Останниця. Перша серед усіх

43 У правді — сила

Ми ухвалили вирушати наступного ранку на світанні. Було холодно, і ліс огортала густа запона туману, яка приглушувала цілий світ — і голоси птахів, і шурхіт кроків, і слова, промовлені пошепки. Я чомусь сподівалася, що туман також приховає мій страх і смуток.

Я не хотіла, щоб мої товариші знали, наскільки неготовою до цього походу я почуваюся.

Почувалася.

Коли я перевіряла, чи всі речі зібрано, до мене підійшов Лови-Удачу. Він наморщив чоло, опустив очі. Такого неспокою я ще не бачила на морді фелівети. Здебільшого міміка в нього була непроникна, хоча інколи він впадав у задуму, особливо після деяких витівок Ренцо.

— Я мав намір іти з вами на пошуки колонії, — сказав Лови-Удачу. — Мені дуже шкода, що я, напевне, дав вам марну надію.

— Ти потрібен Кхарі, Лови-Удачу, — сказала я. — Вона б не просила тебе лишатися, коли б це не було вкрай необхідним.

Це варто було сказати. І це була правда. Але мені шалено хотілося, щоб Лови-Удачу пішов з нами. Не лише тому, що він неймовірно швидкий і сильний, а ще й через його проникливий розум, спокій і мудрість. Він знав світ так, як я й близько не знала.

Лови-Удачу присів і підняв праву лапу, лагідно поклав її мені на плече. Його кігті, навіть сховані, були грізні на вигляд, а сама лапа велика й важка.

— Довіряй інстинктам, подруго дейрно. Ти насправді мудріша, ніж тобі здається.

Я намагалася щось сказати, але в мене тільки потекли сльози.

Донаті дали нам чотирьох маленьких коней. Порівняно з нашими попередніми скакунами, з ними було простіше: хоч вони й були завеликі для дейрна, . але дати раду з ними було можливо. У Максина конячка була міцна і чалої масті, а в мене сріблястий кінь у яблуках із довгою білою гривою й схожим на пір’я волоссям над копитами. Тоббл сидів за мною, тому що немає настільки спокійного коня, з яким міг би дати раду вобик — принаймні тут такого не знайшлося. Решта двоє коней везли харчі та зброю, а також дарунки від Кхари для тих дейрнів, яких ми знайдемо.

Коли ми зібралися виїжджати, Ренцо підбіг до нас із Тобблом, коли ми вже сиділи на коні.

— То як вашого коня знати? — силувано всміхнувся Ренцо.

— Розбій, — відказала я.

— Мені він уже подобається, — відказав зі сміхом Ренцо і змовк. — У вас усе буде добре, — нарешті спромігся сказати він. — Як Тоббл завалив тоді Гору-Моргуна... ну, повір мені: вам немає за що хвилюватися.

Я поглянула через плече: у Тоббла від цього компліменту аж вуха залопотіли.

— Тільки ти нашого вобика не дратуй, Биш, — додав Ренцо, — якщо тямиш, що для тебе краще.

— Неспроста його вдома прозивали Тобблом Грізним, — відказала я.

Знову Ренцо незвично змовк.

— Ми будемо за тобою скучати, Ренцо, — заповнила я мовчанку. — Хто нам щось украде, коли треба?

Я очікувала почути у відповідь жарт, але Ренцо дивився на мене дуже серйозно. Він сторожко поглянув праворуч, де Кхара поправляла для Максина стремена, а тоді знову подивився на мене.

— Ти розумієш, я б пішов, — пошепки мовив він, — коли б міг. Але вона... — знову сторожкий погляд на Кхару, — я їй потрібен.

Я кивнула:

— Правда.

— У нас усе буде добре, — сказав Тоббл. — А ти дбай про Кхару, Ренцо.

— Життя за неї покладу, — пошепки відповів він.

Це що, у нього в очах сльози? У нашого Ренцо? Він відійшов до того, як я змогла краще роздивитись, і до нас підійшла Кхара.

Вона дивилася то на мене, то на Тоббла, потім коротко кивнула, наче переконуючи себе, що прийняла правильне рішення.

— Ваша подорож може змінити майбутнє Недарри, — сказала Кхара.

— Кхаро, я... — Я затнулася. Тепер я очолюю похід. Напевне, мені треба промовити щось значуще? — Я точно не знаю навіть, що сказати.

— Я знаю, — сказав Тоббл із тією впевненістю, якої мені бракувало. — Коли вобики вирушають у довге морське плавання, то ми завжди бажаємо попутного вітру й добрих течій. Це означає «щасливої подорожі».

— І я вам такого бажаю, — мовила, ледь затнувшись, Кхара.

Уже настав час вирушати, але я ніяк не могла наважитись і скомандувати Розбоєві, щоб він ішов уперед. Натомість сунула руку в сумку на животі, де тримала свої нечисленні скарби. Здебільшого то були речі, які Тоббл урятував з того місця, де було винищено мою зграю. Уламки назавжди втраченого світу.

Шматок мушлі, рожевої, як літній світанок.

Пом’ятий листок плаї — мала, яку я намалювала, коли вчилася. Вона привела нас на Тарок.

Улюблена іграшка — дейрненя, сплетене з очерету.

Маленький записник у шкіряній палітурці — подарунок Луки — і перо синього тетерева, яким я писала. (Коли в мене був час, я робила чорнило з листя і ягід.)

Маленький плаский камінець із написом.

Я дала Кхарі цей чорний камінець:

— Я б хотіла, щоб він лишився в тебе.

Вона подивилася на дрібні літери, а потім питально на мене.

— Тут написано: «Ксіал ренаррісс», — пояснила я. — Гасло нашої зграї давньодейрнською мовою: «У правді — сила». Напевно, він належав нашій провідниці Майшо.

Кхара потерла очі.

— Я не можу це взяти, Биш. Адже зараз ти — провідниця.

Вона обережно потримала камінь у долоні, і я помітила, що рука в неї тремтить.

Я мала б сповнитися жахом, помітивши таку ознаку її страху. Але чомусь мене сповнила впевненість, якої я в ту хвилину так потребувала Може, я потрібна Кхарі так само, як вона мені. Для неї я маю бути сильною.

Чи хоча б створити таке враження.

— Здається, ми зараз обидві провідниці. Хай цей камінь буде з тобою до нашої наступної зустрічі, — сказала я. — Подумай, що ми будемо розповідати одна одній, коли зустрінемося!

Кхара стиснула камінь у кулаці й коротко кивнула Не встигла я сказати ще щось, як вона підштовхнула Розбоя, і він пішов. Я дозволила собі один раз озирнутися — Кхара, Ренцо, Лови-Удачу й Собака зникли в тумані, як сон у мить пробудження.

Не встигли ми далеко зайти, але вже відчули, який потрібний нам Сабіто в такому густому тумані. Знову й знову злітав він над лісом і туманом, а потім швидко спускався, приносячи поради й попередження.

— Завертаймо на північ, обходимо колючі зарості! — кричав він. Або: — За двісті ярдів — струмок, можна коней напоїти.

Пізно вранці туман розвіявся, і ми стали виходити з лісу на простори великої Недаррської рівнини — тисяч квадратних ліг орних земель. Звідси походили майже всі злаки, якими харчувалися недаррці: пшениця, кукурудза, саґраш, овес та іридин.

За них, пояснила мені Кхара, частково й тривала боротьба між родами вигнанців і Мурдано на сході. Армії потрібне продовольство, і Мурдано (а до нього — його батько) завжди намагався стримувати родини вигнанців, щоб у його солдатів була їжа.

Але всі ці харчі везли на схід через Круаканський перевал, а там ми бачили на диво млявий рух. Або з Недаррської рівнини вже зібрали все, що можна, або родини вигнанців не дають довозити продовольство до перевалу. Якщо річ у цьому, то це означає, що вигнанці вже почали діяти проти Мурдано. Якщо Мурдано будуть потрібні дари ланів Недарри, то йому доведеться послати військо виконувати його волю — це дуже хвилювало на той час Кхару, але не мене. У мене були інші турботи — починаючи з тягаря особистої відповідальності за похід.

Я. Відповідаю за дейрна, вобика, раптидона й чотирьох коней. Це, звісно, не велике військо, але більшої влади на мою долю ще не випадало, і це, м’яко кажучи, викликало острах.

Спочатку я відчула, що дратуюся на своїх супутників, які значно бадьоріше сприймали наше завдання. Мене переповнювали підозри й тривога, я весь час вдивлялася в обрій, чи не насувається біда. Спалося мені неспокійно, снилися жахіття, які я не могла контролювати попри всі намагання сноводити.

Але день минав за днем, ми їхали нескінченними похилими полями, які чекали на новий засів, і я почала розслаблятись. Ознак погоні видно не було, і Сабіто весь час летів над нами на висоті тисячі ярдів — легко ширяв у висхідних потоках повітря. Видавалося малоймовірним, що хтось нападе на нас зненацька.

Але все одно я відповідала за всіх.

— Тоббле, — нагадувала я, коли ми влаштовувалися на ніч у яру над бистрим струмком, — не забувайся, тільки одна пайка! Треба, щоб їжі вистачило надовго.

— Зате води багато, — весело відказував Тоббл.

— Це зараз, — буркнула я. — Треба весь час мати повні міхи води на випадок, якщо треба буде рухатися швидко. І, Максине, треба тобі коня добре почистити й підкови перевірити.

Я багато такого говорила.

Тоббл ставився до мене на диво терпляче. Максин — не так.

— Слухай, королево Биш, — якось сказав він. — Я з тобою йду. Я тебе слухаюся. Але, маю сказати, ти вже починаєш мене трохи дратувати.

— Це не так просто, розумієш! — відказала я. — Я вперше похід веду. Я за всіх нас відповідаю.

Тоббл із Максином утомлено глянули на мене й трохи закотили очі.

Я вирішила ні на кого не тиснути й намагалася, як Кхара, випромінювати спокійну впевненість. Але ж я не була нащадком могутнього роду. У мене не було славетного меча. Влада мені нелегко давалася. Усе своє дитинство я займалася тільки тим, що робила, що мені скажуть.

Принаймні здебільшого цим.

Із кожним днем я дедалі більше захоплювалася Кхарою. Вона мала значно більшу відповідальність. Як їй вдавалося тримати дисципліну? У мене тільки троє «підопічних». Я розуміла, що Тоббл мене любить, Максинові я подобаюсь, але він не проти мною пообурюватись, а Сабіто хоча б удає, що йому важливо, що я кажу. Як Кхара давала раду з грізним Лови-Удачу й незалежним за своєю природою Ренцо?

Відповідь була незручна: краще, ніж я.

44 Моє перше випробування

Четвертий день подорожі почався так само, як і попередні: ми з Тобблом на коні вели перед. За нами їхав Максин, прив’язавши до сідла двох коней, що везли припаси. Перед нами розкинувся широкий степ, як золоте хвилясте озеро.

Розбій, незважаючи на ім’я, виявився спокійним конем — може, навіть занадто. Він легко пропускав мої команди повз вуха, якщо йому хотілося пожувати оленячої трави чи помилуватися табуном хмаринок, які скачуть небом. Іноді, коли мені було потрібно скакати чвалом, він натомість рухався попаски, наче без мети. Я боялася, що ж буде з нами в разі битви, коли від нього буде потрібно чітко виконувати команди.

Того ранку ми не встигли зайти далеко, коли з-під низьких сірих хмар прилетів Сабіто.

— Із півдня йдуть мисливці, — оголосив він. — П’ятеро людей на конях, озброєні луками.

Усі подивилися на мене. Їхні погляди говорили: «Скажи нам, що робити».

Скільки разів я так дивилася на Кхару, впевнена, що вона знає правильну відповідь?

— Чи є нам де сховатися? — спитала я в Сабіто. На північ від нас розкинулися невисокі пагорби, але до них було ще кілька ліг.

Сабіто сів на одного з навантажених коней.

— Я ніде не бачив зручної схованки. Ти часом не знаєш заклинань для того, щоб сховатися?

Я похитала головою.

— Тоді треба або спробувати їх випередити, або зустрітися з ними, — сказав Сабіто. — Вони помітять вас із хвилини на хвилину, якщо ще не помітили.

У його голосі особливої тривоги не було. Але ж у Сабіто було менше підстав боятися: у небі багато місця.

— Це прості чесні мисливці чи бандити? Ось питання, — сказала я. — Максине!

— Так?

— Відв’яжи коней.

— Відв’язати?

— Імовірно, вони побіжать за нами, — сказала я, зовсім не певна, що це правильно. — Тоббле, тримайся міцно.

— Тримаюся!

— Максине, поганяй коня, подивимося, чи вдасться нам утекти від цих мисливців, — мовила я з хиткою впевненістю.

Я штовхнула Розбоя під ребра. Максин так само підштовхнув свою конячку, і під наші бадьорі вигуки обоє поскакали вчвал. На моє велике полегшення, решта двоє коней побігли за нами. І Розбій здивував мене, раптом гостро відчувши, що необхідно робити.

Може, він відчув запах мого страху.

Мисливці скакали з півдня, і ми могли або тікати від них просто на північ, або й далі рухатися на захід.

— На захід! — вигукнула я, перекрикуючи стукіт копит, наче була цілком певна в такому виборі.

