Нейтральна територія

Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ

Ольга Нечваль уперше за весь час, що жила в новій квартирі, запросила до себе чоловіка.

Річ навіть не в тім, що вона забула парасольку, а на вулиці лило зовсім не по-березневому. Ольга могла просто дозволити Романові Ващенку підвезти себе додому, останнім часом він надавав їй такі послуги щоразу, коли вона приходила в лікарню, — адже вона зазвичай з’являлася наприкінці робочого дня. Цей дивний старий… Ользі він чимось не подобався, і водночас вона відчувала за ним незрозумілу силу. Вже з перших хвилин спілкування Ольга зрозуміла, що з’явився лідер. А ще ця розмова… Радше не розмова, монолог, говорив він сам, коли вони вийшли з палати Анатолія і зачинилися в кабінеті Фіделя.

— Значить, так, шановні панове. Для вашої ж безпеки — про те, що ми сьогодні почули, не повинен знати ніхто. Передусім це стосується, — його вказівний палець націлився на Ольгу. — Тільки-но наш пацієнт перестане бачити свої сни, можете писати ваші статті, хоча це й не бажано. Вибачте, що говорю загадками. Сподіваюся завтра пояснити вам усе, і певен — ви мене зрозумієте. Повторюю: в небезпеці не лише Анатолій, а й усі ми. Повторюватися в цьому випадку я не боюся. Ромо, запитання є?

Ольга могла побитися об заклад на око, що психіатр хотів поставити купу запитань. І все ж таки Роман промовчав.

— Якщо ви довіряєте йому, — тепер палець витягнувся в бік Романа, — то прошу вас повірити й мені. Тим паче, що привів мене сюди саме він. Завтра обіцяю розставити все на свої місця. А тепер прошу відпустити мене додому. Треба негайно почати роботу.

З усього, що Ольга почула за весь нинішній день, вона зробила один висновок: їй чомусь страшно. Нічого дивного, що вона кивнула у відповідь на пропозицію Романа: «Тебе провести?» Логічно в цій ситуації запропонувати тому, хто проводить, зайти.

— Вибач, у мене не зовсім порядок…

— Я все зрозумію. Ти ж не готувалася до гостей…

Навряд чи лікар-психіатр, котрий знімає в передпокої туфлі, знає, що вона взагалі нечасто приймає гостей. Сухова, ще пара самотніх подружок…

— А тут затишно.

— Це тому, що квартирка маленька, так здається. Давай кави поп’ємо?

— За кермом — тільки кава.

Ользі хотілося швидше спровадити гостя — і в той самий час вона боялася лишитися сама. Саме сьогодні, в день, коли вона знову побачила щурів. Цікаво, хто гірший: пацюки чи мужики? Чор-рт, досить про пацюків! До речі, дівчино, у вас гість. Мужчина.

— Слухай, — вона сторожко заглянула в кімнату, де Роман, умостившись на софі, байдуже гортав старий номер «Наталі». — Може, тебе погодувати?

— Цікава й свіжа думка. Знавці від такого запитання телеглядача точно опухли б і віддали б йому приз. А чим мене можна погодувати?

Ольга звикла до постійних Романових жартів. Але зараз — чи їй так лише здається? — він намагався жартувати. Теж гнав від себе дурні думки та погані передчуття.

— Сосиски та яєчня. Є ще солоні огірки.

— Коли ти наступного разу запросиш мене на вечерю, буде картопля з відбивними і салат зі свіжих тепличних овочів. Плюс трішки алкоголю. А так — піде яєчня з сосисками, особливо придадуться солоні огірки.

Ольга посміхнулася кутиком рота і пішла до плити. Готувати вечерю мужчині. Хто б подумав. Після всього… Сухова, наприклад, не готує з принципу. Ні, вона вміє, тільки примушує кавалерів стояти біля плити. «Годувати жінку — чоловічий о-бов’-я-зок! Ясно тобі?» Невідомо чому Ользі раптом стало соромно за журнал «Наталі». Само собою, чтиво такої собі незалежної дами, а по суті — Синьої Панчохи. Так-так, і нема чого зуби скалити, товаришко Сухова! Він лікар, психіатр, між іншим, і йому точно буде про що подумати. Діагноз сам проситься…

— Ти з ким розмовляєш?

Ольга здригнулася, почувши його голос за спиною. Вона справді звикла мислити вголос, а зараз забуватися не можна, дорогенька. Добре, хоч рум’янець можна пояснити жаром від плити.

— З яєчнею. Аби краще смажилася.

— Здорово! А можна, я побалакаю з сосисками?

— Візьми краще тарілки. Отам, ага. Хліба наріж…

— Доброго вечора, шановний хлібе! Дозвольте порізати вас ось цим шановним ножем!

Роман блазнював у цю хвилину так невимушено, що Ольга засміялася. Досвід спілкування з людьми, що є в кожного журналіста-практика, підказував: вона помилилася з висновками — зараз він клеїть дурня дуже природно, не стараючись навмисне для неї і не бажаючи насмішити. Він відволікає від поганих думок перш за все себе. Так поводяться люди, котрим непросто живеться. І чомусь загалом така поведінка властива переважно чоловікам. Останнім часом Ольга ставала самокритичною і більш прискіпливою до самої себе. Тому твердо могла сказати: з усіх почуттів, які померли в ній, почуття гумору не постраждало. З тієї простої причини, що ніколи не народжувалося.

— Ножичок, до твого відома, тупий.

— Весь у хазяйку.

— Це як подивитися. Якщо в мене, чоловіка, бракує інтелекту користуватися даним знаряддям уміло, значить, у господині цього колючо-ріжучого предмета інтелект, коли можна так висловитися, гостріший. У мене є пацієнтка, негарна жінка…

— Негарних жінок не буває.

— Буває мало горілки, знаю. У тієї все обличчя в прищиках, щось з обміном речовин плюс, сама розумієш, відсутність сексу. Ненормально довгий ніс і косить праве око — в дитинстві це могли виправити, але батькам чомусь не спало на думку. Найсмішніше — її дядько банкір і лікує племінницю, не шкодуючи грошей. Отже, поки що я мало не єдиний лікар, котрому вдалося хоч якось допомогти цій дамі. Вибач, я не хвалько, просто пояснюю. Куди хліб?

— Сюди, — вона подала пластмасову тацю у червоний горошок. — Для чого так багато, ти, я бачу, захопився… Давай, хвалися.

— Ага! У нещасної була жахлива депресія. І я змусив її повірити в те, що вона вродлива по-своєму. Що таких жінок у світі дуже мало. Дав їй трошки тестів, брошурки різні. Так що предмет нашої дискусії, — Роман покрутив у руці ножа, — по-своєму гострий.

— Психіатр йому не потрібен.

— А мужчина не завадить. В руках цю грозу хліба тримає чоловік — і водночас психіатр. Кухонним причандалам, як бачиш, лікар не завадить.

Ольга критично оглянула стіл. Негусто, так. Зате — красиві тарілки. Зазвичай, гарний посуд відволікає увагу, а їсти з красивого Ольга любила і так званим повсякденним посудом намагалася не користуватися навіть для себе. Вона спритно — давно не годувала мужчину! — розклала яєчню по тарілках, витягла з банки обіцяні огірки, поставила в центр стола таріль, на якій зручно себе почували паруючі сосиски, прилаштувала тацю з хлібом, виставила кетчуп і гірчицю. Виделки… Ножі? Так. Ножі, все ж таки гість у хаті. Що ще?

— Не думала, що буду вечеряти не сама. Спиртного немає.

— Все одно я за кермом. Наступного разу.

Знову «наступний раз». Ольга починала побоюватися лікаря-психіатра. Набивається в гості, це точно. Що він подумав, цікаво? Не буде тобі «наступного разу», шановний, думати забудь. Сьогодні вийшло випадково, вона втратила звичну обережність — без того скільки всього сталося за день! Роман якось дивно дивився чи їй здалося? Ні, навряд чи людина з його досвідом двічі за півгодини нагадає про «наступний раз». Ясно, чекає від неї реакції.

— Серветки потрібні. Вони в кімнаті.

— Куди ж без них! — Роман знову блазнював.

Звичайно Ольга користувалася нічником, велике світло вмикала не часто. Але зараз їй хотілося швидше дістати з серванта чортові серветки, швидше згодувати несподіваному гостеві легку вечерю і швидше зачинити за ним двері. До чоловіків у своєму житті вона поки що не готова, і невідомо ще, скільки триватиме оце «поки що». Її рука звичним жестом ковзнула по стіні, палець торкнувся кнопки вимикача…

…На письмовому столі, просто на клавіатурі комп’ютера, сидів великий сірий щурисько і мив мордочку передніми лапками. Світло не злякало його, він просто перервав свою процедуру і очиці-намистинки зустрілися з поглядом Ольги…

Почувши пронизливий крик, Роман скочив з табуретки, мало не перевернувши стола. Ольга сама опинилася в нього в обіймах, вигукувала щось незрозуміле і тицяла пальцем у бік кімнати. Нічого особливого Роман не побачив. Все, як було. Гарнітур, софа, стіл, комп’ютер на ньому.

— Що? — він сильно труснув її за плечі. — Ну, що сталося?

Ольга притиснулася до нього так міцно, як могла.

— Не йди! Не йди сьогодні! Мені страшно, страшно, страшно!

Його рука погладила її волосся. Її рука лягла йому на потилицю. І, всупереч усякій логіці, всупереч усім правилам та умовностям, Ольга знайшла своїми губами його губи, які відповіли на поцілунок, спочатку несміливий, розвідувальний, потім — справжній, гарячий та довгий поцілунок жінки, якій давно хотілося фізичного кохання.

…Вже його язик подорожував по її піднебінню… Вже руки ковзнули під светр, пальці штурмували застібку ліфчика…

Вже вона скинула з нього піджак, а тепер боролася з ременем на штанях…

Почалося все, як у квапливих підлітків. Він опам’ятався першим, завмер, потім повів далі вже у темпі дорослого мужчини, котрий знає, чого хоче, і вимагає від жінки того ж самого. Вона прийняла його умови, якийсь час рухаючись чисто механічно, підтримуючи партнера. Але потім в ній прокинулося щось давно призабуте — і тепер ритм задавала вона, то розпалюючи чоловіка, то стримуючи його. Він щось шепотів їй на вухо, вона ж скрикувала, з кожним його рухом голосніше та голосніше. Все ж таки вона не прогадала, він досяг свого піку раніше, намагався створити ілюзію продовження, але вона знала — більше зараз нічого не буде, та це не важливо — їй не досить, та вона мужчину не відпустить, поки не підкорить своєї вершини, адже вона дуже довго сиділа біля підніжжя, чекала, чекала, тепер недовго, тепер трошки лишилося, тільки хай… хай він полежить зверху, ось так, так… І поцілує… так… так… ще… ще… О-о-ох!

— Якось одразу це сталося. Чи дурною була, не помічала нічого. Чи… не знаю. Коротше, виявилася не готовою. Повернулася додому, а вони в спальні. Навіть не на ліжку, на підлозі. Дівуля повністю гола, а цей красунчик тільки штани спустив. Так захопилися, що не чули нічого. А потім ця дурепа репетувала, наче ріжуть її. Знаєш, я отак стояла в дверях, слова сказати не могла. Коли вони мене побачили — німа сцена, куди там Гоголю та його «Ревізору». Дівка горлати перестала, в куточок відповзла. Чоловік піднявся діловито, штани підтягнув — і з такою посмішкою: «Олечко, не треба скандалів». Козел!

Ольга говорила напівголосно. Рука Романа машинально пестила її волосся. Вони курили в ліжку, чого Ольга собі в цій квартирі не дозволила жодного разу, тому попросила його прочинити балкон, аби дим на застоювався попід стелею. З вулиці проникла березнева вогкість, що дало їм привід краще вкритися і тісніше притулитися одне до одного. Роман не перебивав її, мовчки курив цигарку за цигаркою, розуміючи, як необхідно зараз жінці вихлюпнути душу.

— Не пам’ятаю, що тоді кричала і взагалі робила. Прийшла до тями — ні дівки, ані чоловіка, дзеркало розтрощене, стільці перекинуті, подушки на підлозі. Вранці з’явився. На що розраховував — не ясно, тільки квіти приніс і шампанське. Вже потім, коли до суду дійшло, він довідки тицяв, мовляв, я завдала йому серйозних травм. А я по голові пляшкою не влучила, він рукою встиг закритися. Ну, вигнала його з кухонним ножем у руці. Дряпнула кудись. Словом, розвелися зі скандалом. Квартира його була. Поділ майна… Мені плювати, адвокати все чіплялися: боріться, боріться, він вас жебрачкою лишить…

Ольга замовкла, збираючись з думками. Роман сприйняв мовчання по-своєму, рука ковзнула вниз, до стегна, та вона зупинила його, легенько стисла своєю рукою кисть чоловіка.

— Знаєш, коли все скінчилося, я навіть розгубилася. Одружилися з любові, жили нормально, раптом, як грім з неба, — зрада, розлучення, «боріться, боріться», — і все, війні кінець. Тільки тоді дійшло, що витратила всі сили. Собою не займалася, роботу занедбала, а я, між іншим, в корпункті «Комсомолки» працювала. Тобі важко зрозуміти, як це, коли довкола — порожнеча. А порожнечу в нас заповнюють лише одним способом, розумнішого за горілку народ нічого не придумав. Спершу на мене крізь пальці дивилися, особиста драма в жінки. Потім набридло: баба бухає, як вантажник, геть некерованою стала. Коротше, попросили мене з роботи. Ну, тут я вже пішла в рознос! — Ольга підвелася на лікті. — Жінки швидше спиваються. Без роботи не сиділа, допомагали знайомі, перебивалася гонорарами якось. Мене жаліли тихцем, це помітно було, тільки від цього було часом ще гірше… Є категорія людей, котрих жалість принижує… Як я ще рік протрималася, сама не знаю. Спочатку ще в компанії запрошували, з мужиками знайомили, поряд з деякими прокидалася вранці, гидко — і знову рятівні сто грамів. Навчилася похмелятися, по кілька днів могла з дому не виходити. І мене потроху перестали в гості кликати. На той час я до глюків допивалася, опустилась остаточно, гроші позичала в подруг. Якось навіть на вулиці мене наряд підібрав і до витверезника завіз. І що найгидкіше — жаліли всі, розумієш? Хоч би раз хто висварив, по щоках надавав. А жалість їхня тут була ні до чого. Подай цигарку.

