Останні дні

Затріснулися двері. Унизу. Ті, крізь які він увійшов.

— Господь всемогутній. Дене! Це ти?

Відповіді не було. Кайл пригадав худорляву постать, що бігла в темряві будинку на Кларендон-роуд.

— Дене! — тоді тихше, благальним тоном: — Дене? Друже?

Кайл стояв зігнутим — людина, зведена до істоти, що вся тремтіла й вологими незмигними очима зиркала через смердюче ліжко на двері. Що відчинялися на сходи. Які спускалися на нижній поверх. У місце, наразі невиразне в сутінку, із дверима, що загородили собою світло, яке вмирало. Зачинилися за кимось, хто увійшов усере­дину.

Під собою в будівлі Кайл чув звук, схожий на той, що лунав за ме­жами кімнат порожнього пентгаусу Сестри Кетрін у Лондоні: шум незграбних кроків. Гупання й човгання уламками у ритмі хистких ніг під час пошуку в темряві. Пошуку чогось чи когось.

Коли Кайл вий­шов із будиночка Сестри Кетрін, його рот стиснувся щільною зморшкою на шокованому безкровному обличчі. Він заледве відчував ноги, що вже казати про камеру й обладнання, які стискав у тремтливих руках.

Паралізований страхом, він ще двадцять хвилин чекав після того, як нав’язливий шум унизу різко стихнув. Однак раптова тиша вималювала в його уяві образ дрібної худорлявої постаті біля підніжжя сходів, що стояла, дивилася вгору й чекала, коли він спуститься.

Із завмерлим серцебиттям він зрештою вий­шов з кімнати та став спускатися зі спальні, вирішивши, що навіть одна зайва мить у жаскій кімнаті біля смердючого ліжка, яке досі посмикували й рухали його малі, заховані в норі мешканці, менш прийнятна за зустріч із від­віду­вачем у тінях внизу.

Але він був у будиночку сам. Непоясненним чином здавалося, що він весь час був сам. Хоч він і був упевнений, що хтось зайшов. Чи чув він кроки? Мікрофон також міг їх вловити — поміж його схлипуваннями. Він перевірить пізніше. Можливо, вхідні двері зачинив вітер, слідів якого зараз не було.

Кайл почвалав у високій траві до фермерських будівель. Дена чи Ґебріела досі ніде не бачив. Він покликав їх, хоч і слабко. Не отримавши відповіді, знайшов решту їхніх сумок з обладнанням перед порожніми дверима храму, усере­дину якого не зміг наважитися навіть зазирнути, а потім відтягнув сумки на край двору. Розмовляючи з собою квапливо й пошепки, він вирушив із першим траншем обладнання через поле до підліска.

Лише коли знову опинився серед орляка та хирлявих гілок підліска з другою партією обладнання, він побачив удалині високу постать під потемнілим небом, пряму і з опущеною головою. Та наближалася з боку дороги, на якій вони припаркувалися.

Кайл застиг на деякий час, надто наляканий, аби ворухнутися чи дихати. Міг лише витріщатися, застрягнувши між жаскою фермою й постаттю, що заледве просувалася. Думав, що ладен закричати. Аж доки не збагнув, що постаттю на полі був Ден. Однак щось було не так. Бо Ден ішов так повільно, що заледве ворушився. Його обличчя не відривалося від ніг, ніби він уважно вивчав землю.

— Дене! Дене!

Далекий обрис його друга підняв голову. Зупинився. І його крик сповільнив холодом і згустив кров у жилах Кайла:

— Не ворушися! Стій там! Пастки! — Ден ніби плакав, або ж намагався не заплакати. — Ґебріел вступив у довбану пастку!

ДЕВ’ЯТЬ

Кан, Нормандія

16 червня 2011 року. 2 година ночі

Коли Кайл вий­шов із ванної із зав’язаним навколо пояса рушником, половини пляшки рому Sailor Jerry вже не було. Загорнутий в інший рушник, Ден сидів на підлозі, схрестивши ноги; біля велетенського коліна стояла кавова чашка. Він програвав відео Кайла з храму-амбара. Кайл почув власний тихий голос із динаміків лептопа:

— Не впевнений, що саме я тут бачу. Але воно всере­дині храму Зібрання. На стіні. Схоже на постать...

В одному кутку кімнати стояв напханий скривавленим одягом поліетиленовий пакет із супермаркету. Мовби примара, до якої ніщо не насмілювалося наближатися, він осів на єдиному клаптику підлоги, не засипаному обладнанням та сміттям з їхніх наплічників.

Кайл усівся в ногах ліжка й обхопив щоки долонями:

— Господи.

— Трохи тремтить, друже. І темно.

— Ти здивований?

— Дещо з цього зможемо використати.

Кайл розумів, що Ден перевіряв відео, аби лиш зайняти мозок технічними питаннями й уникнути ретельних роздумів про день, який тягнув на найгірший у їхніх життях. Відколи вони повернулися до готелю в Кані, вони не могли розмовляти, не кажучи вже про обговорення пережитого за остан­ні п’ять годин.

— Вибач, друже, — мовив Кайл. — Я тебе не чув там. На фермі. Якби почув, одразу при­йшов би. Ти, певно, провів із ним цілу вічність.

— Понад годину. Намагався зняти її з його ноги. Докричався до хрипу. Він міг стекти кров’ю на смерть.

Діставшись Дена на полі, він найперше помітив руки друга: мокрі до ліктів. Ніби той чавив виноград.

Ден відсів від камери й протер очі:

— Не міг її розтиснути. Зняти з ноги. Мене досі нудить, друже. Найгірше — це звук. Від тріскоту, з яким пастка стулилася на його нозі, мене занудило. Стало зле аж до кінчиків пальців. Не можу викинути цей звук із голови.

Кайл кивнув. Події вечора запам’яталися низкою нашвидкуруч змонтованих зображень, що підкидали його, а тоді перевертали шлунок щоразу, коли непокірлива пам’ять повторно програвала уривки. Ром, пів піци, гарячий душ та елементарний комфорт готельного номера не могли здолати цей шок на довше, ніж на кілька хвилин.

Кайл задивився собі поміж босих ніг. Знову побачив свої незграбні рухи полем до Дена: тицяння палицею в приховану землю поля, стиснутий у шлунку жах від упевненості щодо інших пасток, досі схованих у високій траві; ошаліле бліде обличчя Дена серед мовчазного сутінку; наповнені сльозами очі друга, коли той наблизився, а він ніколи раніше не бачив, щоб Ден плакав; темні руки Дена; тонка лінія вогню на обрії; далекий крик кози, якої вони ніде не бачили.

А тоді — дрібна скоцюрблена постать Ґебріела у високій траві; жахлива вологість чорних штанів на його тонкій нозі; жаске торох­котіння залізної пастки; підіймання кволого тіла із землі — обличчя дуже бліде, крихітний рот укритий цятками слини, і його лемент, схожий на крик тварини, що помирає. Вони так і не знайшли його окулярів. А далі — викорчовування приєднаних до пастки залізного кілка й ланцюга, підіймання тіла цієї розбитої ляльки над воротами, де Ґебріела знудило на руку, яку Кайл пропхав дрібному чоловіку під гарячу пахву. Потім Ґебріел зомлів, і вони думали, що він помер. Після цього — закидання у фургон сумок, які Кайл на межі цілковитого виснаження перетягнув через поле; Дена також знудило, через дверцята з пасажирського боку; тоді вони загубилися на дорогах навкруги ферми; Ґебріел прокинувся і волав від болю на зад­ньому сидінні на кожній ямі на дорозі, яку вони переїжджали; пастка й розчавлена гомілка, накрита Деновим піджаком. Жодних знань про лікарні чи лікарів; нищівне й приголомшливе незнання першої допомоги, що робити чи куди їхати; грюкання у двері сірих сільських будівель; невдале спілкування з чоловіком, який підійшов до єдиних дверей, що відчинилися в цьому безлюдному скупченні жалюгідних будинків, доки Ден мовчки сидів на дорозі; перешіптування французькою між лисим чоловіком і Ґебріелом, який уже тремтів на зад­ньому сидінні з обличчям сірого відтінку крейдяного каміння пейзажу. Далі — видобування інструментів і зняття тих іржавих залізних кіс із маленької ноги; падіння маленької ступні в пошарпаній кросівці, чорній від старої крові.

— Швидка?

— Нон.

— Чому?

— Нон.

Безнадійне розпитування напрямку, яке заглушали крики Ґебріела; поїздка до лікарні за поіржавілим «сітроеном», яким кермував лисий француз, що не знав англійської; нескінченна поїздка під темним небом, а тоді ще і ще під чорним небом. Чи скінчиться колись ця мандрівка? Куди він їх віз?

Але потім були зелені й жовті лікарняні вогні, і вони з Деном почали монотонно панічно белькотати й заговорювати дрібного Ґебріела: «Лікарня. Тримайся, друже. Лікарня, друже. Майже там. З тобою все буде гаразд. Отак».

Кайл зітхнув і схопився за ребра. Налив собі щедру порцію Sailor Jerry й вижлуктив, мов воду. Охнув від палючого посмаку, доки смак Різдва і Карибів заповнював його тіло теплом.

— Доїж піцу, Дене.

— Не можу на неї дивитися, — Ден заплющив очі й застогнав. — Я не міг нічого зробити. Не знав, чи переносити його в машину. Але ключі були в тебе. І... я думав... я був переконаний, що там іще пастки — скрізь навколо нас. Не міг поворухнутися. Лише без упину кликав тебе, друже.

— Я не чув жодного слова. Як таке можливо? Я мав тебе почути.

У лікарні відбувся довгий і палкий діалог між лікарем і французом із селища. Кайл із Деном французької не знали. У них не було нічого, окрім фургона, повного кінообладнання та крові.

Він пам’ятав своє полегшення, коли почув, що Ґебріел житиме: новину повідомила байдужою ламаною англійською чорношкіра медсестра в лікарні.

— Але нога... Нема. Із... — лікар жестом показав перерізання в себе на коліні. — Ампутація.

«Що станеться з тією крихітною ступнею в білій кросівці?» — подумав Кайл — шоковано, нажахано, з холодним заціпенінням від новини. А тоді вони з Деном чекали в лікарні ще три години, досі скривавлені та заслаблі від голоду й шоку.

Потім, походжаючи бетонованим майданчиком — нечутливий, дрейфуючи крізь гнів, шок і виснаження, — Кайл зателефонував Максу з автостоянки. І Макс доволі довго не реагував на виплюнуту Кайлом у телефон інформацію про «кляті пастки, через які ти змусив нас пройти!».

Нарешті Макс промовив слабким і втомленим голосом:

— Стежка. Я сказав вам лишатися на стежці.

— Там не було стежки, довбню!

— Послухай, я там ніколи не був. Звідки мені знати?

— Чому? Чому ти там ніколи не був?

— Він житиме?

— Так, але він втратив ногу. Втратив її! Нахрін ампутована до коліна.

— О боже, ні.

— О боже, так.

— Страховка. Ви всі застраховані.

— Скажи це Ґебріелу! І його дев’яносторічній матері, яку він доглядає. Про що ти, в біса, думав, Максе? — запала тривала тиша. — Максе! Максе! — Кайл кричав у телефон.

— Навіть зараз. Навіть зараз. Вона може.

— Що? Не чую...

— Ви... щось бачили?

— Щось бачили? Ти про що?

— Незвичне.

— Так, друже, до речі, бачив. Її кляте ліжко досі в тому будиночку. І в ньому було повно... повно... жаб. Червів. Змій. Хрін його знає. І ці... штуки на стінах. На стінах, Максе! У храмі, у спальні. Що воно таке? Ці постаті? І це місце... ця ферма ненормальна. Просто ненормальна.

— Що ти маєш на увазі?

Кайл усівся на бетонований майданчик. На цю мить йому вже було начхати, що про нього подумають навколо: втомлені парамедики, що проходили повз, люди, що заходили й виходили крізь вхід до травматології.

— Ґебріел злякався. Сказав, що вони досі там. Щойно ми приїхали. Потім відмовлявся заходити до будівель. І там ніби щось було. Усере­дині храму. Я щось почув там, коли знімав. І в котеджі Кетрін. Унизу. Хтось зайшов. Але нікого не було, коли я спустився. Я спантеличений, Максе. Мене це лякає. Що не так із цим місцем? Що?

— Поговоримо, коли приїдете додому.

— Додому! Що нам робити, Максе? З Ґебріелом? Що?

— Я про це подбаю. Просто їдьте додому, як заплановано на завтра. Зустрінемось, коли відпочинете. Ви вдосталь зробили, як для одного дня. Дякую вам за це. Напиши мені назву лікарні. Телефонний номер. Мені вже треба йти. Треба ще про дещо подбати.

— Подбати! Що може бути важливішим за це? Мені потрібні відповіді, друже.

— Кайле. Прошу тебе. Ти збуджений.

— А ти не був би після всього, пережитого нами?

— Я розумію. Справді. Але... були ще нещасливі новини. Сьогодні. Які впливають на наш фільм.

— Що?

— Сестра Ізіда. Сьюзен Вайт. Вона пішла вночі.

— Пішла? Куди пішла? Що?

— Вона померла, Кайле.

— Уже не знаю щодо цього, друже.

Кайл відвернув голову від екрана лептопа, за яким занурився у чорновий монтаж. Глянув на Дена, який нарешті проковтнув прожований шматок піци.

— Фільм, — Ден глянув на Кайла — глибоко в налиті кров’ю очі друга. — Це неправильно.

— Ще б пак. І Макс не розповідає нам усього. Щось приховує від нас. Від старту.

— Що саме?

— Якби ж я знав, друже. Не знаю. Він злякався, коли я говорив із тією баристеркою. Сказав, що я відриваюся від справи. Але вона жила там, у будівлі — першому храмі Зібрання. Як це може бути не пов’язано? І вона згадувала про стіни. Про плями. Хай що то було. Як просто вони з’являлися. Із зображеннями в них. Не було течі. І пошкоджених дротів. Ніколи. Ми так і не зняли детально, але я припустив би, що в підвалі на Кларендон-роуд ми бачили те саме, що й на стінах у тому клятому амбарі, — Кайл вказав на екран лептопа, підкреслюючи думку. — Рейчел Філліпс теж чула звуки. Які ми чули. Та постать... біля пентгауса... Отож, це все пов’язане з Зібранням. Мусить бути. Міфи можуть не бути міфами. Можеш повірити, що я взагалі це кажу?

— Про що й мав бути весь фільм. Чого хотів Макс. Збіса зручно, якщо хочеш знати мою думку. А ще отам... Тобто, боже... ці штуки на стінах. Це аж ніяк не сліди від води. Ніяк. Вони намальовані. Але хто захоче таке малювати? Вони, певно, були геть схибнуті.

— Вони не намальовані.

— Повтори?

Кайл хитнув головою і глитнув:

— Вони у камені. Я доторкнувся до однієї. Вони ніби пропалені... у самому камені. Там немає фарби. Це ніби випал. Який смердить. Мовби щось померло в стіні.

Ден повільно видихнув.

— У цьому номері не можна курити?

— До біса, — кивнув Кайл. — Підпалюй.

Ден зіп’явся на ноги й потягнувся до Кайлової пачки Lucky Strikes на столику біля ліжка.

— Хочеш?

