Мертва кров

Розділ шостий[1]

Поїзд «Москва — Петербург» запізнювався майже на дві години. Колії були засипані снігом, і тепер їх розчищали. Хорунжий Рєпін цьому дуже зрадів, адже у нього в машині спала Єлизавета, а він напередодні роздумував над тим, як її, сплячу, непомітно завести до вагона першого класу і посадити там у двомісне купе. «Я ж їй казав, — думав Рєпін, — що не треба цього робити. Можна ж було поїхати машиною, але вона не погодилася…»

— Рєпін! — хорунжий озирнувся на ніжний дівочий голос. Це була Єлизавета, яка щойно прокинулася.

— Поїзд запізнюється.

— Це дуже добре, тобі не доведеться заносити мене до поїзда.

— Але ж і до Петербурга поїзд приїде на дві години пізніше…

Рєпін і Єлизавета зайшли до свого купе, і хорунжий полегшено зітхнув. Поїзд нарешті рушив і почав набирати швидкість. Сутеніло. Рєпін вийшов у коридор викурити сигару і несподівано побачив серед пасажирів Буревого і Кримського-Корсарова. Була тут також і Холодова зі служницею. Ідучи назустріч Буревому, крізь відчинені двері Рєпін побачив подружжя Орлових і привітався з ними, а потім підійшов до Буревого і Кримського-Корсарова.

— Я знову її бачив, — почув він схвильований голос Кримського-Корсарова, — з вікна ресторану.

— Як же ви могли роздивитися її крізь таку хуртовину? — допитувався Буревий.

— Ні, обличчя я не бачив, але у мене було відчуття, що це саме вона, навіть не відчуття, а якийсь внутрішній голос.

— Максиміліане Олександровичу, розкажіть про все це Аблаутову. Він у сусідньому вагоні.

— Я пішов би, але не хочеться одному йти.

— То візьміть з собою Орлова.

— Не хочу. Він сидить у купе з Інною Іванівною, а вона щось не в гуморі.

Цієї миті до вагона зайшов Аблаутов з повновидим бородатим чоловіком, так само рудим, як і Кримський-Корсаров, і чимось на нього дуже схожим. Буревий засміявся:

— Богдане Івановичу, а ми якраз про вас щойно говорили.

— І чому ж ви мене згадали?

— Та ось Максиміліан Олександрович доводить нам, що бачив ту саму жінку тут, на вокзалі.

— Точніше, не побачив, а відчув її присутність. Розумієте, ця жінка йшла попереду мене і я не бачив її обличчя, але чомусь зразу відчув, що це — вона.

Аблаутов слухав його серйозно і зосереджено.

— Максиміліане Олександровичу, як вона була одягнена?

— Чи то пальто, чи то шуба.

— Яка?

— Цього я не можу сказати точно. Була хуртовина, і я не помітив.

— А що було в неї на голові?

— Не пам’ятаю, — Кримський-Корсаров вже нервував. — Я ж кажу, що стояв біля запітнілого вікна ресторану і раптом відчуваю: вона пройшла попід вікнами вагону….

— Максиміліане Олександровичу, я вам вірю. Більше того, я навіть не сумніваюся, що це було саме так. А отже, нам треба бути обережними. Я вас дуже прошу перейти в одне купе з моїм колегою, слідчим Ігорем Олеговичем, людиною неймовірної фізичної сили. З ним будете почувати себе надійніше, а я перейду до вашого купе. Влаштовує?

— Так, дуже, — в голосі Кримського-Корсарова відчулося полегшення.

— Тоді Ігор Олегович Бестужев до ваших послуг, — і рудобородий чоловік простяг Кримському-Корсарову свою велику і сильну руку.

Вже ідучи до купе, Кримський-Корсаров уважно подивився на Рєпіна з сигарою:

— А я вас десь бачив. Десь бачив… Але, на жаль, ніяк не можу згадати…

Рєпін був приємно подивований тим, що його запам’ятав відомий поет, який живе у Парижі і якого йому довелося побачити, та й то здаля, лише одного разу у Великому театрі.

Рєпін пошкодував, що його вірші ще не видані окремою книгою, а то б він міг подарувати її зараз Кримському-Корсарову. Може, він рецензію надрукував би у паризькому журналі на його вірші. Треба буде поговорити про це з Орловим.

Кримський-Корсаров з Бестужевим пішли, а Рєпін, побачивши, що Аблаутов чимось дуже стурбований і йому явно не до балачок, також пішов до себе в купе. Всі вже лягали спати…

Несподівано поїзд зупинився, але ніхто на це не звернув особливої уваги. З’ясувалося, що знову замело снігом колії. Дехто з пасажирів вийшов з поїзда, аби подивитися, що там сталося. Вийшли й Бестужев з Кримським-Корсаровим поговорити з начальником станції, який саме вийшов на перон. А Єлизавета, яка до цього тихо сиділа в кутку і мовчки дивилася на Рєпіна, визирнула у вікно і завмерла. Вона побачила на якомусь рудобородому чоловіку таку точнісінько тканину, яка висіла за вікном у Шеншиних тієї пам’ятної ночі. Це був халат, і Єлизавета відразу все зрозуміла: той, хто стояв зараз на пероні, був і за вікном Шеншиних тоді, коли вона вбивала служницю і дружину генерала Шеншина. Ні, вона не могла помилитися. Безсумнівно, це той самий східний малюнок і ті ж китиці. Навряд чи ще в когось є такий екзотичний халат. Отже, цей чоловік бачив її і запам’ятав…

Єлизавета скинула з себе одяг і дістала з сумки рейтузи, коротку кофтину та чобітки. Переодяглася і вийшла у тамбур. Вже тут крізь вікно вона уважно роздивилася чоловіка у халаті. Коли вона побачила, що йому стало холодно і він рушив до вагона, то легко зістрибнула зі сходинок поїзда, пролізла попід вагоном на другий бік і вже звідтіля простежила, куди він зайшов і у якому купе засвітилося вікно. Потім Єлизавета повернулася, щоб піти до вагона, але побачила селянина, який тяг за собою мішка і по-дурному посміхався до неї.

— Що ви, панянко, тут робите? Невже не холодно?

— А що у вас у мішку? — запитанням на запитання відповіла Єлизавета.

Селянин чомусь налякано озирнувся і знову тихо запитав:

— А чому цей поїзд стоїть? Чи не шукають когось?

— Так, шукають втеклого каторжника, але наш вагон вже перевірили.

Селянин, побачивши солдатів, які йшли по перону вздовж поїзда, з благанням у голосі звернувся до Єлизавети:

— Не кричіть, панянко, не кричіть! — А потім дістав з кишені наган і притулив до її живота. — Не рухайтеся! Я зараз повернуся і піду, а ви мовчіть!

Єлизавета тихо прошепотіла:

— Я не кричатиму, не бійтеся.

Селянин, ніби виправдовуючись, сказав:

— Я не вбивця, не злодій…

— Що — політичний?

— Та ні, контрабандист! Ти не бійся, панянко! Я зараз піду!

Єлизавета несподівано нахилилася і щось почала злякано шукати у снігу.

— Що ти там робиш?

— Та ось перстенця загубила, золотого.

— Пусти, я пошукаю. Я звик до темряви, — і контрабандист, забувши про все, нахилився до рейок. Єлизавета схопила його ззаду за волосся і коліном притиснула до колії. Розгубившись, чоловік спробував повернути голову, але гострі зуби Єлизавети вже впилися у його горло. Потім, вже мертвого, вона без особливих труднощів підняла його і кинула на рейки. Перший поїзд, який сьогодні проїде по цій колії, розчавить цього йолопа, — подумала, криво посміхаючись, Єлизавета і заховала до кишені наган вбитого контрабандиста. Потім вона знову пролізла попід вагоном і швидко піднялася у вагон.

Нарешті сніг розчистили і поїзд рушив. Єлизавета уважно спостерігала за коридором, стоячи у тамбурі: щойно там з’явився чоловік у екзотичному халаті і рушив до туалету. Побачивши його, опириця зникла у тамбурі. А чоловік, ніби відчуваючи небезпеку, уважно озирнувся і лише після цього відчинив двері. Вже миючи руки, він помітив, як щось ворушиться за склом, і підійшов до вікна. Там і справді щось було. Він нахилився ближче і раптом подвійне вікно з дзенькотом розлетілося. Рука з вулиці з нелюдською силою вчепилася у його шию. Хруснули кістки хребта, і голова Бестужева відкинулася назад, на спину, головою донизу. Єлизавета хотіла витягнути труп крізь вікно, але було вузько і він не пройшов.

…Кримський-Корсаров прокинувся від якогось жахливого сну.

«Господи, чи не кричав я знову уві сні? Чи не будив Бестужева?» — була його перша думка, але супутника по купе чомусь не було у ліжку. І цієї ж миті Кримський-Корсаров почув дзвоник і голос:

— Панове, панове, за годину будемо у Петербурзі!

Відразу забувши про свого супутника, Кримський-Корсаров почав одягатися і хвилин за п’ятнадцять вийшов у коридор. Було ще досить темно. Біля вікон стояло кілька чоловіків, і Кримський-Корсаров, привітавшись з ними здаля, рушив до туалету, щоб вмитися, але двері були зачинені. Він пішов до другого туалету, але там вже зібралося багато людей, тоді Кримський-Корсаров повернувся до купе, аби перечекати. Він чув, як здивований провідник грюкає у зачинені двері туалету, але відповіді не було.

А поїзд тим часом вже під’їхав до Петербурга. Пасажири вийшли на перон. Хотів вийти і Кримський-Корсаров, але не зміг: речі Бестужева були ще тут, а його самого все не було і не було. «Хм, я розумію, що у нього якісь свої професійні таємниці, але ж треба пам’ятати і про інших», — подумав ображений Кримський-Корсаров, дивлячись з вікна на платформу.

З поїзда вийшов Борис Буревий і, помітивши Кримського-Корсарова, гукнув:

— Максиміліане Олександровичу, ми вже у столиці, поїзд далі не поїде!

— Я не можу піти. У мене тут — речі Бестужева і його одяг, а сам він кудись зник. Мушу його дочекатися…

Їхню розмову перервав крик провідника в коридорі. Кримський-Корсаров побіг туди і крізь відчинені двері туалету побачив спочатку свій розкішний східний халат, подарований вчора Бестужеву, а потім його закривавлене безголове тіло, яке застрягло у розбитому вікні. Кримський-Корсаров підійшов до вікна і втомлено закрив очі. Коли він їх відкрив знову, то побачив на пероні жінку зі свого сну, ту, що вбила дружину і служницю генерала Шеншина.

Її поява була настільки несподіваною, що Кримський-Корсаров на якусь мить розгубився, а коли отямився, то гукнув Буревого, який вже розмовляв з поліцейським. Той підбіг до нього.

— Ви бачили жінку, яка щойно тут пройшла? З таким блідим обличчям?

