Острів загиблих кораблів

І. ЗМОВА

— Прокляті дошки, як вони риплять! Не оступіться, містере Гатлінгу! Дайте мені вашу руку. Я знаю дорогу як свої п’ять пальців. Адже два десятки років броджу я «вулицями» цього острова. Як біжить час!.. Двадцять років!

І Гатлінг почув, як Терніп тяжко зітхнув.

Була глуха ніч. Зірок не було видно. Другу добу весь острів затягнуто суцільною завісою туману.

Чути було, як у воді плескалася риба, іноді хтось ніби зітхав. Десь глибоко в трюмі скрібся щур у пошуках зерна. Подорожні повільно, навпомацки, пробиралися вперед. Час від часу долинав якийсь стогін: «куу-ва», «куу-ва», що віддалено нагадував крик пугача.

— Що це? — тривожно запитав Гатлінг.

Терніп знову тяжко зітхнув.

— Біс його знає що! Ніхто не знає, хто це плаче і стогне ночами. Наші говорять, що це душі загиблих ходять у мороці і стогнуть. Я не вірю цій нісенітниці. А інші запевняють, що це якась морська тварина, яка водиться в тутешніх місцях.

Гатлінг пригадав про нічні відвідини палуби їхнього пароплава якоюсь істотою, що, очевидно, живе в морській безодні.

— Все може бути! — відповів Терніп. — Але не виключено, що вам це і привиділося. В цих водах шкідливий туман крутить голову.

— Але сліди на палубі? Ми всі їх бачили!

— Можливо… можливо… Сядьмо відпочиньмо, містере Гатлінгу. Задишка проклята!..

І вони всілися на палубі старенького пароплава.

— Тепер близько. Один бриг, два фрегати і ще один колісний пароплавчик — і ми на місці…

— Ви самі бували на цьому підводному човні?

— Бував не раз і говорив з німецьким матросом, який плавав на ньому. Він тільки минулого року помер від цинги. Я не фахівець, але матрос запевняв, що всі механізми човна в справності і його ще можна привести до ладу.

— Чи знає про це Слейтон?

— Гадаю, що знає. Чи не цим човном він і вас хотів переправити на Азорські острови?

— Але чому ж тоді він сам не захотів скористатися ним, аби вибратися з цих жахливих місць?

— У нас передають один одному на вушко, що його там, на материку, давно чекає шибениця. І виходить, що Острів Загиблих Кораблів — саме відповідне для нього місце: тут ніхто не знайде. Та я на крилах був би готовий полетіти звідси! Слейтон — деспот і грубіян. Він справді поневолив нас. Як вам це подобається на старості літ одержувати зуботичини та харчуватися самою рибою! А я так люблю поїсти… ох, як люблю!.. Хоч би один раз ще пообідати по-людськи!..

І вони замовкли, кожний думаючи про своє.

Після того, як Гатлінг переміг Слейтона, «публічно зганьбив його», як говорили на острові, і вирвав у нього з рук міс Кінгман, Гатлінг був «приреченим» і знав це. Слейтон чекав тільки випадку; він хотів так знищити суперника, щоб самому залишитися осторонь і не налаштувати ще більше проти себе міс Кінгман. Гатлінга могла врятувати тільки втеча. Але як втекти звідси? Ні пліт, ні човен не могли рухатися в цій зеленій каші водорослей. Терніп подав йому думку про втечу на німецькому підводному човні.

У найсуворішій таємниці готувалася втеча.

У змові брали участь, окрім Гатлінга і Терніпа, міс Кінгман, Симпкінс, дружина Терніпа і три матроси, які дещо розумілися на роботі з машинами. Потрібно було тільки привести човен до ладу.

— Ну що? Ходімо!

— Ох, ходімо! — покірно відповів Терніп, і вони рушили далі.

Човен справді виявився у відносному порядку. Дещо заіржавіло, дещо вимагало налагодження. Але всі основні частини механізму були цілі. Був навіть радіотелеграфний апарат.

Почалися ремонтувальні роботи. Вони посувалася поволі. З великою обережністю доводилося пробиратися вночі обхідними шляхами повз «резиденції», де стояла варта, і працювати до зорі, щоб за годину до світанку повернутися назад.

