Останні дні

— Марто, де ваш син?

— У безпеці. Суди забрали його через мій спосіб життя. Я знову його отримала у вісімдесят третьому. Але й тоді не опанувала себе. Та мені вистачило розуму відправити його в безпечне місце. Бо це ніколи не скінчилося б. Ні в сімдесят п’ятому, ні сьогодні. Бріджетт це розуміла, — Марта знову пустила сльозу й відвернулася від них до вікна. — Я остан­ня. Кетрін при­йшла за рештою їх, — кивнула вона до себе. — А я вже не можу тікати. Це припиниться тут.

Вона швидко обернулася до Кайла, який дивився на неї з іншого боку столу з пополотнілим обличчям.

— Вам варто дещо побачити. Макс хоче, щоб ви це зняли, — Марта підвелася. — Якщо хочете побачити Кровних Друзів, вам треба піти зі мною, — вона зиркнула на Дена. — Краще взяти камеру, поки вони не потьмяніли. Дерево не утримує їх надовго. Або тиньк. А от цегла зберігає їхні тіні найкраще.

Вони проминали кімнати, похмуріші за порожні церкви. Кроки гуркотіли на порожнистих сходах без килимів, що тягнулися вище та заглиблювалися в тьмяний будинок. Біля обох вікон, які вони проминули, Кайл відчував спонуку зупинитися й пильно задивитися крізь шибку. Шлунок стискався, мов від електричних розрядів, — він водночас і опирався, і не міг утриматися від хворобливого бажання дізнатися, що саме при­йшло сюди вслід за Мартою.

У коридорі, заледве освітленому жовтою лампою без абажура, між зачиненими дверима в спальні Марта підвела їх до коротких сходів у кінці вестибюля другого поверху. Чотири сходинки вгору — і жінка підняла ляду на горище. Глянула через плече на Кайла з Деном:

— Вони приходять звідси.

Кайл із Деном перезирнулися. Ден нервово зашкірився над видошукачем, та коли побачив обличчя Кайла, крихка легковажність зникла з його погляду. Можливо, він також згадав фрагменти на стінах жител, у яких вони бували, зняті на уривчасте відео, де вони заледве дихали через паніку.

Зі світлом, аудіообладнанням, камерою та триногою в руках Кайл із Деном заледве протиснулися крізь вузький люк і вилізли за Мартою в задушливе й запилюжене повітря під крутими перехресними причілками даху. Кайл знайшов на підлозі вільне місце та розставив звукове обладнання з триногою на голих дерев’яних дошках.

Світло з вигнутого вікна відкидало на брудну дерев’яну підлогу довгі тонкі смуги, але схил під дахом залишався в глибокій тіні. Їх оточували облущені скриньки для чаю, обшиті іржавим залізом, укритий пилом дитячий візок, дві великі валізи на колесах і різдвяні прикраси в коробці з написом Rinso.

— Без світла ви їх не побачите. Живлення отам.

Ден потягнув подовжувач на перший поверх і знайшов розетку. Кайл установив триногу й подбав про звук. Ден повернувся й розклав стійки для світла. Спрямував освітлення на той бік стелі, на який вказувала Марта сигаретою, що горіла між жовтими кінчиками її пальців. Жінка стояла між в’язками старої білизни під дерев’яною драбиною та сірим сталевим офісним столом.

Світло загуділо, тоді клацнуло раптовим, теплим і привітним вибухом білого світла, що заполонило головний причілок, але відкидало тінь на кутики перетину. І спершу, доки всі вони розглядали нижній бік даху, Кайл бачив тільки широкі дерев’яні дошки, поплямовані слідами вологи. Він ледь не запитав, на що дивиться. Ден задивився у видошукач, наближаючи й віддаляючи зображення. А тоді обидва наче раптово й одночасно усвідомили.

— Господи.

— Чорт забирай.

— Це...

Марта мала вдоволений вигляд, хоч і ніяковий через те, що постало перед ними: якесь огидне експресіоністське мистецтво, що використовувало крокви фронтонів та вертикальні дошки її горища як полотно.

Здебільшого видиме було борозенчастим — вологими на вигляд швами; решта зображення ніби просотала деревину даху навколо та тьмянішала чи розчинялась у півтемряві подряпин; або жирні матові частини, яким бракувало деталізації, або напівзавершені темні кінцівки та тулуби.

Кайл інстинктивно побачив у цьому строкатий і зневоднений натовп постатей, які вкупі намагалися пробитися в простір горища, але застрягли дорогою, а тоді просто потьмяніли, лишаючи по собі примарні відбитки своїх змарнілих форм.

Він задивився на найбільш завершений обрис. Крихітні сходинки примарних ребер вели до профілю обличчя, зображеного в крику. Хитромудро детальні відбитки повного набору неприродно довгих зубів. Навколо порожньої очниці та неповно сформованого начебто хряща носа, не повністю затіняючи ці риси, обвилися довгі пальці. З необробленого дерева виринала невелика групка кісток зап’ястя й передпліччя. Наче маленька постать раптово нажахалася видом чогось, що очікувало на неї всере­дині горища й зупинило її просування. Вона була дрібною й неприємно дитячою.

— Ось. Дивися, — прошепотів Ден; голос його звучав здавлено від захоплення, але й від шоку теж. Кайл глянув на край лінз камери та провів погляд прямою траєкторією до місця, яке Ден знімав біля верхівки даху, під головним сволоком. — Ти це бачиш?

Кайл бачив, хоч і шкодував про це. І прагнув знову вибратися назовні й не дивитися вгору, нездатний дихати чи кліпати, на постать із завершеним тазом, що невиразними долонями вчепилася собі в горло. На грудях хрест-навхрест виднілися гладенькі руки. Над кістлявим обличчям нібито розвівалося волосся: постать, народжуючись у просторі горища, наче потрапила під сильний вітер. Ноги її увиразнювалися опуклими суглобами й довгими стегновими кістками, а кінцівки нижче колін перепліталися ззаду.

— Що... — Кайл глитнув. — Коли...

— Уперше почула їх три тижні тому. Я була в ліжку. Чула їх крізь стелю. Тут, нагорі. Вони стукали. Грюкали. Намагалися пробратися. Чоловік з іншого боку вулиці постукав мені у двері. Це хоч якось дало мені сили спуститися. Він переживав, що в мене пожежа. Казав, що бачив дим, — Марта зітхнула. — Хотіла сказати йому, що це не той дим, — вона безпорадно знизала плечима.

— Ви бачили таке раніше?

— Тому я так часто переїжджала, — кивнула Марта. — Одне й те саме. Останні два житла.

— Що це таке?

Марта подивилася Кайлові в очі так пронизливо, що він зіщулився всере­дині.

— Давні друзі, — вона обернула голову та глянула на плямистий дах. — Яких привела Кетрін.

Кайл не міг сповільнити серце: воно билося, зупинялася та хворобливо клекотіло. Він опустився на коліна на підлогу. Ден запитав його, чи з ним усе гаразд. Він не зміг відповісти.

Марту досі поглинали спогади.

— Ці прибули позавчора. Пробралися майже повністю. Але я ввімкнула лампи, які надіслав мені Макс, і...

— Лампи? Які лампи? Макс? — перепитав Ден.

Марта кивнула, не дивлячись на нього.

— Це ніяк не подіяло. Вони просто лізли й лізли. Минулої ночі вони прогризли тут дроти, мов щури, — залишками своїх зубів.

Кайл поклав руку Денові на стегно й підвівся.

— Спершу я думала, що то птахи. Коли заходила у вільну кімнату в моєму старому житлі, там смерділо, наче здохла ціла зграя птахів, які дивом ще могли співати. Припускала, що прорвало трубу. Але це було не так. Це були вони. Прийшли за мною. Як і за Бріджетт.

— Вона вам це розповіла? Бріджетт?

— У себе в Денвері, — кивнула Марта. — Ми щодня говорили телефоном, відколи це знову почалося. Спершу вони при­йшли за нею. Вона сказала... — голос Марти зірвався, і вона доторкнулася до кутика ока, шморгнувши носом. — Вона сказала, що вони заберуть її на небо, як тих псів із копальні. «Але не... не зможуть, якщо мене тут не буде, щоб схопити». Це остан­ні її слова мені.

Марта відвернулася від даху й підійшла до ляди.

— Я втомилась. Не можу так далі. Більше нічого розповісти. Можу показати вам лише одне, — вона зупинилась і знову глянула на Кайла червоними й лискучими очима. — Іноді вони дещо залишають.

То був черевик — і, певно, найжахливіша з усіх жахливих речей, які вона їм переповіла, а потім показала.

Кайл не зміг до нього доторкнутися. Ден зафільмував черевик зблизька: той лежав на газеті посеред кухонного столу Марти.

— Знайшла його на горищі. Лишили його по собі. Отже, вони дуже близько.

Черевик був малий, як дитячий. Твердий, як дерево, і чорний, як вугілля. Можливо, обвуглений чи скам’янілий, але колись шкіряний. Маленькі загострені носаки загнуті на кінчиках. З помітними маленькими дірочками, а також уривками швів там, де зношена підошва з’єднувалася з каблуком і кінчиком черевика.

— Ви колись бачили схожі речі? — запитав Кайл у Марти, яка стояла біля великої мийки, курячи й задивляючись у захмарене небо.

— Кетрін і Семеро називали їх «небесними листами», — кивнула вона. — Казали, що це була «мана». Знаки, розумієте? Що наближається сходження. Вони тримали часточки одягу в скрині. Збирали їх. Ті були дуже старими на вигляд і спаленими. Дрантя, яке вони спершу знаходили в пустелі. Веліал приносив його в копальню. Потім вони з’являлися на підлозі храму після сесій. Спершу я думала, що це фокуси, бо Кетрін привезла з Франції багато схожих речей. Її священні реліквії. Вона нам показувала. Але, як я казала, ми прикликали їх. У те місце, до нас. Ніколи не бачили, хто їх залишав, але точно могли внюхати, кому вони належали. Ніби поруч з нами в темряві стояли мерці.

— Що таке? Що вона тобі там сказала? — запитав Кайл, коли Ден упав на пасажирське сидіння і глибоко, втомлено зітхнув.

Ключі були в Кайла, і він, відчайдушно бажаючи покинути будинок, першим повернувся в машину й, неабияк шокований, мовчки взявся на автоматі завантажувати зад­нє сидіння й багажник. І помітив, як напружено розмовляли Ден і Марта на ґанку, перш ніж попрощалися.

Ден обернувся до Кайла. Хоч його неголене обличчя й виказувало деяке полегшення від закінчення, воно лишалося напруженим.

— Вона сказала, що ми не перші.

Зуби Кайла стиснулися в гримасі. Він розслабив щелепу.

— Га?

— Не перші «кіношники», яких Макс надіслав сюди взяти в неї інтерв’ю. Тут був дехто ще. Минулого місяця, — Ден мав збентежений вигляд. — Можливо, це було надто лячно навіть для нього. Я можу зрозуміти.

— Для кого?

— Малкольма Ґонала.

— Ґонал! — Кайл ляснув руками об кермо. — Довбаний Ґонал! Чому Макс мені не сказав? Він подав мені це все ніби якийсь ексклюзивний проєкт, який міг вдатися тільки мені, бо його підвела його команда. Це була брехня. Це все брехня. Його командою був Ґонал! Цей довбаний шахрай.

— Макс попросив Марту тобі не казати. Пригрозив, що якщо вона розповість, їй не заплатять. Вона хоче віддати гонорар своїм дітям, тож погодилась. Але...

— Що?

— Але вона збагнула... збагнула, що ми в це втягнуті. Здогадалася, що ми бачили всяке. Сказала, що зрозуміла «доволі швидко». І вона попередила мене, друже. Попередила триматися якнайдалі. Не знімати фільм. Бо ми в небезпеці. У серйозній небезпеці, — Ден розсіяно дивився кудись крізь лобове скло. — Я відповів, що вже трохи запізно.

Кайл зарився обличчям у долоні. Протягнув пальці по щоках, розплющив очі, прочищаючи їх сонячним світлом від огидної темряви того будинку.

— Макс нас використовує, — кивнув Ден.

— Але я не розумію навіщо.

— Що нам робити?

Кайл поклав чоло на центр керма і знизав плечима.

— Я втомився. Я просто, бляха, втомився.

— Мені треба випити.

ДВАДЦЯТЬ

Мотель «Реґал», Сіетл

22 червня 2011 року. 10 година вечора

Стемніло. Далекий шум дорожнього руху за ме­жами кімнати не вщухав. Ще одне, що заважало спати.

Кайл сидів у тиші, спершись на подушки на ліжку. Водночас шокований і в напівпідвішеній невірі, що отримав такий дивний матеріал і що вони були дотично втаємничені в таку трагедію, він провів пообіддя і ранній вечір, методично пробираючись крізь чорновий монтаж зізнання Марти, а потім повернувся до інтерв’ю Свіні й Аґілара для перевірки спільних деталей. Зосередженість рук та розуму — єдине, що перешкоджало, як він відчував, повному психічному зриву у водоверті жаху.

Поки Кайл працював над монтажем, Ден одержимо чистив лінзи, перевіряв функції камери та заряджав батареї.

— Усі лінзи брудні, — відповів той, коли Кайл попросив його розслабитися, вийти й розслабитися десь у Сіетлі, доки він працюватиме над чорновим монтажем і видрукованим журналом зйомок. Це найбільше, що вони сказали один одному, відколи вселились у мотель. Рано-вранці наступного дня вони полетять назад у Лондон. Останнє інтерв’ю відзняте, і вони мали б святкувати стейком та кількома пивами. Вони обидва це розуміли, але не зачіпали тему. Гуртувались у мовчазному й незатишному очікуванні. Тривожності щодо можливих майбутніх подій. Бо ніщо не відчувалося завершеним. Вони ніби щойно дізналися достатньо для участі в чомусь із незрозумілими для них жахливими наслідками.

Раніше того дня Кайлове захоплення культом нарешті звернуло в глибоку огиду, а роздратування Максом розвинулось у гнів, від якого паморочилося. Тепер, коли зйомки закінчились, його страх, здивування й жах ніби дочекалися свого часу. З організацією, подорожами, записами, чорновим монтажем, напівприйняттям божевілля й нереальними мріями про потенціал фільму, результат впливу такої дисфункції на Кайла накопичувався без повноцінного усвідомлення. Він визнав його лише зараз. І видавалося, що вже запізно перемотати на безпечне й знайоме місце. Звичайне. Він був відданий, поглинений і бездумний. Навмисно, бо історія була дуже добра. Така добра, що Кайл відчував: вона назав­жди йому нашкодила.

Усі частинки додаткового читання й дослідження, які він прискорено вклав у голову, відколи погодився на завдання, згустилися й обважніли так, що вже тягнули його вниз. У літаках, номерах готелів та своїй квартирі він прочитав і передивився все, що зміг дістати, пов’язане з культами шістдесятих і сімдесятих, щоб спробувати вибудувати перспективу для Сестри Кетрін та її веселого гурту. І йому мало що подобалось. За два тижні він наситився маніпулятивними соціопатами, лихими нарцисами, убивцями, садистами, ґвалтівниками, жорстокими злочинцями, безглуздими месіями й абсурдними пророками. А розкрутіть це все вкупі з нервовою енергією, тютюном, браком сну, їжею навинос і міцною випивкою. Смертельне ушкодження. Кошмари. Галюцинації. Істоти на стінах. Усе це мусило колись позначитися.

