Останниця. Перша серед усіх

26 Елексор

«Ти не самотня».

Я пригадала слова зі сну.

То була правда.

Я була не самотня, більше не самотня.

Переді мною стояв інший дейрн. Моя кров. Своя істота.

Він був старий, старший за мого батька. Підборіддя в нього було сіре, хвіст побілів, і шерсть на ньому порідшала.

Я рушила до нього, забувши про будь-яку обережність, майже зриваючись на біг.

Зупинилася менш ніж за крок перед ним і тремким голосом промовила загальною говіркою:

— Рада зустрічі, батьку дейрне. Мене звати Биш.

Він подивився на мене. Моргнув. Схилив набік голову.

Я вся тремтіла, мене переповнювало очікування.

Що ж він скаже?

Як він привітається?

Чи обійме?

— Ти хто? — буркнув старий дейрн. — Я не на тебе чекав.

Я затнулася, повторивши подумки ці несподівані слова. Це якесь непорозуміння. Звичайно, цей дейрн радий мене бачити. Звичайно, він розуміє важливість цієї миті.

— Я... ми... — я затнулася. — Я не розумію.

— Ти прийшла мене замінити? — тьмяні очі дейрна зблиснули.

— Замінити вас?

— А чому ж іще ти могла прийти? — він стурбовано придивився до мене. — Дивно, якусь надто молоду заміну прислали.

Мене виручила Кхара.

— Мене звати Кхара, — сказала вона, підбігши. — А це Лови-Удачу, Ренцо і Тоббл.

Дейрн роздратовано похитав головою.

— Я чекав зовсім не на вас Мені казали очікувати двох шпигунів, їхній озброєний супровід і контрабандиста.

— Чи можемо ми дізнатися ваше ім’я, дідусю? — лагідно спитала Кхара.

Дейрн весь напружився, наче йому сказали щось образливе.

— Я Елексор, — він підозріливо примружився. — Це ім’я ви б мали вже знати, якщо у вас справи тут.

Мої думки помчали галопом у намаганні зрозуміти ці слова, а в животі немов утворилася холодна порожнеча. Про що каже Елексор? Чи знає він, що дейрнів вважають вимерлими? Невже він не радий бачити молодого родича?

— Напевне, Елексоре, — мовила Кхара, — краще ви нам розкажіть, що тут відбувається.

— Хто ви такі, щоб вимагати пояснень? Ідіть усі геть із цього острова! У вас немає права тут перебувати!

Кхара поклала руку на руків’я меча, але Лови-Удачу діяв більш прямолінійно. Він одним стрибком підскочив до Елексора й оголив блискучі зуби.

— Можеш дати відповідь, — спокійно мовив він, — або стати моїм сніданком.

— Лови-Удачу! Обережно! — машинально вигукнула я, хоча й розуміла, що він не завдасть шкоди старенькому дейрну.

Після того як Лови-Удачу показав свою силу, Елексор припинив опір. Сопучи й буркочучи під ніс, він повів нас у кам’яну будівлю. Це, вочевидь, була якась ночівля чи барак: там стояло кілька койок, придатних для людей, і велика солом’яна підстилка, на якій могла б спати фелівета. У невеликому кухонному кутку була відкрита жаровня — вогонь у ній на той час не горів — і стіл, заставлений казанками, сковорідками й посудом. Собака з цікавістю оббіг і обнюхав приміщення.

— Що це за місце? — спитала Кхара. — І не забувайте: з нами також дейрн.

Елексор поглянув на мене, облизнув губи.

— Як ви бачите, це барак.

— Для кого? — не відступалася Кхара.

Мовчання.

— Ну гаразд, Лови-Удачу, — Кхара махнула рукою в бік Елексора. — Снідати подано.

— Ні! Ні! — закричав Елексор. — Ви ж не залишите мого сина сиротою?

— Вашого сина? — вирвалося в мене.

— Він ні в чому не винен, він лише дитина.

— Та хоч принц корони! — відрубала Кхара. — Розкажіть нам усе. Негайно!

Елексор утомлено опустився на дерев’яний стілець.

— Цей острів призначений, щоб перевозити... певних осіб... між Недаррою і Дрейландією.

— Певних осіб? — перепитала Кхара.

Елексор знизав плечима й позирнув у мій бік.

— Дехто в Недаррі не дуже любить Мурдано. Дехто бажає залишити Недарру й жити в Дрейландії.

— Зрадники?

— Можете називати їх так, — мовив Елексор. — Хоча вони б себе так не назвали.

— Ми маємо повірити, що ви допомагаєте біженцям із Недарри? — спитала Кхара.

— Так, — здійнявши руки, відказав Елексор.

Кхара поглянула на мене.

— Неправда, — прошепотіла я з химерним відчуттям, наче зраджую свій вид.

— Розкажіть нам про недаррців, яких ви перевозите, — сказала Кхара.

— Вони... — лютий погляд у мій бік. — Це ті недаррці, які мають причини тікати від Мурдано.

Ренцо обізвався вперше за довгий час.

— А з якої речі ви їм допомагаєте?

— Я працюю на казара Сґ’дріта, — промовив Елексор: його роздирало бажання вдати гордість і приховати сором. — Моє завдання — допитувати інших. Дізнаватися, чи ті розповіді, що вони везуть, правдиві.

— Ви очікували нових приїжджих, — сказала Кхара. — З Дрейландії?

Елексор засовався на стільці.

— Так, дехто пливе з Дрейландії в Недарру. Я їх теж допитую. А іноді ті ж таки дрейландці повертаються, і я їх знову допитую.

Ренцо вголос розсміявся.

— Зрадники — сюди, шпигуни — туди!

— Це ваші слова, — відказав Елексор, але ніяк не став їх спростовувати.

Я лягла на одну з койок і підклала руки під підборіддя.

Дейрн, якого я так відчайдушно бажала знайти, важачи не тільки власним життям, а й життям друзів, виявився слугою Сґ’дріта. Він за допомогою своєї здатності перевіряв розповіді тих, хто перекидався на бік казара. І перевозив шпигунів у Недарру, перевіряючи правдивість тих відомостей, які вони звідти несуть.

І оце про зустріч із таким дейрном я мріяла так довго?

— Але як ви робите так, щоб острів вас слухався? — не відступалася Кхара.

— Я цього, звичайно, не роблю, — мовив Елексор, намагаючись повернути собі бодай частку своєї зверхності. — Ніхто не може керувати островом, крім натітів.

Ренцо примружився:

— І що, натіти дозволяють... підтримують це?

Елексор нічого не відповів. Не було потреби.

Кхара подивилася на нас.

— Якщо натіти у змові з Дрейландією, а терамантів теж контролює казар, то в Недарри немає надії.

— А це важливо? — цинічно відказав Ренцо. — Що Мурдано, що казар — обидва збожеволіли від жадоби влади й хочуть війни.

— Я б ніколи не став на бік такого валті, як цей Сґ’дріт, — мовив Лови-Удачу. — І моя рідня, мої брати й сестри живуть у Недаррі.

— І моя сім’я теж, — сказала Кхара. — Хоча було б огидно робити бодай щось на підтримку Мурдано. — Вона звернулася до Елексора: — Коли ви очікуєте тих пасажирів, які пливуть на південь?

— Галера може прийти в будь-який час. Я тільки сподівався розбудити сина, щоб він тут прибрав. Але він дитина лінива й не завжди слухняна.

— Тоді нам потрібно йти, якщо ми хочемо уникнути сутички, — мовила Кхара.

Тоббл підняв лапку, як завжди робив, коли хотів втрутитися в розмову:

— Він казав про галеру. На глибокій воді вітрильник може перегнати галеру, але лише за попутного вітру.

— А що таке галера? — спитала я.

— Судно, де на веслах сидять раби. На деяких їх може бути й двадцять — по десять з кожного боку. Галері до вітру байдуже. У них неглибока осадка, і вони цілком могли ховатися десь у каналі, де не видно.

— Що тут робиться?

То був якийсь новий голос — і ми всі розвернулися поглянути, хто там.

Моє серце затрепетало.

У дверях стояв інший дейрн.

27 До бою!

Елексор казав, що в нього є син — дитина. Чомусь я очікувала побачити значно молодшого дейрна, а цей виявився приблизно моїм ровесником.

Він був трохи нижчий за мене, але ширший у плечах, із блискучим хутром солом’яного кольору та великими краплеподібними очима.

Елексор, ображений і стурбований, промовив:

— Це мій син Максин. Бачите, він лише дитина!

Максин закотив очі. Він уважно подивився на кожного з нас, зупинивши погляд на мені. Ми подивилися одне на одного зі щирою цікавістю. Він був першим молодим дейрном, якого я бачила за довгий час.

То мала бути особлива зустріч. У повітрі повинні були лунати радісні пісні. Але, нарешті побачивши двох подібних до себе істот — доказ того, що я насправді не останниця, — побачила я лише Максина та його батька.

Це був не якийсь загальний доказ того, що мій вид житиме. Це були просто дві особи.

Запала неприємно довга мовчанка — і мені подумалося, що Кхара очікує від мене якихось слів. А я нічого не робила, тільки стояла по-дурному з роззявленим ротом, тож говорити взялася вона.

— Я Кхара, — і вона відрекомендувала решту нас: — Лови-Удачу, Ренцо, Тоббл і, звичайно, Биш.

— Биш, — повторив Максин.

Я дуже енергійно кивнула. Говорити я ще не могла.

— Але що тут відбувається? — спитав Максин.

— Здається, твого батька використовують, щоб перевіряти шпигунів і зрадників для казара Сґ’дріта, — просто відказала Кхара.

— Я знаю. Але... — Максин насупився. У нього були цікаві очі: темніші за мої, грозового кольору, і їх погляд був непроникним. — Як це стосується вас?

Треба було визнати, ми являли собою доволі строкату команду, і здивування Максина можна було зрозуміти.

— Ми... — нарешті промовила я, і власний голос здавався мені химерним. — Ми шукали дейрнів. Кажуть, у Недаррі їх більше немає, їх винищив Мурдано. Я гадала, що я...

Я затнулася. Знітившись, я похитала головою й благально поглянула на Кхару.

— Биш вважала, боялася, що вона останниця, остання з живих дейрнів. Ми шукали таких, як вона. Побачили цей острів з Недарри й дісталися до вас.

— Але ми не останні з дейрнів, — мовив Елексор.

До мене ці слова повною мірою дійшли не одразу.

— Ми... не останні? — ледве змогла я вимовити, мені перехопило подих.

— Справді, лишилося нас мало, — мовив Елексор. — Колись на цьому острові була невелика колонія, зараз нас тут двоє. Але для мене дивно, що ви не чули про колонію на ріці Пеллаґо. Я там ніколи не бував, але...

— Пеллаґо? — перебила Кхара. — Але це північний захід Недарри, за землями мого роду. Той край населяють усілякі страховища й люті звірі. Туди ніхто не ходить. А хто пішов — не вертається.

— Може, й так, — мовив Елексор. — Але якщо ви шукаєте їх, то рушайте, доки не прибули люди казара. Часу обмаль...

Лови-Удачу поворушив вухами, і шерсть у нього на загривку стала дибки.

— Пізно, — мовив він, випускаючи кігті. — Вони вже тут!

Лови-Удачу перший вискочив у двері, а за ним — Кхара з мечем напоготові.

На галявину вийшли ошатно вбрані чоловік і жінка, четверо озброєних людей і якийсь схожий на горлоріза чоловік із важкою вузлуватою палицею.

Вони помітили нас у ту саму мить, коли ми помітили їх, але Кхара виявилася рішучішою.

— До бою! — вигукнула вона.

Четверо вояків, троє інших. У них на всіх було п’ять мечів і палиця, а також, можливо, ще якась зброя, яку ховала жінка.

З нашого боку були дівчина з легендарним мечем, злодій зі щитом і ножем, вобик, озброєний лише власним непередбачуваним шаленством, і я з ножем, який про себе називала мечем.

Ну й Собака.

А ще на нашому боці була така перевага, як фелівета.

Я ніколи не зрозумію, як Лови-Удачу може, блискавично рухаючись, бути таким граційним і невимушеним Він помчав, стрибнув, грізно рикнув і вдарив найближчого з охоронців, одночасно штурхнувши лапою іншого.

Кхара замахнулася мечем на третього солдата. Він добре відбив удар, але його зброя не могла зрівнятися зі Світлом Недарри. Меч Кхари розбив його клинок надвоє, і змахом зліва вона змусила його тікати.

Жінка закричала і вчепилась у свого супутника, який намагався витягти свій всипаний самоцвітами меч.

Ренцо вдарив його краєм щита — і чоловік упав. Отже, тепер перевага була на нашому боці: ми мали справу вже з одним солдатом і двома цивільними.

Чоловік із важкою палицею виявився сміливим і досвідченим бійцем — і він широким змахом поцілив Ренцо в спину. Ренцо скрикнув і важко впав.

Я вихопила ніж, але відомий мені був тільки один прийом. Я закричала й, відчуваючи суміш рішучості і жаху, помчала просто на здорованя, який був замахнувся на мене палицею. Але, коли треба, я можу рухатися прудко. Кинулася йому під ноги й рубонула його під коліно. Відчула, що лезо зустріло опір.

Я впала так, що мені вибило повітря з легень. Важко віддихувалася. Краєм ока я побачила, як останній солдат накивав п’ятами з криком: «Рятуйте! Рятуйте!»

Зусиллям я відповзла й перевернулася. На моє полегшення, чоловік із палицею ледве стояв на ногах. Його холоша була просякнута кров’ю. Він вражено подивився на мене, моргнув, наче не вірячи очам, і осів на коліна.

Лови-Удачу мав такий вираз морди, з яким, на щастя, ніколи не дивився на мене. Лезо Кхариного меча було в крові. Ренцо незграбно вставав із землі, тримаючись за спину й кривлячись від болю.

Щось просвистіло повз мене, і Ренцо притьмом кинувся на землю, прикриваючи Кхару. Стріла — там, де частку секунди тому була Кхара. Почувся чийсь здивований крик — і я побачила: оперення стріли стримить із грудей Елексора.

— Батьку! — скрикнув Максин і підхопив Елексора, який падав. Наступна стріла, пронісшись, зачепила Лови-Удачу.

Солдат-утікач привів лучника.

Досвідчений стрілець за три секунди готує нову стрілу, натягує тятиву й цілиться. Але саме за цей час Лови-Удачу підскочив до лучника й загриз його.

Останній солдат упав на коліна й підняв руки:

— Здаюся! Здаюся!

Кхара одразу приставила йому до горла клинок.

— Ще солдати прийдуть?

— Н-н-ні! Ні!

— Як ви прибули сюди?

— На галері, — скрикнув солдат.

— Тоббле, зв’яжи його, — наказала Кхара. — Лови-Удачу, ходімо!

І вони побігли в бік моря.

Я опустилася на коліна біля Елексора, по другий його бік схилився Максин. Елексор був іще живий, але, схоже, йому залишалося недовго. Стріла глибоко ввійшла йому в груди, і дихав він тяжко.

— Синку! — прошепотів Елексор.

— Батьку!

Я сказала:

— Ми можемо спробувати вийняти стрілу.

— У вояків Сґ’дріта стріли зазубрені, — зі злістю й болем мовив Максин.

Двоє цивільних — пишно вбрані чоловік і жінка — лишилися де були. Чоловік важко звівся на ноги після удару Ренцо, але, побачивши, що діється, кинув меч на землю.

— Я не солдат! — заявив він.

— Звичайно, ви простий шпигун, — буркнув Ренцо, стогнучи від болю в спині.

Прибігли Кхара й Лови-Удачу зі втішною новиною.

— Галера пришвартована від нас за сто ярдів, отам, — сказала Кхара. — На ній шестеро гребців — усі раби з полонених недаррців, які радо попливуть на батьківщину.

Я спробувала зосередитися на цих словах, але думати могла тільки про старого дейрна, який лежав поряд на землі, і син його обіймав.

— Як він? — тихо спитала я.

Максин поглянув на мене очима, повними ненависті.

— Він мертвий, — сказав він. — Загинув через вас.

28 Морська погоня

З моїх очей полилися сльози. Втрата батька — це така тяжка втрата. Ще й така раптова, насильницька смерть... Я аж надто добре розуміла, як це.

— Дуже співчуваю, Максине, — промовила я.

— Не треба мені твого співчуття.

— Я знаю, що ти відчуваєш, — сказала я, витираючи сльози тильним боком руки.

— Та як ти можеш таке знати? — говорив він грубо, але при цьому ніжно гладив батькову руку.

— Знаю, — просто відповіла я. — Тобі тут лишатися не можна. Я розумію, що ти не хочеш, але лишатись не можна. Заради власної безпеки тобі треба йти з нами.

— Ті, через кого загинув мій батько, мені не указ, — сказав Максин, стримуючи сльози.

— Залишайся тут тільки в тому разі, якщо хочеш померти, — порадив Ренцо.

— Ти що, мені погрожуєш? — обурився Максин.

— Ні, — відказав Ренцо, допомагаючи Тобблу зв’язати чоловіка й жінку, — Але коли сюди припливуть солдати казара, то вони цілком можуть звинуватити тебе в тому, що сталося. Коли люди сердяться, то в результаті, як правило, страждає найближчий підозрюваний.

Я хотіла була сказати Максинові, що Ренцо каже правду, але він, звісно, це відчув.

— Будь ласка, послухай, Максине, — сказала я, взявши його за руку (він відмахнувся). — Може, ми взагалі єдині дейрни, що лишилися на світі...

— Не може такого бути. Мій батько часто говорив про колонію на річці Пеллаґо.

— І, звісно, він вважав, що це правда. Але чи ти певен, що це так? І як без нас тобі дістатися тієї колонії?

Максин нічого не сказав на це. Його погляд був холодний. Я й не очікувала більшого, адже він щойно втратив батька. Але він розумів: я кажу правду.

— Треба рушати, — сказала Кхара.

— Максине, будь ласка, — просила я його.

