Останні дні

Конвей зупинився за шість метрів від залишків старого дерев’яного паркану. Витер лице носовичком.

— Господи. Чотири тіла тут. У кепському стані. Їх добряче підстрелили, коли вони бігли, але одразу вбило тільки одного. Судмед­експерт повиймав з них усіх різні кулі. В однієї дів­чини було три в спині. Усі з тієї гвинтівки, яку ми знайшли в хатині з убивцею, і ще двох автоматичних, які кинули біля першого місця вбивства. Ми знайшли їх пізніше. Але ще ми з Хімінесом побачили на жертвах рани, схожі на сліди укусів. На обличчях. На шиях. Розірвані плечі. Собаки, ми вирішили. Наче їх підстрелили, щоб знерухомити, а тоді їх прикінчили пси.

Конвей мовчки стояв і дивився на поламаний паркан, досі прокручуючи в голові докази, знайдені двома патрульними тридцять шість років тому.

Конвей сидів на ґанку головної будівлі — місця вбивства. Камера знову повернулася на триногу для других статичних зйомок після обходу. Небо за поселенням палало. Сонце сідало за далекими горами й розфарбовувало небо рожевими та блакитними смугами поміж багряним. На лінію обрію насувалися нічні тіні, що скоро мусили занурити землю в темряву. Кактуси сагуаро за парканом по периметру перетворювалися на чорні губчасті силуети — тло для мультика про таязуру-подорожника або голлівудського вестерну. Ден освітлив ґанок остан­німи батарейками.

— Доки ми розібралися з рештою знахідок і посадили пі­дозрюваного в патрульну машину, прибули інші офіцери. Троє сержантів і двоє лейтенантів. Десь і тоді нагодилися репортери. Вони слухали поліційні частоти. І підслухали багато з чого, сказаного офіцерами на місці злочину, звідки й ті божевільні історії в пресі. Спекуляції. А також фото, які всі бачили, з тілами біля дроту й та одна з Братом Веліалом, що говорить сам до себе ззаду в машині.

— До ранку на місці було шістдесят офіцерів. Трьом із них стало погано після того, як вони побували біля паркану, — Конвей утомлено похитав головою. — Ох, це був хаос. Купу доказів знищили й зіпсували. Зачіпки загубилися. Тут вешталися копи з Фінікса, і всі ми з Юми. Місце не захистили. Це було масштабніше, ніж те, до чого ми звикли. Люди розбуркалися.

— Але вночі прибули двоє детективів з розслідування вбивств із Фінікса. І коронер округу теж. Це все владнало. Зберегло решту місця злочину. І коли вони були тут, то підтвердили те, що ми з Хімінесом зрозуміли від початку: жодних ознак боротьби на всіх п’ятьох жертвах у головній будівлі. Вони називали її храмом. Копи з розслідування вбивств обмотали долоні всіх жертв, щоб зберегти фігню, що забивається під нігті. І ми більше нічого не чули про справу до розтину у Фініксі.

— Чотири тіла біля паркану — людей застрелили в спину з трьох різних гвинтівок, доки ті бігли. Тож Веліал був не єдиним стрільцем. Це ми дізналися теж пізніше, від суд­мед­експертів. Двоє з перерізаними горлянками з першого місця вбивства також стріляли в цих дурнів. Іншими стрільцями були Брат Молох і Брат Ваал. Їхні відбитки зняли з другої та третьої гвинтівки. Тож Молох і Ваал мусили застрелити тих чотирьох біля паркану, а тоді просто всістися, щоб Веліал перерізав їм горлянки.

— Усі жертви біля паркану на обох руках мали рани, що з’являються під час захисту. Це теж сказали десь за тиждень. Ми думали, це через колючий дріт, але помилялися. Ніхто з них не забрався так високо. Вони порізали руки на землі, мовби відбивалися від того, що їх кусало. І це були не собаки. І не пустельна пума. У них на руках, обличчях і горлянках були відбитки людських зубів. І вони просто спливли кров’ю. Але детективи так і не дізналися, хто кусав або чим лишили відбитки, якщо то були не укуси. Відділ розслідування вбивств вважав це зброєю, зробленою з кісток, із якою втекли собаки. Я не такий впевнений.

Конвей сягнув однієї зі своїх природних павз і знову взявся уважно дивитися на мертві залізні дерева. Кайл прокашлявся:

— Ви, певно, бачили у своїй роботі багато неприємних речей, містере Конвей. Пізніше в кар’єрі ви стали детективом. Певно, працювали над якимись справами, що не мали сенсу. Які ніколи не розкривалися. Непоясненні випадки. Однак після сорока років у правоохоронних органів, а це чималий досвід, що підказують ваші інстинкти щодо того, що тут справді відбулося?

— Те саме, про що я казав іншим, які також багато років запитували те саме. Але мало хто хотів чути. Їм потрібна якась над­природна таємниця. НЛО або бридня про відьомство. Щось видовищне. Однак дозволь розповісти тобі дещо про поліційну роботу, синку. Поліція має справу з найгіршими з людства. У цьому будь певен. Регулярно. Це наша робота. А тут зібралася купка мудаків. Збіса божевільних. З наркотиками, Бібліями, зброєю й Бог знає чим іще. І вони жили у своєму власному світі. Не в тому, який цікавитиме тебе чи мене, чи практично будь-кого зі здоровим глуздом. Жодної поваги до законів, окрім тих, які пасуватимуть їхній лідерці. Усіх цих бідолашних дурнів повбивали просто за те, що вони її знали. Сестра Кетрін змінила погляди цієї купки гіпі всією своєю брехнею, облудою й маніпуляціями. Вони накидалися наркотою, ставали параноїками, їх відрізали. Ця Сестра Кетрін була найбезсоромнішою особою, про яку я чув. Чуєш мене? Безсоромною. Навряд чи я колись вживав це слово щодо когось іще. Такою прогнилою, як лише можливо. І вона змушувала їх тут жити, мов дикунів. Злягатися одне з одним, божеволіти й жити поруч із цілою купою зброї. Те, що сталося, було неминучим. Копи в Лос-Анджелесі вже бачили таке раніше зі старим Чарлі Менсоном. Копи деінде це ще побачать. Не треба ФБР-івця чи профайлера, щоб отримати іншу думку. Вони збочили зі шляху, синку, і їх з’їли.

Кайл за камерою кивнув.

— Але як щодо туману, який ви з напарником бачили? І гавкоту собак?

— Дідько, зав­жди є незакриті запитання, синку, — похитав головою Конвей. — Пустеля може гратися з твоєю свідомістю. Акустика. Атмосфера. Я прожив тут усе своє життя, і в цьому місці досі повно несподіванок.

Конвей деякий час кивав собі, так міцно примруживши очі, що ті зникли в його м’ясистих очницях.

— Важче було пояснити сліди. Здебільшого їх знищили черевики патрульних. Наші з Хімінесом теж. Але з цим нічого не вдієш. Коли тут кругом бігає стільки людей, докази слідів переважно псуються. Але відділ спецрозслідувань сфотографував знайдені в крові. Те саме біля дротів. І вони були довгими. Суцільно кістлявими.

Кайл проковтнув грудку в горлі, заспокоюючи голос:

— Сліди укусів... на жертвах? Ви казали, що не вірите, ніби це від зброї.

— Або ті сліди кігтів на плечах мертвих. А ще сморід гнилого м’яса. І малюнки, які знайшли на стінах. Ми так із ними й не розібралися. Спецрозслідування сфотографували стіну в тій будівлі, де ми з Хімінесом знайшли тіла. Я особливо не звернув уваги на стіни, коли був там тієї ночі, але раз після того бачив фото. Тепер їх немає. Стіна майже сорок років була під сонцем і вітром. Мабуть, потьмяніли.

Кайла обдало жаром. Голос прозвучав тонко, високо й напружено; позаду в Дена напружилися плечі.

— Малюнки? То були малюнки, не символи?

Левайн не згадував нічого, крім мазюкання окультних і сатанинських символів на стінах будівлі, відомої як храм або перше місце вбивства. А єдині фотографії місця злочину з «Останніх Днів» Левайна, і до того ж єдині в третьому виданні 1978 року, — це знімки копальні з повітря, поплямовані кров’ю дошки будівлі храму, грудкуваті тіла біля дерев’яного паркану та тривожний вираз кощавого й бородатого обличчя Брата Веліала ззаду в поліційній машині — світлини, зроблені фотографом-опортуністом із преси в ніч убивств.

— Гіпі малювали щось без шкіри. Суду не було, тож фотографії досі у файлах поліції. Я сам більше ніколи не хотів їх бачити. Хворе лайно, якщо хочете знати. Звісно, преса цілий рік торочила, що все це було сатанинським ритуалом. З людськими жертвами, щойно той сягнув «критичної точки шаленства». Більшість досі думає, що так і було, — Конвей кліпнув. — Але я вважаю, що всій цій купці мудаків воно зійшло з рук. Веліал, Молох і Ваал точно когось повбивали. Але вони були в тому не самі. Ні, сер. Дехто з цих вар’ятів, певно, швидко вшився. Покусали, а тоді втекли. Світ збожеволів там задовго до того, як під’їхали ми з Хімінесом, це точно.

Ден зиркнув у пустелю, куди тепер дивилися Конвей і Кайл. І вони всі разом відчули, як холодок сутінок став покусувати їхні нагріті сонцем руки та напружені обличчя.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Бар і гриль на шосе 66, Юма, Аризона

19 червня 2011 року. 10 година вечора

Після прощання з Конвеєм тривожні коливання Кайла між вірою та невірою розігналися до паніки. Гучна музика пришвидшувала його думки, коли їм потрібно було сповільнитися. Його нудило від надмірного напруженого паління впродовж денної спеки, долало зневоднення, у голові паморочилось. Він мусив триматися за стіл.

Це було просто неможливо, ніщо з цього; просто неможливо, щоб «істоти» й «сутності» були частиною мандрівного звіринцю Останнього Зібрання і Храму Останніх Днів. Але ж ось вони: на стінах у Нормандії, у Кані, у Лондоні, включно з Кайловими власними, а тепер і в мідній копальні в Аризоні. Кайл заплющив очі й намагався впорядкувати дихання. Він відчайдушно потребував відповідей на два питання: що, бляха, відбувалося? І чи їм щось загрожувало?

— Чуваче, ти все пропускаєш.

— Що? — Кайл відірвав погляд від стільниці. Барна зала за чималим тілом Дена знову сфокусувалася. Місце наполовину освітлювали притишені помаранчеві лампи, сховані за абажурами-черепашками, що надавало всьому простору відтінку піднесеного до світла пива. На обшитих панелями стінах спортивні прапорці з фотографіями боролися за місце з хокейними та бейсбольними пам’ятними предметами. Мерехтів музичний автомат. Над більярдним столом позаду височіли світлодіодні стрічки.

Рот та підборіддя Дена лисніли жиром від поглинання купки курячих крилець у дерев’яному кошику, нещодавно перед ними поставленому. Від глибокого й повільного ковтка пива Samuel Adams у нього засльозилися очі.

— Ох, яке холодне. У мене долоня прилипла до келиха, — Ден глянув на стелю й усміхнувся. — Джордж Тороґуд і Destroyers. Не чув їх із наших часів у коледжі. А до того грали Georgia Satellites. Удома такого в пабі не почуєш. Ой, ой, що це? Я ж знаю... Motley Crue. «Дім, милий дім».

Кайл спробував усміхнутися, доповнюючи Денів ентузіазм: той ніколи раніше не бував у західних штатах, тільки в Нью-Йорку. Друга все зачаровувало: дорожні знаки, їжа, мотель, машини, реклами біля шосе, торгівельні центри та вуличні ліхтарі, будівлі, гори; і він ніколи раніше не бував у пустелі. Ден скидався на перевантажену стимулами дитину.

— Сьогодні доб­ре спатимеш.

— Сподіваюся. Після ще кількох крилець. Будеш цей салат?

Миска «Цезаря» з техаським тостом займала половину столу. На неї, певно, наклали кіло бекону і дві голівки салату, більші за Кайлову голову. Кайл підштовхнув миску до Дена:

— Будеш і далі їсти, як Елвіс, і доведеться купити тобі на дорогу додому поліестеровий костюм.

— Відвали, — озвався Ден із повним ротом грінок.

— Листя теж треба їсти. Не тільки хрусткі вуглеводи.

Ден підняв середній палець.

— У тебе розбитий вигляд. Через кермування?

— Так і ні, — знизав плечима Кайл.

— Серйозно тривожна фігня, це точно.

— І не кажи.

— Тобто всі сиділи поруч із перерізаними горлянками. У тій кімнаті. Я похолов, друже. А інших роздерли біля паркану. Застрелили тих бідолах, коли вони тікали, тоді дали розтерзати їх собакам, — Ден похитав головою й витер рота серветкою завбільшки з рушник. — І діти. Брудні діти в хижі. Нащо було їхати до цих... — з обличчя Дена зіслизнула жвавість, і навіть життя, і Кайл збагнув, що друг думав про ферму в Нормандії. — Принаймні цього разу ніхто не втратив ногу.

Вони дивились один на одного. А вже за мить тримали один одного за плечі та сміялися. Сміялися так сильно, що Кайлу здавалося — він зараз розплачеться. Офіціантка підійшла й доєдналася до них, хоч і гадки не мала, що їх розвеселило. Але вона була приємна на вигляд, сміялася милозвучно, і Кайл радів її близькості. Вона взяла в Дена замовлення на ще два пива. У колонках Cinderella почали «Циганську дорогу».

Кайл промокнув очі чистою серветкою:

— Мені це було потрібно.

— Мені теж, — кивнув Ден. — Але щодо Ґебріела не смішно. Просто, щоб ти знав. Гадки не маю, чому я сміюся.

Вони знову обмінялись усмішками.

— Ти жахливий. І я вже казав — це бомбезно. Ми робимо видатний фільм. Я серйозно, видатний. Я знаю, що це важко. Засмучує. Але ти ж розумієш, що це реально щось? Скажи, що ти це розумієш, — Кайл замислився, кого саме намагався переконати.

— Чорт забирай, так, — кивнув Ден.

— Весь час це казав, — короткий підйом духу здувся, коли Кайл подумки визнав, що насправді каже це заради самого себе.

— Але це була тільки перша зйомка тут, друже, — відкинувся на стільці Ден. — Я трохи всираюся з того, з чим ми можемо закінчити.

Кайл не глянув на Дена, натомість роздивлявся пляшки із соусами:

— Поки що все доб­ре. Чергове гідне інтерв’ю, але нічого... нічого більше. Ти дочитав книжку Левайна?

— Ще ні. Я вже думаю так: що менше я про це гівно знаю, то безпечніше.

— Тобі треба її прочитати. Я сьогодні дізнався те, чого в ній не було. Собаки. Знову собаки. Конвей казав, вони були в повітрі. У повітрі. Левайн каже, що ті налякано втекли. Так на той час казала поліція. Але ми маємо звуки собак на аудіотреку з Лондона. Мешканці дому на Кларендон-роуд також їх чули. У Нормандії пси боялися ферми. А сліди в копальні? Левайн в «Останніх Днях» приділив велику увагу слідам ніг, бо він вважав, що дехто з убивць втік. Поліція ніколи не оприлюднювала, на що були схожі сліди. Левайн стверджував про сліди босих ніг. Босих ніг божевільних гіпі. Але Конвей казав про кістки. Кістки. Моя стіна, друже. Кістки. Ванна в Кані. Кістки. Храм у Нормандії. Кістки. Постаті з кісток. Кісток. Уловлюєш зв’язок? У нас виникла цілковито нова історія, якої я не очікував. Це неоціненно.

