Нейтральна територія

Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ

Чирві вділили кушетку в кабінеті Фіделя Васильовича, Роман отаборився у власному кріслі, а на стільцях примостився Гончаренко. Це не обговорювалося, не планувалося, просто за мовчазною згодою всі вирішили відтепер триматися разом. У аптечному кіоску знайшлося необхідне туалетне причандалля, більше ніхто нічого не потребував.

Дружина Анатолія до тями не приходила. Травма голови була серйозною, але Чирва знав: жінка не помре. Той, хто з чужого життя увірвався до їхнього, не збирався переходити нейтральну територію назад. Ольгу відкачали, і зараз вона лежала під крапельницею. Засинати категорично відмовлялася, снодійного після останніх подій боялася панічно, і на те, що зробило з нею вимушене безсоння за короткий час, жаль було дивитися. Та її життю нічого не загрожувало.

Ніхто ні про що Чирву більше не питав. Та й сам він не хотів знову пояснювати те ж саме. Тому, традиційно зібравшись в кабінеті Фіделя, компанія тривалий час мовчки курила. А господар кабінету мав окрему причину не починати дурних дискусій, у які люди, котрі потрапили в дивне, складне і небезпечне становище, вступають, аби просто не мовчати.

…Минулої ночі Фідель Васильович прокинувся на підлозі. З гулею на голові, яка більше скидалася на криваву рану. Це означало: через багато років він ночами знову почав падати з висоти. Тільки тепер усе відбувалося, сказати б, не зовсім уві сні…

— Я можу знову намалювати Його?

Побачивши реакцію Чирви, Гончаренко пошкодував про своє запитання: вперше за весь час знайомства старий злякався.

— Не сміти! — Тепер він скидався на пенсіонера, котрого образили в черзі чи в транспорті. — Вам узагалі нема чого тут робити! Ваші малюнки побачать люди! З мене досить того, що є!

Йому одразу стало соромно за свою нестриманість, чоловіки теж побачили це і розгубилися: як і раніше, саме від Чирви вони чекали відповідей на всі запитання. Старий закусив нижню губу, і за якусь мить лише неприродна блідість нагадувала: людина на межі зриву. А Романові, який знав Чирву давніше і краще за інших, легко було зрозуміти, чого коштувала Павлові Степановичу наступна фраза. Саме її тривалий час безуспішно потребувала наволоч на керівних посадах:

— Вибачте мені, товариші…

Знову незручне мовчання, і нарешті Роман наважився:

— І… як далі?

— Далі? — Чирва позирнув на Романа. — Далі нам треба завершити справу, яку з причин, котрі від нього не залежать, не зміг довести до кінця Анатолій Гончаренко. — Він помовчав. — Дві спроби вбити Його нічого не дали. Приправляючи сірчаною кислотою горілку, він не знав, з ким — або чим! — має справу. Малюючи за моєю порадою свої страхи, він відвів біду від себе, але навів, сам того не знаючи, на інших. На нас у тому числі. Тут моя провина — я мусив уявляти собі, наскільки Він сильний. Тепер лишився єдиний вихід. Один з нас мусить померти. Інший…

Раптом Чирва знову сполотнів. І ніби проковтнув свої слова.

Способи вигнання Біса давно й докладно описані в літературі. Так само, як і шляхи, якими нечиста сила в наш світ приходить. Якось само собою стало ясно: конкретного власного обличчя і матеріального тіла сатана не має. Частіше його малюють чи просто уявляють собі як істоту з волохатим тілом, рогами на голові, копитами замість ніг, довгим телячим хвостом і свинячим рилом на бридкій пиці. Зазвичай же нечисть вселяється в людське тіло, наприклад, маленької невинної дівчинки Ріган, чи просто шляхом банального біологічного запліднення жінки Його слугами. Саме так з’явилася на світ дитина Розмарі, приблизно тим самим шляхом прийшов у цей світ злісний Дем’єн Торн. Хоч у більшості випадків нас мало цікавить, як і звідки прийшов Сатана, головне — як Його знищити.

Способів небагато: вбити у плоті чи вигнати, заручившись словом Божим. Останній у нашому випадку не підходить з багатьох причин, пояснення яких забере велику кількість часу, викличе купу суперечок і дискусій. Це корисно, коли віднайдення абсолютної Істини робиться самоціллю. Наука пояснює сни, але не вторгається в них. Пишуть, сновидіння можна регулювати, тільки нам це теж не підходить. Лишається єдине…

…Чирва зблід, бо всі ці думки вихором пронеслися в голові.Потрібні жертва і вбивця. Вбити треба не Його, втілення зла, а звичайну людину. Вбити холоднокровно, впевнено, рішуче і швидко. Вбивство треба спланувати так ретельно, аби шансів на порятунок у жертви не було. Вбивати треба в той момент, коли Він перетне нейтральну територію і не встигне повернутися назад, перестане існувати разом із жертвою, котру свідомо вибрав і котра назавжди забере Його з собою у могилу. Вбити, коли жертва опиниться на межі між життям та смертю, коли почне діяти проста за суттю, але складна для розуміння формула: «Ще не помер, але вже не живий». Це секунди, коли жертва буде між станом сну і фізичної смерті.

Ці секунди вирішують результат поєдинку. Він і жертва зустрінуться на нейтральній території. Далі — хто кого. Або людину врятують від смерті — і тоді Він повернеться сюди й оволодіє своєю жертвою, або смерть візьме людину — і тоді Він помре разом зі своєю жертвою. Уже назавжди. Його вплив на людські сни, а заразом — на психіку втратять силу.

Потрібен убивця.

Тепер Чирві треба це — майже все — пояснити трьом молодим чоловікам матеріалістам, двоє з яких звикли рятувати людям життя.

Першою відвідувачкою була Сухова. Спершу її не пускали, але, знаючи її темперамент, Ольга не мала сумнівів — протягом найближчих двох-трьох годин подруга рознесе відділення, а якщо дуже постарається, то й усю лікарню на цеглинки. Роман пояснив: довго Ольгу тут не триматимуть, випадок не аж такий важкий, вранці переведуть з реанімації до звичайної палати, тоді — будь ласка. Сухова з’явилася раненько і відразу почала з атаки важкою бронетехнікою.

— Ну, і для чого все це, я тебе питаю, для чо-го?

— Тихіше, тут хворі.

— Ти — сама хвора тут, ясно тобі? На всю голову, — Сухова обвела вказівним пальцем довкола голови і, висловившись у такий спосіб, таки понизила голос: — Для чого це все, дурна ти бабо? Вони не варті того, а інших причин у тебе нема і бути не може.

— Перестань… Без тебе гидко…

— Він довів? Тільки в очі мені дивися, ясно?

Ольга здригнулася: звідки Суховій знати про Нього, невже і її теж… Але запитання застрягло в горлі — навіть якщо так, говорити й думати на цю тему вона собі забороняє.

— Лікар цей? Людина в білому халаті? Ну, цей, козлина, «швидку» викликав…

Дзвінкого сміху не вийшло, замість нього — слабка посмішка. Все стає на свої місця. У Сухової фантазія справді далі чоловіків не сягає.

— Роман, чи що?

— Ага, він ще й Роман! Ти його ще на ім’я! Знаєш, стаття така є: «Доведення до самогубства»? Я дізнавалася, мати Мілки Рудої за нею зятя колишнього запроторила.

Сухова сиділа спиною до інших мешканців палати, а Ольга могла стежити за реакцією жінок. Версія готова: «Зі мною дівка молода лежала, так через доктора місцевого таблєток наглоталася. Він її з переляку сам серед ночі в больницю попер, насилу відкачали. Сказали — жити будеш, а народити не зможеш, він, падлюка, їй аборт устроїв, вона не хотіла, так набив». Дехто з присутніх при кожному тваринному епітеті, котрі Сухова відпускала на адресу мужиків, швидко перезиралися і схвально кивали.

— Не мели дурниць, Танько.

— Яких дурниць, я сліпа, чи як? Ти останні дні кумарна ходила, я ще дівкам нашим кажу: «Проблеми в Ольки, а якщо мовчить — значить, з мужиками».

Ользі хотілося, аби Роман зараз зайшов сюди. Відразу ж прийшло здивування — а чому його ще немає? В світлі останніх подій все могло статися, якщо вже не сталося. Сухову від цих справ слід тримати якнайдалі, однозначно. Але ж не відчепиться, щось треба придумати. Версію — кістку для голодних собак — колег.

— Я не могла заснути і переборщила з таблетками — оце й усе.

— Бабусі своїй розкажеш! Просто так, випадково, наковтатися всякої гидоти не-мож-ли-во!

— До речі, гидота твоя, подружко. Ти ті ж самі таблеточки ковтала.