— Дайте мені спокій, — прошепотів він, гладячи батька по голові. — Дайте нам спокій.

Неохоче я пішла за Кхарою і всіма рештою на галеру. Раз у раз озиралася на Максина, без надії сподіваючись, що він піде з нами.

— Дай йому час, — порадила Кхара. — Може, він іще прийде.

Галера була низька, довга й вузька. Дванадцять весел у кочетах стриміли вгору, наче щогли. Між веслами сиділи шестеро невільників з ногами закутими в ланцюги.

Кхара піднялася на борт. Без зайвих слів вона опустила Світло Недарри на замок, що з’єднував ланцюг з кільцем.

Якусь мить гребці сиділи, немов уражені блискавкою. Потім зі скреготом витягли ланцюг зі своїх кайданів. Обережно, ще з деяким переляком підвелися.

Кхара скочила на бочку, що стояла посеред корабля, і гучно, впевнено промовила:

— Ви — вільні люди. Можете лишатися тут чи йти — це ваше право і вибір. Але знайте, що ми ведемо цю галеру в Недарру. Якщо ви лишитеся, то візьметесь за весла й будете гребти старанно. Але веслувати ви будете як вільні люди, що пливуть додому!

Усі шестеро залишилися на веслах. Але один чоловік із сивою бородою промовив:

— Мене звати Норберт. Наша вдячність не знає меж. Ми в боргу перед вами — і завжди лишимося вашими боржниками. Але в Недаррі всі ми присягнули комусь на вірність. Чи закликаєте ви нас відмовитися від тієї присяги й присягнути вам?

Кхара на хвилю замислилася. Ми прямуємо до Недарри, але нам іще доведеться пробратися туди, уникаючи патрульних суден Мурдано, а може, й натітів.

— Так, — промовила вона. — Ви в боргу переді мною й моїми товаришами. Щоб віддати цей борг, вам треба зробити ось що: виконувати мої накази — усі мої накази без вагання, — доки ми опинимось у безпеці в Недаррі. Щойно ми безперешкодно зійдемо на берег, ви підете своєю дорогою, а ми своєю. Так ви з нами розрахуєтеся і відтоді будете чинити так, як вам підказує сумління.

Норберт роззирнувся. Його товариші схвально кивали.

— Ми присягаємо виконувати всі ваші накази без вагання, доки опинимось у безпеці в Недаррі.

— Гаразд,—мовила Кхара.—Адже часу в нас обмаль.

Вона вказала мечем на іншу галеру вдалині. Вона була значно більша і швидко рухалася до острова.

— Норберте, — наказала Кхара. — Беріть трьох людей. Зберіть усю зброю, яку знайдете, і їжу. Ренцо, бери решту людей і наберіть у всі пляшки й бочки води з он того струмка. Тоббле, розберися з тим, як вести це судно. І швидко! Швидко! Бо та галера буде тут дуже скоро. — Кхара звернулася до мене: — Биш, а тобі треба поговорити з Максином.

Я кивнула.

— Спробую, — мовила я.

Максин і далі сидів біля батькового тіла, де ми його лишили, і тихо плакав. Здається, він не здивувався моєму поверненню.

— Прошу тебе віддати шану моєму батькові... його тілу, — сказав він, коли я опустилася біля нього на коліна. — Чи не допоможеш скласти багаття? Дуже велике не треба. Адже ми істоти невеликі. — Він поглянув мені в очі, і я побачила в них відображення власного болю. — Ми дейрни.

Максин зміг промовити це прохання не схлипнувши, але з моїх очей полилися сльози.

Ще один дейрн загинув, так мало нас лишилося.

Лови-Удачу, пробігаючи повз, почув його прохання.

— Це буде зроблено, — сказав він.

Я простягла до нього руку.

— Будь ласка, пливи з нами, Максине, — сказала я. — Тут для тебе нічого немає. Уже немає. І нас... нас так мало лишилося.

Він набрав повні груди повітря й підвівся, не взявши мене за руку. Ідучи на галеру, він озирнувся тільки раз туди, де Лови-Удачу дбайливо споряджав в останню путь тіло Елексора.

Коли ми з Максином піднялися на борт, Кхара мені коротко кивнула.

Невдовзі повернулися Норберт і його команда, згинаючись під вагою зброї та обладунків. Ренцо з рештою людей прибули тоді ж, тягнучи міхи й фляги з водою.

Друга галера вже вдвічі скоротила відстань до острова. Навіть без Тобблового далекоблиза на ній було видно двадцять чотири весла і принаймні дюжину солдатів.

Як вони зрозуміли, що тут діється? Звідки дізналися? Я поглянула вгору й побачила абсолютно безневинну прибережну картину: вгорі кружляли чайки. Може, одна з них донесла? Чи десь пролітав шпигун-раптидон?

— Лови-Удачу! — вигукнула Кхара. — Тоббле! Ми готові відпливати?

— Так! — підтвердив Тоббл, стоячи біля румпеля.

Один зі звільнених рабів підійшов до Кхари й сказав:

— Мене звати Алоїш. Я добре знаю ці води.

Я кивнула, підтверджуючи правдивість його слів, і Алоїш пішов з порадами до Тоббла.

Я відчула якийсь новий запах і озирнулася до острова. З-за дерев здійнялося тонке пасмо диму.

— Лови-Удачу зараз прийде, — сказала я, поглянувши на Максина.

— Командо, на весла! Відчалюємо! — крикнула Кхара, і тут же надбіг Лови-Удачу.

Він легко пронісся в повітрі й невимушено опустився на палубу.

— Лови-Удачу, — дорікнув йому Ренцо. — А отепер ти просто випендрюєшся.

— Я б міг заперечити, якби поряд не було дейрнів, які відчувають правду, — сказав Лови-Удачу.

Максин подивився в очі Лови-Удачу.

— Дякую, — сказав він, дивлячись на пасмо диму, що, звиваючись, здіймалося в небо.

Лови-Удачу серйозно кивнув.

— Співчуваю твоїй утраті.

— Весла у воду! — скомандував Норберт. Він узявся за весло й крикнув: — Буде хтось барабаном ритм задавати?

Біля стерна стояв великий барабан, запнутий шкірою якоїсь тварини. Оскільки в мене іншої справи не було, я сіла на маленьку круглу табуретку поруч, узяла било і вдарила в барабан — звук вийшов цілком задовільний.

— Отак, — пояснив Норберт, плескаючи в долоні: — Бум... бум... бум!

Я відтворила цей ритм — і галера рвонула з місця так швидко, що я ледь не впала з табуретки. Я задавала рівну швидкість, доки Норберт гукнув: «А тепер подвоюй час!»

Ренцо тимчасово заступив Алоїша — того, хто знав місцеві води. Він працював щосили, напружуючи м’язи, і жалівся на свою слабкість порівняно з рештою гребців. Вони всміхалися й веслували щосил.

Галера летіла, пускаючи обабіч себе красиві вигнуті хвилі. Але друга галера вже розвернулася нам навперейми і йшла все ж таки швидше. Недаррський кордон лежав за ліги на північ від нас, навколо гір, які доходили до самого моря. До кордону ми не могли бути в безпеці від вояків казара, і, як на моє незвичне око, скидалося, що ми програємо.

Кхара й Тоббл порадилися з Алоїшем, і за мить вона підійшла до мого барабана.

— Алоїш каже: попереду мілина — риф. Якщо ми першими опинимося там, то пропливемо. А ота друга галера сидить у воді глибше — може там і спинитися.

— Сподіваймося, — сказала я, відбиваючи ритм.

— І більш ніж сподіваймося, — сказала Кхара. — Норберте, дайте нам ритм на повний хід.

— Бум-бум-бум-бум! — крикнув він.

Я відтворила той ритм — і галера, яка, здавалось мені, вже рухалася на повній швидкості, помчала по воді.

Кхара розносила гребцям воду. Їх цей жест, здавалося, вразив до глибини душі: напевне, з ними ніхто ще так по-доброму не поводився. Я помітила батіг, що лежав на палубі біля моїх ніг.

Згодом замість Кхари воду почав носити Максин. Його лице було непроникним, але я розуміла, що він відчуває, і шкодувала, що не знаю, як його розрадити.

Морська погоня тривала не хвилини, а години: два судна під різними кутами йшли до однієї точки, яка могла стати для нас фатальною, якщо ми неправильно розрахуємо час.

Гребці втомилися, але продовжували веслувати, спливаючи потом, кривлячись від натуги. Я робила значно меншу роботу, ніж вони, і то вже дуже стомилася.

Бум, бум, бум, бум, бум. З кожним ударом відстань між нами і переслідувачами скорочувалася. Ми являли собою дві сторони трикутника, які наближалися до вершини. Я вже могла розгледіти рішучі обличчя людей на тій другій галері, їхні люті погляди з-під сріблястих шоломів.

Я побачила: один чоловік відійшов убік. Він тримав щось у руці. Невже...

— Стріла! — крикнула я.

Стріла пронеслася низькою дугою і впала у воду. Але недолетіла вона лише на двадцять футів. Скоро ми опинимося на відстані пострілу.

І вже наступна стріла стукнула в борт галери.

— Кхаро! — гукнув Тоббл. — Вітер перемінився. Можна здіймати вітрило!

До нього побіг на допомогу Алоїш, але тепер у нас стріляли вже двоє лучників, і стріли летіли з жахливою швидкістю й дедалі влучніше. Одного з гребців поранило в ногу. Кривлячись від болю, він усе одно налягав на весла, незважаючи на стрілу, що стирчала з його тіла.

Стріла влучила в щоглу, біля якої сидів Максин, і він вибухнув люттю. Підскочив, висмикнув стрілу зі щогли й кинув у бік переслідувачів.

Жест був сміливий, але він не спинив іншу стрілу, яка протнула руку гребця. Його притьмом заступив Алоїш, тож ми майже не втратили швидкості, але все одно треба було рухатися скоріше.

І тут нашим очам відкрилася дивовижна краса: вітрило, про яке казав Тоббл, розгорнулося, напнулося й ожило.

І ми самі помчали, як стріла, — прямо, точно й шалено швидко.

29 Дабиро

Вітер нам сприяв. Наступні стріли вже впали у воду за нами.

— Попереду риф! — гукнув Алоїш Тобблові. — Два градуси ліво стерно!

Ми різко повернули в бік місця, де вода бурунилася між двох чорних скель. Тоббл повів нас просто на смугу білої піни посередині.

Я била в барабан, а стомлені гребці продовжували налягати на весла. Озирнувшись на переслідувачів, я помітила, що вони стривожилися. Вони теж знали ці води і те, що ми мчимо просто на риф.

Вони, вочевидь, прикидали власні шанси. Може, їм вдасться зловити правильну хвилю й виконати цей маневр. Або ж вони мусять обійти це місце і втратити нас.

— Сушіть весла! — крикнув Тоббл.

Весла здійнялися над водою, але одне все ж зачепилося за підводну скелю й зламалося.

У животі в мене все впало, коли ми пролетіли вузьке місце, мов санчата по льодяній гірці.

— Весла у воду! — скомандував Тоббл. — Биш! Звичайний хід!

Я стала бити в барабан повільніше. Бум. Бум. Бум.

Було до болю зрозуміло: якщо друга галера проскочить риф, то нас буде спіймано. Усі, навіть гребці, які напружували сили, з жахом дивилися, як галера злетіла на гребінь хвилі, подалася вперед.

Пролунав огидний хрускіт — так тріскається деревина. Галера зупинилася. Наступна хвиля зняла її з рифу й ніби була готова штовхнути вперед, але галера рухалася недостатньо швидко. Хвиля пробігла, і корма галери важко вдарилася об скелі.

— Є! — вигукнула я, і всі радісно загаласували.

Але гомін затих, коли ми побачили, як галера розпадається на шматки, наче крихка іграшка. Люди посипались у воду з нажаханими криками.

Може, дехто схопиться за дошку й допливе до берега. Може, дехто досить гарний плавець, щоб дістатися до берега самотужки. Але більшість, певне, потонуть — із жахом думала я.

Лови-Удачу, здається, прочитав мою думку.

— Вижити — це добре, — мовив він. — Але від цього дивитися на чужу смерть не легше.

Далі ми пливли тихо. Стомлені гребці, зокрема Ренцо, відпочили й поїли, а Кхара перев’язала їм рани і стерті долоні. Лови-Удачу вмостився на сонці біля носа галери, наче різьблена прикраса. Тоббл прихилився до румпеля та насолоджувався спокійним морем і тим, як легкий вітерець лопоче його вухами.

Я дивилася на Максина. Він стояв на кормі, дивився на Тарок, який тепер став просто цяткою на обрії, і гладив Собаку.

Я передала йому міх з водою.

— Дякую, — сказав він, не глянувши мені в очі.

У мене в голові роїлися питання, але я притримала язик за зубами. Натомість просто сказала:

— Мені шкода, що так сталося.

Максин зробив великий ковток.

— Я знаю, що ти тут не винна, — сухо сказав він. — І ви всі теж не винні.

Він був дуже схожий на мого найстаршого брата Авара: такий самий скептичний погляд, густе золотаве хутро.

— Тут ніхто не винен. Просто так буває, коли війна.

— Так війни ж немає, — заперечила я.

— Буде, — Максин розвернувся й прихилився до полірованого дерев’яного поруччя, дивлячись мені в лице.

— Тільки дурень знає і те, чим казка починається, і чим кінчається, — відказала я.

Максин насупив брови.

— Що?

— Так мій батько, бува, казав. Він любив усякі прислів’я і приказки.

— Знаю тільки одне: я весь цей рік дивився, як туди й сюди плавають шпигуни. Повір мені. Війна буде, і то скоро.

Кілька хвилин ми не розмовляли, але невдовзі моя допитливість усе-таки взяла гору.

— А ти завжди жив на Тароку? — спитала я.

Максин кивнув:

— Я там народився. Мати після пологів померла.

— Дуже співчуваю.

— Це знов-таки не твоя вина.

— Мабуть, дивно було всі ці роки плавати туди-сюди, — вголос міркувала я. — Ще й острів хижий!

Максин уперше всміхнувся, відколи я його зустріла.

— Хижий? Такі лодійці, як Тарок, живляться водоростями. Ну вряди-годи якусь дрібну рибку з’їдять на зразок корюшки.

— Але ж ми чули...

— То тільки розповідали таке. Бабусині казки. Ці чутки, напевне, розпускали натіти. Вони люблять легенди, — пін кивнув. — Нічого собі: ти і твої друзі попливли на острів, хоча думали, що він може вас з'їсти!

— Мої друзі справді вірні. Вони розуміли, як важливо для мене знайти інших дейрнів.

Ми всміхнулись одне одному, і мені раптом защеміло в серці: я так давно не обмінювалась усмішками з таким дейрном, як я.

— Ви з батьком були єдині дейрни на острові? — спитала я.

Максин мотнув головою.

— Коли я був менший — ні. Нас там було, може, десять-дванадцять. Одні переселились, інші померли, й останні років зо два ми з батьком... — він затнувся, — ми з батьком були тут одні такі.

— Ми вчили вірш про колонію дейрнів, які жили тут на острові...

Я пошукала в сумці й знайшла свою потерту, замащену мапу. Сором’язливо дала її Максимові.

— Дейрнгольм, так. Посередині острова. Від нього майже тільки й лишилося, що отой барак, який ви бачили, — він кивнув, роздивляючись листок плаї. — Мені батько розповідав усілякі історії. Багато поколінь тому на Тароку була чудова колонія, — він стенув плечима. — Мені шкода тебе засмучувати. Здається, я тут останній...

Я згорнула мапу й поклала назад у сумку.

— Але, може, на Пеллаґо є ще дейрни?

— Можливо, — зітхнув Максин. Вигляд у нього був дуже втомлений, і я вповні уявила, наскільки тяжким для нього став цей день.

— Тобі треба поспати, — сказала я. — Я принесу ковдру.

Я пошукала серед речей, накиданих на галеру абияк перед поспішним відплиттям, і врешті знайшла стареньку ковдру. Коли я повернулася на корму, Максин уже згорнувся калачиком на палубі й заплющив очі. Коли я накрила його ковдрою, його повіки ворухнулися.

— Дабиро, — тихо сказав він.

Я не одразу усвідомила, що почула.

«Дабиро». «Дякую» дейрнською мовою.

— Рен е табер, — прошепотіла я у відповідь.

«Рада допомогти».

І справді, я була дуже рада.

Ми неслися на південь, Алоїш наставляв вітрило. Я підійшла до Тоббла, який стояв біля румпеля.

— Капітане Тоббле, — сказала я йому, — оце ви сьогодні поплавали!

— Дякую, — сказав Тоббл, дивлячись на хвилі.

Баранці здіймалися перед нами, наче нескінченні сині пагорби, притрушені снігом.

— Як там Максинові пливеться?

— Не гірше, ніж усім, — відказала я.

— Я радий за тебе, Биш, — сказав Тоббл. — Мені як гора з плечей упала. Я так хвилювався, що ми не зустрінемо інших дейрнів після цього всього. Я розумію, що він лише один. Але і це надія. Для тебе. І для всіх дейрнів.

«Чим я заслужила такого чудового, вірного друга?» — дивувалася я.

— Дабиро, Тоббле, — тихо сказала я.

— Що це означає?

— Це означає, що я в неоплатному боргу за твою дружбу.

— Я знаю, як ти можеш мені відплатити.

— І як?

— Потримай трохи румпель. У мене лапи втомилися, — він відійшов убік. — Не хвилюйся, я буду поряд.

Я відчула давню силу моря, міцно тримаючи румпель. У серці була дивна повнота, воно наче не вміщувалося в грудях — і я зрозуміла, наскільки це незнайоме відчуття.

Радість — звичайна, проста радість.

У спину мені дихав легкий вітерець.

На носі корабля мій добрий друг.

Навколо — близькі мені істоти.

І один такий, як я, — дейрн — теж нарешті поряд.

