Розділ ХІХ ДЕЯКІ ОСНОВНІ ЗАКОНИ

— Що сталося? — спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.

— Нічого.

— А цей чортів гамір?

— Це просто роздратованість, — пояснив Невидимець. — Забув про свою руку, а вона болить.

— І таке у вас, видно, часто буває.

— Буває.

Кемп пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги уламки скла.

— Всі ваші пригоди відомі тепер, — сказав Кемп, стоячи навпроти нього з розбитою склянкою в руці. — Всі: і айпінзькі, і тут під горою. Світ знає вже свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Ваша таємниця — вже відома. Гадаю, то була таємниця. Я не знаю, які у вас плани, але, звичайно, хочу допомогти вам.

Невидимець сів на ліжко.

— Нам подано сніданок нагору, — повідомив Кемп, намагаючись говорити невимушено і з радістю побачивши, що його чудний гість охоче встав.

Кемп повів його вузькими сходами в мезонін.

‘— Перше ніж ми почнемо робити щось, — сказав Кемп, — я повинен трохи більше обізнатися з причинами вашої невидимості.

Збуджено зиркнувши на вікно, Кемп сів, прибравши вигляд людини, на яку чекає поважна розмова. Сумніви щодо реальності всієї цієї пригоди знову охопили його, але зразу ж і зникли, тільки він глянув на Гріффіна, що сидів за столом, на цю безголову і безруку постать у халаті, що витирала губи серветкою, яка таємничим способом висіла у повітрі.

— Це — досить просто і… досить імовірно, — промовив Гріффін, одкладаючи серветку набік.

— Для вас — певна річ, — засміявся Кемп. — Але…

— Спочатку, правда, воно й мені здавалося дивним. Але тепер… Ну, тепер ми таке з вами закрутимо!.. Вперше ця ідея спала мені на думку в Чезілстоу.

— У Чезілстоу?

— Я перебрався туди з Лондона. Ви не знаєте, що я кинув медицину й узявся до фізики? Ні? Так знайте. Мене захопила проблема світла.

— Ага…

— Оптична густина. Усе це питання — суцільне плетиво загадок, крізь яке неясно проблискує можлива розв’язка. Мені було тоді лише двадцять два роки, і я був запальний, отже я й сказав собі: “Цій проблемі я віддам усе своє життя. Вона варта цього”. Ви ж знаєте, які ми дурні у двадцять два роки?

— Невідомо ще — тоді чи пізніш, — зауважив Кемп.

— Немовби знаття може задовольнити людину!.. Так, але я почав працювати, і то завзято, працював і все думав. І от через півроку в одному з вічок того плетива раптом блимнуло світло… сліпуче світло! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла — формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики — і гадки не мають, як багато може важити загальна формула для того, хто вивчає молекулярну фізику. В книгах, які поцупив той бродяга, є дива, просто чудеса! Але то був не метод, а лише ідея, яка могла привести до методу. А метод цей дав би змогу, не змінюючи жодної іншої властивості матерії — крім кольору подеколи, — знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких речовинах, твердих та рідких, до коефіцієнта світлозаломлення повітря… Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.

Кемп присвиснув.

— Це дивно. Але все-таки я не зовсім… Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини — ще далеко.

— Правильно, — сказав Гріффін. — Та згадайте, що видимість залежить од впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, неначе б ви не знали їх. Це прояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само з себе видиме бути не може. Приміром, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені і відбиває інші — в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його цілком, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька — і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Це дасть вам яскраве видиво відблисків та прозоростей, — щось ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбивається і заломлюється. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Одні сорти скла видиміші, ніж інші: кришталева скринька, наприклад, блищить більше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б і відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або ще краще — в якусь густішу, ніж вода, рідину, — то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбиватиметься, або заломлюватиметься, або зазнає якого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий майже так само, як струмінь світильного газу або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.

— Так, — сказав Кемп, — це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

— А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і, нарешті, обернеться на непрозорий білий порошок. Це тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, крізь яке воно проходить, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.

Занурюючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Усяка прозора річ стає невидимою, коли примістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи із скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

— Це все так, — погодився Кемп, — але людина ж не скляний порошок.

— Ні, вона — ще прозоріша, — сказав Гріффін.

— Нісенітниця!

— І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами — і тоді заломлення та відбивання буде тільки на його поверхнях і папір стане прозорий, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева; і кістки, Кемпе, і м’язи, Кемпе, і волосся, Кемпе, і нігті, й нерви, Кемпе! Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.

— Звичайно, звичайно! — вигукнув Кемп. — Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських тварин і про медуз.

— Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковий бездара. Він крав чужі ідеї і завжди винюхував їх. Ви знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я працював далі й далі, все більшою мірою переводячи формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілось приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти і раптом — зовсім випадково — зробив відкриття в галузі фізіології.

— Так?

— Ви знаєте червоного барвника крові. І от він може стати білим, безбарвним, не втрачаючи жодної з своїх функцій.

Кемп скрикнув від подиву і недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.

— Вам є чого скрикувати. Пригадую ту ніч… Було вже пізно: вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно… “Можна зробити живу істоту… тканину… прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!” — сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. “Я можу бути невидимим”, — усе повторював я.

Осягти таке — означало б перевершити всяку магію, і, не потьмарюючи свого настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я невидимим можу зробитись, я — вбогий, бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам… Усякий, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, переборюючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безконечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами і обридає одним і тим самим запитанням: “Коли ж, нарешті, опублікуєте ви свою роботу?” А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки… І після трьох років потайності та хвилювань я пересвідчився, що закінчити роботу не зможу… не зможу!

— Чому? — спитав Кемп.

— Гроші, — пояснив Невидимець і знову втупився у вікно.

Тоді нараз обернувся.

— Я обікрав старого… — сказав він. — Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився…

Загрузка...