Останниця. Перша серед усіх

1 Страх відчувай, мужність обирай

Я не смілива. Не хоробра. Не вмію вести за собою.

Я, правду кажучи, нічим не видатна.

Хіба тим, що я є, можливо, останньою представницею мого виду — дейрнів.

Я — останниця.

Хоча можу сказати, як виглядає сміливість.

Сміливість — це самотужки стати до бою з цілим кублиськом змій, щоб урятувати дитинча дейрна і його товариша — малого вобика.

Цим дитинчам була я. А моєю рятівницею — Кхарассанде Донаті, моя людина-провідниця й дорога подруга.

Я б хотіла бути такою хороброю, як Кхара, такою, як вона, впевненою і чесною.

Але такими, як вона, народжуються, а не стають.

Мій батько — сам сміливий, з гострим розумом, здатний вести за собою — полюбляв мудрі прислів’я та приказки. Він, бувало, казав мені й сімом моїм братам і сестрам: «Страх відчувай, мужність обирай. Так стають провідником, малята».

Ну, зі страхом у мене все було як слід. Я дуже добре знайома з багатьма ознаками жаху: як стає дибки хутро, холоне кров, калатає серце, випускаються кігті.

Мої супутники — Кхара, Тоббл, Ренцо й Лови-Удачу — кажуть, що я сміливіша, ніж сама вважаю. Та я й сама собі не раз дивувалась в останні місяці. Але ці короткі миті хоробрості не свідчать про те, що я смілива Вони свідчать, що я вмію добре зображувати те, чого немає. Якщо спитати мене, то я скажу: вдавати відсутність страху і не боятися — це зовсім різні речі. Хай там що кажуть друзі.

Мої сильні, вірні, люті друзі. Як же я люблю їх усіх! Не злічити, скільки разів вони підбадьорювали мене в цьому пошуку інших дейрнів.

Ми знаємо, наскільки вірогідна невдача. Лише кілька місяців тому всю мою зграю винищили вояки Мурдано, тиранічного правителя моєї рідної Недарри. І моя зграя була далеко не першою. По всій Недаррі кількість дейрнів повільно, але невблаганно зменшувалась.

Тільки я пережила той жахливий день. Я — істота на найнижчому щаблі в зграї. Дрібний вишкребок. Найменш корисна. Найменш потрібна. Найменш хоробра.

Хоч як я бережу свою надію, але мені страшно, що більше ніколи не побачу іншого дейрна. Цей жах інколи кидається на мене, мов лютий звір, а потім біль пригасає і тихо пульсує в мені, ниє, як поламана кістка, що погано зрослася. До цього страху в мене поступово виробилася звичка — він іде за мною день і ніч, мій гидкий, невідчепний супутник.

Проте найбільше сил у мене забирають інші, несподівані страхи.

Іноді вони приходять до мене глупої ночі — тихі й кровожерні.

А іноді, як учора, кружляють наді мною в небі — прекрасні й сповнені смертельної небезпеки.

2 Бритводзьоби

Увесь ранок ми прямували до крижаних вершин, що даленіли по той бік недаррського кордону — до непевного майбутнього, на кволе світло сподівання.

Ішли ми вже три години, і шлях лежав непростий. День був холодний, сірі хмари огортали гори, чіплялися за вершини. Подихи клубочилися перед нами, немов привиди з нашого плутаного минулого.

Небезпечний виступ скелі, яким ми йшли, розширився, утворивши полицю у формі товстого трикутника, і ми вирішили перепочити там. Де-не-де купчився сніг, і трава була зів’яла й пожовкла. Понад двома сторонами трикутника здіймалися стрімчаки. З третьої було видно море.

Щойно ми зупинилися, з хмар вилетіла зграя птахів і, різко розвернувшись, посунула до нас. Їх було кількасот, і рухалися вони рівною фігурою, як добре вишколені солдати.

— Бритводзьоби, — сказав Ренцо. — Пильнуйте. У них дзьоби як ножі. І вони крадуть усе, що трапиться в лапи.

— Що, рідних душ зустрів? — піддражнила його Кхара, адже Ренцо був спритним злодієм.

— Я цієї справи вчився, — промовив Ренцо і погладив свого не в міру пахучого пса Собаку, який старанно обнюхував каміння. — А бритводзьоби від природи такі.

— А красиві, — мовив Тоббл, малий вобик, який став моїм найближчим другом. У нього гостра лисяча мордочка, кругле черевце, чималі округлі вуха й великі темні очі. Його три хвости, нещодавно заплетені за поважним звичаєм, який засвідчує дорослість у вобиків, були на кінці обв’язані шкіряним шнурком.

Ми, мов зачаровані, дивилися, як червоно-сірі птахи кружляли над нами, наче дрібки, підхоплені вихором.

— Вони гуртуються коло шахт і сіл, — пояснив Ренцо. — Коли потягнуть де-небудь гаман із коштовним камінням, то летять на південь, до піратських кораблів. За це пірати годують їх свіжозловленою рибою. — Стенувши плечима, він додав: — Красиво крадуть, маю визнати як професіонал.

— А чому вони самі рибу не ловлять? — спитала я.

— Тому ж, чому пірати не стали хліборобами чи купцями, — сказав Ренцо. — Красти цікавіше.

— Я сподівалася тут сісти й підкріпитися, — промовила Кхара, роззираючись. — Як ти гадаєш, це безпечно?

— Доволі безпечно, — мовив Ренцо. — Якщо будемо пильні. Та й треба перепочити.

— А я б якусь пташку схрумав, — промовив фелівета Лови-Удачу, стежачи за бритводзьобами блакитними очима Гнучкий і спритний великий хижак, Лови-Удачу мав чорне хутро, витончені білі смужки на морді й не дуже витончені гострі кігті. — Або ще чогось попоїв. Сходжу в долину, розвідаю, що там можна добути.

— Коли повернешся, ми вже обід приготуємо, Лови-Удачу, — сказав Тоббл, і в животі в мене гучно завило. (У нас, дейрнів, у животі від голоду не бурчить, а виє — що, як на мене, красивіше й поважніше.)

— Дякую, — відказав Лови-Удачу, — але я покладаю надію на щось іще, крім галет.

— У нас тут трохи в’яленого м’яса кушки є, — запропонував Тоббл.

Лови-Удачу кивнув.

— В’ялене — воно дохле. Ми, фелівети, любимо свіжину, Тоббле.

Тоббл, який м’яса не їсть, наморщив ніс — і Лови-Удачу рушив у долину виразною котячою ходою, швидкою й невимушеною.

Поки я збирала хмиз, Тоббл дістав із торби посуд. Невдовзі ми розпалили невелике багаття, і він, наспівуючи собі під ніс, почав складати трави в невеличкий казанок.

Тоббл з-поміж нас виявився найкращим кухарем. Ренцо теж дещо вмів, особливо коли брався до справи з заклинанням; теургію — тобто чари — він почав вивчати, коли йому цього року виповнилося п’ятнадцять. Щоправда, заклинання були простенькі: холодна трава нагрівалась, у прісних овочів ставав більш приємний смак. Якось увечері він вирішив нас здивувати, полускавши насіння таліну. Їхні ядра перетворилися на світлячків і полетіли геть із вітром.

Вийшло справді красиво. Але наїдку з того не було.

— Теургія! — буркнув Тоббл, проводжаючи світлячків поглядом — вони летіли в небо, наче крихітні зірочки. — Доброму куховару чари ні до чого.

І тут же замісив нам тісто на кітлатіси — щось ніби печиво; їх робити його навчила прапрабабуся. Кітлатіси танули в роті, мов хмаринки, — якщо і в хмаринок такий медовий смак.

Вобики теургією не займаються. Тільки шість великих панівних видів — люди, дейрни, фелівети, натіти, раптидони й тераманти — володіють чарами. (Хоча я майже ніколи не бачила дейрнів за теургією. Ми занадто були зайняті виживанням.)

— Зараз чайок миттю поспіє, — оголосив Тоббл.

— Дякую, Тоббле, — мовила я. — Піду скажу Кхарі й Ренцо.

Я підійшла до них: обоє стояли на краю долини й дивилися на море.

— Ще бритводзьоби летять, — показав Ренцо.

Вони кружляли вдалині.

— Здається, вони до нас не збираються, — сказала я.

— Ніколи ще не бачила, щоб птахи рухалися настільки злагоджено, — промовила Кхара, відкинувши пасмо свого темного хвилястого волосся, що розвіювалося на вітру. Очі в неї темні, з густими віями, погляд розумний і сторожкий. Часто, як зараз, вона вдягається в селянський чоловічий одяг — як браконьєри, у ватазі яких вона була нещодавно, і колір цієї одежі ледь світліший за її світло-брунатну шкіру.

Інколи Кхарі зручніше в подорожі видавати себе за хлопця. Деяким людям чомусь здається, що в жінок обмежені можливості. Причин цього я не розумію. У дейрнів до самців і самиць ставляться однаково. Чи, може, правильно сказати «ставилися».

На той час для мене в поведінці людей було багато загадок.

На поясі в Кхари висів іржавий меч. Вигляд у нього був вельми жалюгідний, але всі ми бачили його в дії й знали про його приховану силу. Цей пощерблений на вигляд меч — то Світло Недарри, легендарна зброя.

— Як гадаєш, наскільки далеко ми зайдемо, доки буде темно? — спитала Кхара в Ренцо.

Кхара очолювала наш похід, але на цій його ділянці нас вів Ренцо, бо тільки він побував у небезпечній гористій частині Дрейландії — однієї з двох країн, що межують із Недаррою.

Він озирнувся на високі, стрімкі скелі.

— Важко сказати. Іти ставатиме дедалі важче. І, схоже, буде сніг.

— Тоді, доки зможемо, будемо дотримуватися нашого плану, — рішуче кивнула Кхара.

План, хоч який приблизний, полягав у тому, щоб обійти прибережні гори з півночі й постаратися зустріти рухомий острів Тарок. Ми думали, чи не варто вирушити на пошуки морем, але навіть на зовсім скромне судно в нас не було грошей. Та й суден нам майже не траплялось. У цю холодну пору навіть пірати обминали скелястий берег Дрейландії. Приплив тут був небезпечний, рух криги — непередбачуваний.

Чому такий живий острів, як Тарок, рухався на північ, ми не розуміли. Але що ми справді знали (і це знання темної ночі зігрівало мені серце) — те, що, за легендою, там колись мешкала колонія дейрнів.

