Небезпека

Розділ перший РОЗМОВА З ТОПОЛЯМИ

На рівнині коло мосту тягнуться ряди однакових будинків; кожен з них ніби шукає собі розради й підтримки в тому, що поряд стоїть інший, такий самий. Дорога тут круто йде вгору. Перед узвозом машини гальмують і сигналять. Їх пронизливі гудки злітають над дахами, мов повітряні кульки.

По той бік річки стеляться ліси, тут постійно панує тиша. Крізь затуманені простори пролягли бездоганні білі стрічки широких доріг. За деревами червоніють дахи науково-дослідного атомного центру. Лабораторії, технічні служби, чотирикутний блок першого ядерного реактора, медична частина, масивний круглий корпус другого реактора, фізико-технічне відділення, їдальня. Будівлі, дороги, дерева. Високий димар, наче випростаний вгору палець. І над усім тремтить легке марево.

Тиша сплелася з темною зеленню. На дахи вона лягла розтопленим свинцем. Велику автостоянку заповнили машини — нерухомі сонні комахи в твердих лискучих панцерах.

Біля дверей медичної частини стоїть швидка допомога. Водій читає газету, позіхає, нудьгує, Чекання для нього — звичайне діло.

Обприскувач сипле на газон водяні бризки. Струмені мерехтять різноколірними іскрами. Мовчки переходить дорогу людина. Сонце ліниво висить над деревами. Жодного птаха, ніде не чути бодай якогось природного звуку. Цей світ накрито скляним склепінням, де панує таємнича тиша. Чи існує десь інший світ, у якому є музика? Світ, де літає хоча б один птах?

Тут живуть самі фахівці. Ще ніколи в них не було такого важкого дня. Сьогодні й медики, й інженери мають пригнічений вигляд. На території менше людей, ніж звичайно, Більшість намагається триматися десь на безпечній відстані.

Раніше, коли йшли звичайні повсякденні дослідження, в атмосфері ніколи не відчувалося такої напруги. Приходячи до медчастини, люди навіть жартували. Обстежувані роздягались, натягували на себе темно-сині тренувальні костюми й зникали на п’ятдесят хвилин у бункері.

Сьогодні все зовсім не так, усе навколо просякнуте гнітючою серйозністю. З білих кабінетів медчастини котяться хвилі неспокою. Стіни раптом вкрилися цвіллю глибокого сумніву. Великі білі мурашки невпевнено бігають, підганяючи одна одну і щось бурмочучи, так ніби якийсь злий мурахоїд враз просвердлив своїм бетонно-міцним писком їхню фортецю. Доктор Полак, завжди такий розважливий і спокійний, то вбігає, то вибігає з кімнати. В сусідньому кабінеті він квапливо розмовляє з кимось по телефону. Молодий лікар Корксміт спиняється біля складаного ліжка. На його хлоп’ячому обличчі росте ріденька борода, яку можна скубнути у хвилину невпевненості. І ось тепер він її скубе. Корксміт одягнений у спеціальний захисний костюм.

— Як почуваєте себе, Бентінг? — питає він.

— Непогано, докторе, непогано, — відповідає Альфред Бентінг.

Але, відверто кажучи, почуває він себе кепсько. Щось невідоме гнітить його, і він не може збагнути, звідки це відчуття. Воно поширилось у всьому тілі. Обертається в ньому по колу. Сміється, виє, кричить. Ніде начебто й не болить. Просто нездужається. Так себе почуваєш, наприклад, коли зблюєш. Якось так бридко, ніби цілісіньку ніч пив віскі з пивом. Шлунок от-от лопне. Хтось ніби вхопив тебе за ноги і розкручує навколо. Страшенно нудить, як від морської хвороби. Щось подібне він відчув ще малим хлопчиком, коли спробував на ярмарку покататись на каруселі. Він тоді не піддався і спробував ще раз. Думав, буде краще. Але було так само…

Щось у ньому всередині блукає. То там, то там стукає в стінки або сердито бурчить. Може, це йому тільки вчувається від страху або хвилювання? Доктор Корксміт ще раз обстежує його дозиметром. Руки, обличчя, волосся на голові. Насамперед ті місця, які найскоріше зазнають опромінення.

Бентінг дивиться на прилади, ніби бачить їх уперше. Вони стоять у кабінеті, схожі на великих незграбних людей. У них вугласті селянські плечі і багато недовірливих очей, які все щось вишукують. Спалахують і гаснуть сигнальні лампочки. Зелене світло виписує на екрані химерну лінію. Потім у апарата, мов довгий млявий язик, висовується з рота паперова смуга з кодовими позначками. Приміщення сповнюється милозвучним гудінням. Червоні лампочки кліпають очицями. Червоними кролячими очицями, такими, на перший погляд, мирними.

Він читає іноземні написи на приладах і екранах. Вони звучать незвично, і в них чуже обличчя. Бентінг потихеньку пробує їх вимовити. Lower level… upper level… toggle 1… toggle 2… toggle 3[2]. Чужі слова. Він намагається завчити їх напам’ять, як вірш. У їхньому звучанні чується плюскіт дощу, тихого літнього вечірнього дощу. Він шелестить у всіх цих написах. Слова. Display… delayed coincidence… print… channel width[3]. Йому хочеться прочитати їх уголос.

— Delayed coincidence, — вимовляє він.

Один з техніків хмурить брови і запитливо дивиться на Бентінга.

— Вам чогось треба? — запитує він.

Бентінг хитає головою. Йому, мабуть, слід відчувати втіху. Адже він сьогодні — наче головний герой якоїсь стародавньої трагедії. Статисти не зводять з нього зачудованих очей. І готові за його знаком кинутися куди завгодно. Цікаво, чи за сюжетом він має у кінці померти? Це цілком відповідало б традиціям класичної драми. Чи, може, як оперний герой він має ще виконати останню арію на рештках голосових зв’язок? Це звичайно дуже впливає на публіку. Дехто неодмінно заплаче. Ото буде вистава!..