— Можна на це подивитися й так. Але можеш зараз припинити, будь ласка? У мене окрема кімната й жодної лампи від Макса.

— У мене є одна. Візор. Але немає клятого додаткового адаптера.

— Думаєш, це якийсь захист?

— Просто здогад, — знизав плечима Кайл. — Уся квартира Макса ними освітлена. Його ванна смерділа фарбою. Ніби після ремонту. Подумай про це. Симулятор денного світла змусив зникнути ту штуку на моїй кухні. І він наполягав, щоб ми ними користувалися.

— То як щодо мене?

— Маєш рацію. Тобі нічого не снилося. Та й хай там як, скажімо просто, що ці плями... хай там як, вони неприродні. Я, бляха, звучу сміховинно, лише натякаючи на це. Я в курсі. Але ж пляма і якісь дурнуваті сни не можуть нашкодити, правда?

— Можеш скористатися адаптером від камери.

— Красунчику. Ще три зйомки. Тоді ти вільний. Тобі вже не доведеться про це думати. Так що не налягай на соуси. Нам завтра рано починати, а я ще хочу зробити чорновий монтаж, перш ніж ляжу спати.

— За три дні може багато чого трапитися.

Кайл не купився на наживку.

— Коли виїжджаємо вранці? — запитав Ден.

— Близько восьмої, тож будильник стоятиме на сьому. Повертаємось до Фортуна-Футгіллз зустрітися із сином власника ранчо. Він приїздить спеціально для нас. Макс хоче прояснити, що тато нинішнього власника знав про культ. Наступного дня їдемо до Фінікса до копа з відділу розслідування вбивств. А опісля всю ніч із Фінікса до Сіетла — до Марти Лейк.

— Як щодо будинку Сестри Кетрін зовні? Ти казав, там живе Чет Реґал. Це було б круто. Його особисте життя було касовішим, ніж у Майкла Джексона.

— Ніколи. Скриншоти маєтку й закадровий голос.

— Він усе щільно задумав, га? Це треба було розширити на тиждень із цими двома десятигодинними польотами в обидва кінці. Не те щоб Максу бракувало грошей.

— Він не хоче затягувати. Він вічність улещував усіх цих людей на інтерв’ю. І боїться, що вони передумають. Ушиються.

Ден погрався з картоплиною фрі, що випала в нього з рота:

— Це він так каже.

І тепер, коли Ден це зауважив, цей додатковий сумнів щодо намірів їхнього продюсера, виписаних у щільний графік, влився в Кайлову нудотну суміш невпевненості та збентеження.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Готель «8 Болл», Юма

20 червня 2011 року. Опівночі

Кайл знову опустив голову на розгорнутий лептоп на маленькому столику під телевізором. Потім рвучко підняв її та витер рот. Над ним мерехтіли Fox News.

На екрані Кайлового лептопа з’явилося маленьке кругле лице Еміліо Аґілара, а навушники запов­нив його лагідний голос із легким мексиканським акцентом. Кайл відкинувся на стільці та добряче ковтнув кави.

З першими променями вони попрямували у Фортуна-Футгіллз, назад до копальні, щоб узяти інтерв’ю на сусідньому ранчо. Кайлу ще належало зробити чорновий монтаж половини свідчення Аґілара, а до вереску будильника перед довгою поїздкою до Фінікса лишалося якихось сім годин. Однак відколи він сів до роботи, його свідомість постійно сповзала в сонну кому. Він і в літаку з Лондона в Аризону не спав — був поглинутий переписуванням сценарію для зйомок у США, звіряв його з Максовим розкладом і нотатками та «Останніми Днями» Левайна. Спека двох діб у пус­телі висмоктала залишки його енергії, а два пива в барі подіяли як внутрішньовенне седативне. Після інтерв’ю Ден навіть заснув за столиком у забігайлівці. Навіть крізь стіну мотельного номера Кайл чув, як Ден хропе — ніби стара техніка, яка давно потребує мастила.

Проте Кайл не поспішав засинати. Не після розповідей Конвея напередодні, і тим паче після слів Еміліо Аґілара того ранку. Заплющити очі було остан­ньою його думкою після уривчастого, тривожного сну попередньої ночі. Він не міг згадати деталей, та тричі прокидався серед ночі з криком чи зойком, певний, що в його долонях — чиїсь маленькі, чужі руки. Руки, що намагалися стягнути його з ліжка. Після третього такого пробудження, о четвертій ранку, він пішов у душ.

— Чорт забирай. Досить, — провів Кайл пальцями по обличчю, змушуючи себе тримати очі розплющеними. Підвівся, потягнувся, підійшов до кухлика і долив у горнятко ще кави. Плеснув туди трохи Wild Turkey. Потім знову сів перед лептопом і перемотав інтерв’ю Аґілара до тієї частини, після якої заснув.

У виробничих нотатках Макс підкреслював значущість ранчо Кріолло неподалік копальні в Ніч Сходження у 1975-му. До того як сержант Конвей із напарником, патрульним Хімінесом, прибули та знайшли тіла, покійний нині власник ранчо Рамірес Аґілар був чи не єдиним очевидцем нічних подій.

Ірвін Левайн брав у нього інтерв’ю ще у 1975-му, але свідчення Раміреса Аґілара в «Останніх Днях» тоді звучали маренням божевільного. І це фактично виключило його зі списку свідків розслідування, вартих довіри. Він з’являвся також в одній документалці 70-х, але згодом взагалі відмовився з будь-ким говорити про цей культ.

Ранчо стояло за три кілометри на захід від мідної копальні «Блу Оук». Син Раміреса, Еміліо Аґілар, чекав там, аби дати їм інтерв’ю, організоване Максом. Він погодився на зйомки лише через бажання захистити пам’ять свого батька і його незрозуміле, химерне свідчення про події, що передували вбивствам. Як і Конвей, — Кайл невдовзі дізнався, — він відмовився від гонорару. Для когось річ була не в грошах.

Завдяки Денові звук був чітким і доб­ре заповнював навушники Кайла.

— Мій батько часто розповідав нам про копальню. Храм Останніх Днів, певно, єдине цікаве, що коли-небудь траплялося в цій місцині за його життя тут. І перший рік у нього з ними навіть склалися добрі стосунки. Я мало що з того пам’ятаю. Я мав, може, років два, коли вони приїхали й поселилися в копальні. Відповідно, коли поліція провела рейд, мені виповнилося п’ять. Але вдома батько часто згадував людей із Храму. Іноді, казав він, вони приходили сюди. Розмовляли з ним. Іноді працювали на ранчо. Чистили стайні. Годували коней, допомагали з доглядом. Молодь. Їм подобалося бути з кіньми та з моїм батьком. І йому вони здебільшого подобалися. Деяких дів­чат він просто жалів. Казав, що вони ще діти. Хвилювався за них. Казав, що нам з братом пощастило, бо ми мали щасливу домівку і не мусили тікати до якогось культу гіпі...

— А ще часто приїздили люди й питали, як до них дістатися. Чули про копальню, про тутешню спільноту. Приїздили машинами, автобусами. Мій тато казав, що всі вони щось шукали. Ну, знаєте, щось нове, захопливе. Інші — просто тікали. З поганих домівок. І все таке.

— Батько казав, що іноді натрапляв на людей з Храму в пустелі, коли возив клієнтів верхи Лаґунськими пагорбами. Тоді то була його єдина робота. І вони натрапляли там на них — у мантіях, із псами. Іноді голих. Ну, знаєте, і дів­чат теж. А ще за ними постійно пленталася зграя псів. Вівчарки, хаскі, різні бродячі.

— Він зав­жди казав, що ті з Храму були... дивакуваті. Але чемні. Ну, знаєте, привітні, хоча й занадто багато проповідували.

— Він колись згадував, що саме вони йому казали? — запитав Кайл.

— Батько називав усе це «гіпанською бриднею», — Еміліо засміявся. — Вони говорили, що відцуралися світу. Що той однаково котиться до кінця. І все таке. Що у світі — лише егоїзм, вій­на, бідність, расизм, жорстокість. Вони казали, що настають остан­ні дні. І що все вказує на це. В’єтнам. Заворушення. Бомба. А вони тут, щоб від усього цього відучитися. Відкинути освіту, родину, особистість, обов’язки. Звільнитися від соціуму. Від того, що їх цього всього навчив. У них, мовляв, тепер нова родина, нова спільнота, що дає все, чого ти потребуєш, щойно відмовишся від того, чого не потребуєш. Кожен був богом. Навіть мій батько — хоч він не був релігійним. Його смішило їхнє марнослів’я. Вони шукали бога всере­дині себе, щоб і собі стати богами. Називалися Братами та Сестрами такими-то. Казали, що були дітьми. Що були тваринами. Що ставали янголами. Божевілля, одним словом. Постійно були під наркотою. Батько думав — просто п’яні. За тими їхніми дивними очима міг сказати, що вони під чимось. Ну, знаєте, розширеними. І вся та їхня божевільна балаканина. Але то були наркотики. Тепер ми це знаємо. Дізналися від поліції та з газет.

— Але іноді, коли я ріс, мені здавалося, що то все навіть круто, знаєте? Батькові розповіді. Навіть після тих подій. Колись люди з Храму ставали табором на пагорбах, співали й розмовляли навколо великих багать. Багато вродливих дів­чат, як казав мій батько. Або ж просто сиділи й дивились у простір на пагорбах. Медитували. Але то було спочатку. Перед убивствами все змінилося.

— Як змінилося? Ваш батько згадував щось конкретне?

— Декілька речей. По-перше, молодь перестала приходити сюди дивитися на коней і допомагати. А в містечку, коли їздив, уже не бачив, як вони продають свої журнали та книжки. В усіх містах і містечках поблизу багато хто з тих часів пам’ятає людей із Храму в їхніх мантіях. Люди з покоління мого батька.

— Люди також годували гіпі. Бо оті з Храму їли сміття. Вони набігали на сміттєві баки позаду ринків і крамниць і забирали їжу в копальню у своєму шкільному автобусі та фургоні «Фольксваґен». Дехто жалів юних гіпі-дів­чат. Кілька їх мали немовлят, а вони їли відходи. Попри всі гроші Сестри Кетрін її послідовники харчувалися сміттям.

— Але за два роки культ став згортатися. Отже, усе змінилося десь у сімдесят четвертому. Або, може, навіть уже в сімдесят п’ятому. Мій батько особливо не вмів писати, тож ніколи нічого не записував. Інколи мій батько ще зустрічав їх у пустелі, коли їздив на конях, але люди з Храму його уникали. Вони стали носити із собою зброю. Гвинтівки. Казали, що полюють. Але мій тато нервував через це. Його клієнтам це також не подобалося. Упізнавав декого з людей Храму, що були тут від початку. І думав, що вони друзі, але вони його сторонилися. Ніби боялися. Декого з них ніколи раніше не бачив. Він ніколи не знав, скільки їх жило в тій старій копальні. Люди постійно приходили та йшли.

— А потім одного дня біля нашого дому з’явилася юна дів­чина й попросила захисту. Сказала, що вони ув’язнили її в копальні. Дів­чина лишила свою дитину, щоб піти в місто й попросити поліцію допомогти забрати дитину. Сказала, що її обрали народити Храму дитину. Але чоловік, який став батьком маляти, їй не подобався. І їй не дозволяли бавити час із власною малечею. Сказала, що дів­чата не мали вибору, з ким зачинати дитину, що багатьох із них змушували. Ну, знаєте, ґвалтували. Ця дів­чина розповіла моєму тату, що там реально погано. Люди боялися за свої життя. Там звели паркан, щоб тримати їх усіх всере­дині. Тільки декільком людям із Храму досі дозволяли ходити в місто та збирати речі в шкільний автобус і фургон. Усім заборонили покидати копальню. Багато їх перетворили на в’язнів. Діти також хворіли. Але нікому не дозволяли запрошувати лікарів.

— Копальня мала колодязь, але не мала електрики. І телефону також. Просто купка старих халуп, обліплених багном, але вони зав­жди називали її раєм. Loco²³. Дів­чина-втікачка казала, що в Храм проникли. Що в спільноті завелися інформатори. Усі всіх пі­дозрювали. Вона казала, що брати та сестри, які противилися влаштованому ладу, зникли. А їм сказали, що ці люди пішли й стали розповідати брехню уряду, і тепер поліція, ФБР і ЦРУ полюють на Сестру Кетрін. Що ці порушники спокою намагалися зіпсувати їхній рай. Вона казала, що там було багато параної. Дів­чина не знала, що насправді сталося з її друзями, але пі­дозрювала, що їх убили й закопали в пустелі. Ширився такий поголос. Тож коли порушники спокою почали зникати, вона вирішила втекти. І при­йшла сюди — у найближче місце до копальні. Вона чула від когось у копальні, що мій батько — добра людина.

— А за кілька годин після дів­чини до нас завітали інші люди з Храму. Четверо, у своїх червоних мантіях. Приїхали сюди в тому їхньому «фольксваґені». І запитали в мого тата про дів­чину. Сестру якусь там, Прісциллу, здається. Вона ховалась у будинку з моєю матір’ю. Мій батько бачив у фургоні гвинтівки, і він дуже нервував. Сказав їм, що не бачив дів­чини, і що їхні собаки лякають коней, тож їм варто піти геть. Вони насправді поводилися ввічливо, але батько бачив, що вони йому не повірили. Двоє чоловіків подалися обшукувати позаду будинку й у стайнях, мовби це їхні володіння. Двоє з них тримали батька розмовою на передньому дворі, але він знав, що інші нишпорили в нього за спиною.

— А тоді ця дів­чина, ця дурна дів­чина просто виходить з будинку в сльозах і сідає у фургон, і всі люди з Храму просто їдуть. І вони вже ніколи не розмовляли з моїм батьком. Він казав, що це сталося десь за пів року до вбивств.

— Інші сюди теж навідувалися. Пізніше. Утікачки з копальні. Двоє дів­чат із немовлятами заявилися посеред ночі, і мій батько відвіз їх просто в містечко. Він намагався доставити їх у поліцію, але вони сказали, що матимуть проблеми із законом. Увесь Храм вписаний у якийсь урядовий список. І якщо він відведе їх у поліцію, на них чекає в’язниця.

— Марта Лейк і Бріджетт Кловер.

— Саме так. Але він дізнався їхні справжні імена тільки з газет пізніше. Тоді вони називалися Сестра якась і якась.

— Сестра Гестія й Сестра Еверілд.

— Правильно. Але я не знаю, скільки втекло до вбивств. Храм ніколи нічого не записував. Їм, як казали моєму батьку дів­чата, і не треба було, бо Сестра Кетрін уміла читати їхні думки. Вона зав­жди все знала. Божевілля. Зазвичай мій батько, коли бачив людей із Храму, що йшли від копальні в долині або через нашу землю, або дорогами до Юми чи Ахо, підбирав їх і відвозив машиною в містечко. Казав, що вони нічого не мали. Тільки їхні мантії й сандалі. Ані грошей. Ані води. Ані їжі. Нічого. А от ці двоє дів­чат із немовлятами були остан­німи з Храму, кого він узагалі бачив.

