Останниця. Перша серед усіх

12 Валліно

Ханадру була милостива до нас.

Навколо підніжжя вулкана лежала широка й відкрита місцевість. Де-не-де нею були розкидані якісь хутори й сільця, але нам, здається, вдалося пройти сніговими полями непомітно для стороннього ока.

— А як вобики подорожують, коли холодно, Тоббле? — спитала я в дорозі.

Тоббл стенув плечима.

— Ми мореплавці, — сказав він. — Я бачив чимало крижин у Північному Тарському морі. Сніг мене особливо не лякає.

— А ти, Лови-Удачу?

— Як усі фелівети, великі й малі, я волію тепло, — відказав Лови-Удачу своїм хрипкуватим голосом, дивовижно подібним до шепоту і гарчання водночас.

Я всміхнулася. Не раз я бачила, як Лови-Удачу вигрівається на осонні, примруживши очі так, що видно тільки блакитні смужки, і його хвіст посмикується, мов змія.

— Але ми вміємо пристосуватися, — продовжив Лови-Удачу. — Шуба в нас густа, лапи міцні. Зі мною теж усе буде гаразд, — він поглянув на мене. — Але все одно моєму хутру далеко до того, яке в Биш!

Це була правда. Ще одна річ, яка відрізняє дейрнів від собак, — це наше шовковисте хутро, за яким ганялися мисливці: воно дивовижно гріє в холоди й чудово прохолоджує в спеку.

— У мене пальці на ногах змерзли, — добродушно поскаржився Ренцо. — Я за кониками скучив.

Щойно з його губ зірвалися ці слова, він ляснув себе по лобі.

— Кхаро, — сказав він. — Вибач, будь ласка, я...

Вона відмахнулася від його виправдання, як від надокучливого комара.

— Ми всі скучили за кіньми. Особливо за Валліно. Але мусили їх продати. По Дрейландії ми б на них не проїхали. Зовсім ніяк.

Моє знайомство з Кхариним конем Валліно почалося неприємно—мене, спійману, було перекинуто через його спину. Якийсь час я вважала, що коні — це просто «вози з хвостами», як колись висловився Лови-Удачу.

Але коли я опинилася перед лицем, здавалося б, неминучої смерті, саме Валліно своєю спритністю й розумом допоміг мені врятуватися. Я зобов’язана йому життям. І я знала, що Кхара ставилася до нього так само.

— А все-таки шкода, що довелося скласти таку жертву, — сказала я.

— Ми всі чимось жертвуємо, — мовила Кхара. — І доки все скінчиться, жертв доведеться скласти ще чимало.

Кхара продала двох із наших коней мисливцям біля кордону з Дрейландією. Ми всі дійшли думки, що попереду лежить такий шлях, який не до снаги й най-спритнішому коневі. Але Валліно Кхара ще втримала при нас, сказавши, що спочатку їй треба зустріти для нього гідного покупця.

У цих краях коні зустрічалися рідко — тут частіше можна було побачити таких міцних в’ючних тварин, як ярики, ну а такі коні, як Валліно, взагалі тут майже не траплялися. Проте хоч її раз у раз просили продати коня, Кхара відмовлялася. Ренцо тихцем зізнався мені, що сумнівається, що Кхарі стане духу розпрощатися з улюбленцем.

Того ж дня ми зустріли дівчину, рум’яну від морозу. За зростом я розважила, що вона трохи молодша за Кхару. Проте я провела серед людей не дуже багато часу, то цілковитої певності не мала.

Ми проходили повз маленьке село, тож я бігла на чотирьох, удаючи собаку, — то не моя улюблена розвага, але інколи мені доводиться робити так. Якби хтось здогадався, що я дейрн, мене могли б захопити в полон або й убити.

— Який красивий, — сказала дівчина, наближаючись до Валліно. Вона зубами стягла з руки поношену сіру рукавицю. — Можна?

Кхара кивнула. Дівчина почухала Валліно за правим вухом — саме там, де він любив найдужче.

— Це равеннівський рисак, правда?

— Ти знаєш коней.

— Я б хотіла знати краще. Таких великих я й не виділа — от хіба раз великий табун на недаррських рівнинах...

— Як там полюється? — спитала Кхара, кивнувши на лук і стріли за спиною співрозмовниці. Дуже схожі я бачила в Кхари — і вправлялася вона з ними дуже влучно. Ну, як на мене.

— Бувало краще, — сором’язливо всміхнулася вона Кхарі. — Правда, як подумати, то й гірше теж бувало.

— А як зараз, багато снігу насипало? — спитав Ренцо. — Отам, за Нурдгамським перевалом?

— Більше, ніж зазвичай буває в цю пору. — Дівчина стала щось шукати в подертій шкіряний торбі. — Він же цукор любить, правда?

— Ренцо? — спитала Кхара, кивнувши на нього. — Цей що завгодно з’їсть, ще й добавки попросить.

Дівчина розсміялася:

— Я про коня.

— Коня звати Валліно, — сказала Кхара. — Він усе солодке любить.

— У мене ось тільки шматочок тут є. Берегла на особливу оказію.

Дівчина простягла долоню з маленькою, кривенькою грудкою цукру. Валліно з очевидним захватом її з'їв.

— Як гарно з твого боку! — сказала Кхара.

— Мене звуть Мейлі, — назвалася дівчина, знову почухавши Валліно за вухом.

— А я Кхара.

— Ну а я, як можна здогадатися, Ренцо, — глибоко вклонився Ренцо. — А з нами Тоббл, Лови-Удачу і двоє собак: Собака і, — він хитро усміхнувся до мене, — Биш.

Мейлі погладила по голові Собаку, потім звернула увагу на мене й погладила мене по спині.

Хоч як соромно визнати, мені було приємно. Я ввічливо помахала хвостом.

Мейлі стенула плечима.

— Ну, мені пора вже. Щасливої вам дороги.

— І тобі, — сказала Кхара.

Ми провели дівчину поглядом.

— Мейлі трохи схожа на тебе, коли ми вперше зустрілися, — сказав Ренцо. — Тільки не така вредна.

Я чекала, що Кхара якось відповість Ренцо на це піддражнювання. Але вона просто взяла Валліно за поводи, зітхнула й пішла.

Ренцо погладив мене по голові.

— Ходімо, собачко, — сказав він, теж дражнячись.

Я поглянула на нього й подумала, що можна зробити. Тоді підняла задню ногу й справила потребу на носак його чобота.

У тому, щоб зображувати собаку, є певні переваги.

Ми пройшли, може, чверть ліги, аж тут Кхара зупинилася, без пояснення розвернулася й пішла в інший бік.

Ми доволі швидко рушили назад і наздогнали Мейлі.

— А я думала, ви на північ, — вигукнула Мейлі, коли ми опинилися біля неї — всі, крім Лови-Удачу, трохи задихані.

— Та ми й справді туди, — сказала Кхара. — А от Валліно, — вона глибоко зітхнула, — йому треба на південь.

Кхара щось прошепотіла на вухо Валліно. Тоді передала поводи Мейлі.

— Він любить луговий овес, — тихо сказала Кхара.

— Я не розумію... — Мейлі дивилася, як потертий повід повис на її рукавиці.

— І яблука шматочками, — додав Ренцо.

— Коли зранку холодно, то він норовистий, — додав Тоббл.

— А коли йому добре, то він швидкий, як вітер, — сказав Лови-Удачу.

Те, що я хотіла б додати, промовити не могла: він врятував мені життя. Він добрий і порядний друг. Я навіки йому зобов’язана.

Натомість я тихенько заскавчала. Він відгукнувся іржанням.

— Ну... — почала Мейлі, її очі сяяли.

— Солодощами його не перегодовуй. І стеж, щоб у хвості йому не було колючок. Він страх цього не любить.

Уже розвертаючись, Кхара зупинилася:

— А ще він любить, коли його за вухом чухають. Особливо за правим.

Після того вона вже не озиралась, а я трохи подивилася назад. Я бачила, як Мейлі плаче, зарившись обличчям у гриву Валліно.

— А чому Мейлі плаче? — прошепотіла я Лови-Удачу.

Дейрни плачуть, але тільки тоді, коли в них велике горе — Це, напевне, — відказав Лови-Удачу, — сльози радості. Люди з багатьох причин плачуть.

Я поглянула на Кхару. У її очах сліз не було. Але я не сумнівалася, що на серці їй було дуже важко.

Що таке печаль, я знала дуже добре.

13 Сон про дейрнів

Нам пощастило знайти не тільки їжу, а й ночівлю зі справжніми людськими ліжками. Для нас із Тобблом вони були завеликі, тож ми розташувалися в одному. В одній кімнаті заночували Кхара й Лови-Удачу, а Ренцо, Собака, Тоббл і я спали в другій.

Унизу в таверні ми поїли чудового хліба, нарізали собі по повній тарілці печені з якоїсь невідомої нам, але смачної тварини. Ми пили сидр і навіть з’їли на всіх цілий пудинг на смальці, тільки Лови-Удачу від нього гордо відмовився, сказавши, що такого солодкого жодна пристойна фелівета не їсть.

Потім ми взяли ще й глечик сидру до кімнати і засипали Ренцо питаннями.

Де він народився? (Він точно не знав.) Хто його батьки? (Батька не відав, мати померла від хрипниці.) Як став злодієм?

На останнє питання вдалось отримати повнішу відповідь:

— Коли матері не стало, я залишився сам.

— Мабуть, це дуже страшно, — сказала я, аж надто добре знайома з тим, що це означає.

Ренцо знизав плечима.

— Боятися мені не було коли. Хотілося їсти. Мені було десять років, і я був сам-один. Ніхто не збирався пропонувати мені роботу, тож я почав красти їжу на базарі. Інколи все проходило як по маслу, інколи доводилося робити ноги, — він розсміявся, щось пригадавши. — Одного разу мені довелося з двадцятифутового муру стрибати в рів. Я міг убитись. А натомість по пояс зав’яз у багні. Ну звісно, мене спіймали.

Очі в Тоббла стали великі:

— І тебе посадили у в’язницю?

— Авжеж, — Ренцо засміявся. — Дали нагаїв і відпустили.

— Дали... чого? — спитав Тоббл, стиснувши лапки.

Ренцо встав і підняв сорочку.

— Двадцять нагаїв.

Його спина була вкрита тонкими рожевими смугами. Деякі опукліші, ширші.

— А це... — почав був Тоббл, здригнувся й замовк.

— Чи боляче? — перепитав Ренцо, опустивши сорочку. — Ще й як. Я верещав і плакав, як маленький. Потім ледве повзав. Мене один дід пожалів... ну, тоді я вирішив, що пожалів, але старий Драскалл доброти особливої не мав. Він очолював банду злодіїв, тож мені сказав просто: будеш красти з нами — тебе завжди підтримають і попередять, коли що; будеш красти сам — ну, він, Драскалл, сам подбає, щоб тебе спіймали.

— І... — Я хотіла, щоб він розповідав далі, бо Ренцо, здається, занурився в спогади.

— І я став красти для Драскалла, а він дбав про те, щоб я мав у що вдягтись і що їсти. Він мене особливо не бив. Тільки тоді, коли я помилявся. Він, Драскалл, був видатний злодій, і я добре в нього вчився.

— Ти говориш, наче йому вдячний, — здивовано зауважив Тоббл.

Ренцо кивнув:

— У вбогого вибір у цьому світі небагатий. Бувають хороші господарі і погані господарі. Драскалл хорошим не був, міг бути жорстоким, але ремесла я навчився в нього. І на той час, коли я підлаштував, аби його забрали жандарми, я вже багато чого навчився.

— Стій, як це — «підлаштував»? — спитала я.

В очах у Ренцо промайнув зблиск, який зовсім не поєднувався з його зазвичай добродушно-безтурботним настроєм.

— Бачила товщі шрами в мене на спині? То Драскалл. Він для такого брав бамбукову палицю. Ударів менше, але вони важчі.

— І ти помстився?

Ренцо посміхнувся.

— Якщо хто вам скаже, що помста нічого не дає — не вірте, — його посмішка стала ширшою. — Той день, коли дідугана заарештували, був для мене щасливий-прещасливий.

Повіки в Тоббла важчали. За кілька секунд він глибоко заснув. Але я мала до Ренцо ще деякі питання й сподівалася, що він не проти. Брати й сестри мене, бува, дражнили за нестримну допитливість.

— Ренцо, — сказала я тихо, щоб не розбудити Тоббла, — можна я ще дещо спитаю?

Він знизав плечима.

— Звісно.

— А чому ти лишився з нами?

Він постукав по щиту, який ми забрали в субдурських натітів.

— Оце бачила? Це коштує втричі більше за все, що я в житті вкрав, разом узяте.

— Що — і все? Можливість збагатитися?

— Так, — просто відказав він.

Я посміхнулася.

— Ти забув, із ким розмовляєш.

