Небезпека

Розділ третій ЖИТТЯ В КАМЕНІ

Годинами лежать вони горілиць, втупившись у стелю, ніби замерзли чи скам’яніли. Їхні мляві тіла наче вже позбавлені будь-яких почуттів, байдужі і до часу, що тягнеться над ними.

Але десь у потаємній глибині душі Дюпон відчуває тривогу, яка дедалі наростає, і в голові у нього зринають усе нові неймовірні плани. Побачення з дружиною збудило у нього в підсвідомості протест, розчарування, опір. Він наче знову став хлопчиськом, тільки обтяженим роками. Радість вільного, безтурботного життя. Його огрядна дружина. Її шкіра, схожа на натуральний шовк. Минулі часи — літо за літом, палкі, гарячі ночі. Муки від того, що все це потонуло в імлі недосяжності. О, як він прагне вирватися з цієї палати, з цієї задушливої, просякнутої сумним цинізмом атмосфери. Він починає розмовляти з Бентінгом. І знов оповідає йому жахливі речі, що викривають людину. Це тисяча правдивих оповідей, у які важко повірити, а проте вони не створені фантазією і жорстокі лише завдяки фактам; вони обвинувачують людину — цього тупого і дріб’язкового дикуна. Бентінг слухає його запальні, гарячі промови. Він уже перестав опиратися цій сильній особистості з її гострою ненавистю до несправедливості, до маленьких жорстокостей нашого такого здорового, такого впорядкованого суспільства.

Дюпон розповідає Бентінгові про різні події, жахливі саме нерозумінням між людьми і розсудливою жорстокістю. Він говорить спокійно, незворушно, ніби читає з книжки. Але в книжках про таке майже ніколи не пишуть. Це було б надто сумно і потривожило б душевний спокій читача. Ми куди щасливіші, коли нічого не знаємо, тому й краще всього цього не знати.

Дюпон — дивна і велична постать. Досі Бентінг його як слід не знав. Він вважав його просто веселим, балакучим колегою, з яким йому рідко траплялося спілкуватись. Взагалі, як мало знаємо ми один одного! А Дюпон — це зовсім не той Дюпон, якого знають усі. Іноді він страждає, бачачи, що перед ним діється. Це його ранить, він стоїть цілком безпорадний зі своїм бунтарством, дивиться і не розуміє, бо на споді в ньому завжди криється доброта.

Нещасливий випадок з реактором і його тяжкі наслідки роздмухали в душі Бентінга оті гострі суперечності, довівши їх до крайньої напруги. В останні дні у нього було надто багато часу про все подумати. Людина емоційна й дуже суб’єктивна, він обрав собі позицію і обстоює свої переконання. А у хвилини просвітлення старанно снує павутиння планів. Він не погоджується з такою долею, з цим категоричним вироком, із цим довгим і повільним умиранням у білій в’язниці. Іноді щось нашіптує йому, що все знову залагодиться. Що зрештою все закінчиться добре, аби тільки він вирвався з цього гнітючого оточення, де блукають у своєму захисному одязі сестри, недоторканні й мовчазні, як духи. Тому він ладен піти на будь-який ризик. Він повинен холоднокровно й розважливо здійснити свій план. А поки що нерухомо лежить, дивлячись угору, і напружено чекає. Дюпон уже здогадується, що Бентінг готовий піти за ним: він розтлумачив йому все детально й досконало і зрештою зумів розвіяти його недовіру. Тепер вони разом очікуватимуть зручної нагоди.

Обидва вони день за днем визирали крізь грати своєї клітки, палко тягнучись до життя, що буяло за нею, і до тих надій, які воно з собою несло.

А тим часом Бентінгові знову погіршало. Якоюсь напругою стягло нутрощі, від внутрішнього тремтіння стало паморочитися в голові. Напади гнітючого суму сповнювали серце крижаним холодом.

Дюпон став дуже чуйним, пильним і уважним. Він зразу побачив, що Бентінгові погано. Може, той злякався? Може, його, зрештою, відстрашив їхній план втечі та її можливі наслідки? Від Бентінга всього можна чекати. Надто багато він думає, розмірковує, зважує. Надто багато побічних обставин намагається врахувати. Тимчасом як головне — це якомога скоріше втекти звідси. Далі від цієї клятої палати, де гірше, ніж у тюрмі. Від цих стін, між якими зроджуються тільки сумніви й розпач. Де все напружено й тупо чекає невідворотної, фатальної розв’язки. Оточення тут повільно ковтає людей, гризучи їх меблями, мов зубами. А може, ця палата — порожній шлунок, де ліниво перетравлюється все, що сюди потрапляє?

— Вам негаразд? — запитує Дюпон.

— Та почуваю себе поганенько.

— Це мине.

— Думаєте?

— Звичайно. Не хвилюйтеся, скоро вам полегшає.

— Можливо.

— От тільки виберемося з цієї в’язниці.

— Так, можливо, — погоджується Бентінг.

— Побачите. Як тільки зуміємо десь сховатися, все піде на краще. Знайдемо десь собі острівець і чекатимемо одужання. Ви ж у цьому не сумніваєтесь?

— Та ні, звичайно, ні, — стомлено каже Бентінг.

— Ми повинні дістати змогу знову вільно дихати, тоді, я певен, усе піде на лад, — рішуче заявляє Дюпон.

