Нейтральна територія

Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ

— Кажуть, він геній!

— Слухай більше, що кажуть. Особисто я цього не розумію, дєвочкі, і не боюся признатися, отак! І фільми Тарковського мені дивитися нудно! А декому соромно показатися тупаками: ну як же, блін, сучасне мистецтво, нові віяння, ах-ах, яка глибина, яка прихована, бл-лін, філософія, образне мислення!

— На виставку, кажуть, не проштовхатися…

— Знову кажуть! Ти була? Я відвідала, так, відстояла чергу…

— І часто у нас черги на виставки? Згадай, як часто за останні, скажімо, чотири роки народ ломився подивитися картини? Дев’ять років тому стояли чотири години на Глазунова, не так давно на Мішу Шемякіна, і все.

— Не перебивай і не плутай яйця з легенями. І Глазунов, і Шемякін, і цей ваш Гончаренко — художники модні, ясно тобі? Піти на Віктюка, на Жолдака, подивитися «Титанік», сходити на виставку Гончаренка — сьогодні мода така, скажеш, ні? Більша частина поціновувачів мистецтва — нові, потім у кабаках суцільний випендрьож: сходив, картинки глянув, херня якась, але кру-то! І потім, чому так валять на Гончаренка? Що, кращих художників нема? Повно! Он хоч мій сусіда знизу, портрети в переходах ваяє за четвертак, краще за всякі фотографії. Просто фірма, яка виставку зробила, добре Гончаренка подала. Скандальний імідж алкоголіка й психа, жінку оригінально вигнав — без розлучення, скандалом з квартири виставив, двері на замок, а сам за містом живе, в неопалюваному будиночку.

Ольга не втручалася в перепалку подруг, курила і цмулила «мартіні бьянко». Була обідня перерва, і вони сиділи в кафешці через дорогу від редакції. В такий час звичайно не вистачало вільних місць, подруги встигли зайняти вільний столик просто біля входу, двері безперервно відчинялися, впускаючи нових відвідувачів, а разом з ними — березневий холод, помножений на вогкість.

Про виставку Анатолія Гончаренка столиця заговорила півтора місяці тому. Тут Ольга погоджувалася з Танькою Суховою: рекламна кампанія була потужною і продуманою, результат не примусив довго чекати. Виставка відкрилася три дні тому, всі ці дні біля входу було тісно від людського натовпу, правиці відвідувачів стискали заздалегідь приготовані п’ятірки — вартість вхідного квитка. Крім невиразного папірця, кожен отримував гарний каталог і можливість подивитися на власне художника. Ольга була на відкритті, редакція отримала персональне запрошення, бо їхня газета значилася офіційним інформаційним спонсором. Наступного дня пішла знову, заодно переконавшись: фірма-організатор знає, що робить. На відкритті художник стояв у костюмі, що явно сковував творчу особистість, та вже назавтра він тинявся серед своїх робіт у потертих стареньких чорних джинсах, справжніх «ренглерах», темно-синьому светрі з латкою на правому лікті і шкірянці, що знала кращі часи. Обличчя чітко засвідчувало пристрасть художника до алкоголю і старило його, хоча всі знали — мужчина він молодий, лише тридцять один, виставку підігнали просто під день народження. І обличчя, і зовнішній вигляд робили Анатолія простим, доступним, своїм у дошку для більшості людей — геніям, котрі п’ють, довіряють. Розрахунок точний. Публіка валом валить. Танька права — мода.

Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ — осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.

Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей — вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк — спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.

— Людина він цікава, я так думаю!

— Його зробили таким, зро-би-ли! Ти мені заплати, я тобі такою цікавою, блін, буду — сама ж про моє приватне життя статейку наваяєш! — Сухова глянула на Ольгу, явно шукаючи підтримки. — Ах, ново! Ах, сучасно! Нема нічого нового, нема!

Ольга одним ковтком спорожнила склянку, покрутила її в пальцях, глянула крізь скло на подругу.

— Чого сваритися, дівчатка? Ось коли в нас із вами вкладуть гроші…

Фразу не закінчила, картинно зробила великі очі, поставила склянку на столик.

— Добре, пішла я трудитися, а ви собі лайтеся.

— Настрій не робочий. Вогко, — Лідка витягла портмоне. — Може, ще кавусі? Вона гріє, гаряча.

— Тебе тільки кава і гріє, — Сухова промовляла подібні фрази автоматично, з віком таким активним жінкам важко приховувати певну сексуальну стурбованість. — Тут погана кава, — вона потяглася по чергову цигарку. — Краще якийсь алкоголь. Воно здоровіше.

— Мені на сьогодні досить, — Ольга підвелася. — Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

— Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

— Ага, Олька в нас — ходяча совість, — Сухова теж підвелася, застібнула пальто. — Добре художникові Гончаренку — п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

— Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, — Ольга заховала цигарки. — Так що, подруго, право пити є в кожного.

У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще — самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» — Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.

Гаразд. Стояння в такому місці викликає непотрібні думки. Годі, треба йти. Вона викинула недопалок на рейки і спустилася з платформи на достатньо широку стежку, що вела, як зрозуміла Ольга, в бік дачного селища. Зараз нею ходили нечасто, ноги ковзалися на розбухлій після зими та дощів землі. Шлях проходив повз лісосмугу. Місцями під деревами ще лежав сіруватий сніг, Ольга навіть нахилилася і вхопила грудочку. Сніг захрумтів і зліпився у пласку неакуратну грудку. Розмахнувшись, Ольга пожбурила нею у стовбур осики, промазала і приречено клацнула язиком: не судилося. Поміж деревами було видно друзки пляшок, залізяки незрозумілого походження, інше сміття, що перезимувало під снігом і родовід якого навряд чи визначать навіть судмедексперти. Несподівано Ользі закортіло наштовхнутися на який-небудь труп, «підсніжник», як їх називають. Заспокойся, подруго, в загальній купі сміття його не буде помітно. Вона посміхнулася власним думкам: дурниці, але правда. Буквально три дні тому їхня газета писала про труп дівчинки-волоцюжки. Його знайшли на одному з міських базарів, серед мотлоху, що його зазвичай залишають після себе торгівці. Знайшли випадково, коли вантажили сміття. Розтин показав: дівчинка лежала там уже другу добу.

Зразу за лісосмугою починалися дачні будівлі. Селище розташувалося паралельно залізничній колії, серед сосон. Улітку з вікна електрички можна легко прийняти цю місцевість за нежилу, і одного разу, ще студентами, Ольга з компанією таки вийшли тут, аби посмажити в сосняку шашличок. Результат: природу шукали більш як годину, довелося пройти через селище. Раніше усі будиночки виглядали однаково, багато з них тільки починали будуватися, у різних кінцях селища над напівзведеними огорожами періодично злітали в повітря густі крупини незлого матючка. Тепер двоповерхових особнячків стало набагато більше, один від одного вони не відрізнялися навіть висотою огорож. Парканів-сіток практично не було, залізні чи дерев’яні загородки в більшості своїй обладнані кованими ворітьми. Висота — під два людські зрости, не менше. «Бубка все одно перестрибне», — чомусь сердито подумала Ольга і тут-таки вирішила використати цю фразу в одній із статей.

Вулиці селища розташовувалися строго перпендикулярно і навіть мали назви, намальовані фарбою на парканах. Ольгу цікавила Соснова, 84. Як вона й підозрювала, потрібний їй будинок знаходився в самому кінці селища, мав один поверх, досить занедбаний низенький паркан і виглядав явно недоглянутим. Будинок і вулицю вона знайшла сама, селище здавалося практично нежилим, що не дивувало: закоренілі городяни в березні завжди заклопотані міськими справами. Це тільки питущим художникам, котрі пішли від родини, добре жити і творити на природі. Тут, на дачі, як дізналася Ольга, Гончаренко обладнав майстерню і жив близько двох років відлюдником. Дружину кинув роком раніше. Дітей не було.

Ольга пошукала на парканному стовпі біля хвіртки дзвінок, різнокаліберні дзвінкові ґудзички примелькалися за час, поки вона діставалася сюди. Нічого не знайшовши, посмикала за ручку. Хвіртка піддалася, Ольга обережно зайшла у двір, не виключаючи появи злого собаки. Пса не було, з ґанку зістрибнув угодований сірий кіт і зник у заростях смородини біля паркана. Дивно. Коти полюбляють сидіти в теплі і рідко без потреби виходять на вулицю, коли вогка погода, весна ще не набрала потрібної котам сили. Може, котяра не його, не художника… Акуратно причинивши хвіртку, Ольга перетнула подвір’я по вимощеній цеглою доріжці. Колись за цим двориком і взагалі за будинком доглядали краще, це факт. Зараз же про те, що тут живе людина, можна судити лише зі складених у полінницю дрів, сокири, що стирчала з величезного зрізаного пня, і з затоптаного свіжою багнюкою ґанку. Так, зручності надворі, дров’яне опалення — знаменитий художник Анатолій Гончаренко явно відставав од дачної моди.

Біля вхідних дверей дзвінок був. Та тиснути на кнопку Ольга не поспішала. Вона відчувала щось незрозуміле, це відчуття охопило її ще біля хвіртки, а тут, біля дверей, вона раптом усвідомила: все довкола просякнуте тривогою, можна сказати навіть — страхом. Пояснити причину таких відчуттів вона не могла. Можливо, висновки, зроблені нею для себе з його робіт, зараз незрозумілим чином матеріалізуються. Саме про страхи вона збиралася розмовляти з ним сьогодні. Може, тому й напускає їх на себе, готується до бесіди, як молодий красень-актор до ролі старого вурдалака. Аби разом прогнати незрозуміле відчуття, Ольга рішуче подзвонила в двері.

Зсередини програла мелодійна трель. Почекавши трохи, вона знову надавила пальцем на кнопку, тепер вже тримала на пару секунд довше. Трель повторилася, реакції — нуль. Втретє Ольга подзвонила вже довго, і дзвінок вийшов роздратованим. Результат не змінився.

Думку, що художника немає вдома, Ольга прогнала відразу. Вона ж попередньо дізналася, що саме по суботах він стирчить у майстерні безвилазно. Пішов до магазину?

Найближчий далеко, і якщо це так, то варто почекати. Ольга для страховки подзвонила ще раз, прислухалась, сподіваючись вловити рух за дверима, знизала плечима і зійшла з ґанку. Та відчуття тривоги не полишало. Аби відволіктися, вона витягла з сумочки пачку цигарок, дістала одну, та потім різко поклала пачку на місце і рішуче обійшла будинок.

У вікні, котре виходило на ліс, що маячив удалині, горіло світло. Воно пробивалося крізь нещільно запнуті штори.

Пізніше Ольга так і не змогла пояснити, як знову опинилася на ґанку, що підштовхнуло її. Невідомо чому їй стало дуже страшно, але саме страх надав їй рішучості. Кнопки дзвінка вона не відпускала хвилин зо три. Коли трель усередині почала дратувати, Ольга штовхнула двері. Безрезультатно. Рука сама стисла дверну ручку, повернула її. Та вільно опустилася донизу, щось легенько клацнуло, і Ольга зайшла до будинку.

У передпокої було темно і пахло мішковиною. Ольга позадкувала, але потім швидко зробила крок уперед і пройшла до кімнати. Порожньо. Але ж світло горить не тут. Роздивлятися не лишалося часу, вона рушила далі. До потрібного їй приміщення вона майже забігла.

Тут справді була майстерня. Полотна на стінах, порожні рамки впереміж з готовими роботами по кутках і біля стінок, порожні пляшки за дверима. Іншим часом Ольга із задоволенням переглянула б тут усе, вона затишно почувалася в майстернях художників. Але тепер увагу її притягувало просте ліжко, застелене матрацом, поверх якого лежали зіжмакані вовняні ковдри, а на них — художник Анатолій Гончаренко. Він не рухався і, як здалося Ользі, не дихав.

Кричати Ольга не могла. Рухатися, як виявилося, теж. Минуло кілька світлових років, перш ніж вона зробила перший крок у напрямку ліжка і гукнула неприродно тоненьким голоском:

— Е-е-е-й… Е-е-ей…

Чоловік не ворухнувся, і це налякало Ольгу значно більше, аніж коли б раптово підхопився і, лаючись, почав кричати на гостю, котра увірвалася до святої святих без дозволу. Ще один крок — і знову зупинка. Ольга не знала, як звертатися до художника, тому повторила своє: «Е-е-ей!», а потім додала:

— То-о-олю-у! Ви… з вами… нормально?

Усвідомивши безглуздість запитання, вона стала сміливішою і, зробивши відразу кілька швидких кроків, наблизилася до ліжка впритул. Художник лежав обличчям догори, він давно не голився, неголеність пасувала йому. На відкритті Ольга, та й усі інші, бачили зовсім іншу людину, костюм і до синього виголені щоки та підборіддя явно пояснювали деяку скутість його поведінки. Вона згадала, як Гончаренко весь час тер правицею шкіру на обличчі. Тепер на ньому були сині джинси, хороші, фірмові, хоча й сильно поношені, зимові кросівки, наглухо застебнута зелена брезентова штормовка. Очі заплющені, ліва рука на грудях, права звисає з ліжка.

— То-о-олю… Ей, ви спите?

Коли Ольга доторкнулася до нього, то подолала останній бар’єр страху й далі поводилася досить впевнено. Очі лежачого не розплющилися, ознак життя тіло не подавало. Присівши навпочіпки, молода жінка спритно розстебнула штормівку на його грудях. Під нею — тільняшка, справжня, тепла, не з тих саморобок у смужечку, що продають на базарах і в електричках. А під тільником з лівого боку Ольжина рука відчула слабенькі поштовхи. Пульс теж промацувався, дуже мляво, та тіло все ще утримувало в собі життя Анатолія Гончаренка.

Ольга витерла піт з лоба. В майстерні було не просто душно. Із запахами фарб, свіжих і старих рам, пилу давно не прибираного приміщення змішувався ще один, від якого повітря робилося важким і задушливим. Запах, віднедавна добре знайомий Ользі. Запах алкогольного перегару. Настільки густого, що дихати з кожною хвилиною ставало дедалі важче.

Висновки напрошувалися самі собою, та вже за мить Ольга зрозуміла, що отруївся відомий своїми пиятиками художник не горілкою, хоча порожня пляшка і склянка валялися біля табуретки. Погляд наштовхнувся на невеличку упаковку, з усього видно — з-під ліків. Вона була порожньою, та, на відміну від пляшки й склянки, не валялася, а лежала акуратно скраєчку тої ж таки табуретки, яку художник, з усього видно, використовував замість столу. Етикетка повідомляла, що в упаковці було тридцять таблеток сильного снодійного. Гончаренко заковтнув усе і, вочевидь, запив горілкою.

Під упаковкою лежав складений удвоє аркуш паперу. Ольга простягнула руку, торкнулася порожньої упаковки і одразу ж відсмикнула руку назад. Щось, у чому вона ще ніяк не могла розібратися, дуже налякало її у всьому цьому. Виникло, звідкись з глибини душі виповзло гостре і капосне бажання повернутися і втекти. Вголос обізвавши себе дурепою, долаючи, таким чином, недостойні бажання, Ольга рішуче взяла аркуш, висмикнувши його з-під упаковки так рвучко, що та звалилася з табуретки на підлогу. Як і підозрювала Ольга, це була записка, адресована тому, хто першим зайде до майстерні і знайде художника. Пробігши очима короткий текст, Ольга запхала записку в кишеню плаща і з незрозумілою для себе люттю почала шарпати Анатолія за плече.

— Дурень! Дурень якийсь! Дурень! — вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. — Ну що мені з тобою робити, дурню такий! — Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.

— Зачекай… Я скоро…

Ольга вибігла з дому. Селище справді виявилося нежилим, крики не привертали нічиєї уваги. Весь час, поки Ольга бігла до траси, вона озиралася, наче перевіряючи, на місці будинок чи провалився разом з художником і його проблемами в тартари. Усі її думки зайняла записка. Вона якось одразу вивчила напам’ять цей текст, і він повторювався у неї в голові, мов нав’язлива шлягерна мелодія.

Я більше не можу. Він повернувся. Життя нестерпне, у смерті шукаю спокою. Винних у тому, що я зробив, нема. Тільки Він. І підпис «Гончаренко». Судячи з почерку, рука тремтіла. Або п’яним писав, або… Ні, інших варіантів бути не може. Заглушив свої незрозумілі страхи горілкою, — а, може, вона їх і спричинила! — накарлякав записочку, снодійного жменю — ковть, а зверху горілкою. Просто і ефективно. Перевірено роками. Бажання легкої смерті. Померти уві сні багато хто хоче. Без особливих мук, безболісно й тихо. Та до подібного рішення просто так, сп’яну, не приходять. Випив він радше для хоробрості, і смерті боявся менше, аніж таємничої істоти, названої в записці безіменним «Він». Що ж це тоді таке, якщо воно — інакше Ольга назвати не могла, — страшніше за смерть? Відповідь буде лише в тому випадку, якщо вдасться витягти автора записки з того світу.

