Острів загиблих кораблів

І. ТИХА ПРИСТАНЬ

— Земля! Земля! Міс Кінгман! Гатлінге! Ходіть швидше сюди. Ми наближаємося до якоїсь гавані. Вже видно верхівки щогл і труби пароплавів. Онде. Дивіться туди… лівіше!

Гатлінг подивився в підзорну трубу.

— Відкрита вами гавань має до біса дивний вигляд, Симпкінсе. Ця «гавань» тягнеться на багато миль: щогли і труби і знову щогли… Але зверніть увагу: жодна труба не димить, а щогли… Їх оснащення, вітрила?.. Подивіться, міс Кінгман, — і Гатлінг передав їй підзорну трубу.

— Так, це швидше якесь кладовище кораблів! — вигукнула Вівіана. — Щогли і труби зламані, від вітрил залишилися лише клапті. І потім… де ж земля? Я нічого не розумію…

— Не можна сказати, щоб і для мене все було зрозуміло, міс, — відповів Гатлінг, — але я вважаю, справа ось у чому: у Саргасовому морі, в цьому стоячому болоті, очевидно, є свої течії, хоча і надто сповільнені водоростями. Напевно, ми потрапили в одну з цих течій, яка, на жаль, і привела нас до цієї «тихої пристані». Ви погляньте, в яку «гавань» входимо ми. Ось хто зустрічає нас, — і він жестом показав навколо.

Що ближче підходив пароплав до незвичайної гавані, то частіше траплялися на шляху сумні уламки кораблів. Тут були розбиті, покалічені, напівзогнилі судна всіх країн і народів. Ось пірога з цілого шматка дерева… А ось один скелет рибальського барка: зовнішня обшивка обвалилася, шпангоути стирчали, як голі ребра, і кільова частина була схожа на риб’ячий спинний хребет… Ще далі виднілися судна, що більш-менш збереглися: барки, шхуни, тендери, фрегати, галери… Іржавий сучасний пароплав стояв пліч-о-пліч з португальською каравелою шістнадцятого століття. Вона мала красиві вигнуті корабельні лінії. Низький борт підносився витіюватими надбудовами на носі та кормі. Стрижень керма проходив крізь всю корму, по серединах бортів були отвори для весел. «Санта Марія» — виразно виднілося на борту.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг. — Майже на такому ж судні. плив Колумб, і одна з його каравел також називалася «Санта Марія», дві інші — «Пінта» і «Ніна». А ось дивіться, — і далекозорий Гатлінг прочитав на борту лінійного корабля: — «Генрі». Далі, бачите, трьохпалубне судно: «Суверен морів» і «1637 рік» на його борту. А між ними колісний пароплав першої половини дев’ятнадцятого століття — не більше п’ятдесяти метрів завдовжки.

Прохід між судами ставав все вужчим. Кілька разів пароплав зупинявся, натикаючись на великі уламки, нарешті зупинився впритул до суцільної маси тісно притиснутих один до одного кораблів, ніби злитих у своєрідний острів.

Супутники мовчали. В усіх було таке відчуття, ніби їх живцем привезли на кладовище.

— Якщо доля занесла вже нас сюди, то слід познайомитися з цим незвичайним островом. Симпкінсе! Ходімо!

Симпкінс явно не мав бажання вирушати на екскурсію цим похмурим кладовищем.

— А який сенс? — спробував він відмовитися.

— Будьте ж чоловіком, Симпкінсе. Хто знає, що таїть у собі цей острів? Можливо, тут є і мешканці.

— Привиди давніх голландських мореплавців?

— Це ми побачимо. В будь-якому разі, хто б не мешкав тут, краще, коли ми першими дізнаємося про них. Цей острів може стати нашою могилою, але хто знає, може, тут ми матимемо і шанс на порятунок. Треба оглянути судна; чи не виявиться яке-небудь ще придатним для плавання?

— Оглянути судна! — Симпкінс пригадав «Марту» з її 50 000 гульденів золотом. Він вагався.

— Але як залишимо ми одну міс Кінгман?

— Про мене не турбуйтеся. Я не боюся привидів, — відповіла вона.

— Ми ось що зробимо, міс, — запропонував Гатлінг, — покладете в топку солому. Якщо вам загрожуватиме якась небезпека, підпаліть солому; ми побачимо дим, що виходить з труби, і негайно ж вирушимо на допомогу. Ходімо.

Гатлінг перебрався на трьохпарусне судно вісімнадцятого століття «Вікторія», що стояло поряд. Симпкінс неохоче послідував за ним.

Вони поволі просувалися в глибінь острова.

Навряд чи щось у світі мало більш сумний вигляд, аніж це величезне кладовище. Море ховає загиблі кораблі, земля — людей. Але це кладовище залишало своїх мертвяків відкритими, при повному світлі гарячого сонця. Доводилося ступати з великою обережністю. Напівзотлілі дошки тремтіли під ногами. Щомиті мандрівники ризикували провалитися в трюм. На цей випадок кожний з них мав мотузку, щоб надати допомогу один одному в потрібну мить. Поручні хиталися. Обривки вітрил від одного дотику розсипалися на порох. Скрізь товстим шаром лежали пил тління та гнилої зелені… На багатьох палубах валялися скелети, що блищали на сонці білизною кісток або темніли ще шкірою чи лахміттям одягу, що зберігся. По розташуванню скелетів, по проломлених черепах можна було гадати про те, що збожеволілі перед смертю люди сварилися, бунтували, безцільно та жорстоко вбивали одне одного, намагаючись комусь помститися за страждання та загублене життя. Кожний корабель був свідком великої трагедії, що сталася на ньому п’ятдесят, сто, двісті років тому.

Який нелюдський жах, які страшні страждання треба було пережити живим володарям вибілених сонцем черепів, що шкірили тепер зуби в страшній усмішці! І всі вони усміхалися, усміхалися до вух…

Навіть Гатлінгу робилося страшно від цих оскалів, а Симпкінса трясла лихоманка.

— Ходімо звідси, — просив він. — Я не можу більше!