Повільно човен був приведений до ладу і наповнений провізією: консервами, хлібом і вином. Але за два дні до відплиття трапилася одна неприємна несподіванка. Захопившись роботою, Гатлінг дещо запізнився. Коли він повертався назад з двома матросами, їм стрілися остров’яни з партії Слейтона, які вийшли на зорі ловити рибу. Вони підозріло оглянули Гатлінга та пройшли повз… Не доводилося сумніватися, що Слейтон сьогодні ж дізнається про цю підозрілу нічну прогулянку Гатлінга в товаристві двох матросів і вживе заходів…

Треба було діяти негайно.

І Гатлінг розпорядився зараз же сповістити учасників втечі, щоб вони озброїлися (це було передбачено) і йшли до підводного човна. Острів прокинеться не раніше як через годину. Цього було достатньо. Через двадцять хвилин усі утікачі зібралися.

З мимовільним хвилюванням вони вирушили до підводного човна.

Він завчасно був відведений на відносно вільне від заростей місце, де можна було занурити його у воду. Невеликий пліт стояв біля старого пароплава.

II. ВТЕЧА

Утікачі помітили погоню. Вона наближалася від «гори» — найвищого фрегата, спускаючись похилим містком. Треба було поспішати.

Терпін і його поважна половина знемагали від утоми, наздоганяючи молодих супутників. З палуби на палубу — вгору, вниз, вгору, вниз — по хистких містках бігли Гатлінг, міс Кінгман, подружжя Доде-Терніпи, Симпкінс і три матроси.

Пропустивши повз себе всіх, Гатлінг затримався біля вузького містка, що з’єднав уламки каравели із стареньким пароплавом, зламав дошки і кинув їх у воду. Таким чином вдалося затримати погоню, якій довелося від цього місця пробиратися обхідними шляхами.

Чути було, як Слейтон, що очолював погоню, голосно лаявся біля зруйнованого містка.

Утікачі виграли час, щоб відплисти на плоту від берега у напрямку підводного човна. Але плисти доводилося надто повільно. Хоча тут було відносно вільне від водоростей місце, все ж таки «саргаси» чіплялися за пліт і щохвилини доводилося зупинятися і руками розчищати шлях.

Пліт ледве перетнув половину шляху, а погоня вже підходила до того місця, звідки відпливли утікачі.

— Здавайтеся! Поверніться, або я нікого не залишу живим! — кричав з «берега» Слейтон, вимахуючи гвинтівкою над головою.

Замість відповіді один з матросів з плоту насварився кулаком.

— А, собака! — закричав Слейтон і вистрілив.

Куля ударилася в пліт.

Зав’язалася перестрілка.

Остров’яни мали більш вигідну позицію. Вони перебували під прикриттям щогл і уламків, тим часом як пліт був увесь на видноті.

Серед переслідувачів було все населення острова.

— Господи! — промовила стара Терніп. — Погляньте, міс, навіть Меггі Флорес приперлася зі своїм бебі; вона онде, визирає з-за палуби, бачите?

Слейтон щось наказав. Частина остров’ян спустилася до води і почала нашвидку збивати пліт. Утікачі атакували їх пострілами. Ось впав у воду один… ось і другий, змахнувши рукою, із стогоном вибирається на палубу рибальського баркаса…

Утікачам досі таланило. Остров’яни, відвиклі стріляти, не могли влучити в ціль. Кулі лягали навкруги плоту, піднімаючи бризки. Невдовзі, проте, один з матросів на плоту був поранений в ногу. Куля пронизала вуаль, що маяла на голові міс Кінгман. Гатлінг запропонував жінкам лягти.

З острова вже відпливав пліт з п’ятьма озброєними остров’янами.

Утікачі веслували, вибиваючись з останніх сил. Ось, нарешті, і човен, що підноситься своєю надводною частиною, з невеликим містком угорі.

Гатлінг скочив на човен, відкрив люк і спустив жінок. У цей час його поранили в плече. Збліднувши від кровотечі, він продовжував віддавати накази.

— Проклятий Слейтон! — вигукнув матрос ірландець, побачивши рану Гатлінга. — Я ж пригощу тебе! Чекай!

І, ретельно прицілившися, він вистрілив. Фергус Слейтон випустив рушницю з рук і впав. Груди його забарвилися кров’ю.

