пролунав рушничний постріл. Куля ударилася в шлюпку, відщепивши край борту.

— Коротко і ясно! — сказав Гатлінг.

— Ну, що ж, соромитися більше нічого. Щоб уникнути кровопролиття, пошлемо ще одну радіотелеграму. А ти, Вівіана, про всяк випадок спустися в каюту.

«Якщо ви негайно не дасте згоди, я накажу бомбардувати Острів», — свідчила друга радіотелеграма; відповіддю на неї був другий постріл.

Гатлінг хотів був уже віддати наказ обстріляти Острів, але Томсон запропонував відкласти воєнні дії до ранку.

— Темно вже — краще, справді, зачекати ранку. Острів не втече, — підтримав цю думку і капітан Муррей.

Гатлінг згодився. Залишивши на палубі для охорони корабля кілька матросів, Гатлінг спустився в кают-компанію. Капітан Муррей, Симпкінс, Томсон і Бокко пішли за ним.

Вівіана розливала чай. Усі всілися; Бокко — на краєчку стільця: нові люди і незвична обстановка бентежили його. Обпікаючись, він пив гарячий чай, червонів і кректав.

— А все-таки… недобре це виходить, — сказав він, раптом спохмурнівши.

— Що недобре? — запитала Вівіана.

— Та ось це саме: почнеться стрілянина. Ну, що тут хорошого? Скільки народу покалічити можна!

— Але що ж робити, Бокко? — здивувався Гатлінг. — Ви самі бачили, що Слейтон не прийняв наших мирних пропозицій.

— Що робити? Про це я і думаю, що робити. А робити більше нічого, як тільки йти мені на Острів, щоб шепнути на вухо нашим остров’янам: не слухайте капітана Слейтона, не стріляйте. Скажіть вашим матросам, щоб спустили мене… Прощавайте, дякую за чай!

VIII. ЗНОВУ НА ОСТРОВІ

Цієї ночі ніхто на «Задирливому» не спав. Гатлінг бродив по палубі, вслухаючись у нічну тишу. Що буде з Бокко? Чи. послухають його остров’яни? Іноді Гатлінгу здавалося, що він чує стриманий шум голосів, скрип дощок на напівгнилих палубах під чиїмись ногами. А можливо, це вранішній вітер шумить у зламаних реях і щоглах, тріпає обривки вітрил, гойдає кораблі, і вони риплять і стогнуть, як стогнуть старі уві сні, скаржачись на свою неміч? Хоча б була місячна ніч! Який виснажливий цей морок!

За годину до сходу сонця з Острова знову долинув шум. Тепер уже не було сумніву: там щось відбувалося. Голоси чулися ясно; кілька людей пробігли Островом з ліхтарями і поволі повернулися до резиденції губернатора.

«Невже бідолашний Бокко загине?» — з хвилюванням думав Гатлінг.

Перед самим сходом сонця на палубу вийшли вже всі пасажири «Задирливого». І коли сонце нарешті зійшло, всі здивовано вигукнули, — на великій щоглі біля резиденції губернатора виднівся великий білий прапор.

— Капітан Слейтон пішов на капітуляцію! — вигукнув Гатлінг.

— Дивіться, Бокко йде сюди, — зауважила Вівіана.

Бокко дріботів старими ногами до «Задирливого», розкланювався, махав рукою і ще здалека крикнув у морський рупор:

— Можете сходити на Острів! Капітан дозволив!

Поспішно спустили шлюпку, в яку сіли Гатлінги, Томсон зі своїми асистентами — Таммом і Мюллером, Симпкінс і чотири матроси.

Бокко вітав прибулих низьким уклоном.

— Капітан просить вас до своєї резиденції.

— Ви живі, Бокко, ми так хвилювалися за вас! — сказала Вівіана, потискуючи йому руку.

— Що там сталося у вас на Острові вночі? — запитав Гатлінг.

Бокко посміхнувся з таємним виглядом і повторив:

— Губернатор просить вас до себе. Він вам усе пояснить.

З хвилюванням Вівіана вступила знов на Острів Загиблих Кораблів. Вона йшла хиткими містками, перекинутими від корабля до корабля, думаючи про те, що так само йшли вони і в перший приїзд. Але тоді вони були потерпілими від корабельної аварії, беззахисні полонені, які йшли назустріч невідомому. Тепер вони були під захистом «Задирливого».

Гатлінг просив Вівіану повернутися на корабель.

— Хто знає, можливо, Слейтон заманює нас у пастку?

Але Бокко заспокоїв:

— Не хвилюйтеся, ви всі в цілковитій безпеці.

Подорожні рушили далі. Гатлінг давав пояснення Томсону, згадував різні випадки зі свого першого перебування на Острові. Нарешті подорожні підійшли до резиденції. Тут на них уже чекали.

Негр блиснув білими зубами, розкривши рота в широкій усмішці.

— Теж один із колишніх претендентів на руку Вівіани, — з посмішкою відрекомендував його Гатлінг.

— Губернатор просить вас до себе, — сказав негр.

Прибулі спустилися знайомими східцями вниз і зайшли до кабінету губернатора.

Він стояв біля столу і привітно кивнув головою.

— Ласкаво просимо.

— Флоресе! — з подивом вигукнула Вівіана.

— До ваших послуг, — відповів він, потискуючи руку гостям, — прошу вибачення за свій вигляд.

Усе лице Флореса посиніло, шия спухнула, а на скроні виднівся великий шрам, з якого ще сочилася кров.

— Ви поранені? — запитала Вівіана. — Можливо, вам зробити перев’язку?

— Ні, дякую, — відповів Флорес, прикладаючи до скроні хустку. — Проста подряпина.

— Не томіть, Флоресе, скажіть, де Слейтон? Він живий?.. — нетерпляче запитав Симпкінс.

Флорес розвів руками.

— Позавчора він несподівано з’явився на Острові та був арештований мною. Вночі я пішов перевірити караул. Біля самого вугільника, куди був посаджений Слейтон, на мене раптом накинулася якась людина. Це і був Слейтон, якому, очевидно, вдалося вибратися зі своєї в’язниці. Між нами зав’язалася боротьба. Він ледве не задушив мене моїм шарфом. Потім… — Флорес запнувся, — потім Слейтон кинув мене в каюту, де він був ув’язнений, і замкнув. Що було далі, я дізнався лише тоді, коли Бокко звільнив мене. Він сам розкаже вам про те, що сталося.