Пахло милом, долітали також запахи хімічних препаратів і якихось мазей. У першому кабінеті його добре помили. Посадили у велику ванну, знову й знову намилювали і щоразу обмивали свіжою водою. Це була санобробка хтозна-якого ступеня. Його чистили з голови до п’ят. Вишкребли бруд з-під нігтів, промили ніс, колупали ватним квачиком у вухах. Йому вже навіть почало здаватися, що вони проробляють усе це не з його тілом, а з чиїмсь іншим. А він тільки стежив за їхніми діями як сторонній спостерігач. Лікар не відходив від вимірювальних приладів і тримався, як суддя. Чи як власник обстежуваного об’єкта. І щоразу він переконувався: радіоактивність майже не знизилася. Відверто він такого, правда, не казав, але з його вигляду це було очевидно. Вони обсушували Бентінга, мов немовля, обробляли якимись хімічними препаратами. Але майже нічого не змінювалося. Лічильник Гейгера не вмів дурити.

Уже вкотре він сидів у ванні. То тут, то там його намастили якоюсь світлою маззю. Потім усе змили. На його тілі не мало лишатись нічого зараженого…

А тепер от усе інакше. Сьогодні вже минає другий день від тієї події. День, що довго й терпляче чекав своєї черги. Він знав, яку він має вагу, і знав, коли йому належить прийти. От я й прийшов, Альфреде Бентінг!

Радіоактивність уперто опиралася воді, милу, мазям та хімічним препаратам. Це вже було не звичайне невинне забруднення. Цього разу справа стояла дуже серйозно. Та невидима небезпека, про яку вони всі знали, але якої нібито й не мали підстав особливо боятися, виявилася гіркою реальністю. Ту небезпеку вважали настільки малоймовірною, що вона ніби вже перестала взагалі існувати. Та вона таки існувала, і тепер вони в цьому добре переконалися. Раніше вони тільки вряди-годи відчували її як застереження, як червоне світло, як тривожний дзвінок у своїй підсвідомості.

Перед Бентінгом у тій самій ванні проходив санобробку Мартін Моленар. І з тим самим успіхом. Тепер він лежить у бункері, де мають визначити точну дозу опромінення, яку він дістав. Бентінг чекає своєї черги. Після нього візьмуться за Дюпона. Він ще десь у ванні. Бентінг покірливо жде ретельного обстеження в бункері. Він уже почав ставитися до подій сьогоднішнього дня з очевидною апатією.

Спалахнула лампочка біля напису «Фокус». Бентінг запитує себе, чи лампочка і напис якось пов’язані між собою. Здається, вони заперечують одне о?дне. Між ними відчувається холодна відчуженість. Бентінг дивиться на них із цікавістю. Біля іншого апарата стоять дослідники. Схоже, що результатами вони не вдоволені. Той апарат саме видає підсумки обстеження Мартіна. Мабуть, йому похвалитися нічим.

Входить доктор Полак. Нервово наближається до Бентінга. Інші тримаються віддалік.

— Бентінг, — каже лікар. — Я хочу ще раз обстежити вас тут, перш ніж ви підете в бункер.

Альфред Бентінг підводиться і йде до апарата. Ставить ноги в спеціальні гнізда. Руки треба простягти перед собою і теж устромити в отвори, над якими видно написи: «Left hand», «Right hand»[4]. Посеред апарата круглий екран. Засвічуються лампочки. Як їх багато! Це особливий світ білих, червоних і зелених очей. А керують тут усі злі лампочки. Стрілки зрушають з місця, швидко підіймаються вгору. Доктор Полак стомлено хитає головою. І раптом стає схожим на безпорадного діда, вдягненого у завеликий на нього захисний костюм. Він добре усвідомлює свою безпорадність. І вже не може приховати свого рідкого сивого волосся, зморщок і тремтячих рук. Він таки вже дуже старий і дуже стомлений.

Альфред Бентінг добре знає ці апарати, знає, як вони діють. І розуміє, що потрапив у драматичну ситуацію. Він знову лягає на складане ліжко. Чекати. Тепер тільки чекати.

Чекати… Увесь світ — це, зрештою, велика зала чекання. Кожен у ньому завжди повинен когось чекати.

Він чує, як доктор Полак стиха проклинає кляту безвідповідальність, що спричинила цей нещасливий випадок. Бентінг розуміє, кого має на увазі доктор Полак. Ядерний реактор звичайно слухняний, як раб. Він настільки покірний людям, що це викликає підозру. У залі він скидається на велетенського динозавра. По корпусу в нього розсипані круглі коричневі цятки. То канали, що проходять крізь його графітове тіло. Реактор — це величезний і таємничий звір. І вдень і вночі за ним доглядають маленькі люди. Якщо десь у захисному шарі виникнуть неполадки, операторів та інших присутніх повинні негайно попередити. Заходи безпеки настільки детально розроблені й такі досконалі, що теоретично будь-які несподівані аварії майже неможливі. Хіба що хтось виявить прикру недбалість або й просто злочинну безвідповідальність. Скажімо, той-таки Мартін Моленар… Він, звичайно, хлопець непоганий, хоч, може, й легковажно поставився до вибору професії. Надто він молодий, щоб виконувати такі відповідальні обов’язки.

Коли той динозавр у залі починає здаватися таким ручним, що люди перестають звертати на нього належну увагу або й зовсім забувають про нього, отоді й виникає небезпека. Його нутрощі розжарюються. Стіни метрової оболонки можуть десь тріснути під натиском могутньої енергії звіра. Та енергія може також знайти десь крихітний канал або отвір, який з незрозумілих причин лишився відкритим. Або щось подібне…

Мартіна вивезли з бункера на каталці. У нього стомлений, виснажений вигляд. Так ніби він довго працював без відпочинку й без сну. Він заплющує очі. Каталку вивозять надвір.

У бункер заводять Бентінга. Він сідає у світло-червоне крісло. Техніки ретельно регулюють прилади в нього над головою. Чути, як пахне милом.