Ольга вибігла на трасу. Вона лежала паралельно залізничному полотну, розділяла їх лише лісосмуга. Машин, як на лихо, не було, Ольга з безсилої злості тупнула ногою. Немов відгукнувшись на такий сигнал, здаля замаячила легковичка. Ольга рішуче стала посеред дороги, розставила ноги, міцніше впираючись ними у мокрий брудний асфальт, і почала махати руками, збоку скидаючись на вітряк. Машина наближалася, тепер можна було впізнати в ній стареньку «шевроле». Водій спробував оминути жінку, та Ольга кинулася навперейми і ледь не втрапила під колеса. Гальма вереснули, наче обварений крутим окропом собака. Ольга сперлася руками на мокрий капот, збираючись не пускати машину далі.

— Туди твою мать, ну якого ж хєра!

Водій вискочив зі свого боку, пасажир — зі свого. Обидва мали явний намір якщо не вбити нахабну бабу, то покалічити. Не даючи їм оговтатися, Ольга закричала, ледь не оглухнувши від власного крику:

— Людина помирає! В лікарню треба!

Істеричне волання, розтріпаний вигляд жінки і головне — скажений блиск очей подіяли. Водій, коротко стрижений брюнет, стис їй лікоть, притягнув до себе впритул.

— Хто і де? Тільки бігом!

— Поїхали! Дорогу покажу!

Коли машина гальмонула біля потрібного будинку, Ольга для чогось відзначила, що вона йшла довше. Мужчини діловито пройшли до будинку, в майстерні пасажир, товстенький чоловік років сорока, понюхав повітря, заявив діловито:

— Ясно, на що хворіє. Тут від самого перегару ласти загорнути запросто. Взяли, куме.

За п’ять хвилин Анатолій Гончаренко вже лежав на задньому сидінні «шевроле». Ольга примостилася там-таки, поклавши його голову собі на коліна.

— Двері замикати не треба? — брюнет, завівши мотор, повернувся до Ольги. — Так лишимо?

— Красти тут нема чого! Ключа шукати довго! Погнали, хлопчики, помре ж людина!

Брюнет слухняно натиснув на газ, і «шевроле» рвонула, мов на автоперегонах.

— Куди їдемо?

— До лікарні, — брюнет увімкнув двірники — дощ підсилився. — Тут ми ні хріна не знаємо, будемо шукати червоний хрестик — час пройде. До Києва за сорок хвилин домчимо, той самий час.

Ольга відчула себе дуже стомленою, аби сперечатися. Вона примружила очі, а пальці вкотре пошукали пульс у Анатолія. Поштовхи дуже слабенькі, та Гончаренко поки що живий. Поки що.

— Учора його перевели до палати, так що можете спробувати побалакати. Тільки він не хоче.

— Чого не хоче?

— Нічого. Розмовляти, їсти, пити. Жити, між іншим, теж.

— А це нормально для суїцидників?

— Як сказати… Я їх стільки перебачив… Одних пробиває на базікання, цілі сповіді вислуховувати доводиться, годинами не замовкають. А буває — бачити нікого не хочуть, соромно їм. Ваш порятований мене взагалі прогнав. У принципі, його право. До самогубців ходять психіатри, але тут від бажання хворого все залежить. Заявить такий: «На біса мені той психований доктор! Я вам псих, чи що?»

Психіатрові на вигляд було тридцять п’ять років, звали його Романом. Ольга поцікавилася, як по батькові, а він сказав, що по батькові свого терпіти не може, і коли їй не важко, хай зве його на ім’я. Можете Ромою, Ромкою чи Ромочкою. Вони сиділи в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням, якого звали Фідель Васильович. Народився він у рік, коли Куба гуркотнула революцією, і симпатики Кастро назвали свого первістка на його честь. Якщо йому вірити, тоді в одному пологовому будинку з’явилося на світ відразу троє Фіделів і одна Фіделіна, причому один — Фідель Наумович. На відміну від Романа, терапевт дуже любив сполучення своїх імені та по батькові, так його почали називати з дитячого садочка. Тепер він вийшов у справах, лишивши журналістку під опікою приятеля.

У реанімації Гончаренко пролежав чотири доби. Туди, певна річ, нікого не пускали. За цей час Ольга потрапила на першу шпальту власної газети, її фото на фоні лікарні вмістили під заголовком «Відома журналістка не дала померти відомому художникові». Як виявилося, Роман читав цю статейку.

— До нього так ніхто й не приходив?

— Нікого не було. Ви ж зв’язувалися з рідними?

— Дізналася телефон дружини. Та сказала — нічого дивного і попросила дати їй спокій. А більше нікого знайти не вдалося. Він взагалі жив відлюдником.

— Йому розповіли про вас. Він вислухав байдуже. Сказав лиш: «Лізуть усі не в свої справи». Дуже вдячний пацієнт. Так що не чекайте радісних криків і вдячних сліз.

— Я прийшла не по «спасіба». Хочу дізнатися, чому він це зробив. Записка дуже дивна.

— Чому? Стандартний текст прощального послання самогубця.

— А кого звинувачує? Якійсь таємничий «він», та ще й з великої літери, котрий невідомо звідки повернувся. І чим цей «він» міг так дістати людину, котра віднедавна спілкується лише з вузьким колом осіб.

— Мене більше інше переймає: як ваш художник примудрився вижити після жмені сильного снодійного, зробленого не на модних нині травах, а на справжнісінькій хімії, та ще й запитого горілкою. Звичайно від такого композиту довго не тримаються.

— Міліція знайшла в смітнику біля будинку багато порожніх упаковок. Гончаренко приймав снодійне регулярно, великими дозами і грошей не шкодував, міг просто звикнути. Як Гришка Распутін привчав себе до отрути. І пив він багато, так що снодійне та алкоголь стали частиною його організму. Медицина таке припускає.

Роман знизав плечима.

— Не знаю, чому, але мене хворий Гончаренко дуже цікавить. Він, як вам пояснити, потенційний суїцидник. Якось я хотів навіть книжку про схильність до самогубств писати, досліджував це питання. Тільки, — він посміхнувся, — видавати нема кому. Зараз, до речі, відсоток суїциду зріс до ненормального, — Ольга відзначила, що лікар сідає на улюбленого коника, він навіть засовався на стільці, влаштовуючись зручніше. — 3 одного боку, цілком типова поведінка: розлад у родині, пияцтво, що переростало в алкоголізм, депресії, можливо, творча криза…

— Це відпадає, виставка на «ура» гримить. Навпаки, він мусить відродитись.

— Як бачимо, не відродився. Щось у всьому цьому є незвичайне. Що — поки сказати не можу. Треба добре придивитись. Для вас він, я так розумію, газетна сенсація.

— Зовсім ні. Тут курити можна?

— Курити? У храмі здоров’я? — Роман зробив страшні очі. — Фідель розгромить нас, як казарми Монкадо і весь американський імперіалізм. Але ж ми з вами знаємо, — палець психіатра багатозначно націлився в стелю, — що цей проклятий імперіалізм розкладає нашого провідного терапевта зсередини, — він висунув верхню шухляду стола, видобув з неї почату пачку «Мальборо», з робленою гидливістю взяв її двома пальцями, — великим і вказівним, — і помахав перед носом співбесідниці. — Ні щоб курити рідні гаванські сигари, він, підлий ренегат, сповідує американський спосіб життя. Тому закуримо і ми, назло йому, — пальці розімкнулися, пачка впала на дно, шухляда засунулась, з кишені свого халата Роман витяг «Приму-люкс». — Не насмілюся запропонувати дамі…

— А ви сміливіше, — підбадьорливо всміхнулася Ольга, пригостилася запропонованою сигаретою, припалила від вогника ввічливо піднесеної запальнички. — Отож з приводу сенсації. Художники нечасто потрапляють під приціл читача світських хронік. Дуже рідко. Це специфічна публіка, живуть і тусуються в середовищі виключно собі подібних. Актор, співак, будь який інший діяч шоу-бізнесу — так, ходяча сенсація. Ось уявімо ситуацію, — Ольга пошукала очима попільничку, Роман перехопив її погляд і підсунув ближче порожню бляшанку від «Нескафе», попіл вони струсили в її надра майже синхронно, — Самогубств стало більше. І в зашморг поліз безробітний токар Сидоров. Сенсація? Ні. От якби він спочатку передушив усю сім’ю: вагітну дружину, сина-школяра і п’ятирічну доцю, пальнув пару разів з вікна по перехожих, і тільки після того повісився сам — оце готова сенсація, газета зробить з рядового громадянина, якого ніхто не знав за життя, посмертний об’єкт для обговорення в народі десь на тиждень. Інший варіант: з якоїсь причини на себе наклав руки, скажімо, Філя Кіркоров. Не смійтеся, я бовкнула перше ім’я, яке спало на думку. Йому не обов’язково душити перед цим Аллу, підривати щось там — навіть тихе самогубство такої відомої людини, кілька рядків про це дадуть привід для розмов років десь на три вперед. Випадок з Гончаренком: тихе самогубство молодого перспективного художника. Колеги обговорять за чаркою, споживач газетної інформації сприйме байдуже. Подумаєш, велике діло, художник. Горілки надудлився, дах у нього з’їхав, такого тепер кругом вистачає. Так що, — підбила Ольга підсумок, — про сенсації ми забудемо. Бачите, не вийде з цього сенсації. У мене особистий інтерес.

— Дохідлива лекція, — Роман кинув недопалок у банку. — Якщо хочете, я вам про психіатрію дещо розповім.

— А ви про щось інше говорити вмієте?

— Залежно від того, як ми спілкуватимемося далі. Коли як лікар і журналіст — інших тем торкатися немає сенсу. Як чоловік та жінка — тут можливі варіанти, — Роман підвівся, відчинив кватирку, впускаючи березневу сирість. — Зробимо для хазяїна кабінету хоч мале добро, замінимо свіжим повітрям пари нікотину. Ну, гайда до предмета вашого особистого інтересу?

Ольга кивнула і підвелася, обсмикнувши широкий халат, що висів на ній, мов на вішалці, з якої його зняв Фідель Васильович.

Треба буде розповісти про цього лікаря Суховій. Цікаво, до якої категорії вона його віднесе. Чоловіків її подруга ділила на дві групи. Черговий знайомий міг отримати оцінку: «Нічого мужик», а міг поза очі бути відзначений коментарем: «Мужик — нічого. Ну геть ні-чо-го, пустий, аж дзвенить увесь». Зараз, коли вони йшли коридором поряд, Ольга зловила себе на думці, що Роман Ващенко їй чимось симпатичний. Чимось, чимось, дурепа набита! Він не мужчинка з картинки, яким був твій перший, ясно тобі! Цей більше на мужика схожий. Лікар взагалі чоловіча професія, аби ти не сумнівалася! Ольга труснула головою, женучи від себе непотрібні думки. Непотрібні саме тепер, тут, у лікарні, її взагалі цікавить поки що зовсім інший чоловік.

— Далі не хочемо жити, Анатолію Петровичу?

Ольга вмостилася на стілець в ногах у хворого. Роман прилаштувався на сусідньому ліжку. В палаті було п’ять місць, але двоє хворих з’являлися лише вдень — так званий денний стаціонар. Отримували свої процедури, лежали годин зо три і йшли додому спати. Постійні мешканці палати з цікавістю спостерігали зі своїх ліжок за відвідувачами. В одному з них, чоловікові непевного віку з сіруватим обличчям, Ольга визначила хворого на виразку, що нажив свою болячку шляхом надмірного вживання алкоголю. Ветеран праці на ліжку біля батареї лікував запалення легенів: упаковки з пеніциліном і обоймочка одноразових шприців на тумбочці допомагали встановити діагноз. Гончаренко, накрившись з головою казенною вовняною ковдрою, забраною в підковдру із зеленими візерунками, складеними з написів «мінздрав», лежав обличчям до стіни і не ворушився.

— З обіду так лежить, — виразковик влаштувався зручніше, навіть підпер голову правицею. — Жерти ледь не силою примусили. Поки снодійного собі не вициганив — за ложку не взявся.

— Хіба йому не належить?

— Ага, так він же такі дози вимагає — коня приспати можна!

— Гм… А до вас гості, Анатолію Петровичу, — психіатр демонстрував істинно професійний терпець. — Познайомтеся хоча б. Ця жінка життя вам врятувала.

— Здрастуйте, Толю, — Ольга постаралася, аби голос її звучав якомога бадьоріше. Реакції не було, вона глянула на лікаря, знизала плечима і повела далі: — Ви мене налякали, якщо чесно. Я рада, що вам уже краще.

Людина на ліжку повернулася до них обличчям так несподівано, що Ольга сахнулася і ледь не звалилась зі стільця. Відразу згадалося прочитане в книжках і побачене в кіно: так, різким кидком, атакує змія.

— Хто вам сказав, що мені краще?!

Худе бліде обличчя художника зблідло, здавалося, ще більше, очі палахкотіли, не горіли, саме палахкотіли, — нездоровим лячним вогнем, а через хрипоту вигук був схожий на каркання змерзлого міського ворона.

— Це Ольга Нечваль, журналістка, — Роман лишався незворушним, хоча такої агресії від підопічного не чекав.

— Що вам усім від мене треба? — Гончаренко не кричав, говорив так, як бесідує зі сповідальником приречений до страти, що не має жодного шансу на помилування. — Я вийду звідси і знову зроблю те, що ви не дали мені довести до кінця. Ось тільки заховаюся подалі. Чого всі лізуть у моє особисте, розумієте — о-со-бис-те життя! Ну, не буде мене, хто я такий, кому потрібен? Життя зміниться?

Він сів на ліжку, сперся спиною на пофарбовану в зелений колір стіну, зігнув ноги в колінах, обхопив їх руками, як ображена дитина, котра заховалася від дорослих у найдальший куток спальні. На ньому була коричнева лікарняна піжама, стара й ношена. Ольга вже знала, що речей, окрім тих, у яких його привезли, у Гончаренка з собою не було, і старша сестра розпорядилася підшукати бідоласі щось стареньке. Піжами, як і постільна білизна, в лікарні давно вже стали дефіцитом, хворі приходили зі своїм, та для художника знайшли підходящу одежину. Він не опирався, але й не подякував, до чого усі поставилися байдуже і з розумінням. Ольга теж підготувала себе до того, що врятований не поспішить розкрити їй свої обійми.

— Я розумію ваш стан, Толю…

— Та що ви можете розуміти! Стан… Нічого не знаєте, а лізете не в своє діло. Жити мені не можна, ясно вам?

— Чому? Дивна записка, дивні заяви. І це після такого успіху…

— Для вас — дивні, для мене — ні.

— Ось я й хочу… Ми з лікарем хочемо дізнатися, що сталося, і допомогти вам. Якби ви погодилися поговорити, просто поговорити. Я знаю, що таке депресія, два роки тому хотіла різати собі вени, — краєчком ока Ольга перехопила здивований погляд лікаря. — І ваші роботи сьогодні мені багато на що розкрили очі, допомогли… Ми могли б знайти спільну мову, Толю.

Гончаренко глипнув на неї, як дивиться стомлений цілоденною працею дорослий на дитину, котра вимагає негайної відповіді на дуже важливі для неї запитання.

— Нічого я не хочу, ясно вам? Компліментів ваших теж. Дайте спокій хворій людині. Вважайте, ми поговорили.

Він знову простягнувся на ліжку, одвернувшись.

— Ми з вами, Анатолію Петровичу, не закінчили розмову, — втрутився Роман, та своє бажання спілкуватися Гончаренко, скоріше за все, вичерпав. — Не зловживайте снодійним, шкідливо це.

— Нє, хай йому краще дають!

Ольга і Роман повернулися на крик душі виразковика. Той уже сидів на ліжку і налаштований був до художника зовсім не дружньо.

— Щось не так?

— Учора перед сном не дали. Лаявся, прямо матом, тільки Фідель Васильович сказав — харе, — і дулю він отримав. Заспокоївся наче, засопів, а вночі давай горлати, я мало з ліжка не впав! Чергові сестри насилу заспокоїли, вкололи щось. Що наснилося, питають? Цей друг тільки матюкається.

— Цікаво, — Роман справді чув про таку поведінку хворого вперше. — Він увесь час так погано спить?

— Його ж, коли з реанімації привезли, все снодійним глушили. Потім вирішили — досить. Воно ж грошей коштує, — виразковикові подобалося бути в центрі уваги, можливо, в нього було ще кілька способів боротьби з лікарняною нудьгою. — Лежить тут, халява, бігають круг нього всі, а воно ще коники викидає.