— Мама казала, що батько довго плакав, коли поліція розповіла йому про вбивства. Він дуже засмутився. Через дітей і дів­чину, яку так і не знайшли. Прісциллу, яка тоді ховалась у нашому будинку. Він сказав моїй матері, що наразив на небезпеку і свою сім’ю. Що Храм міг нас усіх повбивати.

— Ваш батько колись повідомляв про Храм у поліцію?

— Багато разів, так. Він розповідав поліції про зброю й утікачів. Про стрілянину в пустелі вночі. Одного разу він почув багато пострілів. Останнього року. Тоді він і почав повідомляти в поліцію. Поліція навіть сказала йому більше їх не турбувати. Вони мали інший клопіт, ніж якась купка гіпі. Вони нічого не робили, доки не стало запізно. Туди довго їхати, і до копальні до вбивств вони поїхали тільки раз. І сказали моєму батьку, що гіпі божевільні, але безневинні. Можете повірити? Безневинні.

— Ніч поліційного рейду та вбивств: що ваш батько розповідав про ту ніч?

— Він був наляканий. Казав, що там відбувалися погані речі. Тривалий час. Повторював моїй матері: «Я знав, що це погано скінчиться». І не помилявся.

— Він розповідав вам, із чого все почалося?

— Ох, він зав­жди казав, що все почалося із собак у копальні. І тутешніх коней. Усі нажахалися, як під час грози з блискавками. У нас тут було двоє собак, і вони не вилізали з-під столу в кухні. Мати згадувала, що пси вили. Вили на стелю.

— За кілька місяців до ночі вбивств це все почалося з наших тварин. Собаки з Храму годинами гавкали й завивали ночами в копальні. А наші коні й собаки тут лякалися. За три кілометри. Одного разу батько розповів, що поїхав своєю вантажівкою туди й дивився на копальню з дороги — хотів збагнути, що відбувається. Вони збудували огорожу, як і казали дів­чата-втікачки, з колючим дротом нагорі. Це скидалося на в’язницю, розумієте? І всі пси Храму за парканом шаленіли. Але мій батько не бачив жодних людей із Храму. Тільки собак, що вили на небо. Носилися попри край паркану, мовби намагалися вибратися.

— І він казав, що найдивнішим був туман. Дощило, і трохи світив місяць, а копальню вкрив цей брудний туман. Він бачив його з дороги десь за півтора кілометра. Такий жовтий і густий, мов дим удалині. А над дахами хиж, казав він, рухалося повітря. Мовби мерехтіло від спеки. Ну, знаєте, хвилями здіймалося. Але він не бачив, де туман починався чи закінчувався. У будівлях не було світла. А на землі — багать. Нічого. Він бачив тільки обриси хиж і паркан, і собак, крізь туман, що спускався. Не підіймався, як дим від пожежі. Батько зав­жди казав, що туман саме спускався. Мовби з якоїсь тріщини чи діри в небі. Наче він був усере­дині чогось, що розкрилося над копальнею.

— Поліція запевнила тата, що туман — це таки дим від багаття, але вогню не було. Мій батько бачив там усе на власні очі. Поліція теж не помітила вогню, то звідки така впевненість, що то дим від вогнища? Але мій батько так і не підходив ближче до копальні через туман і дивне хвилювання повітря. Він лишався на дорозі.

— Те саме трапилося в ніч убивств. Це вчетверте десь він і моя мати чули, як у копальні шаленіють собаки. І наші коні знову божеволіли. Мій батько пішов на пагорби за нашим домом і казав, що знову бачив удалині туман. У пустелі, там, де копальня. І доки він спостерігав з пагорба, почув зброю. Гавкіт собак і постріли. Просто божевілля. Тож він спустився сюди й викликав поліцію з Юми. І сказав, що краще їм якнайшвидше сюди дістатися, бо весь Храм котиться до пекла. Була десь одинадцята вечора, в копальні стріляли, і він, — так сказав, — думає, що там пожежа, а там є діти. Він видав усе, що зміг придумати, щоб змусити поліцію приїхати. Він не знав, що відбувається, але розумів, що щось не так.

— Батько знову пішов на пагорб і чекав, доки не побачив фари поліції, що їхала до копальні. Казав, що доки копи прибули, жовтий туман розвіявся. Десь за годину після його дзвінка. І він казав, що на тоді постріли вже припинилися. Але... але він досі чув собак. Вони вискотіли. Ну, знаєте, ніби дуже налякані. І мій батько сказав, що ті собаки були в небі. Віддалялися від копальні. Так він розповідав.

— А пізніше приїхали газети й говорили з моїм батьком, а потім написали, що він бачив НЛО. Він такого не казав. Але так поширилися історії про НЛО. І поліція винуватила мого тата, що він лише ускладнює їхню роботу, годуючи пресу байками. Те саме з книгою «Останні Дні» й тим знятим фільмом. Вони вигадали, ніби мій батько бачив НЛО. Тож він до самої смерті ні з ким уже не говорив про Храм, тільки з нашою родиною. Якби він був сьогодні живий, то й з вами про ту ніч теж не говорив би. Нізащо. Мого батька дуже образило, що вони всі брехали та зробили з нього дурня. Тому я зараз вам усе це розповідаю. Бо хочу все прояснити. Заради батька. Він був хорошою людиною.

Кайл підійшов до ліжка. Улігся, не забираючи ніг з підлоги. Потер очі. Треба поспати. Горішнє світло лишив увімкнене. Світло у ванній теж. Візор Макса горів на шафці біля ліжка, мов ядерний реактор. Спалахував і блимав телевізор. Кайл оточив себе безпечним світлом, мов налякана дитина. Він почувався дурним лише доти, доки не згадав свої сни.

Попри виснаження спати йому не хотілося. Тоді просто мікросон? І він буде в нормі для завтрашніх зйомок після одного такого, з увімкненим світлом... Ден по сусідству... то були лише... сни... немає причин хвилюватися...

Розбиті на пил хатини. Копальня. Далекий периметр дроту та стовпчиків паркану на вибіленій рівнині, де стелився туман. Кричали, шарпаючись у сутінку, птахи. Загублені й безпорадні, щільно заповнювали своїми тонкими зойками повітря.

Він розвернувся й побіг до собак, які на нього гавкали. Собак так і не знайшов. Приглушені дитячі крики перегукувалися з пташиними та спонукали його, перечіпляючись, пошкандибати до великого дерев’яного амбара, де дітей тримали в маленьких годівницях. Він їх так і не дістався. Не міг далеко просунутися на занімілих ногах поміж дерев’яних та іржавих будівель: копальня й ферма — все тут укупі, однакове. Пустище.

Жахливий і раптовий виск свині змусив його впасти й зіщулитися на холодній землі. Шалений стукіт її ратиць по дерев’яній підлозі маленького кам’яного будиночка з чотирма вікнами, що світилися червонуватим. Будівля здригалася від її люті.

Кайл схлипував і благав не показувати йому нутрощі будиночка, але вже мимоволі зазирав крізь стулчасте віконце. Усере­дині були чорно-білі фотографії Марти Лейк та Бріджетт Кловер серед світлин інших юних облич — із бородами, довгим волоссям і веснянкуватими щоками — яких він ніколи раніше не бачив. Фотокартки накидали на велике ліжко, завішане оксамитовим пологом кольору налитого винограду. У ліжку — постать. Її маленька безволоса голова відвернута від Кайла. Біля дальньої темної стіни інші стояли на колінах обличчями до неї, схиливши голови. Вони сховалися всере­дині від чорного дощу, що гасив спечену землю цього краю; дощу, що закручувався попелом і димом від далеких багряних багать. Хвилястий дим здіймався в брудне небо, на яке Кайл не наважувався поглянути.

Він пішов шукати ворота, щоб вибратися. «Я просто знімаю фільм», — сказав, усміхаючись і намагаючись не заплакати, мов гола замурзана дитина з брудними ногами, якою він і був. Однак перед зачиненими воротами стояла мовчазна постать у чорній мантії з обличчям, прихованим під каптуром. Двійко собак у неї на повідцях насправді були людьми, що плазували рачки, з обличчями, пофарбованими в багряний колір її нігтів. Людопси гавкали й хотіли на нього забратися.

Яскраво-червоний і гарячий дощ падав йому на шкіру. У птахів, розсипаних у нього під ногами в пилу перед воротами, чорне пір’я ворушив вітер, повний сажі. Голови були черепами. Дзьоби — роззявлені. Жінка в каптурі вищала свинею.

Щось намагалося прорватися крізь ворота. Кайл чув дряпання — наполегливі пазурі на дереві. Щось хотіло пробратися до нього всере­дину. Він закричав...

...і прокинувся, втупившись у білу стелю. На світло в круглому матовому плафоні. Він усівся. Побачив інструкцію з евакуації на зад­ньому боці дверей, мерехтіння телевізора, стіл та лептоп, свій наплічник, звукове обладнання. Номер у мотелі. Він на ліжку. Кайл перекотився і зиркнув на годинник. Четверта ранку.

Він стягнув просочену потом футболку та жбурнув її на підлогу. Зняв шкарпетки та джинси. Хитаючись, рушив у душ. З таким сном він міг і без нього обійтися. Ще дві зйомки — і все скінчиться. Скінчиться.

Перевірив тиньковані стіни ванної — усе чисто. Відкрутив сильний гарячий душ і вирішив відтепер про свої сни не згадувати. Денові й без того вдосталь.

СІМНАДЦЯТЬ

Фінікс, Аризона

20 червня 2011 року. 7 година вечора

Детектив-розслідувач убивств на пенсії Генк Свіні поклав на свою відполіровану стільницю руки, схожі на вкриті мишачим хутром дровини. Серед заростей сивого волосся, що тяглися майже до верхів’я веснянкуватих долонь, блищав золотий годинник із товстим браслетом. На інтерв’ю чоловік вдягнув краватку до сторіччя, на яку Ден причепив мікрофон. На стіні позаду лискучої брили рожевої плоті та впертих прямокутних рис голови й товстої шиї детектива виднілися чотири подяки в рамках, три медалі, дві фотографії його молодшого в однострої Військ Повітряної Розвідки США та три окремі світлини в поліційній формі під час нагородження медалями. На стінах навколо висіли дві старовинні гвинтівки «Вінчестер», потьмянілий і продірявлений бойовий прапор та перехрещені кавалерійські шаблі.

Прохолодний і світлий дім, завбільшки з палац, огортав величезний кабінет. Зовні система поливу зрошувала неможливо зелений моріжок, підстрижений так само коротко й ідеально, як і волосся копа у відставці, коли той ще носив форму. Під стінами з ґратками та широкими вікнами вибухали червоним, рожевим і пурпуровим спалахом квіти. На під’їзній доріжці з висвітленого рожевого каменю припарковані дві машини: «лексус» і чорний «універсал». Кайл лишив їхню орендовану автівку на вулиці.

Десь у здоровезному будинку ранчо бурмотів телевізор. Ззаду мигцем було помітно круглий басейн, що мерехтів кобальтовою синню. Густоволоса дружина Свіні нагадувала бабусь із ілюстрованих книжок у рожевому штанному костюмі. Вона приготувала тарілку із сендвічами, на яких місяць могла б марширувати армія. Перекус доповнювала діжка домашнього лимонаду.

— Коли будете готові, сер, — промовив Кайл, стоячи ліворуч від Дена перед столом Свіні. Ден за камерою вишкірився від незграбного використання Кайлом слова «сер».

Генк Свіні прокашлявся й незворушно задивився в камеру, і Кайл почувся вдячним долі за те, що ніколи не сидів потойбіч столу від детектива Свіні в кімнаті допиту:

— Над убивствами в мідній копальні під моїм керівництвом працювали чотири основні детективи. Хоча справу в перші три місяці розробляло до десяти осіб, на час убивств і потім загалом я керував детективами Ернандесом, Райлі й Саласаром.

— І ми були ретельними. Не хочу, щоб ви припускали або у вас виникло враження, ніби ми були купкою ледарів, які перетворили все розслідування на триндець.

Ден кашлянув, придушуючи смішок, і Кайл похмуро глипнув на нього.

— Багато хто так у минулому й казав. І прикрою неточністю буде натякати на все те саме знову, — Свіні підняв товсту пухнасту руку, уриваючи Кайла, який спробував втрутитися. — Я взагалі думав, що зав’язав з усією цією справою з Останніми Днями, і фактично те саме казав усім, хто вдавався до її ретроспективи. Але я винен Максу. Він прилетів і склав для нас доволі добру картину Храму в сімдесят п’ятому. Він розпочав усю цю кляту історію в Англії, тож його свідчення багато значили для нашої справи.

Кайл перезирнувся з Деном, притлумлюючи спалах роздратування через те, що Макс оминув згадку про свою участь у початковому поліційному розслідуванні. Участь, певно, обережну, бо навіть наклепницький Ірвін Левайн так про нього й не почув. Та ця недомовка однаково була непростимою.

— Сер, можу запевнити вас, що моя редакторська позиція — це не спрямовувати вашу розповідь у потрібне річище, а зобразити ваш погляд, як є. У нас немає порядку денного.

— Може, й так, та коли ці інтерв’ю монтуються й бог знає що ще, ви, кіношники, умієте виставити дурнем самого Ісуса Христа Всемогутнього. Тож моя довіра до вас, хлопці, базується лише на моєму боргу Максу. Тож хочу, щоб ви у своєму кіно зупинилися на кількох моментах, — Свіні тицяв довгим пальцем у долоню, підкреслюючи кожну свою думку. — Перший звіт про хід розслідування вбивств налічував шістдесят шість сторінок. Половина з них, прости господи, трималася на менсонівських убивствах Ла-Б’янка в Лос-­Анджелесі, а більшість тамтешніх хлопців у шістдесят дев’ятому були молодцями. А тут, у Фініксі, ми всі мали вищі звання. Усі ветерани. Ми були досвідчені. Знали, що є що.

Свіні замовк і ковтнув з краю склянки:

— Ми з Райлі лишалися всю ніч десятого липня. Це ми накрили тіла ковдрами, які знайшли ззаду в будівлі храму, коли коронер нам дозволив. Ми по коліна вгрузли в те розслідування від початку.

— Коли спеціалісти приїхали на наше шоу, по суті, о третій ранку, відділ відбитків узявся вкривати копальню порошком. Вони завершили аж за чотири дні. Укрили її повністю. Зняли накладені та змазані відбитки з чотирьохсот місць і отримали тільки тридцять чотири чіткі. Двадцять дев’ять із них пов’язали або з померлими, або з уцілілими, яких знайшли в копальні вночі 10 липня 1975 року.

— Тоді ми взяли відбитки пальців у всіх допитуваних, яких екстрадували з Каліфорнії та Нью-Мексико. І також порівняли чіткі відбитки з копальні з п’ятнадцятьма тисячами пі­дозрюваних у штаті. Усе намарно. Ми протестували на поліграфі нещодавніх утікачів, які покинули Останні Дні в сімдесят четвертому. Пробили спосіб учинення злочину у базі даних штату. Дуже ретельно дослідили минуле жертв. Навіть перевірили схиблені теорії. Усе потрапило до того звіту.

— Містере Свіні, можете розповісти нам про пі­дозрюваних, яких допитували?