Важко повернувшись на завісах, двері щільно зачиняються. Перед ним віконце для спостереження, в кутку витяжна труба. Його тіло поступово розчиняється в просторі. Переливається в речі, які його оточують. У голові дивовижна ясність. Навколо — тонесенькі трубки. Там і там рухаються алюмінієві гільзи з урановими зарядами. Вічний рух. Маятник. Пісковий годинник. Сніг. Через приміщення снується ланцюг ізотопів. Чути якесь бурчання. Бентінг бачить світляні цятки, фіолетові кільця.

І весь час — запах мила.

Мартіна Моленара відразу після обстеження поклали в машину швидкої допомоги й повезли. Йому погано, він кілька разів блював. Відчував слабість у всьому тілі.

Випадки радіоактивного забруднення або звичайні робочі аварії трапляються не так рідко. Потерпілих завжди лікують у цьому медичному центрі, і для таких випадків його чудово обладнано. Та якщо станеться сильне опромінення, то тут можуть тільки подати першу допомогу і провести пильне обстеження. Після того потерпілих треба перевезти до спеціалізованого відділення академічної лікарні. Такий випадок трапився оце вперше. Дюпон, Бентінг і Моленар, як з’ясувалося, зазнали особливо інтенсивного опромінення. Доктор Полак та його асистенти недаремно так хвилювалися під час обстеження цих трьох пацієнтів. Через годину Моленара вже доставили в академічну клініку. Тут його знов обстежили й належно обробили. Дали ковтнути кілька таблеток. А тоді відвезли в окрему палату. Там стоять три низенькі лікарняні ліжка. Це окреме, ізольоване крило будівлі. Холодні простирадла. Палата незатишна, з високою стелею, розташована не з сонячного боку. В ній чотири вузеньких вікна. З усього видно, що корпус це старий, тільки трохи перебудований. З вікна видно частину території лікарні, темне вечірнє небо й дерева.

Час тут спливає непомітно. Важко збагнути, який сьогодні день, котра тепер година. Може, цей кошмар триває вже кілька днів?..

Привезли й Бентінга. Поклали на друге ліжко. Він лежить, і йому здається, ніби він набагато подовшав. Злякано, мов полохливий птах, розглядається він навкруги. Він, звичайно, не знає, що в нього такий зляканий вигляд, а то б якось приховав свій страх. Він не дозволяє собі заглянути у свою медичну картку. І приховує від самого себе і свій страх, і інші почуття. Але те, що він боїться й дуже приголомшений, добре видно. Так ніби він мав виступити на великих зборах з промовою і раптом з жахом виявив, що йому одібрало мову. Він дуже блідий і рухається незграбно, як лялька в ляльковому театрі. Весь час дивиться у вікно…

Кожен, хто знає Дюпона, міг би сподіватися, що, потрапивши сюди, він скаже щось жартівливе. Але Дюпон мовчить. Він ні разу не засміявся. На його неприродно. видовженому обличчі застиг похмурий вираз. Дюпон — з фізико-технічного відділення. Біля реактора йому доводилось бувати, може, разів зо два на тиждень. Саме сьогодні він там і був. Мов метелик, що прилетів на вогонь. Дюпон — балакучий чоловік, трохи старший за більшість працівників атомного центру. Його буйна мишаста чуприна, де-не-де посріблена сивиною, тепер лежить на подушці темною копицею. Дюпон мовчить і невідривно дивиться в стелю. Думками він десь-інде. Пригадує ту драматичну мить біля реактора. Моленар був спершу на нижньому поверсі, потім піднявся нагору до апаратури в контрольній камері. Бентінг був унизу ліворуч, коло реактора. Сам він стояв трохи вище на майданчику, біля бічної стіни. Було жарко, і він зняв куртку. Ще й почепив її на один з лічильників…

До палати хтось зайшов.

— Це професор Венс, — каже хтось.

Дюпон стомлено заплющує очі. За вікнами густіє темрява, затягуючи їх, мов плющем.

— Там багато дерев, — тихо каже Моленар.

Бентінг трохи повертає голову.

— Тополі, — озивається він.

То була ніч суцільного гуркоту поїздів, що безперешкодно проникав у палату крізь ледь прочинене вікно.

Позаду лікарні, мабуть, проходила залізниця. Може, не ближче ніж за кілометр. Але важкий гуркіт виразно долітав крізь вечірнє повітря аж сюди. Від нього, здавалося, ледь чутно двигтіла підлога й стіни. Звичайно ж, то були поїзди, То їхні колеса видзвонювали по рейках свою монотонну пісню. Ці металічні звуки розтинали ніч на шмаття.

Бентінг дивиться крізь сутінь на Моленара, який начебто спить. Раптом озивається голос Дюпона, ледь чутний за гуркотом поїздів.

— Ви теж це чуєте, Бентінг?

— То поїзди. Десь тут недалеко залізниця. А може, й станція.

— Ви так гадаєте? А я вже занепокоївся.

— Чому?

— Думав, то тільки мені вчувається. Ніби гуркоче у мене в голові.

— Заспокойтеся. То поїзди.

Вони замовкли, Мартін Моленар неспокійно засовався. Перевернувся на другий бік, Може, їхня розмова не давала йому спати? А може, приснився поганий сон?

— Невже повз нас могло пройти так багато поїздів? — тихо спитав Дюпон.

— Мабуть, дуже завантажена лінія, — відповів Бентінг. — Схоже, що йде багато товарних, а може, й далекі швидкі.

— Дивно, що поїзди йдуть так близько від лікарні.

— Та, може, й не так близько. За кілометр або й далі. Мабуть, звідти вітер, тому так чутно.

— Як же тут спатимуть хворі, коли стоїть така гуркотнеча?

— Скоро звикнете. Завтра ви їх напевне вже не чутимете.

— Ви так думаєте?