— Мені вдалося переговорити з остров’янами та переконати їх не підкорятися Слейтону, — сказав Бокко. — На світанку Слейтон скликав усіх і наказав нам готуватися до бою з вами, — Бокко показав на Гатлінга. — Але всі, як один, відмовилися. Слейтон кричав, тупотів ногами. «Уб’ю», — говорить. А я тут і кажу. «Що з ним церемонитися? Давайте зв’яжемо його!» Ми до нього — він від нас. Ми погналися, та де там! Він кинувся у воду і зник. Пішли розшукувати, Флореса. Здогадався я у вугільник заглянути, а він там лежить. Випустили його, і — ось він!

Симпкінс слухав з напруженою увагою.

— Слейтон живий. Слейтон на Острові. Симпкінс на Острові. Значить, Слейтон буде спійманий, — випалив він несподівано.

IX. «БОГИ МСТЯТЬ»

Наступного дня Томсон, його асистенти, Гатлінг і Симпкінс одержали запрошення професора Людерса відвідати його. Старий учений жив на краю Острова, на іспанській каравелі. Вона мала квадратну корму, башточки на носі і кормі, високий борт, бугшприт і чотири прямі щогли: фок, грот і дві бізані. Три задні щогли були з латинськими вітрилами, на передній — дві реї.

Хиткий місток вів до цього притулку старого вченого.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг, ступаючи на цей місток. — Невже навіть вітрила могли зберегтися? Адже цьому кораблю не менше двохсот років?

— І всі триста будуть, — відповів Людерс, супроводжуючий гостей. — Я власними руками реставрував оцю цінність. Зізнаюся, вона мала досить жалюгідний вигляд. Одного я не міг зробити: випрямити посадку каравели, — сусідні судна здавили її і надто нахилили. Це завдає мені деяких життєвих незручностей. Та ви самі побачите. Прошу пройти за мною.

Вузькою дерев’яною драбиною гості спустилися вниз і зайшли до великої каюти. Дерев’яні лави з точеними ніжками стояли біля стін. Одну стіну займала саморобна шафа, на полицях якої виднілися старовинні рукописи та суднові журнали.

— Будьте обережні, — попередив Людерс, — я вже звик ходити по похилій підлозі. — Тут, у цій бібліотеці, величезні багатства.

— Багатства? Якого роду? — запитав Симпкінс.

— Наукового. Втім, мабуть, і не тільки наукового. Ось документи з корабля «Сивіла». Якийсь Себастьяно Сапрозо, що перебував на іспанській службі, віз кілька бочок золота з Бразилії до Іспанії. Себастьяно не досяг берегів Іспанії. Корабель прибило до Острова.

— Ви дістали цей документ із «Сивіли», — значить, вона і зараз існує? — запитав Симпкінс.

— Так, за старим вугільником, на південь від «Єлизавети».

— Ну, а золота ви не шукали?

— Навіщо воно мені? — просто відповів Людерс. — Можливо, що збереглося і золото. Воно, як мовиться в документі, лежить у трюмі. Але корабель настільки ветхий, що було б безумством спускатися в трюм. У сусідніх каютах, — продовжував Людерс, — у мене зберігаються колекції.

— Скажіть, ви не досліджували підводну частину Острова? — запитав Томсон.

— На жаль, ні, — із зітханням відповів Людерс. — У нас є водолазні костюми, але я не міг полагодити повітряні насоси. Драга, лоти — ось все, що було мені доступно.

— Звідки узяв Себастьяно стільки золота? — зацікавилася Вівіана.

— Це цікава історія. Себастьяно Сапрозо був захоплений у полон індіанцями племені бороро в лісах центральної Бразилії. Войовничі бороро вирішили вбити Себастьяно і повели ііого до місця страти. Сапрозо вдалося вирватися з рук індіанців. Цей авантюрист, очевидно, пройшов велику життєву школу і, ймовірно, був професійним ярмарковим акробатом і жонглером. Він став перестрибувати через голови дикунів, перевертатися всім тілом у повітрі і виробляти такі надзвичайні піруети і сальто-мортале, що викликав у своїх поневолювачів несамовите захоплення. Від ненависті до чужоземця індіанці перейшли мало не до його обожнювання. Себастьяно залишили живим, але не повернули йому свободи. Кілька місяців він жив серед індіанців, вивчив їхню нескладну мову і вдачу. Нерідко йому доводилося бачити, як індіанці приносили величезні шматки золотих самородків і відносили в глибінь лісу в дар якомусь лісовому божеству. Де знаходилося це божество, Сапрозо не міг дізнатися, бо місцеперебування ідола оточувалося таємницею. Проте випадок допоміг Сапрозо. От як описує сам Себастьяно цей випадок.

Людерс розкрив старовинний, у шкіряній напівзотлілій палітурці, рукопис і, перегорнувши листи пергаменту, прикрашені витіювато намальованими заголовними літерами і наївними, пожовтілими від часу малюнками, прочитав:

— Ось звідки це золото, — закінчив Людерс, опускаючи рукопис на коліна.

— Що ж стало з дівчиною? — запитала Вівіана.

— Дівчина сказала Себастьяно, що її уб’ють, якщо вона повернеться додому, і вона попливла з ним. Далі рукопис оповідає про пригоди плавання, про бурю, про прибуття сюди, про загибель екіпажу. Ось останні рядки нього щоденника:

Тут рукопис обривається.

Людерс закінчив читання, і всі сиділи якийсь час мовчки, під враженням почутої історії.

— Так, — нарешті сказав Людерс, — таких історій у мене ціла бібліотека. Я зібрав їх навряд чи не більше, аніж Слейтон.

— Я бачу, що ця історія схвилювала вас, — продовжував Людерс, звертаючись до Вівіани. — Якщо ви нічого проти не маєте, я запропоную вам маленьку екскурсію по Острову. Майже вся історія кораблебудування промайне перед вашими очима.

Усі охоче погодилися і піднялися вгору. Людерс неначе поспішав винагородити себе за багаторічне мовчання і говорив без угаву.

— Погляньте на цю водну поверхню, — говорив він, указуючи на безмежну гладінь океану. — Тихий і Атлантичний океани займають двісті п’ятдесят п’ять мільйонів квадратних кілометрів — удвічі більшу площу, ніж усі п’ять частин світу разом. Недаремно океан одвічно служив символом нескінченності, потужності, нескореної волі. Він невичерпний в своїй доброті і в гніві… Він нескінченно багато дає, але може і відібрати все — саме життя. Не дивно, що в давнину його обожнювали. Але і цей «бог» був переможений саме тоді, коли первісна людина, що впала у воду, випадково вхопилася за плаваючий стовбур дерева і переконалася, що цей стовбур тримає його на воді. З цієї миті починається історія підкорення океану — історія мореплавання. Надати шматку дерева найбільшої стійкості, навчитися керувати ним за бажанням — ось до чого зводився прогрес у галузі кораблебудування впродовж багатьох тисячоліть. У моєму «музеї» ви можете знайти багато таких первісних суден. Онде, між старим лінійним кораблем і маленьким пароплавчиком, ви бачите кілька колод, зв’язаних гілками. Пліт — це вже величезний крок вперед порівняно з простим, необробленим стовбуром дерева: пліт відрізняється більшою стійкістю і вантажопідйомністю… А там, недалеко від нього, високо задерла свого носа легка пірога. Але без весла і вітрила ці судна могли плисти тільки за течією. Стародавні єгиптяни, вавілоняни, фінікійці вже знали застосування весла та вітрила. На жаль, у моїй колекції існує велика прогалина. Я можу показати вам судна, які будувалися за вікопомних часів доісторичного життя людини і які абсолютно таким самим чином будуються досі на островах, населених дикими племенами; але я не знаходив тут ні єгипетських, ні грецьких суден. Обійдемо цей поважний парусник, і я покажу вам найстародавніше судно Острова Загиблих Кораблів.