На репліки борця за тотальну справедливість та загальне рівноправ’я в стінах окремо взятої лікарні Гончаренко не реагував.

— А що він кричав, не пригадаєте? — психіатр не приховував жвавого інтересу.

— Я спочатку не зрозумів ні хріна, спросоння ж. Кинувся до нього, за плечі трясу. Він не прокидається, горлає щось наче: «Не чіпай! Іди геть!», імена жіночі називав. Маму ще кликав, як дитина мала. Сестри забігли на крик, цей вже очі продер, тільки наче не бачить нічого, смикається, кричить, не розібрати, правда, що. Одна сестричка мені ще ні за що вставила: «Знову до вас, Торбо, з роботи приходили! Як з бочки!». Завідувачу, мовляв, скажу.

— Що — з бочки? — не зрозуміла Ольга.

— Ну, було діло. Заходили мужики з автопарку. Принесли кілограмчик. Лікуйся, Сергійовичу. Перегарчик чувся, в смислі, — виразковик повідав про своє порушення режиму з гордістю. — Тільки більше не повторялося. Фідель Васильович таких виписав — добре, не вигнав, мені правда лікуватися треба. Перегаром тоді, правда, несло трохи, носяру мого не обдуриш, да. Та не від мене, ось в чому справа. Та історія п’ять днів тому була, я тоді усього третій день як поступив.

Роман подивився на Гончаренка. Розповідь сусіди по палаті зовсім його не пожвавила, наче не про нього йшлося.

— Гаразд, — він підморгнув виразковику. — Ви тут наглядайте за ним. Людині нелегко довелося, з того світу витягли. Теж зрозуміти можна, — виразковик тут-таки закивав. — Буду навідуватися. Бувайте, Анатолію Петровичу!

Ольга відчула, що теж мусить щось сказати.

— Я ще прийду, Толю. І ми поговоримо. О’кей?

Ковдра ледь відхилилася, голос художника знову нагадував каркання:

— Дайте мені спокій. Все, — голова знову зникла під ковдрою.

Фідель Васильович, невисокий на зріст, із залисинами на маківці, такі чомусь характерні, відзначила про себе Ольга, саме для низеньких чоловіків, крутив у руках почату пляшку ужгородського коньяку. Ользі з її мовчазної згоди він хлюпнув у каву, Роман відмовився — за кермом, а самому господареві кабінету дози, котра годилася для присмачення кави, зараз явно не вистачало. Нарешті рішення прийшло, він підсунув склянку з напівстертим червоним помадним обідком по краях, налив собі на око трохи менше половини. Пляшку рішуче заховав у надра тумбочки, тяжко зітхнув.

— Бабця з третьої палати, в якої півшлунку відчикали, заявила щойно: «Якщо будете виписувати, руки на себе накладу. На простирадлі задушуся!» Отак. Ох, помотала нерви! — завідувач вилив вміст склянки в рот, голосно ковтнув, відсьорбнув кави, перевів подих. — Донька її забирати не хоче, годувати ж треба, та ще й дієтичним. А йти їй більше немає куди. Тут за нею хоча б якось доглядають. Ось тобі,психіатре, черговий потенційний клієнт.

— Люди на межі, сам знаєш, — Роман катав між пальцями недопалок, що ще димився. — При чому вони?

— Ага! А я тобі що, не люди? Одні прибігають, у ноги ось тут падають: лікуйте, докторе! Немає чим, кажу, немає чим. Несіть ліки… Купити нема за що ці гадські ліки! І нам, кажу, так само немає за що. Інші двері носаком, бакси на стіл: давай, братан, окрему палату і сестричку найкрасивішу, тільки аби постійно при ньому була, понял — нєт?

— І що ти вирішуєш? — бичок Романа впав на дно попільнички.

— Усе вирішую. Тим і тим. В міру сил. Тільки сили, Ромчику, скоро не буде. Ваш художник, між іншим, мені їх і не додає.

— На виписку скоро? — Ольга ще ковтнула кави, вона обпікала губи, відтак пила обережно, та з задоволенням.

— Побуде ще з тиждень. Чесно — побоююся за нього. Цей обов’язково зробить щось із собою, ось тут чую, — Фідель Васильович поплескав себе по грудях з лівого боку. — Випустиш такого, потім криваві хлопчики і всілякі інші кошмари… Сестри скаржилися — кричить ночами. Взагалі нервовий якийсь… Художники усі такі? — він подивився на Ольгу, немов вона була головним експертом зі способу життя й мислення художників.

— Він чимось наляканий. Все, що можу сказати, — Ольга загасила сигарету об край попільнички. — Причому давненько. А перелякані люди всі однакові, художник він, лікар, шофер чи член уряду. Дякую за каву, — вона поставила чашку на стіл, скинула халат. — Я до вас ще прийду, гаразд?

Фідель Васильович зобразив руками широкий жест «ласкаво просимо», Роман метушливо подав їй плащ, потягнувся за своєю курткою.

— Мені теж час. Вийдемо разом, якщо не заперечуєте.

Уже виходячи з кабінету, Ольга почула, як підозріло гмикнув їм услід завідувач відділення.

Вечір був вогким і навіював смуток. Ольга уявила три пересадки, штовханину у транспорті і вирішила пройти пішки хвилин двадцять.

— Якщо ви не проти, можу підвезти.

— А нам по дорозі?

— Поки що не знаю.

Відмовлятися не хотілося, але все ж таки треба тримати марку.

— Лише в тому випадку, якщо нам по дорозі і ви живете далі, аніж я. Задля того, аби виглядати джентльменом, не варто витрачати час і бензин.

— Ну, поспішати мені, припустимо, нема куди і нема до кого. В мене черговий нудний вечір. Так що покататися і відтягнути повернення до чотирьох стін я не проти.

— Ви носили обручку, — фраза вирвалася мимоволі, Ольга навіть прикрила долонею рота. — Вибачте, якщо… Я…

— Нічого. Нормально, коли незаміжня жінка дивиться на чоловіка з непідробним інтересом. Так, була дружина… Нещасний випадок, скоро шість років, як… — він замовк, поліз за цигарками в кишеню.

— Ще раз пробачте, — Ольга відчула, як палають щоки. Їй захотілося сказати, що теж була одружена і, швидше за все, теж стала жертвою нещасного випадку, але вирішила припинити розмову на цю тему, яку почала сама, з власної жіночої дурості, і теж витягла цигарку, аби заповнити незграбну паузу.

— Так їдемо чи ні? — Роман підніс їй вогник від запальнички.

— Мені на Сирець, — Ольга прикурила поспіхом, закашлялася, мов курець-дилетант. Роман постукав її по спині, не сильно, але відчутно. Дивно — їй стало легше.

— Будете сміятися, нам і справді по дорозі. Я на Виноградарі живу, через Сирець теж поїхати можна. По конях?

Вона жила у маленькій однокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Неподалік майоріла схожа на великий і погано заструганий олівець споруда телецентру. Поряд розташувалося кладовище. Якщо вийти на балкон, можна навіть побачити невеличкий шматочок цвинтаря. Принаймні, Ольга знала, куди треба дивитися, і переконувала сама себе, що регулярна бачить цвинтар. Втілення в життя популярного принципу «memento more». Варіант з житлом не кращий, але вибору не було: квартиру розмінювали терміново, прискорити цей процес хотілося обом, та Ольга взагалі хотіла спекатися цього якомога швидше і погодилася вже на другий варіант, не стала сперечатися з колишнім чоловіком через вибір району, навіть полегшено зітхнула, коли він вирушив на лівий берег, у зручний будинок та квартиру поліпшеного планування. Хай вона живе поряд з кладовищем, якось символічно.

А були ж часи — і не так давно, до речі, коли Ольга всерйоз обдумувала ідею назавжди оселитися в тому місці, по сусідству з яким волею долі опинилася. Сухова голосно висловилася з цього приводу: «Не роби трагедії, ти, дурочка! Мужики цього не варті, жоден, ясно тобі! Викинь з голови, переключись, займися чимось. Знаєш, скільки разів Анну Кареніну грали в кіно? І годі, усе, досить!»

Удома Ольга пустила у ванній гарячу воду, перевдяглася у банний халат, — подарунок тієї ж таки Сухової, чорний, у білу смужку, — і в очікуванні, поки ванна наповниться, вмостилася на краєчок. Під дзюрчання води думалося легше. Хотілося думати про незрозумілу й дивну поведінку художника, що малює страхи і кричить ночами уві сні, але в голову нахабно й безцеремонно лізли зовсім інші думки.

«Дивлячись як ми будемо спілкуватися далі… Якщо як чоловік та жінка — можливі варіанти…». Як на лікаря-психіатра Романа Ващенка, можливі варіанти спілкування з нею. Усю дорогу, поки вони їхали, базікали ні про що, звичайні теревені малознайомих людей. Але сьогодні Ольга раптом відзначила: протягом останнього часу вона спілкувалася з чоловіками, зрозуміло, уникати їх просто безглуздо, але вона не могла згадати, аби з кимось із них вона розмовляла просто так, не як з колегою чи людиною, від якої їй щось треба. «Може, тобі шкода його, подружко? Дружина загинула, а мужик він ще молодий, ось і проступає з тебе жіноча жалість…». Вона зрозуміла, що шукає виправдань тому жіночому інтересові, який викликав у неї незнайомий чоловік. І вона його явно зацікавила.

Ольга встала, подивилася на себе в овальне дзеркало, провела рукою по волоссю, що ледь сягало плечей. Зараз вона носила таку зачіску, а чотири роки тому, коли розлучилася з чоловіком, підстриглася під хлопчика, назло йому, бо знала — йому подобалося її довге каштанове волосся. Так, що ми тут маємо? Ольга Нечваль, тридцять років, журналістка, розлучена. Фарбована блондинка, зріст трошки нижчий за середній, зеленоока. Вона показала своєму відображенню язика. Скинула на підлогу халат, ледь розставила ноги, вперлася ліктями в боки. Треба б скинути кілограмів три-чотири. Ну, бажання не оригінальне. Немає жінки, котра не хотіла б позбутися зайвих кілограмів. Права долоня накрила грудь, пальці попестили сосок. Н-да, груди не ідеальні, у тієї гадини, з якою вона застала чоловіка, — колишнього чоловіка! — цицьки такі, що під ними заховатися можна, мужики від таких дійниць чомусь розум втрачають. Ольга знизала плечима, прибрала руку, ще раз критично оглянула себе. Нічого, нічого. Трохи підрихтувати — навіть дуже нічого собі. Чому ти раптом про це подумала? Давно нікого не було? Давно, треба чесно визнати. Ромо Ващенко, навіщо думати про тебе?

Пояснення вона знайти не могла, в усякому разі отак одразу. Ліпше поки що не забивати собі голову, все вирішиться само собою. Ольга залізла у ванну, випросталася у гарячій воді і спробувала прогнати взагалі усі думки, навіть про художника, котрий малює страхи.

Цієї ночі їй снилися щурі.

— Навіщо вам усе це треба?

— Хоча б задля того, аби відповісти на ваше запитання. Я і собі його часто ставлю. Коли немає відповіді — її шукаєш.

— Навіть ось так, залазячи в чуже життя?

— Анатолій вже увійшов у моє, і просто так викинути його з голови, забути про все, що сталося і досі відбувається, я не можу.

— Звучить дивно, але я теж.

Дружину Гончаренка звали Аліною. Якщо вона й була старшою за Ольгу, то не набагато, хоча навіть за бажання вік її визначити не просто, Ольга, принаймні, не змогла. Жінка опускалася, відверто не стежила за собою, і якщо вона не візьме себе в руки, то сама допоможе часові перетворити її на самотню бабусю.

Вони сиділи на кухні, пили погано заварений чай. Ольга могла дати повну гарантію, що Аліна їсть і п’є лише для фізіологічних потреб організму, задоволення від цього, як і від усього іншого, вона точно не отримує. Після того, як чоловік вигнав її, жила з матір’ю, хоча він і залишив дружині квартиру. Бути там вона не могла. Зараз матері не було, жінкам ніхто не заважав. Ольга прийшла, попередивши Аліну по телефону. Вона була готова до того, що покинута дружина не захоче розмовляти, вилається і кине слухавку, але дістала байдужу згоду на зустріч.

— Тоді чому ви не були в нього жодного разу?

— Якщо йому не потрібні лікарі і люди, котрі врятували йому життя, то мене він тим більше прожене. Вдруге я цього просто не переживу.

Ольга не знала, в яке русло спрямувати розмову, і просто спитала:

— Давно ви не живете разом?

— Як подивитися. В мами я оселилася рік тому, а так — десь років зо два з половиною.

— «Так» — це як?

— Ще чаю? — Аліна запитала явно для того, аби зібратися з думками, Ольга кивнула і підсунула чашку ближче до господині. Чайник почав холонути, смак напою був гидким, і Ольга додала більше цукру. Свій чай Аліна не пила, тільки легенько постукувала пучками по щербатих краях чашки. — Ви ж теж незаміжня?

— Зараз ні, — Ольга зазначила про себе, що останнім часом їй нерідко доводиться відповідати на це запитання.

— Тоді вам не треба пояснювати, як чоловік і жінка повільно перетворюються на чужих людей. Але з Толею це сталося якось дуже швидко, одразу. Якось уночі він закричав. Спросоння я не второпала, що сталося, він проганяв когось і дуже лаявся. Я збудила його, більше він не заснув, тинявся по квартирі до ранку. Сон відтоді став для нього проблемою. Нічні крики повторювалися, пояснювати він нічого не хотів. Запої почалися саме через бажання поспати, п’яні просто вирубаються, ви ж знаєте.

— Знаю, — Ольга уявила, як здивувалася б Аліна, якби дізналася, наскільки добре їй це відомо.

— Він став дуже нервовим, його дратувало буквально все. Найстрашніше — він заговорив про смерть. Про самогубство. Лякали навіть не розмови — я була впевнена, що Толя заподіє собі що-небудь. Знаючи його родину… Знаєте, коли йому було сімнадцять, його мати повісилася. У Голосіївському лісі. У записці просить нікого не звинувачувати і пояснює, що не хоче йти з життя вдома, дітям там жити ще, — Аліна зітхнула. — Через шість років утопилася сестра. Вона старша за Толю на два роки. Чому — ніхто не знає, ніяких передсмертних листів. Вони компанією поїхали відпочивати, хтось потім говорив про незрозумілу сварку з одним хлопцем, хоча гуляли всі разом і нічого дивного ніхто не помічав. Толя переживав дуже, завжди переживав, — вона знову зітхнула. — Ще він не хотів дітей.

— Чому? — Ольга відчула, що пауза перерве потік відвертостей, тому своїм запитанням спробувала не допустити її.

— Не знаю. За ті чотири роки, що ми жили разом, я кілька разів говорила про дітей. Спочатку він відповідав: «Поки що рано», потім просто ігнорував відповідь і, нарешті, заявив: якщо я допущу появу дитини, він мене покине. Зрештою, — Аліна гірко посміхнулася, — він зробив це й без дитини, взагалі без якоїсь видимої причини. Отож, як бачите, — вона розвела руками. — Я й сама не проти знайти відповіді на всі запитання щодо мого чоловіка. Нічні крики, пиятики, нерви — я намагалася боротися, але Толя сам же мені забороняв, наче навмисне знищував себе. Кінцевий підсумок — він прогнав мене геть. Ось так. Без жодних пояснень та звинувачень. Сказати вам одну річ? Він обов’язково знову спробує вбити себе, ось побачите.

— А… батько його? Ну, теж так, як мама? — Ольга намагалася говорити обережно.

— Не знаю. У них був вітчим, батьки начебто розійшлися. Толя не дуже відкривався на подібні теми. Принаймні, розлучення й самогубство — справді в них сімейне, а власна родина — для кожного болюче місце. Вітчим, здається, помер, коли Толику було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Вони ще після того переїздили, мінялися з кимось районами, точно не знаю. Як у них так виходило, з обмінами — вічні проблеми… Я так і не зрозуміла, що ви хочете дізнатися про Анатолія… Чаю ще налити?

— Я сама поки що не розумію… Чаю? Ні, дякую, я вже побіжу.

Біля дверей, коли Ольга одягнулася і готувалася вийти, Аліна поклала руку їй на плече.

— Ви дзвоніть мені, Олю. І заходьте. Треба ж мені знати… ну… як він там.

Ольга вже встигла прочитати в очах Аліни самотність, тому постаралася щиро посміхнутися.

— Дякую ще раз.