Буревий уважно подивився довкола. На ще темному пероні, окрім поліцейських, що вже оточили вагон, нікого не було.

— Вона щойно пройшла. Я її бачив! Бачив!

Але Буревий лише руками розвів…

Крістіна захворіла в дорозі на дифтерит і вже у селі померла. Ця звістка прийшла через два дні після її від’їзду. Поховали Крістіну без Венчеслава, якому лікарі заборонили їхати на похорон, оскільки стан його здоров’я значно погіршився.

На похорон з’їхалося багато людей — родичів, знайомих, друзів, постійних відвідувачів їхніх нічних дискусій. Вероніка плакала, але разом з тим відчувала полегшення від того, що її постійне і давнє суперництво з матір’ю закінчилося так несподівано швидко. Венчеслав також зітхнув вільніше, адже Крістіна не знала про його минуле і лише тепер він міг привезти власного сина з-під Москви і досхочу поспілкуватися з ним. Син — це, мабуть, було єдине, за що Венчеслав дякував долі, та ще скарби Вельфів, які надійно зберігалися в замку Венчеслава і повинні були залишитися у спадок синові. Венчеслав вже залишив заповіт, який зберігається у нотаріуса.

…Тоді, після тієї фатальної дуелі, до Венчеслава приїхав його колега, білий маг Герман Шин. Він пообіцяв виховувати його сина як власну дитину, оскільки вже наперед подивився його долю. І справді, після несподіваної смерті Хельге і приїзду хлопчика до Росії брати по ордену не залишали Венчеславового сина. Вони приїздили до нього по черзі, і кожен з них залишався у маєтку на рік, займаючись не лише вихованням хлопчика, а й господарством Венчеслава. Ніхто в маєтку не знав, звідки з’являлися ці дивні люди, але всі корилися їм, поважали їх і навіть боялися. Здавалося, що вони можуть все, та що особливо дивувало — їхні здібності до мови. Вже надвечір другого дня кожен з них вільно говорив з селянами російською, хоча в день прибуття не знав жодного слова. У це було важко повірити…

Венчеслав сидів мовчки і дивився на сина, який спав. Сьогодні юнака привіз черговий наставник. Зустрівши сина, Венчеслав побачив у його очах таку любов, що йому стало страшно: а що, як він захоче залишитися і все з’ясує. Це буде для дитини катастрофою. Гіпнотизувати сина Венчеслав не хотів, та й, крім цього, він знав, що хлопець навчений магії братами по ордену. Отже, чим раніше він поїде назад, тим краще буде для всіх.

Несподівано Венчеслав відчув якусь незрозумілу тривогу. Що може загрожувати його синові у замку, адже він, Венчеслав, тут? Всемогутній, всезнаючий! Він підвівся і, прислухавшись, почув прискорені кроки синового наставника, які стихли біля дверей. Венчеслав хотів вийти з кімнати і відчинив двері, але зразу відсахнувся. Просто перед його дверима на підлозі була намальована крейдою величезна правильна пентаграма. Венчеслав зачинив двері і визирнув у вікно. На подвір’ї стояв зосереджений наставник його сина і концентрував довкола себе монотичну есенцію, аби оточити замок астральним полем. Невже і він відчув якусь тривогу? Венчеславу стало приємно: з таким могутнім магом його синові нічого не загрожує. Але з пентаграми він зрозумів: наставник захищав його сина від якоїсь дуже великої небезпеки. За якийсь час у двері Венчеслава постукали. Це був наставник.

— Ти відчув щось недобре, брате? — запитав Венчеслав.

— Дякую, що захистив мого сина.

— Я відчув, що побіля вашого замку знаходиться опир, і відразу намалював захисну пентаграму біля дверей.

— Але жоден опир не може увійти до замку!

— Цей, а точніше, ця — зможе! Вона має запрошення від вас.

— Це неможливо! Я ніякої опириці не запрошував сюди!

— Я повторюю, вона має запрошення від вас.

Венчеслав онімів. Кого з опирів він міг запрошувати до себе?

Маг уточнив:

— Ця опириця має дуже давно написане запрошення, але воно не втратило сили.

Як не намагався Венчеслав, так і не пригадав, кого з опириць він міг запрошувати до себе.

— Ця жінка зараз далеко, та вона вже їде в замок і скоро буде тут, — сказав наставник і пішов до дверей. — А зараз я не заважатиму, брате, вашому усамітненню з сином і охоронятиму вас.

— Дуже дякую, але прошу — витріть пентаграму перед дверима, бо вона діє і на мене. А у замку я сам подбаю про захист сина…

Наставник вийшов, і Венчеслав ще якийсь час відчував його присутність за дверима. Напевно, він витирав пентаграму, а Венчеслав роздратовано подумав: як же він не розуміє, що пентаграма заважає опирю не лише увійти до кімнати, а й вийти з неї! А потім, здогадавшись, посміхнувся: він був настільки всемогутній, що легко міг подолати навіть цю, практично нездоланну для інших опирів, пентаграму, і наставник, ясна річ, про це знав.

На світанку Венчеслав поцілував сина і пішов до себе, а вранці син поїхав, так і не попрощавшись з батьком. Йому сказали, що Венчеслав просидів біля нього цілісіньку ніч і зараз спить.

…Увечері в замку Венчеслава було знову багато людей, які повернулися після похорону з кладовища. Венчеслав ходив поміж гостей і приймав співчуття. Ось він підійшов до Орлова з дружиною, до Кримського-Корсарова, який був тут востаннє майже півроку тому, ще до декого з нових гостей, але всі вони були лише тлом до його роздумів: кому з опирів він надсилав запрошення? Кому?! Погляд Венчеслава повільно зупинився на Вероніці, яка сиділа поряд з Орловими, і він мимоволі зауважив, що вона чарівна навіть у траурному одязі. «Але чому мені так недобре? — відчувши раптом, що може впасти, Венчеслав присів на стілець. — Та я ж не пив крові кілька днів…»

До кімнати зазирнув селянин, червоний від горілки та морозу. Він привіз харчі і тепер шукав господаря, щоб отримати гроші. Венчеслав скористався цим і, вибачившись перед гостями, вийшов разом з ним. Розрахувавшись, Венчеслав спустився кам’яними сходами до підвалу. Тут на нього вже мала чекати курсистка, що часто приходила на вечірні лекції Боголюбського в університеті. Нещодавно дівчина надіслала йому листа, довгого і непристойно-еротичного. Лист був віддрукований на машинці і не в одному примірнику. Венчеслав відразу здогадався про це, побачивши, що одна сторінка віддрукована з обох боків. Курсистка неправильно вклала копіювальний папір. Венчеслав відповів коротким і сухим листом, якого можна було б зрозуміти навіть як відмову від знайомства, якби хтось сторонній його прочитав. Але того ж вечора Венчеслав зателефонував дівчині і домовився з нею про сьогоднішню зустріч.

Спускаючись донизу, він почув розмову, навіть суперечку двох дівочих голосів і зрозумів, що курсистка прийшла не одна. Це було її черговою помилкою, черговим неправильно вкладеним копіювальним папером. Венчеслав підійшов до дівчат, чемно привітався і запропонував прогулятися по його зимовому саду. Вони вийшли з одноповерхового будинку і відразу опинилися за стіною, яка сховала їх від чужих очей. Курсистка трималася бадьоро, виклично, але її подруга була розгубленою і у розмові участі не брала. Вони підійшли до тимчасового гаража, де Венчеслав тримав машину для викопування ям і свій невідремонтований «Фіат».

— У Віки таке нещастя, — розповідала тим часом курсистка. — В неї кілька днів тому мама померла.

Венчеслав погладив дівчину по голові:

— І у мене також горе. Я поховав дружину.

— Тож ваші незагойні рани можна порятувати лише коханням, — промовила легко і виклично курсистка і поклала руку на плече Венчеслава. В очах Віки Венчеслав несподівано для себе також зауважив живий інтерес і запросив обох сісти у свій «Фіат».

— Трохи зігріємося… — сказав він, зачиняючи двері автомобіля. А смілива курсистка тим часом поклала руки йому на груди і почала розстібати ґудзики. До неї приєдналася і Віка…

…Коли все закінчилося, Венчеслав витяг обидва тіла з «Фіата», кинув їх на землю і закидав соломою. Потім зібрав жіночий одяг і, проходячи повз котельну, кинув його у вогонь. А ще за кілька хвилин швидко і енергійно піднявся сходами до вітальні. І тієї ж миті з іншого боку кімнати розчахнулися двері і увірвався сторож з криком:

— Убивця! Убивця! — пальцем він вказував на Венчеслава.

— Де убивця?! — заметушилися і позривалися зі стільців гості у вітальні.

— Та там убивця, там! — кричав сторож, вказуючи пальцем в напрямку Венчеслава. — Мужика вбив!

— Панове, треба з’ясувати, в чому річ! Ходімо туди! — це вже був голос Венчеслава, який зрозумів, що сторож вказує на двері позаду нього…

Всі, точніше, майже всі, окрім жінок і Мстислава Кузьмича, кинулися бігти у тому напрямі, куди він вказав.

…Навпроти стіни замку стояли сани, на яких селянин привіз харчі. Вони були порожні.

— Смолоскипи принеси! — наказав Венчеслав сторожу.

— Боюся, пане. Сам не піду, — злякано проговорив сторож.

— Ходімо разом, — сказав рішуче Морозов, і вони пішли по смолоскипи. А вже за кілька хвилин Орлов і Венчеслав першими рушили до лісу. За кілька десятків метрів від дороги вони знайшли в кущах закривавлене тіло селянина. Убивця наніс йому понад дванадцять ножових ран. Далі йти ніхто не захотів, незважаючи на наполегливе запрошення Венчеслава. Мертвого селянина поклали на сани і сторож спрямував їх у напрямку міста. Приїхавши у поліцію і підписавши протокол, Орлов вже збирався виходити, як почув знайомий радісний голос:

— Сергію Олексійовичу, я знаю, це звучатиме по-дурному в цій ситуації і на цьому місці, але я вас радий бачити.

Це був Аблаутов. Він підійшов до трупа селянина і відразу спохмурнів:

— Це ж треба було, панове, таким високоосвіченим і досвідченим людям, як ви, не дочекатися поліції, затоптати місце події та ще й самим привезти покійника сюди. Цього б і безграмотний дядько не зробив.

Орлову стало соромно від цих справедливих слів Аблаутова, а Аблаутов тим часом уже розглядав тіло селянина:

— Схоже, що це зробив грабіжник чи маніяк…

— Мушу вас розчарувати, тут все значно складніше. Це зробив опир.

— До речі, Кримський-Корсаров плакався мені, що бачив на пероні біля нашого поїзда ту саму жінку зі свого сну — спочатку в Москві, а потім і у Петербурзі. Він впевнений, що вона тепер полює за ним, і дуже наляканий. Адже на вбитому слідчому був халат, який він напередодні, увечері, подарував Бестужеву.