Прийдешньої ночі Кайл очікував пережити ті самі неспокійні й примарні сни, що мучили його з Нормандії. А коли він повернеться у власне ліжко, що тоді? Чи засне колись іще нормально? Якщо так, то коли? Снодійне та психотерапевт: можливо, для цього настав час. Тепер він замислився, чи не переплелися якимось чином Останні Дні з усіма невтіленими амбіціями, екзистенційною тривогою та розчаруванням усере­дині нього. Він не знав, але, помиляючись, дізнався, що вже не розумів, коли натиснути на гальма. Чи було бодай щось, що він не зняв би з таким самим гидливим непереборним бажанням?

О десятій Кайл закрив лептоп і роззирнувся довкола на білі стіни, освітлені Максовим візором світанкового світла. Це перетворилося на звичку.

Ден склав обладнання у сусідній кімнаті, повернувся до Кайла й упав у крісло перед телевізором. Повільно пробирався крізь пакет картоплі фрі та смажені шматки курятини в картонній коробці на колінах. Кайл власної їжі не торкнувся. Задивився на дзеркало на стіні біля підніжжя ліжка й відкоркував пляшку Wild Turkey. На приліжковому столику лежали дві зім’яті бляшанки від пива. Облямовані червоним очі на блідому обличчі підкреслювали темні кола, що скидалися на синці. Це обличчя було йому знайомим від самого знайомства з Максом. Збіг? Навряд чи.

Великий недбалий ковток осушив склянку з віскі. Не дивлячись на Дена, у кімнаті, яскравій, як солярій, Кайл озвався радше до себе, ніж до ще когось:

— Знаєш, Шерон Тейт була на восьмому місяці вагітності, коли її шістнадцять разів ударила ножем двадцятиоднорічна дів­чина. Членкиня «Сім’ї» Чарльза Менсона, на ім’я Сьюзен Аткінс.

Ден дивився на Кайла з тою самою невпевненістю, з якою розглядав друга, відколи вони поїхали з дому Марти Лейк. Ден уже бачив його таким: коли Кайлову ідею для документалки про уфологію вкрали «Анріал Пікчерз», коли остан­ні двоє дів­чат кинули його заради «мудил, що вище в ланцюгу харчування» і коли його остан­ні три заявки на фінансування відхилили. Визнавати падіння перед Деном ставало черговою поганою звичкою.

— Троє з його групи, що називалася «Сім’я», також убили гостей Тейт. Застрелили, задушили й закололи трьох людей, а також четверту жертву — чоловіка, який випадково йшов з будинку того вечора, коли заявилися вбивці. Йому реально не пощастило. Він просто навідував сторожа.

— Убивці намалювали на стінах графіті кров’ю жертв. Написали «Свиня» на вхідних дверях. Менсон надіслав своїх юних послідовників на «повзучу вилазку» вбити музичного продюсера. Чоловіка, який жив за тією адресою й відмовився від музики Менсона. Але той виїхав і здав будинок Шерон Тейт і Роману Поланскі.

— Наступного вечора наймані вбивці Менсона приїхали до іншого будинку в Лос-Анджелесі. Обирали його випадково, або ж культ там раніше зависав. Неважливо. Вони не знали подружжя, яке вбили. І написали на стінах «Смерть свиням» і «Повстаньте». Намазюкали на дверях холодильника Healter Skelter. А мало бути Helter Skelter. Щоб почати Менсонівську расову вій­ну, передбачену словами з «White album»²⁷ The Beatles, але вони, бляха, навіть не могли це правильно написати.

— Кайле, усе скінчилося, га?

Кайл його проігнорував.

— «Сім’я» Менсона також убивала чи намагалася вбити будь-кого, хто ставав свідком чи опирався Чарлі. Якось вони спробували вбити дів­чину за допомогою гамбургера з ЛСД. Менсон навіть наказав прибрати власного адвоката під час суду.

— Кайле.

— Наймолодшому вбивці в «Сім’ї» було сімнадцять. Найстаршому — двадцять шість. Здебільшого їхній вік — близько двадцяти. І поки Менсон сидів у в’язниці, його послідовники грабували зі зброєю, убивали далі, планували викрасти «747-й» і вбити президента. Їм майже вдалося з президентом Фордом. Сквікі, повірниця Менсона, опинилась за пів метра від президента в його кортежі, одягнена черницею. Зброя не спрацювала. Вона не зарядила патрон. Досі живе неподалік в’язниці Сан-Квентін, щоб бути поблизу Чарлі. Вважає його Ісусом.

— Друже. Будь ласка.

Кайл налив собі ще віскі. Вижлуктив його.

— Преподобний Джим Джонс наказав отруїти або застрелити дев’ятсот своїх послідовників під час так званої Білої Ночі в Гаяні в 1978-му. Масове «самогубство». Першими померли жінка та її одномісячне немовля. Багато з його людей випили отруйний виноградний сік добровільно. Вони вишиковувались у чергу, щоб випити стрихнін із паперянки чи отримати укол. Лікар приготував отруту в контейнері. Але близько шістдесяти людей відмовилися йти, і їх убили. Застрелили охоронці або насильно вкололи стрихнін. Дітям, які опиралися, стрихнін вливали у горлянки шприцами. Убивці хотіли викликати блювотний рефлекс, щоб переконатися, що отрута потрапила всере­дину. Вони помирали в агонії. Скручувалися. Кривавили. Блювали. І весь цей час Джонс гудів і волав у свою систему гучномовців...

— Гаразд, гаразд! — Ден підвівся. — Я зрозумів. Якого хріна, Кайле! Досить уже. Господи-боже, — обличчя Дена виражало не тільки несхвалення, але й огиду. — Ти надто в це занурюєшся. Зараз не час. Я приїхав сюди заради тебе. Я, бляха, не хотів.

Кайл кипів люттю. Ден не читав жодні дослідницькі нотатки й досі навіть не розгортав «Останні Дні» Левайна; Кайл сумнівався, що Ден хоч раз ґуґлив те, що саме вони знімали, що вони розслідували, розкопували й, може, навіть повертали. Бо Денові не треба було. Він просто грався з камерою й обладнанням, жер нездорову їжу, жлуктив пиво, хропів, як телепень, не даючи Кайлові спати після того, як він сам кермував, думав і планував. Як усе це досі могло бути для Дена лише роботою? Послугою? Як він міг лишатися байдужим?

— У це? Ти сказав у це?

Ден прочитав Кайлів вираз обличчя й відвернувся. Тоді обачно глянув знову:

— Ти розумієш, про що я.

— Ні, не розумію.

— Це дурить тобі голову, друже. Якщо чесно, ти мене лякаєш. Я знав, що так буде. Знав. Думав, що це буду я.

— Це, бляха, несподіванка?

Ден усівся, сьорбнув пиво з бляшанки, що в його велетенській лапі здавалася крихітною, тоді знову втупився собі під ноги.

— Так не мало бути. Ми могли це покинути. Я тобі, бляха, казав. Але ж тобі ніхто не може наказувати, так?

Кайл покинув слухати Дена: натомість слухав власні думки.

— Ти бачив тих істот на її горищі. Франція, Лондон — те саме. І на моїй клятій кухонній стіні. З тобою все гаразд. Це я. Я! Мені кранти. Я облажався.

Ден співчутливо й критично глянув на Кайла, мовби той забагато випив і негоже поводився на вулиці.

Кайл підвівся й обхопив голову руками.

— Що я роблю? — запитав він себе. — Що я, в біса, тут роблю?

— Друже, охолонь. Легше. Не починай зараз цю херню. Ти мене на це вмовив, ага? Пам’ятай про це. І мені треба, щоб ти тримався купи, доки ми не приїдемо додому.

— Тепер усе інакше, — обернувся до Дена Кайл. — Тут. Цілий новий рівень. Я не можу охолонути. Господи! — він підсунувся ближче до Дена й задивився у велике рум’яне обличчя друга. — Нас намахали. Збрехали нам. Ми просто зараз можемо бути в серйозній халепі. Так сказала Марта.

«Ці люди, — хотів він додати, — ці люди, яких ми намагаємося зрозуміти, вбили б нас без жалю. Ці люди навчилися жити без сумління». Чи можна позбутися такої садистської люті навіть після смерті? Ось що йому кортіло знати. Чи могло таке патологічне жадання влади та контролю потьмяніти, мов чорнило в поліційному звіті в якійсь шухляді чи на сторінках трукраймової книжки, що давно вий­шла з продажу?

— Однак охолонь, ага? — Ден, здавалося, стримував усмішку, і невиразне розчарування Кайла злетіло до такої височини, де вже втрачається контроль над усіма словами й діями.

— Чорт! Чорт! — він потупцяв через кімнату, розвернувся й ударив у стіну. Уявляв собі, що це дрібна жовтогаряча голова Макса з волоссям ляльки Барбі. Відступив, схопився за руку, притлумив емоційну недоладність, що його охопила: крихітна раціональна частинка в ньому попередила, що він знову може знищити щось цінне. Згадав мобільний телефон, який колись розтрощив об стіну квартири, та про розбитий лептоп, глибоко запхнутий у смітник. — Чорт.

Його нудило, у голові паморочилося, зір розмазувався. Він випив на порожній шлунок. Сп’янів. Не спав... скільки? Не більш як годину-дві сну в Америці. Не зімкнув очей у літаку. Заледве вклав голову на подушку, відколи вони повернулися з Нормандії. Як давно це було? Якісь кілька днів. Відчувалось, наче кілька років. Він надто швидко падав.

Кайл упав на коліна й схилився до підлоги; кожен м’яз у тілі напружився, а виснаження рвалося вихлюпнутися назовні — будь-яким способом, і аж ніяк не тим, який би він обрав. Ударивши по килиму обома долонями, закричав:

— Чорт! — тоді підвів погляд на Дена. — Це занадто, — він не міг спинитися й почав схлипувати. Загарчав на свої ж сльози, але ті не спинялися. — Занадто. Я не можу...

— Друже, друже, — Ден опустився на коліна поруч із ним, але тримався на відстані.

— Ці люди. Що з ними не так? То до цього все зводиться? Влада. Ось що вона з нами робить? Вона їх цькувала. Ґвалтувала. Обкрадала й убивала власних людей, які віддавали їй усе. Перерізала їм горлянки. Ховала їх живцем, як ми знаємо. Навіщо? Вони були прокляті, щойно зустріли її. Як і казала Марта, вони були прокляті, — Кайл перекотився на спину, випростав ноги, протер очі. — Хіба зараз усе інакше? Люди, Дене, вони зроб­лять що завгодно... що завгодно заради статусу. Грошей. Психопати, на яких ми працювали. Крадені ідеї. Усі нападали одне на одного зі спини. Заради чого? Якоїсь кепської херні, яку один раз покажуть по телеку? Кому вона потрібна, хто її хоче? Хто її просив? І чому ці злі мудаки досі отримують увагу? Менсон, Джонс, Сестра жируха Кетрін? Що я роблю в Америці, копирсаючись у цій брехні? Ох, у Кетрін були потреби. Потреби! Щоб її обожнювали. Боготворили. І досі все так. Великий Брат. Те саме. Я придуркувата Знаменитість. Танці з кретинськими Зірками. На льоду!

Ден вишкірився, тоді засміявся, потім захрипів.

— Я можу це зняти? Для доповнень на DVD?

— Га? Це все, друже? Це найкраще, на що ми здатні? Після мільйонів років еволюції ми зароджуємо дурні культи знаменитостей і живимо егоїзм маніяків, доки вони забирають наші гроші, грають нас у дупу, а тоді перерізають нам горлянки. Це ми маємо перерізати горлянки їм! — Кайл відчував, як його гнів ущухає. Заплющив очі й дав теплу в крові наринути на нього. Голова йшла обертом; його занудило, і він розплющив очі. — Здається, я просто дійшов до ручки, друже. З усім. Життям. Роботою. Людьми. Волею народу. Їхньою волею. Господи-боже, — він ненадовго уявив, як живе сам, вирощує для себе їжу, п’є воду з колодязя. Уявив тишу. — Може, мені треба зав’язати зараз. Отримати гонорар. Виплатити борги. І просто поїхати.

— Ти надто чутливий для такої роботи. Завжди був.

Кайл не визнав зауваження Дена: він розчув його, пі­дозрював це в собі й неодноразово раніше заперечував.

— Знаєш, в аеропорту, коли ми летіли сюди, я спостерігав за людьми навколо, — лежачи на підлозі, Кайл похитав головою, втупившись у полістиролові плитки стелі. — Так багато з них вважали, що мають глядачів. Вони виступали. Бо всі в наш час вважають, що вони на сцені. «Шоу імені мене», друже. Фейсбук. Твіттер. Твіттер, бляха. Мобільні телефони? Га? Вони не для спілкування, вони для трансляції. Трансляції «Шоу імені мене». Ми — глядачі кожного мудила з айфоном. Я не можу ввімкнути телек, аби там не красувалося якесь дурне стерво з великими зубами.

То був наступ, постійний наступ інших особистостей, їхня відчайдушна потреба уваги, власної реаліті-драми, щоб їхні ритуали публічних стосунків бачили, чули й пам’ятали. Білий шум самозакоханості. Сестра Кетрін була всього лиш одним ендшпілем в епоху патології.

Кімнату запов­нив сміх Дена. Потягнувшись, він штурхнув Кайла в плече. Той намагався не всміхатися.

— Але це — воно ніби дистиляція всього. Де воно насправді зародилося. У шістдесятих. Я це бачу. Маніпулятивні пройдисвіти. Наївні люди, що відчайдушно прагнуть вірити в щось, у когось, бути кимось. Хіба зараз інакше? Хто хоче бути звичайним? Га? Ніхто, от хто. Усі мають співати, танцювати чи привертати до себе увагу. Заради чого? Чи є в цьому насправді якийсь талант? Щось значуще? Чи щось насправді продумано? Чи є ще бодай якісь постійні речі? Чи має все це хоч якесь значення? Вони всі можуть самоактуалізувати мій середній палець. Усі вони. Можуть написати в блог про мою дупу.

— Ось воно, — хихотнув Ден. — Це воно. Твій фінальний закад­ровий голос перед титрами. Тобі треба випити.

— Не треба, — Кайл витер очі й усівся. Глянув на Дена. — Я все, друже. Утомився. Мені треба поспати. Я не спав уже... навіть не пам’ятаю. Я заплющую очі й бачу дорогу в пустелі, бачу черги в аеропорту та спостерігаю за поспіхом, доки навігатор каже мені повернути праворуч, і так усю ніч. Господи, я навіть боюся спати. Так ніби це все всере­дині мене. Ніби я тепер дотичний до них. І погляд Марти на мене... — Кайл перекотився на коліна. Підвівся, схопив із приліжкової тумби пачку сигарет. — Її дах, Дене, — він похитав головою, підпалив сигарету. — Клятий дах.

— Я намагаюсь про це не думати, — знизав плечима Ден. — Тримаюся на відстані, — очі його були сумними, але серйозними. — Я не можу цього пояснити. Хіба що нас дурять. І Макса теж. Малюють оті штуки на стінах перед нашим приїздом. Ховаються в будівлях культу, щоб налякати нас під час зйомок, — Ден підняв руки. — Може, це хтось намагається нас відлякати. Використовує якесь чорнило, що тьмяніє від ультрафіолетового світла.

— А моя квартира? Готель у Кані?

— У це легше повірити, ніж у натяки Марти. Я не можу погодитися з тим, що це щось інше. Просто не можу, друже. Тільки так я зумів притягти сюди свою дупу, щоб дознімати. І кажучи собі, що навіть якщо ці примари реальні... не знаю, привиди, залишки, що воно таке... вони тобі не зашкодять. Не забувай це.