— Почекайте, он там корабель, що добре зберігся. Цікаво спуститися в каюти.

— Сходами, які зламаються під вашими ногами? — Симпкінс раптом розлютився. — Гатлінгу! Я не зроблю більше ні кроку. Досить. Прошу вас більше не командувати мною. Ви забули про те, хто ви і хто я! Куди ви ведете мене? Навіщо? Щоб скинути десь у трюм, і таким чином звільнитися від мене без шуму! О, я знаю; я заважаю вам.

Гатлінга розлютила ця промова.

— Замовкніть, Симпкінсе, або я насправді шпурну вас за борт.

— Не так-то просто, — уїдливо вимовив Симпкінс і, притулившися до дерев’яної огорожі біля борту, націлив на Гатлінга дуло револьвера. Гатлінг швидко зробив крок уперед, але, перш ніж він схопив за руку Симпкінса, пролунав постріл і звук поручнів, що обрушилися. Куля пролетіла над головою Гатлінга. Тієї ж миті він побачив, як Симпкінс, безглуздо змахнувши руками, впав за борт разом зі зламаними поручнями. За бортом глухий плескіт води… тиша… потім пирхання Симпкінса. Гатлінг подивився за борт. Сищик борсався в зеленій каші водоростей. Водорості звисали гірляндами з голови, обвивали руки, чіпко тримали свою жертву. Симпкінс зібрав усі зусилля, щоб зачепитися за обшивку корабля. Після цілої низки спроб це йому вдалося. Але руки його втомилися, водорості тягли вниз, ще трохи — і він пішов би на дно.

Гатлінг відійшов від борту, сів на бочку та запалив люльку.

— Гатлінгу, пробачте. Я був дурний осел, — чув Гатлінг голос Симпкінса, але продовжував мовчки диміти люлькою. — Гатлінге… врятуйте… Гатлінгу!

Гатлінг підійшов до борту. Він вагався. Все ж таки людина просить про допомогу. Але яка людина? Продажний сищик, шпигун, який не зупиниться навіть після порятунку зараз же зрадити Гатлінга, віддати його в руки властей, щоб одержати свої тридцять срібняків.

— Ні, ні, — і Гатлінг знову сів і почав посилено диміти…

— Гатлінгу, благаю! Гатлінгу! Гатлінгу! — стогнав Симпкінс.

Гатлінг посилено димів люлькою.

— Га-а-т… — і раптом цей крик перейшов в якесь захлинисте ридання.

Гатлінг скрипнув зубами, відкинув люльку і, розкрутивши кінець мотузка, кинув її утопаючому.

Останніми зусиллями Симпкінс схопив мотузок, але як тільки Гатлінг починав тягти його, Симпкінс зривався: водорості чіпко тримали його, в руках вже не було сили.

— Обв’яжіться мотузком! — крикнув йому Гатлінг.

Симпкінс абияк обв’язався, закрутив вузол і став підніматися на палубу.

Стоячи перед Гатлінгом, Симпкінс був такий схвильований, що тільки безперервно повторював: «Гатлінгу!.. Гатлінгу!.. Гатлінгу!..» — і протягував йому руку.

Гатлінг поморщився, але, поглянувши на щиру тваринну радість в очах врятованого, добродушно посміхнувся та міцно потиснув мокру руку.

— Не можу вам висловити, Гатлінгу…

— Стійте, — раптом насторожився Гатлінг, швидко вириваючи свою руку, — дивіться, на нашому пароплаві дим з труби. Міс Кінгман кличе нас. Там щось трапилося. Біжімо!

II. МЕШКАНЦІ ОСТРІВЦЯ

Залишившись сама, міс Кінгман взялася за приготування сніданку. Вона вичистила та засмажила спійману Гатлінгом рибу, спустилася в трюм і узяла в складах провізії кілька апельсинів. Коли вона з кошиком у руках, піднялася на палубу, то побачила незвичайну картину: за їхнім обіднім столом — точніше, на столі і стільцях — господарювали мавпи. Вони вищали, сварилися, кидалися кексом і засовували собі за щоки шматки цукру. При появі міс Кінгман вони насторожилися і з криком відступили до борту. Вівіана засміялася і кинула їм пару апельсинів. Це відразу встановило дружні стосунки. Не без бійки покінчивши з парою апельсинів, шимпанзе, кривляючись, підійшли до міс Кінгман і почали сміливо брати плоди у неї з рук. Не було сумніву, що вони звикли до людського товариства.

І справді, люди не примусили себе довго чекати.

Захоплена витівками несподіваних гостей, міс Кінгман не бачила, як з-за борту пароплава обережно визирнули дві голови. Переконавшись, що на палубі немає нікого, окрім жінки, невідомі швидко перелізли через борт і, закинувши рушниці за плечі, почали наближатися до міс Кінгман.

Вона скрикнула від несподіванки, побачивши цю пару.

Один з них — товстенький, коротенький чоловічок з блідим, незважаючи на південне сонце, роздутим, давно не голеним лицем — відразу вражав якимись контрастами костюма та всього зовнішнього вигляду. На його голові був капелюх-казанок, зім’ятий, брудний, який просвічувався в багатьох місцях. Смокінг, незважаючи на діри і латки, все ще зберігав сліди хорошого крою. Але штани мали найжалюгідніший вигляд, спускаючись бахромою нижче від колін. Стоптані лаковані черевики та порваний фуляровий бант на шиї доповнювали вбрання.

Другий — високий, кремезний, загорілий, з чорною бородою, в мексиканському капелюсі «сомбреро», з правильний рисами обличчя, в темній сорочці, з голими по лікоть руками і у високих чоботях — нагадував мексиканського вівчаря. Рухи його були швидкі та різкі.

— Бонжур, мадемуазель, — привітав міс Кінгман товстун, розкланюючись найгалантнішим чином. — Дозвольте привітати вас з благополучним прибуттям на Острів Загиблих Кораблів.

— Дякую вам, хоча я не назвала б моє прибуття благополучним… Що ви хочете?