Усі спустилися по містках і через хвилину зупинилися біля остова судна дивного вигляду.

— Ось полюбуйтеся, — сказав Людерс, протягуючи руку.

Просто перед Вівіаною знаходилося обличчя напівзвіра-наиівлюдини. Пташиний, ніс, величезні круглі незрячі очі, левовий оскал морди справляли сильне враження своєю грубою, але виразною красою. Обличчя було вирізьблене з дерева і прикріплене до загостреного носа вузького, довгого судна. Сонце, вітер і солоні хвилі майже зруйнували це фантастичне обличчя. Покрите тріщинами, як зморшками, воно здавалося так само давнім і загадковим, як сфінкс.

— Тисячу років дивиться це чудовисько на хвилі океану, — сказав Людерс, — і багато що могло б розказати нам, якби його дерев’яний язик міг говорити. Воно розповіло б нам про безстрашних людей півночі — вікінгів, — які на цьому вутлому суденці зважилися кинути виклик сивим просторам океану, їх уміщувалося не менше сімдесяти, цих сміливців. Вони веслували, а на допомогу веслам ставили чотирикутний ют і в передній частині судна — коротку палубу для воїнів. У восьмому-дев’ятому столітті ще не будували ют. Ось ці щити на юті служили для захисту веслярів.

— Мене дивує ось що, — сказав Гатлінг, — як міг цей північний морський птах залетіти так далеко на південь? Шаленим піратам — шаленим у своїй хоробрості, — як і всім іншим, потрібно було харчуватися і пити прісну воду. Але хіба вони могли на цій шкаралупі мати запаси для такої далекої подорожі?

— Я теж думав про це, — відповів Людерс. — Найімовірніше, найсильніша буря віднесла це судно далеко на південь. І нещасні мореплавці мусили зазнати спільної долі всіх загублених в океані: голод, спрага, кривава боротьба за останній ковток прісної води. Живі харчувалися трупами померлих товаришів, поки сонце не примусило викинути за борт останки, що розклалися… Інших переживав найсильніший. Він один, змучений спрагою, носився ще кілька днів безмежною гладінню океану, оточений акулами у воді і зграєю хижих птахів над головою, до останньої миті не втрачаючи надії побачити землю. Помер і цей останній, і самотній корабель став іграшкою вітрів, блукаючи по морю, поки течія не принесла судно до нашого Острова. Але цей сумний Острів побачили тільки сліпі, дерев’яні очі химери…

…Неподалік звідси стоять двоє ганзейских «пазурів». Усього якихось три-чотири століття відділяють побудову цих кораблів від того часу, коли вперше вийшло в море ось це суденце. Але погляньте, який прогрес!..

Супроводжувана Людерсом екскурсія, переходячи з палуби на палубу, попрямувала до ганзейских кораблів XIV століття.

— Ці поважні купецькі судна були споруджені не тільки для торгових цілей, а й для боротьби з розбійницькими суднами норманів, одне з яких ви бачили. Зверніть увагу: подібно скандинавським суднам, «пазурі» мають підвищення на носовій і кормовій частині. Тут знаходилися катапульти і навіть гармати. Поверхня вітрил збільшилася. Управління суднами, зважаючи на сильний тиск на вітрила, проводилося вже не веслом, а кермом, міцно укріпленим на ахтерштевні. Ці судна вільно борознили поверхню Середземного моря… Ви не втомилися? — запитав Людерс Вівіану, помітивши, що вона слухає його неуважно.

— Ні, — відповіла Вівіана, — я просто замислилася… — Про що?

— Про жертви моря, про всі ці драми…

— Ці жертви та драми, місіс Гатлінг, усе зменшувалися з прогресом суднобудування. Погляньте на цю португальську каравелу. На такому ось судні Колумб вирушив у свою подорож в невідомі краї. Ці каравели, по суті, закінчують собою «героїчний» період мореплавання. Дев’ятнадцяте століття принесло з собою застосування нари як нового могутнього двигуна. Морські подорожі зробилися безпечнішими й… нуднішими. Якщо ви не втомилися, пройдемо до західного берега нашого Острова. З якогось дива туди приносило течією майже виключно парові судна. Ви побачите там дідуся пароплавів — невеликий колісний пароплавчик «Савана», збудований у тридцяті роки дев’ятнадцятого століття. Він має всього тридцять метрів довжини. А в сорокових роках минулого століття було збудовано вже перший гвинтовий пароплав із металу. В ньому започатковані всі елементи сучасного кораблебудування.

Вівіані не хотілося образити Людерса, але ходіння по хитких містках і косих палубах Острова натомило її, хоча вона й не хотіла в цьому зізнатися. А ще історія пароплавобудування не вельми цікавила її. Її чоловік сам був корабельним інженером. У нього було багато книг з кораблебудування і багато моделей.

— А чи не відкласти нам прогулянку на кладовищі пароплавів? — запитав Симпкінс, якому хотілося швидше повернутися до себе і обдумати план, який з’явився в його голові.

— Очевидно, — згодився Гатлінг. — Часу в нас ще багато, і ми встигнемо не поспішаючи оглянути всі визначні пам’ятки Острова.

— Ну що ж, — дещо розчарований сказав Людерс. — Відкладемо.

Він провів гостей і, розпрощавшись з ними, повернувся до себе.

— Цей Острів Загиблих Кораблів, — сказала Вівіана чоловіку, повертаючись від Людерса, — може бути названий Островом Жахів. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де на такому невеликому просторі було б зосереджено стільки людського страждання…

А Симпкінс, відставши від Гатлінгів, поволі попрямував на південь і довго дивився на «Сивілу» — напівзруйнований корабель. Цього дня, пояснюючи все головним болем, Симпкінс навіть не з’явився на обід. Золото лісового бога займало всі його думки. Він дістане це золото що б там не було!