— От же дейрни! — вдаючи обурення, сказав Ренцо. — Тепер я бачу, чому ніхто не хоче, щоб ви були на світі.

Ми обоє засміялись — і невдовзі Ренцо теж заснув. Він хропів, але не по-жаб’ячому, як Кхара.

Я трохи полежала без сну, слухаючи, як тихо сопе Тоббл і переривчасто похропує Ренцо. Коли я заснула, мені наснилося чисте озеро, гладеньке, мов дзеркало. Я сиділа на спині Лови-Удачу біля краю води й бачила чітке відображення своєї морди: золотаве хутро, висячі вуха, очі, повні запитань.

Налетів вітер, і моє відображення побрижилося. Раптом Лови-Удачу зник, і я впала в крижану воду. Випливши на поверхню, віддихуючись, я побачила: на березі теж стою я.

Але ні: це ж не я, правда? То інший дейрн.

Справжній, живий, дихає.

— Дій алву м’ррк рех виртанні, — прошепотів він.

Дейрнською мовою! Як давно я не чула рідної мови! Мені навіть довелося замислитися, щоб зрозуміти ці слова.

«Ти не самотня».

Куточок мого розуму, той самий, де виникають сноводіння, намагався придумати відповідь, ухопитися за сон.

— Звідки ти знаєш? — намагалася спитати я, але замість слів з мого рота вирвалося лише якесь скавчання.

Я повторила заклинання для сноводіння саме так, як мене вчили:

«Ти — це сон, і сон — це ти, — казала я собі. — Ти — це сон, і сон — це ти».

Я міцно вчепилася в ті уривки, які могла пригадати. Дно озера, пісок у подушечках лап; печальна усмішка дейрна, приємний, знайомий запах його хутра. Як ранковий туман, як пасма диму, як відлуння пісні — усе це було і тут, і не зовсім тут.

Я прокинулася, тремтячи. Я все ще відчувала тепло його подиху, погляд, сповнений розуміння.

І чула його слова:

«Ти не самотня».

14 Старий ворог повертається

Зранку ми напилися міцного чаю, поснідали масляним печивом і смаженою шинкою. Кхара витягла один з найменших камінців із корони, яку Тоббл і далі ніс у своїй торбі, й виявила, що його ціни вистачило, аби сплатити за їжу, ночівлю й свіжі ковдри.

Ми рушили на північний схід. Сніг уже трохи втоптався, морозяне повітря було свіже. Час від часу ми поглядали в далекоблиз і перевіряли, чи не видно попереду чогось на кшталт військового табору.

— Попереду йде багато людей, повільно, — повідомила Кхара, оглянувши шлях попереду. — Пробач, Биш.

Я стала на чотири ноги, щоб скидатися на собаку. Коли ми наблизилися до тих, хто йшов назустріч, то відчула неприємний запах: запах брудного людського тіла. Чиста людина пахне стерпно, хоча зовсім приємним я б цей запах не назвала. Але па сморід брудної людини увагу неможливо не звернути.

Наблизившись, я зрозуміла причину. Попереду нас не селяни йшли па базар і навіть не солдати на нову позицію. Попереду йшли люди, закуті в ланцюги, яких вів великий чоловік на коні. Позаду — міцна й мордата сіра фелівета.

Видовище було жахливе, від такого всередині все перевертається. Але раптом я побачила дещо страшніше.

Я впізнала одного із закутих.

Лука.

Лука, який врятував мені життя.

Лука, який спробував позбавити мене життя.

На якийсь час Лука став частиною нашої маленької ватаги. Ми йому довіряли. Він був студентом, який докладно вивчав дейрнів.

Проте Лука був не просто студентом і науковцем.

Також він належав до зрадницького роду Корплі — давніх ворогів Кхариного роду. Після всього, що ми пережили разом, Лука віддав нас у руки Мурдано, сподіваючись здобути вплив при дворі й багатство для своєї родини.

Але нам вдалося обманути Луку — і Мурдано.

Я поглянула на Кхару — чи вона впізнала нашого давнього ворога. Впізнала.

Волосся в Луки було брудне й давно не чесане. Замість модного одягу на ньому був полотняний балахон. Крізь порвані черевики проглядали пальці.

Ми дійшли до кінця вервечки з дванадцятьох людей, закутих у ланцюги. Сірий наглядач-фелівета розвернувся й погрозливо глянув на нас, але, побачивши Лови-Удачу, відступив убік.

Коли ми проходили повз, Лука нас навіть не помітив — він просто дивився під ноги, спотикаючись на кожному кроці.

Ми рушили далі. На обличчі в Кхари були написані печаль і сумнів. Пройшовши із сотню ярдів, вона зупинилася.

— Биш, — сказала вона, — я...

Я кивнула.

— Якщо ти хочеш спитати те саме, що й я, — сказала я, стежачи, щоб нас не почули сторонні, — то моя відповідь: так.

— Ренцо?

Ренцо примружив очі:

— Хто зрадив раз — назавжди зрадник.

— Лови-Удачу? Тоббле? — звернулася до них Кхара.

Лови-Удачу сказав:

— Я не бажаю бачити в ланцюгах жодну істоту.

Тоббл замислився.

— Я теж, — мовив він. — Хоча й згоден з Ренцо: Лука — не та людина, якій слід вірити. Аж ніяк.

— А чому вони в ланцюгах, як ви вважаєте? — спитала я. — Вони злочинці?

— Можливо, — сказала Кхара.

— Імовірно, — сказав Ренцо. — Якщо то справді Лука.

— Вони можуть бути невільниками, — сказав Лови-Удачу. — У такому разі нам варто звільнити їх усіх.

— Не певна, що ми можемо так ризикувати, — похитала головою Кхара. — Тут усі села довкола на ноги піднімуть.

— Я б сказав, що ризикнути варто, — сказав Лови-Удачу.

Кхара стиснула губи.

— Ну нехай.

— Тоббле, — сказав Ренцо, — дай-но мені корону.

Ренцо вийняв з неї три великі самоцвіти й мовчки вручив Кхарі, тільки злегка похитав головою.

Ми подивилися, як вона хвилин десять торгується з чоловіком на коні. Нарешті той відімкнув усі кайдани.

Люди швидко розбіглися, вочевидь, глибоко вражені такою раптовою удачею.

Кхара повернулася до нас, за нею шкандибав Лука.

— Люба дейрно, для мене полегшення бачити тебе живою, — сказав він хрипким і слабким голосом, підійшовши до мене.

— «Люба»? — з підозрою перепитала я.

Лука здригнувся та опустив очі. Тоббл дістав із торби харчі й дав Луці шматок хліба — той його з’їв з манерами голодної свині. Він випив трохи сидру, яким ми запаслися в таверні.

— Запасного одягу в нас немає, — сказала Кхара. Жалю в її голосі не було.

— Я в цьому вже багато днів ходжу, — сказав Лука. — Якось переживу.

— Ваша порода все переживе, — посміхнувся Лови-Удачу. Хоча він не бажав нікого бачити в ланцюгах, проте до Луки тепліше ставитися не став. — Один неправильний рух — і я скуштую твоєї крові.

— Якщо встигнеш до того, як я його вб’ю, — сказала Кхара.

Лука кивнув. Я бачила, які в нього стерті до крові кісточки, зап’ястя і шия, де щойно були кайдани.

Далі ми йшли мовчки. Лука, здається, розумів, що ми не бажаємо заводити з ним розмов.

Приблизно за годину він порушив мовчанку.

— Ви йдете на Бераґазький брід? — спитав він.

— Бераґазький брід? — перепитала Кхара. — Чому ти так вирішив?

Лука знизав плечима:

— Я так розумію, ви сподіваєтеся дійти до моря. Якщо ви й зараз маєте на меті дійти до живого острова, до якого так близько підібралися в Недаррі.

— Ти що, йшов за нами? — суворо спитала я.

Лука позирнув на мене і сказав:

— Так. На віддалі. І мені не вдавалося вас наздогнати.

— А що ти хотів зробити, якби наздогнав? — спитала я.

Лука завагався: йому, вочевидь, водночас хотілося збрехати і було лячно мого вміння розпізнавати правду. Він потер червоний слід на шиї.

— Я захопив би тебе, Биш, і відправив до Мурдано з привітом від мене, — він майже всміхнувся. — І, звісно, забрав би Кхарин меч.

— І що б ти зробив зі Світлом Недарри? — суворо глянула на нього Кхара.

— Приніс би його батькові, і разом, маючи цей меч і надихаючи ним людей, ми зібрали б своє військо на підтримку Мурдано в майбутній війні.

— Я тут і без Биш бачу, що ти дещо замовчуєш, — мовила Кхара. — А тоді б ти віддав меч Мурдано?

Лука нічого на це не сказав.

— Я розумію, — мовила Кхара. — Ви б дочекалися слушного моменту і повстали проти Мурдано — і твій батько посів би трон.

Лука спромігся гірко розсміятися.

— Ну так усі ж ми маємо мрію — хіба ні? Може, навіть ти про щось мрієш, Кхарассанде з дому Донаті?

Я очікувала сердитої відповіді на такі слова. Проте, почувши слова Луки про власні плани, Кхара нічого не змогла відповісти.

Принаймні в присутності дейрна.

15 Знаряддя кінця

Ми ночували в полі. Земля скрижаніла, але на ній ще рясно квітли снігурки. Пахли вони чудовим, якимсь земляним запахом, а от мороз був доволі неприємний. Проте в нас були їжа і вода, навіть трохи сидру, а ще ми встигли купити в селян одежу, так що Лука мав уже вигляд коли не ошатний, то хоча б пристойний. Мені було цікаво, скільки часу мине, доки до нього повернуться його давні зазнайкуваті манери.

Коли ми доїли вечерю і наше багаттячко розгорілося, Лука сказав:

— Я гадаю, як я вже казав... і не прошу, щоб ви мені це підтвердили... що ви сподіваєтеся дійти до моря.

Ніхто йому не відповів.

— Мені просто цікаво, чи добре ви знаєте географію Дрейландії, — мовив Лука.

Знову ніхто нічого не сказав.

Тільки Кхара підозріливо перезирнулася зі мною й Ренцо, Лови-Удачу закотив свої великі очі, а Тоббл пирхнув.

— Я дещо знаю про ці місця, — додав Лука. — Я на острові вивчав мапи Дрейландії.

— Я тут бував зо два рази, — сказав Ренцо. — Без твоїх порад обійдемося.

— Я знаю, де міст через найближчу ріку, — не відступався Лука.

— Ти що, хочеш нас вести? — непривітно спитала Кхара — До нової пастки?

Лука схилив голову.

— Кхаро, я вірний своїй родині. Але моя родина — в Недаррі. Тут у мене нікого немає.

— То як ти сюди потрапив? — Кхара намагалася добутися від Луки правди.

— Я справді йшов за вами, сподіваючись заволодіти твоїм мечем. Я дістався берега. Зміг пройти через недаррську варту на кордоні, бо мав лист від батька, у якого багато друзів.

— Він каже правду, — підтвердила я.

— Я переліз через скелю на кордоні з Дрейландією. Гадав, що ви пішли тим самим шляхом. Був певен, що йду вашими слідами. А тоді в мене скінчилися харчі й гроші, я спробував украсти фруктів на базарі — і мене заарештували.

Теж правда.

— Охоронці продали мене в рабство. І я мав би решту життя працювати на копальнях. А тоді ви мене врятували.

— Нам стало тебе шкода, — сказала Кхара. — Але це не означає, що я тобі вірю.

Це було неправдою: вона йому повірила. Але я промовчала.

— І я, звичайно, тобі не довіряю, — додала Кхара. Вона схрестила руки на грудях. — Скажи-но нам ось що, Луко. За нами йшли Лицар Вогню і шестеро людей із Блідої Варти Мурдано — усі вони загинули.

— Нічого собі!

— Чи відомо тобі: послав Мурдано ще когось, щоб вистежити нас?

— Я цього не знаю, — відказав Лука.

Я кивнула Кхарі. Знову правда.

— Але сумніваюся, — продовжив Лука, — що Мурдано пішов би на такий ризик: відправляти нових солдатів через кордон у Дрейландію. Особливо коли назріває війна.

Лови-Удачу лизнув лапу.

— Тут я з нашим зрадником мушу погодитись. У Мурдано зараз більших клопотів вистачає.

— Проте, — сказав Ренцо, — не завадить замітати сліди. Мурдано був би дуже радий мати у своєму арсеналі дейрна.

Із хвилину ми всі дивилися в багаття, яке пострілювало іскрами в темряву.

— Ось послухайте, — сказав Лука, подивившись на мене. — І прошу Биш підтвердити, чи кажу я правду. Я можу провести вас до Бераґазького броду. Я не дуже певен, чи він охороняється. Але це найшвидший шлях на схід. На цій землі в мене немає ані друзів, ні спільників.

— Так це чи ні, — сказав Ренцо, — я цього типа слухати не бажаю.

Лука зітхнув.