Дюпон узагалі схильний до наївних утіх. Він усе життя був великою дитиною. Мати завжди вважала його малим хлопчиком. І дружина йому дісталася з такою материнською вдачею, що йому просто не випало нагоди виробити спосіб мислення, властивий дорослому чоловікові. Може, через те він і був такий невимушений і жвавий, а в серйозних справах ненадійний та наївний. Він і тепер міг укладати такі ж фантастичні плани, як і в п’ятнадцять років. А було йому вже сорок п’ять. Коли його надії чи сподівання не здійснювались, або коли йому траплялося хоч трохи захворіти, Дюпон засмучувався, мов дитина. І так само міг наївно зрадіти з нічого, як оце тепер. Чисто тобі негритянське дитинча, якому дали клаптик фольги. Або великого блискучого камінця чи пташеня. Але раптом він знову спохмурнів.

— Довго вони нас тут триматимуть?

— Не знаю. Поки не одужаємо.

— Ви гадаєте, що це триватиме довго?

— Не знаю та й не можу цього знати.

— У вас що-небудь болить?

— Ні, по-справжньому ніде не болить. Так тільки, трохи нездужається і відчуваю кволість.

— Я теж. А Моленар спить?

— Спить, але взагалі він стривожений. Здається, йому перепало найбільше.

Спадає тиша, мов завіса по закінченні вистави. Знову чути далекий гуркіт поїздів. Вони невпинно мчать крізь ніч, пильно вдивляючись у світ своїм одним оком. Вони — королі в царстві сліпих. Моленар уві сні мимрить щось нерозбірливе. «Марить, — думає Бентінг. — Треба подзвонити черговій сестрі».

Сестер було дві. У своїх захисних костюмах вони скидалися на хворих у психіатричній лікарні. Одна була велика і в’їдлива, з опущеними плечима й довгими руками, якими весь час розмахувала. Друга — пухкенька, негарна. І тут були втрачені ілюзії: ми чомусь завжди вважаємо, що медсестра має бути привабливою, чарівною. Вночі вона приходить до ліжка хворого, уважна й турботлива. «До ліжка і в ліжко», — з усмішкою думає Бентінг. Але все це ілюзії. Існують і негарні медсестри, які ні за що в світі не погодяться це зробити. А надто тепер. У їхньому випадку — аж ніяк… Він натискає кнопку виклику.

Моленар уже напівсидить у ліжку. Він скаржиться на спрагу. «Я не повинен спати», — думає Бентінг. І йому стає дуже шкода самого себе.

Дюпон, як видно, не спить, але голосу не подає. Він слухає звуки ночі.

І гуркіт поїздів.

Удосвіта, коли Бентінг і Дюпон трохи задрімали, їх збудив стогін Моленара. Вони майже водночас натиснули свої кнопки. Десь далеко, в кінці коридора, пролунав дзвінок, почулися звуки ходи. Двері відчинились, і до палати зайшла нічна медсестра. Вона зразу підійшла до ліжка Моленара, яке стояло біля самих дверей. Дала йому випити ліки, ковтнути таблетку. І поквапно вийшла.

Мартіна вивернуло. Бентінг вибрався з ліжка й допоміг йому. Він тримав руку на чолі хворого, який зі стогоном, поштовхами, блював. Коли все минуло, Мартін ліг. Його тіпало, він дуже змерз. Очі в нього були широко розплющені. Він подивився на товаришів по нещастю і похитав головою: мовляв, почуває себе препогано.

— Щось у мене з язиком, — сказав він Бентінгові. Тоді відкрив рота, і той побачив, що язик у Мартіна розпух і колір у нього якийсь незвичайний.

— Що-небудь бачите? — прошепотів Мартін. — У мене в роті весь час кисло.

Бентінг кивнув головою і раптом помітив, що на обличчі й на руках у Мартіна з’явилися сотні дрібненьких виразок. Він глянув на свої руки й побачив, що вони є і в нього, тільки ще менші. Деякі тільки намічались під шкірою. Бентінг злякався й показав руки Дюпонові.

— Я знаю, — озвався той. — Ще вночі відчув, що вони в мене з’явилися.

Увійшов професор. За ним у кільватері пливла висока жінка, з вигляду медсестра. Бентінг знов заліз у ліжко. Професор оглянув Моленара, зміряв температуру. Це тривало довго. Професор стояв спиною до Бентінга й Дюпона. Ось він зробив рух головою. Сестра підготувала шприц і подала професорові, який вправним рухом зробив укол. Моленар судомно стулив губи, але якоїсь іншої реакції на укол не було помітно.

Потім професор оглянув Бентінга й теж зробив йому укол. А після нього — Дюпонові, який дивився на шприц з огидою і аж зблід на виду. Сестра записала на картки дані про стан і самопочуття хворих. Потім їх намастили маззю. На обличчя, на шию і руки нанесли товстий шар густого, як желе, крему. Мабуть, для лікування тих виразок. Найдужче постраждали від радіоактивного проміння відкриті частини тіла. Їх і лікували насамперед. Бентінг уважно стежив за процедурою медичного огляду і стосунками між професором і медсестрою. Вона тепер стояла, схилившись над ліжком Мартіна. У неї були тонкі білі ноги з великими негарними ступнями. Це була холодна, недоступна жінка з м’якими, мов тісто, руками. Бентінг попросив у неї пити. Вона принесла з шафи мінеральної води. Тепер і він відчув на язиці якесь кисле поколювання, і це занепокоїло його. Професор виміряв лічильником радіоактивність, потім продиктував результати сестрі. Вона все записала. Бентінг дивився на гіпсове обличчя професора, на якому зовсім не відбивалися почуття, на гірку складку його рота. Жести в нього були неквапні, так ніби він знехотя відганяв якихось невидимих птахів.

Дивний це був світ, у якому жили тепер троє хворих. Вони вже були цілком неспроможні самі впливати на свою долю, і за них думали тепер інші, сторонні люди. До цього зводилося все їхнє життя в лікарні.

Від зовнішнього світу вони були тепер зовсім відокремлені. Час від часу бачили тільки котрусь із двох медсестер або професора, що уважно стежив за перебігом їхньої хвороби. Їли вони дуже мало. Апетит зовсім зник. Здається, згасли й усі фізичні бажання. Дюпон запитував себе, як до цього поставиться його дружина. В його нинішньому стані думати про таке було просто смішно.