Я досі пам’ятала вірш про острів, який нам казали вивчити напам’ять, коли ми були малятами:

Це здавалося неможливим. Але після довгої й важкої подорожі кілька днів тому я помітила на тому острові щось схоже на дейрна, який перелітав з дерева на дерево.

Принаймні так мені здалося.

Живіт у мене знову завив.

— Тоббл каже, що чай буде...

І я затнулася на півслові, почувши свист крил.

Бритводзьоби з подиву гідною чіткістю розвернулися й рушили в один бік, як рій розлючених бджіл.

Моє серце закалатало — прийшов мій давній знайомець, страх.

Птахи летіли просто на нас.

3 Напад з неба

— Вони летять на нас! — гукнув Ренцо й побіг.

— Биш! Тоббле! Лягайте! — закричала Кхара, вихопивши меч.

— Краще головешкою, — сказав Ренцо і метнувся до багаття, на якому варив чай Тоббл, вихопивши одну звідти. — Вони диму не люблять.

Кхара сховала меч і теж схопила головешку.

Тоббл розумно вирішив усе ж лежати, як було сказано, а от я не бажала, щоб Кхара й Ренцо самі билися за мене, хоч і сумнівалася, що дуже їм допоможу.

Я взяла з землі палицю й сунула її кінець у вогонь. Насмикала сирої трави й кинула в багаття. До неба здійнявся сірий дим із різким запахом.

Я помахала своєю палицею, яка горіла доволі слабко, закашлялася, коли вітер розвернувся, і пішла до Кхари й Ренцо.

Птахи вже не рухалися темним закрутом. Сотні їх стрілами неслися просто на нас.

Вони налетіли на нас градом, били в груди, по головах гострими дзьобами, що дали їм назву. За кілька секунд у мене вже були порізи на обох руках, хоча від небезпечного удару в шию я ухилилася. Почула, як заскавчав Собака, коли бритводзьоб розтяв йому шкіру.

Серце моє калатало. Рани на руках боліли, і краєм ока я бачила, як з них тече перламутрова кров.

— Ні! — кричала я, розмахуючи своєю палицею наосліп.

Птахи не відступали. Найближчі відлітали, але швидко розверталися й нападали ззаду. Крізь вихор крил мені було видно Кхару, Ренцо й Тоббла — вони лаялися, махали головешками на всі боки, але марно.

Ми, в крові, відступали так, щоб між нами і птахами було димне багаття. Але птахи, здавалось, уже були всюди — вищали й били дзьобами. Хоча вони зосереджувалися на наших торбах — певне, сподіваючись знайти там гроші, — але били по всьому, що траплялося.

— До скель! — крикнула Кхара.

Я зрозуміла її думку. Нас оточили з усіх боків. Якщо нас хоча б зі спини прикриє скеля, то птахи зможуть налітати тільки спереду і збоку.

Я поторсала Тоббла й сказала:

— Ховайся за нас! — наче це могло його захистити.

Я вже втомилася махати палицею, та й вогонь на ній майже зник. Коли в Кхари повністю згасла головешка, вона викинула її й знову витягла меч, але втратила рівновагу і впала.

Миттєво її всю накрила пташина зграя.

— Ааааааа! — люто заревів Тоббл. Він кинувся до Кхари і вскочив просто в гущину птахів, деручи, б’ючи їх лапами й вигукуючи:

— Ану відпустіть її! Ану відпустіть!

Уже не вперше я побачила, яким страшним стає розлючений вобик. Навісний і безстрашний.

Ми з Ренцо теж кинулися на підмогу й розкидали достатньо шалених птахів, щоб Кхара змогла звільнитися. Вона підхопила Тоббла собі на плечі, і ми всі четверо разом із Собакою припинили зберігати гідність і кинулися навтьоки.

— Сюди!

Лови-Удачу! За пернатим вихором я зовсім не бачила його, проте чула голос і бігла вперед, намагаючись не зважати на біль у ранах і пронизливі й загрозливі крики птахів. Я налетіла на камінь і розвернулася, притиснувшись до скелі спиною.

— Біжіть на мій голос! — крикнув Лови-Удачу звідкілясь із правого боку.

Я посунула понад скелею, безуспішно відбиваючись від нападників. Зачепилася лівою ногою за гострий камінь і впала на спину, аж мені забило подих.

Переді мною з’явилася велика лапа. Великі чорні кігті акуратно обхопили піхви мого меча й підтягли мене ближче.

— Дякую, Лови-Удачу!

Я проскочила повз нього, тоді як він зі спритністю фелівети ловив бритводзьобів на льоту.

До нас пробивалася й Кхара.

— Ренцо! — кричала вона захриплим голосом.

— Бачу його, — сказав Лови-Удачу.

Великий кіт-фелівета кинувся просто в пташину хмару, з майже надприродною швидкістю й точністю роздаючи удари. Одного нещасного птаха він схопив — і той швидко опинився в шлунку Лови-Удачу. Обід. Краєм його рота стікала цівка пташиної крові — і бритводзьоби сахалися від нього, помітивши нову загрозу.

Лови-Удачу знайшов Ренцо: той стояв на колінах і відбивався головешкою, з десятка його ран текла кров.

— Хапай мене за шию! — заревів Лови-Удачу, і Ренцо не чекав на додаткове запрошення. Лови-Удачу приволік Ренцо до нас.

І так само миттєво, як птахи обсіли нас, їх довкола не стало. Я швидко роззирнулася: ми ховались у вузькій розколині скелі, крилатим істотам там не було де розвернутися. Розколина доходила не до самого верху, і світло сюди потрапляло тільки з долини. Мені було видно, як бритводзьоби сновиґають у повітрі туди-сюди, чекаючи, доки ми продовжимо бій.

— Там далі печера, — сказав Лови-Удачу. — Ходімо.

Ми пішли за ним, лишаючи на кам’яній долівці кривавий слід, освітлюючи дорогу тільки майже згаслою головешкою, яку тримав у руках Ренцо.

Нарешті ми знайшли між каміння широке місце, де можна було перепочити. Там перев’язали одне одному рани, а Собака без користі намагався їх зализати.

— Отже, — промовила Кхара, перев’язуючи руку Ренцо, — куди тепер: до птахів чи в темряву?

— У темряву, — одразу погодилися всі.

— Ну, це неважко було вибрати, — мовила Кхара. Вона взяла в Ренцо його тьмяну подобу смолоскипа — і ми рушили в холод і нескінченну пітьму.

4 Хороший собачка

Ми спускалися дедалі глибше. Наш смолоскип уже не світив, а тільки жеврів, і ми спотикалися ледь не на кожному кроці. Лови-Удачу вночі бачив краще за всіх, але і йому в повній темряві не було видно нічого. Ми намагалися зробити так, щоб вогонь розгорівся, але ніякого палива, крім сирого моху на стінах і долівці, знайти не могли. Коли головешка зовсім згасне, то ми вже нічого не побачимо й будемо змушені просуватися навпомацки там, куди сонце ніколи не зазирає.

— Відчуваю, попереду ширше місце, — сказала Кхара. — Повітря змінюється.

— Так, — погодився Лови-Удачу. — Але без світла...

Я теж відчувала, що стає менш задушливо. Запахло знайомо, але дивно: водою. Не солоною. Не чистою джерельною. Ця вода пахла дивними домішками, болотом, грибами.

Головешка засичала й згасла — і ми опинилися в чорній порожнечі. Я виставила руку перед мордою — і нічого не побачила навіть зблизька. Така втрата зору — дивне, якесь задушливе відчуття.

— Мені трохи видно, — сказав Лови-Удачу. — Биш, бери мене за хвіст. Усі решта — беріться за руки.

Ми просувалися вервечкою вперед зі швидкістю слимаків-місячат. Чотири години, а то й більше, перебували в якомусь безчассі. Під час тієї обережної ходи ми здебільшого скаржилися на пов’язки й біль, щоб відволіктися від нестерпного жаху перебування глибоко під землею без жодного проблиску світла.

Коли скаржитися набридло, Тоббл почав співати старовинну пісеньку про величезного хробалака, якого дуже бояться вобики, що мешкають у підземних тунелях.

Приспів виявився доречно похмурим, і невдовзі ми вже співали хором:

Поснули вобики малі —

Йде хробалак із-під землі.

Він лапи їсть. Хвости жує,

А кігті набік він плює.

— А ти бачив велетенського хробалака, Тоббле? — спитала я.

— Один раз, — відказав він. — Як малим був. — Він здригнувся, і я відчула, що вуха в нього залопотіли, мов листя під вітром. — І повір мені, колись їх було багато. Вони великі, слизькі й вічно голодні.

Ми вже захрипли, коли Лови-Удачу раптом зупинився:

— Попереду світло! — сказав він. — Певне, там вихід!

Світло і справді було, тільки не сонячне.

Ми невдовзі зрозуміли: це стіни печери золотаво світяться. Після повної темряви це було справжньою радістю.

Поступово наші очі призвичаїлись, і ми вже не спотикалися на кожному кроці. Також наростало відчуття відкритого простору. Ми завернули за поворот і побачили попереду коло водяного світла. Воно здавалося сліпучим, хоча, можливо, було десь таким, як від місяця-молодика.

Тунель закінчувався на висоті приблизно сотні футів над дном великої западини. Ми вражено задивилися вниз — таке навіть уявити було годі.

Западина не була велика. Вона була велетенська. Уся недаррська імператорська столиця Саґурія зручно могла би вміститися на її дні. Над нами височенна стела наїжачилася гострим, як ножі, камінням. На дні було наче її відображення: ліс кам’яних кинджалів, спрямованих угору. Ці виступи на дні оточували найдивнішу деталь западини — озеро з темною водою, яка у своїй непорушності нагадувала чорне скло.

— Бачу вогонь, — сказав Ренцо. — За озером праворуч. Може, навіть кілька вогників.

— І я їх чую нюхом, — додала я.

Ми спустилися крутим схилом, а тоді на нас чекав химерний і складний шлях. Озеро можна було обійти лише через зарості химерних сталагмітів. Деякі з них нагадували низенькі вулики. Якісь — лицарський спис, гладенький, із конічним вістрям. Треті скидалися на величезні свічки, які оплавилися й набули гротескних обрисів.

Але хоч якої вони були форми, забитися або подряпатися можна було об будь-який із цих виступів, і в нашому вже пораненому стані то був непростий перехід.

Коли ми нарешті опинилися на вузькому піщаному бережку озера, то просто впали.