Симпкінс не міг дочекатися ночі і, як тільки стемніло, почав збиратися в дорогу. Він узяв місткий дорожній мішок, електричний ліхтар, великий ніж і мотузок — з револьвером сищик ніколи не розлучався — і вийшов з каюти.

Яскраві зорі усіяли небо. Пахло вогкістю, гнилим деревом, водоростями, трохи дьогтем, — звичний запах Острова, що вночі ставав відчутнішим. Було тихо. Всі вже спали, окрім двох вартових біля резиденції губернатора. Симпкінс ішов упевнено — він уже добре вивчив Острів — і невдовзі був біля цілі. «Сивіла» стояла всього за два метри від суцільної мас кораблів, що складали острів. Симпкінс відірвав велику д піку з палуби баркаса і перекинув на «Сивілу». Обережи ступаючи, він перейшов на її борт. При першому дотику поручні обломилися.

«Ого, тут треба бути обережним!» — подумав Симпкінс. Дошки палуби напівзгнили. Нога м’яко ступала по цьому гниллю. Симпкінс дійшов до зламаної щогли, прив’язав до неї край мотузка, кінець якого кріпився біля пояса, засвітив ліхтар і почав поволі сходити вниз майже прямовисними сходами. Аби східці не обломилися, він не ставав на них, а з’їжджав усім тілом. Тут підлога була неначе міцнішою. Але треба було опуститися ще нижче — в трюм.

Симпкінс знову піднявся вгору, відв’язав мотузок, спустився в середню частину корабля, прикріпив мотузок до стовпа і не без хвилювання почав спускатися сходами, що ведуть у трюм. Повітря тут було надзвичайно задушливе. Підлога й стіни вкриті слизом і мохом. У кінці трюму, на підлозі, що сходила вниз, ліхтар освітив воду. Очевидно, частина трюму була затоплена. Серед усякого корабельного добра виднілися скелети.

З верхніх палуб вони були прибрані остров’янами, але сюди, очевидно, ніхто не проникав.

«Тим краще, — подумав Симпкінс. — Ну, що там!» — І він почав оглядати бочки. Майже всі вони були порожні. На дні однієї з них він знайшов людські кістки; майже в усіх копошилися краби, черв’яки, слимаки, що пролізли сюди крізь щілини. Симпкінс відчував органічну огиду до цих істот, але він долав себе і продовжував пошуки, наближаючись до залитого водою простору. І тут, вже ступаючи по воді, він знайшов ці заповідні бочки із золотом. Правда, їх було не три, а дві, і в одній золота було тільки наполовину, але і того, що залишилося, було достатньо, щоб забезпечити його на все життя.:. Золото було вкрите зверху таким шаром цвілі, що воно могло б залишитися непоміченим, якби Симпкінс не знав, що шукав. Він з огидою стер цвіль, і величезні шматки золота, відшліфованого індіанцями, заблищали. Симпкінс від хвилювання важко дихав. Він наповнив золотом мішок, набив кишені, нарешті став класти за пазуху. Слизькі, холодні шматки неприємно торкалися шкіри, але це було золото, золото! Ще один шматок…

Але Симпкінсу не вдалося узяти ще одного шматка. Гнила підлога провалилася під тягарем навантаженої золотом людини. І Симпкінс відчув, як занурюється у воду. Він ледве встиг вхопитися руками за край підлоги. Почувся новий тріск — це провалилися у воду бочки із золотом. Важко було триматися за прогнилі наскрізь дошки, що розсипалися під руками. Золотий вантаж нестримно тягнув його вниз. Симпкінс відчував, що гине. Якщо звільнити себе від частини золота… Ні, ні! Він вибереться, вибереться що б там не було! Треба, тягнути за мотузок. Симпкінс ухопився обома руками. Ліхтарик, прикріплений до грудей, зачепившися за дошки підлоги, відірвався і впав у воду. Пітьма… Симпкінс вилаявся і потягнув мотузок. Десь почувся тріск. Очевидно, не витримав і гнилий стовп, до якого був прив’язаний мотузок. Симпкінс зірвався і занурився у воду і тут помітив, що ліхтарик, який впав на дно корабля, продовжує світити. І в цьому слабкому світлі Симпкінс побачив водорості, довгих змієподібних риб, а недалеко — рухливі щупальця восьминога.

Ноги Симпкінса торкнулися дна корабля, і стояча вода зімкнулася над його головою. Симпкінс почав гарячково знімати з себе мішок із золотом і викидати золото з кишень. За тридцять секунд він позбувся вантажу на дві третини і страшним зусиллям піднявся на поверхню. Йому вдалося відновити дихання, але вантаж був ще надто заважким, і він знову занурився у воду. Спрут наближався, протягуючи рухливі щупальця. Симпкінс поспішно почав викидати золото — все до останнього шматка. Світло ліхтаря привертало морських мешканців, риб і восьминогів, і вони почали збиратися звідусіль. Викинувши останній шматок золота, облегшений Симпкінс випірнув знову. Цього разу йому вдалося зачепитися за уламки і видертися на підлогу. І тут, відчуваючи тваринний страх, він несамовито закричав.

Десь далеко, на іншому кінці корабля, пролунав голос. Симпкінс уже хотів повторити крик, але нервовий спазм здавив горло. Вій упізнав голос капітана Слейтона, хоча і не міг розібрати слів. Слейтону щось відповідав китаєць. Якщо Слейтон знайде його тут, Симпкінс загине. Симпкінс нечутно, як вуж, проповз по підлозі і сховався між бочок. Голоси замовкли. Так він пролежав до ранку.

Коли слабкий промінь світла проник зверху, Симпкінс тихо поповз угору, ніким не помічений виліз назовні і весь мокрий, пригнічений, розбитий, пробрався до себе.

X. ТАЄМНИЦЯ КАПІТАНА СЛЕЙТОНА

На палубі «Єлизавети» в плетених кріслах сиділи Меггі та Вівіана. На колінах Вівіана тримала кошик із апельсинами, а довкруг її крісла метушилися чотирирукі мешканці острова — мавпи. Одна з них сиділа на спинці крісла і зі смаком їла великий апельсин. Друга, сівши біля Вівіани, порпалася в кошику, вибираючи соковиті і зрілі плоди. Три інші, кумедно кривлячись, вертілися довкола молодої жінки, очікуючи нової подачки.

— Геть звідси, Джиллі, — сказала Меггі мавпі, котра сиділа на спинці крісла, і, звертаючись до Вівіани, мовила: — Він забруднить вас соком апельсина. Ходи до мене, малюк! — І Меггі зняла мавпу й усадила до себе на коліна.

— Що ж було далі, Меггі? — запитала Вівіана.

Меггі продовжувала розповідь про своє життя на Острові після від’їзду Гатлінгів. Вівіана уважно слухала, продовжуючи годувати мавп.

