Острів загиблих кораблів

І. НА ПАЛУБІ

Великий трансатлантичний пароплав «Веніамін Франклін» стояв у генуезькій гавані, готовий до відплиття. На березі панувала звична метушня, чулося різномовне ґелґотіння натовпу, а на пароплаві вже настав момент тієї напруженої, нервової тиші, котра мимохіть охоплює людей перед далекими мандрами. Лише на палубі третього класу пасажири заклопотано «ділили тісноту», розміщуючись і укладаючи манатки. Публіка першого класу з висоти своєї палуби мовчки спостерігала цей людський мурашник.

Порушуючи тишу, пароплав проревів востаннє. Матроси спішно почали піднімати трап.

Цієї миті на трап швидко зійшли двоє чоловіків. Той, що слідував позаду, подав матросам якийсь знак рукою, і вони опустили трап.

Запізнілі пасажири зійшли на палубу… Добре вдягнений, стрункий і широкоплечий молодик, заклавши руки в кишені. А просторого пальта, швидко попрямував до кают. Його чисто поголене обличчя виражало спокій. Проте спостережлива людина за зведеними бровами незнайомця та легкою іронічною усмішкою могла б помітити, що це спокій удаваний. Вслід за ним, не відстаючи ні на крок, йшов товстенький чоловік середніх років. Казанок його був зсунутий на потилицю. Пітне, пом’яте обличчя його виражало одночасно втому, задоволення і напружену увагу, як у кішки, яка тягне в зубах мишу. Вій ні на секунду не зводив очей зі свого супутника.

На палубі пароплава, недалеко від трапа, стояла молода дівчина в білій сукні. На мить її очі зустрілися з очима пасажира, що спізнився та зараз ішов попереду.

Коли пройшла ця дивна пара, дівчина в білій сукні, міс Кінгман, почула, як матрос, що прибирав трап, сказав своєму товаришу, кивнувши у бік пасажирів, що віддалилися:

— Бачив? Давній знайомий Джим Симпкінс, нью-йоркський сищик, зловив якогось молодчика.

— Симпкінс? — запитав другий матрос. — Цей на дрібну дичину не полює.

— Так, дивися, як одягнений. Який-небудь фахівець з пограбування банківських сейфів, якщо не гірше того.

Міс Кінгман стало страшно. Весь час до Нью-Йорка на одному пароплаві з нею їхатиме злочинець, мабуть, убивця. Досі вона бачила тільки в газетах портрети цих таємних і страшних людей.

Міс Кінгман поспішно зійшла на верхню палубу. Тут, серед людей свого кола, в цьому місці, недоступному звичайним смертним, вона відчувала себе у відносній безпеці. Відкинувшися в зручному плетеному кріслі, міс Кінгман занурилася в бездіяльне споглядання — найкращий подарунок морських подорожей для нервів, стомлених міською суєтою. Тент прикривав її голову від гарячого проміння сонця. Над нею тихо погойдувалося листя пальм, що стояли в широких кадовбах між кріслами. Звідкись збоку доносився ароматичний запах дорогого тютюну.

— Злочинець. Хто б міг подумати? — прошепотіла міс Кінгман, все ще згадуючи про зустріч біля трапа. І щоб остаточно звільнитися від неприємного враження, вона вийняла маленький витончений портсигар зі слонячої кістки, японської роботи, з вирізаними на кришці квітами, і запалила єгипетську сигаретку. Синя цівка диму потягнулася вгору до пальмового листя.

Пароплав відходив, обережно вибираючись із гавані. Здавалося, ніби пароплав стоїть на місці, а пересуваються навколишні декорації за допомогою сцени, що обертається. Ось уся Генуя обернулася до борту пароплава, ніби бажаючи показатися від’їжджаючим востаннє. Білі будинки збігали з гір і тіснилися біля прибережної смуги, як отара овець біля водопою. А над ними височіли жовто-коричневі вершини із зеленими плямами садів і піній. Але хтось повернув декорацію. Відкрився ріг затоки — голуба дзеркальна поверхня з кристальною прозорістю води. Білі яхти, здавалося, були занурені в шматок голубого неба, що впав на землю, — так ясно було видно всі лінії судна крізь прозору воду. Нескінченні зграї риб шастали між жовтуватим камінням і короткими водоростями на білому піщаному дні. Поступово вода ставала все синішою, поки не приховала дна…

— Як вам сподобалася, міс, ваша каюта?

Міс Кінгман озирнулася. Перед нею стояв капітан, який включив у коло своїх обов’язків надавати люб’язну увагу «найдорожчим» пасажирам.

— Дякую вам, містере…

— Браун.

— Містере Браун, чудово. Ми зайдемо до Марселя?