Аблаутов мовчав. Орлов подивився на нього і запитав:

— А чому ви думаєте, що це зроблено опирем? Тут же немає крові і слідів укусів.

Аблаутов підвів голову:

— Саме те, що опир не зміг напитися крові цього нещасного, і стало причиною його люті.

Поглянувши на Орлова, Аблаутов зрозумів, що колега не все розуміє.

— Ви що, ніякого запаху не відчуваєте?

— Від нього тхне горілкою.

— А ви ще принюхайтеся.

Орлов нахилився до вбитого і відчув якийсь дуже знайомий запах, змішаний із запахом горілки.

— Боюся помилитися, але схоже на часник.

— В тому-то й річ, — зблиснули очі Аблаутова. — Після того, як цей селянин привіз у замок Венчеслава харчі, він зайшов до сторожа. Там випив і закусив салом з часником. Напевно, опир довго очікував на жертву, а коли нарешті вона втрапила до його рук, то він не зміг напитися її крові. Адже загальновідомо, що опирі не люблять часнику. Чи то він руйнує структуру їхньої крові, чи тут щось магічне, чаклунське. Зрештою, зараз це не має значення. Так от, коли опир спіймав жертву і нахилився над нею, то несподівано почув запах часнику і просто сказився. Така можлива картина цього злочину. Бачите, навіть укус є на шиї цього нещасного, але неглибокий… Мда, дванадцять ножових ран…

Почувши слова «дванадцять ножових ран», Орлов пригадав поліцейського, прибитого ножами до кухонних дверей у квартирі коханки генерала Шеншина.

— Може, це знову вона?

Аблаутов задумався.

— Я думаю — не вона, а він, адже цей селюк заходив у вітальню після того, як привіз продукти, і з вітальні вони вийшли разом з Венчеславом. Потім Венчеслава не було десь з півгодини, а може, й більше. І після цього він з’явився одночасно зі сторожем. Отже, не виключено, що Венчеслав очікував на свою жертву біля хвіртки в цегляній огорожі, там, де потім і був знайдений цей чоловік. Коли Венчеслав з ним попрощався, то знав, що селянин ще тверезий і від нього не смердить часником, а коли напав, то розлютувався і вбив. Хоча не виключено, що існує ще кілька опирів, окрім Венчеслава та тієї жінки…

Орлов і Аблаутов разом вийшли з поліцейської дільниці.

— Сергію Олексійовичу, ви довго будете у Петербурзі?

— Хотів допомогти вам у викритті Венчеслава, думав, що на це вистачить днів зо два, а тут свідками цього страшного випадку в поїзді виявилися лише ми з Кримським-Корсаровим і Буревим. Тож нас і попросили поки що залишитися тут.

— Ви зупинилися у Венчеслава?

— Ні, ми зупинилися у квартирі Інни Іванівни. Вона має тут невеличке, але дуже затишне помешкання.

Аблаутов уважно подивився на Орлова і сказав:

— Вам доведеться пожертвувати цим затишком і перебратися на кілька днів до Венчеслава. Більше того, ви повинні допомогти мені познайомитися з Венчеславом, щоб я і надалі міг відвідувати його замок і брати участь у нічних дискусіях.

— Та ради Бога, Богдане Івановичу! Тут немає жодної проблеми.

— От і домовилися. Завтра я вам зателефоную по обіді. Схоже, опирі не дадуть нам занудьгувати…

«Троянда почала сохнути», — ця думка спалахнула у мозку Венчеслава, наче блискавка, і він почав уважно оглядати трояндовий кущ. І справді, краї листочків почорніли, але решта була ще зелена. «Це — початок кінця, — продовжував пульсувати мозок. — Але, можливо, троянда почала чорніти через те, що померла Крістіна і щось порушилося у моєму давньому чаклунстві? Але що?!»

Венчеслав стояв біля вікна і робив вигляд, ніби дивиться у нічний двір. Позаду нього дискутувало добірне панство, але Венчеслав сьогодні до нього чомусь усе ніяк не міг приєднатися. Щось йому заважало. І раптом його щось нестримно потягло у коридор. Він підвівся і вийшов з вітальні. На вікнах темного коридору висіли важкі гардини, а з глибини його палали червоними вогнями чиїсь очі. Венчеслав зрозумів, що це жінка, яка у цій суцільній темряві бачить так само добре, як і він. Він підійшов до неї, поцілував руку і сказав:

— Перепрошую, що змусив чекати. Прошу до мого кабінету.

У кімнаті було тепло… Камін був скоріше задля краси, аніж для тепла. У замку прекрасно працювало парове опалення. Венчеслав засвітив лампу з зеленим скляним абажуром, присунув крісло до каміна, поряд з яким вже сиділа молода жінка, і, вдивляючись у її обличчя, запитав:

— Чим я вас так прогнівив?

— Чому ви вчора мене не впустили до замку?

Від несподіванки Венчеслав завмер. Його вже давно було важко чимось здивувати, але тут розгубився. Отже, це вчора від Єлизавети наставник захищав його сина, а це означає, що саме від неї, такої красивої й молодої, йшла небезпека. Ця жінка і є опириця, і саме її він, Венчеслав, мусить сьогодні знищити, якою б нелюдською силою вона не володіла, а в тому, що вона такою силою володіє, він вже не сумнівався. Венчеслав поглянув на красуню і тихо, з приємною посмішкою запитав:

— Невже я схожий на людину, яка може зачинити двері власного замку перед такою красунею, як ви?

— Венчеславе, не лукавте зі мною! Я хочу знати, чому вчора мене не впустили до вашого замку?

Отже, вона була впевнена в тому, що має всі права заходити до його замку без перешкод і тоді, коли цього захоче. Венчеслав запитав:

— Вам вже, мабуть, відомо, що у мене померла дружина, але я через хворобу не зміг бути навіть на похороні. Тому мої друзі-маги і охороняли мій дім. Надійно охороняли!

— Тепер я зрозуміла, це було пов’язано не зі мною, а з тобою, — в її голосі з’явилися ліричніші нотки. — І мене не впустили лише тому, що ти хворів.

Венчеслав зрозумів, що жінка йому повірила, але чому вона вважає, що він її має боятися або взагалі думати про неї? Венчеслав ще раз уважно подивився на свою гостю і раптом впізнав її:

— Єлизавето! Люба моя, рідна! Я знаю, що невартий навіть твого мізинця… Але пробач мене, я не впізнав тебе відразу — ти дуже змінилася. Ні-ні, не в гірший бік… Скільки ж разів я згадував про тебе, скільки разів ти поставала в моїй уяві — свіжа, ніжна, усміхнена і йшла мені назустріч… — Венчеслав усе говорив і говорив… Він пригадував, як познайомився з Єлизаветою, як потім зустрівся з нею на балу, як того фатального вечора спокусив її і як потім карався цим.

Коли Венчеслав підвів голову, Єлизавета побачила на його щоці кілька скупих чоловічих сльозин, які чи не найбільше переконали її в тому, що Венчеслав її справді любить. Вона чудово розуміла, що Венчеслав — опир, набагато дужчий за неї, і за великого бажання він міг би її легко знищити, але замість цього плаче. Звідки їй було знати про те, що щирість і справжність сліз ніколи не пов’язані з першопричиною, яка їх викликала. Першопричини завжди значно глибші. Венчеслав двічі бачив Єлизавету. Першого разу — до свого нещастя, вдруге — коли вже став опирем. Він пригадав, як осатаніло біг за Єлизаветою того вечора по саду, як наздогнав її, як цілував і як усе ніяк не міг припасти до дівочого горла, аби напитися крові, — довкола були люди. Яка страшна поетична метафора: він, неживий, бігав за живою…

— Венчеславе, ти кажеш, що шукав мене тоді, але чому ж не знайшов? Чому ти мене покинув, чому?! — Єлизавета схвильовано вдивлялася в обличчя Венчеслава.

І у відповідь на її схвильованість і ніжність його очі також запалали червоним вогнем:

— Я настільки тебе любив тоді, що забув про все на світі, а головне, я забув про те, що я — опир, а потім було вже пізно…

Вона заплакала, підвелася з крісла, підійшла до нього ззаду і притиснулася щокою до його спини:

— Тепер ми однакові, ми — опирі, а отже, тепер можемо жити разом. Коли я почула про смерть твоєї дружини, то відразу вирішила прийти до тебе…

Лише зараз Венчеслав повною мірою осягнув, яка небезпека чигала на його сина вчора.

— Але насамперед я хочу поговорити з тобою про сина.

Венчеслав здригнувся: «Звідки вона знає про мого сина?»

— Так, Венчеславе, я хотіла поговорити з тобою про нашого сина, — і вона приклала його руку до свого живота.

І вдруге за вечір Венчеслав розгубився. Він слухав Єлизавету, яка розповідала про своє життя після тієї фатальної ночі на балу, і з жахом думав про долю дитини, яку має народити ця жінка, — дитину, зачату від батька-опиря і виношену матір’ю-опирицею. Венчеславу стало страшно. А Єлизавета тим часом з такою любов’ю продовжувала говорити про майбутнє дитя, що, здавалося, вона напевно знає — це буде повноцінна людина, а не жахлива потвора-опир.

— Тепер, коли ти вже вільний, ми можемо побратися і жити разом, — Єлизавета продовжувала з ніжністю тулитися до Венчеслава.

— Люба, як ти гадаєш, чому я одружився на жінці, якої не любив?

Єлизавета уважно і насторожено подивилася на Венчеслава.

— Через те, що я опир, — продовжував Венчеслав. — І ти добре знаєш, яке небезпечне і важке життя опиря. Вдень я безпорадний і мені самому потрібна людина, яка захищатиме мене під час сну. Досі такою людиною була Крістіна. Тепер її немає і я мушу знайти іншу жінку, яка робитиме те саме. Живучи разом, ми не зможемо захищати одне одного, і тому я раджу тобі знайти чоловіка, який надійно захищатиме тебе і нікому не видасть твоєї таємниці. Мені важко це говорити, але так розпорядилася доля. Єдине, що я можу пообіцяти: тобі і нашому синові я всіляко допомагатиму…

Венчеслав говорив тихо і переконливо. І Єлизавета, яка всім своїм жіночим єством розуміла, що тут щось не так і за його словами криється якась велика неправда, все ж вголос погоджувалася з ним. А потім, всупереч всім Венчеславовим словам, раптом прошепотіла:

— Я хочу тебе, чуєш? Хочу!