30 Натіти

Уже перевалило за полудень, коли ми перетнули невидиму лінію між Дрейландією і Недаррою, впевнені: поки що нам немає чим перейматися.

Звичайно, ми розуміли, що, коли зійдемо на берег, на нас можуть чекати нові небезпеки. Але то потім. А поки що в нас були попутний вітер і спокійне море.

На жаль, Кхарина тривога щодо натітів, про яку вона казала раніше, справдилася.

Море належить їм.

Вони з’явилися, щойно сонце покотилося за обрій, наче золота монета, кинута у воду. Я помітила якийсь рух по правому борту і подумала, що то дельфін.

Але цей «дельфін» вискочив з води й приземлився на палубу, утворивши навколо калюжу. До нього долучився ще один, потім іще — і не минуло й хвилини, як на палубі було вже шестеро натітів, озброєних гострими дротиками.

Кхара вихопила меч, але перший натіт, який опинився на палубі, підняв руку й мовив:

— Перш ніж погрожувати нам, прошу роззирнутися довкола.

Кхара роззирнулась, і ми всі теж: з води навколо висунулося понад десяток натітів із дротиками напоготові.

— Якщо цього буде замало, — впевнено мовив натіт, — я завжди можу покликати ще. Ви згорнете вітрило.

— Згорніть вітрило, — тихо сказала Кхара до Алоїша.

Він виконав наказ, і галера одразу сповільнила рух.

— Загальною говіркою мене звати Емектріль. Я прибув розвідати, хто ви, адже це судно невідоме в тутешніх водах. З ким я буду розмовляти?

Більшість подивилися на Кхару, дехто — на Норберта. Але той, люб’язно кивнувши, передав слово Кхарі.

— Зі мною, — сказала вона.

Емектріль був зростом з чоловіка й дещо більший і міцніший, аніж перший натіт, якого я побачила, коли ми вирушали на острів Урсіна. У нього голова теж нагадувала ніс корабля, зі спини росли мацаки, тіло вкривала темно-зелена й бірюзова луска. Я зі здивуванням помітила в нього дві широкі ноги з перетинками між пальців, Я гадала, в натітів бувають лише риб’ячі хвости.

— Знаю, ви платили криваву данину, — мовив Емектріль до Кхари. — Але вона дозволяла вам лише плавати на острів Учених і назад.

— Ми не мали на думці жодного порушення чи неповаги до вас, — сказала Кхара. — Але не було вибору. Нас переслідували вороги, і...

Емектріль роздратовано відмахнувся.

— Так, і ті, хто вас переслідував, уже не становлять для вас загрози.

Ніхто з нас не міг приховати здивування. Ми всі знали, що натіти в якийсь спосіб надзвичайно швидко обмінюються новинами. Проте було не дуже приємно чути, що Емектріль, як і тераманти, вже знає про те, що сталося лише кілька годин тому.

— Але вашої мети ми ще не знаємо, Кхарассанде з роду Донаті.

Я помітила, як Норберт кинув на Кхару різкий погляд, але нічого не сказав.

Кхара глибоко вдихнула й мовила:

— Ми шукали живих дейрнів, щоб привести до них нашу подругу Биш.

Емектріль зміряв мене поглядом і кивнув.

— Так, про цю ми знаємо, — потім подивився своїми напівпрозорими очима на Максина. — Його ми впізнаємо з острова Тарок. А це люди — вочевидь, галерні раби.

— Тепер вони вільні, — твердо сказала Кхара.

Емектріль пирхнув.

— То справи сухопутні, вони нас не стосуються.

Я помітила в очах Кхари небезпечний блиск: вона починала гніватися.

— А проте сухопутними справами ви займаєтеся, дозволяючи живому острову перевозити шпигунів та зрадників між Недаррою і Дрейландією.

Від цих слів натіт посміхнувся — це виглядало майже кумедно, наче риба роззявила рот.

— Ви бажаєте просвітити нас щодо політичних подій, що відбуваються високо над вами? — глузливо спитав Емектріль.

— Наближається війна.

— Війна сухопутна. Вона нас не стосується.

Кхара поглянула на мене:

— Биш?

Я набралася хоробрості й сказала:

— Натіт каже неправду.

Емектріль, здається, не дуже засмутився. Він навіть розсміявся — забулькотів.

— Бачу, дар дейрнів — це більш ніж міф. Я виправлю свої слова. Ми діємо, як вважаємо за потрібне, коли вважаємо за потрібне і в наших власних інтересах.

— Такі дії можуть спричинити загибель десятків тисяч істот, — сказала Кхара.

Емектріль на мить замислився, кивнув ніби сам до себе і промовив:

— Над цим варто поміркувати ще.

Із цим він помахав задніми мацаками, вочевидь, подаючи якийсь знак, і натіти у воді раптом активно заворушилися. Ті, які були на палубі, пострибали до них у воду, лишився тільки Емектріль.

Раптово я з жахом і подивом помітила, що палуба кудись провалюється. Галеру тягло донизу раптово й швидко. Але хоча ми закричали й запанікували, стало зрозуміло: галера опускається в море у великій повітряній бульбашці. Вода, синьо-зелена, піниста, здійнялася навколо нас, але нас не торкнулася.

Коли море зімкнулося над нашими головами, багато хто з гребців заридав від жаху. Я просто злякалася, але стримала зойк, готовий вихопитися в мене з рота.

Ми опускалися, вода ставала темнішою, але мені було добре видно, як навколо вгору і вниз рухаються натіти. У цій воді вони почувалися як удома — так допитливі риби, пропливаючи, роздивляються, що за дивна річ з’явилася по сусідству.

Я підійшла до поруччя й поглянула вниз. Далеко під нами видніло щось на зразок підводного міста — наче море проковтнуло острів. Місто було не таке велике, як Саґурія, й навіть не таке широке, як Урсіна, але все одно більше за село. Химерні, закручені будівлі з рожевого коралу й золотавого каменю здіймалися з піщаного дна.

За поселенням у морському дні зяяла розколина, а з неї рясно здіймалися бульбашки. Мені здалося, хоча певності я не мала, що від бульбашок ішло незвичайне жовте сяйво.

Невдовзі ми спускалися вже між верхівок найвищих коралово-кам’яних будівель і, здається, мали сісти на велику площу перед грандіозною спорудою, схожою на палац.

Той палац, як і всі будівлі натітів, являв собою мережу підпор між помостами. Стін у нього не було, щоб вода могла вільно крізь нього проходити. Дверей я теж не помітила. Щось у цьому було страшнувате, але химерно-прекрасне.

На деяких поверхах видніли групи дорослих натітів, зайнятих якоюсь незрозумілою мені справою. На інших поверхах були у великих сітках розвішені гладенькі яйця завбільшки з голову дейрна. Де-не-де було щось ніби великі зграї пуголовків, яких охороняли міцні, озброєні до зубів воїни-натіти.

— Це розплідник, — сказав Ренцо. — Може, взагалі все це неймовірне місто і є розплідником.

Ми зупинилися на відкритому місці: галера з гучним хрускотом сіла на коралову бруківку. Я поглянула на своїх супутників — усі перезирнулися, не вірячи власним очам.

Ми перебували всередині бульбашки на океанському дні. Якщо бульбашка лопне, ми всі загинемо.

Ми були в країні натітів. І наша доля — повністю в їхніх руках.

31 Ґрендвалліф

— Я беру з собою двох людей і дейрнів, — оголосив Емектріль. Він скоса поглянув на Лови-Удачу. — І, напевне, фелівету з вобиком.

— А Собаку? — спитав Ренцо. — Він завжди зі мною.

— Гаразд. Беріть і собаку, — махнув рукою Емектріль.

— Куди ви нас ведете? — владно спитала Кхара, намагаючись ствердити свою могутність там, де лише натіт міг мати будь-який вплив.

— Але ж ми не можемо залишити цю бульбашку? — спитав Максин, і в його голосі чувся такий самий переляк, який відчувала я.

— Ми знаємо, що робимо, — самовдоволено відказав Емектріль. — Станьте переді мною.

Ми всі, нервуючи, стали. Натіт заплющив очі й почав бурмотіти химерні, нерозбірливі слова мовою, якої я ніколи не чула:

«Тамак он мааґінен коллоїцу, джока троджуу ветт’анк антар сімулле хенг іцкен...»

— Він читає теургічне заклинання, — сказав Ренцо.

Мабуть, він хотів нас підбадьорити, але не вдалося. Я відчула: щось розтікається моїм тілом, наче моє хутро намазують якимись слизькими драглями. Слиз був водночас невидимий і дуже відчутний. Коли він доповз до моєї морди, мене на мить охопила паніка.

— А тепер — за мною. — Й Емектріль пройшов просто крізь стінку величезної прозорої бульбашки, яка оточувала нашу галеру.

Дивно, але бульбашка не постраждала.

Емектріль озирнувся й роздратованим жестом наказав нам іти за ним.

Перша вийшла Кхара. Безпечно пройшовши за межі бульбашки, вона обережно вдихнула. Її очі розширились, і вона жестом покликала нас за собою.

Мабуть, нічого химернішого зі мною в житті не траплялося. Крізь стінку бульбашки я пройшла безболісно. І от я під водою, і то на великій глибині, а моє хутро лишається сухим. Коли я обережно вдихнула, то відчула тільки прохолодне, чисте повітря.

Мої ноги торкнулися мокрого піску, і я зрозуміла, що можу йти, тільки рухи були сповільнені, як завжди під водою. Кожен крок був важкий і повільний. Емектріль невимушено плив своєю звичною стихією, легко ворушачи перетинчастими ногами й спрямовуючи себе за допомогою перетинчастих рук.

Це нагадувало сон зі сноводінням — химерний, незвичайний, але без страху. Повз мій ніс пропливали блискучі рибки. По дну пробіг восьминіг, здійнявши хмару піску. Повз нас по одному чи гуртами пропливали натіти, інші порядкували в чомусь на зразок великих родильних залів в окремих будівлях. Максин підштовхнув мене ліктем, і я подивилася в той самий бік, що й він: там у негустій сітці висіли яйця — можливо, сотня. На наших очах яйця лускали, з них розпливалася фіолетова рідина. Коли з оболонки випливали пуголовки, троє натітів за допомогою невеликих сіток переганяли новонароджених на наступний рівень розплідника.

Емектріль провів нас до великої будівлі. Вона була відкрита з усіх боків, але всередині її містилася ще одна споруда: куб без вікон з одним входом Емектріль відчинив двері й зайшов туди. Ми рушили за ним — і знову довкола нас було повітря. Опір води пропав, і я з незвички ледь не впала, але Максин втримав мене під руку.

Кімната була абсолютно порожня, без жодних меблів і прикрас.

— Що це за місце? — спитала Кхара.

— Воно зветься взаємодійня. Тут натіти дають тим, хто дихає повітрям, змогу почуватися спокійно.

Я почувалась аж ніяк не спокійно. Власне, я щоразу опинялася на межі паніки, коли згадувала, що між нами і повітрям сотня футів води. Але невдовзі прийшов той, хто відволік мене від цих думок.

Двері відчинились, і всередину зазирнув великий натіт.

— О! Бачу, ви вже тут!

За головою, ширшою, менш обтічною, ніж у тих натітів, яких я бачила, з дивовижно блакитними очима, до кімнати протиснулося тіло, утричі довше за Емектріля. Створіння заповнило собою чверть простору.

— Ласкаво просимо! — весело сказав новоприбулий. — Я — Ґрендвалліф, обраниця цього розплідника.

Я ще ніколи не зустрічала, не бачила веселих натітів, навіть не уявляла таких. Але перед нами була саме така.

— Емектрілю! Нехай нашим гостям принесуть закуски. А де оті... забула, як вони називаються? Їх використовують люди. Розташовують на них свої задні жирні частини і...

— Стільці, обранице, — підказав Емектріль. — Їх скоро доправлять.

З’явилися двоє натітів, тягнучи щось подібне до стільців із коралу.

— А, ось і вони! Будь ласка, скористайтеся ними, — припросила нас обраниця Ґрендвалліф.

Щойно Кхара всілася, Ґрендвалліф вигукнула:

— Ой, і я хочу спробувати!

Вона була спробувала вмоститися на один із стільців (замалий для неї), але швидко віддала його мені.

— Ну, — печально мовила вона, — мабуть, кожному своє.

Невдовзі принесли й страви: сиру рибу, щось зелене та гірке на смак і, на нашу втіху, чайник і чашки. Чай був гарячий і солодкуватий — не розкішний, але питний і дуже доречний.

Ґрендвалліф нетерпляче чекала, доки ми поїмо, рухаючись туди-сюди, по два кроки в кожен бік, і раз у раз примовляючи: «Треба не забувати, як воно — ходити по суходолу».

Нарешті Кхара промовила:

— Обранице Ґрендвалліф, чи можу я дізнатися причину нашої зустрічі?

— О, звичайно! — вигукнула та. — Не забувайте, я не дипломат, не воїн, навіть і не велика можновладиця — я керую всього-на-всього оцим малим розплідником. Проте мені доручено з’ясувати ваші цілі, — вона плеснула в перетинчасті долоні. — Тож почнемо?

32 Прокляття і пророцтво

— Ми пливемо в Недарру, — обережно відповіла Кхара, — врятувавши кількох галерних рабів, які бажали повернутися додому.

Ясні блакитні очі обраниці моргнули. Спочатку їх закрила прозора повіка, потім непрозора. Відкривалися вони в протилежному порядку.

— Це не пояснює присутності двох дейрнів, вобика і фелівети.

Я замислилася, чому, якщо Ґрендвалліф — просто голова розплідника, вона допитує нас, але потім зрозуміла: напевне, це свідчення здатності натітів обмінюватися відомостями на відстані.

Кхара знизала плечима:

— Ми маємо спільну мету: знайти живих дейрнів.

— І цих двох ви знайшли?

— Биш, — Кхара вказала на мене, — була з нами від самого початку. Усю її зграю знищили, і в неї не залишилося дому й сім’ї.

Ґрендвалліф здригнулася. Наскільки в мене виходило розуміти міміку натітів, здається, вона пройнялася співчуттям.

— Який жах!

— Провидиця Мурдано, Арактік, проголосила дейрнів вимерлими. Ми намагаємося дізнатися, чи це так.

Ґрендвалліф кивнула:

— Зберегти вид — це шляхетна мета. Але чи єдина у вас?

Такого питання Кхара не очікувала.

— Ця мета нас об’єднує.

Відповідь прозвучала ухильно, і Ґрендвалліф поблажливо всміхнулася.

— От зараз було б добре, коли б я була дипломатом. Можливо, мені вдалося б краще сказати те, що я маю сказати: ваша відповідь... неповна. Чи не так, друзі дейрни?

Тепер уже я не знала, як повестися. Поки я вагалася, обізвався Максин:

— Відповідь правдива, але неповна.

— Може, ти доповниш її, дейрне Максине.

— Коли вони прибули до мого дому, був убитий мій батько.

Ґрендвалліф жахнулася.

— Правда?

— Убили його не вони, — сказав Максин.

— Ми не бажали жодного зла батькові Максина, — сказала Кхара. — Ми шукали дейрнів на живому острові Тарок.

— А що ви знаєте про Тарок? — серйозно спитала обраниця.

Кхара сказала:

— Ми знаємо, що на ньому перевозять шпигунів і зрадників. Ми знаємо, що Максинового батька казар Сґ’дріт використовував для того, щоб перевіряти чесність усіх, кого острів перевозив, і про результат повідомляли казара.

— Он як. І ви гадаєте, що ми, натіти, дозволяємо, щоб це відбувалося, так?

Кхара кивнула.

— Полийте мене, — сказала Ґрендвалліф.

Просто над нею відкрилася ляда, і маленьким водоспадом полилася морська вода, змочивши луску Ґрендвалліф. Під її ногами утворилася калюжа, потім зникла.

Ґрендвалліф зітхнула й мовила:

— Ми не втручаємося в сухопутні справи. Це означає, що ми дозволяємо плавання на човнах і навіть на островах, якщо кривава данина зібрана й мито сплачене. Іноді мито збирається у формі чогось, що ми не можемо зробити самі. Іноді мито являє собою... відомості.

Кхара зрозуміла ці слова раніше, ніж я.

— Вам повідомляли, що відбувається на живому острові.

Ґрендвалліф кивнула і всміхнулася:

— Зрозумійте — це не моя звична справа, Я тут, щоб доглядати малят. Щоб захищати їх. Але ось я, а тут ви, тож неприємний обов’язок допитувати вас лягає на мене. Я не хочу й не збираюся бути нелюб’язною.

Кхара кивнула. Ренцо закотив очі. Лови-Удачу уважно роздивлявся власну лапу.

— І от що, — з жалем промовила Ґрендвалліф. — Ваша розповідь усе ще неповна. Чи не покажеш ти мені свій меч, Кхарассанде з дому Донаті?

Кхара не мала вибору. Вона дістала меч і передала його руків’ям до Ґрендвалліф. Велика натіта уважно його оглянула.

— Велика, давня теургія оповиває цей меч, — промовила Ґрендвалліф. — Це не меч простої дівчини, яка керує маленькою експедицією в пошуках дейрнів. Це особливий меч, чи не так?

— Так, — визнала Кхара.

— Чи назвеш мені його ім’я?

— Він зветься Світло Недарри.

Веселощі Ґрендвалліф розвіялися.

— Отже, наші підозри справджуються. Що ж. Насувається війна, і скоро нашу воду отруять трупи сухопутних істот.

— Але я не є причиною війни, — заперечила Кхара.

— Не є, — погодилася Ґрендвалліф. — Проте я бачу, що ти не знаєш, які закляття на цьому мечі, Кхарассанде з дому Донаті. Сухопутна теургія — груба, але потужна Її таємниці не є таємницями для очей натіта Ми бачимо те, що сухопутні істоти тільки відчувають.

Кхара знічено перезирнулася з нами.

— Про які закляття ви говорите?