— Чи не варто пошукати чого-небудь, аби багаття розпалити? — поцікавився Тоббл, оглядаючи закривавлену перев’язку на лівій нозі.

Кхара похитала головою.

— Ні. Спочатку треба розвідати, хто там за озером багаття палить — чи що це за вогні.

— Нікому не треба свіжої перев’язки? — спитала я.

Шматків тканини в нас уже не лишилось, і для перев’язування ран ми мали тільки листя овечої м’яти з різким запахом, яке я зібрала раніше. Овеча м’ята, звичайно, трава лікувальна, але за такої кількості порізів від пташиних дзьобів, а також синців і саден від сталагмітів користі з неї майже ніякої не було. У мене все тіло було мов суцільний синець, прикрашений десятком болючих порізів.

Я розтовкла листя й передала друзям, які приклали його до свіжих ран, набутих у печері.

— Пробачте мені, — зітхнула я.

— За що ти вибачаєшся? — спитав Ренцо.

Я показала на його перев’язану руку.

— За оце, — і я обвела жестом усе навколо. — За це все. Якби не я, ви б не постраждали.

— Биш, — промовив Ренцо, уважно дивлячись мені в очі. — Це не той шлях, яким тобі можна йти самій. Ми в цій справі разом. Ми всі.

— Ренцо має рацію. Це наша спільна справа. Якщо на світі ще є живі дейрни, Биш, — мовила Кхара, — то ми їх знайдемо.

Я кивнула. Але все одно важко було позбутися відчуття, що за це відповідаю я. Ось ми зараз сидимо казна-де, всі в крові, брудні та обірвані, і все лише через те, що мені привидівся інший дейрн. Через одну коротку мить, у яку мені тоді завмерло серце, моя нова зграя друзів була готова ризикнути всім.

За останній час я вже звикла робити вибір. Але важкий вибір було б робити легше, якби він не стосувався друзів. А що тут найгірше? Навіть якщо ми знайдемо інших дейрнів, то все одно немає певності, чи вдасться нам безпечно повернутися додому. Мурдано, скажімо прямо, зовсім не радий зараз нашому вчинку. Не радий аж настільки, що буде щасливий побачити нас мертвими.

Він відправив нас на пошук інших дейрнів з тим, щоб ми кількох забрали в рабство, а решту знищили.

Мурдано мав цілком зрозумілі, хоч і лихі міркування. Адже дейрни можуть безпомилково відрізняти правду від неправди, що для можновладця було б дуже корисним. З іншого боку, забагато дейрнів можуть становити загрозу такій людині, як імператор Мурдано. Правда — річ небезпечна. Особливо якщо ти ошуканець.

Ось тому старійшина нашої зграї Дейлінтор казав про цю нашу властивість: «важкий дар».

Звичайно, ми вирішили не виконувати цього наказу. І тепер, напевне, за нами женуться солдати лихого правителя.

Я зітхнула — гучніше, ніж хотіла, — і до мене причалапав Собака, висолопивши язика, щосили вимахуючи хвостом. На його хутрі тут і там були плями крові, але пес був такий самий дурнувато-веселий, як завжди.

— Хоче пересвідчитися, що з тобою все гаразд, — сказав Ренцо, який чомусь був свято переконаний, що Собака ніколи не має на думці нічого поганого.

Я спромоглася поблажливо всміхнутися. У мене до собак неоднозначні почуття. Розумію, що це неправильно. Мене батьки вчили шанувати всі види істот. Але все-таки дозвольте мені нагадати: я — не собака.

На жаль, мене часто плутають із собакою. Дуже багато незнайомих людей гладили мене по голові й сюсюкали: «Хороша собачка!» (Вочевидь, люди — не найбільш спостережливі ссавці. По-моєму, одразу видно, що я зовсім не собачка — хороша чи ще якась.)

Почнімо з того, що в дейрнів є особливі перетинки під передніми лапами, які дозволяють нам, подібно до білок-політух, переноситися в повітрі. На жаль, недалеко. Проте навіть короткий політ над світом — це така радість, якої не знає жоден собака.

Також наші передні кінцівки являють собою руки з протиставленим великим пальцем. Вони в усьому такі самі спритні, як людські. І значно вправніші за незграбні й ненадійні лапи.

Понад те, ми вміємо говорити й людською мовою — навіть досконаліше, ніж багато хто з людей. А от коли собака хоче поспілкуватися з людиною, то його можливості обмежені. Здебільшого таке спілкування вкладається в три варіанти: гавкати, просити чи кусатися.

У дейрнів є ще одна корисна перевага. На відміну від собак, у нас на животі є сумки, які також називаються «прилатами», — у них зручно носити різні речі. Колись я носила у своїй пам’ятні дрібнички: блискучий сонячний камінець, м’ячик, яким можна було гратися з товаришами зі зграї. Цими днями в моїй сумці лежало зовсім небагато речей, зокрема мапа, на якій блідо й криво, можливо, зображено місце, куди лежить мій шлях.

Але це ще не все. Дейрни не просто створені доладніше за собак. Ми й поводимося краще.

Ми не шаленіємо від радості, вздрівши смугасту білку.

Ми не падаємо на спину, просячи почухати нам живіт, — це принизливо.

Ми не обнюхуємо зади перехожих — це непристойно.

Собаки, одне слово, неотеси. А при цьому кожне село ними аж кишить — собаками всіх форм і розмірів. Деякі з них такі великі, як скельний вовк, інші не набагато більші за вгодовану мишку.

Собак так багато.

Дейрнів так мало.

Мій батько, хай його серце сяє, мов сонце, мав ще й таку приповідку: «Один дейрн — не дейрн». Це означало, що для мого виду зграя — це все. Опинившись без неї, ми припиняємо бути тими, хто ми є.

Колись мене дратували батькові приповідки. І моїх братів і сестер теж. Але тепер я б що завгодно віддала, щоб бодай ще раз із ним поговорити. Щоб почути знову, як він вимовляє моє ім’я!

Але цього вже ніколи не буде. Я більше не побачу рідну зграю і сім’ю. Власне, хоч я й тримаюся за надію, мов за тьмяний смолоскип у темній печері, я розумію, що, може, ніколи й не побачу іншого дейрна, хоч як далеко ми з друзями зайдемо. Хоч як ми будемо шукати.

Я дивилася, як Собака облизує мені руку, лишаючи на ній неапетитний шар слини.

— Хороший собачка, — сказала я, і він шалено замахав хвостом.

Мабуть, вони, собаки, не такі погані.

І мені потрібні всі друзі, яких я можу нажити.

5 Страх фелівети

Після дуже короткого перепочинку Кхара встала й потяглася.

— Ходімо, — сказала вона, і ми, добродушно побурчавши, поповзли далі. За десять хвилин пісок скінчився перед скелею, яка здіймалася до самого верху підземної заглибини.

Серце в мене впало. Ходу вперед не було.

— Ех-ех, — зітхнув Тоббл.

Я зловила себе на жахливому видінні: ми вп’ятьох жалюгідно блукаємо між сталагмітами, помираючи з голоду.

— Сходжу розвідаю, — запропонував Ренцо.

Він побрів озером понад скелею. Зайшовши по пояс, він розвернувся до нас і крикнув:

— Тут під водою виступ. Ми можемо по ньому обійти на той бік.

— Тоббле, — запропонувала Кхара, — сідай мені на плечі.

Вона присіла, і Тоббл зробив, як вона сказала.

— Давай, Биш, — покликав мене Ренцо. — На гор-гошах покатаю.

Я поглянула на Лови-Удачу. Він бігав понад озером туди-сюди й уважно дивився в воду.

— Що таке, Лови-Удачу? — спитала я.

— Вода, ось що, — пробурмотів він. — Ми, фелівети, до струмка чи калюжі нормально ставимось. І хай там що кажуть люди, плавати вміємо. Але велика вода? Тут же не видно, що під поверхнею.

— Ну, ти дуже великий, ми тебе нести не зможемо, — лагідно сказала Кхара.

— Та знаю! — Здається, я ще ніколи не чула, щоб Лови-Удачу так дратувався. — Знаю. Знаю, що треба самому.

Я здивовано глянула на Лови-Удачу:

— Невже ти боїшся?

Сама ця думка здавалася повною нісенітницею, і я насправді хотіла пожартувати. Для мене Лови-Удачу був утіленням хоробрості. Цей кіт-фелівета вийшов сам на сам битися з жахливим Лицарем Вогню — і залишився в живих.

— Не боюся, — відрубав Лови-Удачу. — Просто... просто води не люблю.

— Я піду перша, — сказала Кхара. — Якщо у воді там хтось м’яса хоче, то просто дам йому Тоббла.

— Но! — обурився Тоббл.

— Жартую, — сказала Кхара, підморгнувши мені.

Але щодо того, що піде першою, вона не пожартувала.

— Ух, крижана! — поскаржилася вона, зайшовши У воду.

Кхара обережно заходила дедалі глибше, потім знайшла підводний виступ і пішла ним. Однією рукою вона трималася за скелю, другу виставила вбік задля рівноваги. Із Тобблом на плечах вона скидалася на людину, в якої виросла дуже химерна друга голова.

Кхара з Тобблом зникли за скелею, а за кілька хвилин пролунав вигук:

— Чисто!

— Залазь, Биш, — закликав мене Ренцо і присів.

Я похитала головою.

— Дякую, але я на Лови-Удачу поїду. Він мене вже носив.

Я не хотіла навіть натякати на те, що Лови-Удачу потрібна підтримка. Фелівети — справжні самітники, і я розуміла, що він не буде радий будь-чиїй допомозі. Але підтримати його в міру сил я хотіла.

Ренцо зрозумів натяк, кивнув і пішов за Кхарою.

— Тепер ми, Лови-Удачу, — сказала я.

Лови-Удачу глянув на мене так, що раніше я б від самого цього погляду впала мертвою, нажахана. Але я розуміла: мені немає чого боятися.

Я стрибнула на його потужну спину й сказала:

— Рушаймо.

Лови-Удачу, звичайно, не міг іти виступом. Йому довелося пливти.

Він розвернув свою велику голову й глянув на мене. Потім зісковзнув у воду так тихо, як яструб у хмару.

Ми рухалися ніби без зусиль. Але я вже колись їхала в нього на спині, а ось тепер відчувала його страх. М’язи фелівети були напружені, дихання здушене.

Я замислилася про Лови-Удачу: ось сильний, мудрий звір, з яким навряд чи хто радий буде битися. Невже він може боятися так само, як я?