— Нас тут ніхто не може навідати, — сказав він.

— Ми небезпечні для тих, хто нас оточує, Дюпоне, — відповів Бентінг. — Адже ми заражені радіоактивністю.

— Моя дружина дуже хвилюватиметься, — зауважив Дюпон. — Її слід би обережно про все повідомити.

— Не турбуйтеся, все тут чудово організовано. Ваша дружина потроху звикне до думки, що їй скоро доведеться стати вдовою.

У відповідь на Бентінгів іронічний тон Дюпон сердився.

— Не ставтеся до цього так легковажно, Бентінгу, — казав він роздратовано. — Я не можу належно оцінити ваших жартів.

Бентінг бачив, що продовжувати розмову не варто. В Дюпона тільки й того на язиці, що його дружина. Так ніби вона — центр усесвіту. Вона — ядро, а він обертається навколо неї, мов електрон. Але атом, який вони удвох складали, розщепився, і годі цьому зарадити. Альфред Бентінг і сам був одружений. Уже десять років. Вони мали сина. Та про дружину він думав мало. Бентінг і в шлюбі лишався одинаком. У нього і в дружини були різні сфери інтересів. Його внутрішнє «я» лишалося замкненим для сім’ї. Хлопець ріс розпещеним. Такою була й мати. Бентінгові завжди дозволяли жити власним життям поза домом. Може, він і сам був у цьому винен. Він людина важка, щоб жити з ним укупі. Бували між ними й сварки, і деякі непотрібні сутички, що мали в своїй основі брак порозуміння. З найнікчемніших дрібниць можна роздмухати несамовиті сварки. Згодом усе знову налагоджувалось і монотонно текло далі. Але Бентінг добре розумів, що його почуття до сім’ї ледь-ледь жевріють, а дружина й син вважають його майже за чужого.

Мартін Моленар був серед них наймолодший, йому не так давно минуло двадцять років. Сам Бентінг оженився надто рано, не відчуваючи в цьому потреби. Моленар був ще не одружений. Вони про нього мало знали. Він працював у атомному центрі віднедавна, приїхавши із столиці. І ось тепер йому дісталось найбільше. Мабуть, він довше за інших був під дією радіоактивного випромінювання. Дюпонові здавалося, що саме Моленар винний у тому, що сталося. Бентінг пригадав, що й доктор Полак теж казав про чиюсь непростиму недбалість. Чув ці слова й Дюпон. Тому почував тепер неприязнь до Моленара. Дюпон був чоловік енергійний, мав палкий темперамент і легко переходив від веселощів до люті. Бентінг, навпаки, ставився до всього, що трапилось, як до нещасливого випадку. Внаслідок щоденного перебування під загрозою, в умовах постійного ризику, в нього виробилося почуття своєрідного фаталізму. Він був досить розважливий і розумів, що тепер їхня доля уже не залежить від них самих, а від інших, сторонніх людей. Принаймні протягом якогось часу.

Альфред Бентінг був набагато проникливіший, ніж двоє його колег. Він умів тверезо оцінити становище. Міг замріяно дивитись у стелю і раптом зробити гірке або іронічне зауваження. Його непокоїло, що тепер вони опинилися в ролі піддослідних кроликів. Він знав, що насправді ніхто не збирався експериментувати над ними, але якщо людина раптом стає винятковим хворим, це викликає досить неприємне відчуття. Несподівано вони стали для медицини цікавими об’єктами спостережень, над якими — хай і обережно, хай і продумано — можна було експериментувати. Зрештою слід було подумати й про долю інших, майбутніх хворих. А жертви бувають завжди і всюди. На морі йдуть на дно кораблі й тонуть люди. У шахтах вибухають пожежі, в яких гинуть шахтарі. У повітрі зазнають катастроф літаки, і разом з ними гинуть пілоти, стюардеси, пасажири. Так буває скрізь, це звичайний повсякденний ризик.

Так само й тут — ця нова небезпека потребує здобичі, хоч би якими сумирними здавалися ті реактори. Це так само неминуче, як вечір, ніч або старість.

Дюпон був іншої думки. Він вважав, що всього можна уникнути. Якби ж то в житті все було так просто! Але Дюпон цього не розумів. Тому він поводився агресивно, як вовк у пастці.

Протягом дальших двох днів Мартінові Моленару не полегшало. Його й далі нудило, в роті було кисло, язик щемів. Він майже нічого не їв, і його стан помітно гіршав. Перебіг його хвороби годину за годиною спостерігали й записували. Тим часом у Мартіна дуже послабився зір. Говорив він мало. Видно було, що йому важко вимовити навіть кілька слів підряд. Виразки на його шкірі лопалися, з’явилися тривожні ознаки загнивання. Мазі та ін’єкції, судячи з усього, мало допомагали йому. Організм був уже зовсім підірваний. З різних зовнішніх ознак лікарі робили висновок про наявність внутрішніх кровотеч. Спілкуючись із хворими, лікарі старанно оберігалися від радіоактивності.

— Цей бідолаха став полем активної діяльності, — зауважив Бентінг Дю— понові.

Мартін почав блювати слизом із жовчю і страждав від невтримного проносу, який зовсім виснажив його і позбавив сили опиратись хворобі. За кілька днів фізичний стан його став жалюгідним. Здавалося, він занепав і розумово й уже не вірив у своє одужання.

Бентінг лежав на сусідньому ліжку; він часто розумів розмови лікарів, розшифровував їхній хитромудрий код, уловлював приховані натяки. З них йому вдалося зробити висновок, що Мартін дістав фатальну дозу опромінення — щось близько чотирьохсот рентгенів. Коли так, то шансів у нього лишилося мало.

А тим часом Бентінгові й Дюпонові стало краще. Виразки утворювалися в них не так інтенсивно. Менше мучила їх і нудота; пронос був, але не такий сильний, як у Моленара.