— У вас є час до Різдва? У мене ні. Перші роки народ весь час приходив і йшов. Із сімдесят третього до сімдесят четвертого. Про Останні Дні знали до самого Сан-Франциско. І ми допитали трохи більше сотні людей за перші три місяці розслідування. У нас була купка втікачів та волоцюг, багато розгублених дітей, які пройшли через ту копальню в той чи інший момент, починаючи із сімдесят третього. Виключені з коледжів, які шукали розваг, наркоти, потрахушок чи й того, й іншого. Гіпі, байкери, здібні злочинці, умовно звільнені, хто хочете. Ми допитали й удосталь голлівудських, які зависали із Сестрою Кетрін у її домі в Каліфорнії. Музикантів, акторів. Викликали їх із Лос-Анджелеса.

— Яке враження вони створили у вас про культ на цій стадії, про життя в копальні в 1974-му — люди, яких ви допитували, утікачі?

— Здебільшого він їм не припадав до душі, щойно вони потрапляли туди й бачили все на власні очі. І ті, що були не геть божевільними, загалом казали нам одне й те саме. Там, хоч і не безпосередньо, усім заправляла Сестра Кетрін. Багато допитаних нами людей із копальні бачили її лише на фотографії, яку вішали в кожній будівлі, і ніколи наживо. Вона використовувала всі види та способи залякування, щоб досягти свого, і контролювала через таку собі ієрархію зі свого дому на заході. Через цю групу вар’ятів, які називалися Семеро. Те саме було й у Франції та в Англії, якщо завдати собі клопоту дізнатися. І ми дізналися. Ми були ретельними, — Свіні знову замовк, щоб ковтнути лимонаду.

— Кількість людей у копальні зменшилася влітку сімдесят четвертого. Багатьом не подобалося більше віддавати свої гроші та майно. Інші вважали надмірним біблійний фанатизм. Багато кого лякали віряни, які ще дужче все сповідували. Як-от ці Семеро. Зрештою в сімдесят п’ятому все, по суті, стиснулося до ядра вірян у дуже кепській ситуації. Молох, Ваал, Хемос, Еребус і Веліал були найбільшими дурилами. Усіх інших, хто там ще жив, фактично ув’язнили. У деяких тамтешніх дів­чат були діти, і вони б їх не покинули. Тож вони терпіли.

— А остан­ні місяці 75-го? Яке враження у вас створювала група перед Ніччю Сходження?

— В остан­ні місяці в копальні перебувало близько двадцяти людей. Виходили на «наступний рівень», як про це висловлювався Брат Веліал. Сестра Кетрін також в остан­ній рік втрачала контроль. Хтось казав, що чув, ніби наприкінці Сестра Кетрін поводилася, як мала дитина. Її мозок був практично кашею. Та ж господи, вона навіть наказала Веліалу її вбити. Збіса параноїла щодо поліційного рейду, ФБР, ЦРУ. Відкрили справу про наклеп проти журналіста, Левайна, яку вона програла. І вона надсилала кошти скрізь: у Швейцарію, Коста-Рику, Південну Африку. У разі, якщо доведеться тікати. Хоча їй не варто було хвилюватися. Вона не потрапила на жоден радар. Однак вона була залежною. Її психоз остан­нього року розвинувся на повну. І збирався справжній гармидер, про який ми нічого не знали.

— Люди йшли щомісяця чи десь так просто на початку сімдесят п’ятого. Коли ще могли. А потім збудували паркан. Той власник сусіднього ранчо зазвичай возив утікачів у Юму, на автостанцію. І єдині члени з копальні, яких ми колись допитували найближче до моменту вбивств, утекли місяці за два до ночі десятого липня. Двоє дів­чат із немовлятами.

— Марта Лейк і Бріджетт Кловер.

— Вони. Красуні для новинарів. І ймовірні зоряні свідки, якби справа колись дійшла до суду. Вони повернулися в Аризону, налякані за свої життя, під захистом поліції, і фактично підтвердили, що тієї ночі, коли вони поспіхом тікали, у копальні лишалося близько двадцяти людей. Ми забрали з тієї копальні п’ятнадцятьох: дев’ять мертвих і шість живих. Живі — це п’ятеро дітей і Брат Веліал. Що трапилося з іншими п’ятьма вірянами, яких там пам’ятали Лейк і Кловер, ми так і не з’ясували. Брат Адоніс, Брат Аріель, Сестра Уранія, Сестра Ганна й Сестра Прісцилла. Вони, певно, або втекли та зникли, або їх убили й поховали в пустелі, як стверджувала Марта Лейк. Майже всі свідчення, які ми взяли в інших ста опитуваних, невдовзі відкинули чи забули.

— Чому так?

— Ну, по-перше, то було нагромадження гіпанської бридні про голоси в головах і подібне безглуздя про злих духів, загалом очікуваної від купки божевільних, наркоманів та нікчем. Люди стверджували, що були одержимі. Інші казали, що вміли літати, чи якась така фігня, і дивилися на свої тіла з повітря. Дехто стверджував, що їхні душі віднесли до пекла й назад.

Якби поблизу була стіна, Кайл до неї притулився б.

— Та ми мали вбивцю і зброю. Більш-менш зізнання від Веліала, а решту склали з балістичних і криміналістичних доказів. У нас доволі швидко вималювалася гарна часткова картина того, що відбувалося тієї ночі. Власне, десь за тиждень. Нашими головними пі­дозрюваними були Семеро. Чотирьох із них знайшли мертвими в храмі. Вони називалися Молох, Ваал, Хемос і Еребус. І ще — Веліал. Ще двоє із Сімох у ніч убивств були в Сан-Франциско, і обоє мали тверді алібі. Жінки — Сестра Геєнна й сестра Беллона. Стверджували, що ладнали справи для Сестри Кетрін.

Кайл нахмурився й ретельно сформулював своє запитання — запитання, яке, як зазначив Макс у виробничих нотатках, дуже хотів, аби той поставив:

— Завжди припускали, що Веліал, Молох і Ваал вбивали не самі. Особливо з вигляду тіл, які знайшли вкупі біля паркану.

— Авжеж. Але двоє інших стрільців були мертві. Веліал їх убив. Тож ми ніфіга не могли в них запитати. Ми зняли відбитки з двох інших мисливських гвинтівок, з яких знерухомили чи застрелили тих чотирьох утікачів. Вони збіглися з відбитками Брата Молоха і Брата Ваала, знайдених загиблими на першому місці вбивства, у храмовій будівлі. Усе це зазначили в першому звіті коронера. А от доказів будь-яких інших пі­дозрюваних у вбивствах у нас не було. Ну, сформулюю вам так: перший звіт про розслідування розписали на шістдесят шість сторінок. Перший звіт про хід розслідування щодо інших пі­дозрюваних вмістився на одній сторінці, і на ній ще лишалося вдосталь порожнього місця, якщо розумієте, про що я.

— Але чи бодай колись вас навідував здогад, що до вбивств у Ніч Сходження були причетні ще люди?

— Ми й так не мали жодної корисної зачіпки щодо «кусачів», як ми їх називали. І зброю, яку, як пі­дозрювали, Веліал, Молох і Ваал використовували, коли підстрелили втікачів, поки ті намагалися перебратися через паркан, також не знайшли.

— Тіла. Які зачіпки давали вам тіла щодо причин смерті тих чотирьох біля паркану?

— Розтин жертв у Фініксі в тій кімнаті провели в присутності чотирьох заступників коронерів. Також запросили двох суд­мед­експертів з-поза меж штату. Оглядали три дні. Ретельно досліджували. Флюороскопія визначила ще більше куль та фрагментів у ногах двох жертв з-під паркану, що відповідало картині, за якою Веліал, Молох і Ваал стріляли в них, коли вони намагалися втекти. Балістика збігалася з трьома гвинтівками, які використовувалися тієї ночі. Докази були неспростовними.

— І розтин показав, що всі жертви накачалися великою кількістю наркотиків. МДА. Хімік-криміналіст із ВНР²⁴ узяв із копальні зразки крові за чотири години після прибуття патрульних. Вони провели у Фініксі тест Оухтерлоні²⁵ для перевірки співвідношення тваринного та людського в плямах крові — через собак, що бігали кругом. Здебільшого кров уже висохла, доки ВНР прибув, тож було майже збіса неможливо визначити підгрупу. Але хімік узяв понад сотню зразків. Усі людські. І все, що в нас було, що ми могли використати, точно збігалося з групами крові загиблих у копальні.

— А рани, що збігалися з відбитками пазурів і зубів, на жертвах біля паркану?

— Я до цього підходив, — Свіні прокашлявся.

— Вибачте. Прошу, продовжуйте.

— Ми мали три фрагменти зубів, дуже брудні, які суд­мед­експерт видобув із двох жертв, й один ніготь у третій жертві. Аналізи визначили їх як людські, не собачі й не котячі. Преса стверджувала, що тамтешніх собак дресирували нападати. І що жертв, які вшилися й побігли до паркану, застрелили, а тоді собаки завершили роботу. Коли чесно, це було таке нерозв’язуване питання, що ми великою мірою тішилися, що люди просто в це повірили, бо нічого кращого ми не мали.

— Поліція стверджувала це на ранній пресконференції.

— Бо першого тижня ми були впевнені, що саме так і відбулося. Громадськість сильно тиснула, щоб ми когось арештували. Привели нових пі­дозрюваних. Ніхто не вірив, що Веліал міг убити їх усіх. Чи що п’ятеро в храмі просто стали на коліна й цілком добровільно відійшли. Народ у всьому штаті ізолювався, а ще в Лос-Анджелесі, у Нью-Мексико. Нажахані наявністю божевільного культу дияволо­поклонників, що жадав нової крові. Але суд­мед­експерт провів інші тести після пресконференції та припустив, що ті фрагменти, знайдені в померлих, належали мертвим людським зубам, ніби походили з людських останків. Не з живого рота. Те саме з фрагментами нігтя. Це могла бути якась зброя, виготовлена з кісток. Що виключало будь-яких інших пі­дозрюваних, дотичних до вбивств, які кудись забралися звідти. Бо мерці не ходять.

— П’ятьох членів зі свідчень Лейк і Кловер, яких так і не відстежили, також виключили як пі­дозрюваних: Брата Адоніса, Брата Аріеля, Сестру Уранію, Сестру Ганну й Сестру Прісциллу. Ми ніколи не вважали, що зникла п’ятірка, власне, була тієї ночі в копальні. Ми виснували, що всі вони пішли до десятого липня.

— Тож ми надіслали «мертві» фрагменти зубів і нігтя в університет у Нью-Мексико для підтвердження. Археолог датував їх за проведеними тестами як п’ятсотрічні. Доволі божевільний результат, що здійняв хвилю спекуляцій. Тож ми виснували, що фрагменти належали чомусь, чим Веліал, Молох і Ваал добивали померлих. Чомусь, що ми так і не знайшли. Якби ви запитали мене про це в сімдесят п’ятому й сьогодні, я сказав би вам те саме. Веліал, Молох і Ваал застрелили чотирьох жертв біля паркану, а тоді добили вцілілих якоюсь реліквією, зробленою із зубів і кісток, добутих зі старих, але збережених людських останків. Як частину ритуалу.

— Зброєю? Але яка зброя збігається з таким описом?

— Останні Дні там мали й інші матеріали, що мусили бути в музеї. Ми знайшли на місці вбивства інші фрагменти, яким було зо п’ять століть. Шматки одягу, який вони, певно, привезли із собою із Франції в сімдесят другому. Використовували як священні реліквії чи щось таке. Частина капелюха єпископа, можете в це повірити? І якісь шати, або халат. Один черевик, виготовлений у Голландії в часи Релігійних вій­н. І все це в тій кімнаті, де ми знайшли Сестру Кетрін зі стятою головою. Найкраще, що будь-коли сталося з тією жінкою, якщо хочете моєї думки.

— Брат Веліал. Ви кілька разів його допитували.

— Веліал був збіса божевільним. Не обманюйтеся, що це не так. Ми розпитували його про ніч десятого липня знову і знову, і він казав одне й те саме. Що фрагменти зубів, нігтя й одягу належали «давнім друзям» або «Кровним Друзям». Ми питали його, хто це, і він казав: «Вони з нами», і витріщався вгору, ніби бачив когось на стелі кімнати допиту. Він постійно просив нас «вимкнути світло й розплющити очі». Він прославився цими звичними нісенітницями.

Кайл глитнув, аби повернути собі голос:

— Левайн подавав у своїй книзі деякі інтерв’ю з Веліалом та його поліграф, які стали доступними після запиту коронера. Здебільшого люди вважали їх сфабрикованими Левайном.

— Це не так.

— А те знаряддя вбивства, що мало бути зробленим із зубів. Хто міг забрати його з місця злочину, якщо з усіх дорослих живим знайшли тільки Веліала?

— Я зав­жди здогадувався, що це були пси. Що один з псів, якого ми так і не знайшли, втік зі зниклим знаряддям убивства. Забрав його в пустелю. Кров на ньому привабила б падальників, комах, кого завгодно. Певно, воно досі там. Його швидко занесло б піском. Тож на фінальній пресконференції у вересні ми запропонували Веліала як єдиного живого вбивцю п’яти загиблих у комунальній каплиці, за що він мусив постати перед судом. Перед добровільною стратою від його руки Молох і Ваал допомогли Веліалу смертельно поранити чотирьох жертв, знайдених біля паркану з огнестрільними пораненнями, а тоді вони втрьох довершили страту за допомогою невідомої ручної зброї. Потім Веліал убив своїх однодумців, Молоха й Ваала, за їхнім проханням, а ще Кетрін та двох інших, знайдених на першому місці вбивства: Брата Хемоса і Брата Еребуса. Веліал ніколи не заперечував своєї участі. Він стверджував, що Сестра Кетрін обрала його для цієї честі заради «бенкету давніх друзів».

І знову повторення друзів так стривожило Кайла, що м’язи в його лівій нозі почали мимоволі посіпуватися.

— Але ж собаки? І діти? Мурал? Туман? Що ви про все це думаєте?

— Не пов’язані з власне вбивствами як докази, але частина цілої, вибачте мені, шизонутої картини, яку нам довелося складати докупи постфактум. Собаки просто налякані втекли та бігли без упину. Вони все одно були дикі. А шум важких пострілів погнав би їх у пустелю. Патрульні, які першими прибули на місце, та сусід із ранчо підтверджували, що чули собак удалині після стрілянини.

— Зображення, малюнки на стінах?

— Кількість наркотиків, які вони вживали, пояснювала збочені мурали на стінах каплиці.

— Але дим... у повітрі... атмосфера змінювалася.

— Може, вони щось палили там на вогнищі, як-от сірку, щоб отримувати брудний дим. Убивства — це таки частина ритуалу. Але ми ніколи не розслідували дим. Що він узагалі міг нам показати? Це просто дим від вогнища чи полум’я.

— А мотив? Учинити самогубство. Такого масштабу. Та ще й так.