Нарешті ми вибралися з води на берег, всипаний широкими брилами сланцю. Я зіскочила зі спини Лови-Удачу, щоб він міг обтруситися.

— Дякую, що перевіз, друже фелівето.

Лови-Удачу пирхнув і спробував напустити на себе сердитий вигляд, але гордість йому приховати не вдалося. Він зміг! За мить він навіть злегка кивнув мені, дякуючи за таку своєрідну підтримку.

Усі решта чекали нас, змоклі й змерзлі.

— Це точно якесь село, — сказав Ренцо, придивляючись до двох окремих вогників попереду.

— Здається, я бачу... не знаю... не людей, але когось, хто ходить навколо вогню, — Кхара зітхнула, ми з нею стривожено перезирнулись. — Як ти гадаєш, Биш? Схоже, в нас зараз два шляхи: або туди, звідки прийшли, або вперед — і дізнаватися, хто там.

Я була цілком певна, що Лови-Удачу не мав палкого бажання пливти назад. Та й ніхто з нас не захоче знову лізти через гостре каміння до ризикованої зустрічі з птахами — якщо ми в цій пітьмі й знайдемо шлях назад.

— Ходімо довідаємося, хто там, — сказала я з більшою певністю, ніж відчувала.

Каміння було слизьке, на ньому де-не-де ріс темно-синій мох, але порівняно з попереднім шляхом то була прогулянка на лужку.

Ми підійшли до села, можливо, на чверть ліги, коли наш слух розітнув пронизливий сигнал.

Бріііііт! Бріііііт!

То сурмили в якийсь ріг. Два протяжні звуки — і тиша.

Ми перезирнулися, гадаючи, що робити далі. Не встигли ми вирішити, як озеро біля нас вибухнуло піною.

Десяток чи й більше створінь вилетіли з води із такою силою, що пронеслися в повітрі й приземлилися між нами і селом.

Я знала, хто це. І всі ми знали.

— Натіти! — вигукнула я.

6 Лар Камісса

Натіти — один з панівних видів Недарри, але живуть вони в багатьох країнах. Бувають різного кольору, розміру й тілобудови. Але навіть знаючи це, ми побачили перед собою дуже незвичайних натітів.

По-перше, натіти здебільшого мають забарвлення різних відтінків синього й зеленого, а ці були безбарвні. Шкіра в них була гладенька і прозора, просто під нею проглядались артерії та вени. Я навіть помітила два внутрішні органи.

Як і більшість натітів, ці були вододишні й мали багато зябер. Але другою після прозорої шкіри дивною їхньою рисою були величезні очі. Золотаві, блискучі, з довгастою чорною райдужною оболонкою, разом ці очі були завбільшки майже з голову натіта. На товстих, але рухомих стеблинках, що витикалися з-за нижньої щелепи, у них було ще двоє очей. Вони огортали ці голови моторошним зеленим сяйвом.

Я здригнулася. Так само я здригалася, коли вперше побачила натіта — але в того порівняно з цими був зовсім безпечний вигляд. А перед нами випросталися такі створіння, що могли здатися радше породженням якоїсь теургії, ніж істотами з плоті й крові.

І зброя в них була чудернацька. Я побачила кам’яні сокири, леза з кременю, примітивні, але цілком відповідні своєму призначенню списи й кистені: важкі камені, нанизані на мотузку, як велетенське намисто.

Кхара підняла руки й показала долоні на знак того, що не тримає в руках зброї. Тоббл, Ренцо і я зробили те саме. Лови-Удачу, звісно, не міг повторити цей жест, тож виконав його версію, прийняту у фелівет: похилив голову й сховав кігті.

— Ми не бажаємо вам зла, — сказала Кхара.

Натіти нічого не сказали. Просто мокрою стіною стояли між нами і селом із двадцяти чи тридцяти безверхих хаток, складених із каміння.

Я озирнула село. Хатки частково стояли над водою, на кам’яних насипах розташувалося ще кілька жител. Не дивно, адже натіти — це водяні створіння, здатні також ходити по землі. На найдальшому від озера краю села кам’яний паркан обгороджував із десяток якихось білих товстих слимаків завбільшки з поні.

Я знову здригнулася.

— Послухайте нас, будь ласка, — промовила Кхара. — Ми заблукали й не бажаємо вам зла.

Натіти мовчали, але я дещо помітила.

— Здається, сюди йде хтось на зразок тутешнього старійшини, — прошепотіла я.

Від села до нас ішла група з шістьох натітів. Один із них гордо їхав на великому коливкому слимаку. В іншому місці й в інший час таке видовище могло б видатися мені смішним. Але я відчувала: наші життя в руках цього натіта. Мені було зовсім не до сміху.

Коли вони наблизилися, Кхара знову пояснила, що ми заблукали, проходячи мимо, і не бажаємо їм зла.

Один з тих натітів, які прийшли, з сильним акцентом говорив загальною говіркою.

— Перед вами Лар Камісса, королева всієї Субдурської Натітії, захисниця священних вод, вогненосиця, непереможна Лар Камісса. Могутня Лар Камісса. Лар Камісса, матір многих. Лар Камісса...

Титули й хвала королеві тривали довго — мені здалося, аж надто довго як для істоти, що їздить на слимаку на березі підземного озера. Але Кхара терпляче дочекалася кінця того переліку й промовила:

— Я Кхарассанде Донаті, проста дівчина, яка тікає від небезпеки й шукає тільки миру та спокою. Це мої друзі: Лови-Удачу, Ренцо, Тоббл і Биш.

Нарешті Лар Камісса з довгим переліком титулів обізвалася:

— Залиште мій край негайно — або загинете.

То була погроза, але спочатку я не злякалась, а замилувалась: у королеви був надзвичайно музикальний голос із багатьма шарами звуків, наче десяток різних інструментів грали в лад.

— Ми всім серцем бажаємо вийти через... — почала Кхара.

— Ви хочете нас образити? — суворо спитала Лар Камісса.

Я не без ляку помітила, що, на відміну від простих натітів, які мали оті незвичайні очі з зеленим світлом, у Лар Камісси було щонайменше чотири ока на додачу: два в нижній частині шиї і ще два на мацаках біля плечей.

— Ні, ваша величносте, — промовила Кхара, — я тільки хочу сказати...

— Невже моє царство таке жалюгідне й убоге, що ви прийшли сюди нас принизити?

Її мова була дуже схожа на пісню, на звуки лютень і арф, що грають в унісон.

— Ваша величносте, ми нічим вам не загрожуємо і не...

— Загрожуєте?! — підвищила голос Лар Камісса. Її слуги люто подивилися на нас і схопилися за зброю. — Погрожуєте?! Ви гадаєте, що вам до снаги погрожувати мені? — музика набула негармонійного тону.

— Жодної погрози, — мовила Кхара, вочевидь стримуючи роздратування, — у нас і на думці не було.

Бесіда тривала в тому ж дусі. Хоч би що казала Кхара, Лар Камісса сприймала її слова то як погрозу, то як образу — і так багато разів.

Обличчя Кхари свідчило, що вона скоро втратить терпіння.

— О велика королево, — обізвалася я, попри те як люто Кхара позирнула на мене. — Я Биш, родом дейрн. Мій народ відомий здатністю безпомилково відрізняти правду від лжі. Я можу підтвердити: моя подруга Кхара каже правду.

— Дейрн? — схоже, на Лар Каміссу це справило враження. — Я чула про вас. Гм-м-м. — Вона схилила набік свою чудернацьку голову й задумливо поворушила мацаками. — Ми заінтриговані. Ходіть із нами. Долучіться до нашої королівської трапези.

Ми насторожено перезирнулися, гадаючи, радіти нам чи лякатися від такої раптової зміни.

Мить — і охоронці-натіти вишикувались, утворивши почесний ескорт, а Лар Камісса погнала свого гидкого скакуна вперед. Приємним вібрато вона закликала Кхару йти поруч.

Решта нас трималася позаду й роззиралася серед химерних підземних краєвидів. Вигляд села натітів був оманливий. Ми гадали, що бачимо прості кам’яні хатини, збудовані на камінні, — але, проминаючи, виявили, що то тільки зовнішня частина. А більша частина села розташовувалася під водою.

Посеред кожної будівлі був ставок, прорубаний у сланці, — він сполучався з озером. «Хатинки» були радше колодязями.

Проте зовсім порожніми вони теж не були. У кожній хатці був сухий простір, де натіт міг сидіти чи відпочивати. І, як мені з моїм незвичним оком здалося, кам’яні стіни були прикрашені витворами мистецтва: невеликими килимками, зітканими з мохів і лишайників.

Кам’яна хатина Лар Камісси була вдвічі більша за решту будівель. Ми піднялися туди драбиною, а потім спустилися слизькими сходами за внутрішню стіну. Центральну кімнату заповнював великий став із чорною водою. Проте навколо ще лишалося багато місця, де можна було сісти нам.

Лар Камісса сіла на кам’яний трон, а ми розташувалися на сланцевій підлозі. Із води висунувся натіт із двома великими синіми мушлями, у кожній була вода — десь стільки, як у великому кухлі.

— Пийте з нами й будьте гостями, — лагідно і привітно всміхнулася Лар Камісса.

Ми з друзями невпевнено кивнули. Погрози, допіру почуті від королеви, ще лунали в наших вухах.

Вона взяла одну з мушель-келихів. Ми пустили другу по колу, відпивши по обережному ковтку. Вода мала приємний і чудний смак, холодна, мов лід, і чиста, мов повітря, мов перша сніжинка зими на кінчику язика.

Допивши воду (я б не відмовилася випити ще), ми послухали розповідь Лар Камісси про те, як люто розсварилися люди, субдурські натіти й інші натіти. Субдурські натіти втекли, рятуючи життя, і знайшли дивовижне місце з життєдайною водою.

Поки вона говорила, з води випливли слуги й піднесли нам безбарвну сиру рибу та варені водорості. Кхара спочатку сахнулась, але потім із невпевненою посмішкою змогла трохи скуштувати тих страв. Тоббл радо наминав водорості. Ренцо їв залюбки, наче йому подали улюблені страви. Я сама не велика любителька сирої риби. Але наша маленька зграя дейрнів часто голодувала, тож ми навчилися їсти що могли й коли могли.

— А тепер розкажіть, чому ви прийшли і що вам від нас треба, — з повним ротом спитала Лар Камісса.