— Навіть після почутого від копів? Від Еміліо? Ти не віриш, що вони... не знаю, викликали щось у тій копальні? У Франції? Щось прикликали? Я почуваюся дурнем, навіть вживаючи це слово, але годі, це мусить бути щось інше. Щось, чому в нас немає раціонального пояснення.

— Я це бачу й погоджуюся, — похитав головою Ден. — На деякий час. Було таке — я декілька разів коливався. Але тоді приходжу сюди, або в якийсь бар, і моя раціональність повертається. І все заперечує. Інстинкти кажуть мені тікати світ за очі, але я долаю їх цією дрібкою логіки, друже. Це єдиний спосіб для мене впоратися з цим. І, дякувати богу, це скінчилося.

— А черевик? Ця жахлива маленька річ у неї на столі. Те саме з’являлося в пустелі. Небесні листи. Так називала їх Кетрін. Вони, певно, прибули на другий рік у Франції, втрачений рік. Коли Ґебріел уже пішов. Вона привезла ці речі зі собою в Америку. Марта сказала, що в неї була ціла колекція. Вони, певно, найперше з’явилися в Нормандії.

— Їх могли підкинути. І ти віриш Марті на слово, що він просто взявся нізвідки. Вона навіжена. Усі вони навіжені.

— Мої сни. Гадаєш, я їх вигадую?

— Ні. Але, як я й казав, ти в цьому по пояс. А я ні.

— Марта бачила такі самі сни. Дивні кінцівки. Перебування в іншому тілі. Видіння. Чому? Я мав би це записувати, але воно ніби... вдирається в мене. Пробирається всере­дину. Переслідує, — Кайл зіщулився перед Деном, і його очі знову ошаленіли. — Як це можливо? Вони мали видіння. У храмах. А тепер видіння в мене. Як це працює? І всі вони помирають. Подумай про це. Сьюзен Вайт. Бріджетт Кловер. Га? Чому Макс не може більше нікого знайти, щоб ті поговорили з нами? Він шукав, на це можна розраховувати. Закладаюся, вони всі мертві.

Ден хильнув пива зі своєї бляшанки.

— Я хотів це все покинути. І ти мав шанс. Тож зараз не на часі, коли вже надто пізно. Спробуй побачити це по-моєму. Змирися, або збожеволієш. І почнеш вірити в будь-що.

— Не можу, — скривився Кайл.

Після тривалої тиші Ден усміхнувся:

— Бо це блискуче.

— Так, — вишкірився Кайл. — Найкраще, що ми, бляха, колись зробили. І зробимо будь-коли. Таке не придумаєш. Але...

Ден знову уважно в нього втупився. Кайл видихнув довгий шлейф диму.

— Але мусить бути лінія, яку ти не перетнеш, — він поклав руку Денові на плече. — Ось що ти намагався мені сказати. Раніше. Я знаю. Вибач мені. Я серйозно. Вибач, що не послухав. Твоя правда, я ніколи не слухаю.

Ден опустив погляд і глитнув:

— Це все Ґебріел. Тебе там не було. Я постійно думав про Ґеб­ріела. Він плакав. Його нога в тому капкані. Він міг не вижити. І яке в нього буде життя, якщо він виживе? І Марта, що плакала в тій гівняній кухні. Обличчя Конвея. Як він себе опановував, щоб знову пережити ту ніч заради нас. Лише заради нас. Сьюзен Вайт мертва. Вона насправді померла, доки ми знімали цей фільм, друже. Господи-боже.

— Серцевий напад. Можеш у це повірити? Бріджетт Кловер наклала на себе руки цього року. Нещодавно. Це надто реально. Мовби все відбувається на ввімкнену камеру. Ніби все це — живі зйомки якоїсь жорстокості. Не історія. Це мала бути історія. Інтерв’ю, локації, розповідь, припущення — усе постфактум. Як у всіх інших фільмах. Але це не так. То чому я досі з цим працюю? Щоб виграти нагороду, отримати гроші, трахнутися? Як усі інші падлюки з власними проєктами? Чи я експлуатую цих бідолашних старих дурнів заради власної вигоди? Чи я надто нерозсудливо відчайдушно роблю цей фільм, а натомість мав би визнати, що ми в небезпеці й мусимо це покинути?

— Гадаю, ми просто розповідаємо історію, друже, — знизав плечима Ден. — Яку ще не розповідали, як і казав Макс. І якщо не ми, то це зробить хтось інший.

Кайл не був певен, чи Ден просто намагається його підбадьорити. Він більше не знав, що думає — ні про все це, ні про самого себе. Але його не полишала моторошна пі­дозра: а раптом він уже став тим, що ненавидів? Втупившись у кінчик сигарети, він запитав:

— І в кого ще лишиться брати інтерв’ю?

Ден звів кущасті брови та знизав плечима:

— Марта дала мені візитівку нашого попередника. Коли він навідував її, — він простягнув візитівку, затиснуту між двома пальцями. — Старий Малкольм Ґонал. На ній є його номер. Може, поговори з ним? Про те, що він дізнався.

— Навіть він це покинув.

— Не чув його прізвища багато років. Він зробив той гіт, «Дух». У дев’яності для «Скетчборд» зняв той серіал — «Голоси з позамежжя». А тоді особливо нічого, крім тієї фігні про футбольних хуліганів.

— Це все було лайно.

— Так. Мішки лайна. Уся паранормальщина виявилася фальшивкою. Типова бридня для незалежного телебачення.

— Він — усе, чому я противлюся.

— Йому роками не траплялося нічого успішного. Певно, без гроша в кишені. Це було його повернення.

— За ті гроші, якими розкидається Макс, Ґонал убив би, аби потрапити в проєкт.

— Фінґер Маус раз із ним працював, кілька років тому. Над якимось відео про гангстера. Казав, що він мудило.

— То чому Ґонал це покинув?

— Набери його, запитай.

Кайл задивився на візитівку:

— Я збираюся. Щобільше, завтра вдень, коли ми повернемось, я зайду до нього. Просто перед тим, як піду сваритися з Максом і вимагати відповідей, що, в біса, відбувається, — Кайл дістав гаманець і вклав туди візитівку.

— У Нью-Кросс немає виробничих офісів. Певно, він працює з дому.

— Власне. Макс перетрушує колишніх телевізійників, що займалися культами. Зі мною включно. Мотиви неясні, але не вірю, що він думає про «Санденс» чи Канни.

— Зроби мені велику послугу перед цим усім.

— Яку? — глянув на Дена Кайл.

— Поспи, бляха.

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

Мотель «Реґал», Сіетл

23 червня 2011 року. 3 година ночі

І тоді його очі розплющилися в кімнаті, якої не впізнавав, а він сам дивився на білу стелю. Шкіру всипав піт, що швидко вистигав. Кайл дихав, мовби востан­нє.

Він опинився у велетенському ліжку. Кімната за ним безмірно простяглася. Його життєві показники моніторила група пристроїв у прозорому герметичному пластиковому наметі, що утворював всере­дині великої кімнати внутрішнє святилище. У якому він помирав.

Ззовні, за ме­жами пластикового намету, у двері до кімнати шкрябали. І ті вібрували від ударів у них, мовби в зачинені двері головою штовхався пес.

Пошарпана шкіра голови на подушці пекла. Кайл підняв голову й побачив, що його кінцівки — плямисті палички. Вони вільно й невагомо лежали на чистих білих простирадлах. Тонке тіло огортав червоний шовковий халат, розпусно оголюючи шию. Великі кістляві долоні та ступні наїжачилися внутрішньовенними канюлями, приліпленими до жовчного пергаменту, який колись був шкірою. Горді геніталії зморщилися до брунатного вузлика. І він хрипів, мов дитя з астмою, у кисневу маску, що присмокталася до сухорлявого черепа, де мешкала його свідомість. Молочні очі над маскою незмигно втупилися в обрис за мертвими ступнями.

Він бачив самого себе, що стояв біля підніжжя ліжка. То були його зелені очі і його кошлате чорне волосся, його плечі недоречно ширші, аніж визнавав, його татуювання з гральними кубиками у вогні та пінап-дів­чатами з пістолетами на його біцепсах, його худорлява талія, бо він ніколи нормально не їв і забагато курив, його довгі ноги, такі прямі в тісних чорних джинсах, і його пряжка на поясі у формі мальтійського хреста.

Поглянувши з ліжка крізь спагеті медичних трубок і дзюрчання серцевої машини, поміж хрипів та охань у гумовій масці він побачив себе. Але зміненого. Відділеного. Він стояв стрункіше, ніж коли-небудь, із поставою, яку не міг собі приписати, коли володів тим тілом; тим, з яким народився і яке виростало разом з ним. А його дороге обличчя як ніколи шкірилося на нього з такою зловтіхою, такою жорстокістю та радісним тріумфом — на нього в такому розбитому стані на цьому лікарняному ліжку.

Кайл панічно завовтузився й зашурхотів тонкими простирадлами й червоним халатом. Спробував усістися. Споглядав, як постать біля його ніг усміхнулась, тоді розвернулась і рушила геть; лишила його позаду виснаженою купою хворобливих гілочок, штучно поверненою до життя на короткий час у цьому світі.

Щось гостре зашкрябало швидше по дерев’яних дверях, наче бажало забратися всере­дину.

Кайл прокинувся в темряві й закликав до Бога. Глянув угору широко розплющеними невидющими очима. Підняв голову з подушки в кімнаті, що пахнула сигаретами й потом, віскі й просоченим курячим жиром картоном.

Глянув униз на своє тіло. Нічого не бачив, але відчував збиту ковдру й дешевий матрац під собою, обтягнутий тонкими простирадлами. І, навіть двічі кліпнувши, досі відчував контури розбитого тулуба зі сну, що тягнулися від його підборіддя. Був упевнений, що його пипки почорніли, а грудні м’язи присохли до хрящів крихкої грудини. Відчував верхівки стегнових кісток, що випиналися із враженого недоїданням паху, укритого трусами, як-от тонка хустка вкриває розбитий посуд. З його таза звисали лялькові ноги, досі поплямовані континентами карциноми та висохлих виразок. Він шоковано досліджував це змінене тіло дедалі нижче, зосере­дившись на невидимих ступнях. Це не його ступні. І не його пальці ніг. Вони довші, тонші та неправильної форми. То були чиїсь іще бліді, безживні ступні.

І він знову закликав до Бога. Вигукнув, що це неможливо. Це ж не він. Воно не могло вийти зі сну й аж так його переформувати. Перенестися з іншого місця в його кімнату й ліжко.

Він сперся на один лікоть і навпомацки пошукав дріт у вініловому узголів’ї, що тягнувся від лампи біля ліжка. Світло не вмикалося, хоч він і потягнув за шнурок тричі. Він накинувся на приліжкову тумбу, шукаючи телефон.

Від шалених доторків до клавіатури телефонний екран засяяв і тьмяно освітив його тіло; І Кайл побачив власні груди, живіт і руки з татуюваннями на пів рукава, і сухорляві ноги, і дорогоцінні, лише йому належні, ступні: лівий великий палець зламаний і криво зрісся, на обох ступнях бракує нігтів на мізинцях, білий шрам від сере­дини правої щиколотки.

Він підтягнув ці ноги, це заповітне тіло туди, де притиснувся до узголів’я ліжка, і відчув, як примарні внутрішньовенні трубки висмикуються та відпадають від його зап’ясть, пальців та передпліч. І цими простими незграбними рухами означилися його кінцівки й тіло.

Але щось досі було не так. Крізь шок і дезорієнтацію такого жаского пробудження від знову усвідомив звук. Тепер уже тихий стукіт у стіну чи двері. Кайл обернувся до шуму, що лунав з боку дверей його кімнати, яких він не бачив. Світло телефонного екрана вихопило когось, наполовину в тіні, там, де, як він пам’ятав, були двері. І він устиг лише на мить побачити маленьку постать на тонких хист­ких ногах, перш ніж та з гупанням упала накарячки.

Кайл перекотився на неохайному ліжку й заметушився знайти навпомацки вмикач Максової лампи на підлозі біля ліжка. Згадав, що засинав із нею увімкненою, як і зі світлом над головою та лампою біля ліжка. Заснув у доб­ре освітленій кімнаті. І тепер, коли повністю прокинувся, то згадав цей факт, й усвідомлення здійняло такий холодний страх, що він заскиглив. Максів симулятор денного світла ніяк не вмикався. Кайл впустив його.

Щось важко дихало біля підніжжя його ліжка: хрипіло, мовби з водою в грудях. Екран телефону вимкнувся, економлячи батарею, але Кайл за мить до того, як перекинув ноги через край ліжка, встиг побачити невиразне й вузьке обличчя непроханого гостя, що глипало на нього над розкошланою постіллю. Відвислий писок — навіть не рот — мовби хапав повітря чи радісно верещав.

Непевні силуети меблів і затінені обриси приладдя в кімнаті зникли разом зі світлом екрана телефона.

Простір знову повернувся до неосвітленого стану — відрізаний від зовнішнього нічного світла затемненими завісами, що мали оберігати втомлених мандрівників. Сліпота, якій Кайл був вдячний, але лише на мить.

Він побіг і врізався обличчям у стіну біля дверей ванної, і шок від удару був таким сильним, що його запаморочило. Але саме це повернуло його до цілковитого усвідомлення. Він ударив долонями в стіну, намацав світловий шнур і смикнув униз. Світло не загорілося.

Йому здалося, що непроханий гість десь біля підніжжя ліжка й ледве тримається на ногах. Його стан був таким виснаженим, а ноша на нечистих кінцівках — така крихка, що човгання й приглушені удари в темряві нагадували повільні, болісні рухи. В уяві Кайла сплив спогад про хитку істоту, мимохідь відзняту на плівку, — наче велика лялька на обвислих шворках у темряві будинку на Кларендон-Роуд. Його охопила моторошна думка: щось нещодавно пробилося сюди з іншого місця, щоб утілитися в цьому. Шкрябання по дереву — звук інкарнації.

Поруч у темряві він чув важке дихання старих легень, що працювали на повітрі з нібито чужого світу. Постать, погано координована вертикально, травмована появою, знову опустилася накарячки, шарудячи руками навкруги. Його лякала думка, що істота, пересуваючись ближче до підлоги, могла знову стати стабільною та швидкою — наче звільнена з тісного дерев’яного стійла тварина. Там, у темряві, на килимі, вона завиграшки його знайде.

Він був у пастці. Єдиний шлях із кімнати — через двері, що вели на стоянку.

Кайл розвернувся й подолав спонуку зачинитися у ванній. Дерев’яні двері не здавалися надійним захистом. У голові роїлися образи розкошланих голів, мертвих птахів, плямистої плоті та брудних нігтів, що вп’ялися в шкіру жертв. Він притлумив зойк.

Виставивши руки перед собою, навпомацки рушив назад до ліжка. Якщо йому й випаде шанс урятуватися, то доведеться перестрибнути через матрац — і миттю до дверей. Можливо, зараз. Одним ривком. Поки невпевненим звукам шкрябання та хапання біля підніжжя ліжка ще бракувало твердості того, що, як він боявся, його чекає далі. Зіщулившись у темряві, нетерпляче забажав сфокусувати світ; розпачливо запрагнув чіткішого відчуття власної присутності через ясність, тепло та страх. Він уявив, як істота, мов краб, оббігає навколо ніжки ліжка, щоб схопити за щиколотку.

Кайл тихо пробрався до боку ліжка, з якого нещодавно втік. Зупинився й скривився, очікуючи на скрип пружин від його ваги, яка має їх перелетіти. Примружився в темряву — але міг лише здогадуватися, де саме в іншому кінці кімнати мали б бути двері.

