Небезпека

Розділ другий БЛИСКУЧИЙ ТУНЕЛЬ НОЧІ

Шостий день складався з безлічі годин.

Тиша пригнітила і день, і ніч, лиш іноді уриваючись.

— Я хочу вам щось сказати, Дюпоне, — озвався Бентінг. — Ви коли-небудь чули про Шекспіра?

— Звичайно, чув, — відповів Дюпон, — але не розумію, яке він має до нас відношення.

— Якщо ви пам’ятаєте «Гамлета», то Шекспір у ньому написав: «Безнадійних хворих лікують безнадійними ліками, або ж узагалі не лікують».

І знову в тиші спливали хвилини. Дюпон і Бентінг мовчки лежали й чекали, їли вони зовсім мало. Думали про Мартіна. Але ні той, ні той про нього не згадував. Вони не наважувалися зачепити цю тему. Кожен ніби боявся, як до цього поставиться другий. Але обидва думали: тепер Мартін уже мертвий. Його труп уже начинили всілякими дезінфекційними препаратами. Потім розітнули.

Вони хочуть побачити, як випромінювання вплинуло на нутрощі. Так ото експерти вивчають наслідки розбурханої стихії. Обстеживши рештки Мартіна, їх згребуть у чорну, оббиту свинцем труну і потурбуються, щоб її якомога глибше і надійніше закопали в землю. З радіоактивними відходами жарти погані. А Мартін Моленар — це відходи. Усі ми станемо відходами. Більшість ще не становить небезпеки (ви можете дати стусана трупові, й від цього нічого не станеться, і все-таки більшість людей боїться трупів), але деякі вже небезпечні. З небезпечними мерцями слід бути обережними. Їх запихають у свинцевий ящик, а в разі потреби ще й у бетонний блок, щоб небезпека вже звідти не вийшла. В цьому випадку ми поводимося досить розсудливо.

Професор Венс заходить до палати. Він усміхається, чимдуж намагаючись показати, що не сталося нічого особливого.

— Я приніс вам вітаміни, — каже він.

— Що нам сьогодні належить? — насмішкувато питає Дюпон.

— Бе дванадцять, — каже професор.

— І це на сьогодні все?

— Ні, скоро принесуть витяжку з печінки та селезінки. І ще ін’єкцію на десерт.

— Нас розпещують, — сухо кидає Бентінг.

— Якби ви тільки знали, скільки ми про вас думаємо! — каже професор.

Іронія Бентінга до нього не доходить. Він у гарному настрої, сміється. Дивно, що тут хтось сміється. Це ненормально. На цих стінах слід написати великими літерами: «Тут не сміються». Або: «Сміятися суворо заборонено. За порушення — примусові роботи».

Лівою рукою Альфред Бентінг проводить по своєму коротко стриженому шорсткому волоссі. Їх з Дюпоном обстригли майже наголо, як злочинців. Дюпон на вигляд не помолодшав. І не став здаватися менш похмурим. Коли він замислюється про все, у нього проявляється агресивність. Нещасливий випадок біля реактора і їхнє лихо, ін’єкції, втома, фізична кволість, випадання волосся (тепер воно ніби трохи зменшилося), аналізи крові, мазі, проноси, лікарняне ув’язнення, розпач. І Дюпон переповнюється люттю. Стає бунтівливим і запальним.

— Приречені на смерть мають право на особливу їжу, — каже він.

— Які приречені на смерть? — спокійно питає професор Венс.

— Тобто, всі, кого присуджено до страти.

— Це правда. У в’язницях таке правило.

— А тут?

— Тут не в’язниця, ми академічна лікарня. І в нас нема присуджених до страти.

— Я думав, що є.

— Ви так думали? Тоді вам відомо більше, ніж мені.

— То ми не смертники?

З боку Дюпона це досить зухвалий випад. Зухвальці часто виграють уже в першому раунді. На мить стає тихо. Професор Венс, треба визнати, трохи розгублюється. Потім спокійно відповідає:

— Скоро вам покращає. Ось побачите. Треба ніколи не втрачати віри.

Гідність, з якою вимовлено ці слова, справляє враження на Дюпона. Бентінг при цьому поводиться як спостерігач. Вся ця словесна перепалка його дуже цікавить, але з досвіду він знає: хто виграв, а хто програв, з’ясується тільки в кінці. Доти актори повинні грати свої ролі, а глядачі дивитися на них. І в крайньому разі плекати надії, хоч це й марна праця. Надія дає мало користі, бо не спонукає до дії.

— Розкажіть професорові про оту річ із Шекспіра, — мовить Дюпон до Бентінга.

