Останні дні

Упав тривалим шипінням і, як здалося Кайлові, перетік у рохкання свині.

— Ох бляха. Ох бляха, — видихнув Ден, послизнувся та вгатився широким плечем у стіну сходів. Кайл проминув його, пробіг остан­ній проліт по три сходинки за раз і не зупинявся, доки не опинився біля вхідних дверей. Ден втиснувся в спину друга. Просипів високо­частотним гугнявим ритмом жаху:

— Відчиняй!

— Намагаюся! — зв’язка ключів у руках Кайла підстрибувала, торохкотіла і срібно виблискувала, мов риба в сітях рибалки. Він штовхнув, штрикнув і дряпнув у замок одним, двома, трьома хибними ключами, а потім впустив усю зв’язку. Здавалося, він ладен був заплакати від гніву, страху й розчарування.

За їхніми спинами будівля знову затихла.

Поклавши руки на коліна, вони хапали нічне повітря. Згорбилися біч-о-біч на тротуарі через дорогу від темного й мовчазного будинку із зачиненими після їхньої втечі дверима, і Ден звучав так, ніби в нього стався серцевий напад. «Доведеться відмовитися від кебабів, здоровило», — подумав Кайл з ідіотичною буденністю непереконливого мислення, що запливало в розум, нещодавно травмований огидним жахом.

Він поклав долоню на величеньке плече Дена та підштовхнув себе підвестися. Футболка Дена промокла від поту. Вона пахнула сушеною яловичиною на кінській попоні. Кайл витер долоню об Levis на стегнах.

— Ти віриш у цю херню?

Ден не міг говорити.

— Йой. Господи-Ісусе, — він підняв дві долоні в повітря, благаючи в ночі відповіді.

Ден піднявся, мов старий із колісного крісла:

— Щось бачив?

Кайл серйозно замислився над запитанням і швидко пробігся мішаниною свого стрибучого зору з того, що міг згадати:

— Ні. Але ти чув той звук?

— Котрий?

Кайл почув своє нервове хихотіння ще до того, як його усвідомив.

— Якесь страхітливе лайно, — обличчя Дена було попелястим, а верхня губа — волога від краплин поту поміж посивілих вусів. — Що це було?

Кайл похитав головою. Знизав плечима:

— Я чув кроки. Цей... цей... зоопарковий звук.

— Зоопарковий? — стривожене обличчя Дена розпливлось у млявій усмішці.

— Птахи. Тварини. Ну, знаєш, як у зоопарку. Удалині. Чув таке?

Вологе чоло Дена зморщилося від зачудування:

— Я чув голос.

— Ні.

— Мовби голосіння. Такі собі спроби співати. Я так думаю. Без слів. Тоді, може, і собаку. І ніби флейту чи щось таке.

— Флейту? Як свист?

— Може. Хтозна, — Ден замовк і притиснув обидві долоні до рота. — От чорт.

— Що? Що? — друге слово Кайла на октаву піднялося.

— Камери. Чуваче, довбані камери досі там.

Кайл засміявся — більше від полегшення, ніж від абсурдності ситуації:

— Якщо думаєш, що я повернуся туди без священника, то ти жартуєш.

— Хрестини. Мені треба там бути о дев’ятій ранку. Я пообіцяв Джареду. Чорт.

Кайл глипав на будинок з кількасекундною мовчанкою, що відчувалася як кількахвилинна. Він похитав головою:

— Не можу повірити. Велика частина мене тепер серйозно роздумує, чи це не перший, найперший, кажу тобі, перший досвід, перша зустріч із... хай що то було... у моєму житті.

Ден спробував всміхнутися:

— Це міг бути щур, голуб, що застряг усере­дині. Якийсь протяг. Ми навалені. У старих будівлях химерна акустика. І ми нічого не бачили. Просто налякалися.

Кайл обернув голову до Дена. Простягнув обидві руки з розкритими долонями:

— Тоді піди й забери свою камеру.

ЧОТИРИ

Вест Гемпстед, Лондон

12 червня 2011 року. 1 година дня

До неділі весь випадок уже видавався вигадкою. На світанку вони успішно провели набіг на будівлю і вий­шли звідти з усім цілим обладнанням.

У дім на Кларендон-роуд прокралася тварина. Собака. Лисиця. Птах. Голуби. Вони були скрізь. А найменші рухи та звуки пташиного чи тваринного вторгнення посилилися до тої міри, що налякали їх до безглуздя. Чи, може, як і казав Ден, за ними всере­дину зайшов сторонній.

Але чому тоді він не зіпсував обладнання, чи й щось гірше?

Кайл виключив імовірність телевізора чи радіо, бо будинок стояв осібно, а вікна були зачинені; однак нагадував собі, що темрява налаштовувала будь-яку уяву на припущення. Це було природно. І не дивно після розповідей Сьюзен Вайт про видіння й сутності у величезній порожній будівлі. Пара пив і тріск дошки на підлозі — і все, вони завелися. Хоча що менше людей знатиме про цей випадок, то краще. Уже тепер Кайл почувався ніяково після дня, проведеного вдома, в безпеці, у його пройнятій відчаєм квартирі-студії: у спортивних штанах, за роботою над сценарієм, з сигаретним димом, що постійно здіймався з попільнички з гаргульєю, та черговим завареним кавником на столі.

У своєму маленькому неохайному святилищі він поступово дозволив відчуттям нишпорити й зупинятися на застарілих якорях його життя: стародавньому шкіряному дивані, від якого боліла спина; настінних стійках, заповнених сотнями корінців DVD; стерео­системі; блендері для смузі, який йому подарували і який дуже геморойно відмивати; сотнях книжок, розставлених трьома блоками так, мовби це робила мавпа; чорно-білих кадрах із фільмів; плакаті «Аґірре, гнів божий» Герцоґа в рамці; робочому столі з IKEA, який уже був у квартирі, коли він в’їхав, а тепер його захаращували теки, інші книжки й DVD.

Мало за що можна чіплятися: пошарпане лігво з постійно порожнім холодильником, непевним запахом котячої сечі біля вхідних дверей, вікнами з вертикальним підйомом, що ніколи повністю не зачинялися, та неробочими батареями. Кайл навіть не міг дізнатися власні показники газу й електрики, бо ті були замкнені в підвалі двома поверхами нижче, мешканця якого він ніколи не бачив.

Після простору й вишуканості таунгаузу в Голланд-Парку квартира здавалася ще безладнішою, аніж він пам’ятав. Так само бувало після ночі в готелі, якщо живеш, як бездомний. Але це був дім. Безпечний і справжній. І хоч переживання минулого вечора збурили в ньому достатньо тривожності, щоб вистраждати ніч, а тоді бачити сни, яких він не міг згадати вранці, його страх потьмянів, коли світ запов­нило світло нового дня.

Кайл витяг ззаду лептопа четверту флешку з підписом «Лондон, 11 червня, Кларендон-роуд, інтерв’ю в пентгаусі: Сьюзен Вайт, відома як Сестра Ізіда». На перших чотирьох флешках уже знайшлися чудові кадри. Усі сегменти інтерв’ю Сьюзен Вайт здіймалися до критичних точок, коли її схвильованість ставала помітною — зазвичай ближче до кінця кожного сегменту. Чудово. Її сцени не могли бути кращими, навіть якби вони знімали акторку, що доб­ре пропрацювала матеріал. Вона була справжньою. Усе інше також вдалося. Натуральне світло тьмянішало зі спливанням дня: згасало від білої стерильності й порожнечі, у якій Сьюзен мала змарнілий та ослаб­лений вигляд, та еволюціонувало в бурштиновий відтінок на заході сонця, сповнений тінями, поки стіни обступали її. Дивовижне видовище, коли історія так швидко віднаходить свій темп і тон. А химерні звуки, записані ним на гарматний мікрофон, наклали на лондонську частину саундтрек, зовсім там не запланований.

Кайл змусив себе проковтнути сендвіч. У нього паморочилося в голові від ейфорії. Це могло вийти щось. Справді щось. Він відчайдушно хотів обговорити це з Деном. А від думки про остан­ні необроблені кадри попередньої ночі, що з’явилися на екрані його лептопа, він так рознервувався й розпалився, що не міг нормально дихати, вставляючи в гніздо п’яту флешку. Він відклав її наостанок. Кадри на мільйон.

Мікрофон камери використовувався лише для виведення опорної доріжки, але він записував, доки вони спускалися будівлею в підвал, а тоді також у підвалі, коли вперше налякалися, коли Ден використовував камеру як ліхтарик.

Й ось вони, він і Ден, на неосвітленому поверсі пентгаусу. Камера в Дена на плечі, налаштована на широкий кут. На екрані лептопа у вузькому білому промені ліхтаря ковзали підлога та стіни будинку. Інтенсивність променя слабшала в найдальшій точці, тоді зникала в мороці. Затінене поле зору здавалося глибоко підводним, мовби вони знімали в затонулому після трощі кораблі. Відблиски свіжої фарби та поліровані дошки підлоги мало що нагадували про звичайність таких квартир у години денного освітлення, і вночі це втішало слабко.

Маленька сфера світла омивала зад­ні вставки на шкіряній куртці Кайла, коли той ступив уперед, і відтінювала блакитним чорне волосся. Світ ока камери підстрибував і здригався: вона кидала слабкі промені, вдираючись у тьмяну порожнечу прольоту сходів. Але ніколи не пронизувала її далеко.

Аж раптом камера поквапилася вперед і глянула вгору на стелю. На аудіодоріжці Кайл почув крик Дена:

— Дурбецало!

— Чому ти зупинився?

— Цить. Ти зачинив вхідні двері, коли ми зайшли назад?

— Так. На ключ.

— Слухай.

Кайл зупинив диск. Відмотав відео назад до місця перед тим, як Ден послизнувся на сходах. Наблизився до динаміків. Підняв гучність. Щось на аудіо? Так, ось-ось. Ледь чутний брязкіт. Далекий звук. Черга стуків чи вилясків удалині. Він тричі програвав та слухав. Фонові звуки, удалині, але це могло бути будь-що.

Він натиснув кнопку «ГРАТИ».

Уважно вслухаючись у будь-що незвичне на аудіо, Кайл зауважив їхні кроки до підвалу й усере­дині, їхнє дихання, шурхіт одягу, але нічого недоречного. Вони обговорювали запах, камера рухалася ліворуч і праворуч, ні на чому не фокусуючись, аж доки Ден не збільшив зображення на стіні за безладною мішаниною руків’їв мітел та швабр.

— Бінго, — світло камери вдарило в стіну; Ден навів збільшену лінзу на знебарвлене до жовтувато-брунатного зображення. Віддалив панораму, щоб захопити схожі на хмару сліди. На позір то була пляма від випарів брудної води.

Кайл зупинив диск, тоді пострибав назад, доки не натрапив на кадр із плямою під найширшим кутом. Знебарвлення викликало асоціацію з другим рівнем товстих гілок, що здіймалися зі стіни. Вони виблискували, мов скляна штрихуватість, так ніби всере­дині тиньку запікся пісок. Це була не пляма від води.

Він пострибав по відео вперед, кадр за раз. Розмиті прожилки замерехтіли й почіткішали, і Кайл втягнув у себе повітря. Відмотав відео назад до моменту, коли Ден виявив сліди. Знову пробігся відрізком. Й ось воно, на двох кадрах: схоже на кістлявий хребет з розгалуженням ребер.

Він перемотав. Глянув знову. Зупинив відео. Так, це справді міг бути засклений відбиток зігнутого хребетного стовпа в центрі плями, напівприхований за блискучими смугами, мов скам’янілість хребта. Світліше оточення наче натякало на виснажену плоть, обгорнуту навколо скелета, мовби кістки виднілися з-під замурзаної, переважно прозорої шкіри. Над чимось схожим на висохлі залишки пари плечей ніби здіймалися, чи то гойдалися, як тонке вите павутиння, довгі нитки, що тягнулися з чогось схожого на маленький череп. На голову, що майнула, уникаючи погляду.

Кайл позначив часовий код. Тоді відкинувся й дивився — заінтригований, спантеличений і наляканий. Глитнув і роззирнувся квартирою, ніби очікував, що хтось стояв за ним. Запалив сигарету. Подивився, як розповідає на екрані про дітей Зібрання, аж доки його не перервав напружений шепіт Дена:

— Чорт.

Тихий, але чутний, мікрофон записав глухий удар. Мовби хтось упав на двері поверхом вище.

Голос Дена за камерою звучав стиснуто й наполегливо зі страху:

— Тут точно хтось є. Ти, мабуть, лишив вхідні двері відчиненими.

Кайл достатньо уважно, аж в очах запекло, дивився, як його записане зображення вий­шло з підвалу й обшукувало будівлю з увімкненою камерою. Аж доки Ден її не опустив, щоб помочитися на другому поверсі. Мікрофон камери не вловив нічого, крім їхніх голосів і рухів. І Кайл почувся трохи присоромленим від того, яким-то напруженим від переляку видавалося його обличчя та як стрибали його очі. Фінґер Маус добряче з них порегоче.

Екран почорнів, коли Ден вимкнув камеру перед тим, як вони піднялися в колишній пентгаус Сестри Кетрін нагорі будівлі.

Енергійно палячи, Кайл дочекався початку наступної сцени. І згадав, що вони не встановили світло в пентгаусі, бо квапливо проганяли його вигляд у нічному режимі, коли їх перервали. Але вони під’єднали звук для фінального сегмента в пентгаусі за допомогою двох петличок і гарматного мікрофона. Тож плейбек аудіо моменту їхньої втечі звідти буде кришталево чистим. Це була мить правди: скільки перешкод вони записали?

Почалася наступна сцена. На екрані був Кайл, якого знімав Ден: він говорив про відсторонення Сестри Кетрін від адептів Зібрання, та от камера затремтіла, відхилилася й лишила в кадрі тільки половину Кайлового обличчя, а Ден сказав:

— Чуваче! Ми точно не самі.

Шкіра голови Кайла зіщулилася під волоссям від ледь чутного дряпання по твердій підлозі за кадром. Звук рухався з дальнього кінця коридору до пентгаусу. І це не помилка: воно могло звучати тихо, але це було ясне човгання хистких і невидимих кроків.

Наступне зображення — мертвотно-бліде обличчя Кайла на екрані. Він бачив, як його горло силоміць ковтає всупереч стиснутій трахеї.

— Що це? — запитав Ден, відстібаючи камеру від триноги й опускаючи на підлогу. Стіни пустої кімнати тремтіли у світлі ліхтаря, аж доки камера не націлилася на темну порожнечу дверей. Швидкий обмін репліками між ним і Деном за кадром стиснутими й задиханими голосами був надто голосним:

— Звідки, бляха, мені знати?

— Це не смішно. Просто не смішно. Я зараз...

У мрячних межах світу в кадрі, що показував тільки тьмяний білий потік ліхтаря камери на дошках підлоги, удалині тряснули двері. І то з такою силою, що зображення замерехтіло.

— Заберуся звідси нахрін...