— Нью-Йорк — перша зупинка. Втім, можливо, ми затримаємося на кілька годин в Гібралтарі. Вам хотілося побувати в Марселі?

— О ні, — поспішно і навіть з переляком промовила міс Кінгман. — Мені смертельно набридла Європа. — І, помовчавши, вона запитала: — Скажіть, капітане, у нас на пароплаві… є злочинець?

— Який злочинець?

— Якийсь арештований…

— Можливо, що їх навіть кілька. Звичайна річ. Адже ця публіка має звичай утікати від європейського правосуддя до Америки, а від американського — до Європи. Але сищики вистежують їх і доставляють на батьківщину цих заблудлих овець. У їхній присутності на пароплаві немає нічого небезпечного, — ви можете бути абсолютно спокійні. Їх приводять без кайданів тільки для того, щоб не звертати уваги публіки. Але в каюті їм негайно надягають ручні кайдани і приковують до ліжок.

— Але ж це жахливо! — промовила міс Кінгман.

Капітан знизав плечима.

Ні капітан, ні навіть сама міс Кінгман не зрозуміли того смутного відчуття, яке викликав цей вигук. Жахливо, що людей, як диких тварин, приковують на ланцюг. Так думав капітан, хоча і знаходив це розумним запобіжним заходом.

Жахливо, що цей молодик, так мало схожий на злочинця і нічим не відмінний від людей її кола, весь час подорожі сидітиме скутим у задушливій каюті. Ось та смутна підсвідома думка, яка схвилювала міс Кінгман.

1, глибоко затягнувшися сигаретою, вона поринула в мовчання.

Капітан непомітно відійшов від міс Кінгман. Свіжий морський вітер грав кінцем білого шовкового шарфа та її каштановими локонами.

Навіть сюди, за кілька миль від гавані, доносився аромат квітучих магнолій, як останній привіт генуезького берега. Гігантський пароплав невтомно розрізав блакитну поверхню, залишаючи за собою далекий хвилястий слід. А хвилі-вистіби поспішали заштопати рубець, що утворився на шовковій морській гладіні.

II. БУРХЛИВА НІЧ

— Шах королю. Шах і мат.

— О, щоб вас акула проковтнула! Ви майстерно граєте, містере Гатлінгу, — сказав знаменитий нью-йоркський сищик Джим Симпкінс і незадоволено почухав за правим вухом. — Так, ви граєте відмінно, — продовжував він. — А я все ж таки граю краще за вас. Ви обіграли мене в шахи, зате який прекрасний шах і мат влаштував я вам, Гатлінге, там, у Генуї, коли ви, як шаховий король, відсиджувалися в найдальшій клітці зруйнованого будинку! Ви хотіли сховатися від мене! Марно! Джим Симпкінс знайде на дні моря. Ось вам шах і мат, — і, самовдоволено відкинувшися, він запалив сигару. Реджинальд Гатлінг знизав плечима.

— У вас було надто багато пішаків. Ви підняли на ноги всю генуезьку поліцію і вели правильну облогу. Жоден шахіст не виграє партії, маючи на руках одну фігуру короля проти всіх фігур супротивника. І, крім того, містере Джиме Снмпкінсе, наша партія ще… не скінчилася.

— Ви вважаєте? Цей ланцюжок ще не переконав вас? — і сищик торкнув легкий, але міцний ланцюг, яким Гатлінг був прикований за ліву руку до металевого стрижня ліжка.

— Ви наївні, як багато геніальних людей. Хіба ланцюги — логічний доказ? Утім, не вдаватимемося у філософію.

— І відновимо гру. Я вимагаю реваншу, — докінчив Симпкінс.

— Навряд чи це вдасться нам. Хитавиця посилюється та може змішати фігури, перш ніж ми закінчимо гру.

— Це як накажете розуміти, теж у переносному розумінні? — запитав Симпкінс, розставляючи фігури.

— Як вам завгодно.

— Так, хитає ще й як, — і вій зробив хід.

У каюті було задушливо та жарко. Вона знаходилася нижче за ватерлінію, недалеко від машинного відділення, яке, як могутнє серце, стрясало стіни ближніх кают і наповнювало їх ритмічним гулом. Гравці занурилися в мовчання, прагнучи зберегти рівновагу шахівниці.

Хитавиця посилювалася. Буря розігрувалася не на жарт. Пароплав лягав на лівий бік, поволі підіймався. Знову… Ще… Як п’яний…

Шахи полетіли. Симпкінс впав на підлогу. Гатлінга утримав ланцюг, але він боляче рвонув його руку біля кисті, де був «браслет».

Симпкінс вилаявся та всівся на підлозі.