— Закляття долі, накладене дуже потужним чарівником із великими знаннями. Меч і сам по собі сильний. Він гострий, важкий і зроблений з металу, чий секрет втрачено. На ньому є й дрібніші закляття, що приховують його блиск, щоб він здавався простим, іржавим, доки його не виймуть у гніві.

Кхара кивнула.

— Про ці закляття я знаю.

— А під ними лежить закляття долі — прокляття і пророцтво. Цей меч обагриться кров’ю у великій війні. Я відчуваю пробудження цих давніх чарів. Настає його час.

Ґрендвалліф мацаком передала меч назад Кхарі, наче кваплячись його позбутися. Якийсь час обраниця стояла мовчки й нерухомо, дивлячись у нікуди. Напевне, вона при цьому спілкувалася з іншими натітами — можливо, за багато ліг від нас.

Коли вона заговорила знову, її голос був суворий.

— Ти маєш розповісти нам про свій намір, Кхарас-санде з дому Донаті.

— Я... — Кхара похитала головою. — У мене немає планів.

— А може, є мрія?

Кхара, здається, сама з собою сперечалася: спочатку її обличчя виражало гнів, потім тривогу, потім вона, здається, змирилася.

— Так, мрія є, — сказала вона. При цих словах вона не дивилася ні на кого з нас. — Я мрію повернутися до батька й зібрати військо.

Я поглянула на Ренцо й Лови-Удачу. Жоден із них, вочевидь, не дивувався.

— А на чий бік ви станете у своїй боротьбі?

— Ні на чий! — спалахнула Кхара. — Я б зупинила війну. Я б поклала всі сили, що маю, всю силу, яку має цей меч, щоб зупинити війну.

— Миротворчий меч? — недовірливо спитала Ґрендвалліф.

— Так, — відказала Кхара. Вона зашарілася, наче їй було соромно це визнати, і говорила тихо, проте рішуче.

Мабуть, і мені не було чого дивуватися. Я ж ніколи прямо не питала Кхару, чого вона хоче, крім того, щоб ми всі були живі.

Проте на обличчі Ґрендвалліф не було ні недовіри, ні зневаги. Навпаки, вона, здається, стала якась сумна.

— Так багато крові проллється за те, що ви, сухопутні, називаєте миром.

— Ми чули... ми вважали... що ваш народ не є нейтральним, — наважилася мовити Кхара.

— Так, ми не нейтральні, — сказала Ґрендвалліф. — Ми проти всіх, хто отруює моря й річки, що їх живлять. Ми знаємо, що Мурдано бореться за людське панування навіть ціною знищення хоч і всіх інших видів. І ми знаємо, що коли переможе казар, то буде не краще. Обидва вони дурні! Чи вони не розуміють: усяка істота пов’язана з іншими? Чи вони гадають, ніби від того, що одні види буде знищено, а інші поневолено, не почнуться хвороби й нещастя в усього живого?

— Але... — вихопилося в мене, та я зупинилася.

— Говори, Биш, — мовила Ґрендвалліф.

— А ви, натіти, хіба не маєте змоги самі зупинити війну?

— Ми могли б спробувати. Але якщо ми почнемо втручатися в справи сухопутних істот, то чи не станемо ми їхніми ворогами? Океани великі, проте не нескіченні, а от жадібність і честолюбство людей, — вона поглянула на Лови-Удачу, — і, здається, фелівет не має кінця-краю.

Ренцо прокашлявся.

— То що ж буде з нами, обранице?

Ґрендвалліф знову замовкла, слухаючи не чутні нам голоси. Нарешті поглянула на Кхару — лише на Кха-ру — і сказала:

— Ми не будемо втручатись у це, у вашу долю. Але слухай мене, Кхарассанде з дому Донаті: якщо ти прийдеш до влади, згадай цей день. Згадай свою беззахисність. Згадай, що своїм життям ти завдячуєш натітам.

Я гадала, що Кхара відмахнеться від такої думки, як від безглуздої фантазії. Але помилилася.

— Обранице Ґрендвалліф, скільки мого життя, я пам’ятатиму не лише вашу доброту, а й ваші мудрі слова. Адже я теж переконана, що все живе пов’язане між собою, всі ми залежимо одне від одного. І я буду другом вашого народу.

33 Мрія Кхари

Натіти повернули нас на поверхню — і ми самі, і наше судно лишилися неушкоджені. Ми всі всміхалися, повернувшись нарешті до повітря. І сильний, рівний вітер погнав нас уперед.

До мене підійшов Норберт і сказав:

— Подруго дейрно, я хотів би поговорити з Кхарою, і мені потрібна твоя присутність, щоб засвідчити, чи правду я кажу.

Я з цікавістю погодилася.

Сидячи перед Кхарою, Норберт, здається, почувався дуже незатишно, але при цьому говорив рішуче:

— Маю дещо вам сказати.

— Звичайно, — мовила вона.

— Я не знав, що ви з дому Донаті. Мушу відкрити вам, що я присягнув на вірність дому Корплі.

Корплі. Рід Луки.

Кхара обережно кивнула.

— Розумію.

— Донаті — закляті вороги мого пана.

— Так, на жаль. Ми самі цьому не раді.

— Ваш батько і його люди й зараз чинять набіги на землі Корплі, — мовив Норберт.

Кхара стиснула зуби (що не віщувало нічого доброго), але віддихалася:

— З обох боків були численні переступи. Але у цей жахливий час, коли є загроза війни, я б... — вона замовкла й насупила брови. — Мій батько хотів би, щоб ми стали союзниками.

Норберт похитав головою.

— Я не можу прийняти таке рішення, Кхарассанде з дому Донаті. Можу лише коритися своєму панові.

— Розумію.

— Але також я присягнув виконувати ваші накази, доки ми безпечно зійдемо на берег. Цієї присяги я дотримаюсь. Однак мушу сказати, що розповім своєму панові все, що знаю.

— Тоді, якщо ви готові до такого тягаря, я скажу, що варто до нього донести, — мовила Кхара. — Його син Лука загинув. Не від моєї руки й не з моєї волі.

Обличчя Норберта спохмурніло, він наче на десять років постарів на наших очах.

— Я принесу цю жахливу звістку своєму панові.

— Також перекажіть йому ось що. Що ми, Донаті... — вона на мить знову замислилася й насупилася, наче з досади на власні слова. — Скажіть так: що я, Кхарассанде Донаті, пропоную йому руку дружби й бажаю покласти край ворожнечі між нашими родами.

Норберт кивнув:

— Перекажу.

У мене від серця відлягло, коли я побачила Кхару саму на носі галери за кілька хвилин. Було багато питань і мало відповідей.

— Ти змінилася, Кхаро, — почала я.

Вона не стала заперечувати.

— Ти з ваганням говориш про свого батька. І більш упевнено — від свого імені. Коли ми вперше зустрілися... коли ти зловила мене, — я усміхнулася, щоб дати зрозуміти, що згадую про це жартома, — ти мені здавалася поводирем браконьєрів. Поволі стало зрозуміло, що ти більша, ніж це: ти з роду Донаті. І у твоїх руках — Світло Недарри.

Кхара стиснула губи.

— Чи маєш ти питання до мене, Биш?

— Більшою мірою прохання. Розкажи мені свою мрію.

— Мою мрію? — здивувалася вона.

— Ти, Кхаро, походиш із колись впливового роду. У твоїх руках меч, оповитий чарами й міфами. Я не сумніваюся, що коли наша подорож починалася, ти хотіла лише — чи принаймні передусім — допомогти мені знайти подібних до себе. А зараз я не думаю, що це твоя єдина мета.

Кхара довго мовчала.

— У мене немає ні братів, ні сестер, — почала вона. — Як ти розумієш, це мого батька дуже засмутило.

Я не зрозуміла.

— А, я забула, що в дейрнів не вважається, наче керувати здатні тільки чоловіки, — усміхнулася Кхара. — Ми, люди, не настільки обізнані. У родині Донаті ніколи жінка не була головою. І войовниць у наттто-му роду не було, крім легендарних фігур.

— Але ж ти войовниця, — заперечила я. — І ти вела нас сотні ліг серед усяких небезпек. Ці гребці тебе слухаються. Та навіть Ренцо визнає, що ведеш нас ти.

Кхару ці слова наче засмутили.

— Ну, гребці мене так сприйняли, бо я їх звільнила. Лови-Удачу наче йде за мною, але насправді він нікому не кориться, — вона печально всміхнулася. — Що ж до Ренцо.... — вона стенула плечима. — Ну, це загадка.

Я постаралася не змінитеся на лиці. Бідолашна Кхара справді не розуміла, чому Ренцо йде з нею. Для мене його почуття були абсолютно ясні, для Лови-Удачу теж, мабуть, і для Тоббла — а ми ж бо навіть не люди.

Проте мені не слід було пояснювати таке Кхарі. Вона мала сама здогадатися.

— Ти мені досі не розповіла про свою мрію, — не відступалася я.

— Мрію? Та це фантазія, дурень думкою багатіє. Я іноді уявляю, як повертаюся додому та об’єдную проти Мурдано тих, кого він позбавив власності, — вона здригнулася, наче очікувала, що я засміюсь, і, здається, здивувалася, що я тільки кивнула. — Але зараз річ уже не в тому, щоб об’єднатись і скинути Мурдано. Тепер моя фантазія — чи, якщо хочеш, мрія — зупинити цю війну, — вона сплеснула руками. — А що далі, Биш, я не знаю. Я дуже багато всього не знаю.

— Тоді я скажу тобі те, що знаю я, — відказала я їй. — Я тобі довіряю. Вірю в тебе. І піду за тобою. Те саме зроблять і Тоббл, і Лови-Удачу, і Ренцо, — я озирнулася до Максина. Він спав, прихилившись до щогли. — За Максина не знаю.

— У нього немає причин іти за мною, — сказала Кхара. — Якщо він за кимось піде, то за тобою, Биш.

Я розсміялася від самої думки, що когось за собою поведу. Я вже пробувала. Не сподобалося.

Кхара прихилилася до мене ближче й сказала:

— Не забувай, Биш: крім тебе, в Максина нікого на світі немає. Він намагається показати, який він сміливий, але ти аж надто добре знаєш, що він пережив і як почувається.

— Забагато смерті, — прошепотіла я, навіть не для Кхари, а про себе.

— Так, забагато, — похмуро погодилася Кхара. — А буде ще більше. Набагато більше.

34 Повернення до Недарри

Глупої ночі наша галера, мов привид, пройшла понад берегом Недарри, проминула Провалину, півострів, з якого я вперше побачила Тарок і де відчула спалах надії, що я не останниця свого виду. За Провалиною праворуч відкривалася велика затока Ребіта, і Тоббл скомандував згорнути вітрило.

— Норберте,— сказав Тоббл, — будіть команду. Вітер влігся.

Ми ввійшли в затоку легкими змахами весел. Темрява була така густа, що, коли ми врізалися в шерехкий пісок, я ледь могла бачити власну руку перед носом.

Норберт і ще кілька людей вискочили й пришвартували галеру до куцого деревця. Решта з нас пішли за ними, відчуваючи дивну тривкість землі після довгого часу на хиткій палубі.

Кхара звернулася до гребців:

— Вільні люди, ви виконали свою присягу мені. Ідіть і радійте.

— Ми зобов’язані вам свободою, Кхаро, — сказав, відкашлявшись, Норберт, — вам і вашим товаришам. Ми служимо різним панам, і кожен з нас тепер піде додому, зрадіє дружині й дітям, наче повернувшись із того світу. Ми не забудемо.

— Ідіть з миром, — мовила Кхара.

По одному гребці підходили до неї, ставали на одне коліно й схиляли голову, після чого зникали в нічній темряві.

Кхара звернулася до Максина.

— Максине, ти потрапив до нас волею-неволею. Твого батька вбили — хоч і не ми, але частково через нас. Ти не зобов’язаний іти за мною, як вирішили для себе всі інші. Ти можеш або йти своєю дорогою, або лишитися з нами.

Максин почав дивитися на мене, але спохопився й сказав:

— А ви все ще збираєтеся йти до тієї колонії дейрнів, яка має бути на Пеллаґо?

— Я — так, — мовила Кхара — Але... — вона змовкла й питально поглянула на мене—Треба поговорити з Бити.

Я здивувалася, що вона заговорила про мене, й не зрозуміла, до чого Кхара веде.

— Вона змусила мене визнати свою... — Кхара сором’язливо всміхнулася, — свою мрію — мабуть, так її можна назвати.

— Мрію? — перепитав Ренцо, звівши брову, й посунувся ближче.

— Моя мрія — спинити війну, що насувається, — мовила Кхара.

Ренцо наче трохи розчарувався.

Вона стенула плечима.

— Розумію. Це шаленство — вважати, що я можу змінити майбутнє Недарри. Але мушу спробувати. А перед тим як я зможу вирішити, що діяти далі, мені треба побачити свого батька. Його воля може відрізнятися від моєї, — вона болісно поглянула на мене. — І це необхідно зробити передусім, Биш. Я б хотіла зустрітися з ним якомога швидше. Але якщо мої плани зміняться після цієї розмови, то я, можливо, не зможу...

— Якщо це буде необхідно, — втрутився Лови-Удачу, — то я поведу Биш до колонії дейрнів.

— І я їх не залишу, — додав Тоббл.

Я вдячно всміхнулася обом.

— Розумію, Кхаро, — сказала я, хоча в душі засмутилася, що, може, доведеться почекати з пошуками колонії або навіть іти туди без Кхари. — Тобі слід чинити, як підказує серце.

Ренцо нічого не казав, і вигляд у нього був такий, наче він сподівався, що його ніхто не питатиме про його власні плани. Але я не сумнівалася: він вірний передусім Кхарі.

Максин, здається, міркував над вибором.

— Я не маю великої любові до Дрейландії, та й не надто хвилююся тим, що буде з Недаррою. Я не хочу брати участь ні в чиїй війні. Я вже бачив, що сталося з моїм батьком, який служив одній зі сторін.

— Іноді необхідно вирішити, на чиєму ти боці, — сказав Лови-Удачу, уважно дивлячись на Максина блакитними очима.

— Мабуть, — сказав Максин. — Але іноді через це гинуть. Поки що я хочу йти з Биш і допомогти їй знайти інших дейрнів. Для мене це найкращий вибір, коли всі вибори погані.

— То гаразд, — сказала Кхара. — Ми вийдемо на мого батька і його людей. А далі вирішимо, що робити далі.

Мене дуже бентежили непевність і небезпека, що ховалися в словах Кхари. Але який я маю вибір? Нас веде вона.

Усе буде гаразд, казала я собі. Ми знайдемо її батька. Вирішимо, що робити далі. І врешті знайдемо інших дейрнів.

По-іншому ніяк.

Решту ночі ми провели біля берега в дендровому гаю. Я пішла шукати хмизу на багаття, тому що зубчасте жовкле листя дендро занадто диміло. Тут, південніше від гір, снігу вже не було, проте холод і сирість лишалися.

У темряві взагалі будь-що важко знайти, не кажучи про хмиз. Я почула якийсь рух поблизу й вигукнула:

— Хто тут?

— Це я, — сказав Максин.

— А, добре.

— Тут легко загубитися.

— Правда, — погодилася я.

Після того наша розмова обмежувалася фразами на зразок «Допоможеш зламати цю гілку?» та іншими зауваженнями щодо хмизу.

Проте все одно було приємно відчувати, що поряд — живий дейрн.

Ми з Максином нарешті вмовили багаття розгорітися. Але був такий пізній час і всі так стомилися, що бажання заснути змагалося з бажанням розпалити багаття. Вогонь був маленький, пострілював іскрами, і щойно він загорівся як слід — я заснула.

Наступного дня ми вирушили на світанку понад берегом, шукаючи рибальського селища поблизу. Коли його не знайшли, то пішли далі від берега. Невдовзі помітили заможного вигляду село, де обміняли черговий самоцвіт із корони на харчі та інші запаси.

За два дні потепліло, і ми вже йшли довгою, на цілу лігу, стежкою під яскраво-бузковими деревами нюш, які, сплівшись гілками, утворювали дивовижно красивий і запашний тунель. Ми все ще були далеко від будь-яких справжніх доріг і багато днів не бачили жодної душі, тож невдовзі не втрималися, піддалися чарам тунелю й заспівали.

Ми навчили Максина Тобблової пісні про хробалаків і розповіли про моторошні пригоди в Багряному лісі. Лови-Удачу заспівав красиву баладу про втрачене кохання — дивно, що самітники-фелівети складають такі пісні. Від його розкішного баритону навіть бриніли гілки над нами.

Кхара й Ренцо спробували заспівати людської пісні — у них це від самого початку вийшло дуже в лад. Здається, там співалося про те, як хтось об’ївся полуничних пирогів і луснув, але я не до кінця певна, що правильно зрозуміла. Вони кілька разів зривалися на сміх, не дійшовши до кінця приспіву.

Коли вони доспівали, рум’яні й задихані, Максин завів стару дейрнську пісеньку про впертого малюка. Я згадала, як батьки співали її мені, моїм братам і сестрам — і ми просили знов і знов повторити приспів. Ми з Максином разом переклали її слова з дейрнської, щоб друзі могли до нас долучитися:

Малята, спіть, благаю вас,

А завтра буде гратись час.

В гніздечку тихім, малюки,

Посплять нарешті і батьки!

Максин, дізналася я, на Тароку часто будував гнізда на деревах, як дейрни робили за часів наших предків. Батьки вчили мене, братів і сестер будувати гніздо, бо відчували, що важливо зберігати пам’ять. Але коли останніми роками на дейрнів весь час полювали, ми стали жити не в гніздах, а в непомітних норах. Гніздо занадто легко помітити, воно набагато менш захищене.

Ми й далі трималися осторонь від великих доріг, ішли звіриними стежками, слідами худоби, за сонцем День минав за днем, і хоча ще раз нам довелося ховатися від солдатів, які йшли на північ, наша подорож пагорбами, на щастя, відбувалася майже без пригод.

