Невидимець

Розділ ХVІІ ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Доктор Кемп усе писав у себе в кабінеті, аж доки не відвернули його уваги постріли. “Пах-пах-пах”, — клацали вони один по одному.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став дослухатися. — Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто, — в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорноти дахів і дворів.

“Там наче натовп під горбом, біля “Веселих крикетистів”, — подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над горбом на заході, а зорі яскріли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемпові думки зважували соціальні умовини майбутнього і заблукали зрештою в безмір’ї часів. Потому він зітхнув, випростався, спустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник на парадному вході. Від часу тої стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став дожидати, коли почує її кроки на сходах, але вона не прийшла.

“Що за дивина?” — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову до роботи, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та показалася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла вона.

“Щось я неспокійний сьогодні”, — сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цим разом уже рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже запопадливо працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кружала, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, відчув він, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по сифон содової води та віскі.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидячки, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

Доктор Кемп взяв у руки питво і знову став підійматись сходами, розглядаючись навколо і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, отже, він не доторкався до ручки. Він спокійно ввійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перше до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.

Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

— Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос! Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і рукомийником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.

Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обів’язаний як слід круг чогось, але абсолютно порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:

— Кемпе!

— Га? — Кемп так і лишився з розтуленцм ротом.

— Не хвилюйтеся! — сказав Голос. — Я — Невидимець.

Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на бинт.

— Невидимець! — спромігся він нарешті.

— Невидимець, — повторив Голос.

Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.

— А я думав, що все це — брехня, — сказав він. — Ви забинтовані?

— Так, — відповів Невидимець.

— О! — вигукнув Кемп і встав. — Слухайте, — почав він. — Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!

Він раптом ступив наперед, і його простягнена наперед рука зустріла в повітрі невидимі пальці.

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

— Заспокойтеся, Кемпе, на бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — скрикнув Голос. — Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестись, тільки руки його були вільні, і він люто лупив ними, де попаде.

— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе піжив його під боки. — Їй-бо, мій терпець зараз лусне! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді заспокоївся.

— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота. — Я — Невидима Людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді Невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не поводитиметеся як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Гріффіна з університетського коледжу?

— Дайте мені підвестися, — попросив Кемп. — Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі в’язи.

— Я — Гріффін з університетського коледжу. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом училися, тільки я зробився невидимим.

— Гріффін? — повторив Кемп.

— Гріффін, — відповів Голос. — Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще дістав медаль за роботу з хімії.

— Мені голова йде обертом, — сказав Кемп. — Нічого не второпаю. До чого тут Гріффін?

— Та це ж я — Гріффін.

Кемп поміркував.

— Це жахливо! — промовив він нарешті. — Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес

— Це жахливо! — повторив Кемп. — Як же воно…

— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О боже, ви ж — мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі потягся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець затріщав, і сидіння на ньому ввігнулось на яких чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав в’язи.

— Це — куди там ваші привиди, — мовив він, дурнувато засміявшись.

— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.

— Або до дурості, — кліпнув очима Кемп.

— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?

Стілець затріщав, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.

— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Це просто ваша сугестія…[2]

— Дурниці! — сказав Голос

— Але ж це божевілля!

— Послухайте…

— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…

— До клямки всі ці ваші доведений! — перепинив Голос. — Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи захолодна.

— Їсти?

Склянка з віскі нахилилась.

— Так, — сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив її на стіл. — І дістаньте мені халат.

Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до гардероба й витяг звідти червоний халат.

— Підійде? — спитав він.

Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі ґудзики й сів на стілець.

— Спідні штани, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі, — уривчасто сказав Невидимець. — І поїсти.

— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.

Він видобув з шухляд одіж, яку просив його гість, і пішов униз пошукати поїсти. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.

— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди волію одягти щось на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.

— Гадаю, з рукою у вас нічого? — спитав Кемп.

— Та ніби, — відповів Невидимець.

— З усього незвичайного і дивного…

— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам пристати на це. Неприємна штука, оце що крові так натекло, правда? Там її ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…

— Але як у чорта ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Ця історія геть-чисто вся неприродна!

— Чому? Природна. Цілком природна, — заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як захланно п’є його халат. Жмут проміння од свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворював світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп, — Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, — хай він буде проклятий!.. — який хотів украсти мої гроші… І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я — страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там поналякались. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюсь, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перше ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли листок ззовні о дійшов.

Дивно було бачити, як він палить: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися наче кільцями диму.

— Чудова річ — тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я натрапив на вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лишень, саме тепер натрапив я на вас! Я тепер у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, замалим не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налляв собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це — дике, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви— спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?

— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Новидимець не розповів нічого. Пораненій руці ставало дедалі гірше, його трусила пропасниця, він був геть виснажений. У пам’яті йому все спливала гонитва на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, палив усе хапливіше, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти, що було змога.

— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був!.. А цей боягуз… Я розходився… Треба було вбити його!..

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець замовк на хвильку.

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.

— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте, — подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!

— То чого ж не лягаєте?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!