Роман прикурив сам, підніс вогник Ользі. Кришталева попільничка стояла на підлозі, він для зручності поставив її собі на груди, поверх ковдри.

— Знаєш, що врятувало? Гроші скінчилися. Зовсім. У борг давати теж перестали. Роботи немає. Відлежалася я, скільки могла, потім подзвонила Суховій, подружка в мене є, борець за права і свободи жінок. Та відразу змикитила, що до чого, прикотила з пляшкою вина, глянула на мене і каже: «Ось що, подруго. Без діла сидиш — катай зі мною. Сестра на дачі загинається, до-по-мо-же-мо. О’кей?». Мені тоді по барабану все було, куди завгодно. З сільським господарством у мене завжди не виходило, а тут пробило — обстановку треба поміняти. Сиділи ми в Бучі тиждень. Спиртного не пили, з ранку в городі, після обіду — консервуємо. Огірки, помідори, перець, салати різні. Коли повернулися, Сухова у мене тут ще два тижні жила. Пізніше привела до себе в редакцію, влаштувала. Наче так і треба. Не жаліла, не втішала, моралі не читала. Тепер так і живу. Ти ось прийшов…

Роман засвітив нічник, аби переконатися — жінка, що лежить поруч з ним, сумно посміхається.

— Я не піду.

— Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти — образишся?

— Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

— Нема ж нічого, ми дивилися.

— Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася — і все.

— Звідки це?

— З дитинства, — Ольга забрала рукою волосся з лоба. — Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас — щурами. «Не будеш слухатися — вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

— Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула — страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.

У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.

— О, Господи!

Це був основний висновок, та разом з тим — полегшене зітхання. Висновок приблизно такий, якого Чирва чекав і боявся. Але, отримавши очікуваний моторошний результат, він водночас з’ясував для себе вихід, спосіб боротьби з тією силою, про яку виводив безліч теорій і з якою прагнув зіткнутися на практиці особисто. Для того, щоб перемогти.

Поки що між ним і ворогом лежить Нейтральна територія.

— Я вам усе поясню трохи згодом, а тепер залишіть нас самих.

Фіделю Васильовичу дивний старий починав діяти на нерви. І викликати застереження. Припустімо, він за пару годин зробив роботу, з котрою впорається далеко не кожен. Виявити досить дивну хворобу у звичайного, на перший погляд, алкаша, та ще й за допомогою гіпнозу — вміти треба, нічого не скажеш. Ось тільки де гарантія, що свої не зовсім безпечні для довколишніх знання він не спрямує на них самих? Можливо, дурні статті про зомбування мають під собою реальне підґрунтя… Мало що: візьме та й примусить колись задницю йому підтирати. І потім, надто розкомандувався тут, у його відділенні, цей Чирва.

Наступної хвилини Павло Степанович подав репліку, від якої Фіделя схопили дрижаки: думки старий читає, чи що?

— Не треба сердитися на мене, Фіделю Васильовичу. Я просто намагаюся вжити застережних заходів, суть яких поясню — спробую пояснити — трохи згодом. А поки що — дуже вас прошу…

Завідувач стенув плечима і зачинив за собою двері. Чирва вмостився на ліжку поруч з Гончаренком, поставив на коліна невеличкий чорний кейс.

— Толю, ви хочете прогнати Його назавжди?

— Вбити? — після вчорашньої сповіді Гончаренко почував себе ще кволішим, ніж був досі, та від колишньої агресії не лишилося й сліду: він говорив неголосно, ковтаючи закінчення слів і обходячись короткими фразами.

— Ні, вбити не вийде. Позбутися — можна. Ну, то що ми вирішуємо?

Замість відповіді Гончаренко кивнув.

— Добре. Є дуже простий рецепт: страх треба намалювати. Не дивіться на мене, як на ідіота. Намалювати декілька разів. Дітей лякають Бабаєм. Ніхто його не бачив, але одного разу я попросив чотирьох дітлахів намалювати свого Бабая. Зрозуміло, кожен прагнув зобразити страховисько. В результаті вийшло чотири карикатури. Уже в четвертому варіанті у намальованих монстрів з’являлися величезні вуха, роги, носи, патли, вони ставали беззубими, однорукими, їх кололи списами рицарі в шоломах чи розстрілювали з автоматів десантники в камуфляжі. Так був покараний жахливий Бабай, — клацнувши замками кейса, Чирва витягнув стосик білих стандартних аркушів, олівці та капілярні ручки. — Завдання своє ви, думаю, зрозуміли. Намалюйте Його, яким уявляєте. Просто малюйте портрети, ні про що не думайте.

Погляд художника висловлював недовіру.

— Ви серйозно?

— Таким серйозним я не був уже давно, юначе. А тепер — уже не прохання, а наказ: нікому, ні-ко-му, навіть мені малюнки не показуйте. Краще за все їх спалити над унітазом. Не хочу нічого пояснювати, просто ви намалюєте зброю, безпечну для вас, але смертельно, — Чирва підняв палець, — смертельно небезпечну для всіх, хто зможе за будь-яких обставин побачити ці малюнки. Я вас залишаю — наші друзі чекають пояснень.

Збоку ця четвірка дорослих людей нагадувала дітей, захоплених грою в партизанів. Двері кабінету зачинені зсередини, для чогось завішена фіранка. Вся компанія за столом, наче при обговоренні чергової військової операції. Приміром, знищення складу з боєприпасами.

— У те, що я вам зараз скажу, повірити звичайній людині важко, — Чирва говорив повільно, намагаючись висловлювати свої думки в максимально доступній формі. — Навіть історія нашого пацієнта може бути пояснена з медичної точки зору: людині, котра отримала в дитинстві тяжку психічну травму, сняться кошмари. Але — якщо цей кошмар не зупинити тепер, він стане кошмаром для всіх. Для вас, Ромо, і для вас, Олю, і себе я не виключаю. Адже всі ми чогось боялися в дитинстві, і ті страхи виросли разом з нами.

Ольга знову побачила пацюків, цього разу — у своїй уяві, але що заважає бридкій тварюці виповзти зараз з-під шафи, з-за тумбочки, звалитися зі стелі… Дивний старий має рацію, тут не до суперечок.

— Отже, почнемо від початку, — Чирва явно починав захоплюватися. Та не настільки, аби не розуміти — перед ним звичайні собі люди, з якими треба говорити зрозумілою мовою. — Не стомлюватиму вас специфічними термінами, довгими лекціями та аналізом тих матеріалів, які й привели мене до певних висновків. З бажаючими побесідую окремо і більш докладно. Вам слід знати кінцевий результат: створіння — інакше назвати не можу, — яке переслідує Гончаренка уві сні, хоче вийти на волю. З кошмарного, видіння зробити крок у реальний світ. Воно вже було тут і хоче повернутися.

Три пари очей дивилися на Чирву. В кожній з них відбивалося цілковите нерозуміння.

Лишившись сам, Анатолій Гончаренко якийсь час сидів на ліжку, байдуже ковзаючи поглядом по чистій поверхні аркуша і думаючи про своє. Він давно нічого не малював, тим паче портрети йому ніколи не вдавалися. Він якось намагався за традицією всіх художників написати свій «портрет дружини художника», навіть посадив дружину на стілець, роздягнув, і вона терпляче очікувала результату. Вийшла карикатура, обидва сміялися, хоча дружина трохи образилася і сказала тоді: «Наступного разу малюй з пам’яті. Дружину ти ж мусиш пам’ятати, гад такий!» Одне слово, як у тому анекдоті: хоч скільки збирай комбайн, все одно танк виходить.

З пам’яті. Легко вам усім говорити. А коли не хочеться згадувати, який Він мав вигляд — має вигляд? Хоча б тому, що цей жаский привид весь час стоїть у нього перед очима, і його хочеться гнати якнайдалі, геть з очей. Руки Анатолія машинально перебирали ручки та олівці. Намалюй страх. Тобто покажи собі, чого ти боїшся. Може, й направду боятися нема чого? В будь-якому разі цікаво, чи зможе він зобразити вбитого ним вітчима. Анатолій рішуче примостив на колінах кейс, присунув чистий аркуш.

Овал обличчя. Щось у ньому є від великої грубої тварини. Він завжди носив коротку боксерську стрижку, не боячись відкрити неправильної форми вуха. Вони в нього стирчали вгору, як у чортиків на малюнках з книжки казок. Тільки чорти більше схожі на свиней, а він здаля нагадує… Бичаче в ньому щось є, буйволяче… Яловиче…

Це визначення змусило Анатолія посміхнутися. Посмішка слабенька, але — перша за багато-багато днів. Олівець у його руці рухався впевненіше, сам художник поступово втягувався у роботу. Вуха… Очі… Широкий, ледь приплюснутий ніс… Так… Злісно стиснуті губи… Ось тільки гостроту погляду не передати, хай просто тупо витріщається. Так, що ми маємо?

З білого прямокутного аркуша паперу дивився чоловік, дуже схожий на тупого вихолощеного бика. Ті, хто знав Його, відразу б упізнали, хто чи що на цій карикатурі. Анатолій не втримався і прималював до носа велике кільце.

І несподівано для себе засміявся. Чистим, здоровим сміхом переможця. Навіть пригощаючи мучителя сірчаною кислотою, він не відчував своєї перемоги. Тоді ним володів страх за власну долю, долю сестри і здоров’я матері. Тепер він насмілився насміятися над страхом і тим самим почав переможний наступ на Нього. Отримав колечко в носа? Мало? Ще хочеш?

Анатолій підсунув до себе новий аркуш.

— Всі знають історію про Фреді Крюгера?

— Ну-у, ви вже зовсім, — Роман уперше дозволив собі поіронізувати над учителем. — Голівудські страшилки і наука…

— Не поспішайте, — Чирва не збирався жартувати. — Я переглянув усі сім фільмів і скажу: починаючи з третього — так, банальні страшилки. Але перші два дуже близько підійшли до проблеми, над розв’язанням якої я б’юся стільки років. А саме — чи можуть оживати нічні кошмари?

— Я, до речі, не великий прихильник цих ваших страшилок, — Фідель Васильович теж не був налаштований серйозно і, на відміну від Романа, не приховував своєї недовіри до чоловіка, який так безцеремонно взяв на себе командування. — І навіть не дивився цих фільмів, жодного. Знаю тільки, що там про якогось маніяка.

— Тим більше нагадаю. Якщо ви не будете перебивати, то вже за десять хвилин вам стане не до сміху, шановні панове. Отже, Фреді Крюгер працював у котельній одного невеличкого американського містечка. В печах він спалював дітей, котрих підстерігав на вулиці, різав своїми гострими ножами і отримував від цього насолоду. Гадаю, подібну до сексуальної. Батьки вистежили маніяка, який нажахав усіх, і вчинили самосуд — самого засунули в топку. З часом дітям у снах почала з’являтися істота з обгорілим обличчям, у червоному светрі та крислатому капелюсі. За кілька днів після того, як починалися нічні кошмари, дитину знаходили порізаною на шматки. Приблизно такий наскрізний сюжет. Перемогла кошмар дівчина, котра не злякалася і прийняла бій. Але Крюгер повернувся: кошмари тривали, бо цього вимагала публіка. Кошмар переходить у тіло чергової жертви і ефектно виходить назовні. Що ми маємо в нашому випадку? Відкидаємо кінотрюки — і маємо результат. Знаєте приказку: той, хто довго шукає в лісі відьму, рано чи пізно зустріне її?

— Там наче не так…

— Можливо, суть не змінюється, — Чирва відмахнувся від зауваження Ольги. — Кошмарні сни довели до самогубства матір Анатолія. Значить, вона або не хотіла, або не могла повірити, що їхній мучитель мертвий. Страх переміг здоровий глузд і звів жінку з розуму. Ромо, таке у вашій практиці було?

— Таке зустрічається, — Роман обмежився короткою реплікою.

— Зберіть докупи всі історії про вітчима-садиста. Шкільна вчителька, сусідка та її син, нарешті, родина Анатолія — ці люди тісно спілкувалися з ним. Хто довше, хто менше: його негативного впливу вистачало, щоб уже за один раз налякати людину до смерті на все життя. Всі згадані так чи так постраждали, і вони — лише ті, про кого нам вдалося дізнатися завдяки Ользі. Можливо, є ще жертви, Він же спілкувався із зовнішнім світом. Отже, повторюся: ті, хто не прогнав своїх страхів, мають реальну можливість повернути Його в цей світ.

— Вселився диявол — це про Нього?

— Не зовсім. Подібні історії — літературне, сказати б, трактування невідомого нам. Хоча ви, Олю, зрозуміли, про що я буду говорити далі. Як ми засинаємо? Можемо проспати без сновидінь, а можемо бачити їх усю ніч. Але — між дійсністю та сном є… як би точніше сказати, певний простір. Ми ж не одразу бачимо те, що відбувається уві сні. Якщо хтось звертав увагу: спершу заглиблюєшся в темряву, в морок, і виринаєш уже в царстві сновидінь, у паралельному світі. Інколи ви можете не помітити цього переходу, але він існує. Це — той самий місток, який розділяє два світи, щось схоже на прикордонну смугу, нейтральну територію. І герої наших видінь, не маючи достатньої сили, не можуть навіть ступити на неї, не те що перетнути. А Він вирішив перейти її. Не віриться, правда? Можна довести, — Чирва впевнено усівся на стільці. — Гончаренко вжив ненормальну кількість снодійного і змішав його з великою кількістю спиртного. Вижити після такого реально?

