Небезпека

ПРОЛОГ

Він завбачливо вибрав собі місце в кутку біля вікна. Це було неважко: у вагоні сиділо всього з півдесятка пасажирів. «Мов слимаки, — подумалося йому. — Відразу ховаються в свої мушлі. Сидять сірі, недовірливі».

Він поклав валізку нагору, на багажну сітку. Багаж зайняв ще менше місця, ніж він сам. Звикши обмежувати себе в усьому, він завжди брав із собою тільки найнеобхідніше. Згорнувши піджак учетверо, він поклав його на валізку. Потім обережно, мов старий дід, сів у своєму кутку.

Крізь темні окуляри — недоречні за такої погоди, він навіть побоювався, що вони привертатимуть до себе увагу, — неохоче виглянув у вікно. На пероні продавці газет — і жодного покупця. Бабуся, якій явно нема кого тут чекати. Знуджений робітник. Хлопчисько — його щойно вигнали зі школи, не інакше…

Він дивився на кожного і всміхався, тому що бачив їх наскрізь. З дивовижною легкістю визначав, у кого який фах і хто як живе.

Онде комівояжер — тягне проходом два важкі саквояжі. Від тих саквояжів комівояжери швидко старіють. Не від роботи, а тільки через те, що вічно тягають важкий багаж. Цікаво, чим він торгує? Звичайно, не мастикою для паркету — це було б для нього надто принизливо. І не книжками, не репродукціями гравюр. Певно, якимсь жіночим причандаллям, нейлоновим або з пластику. Вираз обличчя у нього саме такий, який і личить комівояжерові. Самовдоволений і балакучий дурень, мабуть, уміє побазікати про все на світі. І трохи стомлений — адже все життя він у мандрах.

За комівояжером увійшла бабуся. Мабуть, їздила до іншого міста побачитися з дочкою, зятем, онуками. У складках рота заліг сум. Напевно, вони дивляться на неї, як на зайвий тягар.

Потім з’явився залізничник. Схожий на ревізора, що його покликали в дорогу якісь дрібні неполадки. Але тримався він так, ніби якась надзвичайна комісія доручила йому щонайменше навести лад на всьому залізничному транспорті. Видно було, що він тут не просто марнує час. Надто він поважна особа, щоб бити байдики, як усяка дрібнота. Чи там у карти грати. Таке личить хіба тільки машиністам.

Бентінг і далі міркував собі про психологію залізничного ревізора, коли до вагона ввійшов останній пасажир. На нього він уже не зміг наліпити ярлика. Той вислизнув з-під його пильного ока, мовби рибина з рук. На мить це його стурбувало. Якийсь незвичайний суб’єкт. Судячи з манери говорити — гібрид пастора і злочинця. Довготелесий, худий, чорний, холодний і бридкий. Щось середнє між суддею в справах неповнолітніх злочинців і клерком у нотаріальній конторі.

Вільних місць усюди було ще повно. Бентінг бачив, як той чорний крук пильно розглянувся навколо і з явною рішучістю всівся якраз навпроти нього. Це неабияк роздратувало Бентінга. Такий собі тип у жалобному костюмі, з розважливими, розміреними рухами. Спина в нього звужувалась донизу. Вона була ніби вся з кістки, в ній не відчувалося жодного м’якого місця, теплої плоті, рухливої шкіри, м’язів, нервів.

Незнайомець обернувся до вікна і потер шибку двома довгими, худими, мов у лікаря, пальцями. Потім зі стриманою цікавістю — а може, й просто байдужно, важко сказати, — поглянув на сусіда. Усмішка в нього була, як у звіра. Вона насторожувала. Ви не могли бути певні, що то справді усмішка. Просто якийсь внутрішній порух м’язів.

І раптом незнайомець озвався:

— Лава. Мене звуть Едуард Лава.

Голос у нього дзюрчав, як вода. Голосові зв’язки наче булькали. Кожне слово він ніби прополіскував. Навіщо він узагалі це сказав? Яка в цьому потреба? Хіба в поїзді конче треба знайомитись? Що це — пастка чи просто бажання побазікати?