Вона обняла Венчеслава, притулилася до нього. Зблиснуло дві пари палаючих очей, і за якусь мить, вже у солодкому забутті, двоє опирів забули про всіх і про все…

… У вітальні було багато гостей, і Вероніка, вже у траурній сукні, вийшла привітатися до них. Сьогодні у їхньому замку Василь Бакулін читатиме нові вірші, і всі з нетерпінням очікували на це. В зручних кріслах і на диванах сиділи Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Філософов… Вероніка не повірила власним очам, але вони мирно сиділи на одному дивані поряд з В’ячеславом Івановим та його дружиною Лідією Зинов’євою-Аннібал. Трохи позаду них сидів, зіпершись рукою на підвіконня, Іванов-Разумник, далі — Федір Сологуб з Ніною Чеботаревською, які чи не вперше сьогодні після весілля з’явилися разом на люди. Молодий Микола Гумільов, щось шепотів на вухо Осипу Мандельштаму, а Анна Ахматова з лукавою посмішкою поглядала на присутніх. У червоній косоворотці, наче вогненний стовп, світився Микола Клюєв… Були тут і москвичі — Сергій Орлов з Інною Каменською, Костянтин Макшельмонт, Владимисл Гордасевич, Сергій Ляхов… У вітальні не було лише Венчеслава, зникнення якого зараз дуже хвилювало Вероніку. На літературних вечорах у замку завжди головував Венчеслав, але цього разу він домовився про головування з Олександром Блоком і той не відмовився.

Але не про головування на сьогоднішньому вечорі думала Вероніка, а про свої взаємини з Венчеславом. Саме тепер вітчим мусить нарешті все вирішити і визначитися з їхнім одруженням. Дівчина не помітила, як Бакулін підійшов до стола і почав читати вірші. Не чула вона й оплесків, які час від часу лунали у вітальні. Вона отямилася лише тоді, коли всі підвелися. Вероніка відразу зрозуміла: віддали данину пам’яті її матері. Біля неї почувся чийсь жіночий шепіт:

— Траур і печаль зробили її ще гарнішою, аніж раніше…

Бакулін знову читав вірші, і всі уважно слухали. Несподівано Вероніка, відчувши на собі чийсь напружений погляд, озирнулася. Це був чимось засмучений Морозов. Вона йому підбадьорливо посміхнулася, а потім знову повернулася обличчям до Бакуліна. Коли за якийсь час дівчина знову озирнулася, то вже у дверях побачила спину Морозова, якого Мстислав Кузьмич тяг за собою у коридор.

Бакулін читав вірші зі своєї ще невиданої книжки, і у залі всі знали, що ці вірші — відголос його роману з Інною Іванівною. Вірші були цікаві, асоціативні й шокували своєю відвертістю. Вероніка заслухалася…

Скільки це тривало? Хвилин двадцять? Може, з півгодини? А може, більше? Отямилася вона разом з усіма, коли у вітальні почувся крик смертельно переляканої людини:

— Рятуйте! Рятуйте!

Всі посхоплювалися, але, підбігши до дверей, застигли на місці. Посеред коридору стояв закривавлений Мстислав Кузьмич. Він кричав і показував пальцем назад:

— Там опир! Опир! Ви чуєте, опир!

У Вероніки похололо у грудях. Всі подивилися туди, куди показував пальцем Мстислав Кузьмич. Кінець коридору і сходи ховалися у моторошній темряві. І цієї миті почувся голос Венчеслава:

— За мною!

Майже всі чоловіки були зі зброєю. Першим за Венчеславом у морок рушив Орлов. Сходи лише до половини були освітлені електрикою, а далі Венчеслав взяв смолоскип і вже ним освітлював дорогу до підвалу. Андрій Бєлий і Микола Гумільов вели попід руки переляканого до смерті Мстислава Кузьмича проти його волі. Скоро вони увірвалися до однієї з освітлених свічкою кімнат підвалу. Картина, яка постала перед ними, змусила всіх здригнутися. На кам’яному столі лежав скорчений, закривавлений, оголений нижче пояса мертвий Морозов, а з розбитого вікна, яке знаходилося трохи вище поверхні землі, у кімнату залітав сніг і вже не танув на викривленому од передсмертного жаху обличчі Морозова.

— Що тут сталося? — допитувалися Бєлий і Гумільов у зіщуленого Мстислава Кузьмича, який тремтів і цокотів зубами від страху, а Орлов і Венчеслав тим часом уважно розглядали тіло Морозова. Відразу було видно, що юнакові перегризли горло і висмоктали всю кров.

— Що тут сталося? — владно і голосно запитав Венчеслав у Мстислава Кузьмича. Ніхто з присутніх ще не бачив його таким схвильованим. — Розказуйте все, ви тут у безпеці.

Мстислава Кузьмича посадили на лаву, а Морозова прикрили його власним одягом. Мстислав Кузьмич уже істерично плакав:

— Я його любив! Боже, як я його любив!

Але владний голос Венчеслава перебив його:

— Я повторюю своє запитання: що тут сталося? Хто вбив Морозова?

І, перш ніж Мстислав Кузьмич встиг відповісти, наказав двом слугам оглянути місцевість довкола замку, а потім знову звернувся до Мстислава Кузьмича:

— Ми вас слухаємо!

— В останні дні він уникав мене, але сьогодні я випросив у нього це побачення. Я хотів зрозуміти, що сталося. Це було схоже на розрив наших стосунків. І він підтвердив, що хоче цього розриву. Я благав його подумати. Ми спустилися у цей підвал, щоб нам ніхто не завадив поспілкуватися… Я обняв його, але несподівано побачив у його очах подив. Я озирнувся: притиснувшись до скла, на нас дивилося чиєсь чорне, майже тваринне обличчя. Я сказав Морозову: «Не бійся! Це, мабуть, сторож чи двірник…»

Але цей потворний чоловік одним ударом руки вибив вікно і ввалився до кімнати. А потім вчепився спочатку в моє волосся, а потім у волосся мого хлопчика. Обличчя, страшнішого за це, я не бачив ніколи. А головне — його зуби, гострі, наче у тигра. Морозов ще встиг прошепотіти поблідлими губами: «Ось і моя смерть прийшла! Нарешті!»

І відразу після його слів цей звір випустив мене з рук і вп’явся в горло Морозова своїми страшними зубами, — Мстислав Кузьмич знову заплакав. — Я побіг, щоб покликати когось на допомогу, але було пізно…

Василь Бакулін поклав револьвер у кишеню і сказав:

— Опир знаходиться або у замку, або — недалеко від нього, і якщо ми зараз його не знайдемо, то потім буде пізно. Давайте розділимося: частина людей огляне підземні приміщення, а частина — місцевість довкола…

Автомобіль різко загальмував біля воріт замку, і не встиг він ще зупинитися, як з розчахнутих дверей вистрибнув Буревий і побіг повз ошелешеного сторожа до вхідних дверей замку. Побачивши там Венчеслава і Орлова разом з нечисельною групою чоловіків, він зупинився.

Венчеслав простягнув йому руку:

— Борисе Миколайовичу, що з вами? Чому ви так біжите?

Буревий махнув у відповідь на це рукою і схвильовано запитав:

— Де Морозов?!

Орлов подивився на нього широко відкритими очима:

— А ви звідкіля про це знаєте?

— Його треба рятувати! Йому загрожує смерть! Я приїхав його попередити!

— Заспокойтеся, Борисе Миколайовичу, Морозову вже нічого не загрожує, — тихо промовив Венчеслав. — Принаймні на цьому світі!

Буревий прикрив очі долонею:

— Я не встиг! Запізнився…

З’ясувалося, що сьогодні вранці він бачив моторошний сон, в якому опир висмоктував кров з Морозова. Небесна інформація була відразу прочитана і розшифрована мозком Буревого, але він запізнився.

… Нарешті чоловіки повернулися до вітальні. Всі тепер говорили лише про опирів, причому говорили так, наче щодня мали з ними справу і ніби це було таке ж явище, як голубі очі чи біле волосся. Але це тривало недовго. Несподівано з’явився поштар, який приніс телеграму Василю Бакуліну. Вона була з Москви і сповіщала про те, що застрелилася поетеса Неллі Леонова. Схвильований Бакулін відкланявся і відразу поїхав на вокзал. Він ще встигав на ранковий поїзд. Владимисл Гордасевич замовив Москву, і йому повідомили, що Неллі застрелилася з револьвера, подарованого їй Бакуліним.

Орлов відразу знітився. Він пригадав, як попереджав Бакуліна, повертаючи йому револьвер, про те, що таких подарунків робити не можна. Рано чи пізно зброя стріляє. Це повідомлення, як сіль на рану, подіяло і на Інну Іванівну. Вона підійшла до чоловіка і почала вимагати, щоб вони негайно повернулися додому, у свою петербурзьку квартиру. Але Орлов, добре розуміючи стан дружини, все ж не міг цього зараз зробити. Він відчував, що всемогутнє, безжальне зло десь тут, поряд, і відступати не можна.

Інна Іванівна, образившись на чоловіка, попросила молодого прозаїка Сержа Саудландера провести її, і він з радістю погодився, зрозумівши, що життя дало йому шанс увійти до еліти російської літератури саме цієї ночі. Борису Буревому також не хотілося далі залишатися у замку. Він дуже карався тим, що запізнився і не встиг попередити Морозова, тому й приєднався до Інни Іванівни та Сержа Саудландера. Вони вийшли з замку і сіли в автомобіль Рєпіна, який погодився їх підвезти.

Тим часом Інна Іванівна, вдивляючись у юне симпатичне обличчя Сержа Саудландера, думала про те, що його захоплення викликане не її жіночими привабами, а тим ореолом слави довкола неї, тією легендою й таємничістю, які оточували її, ніби вуаль, кілька останніх років. Що ж, подумала вона, нехай, минатимуть роки, а чоловіки все закохуватимуться, можливо, вже не стільки в мене, скільки в мою славу. І бездарний Серж Саудландер, який так вірить у мене, теж залишиться в історії цієї літератури лише завдяки моєму ліжку…

А Буревий, сидячи поряд з Інною Іванівною і Сержем, переказував їм свій химерний сон про опирів, та раптом, урвавши себе на півслові, він схопив Рєпіна за руку і майже загробним голосом наказав:

— Зупиніть авто!

Рєпін загальмував:

— А тепер трохи назад! — знову наказав Буревий.

Машина від’їхала назад, і у світлі автомобільних фар вони побачили великий чорний автомобіль. Рєпін зупинив автомобіль.

— Не гасіть фари, — сказав Буревий, виймаючи на ходу револьвер. Він вистрибнув на дорогу і підійшов до порожнього чорного автомобіля, а потім почав уважно оглядати його бампер. Підбіг і Рєпін.

— А ви знаєте, чому мій одяг був сьогодні мокрий, коли я приїхав до замку? — запитав він у Рєпіна і, не чекаючи відповіді, сам відповів: — Тому, що я опинився у річці саме через оцей автомобіль. Так, це, без сумніву, він! Автомобіль, який нас таранив. Хм, і стоїть так, щоб машини, які їдуть повз неї, не помітили слідів аварії… — А про себе подумав: «Людина, яка хоче мене вбити, була і зараз, мабуть, знаходиться у замку…»

Інна Іванівна підійшла до автомобіля у супроводі Саудландера і запитала:

— Чому ви так вирішили, Борисе Миколайовичу?