— Якщо швидко промити шлунок, — у відповіді Фіделя Васильовича відчувалася настороженість.

— А він пролежав так, судячи з усього, більше трьох годин. Що не давало йому померти?

— Ви… хочете…

— Хочу! — Чирва вдарив долонею по столу. — Нічний кошмар узяв двоє життів, він уже досить сильний, аби ступити на Нейтральну територію і втриматися на ній, а якщо помре Анатолій, його останній реальний місток для зв’язку із зовнішнім світом, Він назавжди залишиться по той бік. Але художника відкачали — і в Нього є шанс. Шанс розбудити страхи інших людей, для початку бодай кожного з нас чотирьох. Потім — ще, ще, ми вже станемо носіями зарази, протидіяти цій отруті поки що неможливо. І з кожним новим ураженим, з кожним новим наляканим у Нього прибуватимуть сили. Так триватиме доти, доки з’явиться Його двійник. Наступник, можна сказати. Це буде вже реальна людина, страх матеріалізується, набуде плоті й крові — і підкорятиме собі усіх нас. Так само, як один озброєний охоронець може вести на страту півсотні полонених. Ви уявляєте собі, що значить жити з постійним почуттям страху? Причому боятися найстрашнішого — воно переслідуватиме нас у снах, на вулицях, чатуватиме в темних кутках кімнат, за шторами, у чорноті під’їздів і прохідних дворів, ми бачитимемо це один в одному і будемо боятися один одного. Ви можете хоч на хвилину уявити собі, що таке — тотальний страх, хто чи що буде нами всіма керувати і, зрештою, що з нами всіма буде?

В обличчях слухачів Чирва читав — вони почали розуміти, вірити і — боятися.

Анатолій розважався, як міг. Свиняче рило, роги, копита, дурнуваті пики, величезні вуха, потворні носи — так із покійного вітчима він не дозволяв собі знущатися ніколи, якщо не брати до уваги сірчану кислоту в пляшці. Бичача голова визирала з унітаза, злітала з плечей від удару сокири, волею художника була насаджена на кілок в оточенні людських та конячих черепів, фантазія Гончаренка злітала так далеко, що він у черговий раз примальовував Йому великі слонячі вуха і за ці самі вуха причепив прищіпками до мотузки, присобачив коротке тіло з кривими ногами, потім, трохи подумавши, намалював стручкоподібний член. Такі картинки пацанва малює на парканах, у сортирах, на стінах під’їздів. Вони смішні саме своєю примітивністю і цілковитою відсутністю мотивації. Над чоловічком, котрий складається з «точка — точка — запятая — минус — рожица кривая» видряпують кострубатими літерами «Коля — мудак», чи, скажімо, «Бєца — жираф!». І впізнають же себе ті, проти кого спрямований цвях карикатуриста-аматора, ось що дивує найбільше. Стараєшся, не спиш, пишеш портрет, і все одно абсолютної подібності з оригіналом не досягаєш. Усвідомлення цієї примітивної істини ще більше злило і дратувало Анатолія, і коли б Він був живий, то навіть двійко-трійко подібних карикатур стали б для художника смертним вироком, враховуючи важкий, м’яко кажучи, характер вітчима. І схоже ж виходить, чорт забирай! Вміємо, можемо, Толику…

Коли останній аркуш був помальований, Гончаренко ще раз переглянув свої творіння. Настрій піднявся, він навіть дав щигля одній пиці.

— Дістав? Дивись мені…

І раптом прийшла сонливість. Повіки немов налилися свинцем, тіло обм’якло, так буває після сильної дози снодійного, вже що-що, а це Анатолієві відомо давно. Ось тільки снодійного не давали. Він відчув, що зараз відіспиться за кожен день, коли доводилося боротися зі сном і кошмарами. Тільки ще одну справу треба зробити… Вже напівдрімаючи, Гончаренко склав малюнки, запхав їх до тумбочки і зачинив дверцята на гачок. Старий попередив, що їх ніхто не повинен бачити, а його треба слухатися. Він розумний… все знає… всього ніхто… ось… взагалі… а він… він… він…

Вперше за останні роки художник Анатолій Гончаренко заснув глибоким, міцним і здоровим сном. Без жодних уколів та боязні зустріти Його.

За півгодини гачок, на який Анатолій зачинив дверцята тумбочки, легенько задріботів, ледь брязнувши, вискочив зі скоби і повис, похитуючись, наче маятник. Щілини, що утворилася, було досить для того, аби кілька малюнків ковзнули на підлогу.

— І що тепер?

Запитання зависло в повітрі, тому що Ольга не розшифрувала його, не пояснила, про що воно. Вона сама зрозуміла, що відповідати тут можна розлого і довго.

— Нічого, — на губах Чирви грала легка посмішка. — Вже нічого, я, в кожному разі, на це сподіваюся. Я пояснив вам, що сталося, що могло статися, чого треба боятися, тобто — чого ми з вами, а за великим рахунком — усе людство уникнуло.

— Таки уникнуло?

— Так, Ромо. Хочу вірити, що все вже позаду. Для того я й залишався з вашим пацієнтом тет-а-тет, — вгадуючи наступне запитання, Чирва застережливо підняв руку: — Без запитань. Я вжив деяких заходів, ось і все. Аби зберегти все, як є, і насправді зробити Містерові Нічний Кошмар козу, ви не повинні робити однієї речі. Якщо скажу, якої саме, вийде притча про мавпу. Знаєте, ні? Дуже просто: один потворний багатій запросив до себе відомого лікаря і сказав: «Ти, я чув, знаєш старовинні чаклунства. Придумай таке замовляння, аби всі мої потворні риси зникли і я перетворився на красеня». «Гаразд, — відповів лікар. — Я знаю таке замовляння. Зараз я накрию тебе покривалом і читатиму. А ти старайся весь цей час не думати про мавпу. Хоч раз подумаєш про неї — нічого в мене не вийде». Само собою, багатієві лізли в голову лише думки про мавпу, бо він боявся про неї подумати.

— Ясно, ясно, — Роман теж посміхнувся. — Точно як у казці про потаємну кімнату: всюди можна ходити, а в дальню кімнату не смій. Звичайно, Іванко спить і бачить, як би йому хоча б одним оком до забороненої кімнати зазирнути. Ви з нами наче з дітлахами нерозумними…

— Так і є, — Чирва далі демонстрував веселий настрій, але очі нікого обдурити не могли — вони були дуже серйозні: — Скажу, чого робити не можна, ви точно до кінця життя не заснете. Повторю лише: крім того способу, який я застосував сьогодні, є тільки один, за допомогою якого можна назавжди позбавитися від кошмару. А саме: померти в той момент, коли Він опиниться на Нейтральній території. Пустити його туди і померти. Анатолієві це не вдалося — і дякувати Богу. Зате сьогодні, я сподіваюся, у нього вийде дещо інше. Можемо вважати себе переможцями.

— Не рано?

Чирва чекав від Фіделя Васильовича подібної репліки. Завідувач не довіряв йому, Павло Степанович знав це і відчув себе трохи ображеним — яке хтось має право не вірити визнаному вченому! — але не виказав образи, розуміючи, що конфліктів зараз допускати не можна. Завідувач розпочне контрпропаганду, це може дуже зашкодити справі, адже подібного зіткнення з тим світом Чирва чекав мало не все свідоме життя, принаймні останні тридцять років. Тому поводився спокійно, навіть надто підкреслював свій спокій.

— Якщо довіритеся мені — не рано. Скоро художник піде на поправку, і ви позбудетеся неспокійного хворого. Краще вип’ємо кави.

Ольга глянула на годинник і підвелася.

— Хочеться кави, та мені треба бігти. Все настільки дивно, хай перетравиться.

— Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? — Чирва жартома насварився пальцем.

— У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

— Не жартуйте з цим, Олю.

— Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

— Шкода, — Чирва зітхнув. — 3 другого боку — добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала:

— Ні!

— Дуже добре. Щось дивне — погані сни, видіння тощо — негайно доводьте до мого відома.

Фідель Васильович уже заходився коло чайника, а Роман вийшов слідом за Ольгою.

— Я можу підвезти…

— Не варто. У тебе ще справи.

Була пора «мертвої години», в коридорі порожньо і тихо, обидвоє мимоволі перейшли на шепіт, немов побоюючись відлуння, що рознесе їхню розмову далеко за стіни лікарні.

— Я заїду по тебе… Скажи, коли й куди…

— Сьогодні… сьогодні не треба, Ромо… Вибач… пробач… я ще не готова ось так… Мені треба подумати…

— О’кей, — Роман торкнувся рукою її плеча. — Я все розумію. Подзвонити можна?

— Запросто.

— А поцілувати на прощання?

Ольга дозволила йому торкнутися губами своєї щоки, а після м’яко, але рішуче відсторонила його.

— Бувай. Пий каву. І справді — постарайся дзенькнути… Якщо хочеш…

Їй хотілося додати: «Після всього», та вона стрималася. Хоч чому Роман Ващенко не може бути тим самим типовим мужиком, котрий користується жіночими слабкостями, отримує своє, ввічливо пропонує свої послуги знову, одначе сильно не наполягає: подумаєш, чергова дурепа. Гонору багато, а самій, самотній, нещасній, мужика бракує, він їй сниться ночами, ну, а не хоче — не треба, охочих вистачає. Сухова, в усякому разі, пояснила б Романову поведінку саме так, і що найкумедніше — хоч би як поводився Роман після всього, що сталося, і хоч би що казав, висновки у Сухової завжди були однаковими та однозначними: «Погано ти знаєш мужиків, подруго, по-га-но! Мало тебе півень смажений клював? Не туди, мабуть, у голову треба було». Ольга відганяла дурні думки, їй зараз здавалося, що вона сама себе переконує: Роман Ващенко…

Просто під ноги їй кинувся сірим клубочком хвостатий щурисько, Ольга здавлено зойкнула і, сахнувшись ліворуч, штовхнула плечем двері найближчої палати, заскочила всередину і зачинила двері за собою. До цього моменту вона вже пройшла більшу частину коридору. У кабінеті завідуючого гудів чайник-скороварка, Чирва запально сперечався з Романом, Фідель Васильович курив у кватирку, думаючи про своє, і навіть якби крик почули і хтось визирнув би в коридор, нікого й нічого він би там не побачив.

Страх пішов так само швидко, як і з’явився. Ольга мимоволі відзначила, що починає звикати до нього — так звикають до хронічної хвороби, примирюються з короткозорістю, заїканням, інвалідною коляскою. Можливо, Чирва справді поставив їй діагноз: коли чогось так довго боїшся, рано чи пізно це увійде в твоє життя. Одна її знайома так боялася змій, що репетувала, наступивши на садовий шланг, відсмикувала руку від чорних шнурків, пасків, поясів. Так, точно хвороба. Від нервів усе, від задоволення захворіти нема з ким. Ольга нарешті роззирнулася.

Це була палата, в якій мирно й міцно спав єдиний мешканець, Анатолій Гончаренко. Несподіване вторгнення переляканої жінки не перервало його сну, він навіть злегка похропував. Ольга підійшла до нього ближче, нахилилася, чомусь очікуючи повтору епізоду на дачі. Дихання сплячого було рівним, Ольга заспокоїлася і повернулася, збираючись вийти. Щось її затримувало. Щось, на що її погляд раніше не натикався. Напівпрочинена тумбочка і малюнки на підлозі. Непорядок, валяються, треба скласти. Ольга присіла, зібрала малюнки в стопку, роздивилася верхній, потім — наступний, ще, ще, ще…

Анатолій явно йде на поправку, якщо розважається малюванням карикатур. Ольга бачила його роботи і не могла повірити, що побачене нею на виставці і те, що вона роздивлялася тепер, малювала одна рука. В усіх потворах вгадувалося одне обличчя, Гончаренко знущався — інакше не назвеш — з однієї людини. Особливо вдалися очі. Над обличчям художник експериментував, але очі на кожній карикатурі лишалися незмінними. Вони були якісь… Ольга наморщила чоло, підшукуючи необхідні визначення… Якісь живі, чи що… Ось наче дивиться з аркуша чергова потвора уважно, десь навіть з погрозою. І сказати щось хоче… Дурниці, звичайно, проте однакові очі чимось стривожили Ольгу, вона поклала малюнки на тумбочку і поквапилася залишити Анатолія в палаті самого. Вже виходячи на сходовий майданчик, вона наштовхнулася на прибиральницю, пробурмотіла вибачення і пропустила літню жінку поперед себе.

Прибиральниця тьотя Паша поводилася в палаті неспокійного хворого тихо, намагаючись не збудити. Як багато хто з персоналу, вона побоювалася його і вважала буйним, навіть хрестила кілька разів, коли він лежав після снодійного. Біля тумбочки на підлозі валялися якісь аркуші, тьотя Паша зібрала їх, аби не намочити та не забруднити, з цікавості переглянула малюнки, гумору не зрозуміла, вирішила: займається дорослий дядько гидотою, чортзна-що малює, нечисть різну, та ще й картинки ці очі витріщають, тьху, присниться ще таке, не дай, Боже. Прибрала малюнки в тумбочку, помила підлогу та й пішла, втішена тим, що не розбуркала хворого.

Чирва зазирнув до палати за півгодини, переконався — малюнки, як він звелів, заховані, сам Анатолій міцно спить, значить, допоміг рецепт «Намалюй страх». Йому кортіло подивитися, та здоровий глузд підказував — не можна, вся робота до дідька полетить, тому він швидко пішов від спокуси. Треба завтра прийти і звеліти художникові спалити свої творіння так, аби ніхто це не завважив.

А ввечері до Гончаренка завітали Роман та Фідель Васильович. Гончаренко не поспішав прокидатися, а малюнки знову висипалися з тумбочки…

Їх же переглянула і чергова медсестра, коли принесла хворому ліки. Добудитися неможливо, і добре. Набридли його крики, якщо чесно сказати. А картинки малює веселі. Чергова прибрала їх у тумбочку, більше вони не випадали. Вранці, нарешті виспавшись, художник так нічого й не запідозрив.