Камера, непорушна на підлозі, завібрувала, зафільмувавши панічний тупіт їхніх ніг до дверей кімнати. Де ті й зупинилися. Пошарпані «конверси» Кайла здавалися сірими в найдальшій межі, куди сягало світло, а чорні кросівки Дена сусідили із зеленуватим відтінком його великих блідих ніг: він був вдягнений у шорти, і ліхтар депілював чорне волосся з його шкіри. Їхні зображення застряг­­ли у дверях, нерухомі від жаху. Кут камери знімав їх лише до пояса.

У безпеці своєї квартири-студії Кайл уважно вслухався у звуки в нібито безлюдному помешканні. Його напружений голос вигукнув із динаміків лептопа:

— Хто тут?

Відповіді не було, тільки перерва між звуками. Він пам’ятав, як цієї миті глянув праворуч: вдивлявся в неосвітлений коридор, із якого ще троє невидимих зачинених дверей вели в кімнати без світла.

Але ось він пролунав. Далекий вереск.

Кайл зупинив відео. Відмотав назад. Програв знову. Крик. Мов пташиний. Або свист. Різкий, короткий.

— Ти це чуєш?

На записі він запитав Дена, чи звук долинув ззовні.

— Рухаймося, — з труднощами промовив Ден; голос його хрипів з переляку.

Мікрофони записали стогін Кайла й кашель Дена. Запах: потім був сморід, що здіймався з неосвітлених рубежів горішнього поверху. А на аудіотреку знову пролунав далекий вибух свисту, мовби птахи, сполохані з живоплоту. А потім...

Кайл пострибав по відео назад. Знову вслухався в що це було? Тваринне. Раптове. Гортанний вологий гуркіт із зачином рику всере­дині. І щось іще у відповідь на рик: він сприйняв це за пса. Так, це звучало, мов наляканий пес свистів мордою.

Він відмотав відео назад тричі. Знову вслухався.

Чи могла такий звук видавати людина?

Кайл натиснув кнопку «ГРАТИ». І відхилився від лептопа. Відштовхнувся від динаміків, що вібрували тупотом ніг: чиїмись кроками, хто хистко промайнув темним проходом туди, де зіщулилися вони з Деном.

На екрані їхні ноги підстрибнули й утекли. Вони врізалися один в одного й боролися у дверях, тоді рядком рвонули до сходів і зник­ли з кадру. Мікрофони записали хаос їхньої втечі неосвітленими сходами: долоні повискували на бильцях, ноги гупали по дерев’яних сходинках, дихання було утрудненим, мов у перегрітих машин. А тоді вони з Деном перетворилися на далекі удари на аудіодоріжці. Але камера без упину знімала порожнечу темного коридору за дверми кімнати, з якої вони евакуювалися.

З динаміків вирвалася нова черга звуків. Вони нагадали Кайлові гарячковий ляскіт долонь по стіні. Так ніби хтось на нетвердих ногах намагався швидко рухатися коридором за ними.

На тому самому поверсі гупнули другі двері, мовби рвучко зачинені несамовитими руками. Непроханих гостей було двоє? Неможливо.

— Господи. Господи, — згорбившись на підлозі квартири, він втупився в екран лептопа й не кліпав, аби не пропустити те, чого насправді не хотів бачити. Зображення на екрані декілька секунд не змінювалося: нерухома камера знімає з рівня землі, картинка у видошукачі статична. Аж доки повз відчинені двері не пробігла худорлява постать.

На незграбних ногах, некоординована, але швидка, вона пурхнула на якусь мить, а потім теж спустилася сходами. Переслідуючи. І, як виявилося, темряву дверей і порожнечу за ними сповнювало дряпання ніг постаті: воно нагадувало собачі кігті, що ковзали та шкрябали поліровану поверхню.

Кайл натиснув на паузу. Хтось, майже напевно голий, був там із ними весь час. Але як? Вони перевірили кожну кімнату горішнього поверху, перш ніж почати остан­ню сцену. І зачинили за собою всі двері. Це було просто неможливо. Якусь мить він вважав, що надто знервований, аби дивитися цей відрізок знову. Але спіймав себе на тому, що повільно відмотує стрибками назад, аж доки пляма блідого силуету, що поспішав повз двері, знову не з’явилася на екрані.

Відкинувся назад і задивився на застигле зображення вертикальної постаті в півкроці. Кайл промотав відео вперед на два кадри. Постать була досі розмитою, майже з накладенням зображення, проте фокус камери мінімально, але покращився. Так, тепер було трохи більше деталей. Пара висохлих ніг під зморщеним пахом. І більше натяк, ніж власне наявність, на змарнілі сідниці. Шкіра вибілена, мов черево риби. Коліна загострені, литки жилаві, а щиколотки й п’ятки мали більше кісток, ніж тканини м’язів. Друга нога, поки перша зависла над підлогою, розмилась. Однак певні ознаки вказували на те, що вона довга й загострена, якщо не гостроверха. Безплотна.

Кайл згадав, що треба видихнути. Знову пострибав уперед, спостерігаючи, як змарнілий силует розмивається, згорблюється, а тоді випадає із поля зору, наче постать опустилася рачки на вершині сходів за ме­жами кадру.

Він знову повернувся до остан­ніх трьох кадрів — єдиних із натяком на обличчя в профіль. Але коридор був тьмяним, а постать — розмитою через поспіх. Мало що було зрозуміло, окрім сліду гострих рис спереду безволосої голови.

Ноги звело судомою, і Кайл не міг поворушитися, коли відео почало програватися. Постать зникла з екрана, але шкрябання та дряпання її спуску дерев’яними сходинками натякали на чотири набори довгих кігтів, що намагалися за щось зачепитися.

Мікрофони вловлювали ці звуки кілька нестерпних секунд. Аж доки шум спуску постаті не приховав потік вітру крізь будівлю, периферія якого навіть камеру змусила здригнутися. На хвості подмуху, що тягнувся, певно, ще з вершини будівлі, пронісся фінальний звук — радісний вереск свині.

П’ЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон.

12 червня 2011 року. 4 година дня

Кайл набрав Дена. Натрапив на автовідповідач. Спробував наговорити на нього про відео з Кларендон-роуд, але дзвінок обірвався. Та він годинами переповідатиме щойно побачене, а не за якісь секунди!

Ден перетелефонував за годину: він закінчив із хрестинами, але отримав остан­ньої хвилини якусь роботу для Новин Четвертого каналу того вечора про тероризм, і зараз був у Гітроу. Не міг говорити. Набере Кайла, коли прокинеться наступного ранку.

Кайл зателефонував Фінґер Маусу, аби сказати, що перші флешки їдуть кур’єром, а він хотів би окремий запис на касеті аудіотреків із Кларендон-роуд. Ти почуєш навіщо, друже!

Він походжав захаращеною підлогою квартири; за досить малий час нарізав з десяток кіл. Курив Lucky Strikes, аж доки рот не запалав і, за відчуттями, не померли остан­ні смакові рецептори. Відчував нудоту від нервів і втоми й нормально не поїв. Знову зазирнув у холодильник. Самий лише відкритий пакет равіолі, три мляві стручки зеленої цибулі та відерце йогурту тільки вивертали йому шлунок.

Брав і відкладав книжки. Розпочав і зупинив фільм Вуді Аллена. Помив тарілки, і навіть витер і прибрав їх. Знову погодував кота, а той і не заперечував. Неодноразово визирав у головне вікно квартири з краєвидом на Ґолдгерст-террас. Відкоркував пляшку Wild Turkey: той обпалив шлунок, і він започувався краще після двох склянок. На вулиці люди поверталися після вечірніх виходів із дому. Сексуальна дів­чина зі стрижкою, як у Трініті з «Матриці», оголосила про себе на бруківці зовні звичним стук стук стук чоботів на високому підборі. Кайл підійшов до вікна й ненадовго та палко зажадав її. Але навіть вона не змогла відвернути його від відео.

Чи був то на відео наркозалежний? Угашений і довгов’язий, що полював у темряві, втративши будь-яку гідність, із дзвінким і надламаним від виснаження та злиднів хронічної залежності голосом? Можливо, воно, він, вони отримали доступ до будівлі та сховалися серед найзаможніших мешканців міста. У порожній будівлі. Напевно так. Голоси Кайла та Дена пробудили його й витягли зі схованки в якійсь майже смертельній наркотичній дрімоті. Якось Кайл бачив двох скелетоподібних наркозалежних у Кемдені, поки те місце не очистили, — двох дів­чат, що порпалися в смітниках біля однієї з крамниць о четвертій ранку: вони відверто світили кістками під одягом, який вдягали колись до нічних клубів, з обличчями, грудкуватими від пурпурових чиряків.

Чи, може, це до будівлі притягнуло колишнього члена культу, спустошеного й нездатного розірвати прив’язаність до Останнього Зібрання після сорока років?

Кайл поставив на стереосистемі альбом Volbeat¹⁴, аби зупинити торохтіння в голові. Втупився в стелю. Знову прокрутив у пам’яті непевні жахи на відео з Кларендон-роуд. Подумав про жаску пляму в підвалі. У збентеженні зіщулився страх. У квартирі було тепло, але Кайл затремтів, мовби потрапив у настирливий протяг. От ніби зараз вертикально прискориться в бед-тріп, підігрітий параноєю й напружений від гаданої небезпеки.

Кіт доєднався до нього на дивані й декілька хвилин м’яв перед­німи лапами його груди й живіт, але так і не зміг зробити Кайлові груди достатньо зручними для сну. Кіт покинув його. Високо задерши хвіст, рушив у крихітну кухню, і Кайл почув, як той відшукав остан­нє слабке сонячне світло на підвіконні.

Кайл узяв до рук вісім листів, які прихопив із коридору будинку на Кларендон-роуд того ранку. А тоді взявся ґуґлити імена колиш­ніх мешканців.

— Місис Філліпс? Рейчел Філліпс?

— Це я. З ким я говорю?

— Кайл Фрімен. Ви працюєте в неділю? Нічого собі.

— Я працюю щодня. Хто ви?

— А. Ми не знайомі...

— Ви ж нічого не продаєте? Я дечим зайнята.

— Ні, ні. Я просто, ну, цікавлюся житлом, яке ви орендували на Кларендон-роуд.

— А, зрозуміло.

— Що ж, я так розумію, ви — колишня мешканка квартири на першому поверсі, і...

— Звідки у вас цей номер?

— О, я вас заґуґлив.

— Заґуґлили?

— Так, перепрошую. Мабуть, це видається надокучливим. І зазвичай я вас не потурбував би, але, ну, я був у помешканні в суботу, і... Не зовсім упевнений, як це пояснити...

— Підозрюю, ви запитаєте мене, чому я виїхала з квартири посере­дині оренди.

— Ем, а ви виїхали?

— Не орендуйте її. Не наближайтеся до неї.

— Я й не збирався. Принаймні тепер.

— То агент із нерухомості дав вам моє ім’я, щоб ви могли мене заґуґлити?

— Ем-м, ні.

— Рада чути. То звідки тоді у вас моє ім’я?

— З листа. Але я його не розпечатував. Я побачив пошту сьогодні вранці, коли ми поверталися за... і вирішив зателефонувати комусь із колишніх мешканців. Ви єдина, чий номер я зміг знайти. У вашій конторі. Ви єдина королівська радниця¹⁵ онлайн, на ім’я Рейчел Філліпс. Я збирався залишити повідомлення.

— Леле, а ви заповзятий.

— Ну, це для мене доволі важливо. І я просто, ну, хотів запитати...

— Чи не помічала я чогось незвичного в помешканні, коли там жила?

— Саме так. Наприклад, натрапляли на дивні запахи?

— Запахи? Ха! А сантехніки казали мені, що з трубами все гаразд. Я кажу «сантехніки», бо я кликала поглянути трьох. І зі зливом теж усе гаразд. Але запахи були найменшою з моїх турбот, містере...

— Фрімен. Кайл Фрімен.

— Містере Фрімен, — вона стишила голос, так ніби з її боку хтось міг підслуховувати. — Ви вірите в привидів?

— Ви знаєте, у мене це часто питають. Можливо, краще зізнатися: я знімаю фільми, мем. Я знімав художні й документальні фільми про непоясненні феномени...

— Вибачте, я думала, ви майбутній жилець. Варто було сказати. Я не маю наміру говорити про щось із цього під запис...

— Ні, ні, не треба. Ми мали дозвіл зайти всере­дину будинку, щоб зняти документальний фільм про його історію...

— Історію? Яку історію?

— Вона в нього є. Слухайте, я не журналіст і ніколи б не використав ніде ваше ім’я. Я незалежний документаліст, і навіть не хочу вас знімати, хіба що ви...

— Боже милий, ні!

— Авжеж. Не проблема. Але... Ви зараз маєте час поговорити? Про будинок?

— Не дуже.

— Тоді чи не могли б ми зустрітися? Я буду радий вискочити на ланч.

Павза.

— Мем?

— Так. Зачекайте. Просто дивлюся в щоденник. Слухайте, може, буде корисно поговорити про це з кимось, окрім моїх друзів, які вважають мене божевільною щоразу, коли про це згадую. Ви вільні в понеділок?

— Можу бути.

— О першій? Це мусить бути завтра. Я буду зайнята наступні три тижні.

— Звісно, звісно. Я зможу.

— І вам доведеться прийти до мене. Я працюю біля Стренд.

— Гаразд. Чудово.

— Доб­ре. Зустрінемося біля «Стар Інн». О першій рівно. Можу приділити вам двадцять хвилин. Побачимося. І принесіть із собою мою пошту.

— Авжеж, — сказав він гудкам.

Кайл видихнув, тоді добряче ковтнув із пінти води з-під крана на кавовому столику. Обернувся до лептопа й наґуґлив згадану Рейчел Філліпс назву пабу. Розгорнув на екрані ще одне вікно і вставив поштовий індекс у Google Maps. Пошукав найближчу станцію метро. «Чансері Лейн». Може, він зуміє поїхати на таксі й виставити рахунок Максу, який потішиться цією зачіпкою. Може, спробує переконати Рейчел дозволити йому записати її свідчення анонімно, а тоді запросити актрису начитати її розповідь закадровим тестом, якщо та буде достатньо доброю. Королівська радниця Рейчел Філліпс говорила стисло й цінувала час, але як баристерка вона точно не відповідала портрету дивачки, готової поспішати зі спекулятивними висновками щодо химерних звуків і запахів в орендованій квартирі. Хіба баристери не за точність?

Раптом Кайл відчув спокусу знову зателефонувати Дену й розповісти йому новини про інтерв’ю: це неочікуване підтвердження того, що вони насправді пережили в будівлі. Він підхопив телефон зі столу, згадав, що Ден працює, і поклав назад. Кайл осів на дивані. Поглянув на покрив каштану за вікнами вітальні, крізь який пробивалося остан­нє сонце, просочуючись, мов крізь діаманти.

Це реально перетворювалося на щось. Він це відчував. Цю дорогоцінну сверблячу мить, коли звичне плентання дослідження, полювання на інтерв’ю, нескінченні телефонні дзвінки для організації зйомок, стовбичення між дублями, хвилювання, перероб­лювання та компроміси ніби сходилися докупи; щасливий розвиток подій, коли одна зачіпка розгорталася в наступну, і Кайл, запаморочений від захоплення, сповнювався радістю від того, що проєкт утілювався в життя й набував унікальної форми, розповідаючи власну історію — наратив, формування якого Кайл ніколи не очікував від сценарію. Найкращі історії розповідали самі себе й перетворювали початкові передумови на скам’янілості: Кайл знав це з досвіду «Кривавого Безуму» та «Ковену». Вони вигорали, якщо просто чекали, що їх розкажуть, чекали потрібних людей і поставлених потрібних запитань.