Спускаючись брудними сходами — ліфт тут не працював, певне, від Всесвітнього Потопу, — Ольга розмірковувала: чи правильно вона вчинила, не сказавши жінці, що Анатолій Гончаренко й далі кричить ночами.

Хлопчина в сірій кепці завзято дірявив блискучим багнетом колесо вантажівки. Дівчинка з кісками, що стирчали врізнобіч, стріляла майже впритул в німецького офіцера. Хлопчисько в тілогрійці старанно цілився з-за дерева, готуючись убити чергового ворога. Двоє дітлахів радісно спостерігали за підірваним ними залізничним мостом, а заразом — товарним поїздом. Дівчисько підпалювало будинок. Увесь цей ряд картинок розташувався під плакатом, з якого твердою рукою художника-оформлювача питали сучасників: «А ти б так зміг?»

— Чому це не знімуть?

— Запитайте нашого директора. Biн лишив тут усе, як було. Історія, каже. Тільки навряд чи в даному випадку він думав про історію.

— Ви теж викладаєте цей предмет. І ви, я помітила, незадоволені, що наочну агітацію залишили.

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

— Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і — найбільш неприємне — бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж:

— Знаєте, давайте змінимо тему. Про конфлікти поколінь писали ще в давнину, і ви, як історик, знаєте це краще за мене.

Ганна Іллівна пильно подивилася на потенційну школярку, і Ольга відразу відчула себе нею: дівчам у шкільному фартусі, котру висварили за манікюр і перстеник — нєдєльку, котра погано знає урок, зате хвацько викаблучується на шкільних дискотеках під цю дурну музику.

— Гаразд. Що вас цікавить, дєвушка?

— Хто… Толя Гончаренко. Ви були його класним керівником.

Вона чекала почути, що за тридцять років роботи в школі у Ганни Ілівни було кілька сотень учнів, а може, й уся тисяча, що теоретично педагог — зрозуміло! — пам’ятає кожного, та насправді… Одначе, випереджаючи її думки, вчителька просто сказала:

— Я пам’ятаю цього хлопчика.

Ольга ще більше відчула себе школяркою, ученицею, котра з дитячою впертістю сперечається з педагогом, і зовсім по-дитячому закусила нижню губу. Їй захотілося курити, але Ганна Іллівна з перших хвилин знайомства попередила про свою алергію на тютюновий дим, отож доводилося терпіти. Вона розуміла, що треба якось вести розмову далі, ось тільки готувалася ж зовсім до іншого, геть не думаючи, що літня вчителька так легко й швидко пригадає одного з сотень своїх учнів.

— Я читала про нього у вашій газеті. До речі, в ній писали ще про одного випускника нашої школи. Тільки там йшлося про кримінал.

Павло Комов. Ольга пам’ятала цю публікацію: заступника директора комерційного банку розстріляли з автомата біля під’їзду власного будинку. Вбивця чекав у під’їзді, перша черга вдарила охоронця, котрий сунув попереду, по ногах, друга прошила груди банкіра.

— А Комов, між іншим, добре встигав з історії, навіть переміг на міській олімпіаді, — Ганна Іллівна зняла окуляри, дістала з кишені чисту носову хустинку, протерла скельця, для чогось подивилася на світло, повернула окуляри на місце. — Гадаю, ви розумієте, що усіх своїх учнів я пам’ятати не можу. Та якщо почую знайоме прізвище чи побачу знайоме обличчя, завжди пригадую. Тим більше, — вона посміхнулася, — коли про них пишуть популярні газети. Чому вас так зацікавив Гончаренко?

Це запитання вивело Ольгу з дурної зніченості. Вона чекала на нього, у неї готова відповідь, і це додало їй впевненості. Школярки вже не було, повернулася журналістка.

— Я писала про нього статтю. Його спроба накласти на себе руки загальмувала роботу. А потім я дізналася, що суїцид у них у родині, сказати б, — це спадкове. Мати і старша сестра Анатолія свого часу теж наклали на себе руки. Цікаво, правда?

— Для жовтої преси — так. І потім, у наш час такий вибір як мінімум логічний.

— Його дружина сказала, що Толя чогось боявся і не казав, чого саме. Ось я й хочу дізнатися про людину максимум можливого, — Ольга витримала коротку паузу, спостерігаючи за реакцією співбесідниці. — Лікар каже, що страхи дорослої людини можуть йти за нею з дитинства. Ось я й подумала, що вчитель…

— Що ви хочете почути? — Ольга відчула, що Ганна Іллівна зацікавилася розмовою і вже сама намагається пригадати щось, що допомогло б пролити бодай якесь світло на дивну історію художника.

— Не знаю, — чесно призналася вона.

Учителька сперлася ліктями об парту, пальці рук зчепилися в замок.

— Я теж не знаю, що можна розповісти про Толю. Я маю на увазі — що аж такого особливого. Він не єдиний, хто вмів малювати, та й малюнки його, — «роботи», подумки поправила Ольга, — не зовсім те, до чого звикла я, одначе це не показник, я зовсім не знаюся на малярстві. Вчився, щоправда, добре, як на хлопця. Неповна родина… Знову ж таки, неповні родини мало кого дивують, половина дітей росте в неповних родинах. Але, — пальці її рук розімкнулися і зімкнулися знову, — я добре пам’ятаю, як одного разу прийшла до них додому. Запитаєте, чому я це пам’ятаю? Річ у тім, що того вечора я дуже перелякалася. Найцікавіше — досі не можу зрозуміти причини переляку.

Ольга буквально пучками пальців відчула, що співбесідниця зараз розповість щось важливе і навіть затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Навіть не знаю, з чого почати. І не готова пояснити те, що сталося, та й не впевнена, що сталося щось особливе. Я лише пішла до Толі додому поговорити з батьками. Хлопчик змінився, але в цьому віці — йому було тоді років тринадцять-чотирнадцять — усі діти міняються. Та з ним коїлися незрозумілі речі, — Ольга відзначила, що вчителька старанно добирає слова, насправді намагаючись висловити, передати свої відчуття, в яких і сама досі не розібралася, і ще — вся історія надто явно затягувалася.

— Ви кажіть, як є, я спробую зрозуміти.

— Гаразд… хоча вам буде нелегко. Ви ж не спостерігали підлітка з четвертого класу, а тоді він уже вчився у сьомому… здається… Так, у сьомому! Батько в них чи загинув, чи помер від якоїсь хвороби, тут я не згадаю, та все це не має стосунку… Отже, мати одружилася вдруге. Я не даремно кажу про це, пізніше ви зрозумієте… Хоча… Не знаю… Гаразд. Толя був звичайним хлопчиськом, учився добре, та не належав до тієї породи, знаєте, зубрилок, як їх називають. Скарг на нього ніколи не було, та щоб хвалили особливо — теж не скажу. А потім він різко, просто ні з того ні з сього, змінився. Буквально: пішов додому однією людиною, до якої всі звикли, а вранці зірвав зарядку. Пригадуєте, перед уроками тоді були зарядки?

Звичайно. Спізнитися на цей захід вважалося порушенням дисципліни, інколи більшим, ніж прогул чи спізнення на урок. Ольга не встигла забути навіть через стільки років, як у них у школі списки тих, хто спізнився, носили особисто директору, і згідно зі списком, всіх, з третього по десятий класи, залишали після уроків у спортзалі робити дурнувату зарядку. А зводилася вона до елементарного підняття-опускання кінцівок і присідань. Від покарання звільнялися тільки ті, хто приносив записку від батьків. Щоправда, подібна практика була не в усіх школах. Але хто сказав? Ольга й не могла знати, що робилося в інших школах.

— Гончаренко з доброго дива відмовився робити зарядку. Причому так агресивно, що я навіть злякалася і хотіла вести його до лікаря. Потім він заснув на другому уроці, на моєму. Я зробила зауваження, він різко огризнувся, і я вигнала його геть з класу. На перерві він стояв біля стіни з опущеною головою і до кінця уроків ходив пригнічений. Це почало повторюватись регулярно. Не щодня, але доволі часто. Та ви ж повинні знати: Гончаренко не один такий на всю школу, дивних та прикрих дітей багато. Добре пам’ятаю, як у той самий час троє десятикласників згвалтували в роздягальні молоденьку вчительку і сфотографували процес. Цих дегенератів, правда, знала не лише вся школа — весь мікрорайон. Тікали з дому діти, час від часу траплялися дрібні крадіжки, бійки клас на клас за школою, вагітна старшокласниця… І все ж таки з Толею щось явно коїлося, він змінювався у гірший бік. Тому я й вирішила поговорити з батьками.

— Вибачте, що переб’ю. А ось спалахи агресії — що їх викликало?

— Як правило, спроби підвищити на нього голос, зробити зауваження. Адже навчання — своєрідний примус, хочете ви того чи ні. Та не будемо відволікатися. Пішла я ввечері, того дня у мене були уроки на другий зміні, потім перевіряла якісь письмові роботи, загалом десь був початок шостої. Йшла я туди вперше, я взагалі не часто ходила по домівках, частіше збирала батьків на збори, якщо було потрібно. Так мені легше. Вже стоячи перед дверима, я відчула незрозумілу тривогу, навіть легкий дрож. І ще — нерішучість. Аби побороти все це, я різко подзвонила, і — ви не повірите — палець наче приріс до кнопки, дзвінок вийшов довгим, настирним, просто-таки нахабним. І коли двері відчинилися, я все ще тиснула на кнопку, почуваючись при цьому повною ідіоткою.

Тепер Ганна Іллівна знала, про що говорити, правильно побудовані фрази людини з вищою освітою лилися фонтаном, голос став гучнішим, а сама вчителька поводилась, немов на сповіді, звільняючись від гріха чи таємниці, котрі над нею тяжіли багато років.

— На порозі стояв мужчина. Бачили на картинках Мінотав ра? — Ольга механічно кивнула. — Уявіть тепер, що на ньому яскраво-червона ковбойка, сині тренувальні штани, чоловіки носили такі, вони розтягувалися на колінах, шльопанці на босу ногу. Комір розстебнутий, на могутній шиї — ланцюжок, саморобний, з мідного дроту. Правда, акуратно зроблений. Він неголений… ні, швидше погано поголений. І запах. Він немов стояв у хмарі перегару. Ще — важкий погляд червоних очей. Коротка стрижка, майже під «нуль». «Для чого так мучити дзвінок?» Голос… не те щоб неприємний, з легкою хрипотою… І неголосний, зловісне в ньому щось, від… демона, чи що…

— Демони якраз кричать.

— Тоді від Сатани. Знаєте, в кіно та книжках у нього завжди негучний скрадливий голос. Я помітила, що продовжую дзвонити, і тепер змогла забрати руку. «У вас щось з дзвінком». «У нас усе нормально з дзвінком». Він посміхнувся, недобре, самими губами. «Можна зайти?» «Заходьте, в квартирі хоч дзвінків немає». Поріг я переступила, немов робила крок у прірву. Він причинив за мною двері, і ми залишилися самі в напівтемному передпокої. Чоловік не поспішав запалювати світло, я не ризикнула попросити. Він уже лякав мене, розумієте? «Добрий вечір». «З цього люди звичайно починають, коли їм відчиняють двері». «Вибачте». «Куди я діну ваші вибачення… Ви до кого?» Він не ховав глузливої посмішки, а погляд наче гіпнотизував. Перед ним я відчула себе голою. «Я… з школи. Класний керівник Толі». Посмішка, — чи те, що він вважав посмішкою, — раптово зникла. «Йди сюди!» Він не підносив голосу, але мені здалося, що я оглухла. З кімнати якось дуже повільно вийшов Толя. «До тебе вже приходять з школи? Що ти там таке твориш, що до мене додому приходять твої вчителі?» Хлопчик опустив голову, таким я його часто бачила в класі. «Ти чому мовчиш, недоумку?» Це слово мене як батогом ударило, я поквапилася втрутитися: «Ні-ні, все нормально! З ним усе гаразд!» Я пошкодувала, що сказала це. Тепер мужчина бурив очима мене. «Значить, Толя поводиться добре, і ви прийшли сказати це мені? Він не прогулює уроків, не смикає дівок за коси, не лазить їм під спідниці, не курить на перервах, так?» Мене вистачило на те, аби кивнути. «Тоді для чого тренькати вечорами? Для чого турбувати людей, коли вони вечеряють? У вас такі порядки в школі? Може, треба сходити до вашої школи й розібратися? Порядок я навести зможу». Я енергійно замотала головою, уявивши, як цей монстр — іншого слова не знайду — з’явиться у своїй ковбойці та штанях у школі. «Може, ви хотіли позайматися з Толею вдома? Він погано знає ваш предмет?» Я далі мотала головою. «Ну, раз у вас справ нема, будемо вважати, що ви помилилися дверима, тьотю». Він так і сказав — «тьотю». Я чекала, коли він почне лаятися матом, та він знову зобразив посмішку. «Що треба сказати?» «До побачення». «Толю, а ти що скажеш своєму вчителю?» «До побачення». Потім клацнув замок і я опинилась на свіжому повітрі.

Ганна Іллівна замовкла. Зараз вона стала схожа на марафонця, котрий добіг до лінії фінішу і впав, знеможений.

— Це був вітчим?

— Напевно. У сім’ї явно не все гаразд, поведінка Анатолія після щоденного спілкування з подібним створінням перестала мене дивувати. Чи треба казати, що я взагалі намагалася не звертати на учня уваги. Так, погано. Але тієї ночі мені снилися кошмари, а вранці голова розколювалася на дрібні шматки, я навіть не змогла зателефонувати і сказати, що захворіла. З школи дзвонили, і від дзеленчання телефону я справді ледь не позбулася голови. Наступну ніч я проспала мертвим сном, вранці стало легше. Все. З мене було досить. Зрештою, людина має право злякатися, — вона на мить замовкла, а потім знову перетворилася на мудрого старого педагога: — Ви щось подібне хотіли почути?

— Не знаю, — чесно призналася Ольга. — Справді, в такому розрізі історії мені ще не подавали. Ви говорили так, наче, — вона знітилася від побоювання справити небажаний ефект, — наче спілкувалися з потойбічними світами чи з нечистою силою.

— А знаєте що, дєвушка? — Ганна Іллівна дивилася їй просто в очі. — Ставтеся до цього як завгодно, та я думаю — так воно й було.

Черговій сестрі Анєчці вже стукнуло двадцять п’ять, а особистого життя не було. Не те щоб вона трималася замкнено, тікала від хлопців і не здавалася вродливою. Якби не окуляри з товстими скельцями… Якби не гаркавила злегка… Зате на неї завжди можна покластися, що подруги з успіхом і робили.

Анєчка часто підміняла на чергуванні то одну, то іншу, подумки уявляючи себе на місці чергової подружки. В цих підмінах Анєчка поки що й бачила своє особисте життя.

Лікарня спала. Густу нічну тишу час від часу порушувало могутнє хропіння монтажника з третьої палати. Він лежав зі своєю виразкою вже тиждень, і кожен ранок починався з того, що він якось зовсім по-дитячому виправдовувався перед сусідами по палаті за нічні звуки. «Мене жінка й подушкою накривала, свистіла, за вуха смикала — хрін допомогло». Якось уночі, чотири дні тому, коли Анєчка підміняла Юлю Зайцеву, третя палата забузила, зовсім як піонери у літньому таборі. Новенький хворий, не освоївшись ще в новій для нього хроплячій обстановці, мовчки вилив на монтажника чай з термоса. Той заматюкався голосніше, ніж до того хропів, і погнався за хуліганом з табуреткою. Сусіди по палаті спочатку розтягали мужиків, а потім довго умовляли Анєчку не доповідати Фіделеві Васильовичу. Так, смішна була ніч. Краще вже хай хропе монтажник, аніж моторошні крики того ненормального… Анєчка знала, що він художник, та для неї це не виправдання. Завідувач звелів снодійне йому ні під яким приводом не давати. Анєчка здригалася, коли худа постать художника шаркотіла капцями по довгому коридору. Нарешті художник пішов у свою палату. Анєчка трохи заспокоїлася і вийняла з пакета свіже число «Наталі». Дівчата скидалися, купували і читали по черзі. Анєчка звично шукала рецепти. Готувати вона вміла, любила і якось навіть похвалилася перед молодим практикантом — хірургом, котрого неймовірними зусиллями вдалося затягнути ввечері в гості. Батьки порпалися на дачі, ніхто не заважав. Вичитавши з «Наталі» всі поради, які може дати жіночий журнал, вона вирішила трохи вдосконалити їх, а саме — до закусок на стіл поставила пляшку самогону. Їй не пощастило: з усіх практикантів вона вибрала саме того, хто не вмів пити, надто ж якщо в напої п’ятдесят градусів. У результаті кулінарні старання Анєчки спустилися в унітаз, не встигнувши перетравитися в шлунку рудого практиканта. Той засоромився і поспіхом пішов. Після того випадку він почав уникати Анєчки.