Буревий чемно посміхнувся, але нічого не відповів. Рєпін зазирнув у машину і уважно все оглянув. Буревому здалося, що він там щось знайшов:

— Ні, абсолютно нічого, — відповів Рєпін.

— Але мені здалося, що ви щойно щось тримали в руці.

— Це моя рукавичка, Борисе Миколайовичу, я її зняв, коли оглядав машину, і щойно знову одягнув.

На його руках були чорні шкіряні рукавиці з широкими рукавами, які зараз були в моді серед автомобілістів і авіаторів і чимось нагадували рукавиці часів французьких мушкетерів. Буревий заспокоївся.

«Те, що цей автомобіль стоїть проти руху, може вказувати не лише на те, що власник хоче приховати сліди аварії, а й на те, що він збирається знову скористатися цим автомобілем, вже повертаючись з замку», — подумки продовжував аналізувати ситуацію Буревий, а Інна Іванівна тим часом вже вдивлялася з явним жіночим інтересом в хлоп’яче обличчя Рєпіна і подумки порівнювала його з Сержем. Так, Рєпін виглядав більш мужнім за її кавалера. Несподівано в Інні Іванівні навіть спалахнула злість, що до її рук першим потрапив не Рєпін, а Саудландер, і вона з викликом запитала Рєпіна:

— А чому ви весь час сиділи у авто і не наважилися зайти до вітальні? Може, наше товариство не варте вашої уваги?

Рєпін подивився на неї у дзеркало і відповів:

— Я заходив у замок, оскільки був запрошений, але не побачив тієї людини, яку шукав. А потім, після всіх цих моторошних подій, вирішив повернутися додому…

Лише зараз Інна Іванівна помітила у поведінці Рєпіна якусь неприродність і багатозначно посміхнулася йому у дзеркалі. «Це — морфій, — подумала вона, — чи кокаїн…» І від цього відчула до Рєпіна вже майже любов. Отже, він мучиться так само, як і вона, і також шукає заспокоєння і порятунку в наркотиках. «Боже мій, він ще не знає, як ми потрібні одне одному». Вона дочекалася моменту, коли Рєпін знову подивився на неї у дзеркалі, і сказала:

— Коли повернетеся до Москви, відразу приходьте до мене. Я не запрошую вас, а заклинаю: приходьте!

Борис Буревий, який краєм вуха слухав розмову Інни Іванівни з Рєпіним, також поглянув у дзеркало і здригнувся: так, саме дзеркало йому зараз потрібно. Як же він, який з дитинства вчився окультизму, міг забути про дзеркало. Але тепер він нарешті дізнається про все…

Тим часом автомобіль Рєпіна вже під’їхав до будинку, де знаходилася квартира Орлових.

— Інно, я не хочу їхати ні до кого. Мені потрібна порожня кімната і самотність.

— Буде тобі кімната, а за самотність дякуй ось цьому хлопчику, — і жінка кивнула головою у бік Саудландера.

Рєпін від’їхав, а троє людей піднялося до квартири Орлових. Буревий відразу зачинився у кабінеті і вийняв з кишені дзеркало. Тепер йому було потрібне ще одне. Але більше дзеркал у кімнаті не було і Буревий вийшов на сходи:

— Інно, у вас вдома є ще одне дзеркало?

— Ти ж знаєш, я не люблю сюди приїздити. Пошукай, будь ласка, у кабінеті Сергія. Там лежить його портфель. Може, в ньому знайдеш. І зникни, прошу, до ранку!

У портфелі дзеркала не було, і Буревий побіг до спальні. Там, у одній з валіз, він знайшов те, що так довго шукав, — київське дзеркало, подароване Орлову Кримським-Корсаровим. Повернувшись до кімнати, Буревий роздягся догола, запалив свічку і почав, тримаючи дзеркала одне проти одного, створювати коридор. Буревий відчував, що ворог ось-ось з’явиться, але ще не знав, кого саме він побачить. Те, що зараз робив Буревий, було досить небезпечно для того, кого він викликав, адже при небезпеці він цього ворога може і вбити. Щоправда, для такого магічного вбивства потрібен глибокий льох за спиною, і обов’язково в будинку своїх предків. А саме вбивство могло відбутися в дуже простий спосіб — треба було просто різко захлопнути одне дзеркало іншим.

Інтуїція підказувала Буревому, що ворог у дзеркалі вже з’явився, але все ще залишався невидимим. Буревий почав вдивлятися уважніше, але так нікого і не побачив. Від присутності цього невидимого ворога Буревому ставало все моторошніше і моторошніше, адже він зараз не був готовий боротися з невидимкою. Більше того, він навіть не знав, як з цією невидимкою боротися, хоча як справжній маг мав би бути готовий і до такого повороту подій, але… Такого з ним не було навіть тоді, коли він проходив випробовування на звання лицаря ордену білої магії. Що ж роботи? І Буревий що є сили стулив два дзеркала докупи, та дзеркало з валізи Орлова чомусь раптом вислизнуло з рук і впало на стіл. Орлова охопив уже містичний страх. Невже його ворог — всемогутній астральний дух?

…Несподівано в іншій кімнаті годинник пробив другу годину, і наляканий Буревий прийшов до тями. Він схопив дзеркало з валізи Орлова і спробував його знову притулити до другого дзеркала, але саме цієї миті побачив у ньому обличчя прекрасної молодої жінки, яка легко йшла дзеркальним коридором йому назустріч. Її червоні губи хижо посміхалися. І раптом Буревий пригадав слова Орлова про те, що це дзеркало може показати обличчя опиря. Отже, його ворог — ця прекрасна жінка і вона — опириця. І головне, що це обличчя напрочуд знайоме! Несподівано жінка прискорила ходу, і Буревий відчув смертельну небезпеку. Він спробував вдруге скласти дзеркала докупи, але дзеркало з валізи Орлова знову впало на стіл. Буревий підняв його втретє і, створивши дзеркальний коридор, побачив, що жінка вже зовсім поруч. Буревий втретє хлопнув дзеркалами, і цей звук збігся з годинником, який пробив третю годину. Лише тепер Буревий зрозумів, на яку небезпеку він наражався.

… За вікном була глуха зимова ніч. На вулиці горіли лише поодинокі ліхтарі. Буревий витер з чола холодний липкий піт і, накинувши халат, вийшов з кімнати. Єдиною його думкою зараз було — зайти скоріше у ванну, набрати гарячої води і, занурившись в неї, забути про все на світі.

Несподівано у вхідні двері хтось голосно постукав. Інна Іванівна, здригнувшись, пригадала, що Орлов не взяв з собою ключів. Отже, це він. Вона глянула на Саудландера і саркастично посміхнулася: обличчя юнака було перекривлене жахом. Інна Іванівна подумала: «Якщо це — Сергій, то він обов’язково уб’є мене, і я це заслужила. А якщо не вб’є, то це ще гірше…» їй тоді доведеться нарешті покінчити життя самогубством. А вона, судячи з усього, цього зробити не зможе.

На порозі стояв поштар. Це було гірше, аніж якби повернувся Орлов. Поява поштаря нічого хорошого не обіцяла. Інна Іванівна взяла з його рук телеграму і не відразу змогла її прочитати. Вона вийшла у вітальню і, ставши під люстрою, нарешті прочитала короткий і страшний текст: «НАДІЯ ПОМЕРЛА». Слова були набрані великими буквами, і жінка зрозуміла, що ця телеграма з Москви без підпису є не просто звісткою про смерть сестри, а ще й звісткою від Всевишнього.

З телеграмою у руці Інна увійшла до кімнати. Саудландера там вже не було. «Поверх високий, не міг же він вистрибнути з вікна», — подумала Інна Іванівна і відчинила шафу. Там його теж не було. У французьких романах усі коханці ховаються у шафах, де ж він?

— Серже! — погукала жінка.

Він сидів у кабінеті Орлова і, побачивши Інну Іванівну, сказав:

— А Буревий кудись пішов.

— Мені треба їхати на вокзал, Серже. Це був поштар. Померла моя сестра. Вона жила разом з нами…

У вітальні Венчеслава панувала тиша. Люди розмовляли пошепки і боялися виходити з замку, хоча всюди була поліція. Орлов, який цього вечора був свідком всіх подій, вважав, що Морозов став жертвою Венчеслава, і тому його зараз вельми дивувало те, що Боголюбський разом з усіма сидів тут, у вітальні.

— Ви б лягали спати, Венчеславе, — звернувся до нього Орлов. — Вам треба відпочити після всього, що сьогодні трапилося.

Венчеслав глянув на Орлова так, ніби пронизав його своїм поглядом.

— Сергію Олексійовичу, чи ви розумієте, з чим ми маємо справу? Адже це не просто вбивство, це — опир!

Орлов зробив здивоване обличчя.

— Венчеславе Івановичу, ви читаєте мої думки.

— Зараз у нас у всіх однакові думки.

— Що ви маєте на увазі?

Венчеслав знову уважно подивився на Орлова.

— Зараз це не має значення. Я сподіваюся, що завтра вдень поліція спіймає опиря, адже загальновідомо: вдень опирі абсолютно безпечні… Тож думаю — це буде зробити зовсім нескладно. Але я вас дуже прошу не поспішати з висновками, — і Венчеслав знову пронизав Орлова своїм колючим поглядом.

— Що ви хочете цим сказати!?

— Лише те, що сказав. А зараз я піду відпочивати. Але буду не у своїй спальні, а в кабінеті. І прошу мене не будити. Хіба що станеться щось непередбачене, бо інакше у мене болітиме голова потім.

Орлов потис руку Венчеслава, який уже до гостей промовив:

— Світає, а коли підніметься сонце, ми всі будемо у безпеці. Пропоную лягати спати, — і пішов.

Але на світанку перелякані гості роз’їжджалися з замку. Вони вже дали свідчення слідчому і тепер прагнули якнайшвидше зникнути. Несподівано у вітальні з’явився Кримський-Корсаров з хрестом у руках. Його обличчя мало якийсь неприродно білий колір, а погляд був ніби скляний… Орлов підійшов до нього:

— Максиміліане, що з вами?

— Я бачив її. Вона була тут…

— Хто — вона?

Кримський-Корсаров подивився на Орлова і пошепки сказав:

— Опириця.

— Вона була серед присутніх?

Кримський-Корсаров похитав головою:

— Ні, я бачив її з вікна. Вона піднімалася сходами.

— З якого вікна? Покажіть мені.

Кримський-Корсаров знову заперечливо похитав головою.

— Поки сонце не зійде, я не зрушу з місця.

— Вже світає. Максе, погляньте у вікно. Нам нічого не загрожує.

Кримський-Корсаров підвівся з крісла і підійшов до вікна. Крізь замерзле скло просвічувало тьмяно-червоне сонце. Кримський-Корсаров полегшено посміхнувся.