— Тут стійкіше. Знаєте, Гатлінгу, мені недобре… того… морська хвороба. Ніколи я ще не переносив таку диявольську хитавицю. Я ляжу. Але… ви не втечете, якщо мені стане погано?

— Неодмінно, — відповів Гатлінг, укладаючись на ліжку. — Порву ланцюжок і втечу… кинуся в хвилі. Віддаю перевагу товариству акул…

— Ви жартуєте, Гатлінгу, — Симпкінс поповзом дістався до ліжка і, охаючи, улігся.

Не встиг він витягнутися, як знов був скинений з ліжка страшним поштовхом, що хитнув увесь пароплав. Десь тріщало, дзвеніло, шуміло, гуділо. Зверху доносилися крики й тупіт ніг, і, заглушаючи весь цей різноголосий шум, раптом тривожно загуділа сирена, даючи сигнал: «Усім нагору!»

Пересилюючи втому й слабкість, чіпляючись за стіни, Симпкінс пішов до дверей. Він був смертельно переляканий, але прагнув приховати це від супутника.

— Гатлінге! Там щось трапилося. Я йду подивитися. Пробачте, але я мушу замкнути вас! — прокричав Симпкінс.

Гатлінг презирливо подивився на сищика та нічого не відповів.

Хитавиця тривала, але навіть при цій хитавиці можна було помітити, що пароплав поволі занурюється носовою частиною.

Через кілька хвилин у дверях з’явився Симпкінс. З його дощового плаща стікали потоки води. Обличчя сищика було спотворено жахом, якого він вже не намагався приховати.

— Катастрофа… Ми тонемо… Пароплав одержав пробоїну… Хоча до ладу ніхто нічого не знає… Готують шлюпки… відданий наказ надягати рятувальні пояси… Але ще нікого не пускають сідати в шлюпки. Говорять, корабель має якісь там перегородки, можливо, ще і не потоне, якщо там що-небудь таке зроблять, біс їх знає що… А пасажири б’ються з матросами, які відганяють їх від шлюпок… Але мені ж що накажете робити? — закричав він, накидаючись на Гатлінга з таким виглядом, ніби той був винуватцем усіх його пригод. — Мені ж що накажете робити? Рятуватися самому та стежити за вами? Ми можемо опинитися в різних шлюпках, і ви, напевне, втечете.

— А це вас хіба не заспокоює? — з насмішкою запитав Гатлінг, показуючи ланцюжок, яким він був прикутий.

— Не можу ж я залишитися з вами, хай вам біс.

— Одне слово, ви хочете врятувати себе, мене і ті десять тисяч доларів, які вам обіцяли за моє піймання? Вельми співчуваю вашому скрутному становищу, але нічим не можу допомогти.

— Можете, можете… Слухайте, голубчику, — і голос Симпкінса став застережливим. Симпкінс весь зіщулився, як жебрак, котрий вимолює подаяння, — дайте слово… дайте тільки слово, що ви не втечете від мене на березі, і я зараз же відімкну та зніму з вашої руки ланцюг… дайте тільки слово. Я вірю вам.

— Дякую за довіру. Але ніякого слова не дам. Утім, ні: втечу за першої нагоди. Це слово можу дати вам.

— О-о!.. Бачили ви таких?.. А якщо я залишу вас тут, упертюх? — І, не чекаючи відповіді, Симпкінс кинувся до дверей. Чіпляючись, деручись і падаючи, він вибрався крутими сходами на палубу, яка, незважаючи на ніч, була яскраво освітлена дуговими ліхтарями. Його відразу вшкварило дощовою завісою, яку термосив бурхливий вітер. Корма корабля стояла над водою, ніс заливали хвилі. Симпкінс оглянув палубу та зауважив, що дисципліна, яка ще панувала кілька хвилин тому, подолана, як легка перешкода, скаженим натиском того первісного, тваринного відчуття, яке називається інстинктом самозбереження. Вишукано одягнені чоловіки, ще вчора галантно й люб’язно надавали паннам дрібні послуги, тепер топтали тіла цих панн, пробиваючи кулаками дорогу до шлюпок. Перемагав найсильніший. Звук сирени зливався з нелюдським ревом оскаженілого стада двоногих звірів. Маячили роздавлені тіла, розтерзані трупи, клапті одягу.

Симпкінс втратив голову, гаряча хвиля крові залила мозок. Була мить, коли він сам був готовий кинутися в звалище. Але думка про десять тисяч доларів, що промайнула навіть у цю мить, утримала його. Стрімголов скотився він сходами, влетів до каюти, впав, прокотився до дверей, повзучи дістався до ліжок і мовчки, тремтячими руками став розмикати ланцюг.