— Ти схожа на жінку, в якої з’явився мужик. Він, може, пізніше й виявиться Мужчиною, та поки що він тільки Мужик, що для нас, жінок, завжди важливіше.

— Не мели дурниць!

Ольга була незадоволена собою. Звичайно, від Сухової не сховатися, ця за кілометр усе відчуває. Але невже, якщо Сухова розкусила її ось так, з нальоту, — невже по ній видно, невже бажання, котрі заганяються глибоко й далеко, проступають на обличчі, в жестах, в поведінці? Ольга розізлилася за це на себе, а ще більше — на Романа Ващенка. Як назло, він подзвонив їй на роботу, і вона як могла байдуже послалася на зайнятість та головний біль. Сухова сиділа обличчям до неї, Ольга відвернулася і вилаяла себе за таку дурницю. Тепер прониклива подруга все точно зрозуміє! Господи, ну чому я така дурна?

— Щось з вами явно не те, дєвушка…

— У мене справді довбешка тріщить, і взагалі — статтю треба добивати…

— Ну-ну… Дивись, я ж не відчеплюся. Правда, подружко, щось не так… Слухай, — очі Сухової сяйнули проникливими вогниками, — ти не в героя свого, художника-алкаша, закохалася?

— Його серце вільне, Сухова. Дій, тобі якраз нових відчуттів не вистачає, — і Ольга повернулася до тексту на моніторі. Хай подруга скрипить зубами і ламає голову, їй корисно.

Вона довела до ладу текст про Анатолія Гончаренка, до якого вставила абзац про тиранію вітчима, самогубства матері та сестри, і хоч заглиблюватися далі в його особисте життя не мала права, надто в світлі останніх подій, та зовсім уникнути смажених фактів не мала можливості: видання комерційне, читач мусить дістати порцію чужої брудної білизни, інакше її стаття пролежить у планах довго, а коли нарешті дійде черга — скоротиться до обсягу банальної замітки, якими закривають «віконце» в газетній шпальті.

Сухова образилася, але виду не подала. Ольга вирішила загладити провину, запросивши її на традиційну кавусю з лікером, та під кінець робочого дня в неї справді розболілася голова, а дощ, що припустив на вечір, ніби створив їй алібі: тиск і таке інше. Здавши статтю, Ольга поїхала просто додому. Вранці вона забула парасольку, намокла наскрізь на зупинках, удома одразу ж прийняла ванну, випила про всяк випадок якісь імпортні таблетки від застуди, закуталася в халат і вмостилася на софі. Глянувши на телефон, згадала Романа. Він може подзвонити… Але вона не брехала — справді була не готова до серйозних стосунків, як і до стосунків узагалі. Подзвонить — про що та як з ним говорити? Краще хай не заважає думати. Ольга рішуче підвелася, висмикнула телефонний шнур з розетки — ось так! — і повернулася на софу.

Телевізор швидко набрид, головний біль затих, проте не зовсім, так що книжку довелося відкласти. Краплі дощу барабанили по бляшаному підвіконню, по шибках, звук колисав; Ольга заплющила очі…

…Аби розплющити їх хвилин через десять: у двері подзвонили. Підводячись, вона спочатку незрозуміло як заплуталася в халаті, потім ноги довго ловили капці на підлозі. Рука знайшла вимикач, але лампочка світила дивним тьмяним світлом, радше навіть не світила, а блимала. Дзвінок не повторювався, все ж таки Ольга запитала: «Хто там?» — і сама здивувалася своєму глухому голосу. Дивно. Може, здалося?

Лампочка в передпокої спалахнула несподівано яскраво. Ольга замружилася, а коли розплющила очі, побачила себе перед круглим дзеркалом. Там відбивався великий чорний пацюк.

Крик прийшов не зразу. Якщо точніше — Ольга не могла кричати. Вона відчула, що все її єство волає від жаху та огиди, і вирвися крик назовні — децибели зруйнують стіни будинку, як у казці про голосистого хлопчиська Джельсоміно. Пацючі очиці світилися, і Ольга, ледь жива від страху, раптом зрозуміла — лампочка вже не горить, очиці тварини моторошним сяйвом освітлюють передпокій. Щось м'яке торкнулося голої щиколотки, спочатку правої ноги, потім — лівої. Світла вистачало, аби побачити: довкола неї по підлозі сновигають щурі, худі й товсті, чорні й сірі, великі та малі, хвости тяглися за ними довгими змійками. Очиці сяяли червоними вогниками, і вони були скрізь. Ціла родина тварюк окупувала софу, гострі зуби вже взялися за плед, що ним Ольга її накривала. Один усівся на телевізор — хвіст звисав на екран — і чистив лапками писок. По підлозі шурхотіли десятки пар лапок, намистинки очей світилися з-під шафи, велика товста тварюка розляглася на кухонному столі. Мляве червоне світло освітлювало всю квартиру.

Із закляклості Ольгу вивела спроба одного щура вчепитися за полу її халатика. Задля цього тварюка примудрилася навіть стати на задні лапи. Ольга далеко відкинула її ногою, капець полетів слідом, а боса нога тут же торкнулася м'якої шерсті пацючої спинки. Тварини раптом стали помітно агресивнішими, Ользі навіть учулося клацання зубів. Більше терпіти цього вона не могла, і щось підказало їй рвонути на себе вхідні двері. Несподівано ті піддалися, хоча Ольга чудово знала: двері в неї завжди замкнені на кілька обертів. Вогники тепер вишикувалися рівними рядами, щурі готові кинутися в атаку, яку жінка відбити неспроможна, і Ольга як була, в халаті та одному капці, кинулася геть з дому вниз сходами.

Сходи не кінчалися, але вона цього не помічала, бігла й бігла, стрибаючи відразу через кілька сходинок. Час від часу вона озиралася — червоні вогники майоріли позаду, далеко, але дороги назад не було. Вона задихалася, та все одно не дозволяла собі зупинитися. Раптом зловісні вогники виникли попереду, Ольга, вже не контролюючи своїх вчинків, перестрибнула через щура і приземлитися не змогла — сходи кудись зникли, вона летіла в темну глибину з божевільною швидкістю.

Політ перервався так само несподівано, як почався, і Ольга побачила себе в сирому напівтемному підвалі. Вона зробила крок вперед, ще один, ще, — і темрява ожила, зашурхотіла, зарухалася, а просто перед нею, показуючи прохід, вишикувалися два ряди знайомих уже червоних вогників. Ольга рвонула назад — за спиною вогники світилися суцільною стіною, навіть можна було почути сопіння та скрегіт зубів. «Ці тварюки загризуть мене, хоч куди б я пішла!» Йти страшно, стояти — ще страшніше, вона повільно посунула вперед, не думаючи про те, що там на неї чекає: гірше, ніж є, вже не буде, страх повністю паралізував думки.

А потім усе зникло. Глуха стіна, знайомий з дитинства бабусин погріб — клоччя павутини по кутках, вогкі стіни, відгороджений дошками куток для картоплі, бочка з солінням на підлозі — і великий, як восьмирічний хлопчик на зріст, сірий пацюк. Тут було досить видно, аби Ольга змогла роздивитися цю тварюку, та дивували перш за все очі. Зовсім не щурячі, можна навіть сказати — людські, живі й сповнені тихої люті. Де вона могла бачити такі очі? Зовсім недавно, вони ще тоді злякали її…

— Не старайся, — це говорив пацюк, хоча Ольга ясно бачила, що паща тварюки не розкривалася. — Не треба думати. Ти бачиш те, що хотіла б бачити до кінця життя.

Ольга відчувала, що не може говорити, що ноги вростають в земляну підлогу, що дихати стає важче.

— Ми тепер часто будемо зустрічатися. Щоночі, моя лапочко, — тварюка заворушилася, вмощуючись зручніше. — Про кінець життя подумай — ти перестанеш боятися взагалі, зникнуть страхи. Померти — ось тобі найкращі ліки від страху, ластівко моя. Ми будемо дружити та грати в м'ячик, — пазуриста лапа зникла в ящику з картоплею і повернулася, стискаючи маленький смугастий гумовий м'ячик, таким Ольга любила гратися в дитинстві, якось їй привезли з Німеччини гарний м'яч, у формі поросячої мордочки, але в порівняння з її улюбленим зашмульганим м'ячиком він не йшов абсолютно. — Лови! — лапа зробила обманний рух, і щур засміявся, якщо можна так назвати противне вищання. — Диви, який м'ячик!

Гострі кігті розпороли гуму, повітря зі свистом вийшло — і знову вищання, від якого закладало вуха.

— А у нас ще є! Йди до мене, лапочко моя, у нас їх багато-багато-багато! — тварюка видобула з ящика новий м'ячик, але тепер він нагадував щурячу голову. — Диви, який! Лови!

Цього разу м’ячик з огидним вищанням полетів Ользі в обличчя, вона встигла відсмикнути голову, і тут пацюк махнув хвостом, зашморг затягнувся на шиї молодої жінки, ривок — моторошна морда просто перед нею, пронизливі — людські! — очі буравлять наскрізь, дрібні гострі зуби готові гризти щоки, хвіст-зашморг стискає шию міцніше, міцніше, повітря не вистачає, Ольга задихається…

… і нарешті їй вдалося прокинутись. Піт котився градом, вона дихала важко й хрипко, а потім з горла разом з черговим видиханням вирвався на волю нелюдський істеричний крик.

Хоч як дивно, це привело її до тями. Автоматично Ольга знайшла вимикач, засвітила настільну лампу. Все тихо, все спокійно, рідна знайома кімната, нема ніяких пацюків. Не думати про пацюків! Ольга труснула головою, відганяючи ненависний кошмар. Котра година? Початок третьої ночі. Спати вона більше не ризикне, але й сидіти сама в квартирі теж не буде. Вийти на вулицю? Там темніше, а за дверима… Не думати про щурів, чорт забирай! Про що тоді… Роман!

Ольга схопила трубку і не втрималася від нового зойку: телефон мовчав, і якщо брати до уваги останні події — мовчав зловісно. Вона відрізана від зовнішнього світу, і зараз…

— От дурна! — вона згадала, що вимкнула телефон, нахилилася, щоб увіткнути вилку на місце, і відсмикнула руку: треба поткнутися в напівтемряву за тумбою.

Якусь хвилину Ольга сиділа, збираючись на думках. Потім набралася хоробрості. І нарешті на «раз — два — три» зістрибнула з софи, перетнула кімнату і просто вдарила кулаком по широкій кнопці вимикача. Спалахнули всі три лампочки люстри, темрява зникла зовсім, і Ольга нарешті увімкнула телефон. Номер Романа… Чорт, десь записаний. А, є! Візьми слухавку, не спи, не спи, не…

— Слухаю! — голос невдоволений і заспаний.

— Це я, Ромо, — Ольга говорила голосно, шепіт більше пасував атмосфері страху, а його треба прогнати. — Вибач, дещо сталося. Ти можеш приїхати просто зараз?

Цієї ночі в лікарні коїлися дивні речі. Пізніше учасники цих подій не розповідали про них один одному хоча б тому, що не припускали навіть думки: з кимось іще сталося щось подібне. Своїм рідним та знайомим вони подадуть ці історії як дурнуватий анекдот, не смішний, швидше — тупий, і розповідатимуть лише для того, аби випустити назовні ті дивні й незрозумілі страхи, що раптово оселилися десь усередині і заволоділи душами. Ті, хто історії вислухав, ввічливо підсміювалися за компанію і до вечора забували, як усяку інформацію, що не потребує зберігання.

Одна з чергових нічних медсестер цілу ніч чула за спиною човгання ніг. Малорухома літня мадам — її всі так називали, тому що вона до всіх довколишніх жінок, сусідок по палаті, їхніх відвідувачів і медперсоналу інакше, як «мадам», не зверталася — нарешті заснула, вимагаючи судно востаннє, і чергова, попивши з подружкою в ординаторській каву, вмостилася за столиком читати Мариніну, взяту в тієї ж подружки. Почувши, як хтось човгає до неї по лінолеуму, вона втомлено повернулася, готова вислухати чергового хворого, якому не спиться, і пояснити заразом, що снодійні препарати лімітовані. Нікого не було, і кроки стихли. Вона покрутила пальцем біля скроні і знову заглибилася в книжку. Зачовгало буквально одразу, тепер вона повернулася рвучко — знову все затихло. Втретє вона здригнулася. Так і просиділа всю ніч, боячись повернутися і навіть підвестися з стільця. Звуки то з’являлися знову, то стихали надовго, їхня природа залишалася незрозумілою, а тому — лякаючою. Коли, нарешті, скориставшись черговою тишею і озброївшись міцним фізіологічним стимулом, чергова зірвалася з місця і мало не бігом кинулася в туалет, то просиділа там більше години: човгання під дверима не вщухало, а кілька разів переляканій жінці здалося, що хтось шкребеться у двері. Занурившись у безодню страху достатньо глибоко, вона раптом ясно пригадала, коли звуки човгання в темряві перелякали її вперше: вони поїхали до бабусі в село і спали з батьком у маленькій задушній кімнаті. Вночі її розбуркало човгання десь у нетрях хати, вона розбудила тата запитанням: «Хто там?», а той, випивши з дідом перед сном і незадоволений, що сон порушили, буркнув сердито: «Домовик. Дівчаток, котрі не сплять, забирає і зжирає». Дівчинка тоді дуже старалася заснути, і в неї, мабуть, вийшло, бо кроки стихли.

Поверхом нижче з темного кутка на молоденьку сестричку витріщилися червоні очі. Було дуже тихо, вона не чула навіть своїх кроків. Лише пара очей з темряви. Спочатку сестричка хоробро спрямувала в кут світло від нічної лампи. Нічого. Вона вперто труснула головою, повернула лампу на місце — очі з’явилися знову. Нічого не відбувалося, просто вони дивилися незмигно. Світло знову вихопило порожній кут, цього разу дівчина не прибирала його довго, і очі виникли в іншому кутку.