Бентінг перевертається на спину й декламує:

— Diseases, desperate grown, by desperate appliance are relieved, or not at all[5].

Він вимовляє ці рядки без пафосу, навпаки, вони звучать у нього якось безнадійно.

— Ви знавець Шекспіра чи любитель? — запитує професор.

— Ні те, ні те, — каже Бентінг. — Просто час від часу мені западає в голову якийсь вислів. Пам’ятаю дещо з Гете. І з Мультатулі. Навіть з Овідія. Він сказав: «Якщо ви існуєте, жодна перешкода не зможе вам завадити». Але це стосується не нас.

Він стомився й замовк. Дюпон не знайшов, що сказати, і професор Венс заходився коло своїх справ.

Наступного дня Дюпон мав значно бадьоріший вигляд. Він почув себе набагато краще. Бентінгові ж, навпаки, зовсім несподівано погіршало, Дюпон розбалакує. Бентінг лежить і слухає, але відповідає не часто.

— Якщо ви дуже стомилися, Фреде, то скажіть, я замовкну, — каже Дюпон.

Бентінг хитає головою.

— Я слухаю, — озивається він стиха.

— У вас щось болить?

— Не дуже.

— Де саме?

— Скрізь. Я зовсім ослаб.

— Це минеться. Полежте трохи. Може, викликати професора чи сестру?

— Не треба.

— Може, хай зроблять укол абощо?

Дюпон лягає й думає. Що він може зробити для свого товариша? Він за вдачею доброзичливий. Охоче допоміг би, товариське почуття в нього міцне. Кожному, хто хоч трохи йому до серця, він завжди зробив би що-небудь приємне. І йому прикро, що тепер він безсилий допомогти.

Бентінг впадає в дрімоту, але раз по раз раптово пробуджується. Він тремтить, хоча й не так, як раніше тремтів Мартін. «Невже його теж заберуть?» — думає Дюпон. Страх повзе по ньому, як жук. «Чи не залишусь я тут сам один? Такого я б не витримав», — думає він.

— Говоріть що-небудь, — просить Бентінг.

— Гаразд, — відповідає Дюпон.

Але раптом відчуває, що не знає, про що говорити. Перед очима в нього починають коливатися фіолетові маятники. Сумнів стискає його гумовими пальцями. Він почуває себе страшенно самотнім і безпорадним. Якщо Мартін казав правду, то жити їм лишилося щонайбільше шість днів. Він і про себе казав, що от-от помре. Через день по тому його забрали, отже, він таки добре все знав.

Дюпон мовчки розмовляє сам із собою: «Якби я міг звідси вибратися! Я певен, що мені одразу стало б краще. Сьогодні погіршало Фредові, завтра настане моя черга. Так ми всі діждемося свого. Ми не знаємо, що діється ні в лікарні, ні поза нею. Сидимо тут у божевільній самотині. Всі нас уникають. Ніхто, мабуть, не знає, чи ми взагалі ще існуємо. У нас нема більше жодних прав. З таким же успіхом вони могли б нас узагалі поховати». Дюпон знов закипає роздратуванням, він від природи — бунтар.

У палаті дуже тихо. Сюди рідко хто заходить. Кілька годин на добу займається своїми аналізами та лікуванням професор Венс. Іноді з’являється медсестра, що виконує свої буденні обов’язки. Протягом решти часу довжелезний день тягнеться у мовчанці, в нерухомості, в лежанні та чеканні.

Одна за одною години мов випаровуються в сонному неспокої. Десь загавкав собака. Невже ще десь існують собаки?..

На щастя, наступного ранку Бентінгові знову покращало, Дюпон дуже зрадів. Звичайно, це не одужання, ні. Вони тяжкохворі, але мужньо й уперто чинять опір таємничій хворобі. Їм потрібно так мало. Якщо вони хоч на крихту почувають себе краще, у них уже виникає враження, що найстрашніше позаду. Іноді вони намагаються бути розсудливими, але ненадовго. У них досить тверезого глузду, щоб розуміти: немає жодних ознак якогось реального поліпшення. Про Мартіна вони не згадують. Може, в кожного ще жевріють ілюзії. Ось раптом відчиняться двері, і привезуть Мартіна, і він скаже: «Я був у операційній. Мені пересадили нову шкіру, перелили нову кров і всяке таке». Може, він уже одужав і його виписали з лікарні, Все можливо. Але дуже важко в таке повірити. Тому краще не слід про це ні говорити, ні думати.

— Що будемо робити, Фреде? — озивається Дюпон.

Таким тоном, ніби вони сидять собі на терасі і один питає другого: що будемо робити — посидимо ще чи підемо звідси?