Я пригнулася в сідлі, тримаючись однією рукою за гриву Розбоя, а другою — за вуздечку. І ми летіли над землею.

То був шалений, дивовижний біг. Високі трави били нас по боках, повітря холоднішало: насувалася гроза. Ми скакали, доки в коней біля рота з’явилася піна й боки заблищали від поту.

Нарешті я підвела голову, даючи Максимові знак сповільнитись, і Сабіто злетів оглянути, що видно згори. Він приніс добру новину: мисливці поскакали собі на північ, навіть перетнувши ще дуже помітний наш слід.

Вони не гналися за нами. Я прийняла своє перше важливе рішення як провідниця, і, на диво, воно виявилося правильним.

Я була задоволена, навіть трохи пишалась. А передусім відчувала полегшення.

Невдовзі після полудня ми здалеку побачили на південному заході Дзеркальне озеро. Проїхали ще кілька полів, якими гуляв вітер, а тоді я підняла руку, даючи знак зупинитися. Захопившись швидкою втечею, я забула про перепочинок на обід.

Ми спішилися біля заростей густих колючих чагарів, понад якими біг вузький струмок. Тоббл зготував нам простий обід, а ми з Максином тим часом напували коней.

Поївши, я дістала з прилати записник, який подарував Лука Я дуже давно в ньому не писала, проте мала пляшечку чорнил і перо.

Максин прихилився до каменя, заклавши руки за голову:

— Про що будеш писати?

— Я вирішила вести журнал нашої подорожі, — сказала я. — Щоб потім можна було колись розповісти про все Кхарі й іншим.

Я здригнулася, почувши власні слова. Щось у цьому було неправильне — в очікуванні, що ми всі зустрінемося знову. Наче я спокушаю долю. А власне, наскільки велика ймовірність, що ми колись після тих пригод, які на нас іще чекають, зустрінемося з нашими любими друзями?

— Лука мені казав, щоб я записувала все, що знаю про дейрнів, — промовила я, женучи від себе похмурі думки. — Наші міфи, пісні, історію. Для всяких науковців, на випадок, якщо ми справді останні зі свого виду.

— Незгірший спосіб чимось зайнятися, — сказав Максин.

— Я, мабуть, почну з історій нашої родини, — промовила я, крутячи в пальцях перо. — А тоді перейду до того, що пам’ятаю з уроків історії.

Максин засміявся:

— Ну, в мене це рядків зо два буде! Коли батько хотів навчити мене історії, то це був найпевніший спосіб мене приспати.

— Мені подобалась історія. Але зараз я шкодую, що не слухала краще.

У моїй пам’яті промайнула сива морда Дейлінтора, який розповідав про народну мудрість дейрнів, тоді як я мріяла про пригоди. Що ж, пригод на мою долю випало трохи, чи не так? Як казав мій батько: «У кого велика мрія, з того багато й спитається».

Протягом наступної години ми з Максином згадували свої попередні життя. Говорили про родинні легенди, казки й пісні, про улюблені свята і страви. (Ми обоє любили печену синю медову кукурудзу й пиріг «риб’яче око».)

Ми трохи поплакали, але й посміялися — дивовижним черевним сміхом, — аж задихалися. Для мене було великим полегшенням озирнутися на своє старе життя разом із кимось, хто розумів життя дейрнів. Дуже довго я не дозволяла собі замислюватися про втрачене.

Я швидким почерком списала шість сторінок. Тоббл, який разом із Сабіто уважно нас слухав, сказав:

— У тебе скоро скінчиться чорнило, Биш. Я сходжу пошукаю ягід і трав, щоб нового зробити.

— Дякую, Тоббле, — сказала я. — Ти дуже дбайливий. У мене таке відчуття, що чорнила буде потрібно багато.

Максин засміявся хрипкуватим горловим сміхом, як мої брати.

— Чорнила багато! Та нам багато записників треба буде!

— Звичайно, — тихо сказав Тоббл, дістаючи з мішка на сідлі невелику торбинку. — Авжеж, — він махнув лапкою. — За кілька хвилин буду.

— Тільки не барися, — сказала я, повертаючись до своєї ролі випадкової очільниці й надокучливої особи, але Тоббл уже розвернувся й рушив понад струмком.

— Із Тобблом усе гаразд? — прошепотів Максин. — Звичайно, я знаю його не так добре, як тебе, Биш, але він ніби якийсь став... розосереджений.

Я постукала пальцем по підборіддю.

— Не впевнена. Але ти маєш рацію.

— Може, він боїться чогось попереду, — припустив Сабіто.

Він схилив голову набік і поглянув на мене коричневим оком, блискучим, як каштан.

— Тоббл сміливіший, ніж ми всі троє разом, — сказала я.

— Ні, тут щось інше. Чи не за домівкою він затужив?

— Ну, в нього принаймні, — знизав плечима Максин, — є домівка, за якою тужити.

Я кивнула. Я розуміла, що має на увазі Максин, хоч і знала, що не годиться дорікати іншим, що в них є сім’я, а в тебе немає.

Він усміхнувся мені, і ця незграбна усмішка зігріла мені серце. Я дивлюся на іншого дейрна, уже всоте сказала я собі. На такого, як я. На того, хто розуміє моє життя, мій біль так, як ніхто інший не зрозуміє. Ні Кхара, ні Лови-Удачу, ні Сабіто. Ні навіть мій хороший Тоббл, який пішов збирати ягоди лише для того, щоб я трохи довше могла записувати милі серцю спогади.

45 Брудні й нещасні

Гроза, яка насувалася ще з самого ранку, почалася ввечері, коли ми скакали.

З неба злетів Сабіто.

— Град! — крикнув він, сів на одного з коней, що везли речі, й накрив голову крилом.

Налетів град — важкий, завбільшки з мій кулак. Він прибив, вирівняв поле, яке ми проминали, весело підстрибував на відкритій землі, а одна градина навіть подряпала Максинові вухо.

Град тривав кілька хвилин, потім припинився, але наші страждання на тому не скінчилися. Налетіла злива й одразу нас промочила. Земля перетворилася на густе болото, у якому коні в’язли копитами й ледве повзли вперед.

Невдовзі всі четверо коней геть стомилися. Ми спішилися й пішли поряд, теж грузнучи в крижанистій багнюці.

А тоді стало ще гірше. Різко похолодало, здійнявся вітер, кидаючи нам в обличчя великі краплі й дрібні крижинки. Занімілими від холоду пальцями я витягла з торби три ковдри й дала по одній Тобблові та Максину. Загорнувшись у свою, я зрозуміла, що це нічим не допоможе. Ковдра одразу промокла і стала такою важкою, як я.

— Треба зупинитися! — крикнув Максин.

— А де ж? — відгукнулася я.

Видно навколо було хіба на кілька ярдів. Ніде ані дерева, ані ярків, ані скель, щоб сховатися від вітру. Ми були на зораному під пар полі, і багнюка доходила коням до кісточок.

Максин спинив коня.

— Я знаю, що робити!

Він пояснив, чого хоче, перекрикуючи вітер, і хоча план був химерний, але все одно кращий, ніж нічого.

Під поглядом Сабіто ми з Максином і Тобблом поставили коней одного за одним і прив’язали вуздечку кожного до хвоста наступного. Тоді обережно повели їх по колу, щоб прив’язати останню вуздечку до хвоста:вийшло коло з нещасних коней, які стояли й форкали.

Тоді ми накинули велику підстилку на коней. Тепер вони були трохи захищені, і ми теж, хоча намет був продувний, грязький і холодний.

Ми вчотирьох — навіть Сабіто — пролізли під ногами коней у коло. Дощ наливався на наш імпровізований намет, так що час від часу я або Максин ставали навшпиньки, витягали вгору руки, утворюючи щось на кшталт підпори, аби дати воді стекти.

Коні робили те, що роблять коні, і доволі багато, так що, на додачу до інших неприємностей, нам доводилося нюхати кінську сечу та... інше. Проте, нагадувала я собі, коні зараз нам допомагають, і їм у цих обставинах аж ніяк не краще, ніж нам. То була нескінченна, украй неприємна ніч.

Ранок видався не кращим. Нас привітало тьмяне сонце й швидкий, рясний снігопад Звичайно, він був красивішим за дощ і не так моментально жахав, як град, але грязюка, що облягла нас, мов великий брунатний пудинг, ще не замерзла. Ми мовчки брели, облипаючи квашею зі снігу й болота Попереду майже не було видно, тож Сабіто мудро вирішив їхати з Максином на Зарі, його конячці, а не летіти.

Минуло кілька годин — і ми натрапили на згарище маленької будівлі з дерева й дикого каменю. Дві стіни в будівлі стояли, третьої майже не було, а четверта зникла зовсім. Також над одним кутком лишилося трохи даху — і ми гуртом забилися в той куток, знову зібравши навколо коней.

Два дні ми просиділи на згарищі, годуючи коней вівсом із торб, а самі харчуючись сиром і розмоклим хлібом Багаття не було з чого розпалити — все, що лишилося від тієї хатини, промокло.

Багато часу ми провели, занурившись у власні думки. Раз у раз хто-небудь із нас на різні лади ставив одне з двох питань: «Як там Кхара, Ренцо й Лови-Удачу?» або «Як ви гадаєте, ми справді знайдемо дейрнів?»

Поки ми з Максином без кінця нарікали на грязюку й сльоту, Тоббл сидів мовчки.

— Я вже починаю думати, чи не подобається тобі ця жахлива погода, — сказав йому Максин, коли на нас промоклим чорним плащем опускалися сутінки.

Тоббл усміхнувся.

— Я з Боссипу. Звідси туди їхати багато днів, але погода дуже схожа.

— Я пролітав над Боссипом, — сказав Сабіто. — Збився з дороги в бурю. Гарні місця.

— Так, — погодився Тоббл. — У цю пору року в нас влаштовують норну варту. Якщо живеш у підземних норах, то така мокра погода може бути дуже небезпечна Під час норної варти ми по черзі виходимо в ніч, перевіряємо, чи ніде не тече, чи не обвалюється стеля. Звичайно, коли маєш сто двадцять сім братів і сестер, то помічників не бракує.

— Сто двадцять сім! — здивувався Максин.

— Вобики народжують дитинчат кілька разів на рік. Максин похитав головою.

— Навіть не уявляю, що б я робив із такою кількістю рідні.

— Правда, батьки інколи забували наші імена, — Тоббл поправив заплетені хвости. — Навіть доволі часто. Зате коли в норі так багато істот, то тепло й затишно.

У голосі вобика чувся смуток, і я сказала:

— Може, після пошуків ми могли б навідатися до Боссипу, Тоббле.

Довгі вуса Тоббла затремтіли, а великі круглі очі зблиснули.

— Я б хотів, Биш. Дуже хотів би.

Було приємно бачити, що Тоббл знову всміхається, хоч і недовго. Він сидів мовчки, а ми з Максином грали в дурнувату дитячу гру «джип-джоп-ноп». У ній треба було показувати руками три різні фігури, але оскільки правила я пам’ятала погано, то ми придумали нові.

Я запропонувала Сабіто й Тобблові теж повчитися цієї гри, але Сабіто сказав, що йому не пасує гратися в малячі ігри. Тоббл просто підняв лапи й мотнув головою:

— У мене, здається, пальців замало.

Мені стало сумно: треба було спочатку про це подумати, а потім питати. Я повелася неуважно, тож пообіцяла собі надалі бути уважнішою до інших.

Наступного ранку світанок був сірий і холодний, але вже без граду, дощу й снігу. У мене від довгого сидіння затерпло все тіло, інші почувалися не ліпше.

Цокотячи зубами, я наказала всім збиратися. Ми вивели коней зі згарища й помітили, що земля почала підмерзати, тож стала твердішою.

— Майте терпіння, — сказала я друзям. — Коли коні зігріються, можна буде сісти верхи й рухатися швидше.

А треба було мені перед виїздом послати Сабіто подивитися на довкілля згори.

Треба було спочатку оцінити можливі загрози, а тоді будувати плани.

Треба було поводитися як провідниця, якою я мала бути.

Але цього я не зробила.

І завжди про це жалкуватиму.

46 Погоня

Ми плелися вперед, а Сабіто озирав нашу дорогу згори.

За кілька хвилин він повернувся з попереджувальним криком — але запізно: мені вже менш ніж за чверть ліги попереду було видно табір із шести великих наметів, а під довгим полотняним навісом стояла дюжина коней.

То був не табір мисливців. Не табір мандрівних купців. І взагалі, це було саме те, чого я над усе не хотіла б бачити.

Без сумніву, перед нами був військовий табір. І двоє вершників у строях армії Мурдано виїхали до нас подивитися, друзі ми чи вороги.

Я не могла вдати собаку, ставши на чотири лапи й не розмовляючи. Якщо не придивлятися, цей трюк допомагає. Але собаки не їздять верхи й не очолюють походи.

— Зберігаймо спокій, — прошепотіла я, хоча ніякого спокою не відчувала. — Пам’ятайте: ми вирушили шукати легендарну діамантову копальню.

Ця вигадка здавалася цілком правдоподібною, коли її придумав Ренцо. Але зараз видавалося сміховинним, що хтось сприйме її на віру.