— Важко повірити, га? Але за мотив нам слугували різні сценарії, і всі як один улягали в профіль справи. Тож правдивий мотив був одним із них, або, може, частково ними всіма. Кого ми мали спитати? Веліал залишився божевільним аж до дня смерті, а тільки один із цих дітей, яких ми звідти дістали, взагалі знову заговорив, як мені відомо. Єдиний, хто не онімів. «Чиста дитина», як ми його називали. Він не провів у копальні багато часу. Свідки, близькі до маєтку Сестри Кетрін у Каліфорнії, розповіли, що з «чистою дитиною» вона переважно жила там до двох ночей перед убивством. Вона його, казали, усиновила. Або, якщо точніше, украла в його матері, Прісцилли, яку ми так і не знайшли. Інших дітей з тієї копальні розлучили з батьками. Фішкою Сестри Кетрін було розбивати сім’ї, пари, друзів, кого хочете, із самого початку організації. Макс розповідав нам. Ніхто в тому культі не міг прив’язуватися до когось, окрім лідерки, Кетрін. Навіть манюсінька дитина. Так вона зберігала контроль. Розділяй і володій. Якщо ти не можеш мене любити, то будеш мене боятися. Як за підручником.

— Тож ми виснували, що Сестра Кетрін та її веселе товариство вбили одне одного. Внаслідок внутрішніх чвар, наркотичного психозу чи угоди про самогубство. Можливо, усі три причини потроху, якщо хочете моєї думки. Газети називали це сатанинським ритуалом із людською жертвою, щойно той дійшов кульмінаційної точки. Те саме спершу казали про вбивства Менсона. Часи тоді були інакші. Змінювалися на гірше, але загалом у країні було безпечніше, ніж зараз. Ще один письменник стверджував, що це було «змагання за лідерство, що звернуло не туди», — Свіні знизав чималими плечима. — Може, й так. Та ми можемо бути вдячні хоча б за те, що їм вистачило людськості зберегти життя дітей. Ними всіма опікувалася система, у дитбудинках. Загублені діти. Четверо з них навіть не вміли розмовляти.

— Та все це не розкриває мені та всім іншим, досі знайомим із подробицями справи, одну фінальну таємницю.

— І закладаюся, я знаю, що ви спитаєте.

Кайл вичавив із себе усмішку, але промовчав.

— Сліди ніг?

Кайл лише кивнув. Знав, що його голос буде хрипким і тремтітиме, якщо озветься.

Свіні підморгнув Кайлу.

— Як мені відомо, це одна з лише двох частин справи, яку ми так і не розв’язали бодай задовільно. П’ятнадцять років потому я повернувся до неї. У Фініксі відвели цілу кімнату лише для файлів справи в мідній копальні «Блу-Оук». Я її знову передивлявся рік. Але й досі не маю пояснення слідів ніг. Ми знайшли їх на двох ділянках місця вбивства. Навколо жертв в обох локаціях. Три пари відбитків біля паркану й одна всере­дині будівлі храму. Багато слідів зіпсував безлад, коли на місце прибула поліція. Гадаю, якоїсь миті там протопталося вісімдесят пар ніг, що бігали в темряві по піску та крові. Тож, може, чиїсь черевики на підошвах мали щось таке, що дало такі загадкові відбитки, ніби на них не було плоті. Хто ж тепер скаже?

Кайл прокашлявся:

— Ви сказали, що так і не розв’язали дві частини справи. Яка друга?

— Якщо хочете моєї думки, то бризки крові на місці вбивства були тривожнішими за сліди ніг. Там було чимало крові — у тій храмовій будівлі та біля паркану. Але недостатньо. Через нестачу крові на місці вбивства я частково навіть замислювався, чи не вбили жертв деінде й не принесли назад на копальню, в каплицю. Усі жерт­ви втратили багато крові. Майже до остан­ньої краплі. Розтин це довів. Ми з напарниками було подумали, що вона залишилась у тілах жертв, щойно серця перестали її качати, або ж просочилася поміж дошками храму. Коронер і суд­мед­експерти оглянули перерізані яремні вени. Оглянули тіло без голови. Вони вирішили, що всі вони стекли кров’ю на місці злочину. І ми так ніколи й не склали наші висновки докупи під час медекспертиз та розтинів. Та й навіщо?

— То де була кров?

— Певний малюнок бризок знайшли на даху будівлі наприкінці першої роботи над активним місцем злочину. А доти ніхто не додумався там подивитися. Скидалось на артеріальні бризки. Але якщо так, то як кров туди потрапила? З одного ракурсу мені здавалося, ніби когось зарізали в повітрі. Що виключається. Це просто неможливо. Веліал, власне, так і не розповів нам, де кого вбили чи як. Але цього маніяка всуціль укривала їхня кров. Озираючись назад, я думаю, чи він часом не випив частину її. Може, навіть багато, коли перерізав їм горлянки, — Свіні замовк.

— Чому ви так кажете?

— Вони вже так робили. З’їли одну зі своїх. Щоб лишити її серед Братів та Сестер. Лейк і Кловер це підтвердили, хоч самі й не брали участі. Якась Сестра Файна померла там із природних причин наприкінці сімдесят четвертого, і Семеро з’їли її шматки із шиї й униз. Приготували її та подавали на хлібі. Тож Веліал уже мав репутацію. Він, бачте, не вперше вживав так звану «ману свого народу». Коли Веліала вбили в тюремному комплексі штату у Флоренсі, хтось також обгриз його горло й зап’ястя.

— Але його вбивцю так і не знайшли. Левайн припускав, що охоронці дозволили іншим ув’язненим його вбити.

— Бридня. Його тримали там як в’язня категорії п’ять. З найсильнішою охороною. Бо на нього чекали смертельна ін’єкція й газова камера, якби він постав перед судом. Його знайшли після заворушень, коли відімкнулося живлення, усього порізаного на зап’ястях і шиї. Але на тілах не знайшли ран захисту. Гадаю, він проговорився якимось іншим вар’ятам у Флоренсі про пиття крові. Потім комусь із них здалося це гарною думкою, і вони, напевно, зробили з ним те саме, що й він зі своїми друзями-гіпі в тій копальні. Його вбили в кімнаті відпочинку. Він просто дав себе вколошкати.

— І не забувайте про докази. Ця справа вже потроху рухалася до закриття. Ми мали знаряддя вбивства, хоч і крім одного, і мали вбивць: Веліала, Молоха та Ваала. Достатньо доказів для звинувачення. Досі лишалося чимало аномалій, і практично всі, хто працював над справою, тривалий час вважали, що до неї був дотичний хтось іще. Дехто й досі так вважає. Але ми не маємо відповідних доказів. Ані свідків, ані зачіпок, окрім якихось божевільних слідів ніг, зниклої зброї з кісток, з якою майже напевно втекли собаки, і нестачі крові.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Десь над Каліфорнією, рейс АА102

21 червня 2011 року. 2 година ночі

Ден хропів на сидінні біля вікна поруч із Кайлом. Він заснув за кілька хвилин після зльоту, якраз тоді, коли Кайл увімкнув лептоп і взявся збирати чорновий монтаж інтерв’ю, знятого у Фініксі з детективом Свіні.

Три зйомки за три дні, а Кайл минулої ночі спав не більш як дві години. Вони мали приземлитися в Сіетлі о п’ятій ранку й хотіли поїхати до будинку Марти Лейк просто з аеропорту; їхнім єдиним шансом на хоч який відпочинок була ця подорож до Сіетла літаком, доки не завершиться їхня робота в США — десь раннього пообіддя завтра. Однак тепер навіть у літаку Кайл не дозволив би собі заснути. Імовірно, у його сни тепер постійно приходитиме щось, що зрештою відправить його до божевільні.

Він поклав лептоп і нотатки щодо Марти Лейк на розкладний лоток. Повоював із наплічником, доки не знайшов «Останні Дні» Левайна. Знову серйозно подумав над своїми питаннями у світлі того, що дізнався від Аґілара і двох копів. Прогортав книжку Левайна до частини з фотографіями, у якій журналіст віддав перевагу найвідомішому портрету Марти Лейк: фото з Поліційного відділку Сіетла після її арешту за крадіжку в магазині у 1971-му, за рік до того, як вона зв’язалася з культом.

Марта Лейк була найвродливішою з усіх дів­чат Храму Останніх Днів, світлини яких бачив Кайл: по-амішськи квітуча й широколиця, з принадними карими очима, чуттєвими губами й ідеальними американськими зубами; довге горіхове волосся з поділом по центру зав’язане в пучки обабіч простакуватого обличчя; розсип веснянок на кирпатому носі, мов у сексуальної мультяшної персонажки.

Були й інші світлини молодшої Лейк, які Кайл зберіг у файл із зображеннями з ґуґл-пошуку. Більшість фото онлайн завантажили в одержимі культом блоги аматори-ентузіасти. На них — двадцятитрирічна Лейк повертається в Аризону в супроводі поліції свідчити проти Брата Веліала. Таким був намір її екстрадиції з Канади, хоч її участь у суді так і не вимагалася.

На фотографіях, де Лейк ішла через аеропорт «Фінікс Скай Гарбор» зі своїм адвокатом Марті Труссконі та в оточенні супроводу з чотирьох поліціянтів у цивільному, вона була вдягнена в картатий сарафан поверх блузи з високим коміром — комплект у стилі «Маленького будиночка в прерії» роззброював. Очі ховалися під великими темними окулярами, а волосся — під гнучким капелюхом із широкими крисами: шик Даян Кітон від підборіддя й вище.

Коли вже тривало розслідування, з’являлися знімки, на яких вона покидала поліційний відділок у Фініксі, вдягнена в тісні шкіряні чоботи до колін і довге пальто; у кутиках рота і в очах сяяла легка усмішка. На іншому вона була в сандалях із зав’язками на високих підборах, у костюмі бузкового кольору та прозорих колготках на довгих ногах, що відбивали до преси спалахи фотоапаратів та осявали порнографічні фантазії звичайного американського чоловіка. Ще недавно вона виповзла з пекла з немовлям на спині, але Кайла спокушало вірити, що на тій стадії розслідування їй подобалася увага. Марта зірвалася з гачка. Марта врятувалася. Зіркова свідкиня, хитрунка з культу, убивча старлетка, героїчна мати, залежно від того, який таблоїд тоді читали люди, відчайдушно спраглі до кривавих видовищ і сенсацій. Одержимість преси Мартою Лейк була еротичною за своєю потужністю й роззявленоротою в здивуванні, що така звичайна вродлива дів­чина могла в усе це вплутатись.

У 1976-му про неї написали жахливу книжку «Материні сльози, дитячий плач», яку вона пізніше визнала повною вигадкою. Кайл знайшов старий екземпляр у м’якій обкладинці в продавця на eBay. Після книжки Левайна він лише поверхово пробігся «Материними сльозами» та їхньою пересипаною гіперболами фіксацією на сексуальному гротеску культу і не знайшов там нічого про криваву кульмінацію раю Сестри Кетрін, бо Лейк не була в копальні в липні 1975-го, окрім скупої інформації про ієрархію чи ритуали групи, бо з нею, ймовірно, під час написання книжки не консультувалися. Знятий за нею телевізійний фільм «Кривава Марта», де її вказали як продюсерку, був, як він виснував, спів­працею зі зрубу грошей. Навіть DVD цього фільму досі не випустили — він перевіряв.

Однак примусові парування, наркотичні шаленства в Едемі, невідомий батько, її інтимна близькість до зграї безтямноликих убивць-сатаністів у покинутій мідній копальні — усе це тягнулося за нею хвостом комети. Уявна сила, що виштовхнула її з фотографій у пресі. Вона майже два роки танцювала з дияволом і вільно їла з його столу посеред схожої на поверхню місяця пустелі Сонора. Її чарівність, краса й загадковість, мабуть, закручували прах Сестри Кетрін пиловим вихором у її муніципальній могилі. Кетрін лишилась у популярній історії огрядною сварливою жінкою, графинею Баторі з надмірною вагою, маніпулятивною психопаткою. Водночас Марта Лейк і нещодавно померла чорноволоса красуня Бріджетт Кловер вий­шли з тієї копальні, оповиті фантазіями, як дів­чата з центральних розворотів «Плейбоя», і шановані, як феміністичні антигероїні. Кінокритики досі уславлювали їх як попередниць фізично привабливих королев крику, що населяли трешові горорні слешери. Як для ікон вони мали і саме ту вроду, і наблизилися до справжнього зла, якщо не брали в ньому участь безпосередньо.

Аж до 1981 року, коли зіркове налякане й дике створіння, яким стала Марта, стало потрапляти на менш важливі сторінки з позбавленими смаку історіями про наркозалежність, імовірні нерозбірливі статеві стосунки, шахрайство з кредитними картками та приватну сагу про дитину, забрану судом у дитбудинок. Гроші закінчились, погляди танули. А тоді й вона щезла на тридцять років. Доки наполегливий Макс не відшукав її за три місяці до їхнього інтерв’ю для фільму.

І за декілька годин Кайл справді побачиться з Мартою Лейк.

— Де ти була все моє життя, Марто?

Ден зі стогоном перевернувся на своєму сидінні.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Сіетл. 22 червня 2011 року.

10 година ранку

У жінці, яка відчинила Кайлу та Дену двері, заледве можна було впізнати Марту Лейк сімдесят п’ятого чи навіть вісімдесят першого року.

У дерев’яному одвірку, що ніби хворів на себорейний дерматит, стояла худорлява, мов від голоду, Марта Лейк у безформному кардигані та спортивних штанах. Тонка шия тягнулася до обличчя, знесиленого тягарем такого жалю, розчарування, туги та безнадії, з таким відбитком десятиріччя нещасть, яких не бажала б відбути будь-яка п’ятдесятивосьмирічна жінка. Обвисла шкіра з глибокими зморшками вкривала очевидно широкі кістки. Опущений і змучений рот не часто сміявся ще з 1977-го, коли її перевозили з однієї впливової вечірки на іншу. Великі чуттєві губи розчинилися в борознах навколо рота та на підборідді. Горда й загадкова усмішка з новин сімдесят п’ятого тепер перетворилася на мармизу. Біле, помережане сталевою сірістю волосся було зібране в тугий хвіст.

Але очі належали класичній Марті Лейк: вродливі, розумні, насторожені. Непідвладні часу. Кайл довго задивлявся в них, доки досліджував жінку онлайн, однак тепер, коли ті дивилися на нього у відповідь, виявив, що соромиться й нервується, мовби вражений авторитетом, який раніше недооцінював, або ж раптово зустрівся з дів­чиною, яку мимохіть переслідував.

Вона помітила його реакцію. Ніби вподобала її. Усміхнулась, не поворушивши ротом. За нею з темряви дому долинав сморід дешевих сигарет і неохайних житлових приміщень.

— Приємно бачити, що на мене досі обертаються, — вона сміялася вологим застудним булькотінням, показуючи переважно брунатні зуби. — Заходьте, діти, — вона швидко зиркнула над їхніми головами в обидва боки вулиці, тоді відступила вбік брудними ногами в капцях.

Світові всере­дині орендованого народно-вікторіанського будинку Марти Лейк, з його гострими шпилями, обвітреними стрижнями поручнів і пряничними деталями над облупленим ґанком, що тонув у зарослому дворі, бракувало декількох основних кольорів. Тонке світло виявляло, що срібло облізло. З дерев’яної підлоги та поруч висоталися тепліші тони червоного. Речі, колись білі, вивергали сірий чи блідо-брунатний спектр. Одвірки та плінтуси щербаті й подряпані. Стародавні морозно-зелені шпалери ще виднілися на рівні очей, а далі увесь простір захоплював тиньк, пофарбований у тон штучних кінцівок, хворобливо заповзаючи на похмуру стелю та потріскану гіпсову ліпнину.

Навколо Кайла розгорталася величезна будівля, яка створювала враження не так вільного простору, як застрягання в іншому часі. Тиша й непорушність уповільнювали Кайлів розум, але не заспокоювали: власне, атмосфера миттєво погіршила йому настрій.