— Що ви хочете сказати? — запитує Бентінг.

— Я вважаю, нам треба щось робити, Будемо тільки отак лежати чи щось діяти?

— Що ж ви можете зробити?

— Я хочу піти звідси.

— О, це дуже просто. Вставайте, одягайтеся. Ні, одягтися ви не зможете, бо весь наш одяг спалили. Отже, треба замовити новий. Ви оплачуєте рахунок, дякуєте лікареві та сестрам і йдете собі. Усі двері відчинені. По дорозі можете дати портьє на чай.

— Я серйозно, — каже Дюпон. — Я не жартую. Я вже давно про це думаю.

— Справді? — каже Бентінг.

Він не знає, як до цього поставитися. Дюпон справді не жартує. Голос його звучить переконливо.

— Слухайте, Бентінг. Невже ми залишимося тут і лежатимемо, чекаючи неминучої смерті? І якби ж то була звичайна смерть! А то ми лежимо тут самі— самісінькі і просто гниємо. Наша доля вже не залежить від нас самих. З мене годі. Мене нудить від такого животіння. Це мені остогидло до краю. Я хочу бути господарем власної долі. Досить мені піти звідси, і мені стане краще, — так я вважаю. Я певен, що інше оточення сприятиме моєму одужанню. А тут я почуваю себе безнадійно приреченим. © http://kompas.co.ua

Патетичні слова Дюпона справили враження на Бентінга. Дюпон, певне, був би чудовим оратором на передвиборних мітингах. Він зміг би донести до слухачів свою політичну програму, хай і з допомогою демагогічних аргументів. Мав безсумнівний талант переконувати людей, захоплювати їх і вести за собою. Бентінг слухав його уважно й зацікавлено. Відверто кажучи, він і сам про це потайки думав. Йому теж хотілося звідси вибратися. Байдуже куди. Там воля. А може, й одужання, чом би й ні?

— Ви знаєте, що ми таке? — запитав Дюпон. — Я вам скажу: ми — експериментальний матеріал. У центрі в нас був експериментальний реактор. І ось тут у них теж є експериментальні хворі. Наша хвороба нова, отож вони імпровізують на нас, застосовують нові засоби. Випробовують приписані й неприписані ліки. Не виправдовує себе? Гаразд, більше не вживатимемо. Виправдовує? Чудово, отже, дослід дав позитивний результат. Ви думаєте, вони знають, яке лікування дасть найкращі наслідки? Звичайно ж, ні. Вони вживають тисячу і один засіб. Дають вам ковтати таблетки, пити мікстури. Змащують мазями, змивають різними розчинами. Щодня щось інше. А між процедурами беруть кров. І з виразу їхніх облич ви бачите, що в ті засоби вони не дуже вірять. Наш випадок безнадійний, Альфреде. Вони нам допомогти не можуть. Ми повинні спробувати самі собі допомогти.

Голос у Дюпона проникливий і їдкий, як морська вода. Бентінг здається на його аргументи. Дюпон грає інтонацією, мов продавець на ринку. Хіба що не так галасливо. Зате схвильовано і з тими самими жестами. Голос його здіймається й опускається, як сани-тобоган у крижаному жолобі.

— Ми повинні все обміркувати, Фреде, — каже він. — Нам треба діяти самим. Це божевілля — лишатися тут і слухняно ждати, поки здохнемо. Хай що завгодно, але не це. Хіба нам хто співчуватиме? І яку користь ви матимете з того співчуття?

— Ніякої, — відповів Бентінг. — Але що ж ви робитимете, вийшовши звідси?

— Піду до міста і там сховаюся. У великому місті зникнути неважко. От я й перечекаю там кілька днів.

— Це не так просто. Вони зразу кинуться за вами навздогін. Невже ви думаєте, що вам дозволять отак собі вільно розгулювати?

— Звичайно, ні. Обов’язково влаштують полювання. Та невже ви думаєте, що вони захочуть зчинити бучу? Не захочуть. У кожному разі — велику бучу. Потихеньку вистежуватимуть, але так, щоб не переполошити людей. Газети про нас не обмовляться й словом. Майже ніхто нічого не знатиме, тому загубитися серед міського люду буде цілком можливо.

— Ні, Дюпоне. Цього робити не можна, — каже Бентінг. — Ви ж знаєте, що ми випромінюємо радіоактивність. Ми для інших небезпечні. Я навіть не подумаю вчинити щось подібне.