— Перш за все дозвольте познайомитися: Аристид Доде. Прізвище моє Доде, так, так, Доде, я француз…

— Мабуть, родич письменнику Альфонсу Доде? — мимоволі запитала міс Кінгман.

— Е-е… не те, щоб… так… віддалений… Хоча я мав деяке відношення до літератури, так би мовити… Найбільші паперові фабрики і… шпалерні на півдні Франції.

— Не базікай зайвого, Терніпе, — похмуро і сердито мовив його супутник.

— Які ви нетактовні, Флоресе! Коли ж я навчу вас триматися в пристойному товаристві? І прошу не називати мене Терпіном. Вони, бачте, назвали мене так жартома, унаслідок моєї голови, яка, як їм здається, нагадує ріпу… — і, знявши казанок, він провів по голому жовтуватому черепу, де зберігся, за примхою природи, на тімені пучок волосся.

Міс Кінгман мимоволі посміхнулася влучному прізвиську.

— Але ідо ж вам від мене треба? — знову повторила своє запитання Вівіана.

— Губернатор Острова Загиблих Кораблів, капітан Фергус Слейтон, видав наказ, якому ми мусимо сліпо та неухильно коритися: кожна новоприбула людина має бути негайно представлена йому.

— І запевняю вас, міс або місіс, не маю честі знати, хто ви, вас очікують в капітана Слейтона найпривітніші гостини.

— Я нікуди не піду, — відповіла міс Кінгман.

Терніп зітхнув.

— Мені вельми неприємно, але…

— Досить тобі дипломата розігрувати! — знову грубо втрутився Флорес і, підійшовши до Вівіане, владно сказав:

— Ви мусите слідувати за нами.

Міс Кінгман зрозуміла, що опиратися марно. Поміркувавши, вона сказала:

— Гаразд. Я згодна. Але дозвольте мені переодягнутися, — і вона показала на свій робочий костюм і фартух.

— Зайве! — відрізав Флорес.

— Адже це не займе багато часу, — звернувся Терніп одночасно до Флореса і міс Кінгман.

— О, всього кілька хвилин! — і вона залишила палубу.

За кілька хвилин Флорес зауважив, що пароплавна труба задиміла. Він відразу зрозумів військову хитрість.

— Клята баба перехитрила. Бачиш дим? Це сигнал. Вона зве когось на допомогу! — І, знімаючи з плеча гвинтівку, він став лаяти Терніпа: — А все ти! Розтанув. Ось я скажу твоїй старій!

— Ви невиправні, Флоресе. Не могли ж ми волокти силою беззахисну жінку.

— Лицарство! Галантність! Ось тобі Фергус покаже лицарство… Чого бажаєте? — І, взявши рушницю напереваги, він кивнув головою до борту, через який перестрибували Гатлінг і все ще мокрий Симпкінс, увесь у зелених водоростях, з крабами, що вчепилися в одяг.

— А це що за водяник?..

Почалися переговори. Гатліиг не побоявся б помірятися силою з цими двома обідранцями. Але коли вони не брешуть, боротьба нічому не завдячить: на острові, як вони запевняють, живе ціле населення — сорок три добре, озброєні особи. Сили нерівні.

Залишивши заручником Симпкінса, Гатлінг пішов обговорити становище з міс Кінгман. Вона також була згодна з тим, що боротьба даремна. Було вирішено йти всім разом «знайомитися» з капітаном Фергусом.

III. ГУБЕРНАТОР ФЕРГУС СЛЕЙТОН

На Острові Загиблих Кораблів виявилися досить хороші шляхи сполучення.

Перебравшися через старий трьохпалубний фрегат, Терніп, який ішов попереду, вивів полонених «на дорогу»: це були мости, перекинуті між кораблями і над палубами, що провалилися. Уздовж цієї дороги пролягав якийсь дріт, прикріплений до невеликих стовпів і щогл, що збереглися.

— Сюди, сюди! Не оступіться, міс, — люб’язно звертався Терніп до міс Кінгман. За нею слідували Гатлінг і Симпкінс.

Похмурий Флорес, насуваючи своє сомбреро до брів, замикав хід.

На півдорозі їм почали зустрічатися мешканці, одягнені в лахміття, зарослі, засмаглі; біляві жителі півночі, смугляві південці, кілька негрів, три китайці… Всі вони з цікавістю жадібно поглядали на нових мешканців острова.

Серед невеликих парусних суден різних епох і народів, у центрі острова, привертав увагу великий, у доброму стані фрегат «Єлизавета».

— Резиденція губернатора, — шанобливо мовив Терніп.

На палубі цієї резиденції шикувалося щось на зразок почесної варти: шість матросів з рушницями в руках, в однакових і досить пристойних костюмах.

Губернатор зустрів гостей у великій каюті. Після сумного вигляду зруйнованих кораблів ця каюта мимоволі вражала.

Вона мала цілком жилий вигляд і була вбрана майже розкішно. Тільки деяка строкатість стилю свідчила про те, що сюди стягнули все краще, що знаходили на кораблях, які прибивало до цього дивного острова.

Дорогі персидські килими застиляли підлогу. На консолях стояло кілька хороших китайських ваз. Темні стіни з різьбленими карнизами чорного дуба були обвішані судовими картинами голландських, іспанських та італійських майстрів: Веласкеса, Рибейри, Рубенса, Тиціана, фламандського пейзажиста Тейньєра. Тут же знаходився етюд, який зображував собаку, що робить стійку, і поряд, порушуючи стиль/висіла прекрасна японська картина, вишита шовком, що зображувала в стилі гокпан журавля на засніженій гілці дерева та конус гори Фудзи-яма.

На великому круглому столі стояли старовинні венеціанські грановані вази шістнадцятого століття, французькі бронзові канделябри часів Директорії і кілька рідкісних рожевих мушель. Важкі різьблені меблі, обтягнуті тисненою свинячою шкірою, із золотими ободами по краях, надавала каюті солідного вигляду.

Притиснувшись до книжкової шафи, стояв губернатор острова — капітан Фергус Слейтои.