«Мабуть, і справді, — думає Бентінг. — Мені погано через це оточення — палата, ліжка, медичні процедури, чужі люди. У звичайній обстановці я б швидко одужав. Мій страх дуже перебільшений. Іноді від звичайного грипу людина почуває себе вкрай хворою і слабкою, а хіба ж при цьому є небезпека для життя?»

— У вас вистачить сили спробувати сьогодні ввечері? — питає Дюпон.

— Вистачить, — квапливо відповідає Бентінг. — Я думаю, це швидко мине.

— Та й я ж вам те саме кажу.

Це, напевно, тільки тимчасове погіршення. Якась сонливість напала. Швидко мине…

Далі вони лежать мовчки, чекаючи медсестри. Бентінг хвилюється більше, ніж будь-коли, він вагається, надію змінюють сумніви. Найменше він упевнений у тому, що вдасться втекти з лікарні. А якби вдалося, то далі все пішло б само собою. Подумавши, Бентінг усвідомлює, що вже потихеньку обміркував, куди йому податись у місті. Дивно. З одного боку, цей план іноді ввижався йому неприйнятним, з другого — він чіплявся за нього, як потопельник за соломинку. Він сподівався, що, покинувши цю похмуру палату, одразу ж почує себе краще й поступово зовсім одужає. Це стало навіть більше ніж надією — потаємною певністю, чимось на зразок твердого переконання. «Якби тільки я не почував себе тепер таким хворим!» — майнула думка. І все ж таки його щось гнітило.

Дюпон, навпаки, за всіма ознаками був спокійний. Він остаточно зважився. І тепер чітко знав, чого хоче і як це відбудеться. Досі він нервувався і часто був збуджений, але тепер, прийнявши рішення, лежав собі й спокійно чекав зручної хвилини. Він був цілком урівноважений, навіть непомітно всміхався — задоволено, так наче все уже лишилося позаду, мов страшний, гнітючий сон.

На смерканні сестра принесла вечерю, Через півгодини забрали посуд. Усе як звичайно. Ще через годину повернулася з професором: останній огляд, зміряно температуру, зроблено уколи. Все підготовлено на ніч. Коли професор і сестра йшли з палати, двері ще годину лишалися незамкнені.

Цією годиною й хотів скористатися Дюпон. Ось сестра вже вивезла в коридор столик на коліщатах. Дюпон і Бентінг обережно підвелися з ліжок. Трохи постояли, схвильовані серйозністю свого рішення. Бентінг відчував втому й кволість, але! не хотів цього показати. Може, йому все ж таки краще було б залишитися? Проте він таких запитань собі не ставив, щоб не перешкоджати задуманій справі. Він просто не хотів про це думати. Перший крок зроблено. Дюпон — не та людина, яка може повернути назад. І Бентінг пішов за ним. Добре змащені двері відчинилися нечутно. Не рухаючись, обидва застигли на порозі. Коридор стояв порожній, мов нічний бульвар. Вони були схвильовані, дихали часто, неспокійно. Бентінг тримав під пахвою пакунок. Поміркувавши, він завбачливо прихопив із собою запас ліків, які могли знадобитись їм у перші дні на волі.

Вони обережно рушили коридором. Праворуч він упирався в глуху стіну, оздоблену мозаїкою. Ліворуч вони побачили вдалині подвійні двері. В обох ніби заклякли м’язи, і ноги не хотіли згинатися, зате ступні стали чутливими і м’якими, як мох. Час від часу паморочилося в голові, хвилею накочувалася раптова млість, але вони не здавалися. Виявилося, що двері замкнені, Вони збентежено переглянулись, потім Дюпон зробив заспокійливий жест: цього, мовляв, слід було чекати. Не можна, щоб перша-ліпша перешкода їх затримала. І він почовгав далі ясно-білим коридором. Бентінг плентав позаду. По обидва боки тяглися ряди дверей. Вони спинилися біля тих, де висіла табличка «Лабораторія». Ці двері були незамкнені. Дюпон і Бентінг увійшли. За дверима було темно. Вони постояли, поки очі звикли до темряви. У протилежній стіні теж побачили двері. То був склад, звідки починався ще один коридор. Вони йшли швидко, нервово. Ось перед ними ліфт. Дюпон натиснув кнопку. А може, все це їм тільки снилося? У півтемряві засвітилася стрілочка. Почулося гудіння, ліфт наближався. Вони намагалися рухатись нечутно, Поки що все йшло гаразд. Добре, що було ще рано, бо вночі в порожньому будинку найтихіше шарудіння лунало б, як грім.

Бентінг хотів натиснути кнопку першого поверху, але Дюпон затримав його руку.

— У підвал, — прошепотів він, натискаючи нижчу кнопку.

Ліфт, посмикуючись, почав спускатися. Цікаво — коли помітять, що їх немає? У підвалі було вогко й холодно. Навпомацки вони шукали дорогу далі. Ось іще коридор, тьмяно освітлений малесенькою лампочкою.

— Тепер у гараж, — прошепотів Дюпон. — Ви розумієте навіщо.

Гараж був тут-таки, в підвалі. В ньому стояли дві блискучі машини швидкої допомоги, хоч місця вистачило б і на десять. Машини були завжди готові до виїзду, Дюпон це добре знав. У другій машині стримів і ключ запалювання. Можна було сідати і їхати. Двері гаража стояли відчинені. Надворі денне світло вже зникало в ранніх сутінках дощового надвечір’я. Лампа над входом до гаража відкидала жмутик тьмяного світла. Бентінг обережно висунув голову у віконце, щоб подивитися, чи немає кого поблизу.