Знову й знову нас засмучувало видовище вирубаних лісів, перетворених на поля пнів, що стікали смолою. Дерево, гадала Кхара, надсилалося на південний схід, до Саґурії: Мурдано будував кораблі для загарбницького походу. А що ж буде з птахами, звірами, плазунами, для яких ці ліси були домівкою? Куди вони підуть? Може, вони теж блукають світами, як я, шукаючи, де почати життя заново?

Якось увечері ми зупинилися над струмком, над яким розрослися вузлуваті сірі дерева з товстими стовбурами й пасмами синього, схожого на нитки листя на гнучких гілках.

— А на них же можна гніздо зробити, — сказав Максин. — Верби для цього найкращі, але й ці дерева згодяться.

Я подивилася на Кхару.

— Це безпечно?

— Це ботвортський в’яз, — сказала Кхара. — Він міцний. Гілки вас, звичайно, витримають. Але гніздо видно здалеку. Це може стати небезпечним сигналом, що з нами дейрни.

— То, може, гніздо можна намостити на землі, — запропонувала я. — А зранку, перед тим як вирушати, розберемо його.

Наступну годину ми збирали павутиння кругломережника, мох, будяковий пух і довгі гілки. Набравши досить усього, взялися до праці.

Я чистила гілки від листя, а Макс плів із них дедалі більше коло. Разом ми затикали дірки в гнізді мохом та іншими м’якими матеріалами.

Я помітила, як за нами спостерігає Тоббл, і жестом підкликала його.

— Приходь допомагати, Тоббле! — гукнула я.

Він підняв свої круглі лапки. Вони скидалися на рукавички, що їх людські діти носять у холодні дні.

— Ти забула, в мене протиставленого пальця немає. Щастить вам, дейрнам.

— Так, але лапи в тебе маленькі й спритні, — сказала я.

Тоббл підійшов ближче, придивився до нашої роботи.

— Пам’ятаєш, як ми зустрілися, Биш? — сказав він. — Ми ще про твої пальці жартували.

Я скривилася, намагаючись зігнути занадто товсту гілку, не змогла і відкинула її.

— А ти показував, як вухами вмієш робити.

Максинові стало цікаво.

— Покажеш?

Тоббл закрутив свої вушища, як маленькі вихори, а потім так само швидко розгорнув.

Максин засміявся.

— Але все-таки пальці мені до вподоби більше, — сказав він.

Коли ми намостили своє гніздо, багаття вже догоряло. Ну а витвір у нас вийшов просто мистецький — міцне, просторе кубло. Я відступила назад, щоб помилуватися роботою, і в моєму серці забринів спогад про те, як ми з братами й сестрами пробували будувати такі гнізда. Глянувши на Максина, я зрозуміла, що він відчуває таку саму тугу.

— Кхаро, — сказав Ренцо, — по-моєму, вони цілком могли би примостити це гніздо в розвилці отого найбільшого дерева, бачиш, де гілки розходяться? Навряд чи його там хтось помітить, хіба що якась білка чи кушка, що на тому дереві живе.

— І хто тепер м’якотілий став? — піддражнила його Кхара. Але кивнула нам з Максином, і ми з допомогою Лови-Удачу змогли завдати велике гніздо на ту розвилку. Саме в таких місцях дейрни колись гніздилися.

Ми легко залізли туди — адже дейрни мають великі гострі кігті — і виявили, що нас ховає шелестлива завіса листя. Крізь неї майже неможливо було будь-що розгледіти, тож і нас нікому не було видно, особливо вночі.

— Тоббле, — гукнула я, — залазь, поглянь! Тут чудово!

— Не сумніваюся, — сказав він. — Але ми, вобики, — звірі норні, а не деревні.

— Надзвичайно м’яко, — сказала я. — Точно не хочеш із нами?

— Точно.

— Кхаро, — крикнув донизу Максин, — можна нам із Биш у гнізді заночувати?

Кхара подивилася на Ренцо, який сором’язливо всміхнувся.

— Мабуть, — сказала нона, — але вдосвіта його треба буде зняти.

— Обіцяємо, — сказав Максим.

— Тоббле, — знову покликала я, — точно не хочеш па дерево?

Без нього було наче не так, як треба, мов у пісні десь фальшивлять. І я хотіла, щоб він почувався потрібним і не покинутим.

— Точно. Гарних снів, Биш, — гукнув він.

Урешті ми дійдемо до Круаканського перевалу між двома гірськими хребтами. Кхара попередила: перевал можуть охороняти, і там ми не зможемо покладатися лише на обман.

Але до перевалу ще дні і дні. А сьогодні я ночуватиму в гнізді на дереві з іншим дейрном, як мої предки робили протягом безлічі поколінь. Я відчуватиму м’якість і тепло нашого хутра, слухатиму колискову порипування гілок і відчую, як це — бути давнім дейрном, вільним і сповненим надії, до того, як увесь світ став проти нас.

35 Перевал

— Пройти Круаканський перевал, — через кілька днів сказала нам Кхара, — буде непросто. Це старий кордон між більш густонаселеним сходом і дикішим заходом північної Недарри. Раніше його не дуже охороняли — тільки зупиняли розбійників. Останнім часом, правда, Круаканський перевал став більш укріплений. Коли я там проходила, солдати Мурдано будували фортецю на скелі над перевалом.

Тоббл занив:

— Як же ми пройдемо?

— Так, це питання, — сказала Кхара. — Є чотири способи. Можна бути простим селянином чи шахтарем, який везе товар і має імператорську ліцензію.

— Це не про нас, — сказав Ренцо.

— Далі — збройний напад.

— І це не для нас, — сказала я.

— Тоді крадькома, — запропонувала Кхара.

Ренцо поволі кивнув, припускаючи таку можливість.

— Також можна дати хабара.

— А, — сказав Ренцо. — Ще камінців наколупати?

Кхара похитала головою.

— Це не селяни. Там озброєні, жорстокі люди й гостроокі чиновники. Якщо вони раптом побачать рубін чи смарагд, то захочуть обшукати й забрати все, що в нас є.

— Тож треба буде скрадатися, так? — спитала я.

— Або ж потрібен інший хабар, — сказала Кхара. — По цей бік Круаканського перевалу — землі Бельтассанів. Це багатий, зажерливий рід, люди нечесні й нечисті на руку. І близькі союзники Мурдано.

— Правда? — сказав Ренцо. — І чим ці Бельтассани займаються?

— Здебільшого худобу вирощують. Струсіїв.

— А хто це — струсії? — спитав Максин.

— Такі великі птахи, які ходять на трьох ногах і дають смачне м’ясо, — сказав Ренцо. — Дуже цінні. За одного струсія дають стільки, скільки за трьох коней.

— Точно, — сказала Кхара. — Навіть зовсім невелика кількість таких птахів — то гарний хабар. І зайвої уваги не приверне.

Ренцо потер руки.

— Гадаю, скоро мої вміння знадобляться. Мабуть, я зможу трохи струсіїв наловити, щоб варта нас пропустила.

— Це що, ми тепер прості злодії? — спитав мене на вухо Максин.

— А вибору немає, — сказала я, хоча, по правді, й мене це бентежило.

— Може, нам потрібно лише позичити кількох струсіїв, — промовив Ренцо, торкаючись підборіддя. — Ненадовго...

— Ти про що? — спитала я.

— Я просто обмірковую варіанти, — відказав він. — Давати хабар — це така, — він удав, що позіхає, — нудьга!

— Мудруй, та не занадто, — попередила Кхара.

Ми завертали на південь, у бік гір Перріччі. Коли сонце підбилося високо, стало видно Круаканський перевал — дві великі, круті гори, між якими лежала долина завширшки не більше за одну лігу. Дерева росли досить густо, щоб ховати нас від чужих очей і давати тінь. Вітер був прохолодний, але приємний.

Також ми стали помічати кам'яні й дерев’яні паркани навколо великих лугів. На деяких паслися корови чи коні. На інших — химерні, незграбні струсії, які по-дурному витягали помаранчеві шиї й вирячували на нас свої великі очі.

— Лови-Удачу, — сказала Кхара, — ми на землях Бельтассанів. Будь-яких людей, які нам тут зустрінуться, слід вважати небезпечними.

Вона нічого йому не наказувала, але Лови-Удачу зрозумів її невисловлену думку.

— Я сходжу вперед, розвідаю.

Він прискорив ходу і невдовзі зник попереду.

Уже сугеніло, коли Лови-Удачу повернувся й розповів:

— За лігу на схід стоять табором люди — пастухи з конями. Якщо будемо триматися передгір’я, то нас не помітять.

Ми заночували в гаю над бистрим крижаним струмком. Він вливався в невелике озерце, поросле срібними лілеями, і тут я зайшла у воду, наважившись уперше за довгий час скупатися. Максин теж ускочив у воду і став там весело перекидатися й пірнати.

Я помітила на бережку Тоббла, який спостерігав за нами.

— Тоббле! — гукнула я. — Ходи до нас! Вода холодна, але ти звикнеш.

Максин хлюпнув на мене водою, і я заверещала.

— Ну, може, й не звикнеш, — зізналася я. — Але ж приємно помитися.

Тоббл мотнув головою.

— Може, завтра, — сказав він. — Я спати пішов.

— Багато втрачаєш, — сказала я, але він уже побрів назад до всіх решти.

Дивлячись йому вслід, я відчула якусь печаль і навіть провину. Чи він ревнує мене до нового друга?

Я вирішила виправитися. Тоббл — мій найближчий друг.

Я зобов’язана йому всім.

Але важко було зрозуміти, що робити, коли в тебе двоє друзів одночасно. Коли я була маленька, ми з братами й сестрами завжди були разом. Вони були моїми єдиними друзями, і я не потребувала інших.

А тут — інакша річ.

Коли місяць зайшов, нас розбудила Кхара. Біля Круаканського перевалу вона помітила дві нещодавно збудовані фортеці. Одна, кругла й кремезна, розташувалася з північного боку перевалу. Друга — менша, тонша вартова вежа — неймовірним чином сиділа на виступі скелі.

У круглій фортеці, гадала Кхара, стояла військова техніка. Катапульти, здатні метати камені вагою в десятки кілограмів. Списомети з тятивою, сплетеною з жил ґарівана. Вогнемети, які, за припущенням Ренцо, могли використовувати зачаровані речовини, щоб поливати супротивника рідким вогнем. Катапульти іншої конструкції, які стріляли не камінням, а киплячою олією.

— Шкода, що в нас зараз немає Тобблового далеко-близа, — сказала Кхара. — Але з того, що видно, облогова зброя спрямована на схід, наче вони чекають нападу звідти.

— А в нас вони теж можуть кидати каміння? — спитав Тоббл.

— Можуть.

— Як же ми пройдемо? — спитав Максин.

— Гарне питання, — зауважила Кхара. — На Круа-канському шляху на диво малолюдно. Це нічого доброго не віщує. Це означає, що Мурдано не купує жодних товарів — дерева, їжі чи шкіри — в родин, що живуть на Недаррських рівнинах.

— Може, в Мурдано є все, що треба, — припустила я.

— Може, — сказала Кхара. — Або ж це означає, що між вигнанцями і Мурдано посилилася ворожнеча.

Через перевал лише вряди-годи проходили люди й коні. Надії проскочити в товкотнечі не було.

— Нагадай-но мені, злодію, — сказала Кхара, скоса глянувши на Ренцо. — Що ти можеш у теургії?

Ренцо знизав плечима.

— Умію відводити очі, але не робити невидимим. Я так добував їжу, та інколи й не тільки їжу: тоді крамар просто не звертав уваги на нас із Собакою, дивився не туди. Проте зусиллям волі людина може на мене подивитися й побачити.

— Я можу пройти непомітно, — сказав Лови-Удачу, привернувши загальну увагу. — Фелівети, коли хочуть, стають майже невидимими просто тому, що вони — фелівети. Але й у мене є деякі теургічні вміння.

— Правда, Лови-Удачу? — здивувалася я. — А ти ніколи не показував.

Лови-Удачу на свій лад упевнено посміхнувся — трохи вишкірився, трохи поворушив вусами.

— Адже я фелівета. У нас нечасто виникає потреба вдаватися до теургії.

Кхара глибоко замислилася над цими словами. Подивилася на перевал, на Лови-Удачу, на Ренцо, на мене, потім назад на перевал — один, другий раз. І сказала:

— Потрібен відволікальний маневр. Дуже сильно відвести очі. Тим часом ми могли б побігти до північної фортеці. Бачите, як земля її ховає? З вартової вежі тієї круглої фортеці не видно, готова поручитись. А з фортеці нас теж навряд чи побачать. Ми будемо просто під ними.

— Сильно відвести очі? — Ренцо змовницьки поглянув на Лови-Удачу. — Разом з тобою я б спробував, друже фелівето.

— Будьте обережні, — сказала їм услід Кхара.

— Обережні? То прискоримося, — розсміявся через плече Ренцо.

Ми сховалися за купою валунів, боячись розкласти багаття, повечеряли холодною їжею й перемовлялися тихо. Поївши, ми, ховаючись попід валунами й у заглибинах, почали просуватися до північної фортеці. Вона неначе стояла просто над нами, хоча насправді була за сто ярдів попереду, коли не більше.

Ми збуджено чекали знаку й готувалися діяти блискавично. Кхара уважно вдивлялася вперед, гризучи ніготь.

— Кхаро, — прошепотіла я, — не хвилюйся. У них усе буде гаразд.

— Я за Лови-Удачу не боюся, — прошепотіла вона. — Він про себе подбає, — вона потерла очі. — А от за Ренцо хвилююся. Він ризикує.

— Ти теж, — відказала я.

— Але ж я ризикую розумно, — з напівусмішкою відказала вона.

Минали години. Ми могли тільки чекати й сподіватися, що наші друзі зуміють добре відвести варті очі.

І, як виявилося, вони нас не підвели.

36 Відведення очей

Спочатку почувся оглушливий лемент струсіїв — вереск, який, здається, без кінця скаче з низьких нот на високі й назад.

Недарма пасти струсіїв охочих мало. Ці птахи качаються у власному посліді, обкрадають гнізда чужих птахів і незрідка їдять власних пташенят. А якщо їх потурбувати, репетують жахливим голосом.

Але видають вони не лише звуки. Переляканий струсій поширює різкий, огидний запах, поряд з яким сморід скунса наче трояндовий аромат.

Потім ми побачили помаранчеве світіння.

— Пора! — прошепотіла Кхара, і ми негайно приготувалися бігти. — Чекаймо... Чекаймо...

Стадо з трьох дюжин струсіїв стрімголов бігло через перевал, а за ними — рухлива стіна вогню.

— Уперед! — крикнула Кхара, і ми помчали, перечіпаючись через каміння, щосили намагаючись утриматися на крутому схилі.

У бійницях круглої фортеці засвітилися смолоскипи, почулися тривожні крики.

Ми й самі доволі сильно шуміли: в нас з-під ніг із торохтінням сипалося каміння. Але ми розуміли, що нічого не можна розчути за криком ошалілих струсіїв, за якими гналися... ну, якісь бочки.

Бочки. Бочки горіли й котилися під гору шляхом за струсіями.

Ось тоді, коли це розгледять, люди Мурдано, напевне, зрозуміють, що їх хтось навмисне відволік. Але ми вже проминали круглу фортецю й бігли щодуху по рівному місці. Наша єдина перевага — в тому, що варта вирішить: небезпека йде з того самого боку, де струсії.

Ми обігнули особливо складний схил, і я впала, збивши коліна. Коли Максин допоміг мені підвестися, ми побачили серед тіней двох людей. Я могла розгледіти лише силуети шоломів і кінці списів.

Кхара жестом спинила нас. Вийшла наперед сама і спитала:

— На нас напали?

— Ми ще не знаємо, — відказав чоловічий голос. — А ти хто?

На той час Кхара вже дістала меч. Її удар був важ-ким і швидким — той, хто питав її, замовк. Другий чоловік у паніці кинувся геть, і Кхара крикнула:

— Ану стій!

Ми кинулися за Кхарою, яка метнулася навздогін утікачеві. Вони зникли з очей, і невдовзі, коли ми її нагнали, Кхара важко дихала й витирала з обличчя кров.

Мовчки ми рушили понад підніжжям гори, боячись, що нас помітять. Натрапили на невелику валку торгівців, які йшли з другого боку, пройшли крізь неї і побачили по другий бік перевалу заставу.

— Якщо пройдемо заставу — будемо живі, — прошепотіла Кхара.

Застава являла собою кам’яну казарму, в якій, мабуть, уміщувалося з десяток солдатів, і стояла вона біля найвужчого місця перевалу — там між стінами гір відстань була лише футів п’ятдесят. Ми всі розуміли: з десятьма солдатами Кхара сама впоратися не зможе, а ми з Максином і Тоббл навряд чи їй допоможемо.

— Чи не стайнею пахне? — спитав Тоббл.

Я стала навшпиньки, огледілась, і — так, в улоговині біля казарми була стайня. Я теж почула її запах, але не надала йому значення.

У темряві зблиснули Кхарині зуби.

— За мною.

Ми, пригнувшись, побігли. Тепер, коли крик струсіїв затих удалині, наші кроки стали гучнішими. Але назад дороги не було. Нас міг побачити з вартової вежі будь-хто, кому спало б на думку поглянути вниз.

Біля стайні вартував один солдат — але він, мов зачарований, дивився на бочки, які й досі горіли, хоча вже не котилися.

Кхара зайшла йому за спину і вдарила руків’ям меча в потилицю. Коли він устане, в нього болітиме голова — але принаймні він устане.

У стайні знайшлося шість неосідланих коней.

— Гнуздаймо їх — сідлати немає коли, — сказала Кхара.

Ми з Тобблом і Максином розплутали купу ременів, але, трохи повозившись, змогли загнуздати всіх шістьох.

— Тоббле, ти зі мною, — сказала Кхара, стрибаючи на спину гнідій кобилі. — Биш і Максине, сідайте на рябого. Обоє беріть за поводи інших коней.

— А навіщо решта коней? — уголос запитав Максин, коли ми лізли на двері стайні, щоб стрибнути на широку спину рябому коневі.