— Нагору! — сищик пропустив уперед Гатлінга та посліду-вав за ним.

Коли вони вибралися на палубу, Симпкінс закричав у безсилій люті: палуба була порожня. На величезних хвилях, освітлених вогнями ілюмінаторів, мелькали останні шлюпки, переповнені людьми. Нічого було і думати дістатися до них уплав.

Борти шлюпок були обліплені руками утопаючих. Удари ножів, кулаків і весел, револьверні кулі сипалися зі шлюпок на голови нещасних, і хвилі поглинали їх.

— Все через вас! — закричав Симпкінс, тримаючи кулак перед носом Гатлінга.

Але Гатлінг, не звертаючи на сищика ніякої уваги, підійшов до борту й уважно подивився вниз. Біля самого пароплава хвилі гойдали тіло жінки. Останніми зусиллями вона простягала руки і, коли хвилі прибивали її до пароплава, марно намагалася вчепитися за залізну обшивку.

Гатлінг скинув плащ і стрибнув за борт.

— Ви хочете втекти? Ви відповісте за це. — І, вийнявши револьвер, він спрямував його в голову Гатлінга. — Я стрілятиму при першій вашій спробі відплисти від пароплава.

— Не говоріть дурниць і кидайте швидше кінець каната, ідіоте! — крикнув у відповідь Гатлінг, хапаючи за руку утопаючу жінку, яка вже непритомніла.

— Він ще й розпоряджається! — кричав сищик, невміло махаючи кінцем каната. — Образа посадової особи при виконанні службових обов’язків!

Міс Вівіана Кінгман опам’яталася в каюті. Вона глибоко зітхнула і розплющила очі.

Симпкінс галантно розкланявся:

— Дозвольте познайомитися: агент Джим Симпкінс. А це містер Реджинальд Гатлінг, що перебуває під моєю опікою, так би мовити…

Кінгман не знала, як тримати себе в компанії агента та злочинця. Кінгман, донька мільярдера, мусила ділити товариство з цими людьми. До того ж одному з них вона зобов’язана своїм порятунком, вона мала дякувати йому. Але простягнути руку злочинцю? Ні, ні! На щастя, вона ще надто слабка, не може звести руку… ну, звичайно, не може. Вона ворухнула рукою, не піднімаючи її, і сказала слабким голосом:

— Дякую вам, ви врятували мені життя.

— Це обов’язок кожного з нас, — без жодного хизування відповів Гатлінг. — А зараз вам слід відпочити. Можете бути спокійні: пароплав добре тримається на воді і не потоне. — Смикнувши за рукав Симпкінса, він сказав: — Ходімо.

— На якій підставі ви стали розпоряджатися мною? — бурчав сищик, йдучи, проте, за Гатлінгом. — Не забувайте, що ви заарештовані, а я будь-якої миті можу на законній підставі накласти ручні кайдани та позбавити вас свободи.

Гатлінг підійшов упритул до Симпкінса і спокійно, але переконливо сказав:

— Слухайте, Симпкінсе, якщо ви не перестанете базікати, я візьму вас за комір, ось так, і викину за борт, як сліпе кошеня, разом з вашим автоматичним пістолетом, який так само намозолив мені очі, як і ви самі. Розумієте? Заховайте в кишеню вашу зброю та ходіть за мною. Нам треба приготувати для міс сніданок і розшукати пляшку хорошого вина.

— Чортзна-що таке! Ви хочете зробити з мене покоївку і куховарку? Чистити їй черевики й подавати шпильки?

— Я хочу, щоб ви менше базікали, а більше робили. Ну, ворушіться!

III. ПУСТЕЛЯ

— Скажіть, містере Гатлінгу, чому корабель не потонув? — запитала міс Кінгман, сидячи з Гатлінгом на палубі, вся освітлена вранішнім сонцем. Довкола, наскільки схопить око, простиралася водна гладінь океану, як смарагдова пустеля.

— Сучасні океанські пароплави, — відповідав Гатлінг, — забезпечуються внутрішніми перегородками, або стінками. При пробоїнах вода заповнює тільки частину пароплава, не проникаючи далі. І якщо пошкодження не значні, пароплав може триматися на поверхні навіть з великими пробоїнами.

— Але чому ж тоді пасажири залишили пароплав?

— Ніхто не міг сказати, чи витримає пароплав, чи зможе триматися на поверхні. Погляньте: кіль пішов у воду. Корма піднялася так, що видно лопасті гвинтів. Палуба нахилена під кутом майже в тридцять градусів до поверхні океану. Не надто зручно ходити по цьому косогору, але це все ж таки краще, ніж борсатися у воді. Ми ще дешево відбулися. На пароплаві є величезні запаси провіанту та води. І якщо нас не далеко віднесло від океанських шляхів, ми можемо незабаром зустріти якесь судно, що підбере нас.