Вочевидь, розмови під час їди в натітів були нор-мальним явищем. Вона поглянула на мене й додала:

— А дейрн повідає нам, чи правду сказано.

— Ми намагалися перейти через гори, коли на нас напали бритводзьоби, — пояснила Кхара. — Ми втекли від них у печеру і врешті прибилися до володінь вашої величності.

— Це правда, — сказала я. — У нас можна й побачити рани від...

Я ахнула Хотіла показати один з болючих порізів на руці — але там його не було. Може, на другій?

Я помацала решту ран, які могла пригадати, — жодної не знайшла.

Королева Субдуру розсміялася — неначе флейти заграли:

— Ви пили воду. Вона прискорює заживлення й одужання. — Вигляд у неї був хитрий. — Чому, по-вашому, ми ховаємося? Якби всі знали таємницю цієї води, то весь світ би напав на нас і відібрав те, що нам належить.

У повітрі одразу з’явилася тривожність. Кінчик хвоста Лови-Удачу засмикався. Ренцо напружився.

— Ось тут і виникає питання. Звідки ми можемо знати, що ви не викажете нашу таємницю? — суворо спитала Лар Камісса. — Не приведете їх до нас?

Кхару таке питання захопило зненацька — і на кілька секунд запала мовчанка. Обізвався Ренцо:

— Ми бачили тільки один вхід сюди, о велика королево. Якщо ви той отвір запечатаєте, то ми не будемо знати, де вхід. А коли ми будемо йти, ви можете зав’язати нам очі й так вивести назовні.

До такого рішення міг додуматися тільки розумний злодій.

Прозора королева замислено подивилася на нього, потім — в обличчя кожному з нас.

— Це прийнятно, — нарешті мовила вона. — Але спочатку ви маєте зробити для нас дещо, чого ми самі не можемо.

— Наскільки страшно це може бути? — прошепотів до мене Тоббл.

І королева розповіла нам, і ми їй дали відповідь.

7 Воля королеви

Я їздила верхи на конях, їздила навіть — хоч і недовго — на ошалілому від страху перед вогнем ґарліані, шестиногій тварині з червоним тілом, золотим хвостом і безглуздо довгою шиєю. Ні те, ні те мені легко не далося. Ми, дейрни, покладаємося на власні ноги (чи в крайньому разі — на літальні перетинки).

Так що я більш ніж із внутрішнім здриганням вилізла на ковзкого білого поні-слимака, на якого мене дбайливо підсадив натіт. Цей поні був вищий за коня, хоча його голова (якщо можна назвати головою трубку з отвором на кінці, що то відкривався, то закривався) перебувала низько над землею.

Вилізти на спину цій істоті було непросто навіть із допомогою натіта. Я вперлася всіма пальцями в те, що на дотик було як холодні драглі, й лізла нагору, замастивши при цьому всі груди й живіт слизом.

То не був мій улюблений скакун. Я їхала без сідла ніби на якійсь слизькій калюжі. Слимак пересувався, ритмічно пульсуючи, від чого мені ставало недобре.

З іншого боку, і він, і решта слимаків справляли враження незворушно спокійних. Вони нікуди не розбігалися, не могли понести з переляку, а просто розмірено перетікали вперед.

Лар Камісса, яка не поїхала, відпровадила з нами трьох помічників, один з котрих, Даф Гантч, здається, був якимсь вельможею. Він був похмурий і мовчазний, а голос мав зовсім не такий музикальний, як у Лар Камісси.

Ми об’їхали озеро, потім завернули в бічний тунель, і шлях пішов під гору. Що далі ми просувалися, то тепліше ставало. Наші супутники на очах видихалися — наче ми їхали пустелею під палючим, безжальним сонцем.

Біля озера нам осявало шлях тамтешнє фосфорне світіння, натомість у глибині тунелю світло йшло тільки від очей трьох натітів.

— Цікаво, чи можна їм довіряти, — пробурмотів Лови-Удачу, йдучи поряд. — А то, може, заведуть кудись і в темряві покинуть?

Згодом попереду зажевріло інше світло — м’яке, помаранчеве, воно ставало яскравішим у міру того, як навколо теплішало.

Наші супутники важко дихали, а слимаки повзли ще повільніше. Тут було тепло — але так, як буває нежаркого весняного дня. Проте для натітів і їхньої худоби то вже була справжня спека.

Ми різко завернули за ріг. Кам’яні стіни, раніше грубі й сирі, тепер стали гладенькими й сухими.

Тут Даф Гантч зупинився.

— Далі ми йти не можемо, — важко дихаючи, мовив він.

Кхара спустилася зі свого слизького «коня», і я радо вчинила так само.

— То будь ласка, поясніть докладніше, чого саме хоче від нас королева, — сказала вона. — Що саме ми маємо їй принести?

Даф Гантч глибоко зітхнув.

— Коли ми втекли від переслідування й стали жити під землею, то взяли з собою священні клейноди: Корону, Щит і Око. Перша з цих речей — Корона Белееки — це знак благородного походження Лар Камісси. Друга — менш важлива, але все одно дуже шанована річ: Щит Ґанґліда. І нарешті, Око — просто забавка, яка не надто важлива сама собою, крім того, що нашій королеві її подарувала мати.

Кхара схрестила руки на грудях:

— І що ж далі?

— Зрадники з числа королівських солдатів намагалися втекти, забравши з собою ті речі, невдовзі після того, як ми прибули сюди. Під час їхньої втечі сталося виверження вулкана. Боги, без сумніву, розгнівалися на них за зраду.

— Звичайно, — мовила Кхара, а Ренцо приховав усмішку.

— Солдатів залило магмою, і ми втратили свої клейноди.

— І ви хочете, щоб ми їх вам принесли? — спитала Кхара.

Даф Гантч кивнув.

— Якщо ви підете далі, то знайдете струмок серед струмків, ставок серед ставків, загрозу і надію. У внутрішнім ставку на дні неймовірної висоти лежать ці священні клейноди.

Кхара поглянула на мене, і я ледь похитала головою. Вельможа щось замовчував, аби мене перехитрувати.

— Якщо ми принесемо ваші клейноди, чи випустите ви нас на волю? — спитала Кхара.

— Так сказала королева.

Ні, цього вона не казала. Вона нічого не обіцяла, тільки просила. Знов-таки, Даф Гантч ухилявся від відповіді.

Кхара й без мене про це здогадувалася. Проте вона кивала, вдаючи, що вірить старому ошуканцеві.

— Ми будемо чекати на вас тут, — сказав Даф Гантч, який і далі дихав дуже важко. — Іншого виходу немає, — промовивши це, він здригнувся й глянув на мене — я вдала, що цього не помітила, так само як начебто не помітила, що це теж неправда.

Хай думає, що я повірила.

Ми залишили натітів та своїх слимаків і пішли далі пішки. Тут ставало жарко вже й для нас, як посеред літа — стерпно, але все ж неприємно. Світло посилювалось, і невдовзі ми побачили його джерело.

Перед нами була велика печера, яку перетинало безліч тонких потоків магми. Але й це було ще не найгірше. Магма капала також і зі стелі — повільним дощем, кожна крапля якого була готова пропалити одяг і тіло. Наша мета лежала в глибині — з нею нас розділяло приблизно сто ярдів під смертоносним дощем. Там стеля здіймалася вище й вище і в темряві видніла скеля. Під нею був оточений камінням прямокутний став. Каналом, вирізьбленим у камінні, протікав невеликий струмок, наповнюючи став, з якого здіймався стовп пари. Зайва вода зі ставка витікала витким шляхом поміж потоків магми, паруючи й в особливо гарячих місцях закипаючи.

Між нами і ставом важкими краплями опадало додолу розплавлене каміння, розкинулася сіть магмових потоків, здіймалася пара — а внизу розтріскане чорне дно.

Мені перехопило подих. Напевне, всім решті теж.

— Це що, натіти вважають, що нас розжарена лава не бере? — невесело розсміялася Кхара. — Ми ж тут не пройдемо!

Однак Ренцо уважно роздивлявся навколо, відзначаючи кожну дрібницю вгорі, внизу, ліворуч, праворуч. Я спостерігала за ним. Він поміркував, киваючи сам до себе, наче й не звертаючи уваги на наше роздратування й нерозуміння.

Нарешті він промовив:

— Я зможу.

— Що зможеш? — спитала Кхара.

— Дістатися до ставка і взяти те, що там лежить.

— Ти з глузду з’їхав, — сказала Кхара.

— Може, й так, — широко всміхнувся він. — Але також я й дуже хороший злодій. Я і заходив, і виходив із будинків багатіїв, попри високі мури, злих псів і озброєну до зубів варту. Я таке можу.

Кхара насупила брови.

— Гаразд, Ренцо, дуже хороший злодію, що ж ти тут такого бачиш, чого я не бачу?

— Тут якась теургія, якої я не знаю. Підлога похила, так що краплі магми починають текти каналами до того, як охолоняють і загусають — але все одно, ці канали створені не без чарів. Ніякий схил би не допоміг — інакше б у них збиралася й застигала магма. Ні, тут діють якісь чари, давні й дуже сильні, — і він доволі самовпевнено всміхнувся. — Але в нас є не лише теургія, є ще й математика.

Лови-Удачу не по-феліветячому здивовано скинув голову:

— Ти знайомий з математикою? То була одна зі сфер моєї праці, до того як я роздратував не тих людей і опинився в темниці, де ви мене зустріли.

— Я вчуся то тут то там, то того то сього, — мовив Ренцо. — Тут сімдесят дві краплі падають у сімдесяти двох точках. Спочатку їхній рух здається випадковим — що не можна пройти й не обпектись. Але я бачу закономірність, яку простіше було б вирахувати, якби в мене були тут перо й папір... — Він роззирнувся, ніби очікуючи, що хтось йому дасть ці речі, а тоді звернув увагу на обличчя Кхари, яке свідчило, що її терпець скоро урветься. — Ну або я можу обговорити математичний бік цієї справи згодом з Лови-Удачу.

— Так, певне, було б найкраще, — погодилася я.

— Річ у тому, що тут є ритм, математична закономірність. Це буде нелегко, але, гадаю, мені тут вистачить дванадцяти стрибків. Четвертий і дев’ятий будуть найважчі.

— Якщо ти живим дійдеш до ставка, то там же вода кипить, — мовив Лови-Удачу. — Ти руку обвариш.

— І правда. Мені треба чимось виловити ці речі. Чимось, що витримає жар.