Кайл кивнув, тоді впіймав кинуту Деном сигарету. Ден походжав кругом. У тиші Кайл спостерігав за волохатими ногами друга, уникаючи видива його волохатого живота. Мова Дена змазалася, щоки розшарілися:

— Ця фігня надто лячна. Тобто Ґебріел ледь не помер. Якби я не заткнув кровотечу своєю сорочкою, він стік би кров’ю. Так сказав лікар. Чи принаймні показав. Сьюзен Ізіда, чи як там її, мертва. Мертва. Як і якийсь іще старий гіпі-товариш Макса, втягнутий у це гівно. Це здається... небезпечним. Я знаю, що в тебе борги. І сто штук — це багато грошей, але думаю, ми маємо піти. Просто нахрін піти, друже.

Кайл утамував роздратування й розчарування пропозицією Дена покинути фільм. І який фільм. Ден був засмучений. Це природно. Але він щойно запропонував невимовне.

— Чуваче, не нам тут ухвалювати великі рішення. Сьогодні...

— Сьогодні був найгірший день мого життя. Сьогодні все було шизанутим.

Він ще ніколи не бачив Дена таким. Кайл ретельно добрав слова та пом’якшив голос:

— Погоджуюсь. Було. Але, друже, ти маєш визнати — попри всю пережиту нами фігню це вибухово. Тобто ми двічі знімали, і двічі вловили щось на камеру. Як часто таке трапляється? Ніколи, от як часто. Ніколи не траплялось, як мені відомо. Ніколи. Ні з ким з увімкненою камерою. Схожі ефекти можуть бути в горорному фільмі від великої студії. Але це не ефекти.

Ден заплющив очі з таким виглядом, наче хотів запхнути пальці й у вуха:

— Кайле.

— Так, інтерв’ю були лячними, але це фантастичний матеріал. Таке не придумаєш. Ми ніби все своє життя чекали чогось такого. З «Ковеном» і «Кривавим Безумом» ми не вловили й натяку на паранормальне. Декілька хороших інтерв’ю. Декілька гарних кадрів місць убивства. Два офігенні фільми. Але це... це геть на іншому рівні, друже. Це наше становлення. Це видатний час. Звідси й надалі нам офіційно вдалося.

— Згода. Але Кайле, з двох колишніх членів Останнього Зібрання, яких ми зафільмували, одна мертва, а інший сьогодні вдень втратив довбану ногу! — Ден благально шукав на обличчі Кайла пояснення. Але нічого не вловив.

— Дене, Дене, Дене. Коли ми знімаємо сцену, то сподіваємося чогось досягти. У нас є мета. Ми хочемо оприлюднення, що створює історію. Не просто історію. Згоден? І ми щоразу це отримуємо. Нам говорять більше, ніж ми просили. Ґебріел міг виснажитися, але ферма розповіла нам дещо, хоч він і не сказав багато корисного. Ми знімаємо один довгий дубль майже щоразу. Це надто чудово, аби кидати, друже. У цій історії щось є. Їхній спільний досвід. Ніхто не дуркує й не намагається себе показати з кращого боку. Вони ніби змушені зізнаватися. Як часто ми таке бачили? Отож-бо. І ти хочеш усе кинути? Ти, певно, жартуєш, здорованю.

Ден задивився на підлогу:

— Чорт! Я не знаю. Мені треба трохи простору між мною й цим місцем, а тоді доб­ре подумати.

— Твоє право. Але мені без тебе не впоратися. Ніколи... і мені тебе ніяк не замінити. Ми маємо бути в Америці за два дні, — Кайл наповнив горнятко Дена ромом. — І, як ти сказав, я не маю вибору. Я на тридцять штук у лайні. Мені потрібен цей фільм.

— Знаю, знаю, друже. Просто... не думаю, що зможу.

— Поспи з цим. Прошу тебе. Не роби цього нахрін зі мною. Дене? Друже.

— Це ще не все.

— Що?

— У лікарні, коли ти вий­шов говорити з Максом, мене зацікавило, що француз, який нам допоміг, сказав лікарю. Вони цілу вічність розмовляли. Той хлоп був реально заведений. Тож я запитав у лікаря, що йому розповів фермер. Мав чуйку, що це щось про ферму.

— І? — Кайл глитнув.

— Англійська в лікаря була не найкраща. Француз із селища казав йому, що птахи так і не повернулися. Щось таке. Птахи так і не повернулися. Мабуть, на ферму. І він казав, що собаки теж туди ніколи не ходять.

— Це виносить мені мозок, Дене. Дивовижно.

— І ще ось що, — Ден підійшов до столика біля ліжка й узяв iPhone. — Повідомлення мусило прийти вранці. Навіть не подумав перевірити, доки ти був у душі. Воно від Фінґер Мауса. Щодо матеріалу з Кларендон-роуд, — Ден проскролив меню на iPhone і простягнув телефон Кайлу.

Повідомлення було таким:

Весь день вам телефонував. Ви маєте це побачити. Доки ви срали собі в штани, мов парочка школярок, на тлі відбувається якась дивна херня. На трьох аудіотреках. Це аж ніяк не фоновий шум. Ви, мабуть, поставили CD. Та й іншого чувака, який був там із вами, наркоші, який має вигляд мумії, що встала й вий­шла із саркофага в Британському Музеї, там повністю немає. Це не нарком. Збільшив зображення, і частин його немає. Відсутні. Прозорі. Як ви це зробили? Прошу, скажіть, що це зробили ви й зараз смієтеся. ФМ.

Ніхто з них не сміявся. Ден кліпнув на Кайла з мовчазним нерозумінням:

— Він про що?

Кайл відчув, як блідне:

— Якби ж я знав.

ДЕСЯТЬ

Кан, Нормандія

16 червня 2011 року. 5 година ранку

Сонця не було, лише нескінченність чорної хмари, що сягала від видноколу до видноколу над темною водою й курною рівниною перед нею. Там нічого не росло. Холодний вітер дув над сірим пилом, попелом і золою, над нерухомою водою.

Його прибуття в пустку помітили. Зашарпані постаті на соленому березі, де хлюпотіли й пінилися, хлюпотіли й пінилися маслянисті води, втомлено звелися на тонкі ноги. Загорнуті в дрантя тонкі руки цих убогих силуетів були підняті до неба, а з невидимих ротів долинав млявий лемент.

У повітрі не було птахів: ті утворювали жахні плавучі покидьки в потоці мертвої води. Тисячі їх наринали й ляскали крилами. Чорна зграя пір’я й кісток, до якої зашарпані люди спускалися підбирати їх своїми опудалячими кінцівками та простягати, мов скарби, як підношення жебраків королю.

Кайл виринув зі сну; обличчя вкривали висохлі сльози. Він снив декілька годин, але запам’ятав тільки остан­ню сцену якихось жахливих мук, що скінчилася біля великого мертвого моря. Однак він не прокинувся повністю. Не міг.

Приголомшений переходом від таких дивних видив і збентежений неосвітленим простором перед собою, Кайл не міг збагнути, де він. Віддалік була кімната з прочиненими дверима. Навколо контуру дверей мерехтіло слабке брунатне світло. З його швидкого мигтіння точилися запахи чогось горілого й пульсували проблиски пожежі. Осінні запахи вогнища, тріскотіння вологого займання під холодним дощем, загашена пара почорнілого м’яса, прохолода вологого каменю.

Він спробував поворушитися, однак думка не стала рухом. У кінцівках не було відчуттів, тільки заніміння, порожнеча в суглобах. Він дихав з неглибоким усмоктуванням й задишкою в чорноті перед очима, так ніби на трахею тиснула якась вага. Або ж легені тепер змаліли для такої задачі.

Відсутність чогось більшого за світло витала за лаштунками його розуму. Він наче спускався у величні холодні глибини темного океану під льодовиковими шапками та небесами без зірок, химерне бездиханне тяжіння засмоктувало його нижче, нижче й нижче крізь себе, а тоді виштовхувало за межі себе.

Борючись із ніщо, яке намагалося загасити маленьку жаринку його нестямного усвідомлення, він раптово, глибоко й абсурдно усвідомив свої долоні та ступні. Вони ніби наново окреслилися з темряви, навіть не смикнувшись, і з їхнього розміру, ваги й незнайомої довжини великого та вказівного пальця Кайл розумів, що це не його долоні. Як і ці ступні йому не належали. Надто тонкі й видовжені, громіздкі й безживні, вони звисали з матраца, наче його тіло переросло дитяче ліжко.

З відчуттям власного обличчя з’явилися натяки на інші контури вилиць та чола, маленький рот і довші зуби. На чолі й біля щелепи, мов перука, кучерявилося довге волосся. Воно смерділо. Масне, немите, змокле в протухлій воді, прогіркле на поплямованій і цвілій подушці, де влаштувався його череп. Він не бачив, але знав, що наволочку вкривали континенти давніх плям.

Кайл провалювався далі в темряву, під незнайоме тіло, що несміливо тримало його, мовби намагалося вхопитися за дим під розпростертими пальцями. Провалювався глибше в порожнечу, де навколо закручувався віддалений хаос пташиних вигуків і людських криків, що наближався з віддалі. Приваблений його нещасним паралічем потопельника, його випадінням геть. І кружляння цієї какофонії виштовхувалося з лементу тварини десь у глибині. Рев свині й гортанне мукання здіймалися з тремтливих щелеп і великої пащі. Чорний язик і жовті зуби. Вологі, близькі...

А тоді Кайл прокинувся й упав. Випав з повітря. Але всього з кількох сантиметрів над ліжком. Де він підстрибнув і підхопився в нападі, що наелектризував його тіло до відчуття колишньої форми, розмірів і знайомості.

У кімнаті... готелю... номері... Кан... Франція.

Він глянув праворуч і нічого не побачив. Помахав руками по боках і вгорі. Засліплений. Намагався не закричати. Тоді помітив підморгування маленького світлодіода біля стіни — телефонна зарядка. І ще одна червона цятка в неосвітленому просторі, у повітрі в дальньому кінці кімнати — світло режиму очікування на вбудованому в стіну телевізорі.

Нестерпна тілесна машинерія стогонів і виття циркулярної пилки змусила повітря завібрувати в його грудях, надто відчужила темряву для будь-якої думки про полегшення. Господи, цей звук...

Хропіння. Усього лише Ден. Дякувати богу. Ден п’яний і хропить, як телепень.

Нахилившись і випавши з ліжка, Кайл зіп’явся на ноги й почвалав у темряву. З випростаними руками й розставленими віялом пальцями відшукав гіпсову стінку. Чому так темно? Храм. У тебе в очах досі повітря храму. Він ледь не заволав. Затемнені завіси. Він згадав, як зсував їх увечері. Такі траплялися в готелях, щоб затулятися від фонового світла. От чому так темно.

У ньому забриніло полегшення. Сон, кошмар потьмянів, мов бліда й хибно запам’ятована світлина. Це й усе, і нічого більшого. Постаті на стінах храму, жахливий випадок із Ґебріелом, пів пляшки алкоголю, виснаження, незнайоме ліжко в чорнющій кімнаті, хропіння Дена, інша країна, інший світ... Забагато, забагато. От чому він бачив кошмар. Але чому він впав на ліжко зі самого повітря? Це було щось нове: він ніколи не переживав такого раніше. Частина сну. Наче сходиш із бордюру. Ривок, шок.

Він стиснув долоні разом і потер їх. Вони його. Його долоні, а це його ступні: широкі з кістлявими пальцями. Волосся було розкошланим, але прямим, не кучерявим і незнайомим, як перука якогось манекена.

У роті посохло, наче він тримав його роззявленим годинами, а в тілі палала спрага.

У ванній кімнаті Кайл задивився на себе під привітним спалахом ванільного світла перед бездоганно чистим дзеркалом. Засвідчив себе блакитно-зеленими очима, які подобалися його дів­чатам. Викинув із голови остан­ні сліди безладдя кінцівок, кісткового збентеження, тілесної дисморфії. Ковтнув сріблясто-чистої води, що ринула з крана. Підняв вологе обличчя й обернувся до темного одвірка, що вів у кімнату й до ліжка, у якому він більше не хотів спати.

Однак, розвертаючись до дверей, мигцем помітив щось у дзеркалі. Розмазане відображення знаку на стіні навпроти раковини.

Кайл обернувся. Підійшов до низки брудних смуг над тримачем для рушників. Здригнувся від, як він себе запевнив, холоду кахлів під босими підошвами, який сиротами колов ноги та шкіру, а не він гаданого контуру кістлявої істоти з чотирма скелетоподібними ногами на стіні.

Ні, тепер, коли він наблизився, це радше скидалося на відбиток долоні. З чотирма тонкими пальцями, загнутими всере­дину на остан­ній фаланзі. Що виступали чи тягнулися, мовби з-за стіни.

Його синуси атакував раптовий припах старого м’яса, мов вологий нижній бік свинячої вирізки, надовго залишеної удома в холодильнику. Кайл глянув на рушники, шукаючи викривальну пляму. То були свіжі, чисті, невикористані рушники для рук. І в жовтому світлі готельної ванної його миготливе збентеження перетворилося на усвідомлення, де саме він нюхав і бачив таке раніше.

ОДИНАДЦЯТЬ

Менсфілд-стріт, Мерілебон, Лондон

16 червня 2011 року. 4 година дня

— Доброго ранку, любий Кайле, — Макс, певно, притискався до іншого боку дверей, бо щойно палець Кайла відпустив кнопку дзвінка, виконавчий продюсер уже стояв у дверях: червоний оксамитовий халат поверх охайних штанів і білої сорочки, доповнених клубною краваткою та рубіновими запонками.

Макс провів Кайла в довгий коридор, де бездоганні вершково-­шовкові стіни страхали старомодним шиком. Це наче опинитись у передпокої раю, як його зображав Голлівуд 1950-х. Аромати троянд і поліролі клубочилися вкупі з духом ексклюзивного пилку, закоркованого в іншу епоху. Вбудовані в стелю довгі скляні панелі відкидали сильне, майже фосфоресцентне світло, від чого пошарпані інженерні чоботи Кайла здавалися недоречними й незатишно помітними на блискучій блакитно-білій мармуровій підлозі. Деінде на постаментах стояли темні статуетки й кам’яні артефакти. Давньоперський вайб. Величезне обрамлене золотом дзеркало показувало йому кожну пору та щетинку на неохайному обличчі.

— Гарна домівка, Максе.

— Дякую.

Кайл пробіг від станції метро на Реґент-стріт до Менсфілд-роуд і сповільнився тільки тоді, коли побачив обриси будівлі, у якій мешкав Макс. Він чекав унизу, доки його викликали з приймальні завбільшки щонайменше в шість його квартир, де до мармурових стін простягався темний килим, щільний, мов ведмеже хутро. Швейцар у срібній лівреї зателефонував Максові на домашній, аби оголосити про його прибуття. Кайл вписав своє ім’я в настільний журнал завбільшки з клясер, зі шкіряною обкладинкою, а потім його провели до відполірованих до дзеркального сталевих дверей ліфтів.

Інформація щодо списку нещасних випадків вихлюпнулася з Макса за декілька секунд після того, як він відчинив вхідні двері:

— Ґебріела відправлять літаком в Англію за кілька днів і перевезуть у лікарню. Операції минули успішно, але він дуже хворий через інфекцію.

Кайл скривився. І заприсягся відвідати Ґебріела, хоч від самої думки йому ставало незатишно, оскільки він відчував тінь провини через цю трагедію: його надто зайняли зйомки і надто роздратував старий, аби він наглядав за інтерв’юйованим. І його провина удобрювалася безпорадним бажанням розпитати тепер Ґебріела про розповіді лікаря Дену про птахів та собак. Сцена з Ґебріелом у лікарняному ліжку після пережитої пастки Сестри Кетрін буде чудернацькою, позбавленою смаку й недоречною, але також чудовим матеріалом для фільму, надто добрим, аби від нього відмахнутися. Однак відбиток кістлявої руки Кайл приховував від Дена, доки не зійшло сонце, а доти той уже суттєво потьмянів. Вони зняли залишок і вшилися. Ден усю дорогу додому збентежено мовчав. Що було геть недоб­ре. Він мусив зберегти здорованя на своєму боці.