Він вигідно відрізнявся від інших мешканців міцною статурою, випещеним, добре виголеним лицем і цілком Пристойним капітанським костюмом.

Дещо приплюснутий ніс, важке підборіддя, плотський рот справляли не зовсім приємне враження. Його сірі холодні очі націлилися на тих, що прийшли. Він мовчки й спокійно дивився на них, ніби вивчаючи їх і щось зважуючи. Це був погляд людини, яка звикла розпоряджатися долею людей, не звертаючи уваги на їхні особисті бажання, смаки й інтереси. Ковзнувши поглядом по Симпкінсу і, очевидно, не визнавши його гідним уваги, він довго дивився на міс Кінгман, перевів погляд на Гатлінга і знову на Кінгман…

Цей мовчазний огляд збентежив Вівіану і почав сердити Гатлінга.

— Дозвольте познайомитися: Реджинальд Гатлінг, міс Вівіана Кінгман, містер Джим Симпкінс. Пасажири пароплава «Веніамін Франклін», що потрапив в аварію.

Слейтон, не звертаючи уваги на Гатлінга, все ще продовжував дивитися на міс Кінгман. Потім він підійшов до неї, люб’язно привітався, недбало простягнув руку Гатлінгу і Симпкінсу і запросив сісти.

— Так, знаю, — промовив він, — знаю.

Гатлінг був надзвичайно здивований, коли Слейтон точно назвав, де і коли їхній пароплав зазнав аварії. Про це ніхто з них не говорив остров’янам.

Слейтон звертався винятково до міс Кінгман.

— Якщо випадок заніс вас на цей сумний острів, міс Кінгман, то ми, остров’яни, маємо тільки дякувати долі за її прекрасний подарунок, — відпустив Слейтон важкуватий комплімент навіть без усмішки на обличчі.

— На жаль, я не схильна дякувати долі, яка так розпорядилася мною, — відповідала міс Кінгман.

— Хто знає, хто знає? — загадково відповів Слейтон. — Тут. не так погано живеться, міс, як може видатися на перший погляд. Ви займаєтеся музикою? Співаєте?

— Так.

— Відмінно. Прекрасно. Тут ви знайдете хороший ераровський рояль і багату нотну бібліотеку. Книг теж вистачає. Серед наших остров’ян є цікаві люди. Ось хоча б цей Терніп. Правда, він порядно опустився, але він багато бачив, багато знає і колись був досить поважною людиною. Тепер він смішний, але все-таки цікавий. Потім Людерс, німець. Це наш історик і вчений. Він вивчає історію кораблебудування, адже наш острів — справжній музей, чи не так?

— Історію кораблебудування? Це цікаво, — сказав Гатлінг.

— Це має відношення до вашої спеціальності? — недбало запитав Слейтон, подивившися на нього зіщуленими очима.

— Так, я інженер із кораблебудування, — відповів Гатлінг.

Міс Кінгман здивовано подивилася на нього. Вона і не знала про це.

— Ну ось і у вас буде цікавий співбесідник, містере…

— Гатлінг.

— Містере Гатлінгу… Людерс зібрав найцікавішу бібліотеку з корабельних журналів і посмертних записок усіх померлих на навколишніх кораблях. Ну… цей матеріал я не раджу читати… Правда, його вистачило б на десяток романістів, але вельми похмуро, навіть занадто. Саргасове море видасться вам після читання цієї бібліотеки одним із кіл дантового пекла.

— А що, на цих кораблях, ймовірно, багато і… рідкісних усіляких речей знаходили? — вставив слово і Симпкінс.

Слейтон більш уважно подивився на Симпкінса і, відзначивши якесь спостереження чи висновок, відповів:

— Так, є і… — він навмисне зробив таку ж саму паузу, як і Симпкінс, — рідкісні речі. У нас цілий музей. Я покажу його вам якось, якщо ви цікавитеся раритетами.

— Але чого нам, на жаль, бракує, — звернувся Слейтон знову до міс Кінгман, — так цс жіночого товариства. Із смертю, моєї дружини, — Слейтон зітхнув, — на острові залишилося тільки дві жінки: Меггі Флорес та їда Доде або Терніп, як зовуть у нас її чоловіка. Це стара, поважна жінка. Я віддам вас їй на піклування.

— Їсти подано, — оголосив лакей негр, виряджений з нагоди прибуття нових поселенців у фрак і білі рукавички.

— Запрошую вас поснідати на новосіллі, — і губернатор провів гостей до їдальні, де був накритий добре сервірований стіл.

За сніданком Слейтон ще раз здивував Гатлінга своєю обізнаністю про те, що діється в світі. Слейтон знав найостанніші світові новини.

Губернатор помітив здивовані погляди і вперше самовдоволено засміявся.

— Ми, якщо хочете, Робінзони. Але Робінзони двадцятого століття. Ви помітили дроти, прикріплені до щогл і стовпів? Острів Загиблих Кораблів має телефонний зв’язок. Ми могли б влаштувати і електричне освітлення, але у нас не вистачає пального. Зате ми маємо радіоприймальну станцію і навіть гучномовець. Все це ми дістали на радіофікованих суднах, прибитих до острова останніми роками.

— Хочете послухати? — і Слейтон привів у дію радіоприймальний апарат.

І в каюті старого фрегата, серед Острова Загиблих Кораблів, раптом почулася модна пісенька, яку виконувала в Нью-Йорку відома співачка, яку не раз чула міс Кінгман.

Ніколи ще звуки пісень так не приголомшували її.

IV. НОВЕ ЖИТТЯ

Жіноча частина населення острова зустріла. міс Кінгман з належною увагою.

Якщо з Меггі Флорес у міс Кінгман виникли дружні стосунки одноліток, то стара, суворого вигляду, але добра дружина Аристида Терніпа Доде — їда — відразу взяла стосовно міс Кінгман протекційний тон дбайливої матері. Жінок було так мало на острові! До того ж місіс Доде небезпідставно припускала, що Вівіана потребуватиме її захисту. І вона взяла дівчину під свою опіку.