Раптом, перервавши Меггі, Вівіана перелякано запитала:

— Хто це?

Меггі поглянула в напрямку погляду Вівіани. До «Єлизавети» наближався чоловік у парусиновому костюмі, з довгим волоссям до плечей і довгою бородою.

— Це новий? Я не бачила цього чоловіка.

— Це «дикий чоловік», — відповіла Меггі. — Так прозвали його остров’яни. Я хотіла і про нього розказати вам, але він сам нагадав про себе. Ми знайшли його на Новому Острові. З «диким чоловіком» було багато клопотів. Він усіх боявся, забивався в куток і сидів там, як вовченя. Він їв тільки сиру рибу, ковтаючи, як звір, цілими шматками. Він був брудний, злий, похмурий, недовірливий. За увесь час, поки він був на Острові, від нього ніхто не почув слова. Він німий. Чомусь тільки до старого Бокко вій ставився довірливо. Бокко умовив його скупатися і надіти цей костюм. Але обстригти йому волосся і нігті так і не вдалося.

— Він не небезпечний? — запитала Вівіана, стежачи за особою, що наближалася до них.

— Ні, він досить спокійний. Дивно, що він іде сюди. Ймовірно, ваш костюм, незвичайний на Острові, привернув його увагу.

«Дикий чоловік» зійшов на палубу, наблизився до жінок і почав пильно вдивлятися в очі Вівіани. Вона не могла витримати цього уважного погляду. Їй стало страшно.

— Ходімо до каюти, — сказала вона Меггі. І, залишивши мавпам кошик із апельсинами, на який ті накинулися галасливою юрбою, Вівіана спустилася в каюту. Меггі пішла услід за нею.

— Яке дивне враження справляє цей тубілець!.. Та ні… у нього білий колір шкіри і риси обличчя європейця. Це, вочевидь, здичавілий чоловік. Чому він так дивно подивився на мене?

Вівіана схвильовано ходила великим приміщенням кают-компанії.

— Він схожий на одного з цих загиблих кораблів, — продовжувала вона. — Можливо, і він, як ці застарілі руїни, пишався колись молодістю, жив повним життям…

— Чи варто так хвилюватися! Заспокойтеся. Зіграйте мені що-небудь. Я так скучила за музикою! — запропонувала Меггі, бажаючи відвернути Вівіану.

— Так, гаразд, я гратиму, — згодилася Вівіана.

Вона швидко підійшла до рояля, схиливши голову, трішки замислилася і почала грати патетичну сонату Бетховена.

Раптом хтось зайшов, і Вівіана, перервавши гру, відкинулася назад і побачила перед собою обличчя незнайомця. Це обличчя зі скуйовдженим волоссям було страшне. Очі незнайомця витріщилися, він важко дихав, нижня щелепа тремтіла.

Як він сюди потрапив? Меггі сиділа спиною до дверей і не чула його кроків, заглушених музикою.

Вівіана швидко підвелася, сперлася на рояль і, ледве володіючи собою, дивилася на незнайомця. А він, не зводячи з неї напруженого погляду, намагався щось сказати.

— Бе-бєє-єє… ххо!.. — Його хрипка мова була схожа на бекання.

І раптом, немов забувши про Вівіану, незнайомець, весь зігнувшись, розтуливши довгі скорчені пальці, став жадібно оглядати клавіші рояля, — як шуліка, готовий запустити кігті в здобич. Далі відбулося щось іще дивніше і несподіваніше. Незнайомець сів за рояль і почав грати.

Це була страшна музика, така ж незрозуміла, як і його мова. Довгі нігті заважали йому грати. Незнайомець нетерпляче гарчав, переривав на мить гру, відгризав зубами той ніготь, що заважав, і знову продовжував грати.

І якою б не була жахлива його гра, все ж таки в ній можна було впізнати патетичну сонату Бетховена. Не було сумніву в тому, що ця людина колись вивчала музику.

Приголомшена Вівіана відійшла убік, опустилася в крісло і почала слухати. І — диво! — музика невдовзі захопила її… На її очах коїлося прояснення людської свідомості. Чим довше грав невідомий, тим правильнішою ставала його гра, поступово чіткішали музичні фрази. Правда, згрубілі пальці і тепер погано слухалися його, але вій все більше опановував інструмент. І разом з грубими помилками непокірливих рук, відчувалися місця надзвичайної виразності.

Була обідня година. Гатлінг, почувши звуки рояля, зайшов у каюту покликати Вівіану і як укопаний зупинився біля дверей. Вівіана зробила чоловіку знак, щоб він не порушував гри.

Не дочекавшись на обід Гатлінгів, до каюти прийшли один за одним Томсон, його асистенти, Флорес, Людерс і, нарешті, Симпкінс. Сищик був сумний, майже пригнічений. Проте і він з великим інтересом, навіть з більшим, ніж інші, спостерігав за грою незнайомця. Всі мовчали і, затамувавши подих, слухали.

А незнайомець продовжував грати. Закінчивши одну сонату, він починав другу, третю, четверту. Обличчя його проясніло, очі сповнилися думкою, а на вустах з’явилася скорботна усмішка. Минула година, друга, а незнайомець усе грав. І раптом, обірвавши музичну фразу на половині такту, він відкинувся назад і впав як мертвий.

Невідомий був непритомним з півгодини. Коли почали вже хвилюватися, що його не вдасться привести до тями, він розплющив очі. Він, очевидно, перебував ще в полоні звуків. Потім він сів на диван, оглянув усіх і, побачивши жінок, став застібати комір сорочки.

Музика справила дивну дію. Незнайомець почав говорити, хоча своє ім’я та минуле він ще не міг пригадати. Він став товариський, але разом з тим якийсь сором’язливий. Дозволив обстригти собі волосся і нігті, збрити бороду і вуса.

Коли він, одягнений в один з костюмів Слейтона, добре поголений, причесаний, умитий, з’явився в кают-компанію, це був зовсім новий чоловік.

«На кого він схожий? — думала Вівіана, вдивляючись в обличчя незнайомця. — Десь я бачила такий ніс, підборіддя. А чи не зовсім такий. У цього більш правильні риси обличчя». — І раптом пригадала. І щоб перевірити здогадку, звернулася до Симпкінса:

— Правда, що він схожий на капітана Слейтона?

Ці слова чомусь надзвичайно подіяли на Симпкінса.

— Так, — жваво відповів він. — Недаремно ж я приїхав на Острів!

Коли незнайомець вийшов, Симпкінс сказав Гатлінгам:

— Тепер, мені здається, можна відкрити всім таємницю капітана Слейтона, яка і привела мене на Острів. Тут я знайшов більше від того, на що розраховував. Не можу сказати, що і зараз для мене вже все ясно, але головні нитки злочину Слейтона в моїх руках. А ось і Флорес… Сідайте і слухайте. Вам, Флоресе, теж буде цікаво дізнатися про вашого суперника.