Мотор захурчав зразу. Дюпон тихенько вивів білу машину надвір. Досвідчений водій, він не шукав педалі акселератора, не робив зайвого шуму. Мотор працював рівно. Бентінг тремтів від напруження, був схвильований і збуджений.

— Мені холодно, — мовив він.

Дюпон був спокійний, для нього все це означало лиш одне — визволення.

— Скоро все буде гаразд, — відповів він.

Вони поїхали через парк до шосе. Тут Дюпон увімкнув фари. Ще мить — і вони опинилися в самій гущавині потоку машин, які швидко і майже безгучно мчали до червонястих вечірніх вогнів недалекого міста.

Дюпон зупинив машину на тихій вулиці біля самого центру, в одному з кращих районів міста. Вони стояли перед багатоповерховим будинком, в якому була його квартира. Дюпон зі скреготом потяг на себе ручне гальмо. На вулиці було темно. Лампи давали мало світла. Довелося перечекати, поки зник за рогом якийсь випадковий перехожий. Звідкись долинали звуки радіо. У будинку по той бік вулиці світила настільна лампа. Мерехтів голубуватий екран телевізора. Рухалися якісь нерозбірливі й наче нереальні зображення. Вулиця попереду блищала, мов залізнична колія.

Дюпон вийшов з кабіни. Він мав чудний вигляд — був у піжамних штанях і в білому халаті. Халат знайшовся в машині. Це була дуже доречна знахідка. Зайшовши до під’їзду, Дюпон натиснув кнопку дзвінка поряд з власним прізвищем. Кнопок було п’ять. Його квартира була на п’ятому поверсі. Він напружено чекав відповіді, серце в нього калатало. Що, як її немає вдома? Він підійшов до переговорного пристрою, відкрив рот. Нагорі хтось озвався — і ось він чує трохи хрипкий голос дружини:

— Хто там? — гукає вона.

Він усміхається. Щаслива мить. Він навіть забув, що треба відповісти.

— Хто там? — гукає вона знов. — Я вас слухаю.

— Це я, — каже він схвильовано. — Ти мене чуєш? Це я. Я пішов з лікарні. Я бачив тебе вдень у саду. Слухай добре, що я тобі скажу.

Він чує, як вона вмикає автомат, щоб відчинити йому двері.

— Ні, постривай. Ти повинна спершу вислухати мене, Єво, — поквапно каже він. — Чуєш? Це дуже важливо.

— Піднімайся скоріш нагору, — відповідає вона. — Сідай у ліфт.

— Ні, — каже він майже благально. — Так не можна, ти повинна зрозуміти, ти повинна уважно вислухати мене, гаразд? Я не можу піднятися, ти знаєш, що я хворий, і це небезпечно. А тут зі мною ще товариш…

Він на хвилину замовкає. По тротуару плентає якийсь чоловік. З цікавістю дивиться на машину швидкої допомоги, але не спиняється. Дюпон чує, як він іде далі, І тоді говорить швидко, схвильовано:

— Не спускайся вниз, Єво. Але ти повинна допомогти мені, треба швидко зробити для мене одну справу. Розумієш?

— Так, розумію, — відповідає вона. — Але чому…

— Тоді слухай, Єво, — провадить він. — Поклади для мене в ліфт дещо з одягу, два костюми, чуєш? І дві пари черевиків, для мене і для мого друга, для Бентінга, ти вже чула це прізвище. Якусь білизну, сорочки і носові хустинки. Ти добре зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповідає вона. — Але чому ти не зайдеш? Нічого ж не станеться. Я приготую каву.

— Ні, тільки не тепер, Єво, поквапся, — каже він нетерпляче. — І нічого не думай. Це дуже небезпечно. Я скоро повернуся здоровий, ось побачиш.

Тим часом йому раптом стало холодно й тривожно. А що, як вона не зрозуміє, все переплутає? Непевність опановує його, він тремтить, на плечі лягає важкий тягар утоми.

— Ти ще тут, Гаррі? — боязко запитує дружина.

— Так, я чекаю одягу. Поклади також трохи грошей, мені вони згодяться. Але поквапся, Єво, бо інакше нам буде непереливки. Все це поклади в ліфт. Двері в ліфті залишиш нагорі відчинені, щоб ніхто інший не зміг скористатися ним. Я почекаю трохи в машині, а ти зроби все це якомога скоріше.

Він почув, як у пристрої клацнуло. Тоді повільно пішов назад до машини й не сів, а насилу втяг своє тіло в кабіну. «Якби тільки все вийшло гаразд», — подумав він.

Бентінг запитливо глянув на нього.

— Все буде добре, — сказав Дюпон заспокійливо.

Він поклав руки на кермо, але тут же зняв, помітивши, як вони тремтять. Бентінг не повинен бачити, що він нервується.

— У нашому розпорядженні година, перш ніж там виявлять, що нас немає, — каже він.

— Це в найкращому випадку, — зауважує Бентінг, — адже може статися й щось непередбачене. Припустімо, хтось несподівано зайде до нашої палати. Чи пошлють у гараж шофера швидкої допомоги. Тоді вони відразу розгадають наші наміри.

— Звичайно, — погоджується Дюпон.

Неспокій виганяє його з машини. Він іде назад до під’їзду і знову тисне кнопку. У відповідь чує голос дружини:

— Слухаю!

— Це знову я, — каже він. — У тебе все готове?

— Майже, — відповідає вона.