Ми зупинилися й чекали. Так поводяться ті, чия совість чиста. Тікають ті, хто в чомусь винен.

Солдати прискакали — їхні бойові коні височіли над нашими. Обидва вершники лишалися в сідлах, не звертаючи уваги на те, що їхні тварини ляпали на всі боки сніговою кашею й лякали наших коней. Не кажучи вже про нас.

— Назвіть свої імена і справу, — гаркнув нижчий на зріст.

— Так, звичайно, — сказала я, намагаючись говорити рівно. — Мене звати Биш, це Максин, а це Тоббл.

— А хто ви такі?

— Я? Я з далекого, далекого півдня.

— Я не питаю, звідки ви. Я питаю, хто ви такі.

— А, розумію. Так, я, мабуть, незвична для ваших очей, але я, я... південна фелівета.

— Хто-хто?

— Ми родичі фелівет, — я стисла руки в кулаки, щоб не тремтіли. — Підвид невеликих, безневинних котових.

Більший солдат буркнув:

— Ви більше на собак схожі, ніж на котів.

— Ну так я й кажу, що ми з далеких країв. Місце дивне — то й істоти там дивні. Такі, як ми.

Я белькотіла щось зовсім безглузде — страх давався взнаки. Могла тільки сподіватися, що солдатам здасться, наче зуби в мене цокотять не від страху, а від холоду.

Солдати порадилися між собою. Тоді більший владно сказав:

— Підете в наш табір. Капітан вас допитає.

Я розуміла, що відмовлятися не випадає. Двоє озброєних людей, солдатів, можуть порубати нас миттєво — не встигнемо ми не те що взятися за зброю, а взагалі подих перевести.

— Звичайно, — здалася я.

Ми поїхали за солдатами.

— Биш, — прошепотів Максин, — якщо вони відчують щось не те, то нас катуватимуть, аби добутися правди.

Я стисла зуби. Але ж вони не будуть, правда? Ми цілком безневинні на вигляд.

Тільки от...

Тільки от зброї в нас забагато як на простих шукачів пригод. Тільки от хтось у людському таборі може розпізнати нас як дейрнів.

— Коні в них великі, але повільні, — сказав Максин. — Ми можемо їх перегнати.

Можемо? А куди бігти? І чи будуть солдати гнатися за нами, чи махнуть рукою? Може, подумають, що ми браконьєри — порушники закону, але такі, якими простий солдат особливо турбуватися не буде.

Але якщо вони дізнаються, що ми — дейрни...

Я поглянула на захід. За кілька ліг виднів ліс, але який? Ми так довго блукали, не бачачи дороги, що я не дуже й уявляла, де ми. Чи це той ліс, що над Дзеркальним озером? Чи не туман над водою мені видно здалеку?

Якщо ми поскачемо туди й дістанемося лісу, солдати будуть за нами гнатися?

Я глянула на Максина, зустрілася з ним очима і, відчуваючи, як серце стукотить просто в горлі, кивнула.

— На «три», — прошепотіла я. — Раз.

Менший солдат озирнувся й сказав:

— Заткніть пельки.

Я губами промовила: «Два» — і додала: «Тримайся, Тоббле».

Змахнувши рукою, я штурнула Розбоя під ребра, крикнувши: «Біжи, хлопче, біжи!» — і смикнула поводи ліворуч.

Ми помчали, але швидкості ще було не досить.

Треба було, щоб Розбій показав усю свою силу.

— Но, но, но! — кричала я, і він розігнався до потужного чвалу.

Майже миттєво обидва солдати вражено озирнулися. Один гучно вилаявся й розвернувся, щоб скакати за нами.

Максин мав рацію: наші коні прудкіші. Вони нещодавно добре поїли й попили і чекали нагоди розім’яти свої потужні м’язи.

Це було б захопливо, коли б мені не було так страшно.

Сабіто спустився й полетів поруч.

— Молодці, відриваєтесь, але в них луки!

Луки? Я луків не бачила.

Я панічно покопалася в пам’яті й пригадала, що на крупі одного з коней була довгаста шкіряна торба.

Я ризикнула озирнутися. Ось просто за мною скаче Максин. В’ючні коні збоку, але тримаються поряд. Солдати поволі відстають.

Ось уже між нами не п’ятдесят футів, а сто. Ось уже двісті.

І тут перша стріла просвистіла повз мою голову, зачепивши оперенням щоку.

— Швидше! — крикнула я.

Друга стріла з огидним звуком врізалася в задню луку мого сідла. І за мить я почула болісне іржання. Озирнулась — і побачила, як Максинова конячка спіткнулася, втрималась, а тоді впала, перекинувшись і скинувши вершника.

Солдати кинулися до Максина ще до того, як Зара спробувала встати. У її правому боці була стріла.

— Максине! — крикнула я.

Я хотіла розвернути Розбоя, але він не зважав, очманівши від страху, а Тоббл кричав мені у вухо:

— Ти йому не допоможеш, Биш! Уже не допоможеш!

Обидва солдати припинили погоню. Вони кружляли навколо коня, який упав. Я дивилася на них, скільки могла, не падаючи з коня, але не бачила, щоб Максин підвівся.

Сльози замерзали в мене на щоках. Мені на думку могли спасти тільки дві речі: Максин розбився на смерть. Або потрапив у полон до солдатів Мурдано.

Моє серце впало: я могла б не допустити до такого.

І хоч так, хоч інак — а врятувати його в мене змоги не було.

47 Відступ

Я їхала в такому самому густому тумані, як і того ранку, коли ми прощалися з друзями. Але цей туман був у моїй голові — непроникна хмара питань без відповідей.

Чи може таке бути, що Максин живий? Тоді — чи поранений? Чи йому страшно? Чи боїться він, що ми назавжди його покинули? Як я могла його настільки підвести — свого підопічного, товариша, дейрна? Чому Кхара довірила мені керувати походом?

Чому я повірила собі?

Я зазнала катастрофічного краху як очільниця, не виконала головного обов’язку: зберегти життя своїм супутникам. Чи принаймні свободу.

Якщо Максин справді загинув, то це розіб’є мені серце, але колонія на ріці Пеллаґо — якщо вона існує — поки що в безпеці. Якщо ж Максин живий і з нього тортурами витягають правду про нашу мету, то солдати Мурдано скоро поженуться за нами. Чи спробувати врятувати його, попри ймовірну — чи навіть певну — невдачу, попри те, що я можу опинитись у в’язниці на решту життя або загинути?

Ми скакали вперед, бо я просто не знала, що ще зробити. Тоббл і Сабіто мовчали, без сумніву, чекаючи, що я вирішу. Двоє коней із речами скакали за нами.

Невдовзі ми опинилися в цілком диких краях, проїхали краєм Дзеркального озера — глибокої, похмурої водойми. Нарешті я дала знак зупинитись. І коні, і ми стомилися. Тоббл і Сабіто підкріпились, а в мене апетиту не було. І охоти до розмови теж, але Тоббл від мене не відходив.

— Биш, — сказав він, як завжди, читаючи мої думки. — Ти не винна в тому, що сталося з Максином.

— Винна, звичайно, — я потерла очі. — Я ж за вас відповідаю. За те, що буде з тобою, з Сабіто, з... з Максином... я відповідаю. Може, коли б я не вирішила тікати, то Максин був би живий.

— А ми не знаємо — може, він і зараз живий, — сказав Сабіто.

— Якщо він живий, то я маю спробувати врятувати його, — сказала я, хоча й не знала як. — Не лише заради Максина. Заради колонії теж. Солдати Мурдано його не помилують, і якщо Максин викаже нашу справжню мету, то небезпека зависне над рештою дейрнів.

— У таборі шість наметів, — нагадав мені Сабіто. — Дванадцять коней. Ти ведеш мову про те, як нацькувати дюжину важко озброєних солдатів Мурдано на дейрна, вобика і яструба? — він поправив пір’я на крилі. — Це просто.

Я ходила туди-сюди, заклавши руки за спину, як у складні моменти робила Кхара.

— Але ж щось можна зробити. Ну щось.

— Коли я на прохання Кхари приєднався до походу, — сказав Сабіто, — то попереджав тебе, що казатиму правду в очі. А правда, Биш, така, що Максин, дуже ймовірно, загинув. Далі, правда така, що якщо спробуєш його врятувати — якщо він якимсь дивом вижив — то тебе вб’ють, катуватимуть чи ув’язнять. Усе просто. Інших варіантів немає.

Я поглянула на Тоббла. Не знаю, чого я від нього хотіла. Блискучого плану? Надії? Якогось пробачення?

— Сабіто має рацію, Биш, — прошепотів Тоббл. — Мені дрке шкода.

Я зупинилася.

— Вашими життями я ризикувати не можу. Уже й так забагато шкоди завдано. Але можу повернутися

сама. — Серце забилося швидше, голова теж запрацювала. — Я проберуся до табору, подивлюся, чи Максин живий, і якщо...

— У тебе обов’язок не лише перед Максином. А й перед Кхарою, — перебив мене Тоббл. — Їй потрібно знайти інших дейрнів. Для війни, якої не уникнути.

— І для можливого миру, — додав Сабіто.

— Лише день-два, — майже благала я. — Я зобов’язана зробити це заради Максина.

— Ти не повернешся, — сухо сказав Сабіто. — І на тому наш похід скінчиться.

Я переминалася з ноги на ногу, стискаючи руку в руці.

— Але ви вдвох із Тобблом можете йти.

— Щоб вести переговори з колонією, нам потрібен дейрн, — нагадав мені Тоббл. — Вони тільки дейрна послухають.

Тоббл і Сабіто мали рацію, і на мить я була на них по-справжньому зла. Я прихилилася до дерева, опустивши плечі. Щось треба зробити — не можна отак просто взяти й піти далі.

У моїй душі проросло зернятко надії.

— Сабіто, — сказала я. — Злітай до табору. Подивися, чи є якісь ознаки того, що з Максином, і розкажи мені.

— А тоді що? — спитав Сабіто саме таким зарозумілим тоном, про який мене попереджав.

Я випросталася, подивилася йому в очі і з притиском сказала:

— А тоді я вирішу, що робити далі.

Він змахнув крилами — певне, на знак неохочої згоди — і без зайвих слів полетів.

Наступну годину ми з Тобблом облаштовували табір і займалися кіньми. Я відчувала, як його великі очі весь час вдивляються в мене, і мене це дратувало. Я маю бути головною. Сильною. Розумною. Мені не треба, щоб за мною, як турботлива няня, ходив малий вобик.

— У мене все гаразд, Тоббле, — буркнула я, коли він знову так на мене подивився. — Няньчити мене не треба.

Вуха в Тоббла опустились, і я одразу пошкодувала, що сказала йому таке.

— Пробач, — мовила я. — Я просто так... втомилася.

Я зайнялася витяганням реп’яха з хвоста Розбоя, щоб Тоббл не бачив сліз у моїх очах.

Мабуть, не так уже все в мене й гаразд.

— Я знаю, як багато Максин означав — означає — для тебе, Биш, — сказав Тоббл, теж ставши біля Розбоя. — Із ним ти вже не була єдиним у світі дейр-ном. А тепер, ну...

Дивно — а в мене до цієї миті така думка не виникала. То я тепер знову справжня останниця? Якщо колонія на Пеллаґо виявиться міфом, то відповідь очевидна.

Я знизала плечима.

— Знаєш, що дивно, Тоббле? Мені це байдуже, — я махнула рукою. — Звичайно, я не хочу бути останницею. Але витримати не можу іншого — того, що через мене сталося з Максином.

— Ти зробила, що могла, — не відступався Тоббл. — Чи не це ти сказала би Кхарі?

— Кхара не припустилася б такої помилки.

— А допоможе, якщо я тобі скажу, що повністю тобі довіряю як очільниці? — спитав Тоббл.

Я почала шукати реп’яхи в гриві Розбоя.

— Ти мій друг, Тоббле, тому так і кажеш.

— І Максин теж був, — сказав Тоббл. І раптом ні з того ні з сього заплакав — затремтів від ридання, якого, здається, було забагато для такого маленького тільця.

— Тоббле! — вигукнула я, обіймаючи його. — Що сталося?

— М-м-мені так погано, — схлипнув він. Витяг із торбини листок і сякнувся в нього. — Бідолашний Максин. Я... я ревнував до нього, Биш. У мене було відчуття, що я втрачаю твою дружбу, тому що як я, вобик, можу зрівнятися з іншим дейрном? Іноді мені хотілося, щоб він просто взяв і пішов геть, а тепер... — він знову гучно схлипнув, — я себе ненавиджу за саму цю думку, і...

— Тоббле, — перебила я його, — це тому ти останнім часом так притих?

Він узяв інший листок і знову сякнувся.

— Так.

— А я гадала, ти скучив за Боссипом і родиною.

— Трохи скучив, справді. Але зараз ти — моя родина, Биш. Ти, Кхара, Лови-Удачу і Ренцо. І, може, Сабіто. Я щодо нього ще не певен.

Я взяла Тоббла за плечі й подивилася в його блискучі очі.

— Тоббле, тебе ніхто не може замінити. Ніколи. Ти розумієш?

Він шморгнув носом і кивнув.