Проте минали дні за днями, а голуба пустеля залишалася так само мертвою. Симпкінс видивився очі, пильнуючи морську далечінь.

Потекли одноманітні дні.

Міс Кінгман вельми швидко увійшла в роль господині. Вона клопотала на кухні, прала білизну, підтримувала порядок у їдальні і «салоні» — невеликій затишній каюті, де вони любили коротати вечори перед сном.

Складне питання, як триматися і поставити себе в новому, чужому для неї товаристві, вирішилося якось само собою. До Симпкінса вона ставилася добродушно-іронічно, з Гатлінгом встановилися прості, дружні взаємини. Більше того, Гатлінг цікавив її загадковістю своєї долі й натури. З відчуття такту вона не тільки ніколи не питала Гатлінга про його минуле, а й не допускала, щоб і Симпкінс говорив про це, хоча Симпкінс не раз намагався за відсутності Гатлінга розказати про його страшний злочин.

Вони охоче розмовляли одне з одним вечорами, під час заходу сонця, покінчивши зі своїми справами. Симпкінс стирчав на своїй сторожовій вежі, шукаючи димок пароплава, як вісника порятунку, професійного тріумфу й обіцяної нагороди.

Із цих розмов міс Кінгман могла переконатися в тому, що її співбесідник освічений, тактовний і вихований. Бесіди з дотепною міс Кінгман, мабуть, приносили і Гатлінгу велике задоволення. Вона згадувала свою подорож Європою та смішила його несподіваними характеристиками баченого.

— Швейцарія? Це гірське пасовище туристів. Я сама об’їздила увесь світ, але ненавиджу цих жуйних двоногих. Вони зжували очима всю красу природи.

Везувій? Якийсь коротун, що пихкає смердючою сигарою та напускає на себе поважності. Ви не бачили гірського ланцюга Колорадо? Хес Пік, Лонс Пік, Аранхо Пік — оце гори. Я вже не говорю про таких гігантів, як Монт Еверест, що має 8800 метрів висоти. Везувій порівняно з ними щеня.

Венеція? Там можуть жити лише жаби. Гондольєр повіз мене головними каналами, прагнучи показати товар лицем, усі ці палаци, статуї та іншу красу, яка позеленіла від вогкості, і окатих англійок. Але я наказала, щоб він віз мене на один з малих каналів, — не знаю, чи правильно я сказала, але гондольєр мене зрозумів і після повторного наказу неохоче спрямував гондолу у вузький канал. Мені хотілося бачити, як живуть саме венеціанці. Адже це жах. Канали такі вузькі, що можна подати руку сусіду навпроти. Вода в каналах пахне цвіллю, на поверхні плавають апельсинові шкурки і всяке сміття, яке «викидають з вікон. Сонце ніколи не заглядає в ці кам’яні ущелини. А діти, нещасні діти! їм ніде побавитися. Бліді, рахітичні, сидять вони на підвіконнях, ризикуючи впасти в брудний канал, і з недитячою тугою дивляться на пропливаючу гондолу. Я навіть не впевнена, чи вміють вони ходити.

— Але що ж вам сподобалося в Італії?..

Тут розмова їхня була перервана найнесподіванішим чином:

— Руки вгору!

Вони озирнулися і побачили перед собою Симпкінса з револьвером, націленим у груди Гатлінга.

Сищик вже давно прислухався до їхньої розмови, чекаючи, чи не прохопиться Гатлінг про свій злочин. Переконавшись у невинності розмови, Симпкінс вирішив виступити в новій ролі — «попереджувача та припинувача злочинів».

— Міс Кінгман, — почав він пихато, — мій службовий обов’язок і обов’язок чесної людини попередити вас про небезпеку. Я не можу більше допускати ці розмови на самоті. Я мушу попередити вас, міс Кінгман, що Гатлінг — небезпечний злочинець. І небезпечний перш за все для вас, жінок. Він убив молоду леді, обплутавши її спочатку своїм красномовством. Убив і втік, але був спійманий мною, Джимом Симпкінсом, — закінчив він гордовито, очікуючи на справлене враження.

Не можна сказати, що вийшов очікуваний ефект. Міс Кінгман була справді збентежена, схвильована та ображена, але швидше його несподіваним і грубим вторгненням, аніж словами.

А Реджинальд Гатлінг був зовсім не схожий на вбитого викриттям злочинця. Із звичним спокоєм він підійшов до Симпкінса. Не звертаючи уваги на наведене дуло, він вирвав після короткої боротьби і відкинув убік револьвер і тихо сказав:

— Вам, очевидно, ще мало десяти тисяч доларів, обіцяних вам за задоволення деяких осіб бачити мене посадженим на електричний стілець. Тільки присутність міс утримує мене обійтися з вами так, як ви на те заслуговуєте!