Меггі Флорес першого ж дня розповіла Вівіані Кінгман свою сумну історію. Коли доля закинула її на острів, вона вийшла заміж, з дотриманням існуючих на острові «законів» і обрядів, за губернатора Фергуса Слейтона. Від цього шлюбу в неї народилася дитина, яка нині була єдиним представником нового покоління на острові. Фергус був грубий і навіть жорстокий з нею, але вона терпіла… Під час німецької війни на острів занесло німецький підводний човен і на ньому трьох ще живих матросів, капітана та молоду француженку з потопленого цим же підводним човном пасажирського пароплава.

Коли француженка з’явилася на острові, Фергус захотів зробити її своєю дружиною. Між Фергусом і німецьким капітаном підводного човна відбулася сварка. Німець був убитий, і француженка стала дружиною Слейтона. Меггі одержала розлучення і невдовзі стала дружиною Флореса.

Він теж грубий, але він кохає Меггі, сильний і не дозволяє нікому її ображати.

Потім… потім француженка померла. Слейтон говорив, що вона випадково отруїлася рибною отрутою. Але на острові говорили, що вона наклала на себе руки, оскільки кохала вбитого Фергусом німецького капітана. І овдовілий Фергус Слейтон захотів знову повернути Меггі. Але Флорес сказав, що тільки переступивши через його труп, Слейтон зуміє одержати Меггі назад.

Для Слейтона переступити через труп так само легко, як через колоду. Він не зупинився б перед цим. Але на бік Флореса стало все населення острова. Губернатор зрозумів, що з цим жартувати не можна, і відступив.

— І я залишилася дружиною Флореса, — закінчила свою розповідь Меггі. — І ось такої миті, дорога міс Вівіана, з’явилися ви… Ви розумієте всю скрутність вашого становища? Якщо Фергус Слейтон вам подобається, ну, тоді все гаразд. А якщо ні або серце ваше зайняте іншим, — і вона багатозначно подивилася на Вівіану, — то будьте обережні. Будьте надто обережні зі Слейтоном!..

Міс Кінгман почервоніла.

— Серце моє не зайняте, — відповіла вона, — але я не збираюся ставати дружиною Слейтона.

Розмова перейшла на інші теми. Міс Доде розказувала Вівіані про те, як живеться їм на острові.

— У нас досить великі запаси провізії, головним чином консервів. Але оскільки невідомо, чи поповнюватимуться ці запаси, то вони витрачаються лише в крайньому випадку, особливо борошно. Хліб, вино, м’ясні і овочеві консерви видаються тільки хворим. Звичайною ж їжею служить риба, спіймана в морі. Від одноманітної їжі люди нерідко хворіють на цингу. Таким хворим видають пайок зі складу.

— Скажіть, а не можуть потонути всі ці кораблі?

— Наш професор Людерс говорись, що тут зовсім не глибоко. Кораблі ж тонули тут кілька століть, піднімаючи дно. І тепер ми перебуваємо на найсправжнісінькому острові із загиблих кораблів. У нас є тут улюблені місця прогулянок, свої вулиці і площі — на палубах великих кораблів, «гори» і «долини»… З нами живуть шість мавп, кілька собак і приручених птахів, яких ми зловили, коли вони відпочивали на острові під час перельоту. — Стара зітхнула. — Що сказати? Людина звикає до всього! А все-таки хотілося б ще побачити землю і поховати свої старі кістки в землі…

Побоювання Меггі виправдалися. Міс Кінгман невдовзі довелося зіткнутися із Слейтоном.

Він запросив її до себе на вечірній чай. І коли вона прийшла, він майже без передмови зробив їй пропозицію стати його дружиною. Вона відповіла рішучою відмовою. Слейтон став просити її, потім погрожувати:

— Зрозумійте ж, що це неминуче. І у ваших же інтересах. Зі мною ви будете в безпеці, ви будете забезпечені всім необхідним. Матимите чудовий догляд… Я знаю, ваш батько багатий. Але всі його багатства — ніщо порівняно з тим, що я маю. Я покажу вам повні скрині золота, купи діамантів і перлів; ви цілими жменями братимете смарагди з моїх скарбів. Все буде ваше.

— Я не дитина, щоб бавитися камінцями. А тут усі ці скарби тільки й придатні на те, аби пересипати їх з руки в руку.

— Погоджуйтеся! Погоджуйтеся добровільно, інакше… — і він міцно стиснув їй руку біля ліктя.

— Чи не залишила я тут підноса? — відчинивши двері, запитала раптом місіс Доде і зайшла до каюти.

Слейтон невдоволено скривився, відійшов від міс Кінгман і мовчки чекав.

Стара продовжувала шастати по каюті. Його терпець урвався.

— Скоро ви заберетеся звідси?

Місіс Доде взялася в боки, стала в бойову позу, зміряла поглядом Слейтона від ніг до голови і раптом налетіла на нього, як квочка, що захищає своє курча.

— Ні, не заберуся! Ні, не заберуся, поки ви не відповісте мені на всі мої запитання. Ви губернатор острова?

— Я губернатор! Далі!.

— Ви видаєте закони?

— Я видаю закони!

— Хто ж коритиметься вашим законам, якщо ви перший порушуєте їх?

— Та в чому справа, божевільна ви жінка?

— Ви божевільний, а не я! Ви видали закон про те, що кожна жінка, котра потрапляє на острів, має вийти заміж! Гаразд. Але жінці надається право вільно вибирати собі чоловіка… А ви що робите?

— Ви підслуховували?

— Так, так, підслуховувала і добре зробила! Хіба так у нас відбуваються вибори чоловіка? Ви хотіли обдурити і її, і всіх, хто не позбавлений права розраховувати на її вибір. Ви хотіли обійти закон, але це вам не вдасться. Я рознесу це на весь острів, і всі будуть проти вас. Ви не забули історію з Меггі та Флоресом? Так ось вам і останнє запитання: чи маєте ви намір дотриматися закону і призначити вибори Вівіаною Кінгман чоловіка за всією формою, як належить?

Фергус був роздратований, але відчув, що йому доведеться підкорятися.