— Але ж не конячими дозами! Гаразд, не хочеш — не кажи. Я ось зустріну цього твого Рому…

— Не треба! — Ольга додала голосу стільки твердості, скільки могла в даному стані. — Облиш це, а то посваримося. Не віриш, що він ні до чого, — прапор тобі в руки! Шкідливо мені хвилюватися, так що закрили тему. Новини краще розкажи.

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку — п’яної, потім — тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко — особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта — спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка — помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму — журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

— Як ти? — Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення — їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

— Що там?

— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.

На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.

— Гончаренко — ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

— Припустімо.

— А без «припустімо»?

— У чому річ?

— Гончаренко — ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

— Ну, я. Далі що?

— Розмова є. Ділова. Відійдемо.

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

— Не зрозумів.

— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

— Вас як звати?

— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.

— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!

— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…

Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.

— Добре, добре, заспокойся, — Анатолій теж перейшов на «ти», — Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…

— Я тобі потім ще м’ясця…

— Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…

— Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.

Фідель дивився на Чирву — і не бачив його. Якщо іншого способу немає, він готовий убити цього дивного старого, котрого відверто недолюблював, але котрому зараз довіряв цілковито.

Особливо після вчорашньої ночі.

Час довгих пояснень минув. У Нього досить сили для атаки. Спочатку — Ольга Нечваль. Потім Ромка Ващенко і дивна історія з собакою та бандитом. Нарешті, Аліна, жінка, якщо вірити Анатолієві, непитуща взагалі, особливо коли на руках алкоголік — чоловік, раптово кидається під машину, і від неї тхне спиртним. А в крові алкоголю не знайшли, ось так.

Одне слово, Чирва тут, у лікарні, навмисне зводить порахунки з життям. Його негайно починають відкачувати, Він обов’язково використає шанс, аби заволодіти Чирвою. От уже точно вийде злий геній! Використовуючи розум та тіло вченого і свою диявольську — інакше не скажеш — силу та енергію, Він напевне зуміє посіяти і виростити Тотальний Страх. Наслідків цього краще не пояснювати. Потрібен лікар або хтось, та лікар — краще, який у той момент, коли Чирва почне оживати, відімкне необхідні для порятунку життя системи. Треба, аби Павло Чирва помер і щоб Він не зміг тримати в його тілі життя, як це було з Гончаренком та Ольгою.

Тоді Він помре разом з Чирвою.

Стороння людина так вчинити не зможе. Художника ніхто на гарматний постріл до хворого не підпустить. Роман зізнався: вчителя, з яким знайомий багато років, він убити не зможе. Сам Фідель Васильович нічого не відповів.

— Сподіваюся, проти моєї кандидатури в якості камікадзе заперечень нема?

Запитання Чирви було складним. Заперечити — брати на себе сміливість шукати іншого смертника. Погодитися — підписати смертний вирок людині, яка нікому не зробила зла, на що ніхто з присутніх не має права. Так само, як і залишити все як є.

По обіді Фідель мав розмову з головним лікарем. Що там, мовляв, за заїжджий двір у вашому кабінеті? Виявляється, головний лікар знав Чирву, слава скандального вченого насторожувала, присутність його нічого доброго не дасть, тому, самі розумієте, не бажана. І Ващенко чомусь переселився з дому до кабінету, з ним цей художник-алкоголік, аби ще ситуація була надзвичайною, коли лікарям доводиться чергувати цілодобово, але все спокійно, нічого аж такого немає, і розпорядок не передбачає… Настукали вже, усе ясно, Фідель здогадувався, хто, але стукачам Бог суддя, тільки ж не пояснити головному — не все добре в його королівстві. Розмова завершилася нічим, Фідель намагався говорити спокійно, і йому вдалося переконати шефа — все о’кей, це не надовго. Все-таки головний не полінувався, вичепив у відділенні Чирву і про щось з ним переговорив, насамкінець сказавши: «Ви всі дочекаєтеся неприємностей». Неначе їх чимось тепер можна налякати.

А ще події тієї ночі, після яких Фідель Васильович, з червоними від безсоння очима, наважився стати Його катом. Порівняно з цим позавчорашні синці здавалися трохи екстремальними наслідками агресивних жіночих пестощів, його дружина інколи тяжіла до такого.

Вночі Фіделя підняла до стелі неймовірна сила. Уві сні. І сильно вдарила кілька разів об підлогу. Наяву. Він прокинувся від криків дружини, в дверях спальні стояла перелякана донька. Дружина сказала потім, що він кричав уві сні, і вона, прокинувшись, з жахом помітила, як його щось піднімає і жбурляє. Отямився і усвідомив усе Фідель лише після п’ятого удару. Це від нього так боліла голова. І рана кривавилася…

…Коли йому було дев’ять, він упав з яблуні. У бабусиному садку збирали врожай, Фіделеві вже на той час дозволяли лазити на дерева і подавати батькові відра. Того разу дорослі відволіклися, а хлопчисько захопився. Все сталося швидко: тільки-но він знайшов опору, потягнувшись за стиглим яблучком, як опинився на землі. Короткий політ, порожнеча, перелякані крики матері й бабусі. Підвівся Фідель сам, але, дійшовши до ґанку, знову впав, голова запаморочилася. Легка черепно-мозкова травма. Відтоді Фідель боявся висоти. Страх упасти знову і відчути біль та сором доводили до істерики. Батьки змушені були поміняти дев’ятий поверх на другий, і все одно — лише до шістнадцяти років страхи потроху минулися. До позавчорашньої ночі, коли уві сні він довго летів з літака, парашут уперто не розкривався, земля ближче, ближче, удар — і пробудження на підлозі в спальні. До минулої ночі, коли його било то об стелю, то об стіну, раз тільки його так штовхнули в довжелезній горбачовській черзі по горілку, штовхнув неголений червоноокий алкаш, пробиваючись до заповітних дверей, не те щоб сильно, але злісно, сподіваючись принизити інтелігента, який став у його чергу по нещасну півлітрівку, щоб тицьнути начальству презент, а простій людині похмелитися треба, труби лопнуть — і нема людини. Нічними ударами Він домагався страху й покори, нагадував, хто головний…

Поки за цією ніччю не настали інші — а результат Фідель бачив! — Його треба знищити.

— Як ви це зробите?

Чирва посміхнувся.

— Способів померти, дорогий мій Фіделю Васильовичу, велика кількість. Як і вбити. Хоча б хімію в спирт — і вперед!

— Шлунок спалите…

— Помилка. Мені шлунок, як і здоров’я взагалі, тепер ні до чого. Можна повіситися, можна різонути вени. В нашому випадку зашморг — найкращий варіант. Почуєте гуркіт стільчика, що впав — тут же вривайтеся, виконуйте свій обов’язок, — він помовчав, старанно обдумуючи наступну фразу: — Все доведеться пояснити… Від звинувачень у навмисному вбивстві не відкрутитися… Ми тут взагалі всі поводимося дивно…

— Я розумію…

— Не зовсім. Мені доведеться написати листа або надиктувати його на магнітофон. Краще обидва варіанти. Вигадаю собі невиліковну хворобу чи напишу, що втрачаю здоровий глузд, жити так далі не хочу і не можу, прошу допомогти піти… Коротше, щось придумаю. Але складнощів не уникнути, це вдарить по вашій кар’єрі, зачепить Рому, якого я ціную, як фахівця…

— Якщо ми не виконаємо того, що замислили, Павле Сергійовичу, майбутнього не буде не лише в нас. Вибачте за гучні слова…

— … але ми не могли не сказати їх один одному, так? І годі, говорено забагато.

Справді, люди завжди говорять більше, ніж того вимагає життєва необхідність.

Аліна не знала, де вона і що з нею. Пам’ятала удар і темряву, темно й зараз, але це її просто закопали в землю, глибоко, просто в самісінький центр, і все одно вона чує звуки. Тихі, слабкі, схожі на… голоси. Вона почекала ще трохи, але звуки чіткішими не ставали.

Мертві нічого не чують. Значить… значить, вона жива. Її закопали в могилу живою… Жива…

З цією думкою прийшло несподіване бажання почухати забите місце. Вона відчула сверблячку… Стегно… і трошки вище. Праве чи ліве? Яка різниця. Аліна спробувала пригадати, як ворушити рукою. Вийшло.

— Вона ворухнула рукою!

Голоси наче стали гучнішими, від цього задзвеніло у вухах. Рука слухалася погано, та Аліна як могла вперто розминала пальці. Потім — щось стороннє. Легкий дотик. Вони відкопали її?

— Ви мене чуєте?

Знову дзвін у вухах і різкий, пронизливий біль всередині черепа. Зміст наступного звуку дійшов до неї не відразу — її власний стогін. Вона чула власний стогін.

— Слава Богу, оклигала!

Повернулася здатність відчувати запахи. Було боляче, але Аліна глибоко вдихнула носом і випустила повітря через рот. Суміш запахів, що лоскотала ніздрі, мала загальну назву. Лікарня.