Сонячному світлу не вдавалося пробитися на якусь суттєву віддаль далі шибок, і воно лишало тьмяні блакитні смуги на стелі коридору, яким Марта вела їх до кухні.

— Я збуваю час отут.

У кухні бліді жалюзі наполовину затуляли нечепурні сітчасті завіси, над якими витало виснажене брунатне світло. Підметений, але подряпаний лінолеум на підлозі кухні мав візерунок із маргариток, і їхнє двовимірне квіткове сяйво анітрохи не оживлювало кімнату. Пофарбовані в жовте дерев’яні настінні шафки натепер потьмяніли до брудно-ванільного. Прозорі пластикові дверні ручки мали форму самоцвітів. Схожі були в бабусі Кайла, як і велика емалева мийка, дерев’яний стіл із чотирма простими стільцями та біло-блакитна шахова скатертина. Над давньою на вигляд металевою плитою були охайно розставлені склянки, чашки й тарілки Марти, але ця охайність ніяк не додавала домашності. Одна з тих кімнат в одному з тих будинків, що змушували Кайла почуватися непроханим гостем і свідком убогості та бідності літніх людей.

Він уже при­йшов до цього жахливого місця змореним, а кімната змушувала почуватися так безпорадно, що його рухи зійшли на човгання. Однак це була збіса добра локація для інтерв’ю — навіть голлівудський художник-постановник не розробив би кращої. Вона влучно демонструвала занепад Марти й те, що трапилося з уцілілими, — чергове з тих місць, де зберігалися криваві спогади про вертикальне сходження культу до хаосу.

У тьмяній кімнаті обличчя Марти непевно сяяло, мов несолоне масло. Стіл перед її стільцем вкривало різноманіття ліків у блістерах поруч із пляшкою бурбона Four Roses.

— Хочете? — запитала Марта, побачивши, що Кайл помітив віскі, а тоді відвернувся.

Кайл ледве не сказав «не так рано», та натомість похитав головою:

— Ні, дякую.

— Кава в кавнику. Свіжозварена.

— Дене?

— Ні, дяка, — Ден заходився встановлювати світло й розбирати звукове обладнання, втішений роллю мовчазного члена команди — не так байдужого, як щасливо недотичного до «талантів».

Кайл налив чашку кави собі й Марті. Він був надто збуджений, щоб запитати, де цукор. Скривившись, проковтнув її — чорну й гірку.

Він також знав із нотаток Макса, що в Марти було троє дітей від трьох різних чоловіків, і батько її старшого сина, якого зачали в мідній копальні в 1973-му, єдиний залишався загадкою. Інші чоловіки та всі діти, здавалося, давно зникли. Кайл замислився, чи стоять бодай в одній із тьмяних кімнат за ме­жами кухні їхні світлини в рамках.

— Великий будинок для однієї.

— Довше заповнювати, — багатозначно всміхнулася Кайлові Марта. Він не був певен, що саме вона мала на увазі. Ден знімав над головою Марти показники світла з дуже стривоженим виглядом. Ще одна зйомка, друже. Остання. Остання для «Останніх Днів».

Марта глибоко затягнулася сигаретою:

— Це третє житло, яке я орендувала цього року. Доводиться переїжджати. Минуле продовжує наздоганяти.

— Преса?

Марта всміхнулася своєю брунатною усмішкою й загасила сигарету. Взяла ще одну з пачки на столі. Підпалила.

— Ви нічого не знаєте, га? — похитала головою та втягнула довгий протяг густого диму в легені; він просочився в неї із таким хрипінням, наче прошмигнув повз низку маленьких отворів усере­дині її грудей.

Кайл усміхнувся, сподіваючись роззброїти можливо почуту глузливість:

— Сподіваюся, ви це зміните. Ми взяли інтерв’ю в поліціянтів, які розслідували справу, і сина чоловіка, який колись володів ранчо поблизу...

— Він мертвий? Містер Аґілар?

— Ем, так.

Очі Марти крізь завісу сигаретного диму звузилися:

— Як він помер?

— Гм, не впевнений. Його син не сказав.

— Упокой, Господи, його душу. Тільки завдяки йому я й сиджу тут зараз.

— Його син високо про нього озивався, — кивнув Кайл.

— У ті часи поліцію не турбували такі групи, як наша, якщо не дати їм справді хорошу підставу. Зараз інакше. А під кінець, що — ми знали — наступав, у копальні нам нікому було допомогти. Крім містера Аґілара. Пріссі він теж намагався допомогти, — Марта замовкла й похитала головою.

— Сестра Прісцилла?

— Що ви знаєте про Пріссі? — пирхнула Марта.

— Мало що. Містер Аґілар прихистив її після втечі. Та вона просто здалася Храму.

— Клята дурепа, — кивнула Марта. — Але я не можу її винуватити.

Кайл зиркнув на Дена, перевіряючи його готовність.

— Чому?

— Вона повернулася заради свого маленького сина. Не змогла забратися далі того ранчо. Розбите серце повернуло її до копальні. А їй варто було піти далі, просто до поліції, — жінка раптом сплеснула в долоні, налякавши Кайла з Деном. — Ги! Варто, могла. Історія мого життя! — вона відкинула голову назад і захихотіла, доки все її тіло не струсив вологий кашель. Очі Дена округлилися. Кайл пішов по воду.

Марта витерла очі рукавом кардигана й захрипіла, мовби втягувала повітря в легені крізь мокру марлю. Кивнула, дякуючи Кайлові за допомогу з водою та руку на плечі. Коли її дихання більш-менш нормалізувалося, Ден озвався з-за встановленої на тринозі камери:

— За твоїм словом, босе.

Вони зніматимуть це в природному світлі, бо Кайл хотів, щоб воно бачилося тим, чим було: тривожна жінка зі зморшкуватою шкірою курить у гнітючій кухні й розповідає про ув’язнення та вбивство її друзів. Про час у своєму житті, від якого вона так і не оговталася. Їй випав остан­ній шанс щось вдіяти, і вона хотіла ним скористатися. Наче це була заява, якщо не заповіт. Саме таке враження вона створювала.

— Марто, ви єдина вціліла доросла членкиня з Храму Останніх Днів у його... ну, у його фінальні дні в пустелі Сонора. Навесні та влітку 1975 року. Ми ніколи не дізнаємося, але діти, які пережили Останні Дні, вочевидь на мить порятунку були замалими, щоб пам’ятати щось про культ. А через самогубство Бріджитт Кловер цього року ви тепер єдиний відомий живий спогад про Храм у його остан­ній інкарнації.

Марта кивнула головою й підняла щелепу так, наче виражала вперту гордість:

— Це все так.

Кайл замислився, чи щось іще, крім сигарет і віскі, могло її втішати в таку мить життя.

— Тож чи не могли б спочатку трохи розповісти нам, як ви стали членкинею культу?

Та вона розповіла їм набагато більше. З оповіді Марти Лейк, як і Брата Ґебріела та Сестри Ізіди до неї, Кайл виснував, що вона не часто виходила з дому. Вона також демонструвала ту специфічну дратівливу ексцентричність, що зростає під час тривалої ізоляції. Він замислився, чи не були вони всі фундаментально нездоровими до потрапляння в культ, або ж це зв’язок із ним зробив кожного з них безповоротно чужими для звичайного світу, у якому вони пізніше намагалися оселитися. Сьюзен і Ґебріел поводилися доволі компанійськи в їхньому з Деном товаристві, але за обома помічалися ознаки постійної нездатності на тривалий контакт з іншими в будь-який спосіб, достатній для поновлення свого членства в суспільстві. Усі вони стали непристосованими вигнанцями. І поряд з ними він почувався зобов’язаним скоротити проведений спільно час, наче вони заразні. Після Кетрін розквітнув лише Макс, але ж і його заледве можна назвати нормальним.

Розповідь Марти про ранні дні треба було щільно порізати на закадровий текст. Власне, вона була типовою аж до кліше: дів­чина з бідної домівки з жорстоким і переважно відсутнім батьком та матір’ю-пиячкою. Дів­чина, що кинула старшу школу й утекла до Сан-Франциско. Потім — експерименти з наркотиками та життя в комуні в ейфорії юнацької революції шістдесятих. Перебралася до Лос-Анджелеса з якимись байкерами-наркоторговцями й зав’язала стосунки із загадковими особами з Храму Останніх Днів, що блукали в мантіях на бульварі Санта-Моніка, з пронизливими поглядами та розмовами про бога в собі, спасіння та рай.

Вони стали новою, віднайденою сім’єю. Прийняття зі значущістю. Марта поділяла загальну віру невдоволених в обіцяний Армагеддон і в обраність тих, хто в ньому вціліє. Незнана до тієї миті терапевтична сила самодослідження й самоаналізу в бідному відсталому житті, переплетена з потужними досвідами зміни свідомості галюциногенними наркотиками, що поглиналися як M&M’s, трансформували її. І все це підготувало її до ретриту в пустелі... а тоді вже стало запізно вибиратися, бо повертатися не було до чого — вона навіть планету не впізнавала вже надто старими й надто викривленими 1975-м очима. Найгірше, що тоді могло з нею статися, — це відомість.

— Марто, багато людей, які доєдналися до Храму Останніх днів із 1974 до 1975-го, ніколи не бачили Сестри Кетрін, тим паче не були з нею знайомі. Але на ранніх стадіях становлення Останніх Днів у Лос-Анджелесі в 1972 році та першого року вашого проживання в мідній копальні в 1973-му, коли Сестра Кетрін час від часу з’являлася, ви з нею все-таки зустрічалися.

— Це правда.

— Я читав ваші інтерв’ю Ірвіну Левайну, але мені цікаво, чи ви згодом зрозуміли про неї дещо більше.

— Дозвольте дещо вам сказати, — Марта вказала сигаретою на Кайла. — Люди вважають, що книжка Левайна — бридня. Що він це вигадав, — вона похитала головою, сильно втягнула дим й силувано мовила крізь фільтр: — Це не так. Більшу частину моєї розповіді та розповіді Бріджетт він записав слово в слово. Але воно читається так божевільно, що люди просто не годні це прийняти. А багато з того, що я йому розказала, він так і не використав. Бо це було ще божевільніше.

— Можете навести якісь приклади?

— Ми до цього дійдемо, — криво всміхнулася Кайлу Марта. — Але, як я казала Максу, треба знати контекст. Або це не матиме жодного сенсу.

— Авжеж.

— Усі ви, кіношники, однакові, — вона знову всміхнулася. — Як я й казала, Ірвін був кримінальником. Репортером, знаєте? Суди. Поліційні штуки. Він полював на цікавинки про вбивства. Наркотики. Ув’язнення. Зґвалтування. Усяку таку фігню, яка зрештою опиниться в суді. Він хотів, щоб усі прочитали його книжку, як-от ту відому, про Чарлі Менсона. Тож дещо з моїх розповідей Ірвін так і не взяв. Подумав, що ми все вигадали, бо постійно висіли на наркоті. Дивно, що саме про це зараз люди й хочуть чути.

— Люди?

Марта вишкірилася своєю жовтою усмішкою:

— Це ж тому ви хочете перейти до головного, га? Макс уже розповів мені, що це однаково все, що його цікавить. Оте, інше.

Кайл притлумив порив гніву, що піднявся зі шлунку, наче рефлюкс. І вже не вперше замислився, хто насправді був режисером фільму. Він прочистив горло:

— То дві речі нероздільні — патологія Кетрін та дивніші аспекти історії Останніх Днів?

— Розумний хлопчик, — Марта всміхнулася й хихотнула, заторохтівши вологою в горлі. — Макс тебе засмучував, я бачу. Він це може. Більше грошей, ніж глузду, я так думаю. Але саме це я й сказала Максу, що одного без іншого немає. За всім цим стояла Кетрін. Навіть коли вона не була там, вона була там, якщо розумієш, про що я. Вона знала все, бо ми й розповідали їй усе, так чи інакше. Ми всі колись бували її шпигунами. І кожне промовлене нами кляте слово, коли її не було поруч, Семеро пошепки їй передавали.

Марта підняла брову й узялася гратися із запальничкою.

— З часом я побачила, що ми всі були частиною якогось задуму від початку в Лос-Анджелесі. О так. Вона мала плани ще тоді. Може, і раніше. Мене б геть не здивувало. Зібрала всіх нас, дурнів, там, у пустелі, і тренувала, мов собак. Але навіщо? Це потрібно було знати. Не думаю, що вона хоч раз розкривала свої справжні карти аж до самого кінця. Який, дякувати господу, я не побачила. Але нас зав­жди тримали для чогось іще. У цьому я не сумніваюся. Для того, що так захопило Макса.

Кайл кивнув — із полегшенням, водночас погоджуючись із її ідеями, бо вона не мала потреби обдурювати. Можливо, інтерв’ю слугувало ностальгійним нагадуванням про ті запаморочливі дні статей у журналах та інтерв’ю в 60 Minutes²⁶.

— Інші коментатори культу підкреслювали накопичення Сестрою Кетрін матеріального багатства й експлуатацію її послідовників як рабів...

— Вона отримала мільйони від Сестри Уранії, англійки. Але забирання того, що ми мали, — це ще один спосіб володіти нами. Відрізати нас. Вона просто зазвичай роз’єднувала нас із усім, чим ми були. Ким ми були. Далі забирала нашу свободу. Усе цінне вона у нас забирала. Обдирала нас, як липку. І також нашу гідність. Доки єдиним, що лишалося в нас забрати, не стали наші діти й наші життя, — Марта зупинилась і на мить замкнулася; остан­ній коментар болісно нагадав Кайлові про дещо, що він хотів почути.

— Як ви гадаєте, в ідеології Кетрін було щось цінне?

— Анітрохи. Усе це звільнення наших душ від ярма провини та пригнічення виявилося бриднею. Ох, на початку все було дико. У Лос-Анджелесі було доволі круто. І деякий час після нашого прибуття в пустелю. Я ніколи ще не почувалася такою вільною. Ніколи не мала стільки друзів. Хороших друзів, — Марта похитала головою й дістала ще одну сигарету з пачки Salem Lights на столі. Підпалила та примружилася, сильну затягуючись. — Але в неї були свої потреби. Вона просто вичікувала свого часу.

— Потреби? Які потреби?

Марта знову мовчки задивилася на стіл, покусуючи нижню губу. А коли підвела очі на Кайла, зухвала дів­чина зникла. Вона показала йому обличчя, миттю спотворене болем. Її твердий голос пом’якшав і понижчав.

— У всіх є потреби. Кохання. Секс. Схвалення. Що завгодно. Вони в усіх нас є. Але її потреби були іншими. Не думаю, що вона могла спинитися. Вона поводилася, мов акула. Бажала крові у воді. Весь час. Полюбляла ранити. Полюбляла всіляко завдавати болю. Приниження, провина, виключення — усе, що вона могла застосувати до людини. Або ж страх перед цим. Але навіть цього бракувало. Гра розуму. То була просто практика, розумієте? Підготовка. Я читала одну книжку про психопатів, де казали, що вона тоді еволюціонувала — коли ми були в Лос-Анджелесі й перший час у копальні. Коли вона головувала над тими сесіями. Вона постійно ставала чимось іншим. І я щиро вірю, що так і було. Поки це не втілилося фізично, — Марта погралася із запальничкою, помацала пачку з ліками, покрутила попільничку.