Макс зателефонував Кайлу з першими променями світанку, у готель у Кані — він відчайдушно хотів побачити відео з Франції. Його почуття через нещастя Сьюзен і Ґебріела видалися Кайлу не так легковажними, як вторинними щодо мети дзвінка. І Макс погоджувався обговорити ситуацію тільки після того, як побачить відзняте Кайлом на фермі. Той мав із собою мастер-плівки, які після зустрічі вирушать до Фінґер Мауса: той погодився на нічну зміну з переписуванням матеріалу.

— Треба було взяти темні окуляри, — зауважив Кайл і пішов за вишуканими ступнями Макса, взутими в бордові лофери, далі в пентгаус. Здавалося, всі куточки Максової домівки були начис­то позбавлені тіней. Сильне біле світло заповнювало весь обсяг бездоганного простору та змушувало Кайла почуватися прозорим і химерно розслабленим. А світло й лампи сонцями горіли в кожній стримано розкішній кімнаті, яку він проминав.

— Перепрошую?

— Світло, Максе.

— А, так. Яскраве, якщо не призвичаїшся. Однак світло, мій любий хлопчику, так само важливе для життя, як і вода. Воно очищує дух. Розкриває серце. Промиває розум. Тут почуваєшся благословенно. Справді.

— Після цього моє житло скидається на підземелля. Ти тримаєш його увімкнутим впродовж дня?

Макс кивнув і провів його в кімнату, що слугувала одночасно домашнім кабінетом і приміщенням для показів: шкіряні крісла чекали перед цифровим відеообладнанням.

— Я страшенно страждав від сезонного розладу. Депресія, друже. Роками, аж доки я не відкрив світло повного спектра. Воно змінило моє життя. Тут у кожній кімнаті встановлені лайтбокси. Зроблені на замовлення. Пристрої на стелі симулюють денне світло. Чотири тисячі люксів у денні години, десять тисяч люксів уночі та взимку. Те саме з настільними лампами, і в мене також є козирки.

— Гарний день, — Кайл кивнув на великі залиті сонцем вікна.

Макс втупився в Кайла з такою серйозністю, що той почувся незатишно, мовби стикнувся із палкими, але безглуздими переконаннями незнайомця в пабі.

— Я зовсім не ризикуватиму душею, Кайле. Я хочу, щоб життя і світ сповнювало світло. Тож я маю саме це. Тут, у моєму маленькому місці відпочинку. Місці світла. Освітлення.

— Ясно, — якби тут був Ден, розгорілася б істерика.

— Ти знаєш, що ми маємо бізнес-інте­реси у сфері сезонного афективного розладу? Переважно експорт. Але тут також наздоганяє. І справи дуже доб­ре просуваються. Світ прокидається до нового світла. Я хотів би дати тобі дещо для твоєї домівки.

— Ні, дякую. Мені подобається морок.

— Я наполягаю. Мені мають доставити декілька настільних ламп цього вечора. Торшер. Може, лайтбокс для твоєї ванни та кухні в ці похмурі лондонські ранки. І для Дена теж.

— Справді, не...

— Нісенітниці. Вважай це подарунком за всю твою тяжку роботу. Яку цінують, мій любий друже. Ти вже зробив суттєві набіги в таємницю Останнього Зібрання. І ти мусиш випробувати лампи сьогодні. Ти помітиш різницю. Вона негайна, — Макс втягнув по­вітря й випнув підборіддя вперед, наче з певним полегшенням приходив до рішення, відганяючи думку, яка до цього рішення вела.

— Дякую.

— Не варто. О, чи можу я благати тебе про одну послугу?

— Ага.

— Будь ласка, ніколи знову не називай мене довбнем.

— Це було доволі лячно, Максе.

— Тепер уже я забуваю про манери. Каву? Легкий перекус? Чи волієш дочекатися обіду?

Кайл так відчайдушно намагався дістатися Макса, що не їв після порому. І не засинав після того сну. Він промовив, позіхаючи:

— Я міг би перекусити чимось. Рано встав.

Макс підійшов до дверей кабінету:

— Айріс!

— Сер, — озвався з дальніх рубежів квартири голос.

— Каву на двох. Кекс.

Після далекого «Так, сер» Макс знову зосере­дився на Кайлі.

— Гарне спорядження, Максе.

— Так, я часто проглядаю тут поточний матеріал та автономний монтаж. Прогрес роботи.

Стіл також мав такий вигляд, наче Сесіл Роудз¹⁸ колись розкладав його поверхнею мапи Африки. Макс усадив своє дрібне тіло в одне з крісел, підтримуване сталевими стійками. Над ними нависали щонайменше п’ятдесят дюймів плаского плазмового екрана. Кайл усівся на крісло поруч із Максом і попорпався в наплічній сумці, шукаючи шість флешок з матеріалом з Нормандії.

Айріс виявилася маленькою й округлою ірландкою з білим волоссям на голові та підборідді. Вона принесла кавник і скляну підставку для кексу. Товста фруктова хлібина видавалася надто гарною для їжі, доки очікувала на срібний ніж та дві тонкі, мов мушлі, тарілки, над якими поралася Айріс. Десерт у Макса також подавався з маленькими срібними виделками й червоними лляними серветками, що надималися з обох боків срібних тримачів із клеймом.

— Смачний кекс, — промовив Кайл із набитим ротом. — Ситний.

Взута в капці Айріс залишила їх і зачинила звукоізольовані двері.

Макс підхопив флешки. Втупився в них, і його тонкі губи з огидою скривилися, чи навіть з обуренням. Він навіть не глянув на кекс. Кайл ковтнув третій великий шматок власного. Нервова енергія змушувала його пожирати цей десерт, мов остан­ню трапезу в житті.

— Це все?

— Фінґер Маус візьметься за них сьогодні, — кивнув Кайл.

— Я хочу, щоб їх завантажили, щойно вони будуть готові. А Ден, де він?

— На іншій роботі.

— Доб­ре, доб­ре.

— Я побачуся з ним завтра, щоб обговорити приготування до Америки.

Макс ніби й не слухав. Тепер він дивився на флешки так, наче то пляшечки з бубонною чумою.

— Максе. Максе.

— Так?

— Як померла Сьюзен Вайт?

Макс заплющив очі.

— Серцевий напад, — і розплющив їх. — Удома. У будиночку в Брайтоні. Її донька не могла розбудити її для подорожі в Борнмут, вона не брала телефон. Це сталося вчора. Вона зайшла та знайшла матір. Сперту об подушки. Ще живу, але заледве. Вона померла піз­ніше в лікарні, покинула нас, не сказавши ані слова. Я телефонував удень, щоб обговорити інтерв’ю. Її донька взяла слухавку. Вона мені й сказала.

— Ви були близькі?

— Багато років — ні. Але ми знайшли одне одного знову, нещодавно.

— Сумно. І трохи химерно.

Макс завмер, мовби якесь нависле одкровення від Кайла його страхало.

— Ці флешки... — Кайл не знав, із чого почати чи як пояснити, що на них записано. — Як і з Голланд-Парком, тут щось не так.

Макс безшумно розвернувся в кріслі. Поклав одну маленьку наманікюрену руку Кайлові на зап’ястя, які погойдувалися між його колінами, що підстрибували. Шкіра на пальцях Макса була м’якою, мов у немовляти; здійнявся подмух дорогого крему для рук.

— Це важкий час для нашого задуму, Кайле. Ґебріел, бідолашний Ґебріел... — Макс заплющив очі й похитав головою на якусь думку, що в ній виринула. — І я сьогодні ввечері їду в Брайтон. Похорон Сьюзен завтра.

— Це доволі жахливо. Реально вразило мене, Максе. І Дена.

— Бо ти — чутлива та дбайлива душа, Кайле. Я це збагнув тієї миті, коли ми вперше зустрілися, — Макс не відводив уважного погляду; на чолі проступив натяк на занепокоєну похмурість. — Але ти також відданий кінематографіст. Митець. З переконаннями. Які я вельми оцінив у твоїх колишніх роботах. Саме тому я й обрав тебе, Кайле, щоб зробити цей фільм. Нашу роботу не можуть, просто не можуть розладнати ці жорстокі вчинки долі. Ці нещасливі випадки. Ми цього не допустимо. Наша робота величніша за нас — її посередників, її тлумачів.

— Але...

Макс лагідно похитав зачіскою:

— Ми розкриваємо болісні й жахливі секрети, мій любий Кайле. Розворушуємо давно поховане. Розслідуємо найжаскіші злочини, учинені проти інших людей. Ув’язнення, позбавлення свободи, маніпуляція, контроль, жорстокість, убивство. Однак ми маємо лишатися хоробрими, хай як би ці питання нас тривожили. Мусимо стояти непохитно перед тим, що побачимо й почуємо. Ми мусимо бути насторожі, Кайле. Завжди. Тому я й наполягаю на лампах, Кайле. Мусимо зав­жди нагадувати собі, що ми на боці світла.

— Але є ще дещо. Щось... Я не... Я не знаю, як це пояснити, — мовив Кайл. Макс спостерігав за ним, на обличчі застигли осторога та неспокій. — На фермі. Це було дивно. Атмосфера. Будиночок Кетрін. Те, що я там відчував. Чув. Штуки на стінах. Постать на Кларендон-роуд. Ви дивилися матеріал із Лондона?

— Так, — глитнув Макс. — Зібрання досліджувало жахливі речі й виводило себе в незвичні місця, Кайле. Книга Левайна — не повна вигадка.

— Ні. Я не про те, що вони робили одне з одним. Я намагаюся сказати... у тих місцях ніби залишили щось іще, — Кайл зітхнув і пошкрябав кругом голову, шукаючи годяще пояснення. — На стінах. На клятих стінах. Самі побачите. Я зняв їх й у Франції також. Не думаю... Я знаю, що це не малюнки. Вони — Зібрання — цього не малювали. Не могли, бо вони також на Кларендон-роуд, на новому тиньку. Я намагався розповісти вам телефоном. В імейлі, Максе. У тому, на який ви мені так і не відповіли, про минулу неділю. Ви ще побачите такі самі з Нормандії. Отут, — Кайл постукав по флешках у маленьких руках Макса. — І на всіх локаціях ми були не самі. Я звучу, як божевільний, тільки припускаючи таке, але... я все-таки вірю, що спостерігав чотири справжні паранормальні випадки. Один у Лондоні, один у храмі ферми, ще один у фермерському будиночку Кетрін. Четвертим був відбиток руки на стіні нашого готельного номера. Ви знали, Максе? Що ми знімемо таку фігню?

Шкірясте горло Макса сіпалося вгору й униз. Його усмішка була тонкою й напруженою.

— Виляски, Максе. Те, що ми чули. У будинку в Голланд-Парку. Вони на всіх аудіотреках. Фінґер Макс перевірив. Птахи. Собаки. Ми так думаємо. Інше теж. Вітер. Не впевнений, але це жахало. А коли Ден намагався звільнити Ґебріела від тієї клятої пастки, я був у буди­ночку Сестри Кетрін не сам. Там був хтось... щось... унизу в будівлі. Те саме й у храмі. Я в цьому впевнений. Скажіть, що ви бачили того, хто вдерся на Кларендон-роуд.

Макс кивнув.

— Ми були в тому домі не самі. І на фермі. Я в цьому впевнений. Як це можна пояснити?

— Мій любий Кайле... — усміхнувся Макс.

— Послухайте. Вас там не було. Це ніби... а тепер... ну... ніби щось вий­шло з... з тих місць. У мене ці сни. У Франції. А тоді стіни готельного номера... ванної змінилися. Якесь зображення проступило на клятій стіні ванної, Максе. Я знайшов його після свого будь-коли найдивнішого довбаного сну. Я знаю, що ви хотіли чогось паранормального, але ж бляха...

Макс заплющив очі, хоч Кайл і пі­дозрював, що внаслідок його лайки.

— Вибачте. Брудний рот. Але це серйозно, Максе. Я намагався звинуватити в першому видиві наркомана та списати другий і третій на виснаження. Але ванна? Я маю це на плівці. А тепер Сьюзан, не кажучи вже про Ґебріела? Що тут, бляха, відбувається?

Макс розплющив очі й задивився на флешки:

— Не знаю. Але хтозна, що наробила ця дурепа Кетрін. Навіяла. Навіть привела в Зібрання. Не можу сказати. Але я давно пі­дозрював, що вона зв’язалася... пробилася до чогось, із чим нізащо не варто було контактувати. Тому фільм такий важливий, доки ще є час, — Макс стиснув Кайлів зап’ясток. — Тепер ти починаєш розуміти мою мотивацію зняти цей фільм. Я мав рацію...

— Час? Що значить «доки ще є час»?

Макс посовався в кріслі:

— Нас небагато лишилося. Крім мене, я зміг знайти лише трьох адептів із Лондона та Франції, — він прокашлявся. — Дорослих уцілілих із часів Кетрін в Аризоні ще менше. Я відстежив тільки двох. А тепер лишилася лише одна. Ти хоч уявляєш, яким цінним зараз буде інтерв’ю з Мартою Лейк? Ми не можемо марнувати часу.

— Чому зараз, Максе? Чому вона порушує тишу зараз? Марта Лейк тридцять років лишалась інкогніто. Я шукав онлайн. Ґуґлив її. Те саме з нещодавно померлою Патрісією Кловер. Ви самі сказали, що Сьюзен Вайт ніколи нікому не відкривалася, доки не при­йшла до нас на Кларендон-роуд. Те саме з Ґебріелом, який, до речі, мало що нам розповів. Я знаю, бо Ден питав лікаря...

— Кайле, Кайле. Ти хоч уявляєш стигму, незмивані плями на тих, хто був частиною Храму Останніх Днів в Америці? Уже не кажучи про те, що думали про нас у Зібранні? Про таке не захочеш говорити. Тривалий час. Через дітей. Що робили... що сталося з дітьми. Як їх відбирали в батьків. Як їх ізолювали, як погано з ними поводилися під керівництвом Кетрін. Неприйнятно. Це було насильство. Декого могли... я навіть не можу змусити себе про це говорити. Декого так і не знайшли. А ми живемо в чутливіші часи. Лише на схилі літ тобі комфортніше розповідати й визнавати причетність до всього цього, примиритися з минулим. Намагатися віднайти спокій. Я заплатив їм багато грошей за їхні свідчення, і на це, на жаль, треба також зважати. Не всі були такими щасливими, як я, Кайле, після звільнення з-під влади Кетрін. А з нами трапилося зовсім не те, що взагалі хочеш пам’ятати. Прошу, май це на увазі. З Ґебріелом стався нещасний випадок. Смерть Сьюзен була збігом. Високий тиск.

— А інший? Ваш друг, що помер минулого тижня.

— Брат Чапля страждав від тривалої хвороби. Рак. Тому він і не хотів зніматися. Тобі нічого не загрожує. Ти ж не віриш, що загрожує? — Макс легенько всміхнувся, мовби спирався на край ліжка наляканої дитини.

Кайл втупився в Макса, шукаючи в його очах будь-який натяк на оману. Не побачив жодного.