— Сергію Олексійовичу, тепер я вам можу показати вікно, з якого її бачив.

Вони спустилися сходами і увійшли до кімнати однієї з покоївок. Там було темно, тому що вікно виходило не на вулицю, а на сходовий майданчик. Звідси можна було побачити перші три сходинки, що вели донизу, але для цього треба було сидіти на підвіконні.

— Я сидів ось тут, — сказав Кримський-Корсаров. — Пив каву. А потім побачив, як вона піднялася сходами. Спочатку я її не впізнав, а потім, коли вона розвернулася, щоб піднятися на четвертий поверх, я відразу згадав. Це була вона!

— У вас горіло світло?

— Так, — сказав Кримський-Корсаров, а потім, почервонівши, додав: — Ні, тоді не горіло.

— Максиміліане Олександровичу, зрозумійте мене правильно. Мене умови змушують ставити вам такі запитання. Отже, що ви робили у цій кімнаті?

— Сергію Олексійовичу, тут живе дуже хороша дівчина. Вона — з Парижа, француженка. Коли я приїздив минулого разу, ми подружилися. І сьогодні вона запросила мене на каву, щоб погомоніти про Париж. Я не хочу, щоб ви про неї думали погано.

— Насамперед я думаю добре про вас, і мені здається, цього цілком достатньо для її репутації. А що ви робили на підвіконні у темряві?

— Я сидів без штанів.

— І…

— І чекав, поки Катрін принесе мої брюки. Вона їх пішла прати. А я сидів на підвіконні, закутавшись її хусткою, і пив каву.

Спіймавши погляд Орлова, він уточнив:

— Вона мені поступилася своєю кавою.

— А ви впевнені, що опириця вас не побачила?

— Абсолютно! Я був прикритий портьєрами.

— А потім?

— А потім я розповів про все Катрін і сказав, щоб вона стежила за сходами. А сам пішов до вітальні вас попередити.

— І нічого не сказали.

— Зі мною щось сталося… Щойно я увійшов до зали, як наштовхнувся на Венчеслава, який якраз виходив, і…

— І що?! — вже роздратовано запитав Орлов.

— Я побачив на його руці перстень з пентаграмою. І все! Далі я вже нічого не пам’ятаю. Мабуть, відключився. Заснув…

— Як заснув, якщо я бачив, як ви вийшли з вітальні, а потім, за якийсь час, повернулися з розп’яттям у руці.

— Не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю, де я міг взяти це розп’яття. Звідки воно в мене?

— Я знаю! — І Орлов показав на металеву спинку ліжка покоївки. — Пригадайте лише, будь ласка, коли ви прийшли сюди за розп’яттям, у кімнаті ще хтось був?

— Я ж кажу, що відключився. Якби я був при пам’яті, то не повернувся б сюди з вітальні.

— Зрозуміло! А цей хрест запав у вашу пам’ять, і ви у тривожну хвилину повернулися за ним, щоб захиститися від опиря. Але ж де ваша Катрін? Цікаво було б від неї дізнатися, як вона виконала ваше доручення.

І тут Орлов знову побачив, як поблідло обличчя Кримського-Корсарова, який тремтячим пальцем показував на підвіконня, де була розлита кава.

— Що з вами?

— Коли я знімав брюки, Катрін, сидячи на підвіконні, пила каву, а потім, судячи з усього, когось побачила і, щоб роздивитися цього когось, стала на повен зріст. Ви розумієте?! Якби вона сиділа, то каву було б розлито на сукню, а чашка впала б на підлогу. Отже, ця чашка була перекинута ногою Катрін. І вона, опириця, почула цей шум…

Орлов зрозумів, що страх Кримського-Корсарова мав вагомі підстави, але вголос промовив:

— Максиміліане Олександровичу, тут нічого не свідчить про безладдя.

— Але двері, двері були відчинені, коли ми сюди заходили!

— Можливо, Катрін кудись вийшла?

— Але вона завжди зачиняла за собою двері.

— Як це «завжди»? А як же тоді ви увійшли сюди за розп’яттям? Її ж не було тоді у кімнаті.

— Я не пам’ятаю. Але все одно двері мали бути зачиненими. Вона їх завжди зачиняла. І тоді, коли була у кімнаті, і коли виходила.

Орлов підійшов до дверей. Ключі стирчали зсередини.

— Ходімо зі мною.

І вони вийшли у коридор. Орлов запитав:

— Де вона зазвичай прала?

— Я не знаю.

Орлов пішов по коридору і раптом зупинився. З дверей кімнати для прання стирчала голова мертвої закривавленої жінки.

— Це — вона?

Кримський-Корсаров нічого не відповів, повернувся до Орлова спиною, зробив ще кілька непевних кроків і раптом впав наче підкошений. Орлов кинувся до нього, а потім почав кликати когось на допомогу. Двоє поліцейських і кілька чоловіків у цивільному прибігли відразу. Судячи з усього, вони були десь поряд.

Голова жінки з довгими закривавленими косами, що звисали донизу, стирчала з пробоїни дверей якось дивно, обличчям догори, ніби її хтось за волосся тяг крізь двері, а потім покинув. Орлов відвернувся і, лише побачивши серед поліцейських Аблаутова, полегшено зітхнув.

— Прошу заходити, — Вероніка відчинила кабінет Венчеслава перед Аблаутовим і Орловим. Там уже сиділи відомий лікар Стерлінгов, якого у столиці вважали найкращим медичним експертом, письменник і офіцер Микола Царськосельський, а також слідчий Струве. Аблаутов відразу звернувся до них:

— Я не випадково попросив вас всіх зібратися тут. Минулу ніч я провів у лісі разом з двома поліцейськими і знаю місце, де переховується опир.

Орлов уже знав, що вбивця — не Венчеслав і навіть не та жінка, про яку говорив Кримський-Корсаров. Але щойно він поділився своїми підозрами з Аблаутовим, як той заперечливо похитав головою.

— Я вже бачив його, — сказав він, — а тепер побачите його і ви.

Тим часом Аблаутов продовжував далі:

— Двох своїх поліцейських я залишив там і повернувся сюди лише задля того, щоб разом з вами вирішити цю проблему. Обидва вбивства, як ви самі бачите, м’яко кажучи, дивні, оскільки обидва рази хтось висмоктував кров з тіл тих нещасних. Ми всі тут в основному колеги, а що стосується Миколи Степановича Царськосельського, то я його запросив спеціально. Я бачив ваше досьє, Миколо Степановичу, і знаю, що ви, хоча й намагаєтеся це приховати, займаєтеся окультизмом і застосовували свої знання в експедиції до Абіссінії. Саме ці ваші здібності нам зараз і потрібні. За десять хвилин, рівно о десятій, ми підемо всі разом, у супроводі поліцейських, до лігвиська опиря. Я думав, що з нами разом будуть Бакулін та Буревий, але їх чомусь немає…

Несподівано до кабінету в супроводі Вероніки увійшов незнайомий чоловік у чорній сутані, з золотим хрестом на шиї. В одній руці він тримав нефритові чотки, а в іншій — чорну валізу. І поки Вероніка встигла щось промовити, він сам звернувся до присутніх:

— Мені дано інформацію, що ви потребуєте моєї допомоги у боротьбі з нечистою силою. Я — падре Луїджі.

Цього чоловіка знала вся Європа. Славу і гроші він здобув тим, що знищував опирів та виганяв бісів. Але практично всі гроші падре Луїджі витрачав на доброчинність.

Царськосельський підвівся і поцілував йому руку, а потім подякував за те, що під час посухи в Ефіопії він надавав допомогу людям, не зважаючи на те, якого вони віросповідання. Завдяки падре Луїджі тоді було врятовано від голоду кілька десятків тисяч людей. Але найголовніше, що жоден з врятованих не знав, завдяки чиїй допомозі вижив.

Падре Луїджі подякував і продовжив:

— Я не хотів говорити на цю тему, але тоді у мене, як у італійця, було ще й почуття провини перед ефіопами, адже моя країна намагалася підкорити ці вільнолюбні племена, тож мені треба було ще й спокутувати гріхи моїх співвітчизників.

— Нам — час, — промовив, глянувши на годинник, Аблаутов і звернувся до падре Луїджі: — Дякувати Богові, що ви з’явилися до нас саме цієї хвилини.

Проходячи повз убиту француженку, падре Луїджі уважно оглянув на її шиї невелику рану з обсмоктаними краями.

— Так, — підтвердив він. — Тут, без жодного сумніву, побував опир, — і відразу поспішив за Аблаутовим.

Біля хвіртки стояли поліцейські, які за наказом слідчого Струве відразу рушили за Аблаутовим. Вчорашня завірюха замела всі сліди, але Аблаутов ішов упевнено.

Ніби розмірковуючи, він говорив слідчому Струве:

— Ви пам’ятаєте вбитого селянина? Тоді я вам ще сказав, що це зробив опир. Сліди, залишені на узбіччі дороги того дня і минулої ночі, ідентичні. Я кілька днів вивчав ліс і нарешті знайшов те, що шукав…

За півгодини вони підійшли до дерев’яного будинку. Струве дав знак поліцейським, і вони оточили дім.

— Це колишній мисливський будиночок. Саме тут і ховається опир, — звернувся до всіх Аблаутов.

Поліцейські вибили зачинені зсередини двері й увійшли до будинку. За ними увійшов падре Луїджі. В будинку було небагато кімнат, але обшук, сумлінно проведений поліцейськими, ніяких результатів не дав, а це означало, що жодного сліду опиря знайдено не було. Але стало ясно, що цей будинок є криївкою контрабандистів. Тут відразу було знайдено коштовності, пакети та ящики з одягом і порцеляною. Падре Луїджі свяченою водою окропив усі кімнати.

— Тут зовсім недалеко болото, — сказав Аблаутов.

Слідчий Струве різко повернувся до нього:

— Я так і думав.

А падре Луїджі запитав:

— І що означає ця наявність близького болота? Прошу пояснити. Я вже відчуваю, що опир десь тут, близько. І щоб його швидше знайти, мені важливо знати все.

Італієць говорив російською вільно, майже без акценту. Він як справжній італійський місіонер добре вивчив мову країни, куди його цього разу направила воля Господня.

Струве запросив священика сісти на стілець, а сам вмостився на довгій дерев’яній лаві біля стіни.

— Отче, річ у тому, що скарби, знайдені нами тут, коштують мільйони і добровільно їх ніхто б тут не залишив. Вже лише ці китайська порцеляна, тюки шовку, одяг з англійської вовни чи золоті монети та прикраси, — і він показав на ящики, які з різних кімнат виносили поліцейські, — коштують неймовірних грошей. Отже, хтось не дозволив контрабандистам забрати звідси всі ці речі, а контрабандисти — відчайдухи, їх налякати непросто, тим паче що митники і поліція тут ні до чого. На превеликий жаль, ми ніколи особливо не цікавилися цим будинком. Тож хто міг їх звідсіля вигнати? Хіба що такі ж відчайдухи, як і ці, але тоді всі скарби стали б легкою здобиччю переможців. Отже, це — опир, з рук якого жоден контрабандист живим звідси не вийшов. Єдине, чого я не міг зрозуміти, — куди ж він подів трупи. І це прояснив Богдан Іванович, мій колега, який згадав про болото. Цілком зрозуміло, що опир тіла своїх жертв викидав у болото.