— Так — то й так, — мовив він. Поволі підвівся й пішов у темряву, зупинившись за кілька кроків від освітленого кола. Я почула хрускіт: він сів там, де нам не було видно, на м’який кущ снігурків.

— Гадаю, нам варто знати те, що знає він, — сказала я Кхарі.

Вона кивнула в його бік.

Я підвелася. Лови-Удачу теж безгучно став на ноги й пішов зі мною.

Лука не озирнувся, коли ми підійшли.

— Що ти можеш нам розповісти? — спитала я.

— Якщо збрешеш, то дізнаєшся, як швидко я можу випустити з тебе кишки, — сказав Лови-Удачу.

Лука кивнув, його обличчя при зірках було ледве видно.

— Ви знаєте, що владу в Дрейландії захопив негідник-фелівета?

Лови-Удачу знітився. Він, звичайно, був тут зовсім не винен, але, як фелівета, сприйняв це близько до серця.

— Ну от, казар Сґ’дріт — це ще той звір, — продовжив Лука. — Хай який лихий Мурдано і яка продажність і порочність у нього при дворі — у Сґ’дріта ще гірше. Він цілі річки порозвертав, щоб перетворити низинні болота на гавані для свого флоту. Поневолив десятки тисяч істот і ув’язнив не менше. Його в’язниці переповнені, так що він тримає в’язнів у таборах просто неба — їх охороняють тераманти.

— Тераманти? — здивувався Лови-Удачу. — А я думав, що тераманти нікому не служать.

— Їсти хочуть — то й служать, — мовив Лука. — Сґ’дріт знищує поля, де харчуються тераманти. Отрута проникає глибоко в землю й нищить там підземну живність, яку їдять тераманти. Не всі служать Сґ’дрітові, але заради того, щоб вижити, багато з них стали на його бік. Він регулярно намагається посварити один вид з іншим або залякати когось, щоб той служив йому.

Лови-Удачу схилив набік голову.

— А звідки ти це все знаєш?

— Я уважно слухаю, — дещо роздратовано відказав Лука. — Ніхто не переймається тим, що почує раб.

Він зірвав снігурок і став обривати по одній пелюстки.

— Правда, вони красиві? — спитав він. — Ви знаєте, що вони квітнуть лише при місяці? — його обличчя стало якимсь химерно-печальним. — У мене був професор в Академії. Такий старий сухар. Я єдиний з його зеленої флори того року отримав «відмінно», — він викинув квітку. — А вже потім я вирішив вивчати спадну фауну — майже вимерлі види, як твій, Биш.

Я пригадала, як уперше зустрілася з Лукою в Академії. Він ходив навколо мене, роздивлявся літальні перетинки, пальці, усе, що робить мене мною. Він вивчав дейрнів, але ніколи їх живцем не бачив.

Того дня я почувалася якимсь експонатом кунсткамери. І по-своєму навіть ним була.

— А чим цікаві снігурки, — продовжив Лука. — Це ж, по суті, бур’яни. Злісні. Селяни їх терпіти не можуть. Ростуть як божевільні, все захоплюють, не дають нічому рости, бажаючи вижити самі, — він холодно посміхнувся. — Ось десь так, як люди. І фелівети.

— Не всі, — сказав Лови-Удачу.

— Я не розумію бажання воювати, — тихо сказала я. — Чи бажання панувати над цілими видами, чи їх нищити.

— Бідолашна Биш, — майже посміхнувся Лука, — ти досі так мало розумієш. Війна — це не кінець, війна — це знаряддя кінця.

Серце в мене стислося, мов кулак:

— Але чим виправдана війна, на якій гине стільки живих?

— Влада, — сухо сказав Лука. — Вони все роблять заради влади.

Найжахливіше було те, що він вважав, що це так.

А ще гірше — я теж відчувала, що це правда.

— Скоро в Академії будуть вивчати не лише загибель твого виду, Биш, — коротко розсміявся Лука. — Багато буде зниклих видів, які їм вивчати. Уявляєш, які будуть евмонії, які гуляння!

— Годі, — відрубав Лови-Удачу. — А то ми твій похорон влаштуємо.

— Одні види приходять, інші відходять, — мовив Лука. — Ображатися не слід. Нове йде на зміну старому. Так влаштований світ.

— Але коли в цьому винні люди чи ще хтось... — почала я.

— Вони просто дієвіші за сили природи, — сказав Лука.

Ми змовкли. Холодний вітер ворушив снігурки. Шелест квітів мав би бути приємним. Проте в ньому чулася якась зловісність.

— Ти як, ще носиш із собою записник, що я подарував? — спитав Лука.

Я дістала його з сумки. Там я нотувала свої думки, почуття й пригоди, коли мала час і чорнило з місцевих рослин.

— Ти записуй усе, що знаєш про дейрнів, — сказав Лука. — Звичаї. Мудрість. Пісні. Казки. Все-все.

— Навіщо? — спитала я, уже знаючи, яку відповідь почую.

— Для науковців, — сказав Лука, торкнувшись грудей пальцем. — Для таких, як я. Яким я був. Коли вас, дейрнів, не стане, записи лишаться.

Лови-Удачу підштовхнув мене головою.

— Ходімо, Биш. Поки я не зробив щось таке, про що не пошкодую.

Ми лишили Луку сидіти самотою в полі прекрасних і небезпечних квітів.

16 Багряний ліс

Ми неохоче вирішили прийняти поради від Луки, і Бераґазький брід виявився саме там, де він казав. Ми дійшли до нього за два довгі дні. Моста на броді не було.

Ренцо й Лови-Удачу перевірили, чи немає довкола солдатів, але знайшли тільки їхні сліди. І то багато слідів, які свідчили, що нещодавно тут проходило військо.

Річка, тиха, але дуже холодна, в найглибшому місці була мені по шию. Кхара пішла першою, Тоббла на плечах переніс Ренцо. Лови-Удачу трохи похвилювався, а потім кумедно перебіг брід, наче збирався бігти по самій поверхні.

Найважче було відігріватися після того, як ми промокли. Знову пішов сніг, але вітру, на щастя, не було.

— Звідси, за моїми прикидками, до берега ліг шістдесят-сімдесят, — сказав Лука, кутаючись у ковдру. — Щоправда, місцевість доволі нерівна.

— Ага, — буркнув Ренцо. — Вони знають. Я їм уже казав.

Ідучи далі, ми зраділи, побачивши попереду ліс дерев із багряним листям. Ми сподівалися, що там буде якась дичина, щоб ми могли вполювати й поїсти, якісь жуки-черв’яки і трави для Тоббла. Нам, смертельно втомленим і змерзлим, потрібна була тепла вечеря біля тріскучого багаття. Додавши до неї добрий сон, зранку ми будемо готові продовжувати шлях.

— Щойно зайдемо під дерева, треба буде замітати сліди, — сказала Кхара, показуючи відбитки, які ми лишили на снігу.

— Але ж сніг сховає старі сліди, — сказала я.

Ренцо похитав головою.

— Не для досвідченого слідопита, як, наприклад, Кхара.

Кхара на ці приємні слова злегка всміхнулася.

— Сніг падає рівно, і якщо його не буде зовсім багато, то наші сліди стануть лише трохи менш помітними.

Тоббл озирнувся, крутячи своїми величезними вухами.

— А чого ми переймаємося слідами? Хто за нами йде? — тривожно спитав він.

— Наскільки я знаю, ніхто, — відказала Кхара. Вона багатозначно поглянула на Луку. — Проте обережність не завадить.

Я зрозуміла, як Кхара ставиться до Луки. Вона прийняла рішення його врятувати. Вона знала, що зараз він каже правду. Але довіряти йому їй не подобалося. Я була певна, що вона його не пробачила, — та і я теж. Важко мати стільки різних почуттів до однієї людини. Чи не так воно і є, коли дорослішаєш? Невже все від того стає таким складним і заплутаним? Не чорним, не білим — сірим? Чи завжди в щасті буде часточка нещастя? У жалі — часточка гніву?

Я згадала свою останню розмову з Майєю, моєю матір’ю. Ми дивилися, як у легкому повітрі пурхають крилаї.

— Мені нудно, Майє. Я хочу погратися. Поганятися за хвостом. Повчитися чогось. Хочу піти шукати пригод і бути сміливою.

Я так поспішала подорослішати! Мати поглянула на мене й прошепотіла:

— Не варто спішити до сміливості. Не варто спішити.

Тепер я нарешті починала розуміти, що вона мала на увазі.

Ми дійшли до краю лісу після довгого переходу під гору бездоріжжям. Вузький, але бистрий струмок рівною лінією проходив понад стіною лісу, наче якийсь рів. У тому місці, де обидва береги були високі, ми легко перестрибнули (хоча Ренцо про всяк випадок узяв Тоббла на руки).

На другому березі я зупинилася й принюхалася. Лови-Удачу зробив так само, і ми стривожено перезирнулися.

Запахи були геть неправильні. У лісах пахне зеленню, що росте, і зеленню, що гниє. А тут тхнуло якимсь іншим розпадом — до солодкаво-нудного духу домішувався різкий, аміачний.

Я підняла голову й побачила гілля, менш кутасте, ніж зазвичай, більш витке. Це мало б виглядати красиво — таке переплетення дуг і спіралей. Але щось у цих гілках було ненадійне. Схоже на якесь дешеве ткання, ніби всі дерева являли собою частини великого занедбаного килима.

Ренцо підійшов до гладенького стовбура й приклав до нього руку. І відсмикнув.

— Воно пульсує! От спробуйте.

Я не хотіла здатися лякливою, тож підійшла й поклала руку на те, що більше скидалося не на кору, а на шкіру ґарліана. На дотик воно було холодне. Але я відчула повільне, глибоке биття — наче стукіт величезного серця.

— Ходімо, — мовила Кхара. — Вечоріє, і нам треба або пройти цей ліс, або в ньому заночувати.

Від її слів я пришвидшилася: мені зовсім не хотілося тут ночувати. Нікому не хотілося.

— Я хотів знайти палицю, щоб сліди замести, — сказав Ренцо, — а тут на землі жодної гілки.

— І ніщо на землі не росте, — додав Тоббл. — Тут світла досить, щоб міг десь кущик вирости, трава яка-небудь.

Він мав рацію. Земля була гола — тільки каміння де-не-де лежало. Сніг падав між дерев, але танув на землі.

Кхара прискорила ходу — не різко, злегка, наче сподівалася, що цього не помітять. Але цей сморід, цей моторошний дух, пульсація — тепер уже вона йшла ніби від самої землі — викликали в мене справжній страх. Із кожним кроком у мені наростав жах, і я розуміла, що не тільки я його відчуваю: Тоббл, напевне, найдовше за нашу подорож ішов мовчки, а коли я глянула на нього, то помітила, як він насупив брови й роззирався на всі боки.

— Ти знав, що тут таке є? — спитала я в Луки.

Він енергійно мотнув головою:

— Ні. І якби моя воля, то розвернувся б і пішов іншою дорогою.

Я зібралася відповісти йому, але різко спинилася: Лови-Удачу завмер, нашорошивши вуха.

— Я щось чую, — прошепотів він.

І тут я теж почула.

17 Падіння

Ми всі спинилися й прислухалися. У мене слух, напевне, поступався тільки слуху Лови-Удачу, хоча й у Тоббла дуже гострі вуха.

— Щось тихе? — спитала я.

— Щось повзуче? — прошепотів Тоббл.

Лови-Удачу не відповів. Та й не було потреби. Звук наближався, наростав. Ми обоє заволали:

— Тікаймо!

Сутеніло, і ми ледве бачили дорогу. Бігли, але все одно не досить швидко. Ліс був занадто густий, світло занадто бліде. Повзучий звук наростав до такого, що став чутний навіть для Кхари й Ренцо. Здавалося, хтось просто за нами волочить по землі мішок мокрого каміння.

Ліс став зовсім непролазним.

— Маємо зупинитися й прийняти бій! — сказала Кхара, виймаючи меч.

Ренцо дістав свій ніж, я зробила те саме. Ми вшістьох стояли спина до спини. Лука не мав зброї, то стиснув кулаки й приготувався битися. Тоббл, озброєний лише далекоблизом і непередбачуваною вдачею, стояв біля мене.

Звук затих.

Ми стояли, наслухали, вдихали різкий аміачний сморід під моторошними, криваво-червоними гілками, які дедалі менше скидалися на рослинність. Але ніхто не з’явився.

Кхара повільно видихнула.

— Рушаймо, — врешті сказала вона.

І ми пішли, пробираючись крізь переплетене гілля. Але тут знову почулися ці ні на що не схожі звуки.

Гупання, скрегіт, сопіння. Гупання, скрегіт, сопіння.

Коли біжиш, страх не такий. Утікати — означає визнати свою нездатність відбитися. Це визнання своєї слабкості, а для страху слабкість — як суха солома для вогню.