Він із натяком подивився на меч Кхари.

— Ні, ні і ні, — сказала Кхара. — Це Світло Недарри! Це власність мого роду й завжди буде йому належати. Цей меч безцінний.

— Так. А я злодій.

Кхара сердито стисла губи:

— Так чи ні, Ренцо, — сказала вона. — Зараз і тут, де Биш може почути й визначити, чи правду ти кажеш. Так чи ні — ти вкрадеш мій меч?

Ренцо злегка всміхнувся й хитро схилив голову набік:

— А я не скажу, Кхаро. Ти мені або довіряєш, або не довіряєш. Ти ж у нас за отамана, і ми довіряємо твоїй чуйці. Що тобі про мене чуйка говорить?

Вигляд у Кхари був аж ніяк не задоволений. З її горла вилетів звук, схожий на звіряче гарчання. Вона загрозливо зробила крок уперед, тримаючи руку на руківї меча. Але Ренцо й далі всміхався.

Вони довго так дивились одне на одного: Ренцо — весело, Кхара — сердито й підозріло. Урешті вона витягла меч. Якусь частку секунди я взагалі не могла точно сказати, чи вона не зрубає йому голову.

— На, — сказала Кхара, простягаючи Ренцо меч руків’ям уперед.

— Щиро дякую, Кхаро, — майже без насмішки відказав Ренцо.

Кхара відказала щось на кшталт «Грррр».

8 Шедевральний план, бездоганне виконання

Ми, дейрни, не найкращі танцюристи. Та я й ніколи не мала задоволення спостерігати, як професійні танцюристи демонструють свою вправність і грацію. Проте, гадаю, Ренцо своїми рухами міг би їх перевершити.

Він трохи почекав, кивками примірюючись до ритму, непомітного мені. Тоді стрибнув високо й далеко, ставши ногами обабіч одного з лавових каналів, а повз нього зі стелі впала велика ляпка розплавленого каміння.

Ще стрибок — і він опинився у вузькому місці, завширшки, може, з долоню, між двома каналами. Він відхилився — і крапля магми впала на волосину від його грудей, а друга пронеслася позаду чи не ближче.

Пауза, потім третій стрибок. І Ренцо вже впевнено стояв там, де ніщо не капало. Тепер він міг перевести подих.

Дивитися на це було страшно. Але й очі відвести важко.

Як Ренцо й передбачав, четвертий стрибок був найважчий. Йому довелося відбити вбік краплю магми Кхариним мечем.

Ці перестрибування, ухиляння й вивертання тривали з півгодини, аж доки Ренцо дістався до ставка, отримавши, напевне, надзвичайно болючий опік на лівій руці — короткий рукав прогорів на чорний попіл, і в діру було видно почервонілу плоть.

Я хотіла крикнути й спитати, як він почувається. Але мені було страшно, що він від цього крику здригнеться — і станеться щось жахливе.

Нарешті — о диво! — Ренцо дійсно стояв біля ставка, над яким здіймалася пара.

Він помахав Кхариним мечем. Вона щось буркнула собі під ніс, але очі її засяяли.

— Ти як гадаєш, він повернеться? — ледь чутно спитав мене Тоббл — Не вкраде в Кхари меч, не залишить нас тут, ні?

— Ні, звісно, — сказала я. Хоча не зовсім була того певна. Останній чоловік, якому я довіряла, був студент на ім’я Лука. І він зрадив нас.

Проте, сказала я собі, це ж Ренцо. Ми разом пройшли чимало. Він не такий, як Лука. Він частина нашої сім’ї.

Ренцо, огорнутий парою, сунув Кхарин меч у кипучий ставок і поворушив там його вістрям. Тоді вийняв меч, почекав, доки він охолоне, й узяв його з іншого боку, зануривши у воду руків’я. Витяг його повільно, обережно, мов рибалка рибу, яка може зірватися з гачка. Поволі стало видно якусь річ. Ренцо насилу її видобув, упираючись ногами в стінки ставу. Додолу з брязкотом щось упало.

Щит! Ренцо підняв його за ремінь.

І знову пошуки на дні. Ренцо був весь мокрий від поту і втрачав терпіння.

Урешті він повернувся до нас зі щитом над головою. По щиту, як і по зачарованих каналах, магма стікала, мов прості дощові краплі.

— Там іще щось є, — сказав Ренцо, витираючи чоло. — Тільки ніяк за нього взятися не можу.

— А ти розламай стінки, — запропонував Лови-Удачу. — Вода витече, річ лишиться.

Ренцо кивнув.

— От і я теж так подумав. Але якщо вода витече, то потрапить під магму, що капає зі стелі. Тут буде стояти така пара, як у чайнику.

— І за нею не буде видно дороги назад, — сказала Кхара.

Ренцо кивнув.

— Це буде зовсім неможливо... якщо ми повертатимемося сюдою. Але, може, є й інший вихід.

Кхара поглянула на мене.

— Даф Гантч збрехав, що є тільки один хід?

— Так, — підтвердила я. — Але хтозна, чи ми знайдемо той інший.

— А куди ж виходить пара? — уголос замислився Тоббл і закинув голову, дивлячись угору.

— Вобик ставить розумне питання, — мовив Лови-Удачу, трохи дивуючись.

Лови-Удачу і зараз інколи непросто сприймати Тоббла як цілком рівну собі істоту. Фелівети їдять вобиків. Тож феліветі доводиться перелаштовувати мислення. Звичайно, й дейрни їдять вобиків. Я про це нагадала Тобблові при першій зустрічі, але його це не стурбувало. На щастя.

— Повітря для такої спеки занадто сухе, — мовив Лови-Удачу. — Тут мало б бути сиро й задушливо.

Ми всі подивилися просто вгору. І сталося неймовірне. Яскрава цятка світла з’явилася серед темряви у височині.

— Та це ж місяць! — вирвалося в мене.

— Ми на дні вулкана, — мовила Кхара. — Звісно. Пара виходить у жерло.

— І ми теж так зможемо, якщо пощастить, — сказав Ренцо.

Срібний місяць — наше світло надії — став над жерлом, а Ренцо тим часом перевів нас по одному під щитом до ставу. Крізь пару й бульбашки видно було погано, але в ставку справді щось можна було помітити. Щось квадратне, зроблене рукою майстра, а не природою.

— Чи зможе твій меч розбити борт цього резервуара? — спитав Ренцо в Кхари.

— У твоїх руках — ні, — відказала Кхара. — У моїх — так.

Тоббл лазив десь навколо — і прибіг до нас, схвильований і радий:

— Там сходи! Гвинтові сходи в скелю.

Кхара замислилася над цією новиною.

— Гаразд, — промовила вона. — Ось я розламаю бортик, вода витече. Скринька буде ще дуже гаряча, в руки її взяти буде неможливо. Але я можу підсунути її мечем до нас, і Ренцо може понести її на щиті. Усі решта — давайте на сходи, ми вас наздоженемо.

Мені було прикро пропустити таке шалене видовище, але не дуже хотілося обваритися парою, тож я пішла з усіма. Ми піднялися вже, мабуть, на сотню сходин, аж тут пролунав важкий удар, зойк, стукіт кроків, дзенькіт сталі — і, на моє душевне полегшення, божевільно-веселий сміх.

Ми почекали на сходах — і невдовзі до нас, спотикаючись і хапаючись одне за одного, пришкандибали Кхара з Ренцо. Вони важко опустили на каміння прямокутну кам’яну скриньку і щит, регочучи як шалені.

— Молодчина, Кхаро! — сказав Ренцо, відсміявшись. — Я молодчина? Це ти молодчина, Ренцо!

— Шедевральний план, бездоганне виконання, — мовив Ренцо, і мені навіть не був потрібен мій дар, щоб зрозуміти; це не правдиві слова, а жарт.

— Еге, з купою метушні й панічної біганини, — відказала Кхара, ще сміючись і витираючи сльозу.

9 Нескінченні сходи

Ренцо відкрив різьблену скриньку. Зроблена вона була розумно і, можливо, захищена потужними заклинаннями, тому що її вміст був повністю сухий.

Тихо присвиснувши, Ренцо дістав золоту корону, прикрашену коштовними діамантами, рубінами, отрастонами й тринами.

— Ти, мабуть, уже прикидаєш, скільки заробиш, якщо продаси камінці й переплавиш корону, Ренцо, — сказала Кхара.

— Та ти що. Це ж витвір мистецтва. І красивий, правда? — Він простягнув руку й приміряв її на Кхару. — Вона цілою набагато дорожча!

Кхара різким рухом зняла з себе корону й спаленіла.

— Мені прикро це казати, але тобі до лиця, — мовив Лови-Удачу.

— Моя родина — шляхетна чи колись такою була, — сказала Кхара. — Але я людина проста. Я дівчина, яка інколи займається мисливством чи браконьєрством Корони — не для мене.

— Проста дівчина, як володіє Світлом Недарри, — мовив Ренцо. — Якщо вже красти, то твій меч. Він у десять разів дорожчий за корону.

— Треба підійматися, — сказала Кхара, вочевидь, аби змінити тему. — У нас далекий шлях нагору.

— Ні! — крикнув Тоббл — Хочу і другу річ побачити!

Другою річчю в скриньці була трубка завдовжки десь із Кхарин лікоть, але не ширша за моє зап’ястя. Порівняно з короною вона не здавалася дуже цінною: просто циліндр, огорнутий старою шкірою, окутий сталевими кільцями.

— Хочеш погратися, Тоббле? — запропонувала Кхара.

Тоббл притьмом схопив трубку й став спритно крутити її в лапках.

— Ой, гляньте! Тут із цього боку скло! І... з другого боку маленьке скельце...

— Ви як гадаєте, там Даф Гантч іще чекає, що ми йому це все принесемо? — спитала я.

— Щоб нас убити? — пирхнув Лови-Удачу. — Ні, зараз, певне, він вирішив, що ми вже не повернемось.

— Але... — Тоббл завагався, і далі крутячи в руках стару трубку. — Я що хочу спитати...

— Що таке, Тоббле? — спитала я.

Тоббл знизав плечима:

— Хіба годиться нам брати чуже?

— Вони брехали нам, Тоббле! — вигукнув Ренцо. — Вони майже напевне збираються нас убити!

Тоббл подивився в трубку.

— А все-таки, мені здається, не дуже гарно виходить.

— Це не без причини, Тоббле, — Кхара погладила його по спині. — Тобі так здається, бо так воно і є.

