Невидимець

Розділ ІІІ ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА

Таким ото чином 29 лютого, напередодні відлиги, цей дивний суб’єкт упав не знати звідки в містечко Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить чудний багаж! Дві скрині такі, як і годиться мати кожній нормальній людині; але, окрім них, привезено ще було цілий ящик книжок — великих, грубих книжок, друкованих чи списаних від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцятеро, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол, стромивши в солому руку, вирішив, що це скляні пляшки. Гол заледве перекинувся словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, коли на поріг нетерпляче вийшов Незнайомий — у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, постоялець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який зліньки обнюхував Голові ноги.

— Вносьте швидше ящики, — сказав він. — Я й так досить довго чекав на них.

І він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.

Ледве побачивши його, собака Фіренсайдів наїжився і сердито загавкав, а коли Незнайомий збігав сходинками, кинувся просто йому до руки.

— А киш! — Гол з перестраху аж відскочив назад, не бувши зроду сміливий із собаками, а Фіренсайд гукнув: “Лягай мені зараз!” — і схопився за батіг.

Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомого; чули, як собаку вдарили ногою; бачили, як вона відскочила вбік, а тоді вчепилася в ногу Незнайомому, і почули, як тріщать розривані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд досяг своєї власності, і собака, скиглячи від болю, відступив під колеса фургона. Все це сталося протягом якої півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.

Незнайомий хапливо глянув на свої подерті рукавички й штанину, рухнувся так, наче хотів нахилятись униз, а потім повернув і швидко зійшов назад на ґанок. Далі чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.

— Ах ти, гадюка! — вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-поза колеса.

— Ану, сюди! — гукнув Фіренсайд. — Я т-тобі!..

Гол розгублено стояв на місці.

— Укусив, — сказав він. — Я краще піду подивлюсь на нього. — І Гол подався слідом за Незнайомим.

У коридорі він зустрів місіс Гол.

— Його вкусив хурманів собака, — кинув він їй.

Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомого стояли прочинені; він штовхнув їх і, як людина добросерда, без церемоній увійшов.

Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг спостерегти щось незвичацне: перед ним у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — так наче три величезні блідаві плями на білому тлі, щось дуже схоже на братки. Потім його боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадинці і роздумував, що то міг він таке бачити. Хвилини за дві вій прилучився до маленького гурту, що зібрався перед дверима “Карети й коней”. Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка доводила, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, який коли-не-коли докидав свої зауваження. Були там ще й жінки та діти, і кожне казало, аби казати: “Мене він не вкусив би, я знаю”, “Ніхто не має права тримати таких собак”, “За що він його вкусив?” тощо.

Коли містер Гол дивився на них із сходів і дослухався до їхніх розмов, йому здалося неймовірним, щоб він міг бачити там нагорі щось дивовижне.

— Він не хоче ніякої допомоги, — сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. — Віднесім лишень його багаж.

— Йому слід було б зараз же припекти рану, — зауважив містер Гакстер. — Особливо якщо є запалення.

— А я б застрелила цього собаку, — сказала одна жінка.

Раптом собака загарчав знову.

— Швидше! — гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомий у пальті з піднятим коміром і в капелюеі із спущеними крисами. — Чим ви швидше повносите мої речі, тим краще.

Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.

— Він вас покусав, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода, що мій собака…

— Це пусте, — заспокоїв його Незнайомий. — Навіть шкіра не подряпана. Поспішіть з цими речами.

І він вилаявся знишка — так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомий зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: і маленькі, пузаті з якимись порошками, і коротенькі, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, і довгі, циліндричні з наліпками “отрута”, і круглі з тоненькими шийками, і великі з зеленого та білого скла, і пляшки із скляними затичками, і пляшки з корковими затичками, і пляшки з дерев’яними затичками, і пляшки з-під вина, і пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрці, на коминку, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, — одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик по ящику звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла гора соломи. Крім пляшок, у ящиках була ще сила пробірок та старанно укутані терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомий зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під йогами; ні на пригаслий коминок, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, приставлену вже нагору.

Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомий настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона позамітала солому і поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол. спостерегла, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомий зараз же наклав окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралась була вже висловити своє незадоволення, що він так забруднив підлогу, але він випередив її.

— Я попрошу вас не входити до кімнати, не постукавши, — сказав Незнайомий трохи роздратованим тоном, що був такий характерний для нього.

— Я постукала, здається…

— Може й так. Але під час моїх досліджень — надзвичайно важливих і потрібних — найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятись на ключ у таких випадках. Та й завжди.

— Думка дуже слушна, — зауважив Незнайомий.

— Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…

— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.

І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися наче лайкою.

У нього був такий чудний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт збентежилась. Але вона була жінка рішуча.

— Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…

— Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?

— Нехай і так, — сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. — Коли це вас задовольняє, то, звісно…

Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.

До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе струсили стіл, потім брязкіт з силою кинутого на підлогу скла і швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.

— Нічого не виходить! — нестямно вигукнув її пожилець. — Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень! Дурень!

У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона повернулась до дверей, у кімнаті вже було тихо; тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді бряжчала яка пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.

Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

— Запишіть це до рахунку! — огризнувся він. — І, бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджене, записуйте до рахунку. — І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — таємниче сказав Фіренсайд.

Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.

— Ну? — спитав Тедді Генфрі.

— Про того самого молодця, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він — чорний, кажу я вам, як мій капелюх.

— Ну, їй-бо? — здивувався Тедді. — От-то чудасія! А ніс же у нього рожевий, мов намальований.

— Правда ваша, — згодився Фіренсайд. — Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він — рябий, Тедді. Подекуди — чорний, подекуди — білий; плямистий. Він — мішаної крові, і колір на ньому виступає плямами замість змішуватись. Я чував про таке й давніше. А з кіньми воно буває раз у раз, це кожен знає.