Краєм ока я вловила раптовий рух: щось темне, з короткими крилами й довгим тілом. Воно летіло просто на нас, і Ренцо відреагував блискавично: вихопив наш крадений щит із-за спини й затулився ним за мить до того, як невідома істота налетіла на нього. Удар збив його з ніг — але ким би не був цей ворог із темряви, він пролетів мимо.

— Рухаймося, рухаймося, — закликала всіх Кхара, з мечем у руках вдивляючись у темряву й шукаючи там невидимого супротивника.

Я зробила крок, спіткнулася, встала, зробила новий крок — у нікуди.

Моя ліва нога була на твердій землі. Права — в повітрі.

Я радше відчула, ніж побачила, глибоку яму, що зяяла переді мною: завширшки вона була футів сто.

— Аааа! — закричала я й безпорадно поточилася вперед.

Ренцо спробував мене схопити, але його рука зісковзнула з мого хутра — і я впала. Пролетіла футів п’ятдесят і аж тоді згадала про літальні перетинки. Розкинувши їх, я сповільнилася й перетворила падіння на повільний політ.

Проте перетинки в дейрнів — це все ж не крила. Угору ми літати не можемо, тільки повільно спускаємося, хіба що зрідка в дуже сильних теплих повітряних потоках можемо злетіти.

Тож я, кружляючи, спускалася, боячись, що на повному ходу вріжуся в стіну й знепритомнію, через що можу впасти й розбитися.

Я спускалася нижче й нижче по спіралі, і крики моїх друзів даленіли вгорі. Я могла або продовжувати рухатися по колу, або вирівняти політ, доки до чогось долечу.

Обрала друге.

Із чим врізалася в земляну стіну, так що лікті в мене відрухово зігнулись і перетинки склались.

Я знову закричала, але в рот набилася земля. Я намагалася вхопитися за стіну, однак вона тільки обсипалася під моїми руками. І я з криком сповзала, б’ючись об земляну стіну, шукаючи бодай якоїсь опори.

Упала, дуже сильно вдарившись, так що мені забило дух.

Я тяжко віддихувалася з повним ротом землі, серце моє калатало. Виявилося, що я лівою рукою вхопилася за корінь, а правою ногою дивом потрапила на якийсь виступ.

Я поглянула вгору: зірки, місяць.

— Биш! — це гукав Тоббл.

Мені нікого не було видно. Край ями був, напевне, за двісті футів наді мною. Над ним нависали гілки тих моторошних дерев.

Я почула лютий вигук Кхари, потім — крики Ренцо й рев Лови-Удачу і зрозуміла, що наді мною точиться бій.

Ніякий вітер не міг захистити мене від цих звуків, та й мої друзі не могли мовчати. Серце в мене калатало, кров стугоніла в голові, і саму думку перекрив внутрішній крик. Я довго на цьому місці втриматися не могла. І мої друзі в біді.

У мене не було іншого вибору, крім як довіритися перетинкам і спуститися на дно ями, хай що там є.

Я поглянула додолу — і тепер уже побачила якісь ознаки дна. У тьмяно-червонястому світлі внизу читалося рівне коло — точний відповідник того, що вгорі. Ця яма занадто рівна й симетрична, щоб бути випадковим витвором природи, зрозуміла я.

Я знову поглянула вниз — тим часом відчайдушний шум битви наді мною посилювався.

Червоне сяйво ставало виразнішим. Я відчула, як знизу здіймається хвиля тепла, і на одну шалену мить замислилася, чи не зможу я на ній вилетіти нагору.

Ця думка розвіялася, щойно я підвела погляд, аби оцінити свої можливості: все змінювалося з неймовірною швидкістю.

Дерева над ямою ворушилися. Проти місяця мені було видно, як звиваються їхні гілки, що дедалі більше набували зовсім не рослинних, страшних обрисів.

Я моргнула. Ще раз моргнула.

Гілки перетворювалися на велетенських червів.

Повз мене щось пролетіло вниз. Я не розгледіла його, але за ним упало щось іще. І ще.

Я чула, як Ренцо крикнув угорі: «Стережись!» — але не мені.

Раптом, неначе потік крізь пошкоджену греблю, до ями посипалися, звиваючись, черви. Вони пролітали зовсім близько, і я втискалася в стіну: менші — з мою руку, більші — завдовжки зі спис і завтовшки з молоде дерево.

Я наче стояла під водоспадом Водоспадом черви, що смерділа й звивалася. Червопадом.

До моїх вух долинали крики жаху, і крізь цю моторошну зливу я побачила, як потік підніс до краю Лови-Удачу. Він падав, розмахуючи лапами й ревучи.

— Лови-Удачу! — крикнула я.

За мить униз полетіли разом Кхара, Ренцо й Собака, вкриті червою.

— Ні-і-і! Ні-і-і! — кричала я.

Тоббла я радше почула, ніж побачила. Він якось зумів протистояти потоку, але теж упав услід за вже слабшим дощем червів.

Десь у глибині дейрнського розуму є частина, яка підраховує шанси й кути, — і вона, здається, працює сама по собі. Я швидко відштовхнулася від стіни, розвернулася, коли мимо пролітав Тоббл, і схопила його за переплетені хвости.

Для цього довелося скласти одну перетинку, і ми, закрутившись штопором, полетіли вниз, але я притулила Тоббла до себе. Він здогадався міцно схопитися за мене — і я розгорнула обидві перетинки, сповільнивши наше падіння.

Як змогла, я постаралася перевести падіння в більш горизонтальний рух — і ми кружляли по спіралі, а навколо нас поступово завершувався червопад.

І тут у світлі місяця я розгледіла на краю ями Луку.

Він зрадив нас.

Знову.

За мить я зрозуміла, що все життя шкодуватиму про цю недобру думку. Бо коли Лука став гукати нас: «Биш! Кхаро!» — щось наче з силою налетіло на нього ззаду. Лука закричав.

Із нелюдською швидкістю його огорнули мацаки.

Він знову закричав. Я почула моторошний хрускіт кістою.

І тоді я теж заволала від жаху. Закривавлене тіло Луки впало в яму.

18 Пошуки починаються

На дно ми сіли, як на величезну купу риби: гидко, але, на щастя, м’яко. Черва падала, ми в неї провалювались, і врешті нас зовсім завалило.

Деякі черв’яки навіть розривалися надвоє, вочевидь, від цього не страждаючи. Попри свій огидний вигляд, вони, схоже, не були отруйними, як змії, і навіть не дуже нами цікавилися. Вони шалено звивалися, наче хотіли долізти до дна.

— Кхаро! — крикнула я.

Стояти рівно на цій ворушкій, слизькій масі було важко, але я намагалася втриматися на ногах, щоб розгледіти друзів.

Тоббл репетував:

— Що це робиться?!

— Кхаро! Ренцо! Лови-Удачу! Собако! — кричала я. Потім, іще безнадійніше: — Луко!

Я побачила на купі черви щось і пішла в той бік. Тоббл схопив мене за руку, намагаючись затримати.

— Ні, Биш. Не треба дивитися.

Я ніколи не чула від Тоббла такого похмурого тону. І коли я подивилася на його мордочку, то зрозуміла: він уже побачив те, що не хотів мені показувати.

— Він...

Тоббл почав говорити, але не зміг. Він нахилився, його знудило на клубок черви під ногами.

— Биш, — урешті спромігся він сказати. — Я дихати не можу. Не можу... ці черв’яки! Биш, мені страшно!

— По-моєму, вони нам ніякої шкоди робити не хочуть, — сказала я, намагаючись підбадьорити Тоббла.

Він подивився мені за спину й завмер. Заворушив губами, але з його рота вилетів лише здушений крик.

Я відчула це, ще не побачивши: там був терамант. Комаха — така велика, така чужа, що порівняно з нею цей килим черв’яків узагалі був не страшним.

Я напружилася, готуючись до смерті, постаралася затулити Тоббла від жахливої комахи.

Однак терамант, здається, на нас із Тобблом уваги не звернув. Він проминув нас на своїх масивних членистих ногах, не звертаючи уваги на масу, що звивалася під ними, і підійшов до тієї темної купи, яку Тоббл не бажав мені показувати.

Підняв те, що лишилося від Луки, й рушив геть.

— Дивися! — вигукунув Тоббл і показав туди, куди йшла істота.

Терамант швидким ходом біг у тунель, а за ним рушили цілі мільйони черв’яків.

Під нами черв’яки заворушилися, намагаючись наздогнати своїх родичів, — і раптом ми відчули під ногами міцну, тверду землю.

Черва зникла так само раптово, як і з’явилася.

— Кхаро! — гукала я. — Лови-Удачу! Ренцо!

У відповідь не пролунало нічого — тільки вдалині стихало мокре ляпотіння черв’яків, які повзли геть.

— Треба йти за ними, — сказала я.

— Але... — почав Тоббл. — Але ж ми маленькі. І ці черв’яки, Биш. Я не можу!

— Так, — сказала я. — Ми маленькі. І будемо ще менші, якщо не підемо шукати своїх друзів.

Тоббл випростав плечі. Струснув головою, наче відганяючи від себе погані думки.

— Вибач, будь ласка. Коли ми, вобики, не в морі, то частину життя проводимо під землею. Ми знаємо, що там чаїться.

— Не варто вибачатися, Тоббле.

Тоббл уперся лапами в боки.

— Веди мене, подруго!

«Веди»? Мене це слово вразило. Я ніколи не бажала нікого нікуди вести.

Одна річ була наполягати, що треба йти й рятувати друзів, а зовсім інша — зрозуміти, як це зробити.

Я постаралася втримати впевнений і рішучий вигляд, але Тоббл, звичайно, занадто добре мене знав.

— Та нехай, — сказав він. — Я розумію, що тобі так само страшно.

— А то й більше, — визнати це було навіть полегкістю.

Ми швидко покрокували, сподіваючись, що обрали правильний бік, а те, що тунель ішов під гору, нас прискорювало.

Але тут уже не було нічого подібного до печер і тунелів, які ми бачили в Субдурській Натітії. Довгий спуск мав аж ніяк не природний вигляд. Стіни відполіровані, підлога гладенька, а тунель прямий, як Кха-рина стріла. Ми перебували не в простих печерах, які утворилися від якихось процесів. Їх створили живі істоти.

І можна було не сумніватися, хто саме — тераманти.

Змалечку мене вчили стерегтися фелівет, хоча, по правді, ці великі котові припинили полювати на дейрнів, щойно дізналися, що Мурдано бажає їх винищити.

Натіти, як нас учили, володарюють у морі й затоках, тож від нашого життя вони далекі, як занудні вірші, котрі ми мали вчити напам’ять.

Ми знали, що варто стерегтися деяких раптидонів. Яструби, кам’яні скопи й вітроломи радо готові поживитися дитинчам дейрна. (Це вже коли ми підростали й важили кілька, а то й кільканадцять кіло, понести нас на обід ставало нелегко.) І, звичайно, ми багато знали про людей — бачили їх здалеку, чули розповіді й постійні попередження. Але серед усіх панівних видів тераманти завжди видавалися най-химернішими, найменш схожими на нас. Вони й на вигляд дуже дивні — з двома великими круглими очицями на трикутній голові, шістьма павучими ногами. Із чотирма жвалами з гострими загнутими кінцями біля рота. Тераманти — геть незнайомі, страшенно підозрілі істоти.

Батьки не раз нагадували мені, що не годиться судити про істоту за її виглядом. І Дейлінтор, мудрий старійшина зграї, наш учитель, багато разів нагадував про непорушність закону рівномир’я: необхідність рівноваги й розмаїття природи.

Кожна рослина, тварина, комаха має своє місце й призначення, твердив Дейлінтор. Хай які вони надокучливі, некрасиві, страшні чи неапетитні на вигляд.

Або ж, як казав мій батько: «У природи, без сумніву, є почуття гумору».

А все ж.

Тераманти — страшні й огидні.

Важко уявити, навіщо на світі комахи завбільшки з коняку.

Я боялася, що ми так будемо спускатися багато годин або зайдемо в повну темряву. (З мене такого вже вистачило.) Але, йдучи, ми помітили, що джерела світла розташовані через однакові проміжки: це були якісь зелені драглі, що стояли в заглибинах ніш завширшки в кілька кроків. Я б не сказала, що там було ясно як удень, але й таке світло краще, ніж ніякого.

Ще задовго до того, як ми дійшли до кінця коридору, аміачний сморід став зовсім нестерпним, від нього паморочилося в голові. Але звуки знизу лунали ще гірші: нескінченне клацання і порипування.

Із таким звуком жують плоть.

І тут Тоббл скрикнув:

— А-а-а-а! Дивись!

19 Розмова з терамантом

То був терамант. Одне з його опуклих, багатогранних очей, світячись, дивилося на нас, а друге крутилося цілком окремо, наче якийсь божевільний самоцвіт.

Ми завмерли від жаху, і Тоббл тремтячим голосом прошепотів:

— Що будемо робити?