— Не забудь сорочки й черевики, — нагадує він. — І шкарпетки, і гроші. Капелюх теж.

— Гаразд, я все зроблю, — каже вона.

Він відчуває, що дружина не зовсім розуміє, в чому річ. Все це для неї справжня загадка. Але йому приємно, що вона з такою готовністю слухається його.

— Все уже в ліфті, — нарешті повідомляє вона.

Дверний автомат гуде.

— Дякую, Єво, — зворушено каже він. — До побачення, до скорого побачення. Виглянь у вікно.

Він заходить у коридор і натискає кнопку ліфта. Противага йде вгору. Ліфт зупиняється перед ним. Він відсовує ґратки, відчиняє двері. Зверху на купці одягу лежить портфель. Дюпон бере портфель, хапає одяг. Вибігши на вулицю, кидає усе на сидіння поряд із Бентінгом. Потім знову біжить по черевики та решту речей. Коли нахиляється, щоб узяти їх, відчуває нудоту й запаморочення. Перед тим як сісти в машину, він дивиться вгору, де Єва підійшла до вікна, і махає їй рукою. Видно, як вона хоче щось сказати, але він заперечливо хитає головою, сідає в кабіну й зрушує машину з місця.

Тепер, коли вони знов їдуть, він трохи заспокоюється. Напруження спадає. Зате по всьому тілу розливається незвичайна млість, він насилу долає її. Він відчуває, як хвороба напосідає на нього, але заганяє її кудись усередину, кусаючи губи і всміхаючись до Бентінга, який тремтить поряд з ним.

В алеї парку вони перевдягаються. На Бентінга костюм трохи завеликий, але то нічого. Дюпон нарікає, що черевики йому муляють. Це ж скільки часу пролетіло відтоді, як він носив черевики! Вони діляться грішми. Їх виявляється чимало.

— Тепер, Фреде, нам треба розійтися, — каже Дюпон. — У вас є куди йти?

— Думаю, що є, — киває головою Бентінг.

Вони не витрачають зайвих слів. Прощання впливає на них дужче, ніж вони це показують. До того ж вони почувають себе досить кепсько. Але тримаються.

— Нас уже шукають, — каже Дюпон.

— Еге ж, — погоджується Бентінг.

Потиснувши руки, вони розходяться в різні боки. Дюпон на мить затримується, щоб глянути на товариша. Той уже в кінці алеї, йде до трамвая. Там спиняється, жде — така собі непримітна закляла постать. Дюпон обертається і повагом плентає попід будинками. Іде через силу. Але, може, то через те, що муляють черевики.

Альфред Бентінг сідає в трамвай з таким виглядом, ніби їздить ним щогодини. Вагон дрібно вистукує по рейках, підлога під Бентінгом двигтить, як від електричного струму.

Місто він знає дуже добре, хоча походить із провінційного містечка на півночі країни. Колись, дуже давно, він деякий час навчався тут в університеті, мешкаючи в самотньої старої тітки. Власне, то була тітка його батька; вона досить неохоче здала йому внайми кімнату, але про харчування піклувалася. Розлука з Дюпоном поставила Бентінга перед потребою приймати рішення самому. Тепер, коли він лишився один, нерішучість нібито зникла. Він мав скористатися з своїх шансів, дарма що не досить виразно уявляв собі, в чому вони полягають.

Прінсстраат — це довга, вузька, майже прямолінійна вулиця, яка починається від центру. Цікаво, чи стара тітка досі жива? Вона ніколи не підтримувала зв’язків із його родиною; колись листувалася з його дідом, але все те давно забуте й мертве. Вона прийняла тоді Фреда тільки завдяки його настирливості й заради грошей. Якоюсь мірою це свідчило навіть про її доброту до зовсім чужого для неї хлопця. Її ніколи не тішило, що він називав її «тітонькою». Вона завжди нарікала то на своїх котів, то на примхливу погоду, через яку її часто мучили напади ревматизму. Була постійно в поганому настрої, відлюдна, замкнена в собі.

Бентінг ударив старомодним молотком по дошці. Будинок був високий, вузький, з ветхим посірілим фасадом. Стара жила тут сама. Невідомо, чи був у неї коли-небудь хтось близький, чи знала вона в житті товариство іншої людської істоти, яка ділилася б з нею своїм теплом. Час та обставини кінець кінцем перетворили її на старий гострокутний сталагміт.

Він ще раз ударив молотком. Десь у глибині зарипіли, відчиняючись, двері. В кінці коридора почувся голос з неприємним носовим призвуком.

— Хто там?

— Це я, тітонько, Фред, — озвався Бентінг.

У відповідь — недовірлива мовчанка. Таке враження, ніби будинок став тихо потріскувати.

— Ваш небіж, Фред Бентінг, — повторив він. — Ви ж мене добре знаєте, я студент.

І не міг стримати посмішки: Фред Бентінг — студент! Точніше було б сказати: Фред Бентінг — напівмрець. Стара трохи відхилила двері й глянула крізь окуляри в щілину.

— Еге, — мовила вона. — Я чую. Чому ти так пізно стукаєш? Я ж у цей час лягаю спати.

Він простяг їй руку, щоб привітатися, але вона не звернула на це уваги. Не чекаючи відповіді, сказала:

— Ну, нічого не вдієш. Заходь.