— Нічосі! — сказав він коту, що сидів на поруччі дивану. Той примружився й перевернувся на спину.

Досі жодної звістки від Макса: Кайл уранці залишив у того на мобільному плутане повідомлення. І ще два раннім пообіддям, коли був надто накручений, аби сидіти спокійно після перегляду відео з остан­ньої флешки. Хіба Макс не просив його перетелефонувати одразу після інтерв’ю зі Сьюзен Вайт?

Він відкрив електронну пошту й став друкувати:

Вітаю, Максе!

Перепрошую за надлишок ентузіазму, але з нами трапився надзвичайний випадок увечері в суботу на Кларендон-роуд. У мене досі обертом голова. В усякому разі, розповімо детальніше, коли говоритимемо наступного разу. Паніка скасовується: ми повернули камери сьогодні рано-вранці, мушу додати, з деяким занепокоєнням, що Ден не зможе відправитися на наступне замовлення. Удень це місце справляє інше враження. Узагалі жодних доказів перебування там ще когось, окрім нас. Зовсім як коли ми були там зі Сьюзен-Вайт: порожнє, голе, звичайне, цілковито безневинне. Утім, світла досі не було, і нам забракло духу/часу перевірити пляму в підвалі, тож мусите розповісти про неї домовласнику. Там смердить. А якщо це скверна, то про неї варто знати Ватикану! Хай там як, я трохи пішов по сліду після переляку минулої ночі й тепер маю неочікувану зачіпку, над якою працюватиму завтра.

Бувай,

Кайл

ШІСТЬ

Лінкольз-Інн-Філдз, Лондон.

13 червня 2011 року, 1 година дня

Рейчел зиркнула на Кайла, який видобув з бічної кишені шкіряної куртки верескливий телефон:

— Вам треба відповісти?

— Ні, це може зачекати, — похитав головою Кайл. Це був третій дзвінок від Макса, відколи він усівся з Рейчел Філліпс на лавці на Лінкольн-Інн-Філдз. Один позирк крізь вікно пабу — і вона миттю відмовилася від власного вибору закладу їжі. — Не переживайте, — сказала. — Річ не в тім, що я не хочу, щоб мене бачили з вами. Швидше, щоб хтось не підслухав нашу розмову. Я там надто багатьох знаю. У мене всього двадцять хвилин, я можу поїсти піз­ніше. Ви не заперечуєте?

Швидко, стисло, задихано, доки вони крокували до Лінкольн-Інн-Філдз; її очі рідко відривалися від екрана BlackBerry, і Кайл зрозумів, що це інтерв’ю буде коротким.

— Сподіваюся, ви не виставите мені рахунок за ваш час. Здогадуюсь, що він у вас дорогий.

— Можливо, — засміялася вона.

Свіжа біла блузка, єдина низка перлів, дизайнерські окуляри з чорними дужками, вугільно-чорний костюм у смужку, лискучі білі колготки, туфлі з ремінцями на п’ятках, зрілі парфуми. Жінка була пухкою, але сексуальною тою вродою, що притаманна блон­динкам середнього віку з блідою шкірою. Вона жестикулювала, і її червоні нігті виблискували, мов панцирі великих сонечок, а на гладенькому веснянкуватому зап’ястку мерехтів тонкий золотий ланцюжок.

Кайл дав їй DVD двох остан­ніх документалок, сподіваючись, що вона здолає перешкоду з мертвотно-похмурих обкладинок і подивиться їх; бачив, що вона була серйозною, не божевільною й не схильною до експлуатації, і що їй можна довіряти, якщо вона колись передумає щодо розмови на камеру чи принаймні дозволу використовувати її діалог.

— Ох. Боже. «Ковен». Що далі? — сказала вона, тоді кинула на нього примирливий погляд. — Дякую, — промовила, швидко заштов­хуючи диски собі в сумку.

— Назву обирав не я. Дистриб’ютор, — запропонував він як пояснення.

Телефон Кайла запищав: Макс залишив ще одне повідомлення.

— А я думала, це я зайнята, — сказала Рейчел.

— Це виконавчий продюсер фільму. Він може зачекати. Я знаю, що ваш час цінний.

— Дякую, — скромно мовила вона й задивилася понад травою на башточки та вали Університету Святої Марії. — Спочатку з’явився запах. Це перше, що я помітила.

— Як би ви його описали?

— Жахливий. Спершу — як невиразні залишки каналізації. Але я тоді переконано думала про мертвого щура під дошками підлоги. Як падло. Безпомилково. Я провела деякий час із ООН у Боснії, розслідувала воєнні злочини. Тож знаю, як пахне смерть, — вона тричі кліпнула охайно нафарбованими тінями очима. — Але він з’являвся й щезав. Уночі. Ніколи не відчувався, коли агенція з оренди надсилала майстра вдень. Вони нічого не могли знайти. Сантехніка була справна.

— Вони перевіряли підвал?

— Звісно.

— Бо я гадаю, саме там ми й знайшли течу.

— Течу?

— За коробками й меблями, — кивнув Кайл. — На стіні. Світло не працювало.

— Світло, — Рейчел вкусила збоку нижню губу; її наманікюрені руки якусь мить покрутили BlackBerry.

— Так. Коли ми повернулися близько десятої, щоб завершити пару сегментів, то виявили, що немає світла. Тож ми використовували ліхтар камери, коли Ден побачив пляму на стіні підвалу.

— Це була не теча, — сказала вона майже пошепки. Роззирнулась, упевнюючись, що ніхто не підслуховує.

— Ні?

Рейчел похитала головою.

— Я правильно розумію, що ви побачили знебарвлення в комірчині? — коротко запитала вона, і її блакитні очі звузилися в тандемі з тоном допиту.

— Так... — Кайл стримався, щоб не закінчити словами «ваша честь».

— І що саме ви побачили на стіні?

Кайл знизав плечима, досі вибитий із колії раптовою прямотою її розпитувань.

— Ем... пляму, я гадаю. Або сліди тління. На тиньку. Коли я промотав назад, я побачив... не знаю. Кістки чи щось таке.

Рейчел у загадковому тріумфі всміхнулась.

— Плями на тиньку проступали у двох кімнатах, які я орендувала. За три місяці після масштабного ремонту всієї будівлі. Що включав нову сантехніку, прокладення проводки та повний косметичний ремонт в усіх трьох квартирах. Я це знаю, бо змусила агента з нерухомості показати мені рахунки. І там не було вогкості. Не було теч. Волога не підіймалася. Нічому було залишити ті сліди.

— Що ж, ремонт зробили знову. Це місце всере­дині показово ідеальне.

— Не здивована. Але вас мусить здивувати, що інші частини будівлі також двічі ремонтували, поки я там жила, і це за якийсь рік. Дві інші квартири досі порожні?

— Так.

Рейчел знову всміхнулась.

— Інші мешканці виїхали до мене. З тих самих причин.

— Сморід, плями?

— Це лише частина. Але стосовно світла — двоє електриків запевняли мене, що з проводкою все гаразд, хоча вимкнення світла в усій будівлі було звичною справою. Я стала доволі вправно вмикати світло у щитку. Зазвичай цього для початку вистачало — цього й сотні запасних лампочок. Що саме вимикало мережу, ніхто мені сказати не міг. Але потім проводку під щитком хтось пошкодив.

— Пошкодив?

— Понівечив, — кивнула Рейчел. — Але хто? І вимкнення світла зав­жди передувало появі дивних запахів і плям. Власне, Кайле, закладаюся, що коли ви повернетеся в будівлю сьогодні, сліди на стіні в комірчині вже помітно зникатимуть. І вони будуть не біля труби, тож це не теча. Будь-який майстер підтвердить, що там немає вологи. А відбиток залишиться. Ви бачите в ньому різне. Та це досі не найгірше. Мене... Мене зав­жди тривожило відчуття, що нас навідував хтось непроханий. Я там здебільшого перебувала на самоті, а це остан­нє, що одинока жінка хоче відчувати. Небезпеку. Але я відчувала.

— Ми чули щось химерне, — Кайл напружився, коли Рейчел рвучко розвернулася до нього.

— На горішньому поверсі жили керівник фонду з дружиною. А на другому — власник авіаліній, який користувався квартирою, коли був у місті. Ми всі дещо чули.

— Ви можете це описати, ці звуки?

— Можу спробувати. Але їх було дуже важко визначити. Мені здавалось — ну, це сміховинно, але інколи мені здавалось, що я чую дітей. Які плакали. Від страждань. І вітер. Дітей у вітрі. Чоловік нагорі часто скаржився на собак. «Собаки знову галасували», — казав він мені вранці. Він був іранцем. Але англійською розмовляв доб­ре. Ми чули тваринні звуки. Принаймні я сподіваюся, що це були вони. Але я не впевнена, які тварини їх видавали. І зав­жди за ме­жами квартир, на спільних сходах. Але пара нагорі впевнено заявляла, що до них вламувалися. Вони десь три рази викликали поліцію посеред ночі. Однак мені зав­жди здавалося, ніби хтось вештався у коридорі чи на сходах. Кроки. Ніби п’яні чи щось таке.

Кайл втупився собі під ноги.

— Музика?

— Музика? Ні. Але щось схоже на свист, так я думала.

— Тож це була не моя уява. Ми там добряче налякалися. Вам повага за те, що затрималися так надовго. А от ми втекли, мов парочка дітей. Там ніби був цей вітер...

— Що дув униз посеред сходів?

Кайл кивнув.

— То що, ви думаєте, це було? Ви ж експерт.

— Я б не назвав себе експертом. Я ні про що таке не чув. Щось на кшталт переслідування полтергейстом, мабуть... — Кайл глитнув. — Ви ніколи нічого не бачили?

— Боже, ні, — похитала головою Рейчел. — Але я можу решту життя розповідати цю історію, як вона є, — вона різко глянула на Кайла. — Серед друзів. Тож я не хочу виявити, що ви використали моє ім’я у фільмі. Бо я шукатиму.

— Ні, ні. Не переживайте. І не подумав би. Однаково сусід нібито підтвердив деякі з ваших слів. Ден розмовляв з ним у неділю, коли ми повернулися за апаратурою, і той сказав, що люди весь час приходять і йдуть. Ніхто не жив там дуже довго. Ніколи. Будівлю зав­жди розбирали й знову лагодили. Це доводило його до шаленства. Він усе торочив про контейнери для сміття, молотки та риштування, усяку таку фігню. Я лише хотів би скористатися деякими деталями щодо того, що мешканці переживали в будівлі, але я ніколи не згадуватиму вашого імені.

— Доб­ре. То розкажіть мені про історію. Ви казали, що була історія. Звісно, агент із нерухомості ніколи про це не згадував, але щось підказує мені, що мені не сподобається ваша розповідь. У ній... мешкали привиди?

— Ми були там, щоб почати знімати документальний фільм про Храм Останніх Днів.

Рейчел Філліпс поглянула на нього так, ніби її зараз схопить удар.

— Культ? В Америці?

— Вони починали життя в тому будинку, Рейчел, — кивнув Кайл. — Коли ще називались Останнім Зібранням. Вони були там у 1968-му та 1969-му.

СІМ

Вест Гемпстед, Лондон

13 червня 2011 року. 2:45 дня

— Максе, розслабтеся, заради Бога.

— Я що, колись вам казав піти й узяти інтерв’ю в якоїсь клятої юристки чи в клятих сусідів? У вас достатньо роботи й без того. Сподіваюсь, я не дарма поклав на тебе свою упевненість і довіру, Кайле, — голос Макса на іншому кінці тремтів, і не тільки від гніву: він звучав так, ніби от-от розплачеться.

— Ого. Ого. Стривайте. Ваша інструкція чітко вказує, що ми маємо досліджувати й знімати докази паранормальних феноменів, що постають із системи вірувань Храму Останніх Днів. Це просто з вашого пітчу, Максе. Інтерв’ю в колишньої мешканки їхньої початкової штаб-квартири, на яку вплинула ця надприродність, безпосередньо стосується цього фільму. І до речі, ця «клята юристка» викликає збіса більше довіри, ніж Сестра Ізіда, яка має вигляд фрік-шоу.

— Не будь таким нелюб’язним, Кайле. Ця жінка так само чесна, як цей день — довгий. Вона була там. Там, Кайле. А юристка та її сусіди — ні. Сьюзен Вайт нізащо не прикрасила б свою історію. Хай що вона розповіла, цьому можна вірити.

Це була незнайома територія. Кайл бачив Макса лише привітним і безтурботним, якщо не згадувати його високу думку про себе та приховану хитрість. Але зараз він вчував нестабільність. Щось запальне й емоційне, може, навіть панівне. Та насправді йому на це було начхати.

— Послухайте. Моя робота свідчить сама за себе. Я ретельний, Максе. Я йду за зачіпками. І не пропускаю важливі свідчення. Варті довіри й переконливі свідчення від надійних свідків. Рейчел Філліпс — баристерка, Максе. Баристерка. Який, на вашу думку, цей фільм матиме вигляд зі жменею старих гіпі у віці за сімдесят, що розказують про «сутності» та «Сімох»? Га? І намагаються сподобатися. Подумайте про це. Це добряче скидатиметься на «Підземелля та драконів», друже.

— Прошу, не підвищуй голос. Ти маєш спробувати зрозуміти...

— Ні, Максе. Я не можу. Не можу зрозуміти, чому ви дорікаєте мені за ініціативу. Це поганий спосіб почати робочі взаємини. Я не очікую, що моє рішення знайти розповідь на підтвердження ставитимуть під сумнів. Я сказав вам про це, коли ми вперше зустрілися. Ви дали мені творчу автономію. Мене не спрямувати порядком денним. Я так не працюю. У мене тут немає прихованих мотивів, Максе, і я не шукатиму ваших теж. Надто тому, що ви самі були членом, га?

Макс надовго замовк. Однак Кайл чув потойбіч тремтливе дихання старого.

— Ні, Кайле, ти маєш рацію. Вибач мені. Я зараз під великим тиском. Потерпи мене, — його тон пом’якшився до примирення, до каяття, так ніби він зараз дивувався своєму спалаху чи не був певен, звідки той узявся. Здавалось, той їх обох заскочив зненацька.

Кайл залишався обачним, інстинктивно пі­дозріливим до будь-якого владного втручання в кіновиробництво. Бачить бог, він цього вже наївся.

— Чому ви не сказали мені, що належали до Останнього Зібрання? Це серйозне замовчування. Ви вгрузли там по яйця від початку, друже, і чомусь вирішили мені цього не казати. Тож у чому річ?

— Сьюзен не мусила цього згадувати. Я сказав їй цього не робити.

— Чому? Ви покинули групу того ж тижня, що й вона! Могли б розповісти нам те саме, що й Сьюзен. Може, нам варто взяти інтерв’ю у вас...

— Ні!

Кайл сахнувся, так ніби слухавка вдарила його електричним розрядом.