Після перегляду відповідного матеріалу з Голланд-Парку та сцени з храмової будівлі й будиночка в Нормандії обличчя Макса було враженим. Одна рука тремтіла. Він майже побіг із крісла до ламп, і Кайл теж порадів, що вони ввімкнені.

— Гадаю, бренді буде доречним. Що скажеш?

— Зараз трохи не моя коктейльна година, Максе, але, гадаю, ідея хороша. Я випив бурбона у своїй квартирі минулої неділі, щойно це побачив.

— Це надзвичайно.

— Це людина? Нагорі з нами? І ці штуки на стінах, Максе. У храмі. Що воно таке?

Макс потер очі, тоді зиркнув на стелю. Коли збагнув, що Кайл за ним спостерігає, йому стало незатишно, наче той споглядав його фізичне приниження. Він розвернувся й відчинив двері:

— Айріс! Ох, де ж вона? Айріс!

— Сер?

— Карафу.

Макс знову обернувся до Кайла й підняв руки:

— Ніколи раніше не бачив нічого схожого.

— На Кларендон-роуд. Ця постать? І крик, Максе.

Відлуння остан­нього виску за ме­жами пентгауса на Кларендон-роуд вп’ялося йому в слух.

— Частина мене шкодує, що взагалі це почула. Але це неоціненно. Хоч уявляєте, як це піде в трейлер?

— Цілком, — Макс повернувся на місце. Він не бажав передивлятися епізоди ще раз. А його реакція на храм-амбар зачудувала Кайла: зображення були кепсько освітлені, однаково огидні та потребували збільшення, від якого Макс відмовився.

— Сьюзен Вайт розповідала нам про так звані «сутності». Але це? Як це пов’язано?

— Я ніколи не очікував, що ви побачите щось таке драматичне. Цей хлоп Фінґер...

— Фінґер Маус.

— Він би не... не підробив якось відео?

— Боже, ні. Та й не встиг би. Та й хай там як, ми чули їх у реальному часі. Ми з Деном. Чули все, що щойно чули ви.

— Але на Кларендон-роуд ви не бачили цієї... людини?

— Нічого. Ми чули кроки. Двічі. Сходами вниз, а тоді пізніше вгору, тож хтось весь час був з нами всере­дині. Але ми нікого не бачили. Було темно. Чим ми й хотіли скористатися. Заради ефектності.

— Забудь про ефектність, Кайле. Нам не потрібні такі прикраси. Надалі, будь ласка, освітлюйте майданчик як годиться, особливо вночі. Інакше в нас буде такий безлад. Він відкриває нас до хибних тлумачень. Звинувачень у фальсифікації неприродних явищ.

— Йой, Максе. Ану постривайте...

— До тебе нічого не доторкалося?

— Доторкалося? — спохмурнів Кайл. — Ви про що?

Айріс відчинила двері, і вони обидва підстрибнули. Жінка зайшла в кімнату з кришталевою карафою та двома склянками. І відбула, з пі­дозрою роздивляючись Кайла. Макс кивнув на бренді:

— Пригощайся, — він зиркнув на годинник. Втягнув повітря: — Чорт забирай. Треба збиратися. Мій костюм ще не складений. Похорон.

— Що? Нам треба поговорити. Ви не можете просто зірватися, — Кайл підняв обидві руки та простягнув їх до екрана. — Ми ще навіть не почали шукати в цьому якийсь сенс. Я минулого клятого вечора злякався на смерть. Мені важко навіть говорити про це, тим паче прийняти, але все це тут є. Відчутне, фізичне.

— Вибач, Кайле, — Макс рушив до дверей. — Буде вдосталь часу обговорити все пізніше. І нам спершу потрібне відео з Америки, аж потім ми зможемо дійти якихось висновків.

— Максе. Дещо не може зачекати. Мені треба з цим розібратися.

— Кайле, будь ласка.

— Це не зачекає. Я занепокоєний цими робочими відносинами.

Макс зупинився перед дверима, тоді підступив ближче до карафи. Кайл зняв корок і налив у дві склянки. Макс задивився у свою:

— Які в тебе занепокоєння?

Кайл наповнив рота димним оксамитовим спиртним. Охнув.

— Перш ніж ми продовжимо, мені потрібні деякі запевнення. Я пообіцяв зробити якомога природніший і чесніший фільм, і наша домовленість мала базуватися на взаємній довірі, — він простягнув руку, аби не дати Максу перервати його. — Але я починаю замислюватися, чого саме ви мені не розповідаєте. Ви були частиною Останнього Зібрання. Провели два роки в цьому клятому культі. Були одним із перших. Але забули мені про це сказати. Гадаєте, я не дізнався б це від когось іншого? То нащо приховувати це від мене?

Макс роздратовано зітхнув. Звірився з годинником:

— Кайле, машина приїде за двадцять хвилин.

— Тоді в нас удосталь часу. Ви маєте чудовий вигляд. Можете просто накинути куртку на сорочку.

Роздратований, Макс усівся в крісло. Відхилився, відірвавшись маленькими ступнями від підлоги, і видихнув усе повітря з крихітного тіла. Він здався Кайлові ще старішим. Він робив операції на чолі, навколо очей і рота — багато операцій. Вони надавали йому худорлявості й лоску в кращі часи, але зараз його обличчя немовби частково осіло. Макс приховав напругу, потерши очі.

Я це теж пробував, друже, але ти бачив те, що бачив.

Крихітні скупчення імплантованого волосся уздовж лінії росту ніби ладні були вистрибнути з фолікулів. Макс забрав долоні, його очі блищали:

— Я мав особисті причини не афішувати свою участь.

— Вони мусять бути реально вагомими, Максе.

— Розумію.

— Мусите зрозуміти. Ви продюсуєте це все дуже ретельно, усе для нас розписуючи. Мені не сподобалося, як ви визвірилися на мене за інтерв’ю тієї мешканки з Кларендон-роуд. І тоді, — Кайл вказав на телеекран, — я починаю запитувати себе, у що я, у біса, вплутую себе й Дена?

Макс заговорив, не дивлячись на Кайла:

— Вибач. Але... послухай, навіть найближчі мої друзі не знають про моє минуле. Мої колеги. Усі ті, з ким я познайомився та кого зібрав за кар’єру — вони нічого не знають про мій час із Кетрін. Я почуваюся відповідальним, Кайле. Розумієш, це мене варто винуватити в усьому, що трапилося з цією організацією й з усіма, хто колись був її частиною. До того жахливого кінця.

Кайл підняв руки, а тоді роздратовано ляснув ними об стегна:

— Як?

— Кайле, я розпочав Останнє Зібрання з Братом Чаплею, який нині помер. Я був одним із його наріжних каменів, його природним батьком. І в перший рік мене швидко й доволі безжально усунула Кетрін.

— Навіщо приховувати це від мене? Я не розумію. Ви знаєте, як я ставлюся до порядку денного, Максе. Ми через це проходили.

Макс знову задумався: мовчки витріщався, мовби за межі вишуканих стін своєї фортеці світла. Похитав головою в якомусь особистому замріянні й усміхнувся, хоч і неприємно:

— О, вона була розумною, навіть тоді. Не чудовиськом, але близько до того, і здібною. Старшою за нас. З вуличною мудрістю. Жорстка жінка. Але дуже чарівна. Спокуслива, коли потрібно. Вона багато чому навчилася за ґратами, це я можу сказати, — він нарешті перетнувся з Кайлом поглядом. — Ми були їй не рівня. Вона вже була Кліром у саєнтології, коли я вперше її зустрів — на зустрічі Процесу в Мейфейрі. Процес був іншою групою. Набагато просунутішою за нас, тож ми на них здебільшого базували структуру нашої організації. Вони мали таку спокусливість, таку вишуканість. І ми теж цього хотіли.

— А я був юним і дурним. Ідеалістом. Люди називали нас гіпі. Поборником суфійського містицизму, буддизму, подумував про францисканський орден, експериментував із життям у комуні; анархістом, пацифістом... безпорадним. Не знав, хто я такий. Але знав, що хотів чогось іншого, ніж пропонували випускнику-економісту в Лондоні 1960-х. Чогось не такого. Як і мої друзі, мусиш розуміти, я був ідеальним матеріалом для маніпулятивної соціопатичної особистості на кшталт Кетрін.

— Але чому ви не могли мені сказати? Не розумію.

— Це важко визнати, Кайле. Що я був таким дурнем. І дозволив чомусь такому реальному, такому певному прослизнути крізь пальці. Дозволив йому стати таким викривленим, таким розбещеним. Антитезою всього, чого ми намагалися уникнути, засновуючи організацію. Прихисток від світу. Але ми були такими наївними... недосвідченими. І вона забрала її в нас. Налаштувала нас одне проти одного. Швидко. Привела інших. Утворила більшість. Новий консенсус, — Макс стиснув руки в кулаки. — Вона забрала все. Усе, Кайле. Я ні про що так не шкодую, як про це. Сказав би, що це єдиний мій жаль. Боюся, мені доволі соромно за те, як вона мене обдурила.

— То навіщо вам я? Ви маєте все потрібне. Обладнання, фінансування. Ви навіть проробили всі дослідження. Навіть знаєте клятих причетних, Максе.

— Це правда. І я подумував зробити фільм самотужки. Зрежисерити, або хоча б написати сценарій. Але передумав. З кількох причин, — Макс підвівся й підійшов до книжкової шафи. Провів пальцями по корінцях перших видань «Ревелейшн Пресс». — Я не міг допустити стигматизації. Ні з моїм продакшном, ні з видавництвом, бізнес-інте­ресами чи благодійною роботою. Унікальна комерційна привабливість усіх моїх задумів полягає в позитивній духовності, у пропонуванні надії альтернативними шляхами. А те, чим стало Зібрання... Цей фільм для мене — величезний крок убік. Саме тому я й створив незалежний імпринт «Містеріс», суто для цього задуму. Фільм ніколи не вийде під брендом «Ревелейшн». Це неможливо.

Макс потер натягнуті щоки:

— Уяви сором, потенційну руйнацію, якби Daily Mail збагнули, що я насправді допоміг заснувати Останнє Зібрання. Вони не розрізняли б ранні дні Зібрання та Храм Останніх Днів. Те, чим стало моє творіння. Те чудовисько в пустелі. Я спостерігав, як усе псувалося в Лондоні в шістдесят восьмому. Спостерігав, як просочується отрута. Але я не мав стосунку до того... у пустелі. Даю тобі слово, Кайле. Я вивчив свій урок і відсторонився. Почав спочатку. Замів сліди. Обірвав контакти з іншими. І щиро вірю, що відтоді зробив багато добра. Аби перепросити. Гадаю, це зав­жди було моєю мотивацією в професійному житті.

— А робити фільм самому було б помилкою. Моє розчарування, обурення, мій гнів пролилися б на нього весь. Ти не дарма боїшся порядку денного. Тож я потребував незалежної й об’єктивної ретроспективи. Розповісти таку неймовірну історію, яку непростимо десятиліттями грабували експлуатацією й опортунізмом. Згадай лише той жахливий фільм «Сука з пустелі»!

Макс благально задивився Кайлові в очі:

— Я хотів когось, хто розуміє окультну територію. Хто вже набив руку зі схожими історіями. Хто представляв надприродне як дуже реальну ймовірність. Хто вже натякав, що у встановленому в природі порядку справді трапляються потрясіння. Я знав, що найефективніше я відпрацюю в ролі виконавчого продюсера. Менеджера з ресурсів. Культиватора контактів. Гіда.

— І я досі щиро вірю, що самісінький дух цієї історії в тій крові, яку Кетрін та її схиблені прислужники пролили в Аризоні. Сама суть історії досі похована. Реальну історію так і не розповіли. А вона такої надзвичайної природи, Кайле, яку ми вже відкриваємо. Саме тому я й спрямував тебе досліджувати її паранормальний бік, — Макс замовк і зітхнув. — Бо я не був готовий побачити повний результат того, що накоїла Кетрін. Стикнутися з цим. Навіть зараз мені досі потрібен посередник. Захист. Ти мусиш розуміти, що це таємниця, яку ти маєш для мене розплутати — мені це потрібно. Боюся, у мене просто немає сил.

У дверях з’явилася Айріс:

— Сер, ваша машина приїхала.

Кайл завіз Фінґер Маусу поточний матеріал і дістався додому, не усвідомлюючи, що діється навколо нього. Він відкоркував пінтову пляшку Jack Daniels і випив. Укинув її до кишені. Він покинув зустріч з Максом бадьорим, неохоче улещеним, навіть химерно збудженим. Утім чари розвіювалися. Макс доб­ре висловлювався. Був щирим до межі емоційності. Однак Кайл боровся з наполегливою пі­дозрою, що ним знову зманіпулювали. Він хотів вірити Максові. Бо понад усе бажав зробити цей фільм. Але, можливо, Ден мав рацію, і вони мусили все покинути.

— До біса, — гучно промовив він у вагоні метро. Ніхто на нього й не глянув.

Він не міг покинути фільм попри інстинктивне переконання, що на кону стояло щось більше за його кар’єру, фінанси чи психічне здоров’я. І Кайл ненавидів себе за це. Почувався тепер вразливим до небезпек, які навіть не міг визначити. Лише тиждень роботи — і він уже брав під сумнів увесь цей вплив на нього. Його короткий, але щільний контакт з усім, що залишила по собі Сестра Кетрін, викликав у нього нудоту, нервозність і дезорієнтацію. Два інтерв’ю та дві зйомки перетворили цей світ, який він сприймав як належне, на крихке місце, населене маніяками та примарними сутностями. Усе навалювалося на нього надто швидко. Практично виходило зі стін. Щось виявлялося, хоча це він мусив його виявляти.

Увесь шлях додому Кайл подумки кидав фільм й одночасно летів в Аризону. Він ніби загадав бажання на мавпячій лапці¹⁹ — бажання, щоб йому в руки потрапив гострий і революційний фільм під час економічного спаду, що спрямував кіно- й телевізійні замовлення у вільне падіння, від якого він може ніколи й не оговтатися. Але тепер, коли він мав у кишені кіноугоду всього життя, що ще до неї докладалося? І Кайл уже не вперше роздумував над тим, що поривання робити фільми може стати, як багато хто попереджав, його остаточним кінцем; хоча багатостраждальні батьки та друзі мали на увазі фінансовий крах, а не можливість щось розворушити, надто ретельно шукаючи в хибних місцях.

Однак високовольтна напруга беззаперечно повернулася. Так, були страх, приголомшення й нездатність осмислити, що саме в нього жбурляли, але й розгорталася можливість нині додати до своєї фільмографії найкращу роботу. Саме те виробництво. Саме той фільм. Усепоглинущу працю його життя. Яку він окреслював, але так і не досягав. Це була вона. Останні Дні. Він зняв би цей фільм навіть без ста тисяч. Був надто глибоко зворушений його перспективами, аби просто піти. Подорожі, безсоння, нескінченне очікування на зйомках, тижні продирання крізь поточний матеріал, нагляд за фінальним монтажем — усе це впродовж місяців попереду вже було того варте. І зав­жди було варте. Бо зйомки фільму були всім.

Ден міг без нього прожити. Він володів надійнішими вміннями. Купа оплачуваної роботи. Але Ден був потрібен Кайлові. Його найкращий друг. А найкращі друзі допомагали один одному. Нехай поспить одну ніч у власному ліжку, а тоді переконай його. Ден уціліє. Так було зав­жди.

ДВАНАДЦЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон

16 червні 2011 року. 10 година вечора

Макс додержав свого слова й доставив експрес-кур’єром чотири коробки САР-ламп²⁰. Вони прибули раніше, ніж Кайл дістався додому, і за них розписалася Джейн із нижнього поверху. Уявивши, як Максове інтер’єрне світло з криміналістичною деталізацією виявить пил, волосся, подряпини та плями його печери, він залишив лампи в коробках, нагромаджених у вітальні.

Аби трохи угамувати тривожність, зі шлунком, на дні якого хлюпали бренді, віскі та фруктовий кекс, Кайл поставив лептоп на стіл, продивився Максів графік виробництва та зробив ще декілька нотаток щодо американської секції в сценарії фільму. Макс улаштував два інтерв’ю з копами, залученими до вбивств Останніх Днів у 1975-му: першим патрульним на місці кривавої бані в аризонській мідній копальні та головним детективом з убивств, що вів розслідування, яке більш-менш закінчилося, коли Брат Веліал дав дуба в кімнаті дозвілля в’язниці Флоренса.

Ще одна сцена в них була із сином чоловіка, який володів кінським ранчо неподалік мідної копальні. Остання зйомка запланована з єдиною вцілілою дорослою членкинею Храму Останніх Днів, що була там в остан­ній рік культу: неоціненне інтерв’ю з Мартою Лейк. Вона ніколи не говорила з творцями чотирьох наявних документалок — фільмів, що тільки припускали, що саме трапилося в копальні до й у Ніч Сходження. Навіть здогади Ірвіна Левайна про ті події видавалися доволі шаленими, тож Кайл вирішив утриматися від суджень, доки сам не візьме в них усіх інтерв’ю. Макс не хотів, аби вони знімали маєток у Сан-Дієґо, де Сестра Кетрін мешкала два роки перед Ніччю Сходження. Нотатки казали, що скриншотів вистачить, хоч Кайл і не був певен, чи погоджується. Variety стверджували, що наразі маєтком володів Чет Реґал, смертельно хворий голлівудський поганець, що надавало локації крутої атмосфери «Голлівудського Вавилону» Кеннета Енґера. Але ж не можна отримати все.

Два документальні фільми про культ зняли ще в сімдесятих і два — у вісімдесятих. Після першої зустрічі з Максом Кайл подивився їх усі. Їх переповнювали жахливі інсценування з акторами-­аматорами. Також у кожній із них — частинки тих самих вицвілих новинних сюжетів: копи та юристи з бакенбардами й волоссям до коміра, в авіаторських окулярах під пустельним сонцем біля мідної копальні, або ж заходять до будівлі суду в Юмі; вишикувані чорно-білі автівки та копи, що заганяють укутані в ковдри худорляві постаті в зали правосуддя; репортерки в пастельних кльошах та обтислих блузах, що тримають мікрофони тонкими зап’ястями, мов сталеві яблука в карамелі; губернатор Аризони в окулярах із чорною оправою виступає в національних новинах; шеф поліції пітніє, коронер, окружний прокурор і всі хлопці з мерії.

І ті самі світлини з фотоблоку Левайнових «Останніх Днів: Тру-крайм бестселер» у м’якій обкладинці повторно ad infinitum²¹: чорно-­білі знімки юних членів храму — довговолосих, з ідеальними зубами й усміхненими очима в щорічних альбомах старшої школи, на фото, зроблених у кращі дні; або ж на знімках Поліцій­ного управління Аризони худорлявих, змучених, страдницьких, мертвооких чи збуджено зухвалих членів культу, які втекли до сумно­звісної ночі в 1975-му, щоб їх не зігнали з тих невдалих спроб жити нормальним життям, які їм випали.

Тільки одна з документалок, «Діти Звіра», мала гідний виробничий бюджет, бо в ній були кількахвилинні зйомки з гелікоптера копальні, маєтку Сестри Кетрін згори й далекої пустелі Сонора, схожої на спечену поверхню безлюдної планети, де культ розважався, а потім полював одне на одного з потужними гвинтівками, коли все зійшло на пси.

«Діти Звіра», як і її конкуренти, досі містили багато чуток від людей, безпосередньо з культом не пов’язаних. Троє старих телевізійних знаменитостей із Голлівуду сімдесятих просторікували про харизму Кетрін, її спокусливість, її надприродну здатність казати їм точно те, що вони думали й відчувати, коли вона розгулювала вечірками категорії Б, вбрана в Chanel та Yves Saint Lauren; розповідала їм те, чого вони ніколи нікому до того не розказували... бла-бла-бла... те, чого вони не могли висловити собі... бла-бла-бла. В усіх чотирьох фільмах незграбно й неінформативно промацували її зв’язок із саєнтологією та факсиміле арешту Кетрін за керівництво борделем у Лондоні на початку шістдесятих. Похмура обкладинка кожної DVD-коробки мала в котромусь місці або знаменитий поп­артовий портрет Кетрін — така собі гладка Елізабет Тейлор із довгим волоссям Мони Лізи й такою ж звабливою усмішкою — або один з тих, що зображали її мордатою червоноокою фальшивою месією.

Жоден з цих фільмейкерів, як здогадувався Кайл, не від­віду­вав французьку ферму чи штаб у Голланд-Парку через бюджетні обмеження. У жодному з фільмів нічого не згадувалося про паранормальні аспекти Останнього Зібрання — також відомого як Храм Останніх Днів — у які він буквально ввійшов. Натомість вони всі мали справу з убивствами, кров’ю, німими голими дітьми й обезголовленням Сестри Кетрін. А потім Джим Джонс перевершив Сестру Кетрін три роки по тому під час сумнозвісної Білої Ночі в Гаяні, отруївши дев’ятсот своїх послідовників фруктовим соком і стрихніном.

Коли Кайл завершив зі сценарієм, квартира тхнула застояним сигаретним димом, а посеред його подушки спав кіт. Телевізор вмикався й вимикався. Кайл перевірив імейли. Ані слова від Дена. Він посортував прання й узявся збирати наплічник в Америку. Завтра наново зробить чернетку сценарію та журнал зйомок, тоді перевірить їх під час десятигодинного польоту. Приїде на зйомки рано й огляне локації, водночас прикине найкращу композицію. Останні чотири інтерв’ю треба було записати з рекордною швидкістю.

На дивані він прогортав фотоблок «Останніх Днів» Ірвіна Левайна, бо не міг надовго облишити книжку. Задивився на пухке, хоча й приємне обличчя Сестри Кетрін. Тоді — на похмурий распутінський вигляд Брата Веліала на протилежній сторінці: худе й бородате лице чоловіка, що допоміг застрелити на смерть чотирьох колег із храму, які намагалися втекти в Ніч Сходження, а тоді вбив Сестру Кетрін і перерізав горлянки чотирьом своїм товаришам із Сімох, перш ніж поліція знайшла його в копальні з п’ятьма вдягненими в лахміття дітьми — за сорок хвилин після того, як власник сусіднього ранчо підняв тривогу щодо пожежі, НЛО, гавкоту собак і звуків пострілів у комуні Останніх Днів.

Собаки. Завжди із собаками.

Кайл побрів до ліжка. Спробував зсунути кота, й очі того почорніли, мов оливки, а на одній лапі наставилися пазурі.

— А щоб тебе.

Він заснув, зіщулившись довкола кота, поклавши одну руку під голову.

І наполовину прокинувся в темряву з місця, уже віддаленого в непевному спогаді, утримуваному остан­німи фрагментами сну. З місця, імлистого від сажі та диму. Де вологе каміння пливло з дощем. Де напружені, однак усе ж невиразні обличчя тягнулися догори безбарвними поглядами. Оголені, худі й укриті червоними плямами, вони більше складалися з кісток, аніж із м’яса. Бруд під їхніми тонкими ногами, завислими над жахливою землею, перемішався із соломою й темними грудками покидьків. Борознисту глину, спінену застоєм, вкрили вихри олії на брудній воді.

Пір’їстий стукіт сухих крил у диму. Далекий, глухий брязкіт металу.

Місце зимових кольорів у тьмяному освітленні та важкого повітря. І він, тут... над своїм ліжком, у темряві своєї кімнати. Над завісами пробивалося сріблясте світло, міліметрове завтовшки. Кайл зависнув у невагомості над матрацом. Над і під кістками його ніг випиналися суглоби. Таз широкий, живіт впалий, ребра виразно виснажені: він відчував кожен сантиметр своєї усушки. Пробурмотів сухорлявим горлом, прохаючи води. Його висохлу й безгубу посмертну маску оточував віялом вінець безбарвного волосся, жмутки якого на черепі вкривали латки вад і виразних почорнілих кров’яних судин.

І надто довго, надто довго — ці ноги, що висіли в холодному повітрі, і цей відтинок пазуристого пальця на хрящуватих руках, надто виснажених, аби поворухнутися, випростані в боки, мовби розіп’яті в повітрі. Кайл зник у собі й опинився всере­дині цієї істоти.

Крутячись, він боровся та силкувався прокинутися з тієї миті, коли усвідомив це ув’язнення всере­дині чогось крихкого й незнайомого над ліжком: тіла, що досі тихо здіймалося до невидимої стелі. І його усвідомлення себе звивалося, прагнуло повернутися до плоті, що колись вкривала його кістки.

Поблизу біля нього в темряві дряпало та стукотіло, а тоді почулося гарячкове гуп гуп гуп. Шум виривався з іншої кімнати, дуже близько.

А тоді він упав. І прокинувся від відчуття падіння. Шокований до паралічу, сіпався в безладній постілі й віддихувався, повернувшись на бік, судомний і зігнутий навпіл.

Повільно обмацав обличчя тремтливими пальцями. Умить відчув щетину навколо знайомого рота: його кирпатий ніс, розкошлане волосся. Запал упізнання ширився, і Кайл витягнув власну спину, власні ноги та руки. Стиснув кулаки й загнув пальці ніг.

Усівся.

Раніше лунав стукіт, а тепер тільки дряпання. Шалене смикання за килим. Кіт, десь біля вхідних дверей.

Кайл перекотився через ліжко й увімкнув лампу. Примружився від світла, що боляче вдарило в очі. Почвалав від ліжка й перетнув кімнату, що одночасно слугувала і спальнею, і вітальнею. Увімкнув світло в коридорі й задивився туди.

Кіт на мить обернув голову, зіщулений біля вхідних дверей і припалий носом до тонкої щілини між килимком і дверима. Зирк­нув на Кайла і тільки зблиснув очима, що від страху перетворилися на чорні крем’яхи. Випусти, випусти, випусти; випусти мене.

Тягнучи занімілі ноги, мовби в нього в паху защемило нерв, Кайл завернув у коридор повз кухню й ванну: у темряві трейлерних габаритів за дверима, причиненими, але не зачиненими, побутова техніка, як з лялькового будиночка. Десь у мороку кухні стояв котячий лоток. Запасний. Можливо, кіт не міг дочекатися сходити, терпів і сягнув критичної миті, збентежений та знервований, як це трапляється з котами в таких ситуаціях. Краще випустити його назовні.

Повністю прокинувшись, Кайл затремтів у холоді. Якщо він випустить кота, доведеться спускатися прольотом сходів, аби випустити його в громадський садок позаду кварталу.

— Я думав, ми це вже пройшли. Думав, ти можеш дочекатися до ранку. Га?

Відсунувши засув і відімкнувши замок, він зовсім трохи встиг відчинити двері, як кіт утік назовні — жилавий і верткий, мов вода, — крізь щілину на темний майданчик сходів. Тремтячи в трусах, із досі крихким від залишку бентежного й дисморфічного сну тілом, Кайл увімкнув світло на майданчику й почалапав укритими запилюженим килимом сходинками на перший поверх, весь шлях униз обдумуючи сон: він ніколи нічого схожого не переживав, нічого такого яскравого. І вже двічі. За ме­жами тіла й ліжка, мовби загублений за ме­жами себе, або взятий і поміщений кудись іще, у набагато гірше місце. Чому? У голові його сяйнули, а тоді замерехтіли ті штуки на стінах у Франції й Лондоні.

Холодне повітря просочувалося під і навколо зад­ніх дверей, перериваючи його незатишні роздуми, знову фокусуючи його на реальному світі. Ані натяку на світанок зовні: небо чорне, хмари приховують зорі. Котра година? Кіт забрався на поліно та простягнув передні лапи, кваплячи Кайла. Досі несамовитий, з очима-вугликами, під нашорошеним хутром напружувалися й смикалися м’язи. А тоді він без звуку чи позирку назад зник у темряві саду.

— Більше сьогодні не спускатимусь, — повідомив Кайл, але кіт не слухав. Він уже помчав через зарослий двір.

Кайл мусить тепер взяти відбілювач, ганчірку й поліетиленовий пакет з-під кухонної раковини, щоб прибрати й позбутися безладу в котячому лотку, або й чого гірше. Це все мало б дратувати о цій годині ночі, однак чоловік зрозумів, що радий прокинутися. І більше не бути в чи над своїм ліжком.

Світло лишиться увімкненим. Він подрімає знову, коли зійде сонце. Ще матиме вдосталь часу для роботи після пробудження. Не буде часу для спортзали, знову. Не страшно. Банальна річ на противагу простому та глибинному полегшенню прокинутися. Не застрягнути в кошмарі.

Однак повернувшись у коридор квартири, Кайл зупинився під світлом угорі. Підняв підборіддя й унюхав запах паленого волосся, припах тління. І ще дечого: старої води, вологого одягу, забутого в теплих неопалюваних кімнатах. І чогось іще... Що це? Що за запах? Вологий попіл згаслого багаття. Мов розпалене в саду вогнище з газет, яке полили зі шланга. Тут? Як це?

Він перевірив ванну. Відчув запах плісняви на стіні над бачком, власний затхлий тваринний запах на одному з рушників, що потребував прання, запах колись вологого, а тепер сухого лінолеуму, муніципальні запахи старого відбілювача та дезінфекційного засобу. Кайл зайшов глибше всере­дину. Принюхався. Нудотний припах дешевого дезодоранту-спрею, що лишав у пахвах зі споду його сорочок білий пісок. Далекі глибоководні запахи з унітаза з піднятим сидінням. У Кайла був добрий нюх: він ніколи не вживав кокаїну — рідкість у кіно- й телевиробництві. Однак у ванній не було нічого незвичного. Стіни були чисті.

Він згадав шум у своєму сні — ляскіт, удари та дряпання, мов пальцями. Подумав про готельний номер у Нормандії. Притулився до стіни — від раптової пі­дозри, що неймовірне стане ймовірним, запаморочилось. Затремтів, глитнув. Не тут. Нізащо. Будь ласка.

Кайл утік до кухні; дихання застрягло вгорі в грудях. Оглянув простір стін: побачив білу фарбу, затінену до кольору слонової кістки, між шафками та над раковиною з плитою. Трохи бризок олії й томатного соусу над конфорками, але нічого незвичного. Котячий лоток чистий, наповнювач сухий. Вікна зачинені.

Він зиркнув на стелю. Павутина й маленькі чорні комашині цятки в орбіті крихітних жовтуватих кілець, які можна побачити тільки в орендованих квартирах. Старі плями, яких йому вдавалося уникати, проте вони були тут, коли він в’їхав два роки тому. У кутку тремтіла маленька міль. Зовнішній світ за єдиним малим вікном був чорним.

Але запах точився з кухні. Уже слабший, але досі помітний, наче нещодавно відчинили вікно, щоб провітрити приміщення. Кайл пройшов далі в кухню, простежив запах затхлого падла й застояної води до сміттєвого відра. Відчинив його: не тут? Задивився в шафки під раковиною: сплеск поліролі для меблів і лимону. Не тут. Перевірив дві шафи біля плити: припах алюмінію, слід пилу. Розвернувся й пішов навпростець до двох шафок з його консервами та сухими продуктами, відчинив їх.