Око, яке було зосередилося на нас, позирнуло вниз і побачило заблуканого черва. Терамант зігнув передні ноги в блискавично швидкій пародії на ґречний уклін. Два гострі жвала схопили черва й швидко поклали його в рот.

Я обережно підняла руку, щоб перевірити, чи зверне на нас увагу терамант. Не звернув. Обережно ступнула вперед — і він теж ніяк не зреагував.

— Ходімо, — сказала я, зовсім не впевнена, що це правильно.

Ми пішли просто в бік створіння й проминули його.

Тоббл так поспішав, що майже наступав мені на п’яти.

— Ну от, — полегшено зітхнула я, — обійшлося краще, ніж ми очікували.

Одразу за тим терамантом ми опинилися в місці, де тунелі розгалужувалися. Зблизька виявилося, що то навіть не тунелі, а заглибини по кількадесят футів. У кожній сиділо по троє-п’ятеро терамантів, зайнятих пожиранням черви. Проминаючи ті гнізда, ми помічали, що створіння проводжали нас поглядами, а потім відволікалися на щось своє.

— Вони щось виглядають, але не нас, — сказала я.

— Черв’яків. Оцих огидних черв’яків вони виглядають. Ну й запах!

— А ці черв’яки — це не ті ваші хробалаки з пісеньки? — спитала я.

— Та я, власне, справжнього хробалака як слід і не бачив. А коли цим, схоже, нецікаво нас їсти, принаймні поки що, то це якісь інші, — стримуючи нудоту, промовив Тоббл.

— А все одно, вони жахливі. Огидні. Потворні.

— Цікаво, що зроблять тераманти, якщо я покличу Кхару, — сказала я.

Тоббл здригнувся:

— Сподіваюся, що мене хоча б уб’ють швидко.

Я завагалася, добре розуміючи, що рішення такої ваги — не для мене.

— Кхаро! — гукнула я.

Тераманти, здається, не звернули на це уваги.

— Кхаро! — гучніше крикнула я. — Кхаро! Ренцо! Лови-Удачу! Собако!

Нічого.

— Але вони, певне, потрапили сюди — їх черв’яки занесли, — сказала я. — Якщо тераманти нас їсти не хочуть, то, може, й нашим друзям шкоди не завдадуть.

— Що це взагалі таке? — питав мене Тоббл, проминаючи десятки й десятки гнізд, що з кожного долунало чвякання й клацання терамантів. — Ну не може ж це бути в терамантів таке нормальне життя!

— Чому?

Тоббл знизав плечима.

— Ну от не може, щось тут не те.

І справді, в цьому відчувалося щось неправильне, але я мало знала про життя підземних істот, щоб сказати точно. Звісно, якби тераманти мали звичай саджати отакі черв’якові ліси навколо великих ям, то я б, мабуть, про це чула. Або ж коли не я, то Кхара, Ренцо чи Лови-Удачу, багато де побувавши, мали б знати про таке явище.

— Вони говорити вміють? — поцікавився Тоббл.

— Напевне, вони перемовляються клацанням. Але, мабуть, розуміють загальну говірку. Були ж в Академії вчені-тераманти. Отже, вони мали якось спілкуватися з іншими видами.

— Добрий день! — невпевнено звернувся Тоббл до ближчого тераманта, який наминав слизького черв’яка.

Ніякої відповіді.

— А може, й ні, — сказала я.

— Дехто з нас володіє загальною говіркою.

Ми з Тобблом підскочили, мабуть, вище голови. Розвернулися — збоку це, мабуть, виглядало кумедно — і опинилися просто перед очима, чи пак перед колінами, тераманта.

— Ви... ви... — почала я. Зібралася з духом і доказала — Ви розмовляєте загальною говіркою?

— Але ж це питання і є відповіддю, чи не так?

— Ну... так... пане... — ковтнувши клубок у горлі, промовила я.

— Що ви за створіння? — спитав він.

Я не розуміла, яким чином терамант вимовляє слова жвалами він не ворушив. Як із такої жахливої пащі, що ковтає черву, можуть вилітати настільки чіткі голосні й приголосні, я навіть уявити не могла.

— Я дейрн. Мене звати Биш. Це Тоббл, він вобик.

Терамант похилив свою трикутну голову набік.

— Щодо дейрнів і вобиків у нас наказу немає.

— Чи це означає... зачекайте, друже тераманте, чи це означає, що у вас є накази щодо інших видів?

— Людей, натітів і фелівет слід відводити до Другого і Третього.

— Перепрошую, а ви маєте ім’я? — надзвичайно люб’язно спитав Тоббл.

— Я Сімдесят Восьмий з Восьмого вулія групи Тринадцять.

— А у вас... прізвиська немає? — спитала я.

— Ні.

— А, — сказала я. — Чи можу я спитати, хто такі Другий і Третій?

— Вони приймають рішення.

Я вже починала звикати до цього страховища. Конкретно цей терамант цілком охоче відповідав на наші запитання. І, схоже, зовсім не збирався нас їсти.

— Чи бачили ви останнім часом людей або фелівет? — спитала я.

— Ні.

— Чи могли вони пройти непоміченими?

— Ні. Вони були помічені.

У мене серце підскочило.

— Але бачили їх не ви, а інший терамант?

— Так.

— І чи знаєте ви, де вони? — спитала я, намагаючись не виказати тривоги.

— Так.

— І... і одну мертву людину теж знайшли?

— Убиту оборонцем лісу.

— А хто це — оборонець лісу? — спитала я.

— Я для цього виду іншого слова не знаю. То творіння казара Сґ’дріта.

Я стримала нетерпіння.

— Чи можете ви нам показати, де ті, що живі?

— У Другого і Третього.

— Розумію. А чи можу я спитати, що Другий і Третій з ними роблять?

Терамант злегка ворухнувся:

— Затримують їх, щоб показати Старості.

Тераманти говорять невиразно, і очі в них непроникні, але я відчула, як він завагався, вимовляючи слово «Староста».

— А хто такий Староста? — спитала я.

— Той, хто нас годує. Той, хто нас використовує.

Цього разу я вже була певна, що за цими словами стояло якесь почуття: неприязнь? осуд? образа? Що взагалі я знаю про терамантів? Як можу мати певність щодо його почуттів?

Мені згадалася розмова між Лови-Удачу й Лукою: «А я думав, що тераманти нікому не служать». — «їсти хочуть — то й служать».

— Що з ними зробить Староста? — спитала я, уважно дивлячись на тераманта.

— Якщо з них може бути користь, то вони будуть рабами.

— А якщо ні? — спитала я, намагаючись не виказувати остраху.

— Якщо з них немає користі, то вб’є.

20 Наш не найкращий план

Терамант відповів на всі наші питання. Коли ми попросили показати, де знайти Другого й Третього, він намалював кігтем на долівці мапу.

Ми йому подякували та пішли далі — й інші тераманти не звертали на нас уваги. Власне, навіть не дивилися в наш бік.

— Гадаю, ми для них уже не новина, — сказала я Тобблові — Раніше на нас озиралися. А зараз ми ніби й не існуємо, — у мене з цього приводу була думка. — Напевне, вони спілкуються між собою в якийсь незрозумілий нам спосіб. Який нам може здатися майже теургією.

— Як бджоли? — сказав Тоббл — Адже всім відомо: що знає одна бджола, те знає й решта.

— Якось малоймовірно, — мовила я.

Але Тоббл, можливо, був близький до істини. Терамантам сказано звертати увагу на людей, натітів і фелівет, а не вобиків і дейрнів. І наш «товариш» Сімдесят Восьмий з Восьмого вулія групи Тринадцять міг бути й спеціально підісланий, щоб розвідати, хто ми такі. І тепер це знають решта терамантів.

Добре, коли на тебе не звертають уваги. Але, якщо ми все правильно зрозуміли, всім терамантам будь-якої миті можуть віддати новий наказ. Наприклад, їсти всіх дейрнів і вобиків, яких вони побачать. І ця думка спокою не навіювала.

Many я запам’ятала, і ми йшли далі, відчуваючи щось середнє між нервовою цікавістю і крижаним жахом.

Нарешті, як нам казав Сімдесят Восьмий з Восьмого вулія групи Тринадцять, ми дійшли до тунелю, в одному кінці якого велика зграя терамантів займалася справою, до якої вони були надзвичайно вдатні: копала.

Видовище то було і чарівне, і жахливе. Вони працювали групами в ідеальній злагодженості. У перших рядах працювали копачі, енергійно рухаючи жвалами. Землю везли інші тераманти, запряжені у вузькі, глибокі вагонетки. Вони пробігали повз нас у бічний тунель, де, мабуть, скидали землю.

Третя група мастила стіни тунелю цементом, зробленим з речовини, яку вони відригували. І нарешті, значно дрібніші тераманти, можливо, молодняк, рівняли й полірували стелю. Вони були не більші за мене і примудрялися, здається, дуже легко висіти там догори ногами під час цієї роботи.

І тут зліва від нас пролунав глибокий низький звук — удар гонга. Тераманти моментально припинили роботу й помчали просто на нас.

— Лягай! — крикнула я, накривши собою Тоббла.

Скільки комашиних ніг пронеслося повз нас і над нами, я б ніколи не змогла полічити. Проте жодна на нас не наступила, навіть якщо опинялася буквально на волосок поряд.

Коли вони пробігли, я глянула під себе:

— Ти там живий, Тоббле?

— Аааа! Назад біжать!

І справді, бігли — тільки то були вже інші тераманти. Вочевидь, це була нова зміна: попередні працівники пішли їсти, а тим часом їх заступили другі, щоб робота не припинялась. І знову тераманти, хоч як шалено бігли, не наступили на нас.

Ми, тремтячи, встали, обтрусились і пішли далі на пошуки.

— Кхаро! Лови-Удачу! Ренцо! — гукала я, але не чула жодної відповіді.

— А як ти гадаєш, для чого вони риють цей тунель? — поцікавився Тоббл.

Я знизала плечима:

— Хто знає, що в терамантів на думці? Може, нам цей Староста скаже — це, мабуть, у них ніби король.

— І це ми що, отак просто прийдемо до короля терамантів і спитаємо в нього, що з нашими друзями?

— Якщо це описати так, звучить безглуздо, — трохи захищаючись, визнала я. — Але що нам робити? Ти хочеш, щоб ми їх покинули?

Тоббл раптом сильно схопив мене за лікоть. Я зупинилась і подивилася на нього: переді мною був незвично серйозний вобик.

— Ніколи! — з притиском промовив Тоббл. — Ніколи, Биш.

— Тоббле, — з вибачливою усмішкою сказала я. — Я знаю. Звичайно ж. Я просто...

— Добре, — коротко відказав він і повів перед, рішуче дивлячись перед собою.

Я пішла за ним, мені було дуже прикро, що я його роздратувала. Тоббл такий самий сміливий, як я. Навіть сміливіший. І такий самий вірний друг, як я. Він розумний і добрий.

І що в мене не було плану — він мав рацію.

— Я не знаю, що робити, — зізналася я, хоча Тоббл міг мене й не чути: він був на кілька кроків попереду. — Нам щось треба розповісти, — продовжила я. — Але нічого не думку не спадає.

Знову мовчання.

— Тоббле!

Тоббл озирнувся. На щастя, тепер вираз його мордочки пом’якшав.

— Гм, — він стиснув губи. — Може, ми прийшли перевіряти тунель. Нас прислав... цей, як його? Отой злий володар фелівет.

Я постаралася пригадати, в голові пролунав голос Лови-Удачу.

— Казар Сґ’дріт.

— Отож! — сказав Тоббл. — Нас прислано оцінити, як ідуть роботи.

— Це краще, ніж нічого, — сказала я.

Тоббл підняв лапи:

— Та не набагато краще.

— Тож ходімо, — сказала я, — втілювати наш не найкращий план.

І ми пішли тунелем, який підсвічувався зеленим. Звуки невпинного копання стихали позаду, натомість попереду мов нізвідки з’явилися два шереги терамантів.

Почесна варта? Чи справжня?

— Стійте, — пролунав голос тераманта.

Ми зупинилися.

— Назвіть свої імена, вид і справу, — мовив перший терамант праворуч від нас.

— Я — Биш, дейрн, і мене прислав сюди могутній казар Сґ’дріт Безжальний.

Проти доданих до імені слів «могутній» і «безжальний» навряд чи хтось став би заперечувати.

— А я Тоббл, вобик, і прибув сюди в тій самій справі.

Терамант якийсь час потримав нас на місці: у мене було чітке враження, що він безгучно спілкується з іншими терамантами.

— Староста має сумнів у вашій історії, — нарешті промовив терамант. — Але прийме вас. Проходьте.

Сповнені трепету, ми пройшли. Горло й шлунок у мене стислися, лапи тремтіли. Страх — це знову був він.

Ми пройшли ще двісті чи триста ярдів між шерегами мовчазних, нерухомих терамантів.