— Вибач. Мені шкода. Просто зараз для нас складний час.

— Для нас? Хто такі «ви»?

Макс довго й утомлено зітхнув:

— Ще один з нас пішов у ніч.

— Я не вловлюю, Максе. Що ви мені кажете?

— Ми не можемо далі марнувати час. Украй важливо отримати цього тижня свідчення Ґебріела. І мені потрібен відзнятий лондонський матеріал просто зараз. Завантажений на FTP-сервер. У тебе є адреса?

— Так. Але чекайте. Постривайте. Що ви маєте на увазі під «один з нас пішов»?

— Ми старі. Нас лишилося мало. Дехто з нас кепсько почувається. І мій дорогий старий друг нещодавно нас покинув.

— Тобто помер? Хто?

— Неважливо. Він не бажав порушити тишу задля фільму. Ніколи б у це не вв’язався. Але я через це дуже засмучений.

— Вибачте. Мені шкода, Максе.

— Я почув учора. Це все дуже сумно. Ми так багато разом пережили, — Макс прокашлявся. — Зателефонуй мені, коли будеш у Франції. Тоді зможемо поговорити більше. Зустрінемось, коли повернешся.

— Чекайте, — але Макс уже поклав слухавку.

ГЕЛТЕР СКЕЛТЕР

«Хай що б ви читали раніше про вбивства,

ця книжка вас шокує».

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

ВІСІМ

Околиці Мортена, Нижня Нормандія, Франція.

15 червня 2011 року

На телефоні Кайла дзенькнуло нове текстове повідомлення. Від Макса: «Зніми кожну будівлю. Мені потрібен Брат Ґебріел у кожній кімнаті». Це вже дев’яте повідомлення від Макса, відколи вони прибули у Францію з Братом Ґебріелом, що сидів на зад­ньому сидінні мінівена, мов маленька лялька.

— Досить уже, Максе! — відродження пі­дозр про нещиру природу Макса, поєднане з раніше не зазначеною звичкою мікроменеджменту зйомок, натепер посилювалося скинутим на них справжнім навіженим зі старого культу. Роздратування переростало в обурення. І його було важко притлумити.

Вісім годин на поромі до Нормандії з Портсмута — нічний переїзд, цілковито безсонний через невтомні монологи Брата Ґебріела, спрямовані до них, доки вони сиділи на прикручених до похиленої підлоги стільцях. Одразу після подорожі на поромі Кайла спіткало збентеження й невимовний жах від кермування з Гавра до Мортена дорогою, яка англійському водієві зав­жди здаватиметься не з того боку.

— Що там? — запитав Ден, щоб на мить відбитися від остан­нього нападу автодидактики Брата Ґебріела, що долинав ззаду, і заодно дізнатися зміст текстового повідомлення.

Кайл вкинув телефон назад у підсклянник:

— Макс! Знову. Здуріти можна. Ми знаємо, що ми робимо! А він далі й далі те саме, — зиркнувши в дзеркало зад­нього огляду, він вловив маленькі усміхнені очі Ґебріела за окулярами з лінзами, вкритими мозаїкою розчавленої лупи та відбитків пальців. Як він бачить через це сміття? Ґебріела Кайлове роздратування Максом, здавалося, тішило.

— Як типово, друже, — відказав Ден і глянув у пасажирське віконце — радше рятуючись від сірчастого подиху Ґебріела, коли зморщена голова того виринала між підголівниками, аніж від зацікавлення сільськими краєвидами. Ландшафтом, здавалось, цілковито з трьох кольорів: зеленого, крейдяно-білого й камінно-сірого. Поля й маленькі ферми навколо машини були ненав’язливо монотонними: якби Кайл не їхав неправильним боком дороги, замулене світло з низького неба його б, мабуть, заспокоювало.

Він стримав істеричний смішок, поки той не вирвався з рота. І відмовлявся вірити в існування іншої живої людини, що мала б більше за Брата Ґебріела слів, які ніхто не хотів слухати. Також він був найхудорлявішою людиною, яку Кайл бачив у житті. Поруч із кремезною Деновою фігурою він здавався лялькою з головою, увінчаною гривою довгих і масних сивих кучерів, що по-дитячому підстрибувала на плечах. Обличчя чоловіка було щонайменше на п’ять сантиметрів вужчим за овальні черепахові оправи окулярів, що звисали з його вух завбільшки з сушені абрикоси.

Вони забрали Габріеля з Вуд-Ґрін, де він існував на допомогу у зв’язку з непрацездатністю у квартирі на першому поверсі соціального житла, з якої Кайл із Деном одразу ж захотіли втекти, щойно ступили в її затхлі межі. Вочевидь Братові Ґебріелу бракувало можливості спілкуватися з іншими, якщо тільки тих не замкнули з ним в обмеженому просторі. Щойно він з’явився біля вхідних дверей, його маленький рот у розкошланій білій бороді розтулився й відтоді не стулявся. Його бушлат був щонайменше втричі більший за кощаву фігуру, хоч, певно, і призначався хлопцю. Ворсисту поверхню одежини прикрашала біла тваринна шерсть, однак вони не побачили ані собаки, ані кішки в тьмяній і захаращеній двокімнатній квартирі. Неймовірно, що з ним там жила ще й літня мати у віці за дев’яносто, яку Ґебріел, за його словами, доглядав. Кайл від цього здригнувся.

— З вашою мамою все буде гаразд, Ґебріеле? — запитав Ден у дрібної постаті, доки та метушилася, застібаючи стару валізу з картону, посиленого латунними кутниками. — Ви повернетесь за два дні, друже. Усе це вам може не знадобитися, — додав він. У валізі було повно одягу. Поміж волохатими вилогами бушлата Брата Ґебріела виднілася зелена спортивна куртка, вдягнена на дві інші сорочки, обидві — з плямами на шиї, від чого Кайл припустив, що коли зняти всі ці шари, під ними знайдеться самий лише замурзаний дитячий скелет. На мить він навіть захвилювався, що Ґебріел іде з дому й тепер вони з Деном мусять за нього відповідати.

Дорогою до Портсмута їх частували довгими й детальними лекціями про історію будинку, у якому жив Ґебріел, та його важливість для психогеографів, про спорудження M25, поховані в Гемпширі таємні союзницькі бункери, про рух психічної енергії лей-лініями¹⁶ і її вплив на радіо, яке увімкнув Кайл, аби заглушити цей семінар. Це тривало, тривало й тривало; кінець кожного речення здіймався іронічним тоном всезнайки, аж доки Ден обачно не втиснув у вуха крихітні навушники, а Кайл не попросив «трохи тиші», щоб «зосере­дитися на кермуванні незнайомим транспортом на швидкісній трасі».

У черзі машин до порту порома Кайл отримав від Дена повідомлення: «Він схожий на єгипетську мумію в перуці Гарпо Маркса¹⁷. Ще одне фрік-шоу. Скинемо його за борт».

Кайл відповів: «Я візьму його за ноги, а ти за руки». Думка про те, щоб бути припнутими до цієї жалюгідної дрібної постаті весь день, а також дорогу назад, приголомшувала. Однак що Ґебріел заледве згадував під час подорожі, так це Останнє Зібрання.

За Гавром найближчим місцем до ферми культу, яке розпізнавав навігатор, було містечко Мортен. Ферма не мала зареєстрованої адреси. Картографи та програмісти навігаторів замість неї бачили саме лише порожнє поле. Від Мортена Кайл користувався дорожнім атласом і позначеними ручкою фотокопіями мапи, включеної в знімальний графік. Він, мабуть, знову відхилився. Певно, так і було. Це не тут: він заїхав надто далеко на південь від Мортена.

«З дороги її не видно, — напучував Макс в одному з повідом­лень. — За три кілометри від селища побачиш великий білий дуб біля підніжжя підйому. Навпроти дуба — ворота. Ви не зможете під’їхати до ферми. Доведеться перелізати через ворота чи продиратися крізь живопліт. Або це стіна? Спитай у Ґебріела. Але ти побачиш характерний підлісок на полі просто на північ від воріт. Знайди дуб — і знайдеш дорогу».

Та чи було селищем остан­нє жалюгідне зібрання будівель? Ті хилилися над такою вузькою дорогою, що заледве ставало місця одній машині, а тим паче для потенційного зустрічного сільськогосподарського руху, якого Кайл так жахався, що зжував губу до крові. І «селище» здавалося безлюдним, навіть зруйнованим: усі вікна були потрощені.

Скільки будівель в селищі? Він не знав. Не знав нічого. Не говорив французькою. Ніколи раніше не кермував машиною в Європі. Його спина суцільно перетворилася на болото, й він уявляв вологий роршахівський відбиток на оббивці сидінь орендованої машини, яку постійно зачіпали кущі та гілки дерев, що вдиралися на затінений шлях, доки Кайл намагався розбиратися в мапі, стежити за дорогою та слухати навігатор поверх остан­ньої промови Брата Ґебріела про секту Тамплієрів у французькому уряді.

Коли ж дорога достатньо розширилася для маневру, він незграбно розвернувся і поїхав тим самим шляхом назад.

— Щось здається знайомим, Ґебріеле? — прокричав поверх підголів’я.

— Скільки разів ви мене питатимете? Я не пам’ятаю.

— Ви ж тут жили!

Цього рідкісного разу Ґебріелові забракло відповіді.

— Тобто чи можете ви розповісти нам щось корисне? Забудьте змову в Європейському Союзі, гаразд? Тут нам немає з цього корис­ті, друже.

Ден усміхнувся, обернувся до Кайла й штурхнув того в плече:

— Розслабся.

Уздовж живоплоту росло так багато дерев, що Кайл засумнівався, що знає, який на вигляд дуб. У дитинстві дуб ріс у саду батьків. Він пригадував, як спекотного літнього дня з’їхав стовбуром у самих лише плавках, обхопивши, наче ведмідь, тонкими руками й незрілими ногами безжальну кору. Кілька секунд після цього випадку його мати думала, що він себе кастрував. Кайл пам’ятав, як вона омивала його «хвостик» антисептиком у ванній, доки він однією рукою притискав вату до подряпаного обличчя, а іншою — вологу фланель до скривавленого соска. Його ніс і чоло на решту літа обліпилися сузір’ям кірок.

Він вдарив по керму. Різко натиснув на гальма. Від ривка їх усіх кинуло вперед на сидіннях.

— Що таке? — запитав Ден.

— Може, краще було вивчити мапу ще до виїзду з кафе? — прогудів Ґебріел.

Перша передача: він зупинявся під кожним суттєвим деревом упродовж півтора кілометра, повертався тим самим шляхом і перевіряв, чи той підштовхне його пам’ять про вигляд дубів, аж доки дорога не стала хилитися. Підйом?

— Щось упізнаєте, Ґебріеле?

— Не впевнений.

— Бо якщо вона не тут, то я не знаю, де вона, бляха, може бути. Якщо вона взагалі існує!

— О, вона існує. Каміння, з якого вони будували...

— Не зараз, Ґебріеле, — відказав Ден. — Матимете вдосталь часу просторікувати, коли ввімкнеться камера, доб­ре?

Кайл повільно наблизив капот до наступного суттєвого дерева. Може, цей великий покидьок і є дуб. Так, він упізнав безпомильно, коли опинився під ним: широкий і короткий стовбур, на вигляд придатний до залізання, і величний розквіт гілок і листя, що вкривав дорогу й занурював машину в темряву. Кайл вимкнув навігатор. Опустив віконце з пасажирського боку й визирнув повз Дена. У листі навпроти дуба виднівся отвір, без воріт. Живопліт був густим і розрослим.

Кайл відстібнувся й вибрався з фургона на гумових ногах. Навшпиньки зазирнув за живопліт. Десь за сотню метрів на порожньому полі, яке той захищав, побачив острівець дерев. Підлісок?

Під ногами він знайшов перехід через рівчак біля вузької кам’янистої дороги: плаский земляний курган, укритий травою, що до колін промочила його джинси. Кайл забрався на нього й відгорнув убік гілки густого живоплоту. Помітив трохи більш як за пів метра стовпчик воріт.

— Знайшов!

Сонце мало сісти менш як за чотири години. «Краще впоратися до вечора. Не викликайте пі­дозр», — настановляло остан­нє повідомлення Макса, а потім сигнал на їхніх телефонах щезнув.

«Чому? І в кого?» — написав він у відповідь. Макс так і не відповів.

Кайл пробився крізь орляк і живопліт. Притримав його для Дена, щоб той протиснувся крізь нього задки з камерами й першими сумками з обладнанням. Ґебріел обачно тупцяв за ними своїми маленькими ніжками.

Вони вибралися на поле — океан вологих бур’янів, кропиви й тонконога, що сягали Кайлу до пояса. Десь під заростями пролягала стежка, якою адепти Сестри Кетрін мандрували в селище та з нього, продаючи там яйця, відправляючи свої ручні вироби, рукопис книжки Кетрін і передовиці видавцю в Дорсеті, перетворюючи журнал Gospel на дедалі сюрреалістичніший. Макс включив у свою теку вцілілий примірник книжки та два рідкісних журнали. Книжка була майже нечитабельною: блаженний, стилізований під Старий Заповіт маніфест нісенітної самореклами, що підтримувала віру Кетрін у власну божественність, її роль як спасительки своєї пастви та пишномовні саможаління про переслідування й вихід із занепалого світу. Того, до якого вона обернулася спиною, прагнучи до завуальованих натяків на божественне безсмертя, котре вона зі своєю паствою здобуде за допомогою віри в усамітненні. Журнал повторював переважно одне й те саме, а також обіцянку спасіння від жахів родини, суспільства й уряду, але, звісно, тільки через відданість Кетрін та її прозрінням-одкровенням. Але й те, й інше видавалося свідченням лише вигадливої манії та монументального его.

Землю не доглядали роками, ймовірно, відколи в березні 1972 ферму покинули — після пережитої Зібранням своєї другої нестерпної зими. За словами Макса, це місце так і не продали, і воно досі перебувало у власності Храму Останніх Днів, через що Максові страхи щодо викликання пі­дозри бентежили. Макс так і не зміг дізнатися щось іще про доведеність заповіту організації, але її володіння утримувалися підставною організацією в Нассау. Якщо покинутою фермою досі володіла організація, що розпалася сорок років тому, то нащо переживати через вторгнення?

«Не звертайте зі стежки, — також украй значуще проінструктував Макс, та й тільки тоді, коли вони опинилися з французького боку каналу. — Кетрін стверджувала, що розставляла пастки, аби віднаджувати неотес і карати утікачів-відступників. Я чув, що пастки того штибу, якими колись ловили борсуків та диких собак. Вони на пружині й здатні зламати людині ногу. Зубці сталеві й проб’ють до кісток. Я зав­жди вважав, що це брехня, та і їх (певно?) дотепер уже прибрали; ну, тобто минуло сорок років. Але про всяк випадок залишайтеся на стежці. Будь ласка».

Коли Кайл поділився цією інформацією, у фургоні її сприйняли нерадісно. А Брат Ґебріел не зміг підтвердити чи спростувати історію про пастки. Він покинув ферму наприкінці першого року.