Видно був, як на його поклик до нього підійшла Меггі і, схиляючись, простягнула дитину. Слейтон слабіючою рукою торкнувся голови дитини і щось говорив Меггі і Флоресу…

Але стежити за цією сценою утікачам не було часу: погоня на плоту вже причалювала до підводного човна. І в той час, як люк підводного човна закрився за останнім з утікачів — Гатлінгом, остров’яни вже дерлися до містка…

Човен затремтів і почав швидко занурюватися у воду… Розгублені переслідувачі, втрачаючи опору, що йшла з-під ніг, заборсалися у воді і, плутаючись у водоростях, почали видиратися на пліт.

Момент занурення екіпаж підводного човна відзначив криками «слава!».

Останні побоювання зникли: механізм діяв бездоганно. Яскраве електричне світло заливало каюту. Мотор працював без перебоїв. Легені дихали вільно.

Але радіти ще було не час. Поранені вимагали турбот. Міс Кінгман і стара Терніп узяли на себе роль сестер милосердя. Пораненому матросу перев’язали ногу, Гатлінгу — плече.

З великими зусиллями вдалося покласти Гатлінга на ліжко. Його лихоманило, плече опухло та боліло, але він хотів сам керувати човном.

Уночі йому стало гірше. Стара Терніп, стомлена втечею і хвилюваннями дня, пішла спати, і біля хворого залишилася чергувати міс Кінгман.

Гатлінг не спав. Вівіана змочила йому скроні водою.

Він слабо посміхнувся і сказав:

— Дякую вам… я відчуваю себе краще… не стомлюйтеся, відпочиньте.

— Я не втомилася!

— Як все це дивно! — почав він після паузи. — Вам випало на долю доглядати злочинця…

Міс Кінгман спохмурніла.

— Не говоріть про це!

— А я чомусь хочу говорити сьогодні саме про це. Скажіть, міс Кінгман, відверто, ви вірите в мій злочин?

Міс Кінгман зніяковіла.

— Я не знаю, чи скоїли ви злочин, але я знаю, що ви кращі за багатьох так званих «чесних людей», — відповіла міс Кінгман.

— Ви вірите мені… Я хочу вам розказати все.

— Далебі, краще, якби ви заснули.

— Ні, ні… Слухайте… Я служив інженером у Джексона… Суднобудівельний завод… не чули? Я кохав Деллу Джексон, доньку старого Джексона. Після війни справи Джексона похитнулися. Йому загрожував крах. І, як це часто буває в колі капіталістів, Джексон вирішив налагодити своє діло завдяки шлюбу своєї доньки з сином великого банкіра Лорробі. Делла кохала мене. Але вона була вельми прив’язана до старого батька та вирішила, що мусить принести себе в жертву, незважаючи на те, що неврівноважений, дегенеративний Лорробі був їй глибоко антипатичний… Я не визнав за собою права переконувати її, але написав їй листа, в якому просив побачитися з нею востаннє на околиці міста. Я вирішив виїхати до Європи, і у мене вже був пароплавний квиток у кишені. Залишивши свою машину з шофером край дороги, я заглибився в гай, але в обумовленому місці не знайшов міс Джексон. Я був вельми засмучений, проте в мене не було часу на подальші пошуки або очікування. Поблукавши ще трохи по цьому безлюдному місцю, я сів у машину, прибув у гавань перед самим відплиттям пароплава, і залишив береги Америки.

Якось, читаючи газету вже в Генуї, я був вражений повідомленням з Нью-Йорка: Делла Джексон була вбита. Тіло її знайдено недалеко від призначеного нами місця побачення. Серед її паперів слідчі власті знайшли мого листа із запрошенням на побачення, саме туди, де вона була знайдена, і того дня, коли її вбили…

Свідчення опитаного шофера, який возив мене, завершили картину. Всі підозри падали на мене. Обгрунтованими здавалися і мотиви вбивства: всі знали, що я мав плани стосовно міс Джексон і що Лорробі відтіснив мене. Суперництво. Ревнощі. Помста… В тій самій газеті публікувалося оголошення про видачу винагороди в десять тисяч доларів тому, хто виявить місцеперебування та передасть до рук поліції вбивцю міс Джексон — Реджинальда Гатлінга… Мою голову оцінили. Мені доводилося ховатися. Симпкінс вистежив мене і мав одержати приз за моє спіймання, якби не наша корабельна аварія… От і все, — втомлено закінчив Гатлінг.

Міс Кінгман вислухала розповідь з пильною увагою.

— Але хто ж убив міс Джексон?

Гатлінг знизав плечима.