Для Дюпона справжніми муками була вимушена ізоляція. Він весь час говорив про це з Бентінгом, який ставився до всього спокійніше. Правда, й він іноді схоплювався з ліжка, ходив по палаті, зупинявся біля вікна. Міг стояти там дуже довго, не озиваючись і словом, заглиблений у себе, мов східний лама. Пильно вдивлявся у зовнішній світ, такий начебто звичайний. Просто неймовірний саме цією своєю звичайністю. Бачив удалині автомашини, які повзли дорогою, наче жуки. Слухав, як у садку хтось насвистує пісню. Дивився в синє небо, де громадилися кучугури хмар. Зі сходу на захід прокреслював білу смугу літак. На лугах паслися корови. Безмовною шерегою стояли тополі, схожі на ченців.

Усе страшенно спокійне й буденне. Просто неймовірно, що в світі ще є стільки спокою, стільки звичайних речей. Що десь існує ще просте й природне.

Мартін Моленар крутиться в ліжку, стогне. Дюпон на цілі години закутується в мантію злої мовчанки. Його дратує, що Бентінг, замість поговорити, тільки стоїть і дивиться у вікно. Він підводиться і стає біля нього. Але йому, за вікном нічого не видно. Світ лежить собі там якийсь безладний, наче розсипані дитячі іграшки. Від цієї картини він почуває себе ще більше хворим. Він сам хотів би височіти деревом край дороги, бігати по місту, постояти на ескалаторі в магазині, випити склянку пива, зчинити якусь бучу. Жадання простору й волі буяє в ньому, мов лихоманка. У животі щось нервово тремтить, він неспроможний думати, він більш не здатен думати, і від цього він просто божеволіє.

Дюпон не розуміє Бентінга. Як той може отак спокійно стояти собі й дивитися, вбираючи у себе все побачене, слухати, як хтось там щось насвистує?

— Чого ви все стоїте біля вікна, Фреде? — питає Дюпон. У його словах звучить неприховане роздратування.

— Просто дивлюся, — байдужно відповідає Бентінг.

— Краще б ви щось говорили, — каже Дюпон. — Принаймні ми б забували про наш жалюгідний стан і про цю гнітючу обстановку. Чому ви нічого не скажете?

— Я розмовляю, — спокійно відповідає Бентінг. — І міркую собі.

— Що за дурниці? З ким же ви розмовляєте?

— З тополями, — каже Бентінг. — Повірте мені, Дюпоне, вони уважно слухають. Набагато уважніше, ніж слухали б ви.

«Збожеволів, — думає Дюпон. — Оце маєш. Один уже майже помер, другий з глузду з’їхав. Що за жахлива палата!» Він дзвонить медсестрі. Треба сказати їй. Але раптом його охоплює непоборна тривога. Треба попросити, щоб його перевели кудись в інше місце. Божевільний і напівмрець. Це жахливої Він не хоче тут здохнути, ні, чорт забирай, певно, що ні! Треба негайно вибратися звідси.

Заходить медсестра.

— Ви дзвонили? — питає вона.

— Я дзвонив, — каже Дюпон. — Я знемагаю від спраги, І в мене болить голова.

Бентінг по-дружньому киває йому головою і знов лягає у ліжко, Дюпон ковтає таблетку, жадібно п’є воду й лягає. Все дарма. Це — в’язниця, гора, скеля, море… Звідси немає виходу. Тільки й лишається, мов собаці, лежати й чекати.

Коли ввечері дивишся у вікно, видно червону заграву, яка висить над великим містом, за кілька кілометрів звідси. Так ніби велика пожежа палахкотить багрецем під низькими темними хмарами. Це видовище зачарувало Бентінга, Він довго стояв, притулившись чолом до шибки, й видивлявся на те червоне світіння, В околиці тихо, ніяких нічних звуків, навіть гуркоту поїздів не чути. Його більше не чути? Першої ночі вони спати не могли через той гуркіт. А тепер тиша. Лише звичайне дихання ночі.

Сьогодні Дюпон одержав листа. Нервово розірвавши конверт, він ліг на лівий бік і повернувся до інших спиною.

Бентінг ще нічого не одержував від дружини. Вона має теж написати, повідомити якісь новини. Цікаво, що вона тепер робить? (Дитина спить. Вона дивиться телевізор. Чи думає вона про нього? А взагалі, чи вона коли-небудь щось думає?) Але відразу ж він змушений визнати, що все це йому якось байдуже. У їхніх стосунках любові бракувало здавна.

Сьогодні їх одного за одним водили на огляд до іншої палати. Знову брали кров, робили рентген. Був медичний консиліум, потім довгі процедури. Все це стомлювало, головне тому, що вони не знали, до чого воно й чи допоможе. Шукаючи ефективних засобів, лікарі випробовували все, що тільки було їм відоме. Вони прагнули знайти у захисній броні хвороби якесь слабке місце. Мартін Моленар переносив усе це найгірше. Сили в нього геть вичерпались. Шкіра ніби зацвіла, виразки перетворилися на гнійні рани. Він здебільшого лежав не рухаючись. Боліло щось у нього чи ні — невідомо. Коли його про це запитували, він заперечливо хитав головою. Дали б йому чогось болезаспокійливого, менше б мучився.

Тим часом Бентінг і Дюпон, хоч як це дивно, почували себе досить добре. У них теж були ті самі симптоми, але стан їхній начебто поліпшувався. Вони були тут уже чотири доби. Просто неймовірно, як довго й повільно ті чотири доби тяглися.

Дюпон і далі був неспокійним, збудженим.

Бентінг був спокійний. Щодо одного він мав певність: йому і Дюпонові поки що світила зелена лампа надії…

Але тієї ж ночі, тобто в ніч з четвертої на п’яту добу, і Дюпон почав скаржитися, що симптоми хвороби в нього посилюються.

— Я почуваю себе дуже хворим, — сказав він Бентінгові, — жалюгідним, безсилим. Так ніби напився до нестями. Все навкруги хитається, коливається.