Вона замружилася. Протерла для чогось окуляри, навіть, порушуючи правила, увімкнула велике світло в коридорі — все одно, навіть не побачивши моторошних вогників, вона відчувала, як вони витріщаються на неї, немов пропікають наскрізь тоненькими тепловими промінчиками.

…Черговий лікар у хірургічному відділенні ганяв павуків. Він з дитинства терпіти не міг цих мерзенних комах, тому й до лісу не їздив, через себе переступати не завжди вдається. Але павуки добралися до нього й тут. Спочатку на білу поверхню стола виліз один, з маленьким тулубом і тонкими довгими ніжками. Лікар, скривившись од відрази, змахнув його журналом, хотів розтоптати, але комаха кудись зникла. Зате скоро увесь стіл, здавалося, був усіяний ними. Чоловічі комплекси не дозволяли гукати на допомогу, і тим більше — тікати з власного кабінету, тому лікар боровся самотужки, бив журналом як основним знаряддям знищення по столу, але, всупереч усім старанням, жодного роздушеного не бачив, хоч ворог чесно йшов на смерть. Полігон — поверхня столу — наче очищений, а за півгодини знову, один за одним, павуки поверталися на втрачені позиції…

…Вранці у комірчині, де не один десяток років прибиральниці зберігали свій інвентар, улюбленицю чоловічої половини хворих, повсякчас п’яненьку тьотю Пашу, котра, зі слів напарниці Григорівни, скоро перестане в себе вдома торгувати самогонкою, «бо усю вип’є сама», підстерігав чортик. Вона перелякано захряснула дверцята, але від криків утрималася. Тьотя Паша була не з тих, хто намагався справити на довколишніх гарне враження. Їй, зрештою, цього й не треба було. Прибиральницею вона працювала, скільки себе пам’ятала, свою справу знала і більшого не прагнула. І все ж таки вона усвідомила, що її улюблена звичка куштувати продукт, який вона виготовляє і який охоче купують і споживають споконвічні пролетарі та колишні споконвічні селяни, котрі поміняли хату в сільській місцевості на задушну міську квартиру і на рівних з пролетарями переживали скруту безробіття, дасть привід всім довкола подумати, що це їй ввижається з п’яних очей, хоча сто п’ятдесят хіба пиятика для призвичаєної людини? Тьотя Паша обережно зазирнула до шафки знову. Чортик, товстенький, рогатий і хвостатий, підморгнув їй і помахав волохатою лапкою. А потім писклявим голосом заявив: «Не заважай мені!», і швабра, відро та ганчірка вилетіли просто під ноги прибиральниці, а дверну ручку якась сила рвонула з її руки. Дверцята шафки зачинилися…

…Заходячи до лікарні через службовий вхід, Фідель Васильович почувся незатишно. Він не міг пояснити своїх відчуттів, розумів лише: щось відбувається, щось, чого не можна пояснити. Недобре. Страшне. Люди поводилися скуто, і навіть ті, з ким уночі нічого не сталося — таких поки що була більшість, — заразилися загальним відчуттям тривоги і очікування чогось моторошного, чого не зможе пояснити людина при здоровому глузді.

Так, щось коїлося. І стояли за всім цим невидимі, але, без сумніву, страшні сили.

Голова в Ольги паморочилася і буквально розколювалася на шматочки. Таке враження, ніби за кілька останніх годин вона геть втратила здатність мислити. Вона не могла зрозуміти, чого зараз хочуть від неї Роман та Чирва. А вони, своєю чергою, теж не зовсім розуміли, чого від неї хочуть.

Роман Ващенко привіз її до Чирви біля п’ятої ранку. Спочатку, в неї вдома, він вислуховував лише ридання, тіло її тремтіло, губи безперервно повторювали: «Щурі — щурі — щурі — щурі!» Допоміг чоловічий народний засіб, хоч горілки в квартирі не виявилося, а спробу вийти за нею Ольга перепинила криком: «Не йди! Боюся!». Зрештою вони вийшли до нічного магазину вдвох, Ольжин вигляд жваво зацікавив продавця, здоровенного патлатого дядька, йому навіть хотілося щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Романовими очима, промовчав. Роман як лікар-психіатр легко пояснив стриманість здоровила: не його той злякався, в разі чого цей продавець легко впорається з ним, далеко не качком, інших за прилавки нічних магазинів просто не ставлять, він злякався себе, побачивши страшну нервову напругу відвідувача. Цей бовкне щось у відповідь на похабну репліку, слово по слову — скандал, менти поряд, тут не доведеш, що п’яні зайшли, господареві-бандюзі навіть маленький скандал не потрібен. У гіршому випадку вижене патлатого за те, що язика на припоні втримати не вміє, в кращому — штрафоне, таке тут водиться, в кожному разі приємного мало, краще парочку не займати, видати їм чекушку і думки свої про те, що вони зроблять, коли вицмуляють чекушку, і скільки вже випили до того, бо тьолка геть ніяка, тримати при собі…

Коли вони повернулися, Роман ледь не силою примусив Ольгу випити, алкоголь свою справу зробив, і Ольга, збиваючись, але докладно розповіла свій жахливий, ні на що не схожий сон. Роман зрозумів: без Чирви ніяк.

— Раніше подібні марення у вас були?

— Я… нормально спала… Наскільки можна з моїми проблемами…

Чирва відмахнувся від її слів, неначе відганяв ґедзів.

— Не в снах справа, дорога моя. Ви-дін-ня. Ви — людина, котра пише, відчуваєте різницю?

— Були! — Роман так поспішно вигукнув, що Чирва здригнувся, не чекаючи відповіді з боку молодшого колеги, потім уважно подивився йому в очі, перевів погляд на Ольгу. Та обережно похитала головою.

— Кому вірити? — Роман нечасто бачив, як Чирва починає сердитися, навіть не сердитися — злитися. — Знаєте що, молоді люди, ваші особисті стосунки мене зовсім не хвилюють, а якщо я не зможу отримати чіткі, швидкі і, наскільки це можливо, ясні відповіді на свої прості запитання, то не зможу знайти відповіді на ті, дуже складні, які сам собі ставлю. І якщо я, — він наголосив на останньому слові, навіть тицьнув себе пальцем у груди, — не зумію відшукати потрібних відповідей, то боюся, що ваші стосунки, хай там які вони, полетять у пекельну безодню разом з вами і зі мною, уїдливим занудним стариганом. Ольго, були видіння?

— Так, — тепер вона говорила сміливіше.

— Як часто?

— Останнім часом навіть занадто…

— Що значить — «останнім часом»?

— Ну… я з дитинства боюся щурів… А коли почалася вся ця колотнеча, з Анатолієм… Коротше, відтоді мені кілька разів здавалося, що я з’їжджаю з глузду.

Чирва, замислено потираючи підборіддя, хлюпнув собі горілки в чашку — там ще темніли рештки кави, і рідина стала темно-коричневою, — взяв чашку за денце, мов піалу.

— Ваш нічний пацючий бал нічого не нагадує?

— Казку про Лускунчика. Я завжди її не любила.

— Лускунчик тут ні до чого. Подумайте, — Чирва ковтком випив горілку, подивився для чогось на денце чашки, знизав плечима: — Навіть якщо неприємно — подумайте. Я знаю відповідь, та ви самі повинні її знайти.

І знову Роман Ващенко здогадався раніше.

— Олю, сни Гончаренка! Він теж приходив щоночі і кликав пасинка до себе! Щоб там, — психіатр махнув зробив рукою непевний жест, — розквитатися з ним за повною програмою! Твій пацюк верз щось подібне, адже так?

Ользі знадобився час, аби зібратися з думками. Але Чирва квапив її з дивним азартом, якого не могла зрозуміти нормальна людина.

— Ну, Олю, думайте! Де ви могли підхопити таку заразу? Згадуйте, ви ж розмовляли з людьми, які бачили Його! Вчителька, сусідка, її син — усі так чи так… не знаю, як правильно сказати… заразилися, чи що…

Своїми висновками Чирва ще більше заплутав молоду жінку.

— Але… я ж не бачила Його… Ні-ко-ли не бачила…

— Ви впевнені?

— Що ви хочете сказати?

Чирва знову потер підборіддя.

— Давайте по порядку. Для зручності я буду називати присутність Його в снах Анатолія і, само собою, в свідомості художника «хворобою». А через те, що вона дуже запущена, то у Нього було досить сили, аби «заразити» свідомість усіх, хто близько спілкувався з Толею. Ми ж практично не спілкувалися з його дружиною.

— Я спілкувалася…

— Не як лікар, люба моя Ольго, не як лікар. І в той момент, коли ви підійшли до напівмертвого тоді, на дачі, Він уже мав досить сил та негативної енергії, аби вплинути на вас. Ви ж відчували тоді незрозумілу тривогу, правда?

Ольга Нечваль, сучасна міська жінка-журналіст, яка не вірила в домовиків і марсіян, раціональна особа, котра кепкувала з своєї подруги Сухової через низку забобонів, з якими та носилася, мов курка з яйцем, зараз чітко пригадала той день і змушена була погодитися з Чирвою, ствердно кивнувши головою.

— Чудово, — Романові здалося, що Чирва навіть зрадів. — Що частіше ви спілкувалися з Його жертвами, то глибше Він проникав у вашу підсвідомість. Але для появи кошмарів, для прямого, так би мовити, контакту, цього мало. Ви праві, Його треба побачити. Як це могло статися? Де ви могли бачити його на власні очі?

Вони повернулися туди, звідки почали. Ольга й далі не розуміла, чого від неї хочуть, і заплуталася ще більше.

— Спробуємо інакше, — Чирва не збирався здаватися. — Судячи з усього, Гончаренко мусив вбити в свої, а заодно й у ваші кошмари такий собі осиковий кілок.

— Як можна вбити кілок у сни? Це ж не тіло упиря…

— Ми ж домовилися: всі терміни умовні. Ви помітили вчорашній стан художника?

— Як підмінили, — погодився Роман.

— Тоді я не хотів говорити, тепер доведеться. Анатолій намалював свої страхи, ви знаєте, Ромо, подібне практикується. Зобразив свого мучителя в карикатурному варіанті. Зробив страшне смішним. Малюнків цих не повинен був бачити ніхто. Ось чому я мовчав, — щоб не викликати зайвої цікавості. Познущавшись з Нього і перемігши страх, Гончаренко повинен був надійно заховати або ж, що було б ідеальним, знищити малюнки. Бо для сторонньої людини глянути на них — все одно, що зустрітися з Ним живим. Що ви на це скажете, молоді люди?

Ольга і Роман перезирнулися. Чирва ясно бачив: вони не грають, вони або справді не бачили малюнків, або… Або…

— Олю, ви бачили в лікарні щурів?

Він спитав це так, як гестапівці в старих радянських фільмах допитували підпільників і партизанських зв’язкових. І відповідь: «Н-не знаю!», невпевнена і вимовлена тремким голосом, переконала — він на правильному шляху. Його противник справді вже сильніший, ніж був раніше.

— Гаразд, — Чирва у нервовому збудженні потер руки. — Пробачте, Олю, але змушений зробити ось це, — й одразу, без звичної в таких випадках артпідготовки, зняв з шиї хрестик: — Подивіться сюди.

Роман хотів втрутитися, та Чирва застережливо підняв руку. А срібний хрестик уже легенько розгойдувався на ланцюжку перед обличчям Ольги.

— Лічіть вголос до десяти. Стежте за ним і просто лічіть уголос. А коли скажете «десять», почнете відповідати на мої запитання. Лише на мої. Лише. На. Мої.

Накривши Ольгу смугастим пледом, Чирва кивнув Романові в бік кухні.

— Ми їй заважати не зможемо, але нехай поспить спокійно. Гіпнотичний сон блокує потойбічні впливи.

— А… з нею все буде гаразд?

— Ромо, ви поводитеся, як практикант. З нею й без цього не все гаразд.

На кухні Ващенко примостився на підвіконні, прочинив кватирку, запитально зиркнувши на господаря. Той махнув рукою.

— Труїться. В світлі останніх подій шкода від нікотину сильно перебільшена. Ну, вам усе ясно?

— Ольга бачила малюнки, а згадати про це не змогла.

— А скільки таких, як вона? За себе ви ручаєтеся?

— Пацюки мені не ввижаються. Ви, до речі, мене теж можете допитати під гіпнозом, якщо є сумніви.

— Ви в дитинстві боялися щурів?

Роман хотів відповісти, але раптом — здалося чи правда? — на якусь мить його засліпив яскравий спалах, і відразу ж він побачив на тому місці, де щойно була стіна, ліс, де змішано росли берези та сосни, кущі, маленького хлопчика і… Видіння зникло — знову спалах, знову ріже в очі, знову — давно не фарбована стіна. Роман труснув головою.

— Що сталося?

— Нічого… Втомився від усього цього, — Роман потер долонею очі. — Так про що ви?

— Мені не подобається ваша втома.

— Мені теж, — Ващенко сумно всміхнувся. — Все минеться, як співається в одній пісні. Ми відволіклися.

— Так про пацюків…

— А, це… Ні, я їх не боявся, бо мене ними не лякали.

— Значить, чекайте на інші видіння.

— Дякую, порадували.

— Іронія недоцільна, ви мене дивуєте своєю несерйозністю, — Чирва сердився. — Наш супротивник уже сильний аж так, що може в буквальному розумінні туманити нам мізки, і в кімнаті спить живий приклад. Боюся, за всіма Його капостями нам не встежити.

— Усе це так, Павле Степановичу, але ж ви знаєте, як з Ним воювати. Ольга ж могла б намалювати щура…

— Ольга не вміє малювати.

Роман витріщився на Чирву. Слів у нього не було.