Я зібралася сказати ще щось, але тут з неба безгучно, як місяць, спустився Сабіто. Сів на сідло Розбоя, поправив пір’я й подивився на мене. У яструбів майже немає виразів обличчя. Проте я не сумнівалася, що він приніс погану новину.

— Нічого, — сказав Сабіто ще до того, як я зібралася його спитати. — Ніде ніяких ознак Максина, хоча його кінь живий. Солдати готуються згорнути табір.

Я на ті слова нічого не сказала, натомість мовила:

— Я підвела і його, і всіх вас.

Сабіто підскочив ближче. Підняв праву лапу, на якій бракувало кігтя.

— Знаєш, де я втратив кіготь, Биш?

Я знизала плечима. Я не знала, і мені було все одно.

— Його відірвали в бою між військом Роріда Черепоруба і ворожим кланом раптидонів. Просто територію ділили. Рорід недооцінив їхні сили, і ми втратили чимало звитяжних воїнів.

— Мені шкода.

— І Роріду теж було їх шкода. Але він і далі веде нас із мудрістю й честю. Я більше ні з ким у бій не піду, — Сабіто замовк. — Хіба що, може, з двома винятками.

Я очікувально поглянула на нього:

— Із ким же?

— Із Кхарассанде Донаті, — відповів Сабіто. А тоді схилив набік голову, міряючи мене поглядом. — І з тобою, Биш. З тобою.

48 Ціль уже близько

На щастя, вночі мені не спалося. Не хотілося дивитися страхіття, які, розуміла я, не даватимуть мені спокою.

Зранку Тоббл і Сабіто вичікувально дивилися на мене — То чого ми чекаємо? — сказала я. — По конях і вирушаємо.

Ця команда здивувала мене. Я сама не була певна, що робити, доки не промовила це вголос. Але у своїй стомленій душі я розуміла: Сабіто і Тоббл мають рацію. Мій обов’язок — продовжити похід.

Ми цілих два дні їхали вузьким берегом зловісного Дзеркального озера понад темним лісом. Озеро стояло рівне, мов начищений обладунок. На третій день ми з Тобблом, а над нами Сабіто перетнули річку Пеллаґо. Переправа далася нам непросто. Ми з Тобблом перепливли на колоді, заздрячи крилам Сабіто. (Моїм перетинкам далеко до пір’я.) На жаль, річка знесла нас течією на лігу назад. Коні, звичайно, долали течію легше, але ми майже цілий день їх збирали.

Нарешті ми опинилися біля нашої мети. Хоча «біля» — поняття відносне. Річка Пеллаґо довга, і місця понад нею багато. Порадившись із Сабіто, я зрозуміла, що в нас є тільки два шляхи вперед. Можна піти в долину до витоку річки. Або ж до моря. В обох випадках ми наблизимося до кордону Марсонії, малознаного краю, де, як вважається, водяться люті звірі й дикі люди.

— Що ймовірніше? — спитав Сабіто, сидячи на в’ючному коні. — Колонія дейрнів, схована в долині, чи колонія дейрнів біля моря?

Я на хвилину замислилася.

— Дуже давно зграї дейрнів уже не почуваються в безпеці, живучи за своїми звичаями. Ми стали втікачами, ховалися вдень і крадькома виходили вночі. Я не дуже уявляю, як дейрни живуть, коли їм нічого не загрожує.

— Цим дейрнам теж страшно, — зауважив Тоббл. — Інакше хіба про їхнє існування ходили б лише чутки?

Я кивнула.

— Напевне, якби я їх очолювала, то повела б якнайдалі від Мурдано. І взагалі від людей.

Знову переді мною поставало питання, куди йти.

— Пам’ятаю, Дейлінтор розповідав нам, що давні дейрни робили човни, — нарешті сказала я. — Це не така вже й велика зачіпка. Але ходімо до моря. Годі з мене похмурих лісів.

Ми два дні йшли понад височенними скелями. Іноді стежки були такі вузькі, що неточний крок коня означав би певну загибель. Проте шурхіт хвиль унизу лунав якось заспокійливо. Вітер повнився виразними запахами: пахло раками й морською сіллю, ялиною і піщаним буком, кушкою й білкою.

Спокійна погода трималася, доки ми завернули на північ. А тоді від моря налетіла заметіль і побілила все довкола.

Рухаючись далі, ми помітили протоку між великою землею і двома вузькими островами. Тут ми побачили більше всілякої звірини, ніж мені будь-коли зустрічалося. Лякливі прибережні олені витикали роги з-за дерев, притрушені снігом їжаки й чилюки без страху переходили нам дорогу.

І птахи. Тисячі птахів.

— Бритводзьоби! — закричав Тоббл, показуючи тремтливим пальцем на густу хмару, яка крутилася й знижувалася над невеликою затокою.

— А, то гаразд, — сказав Сабіто.

— Гаразд?! — не зрозумів Тоббл. — Вони нас хотіли вбити!

— І їм це майже вдалося, — додала я.

— Бритводзьоби? Та! — зневажливо відгукнувся Сабіто. — Ви справді гадаєте, що ці стервоїди будуть зв’язуватися зі мною?

Легко змахнувши крильми, він здійнявся вгору на океанському вітрі й полетів назустріч птахам. За двадцять хвилин повернувся.

— Цікава річ, — сказав Сабіто. — Слова «дейрн» вони ніколи не чули. Це птахи темні, простакуваті, знають мало. Вони нікому не служать. Але коли я показав їм тебе, то вони сказали, що подібних тварин бачили.

— Це вселяє надію! — сказав Тоббл.

Але я стримала захват. Усе ж я веду цей маленький похід і не маю дозволяти почуттям затьмарювати мої думки.

Ми просувалися далі. Ліворуч від нас під високою кручею шуміло море, а праворуч шелестів привітний гай сталевого дерева. Завернувши за жовтий березняк, ми ахнули: перед нами виросла несподівана перешкода — скеля заввишки з невелику гору із гранітними боками, на яку ніяк не можна було піднятися.

Шлях до моря був перекритий. Я, зітхнувши, показала на ліс, і ми поїхали туди. Під копитами коней похрускувало підмерзле листя.

— Напевно, ми біля кордону з Марсонією, — зауважила я.

— Звідки знаєш? — спитав Тоббл.

— Пам’ятаю з уроків географії, що...

Краєм ока я помітила якийсь рух. Зігнуте молоде дерево раптово розігнулось і вдарило мене в бік, вибивши з сідла Сполоханий Розбій поніс Тоббла, який щосили вчепився в сідло.

Я підвелася, обтрусила з хутра сніг і роззирнулася. Роззирнувся й Сабіто своїми зверхніми очицями. Ніде не було видно, хто міг поставити таку просту пастку.

— Злітай пошукай Тоббла з Розбоєм, — сказала я. — Я вас дожену.

Сабіто невдовзі знайшов Тоббла, який, тремтячи, сидів на Розбоєві, а той зупинився пощипати травичку, яка витикалася з-під снігу. Я за кілька хвилин привела до них в’ючних коней.

— Ми тепер назад? — у голосі Тоббла звучала неабияка надія.

— Ні, — посміхнулася я.—Ти хіба не розумієш? Пастку поставили для того, щоб відвадити занадто допитливих — Ти чуєш запах дейрнів? — спитав Тоббл.

— Ні, — зізналася я. — Але пастку, можливо, поставили давно, а нитку, на якій вона трималася, я не знайшла.

Я поїхала вперед швидше, ніж раніше, але уважно виглядала, чи немає десь нових пасток. Я збадьорилася, навіть трохи раділа. Проте день минув без подальших новин.

І тоді, коли почало сутеніти і я стала шукати місце для ночівлі, з-під верхівок дерев прилетів Сабіто.

— Ви ледь не пройшли мимо! — вигукнув він.

— Мимо чого?

— Завертайте коней до води, самі побачите.

Ми зробили, як він казав, обережно проїхали темним, тихим лісом. Я давала Розбоєві змогу обережно ступати, щоб не провалитися в нору й не перечепитися через корінь.

Ми підійшли з півночі до великої скелі, яка тоді стала в нас на шляху, і я знову почула мірний гуркіт хвиль унизу.

Коли б Розбій був дурною худобиною, то з нами трапилася б біда — адже сонце вже сіло, а місяць був огорнутий хмарами, — але ми несподівано підійшли до долини, якої тоді не помічали.

— Так, — сказав, пролітаючи, Сабіто.

Заінтригована, я спішилася й підійшла до краю провалля. Там була круча І радше провалля, ніж долина, внизу — не більш як п’ятдесят ярдів у найширшому місці.

Я затамувала подих. У глибині, там, де долина сходилася з морем, я побачила щось дивовижне.

Вогник.

І не один вогник. А багато.

Стільки світла може бути в невеликому селі.

49 Небезпечний спуск

— А як ми туди спустимося? — спитав Тоббл, дивлячись униз. — А коні?

— Десь має бути стежка, — сказала я.

Хоча шукати в темряві стежку до такої стрімкої ущелини було заняттям майже безнадійним.

— Я міг би понести Тоббла, — сказав Сабіто, — але вниз. Щоб угору, мені потрібен хороший, потужний вітер. Зараз вітер з берега, то це нам не допоможе.

— Я б могла спуститися на перетинках, — сказала я, але тут я мала сумніви. Аітальні перетинки дейрна не призначені для спуску до вузької ущелини глибиною в тисячу футів. Мені на мій вік повітряної гімнастики вже вистачило.

Урешті я вирішила почекати до ранку, хоч як відчайдушно мені хотілося рухатися вперед. Я дивилася на вогники, доки в очах починало пливти, и намагалась уявити, що ж там унизу.

Чи правда там колонія дейрнів? І коли так, то що це може означати?

Для Кхари і для війни — це велика перевага. Правдовкажчики можуть виявитися безцінними, якщо мати справу з ворогом. Для мого виду це означає надію на виживання.

А для мене самої? Колонія дейрнів може означати початок нового життя. Життя серед подібних до себе. Те, чого я бажала над усе.

Я з болем згадала про Максина. Коли б він тільки міг розділити зі мною цю мить!

Підійшов Тоббл, приніс гарячого чаю з листя дорї, якого примудрився наварити. Я гріла руки дерев’яним кухлем, з якого ми по черзі пили.

— Дякую, Тоббле, — сказала я, вдячна за його товариство не менше, ніж за чай.

— Хвилюєшся? — спитав він, дивлячись на вогні, які мерехтіли, наче якісь зірки, що попадали на землю.

— Так, — зізналася я. — Хоча і не бажаю тішити себе марною надією.

— І я, — сказав Тоббл. — Хоч як нам полегшало на серці, коли ми знайшли Максина і його батька, а оце, — він обвів лапою долину, — буде набагато важливіше, якщо то справді ціле поселення дейрнів.

Я передала кухоль Тобблу, він радо сьорбнув — Тоббл завжди гучно сьорбав.

— Якщо тут виявляться дейрни, — сказала я, згадавши, що Тоббл казав про Максина, — то я... якийсь час буду заклопотана, Тоббле. Буду говорити дейрнською мовою, розповідати, слухати. Але, будь ласка, ніколи не сумнівайся, що ти — мій найближчий друг.

— Більше не буду, — пообіцяв Тоббл. Він прихилив голову до мого плеча. — Коли б Максин міг бути тут із нами, як було б гарно!

Більшу частину тієї ночі я лежала без сну. Напевне, я все-таки задрімала, тому що мене розбудив Сабіто, який перелетів наді мною на суху гілку неподалік.

— Знайшов! — сказав він. — Ох вони й розумники, ну дають твої дейрни! Із землі ніхто б не побачив і не здогадався.

Тоббл тим часом уже смажив рештки нашого запасу шинки.

Я жадібно поїла, обпекла язик гарячим чаєм і сказала:

— Ну то гаразд. Рушаймо. Сабіто, веди нас, наш пернатий друже.

Ми трохи проїхали за ним на схід. Коли я озирнулася, то помітила, що ота висока скеля, яку ми змушені були огинати, власне, являла собою південний край долини. Невдовзі ми повернули понад північним боком, але ніякого шляху додолу не було видно навіть близько. Щоразу, глянувши вниз, я сахалася: стіни глибокої ущелини були прямовисні.

Сабіто за звичкою сів на спину в’ючного коня.

— Отам! Бачите?

Я бачила тільки купу валунів у розколині скелі.

— Ми через це каміння кіньми не проїдемо.

— А нам і не треба! — самовдоволено відказав Сабіто. — Одразу за камінням є вузька, але придатна стежка вниз. Із землі її зроду не розгледіти.

— Гаразд, — сказала я. — Але я все-таки бачу й велику гору каміння, і тримається вона не дуже міцно. Щось мені неохота скотитися на тисячу футів схилом.

— Бачиш отой перший камінь, на якому деревце виросло?

Я кивнула.

— Пропоную вам з Тобблом його штовхнути.

— Штовхнути? — засміялася я. — Та він більший, ніж будинок!

Сабіто схилив голову набік:

— Зробіть ласку!

Ми з Тобблом неохоче спішилися. Почуваючись повними дурнями, ми сперлися на високу каменюку — фактично скелю, яка важила більше, ніж дюжина коней.

Ми навалилися на нього, штовхаючи зі своїх скромних сил, — і незчулися, як упали вперед.