Сварку припинила міс Кінгман.

— Дайте мені слово, — сказала вона, підходячи до них і звертаючись більше до Симпкінса, — що подібні сцени більше не повторюватимуться. Про мене не турбуйтеся, містере Симпкінс, я не потребую опіки. Залиште ваші розбірки до того часу, коли ми зійдемо на землю. Тут нас троє — тільки троє серед безмежного океану. Хто знає, що ще чекає на нас попереду? Можливо, кожний із нас буде потрібний іншому в хвилину небезпеки. Стає вогко, сонце зайшло. Час розходитися. На добраніч!

І вони розійшлися по своїх каютах.

IV. САРГАСОВЕ МОРЕ

Джим Симпкінс цієї ночі спав погано. Він крутився на ліжку в своїй каюті і до чогось прислухався. Йому здавалося, що Гатлінг десь поблизу, підкрадається, щоб розправитися з ним, помститися, можливо, вбити. Ось чиїсь кроки, десь скрипнули двері… Сищик в жаху сів на ліжко.

— Ні, все тихо, привиділося… Ой, біс візьми, яка задушлива ніч! І потім — москіти і комарі не дають спокою. Звідки могла узятися вся ця крилата нечисть серед океану? Або я марю, або ми близько від землі? Чи не піти освіжитися?

Симпкінс вже не першу ніч ходив освіжатися в трюм пароплава, де знаходилися запаси консервів і вина.

Він благополучно дістався до місця, пробираючись навпомацки знайомими переходами, і вже зробив добрий ковток рому, як раптом почув якийсь дивний шерех. У цьому лабіринті важко було визначити, звідки линули ці звуки. У Симпкінса похололо в грудях.

— Шукає. Нічого сказати, хороша гра в хованки. Аби він не знайшов до ранку. А там доведеться просити заступництва Міс Кінгман, — і він, затамувавши подих, почав пробиратися в дальній куток трюму, майже біля самої обшивки. Саме там, за обшивкою, раптом почувся шерех, неначе якесь невідоме морське чудовисько, що випірнуло з дна моря, терлося шорсткою шкірою об борт пароплава. Таємні звуки стали гучніші. І раптом Симпкінс відчув, як від м’якого поштовху гойднувся весь пароплав. Ні хвилі, ні підводне каміння не могли так дивно гойднути. Вслід за цим поштовхом послідувало ще кілька разом з якимсь глухим уханням.

Симпкінса охопив крижаний жах далеких тваринних предків людини, жах перед невідомим. Горе тому, хто не зуміє відразу подолати цей жах: сліпі інстинкти гасять тоді думку, паралізують волю, самовладання.

Симпкінс відчув, як холодом війнуло в потилицю та волосся на голові стало дибки. Йому здавалося, що він відчуває напруження кожної волосини. З диким ревом кинувся він, спотикаючись і падаючи, вгору, на палубу.

Назустріч йому йшов Гатлінг. Симпкінс, забувши про все, окрім страху перед невідомим, ледве не кинувся в обійми того, від кого тільки що рятувався, як миша в норі.

— Що це? — запитав він якимось шиплячим свистом (нервові спазми здавили його горло) і схопив Гатлінга за руку.

— Я знаю не більше за вас…

Пароплав м’яко гойднувся на бік, потім опустилася носова частина і знов піднялася. Я нашвидку одягнувся та вийшов подивитися.

Місяць яскраво освітлював частину палуби. Потерпіла після аварії кільова частина пароплава була занурена у воду, і палуба тут перебувала майже на рівні води.

Симпкінс залишився вище, стежачи за Гатлінгом, який оглянув усю кільову частину палуби.

— Дивно, дивно… Спустіться ж сюди, Симпкінсе, не будьте боягузом.

— Дякую вам, але мені і звідси добре видно.

— Симпкінсе, це ви? Що там трапилося?

— Міс Кінгман, прошу вас зійти сюди, — сказав Гатлінг, побачивши Вівіану, що сходила вниз палубою.

Вона підійшла до Гатлінга, а слідом за нею наважився спуститися і Симпкінс. Присутність дівчини заспокоїла його.

— Помилуйтеся, міс!

У яскравому промінні місяця палуба яскраво біліла. І на цьому білому тлі виднілися темні плями і сліди. Ніби якась величезна тварина випливла на палубу, зробила півколо і звалилася з правого борту, зламавши, як соломинку, залізні поручні.