— Тео Вагнер, — відповів Альфред Бентінг. Він навіть злегка вклонився, але на співрозмовника не глянув. У нього виникло почуття незбагненної огиди до цього довготелесого клерка. І він ніяк не міг визначити, що перед ним за людина. Інтуїція його зовсім покинула. Що ж це за незвичайний огидний тип? Прізвище нічого не говорило. Лава, Лава, Лава…

«Дідька лисого назву я йому своє справжнє прізвище! — подумав Альфред Бентінг. — Куди він пхає свого носа? Може, ще хотів би, щоб усі пасажири заповнили анкети?»

Поїзд повільно рушив. На пероні вже зібралося десятків зо два людей, що чекали наступного поїзда. Їхні обличчя, невиразні й пласкі, мов голови білих шахових пішаків, пропливали повз вікно. Новий пасажир — крук, клерк, пастор, злочинець? — якого звали Едуард Лава, відхилився на спину, спершись головою на раму вікна. Крізь щілинки між приплющеними повіками він дивився на сусіда. Цей погляд викликав у Бентінга огиду. Очі Лави були холодні, схожі на риб’ячі. Їм невідоме співчуття, вони можуть виражати тільки зловтіху.

А може, це в нього від гнітючих переживань останнього часу, і ця незнайома людина тут ні до чого? Бентінг став боротися зі своїми сумнівами. Що ж тут, зрештою, незвичайного? — заспокоював він себе. Ніякої небезпеки нема. Нічого йому не загрожує. Він сидить у поїзді, тут затишно й приємно. Він буде жити. Небезпека вже позаду. Небезпека, небезпека…

А ця темна не зовсім звичайна людина — хай і набридливий, але просто собі випадковий супутник. Якийсь селюк, що приїздив на днинку до міста і тепер вертається додому. Йому хочеться геть усе як слід роздивитися. Побачити речі, яких він ніколи не бачив. Безглуздо вбачати в цьому бодай найменшу небезпеку. От незабаром цей дивак, мабуть, дістане бутерброд із сиром або м’ясом. Вони, ці випадкові пасажири, тільки те й роблять, що їдять і роздивляються навкруги…

Отак міркуючи, Бентінг трохи підбадьорився.

Атож, надто ще недовірливо ставиться він до навколишнього світу, скрізь йому ввижається небезпека, кошмар. От і цей пасажир, що не має жодних чітких ознак, за які можна було б ухопитися. Через те й виникло у нього відчуття якоїсь підступності. Звичайна тиша, і та вже стала його непокоїти, мов дичину, що боїться й тоді, коли сезон полювання на неї вже закінчився. Хто він такий, цей Едуард Лава? Просто собі людина? Сигнал небезпеки? Чи звичайний нахаба, що звик турбувати інших своїм недоречним втручанням та поглядом?

Чорт забирай! Ще десять зупинок поїзда — і аж тоді Бентінг буде на місці. Тоді мине напруга, зникне відчуття небезпеки. The end of the most famous and beloved story, mister Lava, the strange, savage world of forgotten men[1]. Тоді він знатиме, що далі робити. Отже, заспокойся, Альфреде Бентінг! Чи як там пак тебе — Тео Вагнер? Гаразд, нехай Тео Вагнер. Ти мусиш усе здолати. І не нервуйся, не давай заганяти себе на слизьке першій-ліпшій незнайомій людині.

Тим часом Лава більше не озивався. Тільки визирав крізь свої щілинки. Ширше очі він не розплющував. І не звужував теж. Бентінг бачив колір його зіниць — колір водоростей у стоячій воді.

Поїзд зупинився на першій станції. Ніхто не вийшов з вагона, ніхто не ввійшов. На пероні спокійно стояв чоловік у екзотичному кепі, з-під якого виглядало червоне обличчя. Коли поїзд рушив, він злегка помахав рукою.

Альфред Бентінг підвівся й дістав із сітки валізку. Коли поїзд раптом прискорив рух, він ледве втримався на ногах. Витяг з валізки кілька журналів. Рухи в нього були неквапливі, так ніби він роздягався ввечері біля свого ліжка, перед тим як лягти спати.

Він знову сів у свій куток і відразу помітив, що Лава стежить за ним з-під пальців. Чому б цьому типові не почитати щось? Або не подивитись у вікно на шереги дерев, що тікають назад, удалеч? Бентінг вибрав собі один журнал — цікавіший, — а інший (хіба ж не блискуча думка?) запропонував Лаві. Але той тільки іронічно посміхнувся, похитав заперечливо своєю гострою, мов у дятла, головою, і сказав:

— Дякую, пане Вагнер. Я в поїзді не читаю.