Й, охнувши, відступив. Бляшанка з ананасами та бляшанка червоної квасолі випали й бамкнули об верхівку мікрохвильової печі, а за ними — потічок кубиків зі спеціями, висушена голівка часнику та зелена сітка з однією цибулиною всере­дині. Після маленької лавини концентрованим потоком жухнув сморід застояної води, висохлого гнилля, запалених сірників, вологого одягу.

Усі інші упаковки та бляшанки всере­дині шафи розгребені на боки дерев’яного сховища, накидані купою чи перевернуті догори дриґом. Позаду шафи шпалери вирізнялися візерунком плям.

Господи-Ісусе, ні. Кайл відвернувся. Ні, ні. Глянув знову. Ступив крок уперед, копнув цибулину на підлозі вбік. Примружився на широке знебарвлення. Дивився й дивився, шукаючи якесь значення. Це скидалося на течу, наче за стіною розірвалася каналізаційна труба, цілий рік усотуючись у тиньк та шпалери. Однак годуючи вчора вдень кота, Кайл відчиняв цю шафку. Плями на стіні не було.

Він несміливо простягнув руку й натиснув на пляму в центрі. Папір також мав обсмалений вигляд, мовби від швидко загашеного полум’я.

Кайл відступив, зосереджуючись на товстіших деталях, довшій смузі крізь центр забруднення на стіні — цього смердючого стигмата, що раптом з’явився вночі. Схоже на камінь у Нормандії, непофарбований тиньк на стіні підвалу на Кларендон-роуд та гладеньку фарбу у ванній його готельного номера в Кані. Різні поверхні, та всі наново оздоблені тією самою кольоровою схемою: обсмалені, лощені, сирі, тьмяність брудних пов’язок, темна волога, висохла на савані, відбитки...

Боже милий. Дві довгі вигнуті стрічки крізь центр плями раптово запустили його усвідомлення. Ulna, ліктьова кістка. Radius, променева кістка. Латинські назви, що спали йому на думку зі шкільної біології. З одного боку, мов скупчення камінців, відбитки зап’ясть — загорнутих у шкіру кісток долоні. А з іншого — подвій­ні цибулини ліктя... плечова кістка, humerus... кумедна кістка, хоч Кайл і не сміявся.

Так ніби всере­дину цієї шафки крізь тверду стіну чиєсь передпліччя виринуло попорпатись. Поляскати й постукати, відчиняючи й зачиняючи дверцята, доки він спав, мов рука, устромлена крізь прочинене вікно, шукала за що схопитися всере­дині; а тоді її втягнули назад, і залишився лише відбиток — брудний докір неозброєному оку та живим.

ТРИНАДЦЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон

17 червня 2011 року. 7 година ранку

Кайл набрав Дена.

— Чуваче, ти де?

— Удома. Котра година?

— Сьома. Дуй сюди. Будь ласка.

Багато важкого дихання, кашлю, звуку пересування важкої фігури.

— Що за поспіх? Я у відключці. Повернувся тільки о другій.

— Тобі треба це побачити. Тобто тобі треба це побачити.

— Мені вже телефонував Фінґер Маус щодо кадрів з Нормандії. Учора ввечері. Він узявся одразу за сцену в храмі. І він нетямиться. Думає, що ти свистиш йому щодо документалки й натомість робиш горорний телефільм.

— Може, і робимо. І ми, бляха, у ньому знімаємось. От тільки Макс забув нам про це сказати.

— Ти про що?

— Жартую. Дуй сюди швидше. І прихопи Canon. Воно проявилося на стіні кухні.

— Що це?

— Рука.

— Та ну нафіг.

— Дивися, — Кайл провів пальцем над натяком на кістки передпліччя в знебарвленні. Сморід зараз майже не виходив за межі шафки, але залишок досі тримався. — Передпліччя. Оце, на кінці, мені схоже на кістки долоні. Тоді оця ґуля на іншому кінці — лікоть. Наблизь до неї.

Ден зиркнув на Кайла поверх видошукача:

— Це ти зробив.

— Іди в сраку.

— Серйозно?

— Серйозно. І, як я тобі розповідав, у мене був цей дивний сон. Тоді прокинувся в іншому сні... поза ліжком. Я ніби висів у повітрі чи щось таке, тільки в іншому тілі, — Кайл знизав плечима, наче благаючи у Дена про розуміння. — Цілком упевнений, що те саме снилося мені в Кані. Ніби я був кимось іншим. А коли виринув зі сну, тут чулося це дряпання і...

— Я нізащо не повірю в цю фігню, Кайле.

— Дене! Я тобі не брешу. Це все насправді. Мене якраз розбудило дряпання кота, який просився назовні. Так його зуміли налякати лише феєрверки, які запускали минулого року довбні по сусідству...

— Радий чути, що це був кіт. Ти мене підловив, але тільки на секунду.

— Забудь про кота, гаразд? Забудь. Коли я бачив сон, то також чув цей стукіт. Гупання. Це воно налякало кота і змусило дряпати килим. Я випустив його, і коли зайшов назад у квартиру, перевірив ванну й кухню. І занюхав точно те саме, що й у Франції. І на Кларендон-роуд. Тхнуло звідси, — Кайл тицьнув указівним пальцем на поплямовану стіну. — Гупали двері шафки. Цієї. Але дверима гупали зсере­дини. І коли я глянув, тут була ця пляма. Смерділа відходами й чимось мертвим. Як? Як, друже? Те саме з рукою в готелі.

Ден знизав плечима, проте побілів дужче за двері холодильника. Він глитнув:

— Що в тобі особливого? Я не бачив снів. Ніщо не лишило на моїх стінах відбитка дупи. Я був на обох локаціях фільму.

— Якби ж я знав, — Кайл подумав про слова Дена; на мить почувся краще, доки не згадав, як Макс цікавився, чи до нього доторкалися. — Він щось знає, цей старий фрукт.

— Що?

— Макс. Він питав, чи до мене доторкалися. Доторкалися? Нащо йому таке питати?

— Але ж такого не було.

— Мені здалося... — Кайл зиркнув на Дена. — Мені здалося, що хтось був у храмі. Відчув, мовби хтось біг на мене. У темряві. І я щось відчув. На шиї...

— Ти нічого про це не казав.

— Бо у фермерському будиночку трапилося дещо гірше, а тоді Ґебріел ступив у пастку. Я казав тобі, що хтось ходив унизу в котеджі Кетрін. Так ніби... ніби мене шукали, — Кайл глянув на стіну, тоді провів пальцями вниз по обличчю. — Це просто божевілля.

— Гадаю, мені треба сісти це обдумати, друже. Є щось поїсти?

— Не будь дурним, — похитав головою Кайл.

— Який сюрприз.

— Відзнімемо сцену. Я перед камерою. Хочу записати, що відбулося минулої ночі. У стилі відеощоденника. Доб­ре?

Уже стемніло, коли вони скінчили чорновий монтаж відео з Нормандії; бекапи для нічної сесії Фінґер Мауса прибули опівдні, після того як Кайл завершив розповідь без сценарію перед камерою про нещастя з Ґебріелом на фермі, про смерть Сьюзен Вайт, приховане до цього минуле їхнього виконавчого продюсера, Кайлів власний сновидницький досвід і плями на стіні його кухні. Опісля він усівся сам за стіл і спробував працювати над аризонськими сценами в сценарії та питаннями до копів.

Він не опустив жалюзі, тож у приголомшеному мовчанні витріщався на власне відображення в еркері, що виходив на вулицю. Кіт спав на столі, час від часу проводив хвостом по клавіатурі лептопа, а тоді знову накидав його Кайлові на передпліччя, мовби хотів переконатися, що той досі сидить на місці. Кіт з’явився в першій, з’їв цілу бляшанку котячої їжі та більшість анчоусів із Денової піци, а тоді став вовтузитися з ним і з Деном. Він не єдиний, хто потребував товариства тепер, коли сіло сонце й запанувала ніч.

Записи трьох постатей в амбарі трохи втрачали ефект на екрані, як і на його фотоапараті, коли Кайл завантажив джипеґи собі на лептоп. Та хоч вони й видавалися менш виразними, більш експресіоністичними та відкритими до інтерпретації, повторні перегляди й відсутність означення не притлумили ані їхньої сили навіювання, ані натяку на зупинену анімацію в змарнілих силуетах. Знову побачивши їх, Кайл надто рознервувався, аби повністю зосере­дитися на нотатках до сценарію.

За шумом його кроків серед сміття в амбарі було майже неможливо зрозуміти, чи оголосили про свою присутність поруч інші кроки. Хіба що ізолювати цю частину аудіо, коли матимуть більше часу. Однак гуркіт зачинення дверей унизу у фермерському будиночку чи віддалене човгання ніг по цементу, доки Кайл зіщулився нагорі під прогнилим ліжком, вологим від гаданої суміші тритонів, стоніг і маленьких трав’яних змійок, неможливо було сплутати ні з чим.

Позаду нього у квартирі на стелю та йому на плечі раптом прорвалося літнє сонячне світло.

— Крутизна, друже, — мовив Ден, який узявся розпаковувати Максові лампи, щоб спрямувати увагу на щось інше. Вишкірився під настільною лампою, що відкидала таке саме сильне біле світло, яке Кайл запам’ятав у квартирі Макса.

Кайл розвернувся на стільці:

— Уяви таке в сто разів сильніше, й отримаєш Максове житло.

— Не жартую, друже, я вже почуваюся краще. Макс надіслав декілька й мені минулої ночі, доки я спав. Сусід заніс їх. Три лампи. Такі самі, як і в тебе. Чувак просто зірка.

— Макс сказав, що вони очищують душу. Тобі радісно?

— Відчуваю, як декілька брудних плям спадають. Куди поставити дві інші? Біля ліжка?

— Нізащо. Тут навіть без полуденного сонця, що сяятиме просто в кляті очі, доволі важко буде спати.

Ден зиркнув на плінтус:

— У тебе однаково більше немає розеток. Де Jack Daniels?

— У холодильнику. Налий у мій трохи коли. Там є дві бляшанки.

— Лід?

— Морозилка старезна. Уже вічність не працює.

Ден вий­шов з одною з ламп Макса, зриваючи пластикову плівку з кабелю та вилки. Кайл знову розвернувся до вікна і збагнув дещо незаперечне — який великий вплив мало їхнє відео. Майже все в локаціях храму та фермерського будиночка освітлював невеликий LEDPAD, однак відзняте Кайлом викликало захват. Зруйновані будівлі, зняті Деном на непорушному, тихому й зарослому полі, додавали певної атмосфери очікування, якщо й не ретельної уваги, котру Кайл відчував інтуїтивно. Ґебріел був зморщеним, напівбожевільним, тривожним, наляканим. Ден ухопив незатишність Брата Ґебріела декількома чудовими великими планами його метушливого спітнілого обличчя, його тонких губ, що кривилися й бурмотіли. Чоловік був розбитим і пригніченим, він не мав вибору щодо участі. Це їх єднало. Можливо, те саме стосувалося і Сьюзен, хоча вона вже відійшла і не могла витратити свій гонорар. І Макс попросив їх обох тримати його участь у Зібранні в таємниці. Сьюзен Вайт захопилася. Виникала нова сюжетна лінія, нова напруга: розповідь про нещастя фільму всере­дині історії культу та бічна лінія про дволикого виконавчого продюсера. Магія.

Друге інтерв’ю з Ґебріелом у лікарняному ліжку, коли вони повернуться зі штатів, буде неймовірним: він посилить його витверезними новинами про смерть Сьюзен за тиждень після інтерв’ю з нею. Вставить у мікс ті звуки з Кларендон-роуд. Повторить діалог Сьюзен про «сутності». Подумки Кайл уже дивився й передивлявся правки, зрощував кульмінації, натякаючи на набагато більшу участь із боку команди, яку неохоче затягло в історію як мимовільних свідків, у неочікувані й неприродні феномени. Неоціненний матеріал. Навіть його з Деном реакції були щирими: такого страху не підробити.

— Кайле! Кайле! Іди сюди!

Кайл скочив зі стільця й опинився біля дверей кухні за чотири стрибки. Кіт обігнав його і вже дряпав вхідні двері, коли Кайл устромив обличчя в кухню й побачив приголомшений, якщо не нажаханий, вираз Дена.

— Дивися, — кивнув Ден на двері шафки, досі відчинені після зйомок усере­дині.

Кайл дивився на Дена. Важко глитнув грудку страху, від якої все його тіло здавалося нереальним.

— Не можу... що там, Дене?

— Воно зникає.

Кайл задивився всере­дину шафки. І побачив непевні низки тонких темних ліній, так ніби пляма відступила в тиньк чи її раптово зішкребли.

— Ти її тер.

— Це світло, — похитав головою Ден. Він підняв Максову лампу у великій лівій руці вище. — Я її ввімкнув. Щоб побачити, наскільки вона яскрава без горішнього світла. Ну, знаєш, чи вона справді як денне освітлення. І поставив лампу сюди, біля плити, де радіо. А тоді помітив стіну. І побачив це, друже. Бачив, як воно зібгалося. У світлі. Просто стало тьмянішати.

Вони дивились один на одного шаленими вологими очима. Ніхто з них тривалий час не озивався і не міг говорити.

Ден сидів у ногах Кайлового ліжка й задивлявся у свій третій нерозбавлений віскі:

— Ми не можемо.

— Не починай цю фігню з киданням. Я забронював квитки онлайн.

— Друже. Це неправильно.

— Неправильно? Це наше майбутнє. Ми завершуємо цей фільм і забираємося з цього гівняного міста — назав­жди. Ми постійно про це говорили. Після цього ми можемо робити, що і як захочемо, з гідним бюджетом. Подумай про це. Я не зможу, просто не зможу відпрацювати ще одну зміну на тому складі. Друже, будь ласка.

— Кайле... це занадто. Що як ця фігня з’явиться в мене у квартирі? Ти колись про це думав? Не можу повірити, що ти навіть думаєш поїхати туди, де вони одне одного повбивали. Після цього?

— Дене...

— Це попередження! — Ден вказав на вихід у коридор. — Чуєш мене? Кляте попередження, друже, — він втупився в долоні, тоді ковтнув віскі. — А як щодо постаті в домі на Кларендон-роуд? Я не можу не думати про неї. То була не пляма й не сон, Кайле.

— Якийсь наркоман. Безхатько, — швидко мовив Кайл, більше сподіваючись, аніж вірячи, що це взагалі правдоподібно.

— Ти цього не знаєш. Він був частково прозорим. І де він ховався? Подумай про це. Ми перевірили весь поверх.

— Але не лофт на третьому поверсі. Він міг прийти звідти.

— Можливо. Але ми почули б, як він спускається. Може, проєкція? Макс міг нас розігрувати?

— Біс його знає. Але якщо це... якщо це справді щось, ми просто нізащо не можемо все кинути. Ну тобто послухай. Подумай головою.

— Що про це сказав Макс?

— Він хоче зачекати матеріалу зі США, а тоді вирішить. Він квапився на похорон Сьюзен.

— Зручно. Досі вважаєш, що він каже нам бридню?

— Важко сказати.

— Чому він хоче зосере­дити фільм на паранормальних елементах? Може, він якраз і думав, що ми щось знайдемо? А ми тепер по горло в дивних речах, від яких зносить дах.