Вона жива. Вона в лікарні. Їй не дадуть померти. Але чому темно?

— Ви можете розплющити очі?

До повік прив’язані гирі, навіть якщо їх знімуть, Аліна нескоро ризикне розплющити очі. А що, як раптом лікарня їй сниться, а розтулити повіки — значить, прокинутися. І замість лікарів побачити чотирьох вурдалаків. Вони знайшли її, як і обіцяли, і чекають — на мене дивися! — коли вона — на мене, суко! — все ж таки не витримає і розплющить — боїшся? — очі.

Четверо. Їх четверо. Вони, темрява і дівчинка Аліна дванадцяти років.

Тоді теж стояла рання сльотава весна. Звичайно, коли Аліна верталася з гостей чи балетного гуртка, тато зустрічав її на розі. А того вечора вони у Вірки Мухи готувалися до КВК. Студенти-практиканти з педінституту запропонували зіграти в КВК, чемпіонат між трьома класами. В школі сиділи допізна, придумували різні хохми, а потім подалися до Вірки, її старі пішли на чийсь ювілей, ніхто не заважатиме, а ідея захопила — хотілося репетирувати і репетирувати.

Аліна жила за три будинки від подруги. Вийти з парадного, дійти до рогу сусіднього будинку, повернути, пройти ще повз два будинки, завернути в арку — і ось він, рідний улюблений дворик. Перетнути дитячий майданчик, шмигнути в свій під’їзд, піднятися на третій поверх. Десять хвилин за бажання. Тому вона і не передзвонила батькам, аби зустрічали. Точніше, вони самі знали, де живе Вірка, та й пізні — припустимі для її віку — повернення від шкільної подруги за кілька років увійшли в звичку. Аліну просили лише не затримуватися. Прохання цього разу, сказати б, складно було виконати. Всі справді дуже захопилися власною веселістю та кмітливістю і коли розходилися, годинник показував початок десятої вечора. Якщо точно — двадцять першу сімнадцять.

Чи йшов тоді дощ? Калюжі Аліна пам’ятала чітко, вони блищали в світлі ліхтарів, вона примудрилася навіть форсувати одну, забризкавши курточку. Дощ чи пройшов уранці, чи, що ймовірніше, напередодні вночі. Весняна вогкість зазвичай пригнічувала дівчинку, але той вечір був особливим, їй хотілося бігти підстрибом по всіх калюжах, не минаючи жодної, ризикуючи замочити ноги — лівий чобіток вимагав ґрунтовного ремонту. Того вечора в них вийшло щось смішне, вперше в житті частина їхнього класу зібралася разом для — не будемо боятися гучних слів — творчості, самі вигадували, самі рвали папірці з невдалими текстами, народжували нові, поринули в це з головою, і он як кльово у них все виходить!

Ще одна причина, ще одна її, Аліни, особиста перемога — вона заспіває «під Пугачову» перероблений варіант «Арлекіно». Коротше, піонер намагається запросити однокласницю, яка йому подобається, в кіно, а та дає йому настанови, не виконавши яких, він, лопух, на її думку, буде «смєшним для всєх». Текст вже міцно сидів у голові, Аліна, мугикаючи собі під ніс, обігнула ріг… І збавила кроки.

Попереду, біля входу в арку, світилися червоними цяточками чотири вогники. Чулися голоси, курці не турбувалися про те, щоб говорити тихіше. А значить, у них ні від кого нема таємниць, і їм ні до кого нема діла. Зібралися перекурити і потеревенити. Звична річ.

Щось підказувало Аліні: зупинятися не можна, йти вперед — небезпечно. Вже потім, колі все скінчилося — чи скінчилося? — вона зізналася собі: можна було повернутися назад, подзвонити батькові і попросити вийти назустріч, причому в поясненні: «Там стоїть якась шпана» нічого смішного, навпаки — її навіть похвалять за обережність. Дівчинка не зробила цього, йшла вперед з надією проскочити, адже рідна домівка в кількох десятках метрів. Обійдеться, нічого, така боягузка…

Що ближче підходила Аліна до арки, то чіткіше чулися голоси. Хлопці незлостиво матюкалися, вона ні до чого не дослухалася. Ось один вогник упав і згаснув, за ним — другий. Коли вона опинилася зовсім поряд, ще двоє кинули цигарки.

— О, глянь! Які люди!

Аліна не роздивилася їхніх облич, під аркою було геть темно. Але й тоді була впевнена, і тепер знає, що впізнає їх з тисячі. При будь-якому освітленні. Навіть у масках-фантомасках. Їй достатньо голосів.

Усі четверо приблизно однакові на зріст і, скоріше за все, однолітки, років по шістнадцять. На одному був плащ, голову іншого прикрашала плетена шапочка, третій вирізнявся кепкою з великим козирком. Четвертий, котрий заступив їй шлях, тримав у лівій руці щось, в чому Аліна дещо запізніло впізнала пляшку. Цигарковий дим не міг відбити характерного духу портвейну.

Вона не могла визначити, наскільки вони п’яні. Вона взагалі тоді ні про що не думала, крім як пройти повз них і забігти до знайомого парадного. Може, вони просто жартують… так… І навіть проведуть до будинку…

— Куди?

Запитували без краплі цікавості. Байдужість… дівчинка відчула небезпечну байдужість. Вони зупинили б будь-кого, навіть дорослого чоловіка, їх четверо, вони кодло, вони піддали, і їм хочеться подвигів. Щоб було про що згадувати завтра й надалі.

«Додому», — тоді Аліна старалася говорити якомога жалісніше. Як з’ясувалося згодом, це й завело хлопців. Лідером, ясна річ, був Пляшка. «І де це ми живемо?» Вона вказала на будинок. «Ага-а, мама-папа ждуть, правда? Чого ж ходимо так пізно?» Вона сказала, що була в подруги, розуміючи — їх це зовсім не цікавить. Тим часом Плащ став ззаду і невловимим рухом відтіснив дівчинку до стіни. «Пустіть», — вона приготувалася кричати, навіть зібралася: попередити їх про це. «Тебе ніхто не чіпає, коза. Поки що», — Пляшка ковтнув з горла, простяг портвейн полонянці. Вона замотала головою, і тут озвався Шапочка: «Пий, тобі сказали. Боїшся, блядь?» «Не лякай, вона труси намочить». Жарт Плаща ліг усім на душу, вони дружно реготнули, а потім Шапочка раптово подався вперед: «Ми щас це провєрім! Не мене дивись, сука!» Аліна не встигла опам’ятатися, як її вже міцно тримали за руки, а під шкільне плаття впевнено лізла сильна п’ятірня. Не тремтяча рука однокласника, котрий, щоб виграти три жуйки, боязко «лапошив» дівчаток, за що його потім ганяли на кожній перерві дівчачі зграйки. Ця рука знала, куди вона лізе і чого хоче. Крик застряв у горлі, Аліні захотілося померти. «На мене, на мене дивися! Воно чи ні? Мокре?» «Харе, — пролунало десь над головою, — Вона мала ще, чого ти, як з хєра зірвався?» Рука слухняно забралася, не дійшовши кількох сантиметрів до «того самого». «Страшно, лялько? Чуваки, а в неї там уже нічого, скоро буде можна». Пляшка знову ковтнув, пустив по колу. Аліну відпустили, та вона й далі стояла в оточенні. Ноги підгиналися, але рештки здорового глузду стримували від того, аби сісти в багнюку.

Так вона і стояла, спершись об на стіну. «Покуриш з нами? — Пляшка тримав пачку цигарок. — Давай, не боїсь, цигарки класні. Брат із загранки підігнав». «їй мама не дозволяє. Вона її по жопі б’є. Б’є чи не б’є?» — Шапочка нахилився, тепер його очі дивилися на неї впритул, а суміш портвейних парів з нікотиновим викликала нудоту. «На мене дивися! Отак… Добре, цілуємося — і мотай до мамочки. Пити не хочеш, курити боїшся. От молодь пішла». «Вам робити не хєр?» — цього голосу Аліна ще не чула, значить, говорив Кепка. «А ти чого? Є інші ідеї?» «Пішли кішку зловимо і хвоста відірвемо». «Вона нявкати буде», — і всі знову заіржали, давши Аліні зрозуміти — і це теж жарт, хай навіть дурний, але справді — що ж робити? «Нічо, наша киця теж нявкати може, — Пляшка ковтком допив рештки портвейну і з силою пожбурив пляшку в протилежну стіну арки, дзвін розбитого скла, здавалося, чув увесь мікрорайон. — Скажи „няв“ — і можеш жити далі. Це не курити, не пити, не цілуватися. Ну? Няв. Няв. Де в нас там хвостик?» Рука потягнулася до її стегна, торкнулася його через плаття, і, зрозумівши, що страх не має меж, дванадцятирічна школярка Аліна, котра готувалася співати «під Пугачову», голосно, істерично і відчайдушно закричала: «Няв! Няв! Няв! Няв!» — і рвонулася вперед, хай навіть Плащ не дав їй дорогу, а просто стомився стояти на місці і трохи змістився набік, переступаючи з ноги на ногу. Навздогін свистіли, хтось загавкав по-собачому. А вона бігла, бігла, бігла…

…Поки не отямилася вдома, на підлозі передпокою. Вона голосно плакала і тремтіла. Батьки перелякалися, а вона нічого не могла пояснити, просто тицяла рукою в бік зачинених дверей і повторювала: «Там, там, там…». Згодом вона розповість коротку історію: йшла через двір, причепилися хулігани, злякалася і втекла. Відтоді сама вона додому не верталася, а коли зрозуміла, що в сімнадцять років уже соромно просити батька, аби зустрічав біля арки, стала просто рідше виходити з дому.