— Тепер я зрозумів, — сказав пастор.

Обшук так нічим і не закінчився. Все оглянули, але ніде жодного сліду опиря знайдено не було.

Орлов тим часом чаклував біля порожньої шафи, дверцята якої були відчинені. Поліцейські, які перед цим уважно вивчили кожну шпарку шафи, так нічого там і не знайшли. І все ж Орлов відчував, що ця шафа з секретом. Але з яким? Начебто вже й постукав він по ній, і всі гвинтики пальцями перебрав, та — нічого! Але раптом у голові Орлова сяйнула думка: «Ця шафа такою великою була зроблена не просто так, адже вона передбачена для мисливського будинку і тут мали щось зберігати. А отже…»

Думку Орлова перебив Царськосельський, який пишався тим, що полював у Африці на жирафів і носорогів. Він вигукнув:

— Тут має бути льох, це ж — мисливський будиночок! А ця шафа, Сергію Олексійовичу, зроблена з розрахунком на те, щоб крізь неї можна було втягти лося, не розрізаючи його. Ці дверцята мають відчинятися ось так! — і він, вихопивши у поліцейського шаблю, засунув її у ледь помітну щілину поміж верхньою кришкою шафи і стінкою, а потім натиснув і смикнув вниз. Задня частина шафи тихо опустилася, і перед присутніми моторошно зазяяв темний отвір.

— Дивіться, — прошепотів Царськосельський, відпускаючи задню частину шафи. І всі за мить побачили, як знову виросла стіна. — Бачите, це також імітація. Постукаєш, подумаєш, що зруб, а поміж зрубом і цією «стіною» у верхній частині сантиметрів тридцять буде. Саме звідсіля й починаються сходи, — і Микола Степанович, знову опустивши «стіну», першим ступив у морок чорного льоху. За ним рушили всі інші. Підземелля займало майже половину площі будинку. Повітря було вогке і чомусь солодкаво-кисле. Чоловіки, запаливши смолоскипи, побачили довкола себе багато ящиків.

— Цей підвал будували ще, мабуть, за часів Єлизавети, а може, й Катерини Другої, а потім закинули, — промовив голосно Царськосельський. — Щось, напевне, чи зашкодило, чи не сподобалося господарям, і вони покинули незакінчене будівництво. Але ним скористалися ті, що переробили його на мисливський будинок. Хм, у цьому льосі так холодно, що туша вбитої тварини може тут зберігатися дуже довго.

Лікар Стерлінгов, який до цього мовчав, раптом не витримав:

— Ви мене дивуєте, Миколо Степановичу, ми за два кроки від опиря, а ви говорите казна-що!

Труни, яку наказав шукати падре Луїджі, ніде не було. Втомлений Стерлінгов присів на дерев’яний диван, який чомусь стояв у льосі.

— Та ви ж на труну сіли! — пожартував Царськосельський. Було схоже, що цим жартом він намагався збадьорити присутніх, та й себе також.

Стерлінгов, підскочивши, однією рукою підняв диван за край, і перед очима присутніх справді постала труна, схожа на великий ящик. Царськосельський взявся за інший край дивана і вони переставили його подалі від стіни льоху, а от саму труну підняти не змогли. Лише втрьох, з неймовірними зусиллями, чоловіки підняли її і поставили на диван, але віко труни не відчинялося. Падре Луїджі з погано прихованим хвилюванням промовив:

— Ми знайшли його!

— Та ні! Це, мабуть, ще один ящик контрабандистів, — скептично сказав Струве. — 3 чого ви взяли, що це труна, та ще й опиря?

— Ось відчинимо і з’ясуємо, що тут лежить, — якось відсторонено проговорив один з поліцейських, смикаючи за верхню частину труни, але віко не піднімалося.

І тоді той самий поліцейський вигукнув:

— Та вона ж зсередини зачинена! Господи, що ж це може бути?!

Царськосельський знову взяв шаблю і засунув її в щілину поміж віком і стінкою. Щось скрипнуло, і віко труни почало повільно підніматися. Всі застигли на місцях. Стискаючи руків’я шаблі, Царськосельський обвів всіх поглядом і побачив зблідле обличчя падре Луїджі, який вже встиг вийняти зі своєї валізи осикову загострену палицю і молоток.

У труні лежала істота, яку ніхто не наважився б назвати людиною. Але це була людина — ще доволі молодий чоловік з кошлатою рудою бородою. Його обличчя було зеленавого кольору, очі запалі, а ніс стирчав, ніби цурпалок, гостряком догори. Руки чоловіка з довжелезними брудними чи то кігтями, чи то нігтями лежали на грудях, як у покійника…

Всі заніміли від самого лише вигляду опиря, але цієї миті падре Луїджі впевненою рукою і з несподіваною для хирлявого, немічного старого силою встромив у його серце осикову палицю. Опир розплющив очі, і разом з криком з його рота вихлюпнулася кров, яка забризкала всіх довкола. І тоді падре Луїджі вдруге вдарив молотком по осиковій палиці і пробив наскрізь серце опиря. З його відкритого рота потекла кров, але не це вразило людей, а неймовірно білі і довгі ікла, які вже не вміщалися у роті страховиська. Орлов пригадав, що опис таких зубів він знаходив у романах про графа Дракулу. А тим часом падре Луїджі дістав зі своєї валізи сокиру з чорним руків’ям і одним ударом відсік голову опиру. Всі зітхнули з полегшенням, а падре Луїджі, ховаючи сокиру й молоток, сказав:

— Тепер його можна поховати. До речі, цю голову можете віддати до лабораторії. Нехай медики дослідять…

Вже коли всі вийшли на подвір’я і зітхнули з полегшенням, Струве несподівано звернувся до присутніх з проханням:

— Дякувати Богові, ніхто, крім нас, не знав ні про опиря, ні про скарби, які тут знаходилися, але ми всі — люди честі і я сподіваюся, що ніхто з вас ніколи й нікому не розповість про те, що побачив тут. А всім іншим я займуся сам.

Вже у кабінеті Венчеслава лікар Стерлінгов сказав:

— Панове, я хочу сказати, що істота, від якої сьогодні ми позбавили людство, була живим опирем. Тобто він не воскресав з мертвих і це ніяк не пов’язано з потойбіччям і містикою. Я ще дуже погано знаю цю хворобу, але це вже другий випадок у моїй практиці, коли у звичайних людей з причини, поки що невідомої науці, з’являється якесь шкіряне захворювання. Від сонячних променів шкіра змінює свій хімічний склад, і людина потерпає від страшного болю. У неї відбувається деформація шкіри і м’язів, обличчя видовжується, змінюється колір шкіри, згодом змінюється і форма зубів. Такому хворому стає краще лише вночі або в темному холодному приміщенні. Єдине, що йому допомагає, — це людська кров…

Аблаутов сидів, опустивши голову. Ще ніколи його так не мучила совість.

— Це ж ми вчинили самосуд. І я, захисник закону і представник влади, не лише став співучасником убивства, а й сам організував його, та ще й залучив до цього ні в чому не винних людей. Цього мені ніхто не вибачить — ні Бог, ні колега. Зрештою, я й сам собі цього ніколи не вибачу!

— Заспокойтеся, Богдане Івановичу! — в очах лікаря Стерлінгова був щирий подив. — Ця істота була найсправжнісіньким маніяком. Я всю ніч вивчав її мозок і виявив там такі суттєві зміни і такі незворотні процеси, що можу твердити: людиною вона вже не була, і тому ви повинні пишатися тим, що взяли участь у позбавленні людства від неї.

— Пишатися? Радіти? Яким би маніяком ця істота не була, вона була людиною і мала право на людський суд. І лише цей суд міг винести вирок.

— Але, якби цей чоловік нападав чи тікав, поліцейські його все одно б застрелили.

— Не заспокоюйте мене!.. І, до речі, звідкіля взявся падре Луїджі? Ви його запрошували?

— Ні! Але коли ми підходили до мисливського будинку, я запитав у падре Луїджі про те, хто йому повідомив про опиря. І знаєте, що він мені відповів? «Я ж вам говорив, що мені було дано звістку від Всевишнього…» А отже, Богдане Івановичу, Всевишній не хотів, щоб цей опир помер від наших рук і тому прислав падре Луїджі. А це означає, що вирок було винесено не судом присяжних, а судом самого Всевишнього. Невже це все треба вам пояснювати?!

— Я, мабуть, поганий християнин, але в тому, що ви сказали, є певний сенс. Тож нехай все це залишиться нашою таємницею.

— Я згоден…

Під вечір в замку все заспокоїлося, і Венчеслав був останнім, кого допитувала поліція. Відчувалося, що він схвильований і засмучений подіями минулої ночі.

— Венчеславе Івановичу, — розпочав допит (чи розмову, як вони це назвали) Струве. — Давайте відразу поставимо всі крапки над «і». Я не хочу, щоб ви думали, ніби у нас є проти вас якісь підозри, але разом з тим ваші свідчення можуть бути для нас дуже корисними. І ось з якої причини. У вашому замку знаходилася наша людина. Вона з’явилася тут не за службовим дорученням, а з єдиною метою — брати участь у ваших нічних бесідах за власним бажанням.

Венчеслав здивовано звів брови.

— Мова йде про офіцера поліції Алегрова.

— Я знаю його як молодого художника-графіка, але навіть уявити не міг, що він працює в поліції.

— Він не дуже молодий, йому вже двадцять вісім років. Відразу після закінчення університету він прийшов до поліції. Я підкреслюю, справа стосується карного розшуку, тож ніяких підозр ні у вас, ні в когось з ваших колег з приводу його порядності бути не повинно. До речі, він ніколи й не приховував свого справжнього фаху. І на поминки вашої дружини він прийшов сюди разом зі мною і у поліцейській формі.

— Я це пригадую, хоча тоді якось не звернув уваги на одяг Алегрова.

— Так от, саме Алегров і дав нам ті свідчення, які забезпечили вам алібі. І саме тому ми вас не турбували під час вашого денного відпочинку після цієї моторошної ночі.

— Невже була потреба у підтвердженні мого алібі?!

— Підтвердження алібі потребують люди, як правило, які ні в чому не винні. У злочинців алібі завжди забезпечене.