— Гаразд. Це ваша справа. Але ви неправі, повірте. Вам тут так само остогидло, як і мені. Та ви, бач, думаєте про інших. А ті інші, вони про вас думають? Чи взагалі вони коли-небудь думали про вас, Альфреде Бентінг? Ви тут задихаєтесь, а вони навіть не знають, що ви є на світі. Нікому до вас нема ніякого діла, їм байдуже, живий ви чи вже померли. Ви про це коли-небудь замислювалися? Ви їм співчуваєте, вас стримують усякі там романтичні сентименти. А в мене вони вже розвіялись, усі до одного.

— Але не можна ж так, Дюпоне. Ні з того ні з сього наражати кожного на небезпеку?

— Кожного? Ви що, думаєте, я кожному в місті візити робитиму? Особисто кожного відвідаю, ще й доповім: ось ми, радіоактивні хлопці; йдіть-но сюди, дайте вашу руку! Та я триматимусь від людей якомога далі. І до речі, після всього цього лікування ще не відомо, чи така вже велика у нас радіоактивність.

— Але ж усі, хто з нами має справу, носять захисний одяг.

— То просто обережність, щоб не ризикувати. Адже й ми, коли працювали в центрі, завжди надягали захисний костюм, чи не так?

Після цього вони замовкли, і Бентінг ліг, міркуючи над Дюпоновими словами. Вони вразили його, але й заінтригували. «Чи Дюпон і справді такої думки, чи, може, він втрачає глузд?» — запитував себе Бентінг. Пожити на волі — то річ звичайно спокуслива, але йому не подобалась ота божевільна думка втекти й знайти собі притулок у місті. Припустімо, вони його й знайдуть, хоч це не так легко. Але ж у них є ще особиста відповідальність перед суспільством. Щось на зразок морального закону, який треба шанувати. Щоб отак узяти й наразити кожного на небезпеку? І наскільки вона серйозна, та небезпека? Чи вони справді не повинні думати про інших, як твердить Дюпон?

Усе не так просто. Коли людину потримати якийсь час в ізоляції, вона починає особливо цінувати волю. Це зрозуміло.

— Ви сентиментальні, як дівча, — похмуро каже Бентінгові Дюпон. — Я не такий. Мені не хочеться здихати, мов старому псові, в цій палаті. Я ще люблю життя. І до того ж я не почуваю себе смертельно хворим. Я навіть почуваю, що мені кращає. У мене таке враження, що я вже потроху одужую, хоч і повільно. Здається, організм починає знову функціонувати нормально. Хіба, глянувши на нас, хто-небудь скаже, що через кілька днів ми маємо вмерти?

— Ні, — погоджується Бентінг, — щодо цього ви маєте цілковиту рацію. Ми хворі, але не так тяжко, як каже професор.

— Пробачте, так сказав Мартін.

— Нехай, але ж вийшло те від професора.

— Припустімо. Та ми не почуваємо себе так, як мають почуватися люди напередодні смерті. І скажу вам ще одне. Якщо ми й далі лишимося животіти тут, у цій палаті, на цих ліжках, то таки сконаємо. А як не сконаємо, то збожеволіємо. Ви знаєте, який сьогодні день? Можете сказати це відразу, не порахувавши? Неділя? Четвер? Не скажете. І я теж. Ми вже не люди. Ми майже не живемо. А я не хочу отут помалу гинути, я хочу вибратися звідси; тому й збираюся пошукати притулку, байдуже де. Я не хочу здохнути тут, як Мартін.

— Тільки не так, як Мартін, — погоджується Бентінг.

З постриженою наголо головою Дюпон схожий на сердитого німецького генерала. Минає небагато часу, і він знов озивається до Бентінга. І все про свої плани. Це вже перетворюється на одержимість. Вона не полишає його й на хвилину. Годину за годиною думає він про це. Так ніби видирається кудись угору по хисткій драбині. От і знову лежить і тільки й чекає, коли прокинеться Бентінг.

— Доброго ранку, Фреде, — каже Дюпон. — У мене для вас таємна звістка, що надійшла через мою розвідку.

Він каже це насмішкувато. А Бентінг уже не може відразу прокинутися. Він кліпає очима і заплющує їх, щоб подрімати ще трохи. Він хоче прокинутися не різко, а поволі, поступово. Пробудження — це мистецтво, і його слід шанувати.

— Ну? — запитує він нарешті.

— Якщо ви не забули, — повідомляє Дюпон, — то хочу звернути вашу ласкаву увагу на те, що жити нам лишилося тільки чотири дні.