Бентінг почав читати, але думки в нього розбігалися. Зрештою він спіймав себе на тому, що, прочитавши рядків із десять, не зрозумів нічого. Він бачив слова, але не сприймав їхнього змісту. «Дякую, я в поїзді не читаю», — відповів йому той тип. Обурений до краю, Бентінг тримав перед собою журнал так, щоб відгородитися ним від Лави.

У вагоні деякий час панувала мовчанка. Було дуже тихо, можна навіть сказати спокійно. Це був вагон старого зразка з прохідними купе. Тому кожен пасажир був якоюсь мірою зв’язаний з іншими. Проте більшість сиділи, заглибившись у власні думки, байдужісінькі до навколишнього світу.

Бентінг удавав, ніби уважно читає статтю про якість телевізійних програм. Але підсвідомо пильнував, не пропускаючи повз увагу жодного поруху в вагоні. Тому він тонко відчував усі потаємні маневри Лави. Ось той підсунувся трохи вище. Підсунувся обережно, майже непомітно, про це можна було тільки здогадатись чи інтуїтивно відчути. Не було сумніву, що Лава й далі хотів тримати його в полі зору. Це вже стривожило Бентінга. Він знову відчув, як у цій тиші до нього підповзає маленькою гадючкою небезпека. Це відчуття не здивувало його. За останній час він навчився тонше чути, краще бачити, гостріше сприймати на дотик. Так ніби в нього, як у комахи, виросли особливо чутливі вусики, що вмить остерігають про небезпеку.

Лава раптом знову став утіленням небезпеки, яка безнастанно загрожувала Бентінгові і якої він намагався уникнути. Скільки ще разів має зупинитися поїзд, доки настане час виходити? Доки закінчиться ця поїздка, і мине постійна напруга, втома, кошмари, страх. Та маленька станція стане для нього, Альфреда Бентінга, кінцевим пунктом розпачу. Там він утече від гонитви і розпочне нову мандрівку крізь роки. Він відчував, як у всьому його тілі кров аж кипить, б’ється в жилах. На лобі виступили крихітні краплі поту, які пощипували шкіру. Так у нього завжди бувало, коли перехвилюється або понервує. Його сповнювало гостре почуття ненависті до Едуарда Лави, клятого мовчуна, що втрутився й порушив його спокій. Журнальна сторінка була явно недостатнім захистом від нього. Обопільна відраза між Бентінгом і Лавою ставала дедалі відчутнішою.

Бентінг ховався за розгорнутим журналом. У вагоні тим часом побільшало пасажирів. У всіх обличчя були байдужі, ніхто ніким не цікавився. Мов тяжкий тягар, несли всі вони трагедію самотності сучасної людини. Ключа до контактів з іншими було давно загублено. І гостріше, ніж будь-коли, відчував цю безмежну самотність Бентінг. Цей поїзд, як, зрештою, і кожен поїзд у всьому світі, віз людей, цілком чужих одне одному. Кожен індивід обростав усе густішою пліснявою. Єдине, що йому кінець кінцем лишалося, — це сумнівна дружба з власного тінню. Мільйони «я» в усьому світі, у кожному з його суспільних об’єднань, промовисто демонструють свою нездатність до любові. Вони чітко поділили цей світ, організували його за правилами геометрії. Тепер кожен у ньому повинен якось функціонувати, але вже ніхто не зможе в ньому жити, просто жити, як цього хотілося б, — у дружбі, без цивілізації, втішаючись благами нічим не обмеженої свободи…

Бентінг уже не читав. Він обмірковував хід подій і намагався заспокоїти себе. Цей Лава міг бути й винятком — людиною, яка прагне ставитись до інших по-дружньому. Все це безглуздо: його страх, небезпека і таке інше. Через його надмірне збудження звичайна собі людина — оцей Лава — перетворилася на якесь страховище. Перевтомлений дух Бентінга легко піддавався облудним уявленням. А цей Лава — ні в чому не винний бідолаха, як і тисячі інших, що їздять поїздами й вештаються по вулицях. Він, мабуть, і сам не розуміє, що часом клеїть дурня, діючи іншим на нерви. Чому він не ввійшов до вагона, як усі? Не зачепив би нікого, і ніхто б узагалі його й не помітив би. Усім було б тільки добре.