— Фізично?

Марта важко втупилась у Кайла.

— Зґвалтування. Содомія, — вона знизала плечима. — Звісно. Ця сука нас била, — запанувала чергова пауза; Марта дивилась у вікно, наче на невдалий шлях порятунку. — О, їй ще й як це подобалося. Полюбляла, коли ми благали. Прощення. Гадаю, саме благання збуджувало її, коли вона була поруч і коли Семеро їй доповідали. Які саме наші неправильні вчинки — не мало значення. Ми розказували на сесіях вигадки, аби лиш було що сказати. Але її... збуджувало підкорення. Коли ми всі боялися її та розповідали їй усе в тій лайнячій старій халупі, яку вона називала храмом. Я бачила це в її очах. Твердих зелених очах. Ця довбана сука.

Марта замовкла; її руки тремтіли. Вона незграбно загасила сигарету. Запалила іншу. Підозріло зиркнула на бурбон.

— Вони точно горіли яскравіше, коли хтось плакав чи кричав, чи просто лежав на самоті, розбитий і мовчазний. Для неї все було зброєю. Секс. Сонце, під яке вона тебе виганяла. Холод уночі, на якому вона тебе залишала. Командна, бляха, вертикаль. Наші діти. Усе, чим вона могла скористатися.

Марта сильно затягнулась. Кінець сигарети горів так яскраво, що на якусь розжарену мить та ніби підпалила зловісну кухню.

— Усі боялися. Ніхто не лишався її улюбленцем надовго. Однак коли вона всміхалася тобі, чи коли хтось із її улюбленців серед Сімох казав тобі доб­ре слово, ти робила все, будь-що, аби лишатись обраною.

— Чому вона змінилася, Марто? Можете визначити щось конкретне, що змушувало її так погано поводитися? Так жахливо до вас ставитися?

— Авжеж, — Марта кивнула і з розумінням всміхнулася. — Вона змінилась, коли люди стали йти. Не могла цього витримати. Мовби їй відмовляли особисто. У сімдесят третьому люди весь час приходили та йшли. До сімдесят четвертого вже переважно йшли. Коли вони із Сімома ставали жорстокішими. Коли параноя сильно роз­бух­ла. І всі ми марнували наш час, намагаючись продавати ту кляту книжку в Юмі. Ніби вечірка скінчилась, і ніхто не хотів затриматися та прибрати безлад. Але вона була розумна. На той час вона вже достатньо нас підчепила.

— Людям важко прийняти, що ви не йшли, доки ще мали свободу волі. Надто в такій скрутній ситуації.

— Щойно віддаєш усе, доводиться біля цього поратися, бо для тебе вже нічого немає, тобі нікуди йти, — пирхнула Марта. — І ти боїшся її, але й ніби жахаєшся також її втратити. Боїшся до всирачки. Постійно.

— Ви також робили там щось таке, про що шкодуєте?

— Достатньо, — кивнула Марта.

— Можете розповісти нам, у чому ви брали участь?

— Можу розповісти вам те, що ми робили й у чому ніхто не зізнавався, — всміхнулася Марта, знизавши плечима. — Можу розповісти, як ми звинувачували одне одного в різному. Удавали, ніби нас навідували ці таємні думки. Телепатія. Ги! Ми доносили одне на одного. З тобою це могло трапитися будь-коли. Доводилося підігравати. Ми всі підігравали. Так ми добивалися того, що одне одного били. Я навіть розповіла брехню про Пріссі та Бріджетт і спостерігала, як Веліал вихльостав їх. А вони донесли на мене й дивились, як б’ють мене, — Марта поклала долоні на стіл і відсунула стілець із таким гучним виском, що аж Ден за камерою скривився. Жінка підвелася, розвернулась і підняла кардиган із футболкою, мовби збиралася несподівано оголитися до пояса. Але підтягнула одяг не вище рівня своєї виразної лопатки. — Хочете показати це у своєму фільмі?

Кайл почув, як глитає. Кивнув Дену.

— Слід від брата Веліала. Сучий син.

Ден зафільмував примарну білу тканину шраму, що тягнувся навхрест на її спині.

— Я була вагітною моїм хлопчиком, коли він це зробив.

Голова Кайла спорожніла й запаморочилась. Він почувся жахливо вразливим. Його вколов гострий страх, хоч і не був певен причин. Це був один із тих випадків, коли його надмірна впевненість каралася цілющим нагадуванням, із чим він насправді стикнувся.

Марта опустила та поправила одяг. Усілася й відкрутила кришку на бурбоні, налила у прозору склянку. Дістала з пачки чергову сигарету.

— Ми всі відіграли свою роль у батожінні народу. Або виключенні їх за фігню, яку я зараз уже й не пригадую. Змушували інших дів­чат віддавати своїх немовлят Храму, як змусили мене. Не втручалися, коли когось ґвалтували. Наприклад, тих бідолах, Брата Аріеля та Брата Адоніса, зґвалтували Семеро, щоб провчити їх через гординю.

Кайл скривився. Левайн писав про чоловічі зґвалтування в копальні — улюблений метод контролю у Веліала та Молоха проти двох молодших чоловіків, які ще були членами Останніх Днів у 1975-му: Братів Аріеля й Адоніса. А дорогою до Америки Кайл дочитав «Ворона» Тіма Райтермана — вичерпну біографію Преподобного Джима Джонса та його Храму Народів. У Гаяні Джонс також не гребував содомією проти найвідданіших, найдовіреніших і найшанованіших послідовників-чоловіків. Також він потурав своїй емоційній потребі завдавати болю та принижувати найближчих до себе гетеросексуальних чоловіків. Щоб морально знищити будь-якого чоловіка, якого міг вважати конкурентом своєму авторитету. За словами Сьюзен Вайт, вона ж Сестра Ізіда, Кетрін вдавалася до схожих сексуальних маніпуляцій ще в Лондоні, змушуючи до целібату, а тоді до союзів. Ще тоді, певно, її заохотили наслідки методів роз’єднання і роззброєння серед послідовників.

— І ми так і мовчали, коли вони вий­шли зі зброєю. Вони пішли за Аріелем і Адонісом. О, ми чули потім їхні балачки. Чули, як Веліал жартував, що Адоніс зрештою обісцявся. Як вони розрубали цього хлопця і глибоко його закопали.

— Ви сказали, «коли вони вий­шли зі зброєю». Вони — це хто?

— Семеро. Хто ж іще? Веліала призначили карателем. А нам усім погрожували поховати живцем, якщо ми втечемо чи розкажемо ФБР. Покарання для відступників. Поховання живцем. Можливо, хлопців так і вбили. Та я так не думаю. Веліалу подобалися ножі та гвинтівки. Але цих хлопців так чи інакше закопали, живими чи мертвими, коли він звершив своє покарання.

— Чому вбили Аріеля з Адонісом? Ви згадували гординю.

— Вони зав­жди приписували їм її за вину, — знизала плечима Марта. — Але це було не так. Ці хлопці були розумні. Обидва закінчили коледж. Дотримувалися дисципліни, як могли, але почали брати під сумнів різні речі. Аріель міг нескінченно говорити про Веліала, і той це ненавидів. Справи в Аріеля стали кепські, а тоді й в Адоніса, коли той заступився за друга. Під час їхньої втечі з ними першими розібралися, як із відступниками. Ми ще зводили той паркан, коли Аріель з Адонісом втекли, і я чула, як Веліал наказав Братам Молоху й Ваалу їх убити. Він сказав: «Убий цих довбаних неотес». Ваал і Молох відстежили їх із собаками. А коли повернулися, шкірилися від вуха до вуха. Веліал потім улаштував вечірку.

Марта вистромила жилаву шию з коміра й неприємно всміх­­­­нулась.

— Я в чистилищі. Поки ще не в пеклі. Але скоро буду. За відіграну мною роль. Це гарантовано, — вона вихилила всі п’ять сантиметрів свіжого віскі зі склянки.

Кайл не міг добрати слів. Дивився на сторінки сценарію зі свого боку столу, але його миготливі очі не могли прочитати друковані літери. Непоясненні феномени, привиди — це його тема, а не вбивство. Убивство! Господи-боже!

Марта вдихнула й успішно притлумила напад кашлю, витерла очі.

— Знаєш, що вони нам зав­жди казали? Га? Вони казали нам, що ми прощені, що наші дії благословенні. Ми вірили їй. Мусили вірити. Усі наші вчинки були надто жахливими, аби про це думати. І на цій землі нам було потрібно лише її благословення. Ця сила, яку давали їй інші. Друзі. Давні друзі. Так вони із Сімома зав­жди казали, — Марта урвала себе та глянула на стелю, знову всміхнувшись своєю лиховісною усмішкою. — Друзі, які нікому з нас не були потрібні, це точно.

Кайл згадав слова детектива Свіні про те, як Веліал дивився на стелю кімнати допиту, коли згадував «давніх друзів». Його думки перечіплялись одна за іншу. Шкіра похолола, шию поколювало. Він глянув на Дена, який не відривався від видошукача з мертвотно блідим обличчям, яке ще й посмикувалось.

Марта знову перевела увагу на стіл і налила собі чергову щедру порцію віскі.

— І знаєш що? Нас карали, якщо ми виказували хоч якусь провину за те, що чинили одне з одним. Тож ми вчились її не виказувати. Ги! Але якщо вона була така розумна, якщо бачила нас наскрізь, чому вона так і не дізналася, що ми з Бріджетт тієї ночі втечемо? Що ти на це скажеш, суко?

Кайл прокашлявся, не впевнений, кого саме Марта називала «сукою».

— Ви точно впевнені, що Сестра Кетрін наказала вбивати?

— Звісно. Семеро ніколи нічого не робили без її попереднього наказу. А в сімдесят п’ятому все пішло під три чорти. Семеро робили всіляке з людьми, яких забирали з групи. Ми не знали, що саме, але це було якось пов’язано з «друзями». Дехто повертався з пустелі божевільним. Не міг говорити чи розповісти нам, що там відбувалося. Як-от Брат Аріель і Брат Адоніс. Якраз перед своєю втечею вони теж щось побачили в пустелі. Семеро показали їм щось вкрай погане. Їх, звісно, зґвалтували, але тікати цих хлопців зрештою змусило дещо інше. Потім пара дів­чат, які пішли із Сімома, взагалі не повернулися. Наче нас усіх для чогось випробовували.

— Для чогось? Можете докладніше розказати про мету Сестри Кетрін?

Марта знизала плечима, але вигляд мала наляканий.

— Важко сказати. Вона зламала нас усіх, і тих дітей. Ослабила. Щоб дурити нам голови. Ми були в’язнями. Ізольованими. А в сімдесят п’ятому люди говорили вкрай божевільні речі. Втрачали глузд. Важко було сказати, що відбувається. Дехто казав, що їх витягували з тіл під час сну, і їм було важко повернутися. Ми не знали, що, бляха, відбувалося насправді, а що було бедтріпом. Але все це — заради якогось задуму Кетрін. І ми ніяк не могли на це повпливати, і точно відмовилися б від цього, тож правду вона тримала в собі. Не впевнена, що навіть Семеро насправді зняли мету, що вона, у біса, замислила там, у пустелі. Але коли вони почали забирати народ уночі, кінець для нас усіх став відчуватися доволі близьким. Гадаю, у цьому я не помилялася.

Кайл глитнув і глибоко вдихнув.

— Витягували з тіл. Уночі. Уві сні. А ви...

Марта пронизливо й мовчки втупилась у Кайла, мовби з раптовою обачністю чи навіть пі­дозрою. Опустивши очі на стіл, кивнула.

— Декілька разів я казала собі, що це через ЛСД я... я почувалася, мовби всере­дині чогось іншого. Чогось неправильного. Наче мене витягали з власної шкіри.

Кайл змусив себе зосере­дитися на сценарії. Опустив погляд на папери та спробував угамувати тремтіння щелепи. Побачив слайди з обличчями зниклих послідовників Храму. Осіб, яких поліція шукала після свідчень Марти та Бріджетт у 1975-му. Удався би проникливий момент, якби Марта змогла назвати їх для фільму. Він прокашлявся.

— Ви зав­жди стверджували, що декого з ваших друзів убили. Кого ще, крім Адоніса й Аріеля? Хто так і не повернувся?

— Сестра Уранія, яка й чути не хотіла поганого слова проти Кетрін, ніколи. Вона прибула з Франції. Як і сестра Ганна. Вони були старші. Гарні дів­чата. Англійки. Уранія — це та, про яку я казала, що вона лишила Храму великий спадок. Мільйони. До остан­нього пенні. Я зазвичай про це думала, коли бачила її по коліна в смітнику в Юмі, коли вона діставала недоїдки, щоб прогодувати дитину. Але, як і Ганна, вона ніколи не втекла б. Вона була віддана до остан­ньої краплі крові, та й тої, думаю, не пошкодувала б. Щойно Веліал, Молох і Ваал подбали про Аріеля й Адоніса, їм полегшало. Убивати легко, щойно втратиш цноту. А вони отримували накази з дому Кетрін, це правда. Тому вона й ховалася за ме­жами штату, щоб її неможливо було звинуватити. Але Сестра Уранія й Сестра Ганна — вони так і не втекли. Їх обрали улюбленицями для особливої події, яку вони називали Сходженням. Частини плану Кетрін. Це було передбачено. Про це вони нам сказали.

— Це ви вперше почули в копальні про «Сходження»?

— Гадаю, так.

— Це тому ви зрештою втекли? Ви та Бріджетт? Бо боялися за власні життя й життя своїх дітей?

— Загалом я пішла, бо вона вкрала дитину. Кетрін. О так. Немовля Пріссі одного дня зникло з халупи, яку ми називали дитячою. Мабуть, Брати Молох і Ваал відвезли хлопця Кетрін. Ми почули, як вони якось рано-вранці поїхали у «фольксваґені». Як зазвичай, Пріссі прокралася перевірити, як там її малюк у дитячій, але той зник. Молох і Ваал повернулися до копальні пізно вночі наступного дня без немовляти. Більше ніколи ту дитину не бачила, хіба що на поліційних фото. Маленький хлопчик. Поліція називала його «чистим хлопчиком». Один зі знайдених у копальні наприкінці. Поліція показала мені фото, щоб я впізнала дітей, яких вони звідти дістали.

— Якою була реакція Пріссі?

— Пріссі намагалася заспокоїти тугу, але не могла. Ми всі намагалися її заговорити, повторювали їй усю цю бридню про те, що діти належали Храму, а не їхнім батькам. Але Семеро, що досі були поруч, дуже рознервувалися після того, як забрали хлопчика. Дужче, ніж коли вбили Аріеля з Адонісом чи Уранію з Ганною. Наче вбивство — то одне, а цупити дітей — геть новий рівень. Доволі навіжено, коли хочете знати мою думку.

— Але тоді Пріссі також втекла, десь за тиждень після зникнення її немовляти. Нам усім сказали, що вона втекла. Називали її відступницею. Казали, що її ім’я вже ніколи не можна називати в раю. У раю, ги! Але вони її вбили. Це точно. Щоб Кетрін тримала дитину у своєму великому будинку в Каліфорнії. Вона не могла мати дітей сама, але змушувала нас, дів­чат, їх народжувати й ненавиділа нас за те, що ми це могли.

— Ви пам’ятаєте, щоб члени Сімох зізнавались у вбивстві Сестри Прісцилли?