І здавлено сміється, аж поки починає гикати. Бентінга розбирає гнів. Знову те саме. Дюпон хоче показати свою дотепність, а виходить навпаки. Якщо не гумор під шибеницею, то ядучий сарказм, і в цьому він знаходить утіху. До тонкощів жарту, до гри слів йому просто бракує чуття. Все грубо, з розгону. Скаже слово — ніби в барабан торохне. Жест — мов боксерський випад. Сміється — наче вода в казані клекоче. Зате переконаність — як чавунна брила. В останні дні він дуже збуджений. Але це коштує йому великих зусиль. Насправді він відчуває безмірну кволість і якийсь розлад у організмі. Паморочиться в голові, нема перепочинку від проносів, апетит пропав. І треба весь час лежати. Приймати безконечні лікувальні процедури. Люди навколо чужі. Невідомо, чи є в них плоть і кров. Від усякого контакту з пацієнтами вони надійно захищені. Стоять навкруг ліжка, мов холодні металеві стовпи. На головах лампочки. Білі неонові очі. Цікавість. Бентінг сприймає це інакше. Він теж почуває себе негаразд. Бувають хвилини, коли йому кращає. Але потім неприємні відчуття повертаються, кволість знову спадає на нього, мов холодна мжичка. Запаморочення, лихоманка, нездужання. І біль шугає в тілі, наче лиховісний птах.

На щастя, почали помалу гоїтися виразки на шкірі. Але внутрішній стан погіршав. Через це обидва відчували непоборний страх. Хвороба підкрадалася, наче кіт до курчати. А вони не хотіли з цим миритися.

Все, що сталося, обурює їх; це відчувається і в їхніх розмовах, і навіть у думках (коли вони годинами лежать, дивлячись у стелю). А тоді раптом знову приплив сил, уявне поліпшення, а там і одужання, здоров’я, воля. Воля — це блукати вулицями міста. Просто посидіти на лавці. Побалакати із зовсім чужою людиною десь у кафе чи в порту. Воля — це щось таке просте й таке непомітне. Вона складається з безлічі дрібниць, незначних і водночас необхідних.

— Як нам розпорядитися цими чотирма нещасними днями? — запитує Дюпон. — Може, з’їздимо до моря? Чи залишимося вдома? Скажіть же, Фреде. А може, вип’ємо, з дівчатами погуляємо? Чи будемо роздумувати про вічність? Вибір у нас багатий, ого!

— Чесно кажучи, ваш гумор вішальника мені набрид, — сердито відповідає Бентінг. — Ви торочите одне й те саме, мов патефонна платівка, і це діє мені на нерви. Невже, по-вашому, мені все це байдуже?

— Я старший за вас і розсудливіший, — каже Дюпон.

— Старший, це так. Але чи розсудливіший? Ви, певне, вважаєте, що розумом наділено тільки старих. Якщо всі старі так гадають, то це просто смішно. Адже вони коли не впадають в дитинство, то божеволіють. Ви ще кращий за інших. А серед молодих і розум і геній трапляються куди частіше, та й здоровий глузд також. При нагоді ви покажете мені коли-небудь бодай кількох розсудливих старих людей. Ви хіба не помічали, що старі завжди як не злостиві, то простакуваті? Якоїсь середини не зустрінеш. У того завжди зажурений вигляд, той без кінця сміється, навіть коли треба плакати. Дозвольте мені вам сказати, Дюпоне: ви старієте. А отже, стаєте негарним, безсилим, безпорадним і обтяжливим. І тоді придумуєте собі якусь позитивну якість — мовляв, ви стали мудрішим і розсудливішим. Насправді ж ваш розум далеко відстав від тіла. Правда, тіло людина вживає частіше, ніж розум, і тому воно зношується раніше. Але обоє котяться по похилій площині, можете бути певні.

— Я ще не такий старий.

— Я мав на увазі не тільки вас. Я міркую взагалі.

— І все ж таки я більше бачив у житті, ніж ви, І маю більший досвід.

— Може, й так. Але не забувайте, що досвід приходить тоді, коли він уже непотрібний. Досвід завжди спізнюється.

Дюпон щось несхвально бурмоче. Розмова йому набридла. Позіхнувши, він лягає горілиць. Бентінг обережно сповзає з ліжка, йде постояти біля вікна. Лікар це заборонив. Рухатися слід якомога менше. Спокій і відпочинок. Але Бентінг жадібно дивиться у вікно. На малесенький світ унизу. Звичайний буденний світ…

Професор Венс приписав обом пацієнтам лікування десенсибілізаторами. Тепер він пробує досягти кращих результатів, впорскуючи їм кістковий мозок. Це тяжка процедура, а надто за такої серйозної хвороби. Ще він покладає надії на повторні переливання білих кров’яних тілець. Але Венс добре знає, що все це — тільки експерименти, щоденні дрібні акти розпачу, які не можуть урятувати цих приречених.