І тоді побачили наших друзів.

21 Король Тоббл

Першою я впізнала Кхару.

Чи, радше, її голову.

Вона видніла збоку в тунелі.

Тільки голова.

Голова витикалась із земляної стіни, наче сама з неї виросла.

За кілька кроків далі стирчала голова Ренцо. Потім — велика чорна голова Лови-Удачу, запорошена землею, а зовсім поряд із нею — голова Собаки.

— Тоббле, — тихо сказала я, намагаючись захистити його, як він пробував захистити мене, — не дивися.

Але було вже пізно. У Тоббла по щоках потекли сльози.

Я пригорнула його, і ми, стримуючи ридання, так і опустилися на коліна. Але навіть у цю мить я відчула, що моє зранене серце сповнюється чимось до жаху знайомим.

Мені вже було знане це відчуття — воно переповнило мене, коли я побачила, як знищили мою сім’ю, мою зграю.

— Я їх уб’ю, — прошепотіла я, ховаючи морду в шерсті Тоббла. — Уб’ю їх, Тоббле, — слова, мов розплавлена лава, лилися з мого рота. — Хай відчують те саме. Я їх...

— Биш, — мою руку стисла тепла, кругленька лапка Тоббла. — Биш, поглянь.

Я підняла голову й подивилася туди, куди Тоббл.

Кхара моргала.

Вона моргає!

Вона жива.

Кхара жива!

— Кхаро! — вигукнула я.

— Тікайте, тікайте швидко обоє! — прошепотіла вона.

Ми з Тобблом підбігли до них.

— Ти жива! — прошепотіла я. — Кхаро, ти жива!

— Тікайте. Швидко!

Я не звернула увагу на її слова, натомість погладила її по волоссю.

Тоббл пішов подивитися, як справи в Ренцо й Лови-Удачу.

Обидва були живі, але тихі й залякані. Обидва по черзі казали нам тікати.

Я просто похитала головою, і Тоббл теж.

Ні, ми не будемо тікати.

Далі зі стіни стирчали інші голови Деякі належали людям, деякі феліветам, хоча видавалося, що всі решта були вже неживі. Від самої думки, як вони страждали, отак заживо поховані, мені ставало зле.

— Тоббле, — прошепотіла я. — Ти маєш корону і далекоблиз?

— Так.

— Одягни корону. Ти тепер король Тоббл, повелитель усіх вобиків і близький союзник Сґ’дріта. Я твоя двірська дейрна — правдовкажчиця.

— Але я ж не можу. Я — це просто я...

— Пам’ятаєш, який зарозумілий був Мурдано? Поводься як він.

Ми зупинилися, Тоббл дістав з торби корону й розташував на голові. Коли б не великі вуха, то вона б сповзла йому на шию, наче золота гривна.

Тоббл дав мені далекоблиз.

— А ти тримай оце. Адже ти моя помічниця.

Ми пішли далі, проминули ту жахливу стіну і врешті дійшли до шерега терамантів, які закрили нам дорогу.

— До Старости підходити на колінах, — сказав найбільший, — Або загинете.

— Нісенітниці! — сказала я значно впевненіше, ніж почувалася. — Перед вами король Тоббл, повелитель Королівства Вобиків, близький союзник казара Сґ’дріта. Він ні перед ким не плазує на колінах!

Терамант, здається, не розумів, як йому бути після цих слів. Ми пройшли повз них з усією гордістю, на яку були спроможні, доки зустрілися зі створінням, не схожим ні на кого відомого мені.

Староста був не терамантом. Він теж був радше комахою, але не зовсім. Розмірами він удвічі перевищував будь-кого з тих терамантів, що ми бачили. Нижня частина його тіла ховалася в хітиновій оболонці, ззаду схожій на міцний обладунок, а передня частина справляла враження м’якшої, і з неї стирчало щось подібне до численних ніжок. Посередині на його тілі було безліч мацаків різної товщини й довжини — одні завбільшки зі змію, а інші футів, мабуть, двадцять завдовжки.

На його голові блищало хітинове забороло, що затіняло лице, — а лице на перший погляд нагадувало обличчя натіта.

Та й загалом справляв він враження водяної істоти — зокрема, тому, що сидів на троні в неглибокому басейні. На нього з двох труб у земляних стінах весь час лилися два потоки води. Завдяки конструкції з мотузків його тіло трималося рівно, так що він сидів, дивлячись на нас із великої висоти.

— На омара схожий! — зауважив Тоббл.

Це мені нічого не сказало, бо я не знала, хто такий омар. Але мене не дуже турбувало, хто він, а більше те, що він може з нами зробити.

— Навіщо ви прийшли? — спитав він.

Голос у нього був не дуже розбірливий — слова губилися в комашиному клацанні і скреготі.

Я постаралася відігнати від себе страх. Наше життя і життя наших друзів залежать від того, що ми скажемо.

Коли б я в ту мить мала хоробрість Кхари, зухвалість Ренцо, проникливий розум Лови-Удачу!

Я у своїй зграї була найдрібнішою. Зовсім не провідницею.

Але зараз поряд зі мною принаймні є король Тоббл.

22 Дарунок для Старости

— О великий Старосто, — мовила я, випроставшись на повний зріст, — перед вами король Тоббл, повелитель вобиків, старший радник і близький союзник великого казара Сґ’дріта.

Я ледь не додала: «як ви можете бачити з корони на його голові», — але вчасно схаменулася. Так не можна. Староста й так побачив корону, а такий убір прості істоти не носять.

Тоббл тримався з легкою зверхністю коронованої особи, навіть трохи зухвало.

Адже Тоббл — король, хай і малий на зріст.

Староста поглянув на нас порожніми червоними очима. Над його заборолом двоє вусів вигиналися гармонійними дугами й посмикувалися.

— Мене про жоден візит не повідомляли, — відказав він. Схоже, він нам не вірив.

— Тоді не було б сенсу в несподіваній перевірці, Старосто, — мовив Тоббл. — Якби вас повідомили, то вона й не була б несподіваною, чи не так?

Я ледве втрималася від оплесків — Тоббл грав блискуче.

— Перевірка? — супити брови чи ще якось змінюватися на лиці Староста не вмів, але в його голосі з'явився сумнів.

— О так, — мовив Тоббл. — І з міркувань етикету нагадаю вам, що моя дейрна негайно й безпомилково зможе відділити правду від неправди.

— Я чув...—почав був Староста. — Мені розповідані. ніби дейрнів більше не існує.

— Чи ви гадаєте, що казар Сґ’дріт відкриває всі свої секрети таким, як ви? — Тоббла треба було бачити! — Але перед тим, як ми почнемо, мій друг казар передав вам рідкісний дарунок.

Тоббл клацнув пальцями — і я швидко дістала зі шкіряної торби далекоблиз.

— Ну? — крикнув мені Тоббл. — Ану вручай дарунок казара, доки я не наказав дати тобі різок!

Я підійшла, тримаючи в руках далекоблиз. Чудовисько вихопило його в мене мацаком, більшим за будь-яку змію, що я в житті бачила.

— Чи мені... — почала я, але Тоббл жестом спинив мене — Великий Старосто, далекоблиз слід піднести до ока. Якщо ви поглянете в один його кінець, то все здаватиметься дуже дрібним. Якщо ж поглянете в другий кінець, то далекі предмети здаватимуться близькими.

Староста обережно підніс трубку до правого ока. Він якось дивно булькнув — мабуть, це позначало здивування. Тоді розвернув далекоблиз і оглянув крізь нього приміщення.

— Це воістину розкішний дарунок, — промовив Староста. — Будь ласка, перекажіть казарові Сґ’дріту, хай він славиться у віках, мою глибоку й нескінченну вдячність.

— Тепер я бажаю оглянути, як ідуть роботи, — сказав Тоббл.

— Звісно, — відказала велика комаха, — можу доповісти, що тунель будується навіть швидше, ніж планувалося. Ми організували годівлю моїх рабів і...

— Ваших рабів? — підняв брову Тоббл.

Староста швидко виправився:

— Звичайно, рабів казара, що йому я служу. Я його вірний слуга.

— У вашій вірності ніхто не сумнівається, — милостиво махнув лапою Тоббл.

Староста продовжив детально викладати стан справ, що тривало доволі довго. Я була стомлена й стривожена, у мене тремтіли коліна. Що було на душі в Тоббла, я хіба що могла уявити.

Коли всі новини було почуто, нас покликали за стіл, що ломився від страв, усі з яких, здавалося, були приготовані з червів. І тут Тоббл видав узагалі карколомний номер.

— О, це воістину розкішний бенкет, Старосто. Але я живлюся майже виключно свіжим людським м’ясом, — він поплескав себе по кругленькому животу. — По-моєму, це одна з нечисленних страв, що не вадять моєму травленню.

За годину нас провели на поверхню шестеро терамантів. І за нами в ланцюгах і кайданах вивели Кхару, Ренцо — наш запас свіжого м’яса — і Лови-Удачу. Бідолашного Собаку теж вели на важкому ланцюгу.

Спочатку в Старости виникли підозри, коли Тоббл сказав, що нам треба взяти їх із собою. Але Тоббл швидко розповів переконливу історію про те, що ми зловили двох людей і зрадника-фелівету, якого казар радо вкинув би в катівську яму.

— Катівську яму? — перепитав Староста.

— Звичайно. Хіба у вас такої немає? — відказав Тоббл.

Ми вийшли на сонце разом із друзями, які й досі були дуже навіть живими, з Кхариним мечем і щитом Ренцо — і попрощалися з комашиним ескортом.

— Тоббле! — сказала я, коли лігво Старости вже зникло вдалині. — Тобі сміливо можна до будь-яких мандрівних лицедіїв приєднуватися — ти б головні ролі отримував!

У Тоббла затремтіли вуса, він намагався не всміхнутися.

— Нагадую: я — король Тоббл!

— Мені й нагадувати не треба, — вклонилася я йому. — Я завжди про це знатиму.

23 Справа не марна, не приречена

За допомогою меча Кхари й спритних лапок Тоббла ми вивільнили з тугого ланцюга шию Собаки.

Зняти кайдани з Кхари, Ренцо та Лови-Удачу було справою важчою й забарнішою. Усі троє, здається, ледве трималися на ногах — особливо тоді, коли я розповіла їм, що сталося з Лукою.

Але саме на Кхару така близька зустріч зі смертю, здається, вплинула найсильніше. Вона не бажала розмовляти, а коли ми спитали в неї, що робити далі, то просто пішла вперед. Ми рушили за нею.

Ми дуже стомилися, страшенно хотіли спати, але вперто просувалися вперед, доки з-за обрію вийшло сонце і жахливий Багряний ліс опинився далеко позаду.

Кхара, Ренцо й Лови-Удачу під час перебування в тій земляній в’язниці почули чимало. Ліс, виходило, був просто химерною фермою, створеною спеціально для постачання терамантів харчами. Казар Сґ’дріт якось придумав, як вирощувати багато черв’яків на таких собі деревах. Теургія, припустив Ренцо.

Терамантів, які страждали від голоду, коли казар отруїв їхнє основне джерело їжі, було легко примусити будувати тунелі.

Далеко за лісом я підійшла до Ренцо.

— Із тобою все гаразд? — лагідно спитала.

— Ні, — процідив він крізь стиснуті губи. І за секунду додав: — Я думав, що там і помру, Биш.

— Коли тебе ледь не підсмажив Лицар Вогню, — сказала я, — це тебе не дуже вивело з рівноваги. Невже тут було набагато гірше?

Ренцо нічого не сказав. Він прискорив крок і обігнав мене; я зрозуміла, що моя допитливість виявилася, м’яко кажучи, недоречною.

Поряд відгукнувся Лови-Удачу:

— У всіх є власний страх, Биш. Можна дев’ять разів бути хоробрим — а на десятий боягузом. Так воно в усіх істот, що здатні мислити.

Безстрашний Лови-Удачу боявся води. Ренцо — голодної смерті. Тоббл — хробалаків.

А я — чого?

Я боялася померти останницею, ніколи вже не побачити подібну до себе істоту.

Я боялася... ну, боялася боятися. Що мені забракне мужності тоді, коли вона найбільш необхідна.

Напевне, я боялася себе.

«А Кхара чого боїться?» — гадала я, спостерігаючи, як вона крокує попереду, заглиблена у власні думки.

— Я ще не мав нагоди подякувати за порятунок, — мовив Лови-Удачу.

— Це Тоббл в основному домовився, — визнала я.

— Я знаю. Я саме до Тоббла й говорив.

— До мене? — писнув Тоббл.

— Ти тоді підійшов, пудрячи мізки тому здоровому омарові, — сказав Лови-Удачу. — Героїчнішої вистави я й уявити не можу. Ми всі зобов’язані вам життям.

Ренцо вийшов зі своєї ображеної задуми, щоб сказати:

— О так. Я, як злодій, що не раз мав хитрощами рятуватися з халепи, просто скинув би перед вами капелюха, коли б його мав.