— Зверніть увагу: це схоже на слід від важкого черева, яке волочилося по палубі. А з боків — сліди лап або швидше плавців. Нас відвідало якесь невідоме чудовисько.

Симпкінсу знову стало моторошно, і він непомітно почав задкувати назад похилою палубою.

— А це що за сміття? Якісь рослини, очевидно, залишені невідомим відвідувачем? — І міс Кінгман підняла з підлоги водорость.

Гатлінг уважно оглянув водорость і несхвально похитав головою.

— Саргаса, групи бурих водоростей… Так, сумніву немає! Це саргасові водорості. Ось куди занесло нас. Біс візьми! Справа зовсім кепська. Нам треба обговорити наше становище.

І всі троє піднялися на верхню палубу. Небезпека зближувала їх. Симпкінс махнув рукою на свої «права», він зрозумів, що тільки знання, досвід і енергія Гатлінга могли врятувати їх.

Більше за все сищика турбувало невідоме чудовисько. Якійсь саргасовій водорості він не надав значення.

— Що ви думаєте, Гатлінге, про нашого непрошеного гостя? — запитав Симпкінс, коли вони всілися на плетені стільці.

Гатлінг знизав плечима, продовжуючи крутити в руці водорость.

— Це не спрут, не акула і не щось інше з відомих мешканців моря… Можливо, що тут, у цьому таємному куточку Атлантичного океану, живуть невідомі нам чудовиська, якісь плезіозаври, що збереглися від первісних часів.

— А раптом вони вилізуть з води та будуть переслідувати нас?

— Ми мусимо бути готові до всього. Але, зізнаюся, мене хвилюють не стільки невідомі чудовиська, скільки ось цей листок, — і він показав листок водорості. — Пароплав все-таки занадто великий і міцний навіть для цих невідомих гігантів підводного світу. Їм не проникнути й у наші тісні каюти. Нарешті, у нас є зброя. Але яка зброя може перемогти ось це? — і він знову показав на водорость.

— Що ж страшного в цьому нікчемному листку? — запитав Симпкінс.

— Те, що ми потрапили до Саргасового моря, таємного моря, яке розташоване на захід від Корво — одного з Азорських островів. Це море займає площу в шість разів більшу за площу Німеччини. Воно суцільно вкрите густим килимом водоростей. «Водорость» іспанською — «саргаса», звідси і назва моря.

— Як же це так: море серед океану? — запитала міс Кінгман.

— Ось це питання не вирішили ще й самі учені.

— Як вам відомо, тепла течія Гольфстрім прямує з проток Флориди на північ до Шпіцбергена. Але на шляху ця течія розділяється, і один рукав повертається на південь, доходить до Азорських островів, йде до західних берегів Африки і, нарешті, описавши півколо, повертається до Антильських островів. Виходить тепле кільце, в якому і перебуває холодна, спокійна вода — Саргасове море. Погляньте на океан!

Усі озирнулися та були вражені: поверхня океану лежала перед ними нерухомою, як стоячий ставок. Ані найменшої хвилі, руху, плескоту. Перше проміння сонця освітило це дивне, застигле море, яке було схоже на суцільний килим зеленувато-блідих водоростей.

— Не хочу лякати вас, Симпкінсе, але горе кораблю, котрий потрапив у цю «банку з водоростями», як назвав Саргасове море Колумб. Гвинт, якщо він у нас і був би в справності, не міг би працювати: він намотав би водорості та зупинився. Водорості затримують хід парусного судна, не дають можливості й веслувати. Одне слово, вони міцно тримають свою жертву.

— Що ж буде з нами? — запитав Симпкінс.

— Можливо, те ж саме, що і з іншими. Саргасове море називають кладовищем кораблів. Рідко кому вдається вибратися звідси. Якщо люди не вмирають з голоду, спраги або жовтої лихоманки, вони живуть, поки не потоне їхній корабель, від ваги поліпів, що наросли на ньому. І море поволі приймає нову жертву.

Міс Кінгман слухала уважно.

— Жахливо! — прошепотіла вона, вдивляючись у застиглу зелену поверхню.

— Ми, в будь-якому разі, зараз в ліпших умовах, ніж багато хто з наших попередників. Пароплав тримається добре. Можливо, нам вдасться ліквідувати течу та викачати воду. Запасів продуктів вистачить для нас трьох на кілька років.

— Років! — закричав Симпкінс, підстрибнувши на стільці.

— Так, шановний Симпкінсе, можливо, що кілька років вам доведеться чекати обіцяної нагороди. Мужайтеся, Симпкінсе.

— Плювати я хотів на нагороду, аби мені вибратися з цього проклятого киселю!