— Вам як краще — щоб за вами гналися верхи чи пішки? — сказала Кхара. — Биш, берись за гриву. Максине, тримайся за Биш. Я відчиню ворота. Готові?

Якби я дала волю дейрнській чесності, то сказала б: «Ні, навіть і близько не готові». Але відказала:

— Ага.

Кхара звісилася зі своєї кобили, відчинила і сказала:

— Скачіть і не зупиняйтеся!

Вона штовхнула кобилу п’ятою, я зробила те саме, хоча мій кінь цього, здається, й не помітив. На щастя, він охоче йшов за Кхариною кобилою, тож ми вискочили зі стайні риссю, дедалі прискорюючись.

Із казарми вибіг солдат зі списом, намагаючись перекрити нам шлях. Він гукав на допомогу.

Кхара змахнула Світлом Недарри й на скаку розрубала його спис навпіл.

Це було якесь карколомне шаленство — мчати на конях у темряві, де вони не бачать, куди ступають. Наш коник один раз спіткнувся, так що я ледь не впала разом з Максином. Позаду кричали солдати й бігли за нами пішки, не маючи жодної змоги нас перейняти. Це нагадувало сон: швидкість, спалахи на камінні, валуни в темряві, несподівані колючі зарості.

За кілька хвилин я відчула відкритий простір і чисте повітря, що рухалося з півночі. Ми перетнули перевал і спускалися на пасовища. Попереду видніло двоє вершників, і їхні обладунки блищали у світлі місяця. Вони скакали нам навперейми з півночі.

Уже не просто солдати — лицарі.

Професійні вбивці, озброєні до зубів.

Раптом один із лицарів упав з коня, скрикнувши від подиву й переляку. Його кінь сахнувся і, нажаханий, помчав геть. Кінь другого лицаря сповільнив біг — і його вершник теж повалився на землю.

Обидва коні з панічним іржанням помчали геть.

Ми скакали далі, хоча мій кінь уже не дуже цього хотів, і мені доводилося його поганяти:

— Не хвилюйся, хороший конику, це друг, — казала я.

До нас долучився ще один супутник. Він тримався на відстані, поки ми заспокоювали своїх коней, допомагали їм отямитися від переляку.

— Молодець, Лови-Удачу! — сказала Кхара.

— Коні! — глузливо розсміявся Лови-Удачу. — Бракує їм сміливості зустрітися з феліветами, особливо вночі.

Позаду збиті з коней лицарі вигукували погрози, але нам до них діла не було. Попереду на горбку на нас чекав Ренцо на краденому коні.

— Ну як, сподобалося? — спитав Ренцо, коли ми під’їхали.

— Спрацювало, — визнала Кхара.

— І я знаю, ти відчуваєш велике полегшення, що я живий і неушкоджений, — усміхнувся Ренцо.

Кхара сказала: «Е-е...» — але її захват був очевидний.

— А мені... не сподобалося, — сказав Тоббл, сидячи позаду Кхари.

— Ти не радий, що я живий? — піддражнив його Ренцо.

Тоббл знітився.

— Я хотів сказати, — тихенько мовив він, — що це був дуже сміливий вчинок, і ви врятували нам життя, так що, звичайно, я завжди буду вдячний вам, Лови-Удачу і Ренцо. Але...

— От вічно якесь «але», — буркнув Ренцо, але він усміхався, сп’янілий від успіху.

— Але, — сказав Тоббл, — ці струсії, мабуть, до смерті налякалися. Вони, звісно, не дуже симпатичні птахи, верещать і, е-е, смердять, а все-таки...

— Ти ще забув, вони своїх дитинчат їдять, — сказав Ренцо.

— А все-таки...

— А ще чужі гнізда обкрадають, — додав Максин.

— А все-таки... — сказав Тоббл.

— А ще... — почала я, але Лови-Удачу мене зупинив.

— Тихо! — рикнув він. — Хай вобик говорить. Може, нам усім треба дечого навчитися.

Тоббл прокашлявся. Його очі блищали в тьмяному зоряному світлі.

— Я просто відчуваю, що, хоча струсії — не найприємніший вид, і так, пахнуть вони жахливо, до них треба ставитися, ну, по-доброму. Оці вогняні бочки — а якби якась із них налетіла на струсія?

— Я дуже акуратно їх викочував, — сказав Ренцо.

— А якби котрийсь птах спіткнувся? — сказав Тоббл. — Або якесь маля відстало...

— Там малят не було. І струсії можуть перелітати на короткі відстані, коли треба, — сказав Ренцо, уже не такий гордий, як спочатку.

— А моє життя важливіше за життя струсія лише тому, що я милий і пухнастий? — спитав Тоббл.

Якийсь час усі рухалися вперед мовчки.

— Напевне, Тоббле, я міг би виправдати свої дії тим, що ми беремо участь у такій собі неоголошеній війні, — нарешті сказав Ренцо вже значно покірливішим тоном. — А коли війна, бувають необхідні жертви.

— А хто це вирішує? — спитала я вголос.

Мене раптом вразило, наскільки випадкові ці події — не кажучи вже про те, наскільки несправедливі. Так мало у світі тих, хто має владу. Так багато тих, хто її не має.

— А мій батько був необхідною жертвою? — мовив Максин.

— А моя зграя? — додала я, відчуваючи клубок у горлі.

Ми подивилися на Кхару, наче вона мала розв’язати цю проблему. Але вона дивилася просто перед собою, наче не слухала.

Лови-Удачу, стрибаючи поряд, мовив:

— Тоббле, ти мудрий юний вобик. У кожній війні добре, коли хтось ставить важкі питання, які не надаються до простої відповіді.

— Просто все так складно, — сказав Тоббл. — Немає чорного і білого. Усюди різні сірі відтінки.

Кхара обізвалася вперше за довгий час:

— Ти маєш рацію. Але не дозволяй складним питанням утримати тебе від протистояння, Тоббле. Якщо ти душею відчуваєш, що щось є злим, — треба з цим боротися. Але по честі. З милосердям. По справедливості.

— Розкажи це тим солдатам, які скуштували твого меча, — сказав Ренцо.

Кхара скоса глянула на нього.

— Ти сумніваєшся в тому, що я вас веду?

— Аж ніяк, — щиро відказав Ренцо. — Я просто сумніваюся, що вести війну можна по честі, з милосердям і по справедливості.

— З огляду на те, який шлях перед нами, — сказала Кхара, — будемо сподіватися, що ти помиляєшся, друже.

37 Барон

Спустившись із Круаканського перевалу, ми мали перетнути річку Теларно. На всіх мостах стояла варта, і ми розуміли, що далі випробовувати удачу не випадає.

Кхара вирішила, що нам треба зробити денний перехід туди, де гори стіною стояли над нами праворуч. На щастя, вона знала брід, і ми перейшли ріку там, де вода сягала коням хіба трохи вище колін.

Ми заглибилися в густі хащі, і я спитала, чому цей ліс такий незайманий, на відміну від тих багатьох, що ми бачили вирубаними.

— Тут росте багато відьомських дубів, — пояснила Кхара. — Деревина в них тверда, як залізло, рубати їх важко, а дерева криві й не годяться на щогли та дошки. Крім того, у цьому лісі дехто живе й може не радіти лісорубам.

— А люті звірі в лісі є? — поцікавився Тоббл.

— О, одні з найлютіших, — весело відказала Кхара, Вона була незвично розпружена.

Через ліс ми просувалися поволі. Гілля розлогих відьомських дубів інколи нависало на рівні обличчя. Постійно доводилося пригинатися чи щось об’їжджати. Але Кхара, здається, весь час чітко розуміла, куди їхати.

Тут почувся свист — і в ближчому дереві забриніла стріла. Лови-Удачу загарчав, а Ренцо розвернув коня, виглядаючи ворога. Але Кхара спокійно під’їхала до стріли, яка пролетіла поблизу її голови, витягла її з дерева й оглянула.

Вона гучно звернулася до когось, кого ми не бачили:

— От погляньте. Тепер наконечник погнувся. А трохи терпіння — і можна було б вистрілити в он ту сосну.

Перед нами мов нізвідки там, де, готова присягнути, щойно були просто дерева й кущі, з’явилося двоє чоловіків і жінка. Усі троє були в шкіряних безрукавках і вузьких штанях, розумно забарвлених у зелене й брунатне, щоб одяг зливався з лісовим тлом. Усі троє мали луки з накладеними стрілами, але тятиви не натягували.

— Маєте ще один подих, щоб пояснити, навіщо ви прийшли сюди, — сказав світлобородий чоловік середнього віку з глибоко посадженими очима.

— Що ж, лучнику Маккане, якщо ти мене не впізнав, то, певне, твій зір погіршав від бігання по лісах із луком.

Лучник відкрив рота й повільно опустив лук.

— Панно Кхарассанде?

Кхара легко зіскочила з коня, зробила два швидкі кроки й підскочила до Маккана, а той підхопив її на руки й закрутив — обоє засміялися.

— О, та ти значно поважчала, відколи я тебе востаннє бачив, — жартома посварив її Маккан. — Я мало спину не зламав, тебе крутячи!

— А ти, старий, ще дужче полисів, відколи я тебе востаннє бачила Якщо тобі голову трохи воском натерти, буде справжнє дзеркало.

— Ах ти ж вредне дівчисько!

Кхара штурхнула його.

— А де ж належна повага?

— Перепрошую, — Маккан картинно вклонився.

— Я спочатку сприйняв тебе за браконьєра чи волоцюгу, — його широка усмішка розвіялася. — Радий, що вісті дійшли до тебе. Боюся, баронові небагато часу лишилося.

Кхара схопила його за руку:

— Що ти кажеш?

— Ти не знаєш? — очі Маккана стали великими. — А, ти не знаєш. Твій батько, барон Донаті, захворів, і. .. — він відвів очі, — мені боляче це казати... лікарі не очікують, що він виживе.

Кхара моргнула.

— Серце?

Маккан печально кивнув.

— Протягом цього місяця в нього були два напади, і він дуже ослаб.

— Решту мені розкаже мати, — квапливо сказала Кхара. — Де табір?

— Мати? — повторив Маккан.

— Так. Хіба вона не доглядає його?

— Ми вже багато місяців не бачили баронесу.

У Кхари руки стислися в кулаки.

— Не розумію. Де моя мати?

— Ми не знаємо. Барон не каже.

— Годі. Покажіть мені табір, — сказала Кхара.

— Знаєш галяву старого Гамбера? Звідти на північ понад струмком. Я б вас провів, але... — Маккан махнув рукою в бік лісу позаду.

— Твій обов’язок бути тут, — сказала Кхара, поплескавши його по плечу. — А мій — біля батька.

Нічого не кажучи нам, вона штовхнула свою кобилу п’ятами, і ми поспішили за нею. Вона не скакала учвал — для коня це небезпечно в такому лісі, де повно великих корчів і землерийчиних нір, — але підганяла коняку. Ми дійшли до галявини, порослої високою золотавою травою, по якій котилися хвилі, як морем на світанку. Звідти ми рушили понад струмком.

Кхара час від часу говорила про свою родину Донаті. Я знала, що колись то був великий і могутній рід з великими землями й гарним замком під назвою Злука, Я знала, що вони чинили опір, коли владу захопив перший з династії Мурдано, і були позбавлені власності.

З огляду на це, я не дуже знала, на що очікувати, але точно не чекала того, що невдовзі побачила.

Ми їхали під покрученими, товстими відьомськими дубами, і я не одразу помітила, що на деревах розташовуються помости, а між ними — підвісні мости. З гілок звішувалися гамаки, на мотузках, натягнутих між дерев, лопотіло, сушилося прання — такі самі оманливі для ока зелено-брунатні строї, в яких ми бачили Маккана і його супутників. Ліс огортав велику скелю, яка стриміла над верхівками дубів.

Ми зупинилися під відьомським дубом, що його й десять чоловіків, узявшись за руки, не змогли б обхопити. З гілля спустився молодик — тихо, немов павук по шовковій ниточці.

Він уклонився Кхарі й сказав:

— Я подбаю про ваших коней, панно.

— Батько?..

— Він у ліжку. Ви підійметесь?

Кхара кивнула. Одразу з дерева спустили мотузку з петлею на кінці.

— Ходімо зі мною, Биш, — сказала вона. — Усі решта, будь ласка, почекайте — вам принесуть їсти й пити.

Кхара поставила ногу в петлю і взялася за мотузку. Я зробила те саме — і ми піднялися крізь густе листя. Проминули поміст навколо потужного дерева, на якому чатували лучники, далі піднялися в дерев’яну ляду і зійшли на прямокутний поміст, досить широкий і довгий, щоб на ньому вмістився чималий будинок. Але замість міцної будівлі я побачила три намети, один удвічі більший за решту два. Усі вони буквально на кілька дюймів були вищі за людський зріст — їх вистачало якраз на те, щоб людина могла стояти всередині.

— Ми нічого постійного не будуємо, — пояснила Кхара. Вона, вагаючись, стояла біля входу до центрального намету. — У будь-яку хвилину можемо все зібрати й рушити геть протягом години.

— Розумію, — сказала я, — так жила і моя зграя.

Обличчя Кхари було непроникне, голос рівний, але я надто добре розуміла, що вона відчуває. Я помічала, як ворушаться м’язи її щелеп, як їй перехоплює подих, як невпевнено б’ється серце.

— Мій батько... — почала вона. — Батько...

— Не треба нічого пояснювати.

Кхара кивнула.

— Просто зрозумій: колись він був найсильніший, наймудріший і найдобріший чоловік. Тепер він може... ну, ти чула, що він хворий.

Я зрозуміла. Кхара не хотіла, щоб я розчарувалася, побачивши його. Я поклала лапу їй на плече й злегка кивнула.

Ми відсунули запону й увійшли. Було тепло: посеред намету горів вогонь, і дим виходив крізь дірку в даху. Біля невеликої жаровні стояло ліжко, зроблене з грубо обтесаних гілок, перев’язаних лозою. З-під купи кошлатих звіриних шкур визирала голова з тонким розкиданим сивим волоссям.

Дві старші жінки, які доглядали хворого, уклонилися Кхарі й відступили. Я стала поруч із ними, ховаючись у тінях, і почувалася зайвою в такій дуже сімейній сцені.

— Батьку! Це я, Кхара. Я прийшла з подругою, Биш.

Стара голова підвелася з подушок — і я була вражена не тим, яким кволим і хворим здавався чоловік, а відчуттям того, яким він був колись.

Батько Кхари дуже змарнів, щоки в нього зблідли й запали, але, побачивши його очі, я мало не заусміхалася. Ці очі були гострі, розумні й без краплі поблажливості до дурнів. Коротко кажучи — Кхарині очі. І лінія його щелепи свідчила про залізну рішучість. Хворий старий чоловік і здорова юна дівчина були, без сумніву, дуже схожі.

— Кхарассанде! — сказав барон Донаті. Він пробував бадьоритись, але легкий тон потонув у нападі кашлю.

Кхара нахилилася й пригорнула його, поклала голову йому на груди. Батько обійняв її.

— Я боявся, що ти загинула, — прошепотів він. — Остання з Донаті.

— Ні, тату, я жива.

Він витер сльози тильним боком долоні.

— Радий тебе бачити, дитя моє. За тобою дуже скучали. Якби ж тут була зараз і твоя мати, щоб розділити цю радість!

— Батьку, — сказала Кхара, — де вона?

Барон скоса глянув на мене: вочевидь, не хотів казати правду при сторонніх. Він примружився — і я відчула, що його зір від хвороби теж погіршився.

— Я б довірила Биш і власне життя, батьку.

Він кивнув.

— Твоя мати в безпечному місці.

— У безпечному місці? Що це означає? — Кхара взялася руками в боки. — Я свою матір знаю. Сабріней Донаті ніколи б зі своєї волі тебе не лишила.

Батько кволо всміхнувся:

— А ніхто й не каже, що це було з її волі.

— Це як? — Кхара очікувально схилила голову набік.

— Сабріней у Західному Нагір’ї з кількома слугами й охоронцями, — він зітхнув. — Вона зараз повільніша, ніж раніше, не може мандрувати без допомоги. Але її теургічні сили зросли. І язик такий самий гострий. Я переконав її — це далося мені непросто, — що вона сповільнює нас. — Барон сумно розсміявся. — А тепер поглянь на мене.

— Ну, принаймні вона в безпеці, — сказала Кхара — Це вже втіха — Вона швидко змахнула сльозу й розправила плечі. — То гаразд. У мене багато є тобі розказати, батьку. Дуже багато. Дозволь мені почати з того, що познайомлю тебе зі своєю супутницею і подругою Биш. — Кхара помовчала й додала — Вона — дейрн.

38 Теж останниця

Барон хворобливо посміхнувся.

— Мені почулося, наче ти кажеш «дейрн»! Я цих створінь уже багато років не бачив.

— Тобі не почулося, батьку, — Кхара поманила мене пальцем.

Я підійшла — і барон ахнув. Він узяв мене за руку, і я відчула, як у нього тремтять пальці.

— Я гадав, що дейрни вже стали тільки спогадом — через батька нинішнього Мурдано. Чи багато вас, Биш?

Я похитала головою.

— Поки що ми знаємо лише про одного живого дейрна, крім мене. Але ходять чутки, що існує колонія біля річки Пеллаґо.

— То наче небезпечне місце, — барон стиснув мою руку. — Але будемо сподіватися, що чутки небезпідставні.

* * *

Батько Кхари був тяжко хворий, ослаблений, але допитливість у ньому була дуже сильна — і, вислухавши довгу розповідь дочки, він почав ставити розумні, проникливі питання.

— Ферруччі зрадив тебе? — спитав він. — Це мене засмучує. Ми йому довіряли як науковцю і як надійній людині.

Кхара прийшла до Ферруччі, сподіваючись на його допомогу в тому, щоб мене — ймовірно, останницю дейрнів — захистити. Але він занадто боявся Мурдано і його Провидицю.