Медсестра з головою поринула в читання. Одна зі статей про взаємини жінок і чоловіків виявилася настільки для неї актуальною, що дівчина забула про все на світі. І нічого дивного в тому, що вона мало не звалилася зі стільця від жаху, коли в тишу коридора увірвався, перекриваючи навіть хропіння монтажника, дикий, зовсім не людський крик.

Шпортаючись, Анєчка добігла до палати. Вона вже знала, хто кричить, знала, що зараз побачить, і все одно серце її шалено закалатало, а кров відступила від обличчя.

В палаті горіло світло. Ветеран праці сидів на ліжку і щось бубонів. Виразковик Торба намагався взяти художника за плече, але той вужем звивався на ліжку, махав руками, стиснутими в кулаки, так, що нігті врізалися в долоні, і щось вигукував. Окремі слова Анєчка могла розібрати: «Пусти, сука!», «Облиш!», «Лиши її!» — і мат, різкий уривчастий мат.

Повітря було наче просякнуте горілчаним перегаром.

— Йому потрібна окрема палата!

— Де я її візьму? В своєму кабінеті ліжко поставлю?

— Подумай!

— Ага! Цей твій припадочний і без того в мене ось де! — Фідель Васильович ляснув себе долонею по маківці.

Медсестра підняла завідувача з ліжка телефонним дзвінком. Той, у свою чергу, набрав номер Романа Ващенка. Анатолієві вкололи снодійне і про всяк випадок прив’язали до ліжка. Цікавих хворих ввічливо, а кого — грубувато — попросили повернутися на свої місця. Цієї ночі Гончаренко особливо розходився, перебудив усе відділення, а тих, хто попри все спав, розбуркали сусіди: пропустити видовище не можна було, тим більше, що дика поведінка дивного художника обговорювалася в палатах не перший день. Навівши порядок, лікарі заходилися біля на смерть переляканої Анєчки. Фідель Васильович вагався, добираючи заспокійливе, Роман довго не думав, без дозволу витягнув почату пляшку горілки, хлюпнув у чашку, рішуче простягнув молодій жінці. Та замотала головою, але психіатр прикрикнув: «Ану, бігом!», після чого Анєчка слухняно ковтнула, запила водою з-під крана і вийшла з кабінету, лишивши чоловіків самих. Вони випили, не запиваючи, закурили. Їм було про що поговорити.

— Твої пропозиції?

— Ромо, пацієнт твій. Якщо не дурдомівський клієнт. А я його тримаю в себе, для чого — второпати не можу…

— А якщо в людини з переломами серце схопило чи, Боже борони, рак? Її з травматології в онкологію чи кардіологію тягнути?

— Дуже ти розумний!

— Вибач, який є! Аби зайнятися Гончаренком, мені треба ізолювати його від решти. Як мінімум. Як це зробити? Он у тебе десята палата на трьох, а лежить один, решта — денний стаціонар. Ось і поміняй їх з художником місцями, думаю, всі зрозуміють.

— Думаєш, так просто все?

— Хто тут начальник? — Роман налив ще по одній. — Усе залежить від тебе, Васильовичу, від тебе одного. Так усім краще буде. Художника треба розгадати, ми за нього впритул візьмемося.

— «Ми» — це хто?

— Є людина, — Роман заклично підніс чашку, розмальовану трояндами.

Господар впустив Романа в квартиру і почав зачиняти зовнішню половину подвійних дверей. На два оберти повернулися обидва замки, верхній і нижній; зловісно брязкаючи, стала на місце важка, ручної роботи клямка; делікатно дзенькнувши, ліг у спеціальний пазик сталевий, теж зроблений на замовлення ланцюжок. Двері були важкі, з дубової дошки. Зверху й знизу оббиті залізом. Друга половинка дверей мало чим відрізнялася від першої, хіба засувів було менше, лише два. Але той, хто потрапляв сюди вперше, дуже здивувався б, уздрівши, що злодіїв господареві боятися начебто нема підстав. Половину єдиної кімнати займали величезні, до стелі, книжкові полиці, забиті книжками в два, а то й у три ряди. Одначе безладом тут і не пахло, не помічалося навіть звичного кімнатного пилу. Кожна книга чи брошура мала своє місце. В кутку притулився телевізор, Роман знав — господар дивиться через супутник більш як тридцять каналів. Письмовий стіл, великий, роботи кінця дев’ятнадцятого століття, і банальна софа довершували обстановку. Був ще комп’ютер, господар навчився користуватися Інтернетом і новинка йому сподобалася, хоча в цілому до сучасних науково-технічних досягнень він ставився без особливого захвату, вирізняючи лише ті, які дають практичну користь у його дослідах. Правда, зайти в цю дивну квартиру-фортецю випадкова людина не могла. Таким правом користувалися щонайбільше чоловік із десятеро, з рештою господар спілкувався телефоном, через Інтернет чи, що траплялося не частіше двох разів на тиждень, особисто, призначаючи зустрічі за межами свого житла. Важкі двері та міцні засуви охороняли єдину цінність — власне господаря квартири.

Йому було сімдесят шість, але як на свій вік він тримався напрочуд бадьоро, виглядав років на п’ять-сім молодшим. Борода акуратно стрижена і доглянута, довге сиве волосся стягнуте на потилиці в хвіст, носив він витерті майже до білого блакитні джинси, влітку ходив у «найківських» кросівках, взимку — в старих, але міцних шкіряних чоботях з гострими носами і ковбойським каблуком. Звали його Павлом Степановичем Чирвою.

Ще студентом Роман Ващенко твердо вирішив написати про Чирву статтю в науковий журнал. На той час він уже досить зблизився з цим чоловіком, завоював його довіру, що вдавалося дуже небагатьом, і навіть був запрошений на чарку в квартиру за п’ятьма замками. Чирва, ні слова не кажучи, навіть не прочитавши чорнових начерків, розірвав списані аркуші, підпалив їх від запальнички і кинув догоряти в унітаз, змив водою попіл, усе це зробивши без коментарів. Згодом Роман дізнався про часи, коли про Павла Чирву писали, точніше, згадували на батьківщині лише для того, аби суворо вказати громадськості, чиї імена та прізвища згадувати заборонено. І тепер, коли, як кажуть, сам Бог велів, Чирва не вважає за потрібне дозволяти писати й говорити про себе широко. З нього вистачало й того, що про нього говорив і писав — і дотепер говорить та пише, — увесь, як він сам зазначає, «цивілізований Захід».

Лікар-психіатр Павло Чирва міг стати кандидатом, а потім і доктором медичних наук. Йому вдавалося практикувати і займатися науковими дослідами одночасно, він робив успіхи, на нього зважали. Його статті з психіатрії публікували спеціальні журнали, і вони мали резонанс. На всілякі наукові симпозіуми та конференції Чирва їздив нечасто: відволікає від роботи. Все б нічого, але з часом колеги почали помічати дивний — для них! — зсув у його дослідах. Чирва вивчав сни. Причому сни як основний чинник, який допоможе розшифрувати особливості психіки кожної окремо взятої людини, більше того — вивчення і розшифровка снів, на його думку, може дати ключ до розуміння того чи того психічного стану особистості, виявлення і попередження психічних хвороб, відхилень, розладів і таке інше. Далі — більше: він почав обережно заявляти, що сон є паралельним світом, до якого можна проникнути, навіть впливати на його розвиток. «Сни на замовлення» — цю статтю свого часу навіть цитували в програмі «Очевидне — неймовірне». Зокрема, там писалося: психічно хворі теж бачать сни, і якщо на ці візії впливати ззовні, то психічні розлади можна лікувати. Така собі «сонна терапія». Завдяки цьому методу кількість божевільних швидко зменшиться, навіть зведеться до нуля.

Хтось прислухався до Чирви, хтось сміявся. Але ніхто не забороняв вивчати космос, доводити існування марсіян, НЛО та Бермудського трикутника, розповідати про чудеса індійських йогів і привидів океанських глибин. Можливо, Чирва як фахівець у своїй галузі і захистив би всі необхідні для високого наукового звання дисертації й поповнив би собою когорту дивакуватих персонажів зі світу вчених — зображували таких у кіно та книжках як кумедну альтернативу мислячому і дієздатному пролетаріату. Але наприкінці шістдесятих він опинився у складі радянської делегації на міжнародному симпозіумі в Стокгольмі. Захід звичайний, прохідний, Чирву послали туди, можна сказати, випадково, саме через незначущість даної події в контексті розвитку світової психіатричної думки. Нічого крамольного сорокап’ятирічний психіатр, у якого свої маленькі дивацтва, котрі, зрештою, пробачаються хорошому фахівцеві, відколоти не міг. Чирва тезово виклав свої погляди на сновидіння, на необхідність виділити вивчення сновидінь в окрему галузь психіатрії, мало не створити нову науку. Йому ввічливо аплодували. А за два дні за сніданком до нього підсів професор з Лондона. Його справді захопили досліди київського колеги, вони довго спілкувалися, результат — англієць завіз на Альбіон кілька ґрунтовних статей Чирви, їх переклали і видали окремою брошурою.

Чи варто казати, що без п’яти хвилин кандидат наук Павло Чирва вже за тиждень після виходу цього збірника під загальною назвою «По той бік сну» став антисовєтчиком? Дисертацію він не захистив. Більше того: не визнав публічно, що статті в нього викрали, не написав покаяння. Навпаки — з’явилися нові статті, що їх через зарубіжних колег, які почали вже шукати особистої зустрічі, передав для публікації на Захід. Сам того не бажаючи, Чирва обріс знайомими дисидентами. Спершу його нові роботи йшли через кордон їхніми каналами, але згодом, коли він відмовився писати про репресії КДБ і радянські психушки-катівні, дисиденти охололи до психіатра. Зате Чирву перекладали німецькою, французькою, англійською, італійською, японською, фінською, шведською мовами. Він збагачував світову психіатричну думку. Про нього заговорили радіоголоси. Він потрапив на замітку в КДБ, до справи підшивалися донесення про зустрічі Павла Степановича з іноземними кореспондентами. Ясно, чим усе могло скінчитися. Але арештові Чирви перешкоджав істотний факт — він, як на лихо, був цілковито аполітичний. Так, його виперли з інституту, роботу він знаходив тяжко, дружина не витримала і пішла, донька намагалася не спілкуватися з батьком. А саджати його за те, що він робить, — все одно, що шити кримінал жінці, котра бачила чудотворну ікону, яка плаче. Дивацтва Чирви зовсім не заважали політичному режимові СРСР. Тим більше, що «голоси» потроху, а далі гучніше заговорили про переслідування вчених у Радянському Союзі, для чогось проводили паралелі з гоніннями на генетиків за Сталіна, та й сам Чирва заявляв кореспондентам, котрі пробивалися до нього, що працювати йому не дають з незрозумілих причин…

У партії його не поновили. Повторно захищатися не рекомендували. Але за фахом Чирва таки працювати зміг, з часом дозволили викладати, годин виділяли мало, але копійку свою Чирва мав. Правда, лишався невиїзним і не мав права отримувати гонорари за надруковане «там». Інколи якісь суми йому вдавалося одержати, але нечасто і порівняно небагато, для підстраховки — в карбованцях, адже за валюту існували стаття і строк.

Роман Ващенко був одним з небагатьох студентів, хто серйозно захопився дослідами Чирви. Спочатку викладач сприймав його як чергового стукача, котрий втирався в довір’я. З часом підозра зникла. На перших порах Роман дивився на Чирву, як на гуру. Минулося й це, наспіла перебудова, і хоча інтерес до «доктора Морфея», як його назвав один американський професор, на Заході втратив ажіотажність, авторитетом у своїй галузі він лишився, публікувався, діставав гонорари, виїздив на конгреси. Батьківщині Чирва не пробачив. Звідси — замкнуте життя, вузьке коло спілкування, нечасті консультації. Ексцентричному і скандальному старому вирішили просто не заважати. Він ще викладав, але збирався покінчити і з цим. Нарешті Павло Степанович Чирва дозволив собі насолоджуватися життям і статусом мудрого відлюдника.

Горілка в нього була завжди, навіть у часи горбачовського Указу. Поки він краяв хліб і сало, Роман звично розставив чарки, витрусив попільничку, прочинив кватирку — старий димів, як паровоз. Поки йшла підготовка, обидва мовчали. І тільки після першої, закусивши і закуривши, Чирва порушив тишу:

— По порядку, Ромо. І не треба поспішати. Краще повторюватися, швидше второпаю.

Гончаренко не міг довго ходити по палаті. Лягати на ліжко не можна, очі зразу ж заплющувалися, автоматично, а того, що було після цього, він дуже боявся. Спілкування могло відволікти його від сну чи думок про сон хоча б на якийсь час, але Гончаренко не хотів нікого бачити. Тим більше, що його й без того почали уникати. Нехай. Так і треба. Що швидше йому дадуть спокій, то краще. Для всіх краще. Тільки ніхто цього не розуміє. Він не хотів зізнаватися собі, що часті візити лікаря і цієї журналістки з втомленими очима і тонким пасмом сивого волосся біля лівої скроні, яке вона старанно маскує, приносять йому незрозумілі полегшення. Тобто, його навіть Це трошки відпускає... Він прагнув самотності — і боявся лишитися на самоті. Горілки в лікарні не було, а на тверезу голову повторити спробу піти він не міг, бракувало куражу, коли на все здатен і на всіх плювати. Але, чорт забирай, він ще надто слабкий для того, аби довго ходити! У нього немає горілки та цигарок! Спокійніше… Крок. Другий. Третій. Вікно. Кру-угом! Один. Два. Три. Двері. Кру-угом! Якщо не так широко ступати… Один-два-три-чотири-п’ять-вікно-поворот… Один-два-три-чотири-п’ять-двері-поворот… А якщо зовсім малесенькі кроки? Один-два-три-чотири…

Біля ліжка Анатолій раптом втратив рівновагу, виконав якийсь клоунський кульбіт і сів. Потім, неспроможний боротися з собою, приліг на бік. Повернувся на спину, витягнувся. Повіки наливалися свинцем. Снодійного, гади, уколу, фашисти, — це вистукували невидимі молоточки, заховані в черепушці. Спосіб є: швидко заплющити очі і тут-таки розплющити. Повіки зімкнулися. Розтулилися. Зімкнулися… цього разу розліплювалися важче, немов штангіст бере рекордну вагу… Знову змикаються…

Коли Гончаренко розплющив очі, тиша, в яку занурилася пообідня лікарня, стала відчутною, немов об’ємною. Якось одразу вона ожила, наповнилася шерехами, свистом, брязкотом, все одно лишаючись при цьому тишею. Крім Анатолія, цих звуків ніхто, скоріше за все, не чув. Здавалося, — а так і було! — що звуки не порушують її, вона складалася з них, як тканина з ниток, деревина з волокон, океан з дрібних крапель солоної води. А потім виник новий звук, дисонанс до інших, знайомих. Він, немов чужорідне тіло, порушив звичне середовище. Порівняти його можна із скабкою в пальці. Шарк-шарк-шарк… Шаркання наближалося. Анатолій уже знав, що це означає, але крику вичавити з себе не міг, тіло немов закам'яніло, і звична рятівна поза — коліна до підборіддя — знову не вийде, порятунку не буде. Шарк-шарк-шарк…

Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.

— Ти вже сам тут, придурку?

Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.

— Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?

Щойно Він стояв біля дверей — і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух — і знову Він стояв біля дверей.

— Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! — Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. — Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! — і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: — Ха — ха — ха! Ха — ха — ха!

Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі — Толик з пацанами часто лазили туди — луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.

— Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?

Він знову опинився біля дверей і щось прокричав. Мати Анатолія виникла нізвідки. Так було завжди. Очима вона уважно вивчала підлогу.

— Глянь на свого недоумка, сучко! — не запотиличник, швидше — поштовху потилицю, мати зойкнула, але втрималася на ногах. — Яка мамка, такі й дітки. Нічого дивного. Ти не переш свій халат. Ґудзики відірвані, — Він смикнув за край квітчастого халата, вирваний з м'ясом ґудзик покотився під ліжко. — Причешися, лахудро. З тобою соромно вийти на люди, — п'ятірня куйовдить волосся на голові матері. — Звичайно, у такої матері пацан тільки й уміє, що соплі та слину розпускати. Де ця маленька погань? Уже по мужиках бігає?

Мати, стримуючи сльози, щось бурмоче. Анатолій ніколи не чув, щоб вона говорила в такі моменти. А Він уже стояв біля стіни, тримаючи за підборіддя дівчинку-підлітка. Старшу сестру Анатолія. Вона теж з'явилася не знати як.

