ЕПІЛОГ

Я втомилася повторювати: не знаю нічого гаразд. І взагалі — я просто втомилася.

Чого їм усім треба від неї? Гаразд — міліція, хоча теж не зовсім ясно, кого і за що органи хочуть покарати. А ось про те, як можуть дістати колеги-журналісти, Ольга поняття не мала. Цікаво, збоку в неї теж такий вигляд? Ви ж, мовляв, колега, чому таке ставлення, ви і свідок, і потерпіла, і на місці були, і бачили все… Нічого не бачила, темнота, крики… щурі…

Їй довелося придбати автовідповідач. Вибачте, не можу відповісти, залиште повідомлення і назвіть себе. Якщо це важливо, я передзвоню. Дзвінків, особливо дурних, було стільки, що Ользі набридло постійно знімати трубку, вимикати ж телефон вона не ризикувала — раптом справді буде важливий і потрібний їй дзвінок. Повідомлення вона для сміху прокручувала Суховій, більше до квартири нікого не пускала, слідчі органи навіть по дрібниці змушені були слати повістки, котрі Ольга вибірково рвала, вона не злочинниця і не зобов’язана бігати міліцейськими кабінетами. Дзвонили різні шизики, як дізнавалися її телефон — те ще запитаннячко. Погрожували, щось радили, щось прорікали. Чому їй? Вона що, сама в лікарні тієї ночі була?

Чого їм усім треба від неї?

— У вас були стосунки з Романом Ващенком?

— Які?

— Досить інтимні. Це ж він привіз вас до лікарні.

— Звідки такі дані?

— Ми працюємо, Олю. Ви повинні, зобов’язані знати, що сталося з ним. І пояснити, чому він напав на людину, яка заважала йому вивести з ладу резервний електрогенератор, а потім пошкодив проводку, спричинив коротке замикання, котре призвело до людських жертв?

Жертва одна — Павло Чирва, який помер через те, що під час операції зникло світло. Одне й те саме. Ясно, від Романа їм нічого не добитися. Зараз він у Павловці, визнаний психічно хворим. Геть сива голова, незрозуміла мова, сильно кульгає, хоча вже ходить без милиці. Прояснень практично не буває, ба більше — інколи він то гавкає на довколишніх, то скавчить, то тихо підвиває. На своє лихо, Ольга пробилася до нього, побачила, на що перетворився молодий сильний чоловік, якого вона могла б покохати, розвернулася і пішла геть під дружнє гавкання, а вдома зірвалася на істерику.

— У цій історії багато самогубств, вам не здається? Випадок з художником, Фідель Марченко стрибнув з вікна невідомо чому. В організмі нічого такого — ви розумієте, так? — не знайшли. Потім, цей Чирва… Павло Степанович… Навіть записки не залишив. А може, залишив, у такому бедламі хіба що знайдеться? Могла змішатися зі сміттям… Та й ви, Олю, теж, грішним ділом… Вибачте, звичайно…

— Сто разів казала: тоді був просто нещасний випадок!

Як з Фіделем. Ольга бачила його дружину й доньку, вона ходила на похорон. Просто одяглася і пішла з лікарні. До неї, щоправда, нікому не було діла, то більше, почувалася вона добре. У фізичному розумінні. Ховали в закритій труні, казали — голова тріснула, як стиглий кавун, падав вертикально, точно маківкою об мокрий асфальт. Прийшли якісь люди, всі стояли невеликими гуртами, перезиралися і перешіптувались. Ольга, сама не знаючи для чого, підійшла до вдови і пробурмотіла співчуття. Та глянула неначе крізь неї, механічно кивнула, дівчинка притулилася до матері. Неподалік стояла напоготові «швидка». Ользі хотілося щось сказати, але погляд жінки зупинив її. Найрозумніше — швидше зникнути звідси.

— Олю, ти можеш зробити класне продовження свого матеріалу про Гончаренка! Пов’яжемо його з великими пристрастями — знаєш, яка ляля вийде! Із заголовком на першу шпальту, з фотками…

Ага, цікаво, хто дозволить знімати. Анатолій так і не вийшов з коми. Дружина, коли виписалася, мало не силою відвоювала рештки — інакше не скажеш — чоловіка і тримає в квартирі. Він може сидіти нерухомо в спеціальній колясці, Аліна присуває її до вікна. На ніч сама вкладає його на тахту. Годує через спеціальну трубочку. Випорожнюється Гончаренко, коли хоче, Аліна вперто прибирає за ним, пере, перевдягає людину-ляльку, розмовляє з нею. Буває, Анатолій видає якісь звуки, навіть намагається посміхатися, пускаючи слину. Лікарі нічого путнього не кажуть, і Ольга не сподівається, що скажуть. Вибачте, пане редакторе, писати про це вона не збирається.

— Дурна ти, ясно тобі? Дур-нень-ка! Яка тобі різниця…

— А ти уяви: зі мною щось таке, не дай Боже, станеться, і на тебе наїдуть — пиши, мовляв, Сухова, про долю своєї подруги й колеги, тільки постарайся про кожну брудну ганчірочку окремим абзацом…

— Мелеш фігню всяку.

— І я про те саме.

— Ну, знаєш, теж мені порівняння знайшла…

Чого їм усім треба від неї?

Не може вона пояснити, чому розтин Чирви показав, що всі внутрішні органи наче розірвані, а на тілі ушкоджень немає жодних. Звідки взялися собаки в приміщенні лікарні, чому вони напали на Романа Ващенка? Для чого вся ця дивна компанія — художник, вчений і двоє лікарів, терапевт і психіатр, оселилися в лікарні і чим таким займалися? Яка, зрештою, сила переколошматила лікарню, та так, що вона стала чимось схожа на ту, захоплену терористами Басаєва у Будьоновську? І що взагалі сталося? Ось таке загальне запитання. На думку Ольги — риторичне.

Чи треба писати про все? Ольга добре пам'ятала рецепт Чирви. Малювати вона не вміє, правда, але ж людина, яка володіє пером, теж художник у своєму роді. Описати все й спалити, від чужих очей далі. Повинно допомогти. Повинно…

другу ніч поспіль їй спилися пацюки.


Вересень 1998 — грудень 1999;

Лютий 2000 — січень 2001 pp.

Київ — Ніжин — Київ


Загрузка...