Бентінг був їй вдячний — хай там що вона хотіла сказати. На те, щоб вдуматися в зміст її слів, у нього однаково не вистачило б сили. У тітки була своєрідна гостра спостережливість, яка вряди-годи проривалася крізь постійну апатичність, і тоді вона здавалася навіть приязною. Він сидів навпроти неї в кріслі-гойдалці. За минулі роки тітка майже не змінилася. І в її кімнаті все було як колись: груба, в якій топилось і взимку, і літом, розп’яття, літографії та моралізаторські сентенції на стінах, свічки та коти на столиках і стільцях, тепла неохайність старих темних меблів. І відразу він упізнав знайомий дух — той особливий дух, що встоявся в цій кімнаті за багато років.

На руку йому сіла муха і стала пробиратися вгору крізь волосинки. Він сприймав свою розмову з тіткою так, ніби між ними на столі стояв магнітофон. Власний голос звучав якось незнайомо, відчужено. Стара сиділа від нього досить далеко — маленька жовта мумія, зморщена й зібгана в іграшковому крісельці. У неї було біле лялькове личко.

— У вас іще є вільна кімната? — спитав Бентінг. — Мені треба підготуватися до екзамену. Треба буде цілими днями багато працювати. Я платитиму за тиждень наперед.

Мумія ствердно кивнула головою зі зморщеним личком. Вони розмовляли далі. Стара не спитала в нього про родину, не запропонувала склянки чаю або чашечки кави, як ото ведеться між людьми. Вона сиділа собі й гладила одного із своїх котів. Розмовляючи, Бентінг прислухався сам до себе.

— Гаразд, — сказала вона.

Тепер, щоб здобути її прихильність, треба було відлічити гроші.

— Вранці будити мене не треба, — попередив він. — І з їжі нічого особливого.

— Я й не мала нічого такого на увазі, — різко відказала вона. — Не сподівайся. Їстимеш що приготую.

— Я б хотів, щоб у мене була змога спокійно працювати у себе в кімнаті…

— Я не така язиката, як твоя мати, — відрубала вона суворо.

Бентінг злякався. Стара витягала голівку вперед, мов черепаха. Але він з нею сваритися не збирався, Це було ні до чого.

— Мені дорога кожна хвилина, — пояснив він. — Я навіть нікуди не виходитиму і до мене ніхто не ходитиме. Я хочу одного — мати повний спокій, поки як слід не підготуюся до екзамену.

— Це було б чудово, — пожвавішала стара. — Ніяких гостей.

Гроші вона сховала в брудну полотняну торбинку під верхньою спідницею. «Для кого вона їх береже?» — майнуло у нього в голові.

Тітка подала знак, що тепер він може йти до своєї кімнати. Він туди дорогу знав і от уже почовгав у темряві сходами нагору.

— Знімеш з ліжка покривало! — гукнула вона йому знизу.

У кімнаті все було як колись. Тільки на ліжку лежав прозорий пластиковий чохол. Бентінг старанно згорнув його разом з покривалом і поклав на стілець.

Кімната виходила на подвір’я. У вікно було видно мокру від дощу покрівлю сусіднього будинку. «Знову дощ, — подумав Бентінг. — Не так, як уранці. Який страшенно довгий видався день!»

Він прийняв кілька порошків. Майже машинально роздягся і раптом почув якесь шарудіння на сходах. Мабуть, там підслуховувала стара. Потім його здолала млість, він упав боком на ліжко, і якийсь вир затяг його в тяжкий свинцевий сон.

Дюпон явно переоцінив свої сили. Ще в лікарні він усе так чітко розпланував, а тепер усе те здавалося надто тяжким, майже нездійсненним. І надії на свого мудрість виявилися перебільшеними. Він поспіхом штовхнув себе на авантюру, яка в ці хвилини, коли він повільно плентав вулицею негостинного міста, стала видаватись йому неможливою, нереальною. Як тут не визнати, що він був надто наївний. Йому здавалося, що досить опинитися за стінами лікарні — і все владнається. Аж виходить — не владналося. Все лишилося без змін, навіть погіршало. Хвороба накинулася на нього, мов той собака. Онде скільки будинків, а в котрому з них йому подадуть допомогу? Мжичка закутала їх покривалом, зітканим із летючих краплинок. Дощ уже промочив наскрізь Дюпонів капелюх, вода протекла крізь одяг; йому стало сумно, безрадісно й гірко. А він ще спитав у Фреда, чи є в нього куди податись. Він же сам не знає, де шукати притулку.

Ось на розі кафе, освітлене холодними неоновими лампами. Всередині гурток відвідувачів — вони втупилися в екран телевізора. Дюпон сів за стіл до них спиною. Ті переглянулися — мовляв, якийсь дивак. Годинник на стіні показував десяту. «Нас уже шукають, — подумав Дюпон. — Там, мабуть, страшенний переполох, усе догори дном». Дуже боліла голова, мучила млість. «Треба прийняти порошок. Добре, що Бентінг здогадався прихопити з собою деякі ліки».

Йому хотілося піти з кафе, але він не наважувався підвестись. Боявся, що на вулиці ноги в нього підітнуться і він повалиться на тротуар. Цього б дуже не хотілося. Він посидить ще хвилину, трохи відпочине. А там буде видно. Може, вранці станеться якась розв’язка.

— Склянку пива, — сказав він голосно.

Хазяїн кафе неохоче відійшов від екрана. Там саме лунала шалена стрілянина. Кафе аж гуло від галасу, тупотіння коней. Кулі висікали борозенки на камені, індіанці мчалися з бойовими погуками, над землею стояла курява і клубочився пороховий дим. «Винятково реалістична ситуація, — усміхнувся Дюпон. — Глядачі споживають свій щоденний раціон — мерців».