— Чого так дивитеся? Спробуйте зараз намалювати навіть не пацюка — хоч таргана! Так, умовними контурами, по-дитячому ви зможете окреслити комаху: овальчик, вусики, лапки. Але навіть якщо ви підпишете малюнок, все одно буде не те, ясно вам? Дитині такі картинки допоможуть, вона мазюкає, як сприймає, тому з страхами легше боротися в дитинстві. Гончаренко — радше виняток, аніж правило. Дійшло?

— І… що буде?

Роман спитав обережно і чомусь у напівголос. Певності в своїх силах Роман уже не відчував, а думки, хоч як він хотів спрямувати їх у потрібне річище, проти його волі переносилися до лісу, Романові навіть здалося, що він чує крики, які гукають його, але просто перед собою він бачить… Стоп! Годі!

— Чого годі?

Він знову на кухні в Чирви.

— Не розумію…

— Це я не зрозумів. Ви щойно вголос сказали: «Годі».

— A-а… Я про те, що треба перепочити. Стільки всього сьогодні…

Роман відчував: Чирва мусить дізнатися про хлопчика в лісі. Зупиняло його те, що він сам закопав ті спогади глибоко, дуже глибоко, і різка, несподівана поява цих картинок змушує замислитися про причини. Може, з ним і справді відбувається щось недобре? І це щось заважає Романові висловитися…

— Інших способів, гм, боротьби з Ним нема?

Чирва печально поглянув на співрозмовника, читалася в цьому погляді якась приреченість, а в голосі не чулося звичної впевненості й рішучості:

— Є, Ромо, є. Єдиний і дієвий. І нам доведеться вдатися до нього. Тільки обговоримо це потім. Їдьте відпочивати.

— Я… я можу забрати Ольгу?

— Ви просто зобов’язані відвезти її додому. Ідеальний варіант — триматися всім разом. Але, по-перше, потрібне відповідне приміщення, а по-друге — не певен, що Ольгу влаштує подібний варіант. Крім того, — Чирва зітхнув, — я справді не можу точно сказати, скількох ще жертв залишив Він після себе, а значить — усі ми однаково не зберемося докупи.

Різка зміна в поведінці Чирви стривожила Романа не на жарт. Аби він не знав професора давно і добре, то не бачив би причини й самому, як і Павло Степанович, впадати в тиху паніку.

Він здивувався, поглянувши на годинник. Десята двадцять три ранку, коли точно. А точного часу, коли подзвонила Ольга, він не пам’ятав. Було темно, але в березні світанки пізні. І знову набридлий, хоч і звичний дрібний дощик. Для нього теперішній день тягся аж надто довго, попереду — робота, якої Романові в ці хвилини бачити не хотілося. У голові й без того все поплутано, він уже ладен був вірити в усе, що завгодно, навіть в інопланетян. Хай з’явиться щось зелене, з трьома головами і вухом замість носа — та хоча б на місці оцього даїшника! — він би сприйняв, як належне, і навіть помахав би рукою.

Ольга сиділа поруч і мала вигляд радше загальмований, аніж сонний. Роман намагався її розговорити, але її реакція переконувала краще за всілякі слова — вона не хотіла нічого й нікого, вона прагне лишень, аби їй дав спокій весь світ. Хай так, Роман звернув з проспекту, одразу ж трохи пошкодувавши про це: на Сирець можна проїхати не лише по Артема, де повсякчас пробки і тиснява. Черепашачим кроком проїхавши квартал від світлофора до світлофора, він помітив, що в другому ряду на шосе трохи вільніше, синій «пежо» пішов уперед, і перш ніж хтось відреагує раніше, Роман перестроївся, за ним вигідним фарватером поспішив скористатися попелястого кольору «пасат»…

…просто перед машиною Романа Ващенка з'явився собака, величезна чорна вівчарка, зупинився, а потім стрибнув просто на лобове скло, з розчахнутої пащі капала біла пінна слина…

… скрип гальмів, потужний удар ззаду, жіночий вереск ліворуч, в очах темно.

Коли Роман розплющив очі, зрозуміти все одно нічого не встиг: дверцята з його боку розчахнулися, і його, здавалося, скупали в матюках. Поряд досі кричала Ольга, але крик звучав глухувато — вона стиснулася в жмутик, голова втиснута між колін, згори накрита руками. Роман потягнувся до неї, але його брутально труснули за плече:

— Вилазь, вилазь, суко! Вилазь! Приб’ю, козел!

Він повільно поліз назовні, йому допомогли — сильним ривком висмикнули під дощ, притиснули до машини, а просто перед собою Роман побачив перекошену червону пику, повні ненависті вузькі очиці-щілинки, а з рота, що вихлюпував матюччя, тьмяно блищали, мов ікла, золоті фікси. У груди в’їхав міцний, звичний до своєї справи кулак. Другого удару не було, прогриміло: «Ану, кінчайте!», а потім виник і страж порядку, даїшник, більше здивований, аніж розлючений.

— Нє, ти відєл, командір, нє, ти відєл!

— Розійтися, я сказав!

«Пасат», що не чекав різкого гальмування від того, хто йшов попереду, з розмаху в’їхав у Романову «сімку». «Поцілунок» вийшов класичний — обидві машини сплющилися. За «пасатом» їхала «ауді», її водій дивом устиг викрутити кермо і не виїхати при цьому на зустрічну полосу. Отож більше потерпілих не було, одначе рух усе ж таки застопорився. Сержант-даїшник швидко навів порядок, але машини, що зіткнулися, заважали всім, і знадобився ще один страж порядку. Його викликали по рації. Задоволений бурхливими подіями і наперед смакуючи великий скандал, той хвацько замахав жезлом, посилаючи транспорт в об’їзд аварії. І лише по тому за Романа взялися всерйоз.

— Ну, й для чого, товаришу водій?

Ващенко важко дихав, але до тями потроху приходив. Поки сержант вивчав його права і права потерпілого, він встиг розгледіти власника фікс і червоної пики. Хоч у кіно такого знімай: шкірянка — «танкер», під нею — традиційний спортивний костюм, на ногах чомусь тупоносі черевики. Міцні плечі, такі ж само кулаки, а на додачу усій моці братана — три перстні-«гайки». Колись був голомозим, та волосся вже відросло, в Романовому дитинстві таких дражнили лисими і навипередки намагалися погладити по голові, аби відчути долонями приємну жорсткість йоржика. Навіть цього червонопикого захотілося погладити, хоч як це смішно.

— Ти якого зєнкі пялишь, козліна! — могутня розчепірена п’ятірня звичним жестом потяглася до Романового обличчя, але сержант жестом зупинив братка:

— Заспокойтеся, водію, спокійно!

— Куда спокойно, слишь, командір, да ти смотрі на етого підора, чего он, сука, тут дєлаєт, ти ж відєл, в натурє!

— Я все бачив, заспокойтеся. Будемо розбиратися.

— Що не ясно! Від нього, як із бочкі! Бухой, муділа!

Роман теж відчував запах перегару. Він відчув уже, коли його витягали з машини, але боявся подумати про це, боявся зізнатися собі, в чому тут справа, і тим більшою дурницею буде, якщо він почне все пояснювати довколишнім. Окрім Ольги, яка теж здогадувалася, звідки взявся перегар, що віднедавна переслідує не лише її. Знаючи і розуміючи все, Роман промовив:

— Я не пив… Я не вживаю за кермом… Дорогу перебігав собака, він стрибнув на мене. Я загальмував.

— Шо за гонкі! Сержант, он гоніт, ти пойняв?

— Чую! — сержантові потерпілий починав подобатися дедалі менше, аніж винуватець. — Дайте спокійно працювати! — зараз його цікавив лише Роман Ващенко: — Я ж відчуваю запах, громадянине. А про собак даремно вигадали, адже, окрім вас, пса ніхто не бачив, інакше свідки б не мовчали, їх он скільки.

Роззяв по обидва боки шосе зібралося справді достатньо для маленького судового процесу. Сумнівів у Романа не було:

окрім нього собаку, ніхто не бачив і бачити не міг. Навіть Ольга. Вона бачила лише пацюків.

— І все одно я не пив. Сьогодні.

— Могли випити вчора.

— Давайте в трубочку дихну, — Романові поверталася колишня впевненість, він навіть перестав реагувати на братка. — Алкоголь тримається у крові три доби, я ж лікар, знаю. Вимагаю експертів, маю на те право.

Браток тим часом відверто жадав крові.

— Ти попал, поел — нєт? Знаєш, на какіє бабкі ти сєводня попал? Шкуру до мяса сдєру — і то не хватіт!

— Заткайся! — тепер Роман упізнавав себе колишнього, котрому в бійці з вуличною шпаною якось зламали півзуба, але зате один з його суперників серйозно лікував око, і більше претензій до Беззубого — дитяче Романове прізвисько — не виникало. — Я винен, я за ремонт плачу! Тільки за ремонт, розумієш ти! А зараз я розмовляю з сержантом, і чим швидше ми вирішимо справу, то швидше я почну займатися твоїм металобрухтом, ясно?

Браток був переляканим, але дещо второпав, відтак знехотя затнувся, хоч і не відійшов, спостерігаючи за тим, що відбувається. Сержантові теж важко вірилося, що пристойний на вигляд чоловік, та ще й з пасажиркою, яка має в сумочці посвідчення журналіста, просто так, з доброго дива, вдарив посеред дороги на гальма й угробив машину. Та ще й цей відвертий бандюга, який, до речі, сам міг викинути подібний фортель. Ще про експертизу говорить. Гаразд. Почнемо з трубки.

Роман сумлінно подув. Навіть браток бачив — реакція на алкоголь негативна. Справа не чиста. Базару нема, ось тільки в чому ж гумор? Трубка «ліва» чи в лоха спеціальні таблетки на зразок «антиполіцая», яким у нього самого забиті кишені? І дивиться, як переможець. Але ж від лоха такий штиняра! Носяру не обдуриш, до всякого звичний. А з тачки — наче з бочки. Він її що, брагою миє?

Сержант нічим не виказав свого здивування.

— їдьмо на експертизу, коли хочете. Але в тому, що сталося, винні ви…

— Пиятика тут ніяк не замішана, і це ми запишемо офіційно, при. свідках. Лише її, — Роман кивнув у бік переляканої Ольги, — треба спочатку відвезти додому: їй дуже погано. Тим більше, що вона в цьому аж ніяк не винна.

Сперечатися сержант не став, але й права Романові повертати не поспішав. Перекинувшись кількома словами з напарником, він упевнено вмостився за кермом побитої машини порушника, жестом звелівши її власникові сісти позаду. Потерпілий браток легенько штовхнув Романа в спину:

— Е, орел! Куда лєтім? Ми ще вопроси нє порєшалі!

— їдь за нами. Коли закінчимо з ДАІ — відвезу до майстра і поставлю машини, свою й твою. І телефончик мені свій даси. Готово буде — подзвоню, отримаєш тачку.

Браток підійшов до нього впритул, притиснув корпусом до машини, важко дихнув у обличчя.

— З’їхати хочеш, гандон? Ти по повній програмі з баблом виступати будеш, ясно тобі? Адресу й телефон вичислю — гірше буде.

Сержант вимогливо посигналив. Він бачив і розумів, що робиться, навіть жалів лікаря, але за всіх розкладів правда й навіть закон були на боці мордастого бандита.

— Або так, як я сказав, або через суд, — Роман спробував звільнитися, але браток навалився міцно.

— Через суд, суко, ти мені таку компенсуху виплатиш — у собачий буді до кінця своїх днів спатимеш!

Сигнал повторився, на виручку посунув напарник, браток матюкнувся крізь зуби, забрав свою тушу і перемістив її за кермо «пасата». Роман швиденько вмостився на заднє сидіння і нарешті обидві машини рушили.

— Хтось таки випив, — порушив мовчанку сержант.

— Після експертизи, гаразд? — Роман озирнувся, пом’ятий «пасат» не відставав. — Олю, ти вибач. Ми тебе висадимо біля цвинтаря. Не треба, щоб ця пика знала, де ти живеш. Щойно звільнюся — зразу до тебе.

— Не треба, — голос її звучав тихо, доводилося прислухатися, аби розібрати слова. — Я вип’ю пігулку і засну. В тебе й без мене вистачає…

— Ти молодець, тільки дурниць не кажи.

Вона вийшла, як домовилися, Роман провів поглядом її фігурку, таку маленьку, зіщулену, мокру і беззахисну. І прокляв усіх собак на світі, не забувши про щурів.

— Не хотів при дівчині, — сержант кашлянув, — але ви справді вляпалися в гівно. Ця публіка кліщами вчепиться, гадаю — надовго.

— Який вихід?

— Бог його знає. Купа знайомих бігає: «Допоможіть, наїхали!» Хто чим зараз може допомогти, тим більше ви винні. Суд — правильно, якщо присудять покрити витрати, це добре. Виплатили суму — і вільні, згідно з законом. Тільки в них свій суд, вони адресу вашу легко вирахують — і тоді тримайтеся. Штани знімуть.

— їм давай чи не давай — винним так і лишишся. Якщо експерт напише, що в крові алкоголю нема, без протоколу обійдемося? Штрафом?

Сержант пригальмував біля світлофора, подивився у дзеркало на попутника і раптом рвучко повернувся до Романа:

— Зі мною, чоловіче, домовитися завжди можна. Ти з ними спробуй! Він на мобілу подзвонить, поскаржиться — й підмога примчить, не відмажешся. Знаю я таку публіку. Вже не сявки, але ще не ділові, таким тебе порізати за щастя.

Роман Ващенко збагнув: якщо братва візьме його зараз в оборот, він не зможе допомагати Ользі. Чирві, і… Раптово бридка холодна рука жаху стисла йому горло. Ось воно! Ось Він! Жах приходить, він реальний, ось він — здоровенний, бритий, червонопикий, з фіксами в роті та несвіжим диханням, зараз нагодяться ще його нукери, служителі Його Величності Страху, він, Роман Ващенко, вже у них в полоні… В собачій буді до кінця життя… В собачій буді… Собаки…

— Сержанте, — Роман не впізнавав свого голосу, — ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, — слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. — Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

— Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, — цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

— Я — лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.