Перший, той, що дістав найвищу дозу опромінення, зміг прожити лише кілька днів. Розтин його тіла показав приголомшливу картину. Ці двоє одержали меншу дозу, але їхній стан так само безнадійний. Тільки й того, що хвороба затягнеться надовше. Бувають короткі проміжки справжнього або позірного поліпшення. Але останні аналізи показали, що будь-якого реального одужання немає, навпаки — кількість внутрішніх крововиливів збільшилась, а у випорожненнях з’явилася кров. Професор Венс зв’язався із зарубіжними фахівцями й тепер чекає від них порад. Він співчуває своїм пацієнтам. «Вони помирають повільно, як квіти у вазі», — думає він.

Зрештою, професор — людина лагідна. Дуже лагідна.

— Не слід занепадати духом, — каже він хворим. — Незабаром вам покращає.

А Дюпон знову гне своєї:

— Я вас не розумію, Фреде. Ви боїтеся піти звідси. Вам би й хотілося, але ви турбуєтеся за інших. За всіх отих чужих людей у місті, яких ви, хто знає, може, й справді трохи опроміните. Ви турбуєтесь про дикунів, які мешкають он у тих будинках і квартирах. А чи ви коли цікавилися, що вони роблять один одному і які вони взагалі є? Як себелюбно животіють у своєму повсякденному оточенні? Так от, знайте: всі вони з ранку й до вечора живуть, як нікчемні тварюки.

Дюпон всіляко переконує товариша, що плекати в собі співчуття до кожного безглуздо. Це має залежати від того, з ким маєш справу. А якщо зважатимеш на всіх без розбору, то станеш схожий на безпорадного гриба в траві, якого топче всяк — і звір, і людина.

— Вони просто не заслуговують, щоб у вас через них виникали докори сумління, вони нічого й знати не хочуть, вони думають тільки про себе. Отже, буде тільки справедливо, якщо ми візьмемо свою долю у власні руки. А ні — то небезпека, яка загрожує нашому життю, зросте, і ми втратимо будь-яке право жити на волі і взагалі існувати.

Він помічає, що його слова справили враження на Бентінга. Альфред — чесна людина, і йому завжди доводиться рахуватися із своїми уявленнями про співчуття й терпимість. Дюпон мучиться цим значно менше. Хоч він і ладен подати комусь допомогу, але з незвичайною легкістю применшує важливість будь-яких проблем. Надмірну чесність і терпимість він вважає дитинними рисами: на його думку, вони непридатні до вжитку, не пасують до дійсності. З другого боку, в Дюпона досить розвинене чуття соціальної справедливості. Він завжди готовий когось підтримати. Особливо слабшого, бо це дасть йому нагоду знайти вихід своєму гніву.

— Скрізь сама несправедливість і продажність, — просторікує він. — За гроші можна купити все — владу і шану, адвокатів і право, брехню і правду. Все це смердюча гниль.

Він і сам знає, що перебільшує, але така в нього внутрішня потреба — покривати усе товстим шаром чорної фарби. Його дальші слова сповнені огиди.

— Краще не кажіть мені про любов до ближнього та про терпимість, — заявляє він. — Хоч торочте про це щодня з ранку до вечора, однаково це неправда. Вимагайте такої поведінки від інших, від себе, але не від мене. Обстоюйте ці чудові ідеї, благородні принципи і все що хочете. Я сам нічого б так не хотів, як того, щоб кожен у своїх діяннях був людяним. А що ми бачимо насправді? Я можу довести вам як двічі два, що це утопія, що про справедливість ніхто не думає і думати не хоче, що скрізь самі джунглі, населені дикими звірами. Лиш де-не-де бігає виняток — полохлива козуля, що мріє про любов, гуманність і добру волю. Та перший-ліпший лев миттю її помітить і з глумливою посмішкою проковтне. Знаєте, Фреде, чого я хочу? Всього-на-всього маленького куточка на землі, де б я жив у мирі та спокої. І ви теж цього хочете, Фреде. Якоїсь нірки, щоб звідти вилазити, як черв’як на стежку, зеленого листочка, щоб на ньому спати. Чогось дуже простого й звичайного. Тож спробуймо ще пожити і знайти для себе такий куточок. Десь же він має бути — спокійний і мирний. Може, в якомусь селі біля річки, може, десь на горі, в парку, в лісі, на якомусь півострові. Чи навіть у дуплі в якомусь забутому богом лісі, де живуть сови.

— Так-так, — погоджується Бентінг. — І справді.