А потім усе забулося…

Поки Аліна не пішла до чоловіка в лікарню. В не найкращі для їхнього сімейного життя дні вона теж бачила бридкі сни, в яких неодмінно фігурувала четвірка монстрів з давньої весняної ночі. А два дні тому, вийшовши на вулицю з метою провідати чоловіка, вона побачила їх наяву. Коли їй здалося, що вони прискорили рух і женуться за нею, вона рвонулася через дорогу.

Потім — удар і темрява.

Темно. Треба розплющити очі.

Спочатку світло різонуло боляче, але тут-таки біль відступив, і Аліна побачила лікарську палату і людей у білих халатах. Тепер можна спробувати посміхнутися. Монстрів нема. Все позаду.

У кіно та в книжках, що претендують на показову реалістичність, слідчі мають вигляд саме такий. Безбарвний. Описати такого складно, не знаєш, які фарби дібрати, зате цей «несупермен» виявляється розумником і великим трударем.

Уже коли вони виходили з дверей лікарні, Гончаренко відзначив про себе, що не зможе згадати при нагоді не лише його зовнішність, але й ім’я. Звичайно, він відрекомендувався. Пояснив: шукати чоловіка потерпілої йому підказали саме тут, у лікарні, та й де ж йому бути, якщо йти за логікою. Анатолій знав, що дружина прийшла до тями, та до неї поки що не пускають, він потупцяв біля дверей реанімаційного відділення. Аліна потрапила сюди за досить незвичних обставин. Кинулася під колеса… А ти, Гончаренко, таблетки ковтав…

Як ніхто інший, Анатолій відчував — Він десь поруч, і треба бути біля дружини.

Можливо, Гончаренко надто глибоко занурився в думки, тому й здалося — непоказний чоловік у накинутому на плечі білому халаті наче виник з повітря. Назвався, сказав — треба поговорити, але не тут, тут не зовсім підходяще місце. Здається, Анатолій сам запропонував вийти на повітря: вести незнайому людину, тим більше — слідчого, до кабінету Романа чи Фіделя Васильовича він не ризикнув. Захопив Романову куртку, не пускаючись у довгі пояснення, і разом зі слідчим — ну, як же його звати? — вийшов на свіже повітря.

За дверима лікарні Гончаренко зрозумів: від справді свіжого повітря він одвик. Таким воно буває ближче до кінця березня: уже не сирим, але ще не наповненим теплом, що обіцяє швидкий розквіт природи. І відразу ж, у продовження теми, прийшло — а давно так просто не насолоджувався весняною полуденною прохолодою. Зазвичай, сосновим повітрям він насичував похмільний організм, сидячи на порозі дачного будиночку в очікуванні, поки місцевий алкаш Юріч — саме так, Юріч — не принесе «лікарство».

— Заскучали?

Анатолій аж здригнувся. Він зовсім забув про свого супутника.

— Не зрозумів…

— Ну, засиділися в задусі? Пахне там ліками, тільки повітря, на жаль, не цілюще. Не те що в соснячку…

Він просто так сказав чи на щось натякає? Звичайно, він слідчий, вже дізнався, що потерпілу покинув чоловік-алкоголік і пив на дачі, серед сосон.

— Требе гуляти, треба… Може, присядемо десь?

— Тут я бачив кафетерій, — слідчий кашлянув. — Чайку б. Погода.

І вік його Анатолій не зміг би вказати точно. Їх що, навмисне такими роблять?

— А там зручно, гм, бесідувати?

— Ми без протоколу, — новий знайомий незграбно ляснув Анатолія по плечу, мабуть, бажаючи підбадьорити. — Ходімо.

Кафетерій без назви, просто «Кафе», через дорогу. Всередині — пластмасові столики і кілька пар відвідувачів. Війнуло цигарковим димом і нудьгою. Такі місця звичайно звуть «гадючниками».

Вони вмостилися за вільний столик. Слідчий сходив до шинквасу і повернувся з двома чашками. Обидві з відбитими вушками, в кожній парував окріп і купався пакетик з чаєм. Анатолій поліз до кишені, та слідчий відмахнувся.

— Ой, я вас умоляю! Я цукор перемішав.

— Дякую, — Анатолій, щоб чимось зайняти себе, підняв за шворочку пакетик і занурив його назад в окріп. Вода стала темнішою. Слідчий зробив те ж саме, тільки інтенсивніше, сьорбнув з чашки.

— Отже, розмова без протоколу. Але серйозна.

— Ясно. Слідчі даремно не приходять. До речі, наскільки я читав у детективах, для вашої появи потрібні підстави.

— Детективи брешуть, але тут — правда. Підстави є, — він знову сьорбнув, смішно чвакнувши губами.

— Потрібна як мінімум заява якась там, — Анатолій далі демонстрував свої пізнання в юриспруденції.

— У вашому випадку — ні, — знову ковток чаю.

— У моєму… випадку?

— У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, — Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», — не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, — ковток чаю, — що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук — найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

— Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

— Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

— Тоді — як трактувати пригоду?

— Нещасний випадок.

— Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві — Толику! — Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

— Чому ви так вирішили?

— Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

— Що ж я такого страшного зробив? — Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду — під поглядом! — голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив — йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили — так, але чомусь не страшно.

— Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз — психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, — очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. — Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий — слідчий? — голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

— Ось так, — навіть голос став таким, як раніше. — Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, — він відсунув стілець, підвівся: — Ви знаєте, про що. Якщо треба буде — я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.

— Ти певен?

Чирва відповів раніше за Анатолія:

— Я теж певен, Ромо. Відбувається те, про що я вже колись казав. Так мало статися рано чи пізно. Краще, звичайно, пізніше… Він почав заволодівати людьми. І від нас цей процес не залежить.

Ващенко вже називав зібрання в кабінеті Фіделя Васильовича військовою нарадою без жодної іронії. Війну оголошено, вона вже йде, ворог наступає. Скептиків серед четвірки — як би точніше сказати? — змовників не лишилося. Єдиний факт, який у цій ситуації приносив Чирві задоволення. Йому вірять. Його слухають. Повна боєготовність.

— Все точно, — Гончаренко, здавалося, говорив сам із собою, вкотре повторюючи одне й те саме. — Голос, очі, вираз очей… Ми пили чай, а потім я раптом почув запах горілки, з моїм досвідом та помилитися… І потім, на якусь мить Він здався мені… Тут не поручуся, мені могло…

— Вам не могло! — Чирва різко підніс і опустив руку, немов обрубуючи сокирою останні корені сумнівів. — Ви, Толю, справді бачили тієї миті Його справжнє обличчя. Я не певен, що слідчий пригадає сьогоднішній візит сюди і розмову з вами.

— Все ж таки слідчий?

— Чому ні? Серед них досить сволоти, яку Він охоче використає як своїх, гм, представників. Він використовує оболонку, впливає на мозок, людина перетворюється на своєрідного зомбі. Наш ворог готує своє друге народження, і слідчі органи підходять для цього майже ідеально. Повірте моєму досвідові, молоді люди: серед цієї наділеної владою, нехай мінімальною, публіки є дуже багато садистів, котрі можуть тероризувати на законних підставах будь-кого й будь-скільки, — Чирва від запальної розмови закашлявся. — Подібним садистом був ваш вітчим. Не обов’язково заганяти голки під нігті чи бити ногами по яйцях, можна просто морально вимотати людину, довести до божевілля. Я можу прочитати про слідчих тригодинну лекцію. Тільки, — він сумно посміхнувся, — зараз нема часу, а потім не доведеться. Настає ваш час, Фіделю Васильовичу.

Господар кабінету промовчав, торкнувся ґулі на потилиці.

— Чого Він хотів? І що мені робити? Знову малювати Його?

Гончаренко помітив вдячний погляд Фіделя. Він мусив убити людину, і бути в центрі уваги тепер якось не випадало.