Величезний камінь відійшов убік легко, мов двері.

Та це й були двері.

— Я помітив сліди того, що камінь відсовували, — сказав Сабіто. — З повітря їх легко розгледіти.

Стежка за горою каміння була вузька. Я ненадовго замислилися, чи не лишити коней і не піти далі пішки. Але без коней нам ніяк. Не тільки тому, що вони везли речі, а й для того, щоб у разі потреби швидко тікати.

Ніщо з пережитого не підготувало мене до того спуску. Ширина стежки була така, що там саме вміщувався Розбій — може, ще лишалося дюймів шість вільного місця. Будь-який помилковий крок міг завершитися довгим і смертельним падінням. Я до болю вчепилася в поводи, боялася поворухнути бодай м’язом. Розбій зачіпав боками каміння то з одного, то з другого боку, і ми з Тобблом мали підібрати всі торби й ноги, щоб уміститися в ширину стежки.

Пройшовши третину дороги додолу, ми побачили місце, де дощ зруйнував шлях, залишивши в ньому промоїну завширшки футів зо три. Сабіто міг би на таку коротку відстань перенести Тоббла, я могла перелетіти на перетинках. А з кіньми — інша річ. Їм треба було стрибати.

Я ще ніколи не пробувала добутися від коня стрибка. То було непросто. Розбій, хоч який він був розумний, зовсім не був зацікавлений стрибати з одного вузького виступу на інший через глибоке й смертельно небезпечне провалля. Я не могла його винуватити.

Але я вже вирішила, що коні нам потрібні, та й ми на такій вузькій стежці все одно б не розвернулися. Лагідними словами та обережним, але правильно розрахованим подзьобуванням Сабіто ми переконали Розбоя та в’ючних коней відступити на п’ятдесят ярдів назад.

— Якщо він промахнеться, розгортай перетинки й намагайся відштовхнутися від скелі, — порадив Сабіто.

— От і я вже про це подумала, — відказала я. Прозвучало це більш саркастично, ніж мені б хотілося, але тоді, коли страшно, може бути не до люб’язності.

— Тримайся, Тоббле, — сказала я.

— Так, от і я вже про це подумав, — усміхнувся він.

Я нахилилася вперед і прошепотіла Розбоєві:

— Вір мені. Ми зможемо.

Серце моє калатало, в животі все переверталося, але я штовхнула коня п’ятами й крикнула:

— Давай, хлопче, давай!

На моє — і Розбоя теж — здивування, він шалено помчав, цокочучи копитами. Я ледве трималася в сідлі.

Що навіть дивніше, обидва в’ючні коні, для яких Розбій, мабуть, був головним, поскакали за ним.

Стрибок — той час, коли ми перебували в повітрі, — здавалося, тривав цілу вічність. Затамувавши подих, розкошлана вітром, я стисла зуби, коли Розбій важко, але чисто приземлився з другого боку.

Першому в’ючному коневі було важче — він насилу перескочив на той бік. А потім я з жахом дивилася, як другий кінь не втримався на ногах. Він упав мовчки — тільки я скрикнула. Єдиним полегшенням тут було те, що він загинув миттєво.

Ось іще одна втрата, в якій винна тільки я, подумала я. Моє серце боліло за бідолашну тварину.

Після такого струсу я повела всіх донизу. Повороти були круті, і я лише мигцем бачила нашу ціль, доки ми не спустилися в долину.

На нас очікував частокіл з великих колод.

Колоди були старі, посірілі від часу, кору на них об’їли мурахи й терміти, проте брама в частоколі справляла враження порівняно нової. Я ніде не бачила ні вартових, ні веж. Узагалі, місце видавалося цілком покинутим.

— Агов! — гукнула я. — Агов! — на все горло крикнула вже по-дейрнськи.

— Мені злітати на розвідку? — запропонував Сабіто.

Я кивнула. Він полетів, і за хвилину я почула крик, вереск і сердите питання.

Знову прилетів Сабіто.

— Скоро відчинять. Здається, вартовий пішов у хату обідати й не очікував, що його хтось потурбує.

У мене, звісно, було тільки одне питання: цей вартовий — дейрн? Але не встигла я спитати, як посеред брами відчинилося вічко.

На нас подивилося око, моргнуло, знову подивилося. Вічко зачинилося. Почувся скрегіт ланцюгів, і брама поволі відчинилася.

Вартовий був старий, кошлатий, сивомордий.

— Клянуся всіма рибами в морі! — вигукнув він. — Ти одна з нас!

50 Одна з нас

З нас. Одна з нас.

Я широко заусміхалася. Я часто закивала.

Вигляд у мене був, мабуть, як у божевільної.

— Я дейрн! — закричала я. — І ви теж!

— Звісно, хто ж іще, — буркнув, примружившись, старий дейрн. Він розмовляв загальною говіркою — можливо, тому, що був вартовим.

— Вибачте. Просто я не була певна, чи ви... існуєте, — пояснила я, сміючись і витираючи сльози тильним боком руки.

— Та наче існую. Ну тоді краще заходьте, а я проведу вас до старійшин.

Тоббл поплескав мене по плечу.

— Віриш?! — прошепотів він, захоплений не менше, ніж я.

— Hi, — зізналася я. — Почекаю, чи раптом не прокинуся.

Ми їхали за дейрном, який поволі човгав повз оселі. Ті були дуже різні — від скромних рубаних хатинок з низькими дверима й без вікон до двоповерхових споруд, які небезпечно хилилися над вузькою брукованою вуличкою. Провулків від неї відходило мало, а ті, які були, мали довжину лише в кілька ярдів. Дуже відчувалося, що ми перебуваємо на дні крутої ущелини. Здавалося, сонце нечасто торкалося цього бруку. Очевидно, це було рибальське поселення, і не з багатих. Я не бачила жодної ювелірної майстерні. І навіть кращі з будинків видавалися старими й дещо крихкими.

Але всюди, всюди були дейрни!

Пари дейрнів визирали з вікон і проводжали нас підозріливими поглядами. Дейрненята бігли за нами юрбою. Торгівці-дейрни продавали рибу, сушені водорості, трави й глиняний посуд із невеликих яток.

Старий дейрн провів нас усією головною вулицею. Коли брук скінчився, ми побачили безрадісний сірий берег, вкритий галькою. Там стояв причал: дерев’яна кладка поверх дикого каменю — він був не в кращому стані, ніж решта села. У воді гойдалися два невеликі рибальські човники, а ще п’ять під різними кутами лежали на березі, де їх залишив відплив. Усі були пофарбовані у веселі, хоча й вицвілі кольори.

— Чого вони не в морі?! — спитав мене Тоббл.

— Хто?

— Човни. Я сам із рибальського села, і коли море спокійне, то всі човни виходять у море.

— Може, через них, — сказав Сабіто, що летів поряд із нами.

Я подивилася туди, куди були спрямовані його гострі очі, і побачила два судна: галеру на вісім весел і значно більший двощогловий вітрильник.

— Чиї то кораблі? — спитала я старого дейрна.

— А чиї, по-вашому? — буркнув той.

— Мурдано?

Дейрн сплюнув.

— Ви, мабуть, здалеку прийшли. Ми про людей Мурдано вже багато років не чували. Ні, це марсонійці. Марсонійські розбійники не дають нашим човнам випливати з затоки й хочуть їх захопити. Тиждень тому припливли.

На південному кінці пляжу я побачила найбільшу споруду. Вона була химерна, збудована з вапняку й дерева. Очевидно, дуже давня й покинута попередніми жителями руйнуватися від часу. Дейрни використали руїну як основу для двоповерхової будівлі, над якою ще на п’ятдесят футів здіймалася хистка вежа. Підвівши очі, я помітила там дейрна, який стежив за марсонійськими кораблями.

— Ти помітила, яка риба на базарі? — спитав Тоббл.

— Ні, а яка?

— Несвіжа. Очі каламутні, луска слизька, тхнути починає. Гадаю, селище намагаються взяти змором.

Це була тривожна думка, але що більше я роззиралася, то ймовірнішою вона видавалася.

Ми зупинилися біля будівлі з каміння й дерева, і старий дейрн проголосив:

— Це зала старійшин. Сходіть привітатися з ними. А я до своїх справ повернуся.

Він залишив нас стояти під сходами, які вели до чималих дверей, окутих заіржавілими смугами заліза.

Сабіто сів на край поруйнованого кам’яного поруччя і сказав:

— Ну ось ми й прийшли.

Він, здається, був задоволений собою, але в мене голова йшла обертом, і я не дуже звертала на це увагу.

— Багато в чому завдяки тобі, — сказала я.

— Так, — погодився Сабіто. — Повністю завдяки мені!

Мабуть, він жартував. Але в раптидонів це не завжди можна сказати точно.

Ми прив’язали коней, і я на тремких ногах рушила вгору сходами, а Тоббл — за мною. Я торкнулася дверей, наче святині.

Зала старійшин. Старійшин дейрнів.

Ми ввійшли. Сабіто вирішив чекати там, де йому було зручніше, — на висоті кількох сотен футів у повітрі.

У будівлі було холодно й темно, пахло цвіллю і давниною. Я відчувала великий простір, але у двох кінцях прямокутного приміщення горіло по маленькій свічці, тож детально нічого розгледіти не вдавалося.

Із бічних дверей вийшла дейрна — стара, з дерев’яним ціпком. Помітила нас, відкрила рота, незадоволено оглянула й мовила по-дейрнськи:

— То чого ви тут чекаєте? Старійшини отам, — і вона махнула вузлуватою рукою.

Я поглянула на Тоббла, очі якого поблискували при свічках, і кивнула.

Наближаючись, ми почули приглушені голоси. У кінці зали виявилася неглибока округла яма, навколо якої стояли лави.

Четверо дейрнів — два самці, дві самиці — сиділи у тьмяному світлі: один плів, друга читала сувій, третій кидав кості об стінку, четверта хропла.

Так могли б виглядати старійшини моєї зграї — отак у дружньому мовчанні сиділи б у спокійну пообідню пору.

Якусь мить я просто вдихала цей запах. Запах повної кімнати дейрнів! Лагідний, теплий затишок. Милий серцю, знайомий.

Вони мої. Я їхня.

— Агов, хто то? — спитала дейрна, яка читала.

Говорила вона дейрнською, але з незнайомим акцентом. Була старенька, але не ветха — радше бабуся, ніж прабабуся, як мені видалося. Її морда й кінчики вух були сріблясті, а решта хутра — блискучого чорного кольору. Рідкісна і тим цінна масть у дейрнів.

Я набрала повні груди повітря.

— Вибачте, що турбую вас, — промовила я, старанно добираючи слова рідної мови, — але я Биш, і ми — а це мій близький друг Тоббл... — і тут я розплакалася, але це були сльози радості. — Ми багато ліг пройшли, щоб знайти вас.

51 Повна кімната дейрнів

Старша дейрна уважно до мене придивилася. Літній дейрн, котрий плів, відклав спиці й теж став нас роздивлятися.

— Та це ж вобик, щоб я так жив, — сказав він. — Ха! Давненько ж я вобиків не бачив.

— Ви розмовляєте загальною говіркою? — спитала я, ще схлипуючи.

Дейрн знизав плечима.

— Звісно. Правда, не дуже вона тут у пригоді стає. А чому ти питаєш?

— Щоб до розмови міг долучитися мій друг Тоббл, — сказала я.

Коли я вдруге назвала його ім’я, вуха в мого товариша нашорошилися.

— Важко повірити, що від вобика можна щось путнє почути, — сказала дейрна, хрипко розсміявшись, — хоча, правду кажучи, з нього вийшов би гарний обід!

Я вирішила не перекладати ці слова Тобблові. Натомість перейшла на загальну говірку й спитала:

— Скільки дейрнів живе в цьому селі?

— Уже не так багато, як колись, — відказав дейрн теж загальною говіркою.

— Ну гаразд. Почнемо з того, з чого варто, — сказала дейрна (загальною говіркою вона говорила з сильним акцентом). — Я Ларбрік. А це, — вона кивнула на дейрна, котрий плів, — мій чоловік Фіґтон. А хто ви? Звідки й чому прийшли сюди?

Мене знову переповнили почуття, і я розплакалася. Уся в сльозах, я кинулася їй на шию, як рідній матері. Вона гладила мене по голові й казала: «Ну заспокойся, заспокойся, не плач», — але в її голосі ще лишалася деяка підозріливість.

— Орбане! — гукнула вона. — Принеси чаю! Гей, вобику, ви чай п’єте?

— П’ємо, і то з радістю, — ввічливо сказав Тоббл.

Швидко з’явився чай, його приніс юний дейрн приблизно мого віку. Підморгнувши мені, він поставив тацю й пішов.

Чай був химерний на смак — напевне, його варили з водоростей, і він був скоріше солоний, ніж солодкий. Проте напій усе одно був теплий і заспокоював душу. Я нарешті відчула себе в силі переповісти свою довгу історію тим, хто зібрався навколо.

Я так звикла спілкуватися з іншими видами істот, що майже забула, як розмовляти з подібними до себе. У розмовах із людьми я весь час мала пам’ятати про їхні підозри, адже вони не завжди вміли відрізняти правду від неправди, тож до незвичайної історії ставилися обережно.