— Дістань ґудзика мамі, — тепер Його голос звучав лагідно, але ця лагідність була страшніша за крик, можливо, тому Він ніколи не підвищував голосу. — Чого вирячилася, шльондра малолітня? Тобі двічі повторювати треба? Може, «будь ласка» сказати?

Руки важко лягли на плечі сестри, її ноги зігнулися від цього в колінах, ось вона вже стала навкарачки. Мати зробила несміливий рух у їхній бік — Він миттю опинився в неї за спиною, пальці стисли жіночу талію.

— Ці двоє люблять мамцю. Мя-м-мя-а! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сестра повільно заповзала під ліжко. Анатолій знав — зараз вона кусає губи, бо плакати не має права.

— Ну, герой, тепер заступайся за мамцю-сучку і сестричку-поганючку, — Його пика знову майже торкалася обличчя Анатолія. — Давай, герою, чому замовк? Іди сюди, іди. Їм погано без заступника. Бачиш сам, як погано. І поки не прийдеш, їм буде дедалі гірше.

Він сильно смикнув матір за волосся, вона скрикнула, і Гончаренко нарешті відчув легкість у тілі, одразу ж прорізався голос, і, перекрикуючи бридкий сміх, Анатолій вигукнув щось, смикнувся…

…і розплющив очі тепер уже наяву.

Піт стікав по його тілу, гидкий та липкий. Заввідділення, з веселим ім’ям Фідель тримав його за плечі, притискаючи всією своєю вагою до ліжка, поруч стояв психіатр, якого Гончаренко тихо ненавидів, біля ніг, спершись об спинку ліжка, примостився незнайомець, літній чоловік з акуратною сивою бородою і «хвостиком» на голові, що геть не пасувало до його поважного віку. З усіх трьох він один підбадьорливо посміхався. Так посміхаються переможці.

— Що нам сниться, крейсере «Аврора»?

Мужчина, котрий допоміг Ользі скинути плащ, був приблизно одного з нею віку. Але з жінками йому доводилося спілкуватися нечасто. Про це аж кричала незграбність, з якою він виконав цю в принципі нескладну операцію. Берет він взагалі трохи не впустив. І все ж господар дуже старався.

— Чоботи можете не знімати. Я все одно зараз займуся генеральною…

— Просто зараз?

— Ну… коли ми це… переговоримо. — він почервонів.

Господар став їй симпатичним. Сухова хвалилася, що таких мужиків вона готова приймати, як ліки. «З такими я від-по-чи-ва-ю, ясно тобі? Без напрягу жодного, самі бояться слово сказати. Пластилін, розумієш?» Треба буде дати їй наводку.

Вони пройшли на кухню. Ольга присіла на табуретку, помітила попільничку з двома недокурками на дні. Господар перехопив її погляд.

— Куріть, куріть. Можна.

Вона дружньо посміхнулася, навіть малограмотний міг прочитати в цій посмішці: «Розслабся, хлопчику!» Він уважно дивився, як вона припалює, окуляри в красивій тонкій оправі посунулися вниз на перенісся, він звичним жестом поправив їх.

— Хочете, я запропоную вам вина.

Ольга мало не захлинулася димом. Він дивився нерозуміюче.

— Я що, справді схожа на жінку, котра не відмовиться просто так випити?

— Що тут поганого? Червоне вино. «Каберне», — його щоки знову зарожевіли.

— Вибачте, — вона знову подарувала йому «розслабся» — посмішку. — Я так, про своє. Запропонуйте.

Він відразу заметушився, поряд з попільничкою з’явилася почата пляшка «Каберне», два кухлі, синій і рожевий. На синьому була написано «Ігор». Рожева безіменна, зате з симпатичним кошеням на боці.

— Мамин подарунок, — прокоментував господар, наливаючи собі в синій кухоль, раптом, схаменувшись, кинувся обслуговувати гостю, розхлюпав трошки на стіл, чортибатькнувся, старанно витер калюжку ганчіркою, яка колись була чимось у горошок. — Пробачте, якось не подумав. Мабуть, бокали треба…

— Піде, — посмішка на нього не діяла, та Ольга все ж таки й далі підбадьорювала хлопця. — Будьмо знайомі.

Вона заклично піднесла кухля. З глухим стуком її «кошеня» торкнулося синього «Ігоря». Господар зробив великий ковток, лиш дивом не захлинувся.

Ольга знала, як почати розмову. Знала, що їй потрібно. Але Ігор Сєдих трохи збив її з пантелику. В такій ситуації запитувати мусить він, інакше розмова довго не склеїться. Ні, його явно треба здати Суховій, пропадає ж симпатичний мужчинка…

— Мабуть, час поговорити, — Ігор м’яв пальцями цигарку. Ольга мовчала, і запитання нарешті народилося: — Що ви хочете почути?

— Сама не знаю, — це було чистою правдою. — Родина Гончаренка жила в сусідній квартирі. Виїхали вони, коли я не помиляюся, дванадцять років тому. Надія Дмитрівна Гончаренко десять років тому наклала на себе руки. Через два роки так само пішла з життя Наталя Гончаренко. Кілька днів тому намагався накласти на себе руки Анатолій Гончаренко. Зараз він у безпеці, але ночами не може нормально спати, — вона ковтнула ще вина. — Він узагалі не може спати. Йому сняться кошмари. Він кричить мало не на всю лікарню. Просто так доросла людина не репетуватиме уві сні. Він переляканий чимось, дуже сильно і дуже давно. Думаю, почалося все з дитинства. А минуло воно з вами по сусідству. Може, я стріляю навмання, прийшовши сюди. Але я хочу розібратися, що відбувається. Можете — допоможіть.

Можливо, вона захопилася власною промовою, навіть не дивилася на співрозмовника. Закінчивши, вона звернула увагу, як раптом змінився вираз його обличчя. Ігор Сєдих виглядав тепер не просто старшим за свої роки. Він нагадав Ользі бачені багато разів кадри різних воєнних фільмів. Так виглядають фронтовики. Точніше, актори, які грають солдатів, що повернулися з фронту. Те, що сталося з виразом обличчя Ігоря, інакше як маскою назвати було не можна. Одначе таку маску надягають не з власної волі. Як чорну пов’язку на почесну варту біля труни, як темні окуляри сліпому, як жалобну удовину хустку. Зміна трохи налякала Ольгу, вона спробувала відволіктися від розглядання господаря, потягнулася за новою цигаркою. Ігор одразу ж підніс вогню, цього разу рухи його були впевненими.

— Для чого вам це треба? Ви йому хто?

— Хочу розібратися. Знайти причину. Надто багато фактів у цій історії виглядають закономірними. Самогубства, скажімо… Він — талановитий художник, — вона свідомо ігнорувала другу половину запитання.

Ігор Сєдих постукав цигаркою, як олівцем, об білу поверхню столу.

— Рано чи пізно хтось на зразок вас мусив з’явитися, — тепер від недотепи, котрий зустрів її на порозі, не залишилося й сліду. Ольга вже не могла збагнути, який же господар насправді.

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Теж хочу зрозуміти, що відбувається, — він, без сумніву, говорив про щось своє, дуже інтимне. — Тільки розгадку я шукаю ті самі дванадцять років, про які ви тут згадували. Ну, може трохи менше, тоді я був у віці, коли не замислюєшся особливо…

— Розгадку — чого?

Ігор підвівся. Кухоль з недопитим вином він з руки не випускав.

— Вам не зі мною говорити треба. Ходімте.

Встаючи з-за столу, Ольга теж прихопила з собою кухоль.

Кімната була напівтемною. Штори тут, скоріше за все, нечасто розсувалися. І навіть при такому освітленні Ольга помітила: в кімнаті багато ікон. На стінах, на полицях заскленої шафи, над головою жінки, що лежала на канапі. Побачивши гостю, жінка спробувала підвестися, Ігор квапливо поклав їй під спину подушки, аби вона могла сидіти. Напівтемрява все ж дозволяла побачити її хворобливу худорлявість, стомлене обличчя і при всьому — акуратно зачесане волосся — хвора намагалася стежити за собою.

— Моя мама. Віра Григорівна. Хворіє приблизно двічі на рік. Відтоді як наші сусіди Гончаренки виїхали звідси, — лаконічно пояснив Ігор. — На що вона хвора — важко сказати. Скаржиться то на серце, то на головний біль, то на болі в шлунку. Видужує так само несподівано, як і починає хворіти.

— Що сталося, Ігорку? — жінці важко було з ходу зрозуміти ситуацію.

— Це — журналістка. Вона сама тобі скаже, — тепер він немов пробачався. — Мама просто краще все знає, я тоді таким же малим був, як і Толик.

Ольга повторила невеличкий монолог, заготовлений звечора і промовлений не так давно на кухні. Віра Григорівна зітхнула.

— Про Надю я чула. Діти… Бідолашна сім’я, щось мусило статися. Ігорку, принеси водички. Присядьте, дівчино.

Ігор, мало не зваливши стілець, вийшов на кухню. Ольга присіла на вільний, підсунула його ближче до хворої.

— Ви з сином загадками говорите.

— Після Гончаренків у нас сусіди мінялися п’ять разів. Жити там чомусь не міг ніхто. А квартира непогана. Три кімнати, поліпшене планування. Район непоганий, метро поруч, ну як, одну зупинку пройти. Останні господарі її здають. Квартиранти — народ не перебірливий. Та й то Ігор каже — частенько постояльці міняються.

Повернувся син з пляшкою мінералки і великою, на півлітра, чашкою. Віра Григорівна кивком подякувала, пляшку поставила біля себе, воду з чашки випила маленькими ковтками. Чашку примостила біля пляшки, тильним боком худої долоні витерла губи.

— Ви шукаєте якихось відповідей, пояснень. Ми з сином — також. Усе це, — жінка слабким жестом обвела іконостас, — єдиний логічний крок з мого боку. Ще священика кликали, хоча Ігор був проти. Але… три роки тому він без усякої причини зашпортався на сходах і котився до першого поверху. Зламав ключицю, отак. Він не пив, слизькими сходинки не були, ніхто не штовхав його ззаду.

Хвора випила ще води. Ольга зручніше вмостилася на стільці.

— Ви спілкувалися з сусідом? Ну, з цим, чоловіком Надії… Другим…

— Чому ви раптом запитали про нього?

Ольга могла заприсягнутися будь-чим — співбесідниця здригнулася. В кожному разі голос виказав неприємні відчуття, що накотили раптово: хворим складніше грати, придурюватися і приховувати емоції.

— Я чула, він умів налякати людину.

Щось сталося. Ольга не могла пояснити чи описати це, але — повітря стало важчим, кімната немов гойднулася, лампадки під іконами на мить спалахнули яскравіше, їй здалося, звичайно, але яскравіше за електричні лампочки, а потім, знову на мить, стало зовсім темно. І рука, що стискала кухоль, відчула легеньке тепло. Ольга опустила очі. Малюнок на боці кухля блиснув рожевим світлом… Замість смішного котеняти їй підморгнув правим оком бридкий…

— А-А-А-А!

Знову півтемрява кімнати, знову лампадки, але це — світло, слабеньке, мляве, проте світло. Кухоль валявся на підлозі, рештки вина розтеклися по килиму, сама Ольга опинилася в кутку. Мати й син перелякано витріщилися на неї. І ще якийсь звук… Він посилився, робився гучнішим і гучнішим… Нарешті до Ольги дійшло — це кричить вона. Ігор уже тримав її за руку, ледь стискаючи. Дивно — допомогло.

— Ви… ви налякали нас, — перед нею знову був сором’язливий школярик. — Що сталося?

— Вибачте, — Ольга ковтнула слину. — Вибачте… Мені здалося… привиділося… На кухлі… Пацюк…

Ігор підняв предмет, що перелякав гостю.

— Кошеня. Дивіться.

— Ні! — Ольга сахнулася, тісніше притислася до стінки. — Заберіть її! Бога ради! Я прошу! Заберіть!

Ігор знизав плечима і вийшов з кухлем. Ользі стало дико соромно, вона обсмикнула светр. Жінка на ліжку уважно вивчала її.

— Ще раз пробачте. Щось найшло… Я піду…

— Тепер ви нікуди не підете, дівчино, — голос господині явно зміцнів. — Сідайте ближче. Нам є про що поговорити.

Ольга слухняно зайняла своє місце. Повернувся Ігор, щільно причинив двері, турботливо поправив подушки, зручно вмощуючи матір, примостився на край канапи.

— Зі мною таке часто буває. Навіть коли не хворію невідомо на що, — Віра Григорівна ледь прикрила повіки, так їй, мабуть, легше говорити. — Зазвичай мене щось лякає. Сина теж, але рідше. Якось він прийняв телефонний дріт за змію.

— Ага, я боюсь цих гадів!

— Він так сахнувся убік, що вдарився головою об стінку. Можна ще згадати… Просто почалися ці, гм, неприємності після того, як Він помер і Його поховали.

— Він — хто?

— Ви щойно запитали. І відчули результат. Я жену від себе навіть думку про цю людину. Він був нашим сусідом, але з мене вистачило однієї зустрічі з ним віч-на-віч, аби намагатися уникати подальших. Будете сміятися — ані я, ані син не знаємо його імені і не хочемо, якщо чесно. Я можу уявити стан людей, котрі спілкувалися з Ним постійно.

Ольга боялася навіть дихнути, а монотонний голос вів далі:

— Першого чоловіка своєї сусідки я не знала. Коли ми вселялися, вона була вже сама з дітьми, мала якісь пільги на житлову площу. Потім з’явився Він. Звичайно, всі ми цікаві, тим більше коли йдеться про нову людину за стіною. Не подумайте, я не шпигувала, своїх он турбот вистачало, — кивок голови в бік принишклого сина. — Самі без батька, розумієте… Та це вам не цікаво… Отже, я стикалася з сусідом на сходах. Спочатку він просто ходив, потім якось уранці вийшов з Ніниної квартири. Пізніше частіше стали отак зустрічатися, я віталася. Він мовчки кивав. Слова від нього не чула…

Жінка витерла тильним боком долоні лоба. Ольга звернула увагу: говорити їй ставало чимдалі важче, паузи для передиху ставали частішими. Але вона вперто вела далі, це явно приносило їй незрозуміле полегшення, а ще вона хотіла викласти нарешті все разом, увесь тягар багатьох років.

— Ніна кілька разів обмовлялася, що це її новий чоловік. Чоловік і чоловік, слава Богу, влаштувала жінка своє життя, хіба легко самій з двома дітьми? Тут з одним… Гаразд, знову я про своє… Не знаю, скільки часу минуло, але я відчула недобре. Спочатку голоси гучні за стіною, потім — крики, лайка… Діти плакали, тут жінка не помилиться, повірте мені. Дітей у вас немає? Будуть — побачите. Скоро це стало повторюватися щовечора. Що там творилося — не знаю і не хочу. Ніна уникала сусідів, ховала обличчя при випадкових зустрічах. Вона… як би краще вам пояснити… танула просто, ось як свічка згоряє. Діти теж перестали у дворі гратися. Наталка, старша, на весь двір реготати могла — а тут геть принишкла. У вікно бачила, з Толиком за руку в школу йшли. Назад теж. Раніше не помічалося за ними такого, дівчинка сама по собі, хлопчик теж… І рухалися якось дивно, мов ляльки механічні, — Віра Григорівна випила ще води. — Сухо в роті, противно. Отже, думала я, думала і так собі надумала: моя справа, не моя — щось нечисто. Спробувала з Ніною перебалакати, вона від мене в прямому розумінні втекла. І я здуру пішла до дільничного. Недобре щось у Гончаренків. З’явився цей новий чоловік — мов підмінили сусідів. Він їх там бити може, мужик здоровий. Ви влада, мовляв, то й пильнуйте.

Рипнув стілець, Ольга здригнулася. Та хвору вже нічого не могло відволікти.

— Він чатував на мене через два дні. Пізнього вечора. Була осінь, дощило, я того дня забула парасолю і поспішала додому. Забігла до під’їзду і наштовхнулася на Нього. Він заступив мені шлях між першим та другим поверхами. Як зараз пам’ятаю, світла на сходах чомусь не було, хоча напередодні скидалися на лампочки. Мабуть, крав хтось. Я ще не зрозуміла, що він чекає саме на мене, навіть не впізнала його в темряві, подумала — спускається хтось, і вирішила пропустити. Але Він якось так повернувся, потім посунув на мене — і затис у кутку, між стіною та сміттєпроводом.

Чи Ользі ввижалося, чи свічки знову почали тьмяніти. Раптом стало задушливо, вона розстебнула два верхні ґудзики на блузці, а коли пальці лягли на третій, перехопила швидкий погляд Ігоря. «Мужики завжди мужики. Гола баба навіть мертвому йому баньки не стулить», — майнув у голові зовсім недоречний зараз жарт Сухової.