Навіть Кхара заговорила, хоча й ледь чутно:

— Дякую тобі, Тоббле. І тобі, Биш.

Тоббл, здається, сам не знав, що робити з такою честю. Він пробував іти по-іншому, робити більші кроки. Розправив плечі, випнув груди. Та за кілька хвилин він утомився й став нашим звичним Тобблом.

— Тільки нікому не кажи, — прошепотів він мені, — але я ж не був сміливим. Я до смерті боявся тих черв’яків. Ну й тераманти теж... не дуже милі.

Лови-Удачу почув ці слова й розсміявся по-феліветячому — цей звук більше нагадував людське покашлювання.

— Хто не боїться — той дурень. А от якщо тобі страшно, навіть до смерті, а ти цього не виказуєш — оце зветься мужність. Ну, тепер, друже вобику, я тебе ніколи в житті не зможу з’їсти.

Останні слова, треба думати, були своєрідним жартом фелівети.

Я цього була певна.

Нам украй був необхідний відпочинок — і ми трохи перепочили, а тоді рушили далі гористою місцевістю. Здавалося, ми весь час ішли то вгору, то додолу. На верхівках могли роззирнутись, але здебільшого нам було погано видно, що попереду. Добре, що ми тоді віддали Валліно в хороші руки. Тут би з ним пройти було неможливо.

Нарешті ми тяжко-важко вилізли на найвищий зі снігових хребтів. Поглянувши на схід, ми побачили вдалині широкий сірий простір — море.

— Ще далеко, — сказав Ренцо. — Але принаймні видно ціль.

Кхара нічого не сказала.

Увечері, змерзлі й промоклі під зливою, що перейшла в сніговицю й вкрила нам дорогу мокрою сльотою, ми влаштувалися на ночівлю в невеликій заглибині збоку однієї з гір. У багаття ми не мали чого кинути, так що тремтіли під сміховинно непридатними для такої пори ковдрами й відчували, як одяг повністю просякає сирістю.

Я спала уривками. У якийсь момент, прокинувшись, побачила, що Кхара стоїть окремо від усіх і дивиться вдалину. Я підійшла до неї. Вона не звернула на мене уваги.

— Що тебе турбує, Кхаро? — спитала я.

Вона відповіла не одразу:

— Я була несправедлива, Биш, — сказала вона нарешті глухо. — Я гадала, Лука нас зрадив. Останнє, що він почув у житті, — це як я назвала його зрадником.

— Але ж, Кхаро, — мовила я, — він же раніше нас зрадив.

— Так, але цього разу мені дейрна свідчила, що він казав правду, — вона дивилася повз мене, наче в нікуди. — Я не довіряла йому. І тобі. Та й, коли на те, я й зараз не зовсім довіряю Ренцо.

Вона замовкла, але не пішла від мене. Я не знала, чим її розрадити, тож просто постояла поряд, сподіваючись, що допоможу бодай цим.

Згодом Кхара знову заговорила:

— Я очільниця цієї... марної й приреченої експедиції. Я завела нас у ліс. Через мене загинув Лука. І ми всі теж мало не загинули. Я там була замурована, нічого не могла вдіяти, думала, що стирчатиму так багато днів і чутиму, як Ренцо й Лови-Удачу втрачатимуть сили, як їх мучитимуть голод і страх. Розуміла, що помирати ми будемо довго. І що я призвела до такого.

— Кхаро, ну ти ж жива людина. Люди, фелівети, дейрни... ми всі помиляємося. Інколи нам не вдається зробити як краще.

Вона поволі кивнула, хоч я й розуміла, що не переконала її.

— Коли ми були там, у тунелі, — сказала я, — в якийсь момент Тоббл сказав, щоб я нас вела, — я подивилася в очі Кхарі. — Мене ще ніколи так не лякало просте слово: «Веди».

— За першим разом найважче, — ледь усміхнулася Кхара. — Але, можливо, тобі ще доведеться бути провідницею, доки все скінчиться, Биш. Так що звикай.

— А легше не стане?

Кхара коротко розсміялася.

— Ну, буде... по-іншому. Більш знайоме відчуття. Але чи легше? Навряд.

— Ми раніше говорили про те, хто чого боїться. У кожного власний страх. — Я завагалася, пригадавши, як моє питання засмутило чи, може, образило Ренцо, але все ж продовжила: — А ти коли-небудь боїшся, Кхаро?

Вона поволі видихнула, випустивши хмарку пари в холодне повітря.

— Боюся зазнати невдачі, — зізналася вона. — Усіх підвести.

— Послухай, Кхаро, — мовила я, намагаючись говорити мудрим, батьківським тоном. — Ти можеш сумніватися, можеш злитися на себе, але ти нам усе одно потрібна. Якщо треба, то не поспішай, поміркуй, як уникнути помилки в майбутньому. А тоді знов очолюй цю марну й приречену експедицію. Навіть якщо для цього доведеться ризикнути й комусь довіритися. Я знаю лиш одне, Кхаро. Ти можеш інколи помилятись. Але ти ніколи нас не підведеш.

Мені здалося, що я її образила. Але за мить я відчула, як вона поклала мені руку на плече.

— Наша справа — не марна і не приречена, — тихо промовила Кхара. — Ми знайдемо твій острів. Ми знайдемо твоїх дейрнів.

Я кивнула.

— Ти маєш рацію, — сказала я, відчуваючи клубок у горлі. — Наш похід не марний. А якщо нас ведеш ти — то ми ніколи не будемо приречені.

Вона розсміялася й пригорнула мене.

— Давай спати! — сказала я, стримуючи позіхання.

— Я скоро. Обіцяю.

Я побрела до своєї жалюгідної ковдри й умостилася на холодній, вогкій землі, відчуваючи, як на морду сідають сніжинки.

Останнє, що я почула, засинаючи, був шепіт Ренцо, можливо, не призначений ні для чиїх вух, окрім його власних:

— Подобається вона мені. Дуже подобається.

24 Біля моря

Зранку хмари висіли низько, раз у раз то поливаючи нас дощем, то посипаючи снігом. Нарешті ми піднялися на високий вал і знову побачили море. Тепер воно вже було не далекою сірою плямою. Лежало просто перед нами на відстані половини ліги.

Далекоблиза в нас не було — ми віддали його Старості. Але навіть простим оком ми бачили рибальське село на північний схід від нас. Понад те, ми могли розгледіти щогли й причали більшого портового міста. Праворуч височів гірський масив, що, доходячи до самого моря, розмежовував Дрейландію і Недарру.

Від самої думки, як близько може бути заповітний острів — і інші дейрни на ньому, — моє серце калатало. Я принюхувалася, намагаючись виловити з вітру запах подібних до себе, хоча це й було малоймовірно.

Але ні. Дейрнами не пахло — тільки сіллю і морем.

— Мені не видно Тарока, — сказала Кхара, — але, можливо, він за отим півостровом.

— Живі острови рухаються нерівномірно, — сказав Ренцо. — Залежно від того, де знаходять поживу.

— А ти справді гадаєш, що він хижий? — нервово спитав Тоббл.

— Може, то просто чутки, — сказала Кхара. — Щоб чужі туди не плавали.

— Та й виявилося, що оті черви в тунелі не завдали нам шкоди, — сказала я. — Хоч про що у вас у пісні співалося.

— Завдали, — сказав Тоббл і здригнувся. — Мені тепер усе життя вони в страшних снах ввижатимуться.

Між нами і морем проходила дорога, нею марширувало велике військо, їхали навантажені вози.

— Цікаво, наскільки багато солдатів у цього казара Сґ’дріта? — промовив Ренцо.

— Без сумніву, більше, ніж Мурдано міг би перемогти, — похмуро сказала Кхара. — Якщо терамантам вдасться прорити тунель під горами, то дрейландське військо вторгнеться в Недарру. Наше... — вона затнулася, — військо Мурдано зосереджене на сході, очікуючи вторгнення водою. Той тунель прирече їх на поразку. Дрейландія скине їх у море.

— А що, в Мурдано так мало солдатів? — спитав Ренцо.

Кхара знизала плечима.

— Багато хто не піде в бій за нього. Вони можуть бути готові захищати Недарру, якщо знатимуть про небезпеку, але не підуть за Мурдано.

— А оті колишні вельможні роди, вислані на захід? — звернувся Ренцо до Кхари. — Наприклад, твоя рідня. Вони не будуть рятувати Недарру?

— Мій батько радше собі руку відрубає, ніж здійме її на захист Мурдано, — мовила Кхара. — І за його прикладом готові чинити багато інших.

Лови-Удачу, який красиво примостився на тонкому, пласкому камені, зітхнув.

— Першими тунелем підуть тераманти, — сказав він. — Вони будуть не лише вбивати, а й пожирати.

— Годі розмірковувати, — твердо сказала Кхара. — У нас є напрямок, є мета. Не нам перейматися майбутньою війною.

— Проте... — прошепотів Ренцо.

Ми перечекали, доки солдати пройдуть, і рушили далі. Здавалося, ми ніколи не дійдемо до берега, а коли нарешті дійшли, то побачили смугу темного піску, що розкинулася на багато ліг в обидва боки. У морі нічого не було видно.

Десь мріли далекі судна, але жодного острова — ні живого, ні простого.

1 тут Тоббл помітив його.

Сонце вже сідало, і ми починали замислюватися про вечерю. Тоббл, помітивши кривенький кущик, чиє листя, на його думку, мало послужити чудовою приправою, поліз на верх піщаної коси.

Здалеку долинув його голосок:

— Ось він! Ось!

Ми пробігли чорним піском до нього. І справді, за вигнутим півострівцем виднів невеликий острів. Він був вкритий яскравими деревами: червоними, зеленими, жовтими — зовсім не такими, як приглушений колір вічнозелених рослин на великій землі.

Я була певна: з недаррського боку гір я бачила саме його — Тарок.

Тарок — то була лодійця, як мені пояснили Кхара й Ренцо: велика, древня водяна тварина. Тисячоліттями ці рідкісні істоти накопичували навколо себе шари землі й рослинності, доки справді перетворювалися на, по суті, живі острови.

— Ось він, — пошепки промовила я.

Я напружила всі чуття, намагаючись помітити там бодай якусь ознаку присутності дейрнів. Звук нашої співучої мови, запах нашого шовковистого хутра чи гніздо на дереві, сплетене руками дейрна.

Нічого.

Кхара, схиливши голову набік, промовила:

— Щось тут не те в цьому селі на березі. От погляньте — загорода. У ній мені видно вісім... ні, дев’ять добрих коней. Що це за рибальське село таке багате, що в ньому можуть тримати дев’ять коней?

— І правда, рибалка кожен зайвий гріш вкладає в судно, — погодився Ренцо. — А там їх на березі тільки два.

— Ховаймося! — скомандував Лови-Удачу. — Негайно.

Ми всі зачаїлися за піщаною косою.

— Що ти побачив, Лови-Удачу? — спитала я.

— Однострій. Зелено-брунатний, — відказав він. — Солдат лише один, але де один — там будуть і ще. Коли посутеніє, сходжу на розвідку.

Уже зовсім пізно ввечері, коли ми дрімали, збившись докупи на піску, з темряви безшумно вийшов Лови-Удачу.

— Це не рибальське село, — підтвердив він. — Там стоїть чота солдат, і офіцерів більше, ніж зазвичай буває на такий невеликий підрозділ. Коні належать офіцерам.

— Надмір офіцерів... — замислилася Кхара. — Чи не може бути, що вони стежать за островом?

— Або ж ідуть на південь, щоб долучитися до своїх, — припустив Ренцо.

— Хай там як, а ми не зможемо дістатися до Тарока, — мовив Лови-Удачу, — не проходячи крізь оце поселення, тобто повз п’ятдесятьох чи й більше озброєних людей.

— Можемо вкрасти човен, — запропонував Ренцо.

Кхара подивилася на всіх по черзі.

— Тут хтось уміє керувати судном?

Тоббл, вагаючись, підняв лапку:

— Я плавав на човнах. Бобики — мореплавці.

— Як ти гадаєш, наскільки ймовірно ми зможемо взяти човен? — спитала Кхара.

— Між припливом і відпливом дванадцять годин, — промовив Тоббл і потер підборіддя. — Схоже... як шкода, що зараз немає під рукою далекоблиза!.. що зараз вода рухається до берега. Кілька годин — і човни будуть на плаву.

— А господарі? — спитав Ренцо.

— Вони до ранку навряд чи з’являться. Може, нам вдасться все зробити до того, як хтось помітить.

— Воду патрулюють натіти, — мовила Кхара, — але вони частіше бувають далі в морі, не туляться до берега. Якщо пощастить, вони нас не помітять.

І ми вирішили викрасти одне з суден. Збиралися почекати, доки ті опиняться на плаву, а тоді пропливти приблизно півліги до острова.