Він підніс до губ склянку і став жадібно пити пиво. Від холоду стравохід різко стиснувся. Доведеться вставати, знову клятий пронос. Треба йти до туалету. З екрана мчав на нього загін вершників. Чоловік у крислатому капелюсі прицілився в нього з рушниці. Дзенькнула, впавши на підлогу, його порожня склянка від пива. Глядачі біля телевізора сердито обернулись. Розгнівано підвівся хазяїн. Обличчя в нього було непроникне. Дюпон спробував зупинити кров з невеликого порізу на руці хусточкою. Підбираючи на підлозі скалки, він трохи порізався. Знов запаморочилось у голові, от склянка й вислизнула з рук.

— Ще склянку пива, — сказав він байдужим голосом. — За розбиту я заплачу.

І повагом почовгав до туалету. Нехай думають, що п’яний…

Коли повернувся, носовичок був зовсім мокрий від крові. Дюпон сів на стілець. Стрілянина тим часом стихла, диктор читав останні вісті.

На Дюпона вже ніхто не звертав уваги. Носовичок не допомагав, і кров стала капати на підлогу. «Розлютиться хазяїн», — подумав Дюпон. А йому не хотілося сваритися ні з ним, ні з тими сердитими спинами біля телевізора.

Коли телепрограма скінчилася, господар увімкнув світло. І всі раптом побачили нерухому постать на стільці та криваву калюжу на підлозі.

— Треба ж бути хоч трохи обережнішим, — похмуро буркнув хазяїн, але, зблизька глянувши на Дюпона, злякався. Клієнт намагався спинити кров, але вона проходила крізь усі перепони, її невпинний потік витікав із малесенької ранки, На підлозі вже розпливлася величезна темно-червона пляма — чудернацька географічна карта, межі якої розходилися все далі й далі, захоплюючи навколишній простір…

Дюпон лежав на стільці, відкинувши назад голову. Обличчя його було мертвотно бліде. Можливо, він знепритомнів. Сорочка й штани в крові. А його черевики, ті самі, що так муляли, стояли посеред червоної калюжі, яка все збільшувалась.

Пан Бек — префект міської поліції. Він високий на зріст і огрядний, але не дуже кмітливий. Краще було б сказати, що він не голова поліції, а її тіло. Проте й на вулиці, і в кабінеті він почуває себе всемогутнім.

Уже п’ять хвилин він розмовляв по телефону з академічною лікарнею. Одержав інструкції від професора Венса і вислухав благання директора. Кожного він заспокоїв, усе, мовляв, буде добре. Чорні поліційні машини вже ведуть таємну розвідку в місті. На вигляд вони схожі на таксі, а поліцаї в них одягнені в цивільне, отже, ні в кого не виникне жодної підозри. Кожен агент має при собі лічильник Гейгера у формі авторучки. В машинах лежать напоготові спеціальні захисні костюми. На жаль, деякий час було втрачено, поки їздили до лікарні по костюми та прилади.

І все ж досить скоро Бек уже з гордістю повідомив про перші результати. Біля міського парку знайдено машину швидкої допомоги. Слідів утікачів поки що не виявлено. Машину взято під суворий нагляд. Її негайно піддали хімічній дезактивації.

Два інспектори поїхали на домашню адресу Дюпона. Це була блискуча ідея — там і натрапили на перший слід. Пані Дюпон мусила признатися, що втікачі їй дзвонили.

— Ні, не заходили, — сказав Бек професорові Венсу. — Так принаймні вона запевняє. На прохання чоловіка вона поклала в ліфт дещо з одягу. Він у цей час чекав унизу і негайно поїхав геть.

Поліційні машини мали радіозв’язок з префектом. Вони повільно курсували вулицями, весь час повідомляючи Бека та його помічників про свій кодовий номер і місцеперебування. Блискучі чорні жуки планомірно й ретельно обшукували різні райони міста.

Окрема група поліційних агентів обстежувала вокзали, парки, кінотеатри та інші громадські заклади, куди могли зайти втікачі. Пані Дюпон затримали для дальшого допиту.

— Коли знайдете хворих, уживайте всіх можливих заходів безпеки, — порадив професор Венс. — А тих осіб, хто мав із хворими безпосередній контакт, негайно ізолюйте. Це дуже важливо. Потурбуйтеся, щоб агенти мали лічильники Гейгера та захисний одяг. Як буде щось нове, телефонуйте.

— Авжеж, можете на мене покластися, професоре, — хвацько й шанобливо відповів Бек. До людей з титулами, а надто з медичного світу, він ставився з особливою пошаною. — Як тільки щось почую, негайно вас повідомлю.

— Я чекатиму цілу ніч, — мовив професор Венс. Він почував себе Діомедом, який віддав людську плоть на поживу коням.

Десятий день — довгий день (а він же ще й не закінчився — ледве одинадцята вечора). За останню годину ще багато чого може статися. У світі протягом години народжується 3600 немовлят. Один раз цокне годинник — і народжується дитина. За ту ж годину дві тисячі людей помирає.

До тих двох тисяч, які помруть сьогодні між одинадцятою та дванадцятою годинами, належить і Дюпон, О пів на дванадцяту його труп привезуть до лікарні. Професор Венс з асистентом зараз же візьмуться уважно його досліджувати…

Бек повідомив, що Дюпона знайшли в кафе, де він з невідомих причин зійшов кров’ю. Відвідувачі зателефонували про це в лікарню, і поліція кинулася туди. Але чимось допомогти вже не було змоги.