— За вікном горів ліхтар, світло відбивалося на його обличчі. Вперше я бачила його так зблизька, майже впритул. Але спочатку не обличчя — мене обдало жахливим, просто пекельним якимось перегаром, якщо можна припустити подібне порівняння. Чоловік навис наді мною, і я змушена була підняти голову, хоча завжди сусіда мені здавався не надто високим. Мені здалося, що очі його світилися в темряві маленькими червоними вогниками. Коротка стрижка лише підкреслювала дивну форму голови, — жінка спробувала жестами окреслити її. — Щось було в ній від великої тварини. Кого він мені нагадав — тепер не пам’ятаю. Він важко дихав, навіть при такому освітленні я помітила, як роздуваються могутні ніздрі. Переді мною стояло розгніване страховисько в людській подобі. Інакше не скажеш. Я чекала крику, але заговорив Він напрочуд тихо: «Значить, родина вам наша заважає?» Я тільки й могла, що похитати головою. «Не заважає. Чому тоді не в свої справи лізеш, сусідко?» Цього разу вичавила: «Н-ні… н-не думала навіть…». «І далі зовсім думати не хочеться, правда?» Тут до мене дійшло: краще мовчати. Він нахилився ще нижче, дихання стало зовсім жахливим. «Для чого ж, сусідко, міліцію кликати, якщо до чужих родинних проблем тобі немає ніякого діла? Чи не ти лягавого гукнула?» Він задихав частіше, мені стало зовсім погано. «Ти чи не ти?» «Я». «Для чого, раз немає діла до чужих проблем? Ми, як сусіди, вам заважаємо? Стукаємо в стіну, музика після одинадцятої?» «Н-ні». «Для чого тоді лізти в чужі справи? На якого хріна, ти, сучка дохла?» Це стьобнуло мене по вухах боляче, а те, що Він не підвищував голосу, остаточно налякало. Якби Він почав мене вбивати, я б не опиралася. «Ми зрозуміли одне одного, сусідко?» Я закивала головою, все ще очікуючи принаймні удару. «Ніхто нікому не заважає, нормальне життя. Так?» Я не переставала кивати. Від частоти кивань голова запаморочилася, перед очима забігали барвисті зірочки. І якось одразу він зник. За мить я вже чула над собою його важкі кроки. Сама йти не могла, сповзла по стінці на підлогу і просиділа біля смітника майже півгодини.

Вона замовкла, аби вкотре ковтнути води.

— Як опинилася вдома — не пригадую. Отямилася в цій кімнаті, сина налякала. Назавтра цілий день лежала, мучив головний біль. Потім минулося. Самі розумієте, сусіди мене більше не цікавили. Я навіть помітила: щойно подумаю про них — голову обручем стискає. Досі те ж саме, — на її обличчі відбився біль. — Потім Його поховали, теж дивна історія… Міліція, допити, запитання… Як жили, чи не було скандалів, все таке інше. Наче отруївся Він, випив гидоти якоїсь. Ходили чутки, нібито Йому допомогли… Тільки не знаю я нічого, і знати не хочу. Так і міліції заявила. А потім Гончаренки виїхали. Якось поміняли квартиру. Це зараз просто, а тоді такі проблеми — ну їх к бісу! Потім я почала хворіти регулярно. Все інше, про квартиру їхню, я вже казала.

Жінка зітхнула і заплющила очі.

— Це вам допоможе? — Ігор знову поправив окуляри на переніссі.

Відповіді не було. Якесь шосте відчуття підказувало Ользі, що умови задачі розгадані. І тепер треба поквапитися.

Щурі. Вони десь поряд.

Чирва запитав утретє, але Гончаренко тільки скреготів зубами і лаявся. Романові та Фіделю Васильовичу цей дивний діалог остобісів. Нарешті Чирва махнув рукою.

— Гаразд, хай заспокоїться. Все одно без його пояснень нікуди не просунемося.

Трійця вийшла з палати, Роман, виходячи останнім, щільно причинив за собою двері. Побачивши незадоволеного завідувача, цікаві хворі швидко розійшлися по палатах. Медсестри перешіптувалися біля вікна і відверто зиркали на старого з «хвостиком».

— Слухайте мене і не перебивайте, — Чирва говорив тихо, голос був схвильованим. — Роман знає мене давно. Ви, Фіделю, знайомі з Романом. Ви можете йому довіряти?

Фідель Васильович нічого не зрозумів, але ствердно кивнув.

— Можу я вважати, що коли Роман вірить мені, а ви — Романові, то ви готові довіряти також мені?

Знову кивок, хоча й після паузи.

— Чудово. Як я переконався, часу в нас не так багато. Художник уперто не розкриває нам своїх таємниць. Його можна розговорити, але на це підуть тижні, якщо не місяці. А ситуація настільки серйозна, що зволікати не можна. Тому, якщо ви обидва мені довіряєте, я ризикну у вашій присутності форсувати події. Попереджаю: без спеціального дозволу ці методи незаконні. І якщо у мене щось не вийде, Анатолій Гончаренко може стати калікою. Не у фізичному розумінні, руки-ноги я ламати йому зовсім не збираюся. Розпеченим залізом припалювати — теж. У нього може остаточно повернутися ось тут, — Чирва постукав себе вказівним пальцем по лобі.

— Що ви хочете робити? — Роман теж перейшов на шепіт, він здогадувався про методи Чирви, але хотів почути від нього самого.

— Гіпноз.

Фідель Васильович прикусив краєчок нижньої губи.

— З цим справді жарти погані.

— Відповідь мені потрібна зараз, колеги, — Роман розкрив було рота, та Чирва випередив його. — Якщо ви почнете заперечувати, мені буде важче працювати. Але я боюся, що ситуація з цими нічними кошмарами значно серйозніша, ніж може уявити собі нормальна людина. Померти Анатолієві не дадугь, а жити нормально він не зможе.

— Хто не дасть? — Фіделя насторожувало, що Чирва говорив загадками.

— Пізніше про це. Ви зі мною чи ні?

Лікарі самі від себе не чекали, що дадуть ствердну відповідь дуетом. Їхнє дружнє і голосне «так» змусило медсестер разом подивитися в їхній бік. Чирва посміхнувся підбадьорливо.

— Дякую. Тепер — мовчати, дивитися і слухати. Будь-який звук чи рух, навіть випадковий, може завадити мені і вирвати пацієнта з гіпнотичного стану, чого робити зовсім не бажано. Навіть краще буде, якщо один з вас стане за дверима. Цікавих ганяти.

Фідель Васильович підняв руку, мов школяр, готовий відповідати урок.

— Гаразд. Ходімо, Ромо.

Анатолій лежав, повернувшись обличчям до стіни. Чирва присунув табуретку ближче до ліжка, сів. Ващенко примостився в нього за спиною. Старий розстебнув комір сорочки і зняв з шиї ланцюжок з срібним хрестиком.

Пальці міцно стиснули край ланцюжка, рука ледь піднялася. Стало враз напрочуд тихо, і голос Чирви зазвучав незвично лунко:

— Поверніться до мене, Толю.

— Ідіть ви всі на хер!

— Не треба лаятися, Толю. Просто поверніться і подивіться на мене. Нічого не треба говорити — тільки подивіться сюди, і все.

Спокійний тон подіяв на агресивного Гончаренка. Він знехотя, наче роблячи послугу зануді, повернувся на спину.

— Чого вам від мене…

— Не треба голосно розмовляти. Просто подивіться на мене. Ось так, — їхні очі зустрілися. — А тепер стежте за хрестиком, поки я рахуватиму до десяти. Коли скажу «десять», ви можете відповідати на мої запитання спокійно.

Рука ворухнула ланцюжок. Хрестик маятником гойднувся праворуч.

— Один, — хрестик ліворуч, — два, — праворуч, — три, — ліворуч, — чотири, — праворуч…

На відліку «п’ять» Гончаренко вже не зводив з хрестика очей. На відліку «сім» він сів, торс подався вперед. На відліку «десять» хрестик завмер, рука повільно опустилася. В очах Анатолія з’явився новий вираз. Він дивився перед собою, але точно нічого не бачив.

— Ви чуєте мене, Толю?

— Так, — його голос змінився, звучав, мов з глибокого колодязя.

— Добре. Хто ви?

— Мене звуть Толик Гончаренко.

— Добре, Толю. Тепер скажіть мені, що вас непокоїть.

— Він. Він повернувся.

— Говоріть, я слухаю. Хто він? Що йому треба?

І Анатолій Гончаренко заговорив.

Сторонній міг прийняти Ольгу за ненормальну: молода жінка в розстебнутому плащі стоїть на краю тротуару і махає руками, мов млин крилами. Нарешті одна машина загальмувала. З-під коліс бризнув брудний фонтанчик, плащ вкрився дрібними чорними цяточками. Ольга, не звертаючи уваги на зіпсований плащ, чого ніколи не допустила б раніше, рвонула передні дверцята і просто впала в салон.

Водій запитально подивися на дивну пасажирку. Ольга, в свою чергу, витріщилася на нього. Обоє мовчали.

— Ну, поїхали! — Ольга не витримала першою.

— Куди?

Вона махнула рукою кудись перед собою.

— Так діла не буде, красуне.

— Чого? Поїхали, швидше! Ну! — і враз до неї дійшло, чого домагається водій. — До лікарні треба!

— Я так і зрозумів! У Павловку?

— Чому? — Ользі ніколи було оцінювати жарт, вона назвала адресу.

Коли вони під’їхали, Ольга тицьнула, не дивлячись, якусь купюру і вистрибнула, з силою хряснувши дверцятами. Багато чи мало вона дала, зараз не мало значення. Важко дихаючи, вона забігла в приміщення і, стрибаючи через три сходинки, не чекаючи постійно зайнятого ліфта, останнім марш-ривком подолала шість сходових маршів. Їй щось кричали, та вона не поверталася і не стишувала бігу. Двері у відділення вона протаранила, тицьнулася було до кабінету завідувача, але там було зачинено. Біля дверей потрібної палати вона потрапила просто в обійми Фіделя Васильовича. Вона хотіла крикнути, та сильна долоня раптом міцно затиснула їй рота, а вільна рука лещатами стисла стан.

Майже відразу з палати визирнув Роман, кивком запрошуючи зайти. Лещата послабилися, долоня звільнила рота, і Ольгу заштовхнули всередину, двері за нею й за Фіделем одразу ж зачинили.

— Я знаю! Чоловіки, я все зрозуміла!

— Чудово. Тільки спочатку присядемо, дівчино.

Говорив з нею незнайомий, невисокий на зріст літній чоловік з нехарактерним для людей його віку хвостиком на потилиці. Ольга не знала його, їй хотілося поділитися відкриттям з Романом негайно, але психіатр, поклавши ззаду руки їй на плечі, змусив опуститися на табуретку.

Гончаренко сидів на ліжку, звісивши ноги, і нерозуміюче дивився на людей, що зібралися довкола нього. Ольга відчула: щось сталося. І пов’язано це з появою незнайомого старого.

— Ну, як? — у короткому запитанні Фіделя Васильовича вчувалася тривога.

— Оля могла все зіпсувати. Якби ти її не втримав…

— Що зіпсувати? Е-е, люди, що у вас тут діється? — Оля закрутила головою, переводячи погляд по черзі на кожного з чоловіків. — Я зрозуміла все!

— Дуже добре, — сивий незнайомець, судячи з усього, з якоїсь причини встиг стати головним у цій палаті і в цьому товаристві, говорив спокійно, дивився пронизливим поглядом. — Я сам хотів би знати все, та мені не дано. Не дивіться так на мене, жартую. Ви, як я розумію, Ольга Нечваль. Наш головний біль — ваша заслуга, правда?

— Ви… про що? Який біль?

— Заспокойтеся. Мене звуть Павло Степанович. І якби ви не допомогли витягти нашого пацієнта, — кивок у бік мовчазного Гончаренка, — з того світу, ми б усі не перезнайомилися, і проблеми, пов’язані з нічними кошмарами, нас би не поєднали.

— Це в Анатолія з дитинства! — Ольга не могла далі вислуховувати зовсім незрозумілі їй промови.

— Цілком правильно, — тон старого насторожив Ольгу, та зупинятися вона не хотіла, слова, звернені в першу чергу до художника, полилися з неї сумбурним потоком:

— У вас був вітчим. Я знайшла вашого класного керівника, сусідів. Думаю, вітчим тероризував вашу родину. Матір, сестру, вас. Як і що — подробиць не знаю. Тільки це сильно позначилось на дитячій психіці. І щось, пов’язане з дитинством, не дає спокою досі. Мати й сестра ваші вже пішли. Відчуваю, їхні смерті також пов’язані з тими обставинами. Колишня ваша сусідка тяжко хворіє, вона теж спілкувалася з вашим вітчимом. І відбувається щось, чого ніхто не може второпати, — вона перевела подих і запитала голосніше, нахилившись ближче до Анатолія: — Що це, Толю?

Замість нього знову заговорив Чирва:

— Ви молодець, Олю. Вітчим приходить до нього уві сні. Спочатку він не давав спати матері. За нею була сестра. Тепер — Толик. Але це набагато серйозніше за звичайні дитячі комплекси, страхи і травми. Це — не просто нічний кошмар.

І Роман, котрий чув, що говорив Гончаренко під гіпнозом, і Ольга, котрій вдалося розкопати важку історію його родини, і Фідель Васильович, який взагалі нічого не розумів, — усі в очікуванні подивилися на Чирву. Він повів далі:

— Знаємо ми ще далеко не все. Не хочу вас лякати, але якщо це те, про що я думаю, і ми не вживемо заходів, Анатолію насправді краще померти. Для загальної безпеки, і нашої з вами передовсім.

Тепер усі повернулися до художника. Він так само сидів, звісивши худі руки між коліньми і опустивши голову.

— Ми вже знаємо багато що, Толю. І решта того, що ви нам розкажете, не вийде за межі цієї палати. Ми хочемо врятувати не лише вас, себе, а й усіх, хто…

— Я вже намагався, — перебив Чирву Гончаренко. — Вдруге у вас нічого не вийде, — він підвів голову, очі недобре блиснули. — Я вже вбивав Його.

Історія була довгою, дивною, страшною і бридкою. Вона лякала саме тим, що викликала відразу. Всі четверо всотували в себе кожне слово Гончаренка, як звичайна людина намагається не пропустити нічого, що може розкрити чужий неприємний секрет. Так дивляться найбільш неприємні сцени з фільму жахів, заради яких, власне, фільм робили, яких усі чекали, аби опісля згадувати та переказувати таким самим любителям адреналіну. Тільки все, що вони чули, не було вигадкою кіношника. Це сталося насправді. Це триває.

— Сестра пам’ятала батька. Я — дуже невиразно: чоловік підкидає мене під стелю і щось вигукує. Лишилися тільки фотокартки. Тепер їх немає, куди поділися — поняття не маю. Мати казала — погубилися при переїздах. Чесно — нікого з нас у той час це не обходило.

Як Він з’явився спершу в житті матері, а потім і в їхньому, Анатолій теж не знав. Для чого такі речі дев’ятирічному пацанові? Потім розмов про Нього уникали. А Його ім’я витерли з пам’яті. Людина може забути те, чого не хоче пам’ятати. Так буває.

Мати просто привела його в гості. Він став заходити частіше, одного разу лишився. Минув ще час — і мати оголосила, що в них буде новий тато. Діти зраділи. Не тому, що в них з’явився батько. Той, хто усвідомив у реальному житті тільки слово «матір», а поняттям «батько» визначався дорослий дядько, котрий катає на каруселі твого сусіда Вітьку, не повністю може зрозуміти значення цього слова. Наталці з Толиком просто дуже подобалося бути в центрі уваги, як разом, так і окремо. І поважно кивати у відповідь на цікаві вигуки сусідів, маминих знайомих та приятелів у дворі: «У вас що, новий тато?» Спочатку новий тато приносив дітям морозиво, з ним і з мамою вони навіть ходили гуляти в парк. У нього виривалися фрази: «Ви, бісенята, повинні слухатися мене, як батька», та значення їм діти не надавали. Вони слухалися маму. Звичайно, вони будуть слухатися і нового тата. Що це означає, Наталка з Толею дізналися дуже скоро.