— Теж правильно.

Сержант упевнено рвонув на червоне світло, Роман не встиг опам’ятатися, як вони вже завернули праворуч, потім ще петляли по якихось вулицях й виїхали, зробивши солідний гак, майже туди, звідки приїхали. Роман бачив, що «пасат» кинувся за ними, але після того, як вони завернули втретє, відстав і зник з поля зору. Сержант навіть на побитій машині знався на своїй справі.

Коли в поліклініці брали кров на аналіз, Роман смикнувся, чим здивував медсестру середніх років: «Ви боїтеся, як мала дитина». Сам він за собою давно не помічав подібного і ще раз визнав: страх повернувся і оселився в ньому. Уже не стискає горло, але його холодок уже відчувається десь у борлаку.

Собаки.

Тепер він не міг пригадати, скільки йому тоді було, вісім чи дев’ять. Мама любила гриби збирати, батько — їсти. Ліс він любив, як усі корінні городяни, проте грибник з нього був нікудишній. Єдина спроба батька долучитися до «тихого полювання» закінчилася тим, що він, за висловом тьоті Полі, визбирав усі поганки в лісі. Відтоді як тільки вони приїздили — обов’язково підгадуючи під грибний сезон — до тьоті Полі, батько розташовувався неподалік від машини і чаклував над багаттям, а мама з тіткою вирушали на пошук грибів. Зазвичай Ромця крутився біля батька, але одного разу причепився до жінок, знайшов під їхнім наглядом свою першу сироїжку, і наступного разу він подався разом з ними.

Далеко від себе мама його не відпускала. Якщо хлопчисько зникав з виду, його одразу ж шукали перегуками, причому порядок завели суворий: не бачиш маму чи тьотю Полю — гукай. Ромцеві ця гра так подобалася, що він свідомо тікав з поля зору і гукав, страшенно радіючи огогоканню у відповідь. Але того дня він, зробивши кілька кроків убік від дорослих, знайшов білого гриба.

Він знав, які вони, і перед ним, просто біля берези, схований лише тінню від куща, стояв справжній король лісу, наче з картинки: боровик — корінний лісовик. Ромця затамував подих, присів перед ним, обережно простяг руку і торкнувся світло-коричневої, оксамитової на дотик шляпки. Ось-ось гриб оживе, візьме руки в боки, як у мультику, підморгне, затанцює, а поряд з’являться ще грибки, великі й малі, всі обступлять Ромцю і заведуть веселий грибний хоровод. Він розтулив рота, аби гукнути маму й тьотю Полю, щоб їх, підкорювачок сироїжок, завидки взяли, щоби…

Кущі ворухнулися, і просто на Ромцю вишкірилася вовча морда.

Хвилину тварина і дитина їли одне одного очима. Потім Ромця зрозумів, що його роззявлений рот не може кричати, а сам він — рухатися. Але думав: з’явився сторож, охоронець короля грибів, і на хлопчиська, котрий зазіхнув на Його Величність, чигає смерть від гострих зубів. Звір поки що не виявляв ворожості, дивився своїми червоними очима на хлопчика і дихав, висолопивши язика. Так вони зиркали один на одного ще якийсь час.

Від сидіння навпочіпки затерпли ноги, і лише цей нестерпний стан потіснив на деякий час жах, і Ромця поворухнувся, намагаючись якщо не підвестися, то хоча б змінити позу чи взагалі випростатися. Тварина загарчала — і хлопчик, заточившись, гепнувся на сідниці. Звір подався вперед, цілковито паралізувавши волю дитини, яка геть віддала себе страхові. Ромця спробував-таки посунутись назад, та грізне гарчання перепинило й цю спробу втечі. Здалося чи ні, але з пащі звіра капала слина, зуби враз стали величезними. Заплющити очі…

— Ро-о-ом-цю!

— Ма-а-аркі-із!

Хлопчик і тварина здригнулися одночасно. Лісовий хижак гавкнув, відгукнувшись на кличку, і став звичайною чорною німецькою вівчаркою, гавкіт випустив на волю крик хлопчика, послабив водночас сечовий міхур, і до страху додався сором, Ромця заплакав.

Далі він пам’ятав погано. Збіглися дорослі, почався скандал, мама і тьотя Поля насідали на господарів вівчарки, товстого чоловіка в спортивному костюмі і жінку, навіть даму — її навіть брезентова куртка і косинка лишали дамою! — звинувачуючи їх у тому, що не можна тягати по лісу псюру без намордника і спускати з повідка, он як дитину налякали, а могло бути гірше, така пащека… І взагалі, може, собака скажений. На що чоловік заявив, що Маркіз — дуже сумирний собака, ніколи нікого не кривдить, що вони вивезли його на природу і навіть подумати не могли, що він може налякати, тим більше — вкусити дитину. А дама на зауваження тьоті Полі відповіла, що вона сама скажена. Пристрасті розгорялися, мужчина заспокоював даму, мама — тьотю Полю, але все вирішив обурений загальним неспокоєм собачий гавкіт. Ромцьо знову заревів уголос, і довелося розійтися без кровопускання. Звичайно, прогулянку було зіпсовано.

Відтоді собак, будь-яких за розміром, віком і породою, Ромцьо став сахатися, а гавкіт нагадував про ганебне намочення штанців. І лише те, що дорослі, надто чоловіки, собак нібито боятися не повинні, примусило Романа з віком взяти себе в руки, тим більше, що майбутня професія давала зброю для боротьби за власну здорову психіку.

До сьогодні.

— Спиш? — сержант труснув Романа за плече.

— Так… Втомився дуже, задумався. Ну?

— Нема в твоїй крові алкоголю. Ось, — сержант нерішуче потупцяв на місці: — Як далі? Може, ти хворий?

— Знову обстеження, і лікарі напишуть — на мені орати можна, — на Романових губах з’явилося щось схоже на посмішку. — А якщо так: не спав усю ніч, знайомій стало погано, морочився з нею, «швидку» викликав. Не спав, перепсихував, на секунду виключився, а коли зрозумів це — вдарив по гальмах. Не можна собі такого дозволяти? Так. Порушення? Так. Тільки не хворий, не п’яний, просто дико стомлена вимотана людина. Права за таке забирають?

— Штрафом обійдемося. Без протоколу не можна — напарник тебе бачив.

Натяк був відвертий, і Роман хотів було погодитися на протокол, але щось довбало в голові, вмовляючи не лишати навіть на дурному папірці сліди нинішньої пригоди.

— Ну його, протокол. Домовимося, тільки грошей при собі не маю. Під’їхати треба…

Чирва дуже хотів глянути на малюнки, але навіть розуміючи, що вже не істотно, розгляне він їх чи ні, не дивлячись, склав усі аркуші вдвоє, з зусиллям розірвав, половинки перервав ще раз і попросив у Гончаренка сірники. Той, нічому після бурхливих подій не дивуючись, подав йому коробку, і Чирва, зачинившись у туалеті, спалив їх в унітазі, а попіл змив водою: джерелом зарази менше, хоча проблема не зникла.

Фідель Васильович поділився з ним своїми передчуттями, і Чирва зрозумів: із скептика завідувач перетворився на вірного союзника, до того ж за одну ніч. Його кортіло спитати, чи не мучать Фіделя кошмари, але якби це було, Фідель про свої моторошні сни розповів би сам. Передчуттів мало, вимагати більшого поки що неможливо.

— Мене скоро випишуть?

Анатолій Гончаренко за короткий час змінився. Певність у собі направду змінює людей на краще. На ліжку сидів худий, з мішками під очима, виснажений довгою — тривалістю майже в половину життя — боротьбою, але таки переможець.

— Тримати вас тут, Толю причин більше нема. Не думаю, що Він до вас повернеться, а якщо це станеться — ви знаєте, як діяти. Але у мене до вас прохання… І серйозне…

Чирва умовив Фіделя Васильовича надати йому можливість розв’язати несподівану проблему. Якби вона виникла бодай три дні тому, Чирві довелося б довго пояснювати. Але Ольга… І Роман не зовсім подобався йому сьогодні…

— Значить, так… Вранці завідувачу відділенням подзвонила ваша дружина.

Художник здригнувся з несподіванки.

— Для чого?

— Цікавилася вашим здоров’ям і можливістю, гм, відвідування. Коротше, хоче вас бачити.

— Чого раптом?

— Не розумію вашої ворожості. Ви ж пішли від неї, і, вибачте старому, не дуже, наскільки я знаю, мирно. У вас були на те причини, яких вона не знала. А тепер вона хоче зустрічі з вами. Причин я не знаю.

— Для чого ця розмова?

— Ви не повинні з нею зустрічатися. Якщо потрібні пояснення — для цього є телефон. Особисті контакти треба не просто обмежити — скасувати. Тимчасово. Поки я не дозволю. Поки не впевнюся, що з нею все гаразд.

— А що… не гаразд?

— Вона тісно спілкувалася з вами тривалий час. Тоді, коли Він керував вами і вашими снами. Далі пояснювати? — і, не даючи Анатолієві перетравити інформацію і поставити безліч непотрібних тепер запитань, Чирва сказав: — 3 Ольгою недобре, Толю. Просто-таки зле. Вона спілкувалася з вами.

Історію з пацюками і малюнками Гончаренко вислухав з явним подивом. Навіть після всього, що відкрилося за ці дні, він важко усвідомлював: ще два дні тому через нього в якийсь спосіб передавалася страхітлива руйнівна сила, ім’я якій — Страх. Хай навіть Анатолій прогнав його, але в Його полоні тепер не одна людина. Можливо, його дружина також.

— Як мені поводитися з нею? Зрозумійте, зараз відштовхувати Алю мені не хотілося б, адже все можна ще повернути… Ми разом… Я… — він затнувся, добираючи слова, водночас позбавлені патетики. — Вона потрібна мені… Завжди була потрібна, але тоді, тоді… Ви розумієте, про що я… Коротше, я пішов від неї, аби вберегти… Від себе… І від… від Нього… Тепер я розумію це…

— Гаразд, — Чирві хотілося поплескати розгубленого художника по плечу, як добрий і мудрий кіношний вчитель непутящого, але старанного учня, та стримався, передбачаючи реакцію дорослої людини на подібні вияви сентиментальності. — Добре, Толю, що до вас нарешті дійшло — ви рятуєте жінку від Нього. Уникайте різкостей, а ще — пояснень. Довго, та й вона навряд чи ось так, з ходу, зрозуміє. А зустрінуся з нею я, гаразд?

Відповіді, навіть якби така з’явилася в Анатолія Гончаренка, Чирві почути не довелося. До палати, сильно штовхнувши двері, не зайшов — заскочив Фідель Васильович. Від чіпкої уваги Чирви не вислизнуло секундне вагання — говорити при всіх чи тет-а-тет, — але завідувач рішуче відкинув їх.

— З жінкою горе! — вказівний палець не зовсім пристойно витягнувся в бік художника. — 3 його дружиною! Без чорта не обійшлося, ось що я скажу!

Всі питання Чирви перебило одне коротке:

— Жива?

— Перелом стегна і струс мозку. Як я про це дізнався — пояснити не беруся. Раптом дізнався — і все тут. Чомусь саме мені подзвонили і сказали про це, — Фідель важко дихав, буквально видихуючи фрази: — Вона їхала сюди, переходила вулицю і чекала на зелений сигнал. А потім, свідки кажуть, зірвалася і кинулася просто під мікроавтобус… маршрутку… Ви на це чекали, Степановичу?

Ольга старанно зачинилася зсередини, перевірила вікна і кватирки, увімкнула світло всюди, незважаючи на полудень за вікном, а в кімнаті, крім люстри, засвітила ще й настільну лампу, розташувавши її так, аби лампочка-«шістдесятка» освітлювала темний кут. Їй примарилася на якусь мить пацюча мордочка, але сніп світла прогнав її, навіть якщо вона там і була. Затишку ілюмінація не створювала, зате проганяла страх. Спробувати заснути…

Попередивши по телефону Сухову, що хворіє, і насилу вмовивши не зриватися і не їхати з купою ліків, Ольга лягла на софу і за звичкою закуталася в плед. Сон прийшов майже одразу.

Разом з ним з’явилися пацюки.

Цього разу їх було небагато, менше десятка. Звідки вони повилазили — не зрозуміло, просто виникли раптово на підлозі посеред кімнати. Ольгу немов паралізував вигляд сіреньких жирненьких звіринок. Ознак ворожості вони виявляти не поспішали, взагалі збоку здавалися мирними і навіть у чомусь милими домашніми тваринами. Спочатку вони просто бігали з кутка в куток, незграбно натикаючись одне на одне носами й боками. Один з них, великий і товстелезний, зосереджено вмивався передніми лапками, решта змушені були оббігати його, й Ользі навіть здалося, що хитре червоне вічко звіринки підморгнуло їй. Далі почало робитися щось незрозуміле: пацюки вишикувалися довкола найгрубішого нервовим колом, затиснувши зубами хвости одне одного, тепер Ольга могла їх порахувати — семеро, восьмий з поважним виглядом — посеред кола. Почалося щось на зразок пацючого хороводу, тварюки поводилися, немов у мультику, та, довкола якої всі звіринки дріботіли, ніби як помахала своєю… І раптом Ольга опинилася на підлозі, довкола неї зімкнулися кільцем не семеро, а вже два десятки гризунів, жирний ватажок — яка гидота! — примостився гордо в неї на животі і зосереджено тер лапками писок. Ногою вже вибиралася, дрібно перебираючи лапками, друга тварюка…

Ольга прокинулася з криком і сіла на софі. Роззирнулася. Все гаразд. Світло і спокійно, ніяких щурів. Вона обережно підвелася, пройшла на кухню і заварила собі кави. Спати хочеться дико, та в тому ж і річ — до жаху недалеко. Випити кави, так можна прогнати сон і підбадьоритися, навіть попрацювати трохи, стаття про нові фільми не завершена. Очі злипаються, навіть коли стоїш… Так коні засинають… До чого тут коні? Ольга потерла очі…

…і на плиті поряд із джезвою з'явилася злісна сіра звірина.