Бентінг уже майже заспокоївся, як його вразила нова зухвала вихватка Лави. Трохи вище над сторінкою журналу, біля віконної рами, раптом з’явилася його вузька рука. І це була рука вже не просто супутника, а ворога. Великим і вказівним пальцями Лава тримав око. Набагато більше, ніж Бентінг міг би собі уявити, Невже людське око може бути таким величезним? Трохи опустивши журнал, Бентінг глянув Лаві в обличчя. І вжахнувся, побачивши западину, з якої Лава вийняв око. Бентінг швидко нахилив голову, аби тільки не бачити тієї червоної дірки, Від огиди він аж затремтів. Але, повернувши голову, побачив, що решта пасажирів сидить спокійно, як і раніше, всі так само нудні, мов зів’ялі рослини. Ніхто не звертав уваги на Лаву, не помічав його дивної поведінки, Бентінг знову з огидою і водночас зачудовано глянув на те око між пальцями. Він і далі тримав перед собою журнал, але Лава простягав руку то вгору, то вбік, і його око весь час дивилось на Бентінга.

Бентінг відчув, що його починає нудити. Шлунок якось неприємно смикався, наче хотів вискочити геть із тіла. А те око перехоплювало світло, мов алмаз. Воно відсвічувало голубим блиском, а з протилежного боку мало тоненьку білу плівку, схожу на целофан.

«Негідник, — подумав Бентінг. — Вийняв собі око, щоб мене злякати. Але це не скляне око, воно рухається, воно дивиться! Нікчемний боягуз!»

Та він добре знав, що боягуз — він сам. Але не хотів у цьому признатися. Проте якщо він не боягуз, то має закликати Лаву до порядку. Стусонути його ногою. Покликати провідника. Зняти тривогу серед пасажирів. Та він сидів мовчки. Збентежений, змучений хворобою, безсилий вгамувати цікавість, Бентінг і далі дивився на Лаву і мучився від цього огидного поєдинку. Лава виявлявся дужчим, набагато дужчим за нього. Він був особистістю. Він не зв’язував себе ніяким етикетом. Він міг бути водночас і всім, і нічим. Будь-ким, кожним. Святим, проклятим, божевільним, артистом, жінкою чи дитиною. Лава був чорний, нечутливий, далекий і небезпечний, як сама небезпека.

Своїм єдиним оком Лава посміхався. Казати йому було нічого. Нарешті він стомлено опустив руку з оком на столик. Пальці повільно розтулились, і око покотилося по журналах Бентінга. Воно було надзвичайно рухливе й багатобарвне. Ніхто не міг собі навіть уявити, яке воно різнобарвне і яке слизьке.

Поїзд знову зупинився. Лава подивився своїм одним оком у вікно. Щось забурмотів, прочитав уголос назву станції, написану на стіні великими літерами. Тоді схопився й побіг до дверей.

— Колись іще побачимося, — приязно кинув він Бентінгові через плече.

Наступної миті Лава був уже на пероні. Він прикривав хусточкою жахливу яму на обличчі, а вільною рукою все ще посилав вітання Бентінгові, аж поки зник у вокзальному тунелі.

Око лежало на журналі. Бентінг приголомшено глянув на інших пасажирів. Ніхто й взнаки не давав, що теж бачить око. Невже вони не помітили того, що сталося? Це ж просто неможливо.

Поїзд мчав далі. Сповнений огиди, Бентінг спробував щось діяти. Він ухопився за багажну сітку і хотів підтягтись на руках угору. Його знову занудило. Він відчув у роті смак крові, але не знав, звідки вона — з горла чи з ясен. Йому стало млосно.

Поїзд у цей час вийшов на поворот. Око покотилося на край столика і звідти полетіло вниз. Металічно брязнувши, воно вдарилось об підлогу і розлетілося на скалки. Вони мали точнісінько такий вигляд, як нутрощі риби.

У цю мить Бентінг відчув у вагоні якесь замішання. Жінка, яка сиділа поблизу нього, раптом похилилася додолу, мов зомліла. Якийсь чоловік мало не спіткнувся об її ноги. Навколо Бентінга з’явилося багато людей. Вони дивились на підлогу і на нього. Щось кричали один до одного. Вагон сповнився безладним галасом і панікою. Невідомо хто чомусь смикнув аварійне гальмо. Поїзд задвигтів і, сердито сапаючи, зупинився.

Ось у ту мить Альфред Бентінг і зрозумів, що страх ніколи не буває марним…