— У них щось відбувалося з матір’ю. Я якось почув, як Він вичитував їй на кухні. Щось вона не могла, щось у неї не виходило. Потім ми зрозуміли: Він ніколи не підвищує голос. А за три дні після сварки на кухні Він розбудив мене серед ночі…

Biн рвучко труснув Толика за плече. Хлопчина сів на ліжку, нічого не розуміючи. Він спокійно звелів винести сміття. «Візьми відро на кухні, пацан, і викинь всю погань у сміттєпровід. Відро помиєш. Погано помиєш — язиком долижеш. Воніща — спати не можна». Світло він не запалив, і тоді Толик вперше побачив, як світяться в темряві червоними вогниками його очі. Матір стояла в дверях їхньої спальні і щось говорила. Прокинулася на своєму ліжкові сестра, малими вони спали в одній кімнаті, а потім окремо спати боялися. «Для чого викидати зараз? Ніч же». «Не хочеш? Дивись сам». І діти побачили, як новий тато щось зробив з мамою, як виявилося пізніше — просто схопив за руку і потяг до спальні. А мама закричала, кричала ще довго за зачиненими дверима, і Толик, намочивши від несподіванки трусики, рюмсаючи вибіг за ними, молотив кулачками в зачинені зсередини двері. Двері відчинилися, Він стояв на порозі, десь за спиною схлипувала мама, і хлопчина почув спокійне запитання: «Хто винесе сміття?» Босоніж, в мокрих трусиках, з важким відром майбутній художник Анатолій Гончаренко вибіг на сходовий майданчик, а коли повернувся — вимив відро з порошком. Пекло почалося.

— Він не бив нас. Вірніше, вдарив один раз — я не хотів спустити в унітаз свою колекцію фантиків, чимось вона йому заважала. Вдарив, як б’ють мужчину, до крові. Сестру теж вдарив один раз — йому не сподобалося, що вона підспівувала дитячому хорові в якійсь передачі по телеку. Цього було досить. Ми зрозуміли: він може вдарити ще, і нам, дітям, знову буде боляче. Але приборкання на цьому не скінчилося. Поки ми остаточно не зрозуміли, що всі його накази треба виконувати правильно, вчасно і без помилок, Він ґвалтував матір. Зачиняв двері спальні, і ми затикали вуха, аби не чути криків з-за стіни. Вона могла б мовчки терпіти, як навчилася потім, але їй навмисне робили боляче. Діти мусили зрозуміти: за непокору покарають маму, а якщо вона зробить щось не так — дітям пустять кров. У неї на очах, як Він уже робив це одного разу.

Анатолій розповів, як Він примушував його щоранку стояти під холодним душем по п’ятнадцять хвилин, а сам дивився, аби хлопчисько не виходив з-під струменя. «Будеш мужиком, подлюга!» Після душу сам до болю розтирав Толика рушником і змушував ковтнути самогону. Один ковток, більше не давав. «Рано тобі ще, сопля, звикати. Для здоров'я достатньо». Розповів, як його змушували вчити напам’ять абзаци з підручників з математики, пізніше — фізики, хімії, і якщо хлопчина, Боже борони, збивався, — мати вночі кричала від болю. Коли Він повертався ввечері з роботи, зазвичай оточений горілчаними випарами, Толик мусив знімати з нього взуття. Пізніше, після вечері, Він слухав зміст телепередач, котрі йшли вдень. «Вечірню казку» вони з сестрою дивилися з примусу: «Ось програма для дітей!» Після телевізор їм заборонили.

— Він вимагав, аби всі питали в нього дозволу сходити в туалет чи прийняти ванну. Снідати й вечеряти родина мусила в один і той самий час. Обід Він брав з собою на роботу. Ми мусили дивитися футбол, хокей, інші спортивні програми і вболівати разом з ним.

Гончаренко розповів, що їм з сестрою заборонялося ходити на шкільні ранки та вечори. Наталка не поїхала разом з класом на екскурсію в Ленінград. «Учителям-сволоті грошей зібрати треба. Хрін від мене що отримають!» Мама зобов’язана була щосуботи приймати його друзів, і вони, коли з сім’ями, коли — без, з обіду до пізнього вечора сиділи за столом і, випивши, співали хором. Він навчив їхню матір гнати самогон, і вона раз на тиждень займалася цим виробництвом. Інколи в неділю він вимагав культурної програми, і всі четверо в обов’язковому порядку крокували в кіно, на перший-ліпший фільм у найближчому кінотеатрі. Якщо Він сильно напивався — таке теж траплялося часто — Толика чи Наталку будили серед ночі, і вони спросоння читали вірші, співали, розповідали табличку множення. Квартиру родина мусила утримувати в ідеальній чистоті, хоча сам новий тато чепуруном не був.

— Вигнати його чи втекти мати просто боялася. Він домігся свого: за шість років ми так звикли жити з відчуттям страху і підкорятися його самодурським наказам, що іншого життя просто не уявляли. Я не маю поняття ні про те, де зустріла його мама, ні про те, де він працював увесь цей час, а тим більше про те, яке майбутнє на нас чекало. Якось мати проговррилася, що не може так більше жити і готова на все, але якщо вона таки ризикне зробити щось із собою, це буде непокорою. І постраждаємо ми з сестрою. Ночами ми ховалися під свої ковдри і лежали, згорнувшись клубками. Коліна — до грудей, голову в плечі. Ми почали мало розмовляти. Ні, Він не забороняв нам. Просто страх володів нами настільки, що ми не хотіли, аби Він чув зайвий звук. А потім…

Потім сестра підросла. Їй виповнилося шістнадцять, і вона навіть в нашому пеклі примудрилася стати вродливим дівчам. Само собою, з подругами Наталка спілкувалася мало, у неї розвинулася купа комплексів і все таке інше. Відбулося те, про що написано сотні книжок та наукових статей. Він почав дивитися на Наталку як на жінку.

— Мама зрозуміла це першою — і їй стало страшно. З тим, як ми жили досі, вона, я вже казав, примирилася. Гірше — звикла, останні рік-півтора навіть не виникало суперечок та скандалів, не чутно було криків з їхньої спальні. Йому таки вдалося убити в нас усі людські почуття та емоції. Але одного разу Він заходив до ванної, коли Наталка виходила після душу. Я помітив — Він чатував на неї і на якусь частку секунди загородив їй вихід. Збоку це виглядало звичайним випадком, яких повно у квартирі, де живе багато людей. Нема нічого дивного: двоє людей зіткнулися в дверях. Одначе мати, жінка, зрозуміла все миттю. Сестра теж відчула, що в її — і наше теж — життя прийшов новий страх.

Дорослу дівчину Він обмежував у свободі. На дискотеки вона майже не ходила: «Нема чого задницею перед пацанвою крутити». Кіно, театри, концерти, кафе в компанії з подружками теж були рідкісним задоволенням. А ховатися в межах квартири ніде. За негласною домовленістю з матір’ю ні вона, ні Толик старалися не полишати сестру з Ним саму. І все ж таки приставання ставали дедалі частішими і відвертішими. Наталі все рідше і рідше вдавалося пройти повз вітчима, аби не торкнутися його стегном чи грудьми.

Розв’язка наближалася стрімко. Ні сіло ні впало йому припекло відсвяткувати Міжнародний жіночий день. Зрозуміло, запросити в гості своїх друзів. Матері раненько велено йти на базар з величезним списком покупок. Мати намагалася переконати Його, що святкового ранку все дорого і не проштовхатися, але, звичайно, Йому на це було плювати. Толик отримав наказ витрусити всі килимки. Наталка повинна зайнятися генеральним прибиранням квартири. Отже, у квартирі вони залишалися вдвох.

Пізніше Анатолій Гончаренко не зміг чітко пояснити, що примусило його, вибивши пилюку з двох килимків, кинути це заняття і поспішити додому. Вітчим не подумав навіть, що хлопчисько, теж невідомо для чого, може прихопити з собою ключі від квартири. Тому зсередини не поставив замок на фіксатор. Толик повернув ключ у замку і зайшов. Саме вчасно.

— Він так захопився своєю справою, що не почув, як відчинилися двері. В кімнаті приглушено скрикувала Наталка, глухо бурчав чоловік, щось рухалося й падало. Несподівано Він голосно скрикнув, так кричать, коли боляче. Я слабко усвідомлював, що відбувається, діяв автоматично. На кухні схопив ножа і увірвався до кімнати. Щось горлав, зараз не пригадаю, та й тоді не дуже добре пам’ятав.

Нічого не сталося. Наталка потім розповідала, що Він підійшов до неї ззаду і стиснув руками груди. Вона рвонулася, Він повернув її до себе, навіть не намагався цілувати — для чого? — і міцно притиснув. Наталка відчула, як він збуджений, одначе вирватися не могла, не могла й кричати. І тільки коли впевнена рука задерла на ній халатик і посунула між стегон, вона закричала. Нігті дряпонули обличчя, тільки це не допомогло — вітчим уперто домагався свого. Щось підказало дівчині: «Розслабся!» Вона обм’якла, чоловіка це порадувало — і тоді Наталі вдалося вкусити його за плече. Зуби прокусили тканину білої бавовняної футболки з написом «Спорт», поранили до крові. Він не чекав атаки, але жертву не відпустив. Навряд чи поява хлопчиська з примітивним кухонним ножем могла Його злякати. Скоріше за все, ця перша відкрита спроба опору змусила вітчима знітитися. Він відштовхнув дівчину — вона не втрималася на ногах і незграбно впала на диван, — на мить скелею навис над Толиком, домігся, що хлопчисько відведе очі, легенько вдарив по руці, вибиваючи ніж, підхопив його, покрутив у руці. «Ну-ну, дітки». І облишив їх.

— Вночі за стіною кричала і стогнала матір. Ми, звичайно, нічого їй не сказали. Але точно знали — Він не заспокоїться і доможеться свого. Ось тільки випадок, який підсвідомо примусив мене взяти ніж, розбудив десь усередині зовсім нові почуття. І десь через тиждень я усвідомив: Його треба вбити, і зробити це повинен саме я.

Анатолій розповів, як намагався не дати вистигнути цьому відчуттю, як підігрівав його у собі, немов печерна людина вогонь. Хлопчиськові в чотирнадцять не просто вбити ножем. Натиснути на гашетку — теж, та й зброї в домі не тримали. Що лишається? Збити машиною, зіштовхнути з мосту, кинути цеглину на голову, зурочити, — безглуздо й смішно, самі розумієте. Отруїти?

Четвірка слухачів, повіривши в історію з вітчимом, анітрохи не сумнівалася в правдивості маленького детективу, що його розповів художник. Хлопчиськові ніхто не дасть отрути в аптеці. І Толик захоплюється хімією, записується до шкільного хімгуртка, і вчителька хімії, не дуже розбещена жвавим інтересом учнів до свого предмета, робить Гончаренка улюбленцем. Дуже скоро йому довіряють мити пробірки, а згодом попереджають, які баночки не можна чіпати. Знань, мало не силоміць втиснутих у голову, Толикові вистачає для того, аби зупинити свій вибір на сірчаній кислоті. Ще трошки часу — і старанного любителя предмета «хімія» практично не контролюють. Звичайно, в пересічній шкільній лабораторії отрутохімікатів дуже мало, та й ці повинні бути під суворим контролем, але ж «чепе» сто років не було, і Толикові вдається викрасти — інакше не скажеш! — ту кількість сірчаної кислоти, яка може вбити людину. Брав більше, аби напевне. До того ж Гончаренко знав, як зробити зникнення кислоти непомітним.

Наступний крок: отрути треба додати в самогон. Вітчим, особливо останнім часом, часто повертався в середній стадії сп’яніння. Пляшка завжди стояла на видному місці, і три чарки за вечерею були нормою. Пляшка не обов’язково мусила бути повною, почата Його здивувати не могла…

Анатолій розповів, як здригнулися мати й сестра від Його крику. Сам хлопчина, хоча й чекав на щось подібне, теж спершу злякався. Вітчим роззявив рота, схопився за горло і впав разом з табуреткою. Матір кинулася було до нього, та щось її зупинило. Так і стояла вся сім’я, дивлячись, як хрипить і корчиться на кухонній підлозі їхній мучитель. І хоча дозу Толик влив щедру, а вітчим ковтнув від душі, його за бажання можна було врятувати. Але мама й діти, не змовляючись, повернулися, вийшли, вдяглися і близько години гуляли біля будинку, навіть заводили розмови з сусідами. Коли вони наважилися повернутися, він не дихав.

— Ми діяли швидко й дружно. Мама з сестрою помили всі тарілки, окрім його. Я викинув на смітник пляшку з рештками отрути. З трилітрового бутля ми націдили в порожню пляшку — їх було повно на кухні, — самогону, так, аби наповнити на третину. Склянку, з якої він пив, обережно і старанно помили, потім сполоснули його смердючою рідиною, поклали на стіл так, аби створити картину — Він налив, випив, впустив склянку і впав. А після викликали «швидку».

Отруєння самогоном сумнівів не викликало ані в лікарів, ані в міліції. Розслідування як такого не вели, для форми опитали сусідів: як, мовляв, жили ваші сусіди? І не знайшли криміналу. Гонять всяку гидоту, ось і догралися. Таке всюди й кругом. На похорон народу зійшлося небагато, дивуватися цьому не випадало. Мати й діти смерть не обговорювали, і взагалі, відбувши належні дев’ятини і сороковини, мама почала клопоти по обміну. Жити в цій квартирі вони більше не могли.

— Ви всі бачили, що робилося зі мною. Почалося це у мами, десь років за три після того, як Його закопали. Вона раптом перестала спати, почала кричати ночами. Ми з сестрою довго не могли добитися від неї пояснень. Врешті-решт вона втомлено сказала: «Він повернувся. І в спокої нас не залишить». Чим закінчилося все — ви, думаю, знаєте. Мати пішла з дому, її знайшли в Голосіївському лісі. В кишені пальта була записка, зміст котрої зрозуміли лише ми з сестрою: «Він повернувся. Він кличе до себе. Синку, Він усе знає». Міліції я нічого не пояснював, косив під дурника. Самогубство явне, інші версії відміталися. Через шість років я залишився без сестри.

Наталка так і не вийшла заміж. Молоді люди звертали на гарну дівчину увагу, та вона тримала дистанцію. Вітчим все ж таки залишив про себе пам’ятку: Наталка остерігалась чоловіків. Звичайно, якби вона розповіла свою історію, обов’язково знайшлася б людина, котра повелася б з нею делікатно і, можливо, зняла б з неї злі чари. Але вона, як і брат, берегла таємниці свого дитинства. Особливого ставлення до себе Наталя не чекала. На людях намагалася видаватися звичайним дівчиськом. Тому й поїхала в компанії на дачу до подружки святкувати день народження.

— Наталка і раніше говорила про дивні сни. З матір’ю відбувалося те ж саме. Тільки сестра намагалася боротися, компанії стали добрим засобом: вони відволікали її. Що сталося того вечора, не ясно й досі. З хлопцем, якого звинувачували в усьому і справді ледь не посадили, я спілкувався. Нормальний чоловік, розгублений і переляканий цією історією. Всі трохи випили, танцювали. Хлопець сам не розумів, що на нього найшло. Так, вони танцювали повільний танок. Так, у нього в довбешці шуміло від випитого і він щось там собі уявив. Притиснулася вона до нього якось по-особливому, чи щось там ще… На кухні він спробував Наталку поцілувати і наче сильно притиснув їй руку, сказав якісь різкі слова — сцена на кухні випала з пам’яті, хоча сам хлопець твердить, а свідки підтверджують: п’яним він не був. Коротше, вона психанула, вирвалася, вибігла з будинку просто боса. Вранці її виловили з озера. Він усе ж таки добрався й до Наталки.

До Анатолія Він прийшов уночі через три роки після самогубства сестри. Гончаренко тримався довше за всіх. Навіть домігся того, що Він на якийсь час лишав його в спокої. Та потім жити стало зовсім нестерпно. Допомагало снодійне, горілка діяла краще. Тільки так, забувшись та відключившись, Анатолій міг спати й набиратися сил.

— Потім я втомився. Що далі — ви знаєте. Мені не ясно тільки одне: як я примудрився не відкинути копита?

Поки художник говорив, за вікном стемніло. Набридлий усім дощ, що нагадував удень про себе лише противними дрібними бризками, під вечір посилився, і краплі ритмічно барабанили по бляшаному підвіконню. Гончаренко полегшено зітхнув, відкинувся на подушку і заплющив очі. Так поводиться людина, котра донесла до місця призначення важкий непотрібний вантаж. Запанувала тиша, дріб крапель звучав якось моторошно і змушував Ольгу здригатися. Нерви.

Чирва обвів поглядом всю компанію, зупинився на Фіделеві Васильовичу:

— Сьогодні дайте йому снодійне. Я ще не готовий прийняти остаточне рішення.

— Яке?

— Не треба питати. Те, що ми з вами щойно почули, верхівка айсберга. І ви не зовсім усвідомили, з чим ми будемо мати справу… Хоча — чому «будемо»? Справжній кошмар уже починається. Залишімо цю кімнату.