— Тікай! — Ольга махнула рукою, збиваючи джезву на підлогу, розливаючи її вміст. Неможливо. Ось так і їде в людей дах, громадянко Нечваль.

Повільно і дуже старанно Ольга витерла підлогу на кухні. Думка переключитися на прибирання квартири народилася несподівано. Геть подарований імпортний пилосос, усе вручну! Миття підлоги справді відволікало, потім настала черга посуду, чистого, але, як виявилося, не ідеально. На доведення тарілок, ложок, виделок, ополоників і каструль до майже дзеркального блиску пішов цілий флакон «Гали-Лимон». Ольга викинула його у відро, тут-таки виникла нова ідея. Упродовж наступної години все, що, на думку Ольги, належало до сміття, перекочувало до сміттєпроводу. Зачинивши двері, Ольга критично оглянула квартиру: годинник свідчить, що прибирання забрало майже три години. Втома накотилася миттю. Організм, змучений з ночі, вимагав відпочинку, як шахтарі — виплати заробітної платні.

Цього разу пацюки завітали не відразу. Ольга встигла навіть розпружитися уві сні, коли…

…з-під софи, просто перед її лицем, вигулькнув вусатий зубастий писок. Зуби заклацали… і Ольга прогнала від себе щура разом зі сном. Неможливо. Перед очима все пливло, голову потроху починав стискати больовий обруч, серце голосно калатало, гупало об грудну клітину. Найстрашніше — очі злипалися, повіки наче хто силою тягнув донизу. Варто було їй віддати себе у владу сну — і одразу пацюки вилазили звідусюди, сновигали по дивану, серванті, збивалися на купу-малу, а найбільші, розміром з доросле кошеня, терлися об її ноги. Ні! Хвицнувши ногами, Ольга знову перетнула кордон сну і реальності. Реальний світ залишався спокійним і знайомим. Сон уперто не здавав позицій. Разом з ним і його володарі — щурі.

Ольга перебралася в крісло, прийняла найбільш незручну позу, на яку виявилася здатна, і увімкнула телевізор, зробивши звук голосніше — зазвичай навіть під тихе бурмотіння «ящика» їй було нелегко заснути. В цей час панували нудні програми. Ольга вперто витріщалася на екран, змушуючи себе дивитися серіали, в результаті втомилася ще швидше і ще більше. Вжиті заходи не заважали і цього разу перетнути ту саму «нейтральну територію»…

…аби опинитися в компанії з гидким чорним щуром. Його Ольга вже бачила: велика тварюка, більша за типових пацюків, з не по-щурячому розумним, просто-таки людським поглядом. Вишкір зубів, привітальне махання лапкою, — зустріч давніх знайомих.

— Як життя, дорогенька? — паща не розтулялася, тварюка сиділа до Ольги боком, вмостившись на подушках, голос лунав незрозуміло звідки, і все ж таки говорив пацюк: — Скучала без мене?

Прокинутися неможливо. Ольга сильніше втиснулася в спинку крісла, згорнувшись у клубок. Слова застрягли в горлі.

— Зараз ящик подивимося.

Телевізор не працював, хоч Ольга й не думала його вимикати. Лапка — Боже, які кігті! — лягла на пульт, кігтик натиснув кнопку. Екран спалахнув, з'явився пацюк. Тварюки розважалися.

— Усім хвостатим привіт! — пацюк-диктор з рожевим бантиком на шиї помахав з екрана лапкою. — Починаємо останні щурячі новини! Сьогодні у вечірній програмі!

Замиготіли, змінюючи один одного, кадри-анонси, а пискляво-скрипучий голосок коментував:

— Придумано новий спосіб боротьби з щуроловками. У Харкові підвальні щурі з'їли кота-щуромора. Боротьба з виробниками щурячої отрути: гриземо ізоляцію і проводку. Пам'ятник Пацюкові в Індії.

Навіть для кошмарного сну це видавалося надто неймовірним. Знадобилися зусилля, аби відвернутися від екрана. Довкола крісла вже зібралися пацюки, пацючиська, пацючата. Немов відчувши рух, вони разом повернули голови, десятки — чи мільйони? — пар щурячих очиць поглянули на Ольгу, а потім знову втупилися в екран.

— Що будемо дивитися? — чорна тварюка говорила з Ольгою майже дружньо, так, як змоклому під дощем пропонують свіжу холодну воду в брудному кухлі. Кігтик надавив на кнопку пульта, перемикаючи канали. Від побаченого Ольгу ледь не знудило: на величезній купі сміття сновигали бридкі хвостаті тварюки, їхні щелепи працювали невпинно, хрумкіт, з яким гострі зубки перемелювали їжу, різав вуха.

— Чемпіонат з ненажерства. Хто стомиться жерти останнім, той отримає суперприз — живе курча! — чорний пацюк відверто насолоджувався видовищем. — Треба бачити, як переможець смачно перегризе м'якеньке курчаче горло! Кров, тепла кров бризкає в різні боки, тече по шиї, капає на землю…

Вирватися з кошмару Ольга й далі не могла, як і рухатися чи кричати. Наступний канал.

— Найдовший хвіст належить…

Звук несподівано зник. Чорний пацюк сидів у Ольги на колінах, тварюка навіть виросла трохи, стала розміром з ангорську кішку.

— Ти ще не те побачиш, погань! — паща була трохи роззявленою, але щелепи не рухалися, звуки йшли, здавалося, з нутра. — Ти влізла сюди сама, так що вибирай, де лишишся! Там тобі спокійно вже не буде! Не буде!

Ольга відчула — як і минулого разу, — тонкий зашморг на шиї затягується, але звідкись знайшлися сили, вона закричала…

… і прокинулася, у кріслі, перед увімкненим телевізором, з екрана розпачливо ридала якась красуня на грудях чистенького дядька з бакенбардами. Першою думкою було вирубати огидний ящик, та замість цього Ольга зробила звук, а разом з ним і ридання, голоснішим і кілька хвилин сиділа мовчки, звикаючись з новим відчуттям: наче витягнула шию із зашморгу. Обережно, дивлячись під ноги, вона сповзла з крісла і пройшла до ванної. Від побаченого в дзеркалі тілом Ольги пробігли дрижаки.

Шию обперізував свіжий червоний слід від тонкого зашморгу.

Спокійно. Вона помацала слід пальцями, покрутила головою, роздивляючись з усіх боків і намагаючись знайти розумне пояснення його появі. Дзвонити Романові чи дивному старому? Зараз не хочеться нікого бачити. Поспати, і все минеться. На думці про сон Ольга знову здригнулася, але вона ще не досить виснажена, аби не розуміти: боротьба зі сном ні до чого доброго не призведе, вона ще більше втратить на силі, а сила потрібна, як ніколи. Колись, зібравшись на силі, вона пережила кризу і вийшла з жахливого як на жінку — згадувати не хочеться! — запою, не кожному чоловікові таке під силу. Жінки сильніші, сильніші, сильніші…

Ольга раптом відчула, що засинає навстоячки. Ще чого бракувало: гепнутися об край ванни головою. Вона рішуче повернулася до кімнати, знайшла в ящику стола аптечку, в аптечці — снодійне, не те, підсунуте Суховою, на основі якихось рослинних препаратів, а таблетки, які глушать моментально, хімія. Зараз їй потрібне саме це. Анатолій Гончаренко теж глушив себе таблетками, тільки він ховався від людей, чого вона, Ольга Нечваль, робити не збирається. Вона ж знає, що робиться з нею… чи в ній… Відіспиться — і до бою! Більше таблеток заковтнути треба, ось так, ще, ще… Десь там горілка лишалася, запити б для прискорення ефекту…

За півгодини Ольга міцно спала в освітленій кімнаті з увімкненим телевізором. Небезпечно міцно.

Чирва не знімав слухавку, значить, його вдома нема. Фіделя теж не було на місці. Роман у глибині душі підозрював, що ці двоє десь разом, більше того — відчував недобре. Нічого дивного в цих відчуттях, але зриватися і розшукувати їх, з’ясовувати щось саме тепер, цієї миті Роман не мав ні бажання, ні сил. Тільки вдома він відчув, як вимучив його сьогоднішній довжелезний день. Він просто неспроможний сприймати інформацію, отож колегам від нього користі мало, практично ніякої.

Спроби добитися до Ольги теж не принесли успіху: на тому кінці дроту не брали слухавку. Спочатку це схвилювало, але потім Роман, зішкрібаючи докупи рештки логічного мислення, дійшов простого висновку: жінці з горою стало сьогоднішнього дня, вона відімкнула телефон і відсипається.

Чирва порадив їй снодійне, так легше буде заснути. Йому самому, між іншим, передрімати теж не завадить.

Роман не знав, скільки часу вдалося поспати. Так само не міг зрозуміти, яка сила змусила його раптово скочити з дивана. Поки він збирався з думками, ноги самі несли його до вхідних дверей. Ззовні хтось шкрібся. Роман здивувався небажанню просто подзвонити, але руки мимохіть вовтузилися із замком. Двері прочинилися, і щось велике й темне стрибнуло на Романа.

Оговтався він швидко і побачив себе посеред кімнати, а навпроти дибки стояла чорна німецька вівчарка, потім він угледів її хазяїна. Той стояв, широко розвівши ноги, повідок, напнутий, мов струна, намотано на могутню руку. Вранішній голомозий квадратнопикий браток широко шкірився, але цього разу всі зуби зблискували золотими фіксами. Повен рот золота.

— Стій, де стоїш, сучара! Собаку пущу!

Дивно, всі слова застрягли в горлі, та й саме горло, як і тіло, стискав ганебний страх. Здається, його можна було помацати.

— Думав, не знайду? — гість ледь послабив повідок, і собака тепер стояв під кутом до нього. — Бичара долбаний, кого кидонути захотєл?

Очі. Десь зовсім недавно Роман уже бачив ці очі, точніше, такий вираз очей. Вранці браток витріщався на нього тупим лютим поглядом, а тут було щось інше: розумна холодна ненависть.

— З тобою, падла, я ще розберуся. Не до тебе поки, твоє щастя, — він знову послабив повідок, собака вже вільно стояв на підлозі, з роззявленої пащі капала слина. — Подружку спасай, біда з подружкою. Копита відкине, якщо жопу свою не піднімеш.

Про що він? Роман відзначив: він стоїть і боїться.

— Не стій! Помогти? — повідок теліпався в його руці зовсім вільно: — Фас, Маркіз!

Вівчарка знову стрибнула, гострозуба паща неслася Романові в лице…

… і він прокинувся тепер уже насправді, махаючи руками. Горілчаний перегар стійко тримався в повітрі. Годинник показував початок сьомої вечора.

Рятуй подружку… Ольга не відповідала, а даремно таке попередження уві сні — в Його сні! — не прийде. Роман набирав номер Ольги і довго слухав гудки, повторюючи голосним шепотом: «Візьми, візьми, візьми, візьми, чорт!» У Чирви теж глухо, Фіделя ще не було вдома, а телефон кабінету так само вперто мовчав. Ольго, що з тобою? І що з нами всіма?

Роман поспіхом одягнувся. Біля дверей на мить затримався, прочинив обережно, очікуючи собачого стрибка, та нічого не сталося. Побиту машину він таки загнав у ремонт, все одно їздити на ній зараз поки що небезпечно, тому кинувся голосувати. Сів у першу-ліпшу машину, яка зупинилася, не торгувався, бо навіть не почув названої суми.

— Хоча б закусив, — скривився водій. Роман промовчав, думаючи зовсім про інше. Коли вони вже під’їхали, він побачив її вікна. Яскраво освітлені. Кухня і кімната.

Спочатку він довго давив на кнопку дзвінка, потім барабанив у двері кулаками, ногами, нарешті закричав: «Відчини! Олю, відчини!» З сусідніх дверей визирнула сердита бабця в потертому махровому халаті.

— Е, я міліцію покличу!

— Клич! Я не жартую — там щось сталося! Біда там, тьотю!

— Буде тобі зараз біда, якщо не підеш!

— Та клич свою міліцію!

Ось тепер бабця точно побігла до телефону. Роман, стукнувши в двері ще кілька разів, нарешті зважився і, розбігшись, налетів на них всією масою. Раніше він ніколи не вивалював зачинених дверей, сильно забив праве плече, але спроб не припинив, і з четвертої домігся результату — двері злетіли з завісів, він незграбно впав до квартири.

— Олю! Олю! Олю-у-у!

Алкогольні пари туманили голову. Такий дух стояв у квартирі Романового дядька, міського самогонника у третьому коліні.

— Олю! Ти де?

Вона лежала на софі і, здавалося, не дихала. Роман упізнав упаковку з-під снодійного, побачив порожню пляшку з-під горілки, склянка валялася на підлозі. Він нахилився, сильно поторсав жінку за плече. Жодної реакції. Дихання майже не чути. Роман перевернув її на спину. Очі заплющені, обличчя бліде. Він розчахнув халат на грудях, під ним блиснула комбінація, він рвонув її, здираючи разом і ліфчик, приклав вухо до грудей. Серце давало слабенькі поштовхи. Пульс ледь можна намацати. Поки що жива, поки що жива, поки що…

— Стояти! Не рухатися! Міліція!

Не збираючись підкорятися, навіть не реагуючи на накази, Роман повернувся — і тут-таки кулак молодого сержантика в’їхав йому в обличчя. На ногах утриматися не вдалося, він упав, але відразу ж сів, спираючись об софу, сильні руки вправним рухом кинули його на підлогу обличчям униз, заламали руки, клацнули на зап’ястях браслети, кров цівочкою потекла з розбитого носа. Коли його знову повернули, Роман побачив наведену на себе зброю і здивувався. Не тому, що виявився настільки небезпечним для міліцейського наряду, а тому, що геть не боїться. Є важливіші страхи і важливіші справи.

— Чого витріщились? «Швидку» скоріше, помре ж людина, «швидку» давайте, ну!