Кістлява кінцівка вдарилась об туалетний столик під телевізором. Від глухого стукоту кістки по ДСП Кайл охнув. Почув біля підніжжя ліжка, але, мабуть, тепер ближче до ванної збуджене вологе дихання, наче принюхування. Та посивіла голова на тонкій шиї сторожила його рухи. Істота видавалася так само сліпою, як і сам Кайл, але вона його чула.

Він тихо пошарудів на приліжковому столику й узяв свій екземпляр «Останніх Днів». Жбурнув книжку до ванної. У відповідь із верхівки туалетного столика раптом змели його речі: лептоп, теки та книжки затріпотіли й заторохтіли на підлозі. Істота сердито шкандибала, мов вологе від плаценти лоша, однак набирала сил.

Мовби біжучи трампліном на чужих ногах, Кайл стрибнув ступнями через матрац. Дезорієнтація в темряві кинула його, світ під босими ногами зрушився, мов човен.

Істота за його п’ятами заскімлила. Вона швидко покривала простір. Мить тому була біля туалетного столика біля підніжжя ліжка, але тепер припала до землі біля дверей ванної, десь там, куди він жбурнув книжку й де він нещодавно щулився. Тверді пальці дряпали стіну. Схопили лампу. Розтрощили лампочку.

Щиколотки й коліна Кайла пронизав гострий біль, коли його ступні приземлилися на підлогу з іншого боку ліжка. Кайл випростався. Рушив до стіни, вздовж якої десь були двері. Він безшумно обмацував її долонями, доки не натрапив на гладеньке дерево і сморід гнилого м’яса під ними.

Його пальці доторкнулися до клямки. Непроханий гість зашипів за спиною Кайла у темряві. Він тепер жвавіше вискочив на ліжко. Гупав матрацом. Відвідувач узявся пороти простирадла, бо, ймовірно, хотів матеріалізувати обриси Кайла під своїми гострими пальцями. З жаданням хоча б уявно провернути з ним цю мокру справу так, ніби це вже відбувається.

Кайл здер об засув шкіру з трьох кісточок. Розчахнув двері. Крізь які випав, обернувшись і полетівши задки з кімнати, на холодний цемент доріжки перед стоянкою.

Немудро, але неминуче зиркнувши назад у кімнату, Кайл востан­нє й тривало роздивився непроханого гостя. Коротко й частково освітлений жовтим сяйвом вуличних ліхтарів, яке падало в кімнату, той видавався водночас вологим і неприродно тонким. Низько схилений до матраца. Голова опущена й затемнена. Тіло попереду сіпалося з розпростертими руками. Ноги впивались у простирадла й наче намагалися випатрати постіль. І раптово Кайл дізнався про таємниче знаряддя вбивства детектива Свіні більше, ніж будь-коли знало все поліційне управління Фінікса.

Воно перетворило Кайлові ноги на вату. Він затріснув двері.

Шалено тремтячи в трусах і футболці, Кайл вичекав остан­ні дві години ночі, затиснутий між автоматами з колою й льодом у кінці бетонного блоку мотельної смуги. Без ключів від машини, сидячи спиною до вкритої ліпниною стіни, прикрившись пом’ятими картонними коробками зі сміттєвого бака за офісом менеджера.

Він непритомнів та отямлювався, доки сонце не освітило безплідне шосе; гадав, що помирає від холоду, та все одно вважав за краще так покинути світ, аніж від тих рук у його кімнаті. Від тих самих пальців, які на його очах смикали за завіси та, як він чув, шкреблися у двері кілька хвилин після його квапливої втечі, супроводжувані гортанним ревом й істеричним виском мертвої істоти.

Кайл це слухав і тремтів так сильно, що аж не міг дихати. Шум раптом спинився, та він запі­дозрив, що істота просто вичікує в темряві на його повернення.

Дена неможливо було підняти. Щоб не стривожити нічного адміністратора чи інших гостей, Кайл гукав так гучно, як тільки насмілювався, стукаючи у двері кімнати друга. Але Ден мав звичку впадати в сон, схожий на кому, умикаючи в навушниках iPod. Та й що розчуєш крізь його хропіння? На щастя, інші кімнати видавалися порожніми.

О шостій, доб­ре виспавшись у кріслі, яке він споглядав крізь зачинені двері офісу, нічний адміністратор пішов, і його замінив денний адміністратор, та Кайл лишився в схованці під картоном. Він і гадки не мав, як довго його від­віду­вач міг затриматися в просторі з цього боку... він навіть не розумів чого. І він не ризикнув залучати нічного адміністратора до цієї неможливої речі, яку привів у мотель «Реґал». Якби він розбудив юнака заради запасних ключів, і той супроводив би його, доки непроханий гість перебував у кімнаті чи ховався в душовій кабінці, Кайла могли б звинуватити у вбивстві адміністратора. Тож він лишався на місці, ховаючись на холоді під сміттям. До чого його звів Макс.

О сьомій прибула покоївка, і слабке світанкове сонячне світло нарешті заохотило Кайла відкинути саморобний картонно-паперовий намет. Він підійшов до дрібної мексиканки й пояснив: зачинив за собою двері, щойно, коли вий­шов за колою.

Вона не всміхнулась і не озвалася, спостерігаючи за ним з пі­дозрою, коли Кайл обачно зайшов знову до кімнати з її ключами. Покоївка глипнула на його татуювання, а тоді на порвані простирадла, на пошматовані подушки, що напиналися нутрощами дешевого поролону, і ніби миттєво поєднала дві речі. Зазирнувши Кайлові через плече з дверей і побачивши розбите дзеркало над туалетним столиком, вона кинулася до офісу менеджера, туп туп тупаючи своїми білими кросівками по асфальті.

Злочинна шкода. Що він міг сказати?

Він натягнув джинси та взуття, знайшов сорочку. Опустився на коліна та квапливо зібрав свої папери, ухопивши спершу чорно-білі фотографії. Менеджеру не захочеться цього бачити. Ні, сер. Він запхнув лептоп і теки в наплічник. Покинув свої предмети туалету, бо не здатен був зайти у ванну. Збирався і знервовано оглядав її гнітючі двері. Їм із Деном треба було рухатися, від’їхати на певну відстань від цього жахливого місця.

Коли він заклацнув на вулиці багажник орендованої машини, з офісу вий­шов денний адміністратор, збентежений історією, яку досі багатозначно переповідала біля нього покоївка. Учора, коли вони з Деном вселялися, Кайл коротко перемовився з цим самим адміністратором про музику.

Кайл наплів тому нісенітниць про гостя, алкоголь і бійку. Ледь не засміявся, збагнувши, що не достоту бреше. Але всере­дині його кімнати адміністратор стояв із роззявленим ротом, поставивши ноги серед скалок розбитого дзеркала. Ніби відсахнувся від виду жорстоко розірваної постелі, ще й чимось неабияк гострим, щоб отак роздерти матрац.

Кайл торохкотів. Кайл улещував. Кайл пообіцяв заплатити кредиткою, яку дав їм Макс. Кайл заткнувся. Бо також простежив за поглядом онімілого клерка до жахливої плями ззаду дверей.

— Господи, — сказав і відступив від нечистого силуету дрібної й худорлявої істоти, яка лишила тінь на тому самому дереві, крізь яке пройшла. Кайл не побачив її раніше, доки збирав речі: його погляд ковзав руйнуваннями, завданими люттю істоти. Але тінь була там, мов вертикальна Туринська плащаниця: з дерева просочувалися прокляті родові плями, брудні й досі вологі. Від безладу тягнуло солодкуватим припахом зіпсованої свинини.

ДВАДЦЯТЬ ДВА

Лондон. 23 червня 2011 року. 4 година дня

Малкольм Ґонал не відповідав на дзвінки. На імміграційному контролі, біля багажного термінала та під час очікування в потязі у Ґат­віку Кайл надсилав повідомлення. В аеропорту вони наче тиждень пробули. Яскраве світло, нескінченні оголошення, великі гучні обличчя нетерплячого натовпу неухильно підганяли Кайла до точки перед криком.

Він не був певен, чи й телефоном не звучав безглуздо. Шалені задихані згадки про Макса, Храм Останніх Днів, його режисерську роль вилітали з нього так швидко, що перекручувалися. Голос химерний: щільний від виснаження, надламаний від роздратування, відірваний від його розуму й того, що він насправді хотів сказати чи на що поскаржитися всім, хто був ладен слухати. Швидка голова, новокаїновий язик, заніміла щелепа — аж ніяк не хороша суміш, ніколи. Коли виснажився, варто просто лягти.

У відповідь не телефонували.

— Безрезультатно? — запитав Ден.

Кайл похитав головою; це вперше друг озвався після їхньої супе­речки в Сіетлі. Ден шумно проспав левову частку польоту додому, доки Кайл вовтузився й жував нікотинову гумку, спустошений, схиб­лений і змучений на сидінні поруч.

У літаку він почувався безпечніше, бо не вірив у здатність давніх друзів Сестри Кетрін являтися в повітряному транспорті. Але знав, що крихке відчуття безпеки випарується, щойно вони торкнуться землі, та й воно не давало йому перепочинку — вторгнення минулої ночі нескінченно програвалося на екрані його уяви, уламки цього кошмару наяву, на який перетворилося виробництво, стояв у нього перед очима впродовж усього польоту: уривки Нормандії, кістляві обличчя, що шкірилися крізь стіни, залите сонцем безлюддя Аризони, масивне обличчя детектива, що розповідає про візерунки бризок крові, монохромна безнадія того дому в Сіетлі й попсуте сигаретами обличчя Марти Лейк, тонкі руки, що дряпалися на світ на її горищі. І все це обрамлено хворобливим переконанням у власній неминучій загибелі.

Однак його думки постійно різко змінювалися, і нескінченні внутрішні супе­речки щодо неможливості всього цього змушували звиватись у кріслі. Інші пасажири відвертали обличчя, коли він бурмотів сам до себе, як людина з нервовим зривом. Бо так і було. Йому кортіло крокувати туди й назад проходом літака, обхопивши безкровними долонями втомлену голову. Будь-що, аби лиш полегшити нетравлення страху, невіри, люті й паніки.

— Набереш його потім. Просто... — Ден не доказав, та й не треба було. Кайл наперед знав його пропозицію — поїхати додому й відпочити, відіспатися кілька днів і на деякий час забути про фільм, якщо не назав­жди, щоб припинити поводитися, як божевільний. Але спати було ризиковано.

— Я піду туди.

— Нью-Кросс. Що, зараз?

Кайл кивнув. «Це в тебе все гаразд, друже, — хотів він сказати. — Ти минулої ночі спав. І ще вісім годин у літаку. Бо не до твоєї кімнати крізь зачинені двері пройшло щось неможливе й не твоє досі тепле ліжко пошматувало!»

Кайл знову спробував набрати Макса. Наштовхнувся на голосове повідомлення.

— Чорт!

— Якщо я відвезу файли Фінґер Маусу завтра, Максу це піді­йде? — похитав головою Ден.

— Ні. Відвези їх зараз. Поцікався, чи може він посидіти ще одну ніч. Ми заплатимо. Мені треба все це знову побачити. Нахрін Макса. Мені це треба якомога швидше. І Ґебріел уже мав би повернутися у Велику Британію. Мені з ним теж треба поговорити. Він знає те, чого ми не знаємо! З мене досить цієї херні!

Люди зупинялися й глипали на Кайла, тоді рушали далі. Кайл прогортав контакти в телефоні й набрав домашній номер Ґебріела. Стандартний автовідповідач попросив його залишити повідомлення. Він залишив:

— Маю з вами побачитися. Це терміново. Зателефонуйте мені на...

Ден завовтузився. Бо Ден не повірив Кайлові в Сіетлі. Був скептичний з невіри й, можливо, жалю, коли дізнався, що Кайл провів декілька годин, зіщулившись під картоном, затиснутий між автоматами з газованкою та льодом. Ден шоковано глипав і зовсім не впізнавав у другові Кайла, а той стояв босоніж біля їхніх кімнат і белькотів, мов наркозалежний шизофренік.

Денові очі також натякали на згоду з пі­дозрами працівників мотелю: що Кайл розніс свою кімнату й намалював постать на дверях. Власне, нервове й несхвальне мовчання Дена, коли Кайл декілька разів переповідав свою розповідь, видавалася йому доказом пі­дозри друга, що він сфальсифікував усі постановки: руку в кухні його квартири, постаті в амбарі в Нормандії, доки Ден намагався дістати розтрощену ногу Ґебріела з іржавого капкана, і постать у колишньому пентгаузі на Кларендон-Роуд: усе. Невже Ден вважав, що Кайлові аж так потрібні гроші та визнання, що він підробив докази паранормального? Як це колись завзято втнув Ґонал. Або ж Кайл так втомився і його так охопила параноя, що ладен був повірити в будь-що про найкращого друга? Напевно. Ден просто в щасливім становищі непереслідуваного. Скептицизм — розкіш невраженого.

Здавалося, ціле життя тому, на відстані океану й довгого польоту на самоті зі змученими думками, Ден відмовив адміністратора мотелю викликати поліцію. Швидко надав деталі кредитної картки Макса для ремонту дверей, зіпсованих постелі й матрацу та зламаного автоматичного вимикача, що «намок і відімкнув увесь блок».

Але щойно вони всілися в орендовану машину, Ден схопив Кайла за плечі та зблизька втупився йому просто в очі:

— Друже! Годі брехні. Якого хріна, га? Я розумію, що все це засмучує і зводить із розуму, але допоможи мені. Я не можу зрозуміти. Ти на наркоті чи що?

Роздратовані й відчайдушно розчаровані один одним, хоч і силуючись цього не показувати, вони подорожували назад до Лондона мовчки.

Кайл попрямував від станції «Вікторія» до адреси з візитівки Малкольма Ґонала, випаленої в його думках. І почувався так, мовби просувався крізь морську воду. Шкіра була неприродно гарячою, він задихався, а кінцівки рухалися нескоординовано. Та коли не приймати всі ці ірраціональні речі, які він починав усвідомлювати, то можна вважати, що наразі він геть розладнався через виснаження та брак сну. Йому треба буде невдовзі поспати, але поспати десь у безпеці. Де?

Він спіймав себе на тому, що нескінченно довго вивчає мапу метро. І збагнувши, що пересадка з лінії «Дістрікт» на лінію «Джубілі», а тоді ще одна на Доклендське легке метро, будуть очікувано проблематичними, бо обидві лінії працювали із затримками, Кайл здався на «Лондон-Брідж» і витяг себе з важким наплічником із мет­ро. Під дощем за ме­жами станції він затремтів і замахав таксі з Гекні, що проїжджали повз.

Малкольма Ґонала, здавалося, вдома не було. Можливо, утік із країни й переховується. Хто міг його винуватити? Кайл розчаровано натиснув долонею на всі пластикові кнопки дзвінка на домофоні.

Ґонал мешкав на третьому поверсі старого вікторіанського будинку, вхід і парадний двір якого випиналися мішками зі сміттям і заростями бур’яну; його квартира єдина мала вставлену картку з іменем і брудними пластиковими кнопками виклику, і, певно, він був єдиним пожильцем цієї жалюгідної будівлі, забутої в бідному ряботинні Південного Лондона.