Але оскільки дейрни розпізнають неправду миттєво, то хоч яка химерна була моя розповідь, вони повністю мені повірили. На той час, коли я закінчувала, навколо тихцем зібралися й інші дейрни, уважно наслухаючи кожне слово.

Що більше питань вони мені ставили, то краще я розуміла, наскільки це селище відрізане від світу. Хто така Арактік? Чи справді старий Мурдано вже не імператор? Які вигнанці?

Від деяких питань у мене серце розривалося. Що чути від дейрнів Урманландії? Чи зустрічала я дейрнів із мандрівної колонії Синього Неба? Чи знаю щось про дейрнів біля витоку Телларно?

— Ви хіба не розумієте? — мовила я затинаючись. — Їх уже немає. Усі загинули. Моя рідна зграя, моя сім’я...

Я втратила дар мови. Я вже давно не плакала за своєю сім’єю. Воліла гнати ці думки від себе, тому що за смутком неуникно йшов гнів, а весь час гніватися я не могла.

Я переводила погляд із обличчя на обличчя — стільки дейрнів, такі жадібні до новин — і спробувала знову.

— Ви маєте зрозуміти, що, доки я зустріла Максина і його батька, я гадала, що крім мене дейрнів на світі не лишилося. Що я останниця нашого виду.

— Ти залишилась одна? — спитав якийсь співчутливий голос.

— Так, — сказала я. Але ця відповідь одразу прозвучала для мене неправдиво — і для дейрнів, я помітила, теж.

— Ні, не одна. Зовсім не одна, — мовила я, вказавши на Тоббла. — Я гадала, що я остання з дейрнів. Але дорогою сюди в мене з’явилися вірні друзі.

— І що ти тут будеш робити? — сухо спитала Ларбрік. — Разом з нами з голоду помирати? Чи, коли ми досить ослабнемо, підеш з нами в рабство до марсонійців? У нас лишилося харчів на кілька днів. Скоро почнеться голод.

— Ви впевнені, що судна марсонійські, а не недаррські? — спитала я.

— Кораблі Мурдано так далеко на північ не ходять, — сказав Фіґтон.

У нього з вух стирчали довгі сиві волосини і бракувало деяких зубів.

— Марсонійські розбійники сюди припливали й раніше, але зараз вони налаштовані зовсім рішуче. Раніше вони крали їжу й цінності, які їм траплялися під руку. Цього разу ми вже не сумніваємося, що вони хочуть нас знищити.

— Скоро нам не треба буде перейматися марсонійцями, — сказала я, дивуючись власній певності. — Я прийшла вивести вас звідси. Дейрнам треба долучитися до Кхарассанде Донаті, щоб зупинити цю війну, не дати винищити весь наш вид і принести справедливість у Недарру!

Промова вийшла палка, і дехто з молодших дейрнів у колі заплескав у долоні. Проте більшість — і старі, і молоді — спохмурніли.

— Биш, — сказала Ларбрік, — це наш дім. Дев’яносто два роки ми виживаємо тут, і тепер ти розповідаєш нам, що те, що ми живі — диво і що ми останні з нашого виду. Навіщо нам іти на якусь далеку війну? Служити якійсь честолюбній людській правительці?

Кілька дейрнів схвально загомоніли.

— І як ми, по-твоєму, підемо? — спитав молодий дейрн. — Отією стежкою, що розсипається? Наші старі й недужі, не кажучи вже про найменших діточок, не зможуть туди піднятися. Чи ти вважаєш, що їх треба покинути тут на ласку марсонійців? Покинути наше село? Наші судна? Наше життя?

— Але, — відказала я, — ви ж кажете, що марсо-нійці морять вас голодом. Не можна сидіти тут і повільно помирати.

— Краще стати рабом марсонійців, ніж упасти в прірву чи бути з’їденим дикими феліветами! — крикнув хтось.

— Там ніякі дикі фелівети не чекають... — я безпорадно поглянула на Тоббла. — Тобто так, фелівети є, але вони не їдять дейрнів. Уже не їдять. І взагалі...

— Ця чужинка нас на смерть вести зібралася! — пронизливо закричав хтось.

— Іди звідки прийшла!

— Не треба нам твоїх вигадок!

Здійнявся істеричний галас.

— Биш, — шепнув мені Тоббл, — може, їм треба дати час поміркувати.

— Годі! — гамір розітнувся голосом, чітким, розумним голосом дейрни. Вона була зовсім не набагато старша за мене, красива і, як на самицю, доволі висока.

Галас перейшов у тихе гудіння.

— Якщо є спосіб відлякати марсонійців, то треба пливти на південь, знайти, де висадитись, і приєднатися до людської очільниці Биш, — сказала молода дейрна. Вона співчутливо мені всміхнулася. — Це значно краще, ніж помирати від нудьги в цьому занудному місці.

— Що, правда, Ґлайні? — спитав Фіґтон. — Ну добре. Давай, прожени марсонійців!

Це зауваження здійняло бурю сміху та кпинів, і Ґлайні опустила голову. Але все одно тихо промовила:

— Це єдиний спосіб.

Наступні слова злетіли з моїх губ, не встигла я їх обміркувати:

— Я зможу дати раду марсонійцям, — сказала я так само впевнено, як могла б сказати: «Я вмію рахувати до десяти».

Юрба притихла. Єдиними звуками був стукіт спиць і рівне хропіння старої дейрни, яку я побачила, прийшовши.

Ніхто не звинуватив мене в брехні, що могло означати лише те, що я сказала правду. А отже, десь у глибині душі я вірила, дійсно вірила, що це можливо.

— А яким саме чином ти б могла це зробити, Биш? — підбадьорливо спитала Ґлайні.

У животі в мене завило, і я зрозуміла, що потребую їжі і, що важливіше, часу на обмірковування планів.

— Хороше питання, Ґлайні, — сказала я, не звернувши уваги на тривожний погляд Тоббла. — Увечері я поділюся своїм планом. Після обіду.

52 Зухвальство і, може, навіть безглуздя

— Отже, — спитав Тоббл, коли ми опинилися сам на сам у хатинці, яку нам дали для ночівлі. — Який у тебе план — що ти збираєшся робити з марсонійцями?

— Ти ж знаєш, що в мене його немає.

— Але тобі повірила повна кімната дейрнів.

— Тому що я в ту мить вірила в те, що кажу.

Я зітхнула. Ми сиділи на долівці біля слабенького вогнища. Половина його диму, звиваючись, виходила в діру у стелі, а решта так і лишалася в повітрі. Старійшини пропонували нас нагодувати, але, знаючи стан речей, ми вирішили пообідати власними запасами, які, щоправда, теж добігали кінця.

Тоббл потер очі, які сльозилися від диму.

— То що робити будемо?

— Не знаю, Тоббле, — зізналася я. — От правда, не знаю.

У день, який мав стати для мене днем радості й перемоги, мене охопила така тривога, як ніколи. Два кораблі перекрили вихід із колонії. Небезпечною крутою стежкою можуть вибратися лише найміцніші з дейрнів. Виходу немає.

Ці дейрни опинилися в пастці, і я пообіцяла їх вирятувати. А як саме, не знала.

Навіть якщо я зможу їх врятувати, то що далі?

Я не знала й не могла дізнатися, як справи в Кхари. Чи вірний їй Альбріт? Чи вдалося Кхарі укласти мир з родом Луки? Чи змогла вона зібрати військо, здатне припинити війну, яка назріває?

Я похитала головою, намагаючись викинути з неї найбільше питання, але воно засіло там міцно, мов ловча стріла браконьєра: а якщо Кхари вже немає в живих?

Я поворушила жар палицею.

— Ти як гадаєш, Кхара... — я намагалася дібрати слова, — із Кхарою все гаразд?

— Так, — твердо сказав Тоббл, — так і вважаю.

— А чому ти такий певний?

Тоббл смикнув себе за вус:

— Тому що вона Кхара.

Я хотіла вірити Тобблові, але чомусь гадала, чи не була наша подорож марнуванням часу — і життів. Максин і бідолашна конячка, яка зірвалася в прірву? Чи було це все варте їхнього болю?

Я знову ткнула палицею у вогонь — тепер уже сильніше. Хворостина хруснула, і жарина вискочила з вогнища на торбу Тоббла. Він скинув її переплетеними хвостами.

Звичайна собі жарина. Вогонь часто потріскує, і з нього щось вилітає. Але, може, тому що мої думки бігали безглуздою спіраллю, я дивилася на ту жарину, мов зачарована. Щось у цьому є. Щось важливе...

— Биш! — погукав мене Тоббл. — Що з тобою?

Я підскочила.

— Вогонь! — вигукнула я.

— Атож, диму багато, — вибачливо мовив Тоббл. — Дрова нам дали сируваті, а я не хотів колотнечу здіймати...

— Сабіто! — крикнула я, відчинивши двері, а Тоббл тільки дивився на мене, роззявивши рот.

За кілька секунд прилетів Сабіто. Із роздратованим виглядом сів на долівку. (У яструбів вигляд завжди роздратований, але я знала: Сабіто терпіти не може сідати туди, де нема за що вчепитися кігтями.)

— Ти гукала? — буркнув він.

— Скажи мені, Сабіто, наскільки далеко ти можеш пронести Тоббла?

— Що? — хором спитали Тоббл і Сабіто.

— Тоббла, — повторила я. — Без речей.

Яструб-прибережник схилив голову набік і замислився.

— Гмм. У повітря підняти я його можу, але тільки на кілька футів.

— Я дивилася за тобою, Сабіто, — сказала я. — Ти вишукуєш місця, де вгору здіймається тепло. Я бачила, як ти використовуєш тепло від багаття, від димарів, від нагрітого сонцем каміння...

— Так, так, — перебив Сабіто. — Ми називаємо це висхідними потоками. Тепле повітря здіймається стовпом. Раптидони розправляють крила і... — він замовк, уважно на мене дивлячись.

— А якщо в тебе буде стовп теплого повітря? — спитала я.

— А, тоді я майже напевне зможу підняти Тоббла.

— Якщо ти з ним здіймешся достатньо високо вгору на стовпі повітря, — продовжила я, вказуючи на стелю, — то зможеш утримуватися в повітрі й пронести його ще?

Сабіто розкинув крила й збуджено ними помахав.

— Гадаю, тобі час уже сказати мені, що ти задумала.

Тоббл кивнув:

— Як багаж, я підтримую цю пропозицію.

І я розповіла їм.

Вони уважно, може, навіть скептично послухали (зокрема, в Сабіто були деякі сумніви). Було багато питань, трохи ниття (здебільшого з боку Тоббла). Але врешті-решт вони побурчали й погодилися, що такий план може спрацювати.

— Це зухвальство, — сказав Сабіто. — Може, навіть безглуздя. — І по-пташиному кивнув: — Мені подобається!

Ми втрьох повернулися до зали старійшин, де й далі залишалося багато з тих дейрнів, які зібрались послухати мене. Я знайшла Ґлайні й попросила зібрати решту мешканців села. Невдовзі зала вщерть наповнилася дейрна-ми, молодими і старими. Вони чекали, що я скажу.

Я стала на невеликий дерев’яний поміст, прокашлялася й почала:

— Друзі дейрни, — сказала я, — ми маємо план. Мені казали, що наш задум — це зухвальство, — я всміхнулася Тобблові й Сабіто. — Може, навіть безглуздя.

Я трохи помовчала, вдивляючись в очікувальні, схвильовані, сповнені сумнівів обличчя тих, хто стояв переді мною.

— Але, — сказала я, — якщо я чогось навчилася в друзів, то це того, що навіть найзухваліший план інколи спрацьовує. Чи вислухаєте ви мене?

Почувся тихий гомін, хтось знуджено застогнав, хтось гигикнув.

Я почала говорити.

Вони слухали.

Вони сперечалися зі мною.

Я відстоювала свою думку.

Якоїсь миті Тоббл вийшов. Повернувся він невдовзі з однією з наших торб і вручив її мені.

Дарунки Кхари для дейрнів. Я й забула про них.

— Друзі, — сказала я, — розумію, що у вас і далі є сумніви щодо мого плану, щодо війни, яка назріває, щодо Кхарассанде Донаті. Я так квапилася поговорити з вами, що забула піднести вам ці невеликі дарунки, які передала Кхарассанде на знак поваги до вас і до нашого виду.

Я вручила торбу Ларбрік, яка дивилася, що там, і передавала кожен предмет Фіґтонові. Невеликий срібний келих — такий я бачила в бароновому наметі на дереві. Два гострі ножі з руків’ями тонкої роботи. А головне — блискучий зелений самоцвіт із корони натітів.

Ларбрік, не вірячи власним очам, хитала головою:

— На це наше село б могло рік годуватися.

— Але ці дарунки не матимуть для вас користі, якщо ви не зможете вийти в зовнішній світ, — зауважила я.

Ми сперечалися до хрипоти. Поступово я відчувала: настрої в селі змінювалися. Але причиною була не моя промова, а дарунки від Кхари.

Нарешті, саме Сабіто з Тобблом переконали дейрнів випробувати той план — двома простими фразами.

— Я б довірив Биш своє життя, — сказав Сабіто.

— І я б довірив Биш своє життя, — мовив Тоббл.