— На якій такій клятій стежці? — Кайл задивлявся на гектари зарослої землі, оточеної обабіч далекими дротяними парканами й темним листям. Підлісок був єдиною виразною рисою всере­дині видимого поля. Поміж нерівними деревами, на його здогад, тягнулося дике пасовище. — Гіпанська бридня.

Він дивився вниз і не бачив далі свого пояса, і його розум підкинув зображення чогось іржавого й скелетоподібного на землі. Роззявлених зазублених щелеп. Маленької дощечки, укритої блідими бур’янами й активованої натиском. Яка чекала чотири десятиліття, аби нарешті зімкнутися швидше, аніж змигнеш оком. Пряма кишка Кайла стиснулася ще щільнішим кружечком.

Ніхто не почує їхніх криків — селище було на відстані понад три кілометри й видавалося покинутим. Ані Ден, ані Ґебріел не вміли кермувати. Кайл уявив свої пальці, слизькі від гарячої крові, що марно тягнуть у темряві за іржаву сталь. Він виштовхнув картину з голови. Треба було припускати, що це чутки — чергові. Та й що Макс міг знати? Він ушився задовго до того, як тут усе стало кепсько.

— Ти, певно, жартуєш, — констатував Ден, оглядаючи поле.

— Тільки після вас, Ґебріеле, — мовив Кайл.

— Вам бути шукачем мін, друже, — хихотнув Ден. Але Ґебріелові це не здалося смішним: він заледве стояв на ногах, зіщулений у живоплоті, мовби ладен метнутися до фургона. Його худорляве обличчя було мертвотно блідим, а крихітні темні очі швидко кліпали вгору та вниз.

— Усе гаразд, друже? — запитав Ден. Тоді зиркнув на Кайла: — Певно, флешбеки.

Земля, на якій вони стояли, єдина змусила Ґебріела мовчати, і впевненості Кайлу це не додавало.

— Зробимо кілька кадрів, поки йтимемо через поле. Може вийти круто. Покаже, наскільки віддалене це місце.

— Не знаю, — голос Ґебріела звучав майже пошепки.

— Заросла стежка, я так думаю, логічно тягтиметься прямим шляхом до тих дерев. Ферма мусить бути десь за ними. Правильно, Ґейбе? — запитав Ден.

Ґебріел кивнув.

— Ви потрібні нам попереду, друже. Для кадру, — у тоні Дена відчувався відтінок садистського вдоволення — відплати за години невідзнятої оповіді Ґебріела у фургоні, яка не потрапить додатковим матеріалом на жоден DVD.

Кайл також не втримався від спокуси подражнити Ґебріела:

— Так, розкажіть нам про те, як це відчувається — бути першим членом, який повернувся сюди сорок років по тому.

— Мені треба поговорити з Максом, — мовив Ґебріел.

— Немає сигналу, — повідомив Ден, готуючи триногу для камери.

— Ми заїхали надто далеко, аби зараз повертатися, — сказав Ґебріелові Кайл. — Нам просто треба піти туди, зняти те, що лишилося від будівель, відзняти на камеру ваші фрагменти, а тоді повернутися тим самим шляхом до воріт. Гаряча вечеря й ліжко в готелі, кілька холодних пив. Усе оплачено. Це просто.

Ґебріела це, здавалось, не переконало.

Кайл пом’якшив голос — він стояв просто неба, і стрес кермування поволі вивітрювався з його тіла:

— Зараз не час передумувати. Я розумію, що ви багато чого тут пережили...

— Ні, не розумієте.

— Гаразд, я уявляю, що це було важко, але знову відвідати таке місце буває катарсично. Так було для Сьюзен Вайт. Ну, ви знаєте, Сестри Ізіди, коли ми привезли її на Кларендон-роуд. І ви на це погодились.

— Знаю, знаю. Але тепер, коли я тут, я...

— Що?

Ґебріел наче молився до Кайла малими вологими очима:

— Я відчуваю їх. Наче вони ніколи й не йшли.

Кайл намагався розділяти траву руками, щоб бачити, де тонуть його інженерні чоботи, але це було не дієвіше, ніж розводити брудну воду. Перші десять кроків він скривився, пройшовся навшпиньки й двічі спіткнувся. Тоді повернувся до живоплоту та знайшов засохлу гілку. З її допомогою промацував перед собою суху землю та спрямовував кожен крок туди.

Несучи сумку зі світлом і всім звуковим обладнанням, Кайл тримав техніку вгорі, аж доки не дістався підліску; на ту мить він страшенно спітнів, плечі боліли, а шия всуціль перетворилася на негнучку й болючу колону. Повільне просування. Тридцять п’ять хвилин, аби перейти поле. Сонце світило вже не так яскраво, а їм знадобиться остан­нє денне світло: він нізащо не проходитиме все це знову наступного дня.

Ґебріел відмовився йти першим, тож початкового кадру старого вцілілого, що повертався до руїн мрій і надій багатьох, вони не мали. Натомість чоловік тримався близько до величезних кроків Дена та знервовано зиркав довкруж, що далі вони просувалися полем. Його страх не здавався награним, проте Кайл заледве стримував роздратування.

Як альтернативу, Ден відзняв порожнє поле від живоплоту. Тоді зняв Кайла, який промацував землю в пошуках пасток і записував закадровий текст. Принаймні міф про приховані пастки стане гарним натяком на маніякальний контроль Кетрін над культом у Франції.

— Останнє Зібрання відніс сюди великий потік надії після першого пророцтва Сестри Кетрін. Яке вони вочевидь отримали всі гуртом. І на цю мить їхньої дивної історії Останнє Зібрання були вегетаріанцями. Вони не мали ані фермерських навичок, ані майстерності обробляння землі, тільки базова теслярська робота, і вони ледь не померли тут з голоду у свій перший рік. Вони просто буквально з’явилися тут у своїх уніформах і взялися за розбудову «раю». Але з нами сьогодні Брат Ґебріел, який утік з організації наприкінці першого виснажливого року тут...

Ден розвернув триногу й відзняв дрібну скрадливу постать, яка жодного разу не відірвала уважного погляду від землі.

Біля підліску Кайл дістав із наплічника три пляшки з водою й роздав їх. Випив дві третини власної. Запалив сигарету. Курячи, обережно рухався поміж дерев, коріння яких душили кропива й ожинові лози. Кожна засохла брунатна гілка поміж опалого листя нагадувала проіржавілий метал.

Минувши підлісок, він побачив ферму.

Маленькі дерева частково приховували кам’яні стіни та шифер. Чотири будівлі тулились одна до одної в траві, що сягала роззявлених вікон першого поверху. Двері й вікна у найбільшій будівлі — великому білому фермерському будинку, де адепти жили спільно, — давно зникли.

За словами Ірвіна Левайна, дві будівлі, прилеглі до фермерського будинку, використовувалися відповідно як ремісницька майстерня та храм. Була тут ще одна сільськогосподарська будівля з прибудованим амбаром, але Кайл не пригадував її призначення. Сестра Кетрін жила самотою в маленькому будиночку на власній ділянці землі десь поблизу — єдиній будівлі в поселенні з сантехнікою й електрикою. Кайл не бачив будиночка, але той вочевидь стояв десь неподалік.

Рудувато-брунатна будівля, призначення якої він не пам’ятав, єдина мала дерев’яні стіни. Декілька вертикальних дощок упали в траву. Дах запав із центру всере­дину. Вхідних дверей також бракувало, проте внутрішній простір поміж вертикальними дошками був непроникно темним. Як і нутрощі трьох кам’яних будівель.

— Зніму все це на ті нові двохсотміліметрові лінзи, — сказав Ден. Він не любив використовувати збільшення, натомість любив міняти лінзи.

— Якщо треба. Тридцять п’ять міліметрів якраз згодяться.

— Це моя мить у стилі Девіда Ліна, так що не займай.

Вони виставили кольоровий баланс на обох камерах, і Кайл дістав мікрофон Sennheiser, яким вони користувалися, коли знімали зовні. Він не подумав узяти із собою смолоскип, але вони прихопили колекцію ліхтарів світити, доки не сядуть портативні батарейки.

— Ґебріеле, бачите ту дерев’яну будівлю, з прибудовою?

— Амбаром. Це був амбар.

— Навіщо ви його використовували?

— Для дітей.

— Ви тримали там дітей?

Ґебріел зберігав мовчання. Кайл записав тишу без подальших розпитувань.

Вони увійшли на ферму й потрапили, судячи з усього, у колишній двір перед найбільшою будівлею. З високої трави, мов пля­мисті слонячі кістки, стирчали залишки старого плуга й розвалений візок.

Саме тут Кайл усвідомив навколишню тишу, доки зосереджувався на виставленні кадрів для найкращої можливої композиції, яка тепер перед ним розгорталась більше, аніж на чорно-білій фотографії в книжці Левайна. І тиша видавалася йому виснажливою, так ніби вона ретельно його вивчала. Хоча його вразило дещо більше, аніж просто відсутність звуків вкупі зі зловісною аурою, випромінюваною занепадом: у ній була якась глибинна непорушність.

Густе й прохолодне повітря не збурював навіть натяк на вітерець, що дув крізь поле; біля них не тріпотіла й не дзижчала жодна комаха, хоча ті були активними на полі, крізь яке вони пройшли. Та Кайл не міг назвати атмосферу на фермі мирною. Вона більше скидалася на стривожене очікування.

Ґебріел усівся в траві на краю двору й задивлявся на будівлі. Він був схожий на дитину з головою стариганя.

Поміж вказівками Дену, якому для зйомки не потрібно було багато режисури, Кайл узявся робити зовнішні кадри своїм фотоапаратом. Тоді встановив другу камеру біля амбара: вони зав­жди монтували по черзі з двох камер. Колись він залюбки взявся б монтувати з чотирьох. Розмріявся.

Вони почали з установчих кадрів. Кайлів вибір початкового кад­­ру для будь-якої сцени зав­жди демонстрував заяву режисерського наміру. І в цьому разі все стосувалося занепаду: порожнечі, атмосфери віку, настрою занедбаності. Місце з драматичнішою вираз­ністю, ніж будинок у Лондоні: уява Кайла навіть почала змальовувати його заплямованим, мовби якоюсь невидимою сутністю, яка колись пройшла крізь нього чи навіть мешкала тут. Він обірвав ці роздуми, бо видавалося, що Ґебріел переживав схожу замріяність.

— Упевнений, що маєш усі потрібні кадри? — запитав він у Дена за годину.

Ден за першою камерою кивнув.

— Мастер-кадр наче добрий. Я відзняв перебивки і зараз зроблю декілька гідних великих планів.

Було не схоже, що локація поставить перед ними якісь технічні проблеми. Для деяких інтер’єрів знадобиться світло. Решта відео складатиметься зі статичних інтерв’ю, далеких планів, середніх і великих.

— Віддам Максу належне, він уміє вибрати круту місцину.

Ден кивнув: усе його обличчя перетворилося на велику усмішку.

Діставши з наплічника свій екземпляр «Останніх Днів» Левайна та сценарій, Кайл розгорнув книжку на частині з ілюстраціями і знайшов масштабовану діаграму ферми. Уявив це місце з повітря. Навпроти мапи ферми його привертала одна з шістнадцяти фотографій, включених у «Сенсаційну класику трукрайму». На ній фотограф закарбував зіщулений фермерський будинок. На чорно-білій світлині виднілися шибки у віконних рамах і бліді дерев’яні двері над кам’яними порогами. Перед будинком були зняті дванадцять адептів. Дюжина з тих двадцяти трьох чоловіків та жінок, що лишалися на ту мить у Зібранні.

Чоловіки на фото мали довге волосся й густі бороди. Здебільшого вони всміхалися. Світлину зробили у 1970-му, але скидалося, ніби в 1870-му. Вони були дивним поєднанням монахів-домініканців, пророків Старого Заповіту та гіпі. Усі адепти на світлині були вдягнені в мантії з каптурами, що прославили їх на вулицях Лондона, а пізніше в Лос-Анджелесі та Юмі.

— Ґебріеле, — Кайл поманив його головою. Ґебріел тихими й легкими кроками підійшов і став поруч із Кайлом, який показав йому фотографію. Ден відірвався від видошукача й дослухався до Кайла: зазвичай Денові цього вистачало для найкращого кадру. — Я хочу, щоб ви стали біля головної будівлі, де на фото стоять оці люди. Вам не треба нічого казати, гаразд? Бачите фотографію? — Ґебріел кивнув. — Ми вставимо в перебивці слайд із нею, а тоді одразу після цього — вас у кольорі. Зробимо перехід від одного до іншого, ага? Ніби тоді й зараз.

— Скільки часу це забере?

— Боюся, усе залежатиме від вас.

Погляд Ґебріела на будівлі засвідчив Кайлу, що їм буде важко затягнути старого всере­дину хоч якоїсь із них, хіба що той раптом потеплішає, як Сьюзен Вайт. Ґебріел почвалав до довгої білої спочивальні, а Ден прошепотів:

— Сцикло.

Кайл знову зосере­дився на світлині. Згідно з підписом, нікого з Сімох на ній не було. Це було єдине відоме Максові фото ферми. Ірвін Левайн придбав його в навіженої на ім’я Сенді Воллес, вона ж Сестра Юнона, що вже давно померла від сепсису. Вона забралася незадовго до розколу.

Кайл бачив, як з-під облямівки мантій наснажених визирали ноги в сандалях — символ їхнього аскетичного стилю життя. Ірвін Левайн стверджував, що у Франції вродливіші адептки за Сестру Кет­рін постійно носили каптури й вуалі. Вона не любила конкуренції. Однак на світлині всіх п’ятьох жінок у кадрі було видно: юні та гарні, веснянкуваті від сонця, худорляві плечі прикриті довгим прямим волоссям. Дів­чата тримали на повідцях вгодованих собак. Улюблені «варги» Сестри Кетрін: хаскі, яких вона обожнювала та привезла з Англії, і які зав­жди їли краще за адептів.

Кайл звірився з підписом біля масштабованої діаграми ферми й побачив, що занепала дерев’яна будівля, призначення якої він не міг пригадати, підписана як «Буда/Школа».

— Ґебріеле, коли ви були тут, собак тримали в тому амбарі з дітьми?

Ґебріел кивнув.

— Дітей, які народжувалися на фермі, одразу після народження передавали під спільну опіку. Але немовлят тримали в маленьких саморобних колисках. Старші діти спали на матрацах, — пояснив він, ніби виправдовуючись.

— У тій жахливій будівлі. З собаками. Господи, — промовив до себе Ден.

Кайл зайшов у кадр і закріпив на Ґебріелові петлички.

Кайла ніколи не цікавили постановки; не хотів, аби місця робили цікавими. З досвіду він зрозумів, що якщо достатньо уважно дивитися в потрібному напрямку, локація вже ставала ідеальною для його цілей. Вони були тим, чим були. Хай якими неохайними, похмурими й покинутими були зазвичай місця, які він знімав, саме ці якості надавали їм цікавості. Принаймні для нього, і вони часто були ключовою частиною історії, яку він намагався розповісти. Так трапилося й зі спаленим котеджем, який він знімав у Шотландії для «Ковена», і з жахливим, усипаним графіті помешканням в Осло, яке відзняв у «Кривавому Безумі», так ніби страхітливі речі в певних місцях залишали ті покинутими й безповоротно зруйнованими як певну розплату. І ця ферма пропонувала більше за будь-яку прикрашену декорацію.