У підвісних вікнах першого поверху до внутрішнього боку рам були цвяхами прибиті ковдри. Популярний серед таблоїдів телережисер дев’яностих і сумнозвісний фальсифікатор привидів переживає складний період. Як шкода. Але навіщо Максові наймати аж такого безпорадного шарлатана? Бо показ запропонованого фільму ніколи не ставився за мету: Малкольм Ґонал був чіпким, безсовісним, неетичним, жадібним і без грошей. І зробив би що завгодно, аби викрити сенсаційні містичні секрети сумнозвісного культу у врізках, призначених одразу для DVD. Убивство, напад, зґвалтування, содомія, насильство над дітьми, привласнення чужих коштів, викрадення — Ґонала б грець побив від збудження від такої перспективи. Він збанкрутував «Аллеґра Філмз» у судовому позові щодо наклепу проти Англіканської церкви, стверджуючи, що в їхніх церквах розповсюджено й регулярно відбувалися чорні меси. Це був його кінець на мейнстримному телебаченні.

Виходь із вісімдесятих, Максе. Кайл був ображений: він знав, що був другим вибором на роль режисера, але другим після Ґонала! І якщо не мало бути ні театрального релізу, ні трансляції на телебаченні, то Кайл навіть не здогадувався, чого Макс хотів досягти документалкою зі свого безпечного освітленого світу в Мерілебон.

Кайл відступив і зиркнув угору на вицвілий цегляний фасад будівлі. І побачив, як на найбільшому вікні на вулицю на горішньому поверсі гойднулася завіса. Бліде опукле обличчя майнуло в проміжку між завісами, на мить відкривши настільки яскраво освітлену кімнату, що сяйво вистрелило просто вгору в простір. Ґонал був усере­дині.

Кайл вибіг кам’яними сходинками на передню доріжку, обернувся й підняв телефон:

— Мені просто треба поговорити!

Завіса лишалася запнутою. Кайл чекав і чекав, доки його надія не охолола. Тоді зігнувся, заплющив очі й видихнув залишки енергії.

— Відвали! — протріщав із домофона голос. Кайл повернувся до вхідних дверей, його наплічник зіслизнув на позеленілий цемент ґанку.

— Містере Ґонал, мені дуже треба з вами поговорити. Мене звати Кайл Фрімен. Я телефонував увесь день. Звучить божевільно, але це може бути питання життя та смерті.

— Не для мене. А тепер піфов нахер!

Шлях назад із Нью-Кросс до Вест-Гемпстеду був довгий. Зір Кайла заволокло червоним жаром. Досить. Він ударив по кнопці домофона:

— Може, і для вас, — жирний ти шахраю. — Вислухайте мене!

— Змусиф мене спуститися туди, бездарний малий дрочило, і додому їхатимеф на сидінні для інвалідів!

— Чуєте, як я обісцявся, Малкольме, на всьому вашому килимку?

Маленький динамік домофона ледь не вилетів зі стіни:

— Я відомий! Чуєф мене? Мене тут знають! Вар’ят Стретем! Чув про нього, га? Він до тебе дуже скоро завітає. Я знаю, де ти живеф, дрібний ти педик! Вест-Гемпстед, га? Ґолдгерст-бляха-Террас? Ти не тільки обісцифся, коли твої двері відчиняться!

На жаль, Кайл чув про Вар’ята Стретема: сумнозвісного типа з Іст-Енда, залученого бандами до вбивств і калічення та знаного відкушуванням носів своїх жертв. Його навіть затримали на нелегальному боксерському матчі з частиною ніздрі суперника під язиком: він дуже хотів побачити наступний бій, аби ще й вимити рота. Людина, що з якогось дива не сиділа у в’язниці довічно. Як це взагалі було можливо? Кайл бачив його вишкірену пошрамовану довбешку щонайменше на двох похмуро-червоних обкладинках трукрайму в книгарні в аеропорту, поміж томами фольклору футбольних хуліганів. Непевна територія. Можливо, Ґонал блефував, але Вар’ят Стретем якраз із тих диких психопатів, із якими він міг тусуватися. Вони мали адмінку; Ґонал називав того місцевим героєм на жахливому DVD, який, як пригадував Кайл, роздавали з недільним таблоїдом.

До скороварки, уже зарядженої на знищення, додалася нудота. Він мусив думати швидко, ще й розумом з уповільненими, як бруднуватий струмок, потоками.

— Щось я тебе більфе не чую! — верещав Ґонал через динамік. Га? Мудило! — він усе продовжував. Полюбляв звучання власного войовничого голосу кокні, вигукуючи погрози, жадібний від влади людини, у якої є ключі до такого ірраціонального й дикого насильства, що тільки повний дурень ігноруватиме вже навіть натяк на нього.

Кайл бачив власне відображення в панелі домофона Ґонала, й спостерігав, як ширшає на обличчі, мабуть, найлиховісніша його усмішка.

— А мені насрати, навіть якби брати Крей були трійнятами, друже, а ти — остан­ній живий. Наразі треба переживати за набагато сер­йозніші речі, ніж втрата носа. І, думаю, ти знаєш, про що я. У Сестри Кетрін давніх друзів хоч греблю гати, Малкольме. І вони, здається, не надто тішаться, коли хтось встромлює свого носа. Тож, гадаю, зараз не час погрожувати тому, хто проходить через те саме, що й ти, друже. Тобі, певно, уже обридло перефарбовувати свої кляті стіни.

Металевий голос з іншого боку домофона мовчав. Кайл усміх­­нувся. За кілька секунд механізм замка всере­дині дверей від­­чи­нився.

І Кайл увійшов у темний будинок.

Малкольм Ґонал був п’яним. Малкольм Ґонал був схибленим від страху. Малкольм Ґонал був розлюченим. Це побачив би будь-хто.

Також Малкольм Ґонал був відлюдником. Чорні мішки та тонкі зеленуваті пакети з місцевих продуктових крамниць, набиті мотлохом і нагромаджені біля стін захаращеного коридору, не давали повністю відчинити двері. Кайл задивився на них:

— Муніципалка страйкує?

Ґонал скидався на поголеного крота, якого хтось на кшталт Доктора Моро десь у Східній Європі збільшив стероїдами до людських розмірів. Безволоса голова, безбарвна, як свіжа шпаклівка, мала лише смугу на підборідді, схожу на не витерту цівку супу. Пухка плоть лущилася від екземи. Крихітні водянисті очі невизначеного кольору задивлялися крізь квадратні оправи окулярів, що колись, мабуть, були дуже медіа. Але часи Ґонала як говіркої голови в кос­тюмі від Armani, що грубуватим голосом сповіщала на кабельному телебаченні про футбольне насильство, добігли кінця: Малкольм Ґонал начепив на себе кілт, якусь подобу сорочки з рюшами, що колись вдягалася під смокінг, і крадений халат із готелю. На ногах — шкарпетки з мультяшними персонажами, вишитими на щиколотках.

Кругле обличчя посунуло на Кайла так швидко, що він відступив:

— Не смійся. Не смійся, бляха. Це всі лахи, які в мене лифилися чисті.

Та навіть попри його заяву халат був таким брудним, що в такій смердючій одежині тільки найвідчайдушніший безхатько пройшовся би парадом у місцевому парку. Ця людина точно дісталася самого кінця свого гардероба. Решту одягу було покидано купою на лінолеум у напівтемній кухні. Вони минули її й попрямували до дверей у дальньому кінці коридору. Дверей, що не могли стримати в чотирьох стінах фосфоресцентне сяйво: світло просочувалося з усіх боків дешевих нефарбованих ДВП-дверей, що нагадували тимчасову заміну після домашньої вечірки у сквоті.

— Та сука-наркоманка внизу відповіла на домофон? — запитала через плече істота-кріт, швидким човганням вказуючи шлях у тьмяній квартирі.

— Ні.

Постать зиркнула на Кайла змученими очима:

— То навіть вона звалила.

Він не був певен, що мав на увазі Ґонал, а той не зупинився пояснити. Жадаючи забратися з неосвітленого коридору, маленька згорблена постать розчахнула двері вітальні й застрибнула всере­дину.

Обходячи бляшанки від пива, срібні таці від їжі навинос, картонні упаковки з «Чікен Вілледж» із жирними плямами й коробки з-під піци, Кайл затулив очі від яскравого білого світла та ввійшов за нерадим господарем у захаращену вітальню.

— У хліві народився? Причини кляті двері!

Кайл послухався, а тоді непорушно застиг на липкому килимі, втупившись із роззявленим ротом на стіни, суцільно вкриті газетами. Навіть стелю обліплювали старі випуски Auto Trader. Усе це утримував скотч, шар за шаром. Потужне освітлення точилося з дюжини Максових чарівних денних симуляторів, під’єднаних до нових автомобільних акумуляторів.

— Вони навернули всю проводку два тижні тому. Зжували, — дрібні очі Ґонала бігали за всипаними лупою лінзами окулярів. — Минулої ночі були в спальні. Покидьки!

Кайл здригнувся. Кавовий столик всипали відкриті пакетики з кофеїновими пігулками, а також блістери ліків від фармацевта. Діазепам, ксанакс: валіум. Попільничку заповнювали недопалки Benson and Hedges та косяків, скручених із пачок Rizla.

Тепер, коли Кайл опинився у квартирі, його розум моментально очистився, й він уже й не знав, нащо взагалі сюди при­йшов. Можливо, на всі його запитання відповів стан кімнати. Дехто тримав оборону до остан­нього. Його синуси враз запов­нилися смородом поту, мокрих газет, застояного пива, сигаретного диму й зогнилих курячих крилець, і він майже забажав, щоби з-за телевізора вий­шов Вар’ят Стретем і відкусив йому носа. А за ним у травмований простір між його вухами прослизнув образ такої самої відчайдушної й убогої оборони, спорудженої в його власній квартирі-студії.

— Тобі варто податися на премію Тернера, Малкольме. Напевно виграєш.

— Якщо прийфов сміфки посправляти, то можеф іти нахер!

— Я щойно бачив щось у Сіетлі, і закладаюся — воно схоже на те, що тут під Sunday Mirror, — Кайл кивнув на стіну за велетенським шкіряним диваном.

— Марта! Ти бачив Марту?

— Учора, — кивнув Кайл. — Сьогодні приземлився.

— То от чого ти тут, — неприємно вишкірився Ґолан. — Бідолафне стерво, — а тоді його наче охопив щирий смуток, і Кайлові це видалося такою нехарактерною реакцією, що він замислився, чи не недооцінював чоловіка, який наживо виявився набагато огиднішим, ніж по телевізору: він сподівався, що все це лише гра.

Кайл підняв візитівку між двома пальцями.

— Вона дала мені твою візитівку. Я навіть не знав, що Макс найняв тебе для цієї ж роботи. Дізнався від неї.

— Ага, почав якісно, тоді поступово скотився. Він злий. Злий, кажу. Він це, бляха, розпочав. Знаєф це? У фістдесяті. Макс!

Кайла боляче вдарило Ґоналове тлумачення ієрархії Макса, але він не мав сил сперечатися.

— Коли це почалося? Ці... візити.

— За день до того, як я піфов. Фо було десь місяць тому. З цим нічо’ не зробиф. Нічо’, тільки користуватися лампами Макса. І денним світом. Воно їм не подобається, — Ґолан зиркнув на стелю й заволав: — Покидьки!

— До цього я додумався, Малкольме.

Ґонал ухопив пухкими пальцями вилоги Кайлової куртки:

— Вони тепер переслідують мене вночі. Зовні. Від них не втечеф.

Зовні вночі? Кайл із таким ще не стикався, і йому одразу захотілося повірити, що це лише уява параноїдального й нажаханого чоловіка. Але ж...

— Ти бачив її, Марту? Коли вона піфла? Ти це відзняв?

— Перепрошую?

Ґонал на мить видавався збентеженим, тоді почав усміхатися:

— Ти не знаєф, га? Еге ж? Бо ти був у літаку.

— Що?

— Її, бляха, немає. Померла. Побачив уранці в інтернеті.

Кайл радше впав, ніж усівся поміж сміття на дивані, й задивився на приліплені до стіни вітальні телеанонси за минулий тиждень.

— Обережніфе! Там мої матеріали.

Кайл зиркнув собі під дупу й пробурмотів:

— Вибач.

— Диви, — Ґонал бігом перетнув кімнату до столика під вікном, де світився його лептоп. На екрані наразі була сторінка про Кайла на вікіпедії. Ґонал перевіряв його, безперечно після того, як Кайл залишив на телефоні повідомлення. Але чоловік швидко згорнув сторінку — на зображенні на робочому столі він сам обіймав за плечі Тревора Брукінґа на майданчику в Аптон-Парку.

— Він безпровідний. Ловить сигнал від сусідів. Я можу ввімкнути його тільки на кілька хвилин, бо сяде батарея. Я заряджав його в біб­ліотеці. І телефон теж, — він зиркнув на Кайла. — Більфе нічого тут не працює. Довбаний домовласник не ремонтує проводку. Каже, це сквотери з перфого поверху. Він і гадки не має, — Ґонал обернувся назад до лептопа і, розгорнувши меню вибраного, натиснув на остан­ню іконку.

Тимчасом Кайл шоковано витріщався на стіну над газовою плиткою, на заголовки тижневої давнини й рекламу подвій­них диванів. Марта була мертва. Самогубство? За прикладом Бріджетт Кловер? Він спробував глитнути, але в роті так пересохло, а кулька паніки в горлі так розрослася, що йому це не вдалося. Марта весь час, доки була там, очікувала на власний кінець. «Упіймав її остан­ньої миті, — промовив подумки голосок, надто схожий на Ґоналів, аж доки Кайл його не прогнав. — Може, це інтерв’ю штовхнуло її за межу?»

— Осьо. Диви. Диви.

Кайл на хистких ногах підійшов до Ґонала, згорбленого над лептопом. Його зір проплив екраном, він намагався зосере­дитися на всьому, але не міг бодай на чомусь. Аж доки очі не зупинилися на чорно-білій світлині з преси, на якій Марта Лейк крокувала аеропортом Фінікса в 1975 році. Над нею виднівся заголовок «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖЕРТВИ ПУСТЕЛЬНОГО КУЛЬТУ». На домашній сторінці газети Seattle Bugle.

— Нахрін розтерзана зломником, сказано тут. Майже до невпізнаваності. Сказано, були постріли. Постріли! Га? У них, перф ніж вони її дістали. Ножа не було, це ми знаємо. Я знав, коли був там, що вона в лайні, але бляха-муха. Треба було випилятися. Ви­нести мозок. Як та, інфа. Бріджетт. Щоб вони не забралися всере­дину. Подумай про це. Подумай.

Кайл прикрив рота рукою. Можливо, вони з Деном остан­німи бачили Марту живою. Але інтерв’ю, їхнє відео: чи не вилучить його поліція? Кайл миттєво знову вилаяв себе за егоїзм. Обернувся обличчям до Ґонала:

— Макс скористався нами обома.

— Та невже.

— Ти був на Кларендон-Роуд? На фермі?

— Нє. Тільки у Голланд-Парку ззовні. Макс не отримав дозволу. До Франції не дійфли руки. Вона була наступною. Тож я зняв Марту в Сіетлі. Копальню з медіумом...

— З медіумом! Малкольме, ти що, влаштував клятий сеанс?

— Намагався. Макс хотів, щоб я піфов туди з поліцаєм. Якимось старим, що був копом. Але після розмови з Мартою я хотів чогось, ну, соковитіфого. Це те, фо треба, медіуми, інакфе в нафі часи на телек не потрапиф.

— І що, отримав щось «соковитіше»?