— Добре! Ми виконаємо цю формальність, якщо це вам так хочеться! Але ви побачите, що результат буде той самий. Не погодиться ж міс вийти заміж за негра чи за одного з моїх обідранців?

— Це ми побачимо. А зараз, дитинко, ходімо до мене, — і вона повела міс Кінгман з виглядом переможниці.

V. ВИБІР НАРЕЧЕНОГО

Сонце ховалося за обрій, освітлюючи червоним промінням яскраво-зелену поверхню Саргасового моря і Острів Загиблих Кораблів з його лісом щогл. Цей понівечений бурями, скришений часом ліс, його зламані гілля-реї, клапті вітрил, рідкі, як останнє листя, — все це могло б засмутити найжиттєрадіснішу людину.

Але професор Людерс почувався тут чудово, як учений-археолог в улюбленому музеї старовини. Всівшись на палубі голландської каравели, він натхненно розповідав Гатлінгу, показуючи широким жестом навколо:

— Тут, перед вашими очима, вся історія кораблебудування. Ви не можете собі уявити, які тут є історичні цінності. Онде, біля колісного пароплава минулого століття, корабель доколумбової епохи. З отаким кермом плавали в океані! А ось там, за трьохпалубним бригом, знаходиться перлина мого музею: скандинавське однощоглове дев’ятивесельне судно десятого століття із західних берегів Гренландії. У давні часи воно було викинуто бурею на уламки раніше загиблих кораблів і тому чудово збереглося. Погляньте на його красиву подовжену форму, з гострою припіднятою кормою і ще більш високим носом, увінчаним різьбленою головою чи то птаха, чи то дракона. Як воно потрапило сюди? Які надзвичайно сміливі люди вирушили в цьому утлому човні в далеке плавання? А там, унизу, в нерухомих холодних глибинах, напевно, лежать розвалини і єгипетських кораблів Фінікії, і, хто знає, можливо, тут же, під нами, покоїться флот, великої Атлантиди, серед лісу водоростей і колон загиблої цивілізації.

— Маса Гатлінге! Капітан Фергус Слейтон запрошує вас до себе.

Гатлінг побачив напіводягненого негра, чорне тіло якого набуло в промінні вечірнього сонця відтінку старої бронзи.

— Що йому потрібно?

— Запрошує до себе, — повторив негр.

Гатлінг неохоче звівся та рушив хиткими містками до «резиденції» губернатора.

Слейтон зустрів його стоячи в своїй звичній позі.

— Гатлінге, мені потрібно з вами поговорити. Ви кохаєте міс Кінгман? — поставив він Гатлінгу несподіване запитання.

— Не вважаю за потрібне відповідати вам! Це стосується лише мене!

— Ви помиляєтеся! Це стосується і мене!

— Он як? Тоді можу повідомити, що я особисто, як то кажуть, ніяких «планів» щодо міс Кінгман не маю. Ми з нею друзі, і я глибоко поважаю її. Але ця ж дружба накладає на мене і деякі обов’язки…

— У чому вони полягають?

— У тому, що я нікому не дозволю розпоряджатися долею міс Кінгман проти її доброї волі.

— Не забувайте, Гатлінгу, що тут я маю привілей дозволяти що-небудь чи не дозволяти. Тільки я! і після паузи він додав: — Ось що, Гатлінгу! Я маю можливість доставити вас на береги Азорських островів. Я зможу вельми солідно забезпечити вас на дорогу.

Гатлінг увесь почервонів від гніву і стиснув кулаки.

— Мовчати! — крикнув він. — Ви смієте пропонувати мені! хабар? Ви смієте думати, що я здатний за гроші зрадити людину? — І вслід за цими словами він накинувся на Слейтона.

Слейтон відбив удар і дав свисток. Десяток різноплемінні них обідранців, що складали особисту охорону Слейтона, накинулися на Гатлінга.

Гатлінг відкидав їх у всі боки, але боротьба була нерівна. Через кілька хвилин він був міцно зв’язаний.

— Кинути його в темний карцер! До речі, посадіть під арешт і Симпкінса!

І коли Гатлінга відвели, Слейтон запитав одного зі слуг, чи все готово до церемонії вибору нареченого.

— Чудово. Отже, сьогодні о дев’ятій вечора!

Велика зала кают-компанії була ошатно вбрана. Стіни рябіли прапорами всіх націй, узяті із загиблих кораблів, і шматками кольорової матерії. Через всю кімнату, вздовж і впоперек, тягнулися гірлянди водоростей. На повітрі ці водорості Швидко буріли та мали досить жалюгідний вигляд, але, що поробиш, іншої зелені не можна було дістати. Зате столи прикрашало кілька букетів великих білих квітів, що нагадували водяні лілії. Різнокольорові ліхтарі, підвішені до стелі, доповнювали убрання. Довгий стіл був заставлений холодними стравами, вином і навіть пляшками шампанського.

Населення острова буквально збилося з ніг із самого ранку.

До вечора не можна було впізнати всіх цих жалюгідних обідранців.

У кожного з них у заповітній скриньці знайшовся досить пристойний костюм. Ніколи ще не голилися вони так ретельно, не розчісували з таким старанням відвикле від щітки й гребінця волосся, ніколи не переводили стільки мила й води і ніколи так довго не вдивлялися на себе в осколки дзеркал…

Ці осколки відображали найрізноманітніші лиця: і чорне як сажа, лиснюче обличчя негра, і вузькі очі жовтолицього китайця, і роз’їдене сіллю та вітрами обличчя старого морського вовка, і яскраво-червоне обличчя індіанця з витіюватими прикрасами у мочках вух.

Але всі вони — старі і молоді, білі і чорні — думали про одне: «Справді, я непоганий! Чого на світі не буває! І хто знає таємниці капризного серця жінки?»

Одне слово, кожний з них, якими б не були малі шанси, плекав надію зайняти місце нареченого.

Посеред кают-компанії була споруджена трибуна.