— Ну будь ласка, — простогнав Ренцо. — Я тут життям ризикував заради цих речей. Вони ж коштують страшенно дорого, і ті гроші нам життя в дорозі б порятували. Тут, у серці вулкана, вони б до кінця світу все одно нікому користі не принесли.

— Биш, — звернулася до мене Кхара. — А ти як гадаєш?

Я загаялася, почухала вухо. У такі моменти я особливо гостро відчувала, чому ніколи не буду провідницею зграї. У мене була не одна відповідь, а мільйон. Провідник не має вагатися.

— Напевне, — нарешті сказала я, — слід подивитися на це з такої точки зору: можна зробити маленьке зло заради більшого добра.

Ренцо знову демонстративно застогнав, проте Лови-Удачу кивнув:

— Я згоден із Биш, — сказав він. — Знайти інших дейрнів, відродити вид, кинути виклик Мурдано — це, безумовно, значно більше добро.

— То я можу оце лишити собі? — з надією запитав Тоббл.

— Так, — погодилася Кхара. — Можеш лишити собі цю дурну цяцьку.

— Але не забудь — це погано, — додав Ренцо, роздратовано закотивши очі.

— Нам дійсно треба далі нагору, — мовив Лови-Удачу. — Перепрошую, але я останнім часом їв небагато, і то була погана їжа.

— Гаразд, — відказала Кхара. — Ходімо.

Ми мовчки рушили вгору нескінченними сходами. Це дуже скидалося на спробу піднятися до місяця. За кожен перехід ми долали по двісті сходинок, зупиняючись перепочити на невеликих майданчиках. А тоді знову — двісті сходинок. І знову.

На п’ятому майданчику я пробурмотіла:

— Ну хто ж це побудував?!

Довгі подорожі й поневіряння мене загартували, але тисячі сходинок стали непростим випробуванням. І я розуміла, що коли це важко мені, то для Тоббла ще важче — а він ні на що не нарікав і від допомоги відмовлявся.

— Ці сходи зроблено згори — їх будували, щоб захищатися від тих, хто внизу, — промовила Кхара.

— А звідки ти знаєш? — спитала я.

Вона знизала плечима.

— Більшість вояків тримають меч у правій руці. Підіймаючись, ти помічаєш, що правою рукою тут не дуже помахаєш? У того, хто спускається, місця значно більше.

— Такі речі будь-яке просте дівчисько з мечем, що коштує як цілий палац, знає! — піддражнив її Ренцо.

— У мене пальці на ногах здаються маленькими! — вставив Тоббл. Він усе грався з циліндром, але ми занадто втомилися, щоб відповідати..

Вгору, вгору. Коли ми дійшли до п’ятдесятого майданчика — десять тисяч сходинок, — зупинились і похмуро підкріпилися в’яленим м’ясом та сушеними водоростями. Лови-Удачу спробував солодку траву — і виплюнув. (Собака одразу підібрав це і з’їв.)

— Почекаю, — мовив Лови-Удачу. — Я не настільки голодний.

Ми продовжили це нескінченне, втомливе сходження. Чули тільки наші важкі подихи та кроки. М’язи в моїх ногах горіли тихим вогнем, і спраглим легеням не вистачало повітря.

Нарешті за кілька годин ми дістались останнього майданчика — широкого рівного місця, де вмістилося б понад десяток людей. Там перед нами виросли товсті, окуті залізом дубові двері.

Але перед тим, як спробувати відчинити їх і зіткнутися з тими жахами, які можуть лежати по той бік, ми шалено потребували сну.

Ми вирішили вартувати по черзі, і я зголосилася першою. Кхара й Ренцо вляглися на землі, підклавши під голову Собаку, а Лови-Удачу згорнувся в кутку, накривши голову лапою. Тоббл заснув миттєво — то було його особливе вміння, — поклавши голову мені на плече. Він і далі притискав до себе огорнутий шкірою предмет, який ми знайшли в кам’яній скриньці.

Обережно, намагаючись не потурбувати сонного товариша, я сунула руку в сумку й дістала потерту мапу, яку так довго носила з собою. У срібному промінні місяця я провела вказівним пальцем по тому шляху, який лежав перед нами.

Тарок, живий острів, за чутками, хижий.

Дейрнгольм — поселення на острові, де колись існувала північна колонія дейрнів, якщо вірити міфам.

Підступні гори, крижане море.

І ось ми через мене сидимо в жерлі вулкана.

Через мою відчайдушну надію, що я ніби побачила одного дейрна на Тароку.

— Биш?— прошепотів Тоббл.

— Вибач, Тоббле, — сказала я, згортаючи мапу, — не хотіла тебе будити.

— Мені сон снився. Там були вогонь і лава, я хотів утекти від них на слимаку, але не виходило.

— А чому ж ти не сноводив? — спитала я.

Тоббл схилив голову набік:

— А це як?

— Хіба вобики не вміють сноводити? Це коли ти керуєш тим, що відбувається вві сні.

— Прямо вві сні?

— Звичайно, — сказала я. — Для сну ж це й треба. Дейрни так завжди роблять.

— Ух ти! — Тоббл був вражений. — А як тебе такого навчили?

Я знизала плечима:

— Потрібно багато тренуватися.

— Якби я вмів сноводити, то я б щоночі вві сні літав, — сказав Тоббл, поправляючи зав’язку на своїх заплетених хвостах. Він кивнув на складений листок плаї в моїй руці. — Ти дивилася на свою мапу.

— Так.

— Не хвилюйся, Биш. Ми знайдемо острів. І інших дейрнів знайдемо. Я точно знаю.

Я всміхнулася:

— Ти справжній друг, Тоббле.

— І ти теж.

— Відпочинь, — сказала я. — У нас попереду далекий похід.

— Далекі походи — найкращі, — пробурмотів Тоббл, заплющуючи очі, і вмить задрімав.

Я погладила Тоббла по голові. Мене переповнювали надія і страх, тривога і вдячність, самотність і любов. Чи колись я у своєму старому житті в зграї дейрнів відчувала стільки всього одночасно? Чи переповнювали мене які-небудь почуття настільки? Чи настільки йшла обертом голова?

Роль найдрібнішої істоти в зграї мене дратувала. Брати й сестри дражнили. Батьки наді мною трусились. А тепер, озираючись назад, я розуміла, наскільки легким було те життя.

Я ні за кого не відповідала.

А тепер відчуваю відповідальність за багатьох.

Я зітхнула й поглянула вгору. Місяць поплив своєю довгою дорогою, а за ним кілька ясних і цілеспрямованих зірок.

10 Далекоблиз

На світанку ми приготувалися відчиняти двері. Ми хотіли їсти, відпочили не надто гарно, але принаймні були значно більш, ніж учора, готові до того, що чекало на нас попереду.

Кхара дістала свій меч, я — свій значно менший кинджал. Ренцо взяв ніж в одну руку, а щит — у другу. Тоббл чомусь вирішив, що циліндр зі скриньки — теж зброя, то взяв у лапу його. Ну а Лови-Удачу, як завжди, мав при собі гострі кігті й гострий розум.

— Гаразд, Биш, — мовила Кхара. — Тягни двері. Може, вони не відчиняться, але якщо відчиняться — ховайся за ними, доки я скажу, що все гаразд.

То був не хтозна-який почесний обов’язок, але, правду кажучи, в бою з мене серед нас користі було найменше. Навіть вобик Тоббл, розлютившись, міг просто приголомшити супротивника своїм шаленством.

Я взялася за ручку — важке залізне кільце, — кивнула Кхарі й потягла. На диво всім, двері відчинилися, хоча й сильно зарипіли.

З-за дверей мені нічого видно не було, тож я нетерпляче очікувала, доки Кхара сказала:

— Усе добре, Биш. Маєш це побачити!

Я зайшла за двері — і на мене налетів свіжий, холодний вітер. Тільки тепер я побачила, що мої лапи занурилися в щось холодне і біле. Сніг!

Від цього краєвиду захоплювало дух після печери натітів. Ми стояли на краю кратера, і здавалося, що весь світ нескінченною мапою розкинувся перед нами. На півночі й сході маячили темні гори. На захід земля була рівніша, і її вигляд менше вражав око.

Ренцо і Кхара стояли поряд і з-під руки дивилися на ясний світанок.

— Бачиш оту пляму? — показала Кхара. — Може бути, що це село?

Ренцо примружився:

— Може бути. Важко сказати.

— Це село, — з дивною певністю мовив Тоббл. — Я бачу посередині велику будівлю. І навколо земляні вали й частоколи, і... — він полічив собі під ніс, — будинків десь із п’ятдесят.

Кхара, Ренцо, Лови-Удачу і я зробили те саме: здивовано подивилися на Тоббла.

А Тоббл на пас не дивився. Він притуляв свій дурнуватий циліндр до правого ока, заплющивши ліве.

— Що? Як? — звернулася я до Тоббла.

Він опустив трубку.

— Я називаю його своїм теургічним збільшувачем і зменшувачем. Якщо подивитися в один його кінець — усе здається малим і далеким. Якщо в інший — великим і близьким.

Кхара взяла в нього трубку й приставила до ока. Спочатку вона глузливо посміхалася, потім ця посмішка перейшла в подив, а далі її обличчя вражено витяглося.

— О, яка гарна знахідка, друже Тоббле, — врешті сказала вона. — Дуже гарна знахідка!

Далі трубку взяв Ренцо. Його обличчя змінювалося майже так само.

Настала моя черга. Дейрни мають чудовий зір — хоча з нашим нюхом його не порівняти, — але тут у мене раптом з’явилося гостре око раптидона.

— Та це ж чудо теургії! — вигукнула я.

Але Ренцо похитав головою:

— Тут я ніякої теургії не відчуваю.

— І я теж, — сказала Кхара. — Це витвір розуму й уміння. .

— Дуже корисна річ, — сказав Ренцо. — Куди там короні й щиту. Генерал якої завгодно армії праву руку б віддав за цю безіменну штуку.

— Вона не безіменна, — заперечив Тоббл. — Це мій теургічний збільшувач і зменшувач. Правда, якщо ви кажете, що він не теургічний, то, мабуть, його треба перейменувати, — він почухав пухнасте підборіддя. — А назвімо його далекоблиз!