Ґонал просто не міг збліднути ще дужче, але йому це вдалося. Він поквапився до дивану й запорпався в паперах та DVD:

— Я не можу знову на це дивитися. Мені доведеться вийти з кімнати. Усе піфло фкереберть. Не знаю, фо сталося з Маджентою, медіумом. Вона просто втекла. У пустелю. Там із нами фось було. На декількох кадрах видно, — Ґонал зиркнув на Кайла, і його губи тремтіли, як і слова, що з них зривалися. — Воно висіло в повітрі. Над нами.

У роті Кайла пересохло.

— До вас щось доторкалося?

— Га? — чоловік відступив від Кайла, дивлячись на нього, мов на зараженого, мовби його питання доводило контакт. — Нє. Мене нє. А тебе?

Кайл кивнув.

— Вони... доторкалися до тебе? — голос Ґонала був ледь чутним.

— Здається. У Нормандії. У храмі. Не впевнений. Я думав, що це так вони... переслідують тебе.

Ґолан роззирнувся, поглинутий якоюсь новою ідеєю:

— Ти нічого не знаходив в обладнанні?

— Що?

— Коли я повернувся з Сіетла, то знайфов дефо в сумці камери. Кістку.

— Кістку?

— Маленьку, — кивнув Ґонал. — Як від пальця. Чорну. Обгорілу. Ніби маленький суглоб.

— Де вона?

— Викинув геть. Огидно. Але я подумав, фо це так вони мене сюди відстежили. Інакфе звідки їм знати? Думаєф, так вони дізналися?

— Небесні листи.

— Га?

— Так їх називала Кетрін. Артефакти. Поліція перевірила їх в університеті. Їм п’ятсот років. Веліал казав, що вони від «давніх друзів». Як це можливо?

Ґолан затремтів. Кайлу здалося, що той ладен розплакатися.

— Малкольме. Сни. Сни. Ти щось бачив? Видіння.

Малкольм насупився, захищаючись від припущення, але тоді його обличчя раптом посмутнішало. Рот роззявився, і між малими губами розтягнулася слина. Він зняв окуляри й протер вологі очі замурзаним рукавом халата. Шморгнув і кивнув:

— Більфе не сплю. Не можу, — кліпаючи, він підвів на Кайла погляд червоних і мокрих очей. — Так вони забираються всере­дину. Забираються тобі в голову.

Кайл відвернувся від Ґонала, перечепившись через пару як-небудь кинутих сліпонів біля кавового столика. Стояв біля вікна, сподіваючись на свіжіше повітря, доки в голові гупала кров: він почувався неприродно розпаленим, майже плавучим, невагомим.

Ґонал швидко підійшов до нього на дрібних ногах у мультяшних шкарпетках.

— Я десь був. Вони кудись мене забирали. У жахливі місця. Усі птахи мертві. Усе ніби горить. Пси скавулять. Люди кричать. Їх спалюють. Це пекло, друже. Вони намагаються забрати мене в пекло з собою. Я бачу це тепер весь час, коли не сплю. Воно, бляха, застряг­­ло в мене в голові! — його голос стишився до бурмотіння. — Я був там, — Ґонал нажахано втупився у стелю. — Вони витягували мене з тіла.

Кайл знову упав на диван і задивився собі на ноги, але насправді їх не бачив. Докази. Це були всі докази, які йому потрібні. Підтвердження доводило, що його не можна називати божевільним. Але скоро він ним стане, бо Малкольм Ґонал — це майбутнє. Його майбутнє. Підлога на краєчках його зору замерехтіла. Він тепер був за ме­жами виснаження, просто за перевищенням обмежень, у гіперреальному яскравому просторі в порожнечі за повною свідомістю.

— Спати, — тільки й міг промовити він.

— Ні. Ні-ні-ні, — шалено замотав головою Ґонал. — Ти не захочеф спати, друже. Тоді вони й приходять. Подумай про це. Думай. Думай. Вони вперфе побачили їх у Нормандії в трансі. На кислоті в копальні. У нафих головах є місця, що здатні їх бачити. Тож тобі треба не спати. При тямі. На світлі. Тобі не можна навіть дрімати, інакше вони проберуться всере­дину, — Ґонал замахав маленькими руками в повітрі. Закричав. У кутиках його рота пінилася слина. — Вони хочуть сюди пробратися, але ненавидять світло. Ненавидять!

Кайл підвівся, тримаючи в руці диск із робочими матеріалами. Його думки перечіплялись одна об одну та щезали в парі. Якщо він не забереться з цієї смердючої квартири, геть від сміховинної божевільної постаті, його здолає істерика. Однак Ґонал схопив його за руку наполегливими пальцями.

— Ти знаєф, — закивав головою. — Ти знаєф. Ми маємо триматися разом. Ми зможемо їх стримувати, тут. Подумай. Подумай про це. Тримати варту, доки інфий спатиме. Замовляти їжу сюди, доки це не мине.

— А що як не мине? — вивільнив руку Кайл. Очі Ґонала за окулярами розширилися.

— Тоді фось інфе. Інфий спосіб.

Кайл міг лише дивитися на дрібну маніакальну постать.

— Їм потрібен Макс. Подумай про це. Він це розпочав. Нафо їм ми? Я вже навіть не роблю фільм. І ти теж. Ти не можеф. Ти заберефся зараз геть. А якфо ми їм допоможемо, ну... — він стишив голос до змовницького шепоту. Обличчя-місяць присунулося ближче. Кайл відсахнувся від фекального подиху, що пронісся повз його рот і ніс. — Ми віддамо їм Макса. Га? Га? Подумай про це. Він нас у це вплутав. Він нам збрехав. Тож ми віддамо їм Макса. Це він їм потрібен. Мусить бути.

— Ні, — Кайл зачовгав до дверей.

— Ми мусимо! Марта, Бріджетт. Усі вони вцілілі. Макс — фе один. Вона хоче, щоб усі вони повернулися. Не ми. Не я. Не ти.

— Але ми знаємо. Хіба не розумієш? Ми знаємо, — цього досить. Знання її секретів було достатньою провиною, щоб гарантувати жахливе покарання. Кайл не знав, звідки це розумів: це знання з’явилося інстинктивно, нерозважливо, і тепер він мусив сприймати світ, не гарантований природними законами.

Ґонал раптом помітив DVD у руці Кайла. Його огрядне обличчя викривив вишкір:

— Я знаю, фо ти задумав. Тварюка! Ти прийфов сюди вкрасти мій фільм. Га? Тебе надіслав Макс, так?

— Ні... — похитав головою Кайл.

— Віддай. Ти знаєф, хто я, га? Знаєф, хто я такий? Чого ти взагалі, бляха, добився? Ти ніфо. Ніфо! Я був номером один у рейтингах! У рейтингах, дрочило!

Кайл жбурнув DVD в розгніване обличчя Ґонала, мов фрісбі:

— Мені твоє лайно не потрібне. Залиш собі, — він перетнув кімнату і схопив Ґонала за вилоги халата, вологого й пухкого під його пальцями. — Я при­йшов сюди перевірити, чи можемо ми один одному допомогти. Але ти й гадки не маєш. Тобі капець. Ти збожеволів, Малкольме. Ховаєшся у цій халупі з приклеєним до стін спортивним розділом. Чекаєш кінця. Це все? Найкраще, на що ти здатен? Ні, дякую, — він відпустив вологі вилоги. — І я тобі й на мить не можу довіряти. Ніхто не може. Ти — гниль. Не дивно, що вони хочуть забрати тебе до себе.

Кайл відвернувся від нього й попрямував до дверей. Ґонал рушив за ним, схлипуючи.

— Не йди. Не йди, — тоді заволав: — Ти заплатиф! Ти, бляха, заплатиф!

— Я вже плачу, — відказав Кайл і так сильно рвонув вхідні двері, що в нього під ногами вибухнув великий пакет.

ДВАДЦЯТЬ ТРИ

Вуд-Ґрін, Лондон. 23 червня 2011 року.

10 година вечора

— Друже! Друже! Ми на місці.

Кайл зовсім не пригадував дороги. Таксі від’їхало від краю тротуару в Нью-Кросс, і він забувся швидким, але тривожним сном. Він проспав би в таксі до Гекні цілий тиждень. Чи покрила б це кредитка Макса? Розплачуючись із водієм, Кайл шкірився, як шаленець. Міг би зняти себе — як він тремтить перед камерою, вирячкуватий і недоумкуватий. Зробити документалку про себе: «Людина з таксі». Краще взятися за неї раніше за Морґана Сперлока. Можливо, зараз це був єдиний спосіб пережити незмивне плямування думок: або лишатися в повітрі, або в натовпі в аеропортах, або позаду в таксі. Навічно. Вода в пляшках, їжа з автозаправок або кафе в аеро­портах, закреп, нерегулярна дрімота, постійний рух, залишатися на світлі. «Вони ненавидять світло!» — волав у його голові Ґонал.

Глибокий короткий сон у таксі не був порожнім. Якоїсь миті кістляві істоти спалахнули жаским червоним світлом на тлі чорної пустоти, і Кайл на секунду чи дві рвучко прокинувся, геть заслинивши підборіддя. Надто втомлений, аби опиратися нагальній потребі відпочинку, необдумано заснув знову. Тоді в його голові як час­тина сну опинився Малкольм Ґонал з якоюсь дерев’яною короною на голові в темній будівлі, де розмахував дрібними ногами в повітрі над землею та шкірився, мовби робив щось кмітливе. І Марта теж, дивилася на сіре небо над копальнею й курила сигарети, чекаючи на чиєсь прибуття. Кайл тішився, що не запам’ятав решту, і сон його освіжив: очі в глибині боліли, шию ломило, але розум став настороженішим.

— Бувайте, — таксі від’їхало, лишивши його на самоті й холоді на темній вулиці.

У квартирі Ґебріела горіло світло. Кайл подзвонив у дзвінок. Двері відчинила величезна африканка й озвалася через ланцюжок заради безпеки:

— Уже пізно, чого вам треба?

Кайл пояснив, що він друг Брата Ґебріела. Вона й гадки не мала, хто такий Брат Ґебріел. Він виїхав? Чи він узагалі досі живий? Кайл стояв німий і приголомшений. Та поки жінка ще не зачинила дверей, він зачув, як із квартири покликав тремтливий голос Ґебріела:

— Хто це?

— Ґебріеле? Це Кайл! — гукнув він через голову жінки. — Це терміново!

— Артуре, хто такий Ґебріел? — заревіла жінка через плече в розжарений помаранчевий інтер’єр квартири.

Запанувала тиша, а тоді:

— Впусти його!

Брат Ґебріел повернувся до свого початкового імені, Артур Сміт. Жінка була його доглядальницею. І, можливо, материною теж. Тепер вони обоє потребували її послуг. І їх оплачував Макс.

Кайл помітив те, що залишилося від Брата Ґебріела, у захаращеній вітальні, де той відкинувся на пошарпаному кріслі в сяйві газового комина. На щастя, його обрубану ногу вкривала картата ковдра. Під час зйомок у Франції Кайл чудувався худорлявості Ґебріела. Але тоді той ще випромінював відносне здоров’я, якщо порівнювати з недбало зібраними ляльковими кістками, що розвалилися на кріслі, на вигляд вчетверо більшим за його тіло. Лице із сірою шкірою, скляними зіщуленими очима й наслиненим безгубим ротом задивлялося на Кайла й видавалося байдужим, мов у начинених ліками на межі смерті. Кімната пахнула лікарнею. Столик збоку вкривали пігулки та маленькі пляшки з водою, вирвані з цело­фанової обгортки. Об стіну спиралося складене крісло колісне, а на дивані біч-о-біч лежали дві милиці. Питати в Ґебріела, як він почувався, видавалося непотрібним.

— Мені вже все одно, — прохрипів той, тож Кайл не встиг попросити вибачення, що не відвідав його в лікарні.

— М-м?

— Фільм. Усе.

Кайл кивнув і спробував підбадьорливо всміхнутися, але не зміг.

— Я... Вибачте, друже. Але все вий­шло з-під контролю. Я мусив прийти. Мені потрібна ваша допомога.

Ґебріел підняв тонку руку — майже суцільно кістку — і дав їй упасти. Безнадія жесту видавалась ідеальним підсумком ситуації.

— Ми всі у великій халепі, друже. Усі ми, ким скористався Макс. І я намагаюся зрозуміти, як і чому.

— Думаєте, я знаю?

— У Франції. На фермі...

— Я не хочу про це думати, — похитав кошлатою головою Ґебріел.

— Ви так і не розповіли нам усього. Про Сестру Кетрін. Про те, що сталося на тій фермі в сімдесяті.

— Яка вже тепер різниця? І я казав вам, що другого року там не був.

— Ви мусите щось знати. Я дізнаюся тільки шматочки. Від геть різних людей, що переважно збентежені не менше за мене. Жінка в Америці сказала, що в храм приходили так звані давні друзі. У пус­телі. І лишали по собі різне. Кістки. Одяг. Фрагменти. І Кетрін приїхала з їх колекцією і в Америку. Вона знаходила щось у Франції, на фермі? Старі речі? На кшталт артефактів? Ви знаєте?

— Ми всі знаходили їх у храмі, — роздратовано зітхнув Ґебріел. — Після перших видінь. Після їхніх приходів, щоб бути з нами. Я їх ніколи не бачив... сутностей. Але вони були там. Ми чули їх, над нами. Рухалися. Під кроквами. Тому я й пішов.

— Що ви бачили у видіннях?

Ґебріел мовчки втупився в коліна, тоді підняв голову:

— Це був ніби кінець світу. Пожежа. Усе палало. Гавкали пси. Я не для цього доєднувався.

— Ви мали наркотики?

— Ні. Ми навіть їжі не мали. Умирали з голоду. Слабкі. Хворі. Ми виснажились до краю. Ледь не померли там. Я розказав вам правду.

— Але не все. Видіння є зараз. І ці частини речей знаходяться. Що це таке? Що це було?

— Не знаю, — знизав плечима й зітхнув Ґебріел. — Якісь кістки. Старий одяг. Мені не подобалося на них дивитися. Спитайте в Макса. Він знає. Я погодився на це тільки заради грошей. Тобто на ваш фільм.

— Чому ви не сказали нам у Франції?

— Я не міг. Вони досі були там. Я відчував їхній запах. Відчував їх. Вони сердилися. Зовсім як остан­нього тижня, коли я там був. Я злякався.

— Сутності? Вони були там з нами?

Ґебріел глянув на газовий комин. Кивнув. Видавався на межі сліз:

— Вони надовго дали мені спокій. Я намагався їх забути. Але не забув. Тоді почалися сни. Десь тоді, коли зі мною зв’язався Макс. Мені потрібні були гроші. Але на фермі я одразу збагнув, що це помилка. Знову опинитися там. Я не хотів, щоб вони повернулися. Прийшли сюди.

— Думаю, вони б однаково при­йшли. Здається, вони скрізь шукають старих знайомих. Але як? Що вони таке? Ви маєте мені розповісти. Будь ласка.

Ґебріел гучно глитнув.

— Ви нічого не вдієте. І мені вже все одно. Це життя... — його тремтливий голос затихнув, а каламутні очі злетіли до стелі.

Кайл опустився поруч із ним на коліна, узяв його за зап’ястя. Мовби стискав флейту.

— Розкажіть мені, що знаєте, Ґебріеле. Мені треба знати все перед тим, як піду побачитися з Максом. Він щось приховує. Бреше.

— Бо ви не повірили б, — усміхнувся Ґебріел. — Подумали б, що він божевільний. Може, тепер ви готові.

— До чого?

— До того, що він дізнався. Він і мені не розповів. Я йому насправді ніколи не подобався. Його бажання повернути мене у Францію продиктоване лише власними міркуваннями. Гадаю, він хотів, щоб я... — Ґебріел глитнув. — Я мав стати приманкою.