— Гадаю, Він вирішив нагадати про себе. Можливо, розбудити у вас, Толю, давні страхи, з якими назавжди покінчено. Тим самим він отримує нову жертву і додаткову силу. А малювати — Боже борони! Він, радше за все, передбачав подібний хід. Ви вже малювали, і для вас усе скінчилося добре, але, на жаль, лише для вас. Ніхто вас не звинувачує, це Він шукає будь-яку можливість прокласти стежку звідти сюди, перетнути нейтральну територію. Йому потрібні нові жертви.

Чирва сплеснув долонями, як масовик-витівник на дитячому святі.

— Гаразд, хлопчики! Набридло мені це все. Фіделю, — він вирішив відкинути по-батькові і перейти на «ти» з майбутнім катом, — готовий? Не передумав?

— Ви вважаєте… до цього можна бути готовим?

— А ти не бачиш, що робиться?

— Як… ви все це… уявляєте?

— Просто. Купа сильного снодійного і море спиртного. Натщесерце. Смерть гарантована, та не думаю, що Він дасть мені померти. Нагадаю, якщо ти забув, — Анатолій, його дружина, Ольга та ж таки: Ти ламаєш двері кабінету в той час, коли я призначу, але не раніше. Може бути година, дві, три. Можу перестрахуватися: натоптати шлунок пігулками, запити літром горілки, все це зробити, стоячи в зашморзі, а потім розпанахати собі вени…

— Дуже дотепно!

— Можеш посміятися. Але це — варіант. Реанімація гарантована. Ти, як лікар, мусиш знати, як не дати воскреснути тому, хто зібрався померти. Головне — впіймати потрібний момент. За моїми підрахунками, на нейтральній території я буду вже за десять хвилин після того, як опинюся на операційному столі. Туди вас можуть не пустити…

— Не пустять. В реанімацію навіть Президента не пустять.

— Тому я не бачу іншого способу зупинити процес порятунку мого життя, крім, як вивести з ладу всі допоміжні системи. Не розумієте? Вирубати світло в усій лікарні. Або хоча б на поверсі.

Так просто. Світло. Електрика. Темрява.

— Є автономний генератор. Для таких випадків.

— Знаю, — Чирва зберігав спокій. — Поки він увімкнеться, мине час. Нехай це навіть будуть секунди. Там, де буду я — ми з Ним, — вони видадуться годинами. На нейтральній території все залежить від нас двох. Я встигну вбити його. Встигніть і ви. У Фіделя буде цілих десять хвилин, аби влаштувати тут невеличку енергетичну катастрофу. Якщо ти не встигнеш — Він переможе. Іншої нагоди просто не буде, мене врятують, а Він стане вже частиною мене. Боюся, на цей світ я повернуся вашим лютим ворогом, сильним і розумним.

Чирва відчував наступне запитання. Кожному з трійці слухачів хотілося знати, чи будь-кого можна вбити, вимкнувши світло в лікарні. І чому знахарі та чаклуни в старовину обходилися мерехтінням свічок, відблисками вогнища, зіллям та замовляннями. Чому священики, обрані виганяти Сатану з живої плоті, промовляли молитву, від якої нечистого корчило і ламало. Він боявся цього запитання. У нього не було відповіді.

І, таки не почувши його, Чирва не стримався:

— Дякую…

— Потім буде багато різних запитань.

— Так, Ромо, вас запитають. Кожного з вас і всіх разом. Вам ніхто не повірить, підтримкою громадськості ми заручатися не будемо. І листам моїм не повірять, і навіть якщо я касету наговорю. Я, звичайно, спробую максимально відвести від вас біду і зняти провину. Але навряд…

Розмову припинив Ващенко.

— Досить. Ми плутаємося в словах, недоговорюємо. Нас більше, викрутимося. Думаю, вам тепер варто побути самому.

Справді, для чого даремно язиком плескати, коли без того ясно: попереду — ніч, яка повинна вирішити все. Чирва помре, інші приймуть цю жертву. І ніхто, навіть Чирва, не міг уявити, скільки жахливих сюрпризів готує наступна ніч.

Сюрпризи та кошмари приготовані не лише для них. Цю ніч довго пам’ятатимуть десятки людей. Так довго, що боятимуться власної пам’яті.

Додому Фіделя Васильовича не тягнуло. Вранці дружина з донькою намагалися не дивитися в його бік. Переконувати їх, що вони бачили сон, не було сенсу, для цього треба почати розмову першим і потвердити реальність нічного кошмару. Він дзвонив додому кілька разів, та на тому кінці дроту ніхто не озивався. Ближче до вечора набрав номер тещі, почув швидке перелякане жінчине «алло» і поспіхом натиснув важіль. Цікаво, як вони це пояснили? За шістнадцять років — жодної серйозної сімейної сварки, драми, ну, хіба що дрібні розходження з приводу кольору шпалер, меблів, футболу, пізнього приходу додому, та й то Фідель зазвичай поступався… Теща здивується, дуже здивується.

Поривом вітру з брязкотом захряснуло кватирку. Ващенко прочинив двері, провітрюючи прокурений кабінет. Трійця лишилася тут на ніч, спати ніхто не збирався. Роман навіть притяг звідкись будильник, завів його на час, вказаний Чирвою, аби точно за сигналом почати діяти. Старий і громіздкий порівняно з сучасними, майже кишеньковими, він голосно цокав та нагнітав і без того напружену атмосферу. Фідель сперся руками об підвіконня. За вікном — холодний вітер, його свист чувся навіть крізь подвійне скло. Березень видався дощовим, ось і зараз об підвіконня голосно барабанили краплі.

Дощ заколисував. Фідель Васильович не боявся заснути. А біль у потилиці відганяв інший, природний і огидний страх стати вбивцею. Вони перевірили будильник — такий звук мертвого підніме. Коли Роман сказав це, інші глянули на нього вороже, він затнувся і почервонів. Тут дивувало інше: сон, про який у подібні хвилини не думаєш зовсім, повільно, але уперто обволікав кожного. Фідель закурив нову цигарку, схоже, допомогло — сон відступив. Може, це реакція організму така? Чорт його знає… Поспати не завадить, тим більше, під вухом величезний монстр — будильник. Цигарка не допомогла, очі злипаються.

Гаразд, зараз повернуться усі, розмови відволікають від сну. Але чому не можна перекуняти? Агрегат є, розбудить, та й хлопці штовхнуть під бік… Дивно все… Дощ барабанить, тарабанить… Фідель служив у військах зв’язку, само собою, при санчастині, але морзянку вивчав, як належить. Цікаво, якщо спробувати перекласти барабанний дріб крапель на азбуку Морзе, вийде щось? Стук… стук-стук… стук… Притягнуто за вуха… Чи… Стук-стук… стук-стук… Очі злипаються… Схоже, мовою морзянки дощ співає колискову… Коли він був маленьким, йому не співали пісеньок, а розповідали казочки… Жили собі дід та баба, була в них… як там… хто в них був… Вони з того, хто був, здається, щось спекли… А потім взяли мишку з онучкою і пішли витягати… Ох і каша в голові… Коли він малим не хотів їсти кашку, йому казку розповідали… Або нахвалялись не розповідати, якщо каші не їстиме… До чого це… Дурне все… Спати… Просто тут, біля віконечка, так добре, дощик шурхотить… Дощик…

Пальці вже ледь втримували цигарку. Все ж таки Фідель встиг загасити її, перш ніж вона впала на підвіконня.

Чирва був не надто сентиментальним для того, аби, як пишуть в дурних романах, згадувати перед смертю минуле життя. Тим більше, це вже зроблено. Результати останніх досліджень систематизовано і закладено в пам’ять комп’ютера. Там-таки — коротка біографічна довідка. Якщо вчені — серйозні вчені — зіставлять його висновки та версії з фактами його власної біографії, швидше повірять у те, що може видатися просто маячнею. Повірять — значить, зможуть боротися з… З чим? Знову патетика, гучні фрази, нехай не фрази — думки. Невже всі старі люди вважають, що залишають після себе рецепти для порятунку світу? Ні, шановний, у вас типовий маразм. Коли він починає прогресувати, відправити людину на той бік нейтральної території навіть гуманно для інших. Вам, пане Чирво, давно вже пора Туди!

Зараз його мучило інше: як почати листа. До кого він збирається звернутися? І що хоче пояснити? Що дитячий кошмар Анатолія Гончаренка втілюється в реальне життя і воскрешає кошмари інших, всіх, хто спілкується з Гончаренком — носієм «вірусу»? Що рано чи пізно потойбічні кошмари стануть достатньо сильними, аби матеріалізуватися і поступово скувати всіх ланцюгами Великого Страху, заволодіти душами? Сценарій посереднього фільму жахів… Нічний кошмар вселяється в людину, подібно до Диявола, і пожирає її зсередини? Хвора фантазія. Що він, Павло Чирва, з доброї волі йде на нейтральну територію, ділянку між життям та смертю, на зустріч з Ним, і сам просив Фіделя допомогти йому не воскресати більше…

Ма-яч-ня!