І, попри всі свої сумніви, наші слухачі-дейрни безпомилково відчули одне: Тоббл і Сабіто казали правду.

І я побачила: ми почнемо втілювати мій зухвалий, можливо, навіть безглуздий план.

53 «Вибрик Фіґтона»

Наступного дня старійшини відрядили робітників збудувати тимчасову кладку в тому жахливому місці, де стежку розмило дощами і де ми втратили коня. Дали також човен, як я просила. Судно було мале, старе, рипуче і тхнуло рибою. Його дерев’яний корпус бачив кращі часи. Проте на ньому була щогла й вітрило, а для моєї мети підгниле дерево цілком годилося.

Тоббл звернув увагу на назву суденця, написану понад бортом облупленою фарбою: «Вибрик Фіґтона». Я була дуже вдячна Фіґтонові, який не пошкодував для нас свого човна. Хоча слово «вибрик» гарною прикметою б не назвала.

Протягом дня мешканці села зносили на берег снопи соломи.

— Складайте в трюм, — просила я їх, — тільки не дуже туго напаковуйте.

Легко повечерявши, ми з Тобблом і Сабіто знову перевірили наше бувале суденце. Я перетрусила суху солому в трюмі, Сабіто політав над затокою, виглядаючи ймовірні перешкоди. Вітер був рівний, що вселяло певність, і Тоббл перевіряв його напрямок мокрою лапою.

Старий рибалка-дейрн Орнишус підійшов до Тоббла і дав пораду:

— Вітер зазвичай міняється після півночі. Тоді повіє з півдня або південно-південного сходу. Й одночасно буде відплив.

— Добре за вітром ляже? — спитав Тоббл; я взагалі не розуміла, що це означає.

Орнишус кивнув:

— Атож, доволі добре ляже. Якщо знаєш, як його вести. Зможеш змінити галс майже зовсім на захід.

— І тоді — просто за вітром, — кивнув Тоббл.

— Якщо доля всміхнеться, — сказав старий моряк.

— А що натіти?— спитала я.

— Ой, та їх тут майже й нема, а човен має їхню грамоту. Не будуть натіти з рибальським човником возитися, поки їм платиш.

— Це тому вони дозволяють марсонійцям розбоєм займатися? Розбійники теж їм платять?

Орнишус знизав плечима:

— Натіти в морі панують. Що хочуть, те й роблять.

Уже було добряче за північ — і, як Орнишус казав, вітер помінявся. Більша частина мешканців селища вийшла надвір, хоча підморозило й сіявся дрібний сніг. Вони обступили причал, юрмилися на березі: усім було цікаво, більшості — лячно.

Тоббл підняв лапу і, безуспішно намагаючись втримати бравий тон, вигукнув:

— Рушаймо! Час і приплив не чекають.

Ми вдвох залізли до човна, тепер набитого соломою. Кілька нетугих снопів лежало й на палубі.

— Ти ж розумієш, ти не зобов’язаний це робити, Тоббле, — сказала я й дістала з прилати необхідну річ — кресало.

— Тобі не треба нічого доводити ні мені, ні будь-кому, — Тоббл з удаваною безтурботністю почухав вухо. — По-моєму, звучить весело.

Мені зовсім не обов’язково було вдаватися до своєї здатності, аби зрозуміти, що він каже неправду.

— Ти певен? — весь час допитувалася я, знемагаючи під вагою тривоги й почуття провини. Якщо все піде негаразд, то через мене загине мій найкращий друг.

Тоббл вклав свою лапку мені в руку.

— Биш, — сказав він. — Я цього хочу. Це мій вибір.

І знову мені дуже хотілося, щоб поряд були мої друзі та їхні сили: Кхара і її рішучість, Лови-Удачу і його мудрість, Ренцо і його зухвалість — у цей час, коли стільки поставлено на карту.

— Ну то гаразд, — я міцно пригорнула Тоббла, дала йому кресало й швидко відвернулася, щоб він не бачив мого страху.

— Віддати кормові, віддати носові! — закричав Тоббл, коли я повернулася на причал.

Глядачі-дейрни побігли відв’язувати кінці. Довгою жердиною Орнишус відштовхнув судно від берега, а Тоббл підняв вітрило й побіг до румпеля.

Вітер наповнив вітрило, Тоббл навалився на стерно, і судно рушило приблизно в західному напрямку.

Я озирнулася перевірити, чи сидить Сабіто на верхівці вежі старійшин. Певне, він розумів, що я хвилююся, тож похлопав крильми, щоб я його краще помітила. Висота вежі, сподівалася я, має хутко надати яструбу-побережникові потрібної швидкості.

Тоббл розганявся: йому допомагав вітер і відплив. Невдовзі він уже був за чверть ліги від нас і майже зник з очей.

Я не могла зробити нічого, лише дивитися й чекати. Це була тяжка мука. Ходячи туди-сюди, я дивилася на чорні хвилі, шепотіла сама до себе, а місяць сором’язливо ховався за хмарами.

Час минав. Юрба хвилювалася. Я починала перейматися, чи Тобблу не зрадила сміливість або, ще гірше, — чи не впав він за борт.

Аж тут далеко в морі я помітила вогник. Місяць вирішив показатися саме тоді. Я побачила світлий трикутник — вітрило Тоббла — за кількасот футів від більшого з марсонійських кораблів.

Марсонійці теж помітили Тоббла. Над водою рознеслися ледь чутні збуджені крики незнайомою мовою. Я уявила, як матроси біжать до шлюпок, звичайно, гадаючи, що Тоббл — це беззахисний дейрн у маленькому суденці, який намагається прорватись у відкрите море.

Але Тоббл не збирався тікати.

Він готувався до нападу.

— Ти можеш, Тоббле, — прошепотіла я. І мов нізвідки загорілося жовте полум’я, наче зайнялася сама вода.

— Сабіто! — гукнула я.

— Бачу! — крикнув він. Яструб розправив крила й знявся з вежі, розганяючись униз, а тоді, набравши висоту, полинув до моря.

Судно Тоббла горіло швидко, красиво й смертельно небезпечно, наближаючись до марсонійського корабля.

До мене долинули вже гучніші панічні зойки. Мар-сонійці відчайдушно намагаються віддати якір і втекти. Чи встигнуть вони?

Чи встигне Тоббл?

Звичайно, марсонійські матроси швидкі й добре вишколені. Вони вже підняли якір і ставили вітрила, коли палаючий, мов смолоскип, човен Тоббла налетів на їхній корабель.

Я бігала берегом, намагаючись розгледіти Тоббла.

І не бачила. Ні його, ні Сабіто.

Проте бачила інше: полум’я з човна Тоббла вже лизнуло борт марсонійського корабля, перекинулося на снасті — і великий язик пропалив вітрило, наче пергамент.

Повітря наповнилося радісними криками дейрнів.

Тепер справа була за вітром.

Як я й сподівалася, марсонійський корабель, який знявся з якоря й горів, понесло на друге, менше марсонійське судно.

Радісні вигуки посилилися. Кричали навіть: «Биш! Биш!»

Але я не знаю, чи дихала. До болю в очах вдивлялася в море. Серце, мов у лихоманці, калатало в грудях.

Ніщо не матиме ваги — ні ця перемога, ні будь-яка інша, — якщо зі мною не буде Тоббла.

Із небо щось упало у хвилі неподалік берега. Дейрни з криком і піснями побігли туди, і за мить з’явився він: Тоббла урочисто понесли на плечах вдячні жителі села.

— Тоббле! — закричала я. — Тоббле!

На його хутрі видніли підпалини. Морда була в сажі. Але він усміхався.

— Ханадру була милостива до нас, — сказав він.

— А ти був хоробрий! — відказала я.

Біля нас на стовпчик сів Сабіто. Він не хотів, щоб його торкалися, тим більше щоб його носила на руках ошаліла від радості юрба.

— В останню мить долетів, — сказав він. — В останню мить. Вогонь був гарячіший, ніж я очікував. Коли я схопив Тоббла, в нього хвости димилися. Висхідний потік був чудовий, але вогонь здійнявся так високо, що я ледве втримався в повітряному стовпі.

— Але ти зміг! — сказала я, захоплена, не вірячи очам.

— Так. Правда ж, зміг? То я, певне, дуже задоволений собою.

Ми всі були дуже задоволені собою — принаймні кілька хвилин. Ми з Тобблом обійнялись, і чи не пів села обійняло нас обох. Ґлайні поплескала мене по спині й сказала:

— Тобі вдалося, Биш.

— Це все Тоббл і Сабіто, — сказала я.

— Але завдяки тобі це все відбулось. І тепер наше село заживе краще.

Ми змовкли, почувши потужне булькання й нажахані, відчайдушні зойки людей. Марсонійські кораблі йшли на дно, тягнучи за собою, ймовірно, багато душ.

Ми замовкли, серйозні й присоромлені. Сніговиця посилилася, прикрасивши затоку й затуманивши жах удалині.

54 Сни і від’їзд

Мене раз у раз будили страхіття, від яких кров холонула в жилах, а от Тоббл спав цілком мирно. Я знову й знову прокидалася, щоразу нагадуючи собі, що треба сноводити й керувати тим, що розгортається в моїй сонній голові.

«Ти — це сон, і сон — це ти, — шепотіла я. — Ти — це сон, і сон — це ти».

Але страхіття повторювалося, жахаючи мене своєю життєвістю. Весь час сон починався з Тоббла на палаючому човні. Він тулився до щогли, вигукував моє ім’я, благав мене його врятувати. І хоч як швидко я намагалася пливти бурхливим чорним океаном, усе ніяк не могла доплисти до нього.

Тричі — три жахливі сни — я бачила, як мій друг іде на дно.

Утретє я прокинулася, кличучи Тоббла, і побачила, що він трусить мене за плече.

— Биш! — сказав він. — Прокидайся! Тобі щось страшне сниться.

Я моргнула, важко віддихуючись. У горлі в мене було сухо, як на попелищі.

— Ти живий.

— Цілком, — позіхнув Тоббл. — Мені снився чудовий сон про печиво зі стоногами.

— Вибач, що його перервала, — сказала я, потираючи очі. — Я намагалася сноводити, але ніяк не виходило.

Тоббл відповів на це потужним хропінням. Я поглянула — він уже міцно спав. Я обережно вкутала його ковдрою. Як я заздрила його здатності засинати за будь-яких обставин!

Лежачи на своєму солом’янику, я вирішила не спати до світанку. Більше не могла дивитися на загибель Тоббла, хай навіть несправжню. Зранку ми збиралися в дорогу, і треба було мати свіжу голову. Але краще вже втома, ніж такий сон.

Проте я все одне міцно заснула. І страхіття повернулося. Знову Тоббл тулився до щогли, а вогонь лизав його задні лапи. Знову я пливла, але безуспішно — наближалася, але все ніяк не могла допливти.

«Ти — це сон, і сон — це ти».

Човен Тоббла починає тонути, його очі розширені від жаху, мої крики поглинає шум байдужого моря.

«Ти — це сон, і сон — це ти».

І ось.

Ось, на обрії.

Ще один човен. Він наближається, хлюпаючи веслами, а в ньому троє — ні, четверо.

У сутінках не можна розгледіти, хто там.

Тоббл знову зойкнув. Я шалено загрібала лапами.

Човен наблизився. Чотири тіні набули обрисів, стали виразнішими.

Тоббл закричав, але тепер по-іншому.

Я завзятіше боролася з хвилями. Тепер уже так близько, так близько. Човен наближався, а Тоббл кричав, але крик був не криком жаху чи болю.

Ні. Невже я чую, що він радіє?

Стомлена, я зупинилася. На мить мене накрило хвилею, а коли випливла на поверхню до свіжого, холодного повітря й витерла воду з очей, то побачила в малому човнику їх.

Кхара. Ренцо. Лови-Удачу. Сабіто.

І Тоббл — живий, тільки трохи обпечений.

— Чому ви так довго? — промовила я і нарешті провалилася в сон без сновидь.

Перед від’їздом зранку ми снідали з Ларбрік, Фігтоном і Ґлайні, а також іще з кількома вдячними мешканцями села.

— Що маємо, те маємо, — вибачаючись, розвела руками Ларбрік. — Зате ввечері буде свіжий вилов, це вже напевне.

І справді, ми бачили, як у море виходили кілька рибальських човнів.

— Куди ви тепер, Биш? — спитала Ґлайні.

Я ковтнула чаю.

— Назад, знайду Кхарассанде Донаті та її людей. Розповім, що нам вдалося знайти вас. І, сподіваюся, — я поглянула через стіл, — зможу повідомити її, що заручилася вашою підтримкою, якщо вона буде потрібна.

— Так-так, можеш таке сказати, — мовив Фіґтон, і всі решта згідно закивали.

Я склала долоні й уклонилася.

— Проте вам слід пам’ятати, що небезпека ще не минула. Марсонійці можуть повернутись, імовірно, навіть із підмогою. Також може статися, що про вас дізнається Мурдано, і це поставить вас під ще більшу загрозу.

— Ми продамо дарунки Кхарассанде і зробимо все, що можемо, щоб захистити й зміцнити наше поселення на ті гроті, — сказала Ларбрік. — У нас усе буде гаразд іще доволі довго.

— Я б з радістю взяла всіх вас із собою, — сказала я. — Але розумію, що це неможливо. Для цього нам буде потрібна допомога.