— Те, що батько Мурдано, — продовжив барон, — стояв за спробами винищити дейрнів — ну, про це я давно підозрював. Фелівети, — він закашлявся, — будуть наступними. Також мені не дивно, що молодий Мурдано спізніло виявив, що тримати ігри собі власного дейрна вигідно — коли більше ніхто його не має, — він похитав головою. — Ну а тунель із терамантами... — він скривився й замовк.

— Так, це дуже погано, — сказала Кхара. — Напевне, ніхто в Недаррі про це не знає. Це здається безглуздою вигадкою — але ми бачили ділянку того тунелю. Якщо — коли — вони його завершать, то можуть напасти зовсім несподівано. І попереду військ послати тисячі терамантів, щоб залякати будь-яких захисників.

— Перемога Дрейландії — це не те, що нам потрібне, — сухо сказав барон. — На жаль, перемога Мурдано для нас теж погана, — він схилив набік голову й проникливо подивився на дочку. — Я тобі завжди радий, люба Кхаро, але ти прийшла не просто для того, щоб мене повідомити про це все. Відкрий мені серце. Чого ти хочеш?

Кхара поволі переминалася з ноги на ногу, схрестила руки на грудях.

— Не знаю, батьку. Знаю лише, що б я зробила, коли була б старшою. І чоловіком.

Барон закашлявся, а тоді сердито обізвався:

— Коли це я вчив тебе обмежуватися жіночими справами, Кхаро? Ти — Донаті.

— Ні! — занадто голосно мовила Кхара. А тоді спокійніше: — Ні, батьку. Це ти — Донаті.

— Я не доживу до літа, — сказав барон. — І вже не поведу добрих людей у бій. Світ не чекатиме, доки я помру, а ти звикнеш до нової ролі. Насувається війна, в якій загинуть не тисячі, а десятки тисяч. У світі не потрібен ні старий хворий чоловік, ні вичікування від тих, кому до снаги зупинити це шаленство.

— Але, батьку, зі мною зараз злодій, фелівета, вобик і два дейрни. Чи ми вшістьох зможемо виступити проти Мурдано й казара?

— Ти знаєш, що маєш робити, панно Кхарассанде Донаті.

Батько і дочка дивились одне на одного, і в обох нуртували стримувані почуття, невимовлені слова й страхи.

— Хтось стане на моєму шляху?

— Так.

— Хто? — свинцевим голосом спитала Кхара.

— Твій двоюрідний брат Альбріт. Він капітан гвардії. Гарний воїн, але для командування йому бракує духу. Проте він гордий. От він буде змагатися з тобою.

Кхара пояснила мені:

— Альбріт практично вдвоє більший за мене. Чудовий вояк, бездоганно володіє мечем і луком.

Барон кивнув.

— Так, Альбріт дуже сильний.

— Я не хочу, щоб він загинув, — сказала Кхара.

— Ти його не переконаєш, тож він кине тобі виклик, і доведеться його прийняти. І, Кхаро, — голос барона здригнувся, — ти теж можеш загинути, а Альбріт ді Тарцо очолить те, що лишиться від Донаті. Побудує нову династію на наших кістках.

І Кхара, і її батько замовкли. Я чекала, почуваючись дрібною й непотрібною тут, другорядним свідком важливого рішення, від якого може залежати доля двох країн.

Але навіть просто слухаючи ці слова, я могла думати лише про те, що не витримаю, якщо побачу загибель Кхари.

— Батьку, ти мудрий у бою, як і в усьому іншому, — Кхара схилила голову й глибоко вдихнула. — Ти віриш, що я б могла перемогти Альбріта?

Батько простягнув кістляву руку й торкнувся доччиної руки.

— Зі Світлом Недарри? Так, звичайно, я вірю, що ти маєш шанс, — він усміхнувся крізь сльози.

Після того очі барона заплющились і він заснув, не промовивши більше ні слова.

Коли ми пішли, я спитала Кхару:

— Ти хочеш знати, чи казав він правду?

— Про те, чи зможу я перемогти Альбріта? — Кхара коротко, гірко засміялася. — Ні, Биш. Я й так знаю.

— Але ти все одно готова до бою з ним? — спитала я, намагаючись не панікувати.

— А який у мене вибір? Я остання з Донаті. Це мій обов’язок перед родом. Але значно важливіше те, що мій батько не вважає, що до поєдинку зі мною готовий сам Альбріт.

— Але... — я не могла сказати нічого слушного.

Кхара гукнула друзів нагору до нас.

— Здається, Биш, — сказала вона, — що я теж ніби останниця. Остання не з виду, а з роду, — вона аж здригнулася від власних слів. — Пробач, люба. Твій біль нескінченно тяжчий, я це знаю.

— Не вибачайся, Кхаро, — твердо відказала я. — Біль буває дуже різний.

Я навіть сама похитала головою, не вірячи, що таке кажу. Мала Биш, найдрібніша в родині! Кілька місяців тому чи могло мені навіть уві сні наснитися, що я стільки знатиму про світ?

Тієї ночі ми спали в одному з менших наметів на баронському помості. Там знайшлися зручні ліжка для всіх нас, якраз відповідного розміру для людей, дейрнів і вобиків.

Лови-Удачу спав на купі м’якого гілля й шовкового листя.

Зранку, коли ми пили чай і їли холодний, але ситний сніданок, почулися важкі кроки. Мить — і до намету зайшов доволі показний чоловік. Високий, широкоплечий, у його темне волосся були вплетені золоті нитки. Я одразу здогадалася, хто він.

— Альбріте! — сказала Кхара, обійнявши його. Вони всміхнулись одне до одного — не як вороги, принаймні поки що.

— А ти підросла й зміцніла, відколи ми бачилися востаннє, — сказав Альбріт.

Це було правдою, але все одно Кхара була на голову нижча від нього і ледь не вдвічі тонша. Я не могла уявити собі герць між ними.

— Моя подорож була довга, — сказала Кхара. — Як твоя дружина й сини?

— Фіона все така ж красуня, — сказав Альбріт, — а сини вже скоро й дорослі будуть.

Ми слухали, як вони балакають про спільних знайомих, але було очевидно, що такі розмови — суто люб’язність. Нарешті Кхара промовила те, про що вони обоє думали:

— Мій батько помирає, Альбріте, — сказала вона сильним, чітким голосом. — Я збираюсь очолити Донаті.

Альбріт кивнув. Здається, він стримував посмішку.

— Ти смілива й розумна. Але ж ти лише жінка, Кхаро. Донаті ще ніколи не очолювала жінка, а зараз важкі часи.

— Так, часи дійсно важкі. Я відкрию тобі серце, Альбріте: я не хочу з тобою битися. Я радше взяла б тебе за свою могутню праву руку. Але я маю намір вести Донаті, помиритися з родами вигнанців і взятися за те, щоб зупинити цю війну всіма силами, які зможу зібрати.

— Ти хочеш воювати, щоб зупинити війну? — Аль-бріт скептично посміхнувся. — А чому нас не влаштовує ця війна? Хай Мурдано поб’ється з цим хитрим дрейським феліветою! Хай знищать одне одного! — говорив він пристрасно, і я жодної фальші в його словах не відчувала.

— Я знаю те, чого ти не знаєш, Альбріте. Я була в Дрейландії. І бачила готування до такої війни, яка принесе неймовірне кровопролиття й нещастя в Недарру.

— Але ж не сюди, — сухо сказав Альбріт. — Війна між Мурдано і казаром об’єднає роди вигнанців. Разом ми зможемо втримати Круаканський перевал і заснувати нове королівство тут, на заході. Краще, справедливіше королівство.

— А ти будеш там королем? — спитала Кхара.

— Можливо.

— А я б не хотіла бачити, як десятки тисяч людей розтерзають тераманти.

— Тераманти? — насупив брови Альбріт.

— Ти дуже багато чого не знаєш, — сказала Кхара.

Альбріт печально похитав головою:

— Дурне ти задумала, і стати зі мною на герць — безумство. Ти не можеш перемогти мене, Кхаро, — він кивнув на меч на її поясі. — Дай хоч пристойну зброю тобі позичу. Я не хочу перемогти лише тому, що твій іржавий меч розпадеться навпіл.

— Ти щедрий, Альбріте. Але я звична до свого меча, і я стану до бою в той час, як заведено. Ти й один твій прибічник проти мене та одного мого прибічника.

— Ну то на заході місяця, — сказав Альбріт. — Сьогодні ввечері, — він простягнув правицю. — Востаннє тисну тобі руку як друг.

— Сподіваюся, наша дружба поновиться, — сказала Кхара, тиснучи йому руку.

Коли він пішов, усі захвилювалися. Ренцо швидко і якось із незвичною тривогою в голосі запропонував:

— Я можу пробратися до його намету і меч йому підпиляти, щоб...

Кхара жестом зупинила його:

— Ні, друже. Я очолю Донаті, не шахруючи.

— А Альбріт не знає, що в тебе Світло Недарри? — прошепотіла я.

— Із Донаті це знають лише мої батьки, — сказала Кхара.

Ренцо схопив Кхару за плечі.

— Кхаро! — цього разу в його голосі не було й тіні жарту. — Він же тебе вб’є. І з тобою загинуть усі наші надії.

— Мені не потрібно нагадувати, що це серйозна справа, — сказала Кхара. Вона поглянула йому в очі й усміхнулася. — Але не впадай у відчай. У мене є план.

39 Несподіванка від Кхари

Бій, як виявилося, мав відбутися на деревах, на двох окремих помостах — один майже такий завбільшки, як баронський, а другий значно менший, приблизно такий, як віз. Обидва помости розташовувалися високо над землею, так що падіння звідти означало практично певну смерть. Але менший поміст відділяла від більшого відстань, яку хороший воїн може перестрибнути.

Глядачі — значно більше, ніж я очікувала бачити народу з дому Донаті, — обсіли всі поблизькі дерева. Гілки прогиналися, навіть товсті стовбури похитувалися під вагою тіл, що очікували на герць.

Від баронського помосту до більшого з майданчиків для бою вів мотузяний міст. Ми з друзями, очманілі від жаху (можливо, за винятком самої Кхари), стояли безпорадною, печальною юрбою на баронському помості.

Ренцо весь вечір випрошував — і, ймовірно, крав — зброю, очікуючи, що стане секундантом Кхари. Я, зі свого боку, гадала, що Кхара візьме в секунданти Лови-Удачу. Мало який людський воїн може встояти проти фелівети. Багато хто вважає себе спритним із мечем, проте людська спритність зі швидкістю фелівети не зрівняється.

Кхара не звертала на нас уваги. Вона сиділа за маленьким кривобоким столиком, схилившись над папірцями, на яких щось писала. Я гадала, що то, напевне, заповіт чи прощання з нами — друзями. Але я швидко виявила, що відбувається дещо зовсім інше, коли вона почала кликати гінців — струнких чоловіків і жінок, що вміли добре ховатися й мали найшвидших коней. Кхара відсилала їх кудись, пошепки віддаючи накази.

Зробивши це, вона підвелася, потягнулася, вичавила з себе нервову посмішку і сказала:

— Ну що ж, майже пора.

Кхара позичила в Ренцо щит — той самий, з краю субдурських натітів.

— Тепер я назву, хто піде і буде битися разом зі мною, — мовила вона.

Ренцо й Лови-Удачу зробили крок уперед.

— Якщо я назву тебе, Лови-Удачу, то перемога буде не моєю, а твоєю, і люди Донаті сприймуть це як шахрайство.

— Може, й так, — рикнув Лови-Удачу, — але ти, можливо, лишишся жива.

— І ти, добрий злодію Ренцо, людина смілива й винахідлива. Ти добре б’єшся, але як для злодія. Ти поки ще не воїн.

— А ти чого хочеш? — вигукнув Ренцо.

— Я хочу, — всміхнулася Кхара, — попросити мого доброго друга Тоббла.

Почувся вигук, наче комусь наступили на ногу. Це був Тоббл. Після цього він пропищав:

— Я?

— Так. Ти. Ти допоможеш мені й розділиш мою долю?

Я очікувала, що Тоббл ствердить очевидне: він з нас найдрібніший, найслабший і найменше схожий на воїна. Але він зовсім не збирався відмовлятися. Я знову зрозуміла, що друга-вобика недооцінювати не варто.

— Д-д-допоможу, — сказав Тоббл. — Матиму за ч-ч-честь.

З баронського помосту нам було добре видно більший майданчик для герцю, а менший поміст був у темнішому місці.

Коли Кхара з Тобблом пішли мотузяним мостом, я відчула, що Максин узяв мене за руку. Я тремтіла всім тілом «А як же почувається Кхара?» — думала я.

Над помостом для бою висіли товсті канати, тримаючись за які, можна було, гойднувшись, налітати на супротивника. Смолоскипи на деревах і по краю помосту поширювали мерехтливе світло з довгими тінями.

З’явився Альбріт, він упевнено йшов мотузяним мостом на великий поміст. Був голий по пояс — на його торсі видніли масивні м’язи й тонкі рубані шрами. Одягнений він був у шкіряні штани й чоботи.

— Я хвилююся за твою подругу Кхару, — сказав Максин. — Я людей погано знаю, але цей на вигляд дуже сильний.

Я нічого не могла сказати. Горло в мене стиснулося, мов кулак.

За Альбрітом ішов його секундант, іще більший чоловік. Він на цілу голову був вищий від Альбріта, котрий, у свою чергу, був на голову вищий від Кхари.

Блазень — худорлявий, у яскравому шматті — спустився одним з канатів, зістрибнув на середину помосту, після чого кумедно перекинувся в повітрі. Публіка схвально засміялася.

Блазень гучним писклявим голосом промовив:

— Ми прийшли побачити герць! Кхарассанде з дому Донаті, дочка і єдина спадкоємиця, виборює своє право успадкувати батькову владу.

Глядачі на деревах загомоніли. Мені було приємно почути, що хтось вигукував ім’я Кхари.

— Виклик їй кидає Альбріт з клану Донаті, але з дому ді Тарцо. Разом із ним участь у змаганні бере його двоюрідний брат. Ви знаєте і любите його — зустрічайте: Гора-Моргун!

Гора-Моргун — блазень, вочевидь, назвав його на прізвисько — схоже, був улюбленцем публіки. Я помітила, що вигуки на підтримку Альбріта були в кого захоплені, в кого — ніби для годиться. Натомість Гору-Моргуна всі любили.

— А тепер вітаймо Кхарассанде Донаті і її секунданта — вобика Тоббла!

Кхара нервово йшла мотузяним мостом. Я ще ніколи не бачила її такою переляканою. Ноги її наче не слухались. А за нею доволі жваво крокував Тоббл, але його переплетені хвости, які стирчали позаду, помітно трусилися.

Кхару вітали, але якось обережно. Натомість Тоббл викликав бурю реготу і глузливі вигуки.

— Кхара котика з собою взяла!

— Обережно, малий, а то Гора-Моргун тебе з'їсть!

Вони дійшли до помосту й стали в одному кутку, навпроти Альбріта з Горою. Кхара і Тоббл удвох навряд чи важили навіть удвічі менше за одного тільки Гору-Моргуна. Щоб усе виглядало ще загрозливіше, Альбріт із Моргуном мали важкі мечі й ножі в халявах. У Гори також на поясі висіла вузлувата булава.

Тобблові Кхара дала невеликий ніж. Вона ж була озброєна лише непоказним на вигляд мечем. Одягнена вона була ще легше, ніж я будь-коли бачила: вузькі штани й проста бавовняна сорочка. Ноги в неї були босі.

— Скасовуй бій, Кхарассанде, — вигукнув Альбріт. — У мене немає бажання тебе вбивати. Відмовляйся від своєї претензії й служи мені!

— Я боюся смерті, — сказала Кхара, і її голос свідчив, що це правда. — Я боюся смерті, але не здамся.

Очі в неї були великі, плечі опущені, руки помітно тремтіли. На це боляче було дивитись, і важко було повірити, що це та сама безстрашна войовниця, яку я стільки разів бачила в бою.

Важко повірити — і я, ахнувши, зрозуміла, в чому річ: це не так.

Кхара вдавала страх.

Ця ніби незграбність, одяг, який іще більше під-креслював її малий зріст, тремтіння голосу — це все було навмисно.

— Я міг би дати раду з ними обома! — шаленів біля мене Лови-Удачу. — Чому вона не взяла мене з собою?

— Бо тоді перемога була б твоя, а не її, Лови-Удачу. — нагадав йому Ренцо.

— Перемога? — Лови-Удачу хрипко, схоже на кашель, розсміявся. — Я тільки сподіваюся, що вона — і, звичайно, Тоббл — лишаться в живих. Яка тут перемога?

Ренцо знизав плечима:

— Ти майже маєш рацію, — сказав він. — Але майже.

У цей момент Гора почав дражнити Тоббла:

— Це я що, маю битися з пацюком-переростком? Та ти худіший, ніж общипана курка, яку я з’їв на вечерю!

Я розуміла, що таке глузування — ритуальна частина події, але Тоббла це зовсім не розвеселило. Я відчувала, як у ньому наростає гнів, і в моєму серці заврунився паросток надії.

Немає істоти дурнішої, слабшої, безпечнішої за вобика. Якщо тільки не...

Якщо тільки цього вобика не розізлити.

— Ану йди сюди, пацючку, залазь мені в кишеню, будеш моїм улюбленцем, буду тебе ласими шматочками годувати! — глузував Гора-Моргун, і всі глядачі вгорі, навколо і внизу розреготалися.

— Він робить помилку, — сказала я.

Без попередження Гора кинувся просто на Тоббла, вишкіривши зуби. Його волосся розпатлалось, одне здоровенне ручисько тяглося до вобика, а в другому блищав кинджал.

І це була ще більша помилка.

40 Битва у верховітті

Від кожного кроку великої ноги Гори-Моргуна поміст здригався. Глядачі вже починали співчувати, хтось крикнув: «Не ображай маленького!»