— Те, що він зійшов кров’ю, — закономірно, в цьому нема нічого дивного, — сказав професор Венс асистентові. — У нього не тільки різко зменшилася кількість білих кров’яних тілець, а й дуже погано стало з тромбоцитами. Ви бачили останній аналіз крові?

— Ні, останнього не бачив, — відповів асистент.

— Кількість тромбоцитів знизилася до сімдесяти тисяч на кубічний сантиметр, тоді як норма, ви ж знаєте, щонайменше кількасот тисяч.

— Від цього він і кров’ю зійшов?

— Звичайно. Як вам відомо, ці часточки забезпечують згортання крові. Коли людина пораниться, кров у неї завдяки тромбоцитам згортається і запирає пошкоджену судину. Дюпон порізався скалкою скла і через те, що склад крові в нього змінився, загинув. Внаслідок променевої хвороби у нього в крові стало надто мало елементів, які сприяють згортанню. Випадок безнадійний. Подивіться, наприклад, на оці внутрішні крововиливи, отут, і тут, і там. Причина та сама — кров не згортається. Можна тільки дивуватися, що деякі вражені внутрішні органи час від часу до певної міри поновлювали свої функції.

— По-вашому, в нього вже так чи так не було шансів жити?

— Ніяких. Надто велику дозу опромінення він дістав. Вона не була прямо смертельною, але спричинила повільну й болісну смерть. У Моленара доза була ще більше, і він помер за кілька днів.

— А в Бентінга?

— Той самий випадок, що і в Дюпона. Побачите — як не сьогодні, то завтра і його знайдуть мертвого. Навряд чи він протримається більше двох днів.

— Як ви гадаєте, професоре, він теж у місті?

— Певно, що в місті. Кудись виїхати він просто не зможе. Його фізичний стан настільки поганий, що він не витримав би далекої поїздки. Їм обом треба було якомога менше рухатись. Отож і Бентінга незабаром знайдуть. А що це забере певний час, то й він повернеться сюди вже неживий. Можливо, вони інстинктивно відчували наближення фатального кінця і зважилися на цей крок з розпачу. А може, ними керував прадавній потяг людини до волі. Адже й звір, втрапивши у пастку, часом сам перегризає собі защемлену лапу. Для мене це загадка.

Наступного ранку Бентінг прокинувся дуже пригнічений. Кімната в першу мить здалася йому незнайомою. Все в ній було дуже гидке. За винятком теракотового барельєфа на каміні, все інше — гардини, шпалери, колір меблів — виглядало сірим, одноманітним, позбавленим смаку. Бувши студентом, він ніколи не зважав на те, що кімната така бридка. Звідкись ізнизу долинали якісь звуки, чувся тітчин голос. Вона розмовляла зі своїми котами. Бентінг відчув, що йому зовсім несила встати і спуститися на перший поверх, але він не наважився залишитись у ліжку. Якщо він не вийде до сніданку, у тітки виникне підозра, що тут щось не те.

Він ще трохи полежав, думки в нього роїлися, мов бджоли. Він і не пробував дати їм якийсь лад. У голові одна за одною зринали химерні асоціації, виникали цілі клубки нереальних, фантастичних уявлень, і через це нерви ще більше напружувались.

Бентінг підвівся, поволі вдягнувся й пішов униз, важко, непевно ступаючи. Вночі в нього кілька разів зводило судомою ноги. Тепер у грудях шпигало, непереборна втома давила на плечі. Кінчик язика був запалений, так наче він зненацька сьорбнув надто гарячої кави.

Коли сідав за стіл, тітка не зводила з нього погляду. Не було сумніву, що вона не переставала за ним підглядати.

— Не хотіла я тобі вчора казати, — промовила вона, — але виглядаєш ти кепсько.

— Я хворів, — ухильно відповів Бентінг, — а тут іще оце напруження перед екзаменом.

— У тебе була нашкірна хвороба?

— Ні, я, здається, отруївся неякісними продуктами. І на шкірі це теж відбилося. Але вже минає.

— Тебе так коротко постригли. Раніше ти носив довге волосся.

— Носив. Але в армії стрижуть коротко, так там заведено. То я вже так і далі стрижуся.

Йому не хотілося розмовляти, не було бажання їсти. Він намазав скибку чорного хліба маслом і джемом. Взагалі він любив чорний житній хліб, особливо трохи перепечений. Фермери годують ним коней. Стара пильнувала кожен його рух, дивилась на рот і на руки.

— У вас часом нема газети? — запитав він.

— Нема, — відказала вона зневажливо. — Нема й радіо. Не треба мені знати, що там діється. Щодня як не вбивство, то аварія або загроза війни.

— Це так, — погодився він і встав. — Чи не могли б ви принести мені на обід одну лиш тарілку супу? Останнім часом у мене чогось нема апетиту.

— По-моєму, ти ще зовсім хворий, — сказала стара.

На мить у нього виникло враження, що вона щиро тривожиться за нього, але, може, то йому тільки здалося. Бентінг повернувся до себе нагору й безсило впав на ліжко.

«Все це було донкіхотством, — подумав він. — Напевне, й Дюпон уже зрозумів». Він намастив руки маззю, проковтнув таблетку. Думки знову звернулися до Дюпона. Цікаво, де він тепер може бути. Але загалом Бентінг був за нього спокійний: Дюпон — людина, яка знає що робить.

