Невидимець

Розділ VІ ЗБОЖЕВОЛІЛІ МЕБЛІ

Вранці у день свята, коли Міллі ще не встигли запрягти в роботу, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала трохи конфіденціальний характер, бо була зв’язана з міцністю їхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол спохватилася, що забула взяти із епальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди бувала вона, і по настоянку, цілком природно, вирядився Гол.

Зійшовши ні площадку сходів, він здивовано зауважив, що двері кімнати Незнайомого прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку там, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. Йому стукнуло в голову пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомого нагорі і з гадками містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рота, і з пляшкою в руках знову подався нагору. Там постукав у двері Незнайомого. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді широко розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Він побачив там те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм — єдиний, скільки він знав, костюм постояльців, — і його ж бинти. Та ще його крислатий капелюх легковажно висів набакир на стовпчику ліжка.

Стоячи там, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про жінчину нетерплячку й запал.

— Джордже! Ти взяв, чо мені тра?

Містер Гол повернувся й поспішив до неї.

— Дженні, — крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, — а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.

Спершу місіс Гол не добрала, в чому справа, але, зрозумівши, вирішила й собі оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.

— Хоч само його й нема, — просторікував він, — дак зате є його одяг. Тільки що ж робить він без одягу? От-то дивація!

Коли вони піднімалися по сходах, обом їм здалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.

— Куди як цікаво! — сказала місіс Гол.

Їй здалося, ніби хтось сопе зараз же позад неї, і вона дуже здивувалась, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й поклала руку на подушку, а потім сунула її під укривало.

— Холодні, — заявила вона. — Він устав ще годину тому, коли не більше.

І в цей час сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка, — зовсім так, неначе чиясь рука вхопила її посередині й одкинула вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомого зірвався із стовпчика, на якому вісів, скреслив дугу в повітрі й ударив місіс Гол просто в обличчя. Потім туди ж полетіла губка з рукомийника, а тоді крісло, байдуже скинувши з себе пальто й штани їхнього пожильця і сміючись сухим сміхом, дуже подібним до сміху Незнайомого, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, один момент немов націлялося, а тоді таки напилось на неї. Верескнувшн, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й витиснули разом із Голом з кімнати. Двері грюконули й зачинилися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину виконували, здавалось, якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.

На площадці місіс Гол лежала майже непритомна на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, розбудженій цим розрухом, звести місіс Гол униз і дати їй, як годиться в таких випадках, покріпного.

— То були духи, — сказала місіс Гол. — Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці, що стрибають і танцюють…

— Ковтни ще краплиночку, Дженні, — просив містер Гол, — Це додасть тобі сили.

— Зачиніть двері! Не пускайте його сюди більше! — кричала місіс Гол. — Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такі окуляри… забинтована голова… ніколи не буває в церкві в неділю… А всі ті пляшки… Їх більше, ніж може бути в порядної людини. Він посадовив духів у меблі. Мої тарні старі меблі!.. Втому кріслі завжди сиділа люба моя матуся, коли я була ще дівчинка. І подумати тільки, що тепер вони кидаються на мене!..

— Ще краплиночку, Дженні, — умовляв Гол. — Ти зовсім знервована.

О п’ятій годині, коли сонце заливало вже золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса — коваля, що жив навпроти.

Містер Гол, мовляв, передає привіт, а меблі поводяться надзвичайно чудно. Чи не завітав би до них містер Воджерс?

Він був тямущий чоловік, цей містер Воджерс, і дуже кмітливий. До справи поставився він вельми серйозно.

— Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! — такий був висновок містера Воджерса. — Вам треба підкови, щоб уберегти хату від якого лиха.

Прийшов він дуже стривожений. Господарі хотіли були повести його нагору, до тої кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці вийшов з дому Гакстера його учень і почав здіймати віконниці на крамниці. Його запросили теж узяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, звичайна річ, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу урядування виявився і тут: розмов було багато, а рішучих дій — ніяких.

— Установімо спершу факти, — наполягав містер Сенді Воджерс. — Переконаймося, чи й справді двері були на засуві. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, назад їх не зробиш неполаманими.

І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатись закутана постать Незнайомого, що дивився крізь свої величезні окуляри ще чорніше, ще безвиразніше, ніж завжди. Не відводячи від них погляду, він повільно пройшов коридором і’зупинився.

— Гляньте сюди! — сказав він.

Пробігши поглядом, куди показував його палець у рукавичці, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А він увійшов у вітальню і з серця грюкнув дверима перед їхніми обличчями.

Ніхто не мовив і слова, доки не завмерла остання луна того грюкоту. Всі здивовано перезирнулися.

— Ну, коли це вже не казна-що… — почав був містер Воджерс і не докінчив фрази. — Я пішов би й поговорив з ним, — сказав він містерові Голу. — Я зажадав би від нього пояснень!

Але розбурхати хазяйчиного чоловіка було нелегко. Проте нарешті він таки насмілився й постукав у двері.

— Вибачте… — тільки й устиг вимовити містер Гол.

— Геть к бісу! — загримотів Незнайомий. — І зачиняйте за собою двері.

Так скінчилися ці блискавичні переговори.