— Може, то тимчасове явище, — спокійно відповів Бентінг. — Іноді так настає криза перед початком одужання.

Сам він не був певен, що це так, але Дюпон явно підбадьорився.

— Фреде, — сказав він, — а знаєте, я справді почуваю себе, мов п’яний, І не просто захмелілий, а п’яний як чіп. Хоч я не сміюсь і не плачу, не валяюся на дорозі. Вам траплялося коли-небудь упиватись у задушливу спеку?

— Може, й траплялося, — відповів Бентінг, — але, сказати правду, чогось такого не пригадую.

— Тоді не траплялося, а то б ви цього не забули. Це набагато тяжче, аніж звичайне сп’яніння. Сонце, спека і алкоголь разом. Здається, от-от луснеш. Усередині в тебе, починає щось бродити. Від цього стає дуже погано. Болить потилиця. Все навкруги здається синім, розпливчастим, прозорим. Видиво ніби аж приємне, а насправді тобі страшенно паскудно. В тілі щось аж кипить, і немає сили цьому запобігти.

Бентінг уважно слухав. Десь у глибині душі він мусив визнати, що з ночі теж почуває себе далеко не добре. Між ним і тополями наче опустився величезний темний птах. Бентінг подивився на Дюпона. У того на лобі виступили дрібненькі масні крапельки поту, Вони блищали у світлі лампи, як перлинки.

— У вас на подушці повно волосся. Це так воно лізе? — запитав Бентінг.

— Справді? — стривожено озвався Дюпон.

Він утер спітнілого лоба лівою рукою, провів нею вгору по скуйовдженій чуприні. Вона в нього густа, темна. Масне волосся жителя півдня. Дюпон подивився собі на руку, липку й лискучу від поту.

— Гляньте, Фреде! — скрикнув він перелякано. На його пітній долоні було повно волосся. Він подивився на нього з огидою, — Ви бачите? Я втрачаю волосся. Воно лізе просто пасмами!

— Ну, не так уже й пасмами, — заспокійливо мовив Бентінг, але Дюпон його не слухав, Його цікавили тільки руки, подушка, він обмацував собі голову.

— Що вони, сучі сини, з нами роблять, Фреде? Що вони витворяють? Я вже не маю сил…

Він довго виголошував свій монолог, повний скарг і прокльонів. Бентінг сидів і терпляче слухав, випростаний, мов статуя.

— Може, це тому, що ви дуже пітнієте, — сказав він.

— Я все життя пітнію. Ніколи не було інакше.

— А може, так діють ліки.

— Ви гадаєте? Сучі сини, щоб вони самі ковтали свої бридкі пілюлі. Я повинен знову мати пристойний вигляд, ви чуєте, Бентінгу? Хай усе випробують, але поставлять нас на ноги. Ви певні, що вони роблять усе як треба?

— Звичайно ж, вони роблять усе, що в їхніх силах, можете не сумніватися. Але вони, мабуть, не знають, що для нас найкраще. Коли б це було просте поранення, то щось би там ампутували абощо. А в нас же внутрішні поранення.

— А зовнішніх хіба немає? — із злістю кинув Дюпон. — А оці виразки в мене на руках, на шиї, на обличчі? Та й у вас вони є, Знову збільшились, а ось тут уже лопнули. — Він люто тицьнув пальцем собі в руку. — У нас же це має відбуватися не так, як у Моленара, Фреде. У нього вже шкіра гниє. Хоч би пересадили туди клапоть з іншого місця. Може, допомогло б.

— Я, власне, не знаю, — сказав Бентінг. І показав жестом, щоб Дюпон говорив не так голосно.

Мартін крутив головою з боку в бік. Рот у нього був розкритий, але він не вимовляв ні звуку. Чулося тільки його хрипке дихання та булькання слини.

— Звісно, ви не знаєте. Але ж і вони цього не знають. І це для нас куди гірше. Та вони повинні допомогти нам, Бентінгу, зобов’язані допомогти.

— Так вони ж і допомагають. Заспокойтеся, справи в нас ідуть непогано.

Бентінг стомлено склепив повіки. Голос Дюпона споруджував із непотрібних марних слів крижану стіну розпачу. Він не хоче тут гинути, він повинен вибратися звідси, як дитячий півник на пружинці, він бореться із своїми сумнівами. «Ми тут беззахисні, мов солом’яні опудала», — думає Альфред Бентінг.

Він сидить у своїй постелі. Ті опудала, як розповідали в дитинстві мама й тато, розплющують і заплющують очі, сміються, так ніби мекають. От і крізь нас звуки проходять, мов удари блискучих багнетів. Ми беззахисні опудала, кожен з нас може сміятися, кожен може проштрикнути нас багнетом. Аж поки дехто з нас перетвориться на мотлох і — пффф! — полетить за вітром.

Куди? Справді, скажіть мені — куди? Ніхто цього не знає. Але й добре, що ніхто не знає. Так ти можеш запитувати й далі і не втрачати надії.

Та в зеленій лампі надії скінчився гніт і вигорів до дна гас. Тріснуло скло, Загубився ключ. Тепер ми мусимо його весь час шукати і, мов діти, різати пальці об скло. І ніколи ми вже не будемо розсудливими, не сприйматимемо все з добродушною усмішкою…

Тієї ж ночі, тобто в ніч з четвертої на п’яту добу, професор Венс знову з’явився біля ліжка Мартіна. Хворий, мовляв, пройшов кризу, і професор звелів перенести його в гематологічне відділення Для спеціального обстеження. Тепер Мартін лежав непритомний. Професор взяв у нього кров з мочки вуха. Її всмоктали в піпетку, розчинили. Асистент хвилину збовтував піпетку, тоді взяв із неї кілька крапель.

У лабораторії тихо. Професор Венс чекає, щоб почати підрахунок білих кров’яних тілець. Він розмовляє з асистентом. Їхні голоси здаються комахами, що повзають по кімнаті. Або дзюрчанням води, що витікає з тріснутої посудини.