Кайл відчув, як кімната навколо нього попливла.

— Господи-боже.

— Думаю, він хотів їх зафільмувати. Припускав, що ми з Ізідою зможемо привабити їх у ті місця. Я лише можу сказати, що після мого відходу із Зібрання, коли Кетрін привела до нас тих, інших, мені написав мій друг, Стюарт. Його тоді знали як Брата Авраама. Він залишився, коли я втік. І декілька разів мені писав. Таємно виносив листи, коли ходив по воду. Казав мені, що йде. Просив надіслати гроші на пором. Я був на мілині, але позичив гроші в батьків і надіслав. Він попросив мене зустріти його на станції «Вікторія». Повідомив дату й час. Але так і не приїхав. І я вже ніколи про нього не чув. І про інших теж. Я шукав Брата Авраама весь перший рік, коли повернувся в Лондон. Жодного сліду. Макс зв’язався зі мною кілька місяців тому, і я запитав його, чи він колись знаходив Авраама або ще когось. Він сказав, що шукав. І що всі вони багато років як пропали.

— І він попросив про це мовчати. Не казати мені й Дену.

Ґебріел не відповів, лише дивився на Кайла втомленими очима та хрипів.

— Ви колись зверталися до поліції?

— Як я знаю, вони лишилися, — похитав головою Ґебріел. — Або поїхали до Америки з Кетрін. Вона може бути дуже переконливою.

— І який вигляд ви матимете двадцять років по тому?

— Мені вже все одно. Розкажіть поліції.

— Гадаєте, вони мені повірять?

Усмішка Ґебріела була такою тонкою, ніби її й не було, але в ній уловлювалася нотка тріумфу.

— Авраам пішов, бо сказав... сказав, що стало небезпечно. Що зчинилася жахлива супе­речка. Дехто із Сімох спробував захопити ферму. Тільки Геєнна й Беллона лишилися відданими Кетрін. Яка намагалася робити щось неприємне. Не знаю, що саме. Але це зчинило бунт. І він сказав, що одразу після повстання здійнялася гроза. Жахлива. У ній зникнули люди. Троє дітей. Їх так і не знайшли. Або ж відступники, п’ятеро, що намагалися її скинути. І всі собаки теж. Кури. Усі зникли. Але в новинах нічого не було. Я перевіряв. Нічого про грозу в Нормандії. І Брат Авраам казав, що бачив, як люди підіймалися в повітря. Угору, розумієте? Просто в небо. І що вони так і не спустилися, — Ґебріел глитнув. — Я думав, що він збожеволів. Переконав себе в цьому. Тобто там... Тепер я вже не так упевнений. Але він щось писав про «Нечестиву Свиню й дощ із чорних кісток». Цього я так і не забув. Це трапилося на фермі під час грози. Я зав­жди думав, що саме тому група перебралася до Америки. Бо люди, і діти... зникли на фермі. Але я зберіг остан­ній лист.

— Дайте його мені. Де він?

— Я віддав його Максу. Він у нього.

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ

Мерілебон, Лондон. 23 червня 2011 року.

11:45 вечора

Макс не відповідав на дзвінки — не відповідав, відколи вони приземлилися. Близилась опівніч, і Лондон плив міріадами вогнів за замурзаними вікнами таксі, що котилось у Мерілебон. Тремтіння автівки заколисало Кайла в чергову дрімоту. Він рвучко прокинувся. Знову спробував набрати Макса й уперше збагнув, що хвилюється за їхнього спонсора. Ану ж вони дісталися Макса? Якщо навіть Макс не зможе від них захиститися, то що станеться з ним? Йому не подобалися шанси Ґонала, і Ґебріел ніби чекав кінця. Бідолашний покидьок. Лампи симуляції ультрафіолету теж не видавалися чудовим рішенням. Це було жалюгідно.

— Як? Як це взагалі можливо? — запитав він себе й запхнув телефон у кишеню.

Той одразу задзвонив. Кайл запорпався із застібкою на кишені. Видобув телефон. Фінґер Маус.

— Боже милий, Кайле, це якась навіжена херня.

— Отримав?

— Ден приніс. Здавався дуже пригніченим. Ти його надто заганяєш? Чи ви розсварилися?

— Не можу пояснити просто зараз, але якщо щось... — Кайл замовк, і в нього раптом з’явилась ідея, від якої тілом поповзли мурахи. — Друже, я надішлю тобі чорновий монтаж усього матеріалу. Мені треба, щоб ти почав монтувати без мене. Нічого особливого. Просто збери докупи. Щоб мало сенс. Доб­ре?

— Чому такий поспіх?

— Не можу пояснювати. Але мені треба скласти докупи щось, що можна дивитися.

— Якої тривалості?

— За це не переживай.

— Не проблема. Але тобі це коштуватиме. Це мій особистий час.

— Не проблема. І я це дуже ціную. Просто надішли мені інвойс із годинами. Ні, краще не так. Надішли безпосередньо «Ревелейшн Продакшнз».

Таксі сіпнулося й зупинилось. Доки Кайл вкладав у кишеню чек за поїздку, з будівлі Макса з’явився швейцар і відчинив перед ним зад­ні двері.

— Містере Фрімен?

Кайл приголомшено кивнув. Швейцар усміхнувся.

— Містер Соломон очікує на вас, сер.

Айріс вела Кайла квартирою Макса, яка видавалась однозначно яскравішою, ніж він її запам’ятав.

— Де ігрові автомати? — запитав він в Айріс, але та не відповіла.

Двері до кабінету Макса були відчинені, але сама кімната — порожня. Айріс біля неї анітрохи не сповільнилася. Вони пропурхнули повз величезну кухню, викладену блакитно-білим мармуром і прикрашену нержавій­ними сковорідками. Кайл зазирнув у ванну: інтер’єр яскравий, як в оптиках. І лише ще одні двері в коридорі не були зачинені на засуви ззовні, а замки й безпекову фурнітуру на всіх інших змінили на нові. Максів світ світла ніби стискався навколо Кайла. Айріс завела його в головну спальню.

— Мій любий Кайле, — промовив Макс, спертий об величезні подушки на ліжку завбільшки з Кайлову квартиру-студію. — Дякую, Айріс.

Жінка розвернулася й зачинила за собою двері спальні.

Кайл вдивився. Помаранчевий колір обличчя Макса потьмянів до молочної карамелі. Обличчя було вражене, мовби від регулярно отримуваних жахливих новин. Кощаві горло, голова й руки — єдині видимі над важкою постіллю частини тіла. Червона шовкова піжама та халат із пейслі наче накладали на зіщуленого засновника Останнього Зібрання ще один фільтр теплих відтінків.

Збоку Максового ліжка уже стояв стілець для від­віду­вача. Для нього. Кайл глянув на нього й почувся невпевнено. Типовий Макс. Кайла засліплював гнів, відколи він поїхав з будинку Марти Лейк у Сіетлі. Кайл уявляв найрізноманітнішу помсту, яку зчинить над улесливим старим маніпулятором. І ось він був тут, але постала перед ним недієздатність роззброювала Кайла. Це така хитрість?

— Мусиш вибачити мені, Кайле. Боюся, я зараз не в найкращому стані.

— А хто в найкращому?

— Багато хто.

— Скажіть це Марті.

— Ти чув? — очі Макса зблиснули тривогою.

— Мені щойно сказав Малкольм Ґонал.

— Нащо, у біса, ти розмовляв із цим пропащим чоловіком?

Кайл із зітханням упав на стілець.

— Ви неймовірні, Максе. Просто брешіть далі.

Але збентеження Макса видавалося щирим.

— Перепрошую?

— Нащо, у біса, ви запросили цього пропащого чоловіка зняти фільм? — вторував Кайл тону Макса. — Цей фільм!

Макс підняв маленькі руки та скривився, мовби від гучного Кайлового голосу в нього боліли вуха:

— Тепер це заледве має значення.

— Для мене має. Він покидьок. Що це було за задобрювання про те, як вам подобається моя робота, коли ви мене наймали, га? Вам було насрати, хто його зніме, якщо той мудак — ваш перший вибір.

— Марта вчора померла, а це все, про що ти можеш думати, Кайле? Я тобою здивований.

— Ні. Ні, не смійте, не вдавайтеся знову до перекручування. Я не це мав на увазі.

— Тоді що ти мав на увазі? Якщо ти засмучений, що я спершу його попросив його бути режисером, то я перепрошую. Цей проєкт збирався швидко. Обмаль часу, щоб належно все оцінити. А він мав репутацію наполегливого.

— Наполегливого! Він усе б вигадав. Ви не змогли б і хвилини цього показати.

— Тепер я це розумію. Це було помилкове судження.

— Чому ви не могли сказати мені, кого найняли? Га? А я скажу чому. Бо це глухий кут. Фільм ніколи не призначався для показу, правда ж? Ні для кого, крім вас. Це ніколи не було справжнім виробництвом. Це розслідування. Як це запізно усвідомив Ґебріел, а потім потрапив у клятий ведмежий капкан. Ми — приманка. Ми всі тут, щоб узяти на себе вогонь. Гарматне м’ясо.

Заплющені повіки Макса дрібно затремтіли, а його тонкий рот обм’якнув. Але Кайла цей вияв кволості не змусив замовкнути. Чи це був натяк на його погані манери?

— Мене могли випатрати в американському мотелі. Бог знає хто. Ніхто не знає, крім вас, Максе. Ви навмисно ділилися інформацією вибірково. І, як наслідок, Ґебріел втратив ногу, а Ґонала зі мною могли сьогодні вночі пошматувати. Вони і Сьюзен теж убили? Це так вона померла? Це приходили давні друзі?

— Не треба. Прошу.

— Бо мене в Сіетлі ледь не вхопив грець вкупі з інфарктом, друже, — Кайл замовк. Навколо очей Макса блищали сльози, і він відвернувся до завіс так, ніби Кайла більше не було в кімнаті. Кайл стишив голос: — Максе. Що вони таке? Що відбувається? Розкажіть мені зараз, поки не стало ще гірше. Максе?

Зрештою Макс обернувся та глянув на Кайла. Його голос тремтів від емоцій, але звучав не гучніше за шепіт:

— Хоч це й дуже неймовірно, Марті з Бріджетт пощастило. Сьюзен теж, — Макс глитнув і підняв підборіддя, ніби захищаючись. — Але так, багатьох інших... забрали. В інше місце.

Макс начебто не вдавав перед очима Кайла смуток чи емоційний спад. Але від його очевидної щирості Кайлові не полегшало. Інше місце. Унаслідок цього загадкового коментаря вся слина в його роті висохла. Тиск у кімнаті піднявся: Кайл ніби чіплявся за якір, що падав на дно океану. Уривки його снів застилали яв. До них доєднувалися нові враження від натяків Ґонала й Ґебріела і від показаного йому Мартою.

— Що? — тільки й зумів він вичавити так само ослаблим, як і в Макса, голосом.

Макс витер очі носовичком, видобутим з постелі, мов реквізит фокусника.

— Мені шкода. Справді, — він вп’явся очима в карафу на приліжковому столику. — Не заперечуєш?

Кайл підвівся розлити напої.

— Тепер жодних нісенітниць, Максе. Годі. Я нікуди не піду, доки не знатиму.

Макс шморгнув і змінив позу, зібравшись докупи.

— Звісно. Але я мав вагомі причини дещо тобі не розповідати. По-перше, ти б мені не повірив. Бідолашна Сьюзен Вайт так і не повірила. Я намагався їй пояснити, — він стишив голос. — І ти слушно припускаєш, що на неї чекало. Наприкінці, — Макс помітно здригнувся. — Я бачив її стелю. Над її ліжком. Боже всемогутній.

— Господи, Максе.

Макс підніс носовичок до очей, мовби хотів витерти образ.

— Її вбив сам вигляд такого від­віду­вача. Її бідолашна донька думала, що це пляма від течі. Можеш уявити, що вона про мене подумала б, якби я спробував пояснити, чому її мати померла від страху? Що подумав би будь-хто? Мене вважали б божевільним. Це не те, з чим упоралась би будь-яка влада, та й навіть Церква. Ти вдосталь набачився, щоб це зрозуміти.

— Ви наразили нас усіх на небезпеку, ви знали...

— Кайле! Анітрохи. Для мене це було так само повчальним, як і для тебе.

— Це повна херня.

— Думай що хочеш, — Макс тепер звучав так утомлено, як почувався Кайл. Узяв свою склянку бренді й вихилив її. Охнув. — Так, я дізнався деякі факти раніше за тебе, які тримав у собі через їхню очевидну неймовірність. Я ніколи не думав, що ми дійдемо до цього. Що вона... що їй це взагалі вдасться.

— Кому? Удасться що?

— Нас знищують, бо ми вчинили проти неї найбільший злочин — ми покинули її. Це відомщення. Її помста.

— Ви кажете про Сестру Кетрін, Максе? Вона мертва. Ще з 1975-го.

Макс ніби й не вважав його зауваження вартим відповіді. Говорив мовби сам до себе:

— А коли ти вчиняєш величезний і нелюдський злочин, що ти робиш із доказами? Ти їх знищуєш. Так чинять тирани. Завжди чинили.

— Я заплутався, Максе.

Той глянув на Кайла так, як мудрі й утомлені дивляться на юних і дурних.

— Це питання більше не має тебе турбувати.

— Ви про що?

— Вислухай мене. Прошу. Зроби мені цю остан­ню послугу, Кайле. Я можу тільки сподіватися, що з тобою й Деном усе буде... гаразд. Я думав, що лише ті з нас, хто пов’язаний із нею через Храм, можуть так непривабливо згинути. Але, здається, через твою мені допомогу на тебе також полюють. Я мусив подумати краще.

— Я гадав, що ви й подумали.

Макс зиркнув на свої долоні, що метушилися на покривалі.

— Можливо... можливо, моя мотивація пошуку правди та власного самозбереження була дужчою за занепокоєння про інших. Я це визнаю, якщо тобі покращає

Від цього показного жалю до себе Кайлу хотілося буцнути Макса по голові найближчим оббитим табуретом. Він глибоко вдихнув, і з нього мало не рушило все бренді зі склянки на кінці відрижки.

— Оце вже розмова, Максе. Ви майже кажете правду. Прошу, продовжуйте так деякий час, щоб я зміг з’ясувати, що зі мною нахрін станеться, коли я сьогодні повернуся до себе в гівняну квартиру й упаду в кому. Кому виснаження, у яке загнав мене ваш продакшн. Стан, який завадить мені захиститися від чогось, що здатне проходити крізь довбані стіни! Ми говоримо про моє життя!

Макс заплющив утомлені очі. Коли ті знову закліпали, чоловік вигнув підрівняну брову:

— Завтра я перекажу тобі повну платню. Люб’язно подбай із нею про Дена. Вважай це ранньою компенсацією за те, у що тебе втягнули. І дозволь нагадати: хоч ти й здатен монтувати відзнятий матеріал, він і досі власність «Ревелейшн Продакшнз», тож тобі ніяк не дозволено його комусь показувати. Нікому. Доти, поки я не вважатиму його достатнім для дистрибуції.

— Ви не в тих умовах, щоб вимагати, — перспектива фінансового краху заплямувала два остан­ні роки Кайлового життя. І здавалося характерним, якщо не доречним, що несподіване щастя прибуде тільки наприкінці його днів. Від такої іронії йому лише погіршало, якщо це взагалі було можливо. А воно було.