І більш нічого не каже. Бо не знає, що ще сказати у відповідь на цей промовлений пошепки довгий монолог. Дюпон пітніє. Очі в нього блищать від гарячки та мрій. «Усе це від нас тепер дуже далеке, — думає Бентінг. — Недосяжне, як білий вітрильник у морі, тендітне, як метелик або ясно-жовта канарка».

— Ми не повинні ні в чому сумніватися, — провадить Дюпон. — Сумніви марні і зайві. Нам слід узяти свою долю у власні руки. Треба ж вам колись і самому, зрештою, щось зробити. На світі ви завжди один. І коли до чого дійде, ніхто вам не допоможе.

Хвилину він мовчить. І тут стає очевидно, хоч і з деяким запізненням, що голос його уривається і він страждає від задишки. За вікнами ріденькою хмарою висить час. Шелестять листям і всміхаються тополі, А якщо добре прислухатись, то можна почути навіть гуркіт поїзда.

— І ви ще їм співчуваєте, — з презирством каже Дюпон.

Удосвіта наступного (вже десятого) дня Альфред Бентінг лежить, дослухаючись до звуків, що зрідка долинають знадвору. Чути, як шелестить мжичка, сіючись на дахи й вікна. Сіре небо опустило свою похмуру долоню низько над землею.

Дюпон неспокійно совається у напівсні, це наслідок постійної тривоги. Щоранку Бентінг прокидається, відчуваючи страшенну млявість і пригніченість.

Протягом дня йому іноді стає краще.

Професор Венс і одна з сестер заходять до палати й беруться до свого повсякденного діла. Бентінг уже напам’ять знає, що буде за чим. Він, не дивлячись, вгадує їхні рухи, точно знає, яку вони беруть тепер скляночку або ампулу, як довго трястимуть пляшечку, скільки насиплють порошку. Лише зрідка вони роблять якусь нову процедуру або дають ліки, що їх досі не було. А так день у день відбувається той самий незмінний мовчазний церемоніал.

Дюпон прокидається із зітханням, більше схожим на стогін. У нього мішки під очима. Не рухаючись, він холодно стежить за всім, що діється в палаті. Руки й ноги в нього наче свинцеві. Дихає він часто й важко, мов собака у спеку. Професор піднімає проти світла шприц, наповнює його густою речовиною. Він величний, мов священнослужитель, але на губах у нього кам’яна нерухомість.

Як завжди, друга сестра приносить сніданок. Вона знає, що обидва хворі їдять погано, тому їжі мізерно мало. І все ж на тарілках щоразу лишається недоїдене. Так ніби це в зоопарку служник приходить у клітку годувати двох великих, геть зачахлих птахів.

— Я все-таки думаю, що нам слід почекати ще, — каже Бентінг згодом, коли вони лишаються на самоті. Він і сам не знає, чому в нього виникла така думка. Може, тому, що він такий знесилений, а може, йому просто хочеться підбурити свого товариша на суперечку.

— Почекати? — єхидно питає Дюпон. — А навіщо? Ви знаєте, що означає чекати? Чекання — це розважливість слабких. Мені смішно це навіть чути.

Він жорсткий, колючий, різкий.

— Може, ми краще помовчали б? — невпевнено каже Бентінг, та слова його звучать непереконливо.

Дюпон гнівно підводиться з ліжка. Він тепер просто не може мовчати.

— Мовчати? — перепитує він. — Атож, мовчати. Ще одне чудове слово, таке тихе та мирне. Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі. А знаєте, Бентінг, що таке, власне кажучи, мовчання? Це стриманість боягузів.

— Я зовсім не боягуз.

— То вам здається. Кожен — боягуз, тільки про це не знає. У боягузтва нема протилежної якості, тому самі ви ніколи його не помітите.

«Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі, — подумки повторює Бентінг, — вдавати, ніби нічого не чуєш і не бачиш. Не покладатись ні на кого і ні на що. Так усі роблять, і, може, в цьому єдина можливість бути хоч трохи щасливим. Але ти на це не здатний, тому щасливим ніколи не будеш. Хіба тільки в ту мить, коли ти самотній, спалахне в тобі іскорка щастя, яка зразу й погасне, тільки-но з’явиться хтось сторонній».

Він лежить з цими думками, а гарячкові, гнівні тиради Дюпона пролітають повз нього, і йому навіть дивно, що вони його не досягають. Слухаючи, як Дюпон пошепки, затинаючись від задишки, збуджено й злісно виголошує промови про справедливість, Бентінг не може не посміхнутися. Мабуть, Дюпонові нема потреби щось вигадувати, коли він час від часу картає їхніх ближніх за нелюдяність.