…Потягнулися одноманітні, виснажливі, спекотні дні. Хмари якихось невідомих комах стояли над цим стоячим болотом. Уночі москіти не давали спати. Іноді туман лягав над морем густою пеленою.

На щастя, на пароплаві була хороша бібліотека. Міс Кінгман багато читала. Вечорами всі збиралися у великому розкішному салоні. Вівіана співала та грала на роялі. І все частіше Симпкінс став бувати на цих вечірніх зібраннях із пляшкою вина: з горя він запив.

Гатлінгу довелося замкнути на ключ винні льохи. Симпкінс пробував протестувати, але Гатлінг був невблаганний.

— Бракує того, щоб нам довелося ще нянькатися з хворим на білу гарячку. Зрозумійте ж, дурнуватий ви чоловіче, що ви скоро загинете, якщо вас не зупинити.

Симпкінсу довелося скоритися.

V. У ЦАРСТВІ МЕРТВИХ

Здавалося, що пароплав стоїть нерухомо. Але, вочевидь, якась повільна течія відносила його на середину Саргасового моря: все частіше на шляху траплялися напівгнилі та позеленілі уламки кораблів. Вони з’являлися, як мертвяки, з голими «ребрами» — шпангоутами і зламаними щоглами, якийсь час слідували за кораблем і поволі пливли удалину. Ночами Симпкінса лякали «привиди»: із зеленої поверхні моря раптом з’явилися якісь стовпи блідого туману, що нагадували людей у саванах, і поволі ковзали, гойдалися й танули… Це виривалися випаровування в тих місцях, де в суцільному килимі водоростей прозирали «ополонки».

Однієї місячної ночі якийсь напівзруйнований бриг голландської будови близько підійшов до пароплава. Він був чорного кольору з яскравою позолотою. Його щогла та частина бульварків були знесені, брашпиль розбитий.

Зі змішаним відчуттям цікавості й остраху дивилася Вівіана на цей мертвий корабель. Мабуть, це їхнє майбутнє; настане час — і їхній пароплав так само носитиметься, морем, без жодної людської істоти. І раптом вона скрикнула:

— Дивіться, дивіться, Гатлінге!

Притиснувшись до зламаної щогли, там стояв чоловік у червоному капелюсі. В промінні яскравого місяця на темному, майже чорному обличчі виблискували зуби. Він усміхався, усміхався на весь рот. Біля ніг його лежала пляшка.

Усвідомлення того, що вони не одні, що в цій зеленій пустелі є ще одна жива людська істота, схвилювало всіх. Симпкінс і Гатлінг голосно крикнули та замахали руками.

Чоловік у червоному капелюсі, так само посміхаючись, махнув рукою, але якось дивно, ніби показавши щось позаду себе. І рука відразу опустилася, як батіг. Місяць зайшов за хмару, і чоловіка вже не було видно. Але бриг підпливав дедалі ближче до пароплава.

Нарешті бриг уже майже впритул підійшов до борту корабля. У цю мить місяць зійшов і освітив дивну і страшну картину.

До уламка щогли був прив’язаний скелет. Лахміття одягу ще збереглося на ньому. Уцілілі кістки рук бовталися на вітрі, але інші вже давно випали з суглобів і валялися на палубі. Шкіра на обличчі збереглася, висушена гарячим сонцем. На цьому пергаментному обличчі виблискувала усмішка черепа. Червона напівзотліла шапка покривала його вершечок.

Одна мить, і Гатлінг стрибнув на палубу брига.

— Що ви робите, Гатлінге? Бриг може відійти від пароплава. Тоді ви загинули.

— Не турбуйтеся, міс, я встигну. Тут є щось цікаве.

Гатлінг підбіг до скелета, схопив запечатану пляшку і стрибнув на палубу пароплава в ту мить, коли бриг відійшов уже майже на метр.

— Божевільний! — зустріла Гатлінга зблідла міс Кінгман, радіючи його благополучному поверненню.

— Ну, заради чого насправді ви так ризикували? — запитала Вівіана, дивлячись на пляшку. — Цього добра у нас достатньо.

— А ось подивимося. — Гатлінг відбив шийку пляшки й витягнув листок синюватого напівзотлого паперу. Вицвілі, майже руді літери ще можна було розібрати.

Очевидно, гусячим пером, з дивним розчерком і завитками, було написано:

Коли Гатлінг закінчив читати, запанувало мовчання.

— Як це страшно і дивно! Ми одержали доручення від мертвяка передати привіт його дружині, яка вже двісті років як у могилі… — і, здригнувшися, міс Кінгман додала: — Скільки жахливих таємниць береже це море!

— П’ятдесят тисяч гульденів, — думав уголос Симпкінс, проводжаючи очима бриг, що віддалявся. — Скільки ж це буде по курсу нині?..