Кайл зазирнув крізь роз’їдену віконну раму в довгий білий фермерський будинок — колишнє житлове приміщення передостан­нього відходу Зібрання від світу. Сонячне світло падало крізь розбиті вікна й два великих одвірки в стіні, що виходили у двір, створюючи всере­дині слабкий брунатний туман. Під черевиками Дена, коли той встановлював камеру для великих зовнішніх планів, хрупотіло розбите скло. Вікна вибили зсере­дини.

Ірвін Левайн за своїми джерелами стверджував, що дахи, вікна й посіви поселення знищив під час розколу жахливий шторм. Але ж Ірвін ніколи насправді не бував на фермі.

Кайл зайшов у двері. Безпомильний різкий сморід тваринної сечі змусив його принюхатися й скривитися; той змішувався з грибним припахом від чорних спор, що поплямували кам’яні стіни. Синуси Кайла запов­нив додатковий запах вологого дерева й, можливо, душок несвіжого падла.

— Дене!

Ден зайшов у двері за ним.

— Моторошно.

— Я хочу, щоб ти зняв усе це для перебивок. І перевір, який вигляд це матиме без світла.

— Це можна.

— Це буде крутецьки, друже.

— Хочеш записати кілька реплік?

— Поки ні. Просто відзніми це, і нехай буде як «Техаська різанина бензопилою». І ще встановимо мікрофони. Хочу почути голос цього місця.

— Зроблю все можливе.

— Ти зав­жди робиш, друже. Тому я тебе поцілував би, якби ти сьогодні вранці поголився.

Ден пирхнув.

— Ґебріел сюди не зайде. Думаю, доведеться записувати його репліки зовні.

— Міг би сказати нам у Вуд-Ґрін, — закотив очі Кайл.

Захрипівши від сміху, Ден узявся за інтер’єр. Перший поверх мав єдину довгу кімнату з велетенським комином і вогнищем з одного боку. Нерівну цементну підлогу засипали уламки, тож вони миттєво опинилися по щиколотку в прілому листі. Із заметів сухого листя виринали розкидані дрова, грудки землі й вологий тиньк. Зібрання позмінно проводило всі свої вбогі трапези в цій кімнаті. Уздовж високої стелі тягнулися три довгі дерев’яні сволоки; дерев’яні планки утворювали підлогу наступного поверху й виднілися поміж сволоками.

— Дене, зніми великі плани вогнища.

Ден знайшов біля нього дві вицвілі й пом’яті каструлі, залишки мітли та в’язку книжок, зогнилих до безформної маси.

— Досі тут? — мовив Кайл, здивовано втупившись у тьмяний метал поміж чорного листя. — Ґебріеле!

Блідий і дратівливий Ґебріел стояв біля вогнища, де колись їв рідку кашу, зварену з тваринного корму. Навіть ця мить увічнення, здавалося, зовсім його не втішала — як мало б статися, коли він погодився на Максову пропозицію і, як вони дізналися від Ґебріела на поромі, кругленьку суму за участь у фільмі.

— Доки він закінчить, здохне батарея, — усміхнувся Ден.

— Платформа, — прошепотів йому Кайл. — Нарешті трибуна, з якої можна проповідувати. Але не та, яку б ти обрав, га, Ґебріеле? — Кайл кивнув Ґебріелу, а тоді заклацнув перед лінзами хлопавку. — Почали.

Брат Ґебріел прокашлявся. Він глитнув остан­ню воду з пляшечки, хоча навряд чи від спраги. У бороді розтулився маленький ротик:

— Тут не було електрики. Ми палили керосинові лампи. Навіть воду мусили купувати в селищі. Ми приносили її сюди у відрах і пластикових контейнерах... це було лицемірно, — стримане й іронічне красномовство всезнайки зникло. Ґебріел говорив перериваним стакато. Обличчя чоловіка блищало від поту.

Якщо він так почувається, так я це й сприйму. Що важче було йому розповідати історію, то кращим вийде фільм. Напруга, якої Кайл зав­жди прагнув в інтерв’ю, вочевидячки сочилася з першого чоловікового рядка. Він трохи не цього очікував від Ґебріела, котрий, як переживав Кайл, постане перед камерою надто обізнаним і само­впевнено розумним. Тепер Кайл навіть розпізнав співчуття до старого.

— Якийсь час єдиною їжею були курячі яйця. Собачий корм. А, і кукурудзяні зерна, які ми купували в мішках, щоб годувати курей.

— Ви їли собачий і курячий корми?

— Намагалися робити із зерен хліб, — кивнув Ґебріел. — Отут. Ніколи не вдавалося. Сестра Кетрін забороняла їжу ззовні.

— Що їла вона, Брате Ґебріеле?

— Я ніколи не бачив, як вона їла. Вона сюди ніколи не заходила, — Ґебріел зиркнув через плече на стіну, так ніби там мусили от-от відчинитися двері. Тоді опанував себе.

— Подейкують, ніби вона мала насичений і різноманітний раціон, — підказав Кайл. — Імпортні смаколики в її затишному, доб­ре освітленому фермерському будиночку.

— Так тоді казали, — кивнув Ґебріел. — Зрештою, ми виростили маленький врожай овочів, і мали фрукти із саду, щоб доповнити раціон. Який видавали пайками. Це було доволі жалюгідно.

— Ви згадали врожай. Як ви його саджали? Як ви взагалі оброб­ляли землю?

— Ми, адепти, обробляли землю руками. Шматочками каміння й дерева. Разом з територією продавалися плуг і візок, але вже поламані, коли ми приїхали. Вони були для нас даремні.

Кайл кивнув, усміхаючись. Доб­ре. Усе доб­ре. Бородаті й блаженні, вони прибули сюди, шукаючи спасіння. Він занотує цей рядок для свого закадрового тексту.

— Ґебріеле, адепти, які покинули ферму до розколу, — Левайн стверджував, що вони були, цитую, «шкіра й кістки, вдягнені в лахміття». Це правда?

— Ми всі недоїдали, — кивнув Ґебріел. — У мене розвинулася цинга. Пригадую, як здивувався лікар в Англії. Він ніколи раніше не бачив цинги.

— Брате Ґебріеле, ви знали, що поки ви були тут, активи Останнього Зібрання наближалися до двох мільйонів фунтів?

— Ні, не знав.

У ремісничій майстерні досі стояли три верстати. Припасовані навколо старих стійл, що колись слугували місцем для худоби, а може, коней, коли це була справжня робоча ферма. На ґрунтовій долівці купи сухого листя змішувалися з тиньком і камінням. Вікна, знову ж таки, були вибиті зсере­дини.

Ґебріел не заходив. Він метушливо завершив ще один швидкий фрагмент перед камерою зовні й повідомив, що, окрім виготовлення «простих прикрас та меблів», майстерню також використовували, щоб займати батьків, розлучених із дітьми, різноманітними «безглуздими завданнями». Вони підсвітили голі чорні дерев’яні сволоки й поплямовані планки на високій стелі низкою маленьких вогнів. Та здебільшого освітлення всотала й розчавила чорна цвіль.

У будівлю Буди/Школи проникало більше світла крізь проміжки в стінах і в місцях, де шифер з даху випав у бур’яни й траву зовні. Ден відзняв інтер’єр обома камерами, один раз у натуральному світлі, а ще один — із розставленим на підлозі маленьким набором ліхтарів.

Левайн стверджував, що деяких улюблених дітей зрештою навчали напряму лідери — Семеро й сама Сестра Кетрін. Також він стверджував, що Сестра Катрін була бездітною й обурювалась тими жінками, які такими не були. Коли йому це повідомили, Ґебріел підтвердив, що таке ставлення Кетрін до фертильності інших жінок було «цілком імовірним», але вдаватися в подробиці не бажав.

Перетинати поріг він таки відмовився, і вони відзняли, як Ґебріел стояв в одвірку Буди/Школи. Кайл попросив Дена зробити кадр і великим планом, і середнім, щоб Ґебріел потрапив з амбаром в одну сцену. Вдала ідея, бо силует убогого старого чоловіка в скупо освітлюваному одвірку давав потужний кадр. І Кайл знову побачив, як Ґебріел притлумив спонуку зиркнути через плече в будівлю, яку знервовано оглядав, відколи вони звернули на неї свою увагу й камери. Кайл спостерігав за ним крізь видошукач другої камери, і його на мить охопила тривога, ніби з чорних дверей за Ґебріелом от-от хтось з’явиться. Але це йому теж подобалося. Давало трохи незапланованого саспенсу.

Кайл прочитав запитання зі сценарію, який писав учора, — сценарію, який переглянув після прочитання книжки Левайна вдруге менш як за тиждень:

— Ґебріеле, кажуть, що щонайменше троє немовлят і шестеро дорослих захворіли й померли на цій фермі. Це за твердженням джерела, яке інтерв’ював Левайн, жінки, яка відмовилася назватися і згодом померла від передозування ще тоді, коли книжка Левайна була повною кімнатою плівок з інтерв’ю. Ви знаєте, хто ця жінка?

— Я... я не впевнений. Але я зав­жди пі­дозрював, що з Левайном говорила Сестра Афіна. Вона пробула тут більшу частину другого року. А він пропонував гроші людям, у яких нічого не лишилося.

— Левайн казав, що «молитви було недостатньо, аби їх зцілити». Доказів смертей не було, їх ніколи не розслідували як годиться, і це питання палко оскаржували на суді щодо звинувачення в наклепі в 1974-му. Але що ви про це думаєте? Левайн стверджує, що Зібрання саме тому й утекло до Америки — щоб уникнути ретельної уваги з боку родин загиблих в Англії.

Габріель зітхнув, нетерплячий і стривожений.

— Ви маєте пам’ятати, що доказів народження немовлят також не було. Жодна дитина Зібрання не отримувала свідоцтва про народження. Ми навіть не мали повитухи, але троє дів­чат першого року тут народили. Дітей зачали в Лондоні, але матері не були впевнені, хто батьки. Ще двоє дів­чат були вагітними, коли я пішов, — Ґебріел вказав на чорний одвірок. — Але троє немовлят народилися тут, усере­дині, ще за моєї присутності. За мій час тут ніхто з них не помер. І ніхто з дорослих теж.

— Ґебріеле, з п’яти дітей, узятих під опіку в Аризоні в липні 1975-го, лише двоє народилися на цій фермі. Інші троє з’явилися на світ у Штатах. То що трапилося з іншими трьома дітьми, наро­дже­­ними у Франції?

— Не знаю, — глитнув Ґебріел. — Звідки мені знати? Мене тут на другий рік не було. Люди весь час приходили, ішли й відпадали. У 1970-му тут нікого не вбили. То був тяжкий час. Люди хворіли. Тобто ми голодували, але ніхто не помер.

— Ви знаєте, що батьків дітей, знайдених у копальні, так і не відстежили. За словами втікачів, про деяких людей казали, що вони «просто зникли» в пустелі. За вашим досвідом тут, це могло бути правдою?

— Після свого відходу я зовсім не контактував із Храмом Останніх Днів! Скільки ще разів мені треба це повторювати? У 1970-му ми досі були Останнім Зібранням, — Ґебріел раптово відвернувся на підлісок і пом’якшив голос. — Я не знаю... про це.

— Але якби хтось помер тут після того, як ви покинули ферму, або пізніше в пустелі, як ви гадаєте, Сестра Кетрін повідомила б потрібним органам?

— Сумніваюся.

— Ви сумніваєтесь?

— Я не знаю! Немає сенсу питати мене, якщо я не знаю! Ми можемо вже припинити?

Ден пішов за Ґебріелом назад на поле, аби спробувати його заспокоїти. Той кинувся навтікача одразу після інтерв’ю перед школою й тепер відмовлявся розмовляти з Кайлом. Який марно наполягав на виправленні. Ґебріел усівся в траві за фермою, на півдорозі до підліска, і розплакався, і Кайл відступив.

Ден лишився з Ґебріелом, обережно знімаючи першою камерою зі стедікама на плечі.

— Зніми це, — прошепотів йому Кайл, коли вони проминали одне одного. Про те, що Ґебріел відкличе свій дозвіл на зйомку, він хвилюватиметься пізніше.

В остан­ню будівлю, у храм, Кайл увійшов на самоті. Обережно попростував у місце, де, за словами Левайна, его, параноя та сповнена ненависті заздрість Сестри Кетрін отруїли її, спричинивши перший розкол, коли п’ятеро членів її преторіанської варти, Сімох, збунтувалися. Останні дні Зібрання в Нормандії перетворились, як про це висловився Левайн, на «свідчення гніву, ревнощів і розбіжностей. З цієї жаскої водоверті патологічного користолюбства та садистської жорстокості однієї жінки народився Храм Останніх Днів — найсумнозвісніша з двох інкарнацій культу».

Усере­дині храму, де, як їм сказали, Сестра Кетрін проводила Сповіді, іноді впродовж усієї ночі, простір на стінах досі здебільшого вкривала чорна фарба. Лише в декількох місцях крізь неї визирав плісняво-зелений камінь. Висока дерев’яна стеля храму досі була чорною — для сенсорної депривації. І це пояснювало темряву, бо чотири розбитих вікна хоч і впускали трохи блідого світла, Кайл заледве бачив свої ноги, що човгали в листі. Уламки розбитого скла, які він знайшов зовні, також з одного боку були пофарбовані в чорне, тож колись храм цілком ізолювали від природного світла.

Глибше всере­дині його сполохав жахливий сморід тління. Щось зайшло сюди вмерти й, мабуть, привело за собою всіх своїх друзів. Маленькі смерті, старе пір’я, зіпсоване м’ясо. Хоча він мало що бачив на підлозі й не міг визначити джерело гниття.

— Смердить, — у дверях з’явився Ден із камерою на плечі.

— І не кажи. Почнемо. Зніми інтер’єр. Я візьму мікрофони й трохи начитаю.

— Тут може бути надто темно, друже.

— Спочатку зніми за наявного світла. Спробуй.

Ден уважно втупився в камеру:

— У неї дивовижна сприйнятливість до поганого освітлення, але не такого поганого. Я встановлю фільтр нейтральної щільності. Подивимось, що ми зможемо тоді.

— Гаразд. Приведи Ґебріела.

— Без шансів. Він каже, що вже хоче повертатися. У фургон. Він уже перейшов половину поля.

— Та ти знущаєшся, Дене! — саме в цю сцену він вписав Максові питання про сутності.

— Ні, друже. Він справді наляканий. І мене теж трохи злякав.

— Господи! Усе псу під хвіст, — Кайл обхопив голову обома руками й ненадовго заплющив очі. — От що я скажу, встанови камеру для кадру у дверях, із фільтром, і я начитаю решту своїх реплік. У нас не буде часу повертатися завтра й робити це знову. Іди приглянь за Братом Зайве Місце, тоді повертайся й допоможи мені підсвітити це для другого дубля.

Ден встановив камеру на триногу й увімкнув запис, а тоді почвалав на пошуки Ґебріела.