— Можна розповісти тисячу страшних історій, які доводять, що кінець кінцем ми завжди виявляємось невинними жертвами, — заявив Дюпон.

І вмить роздратувався, побачивши, що Бентінг слухає його з незворушним спокоєм. А тим часом то була тільки видимість, бо Бентінга дуже зацікавили Дюпонові міркування, а його щирий бунт, можливо, навіть захопив. Проте Бентінг не дає цього взнаки, надто він замкнута людина, щоб відразу пристати на перше-ліпше нове міркування. Захопитися чимось він може, але переконати його важко. Можливо, що він від природи схильний вичікувати і його нелегко зрушити на діло, коли в цьому, на його погляд, немає обґрунтованої потреби.

— Усі люди — себелюбці, — каже Дюпон. — Це тільки нам відмовляють у праві самим про себе подбати. Навіть у такому серйозному становищі, як тепер, коли йдеться про наше життя.

І знову Бентінг змушений визнати, що Дюпон має рацію, що є в нього особливий хист виставити подію чи проблему під несподіваним кутом зору. Він може змістити акценти, скерувати світло на тіньові сторони, може й згладити гострі грані. Виходить, що Дюпон набагато розумніший, ніж можна було сподіватися. У нього вроджена, природна жадоба до життя, і в той же час він може раптом потонути в цілком несподіваних песимістичних висновках. «Чудова він людина», — думає Бентінг. Йому доводиться визнати, що присутність Дюпона і, можливо, його все більший авторитет йому приємні.

Пополудні Бентінг знову підвівся з ліжка, почовгав до вікна і сів на стілець подивитися, що діється надворі. Всю місцевість наче промили й висушили. Вологе сонце прогнало і мжичку, і сірі хмари.

Бентінг відчуває, як недуга кружляє у нього в тілі і аж дзвенить там, мов дзиґа. Він слабкий і нетвердо тримається на ногах. Перед очима часом виникають фіолетові плями, у вухах наче вода дзюрчить. Знов страшенно тягне блювати, навіть на порожній шлунок. Хочеться впасти на підлогу й не підводитись. Ніколи більше не вставати, закам’яніти, стати позбавленою почуттів річчю. Але в спустошеному тілі ще жевріє вогник, ще збереглася якась енергія відчаю, що спонукає на опір.

Бентінг дивиться у вікно на сад, на квітники та вузенькі алеї. І раптом відчуває, що там хтось стоїть і дивиться сюди. Справді, онде двоє — чоловік і жінка. Вони стоять так, мабуть, уже давно. Дивно, що він їх раніше не помітив. Здається, вони дивляться на нього. Чоловік — то тутешній садівник. В руках у нього лопата, недалеко видніється газонокосарка. Садівника Бентінг уже знав. Він часто бачив, як той працював у саду, стежив за його розміреними, неквапливими рухами.

Бентінга зацікавило, хто ж та жінка. Огрядна, вже не молода. Якесь неприродно жовте волосся, повне материнське обличчя. Ось вона підіймає догори руку, махає. Бентінг обертається до Дюпона, що лежить, втупивши погляд у стелю, — тепер це улюблена його поза.

— Там у саду якась жінка, — каже Бентінг.

Дюпон не відгукується. Схоже, що не дочув.

— Там унизу стоїть якась жінка і дивиться сюди, — голосніше повторює Бентінг.

Дюпон у задумі підводиться. Нарешті увага в ньому прокидається. Він сповзає з ліжка, човгає до вікна.

— Це вона, — каже він здивовано, з полегкістю в голосі.

— Хто вона? — питає Бентінг.

— Моя дружина, звичайно, — відповідає Дюпон.

Жінка, як видно, помітила за вікном другу постать. Вона знову енергійно замахала до них.

Дюпон усміхається й махає рукою у відповідь.

— Мабуть, чималого хабаря дала йому, — зауважує він, звертаючись більш до себе, аніж до Бентінга.

Жінка схвильована, вона хоче підійти ближче, але садівник не пускає її, показуючи жестом у другий бік — у напрямі до головного входу. Йому явно не хочеться, щоб її тут побачили. Дюпонова дружина зволікає ще трохи, махаючи їм, потім вони з садівником повертаються і йдуть геть. Через кожні три кроки вона озирається і підносить руку вгору. Ось вона зникає за кущами. Але ще якийсь час за ними голубіє її плаття.

Дюпон усміхається. Вперше за довгий час на нього зійшло почуття спокою й безтурботності.

Вони йдуть назад до ліжок. Через силу вмощуються на них. І лежать далі, лежать годинами, дивлячись на стелю.