Я підвелася, обійняла всіх по черзі.

— Мені дуже шкода йти від вас, — сказала я. — Але мушу.

Ми з Тобблом сіли на Розбоя, прив’язавши в’ючного коня до сідла (вирішили назвати його Вибриком). Сабіто полетів над нами, і ми рушили довгою брукованою вулицею через усе поселення, і дейрни махали нам руками й вигукували прощальні слова.

Підйом був майже таким самим небезпечним, як спуск, але принаймні в розмитому місці вже була кладка, та й ми краще знали дорогу. Уже майже нагорі ми дізналися добру новину від Сабіто: людей Мурдано ніде не було видно.

— Ну от, — мовив Тоббл, коли ми вийшли з-за кам’яної брами. — Принаймні ми тепер знаємо, що ти не останниця.

— Принаймні ще ні, — похмуро мовила я. — Але цих дейрнів небагато, вони слабкі й беззахисні. Зараз я не останниця. А наступного року? Через місяць? Завтра?

Ми їхали мовчки. Морозяне повітря було свіже й пахло, мов бальзам.

Тоббл перший порушив мовчанку.

— А ти велика стала, Биш.

Я озирнулася.

— Ну, але все одно худіша, ніж...

— Ні, ні, не в такому розумінні велика. Я хочу сказати: коли ми зустрілися, ти була просто дитиною. Розумною, доброю дитиною, але не такою, яка занурюється в похмурі думки про майбутнє. І тим більше не такою, яка здатна віддати наказ... — Тоббл кашлянув, щоб не вийшло незручної паузи.

Я договорила за нього.

— Здатна віддати наказ підпалити човен, відправити найкращого друга на великий ризик і спричинити жахливу загибель кількох десятків марсонійців?

Тоббл кивнув. Я радше відчула цей рух, ніж побачила.

— Ну, я не одна така, Тоббле. Ти й сам робив таке, що ніхто б уявити не міг — навіть ти сам. Не знаю, чи є у вобиків герої, але якщо є, то ти один з них.

Наступні два дні час від часу йшов сніг, але не дуже рясний: насипало буквально на кілька пальців. Ми знаходили багато струмків із незамерзлою прісною водою, а от їжа в нас закінчувалася. Успішно перебравшись через річку Пеллаґо, ми знов опинилися на Недаррській рівнині.

День за днем ми їхали, живлячись в’яленим м’ясом і твердими галетами. Весь час пильнували, чи немає десь солдатів Мурдано, розслабитися було важко. Коли в нас скінчився овес, ми ще сповільнилися. Коням доводилося пастися, а коли землю вкривав сніг, це було особливо складно.

Якось надвечір я відправила Сабіто шукати зручного села, де можна було б придбати харчів.

За кілька хвилин ми почули крик із неба — слово просвистіло над нами з яструбиною швидкістю:

— Тіка-а-айте!

Я підвела голову і побачила — він блискавично летів униз. Спинився в повітрі й крикнув:

— Люди в строях Мурдано! Семеро! І женуться за нами!

Не чекаючи пояснень, я відв’язала Вибрика, тоді штовхнула в боки Розбоя й крикнула Тобблові: «Тримайся!»

Сабіто, як завжди, пильний, летів поряд і продовжував говорити:

— Може, це ті самі солдати, які захопили Максина.

Я скинула голову.

— З ними Максин?

— Щось було перекинуте через сідло й прив’язане, але я не підлітав подивитися...

— То злітай! — відрубала я, і Сабіто полетів геть.

Він повернувся, коли коні почали виявляти ознаки втоми. Я неохоче сповільнила Розбоя, розуміючи, що якщо поганятиму його далі, то він упаде.

— По-моєму, це може бути Максин, — доповів Сабіто, і моє серце стрепенулося. — Він, чи що там є, загорнуте в ковдру, обв’язане мотузками. Однозначно там хтось живий. Я бачив, як воно ворушилося.

— Вони там сповільнилися?

— Вони доженуть нас менш ніж за півгодини, якщо ми будемо скакати учвал. А якщо ні, то, ну...

— Вибач, хороший, — сказала я Розбоєві, поганяючи його.

Я швидко озирнулася через плече. Угледіла їх. Великі бойові коні були не такі прудкі, як наші, але сильні й витривалі.

Чи нас так само загорнуть у ковдри й кинуть через сідло поряд із Максином? Чи вб’ють на місці за те, що втекли від них минулого разу?

Розбій спіткнувся від утоми, але втримався на ногах. Я трималася міцно, лаючи себе за відсутність плану. Я — головна. Я маю нас врятувати.

Тоді — до лісу. Це краще, ніж нічого.

Я смикнула поводи й розвернулася до густого ялинника, але Сабіто, оглянувши все згори, повідомив погану новину.

— Не встигнемо до лісу, вони відріжуть нам шлях! Який у мене запасний план? Ніякого. Жодного плану. Нас візьмуть у полон. Тоді вб’ють чи зроблять рабами. Принаймні я хоч востаннє, але побачуся з Максином. Я бачила східний край лісу попереду. Але також позаду я тепер дуже добре бачила наших невідступних і наче невтомних переслідувачів.

І тут — о диво! Кінь одного з солдатів спіткнувся, так що вершник упав.

Ми виграли кілька цінних ярдів, поки солдати ловили коня й допомагали товаришу на нього сісти.

А може?.. Може, в нас ще є шанс.

Але тут усяка надія загинула.

Від краю лісу скакали сотні — ні, тисячі — озброєних людей.

55 Ми не здамося

Не знаю, що зі мною сталося.

Мене переповнювали страх і відчай.

Аж тут немов теургічне заклинання перетворило мій сумнів і жах на зовсім інші почуття.

«Страх відчувай. Мужність обирай».

Я сповільнила Розбоя.

— Що ти робиш? — проклекотів Сабіто.

У мене не було відповіді. Не було слів.

Відповів йому Тоббл.

— Вона приймає бій! — прокричав він. — І я з нею!

Я вперлася п’ятами в боки коневі й витягла довгий ніж, який слугував мені мечем, готуючись до останнього, відчайдушного протистояння.

На мій глибокий подив, сім вояків Мурдано, які наздоганяли нас, різко спинилися, в очевидному сум’ятті подивилися перед собою, розвернули коней і дали їм остроги.

— Так! — закричала я. — Тікайте, боягузи! Тікайте!

Я знову розвернула Розбоя. У своєму шаленстві я збиралася напасти на велике військо, яке виходило з лісу.

Я покинула думку про те, щоб вижити. Тепер я була готова дорого продати своє життя. Просто дивовижно, яка хоробрість прокидається в істоті, готовій розпрощатися з життям.

Я кинулася в атаку на військо, що скакало мені назустріч. Двоє вояків попереду тримали знамена. На них майорів химерний різноколірний візерунок. Я обрала одного з них — здорованя, в якого з-під блискучого шолома струменіла руда грива, — і вирішила кинутися на нього.

Так, я загину. Але загину в бою.

— Гарррр! — рикнула я, оголивши стиснуті зуби.

Я замахнулася на нього ножем, але він легко відбив удар великим мечем. Мій клинок полетів геть, наче метелик, за яким женеться раптидон.

Важкий кінь супротивника перекрив мені шлях, і він схопив мій повід, але Тоббл намагався відбитися.

— То вбий мене! — крикнула я.

Попри шаленство, попри червону полуду перед очима, я помітила, що маса вершників скаче повз нас, вихопивши мечі, націливши списи, подаючи лютий бойовий клич.

— Убити тебе? — вигукнув рудий. — Ми прибули вас рятувати. Хіба що це якась інша схожа на собаку істота в товаристві вобика.

Я ахнула. Важко дихала. Мене оглушувало биття власного серця.

Я змогла вимовити лиш одне — як виявилося, не надто розумне. Слова вийшли якісь зовсім не героїчні.

— Га? — сказала я.

— Це ти Биш, дейрна?

— Що?

— Биш. Твоє ім’я не Биш?

— Так. Але... але...

Рудий чоловік скинув шолом і широко, щербато всміхнувся.

— Що ж, було легше, ніж ми очікували. Панна буде задоволена.

— Панна? — пробелькотіла я.

— Панна, — повторив він. — Панна Кхарассанде.

— Кхарассанде Донаті? — спитала я, вражена настільки, що не вірила власним вухам.

— Вона вже не називає себе так. Тепер вона — Панна Недаррська. Я звуся Варіс. Я все життя був Варісом Королі, але тепер я Варіс Недаррський, лейтенант армії Вільної Недарри, присягнув служити Панні до кінця моїх днів.

Під’їхав менший на зріст, старший чоловік без шолома, усміхаючись у кущувату сіру бороду.

— Капітане Саґарі, — сказав Варіс. — Дозвольте відрекомендувати — Биш із дейрнів.

Я стримала плач, випростала плечі й привітально кивнула.

— Ні, — сказала я. — Я не Биш із дейрнів. Я — Биш Недаррська.

56 Провідники

Вояки капітана Саґарі невдовзі зловили солдатів Мурдано, які гналися за нами. Вдивляючись у їхні сердиті, виснажені обличчя, я помітила коня, через сідло якого було перекинуте щось загорнуте в ковдру. Два солдати обережно зняли це й почали розгортати.

Я зіскочила з коня й побігла.

То був Максин — живий, але сильно поранений.

Лейтенант Варіс спробував мене зупинити.

— Зачекай-но, Биш. Він у поганому стані. Може, ти не бажала б бачити...

Я вирвалася й упала на коліна перед Максином. Його руки були обмотані закривавленими бинтами. Морда розпухла. А очі, коли були розплющені, дивилися порожньо й розгублено.

— Максине! — сказала я, гладячи його по лобі.

Він моргнув, поволі ворухнув головою й тихо промовив:

— Биш? Це все насправді?

— Усе насправді, Максине. Ти в безпеці. Ти зі мною.

Воза ми не мали, тож Тоббл люб’язно погодився, щоб Максин їхав зі мною.

— А я з солдатами поїду, — сказав він, коли я сідала на Розбоя.

— Їдьмо разом, малий вобику, — запропонував лейтенант Варіс.

Він нахилився, взяв Тоббла за лапу, підсадив у своє сідло. Звідти вони були дуже високо над Розбоєм і мною.

Із добрими помічниками ми змогли посадити Максина переді мною, щоб я могла притримувати його в сідлі.

— Пробач, Максине, — тихо сказала я, коли ми поскакали в табір Кхари.

Він нічого не сказав, і я розуміла чому. Після того, що він пройшов, вибачення бути не могло. Я на нього не заслуговувала.

Максин скинув голову, і я зрозуміла, що він спав.

— Що ти сказала? — спитав він слабким голосом; розпухла щелепа заважала йому говорити.

— Я сказала «пробач». Пробач за все, що тобі довелося пережити.

Він зусиллям озирнувся до мене. Із глибокої різаної рани від вуха до морди сочилася перламутрова кров.

— Ніколи більше не кажи мені такого, Биш. Ти моя провідниця, і я радий тобі служити, — він спробував усміхнутися, що йому не зовсім вдалося. — Хоч і буваєш надокучливою.

Ми наблизилися до табору рано ввечері. Від його вигляду в мене перехопило подих.

Білі намети, освітлені місяцем, тяглися скільки сягало око. На багаттях варилася їжа. Солдати цілеспрямовано ходили туди й сюди: носили запаси, доглядали коней, чистили зброю. Хтось співав бадьору пісню під музику лютні та флейти.

Це був дуже масштабний похід, який підкреслював похмуру дійсність війни, що лежала попереду. Але було щось химерно радісне, навіть миле серцю, в цьому видовищі.

Вони були тут. Десь серед цього табору на нас чекали Кхара, Ренцо й Лови-Удачу.

Ми спішилися. Максин, тримаючись за двох солдатів, шкутильгав поряд, а Сабіто кружляв угорі. Варіс супроводжував нас до центрального намету, не більшого й не пишнішого за решту.

Ми з Тобблом перезирнулись, усміхнулися. Варіс показав нам на намет.

— Я після вас, — прошепотів він, але не встигла я поворухнутися, як відкрилася запона намету, і перед нами з’явилися Кхара й Лови-Удачу.

Вигляд у них був стомлений, а в усьому іншому вони не змінились. У молочному сяйві місяця їхні очі блищали.

Я схвильовано вдихнула й мовила:

— Биш Недаррська прибула для виконання обов’язку.

Тоббл уклонився й сказав:

— Тоббл Недаррський також прибув.

У Кхари затремтіли губи.

— Рада зустрічі, любі друзі. Ви прибули саме вчасно.

— Вчасно? — спитала я.

Кхара розгорнула долоню, показуючи камінь, який я дала їй на прощання. Вона передала його мені, міцно стиснувши мою руку в своїх долонях.

— Час, моя товаришко й співпровіднице, — сказала вона, — зупинити війну і врятувати світ.

Ззаду хтось підійшов. Ми озирнулися й побачили Ренцо, який кивнув нам. В одній руці в нього була нога рогаля, а в другій — срібний кухоль. Поряд біг Собака.

Ренцо з розумінням усміхнувся Кхарі й подивився на нас.

— А таки час, — мовив він. — Де ви забарилися?