Кайл присів навпочіпки в навушниках, із лептопом і касетним рекордером перед колінами. Прокашлявся, клацнув хлопавкою й несвідомо, наче побожно, стишив голос:

— Тут було саме серце культу, як дім у Голланд-Парку став його утробою перед виходом у Нормандію. Духовний центр, аж доки Сестра Кетрін не збагнула, що розголос в Америці принесе їй більше грошей і завоює більше захоплення, аніж колись могли б тут її релігійне усамітнення чи складна теологія. Або це, або вона лишала по собі тіла. Багато тіл.

— І поміж вичікуванням труднощів жахливого існування під дощем і в землі Нормандії адепти Останнього Зібрання здебільшого збували час у цій будівлі — у храмі.

— Щойно вони прибули до Франції, у цьому місці Сестра Кет­рін також представила Зібранню сутностей. Або ж святих духів, як їх також називали у Франції. Тут вона вперше оголосила: «Ким я є, я хотіла бути, і ким я хотіла бути, я є». І тут додала фінальні штрихи до свого переконання, того, що Ірвін Левайн називав її «злоякісним нарцисизмом», — того, що доб­ре їй служитиме до кривавого закінчення в 1975-му.

— Тож уявіть собі землисті, виснажені й бородаті обличчя, скупчені в молінні за свиноподібну Сестру Кетрін на троні, зведеному на невеликому помості, на якому, як кажуть, вона вивищувалася. Ведучи їх одне за одним крізь позбавлені смаку зізнання в маоїстському стилі. Слізні виливи всіх слабкостей, вад і соромливих секретів, проголошені розпачливими голосами. Що мусили злітати до кроков. Дегуманізовані голодні люди. Проведені через украй марудні й повторювані сесії самоаналізу, що мусили забрати в них індивідуальність, саму їхню особистість, увести в транс, який зрештою мав породити стан релігійної екзальтації та відкрити канал для спілкування із сутностями. Святими Духами.

— Чи вони знайшли тут тільки божевілля? Саму лиш ейфорію, що настає із виснаженням? І чи були сутності черговим шахрайством, самим лиш інструментом жадання контролю Сестрою Кетрін? Так вважав Ірвін Левайн.

Лаючись під ніс на Ґебріела, через якого вони сюди приїхали та якого достобіса зараз потребував, аби той розповів про сутності детальніше, Кайл зробив павзу й перевірив звук на двох своїх петличках. Прочистив горло.

— Кажуть, що Сестра Кетрін найбільше вигострила зуби тут, у храмі. Удосконалюючи майстерклас із використання сексуального утримання та приниження як сили соціального контролю. Це був простір, де серед трьох подружжів силоміць впроваджували зраду для «емансипації». Місце, де розривали зв’язки та створювали розбіжності між друзями, і де процвітала міфічна еротика. Хоча й зав­жди в суворих межах нагляду Кетрін, чиї послідовники, знову ж таки, не мали права обирати, з ким їм спати чи давати потомство.

— В атмосфері, нібито насиченій шмаганням і навіть зґвалтуваннями, у цьому темному та брудному амбарі народилися п’ятеро дітей. У місці, збудованому для худоби. Але місці, яке люди використовували для служіння, і де паству розводили, мов тварин. Утім, чому Кетрін дозволяла своїм адептам народжувати дітей, лишається таємницею. Сама Сестра Кетрін, колишня повія й мадам, уникала любовного життя й так і не мала коханця. Як усі розуміли, вона дотримувалася целібату та зневажала вагітних жінок. Тож навіщо жінці, яка могла фактично нав’язати безшлюбність своїм послідовникам, проводити ці дивні ритуали парування, які майже напевно мусили закінчитись народженням дітей?

Кайл завершив свою частину та зняв мікрофони. Зайшов усере­дину храму, щоб оцінити, де їм виставити світло. Земля поточилась, а тоді ворухнулася під його ногами. Кайл пристосував кроки, ризикнув зайти трохи далі в амбар і ще познимкував своїм фото­апаратом: почорнілий дах і плямисті стіни з відстані.

Спалах камери імпульсами освітлював склепінчасте повітря. Рухав тіні. Змушував невиразні обриси метатися навсібіч у вологих міазмах занедбаності, так мовби відраза до його світла змушувала їх прагнути темряви. Кайл перевірив кадри на екрані видошукача, відступивши з охотою забратися від смороду й від джерела неприємних думок, що натякало на особливість його оточення. Ден потім зробить краще освітлене відео, коли повернеться, з Ґебріелом чи без того.

Перед дверима, крізь які Кайл зайшов, він зупинився. Й уважніше пригледівся до частини стіни трохи понад метр від краю дверної рами, яку він проминув, а зараз розвернувся поглядом до неї: до місця, де найдужче смерділо тлінням. Чорна фарба відлущилася, або ж її відлущили, лишивши на блідому камені щось схоже на кайму хитромудрої плями. Кайл згадав підвал на Кларендон-роуд і слова баристерки Рейчел Філліпс. Дістав свій мобільний та освітив стіну екраном.

— Не може бути.

Це була не пляма, а контур вертикальної постаті.

Кайл дістав Zippo й запалив додаткове світло. Блакитно-золотий вогник помиготів і вирівнявся. Чоловік придивився. Чи могли волога пляма або пліснява утворити таку форму? Він відступив. Постать могла мати метри з півтори заввишки, якби не зіщулилась, закриваючи нечітке обличчя, якого він з таким рівнем деталізації, на втіху Кайлові, не бачив, на противагу кістлявим ногам і тонким пальцям; остан­ні підняті, мовби затуляли очі постаті від чогось ненависного чи болісного.

Ні, це точно була не пляма. Окремі плюсна формували зображення гострих ніг постаті. А ось грудна клітка та впалий живіт кольору плями від чаю поміж темнішими штрихами, що відповідали кісткам і кінцівкам. Кайл зробив ще фото. Збільшив зображення огидного рота й довгих зубів. Кінських зубів зі скошеними яснами.

Він простягнув руку й доторкнувся до зображення. Під пальцями якась холодна матерія, що не стільки виступала зі стіни, як була випалена в ній. Зливалася з каменем, мов скам’янілість. Кайл забрав руку. Спробував переконати себе, що це сформувалося випадково. Будь ласка, нехай це буде так. Якась Туринська плащаниця, тільки на камені. Ні, неможливо. Ні, це таки рукотворне зображення, але точно жахливе внаслідок фізичного виродження.

— Дене! — гукнув він у двері. — Дене! — відповіді не було. — Дене!

Сонце за фермою сіло ще нижче, і Кайл мимоволі здригнувся. Роззирнувся на інші стіни. Надто темно, аби розгледіти їх від дверей. Чого він не подумав узяти смолоскип? Він затремтів. Задивився, як світло згасає хутчіш, аніж хотів визнати. Звірився з годинником: до заходу сонця ще година. А вони досі не відзняли фермерський будиночок Сестри Кетрін, а потім ще й дійти назад до фургона треба. Якби Макс побачив фото цієї постаті, він би взявся впрошувати, аби вони повернулися й закінчили роботу як годиться. Те, що спочатку стільки обіцяло, швидко вислизало з рук.

— Чорт.

Кайл підійшов близько до внутрішнього боку зовнішньої стіни, жадаючи дістатися наступної вузької колони світла, що падала крізь другу порожню віконну раму. Провів запаленою Zippo по стіні на висоті грудей, за кілька сантиметрів від каменю. У декількох місцях від стіни відпала фарба, але він не зауважив нічого моторошного у вицвілих плямах за нею.

Аж доки не дістався голови храму. Ближче до сере­дини стіни він натрапив на щось схоже на ноги, не прикриті вбранням чи плоттю. Вони зависли десь за метр над землею, наче власник ніг левітував. Кайл миттєво заклацнув Zippo. Тоді збагнув, що темрява під цими безплотними пальцями гірша за їхній вигляд, і попорпався, вмикаючи запальничку. І побачив у мерехтінні маленького вогника не тільки ноги, але й деталі всього силуету.

Решта постаті закинула руки над пошарпаною головою. Підборіддя підняте. А бліді очі закочені назад у жаскому на вигляд екстазі. Пах з ознаками недоїдання виказував жіночу стать. Як і натяк на темні зіщулені пипки під виразними ключицями. Пасма, що спливали з плямистого черепа, могли бути нездоровим волоссям чи якимось різновидом головного убору.

Постать крокувала. Іншого слова для цього не знайшлося. Крокувала, мовби крізь стіну та згори вниз. Зображення натякало, і Кайлові було глибоко неприємно про це думати, що постать проходила крізь стіну в мить шаленої екзальтації, коли її негатив, або ж слід фізичного тіла, якимось чином випалили у твердому розпеченому камені. Певно, її якось викарбували. Намалювали? Вирізьбили? Рейчел Філліпс казала, що вони тьмянішали. Ця — ні.

Кайл наче знову стояв біля чогось іще вогкого, біля зображення вчувався очевидний запах падла. Вкупі з іншим смородом, який він визначив як застояну воду. Тлінь і відходи. І... і... він подумав про чхання... запилюжене пір’я навколо його обличчя. Старі брудні подушки. Так, старе пір’я, наволочки з жовтими плямами. Можливо, старий одяг. Волога, непрана, зогнила тканина. Той самий сморід, що на Кларендон-роуд.

Розпорошені думки Кайла хапалися за пояснення: культ вирив відстійник і зробив примітивні вбиральні, а їхній вінтажний силос просочився у підлогу храму. А ці постаті нанесли на стіни, бо культ тут збожеволів. Божеволіли, шаленіли.

Кайл сфотографував другу фігуру зблизька з трьох ракурсів; спалах жахливо освітлював її в темному безмежжі амбара. І коли наблизив зображення на її обличчя та спробував обрамити видошукачем усю похмуру голову, тишу ферми знищив приголомшливий гуркіт ззовні. Звучало так, наче затріснули важкі двері. Сильно, гнівно. Які двері? У будівлях не було дверей, і вони стояли порожні. Старі й порожні, тож, можливо, упала якась деревина. Шифер. Це місце небезпечне. Загрозливе. Приречене. Прокляте.

— Агов! — гукнув він звідти, де зіщулився в темряві, й задивився на далекі двері: квадрат сірого світла в темному обрамленні. І лиш відчув мотивацію випростати ноги й підвестися, коли збагнув, що знову скорчився — тепер, здавалось, у зляканому піднесенні — під кігтистими пальцями ніг істоти на стіні, у голові храму, де в церкві висіло б розп’яття.

Треба забиратися. Йди.

— Дене! Дене! — інші тут, просто ззовні, немає підстав тривожитися. Але Кайлу раптово скрутило всере­дині від непроханого спогаду про їхню з Деном швидку втечу з дому на Кларендон-роуд. Там вони теж почули, як затріснулися двері. Чорт.

Кайл знову увімкнув запальничку. Намагався тихо рухатися сухим листям, потрощеним деревом, невидимими предметами, що врізалися йому в пальці ніг і ламалися під підборами. Від його рвучких рухів нерівною підлогою запальничка згасла. Він чув лише своє розпачливе дихання й гупотіння гарячої крові у вухах. Але не насмілювався відірвати погляду від дверей. А посере­дині храму було так темно — світло від двох вікон та роззявленого входу лишалося в прогнилих рамах і далі майже не тягнулося.

Просто перед собою Кайл почув, як сміттям пробігли швидкі кроки.

— Дене? — він витягнув обидві руки, щоб відбитися від невидимого обрису, що мчав у темряві. На нього. Якби до нього щось доторкнулося, у нього б зупинилося серце — він це одразу зрозумів.

Нічого не з’явилося. Він був сам-один у тиші. У жахливій непорушності. В очікуванні. У темряві. То лише вигадка його недоумкуватого збентеження й майже повної сліпоти.

Усе це у тебе в голові. Тварина. Щур чи лисиця.

Zippo розкрита й запалена; тіні на похмурій підлозі відступили. Назад до стін. Чорних стін. Він простежив за нерівною облямівкою одного обрису, що, сахаючись від полум’я, шугонув угору до стелі. Тінь зникла в почорнілій деревині низу даху, у шпарину, де той змикався зі стіною навпроти дверей, крізь які Кайл увійшов. І просто під тим місцем, де дерево сусідило з каменем, високо й на самому краю блідого світла його запальнички він помітив ще одну латку випадково облупленого каменю.

Кайл підійшов ближче до стіни навпроти дверей і підняв фотоапарат угору. Охоплений бездумною цікавістю, затримався в цьому жахному місці достатньо, аби зробити ще один ширококутний знімок стіни, де, як йому здалося, він побачив нерівний силует третьої постаті. Певно, не помітив її раніше, бо здебільшого знимкував на рівні очей.

Перевірив видошукач цифрової камери: надто темно. Потрібне світло, яскравіше за спалах камери.

Кайл вий­шов з амбара і заніс усере­дину камеру з триногою: на камері досі був прикріплений фільтр нейтральної щільності. Він хотів записати на плівку власний бездиханний шок, тож прикріпив до коміра сорочки петличку й протягнув із мікшера довший кабель. Перевірив рівні звуку на рекордері. Рвучкими й незграбними руками встановив у дверях маленький портативний LEDPAD. Ден як годиться освітить цю пірографію, чи що воно таке, коли повернеться.

Маленький LEDPAD відкидав тьмяне світіння на дальню стіну з почорнілого каменю, жаске сяйво, що ширилося на стелю храму. Кайл зайшов назад усере­дину й розрідженим світлом вихопив зображення третьої постаті.

— Господь усемогутній.

Ця також складалася з плям чи слідів підпалу. Але відрізнялася від інших двох, бо була частково вдягнена. Уздовж її виснаженого тіла закручувалися залишки темної тканини. Наявні кінцівки нагадували радше безплотні кістки, а гостре обличчя охопило збудження, що не викликало нічого, крім огиди. Виднівся натяк на щелепу, широку й вільну, якщо не роззявлену. Як і в її супутників, очі широко розплющені, бліді й занурені в якусь особисту радість. Над її тонкою головою міг бути каптур. А одна довга рука тримала жезл чи скіпетр.

— Не впевнений, що саме я тут бачу, — промовив Кайл у мікрофон-петличку. — Але воно всере­дині храму Зібрання. На стіні. Схоже на постать. І ще одна над дверима. А третя — у дальньому кінці, — Кайл обережно повернувся тим самим шляхом по м’якій підлозі амбара. Він мав би щось отримати через фільтр нейтральної щільності, тож швидко відзняв першу постать біля дверей і другу навпроти входу, водночас озираючись у напівосвітленому амбарі через свої раніші пі­дозри, що всере­дині ще щось рухалося, окрім нього.

І ось знову: швидкий біг сухим листям у дальньому кінці будівлі, де LEDPAD заледве досягав стін.

— Господи! — та поки він розвернувся до звуку, його щось зачепило.

Кайл втратив рівновагу. Нахилився праворуч і впав на одне коліно. Права рука занурилась у холодну й мокру поверхню. Навколо коліна, втопленого в підлогу, миттєво зібралася волога. Кайл шалено провів рукою перед собою. Та натрапила лише на саме повітря. Він надто швидко підвівся в мороку, похитнувся, дезорієнтований темрявою та смородом. Це й усе. Не нервуйся.