— Ні, але мій адвокат за потреби вимагатиме. Він отримав вказівки щодо життя фільму після того, як... після того, як вирішиться моє майбутнє. А так і буде. Скоро, — Макс заледве вимовив остан­нє слово, і кров, яка досі курсувала під його натягнутою шкірою, відринула углиб маленького тіла. — З божою поміччю в тебе буде твій фільм. Колись. А ця історія...

— Фільм? Максе, я можу навіть не побачити завтрашнього ранку. Річ більше не в клятому фільмі. А судячи з того, скільки ваших кімнат не використовується, насмілюся припустити, що декілька давніх друзів уже невдовзі опиняться з вами в ліжку.

Пальці Макса стиснулися в кулаки.

— Прошу... не кажи так.

— Ви мов найгірший політик. Досі не розповіли мені, що відбувається. Ми марнуємо тут час, Максе!

— Я до цього підходив, — Макс вдихнув. — Завтра ти полетиш в Антверпен. І...

— Ого. Просто ого, точно. Стоп. Антверпен? Як цього стосується Голландія?

— Бельгія.

— Тоді довбана Бельгія. Я нікуди не полечу. Ви що, не чули жодного мого слова?

— В Антверпені є галерея. Нею приватно володіє родина...

— Максе!

— Кайле! Стулися, чорт забирай!

Кайл замовкнув, приголомшений. Макс зібрався докупи.

— Дякую. Отже, галерея. У цій галереї є триптих картин. Створених видатним художником. Фламандським художником. Нікласом Вергюльстом. Сумніваюся, що ти про нього чув. Він був сином заможного торговця. І вцілілим. Він пережив щось таке жахливе, що це найточніше може зрозуміти та збагнути лише той, хто дивиться на його роботу. Це надто малоймовірно описати якось іще.

— Картини...

— У його надзвичайних роботах — потрібна тобі історія, — підвищив голос Макс. — Репродукції робіт не робили з 1920-х, коли їх сфотографували й опублікували в мініатюрі в книжці, що вже давно вий­шла з друку. Жодного іншого сліду триптиха немає. Ця робота практично забута. Ті, хто взагалі знають про її існування, досі вірять, що її знищили під час Другої світової. Володіння нею часто ніби... притягувало нещастя. І я можу влаштувати приватний огляд.

Кайл спробував втрутитися, але Макс знову підняв руку й гучність голосу.

— Ця родина доволі ексцентрична, як і їхня колекція, але ми стали особистими друзями під час мого дослідження Храму Останніх Днів. І я виявив, що вони більш як ладні повірити в те, що ми всі переживаємо. Власне, це одна з головних причин, чому вони тримали картини відокремлено, — Макс відвернувся від Кайла та провалився в якісь нещасливі спогади. — У разі, якщо знову будуть допущені ті самі помилки. В інші часи. Як раніше. І не один раз, відколи картини було завершено.

— Максе, — похитав головою Кайл. — Мені ніколи швендяти в Бельгію, щоб розглядати картини. Тобто Максе. Наші життя... наші життя в серйозній небезпеці. Зараз. Сьогодні вночі.

— Тоді наша спільна робота закінчиться. І ти зможеш піти.

Кайл упав на стілець і втиснув обличчя в долоні. Усе марно. Прийти сюди й очікувати, що Макс розкаже йому правду, було безплідно. Знову брехня. Знову загадки. Ще одна подорож. Доки що? Доки його не знайдуть мертвим з широко роззявленим ротом та очима. Або взагалі не знайдуть. Кайл затремтів.

— А якщо покину це все просто зараз, зі мною все буде гаразд? А з Деном? З нами все буде доб­ре?

Макс стиснув губи, втягнув голову в плечі й покірно підняв долоні, мовляв, що я можу вдіяти?

— Сподіваюся... я не впевнений.

Кайл нелюб’язно посміхнувся.

— Шантаж.

— Я волів би вважати це переговорами.

Кайл швидко підвівся. Макс зіщулився. Тіло Кайла тремтіло від люті. Водночас його долали схлипи від розчарування.

— Ви затягли мене в це. І думаєте, я досі буду на вас працювати? Ви такий самий, як вона. Кетрін. Ви з одного тіста.

— Ніколи цього не кажи! — скривився Макс. — Ніколи!

— А в чому різниця? Ви користуєтесь людьми. Мовби тільки на це ми й придатні, у ваших інте­ресах.

Очі Макса звузилися. Його усмішка більше скидалася на гримасу.

— Мій любий Кайле. Ти отримав можливість засвідчити дива. І зняти найприголомшливіший документальний фільм. Я дав тобі мету всього твого життя. Усі видатні задуми несуть у собі ризик, хіба ні? Ти бачив, що досі ходить у будинку на Кларендон-роуд. Міг покинути цей проєкт ще до того, як ступив бодай однією ногою на землю Нормандії. Багато так і зробили б, і хто б їх винуватив? Але ти — ні. Ти навіть полетів до Америки після побаченого у фермерському будиночку того стерва. Я вражений тобою, Кайле. І, закладаюся, бідолаху Дена довелося переконувати лишатися з тобою.

— Ви покидьок.

— І, можливо, навіть жахи Останніх Днів були кращими за ще одну нічну зміну на складі, Кайле.

— Звідки ви знаєте...

— Я відповів на твої молитви, Кайле. Банкрутство — кепська штука, як я чув. Ти б мусив решту життя знімати весілля й короткометражки за п’ятірку. А я просто дав тобі шанс бути кимось, Кайле. Бути чимось більшим, ніж якийсь невдаха-ютубер. Ти був на межі, Кайле, а я простягнув тобі руку.

— Я пішов, — Кайл розвернувся й рушив до дверей.

— Кайле!

Він потягнувся до дверної клямки.

— Я знаю, про що ти думаєш, Кайле. Я маю гроші й уже великий шмат фільму, тож мені варто втекти та просто бігти собі далі, доки не лишу це все позаду. Однак є місця, Кайле, де гроші не мають цінності. «Королівство дурнів», зображене Вергюльстом. Тож або ти лишиш це мені та сподіватимешся, що мені вдасться втілити моє бажання її здолати. Або втечеш. Але якщо мені не вдасться, Кайле, ти можеш просто чекати, як решта нас, і померти однієї ночі в темряві.

Кайл повернув клямку.

— Прошу! Ти мені потрібен.

Кайл зупинився.

— Подивися на триптих. Подивися на нього! І збагнеш. Збагнеш усе. Обіцяю.

Кайл повернув клямку, відчинив двері та ступив за них.

— Кайле! Чекай! Прошу. Будь ласка. Історія. Ти мусиш розказати історію. Ти створений для цього, хлопчику. Це у твоїй крові.

А тоді Кайл усвідомив, що не хоче йти з цієї спальні. І за це він себе зненавидів. Мов у швидкій перемотці фільму, подумав про Сьюзен Вайт, Ґебріела, Конвея, Свіні, Еміліо, Марту Лейк; зйомки у трьох країнах; жахливу природу таємниці, що розплутувалася, перепліталася, залучала його. І він розумів, що йому ніколи не дадуть спокою роздуми, що ж насправді сталося в Аризоні. Він зав­жди тепер спатиме сторожко. Здригатиметься від кожної мокрої плями на тиньку й кожного кроку в кімнаті нагорі. Його тягнутиме розумом і духом, якщо не тілом, назад у ці місця — побачити, чудуватися, обмірковувати. Він не витримував знання; не витримував незнання. Скільки разів за життя кінематографіста з’являється така можливість? Це його шанс бути тим, ким він був, і щоб усі, хто колись сумнівався в ньому чи висміювали його роботу, насправді побачили, який він. Робота всього життя. Можливо, і кінця життя також. Кайл глибоко вдихнув.

— А якщо, і я маю на увазі якщо, я полечу й побачу цю картину. Якщо я взагалі доживу. Тоді я знатиму все? Усе, що знаєте ви?

— Даю тобі слово. Після твого повернення завтра — а ти маєш повернутися, Кайле, маєш — ти знатимеш те, що тільки я зрозумів і прийняв як справжній спадок Сестри Кетрін. Кровних Друзів.

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ

Антверпен. 24 червня 2011 року. 11:30 ранку

— Макс каже мені, що я маю познайомити вас із Нікласом Вергюльстом і Кровними Друзями, га?

Кайл потиснув руку доктора Пітера Хемеена.

— Він порадив мені побачити картини.

— На все свій час, — спохмурнів Пітер. — Такими речами не можна легковажити, — а тоді він знову розслабився й усміхнувся. — Ходімо кави? Чи, може, пива? Думаю, пива.

— Ще рано.

— Пиво буде найкраще, — вишкірився Пітер. — Довіртеся мені.

Вони зустрілися на залізничній станції: дослідник Відродження вже чекав на нього на платформі прибуття шатла аеропорту. І Кайл не був певен, що бодай колись раніше розмовляв з людиною, яка носила краватку-метелик. І незрозуміло, чому він взагалі здивувався, що хтось із оточення Макса може виявитися диваком — адже доктор Пітер Хемеен одразу ж підтвердив стереотип божевільного науковця: його сніжно-біле волосся фонтаном виривалося з голови, але на кінці було ретельно укладене назад, наче чуб, який виріс задовгим. На загостреному обличчі найдужче випиналися ніс та окуляри з мінімалістичною оправою, а густі й недоречно чорні брови нагадували якогось персонажа із «Маппет-шоу», імені якого Кайл не пам’ятав. Спостереження, яким йому закортіло поділитися з Деном, без котрого він почувався беззахисним і вразливим у дивному місті.

Ден телефонував йому під час польоту п’ять разів. Саме його їм’я в списку пропущених дзвінків наповнював Кайла полегшенням і привітним сяйвом тепла та знайомості: лише одна ніч далеко від найкращого друга, а він уже відчайдушно хотів виправити будь-яку шкоду, завдану під час їхнього дратівливого польоту із Сіетла. Ден лишив два повідомлення незвично стишеним і сповненим невпевненості голосом.

«Друже, друже. Де ти? Набери мене. Чорт забирай. Ти не повіриш. Я щось знайшов. Ох, леле».

Далі чулося тяжке дихання й натяки на перешкоди на тлі, ніби Ден пересувався з чимось важким у руках. З камерою? А тоді відведений на повідомлення час сплив. Дзвінок був підписаний п’ятою ранку, коли Кайл якраз проходив через службу безпеки в аеропорту Станстед. Він підвівся з дивана в кабінеті Макса о пів на четверту ранку. Відключився на три безтурботні години, а потім Айріс розбудила його тостом і кавою якраз перед прибуттям таксі з аеропорту. Рейс Кайла до Антверпена вилітав о шостій.

Друге повідомлення Дена прибуло за двадцять хвилин після першого: «Чуваче. Це дивно. Ти маєш мене набрати. Негайно. Візьми кляту слухавку».

З Денового номера надійшли ще три пропущених — за десять, дванадцять і шістнадцять хвилин після другого повідомлення. Після прибуття в Антверпен Кайл зателефонував Дену двічі. Відповіді не було, тож у повідомленні за кілька хвилин спробував пояснити, де він і чому він там. Замислився, чи не повернувся Ден до квартири Фінґер Мауса на ніч за «Авідом». Можливо, вони знайшли щось на відео, може, на аудіотреку. А тоді його думки спохмурніли, і він подумав, чи Ден не в небезпеці — ризик, за межі якого він помістив друга. Раптовий напад холоду знерухомив його на вокзалі, і він ледь не кинувся навтьоки, просто назад в аеропорт.

Ні, зараз він тут, у миті від одкровення, яке потрібне було їм для розуміння, що саме полювало на багатьох у темряві. Він мусив знати, мусив стримати свої нерви, доки Ден не прояснить, що саме з ним трапилося: його дзвінки можуть виявитися просто новинами про випадкове зображення, упіймане на камеру. Ще одне.

— Уперше в Антверпені? — перервав Пітер його тривожні думки.

Кайл пішов за Пітером, який виніс себе зі станції на Де-Кайзер­лей-штрасе, мов старий танцюрист у буцімто модних шкіряних черевиках, заможно вдягнений у пошитий кравцем костюм-трійку. Супутник усміхався, мовби задоволений роллю гіда, і швидко й рішуче крокував поміж пішоходів, велосипедистів і трамваїв, доки навколо них розгорталося місто: його вигляд ще більше навантажив Кайлову втомлену свідомість. Він задумався, чи його мозок не сягне скоро максимальної спроможності й просто не вимкнеться.

— Ви не цього очікували? — усміхнувся Пітер і легко вклонився, від чого Кайл автоматично започувався привілейованим, мовби його поради прагнули або ж зараз повідомлять щось украй важливе. Чоловік мав професійну поважність, що приваблювала увагу слухача. І Кайлові шалено захотілося його відзняти, та й усе це видовище Антверпена. Він і справді цього не очікував: Кайл ставив на факсиміле депресивного британського міста 1970-х. Хоча й не міг придумати чому: він нічого не знав про це місто.

Пітер повів Кайла до таксі.

— Гарний день для прогулянки, але ми маємо пам’ятати про час. Ви летите назад сьогодні, тож ми коротко поговоримо, а тоді, може, щось побачимо.

— Мій рейс о шостій.

Пітер кивнув, а коли вони всілися в таксі, сказав:

— Дозвольте розповісти вам про це місто. У мене є друг. Також англієць. Також торгує мистецтвом. Він тут уже два роки й щотижня розповідає мені, що знайшов на прогулянці новий сквер. Каже мені, що це місто — наполовину казка й наполовину готичний кошмар. От би в мене досі зберігся такий погляд, — додав він смутним рефреном. Крізь вікна таксі Кайл бачив, що мав на увазі Пітер. Під блакитним небом і сонячним світлом пізнього ранку це місце втілювало все, що він полюбляв у континентальних містах: шик і пошарпаність, шпилястість і почорнілість, таємничість і принадність. — Ми їдемо в Старе Місто. Я знаю місце, де подають Tripel Karmelite. Найкраще пиво в усьому світі. Ви, англійці, любите пиво.

Кайл кивнув.

— Вам воно не завадить.

— Усе так погано?

Пітер стишив голос, щоб водій не чув, і нахилився Кайлові до плеча. Він пахнув сигарами, часником й ополіскувачем для рота.

— Ці роботи здатен зрозуміти тільки поінформований. Розумієте, треба поглянути крізь гротеск і побачити... ем... образи, символи, які там закладені. У них. Інакше ми просто нажахаємось, та нічого не дізнаємось.

Вони всілися за дерев’яний столик біля бару на Ґроте-Маркт у тіні Собору Антверпенської Богоматері, оточеного такими самими величними стінами камінних палаців та барвистих будівель Старого Міста. Бруковані вулиці вели з величезної площі в лабіринт середньовічних тіней, темного скла, залізних балконів, укритих плющем стін, башточок і прапорів. Собор шпурляв свої духовні пазурі в небеса, доки місто біля його підніжжя обіцяло шепотіти й чарувати серед провулків і кафе з тентами. Це захоплювало Кайла й наповнювало його уяву панорамними кадрами; це було прекрасно, але й страхітливо.

Пітер добряче ковтнув золотого пива, що прибуло в склянці у формі вази. Кивнув на площу:

— Світ прибував сюди ще з часів фризів. Франки. Римляни. Вікінги. Іспанці. Наполеон. Голландці. Німці. Усі вони приходять і йдуть. Але всі щось по собі залишають. Щось цікаве. Антверпен притягує до себе речі. Дивні речі. Колекціонує їх, — він зиркнув на Кайла поверх окулярів і всміхнувся. — А ви вважали, що він повністю промисловий? Може, крани й доки?