— Це для мене залишається таємницею… Можливо, випадковий грабіжник… Але важливо те, що мені не виправдатися… Всі докази проти мене… І бажаний для всіх нас берег — порятунок для вас, але загибель для мене. Як тільки я зійду на землю, я знову стану злочинцем, і… наші дороги розійдуться, — тихо закінчив він, дивлячись на неї.

Міс Кінгман зі скорботним лицем схилилася до його голови і поцілувала в лоб.

— Я вірю вам! І для мене ви ніколи не будете злочинцем.

— Дякую, — і він заплющив очі.

III. БЕЗ ПОВІТРЯ

На ранок Гатлінг відчував себе краще. Лихоманка зменшилася. Він пройшов у радіоапаратну і послав радіотелеграму з сигналом «SOS» (сигнал біди — «Врятуйте наші душі!»), вказавши довготу і широту, де перебуває човен.

Увесь екіпаж підводного судна був стривожений. Електрика горіла тьмяно. Ставало важко дихати. Кисень закінчувався. Треба було спливати на поверхню океану, але густі водорості чіпко тримали свою здобич…

Старі Терпіни, хапаючи повітря широко відкритими ротами, лежали на підлозі. Молодші почувалися трохи краще.

Лампи були готові згаснути кожної миті від браку струму…

— Залишається єдиний спосіб, — сказав Гатлінг, — вибратися назовні через люк для торпед і спробувати ножем розчистити шлях серед водоростей. — І він узяв ножа. — Спробую зробити це…

— Ви збожеволіли, Гатлінге. З вашою рукою…

— Це неможливо! — почулися й інші голоси. І всі перезирнулися, ніби шукаючи, хто б пішов на цей ризикований крок.

— Ось що, Гатлінге, — несподівано виступив Симпкінс, — ви врятували мені життя, і я у вас у боргу. Я беруся за цю справу. Не перечте. Тут немає ніякої жертви. Адже, зрештою, якщо вже вмирати, то чи не все одно де. Пані можуть відвернутися! — Швидко роздягтися і озброївшися ножем, він сказав: — Я готовий! Якщо через двадцять хвилин субмарина не підніметься на поверхню — значить, я загинув!

Швидко відвернули внутрішню кришку люка, Симпкінс проліз у вузьку трубу, кришку закрутили, і одночасно автоматично відкрилася зовнішня кришка…

Симпкінс зник. Потяглися томливі хвилини очікування.

А Симпкінс у цей час, як небачена торпеда, виліз з боку підводного човна і, чіпляючись за водорості, почав швидко працювати ножем. Відчувши, що йому не вистачає повітря, він сплив на поверхню, відсапався і знову пірнув у зеленувату морську глибину. Робота посувалася поволі.

Все коротше були періоди перебування під водою, все довше доводилося відпочивати на поверхні…

У напівтемряві субмарини задихалися люди і зі спотвореними почервонілими лицями напружено стежили за хвилинною стрілкою годинника…

Десять… П’ятнадцять… Сімнадцять… Дев’ятнадцять… Двадцять… Двадцять п’ять… Двадцять шість… Кінець…

Половина екіпажу була в стані напівнепритомності… В лампах світився тільки червоний вогник, як потухаюче вугілля. Чулися стогони. Люди хапали себе за груди; одні качалися по підлозі, забивалися в кутки під меблі, інші лізли вгору, вилазили на столи і стільці, і шукали жадібними, розкритими, як у риби на березі, ротами хоч ковток свіжого повітря. Очі викочувалися з орбіт. Холодний піт скраплював чоло. Але повітря скрізь було отруєне.

І в ці останні хвилини відчаю людям стало здаватися, ніби човен легко піднявся носовою частиною, гойднувся знову вниз і поволі почав спливати. Так, це не галюцинація. Стрілка приладу, що вказував глибину занурення, свідчила про те саме. Ще і ще…

— Ми на поверхні!

Тремтячими руками Гатлінг і два матроси поспішали відгвинтити кришку.

Раптом яскраве світло засліпило всіх. Струмінь цілющого морського повітря влився в човен.

Повітря. Світло. Життя.

І в радісній метушні люди дерлися вгору, витягли старих Терпінів, пораненого матроса.

Гатлінг кинувся до тіла Симпкінса, що лежало на краю суднового корпусу… Симпкінс знепритомнів від перевтоми, але невдовзі отямився.

І раптом новий вибух радості: на горизонті, димлячи чорними трубами, з’явився величезний американський пароплав. Він йшов сюди. Він помітив човен. Він подав сигнал.