— Ні. Але вони точно її вколошкали. Я знаю, бо нас усіх відсилали працювати над парканом без Пріссі, яка не розмовляла й весь час лежала на підлозі храму, відколи забрали її малюка. Коли ми повернулися на обід, Пріссі вже не було, як і Брата Веліала з Братом Молохом.

— Пріссі досі десь там. Похована в тій пустелі. Копи її так і не знайшли. Інші теж. Усі вони мертві й закопані в пустелі. Поліція ніколи особливо не шукала тіла. Який сенс, коли Веліал мертвий? Уже не було кого саджати на електричний стілець.

— Ви з Бріджетт, тікаючи, забрали із собою своїх немовлят. А що сталося з іншими?

— Наприкінці знайшли п’ятеро дітей. Двоє старших прибули із Франції в сімдесят другому. Дочка Сестри Уранії й син Сестри Ганни. Інші два хлопці належали Рі та Лелії, яких застрелили під час спроби втекти в Ніч Сходження. А малюк Пріссі був п’ятою дитиною, яку звідти забрали. Коли ми з Бріджетт тікали, ті п’ятеро дітей єдині там залишилися. Багато дітей народилося від початку в копальні, але всі вони поїхали звідти зі своїми матерями. Там померло лише маленьке золотце в сімдесят третьому — не протрималось і тижня. Там не було лікарів. Його мати, Сестра Елея, померла від передозування в Сан-Франциско в сімдесят сьомому. Вона жила із Сестрами Геєнною та Беллоною — обидві із Сімох, яких Кетрін спрямувала в Сан-Франциско заснувати там новий філіал у сімдесят четвертому. Та Елея після всього пережитого все одно жила з тими вар’ятками, доки в копальні все не скінчилося. Гадки не маю чому.

Марта похитала головою, тоді глянула на Кайла й націлила на нього сигарету.

— Але Кетрін нізащо не забрала б моє маля. Нащо їй немовля? Вона ж навіть не любила дітей. Замикала їх. Обмежувала до них доступ. Невже ми мали просто дозволити їй забрати їх від нас у копальні, ніби то її власні? Ні, нізащо. Не мого хлопчика. Чи хлопчика Бріджетт. Тож ми втекли посеред ночі. Прорізали дірку в паркані якраз перед закінченням роботи з остан­нім відрізком дроту того остан­нього дня і чкурнули. Дісталися ранчо містера Аґілара, і він відвіз нас у місто. Той чоловік нас урятував. Веліал також це знав. Вони однаково збиралися його вбити за допомогу Сестрі Пріссі того першого разу, коли вона втекла. Того дня вони повернулись із Пріссі у фургоні, і між ними зчинилася велика супе­речка. Веліал хвалився, що «закатрупить того мексикоса».

Не дивно, що Ірвін Левайн зосере­дився на злочинах культу, розкиданого скрізь від Лондона до Аризони: чи й потребував він чогось іще?

Зі зізнанням Марти щодо дітей запала тривала тиша. Зрештою її порушив Кайл. Бажання дізнатися про Ніч Сходження позбавляло його дихання.

— Марто, менш як за три місяці після вашого з Бріджетт порятунку з копальні Сестра Кетрін оголосила Ніч Сходження, й у копальні за одну годину було вбито дев’ятеро людей, включно з Кетрін. Поліційні докази свідчать, що четверо жертв намагались урятуватися від чогось... від певного фінального ритуалу. Ритуалу, який передбачав добровільне вбивство чотирьох членів Сімох і самої Сестри Кетрін. Ви мали якісь припущення про наближення цього групового самогубства? І чи можете ви дати нам якісь підказки щодо подій тієї ночі?

— Щось точно наближалося, — похитала головою й зітхнула Марта. — Багато вбивств. Ми всі мали квиток в один кінець. Як я вже казала, усе йшло до чогось, про що знала тільки Кетрін. Та сука мала плани, якими вона повністю не ділилася. Але що сталося там тієї ночі... я не можу сказати. Багато параної охопило весь сімдесят п’ятий. Кетрін програла той суд проти Левайна. І нам казали, що відступники вкупі з поліцією ЦРУ, ФБР й урядом розгортають справу проти нас... Усі на нас полювали. Я в це вірила. Брат Молох нам казав: якщо уряд прийде за нами до Ночі Сходження, ми битимемося до остан­ньої людини, щоб захистити рай. А якби були заслабкі для боротьби, то мусили б убити одне одного, а тоді себе. Вони ніколи не обмовлялися, чим була Ніч Сходження, але нам із Бріджитт не подобалось, як це звучить. Розумієте, просто цей тон.

— Я зав­жди вважала, що вбивства тієї ночі пов’язані зі страхом Сімох через нашу з Бріджетт втечу, через думки про те, що нам відомо про вбивства Уранії, Ганни, Пріссі та хлопчиків. Кетрін на ту мить уже однаково збожеволіла. А всі ті наркотики, які вона вживала в Каліфорнії, мусили вивести її параною на новий рівень, коли ми з Бріджетт ушилися. Поліція казала, що вони повбивали одне одного, щоб захопити лідерство. Це бридня. Ніхто ніколи не суперечив Кетрін, окрім Аріеля й Адоніса, і дивіться, куди це їх привело. Інші казали, що то була якась жертва дияволу, — Марта похитала головою. — То був не диявол. Не вірте.

— Казали, що Кетрін стверджувала, ніби вона безсмертна. Вічна свята. Що всі, кого вона благословляла, також могли ними бути. Та якщо вона була безсмертна, ви коли-небудь замислювалися, навіщо вона наказала себе вбити?

Марта знизала плечима, тоді закуталася глибше в кардиган. Знову стала гратися із запальничкою.

— Пізніше я обдумувала інші речі. Ну, розумієте, інші можливості. Десь тоді само, коли об’явився Макс, що трохи дивно. Бо за його голосом я збагнула, що його теж щось налякало. Невдовзі після його дзвінка Бріджетт здалася.

— Здалася?

Марта глянула на Кайла вологими очима та глитнула. Вона була нажахана.

— Ви маєте зрозуміти. Дещо з пережитого... побаченого нами... було так само погано, як і знати про вбивство людей. Поліція зав­жди казала, що нам ввижалося всяке через наркотики. Усе життя після втечі з того храму я казала собі, що поліція не помилялася. Що ми бачили галюцинації. А тепер я знаю, що це не так. І Бріджетт теж знала. Ми так і не втекли. Ні, сер. Насправді ні. Ніхто не втік. Хай що Кетрін привезла із собою із Франції, воно повернулося. Давні друзі. Веліал мав рацію. Він у в’язниці казав копам, що вони спускалися. Ну, розумієте, що вони серед нас. Не думаю, що комусь із нас вдалося вирватися.

— Давні друзі. Кровні Друзі. Я постійно чую цю назву. Вони були частиною Ночі Сходження?

Марта кивнула. Задивилася на свої долоні.

— Я так думаю.

— Хто вони?

— Що вони таке, от що ви маєте питати, — спалахнула чергова сигарета, голос Марти тремтів від емоцій. — Ми прикликали те, чим ми стали. Це найкраще, як я можу це висловити. Понад рік. У кінці сімдесят четвертого й у сімдесят п’ятому. Нас не благословили, навпаки. Нас прокляли. Як їх. Друзів. Ні в кому з нас не було нічого святого чи праведного. На ту мить уже ні. Ми всі загубилися. А можливо, дехто з нас ще й до самого потрапляння в ту копальню. Але в тому й суть. Наприкінці ми були готові. Перетнули всі кляті межі й усере­дині були геть зламані, духовно, розумієте? Готові. Готові для чогось. Для них. Ми мали лише Останні Дні. А вони й були остан­німи днями, того літа. І щоб зійти з того божевільного потяга, я мала лише одне — мого хлопчика. Ми були молоді й дурні. Ми з Бріджетт. Але ми були й матерями. Ми ніби знали, розумієте? Усере­дині. Знали, що треба забиратися. Тоді або ніколи. Пливи, або потонеш.

Марта випросталась у своєму кріслі; обличчя жахливо зблідло, і вона довго тужливо зітхнула, а це зітхання перейшло у стогін глибокого горя. Ден із Кайлом здригнулися.

— Боже. Господи-боже, — голос Марти надимався стражданнями, очі блищали від вологи. — Ми стали вбивцями. Підставляли іншу щоку, коли когось ґвалтували. Убивали. Коли чиюсь дів­чинку... — Марта затулила очі передпліччям, упала на стіл і заплакала в рукав.

Кайл із Деном перезирнулися. Обличчя Дена нервово смикалося, пополотніло, губи стиснулися. Кайл кивнув йому та промовив «знімай далі» самими губами. Ден обернувся до видошукача камери.

Марта плакала понад п’ять хвилин, сховавши голову між руками. Кайл не хотів заходити в кадр і втішати її. Це було б неправильно — неправильно для цієї миті, для цієї сцени, цього фільму. «Нехай буде так, — сказав він собі. — Нехай буде так». Він вставить це повністю в клятий фільм, змусить людей це висидіти. Скорботу цієї нещасної жінки, її муки, її тугу, її провину та жаль. Почути кожне схлипування, побачити кожну сльозу, засвідчити кожний вдих цього тонкого поламаного тіла. Зачудування Сьюзен Вайт, жах Ґебріела, горе Марти: нехай буде так.

Коли схлипування стишилися до шморгання, Марта надламано озвалася:

— Нам снилися спалення. Тіла на кілках. Ми бачили тіла, об’їдені птахами й собаками. Ми всі бачили полум’я й попіл під дощем... Так усе це починалося. На тих сесіях. Тоді вони й приходили.

Кайл ніби устромив вологий палець у патрон лампи. Щось вирва­лося з його пам’яті. Низка похмурих і непевних образів. Монтаж кошмарів про якусь тривалу бійню під дощем, у диму й попелі. Вона снилася йому, коли він повернувся з Франції.

— Сесії... — голос його хрипів. Ден глянув на нього, але Кайл не відривав погляду від Марти. Яка відкинулася на стільці. Похитала головою, прикриваючи обличчя долонями.

— Світ спиняється. Стає тихим. Нерухомим. Але це неприродно. Тоді відчуваєш запах. Сморід. У цьому нічого не змінилося. Усе досі так само.

— Коли... коли це відбувалося, Марто?

— На тих сесіях. Ми всі це бачили. Усі. Ми бачили одне й те саме. Тих мерців, усіх порізаних і спалених. На сесіях ми всі почали це бачити. Коли втомлювалися від зізнань. Ми всі це бачили.

— Видіння?

Марта кивнула. Протерла почервонілі очі.

— Чому я бачу це знову, якщо то були наркотики? Єдині наркотики, які я вживаю зараз, прописані лікарем.

Кайл ковтнув клубок у горлі.

— Ви всі бачили однакове видіння в храмі в копальні, людей, яких... катували під дощем?

— Не тільки. Перед нашою з Бріджетт втечею вона бачила дещо іще. Зовні храму. Одна з остан­ніх наших сесій. Вона налякалась у тій кімнаті. Ми всі налякались. Її занудило від смороду. А коли... коли вони при­йшли й доторкнулися до нас... у повітрі... Бріджетт вибігла з храму. Вибігла на вулицю блювати. І сказала мені пізніше, що небо змінилося. Стало інакшим. Сказала, що відчувала сморід з наших снів. А небо сповнював туман... жовтий, брудний. Він ніби швидко наближався здалеку. Ще вона казала про голоси. Удалині над її головою. Бачила, як двоє псів, гавкаючи, кинулися до туману чи диму. І так і не повернулися... просто в неї на очах. Просто зникли. Потім вона сказала, що пси були в неї над головою, у небі. А повітря, вона сказала, ніби хвилясте. Як у спеку, якщо дивитися над піском, коли він дуже гарячий. І воно спускалося. Хвилі йшли звідти, де гавкали ті пси, з усіма тими людьми, яких вона не бачила. Нагорі. Вона не брехала. Вона це бачила.

Син Аґілара так само описував туман; Конвей бачив завершення схожого атмосферного явища. І якби Кайл сам не пережив видіння, галюцинацію у фермерському будиночку в Нормандії... після того, як щось доторкнулося до нього в тому темному амбарі... о боже!.. а його сни?

Марта знову витерла очі, вилаялася під ніс і потягнулася за пляшкою віскі. Ден зиркнув на Кайла, який одночасно не міг відірвати власного погляду від стільниці та сфокусуватися на ній.

— Ти наче побачив свого привида, і тобі тепер кортить випити.

Кайл глянув на Марту й кивнув. Ден дістав з полиць біля плити дві склянки.

— Ти теж, га, здорованю? — почув Кайл Марту крізь рій думок та білий шум, що заповнював його голову.

— Ви сказали... Марто, ви сказали, що все досі так само. Що ви мали на увазі?

Ден вайлувато пішов назад за камеру. Марта штовхнула склянку віскі Кайлові через стіл. Гірко всміхнулася.

— Гадаю, ніхто ніколи не йде з Останніх Днів. Щойно ти там — ти там на все життя. І, може, після нього теж.

Але ж я ніколи в них не був! Кайлові хотілося кричати.

— Там відбувалося всяке, — Марта зиркнула на стелю. — У таке ніхто не повірить, якщо не побачить сам. Неприродні речі. Усе, що я списувала на ЛСД, було реальним. Один раз я бачила, як Кетрін пройшла в тому храмі метр над землею. Просто піднялася зі стільця, гукаючи, що вони там. «Серед нас! Серед нас!» — божевільно кричала вона. А якось показувала нам, як із неї виходив гріх. І я спитаю вас: ви коли-небудь бачили, щоб жінка або чоловік плювалися жабами? І цими манюніми зміями? Зі свого довбаного рота?

— Ви це бачили? — Кайл заледве чув власний голос. Він про­кашлявся. — Ми бачили... я бачив те саме. У Нормандії. У її кімнаті... у ліжку. Вони були в її ліжку, — він не був упевнений, до кого саме говорить. Можливо, тільки до себе.

Марта глянула на нього — здавалося, з огидою, або жалем чи страхом. Можливо, з усім водночас. Однак у її налитих кров’ю очах і в тому, як вона вишкірила знебарвлені зуби, Кайл однозначно побачив упізнавання.

— Як я й казала, ми всі були заражені. Позначені. Називайте, як хочете. І воно знову повернулося.

— Що? Що повернулося?

— Сни. Та зміни, які приходять зі снами. Коли твої долоні та ступні, руки, ноги — не твої. В остан­ніх двох житлах, які в мене були, я прокидалася в іншій кімнаті. Яку зовсім не впізнавала. Тому я й переїхала. Але це зовсім не допомогло, — вона похитала головою й покірно зітхнула. — У копальні... як я й казала, щось витягувало мене з тіла. У копальні мені снилося, що я парила над пустелею. Просто там, над нею, дивилася вниз. Тоді я казала собі, що це через наркотики. Біс його знає, скільки ми їх вживали. Але за ці остан­ні декілька місяців, коли все знову почалося, я припустила, що Кетрін забракло просто забрати наші гроші, нашу свободу. Забракло. Вона ніби хотіла й наші тіла теж. Те, ким ми були. Нашу свідомість. Нас, як людей, — вона нас ненавиділа. Робила все, щоб стерти наші особистості. Тому й забирала дітей. Не хотіла, щоб ми були всере­дині власних дітей. Хотіла, щоб вони були порожніми.