У півмороці він не бачив нічого ані поруч із собою, ані біля жодної з трьох стін, які намагався освітлювати маленький LEDPAD. Проте на шиї збоку затримався легкий і тендітний дотик, мов ніжний відбиток безлистих гілочок, які чіпляєш, ідучи крізь осінній ліс.

Затамувавши дух, а тоді зашепотівши, щоб не розплакатися, Кайл повів камерою на тринозі та зняв облуплені стіни, обвуглену деревину й похмурі плями. Але у видошукачі нічого не ворушилося. Він глитнув.

— Це моторошно, але тут, усере­дині, таке враження, ніби ти не сам. Мені це справді не подобається.

Під громіздкою вагою камери з триногою Кайл відступив з амбара і вирвався назад крізь двері, озираючись через плече, поки шкандибав уперед, бо побоювався, що ще одна пара кроків швидко переслідуватиме його до порога.

— Звукова й візуальна галюцинація, оце й усе, — точно, бо в сутінковому світлі у дверях він бачив, що позаду нього нічого немає. Спрямувавши камеру назад на інтер’єр ззовні, він вловив у видошукачі далеке сяйво на дальній стіні, і жодного руху. Аудіодоріжки й відео він міг вивчити пізніше. Йому не хотілося програвати ці жахливі постаті тут, так близько до покинутого храму.

Він втягнув повітря та квапливо спакував другу камеру й триногу в чохли. Роззираючись у дворі, уявляв обличчя просто за полем зору, що глипали на нього з порожніх вікон і крізь проміжки на стінах дитячої. Ці обличчя були б меншими. Кайл отямився і зненавидів хід своїх думок.

— Припини, — а тоді: — Дене!

Відповіді не було. То хто влаштував гуркіт? І доторкнувся до тебе всере­дині храму? Ще гучніше:

— Дене!

Відповіді не було.

Небо з атлантичного сіро-блакитного, який він запам’ятав перед тим, як увійшов в остан­ню будівлю, перетікало в пурпуровий, і Кайл запі­дозрив, що на його очі всере­дині храму-амбара лягла якась перманентна пляма. Він глянув на сонце за низькою хмарою та спробував очистити зір.

Що робити?

Ще досі треба було знайти будиночок Сестри Кетрін. Йому доведеться відзняти решту відео самому. Принаймні доки Ден не вирішить з’явитися знову, аби зробити свою кляту роботу. А це означатиме, що всі його зйомки не будуть належно виставлені чи освітлені у потьмянілому світлі, і вони не матимуть різноманіття з двох камер. Також йому доведеться записувати звук на один мікрофон. Але це ще дуже добра можливість, аби її згаяти, а тим паче зіпсувати. Повернутися завтра буде заскладно: ферма надто далеко від готелю, а вони мали потрапити на пором. За два дні їм летіти до Штатів, а вони заледве мали час до цього підготуватися.

— Господи.

Кайл зібрав звукове обладнання, потрібне для роботи на самоті. Закинув на плече першу камеру із досі приєднаним до неї високочутливим фільтром, а решту їхніх речей залишив біля храму. Ішов великими кроками через зарослий двір, скрізь роззираючись і шукаючи Дена з Ґебріелом. Жодних їхніх ознак. Він мав велику пі­дозру, що вони розминулися. Інші двоє, певно, повернулися до фургона. Навіщо? Що Ден собі думав? Кайл не хотів іти назад через поле самому в темряві. Знайти ворота буде важкувато. І там були пастки, у ймовірність яких він тепер цілковито вірив.

— Нахрін усе.

Тоді він знову усвідомив застиглість повітря навколо себе й поміж будівлями. Жоден подмух вітру не ворушив траву. І жодна пташка не розтулила свій жовтий дзьобик на кілометри кругом. То що ж тоді змусило дерево чи шифер різко відпасти в одній із будівель? Кайл глитнув. Облизав губи. Спробував сповільнити важке дихання під вагою обладнання, яке ніс. Угамував паніку й по­шкандибав повз колишню майстерню в бік поля, що простягалося за фермою.

Щойно він вий­шов за межі головних будівель ферми, то помітив комин того, що мусило бути маленьким будиночком Сестри Кетрін — десь за півтора кілометра звідти, майже повністю прихований рядом верб.

Він знову зосере­дився. Нервове збудження запалахкотіло заново. Дальній план із триноги, а тоді середній будуть ідеальними, щоб уловити ще більше незвичної атмосфери в ландшафті, в уявності якого він уже не сумнівався. Але час варіювати операторську роботу давно проминув, як і можливість затримати неминуче. Зараз або ніколи.

Лаючи Макса, Дена й Ґебріела, Кайл пробирався крізь високу траву, прямуючи наодинці до покинутого будиночка Сестри Кетрін.

Сорок років тому Сестра Кетрін забрала звідси свої речі, з цього фермерського будиночка, який так і залишився п’ятнадцятьма квадратними метрами приземкуватого різнорозмірного каміння під майже відсутнім шаром глиняного шпаруна. Один бік будинку приховував плющ, що видерся аж до комина. Велика частина черепиці з’їхала, але лінії та кути даху видавалися прямими й надійними. Підвіконь на першому поверсі сягало море трави з білими кінчиками. Шиби вціліли, а вхідні двері — на місці.

Кайл встановив камеру на триногу та зняв широкі плани будиночка спереду: одні двері, три маленьких вікна, два з яких на першому поверсі. Встановив звук на мікшері та прилаштував мікрофон. Вдихнув і роззирнувся у сутінковому пейзажі. Вдоволений тим, що досі сам, обернувся до дверей зі сподіванням, що ті не зачинені. Вони й не були. Кайл штовхнув їх.

У зернистому передзахідному світлі на стелі виринули три товсті сволоки, які перетинали менші ребра з такого самого темного дерева. Простір між ними, як і стіни, укривав брудний тиньк. Перед великим почорнілим комином Кайл натрапив на стародавню на вигляд ванну, встановлену на пазуристі ноги на цементній підлозі. Вона раптово натякала на домашність, яка Кайлові здалася непривітною серед такого занепаду. Вузькі сходи з темного дерева виринули й зникли на другому поверсі.

Кайл прокрався всере­дину й установив камеру, щоб продовжити свій коментар з-за триноги, читаючи зі сценарію. Якщо це не партизанське фільмування, то що тоді? Рівень батареї на камері не дуже. У сумці мав запасну, але хотів упоратися швидко — хоч і відмовлявся замислюватися над причинами такого бажання.

— Це фермерський будиночок Сестри Кетрін. Тенденцію фізичного розділення між нею й рештою Зібрання було задано в Лондоні, і вона тривала й тут. Ця будівля мала електрику та базову сантехніку, проте й досі була примітивнішою, аніж жінка могла стерпіти, тож вона ніколи не опускатиметься знову до цього рівня. В аризонській пустелі вона придбала собі розкішний палац у стилі ар-деко, за декілька кілометрів від покинутої мідної копальні, у якій мешкали послідовники Храму Останніх Днів. Можливо, той маєток став реакцією на нестачу, яку вона переживала у Франції.

— Фотографій інтер’єру цієї будівлі під час проживання тут Сестри Кетрін немає, тож, щоб уявити, як воно було колись, ми можемо покладатися тільки на чутки відступників, яких розпитував Ірвін Левайн. Однак є свідчення, що тут, у холодні нормандські зими, Сестра Кетрін прихилилася до старовинних меблів, товстих килимів та оксамитових завіс. Вона була чутливою до холоду й нетерплячою до спеки.

— Розкішне умеблювання й королівське приладдя давно зникли. Підлога, як ви бачите, гола й цементна, місцями поплямована чимось схожим на олію й подекуди пошкоджена водою.

У мороці Кайл швидко відзняв великим планом самотній артефакт її проживання і зімпровізував закадровий текст:

— Просто дивовижно — знайти це. Ванна Сестри Кетрін досі тут сорок років по тому. Змушує замислитися, чому ніхто її не забрав.

Жодної з жаских постатей, побачених в амбарі, не було на брудному тиньку стін будиночка, і Кайл відчув запаморочливе полегшення. Проте і тут усе пронизувала недоречна непорушність.

— Це справді дивно, але тут є своя атмосфера. Власне, як у храмі. Майже вичікувальна. Мовби застигла мить просто перед прибуттям когось або чогось. Подія, можливо, підвішена в зафіксованому стані в просторі, де я стою. Коли ми вперше сюди приїхали, Брат Ґеб­ріел повідомив про схоже відчуття. Відтоді він вирішив покинути зйомки. Його дуже засмутило повернення сюди. Ден, оператор, наразі з ним. Тож із цієї миті я знімаю самотужки.

Кайл знайшов потрібну сторінку сценарію та стишив голос, щоб м’якіше начитувати в мікрофон: захоплення знахідкою перебивало йому дихання.

— Це важливе місце в історії культу. У цій будівлі, можливо, навіть у цій самій кімнаті, Сестра Кетрін записала «Книгу ста розділів» — теологічний текст, начитаний їй тими, кого вона називала сутностями й Святими Духами. Це тонка й майже нечитабельна книжка, і від адептів наказово вимагалося цитувати її. І саме в цьому просторі вона видавала найвищі й найособистіші теологічні вказівки хресним братам, Сімом. П’ятеро з них намагалися позбавити її контролю на цій фермі. Розкол після невдалого перевороту в 1972-му у цій самій будівлі породив Храм Останніх Днів — версію культу, що знищила себе в Аризоні. Напевно, що найважливіше, це також саме те місце, де остан­ні кілька відданих послідовників остаточно прийняли Сестру Кетрін за «живе божество».

— Вона й двоє членів Сімох, які залишилися, Сестра Геєнна й Сестра Беллона, стали ядром, що створило діаспору до нового американського Храму в 1972-му, коли Сестра Кетрін виголосила залишкам своїх благословенних обраних: «Візьміть хрест і йдіть за мною». Слова, що стали сумнозвісними в пустелі Сонора.

Кайл мусив повернутися за звуковим обладнанням, однак він зняв камеру з триноги, поклав на плече й рушив, обачно випробовуючи кожну сходинку, перш ніж ступати на наступну. Старі сходи рипіли й навіть потріскували, проте інстинкт запевняв чоловіка, що на краях вони достатньо тверді для обережних кроків та середньої ваги. Він знімав, підіймаючись нагору. Це матиме жахливий вигляд без стедикаму на другій камері в Дена, та принаймні він бодай щось зафільмує перед поверненням униз за триногою та мікрофонами для кращого відео.

Як і перший поверх, другий являвся однією великою кімнатою зі стелею, підтримуваною міцними дерев’яними сволоками. Слабке світло пробивалося крізь єдину брудну шибку, та його вистачало, щоб Кайл розгледів воду, яка просочилася з даху й добряче попсувала тиньк із фарбою. Проте навіть у мороці Кайл досі з невірою витріщався на побачене, бо в кімнаті нагорі стояло ліжко Сестри Кетрін. Як сталося, що місцеві не розібрали й не вивезли таке неймовірне ліжко, а тим паче ванну? Величні пурпурові завіси, нині зогнилі й просочені вологою, спадали з балдахіна й свідчили про колишню пишноту ліжка з колонами.

Йому треба піти та знайти Дена. Де той, у біса? Кайл хотів відзняти фермерський будиночок у власному світлі, а тоді ще раз з одним із їхніх світлових комплектів. Він і наполовину не був таким умілим оператором, як Ден, а це все надто чудове, аби зіпсувати. Кайл повернувся донизу за звуковим обладнанням і триногою. Швидко перевірив рівні, а тоді встановив усе якомога краще і заклинив держак для мікрофона між двома м’якими дошками підлоги записати звук.

— Це величне ліжко, що досі лишається посеред її будуару, наче цілковито засвідчує грандіозність Імператриці. Якою вона, певно, зав­жди себе вважала, поки не стала Богинею.

Кайл відзняв величезний комин із чорною цеглою.

— Вона мусила тут почуватися доволі комфортно. Комин палав біля підніжжя її ліжка тими холодними зимовими ночами, доки діти тремтіли разом із собаками в тій дерев’яній сільськогосподарській будівлі, спорудженій для худоби.

Він обійшов підніжжя ліжкової рами зняти іншу половину кімнати, і його черевики прочов­гали прогнилими завитками колись розкішного килима. Під маленьким вікном, глибоко вбудованим у кам’яну віконну стулку, щось привернуло його увагу. Відповідь на його попереднє питання, чому місцеві не поцупили звідси ліжко. Бо ніхто в здоровім глузді не затримався б надовго в кімнаті, де на стіні було випалено це.

Щойно він це помітив — швидко позадкував. Товстий матрац, досі огорнутий убогою білизною, прогнувся під його литками та змусив Кайла всістися на мокру постіль і те, що сочилося назовні обабіч його вологих сідниць.

Він схопився на ноги. Поплескав ззаду по джинсах. Обернувся й помітив деталі голови ліжка: залишки однієї видовженої темної подушки зі слідами блідих китичок по боках. Безпомильно, сере­дина валика була прим’ята, мовби в нещодавнім спогаді про голову, що на ньому спочивала. Постіль зрушилася навколо пустки, продавленої його сідницями в матраці, і його подих застряг у грудях, а зуби затиснули вереск, що зібрався в горлі.

Він схопився за промоклу білизну, ймовірно, колись атласну чи оксамитову, а зараз просто гнилу. І рвонув її вгору глянути, що скрутилося під нею.

Ніщо ані в класиці трукрайму Левайна, ані в дражливих панегіриках чи нервових свідченнях Ґебріела не могло підготувати його до видива під зогнилою пуховою ковдрою. Давня постіль піднялася в його кулаці, а тоді розпалася прілими грудками, а він зазирнув в утворену діру й побачив морок із чорної й жовтої плоті, що волого закручувався у власному настою.

— О боже.

Кайл спрямував туди камеру:

— Це неймовірно. Не можу повірити, що я це бачу. Тут... змії... я гадаю... і також жахливий сморід.

Та він не встиг прикрасити свій текст, як світло в кімнаті згаснуло, наче в нього потьмянів зір або на єдине вікно впала велика завіса. Кайл панічно зиркнув туди, де раніше було світло, і побачив тільки виразний відбиток худорлявої випаленої постаті під кам’яною стулкою.

Кімнату одним приголомшливим подмухом запов­нив раптовий сморід гниття. І в уяві Кайла виріс образ — такий ясний і чіткий — зграї безживних птахів із запилюженими крилами, що лежали на висохлих тілах, перед озером смердючої води, позеленілої від плавучого сміття. А на березі невиразна постать, загорнута в дрантя, підняла обличчя й побачила його.

Кайл заскавулів, мов загублена й настрашена дитина. Зіщулився та впустив камеру на ліжко. Схопився за очі, аби стерти видіння постаті й жахливої води, викликане тим кістлявим вертикальним обрисом, випаленим у стіні.

Зіщулившись, він усім тілом відвернувся від вікна. Треба втекти від галюцинації, від істот у ліжку, від усього... він не міг змусити себе навіть ще раз озирнутися через плече. Заплющив очі, перевіряючи, чи видиво зникло. Зникло. Він був у запамороченні, дезорієнтований запахом, ліжком...