Коли Кхара вирішила, що час настав, ми пішли грязьким берегом до суден, в’язнучи в багні на кожному кроці. Ми прихилялися й рухалися безшумно, але, схоже, нас ніхто все одно б не почув. У селищі відбувалася бучна, галаслива гулянка, лунали нетверезі голоси й музика лютні та барабанів.

Ми підійшли до ближчого й меншого з двох суден. Лови-Удачу, який значно легше за всіх пересувався по багну й був майже невидимий у темряві, крадькома сходив на розвідку й повідомив, що на судні нікого немає.

На борт піднятися було непросто — судно ще лежало на боці, і єдина його щогла була нахилена під кутом у сорок п’ять градусів. Довжина всього кораблика була не більш як двадцять футів.

Я пошукала в каюті й знайшла трохи їжі: ковбасу та галети. Якщо ми це з’їмо, то вже буде крадіжкою, а ми взагалі зібралися викрасти весь корабель. Мене мучила совість. Корабель, уздовж борту якого читалися вицвілі слова «Троянда Ґремі», когось годував.

Кхара, здається, подумала про те саме.

— Тоббле, — мовила вона, вказуючи на його торбу, де він тримав корону.

Тоббл дав сяйливий золотий убір Ренцо, щоб той дістав звідти ще один самоцвіт. З невдоволеним виглядом Ренцо кинув у руки Кхарі зелений камінець.

— Можна покласти його сюди, — сказала я, смикнувши скриню, що стояла на дні судна. — На ній написана назва. Може, господар знайде її раніше за інших.

— Це найкраще, що ми можемо зробити, — сказала Кхара і поклала зелений камінь у скриню.

— Щось ви якісь м’якотілі стали, — буркнув Ренцо, але допоміг Кхарі перетягти скриню на сухий пісок.

Човен тхнув рибою, але ми бували й у гірших місцях. Невдовзі ми відчули, як вода прибуває і судно ворушиться. Спочатку нас трохи погойдало, а потім раптово палуба вирівнялась, і під нами вже була тільки вода.

— Вітрило можна підняти в будь-який час, якщо вітер триматиметься з північного заходу, — сказав Тоббл. — А до світанку ще година.

— Добре, — сказала Кхара. — Підіймай вітрило, капітане Тоббле.

— Слухаюсь, адмірале, — відказав Тоббл.

Вобики славляться в Недаррі як рибалки, але їхні судна, хоч і міцні, влаштовані значно простіше. Я не могла не захоплюватися тим, як бадьоро й діловито Тоббл підскочив до стерна, схопився за румпель і звелів Ренцо смикнути мотузку, яка підіймає вітрило.

Ми легко й граційно понеслися по воді. Вітер роздував вітрила, а Тоббл міцно тримав румпель.

Усе судно нахилилося під гострим кутом — і за кілька хвилин ми вже підпливали до живого острова, який снився мені, відколи я вперше його побачила.

Як і Тобблові, мені страшенно хотілося подивитися на нього в далекоблиз! Я бачила лише густий, пишний ліс — темну масу на тлі кобальтового передсвітанкового неба. Моє серце тремтіло, я дихала й не могла віддихатись у вологому, повному різких запахів повітрі. Може, я ось-ось побачу іншого дейрна, а то й багатьох — уперше після винищення моєї зграї.

Відчую спокійний, рідний запах.

Почую лагідну музику нашої мови.

Буду зі своїми.

Скільки разів я уявляла собі цю сцену? Пізно вночі, коли друзі спали й тільки місяць ніс свою вахту на небі, я мріяла про цю мить. Чи намагатимусь я сказати щось значуще? Робитиму так, як ті інші дейрни?

Чи заплачу? Чи засміюся? Чи буду і плакати, і сміятися?

Чи я, поглянувши їм в очі, відчуватиму, що й сама стаю такою, як раніше? А чи я вже настільки глибоко змінилася, що вже ніколи не буду тією колишньою Биш — дрібнотою, найменш важливою істотою в зграї?

— Хвилюєшся? — спитала мене Кхара, підійшовши туди, де я стояла — на ніс — і ризикуючи потрапити під холодні бризки при кожній хвилі.

— Так, — зізналася я.

— То я бажаю тобі радості й задоволення, Биш.

Мої очі наповнилися сльозами.

— Дякую тобі, Кхаро. Без тебе це б не вдалося.

Кхара торкнулася мого плеча, і ми дивилися, як острів стає ще ближчим.

Мені здалося, що на очах у Кхари теж сльози, — але, можливо, це тільки солоні бризки.

25 Нарешті острів

— Згорнути вітрило! Весла в воду! — вигукнув Тоббл.

Ренцо прибрав вітрило, і ми з Кхарою взяли по довгому веслу. Недовзі мені став допомагати Ренцо, бо в мене не виходило рухати веслом із такою силою, як Кхара.

Ми підпливали поступово, дюйм за дюймом, і через півгодини порівнялися з повільним островом, діставшись його другого боку. Поки що погоні не було, але на березі, певне, незабаром помітять пропажу.

Я сподівалася, що коштовний камінь втішить господаря. І, хай там як, запливши за острів, ми, ймовірно, можемо уникнути неприємностей.

На зорі почали ясніти кольори лісу та іншої рослинності.

— Як красиво, — сказала я. — Ви справді думаєте, що він може бути... небезпечний?

Як на моє вухо, «небезпечний» звучало краще, ніж «хижий».

— Питаєш, чи він нас не з’їсть? — відказала Кхара. — Мабуть, перевірити це можна тільки в один спосіб...

— У цьому місці безліч теургічних заклять, — тихо мовив Ренцо. — Я їх відчуваю.

— Яких? — спитала я.

— Трохи давньої теургії проти морських змій і драконів.

— І за відчуттям тут щось дуже, дуже давнє, — погодилася Кхара. — Певне, кілька століть чарів охороняють це місце, але закляття зараз наче ослабли. Магія цього острова ослабла, — вона поглянула на мене. — Биш, а ти що-небудь відчуваєш?

Я мотнула головою:

— Нічого.

— Ну що ж, — мовила Кхара. — Мабуть, час зійти на берег, капітане Тоббле. Подивимося, що ми можемо знайти.

— І будемо сподіватися, що острів уже добре поснідав, — із похмурою посмішкою додав Ренцо.

Тоббл спрямував судно на вузьку піщану смугу. Оніксовий пісок поблискував, як зоряне небо вночі, і хрустів під кілем кораблика.

Ренцо вискочив на берег, щоб пришвартуватися до дерева. На кожному кроці його чоботи лишали слід: чорний пісок ставав фіолетовим, наче на ньому з’являлися синці.

Наступною на берег зійшла я — й одразу відчула щось дивне в повітрі: може, відлуння теургії? Чи просто повну тишу. Ні птах не подасть голосу, ні гілка не хрусне під лапою допитливої істоти, що вийшла поглянути на нас. Листя під вітром танцювало, але без шелесту. Навіть шурхіт хвиль був приглушений.

Кхара, Тоббл і Лови-Удачу пішли за мною, лишаючи фіолетові плями на піску. Коли великі лапи Лови-Удачу торкалися піску, то від його легкої ходи майже не лишалося знаку — хіба легка, минуща бузкова тінь, наче останній подих сонячного заходу.

— А пісок гарячий! — сказав Тоббл, підскакуючи.

— У мене лапи пече, — погодилася я.

— Тепленький, — погодився Лови-Удачу.

Кхара торкнулася піску — і відсмикнула руку, лишивши відбиток кольору вина.

— Розумію.

— У мене вже й чоботи нагрілися, — сказав Ренцо.

— Биш і Тоббле, — сказав Лови-Удачу, — вилазьте мені на спину. У мене на лапах товста шкіра Я майже нічого не відчуваю йдучи.

Я сіла на спину Лови-Удачу, Тоббл теж.

— Нікого не видно, — тихо зауважила я, роззираючись із його спини, поки Лови-Удачу біг піском.

— Агов! — гукнула я. — Гей! Здрастуйте! Ми прийшли з миром! Ми не бажаємо зла!

Тиша.

З берега острів здавався не дуже великим — може, чверть ліги завширшки й пів ліги завдовжки. Кхара подивилася на густу завісу з плетива зелених і жовтих витких рослин на гіллі дерев, сподіваючись десь знайти обнадійливий хід. Коли проходу не знайшлося, вона взялася за меч і стала прорубати дорогу в заростях — спочатку обережно, потім енергійніше.

Ренцо йшов за нею, і ще кілька хвилин було чути тільки їхнє важке дихання й дзвін металу, що рубає гілки. При цьому кожен слід проявлявся на піску — і з часом зникав. Лови-Удачу бігав туди-сюди, щоб не обпектися.

Раз у раз я гукала місцевих жителів і чекала відповіді. Навіть щебетання волового очка мене б потішило. Але, крім власного тривожного сопіння, жодних звуків ми не чули.

— Може, — припустив Тоббл, — тут твоя мова потрібна, Биш.

Авжеж! Я спробувала знову — тепер уже дейрнською:

— Палоуй рохнум а руекс? — «Чи є тут хто-небудь?» — ці слова вже звучали дивно для мого вуха.

І знову — немає обзиву. Тихо.

Кхара й Ренцо тим часом старанно, повільно, крок за кроком прорубали нам дорогу. За десять хвилин Ренцо щосили рубонув товсту гілку й ахнув — за нею вже нічого не було.

Ми обережно визирнули в отвір.

— Галявина! — сказала я. — Там... водоспади!

Невдовзі ми опинилися на широкому, відкритому просторі.

Пісок зник, поступившись товстому килиму з червоного моху.

— Тут безпечно йти, — повідомив нам Лови-Удачу, і ми з Тобблом скочили на землю.

Після тиші в хащах ми опинилися серед шуму води, до якого долучалася химерна, але гарна музика. Після оглушливої тиші наші вуха звикли до звуків не одразу.

Перед нами лежав ставок рівної круглої форми, а за ним — стіна з блискучого чорного каменю. Маленькі, тонкі водоспади — з десяток — лилися з отворів у скелях.

— А це вода? — спитав Тоббл. — Якийсь колір у неї дивний.

— Хай що це, а красиво, — мовила я.

— Але не знаю, чи я б її пив, — зауважив Ренцо.

Водоспади були різнокольорові: вони мали бурштиновий, сріблястий і червоний відтінки. Але, потрапляючи в круглу водойму, усі води одразу ставали чорними.

— Ця музика, — сказав Тоббл, — іде від води.

І Тоббл мав рацію. Кожен водоспад, здається, грав свою особливу ноту. Вони змішувались у своєрідну музику без мелодії, мрійливу й привабливу.

З водойми росли квіти на довгих стеблинах без листя. На кожній стеблині погойдувалась одна золота квітка, поволі, наче дитяча забавка; квіти поширювали ніжний і солодкий аромат.

Музика, запах... Щось тут було знайоме.

Яке я могла знати.

Яке заспокоювало душу.

Я вдихнула, намагаючись розплутати складні запахи.

Аромат квітів панував над усім. Але було в повітрі ще щось дуже знайоме, і я не могла чітко визначити, що саме.

Раптом мене відвідала думка — дивна, як промінь сонця, що протинає завісу хмар, — про ті давні часи, коли дейрни святкували беленмаас — ніч нового місяця, коли він з’являється як свіжий, тоненький срібний серпик. Уся зграя співала пісень, сповнених надії, а ще печальних балад, а ще бадьорих співанок, завжди в лад, доки сходило сонце.

Я, звичайно, ніколи не брала участі в святкуванні беленмаасу. Коли я народилася, то нечисленні дейрни, що лишались у світі, цінували мовчання більше за пісню. Але мої батьки трохи навчили нас давньої музики, наспівуючи її нам перед сном.

Я заплющила очі, заколисана спогадами про пісню мого дитинства. У неї була проста, красива мелодія. І кумедна. І спокійна.

Я розплющила очі й знову вдихнула. Кхара питально на мене глянула, але я тільки стенула плечима. Вона взялася за руків’я меча. Ренцо теж приготував ніж.

Лови-Удачу порушив тишу.

— Чую людину, — тихо сказав він. — Зовсім нещодавно.

Людина, так.

— І я чую, — мовила я.

Я жестом наказала друзям не сходити з місця. Поволі пішла вперед, не дуже розуміючи куди, але відчуваючи, що маю йти.

За водоспадами стояла довга кам’яна будівля під очеретяним дахом. Дим з її димаря не йшов, і враження вона справляла покинуте. Проте дах був у гарному стані, і хтось скосив траву біля воріт, що відкривались у двір будівлі, всипаний гравієм.

Я підійшла.

Двері рипнули.

Квіти пахли. Водоспади співали. Спогади насувалися.

Чи я спочатку зрозуміла, а потім побачила, чи було навпаки?

Чи це важливо?

Ні. Важливо в усьому великому світі було одне: переді мною нарешті стояв інший дейрн.