Бурхлива радість переросла в мовчазне хвилювання… Чим ближче підходила сіра громада пароплава, тим більше поривалися якісь ланки, котрі поєднували всіх цих людей в одне ціле. Це ціле розпалося на окремих людей, зі своїми особистими турботами, своєю долею, своїми дорогами.

Чим ближче пароплав, тим швидше віддалялися вони один від одного.

Донька мільярдера, брудні матроси, Терніп, який опустився, — що спільного між ними? Симпкінс і Гатлінг — знову вороги. Гатлінг був спокійний, але сумний.

А Симпкінс уже переодягнувся і весело насвистував пісеньку.

Ще кілька хвилин очікування — і вони на пароплаві.

Назустріч до них ішов капітан; пасажири оточували їх щільним кільцем… Симпкінс із професійним виглядом, як тінь, слідував за Гатліигом..

Що ж йому залишалося робити? В пориві великодушності та розчулення власним геройством він обіцяв Гатлінгу перед тим, як зійти на пароплав, зберегти таємницю його особи і запропонував утекти, як тільки пароплав прибуде в найближчу гавань. Але Гатлінг, цей незрозумілий чоловік, сухо і з гіркотою відповів йому: «Робіть свою справу», неначе Гатлінгу все байдуже… Зрештою десять тисяч доларів не валяються, і Симпкінс уже встиг шепнути щось на вухо капітану.

Матроси-остров’яни, здичавілі й відвиклі від людей, тиснулися осторонь. Містер Терпін усім своїм виглядом прагнув показати, що він не те, що ці брудні люди, хоча і не чистіший від них. Він умудрився зберегти свій дірявий капелюх-казанок і тепер насував його на лоба з виглядом денді…

Поки йшли розпитування, гострозоре око сищика встигло помітити якийсь портрет у газеті, яку тримав один із пасажирів пароплава.

Симпкінс попросив газету, швидко прочитав повідомлення і, рантом скрикнувши, підійшов до Гатлінга і міс Кінгмаи, що стояли поряд, несподівано вийняв з кишені ручні кайдани і з професійною спритністю надів один браслет на руку Гатлінга, а другий на руку міс Кінгман, скувши таким чином їхні руки.

Усі були вражені. А Симпкінс розкрив газету і голосно прочитав:

Нещодавно зовсім несподівано відкрилася таємниця вбивства міс Деллі Джексон, в якому обвинувачувався Реджинальд Гатлінг. У банку Лорробі була виявлена велика крадіжка з незгораючої каси. Оскільки один з ключів від цієї каси був у сина банкіра Лорробі, який останнім часом вів украй розпусний спосіб життя, то підозра лягла на нього, і в нього провели ретельний обшук. Зниклих грошей у нього не знайшли, і участь його в крадіжці залишилася невстановленою. Проте при обшуку до рук слідчих властей потрапили документи, які викривають Лорробі у вбивстві своєї нареченої, міс Деллі Джексон. У шкатулці для листів був знайдений лист міс Деллі Джексон до Лорробі. В цьому листі вона категорично відмовляється вийти за нього заміж після того, як дізналася, за допомогою «приватного бюро доручень», про деякі подробиці його особистого життя. Лорробі мав необережність вести щоденник, в якому детальна викладає історію злочину. Згаданий лист одержано ним у день убивства. Знаючи про суперника — Гатлінга, Лорробі давно шпигував за ним, користуючись послугами підкупленої покоївки Джексон, яка і повідомила його про призначене побачення. Вважаючи, що справжньою причиною відмови міс Джексон є її кохання до Гатлінга, Лорробі в пориві ревнощів вирішив помститися міс Джексон. Він з’явився на місце побачення раніше за Гатлінга, убив міс Джексон і зник, ніким не помічений.

У злочині Лорробі зізнався. Таким чином, завдяки збігу обставин ледве не загинув жертвою судової помилки Реджинальд Гатлінг, невинність якого з’ясувалася цілком. На жаль, Гатлінг, мабуть, загинув під час катастрофи пароплава «Веніамін Франклін».

— Ось він, Гатлінг! — крикнув Симпкінс, закінчуючи читання газети. — А оскільки не марно ж я ловив його та стільки з ним прововтузився, то я і вирішив засудити його на довічне позбавлення волі… з міс Кінгман, якщо вона нічого не має проти.

Вона явно нічого не мала проти.

Публіка вітала цей «суворий» вирок гучними аплодисментами.