Чирва розбавив трохи спирту водою з-під крана, випив, скривився. Зазвичай алкоголь допомагав, так сталося і тепер. Врешті-решт, його вважають старим божевільним ідіотом. Листом треба просто це зайвий раз довести і підтвердити. Швидко, боячись збитися з думки, Чирва почав писати.

Дощ за вікном уже падав суцільною стіною.

Ольга заснула несподівано. Ще п’ять хвилин тому скаржилася на безсоння, і раптом різко, наче під гіпнозом, заплющила очі, і дихання стало рівним. Без будь-якого снодійного. Чи Романові здалося, чи й справді якось усі разом заснули її сусідки по палаті.

А з ними й уся лікарня.

Гукнувши Ольгу кілька разів, Ващенко зрозумів — спить вона міцно, як кажуть, гарматами не розбудиш. Нарешті змучений організм дав про себе знати. Він уже зібрався полегшено зітхнути і піти, коли вловив знайомий — до жахливого! — запах горілчаного перегару, скочив, з гуркотом зваливши табуретку, вибіг з палати до порожнього моторошного коридору і помчав до свого кабінету. По сходах він стрибав через кілька сходинок.

Там тримався той самий запах. Навіть свіже повітря з прочиненої кватирки не могло його перебити. На стільцях міцно спав Гончаренко, а за столом, опустивши голову на складені руки, сидів Фідель Васильович.

Зараз Роман переконався остаточно — йому не здалося, вся лікарня таки спала. Запах швидко ставав сильнішим, міцнішим і стійкішим. Приміщення немов затягувалося чимось схожим на ріденький туман. Або дим — так буває, коли на кухонній сковорідці підгорить картопля, м’ясо чи яєчня. Лікарнею вже цілковито заволоділи чужі сили.

— Гав!

За столом тепер сиділа істота в халаті Фіделя і з головою німецької вівчарки. Роман відсахнувся, рот розкрився в німому крикові жаху та огиди. Істота повільно підвелася. Ніякого песиголовця, знову Фідель, тільки погляд інакший. Ващенко чудово розумів — це не сон.

— Молодець! — рука Фіделя лишалася людською, а вишкір знову став звірячим, з кутка рота капнула густа сіра слина, він не промовляв, а вигаркував слова. — Боїшся, значить, молодець! Ви, придурки, жалюгідні потвори, на кого хвоста підняли? Глянь, що робиться!

Від могутнього поштовху Роман відлетів у куток. Собача лапа — тепер уже точно лапа! — запхала в замкову шпарину ключ, повернула його на два оберти і викинула через кватирку. Причому з місця істота не зрушила, лишалася, де була, за столом біля стіни. За мить перед Романом знову стояв блідий переляканий Фідель. Гончаренко далі мирно спав на стільцях.

— Ромо, я не можу більше, — ноги Фіделя підкосилися, він мішком гепнувся на стілець, по щоках потекли рясні сльози. Раптом, не перестаючи плакати, він сповз із стільця, на очах у вкляклого з подиву Романа заліз на підвіконня і почав боротися із шпінгалетами. Передчуваючи лихо, хоча й без того його було вже досить, Ващенко рвонувся до вікна, але його зупинив звірячий рик — на підвіконні знову сиділа песиголова потвора. — Стій, де стоїш, козел!

Наче в поганому сні, Роман Ващенко побачив, як Фідель Васильович, знову перетворившись на самого себе, розчахнув вікно і зробив крок в порожнечу, під дощ. Короткий крик, глухий звук удару. З-під столу виліз собака, який невідомо як і звідки опинився там, рикнув на Романа і одним стрибком вилетів у вікно. Роман і сплячий Гончаренко лишилися самі в зачиненому зсередини кабінеті, ключі від якого валялися десь унизу на асфальті. Стрибати по них безглуздо.

Будильник задзеленчав. Сигнал: Чирва вже почав свій шлях на нейтральну територію. Фіделю треба поспішати.

Фідель мертвий і лежить внизу на брудному мокрому асфальті. Він завжди боявся впасти з висоти. Тому його кабінет був на кілька поверхів нижче за кабінет Романа Ващенка.

Ольга прокинулася від дотику. Щось м'яке ковзнуло по руці. Дивно, вона не помітила, як заснула. Тут свідомість швидко запрацювала, так завжди трапляється, коли з глибокого сну людина виринає різко. Спочатку — хто я, потім — розплющити очі…

На животі сидів пацюк. Нижче, в ногах, ще один. Найжахливіше — це був не сон. Уві сні ніхто не відчуває запахів, а на Ольгу ЦЕ просто навалилося, вона не могла ані кричати, ані ворушитися. Пацюк повільно посунув до її обличчя, саме цей рух нарешті дав вихід дикому та пронизливому крикові. Звірючки не злякалися, але все ж таки зіскочили на підлогу, якось ліниво та неохоче, немов дотримуючись якихось правил пристойності, і всілися рядком в ногах ліжка. Ольга не переставала кричати, але зістрибнути і тікати звідси не могла — її поклали біля стіни, і залишалося їй тепер втискуватися в стіну, втискуватися сильніше, до болю в спині…

Кошмари нарешті ожили. Їх можна було помацати. Вони могли вкусити своїми гострими зубами.

Крики нікого не розбудили. На допомогу ніхто не поспішав. Ольга волала в порожнечу.

Двері відчинялися всередину, відчайдушні ривки нічим не допомогли. Спроби розтермосити художника призвели до того, що розсунулися стільці, тіло втратило точку опори і звалилося на підлогу. Грюкання в двері теж не дало результатів, хоча за іншого розкладу його могли почути навіть у морзі.

Спокійно.

Який там спокій, коли… Спо-кій-но! Отак. Головою ні стіни, ні дверей не проламати, вона для іншого призначена.

Роман сперся руками об стіл. Чирва, якого він вважає своїм вчителем, зараз балансує між життям та смертю. Ще не помер, але вже не живий. Він на ділянці, яку вони домовилися називати нейтральною територією. Судячи з усього — ох і сморід! — Він уже досить сильний для рішучої атаки. Це Він викинув Фіделя з вікна, бо знав — той мусив допомогти камікадзе Чирві швидше піти з життя. Тепер стати на перешкоді немає кому, і Він цілковито контролює ситуацію. А коли так — ніщо не завадить людям у білих халатах врятувати життя дивакуватому старому. Коли Чирва прийде до тями і розплющить очі, на рятівників будуть дивитися Його очі. Далі за планом: Він заволодіває мозком Чирви, його свідомістю, його знаннями, його можливостями. Дідок-дідок, але він ще багато для кого авторитет, особливо — за межами України… Он ти куди рвешся, падлюко!

Але це все — квіточки. Розминка, стрілянина по паперових мішенях. Тепер ідіотом вважатимуть його, Романа Ващенка, психіатра, котрий з’їхав з глузду. Звичайно, його кволим поясненням ніхто не повірить, і висміє його передусім вчитель, сам Чирва, точніше — Він устами Чирви. І цілком може статися, що прийде якийсь безбарвний слідчий, почне кримінальну справу за фактом все одно чого, аби ізолювати Романа Ващенка на тривалий час, якщо не назавжди. Його-таки колеги почнуть сумніватися у його психічному здоров’ї… Все, до чого Чирва так довго готувався, зведеться на пси.

Вихід? Роман Ващенко, лікар-психіатр, зараз навіть більше, аніж зграї собак, боявся зізнатися собі: є лише один вихід. Ось тільки спочатку треба вийти з власного кабінету.

Дзеленчав будильник. Дзвонив. Дзвінок…

Телефон!!!

Хапаючи трубку, Роман боявся — знову боявся! — почути тишу, але гудки привітали його, все працювало. Від хвилювання він спочатку переплутав третю цифру номера, та з другої спроби вдалося.

— Алло! Там у Фіделя труп у кабінеті! Боже, ну, травонулася людина! Та Ващенко говорить, мать вашу! Бігом туди, швидко, ну! Я в себе, двері ламайте! Та бігом же, я сказав! У Фіделя! Труп, труп, труп! Так! Він сам теж труп! Ну, бігом давайте! У себе, кажу!

Трубку він пожбурив — не кинув на важіль, а саме пожбурив, рухи були різкими, телефон злетів під стіл, тільки для Романа зараз ніщо не мало значення. Він притиснувся до дверей, методично почав грюкати у двері і з радістю відчув, як нарешті ТАМ оживає організм лікарні.

Лікарня справді наче виконала команду: «Відімри!» з старої дитячої гри. В істериці билася Ольга Нечваль, перелякані жінки ловили її руки, намагалися вгамувати, а тремтяча медсестра прилаштовувалася поряд з шприцом напоготові. В сусідній палаті сестри витягали з-під ліжка жінку, яка репетувала і чіплялася худими руками за ніжки і сітку знизу. За стіною в куток забився літній хворий, виставив перед собою табуретку і кричав: «Не підходь! Не підходь!» Молоденький медбрат уже отримав нею по лобі і сидів на підлозі біля дверей, здивовано дивлячись на закривавлену руку.