Розташувавшися зручніше в кріслі, Симпкінс почав:

— Коли я був на Острові вперше, як потерпілий аварії, то за своєю професійною звичкою зацікавився особистим архівом губернатора Слейтона. Упевнений у повній своїй безпеці, губернатор був не вельми обережний і зберігав папери в ящику письмового столу.

— Симпкінсе, невже ви?..

— Порпаюся в чужих столах? — зупинив Симпкінс Гатлінга. — Мета виправдовує засоби, дорогий мій! Так, я робив це за відсутності Слейтона. Підібрати ключа — зовсім просто. Я переглянув його листування і дізнався про цікаві речі. Решту відомостей я одержав уже на континенті. В результаті моїх розшуків вийшла «справа про громадянина Гортвана, який іменує себе Слейтоном». Якщо викласти обставини цієї справи стилем звинувачувального акта, буде ось що.

У Канаді, провінції Квебек, у місті Монреаль проживав пароплавовласник Роберт Гортван, що займався перевезенням вантажів і пасажирів річкою Святого Лаврентія. У Гортвана було двоє синів. Старшого звали Аврам, молодшого — Едуард. Двоє людей, котрі народилися на двох кінцях землі, менше можуть бути схожими одна на одну, ніж ці двоє братів. Молодший — Едуард — був хорошим сином, доброю людиною і надзвичайно талановитим музикантом.

Старший — Аврам — вів так званий «легковажний спосіб життя». А оскільки батько був скнаристим, то Аврам одного разу запустив руку в батьківський письмовий стіл. Та це ще не все. Коли крадіжка була виявлена, Аврам звернув вину на брата. Батько, проте, не повірив Авраму, та він невдовзі й сам вибовкав десь із п’яних очей. Батько позбавив його спадку, заповів увесь свій капітал молодшому сину, Едуарду. Старий незабаром помер від зажури і, здається, ожиріння серця. Едуард став багатим спадкоємцем. На той час він закінчив консерваторію і готувався концертувати в Європі. Зі своєї ласки Едуард виділив значну частину одержаного спадку брату. Але той прогуляв усе і знову мав потребу в коштах. Тоді Аврам; придумав план, як скористатися всім багатством брата.

Одержавши за допомогою шантажу кілька тисяч доларів від одного монреальского банкіра, Аврам пустив гроші «в оборот»: підкупив лікарів, декого з судових чиновників і домігся того, що Едуарда визнали психічнохворим, а він, Аврам, призначений опікуном. Бідолашного музиканта засадили в божевільню, а Аврам, перебрав до своїх рук майно брата, і повів знову легковажний спосіб життя. Та невдовзі йому не поталанило. Він не зумів відзвітувати в опікунській раді. А не зумів тому, що у зв’язку з парламентськими виборами в раді опинилися нові люди, з якими він, очевидно, не зійшовся в ціні. Авраму загрожувало викриття всіх його махінацій з братом. До того ж у божевільні з’явився новий лікар — дивак і ідеаліст, що не визнавав хабарів. Цей лікар, оглянувши Едуарда, визнав його здоровим. Тоді Аврам вирішив перевести брата абикуди подалі, поки все стихне, і змовився з одним лікарем, що мав приватний пансіон на Канарських островах. Під час переїзду їх наздогнала буря і принесла на Острів Загиблих Кораблів. Врятувалися в шлюпці тільки троє: Аврам, Едуард і санітар, який незабаром загинув, — очевидно Слейтон допоміг йому попрощатися з грішним світом. А брата Аврам залишив на Новому Острові, куди їх спочатку прибило, сам же на шлюпці вночі перебрався на Острів Загиблих Кораблів, заявивши, що він — єдиний з тих, що врятувалися. Едуард, без шлюпки не міг перебратися на великий Острів. Але Аврам, мабуть, іноді провідував його — дізнавався про його здоров’я.

— Але чому ж він не вбив брата? — запитав Гатлінг.

— Заповіт був складений так, що у разі смерті Едуарда все майно переходить на користь Гарвардського університету, де вчився Едуард. І Слейтон вирішив так: протримати брата на Новому Острові, поки той зовсім не здичавіє. Тоді ненормальність Едуарда не викликатиме сумнівів. Ось чому Слейтон сам і не робив екскурсій на Новий Острів. Зібравши на Острові величезні багатства, які в багато разів перевищували статки його брата, Аврам полишив Едуарда самому собі…

Я не знав тільки одного: чи живий ще Едуард. Тепер ми знаємо і можемо врятувати нещасного. Чи не варто було заради цього зазирнути до чужого столу?

— Але ж ви не знали, що знайдете там, — відповів Гатлінг.

— Чужого мені не треба, я людина безкорислива. Тепер нам треба тільки захопити Слейтона. Це нескладно. Я вже знайшов його.

— Знайшли? Невже?! — відразу вигукнули слухачі.

— Так, знайшов, ризикуючи власним життям, — скромно відповів Симпкінс.

XI. ВОДА І ВОГОНЬ

У той час, як Симпкінс вистежував Слейтона, шукаючи спосіб захопити його без будь-якого кровопролиття, Томсон зі своїми помічниками і Людерс посилено займалися вивченням Саргасового моря. Вони здійснили кілька підводних експедицій, опускаючись на дно моря у водолазних костюмах.

Їм удалося одержати досить точні уявлення про Острів Загиблих Кораблів. Людерс із захопленням працював над кресленням і одного разу, коли всі сиділи за вечірнім чаєм, з’явився з великим аркушем паперу.

— Ось полюбуйтеся, — сказав він урочисто, розгортаючи трубку. — Острів Загиблих Кораблів розташований на підводній зрізаній вершині гори вулканічного походження. Навкруги Острова — біля підніжжя гори — глибина дна сягає тисячі п’ятисот метрів, а від вершини гори до поверхні океану всього сто метрів. Увесь цей простір заповнений загиблими кораблями, що становлять ніби піраміду.

— Надгробний пам’ятник, — зауважив Гатлінг.

— Так, пам’ятник тисячам жертв моря. Але ця піраміда разом з тим виявилася містом, населеним підводними мешканцями.

— Як, є ще і підводні мешканці Острова? — запитала Вівіана.

— Кальмари, каракатиці, восьминоги. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де б ці істоти нагромаджувалися в такій величезній кількості. І зрозуміло чому. Напівзруйновані кораблі виявилися надзвичайно зручними квартирами для восьминогів. Вони вповзають туди крізь пробоїни і визирають з ілюмінаторів, очікуючи на здобич.