Далекоблиз сказав нам правду. Там удалині було село, укріплене людське поселення. Проте поки ми спустилися до нього кам’яним схилом вулкана, минув цілий день, і до села ми підійшли вже поночі. Здавалося, з кожним кроком донизу стає дедалі холодніше. Спочатку холод бадьорив, але невдовзі ми, тремтячи, вдягли на себе все, що мали з собою. Проте постановили заночувати, не заходячи в село, адже нічним незнайомцям рідко хто радіє.

Зранку, голодні й змерзлі, ми подалися до замкненої брами села. Коли підійшли, з-за верхів частоколу з’явилися шестеро лучників. У повітрі пронеслося шість стріл — і влучили в землю за кілька дюймів від наших ніг.

Побачивши таке, я дуже зраділа, що ми почекали до ранку, — адже якщо нас так зустрічають серед білого дня, можна тільки уявити, що б тут коїлося вночі. Вправність лучників наганяла тривогу: за бажання вони могли б убити нас на місці.

На мурі з’явився лицар в обладунку з опущеним заборолом, а поряд із ним — окличник, котрий і звернувся до нас.

— Мій пан Міроб Могутній бажає знати, хто ви і з чим прийшли.

— Ми прості мандрівники, — сказала Кхара.

Лицар щось прошепотів на вухо своєму окличникові.

— Мій пан Міроб Могутній каже, що ви можете йти далі з миром. Але заходити вам не дозволено.

Звичайно, пробиватися за мур силою ми готові не були.

Але Кхара не здалася:

— Якщо нам дадуть їжу й міхи з водою, ми радо продовжимо свою путь.

Окличник був зібрався відповідати, але лицар, піднявши руку, зупинив його.

— Ми принесемо вам їжу й воду, — мовив лицар. — Але в ці непрості часи ми не можемо пускати сюди чужинців.

— А чим зараз непрості часи? — спитала Кхара.

— Бачу, ви прийшли здалеку, бо інакше б ви знали. Наближається війна. По той бік гір збирається недаррське військо. По цей бік так само готує своє військо казар Сґ’дріт.

— Перепрошую, ясний пане, — мовила Кхара. — Але мені думалося, що Дрейландією править король Марекін.

— Його... більш немає, — похитав головою лицар і тихіше додав: — Більше про казара я вам не розповім.

Із тим лицар зник з очей.

Уже не вперше ми чули про те, що між Недаррою і Дрейландією назріває війна. Але тут ми нічого вдіяти не могли. Нас було п’ятеро, лише п’ятеро. То була не наша турбота.

Моя — наша — справа полягала в тому, щоб знайти інших дейрнів. Тільки це по-справжньому турбувало нас.

Принаймні саме це я казала собі, поки ми чекали.

Через десять хвилин з укріпленого села крізь маленькі таємні двері вийшли дві старезні бабусі. Вони винесли нам кілька свіжих хлібин, сушеного м’яса, міхи з водою — і мовчки пішли назад.

Ідучи далі, я помітила, що Лови-Удачу поводиться якось дивно. Він ішов, повісивши голову та хвіст. Хоча його хода й далі була така потужна й красива, як належить феліветі, проте щось його, вочевидь, турбувало.

— Лови-Удачу, ти чимось стривожений?

— Так.

— Скажеш мені?

— Аякже. Я вагався лише тому, що намагався з’ясувати, що це все означає, — він зітхнув. — Оцей титул і ім’я — казар Сґ’дріт? Гадаю, це слова з мови фелівет. І то дуже небезпечні. Дуже.

11 Небезпечний валті

Кхара різко зупинилася.

— Що ти кажеш?

— Казар — це давній титул, зараз ми цього слова не використовуємо, — мовив Лови-Удачу. — Це не те, чим можна пишатися. Колись давно один з фелівет став на чолі всього нашого народу і взяв собі титул казара. Слово «казар» означає «самодержець». Ну а Сґ’дріт — це скорочення значно довшого слова з мови фелівет. Воно означає «безжальний», тобто вбивця.

— Щось не дуже радісна новина, — відзначив Ренцо.

— Ми, фелівети, покинули ті часи й ті уявлення. То недобра, отруйна річ. Особливо думка, що маємо владарювати над рештою видів.

— От саме таке Мурдано хоче зробити в Недаррі, — сказала Кхара. Вона поглянула на мене. — Аж до того, щоб повністю винищити цілий вид.

— Якщо нам розповіли правду, якщо Дрейландія повірила оманливим словам валті, — промовив Лови-Удачу, посмикуючи хвостом, — то це велика ганьба для всіх фелівет.

— Валті? — перепитала я.

— Як тобі відомо, Биш, ми самітники. Ми полюємо поодинці. Збираємося разом лише для того, щоб вирощувати потомство або вчитися. Ми за своєю природою незалежні, відповідаємо кожен за себе. Але... — Лови-Удачу зітхнув. — Інколи серед нас, фелівет, з’являється валті, який пробуджує в оточення ненависть до інших видів і переконує стати на його бік. Тих, хто не приєднається до такого ватажка, змушують мовчати, залякавши або ув’язнивши. Це таке божевілля, воно може охопити тих, чий дух слабкий.

Ми крокували далі, міркуючи над словами Лови-Удачу. Якщо дійсно є загроза війни, то чим скінчиться сутичка між Мурдано і небезпечним злочинцем-феліветою?

— Лови-Удачу, а чого можна очікувати від армії, на чолі якої такий валті? — спитав Ренцо.

— Підступів. Обману. Тонкого розрахунку. І повної безжальності.

— Чудово, — буркнув Ренцо. — Давайте знайдемо для Биш той острів — і зробимо ноги з цієї божевільні. Чи той острів хижий, чи ні, але він і то кращий.

Невдовзі нам почали траплятися на очі ознаки готування до війни. Біля стрілки двох невеликих річок нам зустрівся військовий табір — багато наметів, що стояли рівними рядами.

— Тоббле, можна позичити в тебе далекоблиз? — попрохала я.

Я приклала до ока трубку — і побачила все навдивовижу чітко: біля наметів були стайні й загороди з сотнями коней. Цілі загони стайничих носили тюки сіна. Бондар із підмайстром ладнали бочки. Два ковалі кували підкови, а їхні помічники роздували міхи, щоб жар не холонув.

На краю табору стояла ціла гора ящиків, у яких, напевне, були ще якісь запаси. На ближчій із двох рік будували причали для суден: один — щоб приймати солдатів, другий — для запряжених мулами саней, третій — для розвантаження дров. Біля того останнього великий гурт людей і якихось дрібніших істот розпилював колоди великими пилками.

Я швидко підрахувала:

— Тут, гадаю, з тисячу наметів, у кожному, можливо, четверо солдатів.

— Отже, маємо чотири тисячі вояків, і то ще не всі, — мовив Ренцо. — І чимало з них — на мостах, які нам треба буде пройти.

Кхара взялася руками в боки:

— Ось ти злодій, то скажи: ти зміг би пройти через табір і через мости?

— Звісно, — відказав Ренцо. — Якщо мені дуже-дуже пощастить. І сам. А з вами п’ятьма? Зовсім ніяк.

— А під ними? — спитала я.

Ренцо похитав головою.

— Усе одно треба обійти вартових та їхніх собак. Дай-но мені цю дурну трубу, — сказав він і взяв далекоблиз. — Я не географ, але, наскільки я знаю Дрейландію, якщо ми підемо на північ, то зрештою знайдемо брід, пором чи міст без охорони.

Він зітхнув — не дуже обнадійливо.

— Тут готуються до війни, — Лови-Удачу озирнув місцевість. — Треба пам’ятати, що ніхто з зустрічних не може вважатися безпечним, доки ми на власні очі не побачимо доказ цього.

— Війна, — буркнула я. — З усіх людських дурощів...

Ренцо засміявся:

— Ти не помиляєшся, Биш.

— І зараз ідеться не тільки про людей, — похмуро мовив Лови-Удачу.

— Але ж навіщо? — спитала я.

— Влада, — пояснив Ренцо. — Люди — і, видно, деякі фелівети — жадають влади. Хочуть панувати, керувати. Хочуть володарювати над життям і смертю своїх підданців.

Такої глибокодумної відповіді я від юного злодія навіть не очікувала. Та Ренцо й узагалі часто мене дивував.

Кхара замислилася, постукуючи пальцем по губах:

— Схоже, живий острів плив сюди, — вона вказала на північ.

— Наскільки відомо, це може бути те місце, де гори заходять у море. Або, можливо, він уже проплив мимо.

Лови-Удачу подивився в той самий бік.

— Острів не дуже швидкий, це ми точно знаємо. Навряд чи він далеко заплив від підніжжя гір.

— Іншої дороги немає, — сказав Ренцо. — Треба перейти ці річки — тоді дістанемося моря.

— А якщо ми їх перейдемо, то треба буде ще дійти до моря, а потім рухатися берегом і виглядати острів, — додала Кхара. — І пройти там буде важко, ми знаємо.

Я тяжко зітхнула. Кхара побачила, що я засмучена, і поплескала мене по плечу.

— Ніколи не здавайся, Биш.

— А я не здаюся, — відказала я. — Просто хвилююся за вас — ви ж через мене ризикуєте.

— Ні, Биш! — вигукнув Тоббл. — Тут річ уже не тільки в тобі. Із тебе почалося, так. Але тепер ми всі розуміємо, наскільки важливо знайти інших дейрнів.

Я всміхнулась і скуйовдила йому шерсть.

— Може, ми відіграємо якусь важливу роль у долі світу, — сказала я жартома, проте Тоббл кивнув серйозно.

— Так, — сказав він. — Я вірю, що Ханадру — велика художниця, яка живе на хмарах і малює долі всіх нас на своєму великому мольберті...

— Серйозно, Тоббле? — спитала Кхара. Вона не кепкувала з нього, але, вочевидь, вважала, що ця думка нерозумна.

— Може, ви й не вірите в Ханадру, — з тихою гідністю мовив Тоббл. — Але вона одна з Чистих Духів мого народу.

— Я не вірю в долю, незалежно від того, чи назвіть її божеством Ханадру, чи ще якось, — сказав Ренцо. — Доля — це для тих, хто боїться сам відповідати за власне життя.

Кхара подивилася на північ. Вона простягла руку, і я передала їй далекоблиз.

Вона уважно оглянула обрій зліва направо. Не поспішала, і всі мовчали. Нарешті Кхара мовила:

— Ось що я вам пораджу. Ми підемо на північ, бо зараз інший напрям нам недоступний, — вона лагідно всміхнулася Тобблові. — І хай ваша Ханадру накреслить нам добрий шлях своїм щедрим пензлем.