Минуло два дні, а він усе ще був у тій бридкій кімнатці в старої тітки. Вона його не турбувала — він-бо навчається. Тільки дійшла висновку, що він трохи чудний і впертий. Рідко сходить униз. Але, зрештою, то його справа, вона навіть була рада, що з ним небагато клопоту.

Бентінг годинами лежав у забутті або в дрімоті. Він летів шкереберть у бездонну прірву. От-от мав потонути. Боровся з демонами, що прилетіли по його життя. Час від часу до нього приходило прояснення, і він знову міг думати чітко й тверезо; і тоді тіло слухняно виконувало всі його накази.

«Теоретично я б уже мав померти», — думав Бентінг. Він з острахом пригадував минулі години (вони пройшли в нього перед очима, мов сповільнені кінокадри). Але ж він і досі живий. Ця очевидна істина викликала і радість, і гіркоту. Професор Венс помилився, його прогноз виявився дуже перебільшеним. Отож, зрештою, Дюпон таки мав рацію. «Аби тільки вирватися звідси!» — казав він тоді. Тепер той великий страх став хоч і прикрою, але пережитою обставиною, відсунувся на задній план, поринув у бездонне болото підсвідомості. Як видно, в основі всього була якась помилка або непорозуміння. Мартін у гарячці міг просто наговорити дурниць. Бідолаха був уже в надто тяжкому стані й не міг усвідомлювати, що каже.

Ні, він, Бентінг, не помре. Він помалу, хоч і довго, стане оклигувати і кінець кінцем зовсім одужає. У недалекому майбутньому знову буде здоровим і вільним, зможе ходити вулицями. Тепер він має гарантію на життя, хай і вбоге, порожнє, але все ж таки життя. Звичайно, буде ще клопіт з різними ускладненнями, які лишає після себе променева хвороба. Мабуть, він тепер до кінця днів своїх лишиться безплідним, але тепер йому не до того. Він ще живе і повинен лишитися жити. Одне тільки усвідомлення цього можна було вважати за своєрідне щастя.

Того ж таки вечора він на хвилинку вийшов на вулицю — ковтнути свіжого повітря. Зовсім ненадовго, ризикувати не хотілося, не можна, щоб його побачили. Адже розшуки ще тривають. Тут шукати його вони не повинні, вони й гадки не мають, що він так близько. Деякий час йому ніщо не загрожує, але й надто затримуватися тут теж не можна. Через кілька днів напевне доведеться залишити місто. Він знає одну гарну місцинку, куди можна буде поїхати. Але настав ранок, і ці плани довелося змінити. Уночі йому знову погіршало, і стара сова, безперечно, про це дізналася.

— Може, я викличу лікаря? — запитала вона. Здається, в неї вже не було тієї ворожості, що на початку. — Покликати тобі лікаря?

— Не треба, — відповів Бентінг. — Нема нічого серйозного. Просто трохи нездужаю.

— Мені самій ніякий лікар не потрібен, — похвалилася стара. — Ще ні разу в житті лікарі мене не оглядали. Але в тебе вигляд зовсім хворий. І їси мало. Якщо хочеш, я викличу лікаря. Ти повинен приділяти собі більше уваги…

Краще йому звідси піти. Тут стає небезпечно. Що, як вона раптом справді викличе лікаря? Тоді його викриють і відішлють назад до академічної лікарні. Цього допустити не можна. Що сказав би Дюпон, довідавшись, що Бентінга так швидко схопили?..

Пополудні він одягнувся й зійшов униз. Почував себе досить добре. Усі речі вмістилися в маленьку валізку. Надворі було не холодно, але він мерз, тому надягнув Дюпонову куртку. Тітка вовтузилась десь у задній кімнаті, Коли він спускався, вона саме щось бурчала до своїх котів і нічого не почула. Бентінг відсунув засув, відчинив надвірні двері. Вулицею проїхав на велосипеді якийсь чоловік. Уже старий. Із сивою, зовсім срібною головою. Поли його піджака маяли за вітром. Спереду за кілька будинків пекар переносив до крамниці хліб. Завертала за ріг машина. На повороті її шини аж завищали на асфальті. Почувся скрегіт — водій перемкнув швидкість. На тротуарі двоє дітей гралися камінцями, Якась жінка провезла повз нього дитячу коляску. Всі деталі він сприймав чітко й виразно.

Прибравши вигляд такого собі спокійного чоловіка, що вийшов прогулятися, Бентінг рушив до вокзалу. Ніхто не звертав на нього уваги, не помічав нічого особливого. Хтось міг, правда, подумати, що він одужує після хвороби, бо він таки був дуже блідий і ступав непевно. Але в кожному разі з виду він був зовсім звичайний, нікому не загрожував і не заважав. Іде собі, не поспішаючи, до вокзалу, та й годі. Пішки це довше, але поспіх не завжди себе виправдовує. І почувався Бентінг напрочуд здоровим і вільним.

Місто було мов величезний стривожений звір. Бентінг дивився на метушливий люд, і йому спало на думку, що він має виглядати тут чужинцем. Самотність, мов дим, нависала над дахами. У приміщення вокзалу вливався людський потік. Бентінг загубився в ньому. Терпляче вистояв у черзі до віконця каси. Одержав квиток і став на ескалатор, який безшумно повіз його на перон. Ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто не помічав небезпеки.