— Але ж це надто небезпечно, — продовжувала Вівіана, — спускатися на дно в такому місці!

— Ще б пак! Доводиться обмежувати підводні експедиції відкритими місцями і триматися ближче один до одного. Зате ми можемо милуватися цікавими видовищами. Нещодавно ми спостерігали таку картину: восьминіг зловив краба і почав бавитися ним. Краб чинив опір, намагався звільнитися від чіпких щупалець, але скоро знеміг у боротьбі. А восьминіг ще довго бавився крабом. Іноді він відпускав жертву і негайно ловив.

Тепер у нас залишилася недослідженою тільки глибоководна частина острова. Між іншим, ми помітили, що морська течія, чим глибше, тим стає сильнішою. Ця течія, очевидно, і приводить потерпілі аварію судна до Острова Загиблих Кораблів. Ми плануємо завтра взятися за вивчення цієї течії. Ходімо з нами, Гатлінгу, ви ще не опускалися на морське дно, — запропонував Людерс.

Вівіана з побоюванням подивилася на чоловіка. Томсон спіймав цей погляд і сказав:

— Не турбуйтеся, місіс, там немає восьминогів. Ми опустимося просто із «Задирливого» на відкритому місці в наших водолазних костюмах. Вони мають резервуари із запасом стисненого повітря. Крім того, до наших послуг будуть троси, за допомогою яких нас будь-якої миті зможуть підняти на поверхню. Це абсолютно безпечно.

— Абсолютно безпечно? У такому разі я йду з вами, — рішуче заявила Вівіана.

Томсон був дещо збентежений таким несподіваним оборотом. Але він уже знав характер Вівіани і не сперечався. Спроба чоловіка відмовити її залишилася безуспішною.

— Але ви не впораєтеся з водолазним костюмом, — застеріг Людерс. — Ви знаєте, що він важить на повітрі двісті кілограмів?

— Але у воді він буде значно легший! — відповіла Вівіана. — Я досить сильна. Не хвилюйтеся за мене.

Наступного дня, на світанку, Гатлінги, Людерс, Томсон і його асистенти надягали на себе водолазні костюми.

Кожного разу перед опусканням Томсон пояснював матросам, що залишилися на кораблі, і водолазам значення сигналів.

— Повторюю! Смикнути один раз — значить: «Я на ґрунті, відчуваю себе добре». Чотири рази: «Піднімайте нагору»^[4]. Часте сіпання понад чотири рази: «Мені погано, тривога…» Ну, надягайте костюми.

Вівіана не могла ступити у важкому костюмі, як, утім, і інші, їх спустили у воду за допомогою лебідки. Але у воді всі відчули себе легше та вільніше.

Дослідники опустилися на схил підводної гори і, тримаючись за тонкі, але міцні сталеві троси, прикріплені до поясів, стали сходити вниз. На глибині десяти метрів уже були сутінки. Томсон і Людерс, що йшли попереду, засвітили електричні ліхтарі, але скоро погасили їх: світло збирало до себе мешканців моря. Було небезпечно привернути увагу акули або восьминога. Чим нижче спускалися водолази, тим ставало темніше і холодніше. Разом з тим все більше відчувався рух води кудись вниз, неначе серед спокійних вод океану протікала швидка річка і подорожні йшли посеред її течії. Треба було докладати зусиль, аби утриматися на ногах. Водолази міцно стискали трос, який опускався зверху у міру спуску.

У зеленій напівімлі промайнуло темне тіло, — мабуть, акули. Невідомий хижак проплив повз водолазів, зник і знову з’явився з іншого боку. Всі підійшли ближче один до одного. Морське чудовисько поплило. Але раптом воно несподівано зі страшною швидкістю промчало мимо Томсона, і, — якби він не нахилився, воно могло б розпиляти його надвоє, в кращому разі порвати водолазний костюм, і Томсон був би залитий водою. Навіть у підводних сутінках Томсон упізнав рибу-пилу. Він обернувся до супутників і жестами показав небезпеку, що їм загрожує. Говорити дослідники не могли. Людерс ліг на дно і запропонував усім повторювати його дії. Риба-пила кілька разів промчала над ними, причому один раз зачепила трос Тамма, сильно рвонувши його. На щастя, одне сіпання, яке, очевидно, було помічено вгорі, означало: «Відчуваю себе добре». Інакше його підняли б і він міг бути убитий рибою.

Кілька хвилин водолази лежали нерухомо. Риба, не бачивши більше здобичі, поплила. Всі полегшено зітхнули в своїх металевих ковпаках і почали обережно підніматися. Але як тільки вони рушили вперед, їх переслідувач з’явився знову. Людерс відчайдушно лаявся, хоча його ніхто не чув. Становище було серйозне. Як відв’язатися від хижака? Небезпечно було рухатися вперед, але не менше небезпечно і піднятися вгору. Що робити?

Мюллеру спала вдала думка. В ту мить, коли риба відплила на значну відстань, він відійшов убік, засвітив ручний електричний ліхтар і поклав його на каміння так, що світло падало в інший бік від водолазів, залишаючи їх у тіні. Потім Мюллер повернувся, і всі почали чекати, що буде далі. Хитрість вдалася. До ліхтаря почали наближатися всілякі риби. Невдовзі заявилася туди і риба-пила. Її очі, засліплені світлом, не бачили водолазів, що стояли в тіні. Зате серед освітлених світлом риб знайшлося немало смачної їжі, і риба-пила почала пожирати її.

Проте, незабаром з’явилася нова велика риба — плямиста акула, і між нею і рибою-пилою зав’язалася смертельна боротьба. В освітленому просторі води два хижаки нападали один на одного. Вони розходилися, сходилися, ганялися один за одним. Акула намагалася підпливти знизу і, перекинувшися, встромити гострі зуби в черево риби-пили. Але риба-пила швидким, як помах шаблі, рухом вислизала від удару. Проте після кількох сутичок риба-пила була поранена. Вода забарвилася кров’ю. Але їй також вдалося завдати акулі жахливого удару своєю пилою. Кров, як червоний туман або заграва пожежі, наповнила поле битви.

І раптом зверху почали смикати трос по три рази — сигнал небезпеки — «Піднімаємо».

Що могло ще там статися?

Невдовзі водолази відчули, що їх піднімають угору. Всіх охопило хвилювання. Вгорі, очевидно, відбувалося щось недобре. Минуло ще кілька томливих хвилин. Усі незадоволено дивилися вгору, неначе чекаючи звідти роз’яснення.

Коли водолазів підняли в шлюпку і роздягнули, то вони дізналися, що сталося за їхньої відсутності на Острові.