Сюди, на це підвищення, рівно о дев’ятій вечора, в білій сукні, як і належить нареченій, була зведена міс Кінгман у супроводі Іди Доде і Меггі Флорес.

При її появі заспівав хор. Цей спів не відрізнявся стрункістю, він був для музичного вуха Вівіани навіть жахливим, зате хористів не можна було дорікнути в браку натхнення. Гойдалися ліхтарі та колихалися прапори, коли кілька десятків хрипких і сиплих голосів ревли і гриміли: «Слава, слава, слава!»

Бліда, схвильована і похмура, піднялася «наречена» на високий поміст.

Слейтон звернувся до неї з необхідною в таких випадках промовою. Наголосив на «непорушності» закону про те, що кожна жінка, яка потрапила на Острів Загиблих Кораблів, має вибрати собі чоловіка.

— Можливо, міс, цей закон вам видасться суворим. Але він необхідний і, зрештою, справедливий. До видання цього закону питання вирішувалося правом сили, поножовщиною між претендентами. І населення острова гинуло, як від епідемії…

Так, все це було, можливо, і розумно, але міс Кінгман було від цього не легше. Її очі мимоволі шукали підтримки. Але ні Гатлінга, ні навіть Симпкінса вона не бачила серед присутніх. Слейтон помітив цей погляд і посміхнувся.

Кожний претендент мав з уклоном підходити до нареченої і чекати відповіді. Рухом голови одним відповідала «так» чи ні».

Один за одним потягнулися наречені. Вся ця низка викликала в міс Кінгман тільки жах, огиду, презирство, іноді й мимовільну посмішку, коли, наприклад, перед нею з’явився з паличкою в руці, «в якнайкращому вигляді», найдревніший поселенець острова — італієць Джуліо Бокко.

Слід сказати, що Слейтон боявся в душі цього Мафусаїла як конкурента. Справді, в Бокко були шанси. Вівіана, дивлячись на нього, забарилася з відповіддю, ніби щось обдумуючи, але потім так само зробила негативний жест головою і тим, не знаючи того сама, врятувала життя Бокко, оскільки в цю коротку хвилину вагання Фергус Слейтон уже вирішив «позбутися» Бокко, коли щастя випаде на його долю. Всі продефілювали перед міс Кінгман. Останнім з’явився Слейтон…

Але міс Кінгман, ковзнувши оком по його постаті, рішуче струсонула головою.

— Ні.

— Ого! Ось так штука! Що ж тепер робити? — почулися вигуки.

Слейтон був розлючений, але стримував себе.

— Міс Кінгман не побажала вибрати нікого з нас, — сказав він із зовнішнім спокоєм. — Але це не може відмінити наших законів. Доведеться змінити тільки спосіб вибору. Я пропоную ось що: міс Кінгман має стати моєю дружиною. Якщо ж хто-небудь бажає змагатися зі мною за неї, хай виходить, і ми поміряємося силою. Хто переможе, той і одержить її, — і Слейтон, швидко засукавши рукави, став у бойову позу.

Хвилина минула у вичікувальному мовчанні.

І раптом при загальному сміху старий Бокко, скинувши костюм, сміливо кинувся на Слейтона. Натовп оточив їх. Видно було, шо Бокко був колись хорошим боксером. Йому вдалося вправно відбити кілька ударів Слейтона. На третьому випаді, віті навіть сам завдав досить відчутного удару Слейтону в щелепу знизу, але тут же покотився на підлогу від сильного удару в груди. Він був переможений.

Слідом за ним вийшов новий претендент — ірландець О’Гара. Він був дужий, широкоплечий чоловік і вважався одним з найкращих боксерів.

Бій розгорівся з новою силою. Але Слейтон, сильний, спокійний і методичний, невдовзі осилив і цього супротивника. Обливаючись кров’ю, О’Гара лежав на підлозі, випльовуючи вибиті зуби.

Третього суперника не знаходилося…

Перемога залишилася за Слейтоном, і він підійшов до міс Кінгман і протягнув їй руку. Вівіана похитнулася і вхопилася за руку старої Доде-Терніп.

VI. ПОРАЗКА СЛЕЙТОНА

Гатлінг сидів у темному карцері, обдумуючи своє становище. В цей час у двері хтось тихо постукав.

— Містере Гатлішу! Це я, Аристид Доде-Терніп… Як ви себе почуваєте?

— Дякую вам, Терніпе. Чи не можете ви сказати, день зараз чи ніч?

— Вечір, містере Гатлінгу. І, можна сказати, високоурочистий вечір. Міс Кінгман вибирає собі чоловіка… Все чоловіче населення бере участь у цій церемонії, за винятком двох одружених: мене і Флореса. Тому нам і доручили чергування: мені — біля вашої камери ув’язнення, а Флоресу — біля Симпкінса.

— Послухайте, містере Терніп, відкрийте мені двері.

— З найбільшим задоволенням зробив би це, але не можу. Боюся. Ви не знаєте Слейтона. Він розплющить мене в коржик і кине на поживу крабам.

— Не бійтеся, Терніпе. Даю вам слово, що…

— Ні-ні. Нізащо не відкрию. А ось, гм… — і він знизив голос, — якщо ви самі виберетеся звідти, тоді я ні при чому…

— Куди ж я виберуся?

Терпін знизив голос до шепоту:

— У лівому кутку каюти, на висоті людського зросту, є отакий котячий лаз, прикритий фанерною дощечкою. Ви дощечку відірвіть, ну і… А навпроти — Симпкінс, між іншим…

Терніп не встиг ще докінчити фрази, як Гатлінг вже гарячково шарив руками по стінах, знайшов дощечку і швидко відірвав її. В карцер проник промінь світла, Гатлінг піднявся на руках і проліз через вузьке віконце в напівтемний коридор, який виводив на палубу. В стіні навпроти було таке саме вікно, забите фанерою. Чи не гам перебуває Симпкінс? Гатлінг відірвав фанеру і справді побачив визираюче з вікна здивоване обличчя сищика.

— Швидше вилазьте звідти! Чортзна-що таке! Доводиться ще виручати з в’язниці свого власного тюремника! Який ви незграбний! Тримайтеся за мою руку! Ну! Так! Ходімо.