Кайл бачив, як мерехтить в очах у Дена страх. Він знову порушив крихку впевненість друга: не варто було показувати йому цю штуку в шафці чи у ванній у Кані. Але було б неправильно не показати, хоч це й спадало йому на думку. Він спробував послабити напругу:

— Це наша спеціалізація. Нібито має сенс, якщо подумати.

— Так каже Макс. Тож іще раз, я хвилююся, що ми зараз занурюємось у щось реально дивне й...

— Я хочу записати ще щоденників, — урвав його Кайл. — На камеру. Про закадрові речі. Про нашу несподівану участь у цій історії через знайдений нами лячний матеріал. І Макс не побачить ці сегменти до фінального монтажу. Вважай це страховкою.

— Я сьогодні перечитував контракт. Він навіть не хоче, щоб його взагалі згадували у фільмі. Каже, що скористається псевдонімом для титрів. Через його репутацію? Мені це здається дивним. Трохи схоже на брехню.

— Саме тому ми залучимо нашого виконавчого продюсера так, як він і не уявляє.

Ден кивнув і ще раз нервово ковтнув зі склянки.

— Так навіть краще, — Кайл силкувався підтримувати усмішку. — У нас тепер історія всере­дині історії. Ще один шар. Про Макса. І про нас.

— А про те, що ми витягуємо. Думав про це?

— Ще одна причина, чому це надто доб­ре, щоб викинути. Ця одна сцена в Голланд-Парку виведе фільм на мільйони екранів. Може, і на кіноекрани. Кіно.

Це не запалило наново ентузіазму друга.

— Я можу погасити весь свій борг гонораром, але за умови, що ми його завершимо, — продовжив Кайл. — Ти теж зможеш відкласти ці весілля.

Ден кивнув, але, мабуть, його це досі не переконало.

— Чотири зйомки. Чотири дні. І все. Кінець. Чотири кляті дні. Ну ж бо. В Америці. Америці! Тоді діло зроблене. Тридцять тисяч у твоїй кишені. Ми з Фінґер Маусом зробимо монтаж. А ти вільний до прем’єри. До фестивалів. А? Канни. «Санденс». Вони від цієї фігні будуть у захваті.

— Друже, — Ден глянув собі на ноги. — Я не... не думаю, що зможу.

— Просто чудово, — кивнув Кайл. — Бо я без тебе не впораюся.

— Будь ласка, Кайле. Покинь це.

— Ти геній за камерою, Дене. Без тебе воно вийде гівняно, — Кайл кивнув на лептоп. — А це — моє майбутнє. Просто тут. Якщо я не скористаюся цією можливістю, то можу просто зараз перерізати собі горло.

БІЛА НІЧ

«Не їжте мізки. Від них тільки ще дужче божеволієш».

Брат Веліал, Аризона, 1974 рік

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Мідна копальня «Блу-Оук», пустеля Сонора, Аризона

19 червня 2011 року. 2 година дня

— Я ніби стою на поверхні далекої планети. Усе тут чуже. Рослинність, кольори пейзажу, небо, каміння, навіть повітря. Найвищою температурою сьогодні було тридцять вісім градусів за Цельсієм. Найспекотніша частина дня минула, проте я досі відчуваю, як із мого тіла висмоктується вода, а це тільки початок літа. Улітку температура злітає до сорока трьох градусів. І напрошується питання: навіщо комусь обирати тут жити, на 311 тисячах квадратних кілометрах пустелі? Однієї з найбільших пустель у Північній Америці. У пустелю Сонора можна вмістити всю Велику Британію, і лишиться ще 100 тисяч квадратних кілометрів піску.

— Пустеля вкриває чималі території Мексики, Каліфорнії, Аризони та Нью-Мексико. Також вона захоплює деякі з найвіддаленіших частин Сполучених Штатів. Місця, у яких можна лишатися поза спостереженням. Тож видається логічним припустити, що основною мотивацією Сестри Кетрін для перенесення сюди Храму Останніх Днів на початку 1973 року стала ізоляція.

— Після п’яти мандрівних місяців у Каліфорнії вона стверджувала, що отримала друге видіння з новим прихистком для її Храму — закинутою мідною копальнею в пустелі. Однак наразі вважається, що про це місце їй розповів один із байкерів, у яких група купувала наркотики в Лос-Анджелесі. Про територію, через яку банди організованої злочинності провозили в Північну Америку з Мексики більше мігрантів та наркотиків, аніж деінде. Це прикордонна земля...

— Чуваче, — Ден відірвав погляд від видошукача. — Вибач. У мене забагато відблиску від металевого даху. Треба переставити камеру. Трохи менш як за два метри праворуч від місця, де ти сидиш. Ну ж бо, швиденько це зробимо. Так усе світло матиме трохи червонуватий відтінок на тій стіні за тобою, і це дуже круто. Воруши дупою.

— Сюди?

— Ідеально. Продовжуй із тієї прикордонної фігні. Потім я хочу зняти небо.

Кайл повернувся до сценарію, що лежав у пилу біля касетного рекордера, і продовжив аудіоначитування, доки Ден знімав великі плани чергової вцілілої будівлі:

— Гаразд. Доб­ре. Це прикордонний край. Місце, яким проходять дивні вантажі та трафік, часто непомічені й доволі небажані на північ звідси. Також на цій території впродовж остан­нього століття регулярно занепадали маленькі містечка та бізнеси, лишаючи позаду тільки руїни. Як-от тут: «Блу-Оук». За тридцять кілометрів на схід від Юми, убік від Міжштатної магістралі 8, у Фортуна-Футгіллз є покинута мідна копальня. Останній шахтар, який звідси поїхав, розробляв копальню до 1946-го. Вона стояла порожньою до 1973-го. Однак того року в ній з’явилася нова група мешканців. Людей дивніших, аніж хтось колись пам’ятав у цих місцях до того й, напевно, опісля.

— Перші адепти Храму Останніх Днів заселились у ці напівзруйновані будівлі взимку 1973-го. Із Сестрою Кетрін натепер лишалися тільки четверо оригінальних членів європейської групи. Однак за декілька наступних років до них приїжджали доєднуватися багато інших, і цих вона вербувала в Лос-Анджелесі. На піку на початку сімдесят четвертого понад сорок чоловіків, жінок та дітей утворять постійну спільноту та виживатимуть у цьому віддаленому й безлюдному куточку світу. Серед новоприбулих були колишні ув’язнені, Брати Веліал, Молох і Ваал, які стануть ключовими для нової верхівки Семи. Разом з іменем очільниці, їхні імена стануть ганебними. Те, що трапилося з іншими членами, які лишалися тут у 1975-му, нарешті позначило «Блу-Оук» на мапі.

— Чуваче, ти все?

— Ага. Покличу лейтенанта Конвоя провести нас місцем злочину. Можеш освітити хижу-храм для обох камер? Зеконом час. Решту поки лиши.

У копальні було більше світла, ніж на фермі в Нормандії, і хоч здебільшого будівлі з уцілілими стінами мали неглибокий фокус, коли ніщо не рухалося, Ден міг знімати із широкою діафрагмою й доб­ре захопити руїни у власному світлі.

— Зроблю. Тринога?

Кайл скривився:

— Я, власне, думав про триногу для стабільності за другого виходу. Зроби спершу з Canon на плечі. Під час ходи, — хоч вони й гидували ручними зйомками, трохи рухомого відео зі стедікама додасть різноманіття візуальній палітрі.

Ден кивнув на знак згоди й зосереджено спохмурнів, змагаючись із технічними вказівками.

— І друже, — тихо додав Кайл, — чудово, що ти тут. Я серйозно.

Ден глянув на нього й кивнув:

— Тільки не дай Конвею наступити на кляту змію, — він знову взявся за камеру.

Кайл так сильно висмоктав воду з пляшки, що пластик розчавився в долоні. Підійшов до лейтенанта Конвея, який досі стояв до них спиною й не виказував жодної цікавості до їхніх зйомок екстер’єрів зруйнованого поселення та початкових кадрів пустелі. Він незворушно стояв поодаль на самоті, знявши окуляри та примруживши очі від залишків світла; погляд його зосере­дився на підліску висохлих дерев.

У Конвеї Кайла здивувало, як хтось із таким світлим кольором обличчя прожив усе своє життя в місці, де сонце спалювало землю на пил. На всіх його пухких передпліччях та обличчі з’єднувалися й темнішали континенти веснянок мармеладного кольору — наче зараз мармелад підгоряв. Поміж веснянок і родимок його шкіра була рожевою, як шинка. Волосся, охайно підстрижене до потилиці й темне від поту там, де випиналося з-під бейсболки «Аризона Даймондбекс», певно, колись було ґельського яскраво-рудого кольору. Вії чоловіка досі були рудуватими. Шотландська чи ірландська порода, звикла до вологого й холодного клімату Північної півкулі. І здавалося, що Конвей от-от схопить чималий інфаркт. Його сорочка з короткими рукавами, волога спереду та ззаду від поту, напиналася навколо запакованого в неї круглого тулуба, а краватка з візерунком на опуклій шиї, здавалось, повільно душила чоловіка.

Коли вони вперше побачили, як старий коп виштовхав себе з величезного «лінкольна» й побрів через стоянку до забігайлівки в Юмі, Кайл і Ден мало не інстинктивно всміхнулися. Чорні штани чоловік натягнув набагато вище пупка, лишаючи видимими декілька сантиметрів білих спортивних шкарпеток на тонких щиколотках над натертими чорними черевиками. Однак коли той зайшов у прохолодну кондиціоновану атмосферу ресторану, смарагдова гострота очей старого миттєво притлумила їхні усмішки. Вони дуже швидко віднайшли своє серйозне ставлення до лейтенанта Конвея.

Біля копальні офіцер у відставці лишався незбагненним; його тверді очі застрягли в постійному примруженні пухких очниць. Вони не розслабляли Кайла і не виказували жодних думок лейтенанта Конвея, окрім похмурої заклопотаності нерозділеними питаннями. За час поїздки до копальні він майже не говорив — самі лиш короткі поверхові твердження про пейзаж чи погоду. Усі висловлені швидко, беземоційно та спонукувані лише безплідними намаганнями Кайла зав’язати розмову. Однак Конвей сказав, що йому подобався Тоні Блер. Висловлювання «Завжди ми, га? Ладнаємо світ», мабуть, найближче нагадувало його особисту думку. Через нього Кайл почувався невпевнено в собі й чомусь молодше. Ден просто ставився до чоловіка обачно.

— Схоже на щось із вестерну, — зауважив до Конвея Кайл і кивнув на тонкі чорні дерева. Однак одразу пошкодував про слова, щойно ті вилетіли з рота. Колишній коп не виказував жодних ознак того, що чув його.

— Досі так, як було, — зрештою промовив Конвей до себе, або ж, можливо, до Кайла.

— Перепрошую?

— Пустельне залізне дерево.

— Ті дерева?

— У пустелях багато дощів. Здебільшого всі про це не знають. Навіть улітку. А в цій навіть рясніше, ніж у будь-якій іншій. Настає літо — і ці дерева квітнуть. Мов вічнозелені. Цього року вже двадцять сантиметрів. Але ці ще дотепер глибоко зимові залізні дерева, — детектив розвернувся й пішов від дерев, лишаючи Кайла стояти перед запилюженими чорними кінцівками, старими до закам’янілості, зі скелетоподібними шипастими гілками. Велика частина дерева, наче викинута на берег, лежала на гравії цементного кольору під його чоботами.

— Ось.

Кайл розвернувся до Конвея. Коп указував пухкою рукою на якісь бур’яни в ґрунті, схожі на засохлі лози помідорів:

— Диявольський кіготь. Мав би цвісти. Отамо — чарівна щіточка. Дуже гарна влітку. Цвіте рожевими квітами. Але не тут.

Кайл простежив за вказівками детектива до широкої смуги орляка й засохлих кущів, але квітів не побачив. Заінтриговано примружився на Конвея, який провів рукою в повітрі:

— Де починається кактус сагуаро? Бачите отамо? Змішується з креозотом, а навпроти починається примарна квітка? А ті малі жовті дерева — то все пало верде. Метрів за двадцять звідси. Бачте?

— Точно, — Кайл притлумив розчарування. Він ненавидів те, як камера змушувала поводитися людей, але не міг заперечувати й збентеження через повну байдужість копа до зйомки.

— Там навпроти починається пустеля. Просто за тим парканом. У пустелі повно життя, хай хто б вам що казав.

Кайл зиркнув на залишки дерев’яного паркану й за нього, де в сіруватому пилу вирізнялася якась зелень і кольорові цятки. Тоді, спохмурнівши, глянув на старого, досі не розуміючи. На чолі проступав піт, затікав в очі й викликав печіння. Поза тимчасовою сліпотою почув Конвея:

— Але просто тут, де ми стоїмо, усе мертве. Нічо не росте. Як було й у сімдесят п’ятому, — Конвей облизав тонкі губи. Його глибоко посаджені очі нічого не виказували. Він стягнув бейсболку і провів долонею по веснянкуватій шкірі голови, тоді начепив головний убір назад. — Нічо не росло біля цієї копальні із сімдесят п’ятого. Нічогісінько.

Кайл із поновленою цікавістю глянув на землю. Тоді вказав на найдовшу будівлю, що колись стояла в затінку довгого ряду скам’янілих дерев:

— Ті дерева теж засохли.

— Мескіт, — кивнув на спостереження Кайла Конвей. — Колись були зелені.

— Важко повірити, що хтось узагалі тут жив.

— Вони пробули тут два роки й убили це місце, — Конвей підійшов до Дена й промовив: — Почнемо виставу, — це був наказ.

Біля копальні досі вціліли вісім будівель, що варіювалися від якоїсь подоби універмагу з високим пласким фасадом до зібрання менших хиж та однієї довшої будівлі завбільшки з амбар. Білий вапняний суглинок стін на всіх спорудах висох й переважно відшарувався до червоної цегли. Там, де досі вціліли дахи, рифлене залізо погнулося, темно-руде від іржі, або ж виднілися голі чорні сволоки, хвилясто роз’їдені комахами. Ґанки просідали в сірий пил і висохлу траву. Відтинки паркану починалися й закінчувалися по периметру поселення й усі хилилися до землі.

— Готовий? — глянув Кайл на Дена.

Усе обличчя Дена змокріло, а чималі груди надималися від напруги — він тримав камеру:

— Світло в деяких будівлях може бути надто тьмяним. Я поставив освітлення в першу, як ти й казав. Може, доведеться його переставити, коли перейдемо на статичні зйомки.

— Ідеально, — яскраве світло блищало в нутрощах довшої будівлі, біля якої вони стояли. — Того вечора цю будівлю ви оглядали першою? — запитав Кайл у Конвея.

— Так.

Ден посунув камеру в зручнішу позицію на плечі:

— Краще буде, якщо я йтиму за містером Конвеєм. Що скажете?

Кайл кивком погодився, тоді обернувся до старого копа:

— Містере Конвею. Ми можемо зробити це стільки разів, скільки забажаєте... — він би продовжив, але Конвей, здавалося, не слухав його передмову чи вказівки. Старий коп просто задивлявся у двері будівлі з тією самою уважністю, що й на засохлі дерева.

— Сержант Метт Конвей був першим офіцером поліції, який прибув до копальні ввечері десятого липня 1975 року, — Кайл говорив з-за лівого плеча Дена, а Денова камера націлилася на старого копа в профіль, доки той дивився на поселення в початковому кадрі. — Містере Конвею, можете розповісти нам про ту ніч? Стільки, скільки пам’ятаєте.

Конвей зиркнув на Кайла, мов на англійського дурника, тоді відвернувся:

— Я пам’ятаю все. Такі ночі ніколи не закінчуються.