— Симпкінс і Флорес, — сказав капітан Муррей, — затіяли облогу корабля «Сивіла», де, виявляється, ховався останнім часом Слейтон з китайцем. Слейтон відмовився здатися, і тепер вони почали стрілянину, — чуєте?

З боку Острова справді чулися поодинокі рушничні постріли.

— Ми поки що тримаємо нейтралітет, — усміхаючись, додав Муррей.

Гатлінг узяв польовий бінокль і навів його на місце битви. На краю Острова, біля «Сивіли», під прикриттям товстих щогл і бортів накренених кораблів, засіли нападникі. Тих, котрі потрапили в облогу, не було видно. З того й іншого боку час від часу чулися постріли.

Рантом на палубі «Сивіли» з’явився китаєць. Майже голий, він розмахував якимось предметом.

Потім він підбіг до вантажного пароплава, що стояв поряд із «Сивілою», і кинув у нього бомбу. Пролунав тріск бомби, який розірвалася, і раптом з пароплава почали підійматися величезні чорні клуби диму.

— Нафта! Так горить нафта! — вигукнув капітан Муррей, що перший зрозумів небезпеку.

Справді горіла нафта, що знаходилася в цистернах старого-пароплава. Язики полум’я почали лизати борти пароплава. Палаюча рідина спускалася все нижче, розтікалася по воді, продовжуючи горіти. Неначе запалало саме море. А клуби чорного диму підіймалися все вище, як над кратером вулкана, затьмарюючи сонце і вкриваючи все густою пеленою.

Перестрілка ущухла. На Острові зчинилося сум’яття. Сирена «Задирливого» тривожно завила. Вогненне кільце тим часом все розширялося, захоплюючи довколишні кораблі. Китаєць бігав над полум’ям уздовж борту пароплава, розмахуючи руками, і щось божевільно кричав.

— Жовта річка! Велика Жовта річка!

Раптом серед диму поряд із китайцем з’явився Бокко. Він схопив китайця і потягнув на другий бік корабля, до містка. Корма «Сивіли» спалахнула. Якась постать промайнула серед диму, прямуючи до носа корабля. Це, очевидно, був Слейтон, але на нього ніхто не звернув уваги. Прозвучав самотній постріл. Стріляв Флорес, але, мабуть, промахнувся. Слейтон продовжував бігти, кинувся у воду і поплив до Нового Острова.

— Навряд чи він врятується там, — сказав задумливо Муррей. — Палаюча нафта розливається на величезний простір.

Вівіана турбувалася за Меггі та її дитину. Невдовзі, проте, Меггі з’явилася разом з рештою остров’ян. Незважаючи на полум’я, що поширювалося з величезною швидкістю, остров’яни забігали до себе, щоб захопити дещо з свого майна.

— Швидше, Меггі, швидше! — кричала Вівіана.

Шлюпки безперервно підвозили остров’ян. Меггі з дитиною вже були на борту. Китайця приніс на руках О’Гара. Едуард Гортван приплив із Флоресом. Флорес був похмурий. Здавалося, лише він із сумом розлучався з Островом. В іншому місці йому не вдасться бути губернатором.

— А Бокко де? — запитала Вівіана.

— Забарився. Зараз прийде, — відповів О’Гара, притримуючи китайця, що виривався. Нещасний збожеволів.

— Мої рукописи! — раптом закричав Людерс, спускаючись у шлюпку, що відпливала.

— Зупиніться, шалений! — схопив його за руку Гатлінг. — Майже весь Острів у вогні. Ви задихнетеся.

— Ні, вітер відносить дим убік! — І він відплив.

— Симпкінса теж немає, — хвилювався Муррей. — Якщо вітер пожене нафту в цей бік, шлях до порятунку буде відрізаний.

На палубу пароплава вийшов Бокко. Він тримав червоний вузлик, з якого виглядав шматок позументу його «придворного» мундира…

Вітер змінився, і палаючу нафту швидко гнало до «Задирливого».

— Кого ще немає? — запитав Муррей. — Доведеться відвести пароплав від берега.

— Людерса і Симпкінса…

— Он хтось біжить!

Це старий Людерс біг містками, навантажений рукописами. Море горіло вже майже біля місця переправи, коли Людерс підбіг і впав у шлюпку, але негайно й підхопився, виловлюючи корабельний журнал, що впав у воду.

— Де Симпкінс? — вигукнули з борту, коли шлюпка наблизилася.

— Я бачив, він… Ой, дозвольте звести дух… Він біг до резиденції губернатора. Подайте руку, голова йде обертом…

Людерса підхопили дужі матроські руки. Плоскодонна барка — пристань Острова — запалала.

— Погано, — сказав Муррей. — Для Симпкінса шлях відрізаний.

Крізь густі клуби диму Гатлінг, нарешті, побачив постать людини, що з’явилася на палубі «Єлизавети». Симпкінс біг сюди. Але на півдорозі він побачив, що полум’я перегороджує йому шлях. Якусь мить він постояв у нерішучості і кинувся по бічних містках у той бік Острова, куди ще не дійшла палаюча нафта.

«Задирливий» був уже під парами.

— Віддати якір! — скомандував Муррей. — Задній хід! Праворуч кермо! Повний хід!

Пароплав огинав Острів, йдучи в той бік, куди біг Симпкінс. Ось Симпкінс добіг до останнього корабля і всівся в очікуванні допомоги. Вітер, що змінився, застилав пароплав густим шаром диму, так що важко був дихати. Швидко спустили шлюпку.

— Швидше, швидше! Задихаюся! — кричав Симпкінс.

Нарешті його взяли на шлюпку і доставили на корабель.

Кишені Симпкінса дуже випиналися, лице розпливалося в усмішці. Помітивши допитливий погляд Гатлінга, він ляснув руками по кишені і сказав:

— Речові докази! Проте піду переодягатися, весь прокоптився…

Капітан віддав команду йти повним ходом. Жар від пожежі ставав нестерпним. Дим душив, полум’я захоплювало дедалі нові простори.

— Якби не водорості, які стримують розлиття нафти, без жертв не обійшлося б, — зауважив Муррей.

За чверть години «Задирливий» вибрався зі смуги диму. Усі полегшено зітхнули. На палубу вийшов Симпкінс. Він умився, переодягнувся та насвистував щось веселе. Вівіана дивилася на Острів. Над ним, як неосяжна, гігантська парасолька, яка дотикалася верхом високих перистих хмарин, розстелявся дим, багряний у промінні вечірнього сонця. А внизу кипіло палаюче морс. Як полум’яні стовпи, падали одна за одною високі щогли. У світлі пожежі Саргасове море, вкрите водоростями, здавалося морем, наповненим кров’ю…

© БЄЛЯЄВ О. Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля. Романи. — Харків: Школа, 2007. — 512 с. — (Бібліотека пригод).