Гатлінг у супроводі Симпкінса увійшов до зали «вибору нареченої» в той момент, коли Слейтон протягував руку до міс Кінгман.

У каюті відбувся рух, потім запала очікувальна тиша. Зловісно-схвильований вигляд Гатлінга обіцяв присутнім, що мають відбутися цікаві події.

— На чому зупинилися вибори? — голосно запитав Гатлінг, стоячи на порозі каюти.

Слейтон здригнувся. Ледве помітна судома промайнула його обличчям, але за мить він вже опанував себе. Обернувшися до Гатлінга, він спокійно сказав, указуючи на міс Кінгман:

— Ви спізнилися. Вона по праву буде моєю дружиною.

— Я протестую. Ви незаконно позбавили мене і Симпкінса свободи і усунули від виборів.

— Ніяких розмов…

Але в натовпі вже починалося хвилювання. У цю мить Гатлінг вперше помітив, що біля Слейтона є своя партія, яка готова підтримати його у всьому, та є і вороги. Вони й кричали про те, що ті, хто щойно прийшли, мають бути допущені до «конкурсу».

— Гаразд! — закричав Слейтон. — Продовжимо наше змагання! — І, стиснувши кулаки, він підняв їх до обличчя Гатлінга.

— Бажаєте помірятися силою?

— Навіть наполягаю на цьому!

Натовп задоволено загудів. Бій мав бути жорстокий.

— На палубу! На палубу! — пролунали голоси.

Усі вийшли на палубу. Обвели коло. Вороги зняли тужурки та засукали рукави. Старий Бокко узяв на себе роль арбітра. Остров’яни, затамувавши подих, стежили за кожним рухом супротивників.

За сигналом вони одночасно зійшлися в центрі кола. Гатлінг повів гарячу атаку. Слейтон методично та якось мляво відбивався.

З натовпу почулися зауваження. В запалі азарту до боксерів почали звертатися на «ти».

— Бережи сили, Гатлінге! Ти побачиш, що Слейтон хоче вимотати тебе і потім прикінчити!

— Гарячністю не допоможеш!

— Слейтон візьме! Молодець наш Фергус! Ого, який удар!..

Чим більше розгоралася боротьба, тим яскравіше виявлялися настрої двох ворожих партій. Вони непомітно розмежувалися: «слейтоністи» стояли вже позаду. Захоплення було таке велике, що натовп повторював жести боксерів, як кордебалет повторює всі на танцмейстера.

Гатлінг справді спочатку гарячкував, — його нерви були перенапружені. Але після кількох помилок він став битися більш холоднокровно. Зате Фергус Слейтон, одержавши кілька ударів від супротивника, розгарячився сам. Тепер їхній нервовий «тонус» врівноважувався, і вже можна було судити про бойові особливості супротивника.

Слейтон був сильніший фізично і ваговитіший; Гатлінг, поступаючись у силі і вазі, був незвичайно спритний і швидкий у рухах. Слейтон нападав рідше, але відчутніше; Гатлінг завдавав низку несподіваних ударів, що плутали розрахунки супротивника. Результат боротьби був неясний. Бокко дав знак перерви. «Слейтоністи» підхопили Фергуса, посадили, зняли сорочку і почали посилено розтирати рушниками. Гатлінга дбайливо оточила інша партія.

Після перерви бій почався знов, із ще більшою злістю. Напруження глядачів дійшло краю. Із боку могло здатися, що боксують не два чоловіки, а все населення острова: всі вони, повторюючи рухи борців, робили випади, відступи, присідання… то нахилялися убік, то кидалися головою в живіт невидимого ворога…

Боротьба добігала кінця, і цього разу явно не на користь Гатлінга.

Слейтон, здавалося, був невичерпний. Він черпав силу з якихось прихованих запасів енергії і завдавав тепер удари з непохитною затятістю. У Гатлінга заплило ліве око від величезного синця, з рота йшла кров. Кілька разів він, здавалося, як мертвий падав на землю, але надзвичайною силою волі підіймався знов, щоб одержати новий удар. Слейтоністи вже святкували перемогу ревом і гулом.

Та раптом Гатлінг, зібравшися на силі, накинувся на Слейтона і завдав йому такого удару в щелепу, що Слейтон, закинувши голову, звалився на підлогу. Проте, насилу звівшись, він став відступати, задкуючи, до борту корабля, намагаючись виграти кілька секунд, щоб відсапатися і знову перейти в наступ. Але Гатлінг, як маніяк, з божевільним, широко розкритим правим оком, притиснув його до борту і тут завдав такого жахливого удару в перенісся, що Слейтон, мотнувши в повітрі ногами, полетів за борт.

Крики жаху та захоплення, глузливі вигуки, регіт, аплодисменти — все змішалося в дикій какофонії.

«Слейтоністи» спішно виловлювали із зелених водоростей своє повержене божество…

Коли він з’явився на палубі, новий вибух криків і сміху зустрів його. Весь мокрий, обплутаний водоростями, він був схожий на утопленика, що пробув понад добу у воді. Обличчя його опухло й було скривавлене. Незважаючи на це, Слейтон прагнув зберегти гідність.

Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.

— Ви перемогли! Вона ваша!

Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.

— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав’язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!

Натовп затих, вичікуючи, що буде далі. Слейтон почервонів.

— Біс візьми! Чи кінчиться це коли-небудь? Досить! Міс Кінгман! Як губернатор острова, я пропоную вам зробити вибір негайно, або я накажу кинути жереб!

— Жереб! Жереб!.. — закричав натовп.

Міс Кінгман здригнулася, нетвердо підійшла до Гатлінга і подала йому руку.

— Нарешті, — з кислою усмішкою сказав Слейтон і підійшов привітати її.

— Міс Кінгман, — шепнув їй на вухо Гатлінг, — ви абсолютно вільні, і я не маю на вас жодних прав. Я не смію думати, що ви з’єднали свою долю з долею… злочинця, — ще тихіше додав він.