— Усе буде швидко. Ти й сам не помітиш, як помреш, — реготав Моргун, насуваючись на Тоббла, який задкував помостом. Він хитнувся на краю, і мені здалося, що він стрибне вниз від жаху.

Я вже гадала була, як стрибнути, аби врятувати його, аж тут мої думки розітнув шалений вереск.

Люто бурмочучи щось нерозбірливе, Тоббл кинувся просто на Гору-Моргуна, стрибнув і схопив його за пояс.

Він поліз по здорованю, наче той і справді був горою, а Тоббл поспішав на верхівку.

Гора-Моргун лаявся й махав руками, намагаючись скинути з себе спритного вобика. Але Тоббл уже виліз Горі на голову, схопив його ногами за шию, сидячи, як дитина на плечах у батька.

І тут Тоббл почав шаленіти.

Навіть Альбріт застиг на місці, дивлячись, як реве й хитається Гора. Тоббл виривав у того волосся жмутами, порвав йому ніздрю й відкусив добрячий шмат від правого вуха.

Потім Тоббл поліз до очей Гори, тицяючи в них до сліз — супротивник мружився й нічого не бачив перед собою. Тимчасово засліплений Моргун, наче великий ведмідь, кидався на всі боки. Він різко крутнувся й пішов просто до краю помосту. Тоббл схопив його за краї рота, наче загнуздав коня, намагаючись йому не дати впасти зі смертельної висоти.

Гора-Моргун, спотикаючись, рушив назад від краю.

Тоббл поліз додолу, схопив Гору за кісточки й міцно в них вчепився.

Гора завалився, як підрубане дерево. Поміст так задрижав, що Кхара ледь не впала.

Тоббл вихопив ніж і приставив супернику до горла.

Високим, гугнявим від збудження голосом він крикнув:

— Здавайся! Здавайся — або загинь!

Не минуло й двадцяти секунд відтоді, як Гора-Моргун напав на Тоббла — і переляканий, закусаний, принижений чоловік крикнув:

— Здаюся!

Вражений і протверезілий, Альбріт став до бою з Кхарою.

За правилами, Тоббл мав право допомагати Кхарі, й, очевидно, Альбріт цього боявся. Але Кхара підняла руку й сказала:

— Я буду битися сама.

Гадаю, ці слова, вимовлені спокійно й упевнено, стривожили Альбріта ще дужче, ніж перспектива відчути зуби Тоббла на власних вухах.

— Ну то давай! — сказав Альбріт. — Я тебе не боюся. Ти просто мале дівчисько!

Він намагався бадьоритися. Також він брехав: Кхари він насправді боявся. Почав сумніватись.

І це відчуття посилювалося.

Кхара пішла на нього босоніж — уже без тіні тієї незграбності, яку вона перед тим удавала. Вона зупинилася біля центру помосту, зайняла зручну позицію, випросталася й дістала меч.

— Ну що, Альбріте, йди сюди, позмагаємося. Позмагаєшся зі мною... і зі Світлом Недарри!

Де й подівся іржавий меч, а в її руках заблищав гострий, мов бритва, клинок. Його оздоблене самоцвітами руків’я сяяло неприродним світлом.

Глядачі ахнули — вражені, здивовані й повні якогось кровожерного передчуття. Те, що спочатку видавалося смертовбивством, тепер ставало справжнім змаганням.

Покотився гомін, дедалі гучніший:

— Світло Недарри!

— Меч!

— Я думав, він загубився!

— Світло Недарри повернулося!

Альбріт мотнув головою, наче струшуючи з себе сумніви, але часу на роздуми в нього було обмаль, бо в атаку пішла Кхара. Тихими босими кроками, з юнацькою спритністю. Вона схопилася за один з канатів, що висів над помостом, і метнулася на Альбріта.

Альбріт відскочив праворуч, але, пролітаючи, Кхара встигла лишити тонку червону смугу на його плечі.

Переметнувшись на інший край помосту, вона відпустила канат і розвернулася до Альбріта, який змахнув мечем горизонально з такою силою, що міг би розрубати Кхару навпіл.

Кхара проскочила під його рукою й підійшла надто близько до Альбріта, щоб він міг замахнутися знову. Замість того щоб всадити меч Альбрітові в серце, вона вихопила в нього з піхов кинджал і викинула його подалі, на край помосту.

— Ні! — крикнув Ренцо. — Вона не на смерть б’ється!

— Лурне дівчисько! — буркнув Лови-Удачу.

Альбріт швидко відступив — і Кхара, втративши рівновагу, впала в його бік. Він блискавично змахнув мечем, але Кхара проскочила в нього під ногами. Перекинувшись, вона підвелася, побігла до краю, схопилася за канат і переметнулася на менший поміст.

В Альбріта був вибір. Він міг або піти за нею, або ж відмовитися від атаки й здатися боягузом. Тобто — у сміливого воїна вибору не було. Коли Кхара відпустила мотузку, Альбріт схопився за неї однією рукою. Він розігнався, побіг — і метнувся з грізним бойовим криком на Кхару, виставивши меч, щоб протнути її.

Надто повільно. Надто довго.

Кхара легко відступила вбік і змахнула мечем. Удар перерубав мотузку, і Альбріт упав. Він ударився грудьми об край помосту, а його ноги звисали додолу. Він був змушений випустити з рук меч, аби вчепитися в дошки й втриматися.

Кхара стала над ним і подивилася вниз. Краєм ступні вона зсунула з помосту праву руку Альбріта — і той повис над лісом на одній руці.

— Ну вже добий мене! — прохрипів Альбріт.

Життя воїна тепер повністю залежало від Кхари. Я затамувала подих — одночасно бажаючи й боячись, що меч різким ударом протне чоловікові шию, а тоді серце.

— Ні, я тебе не вб’ю, — сказала Кхара. — Хіба що ти не залишиш мені вибору.

— Закінчуй це — вбий, — прохрипів він. — Хіба я не досить уже зганьбився? Ти виставиш мене на посміховисько?

— Ні, — сказала Кхара. — Я ніколи не сміятимуся з такого мужнього і вправного воїна. У мене на тебе інші плани, Альбріте.

— Плани? — чоловік був сильний, але пальці в нього побіліли від напруги, а м’язи рук і плечей тремтіли.

— Так, — сказала Кхара. — Мені потрібні великі воїни. Мені потрібен генерал.

41 План з трьох частин

У дейрнів мало героїв, подібних до тих, яких шанують люди: сильних, вольових, подекуди схильних до насильства. Але один такий у нас є — Великий Ґерель. Про Великого Ґереля розповідають, що він був удвічі більший за будь-якого іншого дейрна і в десять разів сильніший, здатний побороти навіть великого болотяного ведмедя. Коли дейрн робив щось особливо хоробре, то його називали «новим Ґерелем».

Перемога Кхари й Тоббла над Альбрітом і Горою-Моргуном була в очах людей Донаті неможливою. Усе одно як коли б я перемогла Великого Ґереля.

А проте це сталося.

Просто не можна було уявити, що юна дівчина й вобик могли побороти двох великих, сильних, досвідчених воїнів.

А отак.

Коли я йшла разом із Кхарою по торішньому листю, то мені було добре чути, як люди Донаті шепотілися, показували на неї й проводжали її поглядами, наче істоту з міфу.

— Ти просто героїня, — сказала я.

— Так, — тільки Кхара могла визнати себе героїнею абсолютно буденно і не підлещено.

— Що ж тепер робити? — спитала я.

Кхара якийсь час ішла мовчки, опустивши голову. Потім зітхнула, роззирнулася, чи ніхто нас не підслуховує, і сказала:

— Мій план складається з трьох частин. Частина перша: Альбріт присягнув на вірність мені і слова дотримає. Він відправить вершників і сам вирушить з ними, щоб зібрати людей з усіх земель Донаті.

— Ти певна, що він не зрадить?

— Коли б я сумнівалася, то він би в мене впав.

Ці безжальні слова вона промовила, ніяк не змінившись на обличчі, і я знову відчула, що в цій дівчині, котру я колись сприймала як поневолювачку, є своє друге дно.

— Яка ж друга частина? — поцікавилася я.

— Друга така: я йду до Корплі й пропоную мир між нашими людьми. І об’єднання проти спільних ворогів.

— А вони до тебе приєднаються?

Кхара знизала плечима.

— Може. Батько Луки — поважний, порядний чоловік. Якщо я прийду до нього з миром, він мене вислухає. Більшого я хотіти від нього не маю права.

— А в домі Корплі досить вояків, щоб це допомогло?

— Так. Ми, Донаті, можемо зібрати чотири, може, п’ять тисяч бійців, хоча тут «боєць» — це доволі непевне поняття. Більшість із них селяни чи крамарі. Корплі можуть зібрати приблизно стільки ж.

— Десять тисяч — наче дуже багато, — сказала я. — Але ми чули, що в Мурдано армія в п’ять разів більша і ще збільшується.

— Інші роди на заході долучаться до нас, якщо це зроблять Корплі. Ми можемо сподіватися на військо з п’ятнадцяти тисяч озброєних людей.

— А все-таки...

Кхара підняла руку.

— Ні, ти маєш рацію. Це замало, щоб виступити проти Мурдано, не кажучи вже про казара. Тим паче — проти них обох. Проте якщо в мене вийде з Корплі, то я зможу розмовляти з іншими... групами.

То не була брехня, але Кхара щось замовчувала. Напевне, мала на увазі не інших людей, а радше інших істот.

— Ти казала про три частини. І яка третя?

Кхара подивилася на мене.

— Третя стосується майбутнього, Биш. Майбутнього всієї Недарри, та й Дрейландії теж. Зупинити війну — цього замало. Треба змінити спосіб того, як нами керують.

— Тобто ти станеш королевою? — спитала я, гадаючи, що жартую. Але Кхара лишалася серйозною.

— Сам титул не важливий. Занадто довго наші правителі керували неправдою, обманом. Народ — прості люди, які працюють у полі, ловлять рибу, роблять щось власними руками, — ні про що не питають, над ними просто панують. Я це зміню, Биш. Але ніщо не можливе без правди. Правда — це все.

Я відчула, як серце наче стиснула холодна рука. Я вже здогадалася, що Кхара скаже далі, і це знання наповнювало мене жахом і печаллю.

— Світу потрібні дейрни, — сказала Кхара — Проте зараз я не можу вирушати на пошуки колонії на Пеллаґо, Биш. Якщо ця колонія дейрнів існує, то вона жива попри дуже багато небезпек. Дейрни в ній, напевне, дуже сторожкі й залякані, і вони не без причин не будуть довіряти людині, якщо така прийде до них із перемовинами, — вона поклала мені руку на плече. — Але дейрну вони довірятимуть.

Я ковтнула клубок у горлі.

— І що ти хочеш сказати мені, Кхаро?

— Я хочу, Биш, попросити тебе вирушити на пошуки тієї загубленої колонії. Щоб ти знайшла їх і, якщо можливо, донесла до них те, наскільки вони необхідні у світі.

— Я... це дуже далеко, і я не знаю... — я замовкла, відчувши боягузтво у власному голосі.

Але, правду кажучи, я відчувала не тільки страх. Відчувала також утрату.

Я не знала, як мені бути, як жити без підтримки цієї своєї химерної нової родини: Тоббла, Лови-Удачу, Ренцо, а особливо самої Кхари. Вони — і Максин, хоча з ним я поки що була не так близько знайома, — зараз становили мою зграю.

Я хотіла попросити Кхару передумати.

Хотіла нагадати, що я просто Биш, найдрібніша й найменш поважна істота в зграї.

Хотіла сказати, що не вмію нікого вести за собою й ніколи цього не зможу.

У моїй голові відчайдушно лунали слова: «Я не можу, Кхаро. Не буду».

Кхара чекала, дивилася на мене своїми темними, розумними, проникливими очима.

Я не могла такого їй сказати.

Ніколи в житті.

— Я зроблю все, що можу, — нещасним голосом мовила я.

— Звичайно! — сказала Кхара. — І, люба моя Биш, ти будеш не сама.

42 Сабіто Семикіготь

Від слів Кхари мені відлягло від серця. Я піду не сама! У мене принаймні буде шанс на успіх разом з Лови-Удачу, Ренцо і...

— Я збираюся відправити з тобою Тоббла і Макси-на, — сказала Кхара, перериваючи мої міркування. — Я була б рада відпустити з тобою також Лови-Удачу і Ренцо, але мені може знадобитися їхня допомога тут. Також могла б відправити кількох вояків Донаті...

— Так, — благально сказала я, — будь ласка.

— ...але хоч скількох я відправлю, в разі битви це буде замало, — закінчила Кхара. — Мені думається, що втрьох вам буде йти легше — ви дрібні, безкривдні створіння.

Я на мить замислилася. Так, без сумніву, Кхара мала рацію.

Зусиллям я спромоглася на усмішку.

— Правда. Утрьох ми, не вагаючись, будемо тікати від небезпек.

Кхара усміхнулася мені, але очі в неї лишалися серйозними.

— Вам дадуть прудких коней, їжу, зброю і ще одного супутника.

Я насупила брови:

— Кого?

— Пам’ятаєш Роріда Черепоруба?

— Як же його можна забути?

Ми зустріли Роріда — мудрого велетенського рап-тидона з тридцятифутовим розмахом крил, — коли тікали від Лицаря Вогню. Рорід тоді розповів те, що нам необхідно було знати, й дозволив пройти його краєм. Згодом, у час такої небезпеки, коли здавалося, що ми пропали, прилетіла зграя ворон і врятувала нас. Ми так і не мали точного доказу, чи саме Рорід послав нам на підмогу птахів, але були переконані, що то його справа.

— Ну от, після нашої зустрічі старий Рорід відправив сюди посланця подивитися, як справи в моєї родини.

— Мудрий птах. Відчував, що це важливо.

— Мабуть. А зараз важливо те, що тут кілька тижнів перебуває молодий яструб. Йому сказано спостерігати за всім і в разі потреби допомагати мені, чим можливо.

— Тож із нами полетить цей птах?

— Якщо ти дозволиш.

Ця дивна фраза аж луною розкотилася в моїй голові. Якщо я дозволю? Я? Найменша в сім’ї, яку брати й сестри називали «малям» і «писклям»?

До тієї миті я ще не усвідомила вповні, що мені випадає вести той похід. Мені треба буде приймати блискавичні рішення, як Кхарі, у питаннях життя і смерті.

— Звичайно, — сказала я, і власний голос прозвучав для мене якимсь тоненьким і дурненьким. — Мені казали, яструби мають чудовий зір. З висоти він може...

Я відчула легкий рух повітря — повз моє обличчя стрімко пронеслася перната істота. Яструб-прибережник змахнув крилами, акробатично розвернувся в повітрі й сів на простягнуту руку Кхари. У нього були біле черевце, синє й брунатне пір’я з чорним краєм і темно-синій хвіст.

— Слух у нас також гарний, — сказав яструб.

— Биш, знайомся, — мовила Кхара. — Це Сабіто Семикіготь.

Я зробила те, що, напевне, й кожен, хто чув його прізвисько: поглянула на кігті яструба. Зазвичай у раптидонів на кожній лапі по чотири кігті: три попереду, один позаду — досить міцні, щоб миттєво розтрощити голову дрібному ссавцю. І справді, на правій лапі в нього бракувало кігтя.

Сабіто підняв праву лапу й показав мені. Погляд у нього був загрозливий: дві чорні цятки в брунатному колі обабіч загнутого жовтого дзьоба.

— Радий знайомству, Биш із роду дейрнів, — мовив Сабіто голосом приємнішим, ніж зазвичай буває в раптидонів.

— І я теж, — відказала я.

Мені було на диво легко розуміти Сабіто. У раптидонів власна мова з кількома говірками, але коли вони переходять на загальну говірку, то зазвичай їм важко даються звуки «в», «б», «п», «ф» і «м». Слова Роріда Черепоруба зрозуміти мені було непросто, але в Сабіто вимова пречудова.

Ми зміряли одне одного поглядами — він своїми пронизливими, безжальними очима, і я... ну, насправді, не знаю, який у мене погляд. Хоча, мабуть, у мене очі доволі схожі на собачі (тільки, звісно, розумніші).

— Ти будеш перейматися, — невимушено мовив Сабіто. — Ти пережила зраду й не без підстав будеш дивитися на мене з підозрою. Гадатимеш, що в мене на думці. А також про те, чи я, раптидон, представник виду, відомого своєю гордовитістю, сприйму дейрну як свою провідницю.

Я не змогла стримати усмішку: він добре розумів, як на його вид дивляться збоку.

— І що, — мовила я, — ти відповіси на ці питання?

— Перше: мої думки — не секрет. Я служу Рорідові Черепорубу, але мій мудрий пан сказав мені слухатися наказів Кхарассанде. Маєш вірити мені, що я корюся Рорідові, а отже, й Кхарассанде, а отже, й тобі. При цьому...

— При цьому?

— При цьому, якщо я вирішу, що ти приймаєш дурне рішення, я не відчеплюся від тебе, доки ти не заткнеш пельку й не зробиш як треба.

— А тоді?

— А тоді я заткну пельку й зроблю що скажеш, — Сабіто поворухнув головою в жесті, який у птахів відповідає знизуванню плечима. — При цьому...

Я всміхнулася:

— При цьому?

— При цьому, якщо твоє рішення виявиться неправильним, я тобі про це скажу, і зроблю це гордовито й навіть зарозуміло. При цьому...

— При цьому? — перепитала я знову.

— При цьому, якщо твоє рішення буде правильним, я похвалю тебе.

— І визнаєш, що був неправий?

— Неправий? Ми, раптидони, завжди праві.

— Не може бути. — Попри моє бажання зберігати пильність і не довіряти одразу, цей яструб, який ставився до себе з гумором, починав мені подобатися. — Ну що ж, Сабіто, ласкаво просимо з нами. — Я поглянула на Кхару, пригадавши її слова. — У марну і приречену експедицію.

— Марну і приречену? — повторив Сабіто. — Хіба ж то експедиція, якщо вона не марна й не приречена?