Деякі сестри сахалися від незрозумілих, а через те ще більш моторошних тіней, що чатували за дверима, по кутках, під столами. Ніхто нічого не розумів: одним було просто страшно, інші намагалися навести порядок, заспокоїти людей хоча б трохи, а потім уже по змозі спокійно розібратися в цьому бедламі.

І ще: в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням справді знайшли людину, котра отруїлася великою дозою сильного снодійного, для швидкого ефекту запивши таблетки — були ще обгортки від якихось порошків — спиртом. Багато хто бачив тут дивного старого вже кілька днів поспіль. Але це все потім: з'ясовувати, хто він, що тут робив, де взяв таку купу дорогих препаратів, до чого тут завідувач, де він сам і, нарешті, чому старий зробив це в такому, прямо скажемо, несподіваному місці і в такий непідходящий час. Головне — чомусь він ще живий і його негайно треба везти в реанімацію.

Темрява. Невагомість і темрява.

Він не помер, але й не при свідомості. Ні запахів, ані звуків. Не холодно, не пече. Нічого. Чирва навіть не був певен, чи дивиться перед собою. І все ж таки — через склеплені повіки він якось бачив темряву. Сам він наче розчинився, став невагомим, частинкою густого мороку.

Раптом щось помінялося. Спершу просто перед ним виникла дивна, позбавлена чітких обрисів та форм біла пляма. Поступово вона збільшувалася, набувала форм людського обличчя, ось з'явилися очі, намітилися контури вух, носа, смужки губ. Те, що було перед ним, радше нагадувало маску або голограму, обличчя цілковито позбавлене ознак життя, довкола далі стояла густа темрява. Тієї мізерної частки свідомості, яка ще дозволяла сприймати і оцінювати місце, саме місце, де він опинився, вистачило, аби Чирва зрозумів, хто — що? — перед ним.

«Нарешті ти прийшов».

Губи на обличчі-масці-плямі — не ворушилися, чув Чирва швидше не вухами, а чимось іншим, він розумів, що до нього говорять. Усе відбувалося ніби саме собою, без участі людських органів. Чирва навіть не здивувався, що може відповісти співрозмовнику, хоча не розумів, як йому це вдається.

«Де я?»

«Ти шукав зустрічі зі мною. Я тут. Це місце, я знаю, ви називаєте нейтральною територією. Ви, люди, часто буваєте тут. Тільки згадати про це не можете ніколи».

«Ми, люди. А хто ти?»

Обличчя-маска-пляма наблизилося, зникло на мить, і одразу ж виникло праворуч. Тепер перед Чирвою був Його профіль.

«Я можу стати ким завгодно. Не тут. Ще трохи — і я стану тобою. Ми станемо друзями. Ми потрібні один одному. Твій розум, моя сила. Знаєш, який я сильний?»

«Ще не такий, яким хочеш бути. Колись тебе здолав хлопчисько».

«З ним давно покінчено. Він перехитрив не мене, а того, в чиєму мозкові я був на той час. Не найкращий мозок. Але я захопився цією тварюкою, тут помилка. З тобою мені пощастило. Ти прийшов по мене сам».

«Звідки ти взявся?»

«Хіба страх звідкись береться?»

«У тебе є ім'я?»

«Хіба у наших страхів є імена? У кожного свій страх. Створіння бояться болю і смерті. Аби уникнути цього, вони йдуть на все. Це означає цілковиту покору. Я зрозумів це давно, а на тому тупому мужикові лише закріплював свої знання».

Обличчя-маска-пляма знову щезла, аби виринути з мороку перед Чирвою, але трохи далі, ніж уперше.

«Перемогти страх неможливо. Скільки разів я бачив це, відчував це, розумів свою міць. Сотня полонених, проти них — десяток автоматників. Сотня може задавити десяток, але кожен боїться, що, коли почнуть стріляти, куля дістане його, а не сусіду. Тому сотня баранів покірно йде до стійла. Здоровий сильний мужик боїться п'яного шмаркача з ножем. Гурт дівчисьок боїться однієї манюсінької мишки. Водій боїться людини в однострої та з жезлом. Страх дає владу. Влада тримається на страхові».

«А гроші?»

«Хто пробував купити страх? Золотого запасу всього світу не вистачить, аби той, хто боїться левів, зайшов до них у клітку. Гроші дають ілюзію влади».

Обличчя-маска-пляма знову наблизилася впритул.

«Тепер ми разом повернемося до життя. Почнемо не одразу, поступово. Сил у мене поки що недосить, хоча я за ці дні задоволений полюванням».

«Тебе змогли вбити один раз».

«Повторюю — вбили не страх, а його носія. Але навіть за це вони заплатили. Тепер у мене тут вся сімейка».

«Не вся».

«Хлопчисько знову мій. Ідея з малюнками мене навіть перелякала, але, як бачиш, ти сам показав мені ще одну стежку через нейтральну територію».

Чирва відчув, як потроху набуває ваги його тіло. Щось торкнулося його руки — навпроти теж промацувалася м’яка плоть. Інших відчуттів далі не було, тільки дуже здалеку, наче через могутній шар вати, линули слабкі незрозумілі звуки.

«Ти вже почув? Ти вже відчув? ТАМ рятують твоє життя. І врятують, бо я так хочу».

Тепер щось міцно притиснулося до Чирви, обличчя-маска-пляма зникла, наче за завісою. Чирва, підкорюючись інстинкту, намацав якісь об’ємні обриси і обхопив їх руками. Не так важливо, за що він зараз тримається. Тепер головне — тримати міцно, не відпускати.

«А доктор твій, Фідель, з вікна вилетів. Пташкою. Завжди цього боявся. Мені хіба не знати. Він не затримався на нейтральній території, він там, де спокій і страхів нема».

Голоси чулися вже чіткіше. Свідомість поверталася до Чирви повільно, але невідворотно. Його переграли. Ворог легко вигравав цю партію.

Грубо відштовхнувши санітара, котрий відчинив двері, Роман кинувся до виходу на сходовий майданчик. Санітар навіть не вилаяв його: довкола творилося чорт знає що, та й на підлозі валяється людина, з вигляду — зомліла. Уже в коридорі Роман зупинився, подумав і впевнено натиснув кнопку виклику ліфта.

Час втрачено. В реанімації йому нічого робити, старого старанно відкачують, можливо, він уже навіть дихає. Роман там, у себе в кабінеті, чекаючи, поки наспіють рятівники з ломиками, змусив себе не панікувати, а трохи подумати. Отже, спочатку — в підвал, вирубати аварійний генератор, а вже потім — позбавити струму реанімацію. Первісний план був зовсім іншим, але ситуація проти всіх, і хоча б цей задум вдалося вчасно виконати.

Тільки б не було запізно.

Не думай про це!

Десь у підсвідомості ворушилася огидна думка: ліфт не спрацює. Та після натискування кнопки почулося звичне, можна навіть сказати, дружнє гудіння. В усякому разі, на техніку Він впливу не має. Телефон же працює.

— Е, стій!

До ліфта біг знайомий — як же його звати? — лікар, білий ковпак збитий на вухо, сам розчервонівся, як після марафону. Роман швидко скочив у кабіну, натиснув потрібну кнопку. В якомусь відчайдушному ривкові лікар скоротив відстань і, запхавши плече між дверцятами, спробував протиснутися всередину. Роман, лайнувшись, сильно зацідив йому кулаком в обличчя, потім виштовхав геть.

— Псих! — лікар рвонувся тепер вже на нього, та двері встигнули зсунутися перед самим його носом. Їдучи донизу, Роман чув його обурені вигуки.

Він не зовсім розумів, що з ним коїться. Менш за все ним керував у ці хвилини здоровий глузд. Здавалося, після того, як він вирвався з полону власного кабінету, здатність мислити спокійно, розважливо та тверезо остаточно облишила його, лікаря-психіатра, котрого вважали непоганим фахівцем у своїй галузі, остаточно. Романом керував страх. Страх не встигнути. Страх перед тим, що собачий гавкіт переслідуватиме його до кінця життя. Страх позбутися життя, якщо воно стане нестерпним, як зважилися на це мати й сестра Анатолія Гончаренка.

І ще його вела вперед ненависть.

Ліфт зупинився, двері розсунулися. До щитової вів погано освітлений коридор, в кінці якого треба повернути праворуч і впертися в оббиті залізом двері. За весь час роботи в лікарні Роман був у підвалі лише раз, в тій-таки щитовій, розпивав спирт з електриками — його могорич за швидко відновлене світло у власному кабінеті. Аборигени підвалу тоді довго розповідали, скільки тут за бажання можна блукати. Між іншим, підвал розділений на дві частини. З протилежного крила будівлі вантажний ліфт спускався до моргу.

Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.

З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив — виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне — обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.

Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.

Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.

— На кого рипаєшся, підор гнойний! — Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.

— Пропусти! — Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.

— Фас!

Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок — сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі — собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага — ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.

Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.

Дивно — голомозий зник. Труп собаки — не примарний, справжній! — валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду — кінцева мета, двері в щитову.

Вони були зачинені.

У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою — жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.

Все пропало. Все…

— Якого дідька?

Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.

Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!

— Вирубай! Все! Швидко!

З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…

— Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!

Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.

— Як! Все! Тут! Вимкнути!

Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався — від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.

— Роби, що кажуть! Швидко!

Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.

Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді — в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.

Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча — як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої — правиця далі стискала лом — у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.

З боку він виглядав божевільним.

Але й те, що він робив, було безумством.

З ліфта він вийшов з відчуттям, що лікарня — вся! — вимерла. Ще кілька хвилин тому вона гула, немов вулик, люди метушилися й кричали. Або вони не бачили Романа, або він — їх. Бо зникнути в одну мить всі не могли. Хоча це теж згодом, коли все буде позаду. Зрештою, довкола відбувається таке, що статися може будь-яка гидота. Ващенко кинувся прямо по коридору, туди, де бачив розподільний щит.

Бігом — сильно сказано. Несподівано тіло наче налилося свинцем, ноги немов застрягали в сипучих пісках, пересуватися стало неймовірно важко. Якщо не сказати — неможливо. Не сміти так думати! Все можливо, це Його штучки, а з ними всі вже знайомі, нікого не здивуєш, так що даремно сили витрачаєш, скотина… Чи хто ти там, що ти за звір….

Собаки виникли нізвідки. З повітря, з-під підлоги, зі стін. Просто взяли і з’явилися. Тепер їх було багато, вони збилися в одну щільну зграю, яка гарчала й гавкала. Зграя рухалася на Романа. Собаки не спішили кидатися. Може, ще сподівалися його відлякати, а може… За спиною почулося «р-р-р-гав!», Роман рвучко повернувся, і тут-таки зрозумів причину звірячої неквапливості: позаду шлях до відступу відрізала ще одна зграя. Скільки їх, Роман навіть не уявляв. Рука міцніше стиснула ломик.

Коли він знову обернувся, за два кроки застиг у бойовій стійці красень доберман, явний ватажок зграї. Відступивши назад і ліворуч, ближче до вікна, аби в разі нападу захистити хоч якось спину, Роман відчув — рухів уже ніщо не сковує. Доберман, а за ним усі решта, загрозливо посунули на нього. Вожак коротко гаркнув, ніби даючи сигнал. Але раніше, аніж на нього зреагували пси, в атаку перейшла людина. В роззявленій пащі опинилася зігнута в лікті ліва рука, Роман дозволив щелепам стулитися, ударив згори вниз, ще, ще. Доберман завив від болю, зграя сахнулася, готова наступної миті дружно кинутися на ворога, збити з ніг, гризти й рвати на шматки. Жбурнувши в собачий натовп лом, Роман схопив здоланого добермана вцілілою правицею за карк, повернув його писком, який скавчав і стікав крівцею, до зграї і впевнено рушив уперед. Як і сподівався, пси не зачепили його, доля ватажка була показовою, а фактична відсутність такого збивала тварин з пантелику. Роман ішов, не озираючись, діставшись щитка, жбурнув добермана під ноги і лише тоді повернувся. Знову порожній коридор. Наче ніколи не ходили тут дикі злі собаки.

А перед ними — замкнений розподільний щит. І ніхто вже зсередини дверей не відчинить.

Ставало світліше. Стан невагомості зник остаточно, Чирва чув, як над ним бубонять людські голоси. Всі вони злилися в один, у вухах ще дзвеніло, чітко він не міг розібрати жодної фрази. Зате він добре відчував Його поряд із собою, ніхто з них поки що не розімкнув обіймів. Вони обидва — якщо можна так сказати, «обидва», — досі були на самому краєчку нейтральної території.

«Непогана була ідея. Молодець. Це не остання твоя вдала ідея».

«Ти помреш. Все одно ти помреш».

«Тобі радіти треба. Я давно помер, а ти проживеш стільки, скільки я того захочу. Ти потрібен мені. Тому жити ти будеш довго, і померти я тобі не дам. Мене ніхто не побачить, всі зрадіють, коли ти розплющиш очі. Зате мою присутність відчують, і дуже скоро. Я стомився без справжнього діла. Ти перевів мене через нейтральну територію. Ха-ха, вони вже повинні відчувати мене.»

«Я знову спробую вмерти. Разом з тобою. Зупинити мене важко».

«Ти ще не зрозумів. Уже за півгодини після того, як ти прийдеш до тями, ти сам не захочеш помирати. Бо твої бажання залежатимуть від мене. Хочеш, скажу, чого ти боїшся?»

«Цікаво. Чого ж я боюся?»

«Ти досі не зрозумів? Ти все життя жив з думкою, що можеш зробити помилку і в тебе щось може не вийти. Або що тобі перешкодить чиясь чужа помилка. Ти боїшся помилок. І ось — я тут. Я — те, чого ти боявся і що таки зробив. Я твій страх, помилка я, так, помилка, твій страх».

Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.

Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.

Ломик! Ось про що треба зараз думати.

Залізяка, добре ставши в пригоді як зброя, валялася біля стіни. Переступивши через добермана, Ващенко підібрав лом, переконавшись заразом, що покусана рука відмовляється служити. Зручніше, ясна річ, орудувати двома руками, однією підколупнути бісів замок не вдавалося. Після четвертої спроби Роман, люто й голосно матюкаючись, довбонув гострим кінцем лома по замку, намагаючись вкласти в удар правицею силу обох рук. Допоміг мат чи ні, але вже третій удар істотно пошкодив сам замок і дверцята. Перевівши подих, Роман відновив штурм. Тепер він не лічив ударів, гатив що було сили, поки замок нарешті піддався його відчайдушній впертості. Лом з гуркотом випав з правиці, вільна рука розчахнула дверцята.

Перед ним були стрілочки, циферки, дротики, біліли головки пробок. Що тут до чого, Роман Ващенко поняття не мав. Якщо й були якісь елементарні знання, все повилітало з голови. Він витер руками спітніле чоло. Розкурочити все до бісової мами, чи що?

Стоп. Дроти. Електрика зав'язана на дротах.

Гомілку раптом пронизав різкий біль. Зойкнувши швидше від несподіванки, Роман оглянувся. Ледь живий, але все ще злісний доберман, лежачи на череві і обпираючись об підлогу лише передніми лапами, із закривавленим писком таки дотягнувся до супротивника зубами.

— Йди геть! — Роман сильніше дригнув ногою, зграбно хвицьнув пса по довбешці другою, зібравшись із силами — де вони беруться! — кинув собаку об стіну, знову удар по довбешці. На добермана нічого не діяло. Він навіть заплющив очі, вперто стискаючи людську ногу щелепами з силою, котра дорівнює замалим не сотні атмосфер.

Припинити це можна було лише в один спосіб.

Біль уже проник у мозок, і Роман, аби не відволікатися на такі дрібниці, як собача агонія, повернувся до щита і рішуче згріб у руку дротики. Ліва рука боліла навіть сильніше, ніж нога, потрібні ті самі останні сили, про які часто говорять в таких ситуаціях. Потрібен ривок. Біль повинен додати йому сил.

Роман Ващенко не став рахувати до трьох. Толя Гончаренко без пам’яті на підлозі в його кабінеті… Ольга Нечваль, якою він її знайшов на софі… Крик Фіделя, його стрибок головою вниз із вікна…

З криком, який при всьому бажанні важко назвати людським, Роман рвонув на себе дроти, видираючи їх з м’ясом, втрачаючи останні сили, а разом з ними — рештки здорового глузду і рівновагу, падаючи на підлогу, стискаючи в кулаці те, що вдалося пошкодити. Цього виявилося цілком досить.

Іскри в очах. Темрява.

«Що це таке? Якого дідька…»

Морок знову насувався на Чирву, усі звуки миттєво щезли, він знову перестав відчувати реальність, тільки політ, політ в Те Саме Нікуди.

«Пусти мене! Пусти! Ні!»

«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»

«Ні! Не можна! Пусти!»

Крик відчаю — останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.

І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося — він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь — гуркіт грому за вікнами.

А потім почалося!

— Де світло?

— Чому нема світла?

— Зараз увімкнеться резервний!

— То якого дідька він не вмикається!

— А-а-а!

Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин — тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.

— Світло! Дайте ж світло!

— Що взагалі тут діється!

— А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому — ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.

— Допоможіть! А-а-а-а!

— Ногу забери! Твою ж мать, забери!

— Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!

— Тримайся! Аню, де ти, Аню!

— Мі-і-лі-і-ці-я-а!

Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі — впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.