Кайл глянув на Дена, який вишкірився у видошукач.

— Дзвінок надійшов о десятій п’ятдесят у відділок у Юмі. Хлоп із ранчо за вісім кілометрів на захід звідси почув постріли. Звали його Аґіларом. Він уже помер. Тепер це місце його сина. Володіє і цією землею теж. Сподіваюсь, ви, хлопці, отримали дозвіл тут знімати?

Кайл кивнув. Ден притлумив смішок.

Конвей обернувся спиною до камери та вказав на пустельну ущелину, на дальній схил долини:

— Звук проходить якраз через цю долину й долинає до його ранчо. Звідти чутно, мов по сусідству. У копальні немає телефону. Вони тут були відрізані. Та Аґілар сказав, що чув постріли. Поспіль. За звуком розрізнив, що то гвинтівка. За тріскотом. І коли він вий­шов з двору й на пагорб біля свого житла, сказав, що побачив там якийсь туман. Наче жовтий. Аґілар чув також і собак. Цілу зграю, реально сердиту. Отута. І він сказав, що чув щось іще, крім тих собак. Зараз це звучить по-дурному, але не тоді, коли я був тут, стояв просто де ви зараз. Я теж це чув.

Конвей пройшов пару метрів до великого білого бунгало, і Ден рушив за ним із камерою. Старий полісмен зітхнув і заклав руки в боки. Ден зиркнув на Кайла й звів брови; Кайл один раз кивнув, показуючи, щоб той знімав далі.

Минула хвилина.

— Дзвінок надійшов у мою машину. Екіпаж 27. Тож я вирушив туди з напарником, Хімінесом, якраз після одинадцятої. На шосе ми не бачили жодної машини за всю дорогу. Тут нікого не було, крім Аґілара на його ранчо й цих гіпі, що влаштували на цім місці сквот. Ми трохи з’їжджаємо з дороги й також бачимо дим. Наче туман із чимось брудно-жовтим. Залишки. Ніби він розвіювався. Сигналка, подумав я. Але було тихо, крім собак. Ані жаб із того ставка. Ані сичика-ельфа. Нічо. Пустеля вночі шумна. Але не тут. Крім собак здалеку. На відстані, ніби вони були вище, над нами на північ. От тільки на північ звідси нема пагорбів. Тож я досі не можу сказати, де були ті пси. Аґілар казав, що з тими гіпі жила зграя, шастала тут дико. Але він ніколи не бачив жодної з них після тієї ночі. Як спитаєте мене, то я цілком упевнений, що вони були над нашими з Хімінесом головами. Звучало так, наче вони в небі, але віддалялися, — після здогадок про розташування собак Конвей пережив якийсь сором’язливий епізод. — Пустеля може надурити кого завгодно.

— Хай там як, ми приїхали, а все це місце — в темряві. Жодного світла в усіх будівлях. Ані вогнів, нічо. Вони освітлювали його вночі керосиновими ліхтарями та багаттями. Аґілар мені казав. Немає електрики. І досі видно велику яму, якою вони користувалися, отамо. Але все це стояло без світла, коли ми приїхали тієї ночі. Яма для багаття була холодна.

— Ну, Хімінес підходить, дуже обережно, до цієї будівлі. Вона була найближча до нас і найбільша тут. Двері теж широко відчинені. І я пам’ятаю, як він ішов у цьому тумані з ліхтариком. І підходить просто до тих дверей. І посвітив туди раз ліхтариком. А тоді обернувся й побіг назад до машини. Я побачив його лице у світлі фар і збагнув, що на нас чекала халепа.

— І він каже мені: «Напарнику, викликай парамедиків, підмогу, у нас поранені, може, смертельно». Тож я роблю виклик. А тоді дістаю гвинтівку, яку ми тримаємо ззаду, а Хімінес — рушницю, і ми йдемо назад до будівлі. Ми мали мінімум пів години, доки під’їде підмога, тож не поспішаємо, щоб не потрапити в засідку. Підходимо повільно. З обох боків до того ґанку.

Конвей замовк і ступив на ґанок довгої білої будівлі. Зіщулився біля порожньої віконної рами ліворуч від ґанку. Зімітував ліхтарик у руці, долонею до землі:

— Хімінес навпроти мене. Інший бік того вікна, — Конвей кивнув на вікно праворуч від роззявленого отвору дверей. — І я кричу: «Поліція!». І відповіді нема. Жодного звуку. А ми не можемо обійти будівлю, аби перевірити ззаду, бо нас помітять з інших хиж, які видно обабіч цієї. Нам треба перевірити спершу, чи тут чисто. Одну за раз. Тож я свічу ліхтариком у це вікно. Отако. Униз і всере­дину, — Конвей опустив руку й ніжно доторкнувся до розщепленої дерев’яної рами. — І бачу всере­дині тіла. Нарахував одразу п’ять.

Колишній коп випростався й увійшов у кімнату. Ден, а за ним і Кайл, обережно зайшли крізь двері за ним. Невиразний дерев’яний настил, що бумкотів під трьома парами ніг, укривав шар бруду. Тут валялися зім’яті пивні бляшанки, поліетиленові пакети, і вчувався миттєвий запах застояної сечі. Будівлю розділяла біла дерев’яна стіна з дверми й піднятим прилавком, що занурювало другу половину споруди в темряву.

— Отута були матраци. І п’ятеро тих гіпі. Вони були в мантіях, які ми всі бачили на них у місті. І між ними — кров. Двоє стояли на колінах, наче молилися. Інші впали вбік одне на одного. Кров на підлозі була темна й гусла, тож їх убили за якийсь час до нашого приїзду. Я подумав, може, за годину, може, більше. І пам’ятаю, як дивився, де починалися їхні тіла й де закінчувалися, і тоді побачив горло. Глибоко перерізане. Голова впала вперед, й очі жертви були заплющені, а розріз тягнувся аж до вуха.

Конвей видихнув і похитав головою:

— Вишикувані, усі п’ятеро, у ряд. Четверо мали бороди. І вони дивилися на ту стіну. Наче їх так поставив той, хто їх убив. Не схоже було й що вони опиралися, коли їм різали горлянки. Руки їм не зв’язали.

Конвей заплющив маленькі очі й занурився в чергове мовчання.Кайл почув, як Ден глитнув, і раптом відчув велике співчуття до старого, а також жахливу провину через те, що вони змушували його згадувати в смердючих руїнах будівлі.

Піднявши погляд і знову зібравшись, Конвей підійшов до стіни-перегородки:

— Вони жили там, ззаду. У другій кімнаті. Там лежали матраци. Старі ковдри. Книжки. Більше майже нічого. Пам’ятаю, ми намагалися не вступити тут у кров, бо це тепер було місце злочину. Тож ми дуже обережно навшпиньки обминули тіла та зайшли до цієї кімнати переконатися, що в усій будівлі чисто. Так і було. Нікого живого в другій кімнаті. Тільки п’ятеро тіл у першій. І тоді, коли ми приходили через неї, прямуючи до дверей, я помітив запах. Так ніби я відключив свій нюх і покладався тільки на вуха й очі в темряві, коли ми ввійшли. Але коли ми верталися, я сказав: «Хімі, відчуваєш цей запах?». І Хімінес кивнув. Він сказав: «Прорвана труба», а я пам’ятаю, як подумав: тут немає труб. Але він мав рацію. Це місце тхнуло каналізацією й чимось мертвим задовго до цих гіпі. Але запах ішов не від жертв. Ні, сер.

Вони всі радо вий­шли звідти. Химерний запах застою та гнилі в книжці Ірвіна Левайна не згадувався. І кілька секунд після одкровення Конвея Кайл не відчував ніг. Його відчуття свого я ніби віднесло геть у широку пустелю. Він почувся жахливо вразливим і крихким: спектр емоцій, який Кайл зазвичай пов’язував з утратою контролю. Однак цього разу той не мав нічого спільного з його боргами чи намаганнями нашкрябати на фільм зо двадцять фунтів: емоції викликало повторне питання власної безпеки та здорового глузду перед таким збігом, такою жаскою синхронічністю, якою радше погрожувало, ніж натякало невинне зауваження Конвея. Кайл зиркнув на профіль Дена й побачив, що почуття взаємне.

Конвей знову відвернувся від камери обличчям до пустелі. Ден зсунувся і знімав його збоку:

— Просто тоді ми не знали, що однією з жертв була їхня лідерка. Усі дізналися тільки пізніше, коли під’їхав Відділ розслідування вбивств. Сестра Кетрін. Але вона була пампушкою всере­дині, яка перекотилася набік і збила двох інших. Пригадую, як думав піз­ніше, що якби вона не впала, вони всі стояли б на колінах, коли ми їх знайшли. Четверо з перерізаними горлянками й вона в центрі, з власною головою на колінах.

У незатишній тиші, яка, здавалося, влаштовувала Конвея, вони перейшли від місця злочину до другої будівлі, спорудженої під кутом у сорок п’ять градусів до місця вбивства. Іржавий залізний навіс упав на ґанок; колись його підтримували два тонкі перехняб­лені дерев’яні стовпи, що надавали всій будівлі вигляду, ніби вона завалювалася набік. Від зовнішніх стін головної споруди відшарувалися біла фарба або тиньк, оголивши обвітрену цеглу на поталу повітрю. Дах відвалився, вигинаючись угору, мов накривка бляшанки із сардинами.

— Отут ми знайшли дітей. Ми стояли зовні та спершу світили у двері ліхтариками, і бачили, що вони всі зачинені й забиті зсере­дини. Але ми чули рухи. Мовби хтось совався. Усере­дині. Може, собаки. Ми покликали й почули схлипи та вищання, і тоді я був упевнений, що це пси. Думав, що вбивця замкнув декількох усере­дині через учинений ними ґвалт, коли робив своє діло. Тож ми вирішили повернутися до цієї будівлі, бо вона вже була вбезпечена, і ми не хотіли, щоб якісь пси бігали місцем злочину. Але якраз перед тим, як я збирався перейти до наступної хижі, Хімінес посвітив ліхтариком через маленьке віконце отут, збоку.

Конвей повільно обійшов будівлю до маленького вікна збоку:

— І Хімінес глянув на мене, і він був ще більш шокованим, аніж коли ми знайшли тих мертвих гіпі. І він сказав мені, що всере­дині діти. Тож я підійшов і зазирнув сам, і там було п’ятеро дітей. Четверо зіщулилися на підлозі. Дуже брудні, з довгим волоссям, у вуличному одязі. А ще один, якому було, я подумав, може зо два, просто стояв і дивився на мій ліхтарик. Двоє з брудних дітей були реально налякані та притискались одне до одного, інші двоє мали просто шалені очі. Але білявий малий був просто як янгол. Великі блакитні очі. І він був чистий. Голий, тремтів. Що не складалося, бо інші замурзані. Але він просто стояв там, посеред кімнати, і дивився на мене у відповідь. Думаю, він переживав шок. Я запитав, чи з ними все гаразд, але відповіді не отримав. Принаймні вони там були в безпеці, тож ми рушили перевірити інші будівлі.

Конвей зупинився та знову витер шкіру голови, цього разу — білосніжним носовичком.

— Зробимо перерву? — запитав Кайл. Конвей кивнув.

— У цій будівлі ми знайшли вбивцю, брата Веліала, хоча тієї ночі ми не знали, як його звуть, — це була найменша з решти споруд, не більша за повітку для інструменту. — Двері були зачинені, але ми чули, як усере­дині молиться чоловік. Принаймні звучало як молитва. І він не зупинився, коли ми покликали його крізь двері. Тож Хімінес вибив їх і посвітив туди ліхтариком. Просто йому в обличчя. Яке я ніколи не забуду.

— Цей хлопець був бородатий і в брудній мантії. Стояв на колінах. Його одяг дещо зливався з деревом отут, тож ми могли ясно бачити лише це обличчя. Реально дике. Розкошлане волосся, усе брудне й заплутане, і ці очі. Що ніби дивилися крізь нас. Бачив те саме в наркоманів. І він просто сидів тут і говорив сам із собою. Чи з богом, не впевнений. Не міг добитися від нього реакції. Тоді Хімінес помітив його руки. Укриті кров’ю. І його зап’ястя теж, там, де виступали з рукавів. Тож ми з напарником вирішили, десь одночасно, що цей бурмотливий дурень, певно, і був убивцею. І це виявилося так.

— А там, із ним, просто перед його колінами ми бачимо довгий ніж. І його так обліпила кров, що ми були цілком упевнені, що це знаряддя вбивства. Реально старий на вигляд ніж. Спершу я подумав, що то мачете. Ними користуються мексиканські наркоторговці, тож я бачив таких удосталь. Але коли придивився, побачив, що він надто довгий. І надто тонкий як для мачете. А за хлопцем ми знайшли автоматичну гвинтівку з прицілом. Міг убити нас обох. Але не вбив. І всі ці роки я питав себе чому.

— Чому, думаєте, він вас помилував?

— Гадаю, він скінчив роботу того вечора.

Конвей відійшов від будиночка.

— Ми вдягнули на пі­дозрюваного наручники, на зап’ястя й щиколотки, і спершу поклали його на землю. Просто отут. Зовні, щоб могли його бачити, — Конвей зібгав пил черевиком. — І десь тоді ж ми розділилися. Змінили дії, щоб працювати швидше, і ми вже мали пі­дозрюваного. І я пішов і перевірив інші три будівлі на захід від копальні, а Хімінес іде отуди, на схід до інших трьох хиж.

— У цій хижі я знайшов зброярню, — Конвей вказав на напівзруйновану будівлю з полатаної цегли й без даху. — На ній висів замок. Я увірвався сюди, і тут усере­дині побачив стільки зброї, що можна було піти на вій­ну. Дві хижі отам, збоку від цієї, були заповнені книжками. Вони називалися «Книга ста розділів», і всі були складені в коробки, мовби призначалися для книгарні.

— З іншого боку Хімінес знайшов склади з ліками та їжею. І наркотиками. Двадцять грамів кокаїну. Десь стільки само марихуани й велика коробка капсул. МДА²², як ми дізналися пізніше, тодішній голлівудський наркотик. Походив не звідси.

Конвей повільно пройшов назад до латки на землі, яку позначив черевиком, біля будівлі, у якій виявив убивцю.

— Я повертаюсь і перевіряю пі­дозрюваного, а він досі лежить там і кричить про «давніх друзів» і я не знаю що ще. І поки я перевіряю, Хімінес кличе мене з північного боку копальні. Дивлюся туди й бачу його ліхтарик поміж будівлями.

Прямуючи попереду Дена й Кайла, Конвей дивився просто вперед і програвав сцену в пам’яті.

— Тож я йду сюди, і якраз коли пробігаю те місце, де в них отам були наркотики, Хімінес гукає: «У нас четверо мертвих. Біля паркану».

— Дерев’яний паркан отам у сімдесят п’ятому не був зламаний. Він був удвічі вищий, і вони натягнули згори колючий дріт. Щоб не дати людям вибратися, як-от тим чотирьом дурням, яких ми побачили на землі перед ним. Мабуть, вони намагалися вилізти. Руки скрізь подряпані дротами. Ну, так ми тоді подумали. Усіх застрелили в спину й у ноги. Видавалося дивним, що головні ворота були відчинені, коли ми під’їхали, тож коли пі­дозрюваний закінчив убивати своїх братів і сестер, він, певно, відчинив ворота до копальні, а тоді пішов і замкнувся в хижі. Нащо він це зробив? Випустити собак, яких ми так і не знайшли? Жодної іншої причини я не придумав.