Професор Венс підраховує. Асистент стоїть нахилившись і дивиться на прилади та цифри. Їхні голоси обережно спускаються донизу, мов сторожкі птахи, які сідають на пшеничне поле. Професор кладе авторучку.

— Знову менше, — каже він. — Менш як чверть норми.

— Скільки? — запитує асистент.

— Менш ніж півтори тисячі.

— Справді?

— Знаєте, що це означає?

— Знаю. Не лишилося ніяких шансів.

— Ніяких. Щодня кількість білих кров’яних тілець зменшується. Ми не можемо цьому запобігти. Це фатально.

— А решта двоє?

— В них не набагато краще. Може, ще протягнуть із тиждень. Певен, що не більше. Нам лишається тільки чекати.

Мартін лежить на столі-каталці. Лежить нерухомо. Життя ніби вийшло з нього, як звук. У нього лишилося менше ніж тисяча п’ятсот білих кров’яних тілець на кубічний сантиметр крові. А коли він був здоровий, їх було сім тисяч. Шанси на життя в нього вичерпалися. Радіоактивність руйнівно вплинула на кровотворні органи. Вкрай розладналася робота кісткового мозку. Бактерії вже почали свою підривну діяльність.

Мартін Моленар — мрець у джунглях. Непрохідними стежками суне до його трупа армія зажерливих мурах. Тисячі тамтамів квапливо барабанять йому відхідний марш. Мільйони очей розсипають іскри в темряві ночі. Десь через пустелю чуттів мчать табуни диких коней. На обрії пробудження метушаться люди з прапорцями. Чиїсь голоси скандують гасла. Висохлим дном протоки марширує придушене повстання. Між берегами в низеньких будиночків виють вовки. Повз них, усміхаючись, пливуть білі плями. Завжди хтось повинен усміхатися. Чи, може, усміхаються тільки мерці?..

— Що ви збираєтеся з ним робити? — запитує асистент.

Професор думає.

— Я хотів перевести його до іншої палати, — відповідає нарешті. — Але, мабуть, хай краще він залишиться до ранку з ними. Вони тепер лежать і чекають, коли він повернеться. І якщо не повернеться, то в них буде дуже неспокійна ніч. Краще хай його знову при них заберуть до процедурного кабінету. А до завтра ми щось придумаємо. До завтра він ще протягне.

Асистент вивозить стіл-каталку з хворим. У захисному костюмі йому жарко. Очі в асистента — дві дивні кульки чорного кольору. Везти недалеко. В цьому крилі все розташоване близько одне від одного. По дорозі не зустрічають нікого. Відвідувачів тут не буває. Професор Венс, дві медсестри, асистент і троє хворих — от і все тутешнє населення. Асистент поштовхом відчиняє двері й одразу відчуває на собі погляди Дюпона й Бентінга. Він знає, що в темряві вони не зводять з нього очей. Асистент натискає кнопку вмикача. Світло, мов раптовий дощ, затоплює палату.

Бентінг і Дюпон лежать обличчями до дверей і байдужно стежать за рухами асистента. Він відвозить Мартіна на місце. Запитує їх, чи все гаразд. Вони ствердно кивають головами. Він натискає кнопку. Йде. Темрява…

Бентінг засвічує нічник. Дивиться на нерухомого Мартіна, який лежить, мов мертвий птах на газоні. Ліва рука — зламане прострелене крило. Права — червона, мов нога водоплавного птаха.

На світанку тіло Мартіна заворушилося. Вони почули, як він застогнав. Мартін тремтів від холоду. Бентінг дав йому ковтнути води.

— Це ви, Фреде? — запитав Мартін.

І доторкнувся до нього своєю червоною, в гнійниках, рукою.

Він говорив дуже тихо. Слова вилітали в нього з рота, мов метелики. Бентінгові довелося напружити слух, щоб його зрозуміти.

— Я відчуваю, що це уже все, Фреде. Мені знову робили аналіз крові.

Мартін говорив дуже повільно. Кожне слово вилітало окремо від інших, так ніби на мить спинялося з тремтінням між його розпухлими губами. Мов парашутист перед розчиненими дверцями кабіни. Хоч на мить затриматися, перед тим як стрибнути в безодню…

— Вони оглушили мене снодійним. Але я відчував усе. Я все чув. Дивно, але препарат не подіяв. Вони цього не знали, і я все почув. Всьому кінець. Може, ще один день. Вам і Дюпонові — тиждень. Якщо пощастить…

Альфред Бентінг злякався. Він раптом помітив, що поряд з ним стоїть Дюпон і слухає.

— Що вони сказали? — стривожено запитав Дюпон.

— У вас — ще тиждень, — повторив Мартін. — Не більше. Я все чув…

Тепер він говорив трохи голосніше. Потім замовк, щоб звести дух.

— Де ви це чули, Мартіне? — запитав Бентінг.

Тривога все глибше проникала в його душу, розкриту, як величезна водяна лілея.

— Так сказав лікар, — відповів Мартін. — Лікар сказав. Він знає.

У палаті стало тихо, ніби там був тільки один хворий.

Дюпон зачовгав до свого ліжка. Бентінг відчув холод у колінах. Знову почався пронос. З кожним днем усе дошкульніший. Прикрощі хвороби набирали все гостріших форм. «Ще тиждень, — думав Бентінг. — Якихось сім-вісім днів». Він намагався запевнити себе, що то якась помилка. Не слід цьому вірити.

Дюпон лежав упоперек ліжка. Мов зрубане дерево.

У першій половині п’ятого дня Мартіна Моленара забрали з палати. Він більше нічого не сказав. Здається, він зовсім осліп. Його життя наблизилося до нульової позначки.

Дюпон і Бентінг лежали й чекали. Година за годиною минали й десь розчинялися. Мартін не повернувся. День одноманітно хилився до вечора.

— Тепер він уже не повернеться, — сказав Дюпон.

— Ні, не повернеться, — погодився Бентінг.

Їхні голоси прогнали останню примару надії. До палати увійшов розпач, підняв догори закривавлені руки й сказав: «Я не винен».