Венчеслав підвівся:

— Олеже Володимировичу, Мстислав Кузьмич бачив убивцю, і, до речі, з дуже близької відстані. Коли б він впізнав у ньому когось з відвідувачів мого замку, то відразу б назвав його ім’я. До речі, не сумнівайтеся, він і моє назвав би…

На обличчі Струве з’явилося щось схоже на посмішку:

— Я бачу, що ви ще не все знаєте про те, що відбулося у вашому будинку. Слово «алібі» я вжив щодо іншого вбивства, яке сталося у той же проміжок часу.

— Кого вбили?!

Непідробна тривога у голосі Венчеслава ще більше переконала Олега Володимировича у тому, що Боголюбський непричетний до цього вбивства.

— Була вбита ваша покоївка Катрін.

— Ця безпорадна, маленька істота? Вона ж у нас лише три місяці… — розгублено промовив Венчеслав.

Струве іронічно поглянув на Венчеслава:

— Вам пощастило, що не довше. Так-так, не дивуйтеся. Ми дали запит до Парижа ще три тижні тому з приводу цієї вашої безпорадної істоти…

— Чим же вона вас зацікавила, та ще й три тижні тому?

— Під час святкування Введення пресвятої Богородиці до храму якась молода католичка, виходячи з собору, роздала милостиню юродивим, що зібралися перед входом. Ви знаєте наших юродивих. Їх завжди забагато біля православних церков, тож не всім вистачає на харчі, ось вони й навчилися підгодовуватися біля католицьких та протестантських храмів. Молода католичка роздала милостиню лише чотирьом юродивим, що, звичайно, викликало заздрість у інших. Але вранці почуття заздрості змінилося у них на почуття вдячності Господові, бо ті четверо померли у страшних муках. Уявіть лише — в кожному з пирогів, поданих молодою католичкою, були різні отрути, здебільшого рослинні, з країн Африки та Південної Америки… Тоді ми й пригадали про листа з французького департаменту поліції, в якому нас повідомляли про відому вбивцю, маніячку, яка отруїла багатьох людей найрізноманітнішими отрутами. Звали її Коллет Курсель. Вона навчалася в університеті на хімічному факультеті, але її відрахували за участь у злочинній організації «Жерці Мітрідата», члени якої виготовляли і, що найгірше, використовували найрізноманітніші отрути. Коллет була найнебезпечнішою з-посеред них. Французька поліція зробила у неї обшук і знайшла понад сімдесят видів сильнодіючих отрут — тваринних, рослинних, хімічних. Після кількох дуже гучних убивств її запідозрили також у вбивстві власного чоловіка, до реч] дуже багатого землевласника, і його дітей від першого шлюбу. Коллет втекла до Німеччини, а паризька поліція розіслала у всі країни світу її фото, відбитки пальців та інформацію про злочини. Такий лист надійшов і до нас. Але до випадку з отруєнням юродивих у нас навіть підозри не було, що ця жінка приїхала до Росії. До речі, вона, вже живучи тут, отруїла такою ж отрутою кількох дітей у дитячому притулку при монастирі Апостола Іоанна. Щойно ми це виявили, як відразу почали шукати цю підозрілу молоду жінку і надіслали до Парижа телеграфом прохання передати нам додаткову інформацію насамперед про отрути, які використовувала Коллет Курсель. Відповідь надійшла вже третього дня, але ми ще не знали, під яким ім’ям ця жінка приїхала до нас і де мешкає, проте вже напевне знали, що вона і є Коллет Курсель. Зараз це вже доведено. До речі, змішуючи отрути, Курсель намагалася зітерти загальну картину дії кожної з них. І четверо юродивих стали жертвами її експериментів. Але, напевно, свої моторошні досліди вона вважала незавершеними і тому вчора продовжила їх, отруївши ще одну людину.

Очі Венчеслава здивовано округлилися:

— Кого ж це?!

— Кримського-Корсарова. Не бійтеся, він залишився живий лише завдяки своїй незграбності. Отруєну каву Коллет він вилив собі на брюки, які вона потім випрала у мисці. Ми взяли на аналіз кілька крапель з неї і з’ясували, що ця отрута викликає параліч серця і практично не залишає слідів. Кримський-Корсаров, який має сьогодні увечері повертатися до Парижа, помер би скоріш за все завтра вранці у поїзді від паралічу серця.

— А хто її все ж таки вбив? — у голосі Венчеслава вже була тривога.

— Її вбила жінка, яку бачив Алегров на четвертому поверсі. Він же розповів нам про те, що бачив, як ви вчора піднімалися з третього поверху на четвертий. Тож до вас одне-єдине запитання: хто ця жінка і чи не на вас вона чекала?

Венчеслав поглянув на слідчого печальними очима і відповів:

— Зараз я спробую пригадати… Це, напевно, було близько другої години ночі. Я зайшов до свого кабінету і, почувши якийсь дивний шум, визирнув, але нікого не побачив. Знову повернувся до кабінету і за якийсь час, знову почувши шум, ще раз визирнув.

— І що це був за шум?

— Якщо дозволите, я вам покажу.

Вони вийшли з кабінету і підійшли до дверей, які вели на незаселену частину замку. Скло на них було розбите, і скалки валялися на підлозі.

— Ці двері дуже важкі, — промовив Венчеслав. — Ми практично ніколи не користуємося ними, але цього разу увечері я почув, як двері стукнули раз, потім другий. Я вийшов і побачив, що вони відчинені і скло розбите. Я їх зачинив і лише після цього, вже піднімаючись сходами, побачив попереду себе якусь жінку. Я подумав, що це одна з моїх гостей, і не звернув на неї особливої уваги.

— Кримський-Корсаров твердить, що також бачив цю жінку. Отже, вона прийшла не з того коридору, двері до якого були зачинені, — задумливо промовив Струве.

— Наскільки я розумію, у вас склалося враження з моєї розповіді, ніби я хочу вас переконати в тому, що ця жінка з’явилася саме звідтіля. Але ж вона могла увійти і через коридор, а потім через нього ж повернутися назад.

— Припустимо так, але все свідчить про те, що хтось вибив ці двері з боку незаселеного приміщення.

Венчеслав задумливо подивився на Струве:

— Мені здається, ви не звернули уваги на два моменти: по-перше, ці двері, як я сам переконався, могли відчинитися від протягу і від протягу потім зачинитися. І, до того ж, я не стверджую, що поява тієї жінки і шум, який я почув, пов’язані між собою. До речі, Олеже Володимировичу, я ж і досі ще не знаю, як було вбито Катрін.

— Судячи з усього, це — опир. У Катрін — на шиї рана з обсмоктаними краями і воскове від безкрів’я тіло.

Струве несподівано замовк і подивився на Венчеслава, в погляді якого світилося щось незрозуміле.

— Олеже Володимировичу, невже ви вірите в існування опирів?

— Після сьогоднішнього дня вірю!

— А тепер послухайте мене. Є багато людей, зацікавлених у моїй смерті, і опирі — це один з можливих способів. І не робіть такого обличчя, ніби ви не знаєте, що я був пов’язаний з орденом магії та окультизму.

— Так, я подивився ваше досьє. Ми маємо звіти про те, що ви навчалися у відомого мага Гольдмайєра, а після його таємничої смерті одружилися з його дочкою, з якою потім розлучилися…

— В такому випадку давайте відкладемо нашу розмову, якщо, звичайно, ви щирі зі мною і не підозрюєте мене у цих жахливих вбивствах. Сподіваюся, що все, що стосувалося магії, залишиться поміж нами.

Струве сперся на стілець:

— Можете не сумніватися, протокол, якого ви підпишете, не зафіксував моїх запитань щодо вашого окультного минулого, але у мене до вас запитання: чи ви впораєтеся з цією навалою опирів?

— Що стосується мене, то я, завдяки власним знанням і відповідному досвіду, недосяжний для опирів, більше того, я сам здатен захистити і своїх людей у замку. Але інколи виникають ситуації, коли я безсилий, як у випадку з лісовим опирем або з такими людьми, як Катрін, чи як її там… Коллет.

Струве простяг Венчеславу текст протоколу. Венчеслав уважно прочитав свої свідчення і підписався. Коли він спустився до вітальні, там вже було кілька гостей. Він сів на диван і сумно промовив:

— Я дякую вам, панове, що ви тут, зі мною, у ці важкі дні, але хотів би, щоб ви не залишали мене й надалі, оскільки я збираюся зробити дуже відповідальний і важливий крок… Ви не знаєте, де Вероніка?

— Вона на подвір’ї, — відповів хтось із жінок. — Пішла провести гостей. Зараз я її покличу.

Венчеслав важко зітхнув і промовив:

— Те, що я зараз вам скажу, впевнений, більшості з вас видасться крамольним, але, сподіваюся, ви мене зрозумієте правильно. Після смерті моєї дружини і після всіх цих смертей те, що я скажу, мабуть, буде схоже на маячню божевільного, але ви мене знаєте, я не здатен на непродумані вчинки…

Пауза була довгою і неприємною, але її несподівано порушила Вероніка, яка щойно забігла до вітальні:

— Я бачу ваше напруження і відчуваю, що Венчеслав зібрався сказати вам дещо надзвичайно важливе для нас обох, — і вже наче з мосту у воду, не даючи слухачам опам’ятатися, передчуваючи, що реакція може бути найнесподіванішою, видихнула: — Ми вирішили з Венчеславом одружитися…

Орлов уже хвилювався — від Інни не було жодної звістки. «Якщо їй не зателефонувати, то знову буде істерика і скандал», — з цими думками він набрав телефонний номер своєї квартири. Ніхто не відповів. Тоді він зателефонував Аблаутову. Той відразу сказав:

— Сергію Олексійовичу, чи не могли б ми зустрітися? Для мене зараз це дуже важливо.

— Ми можемо зустрітися десь за години-півтори. Я якраз доїду за цей час додому.

— Давайте краще я за вами заїду. Це буде швидше…

Машина Аблаутова справді під’їхала до замку Венчеслава напрочуд швидко, і Орлову здалося, ніби той був десь зовсім близько, але чомусь приховав це.

— Вам додому?

— Так, Інна ще вчора вночі поїхала додому…

У квартирі не було нікого. На столі Орлов знайшов телеграму. Аблаутов, зазирнувши через плече Сергія Олексійовича, промовив:

— Прийміть мої співчуття. Ми сьогодні ж їдемо до Москви.

— Зараз?

— Та ні, уночі, а зараз давайте десь посидимо у кав’ярні, поговоримо…

…У кав’ярні було світло і затишно. Мерехтливе сяйво кришталю, чисті накрохмалені скатерки, тепло — все це заспокоювало.

Вже сидячи за столом, Аблаутов запитав:

— Вас не дивує, що мене не було видно майже два дні?

Орлов знизав плечима, потім наповнив чарки коньяком і запитав:

— Яка, на вашу думку, різниця між московськими і петербурзькими символістами?

— Мабуть, у віршах петербуржців забагато туману, недомовленості і фантасмагорії, як і в самому їхньому місті. А от у москвичів — більше яскравих фарб, чіткості, рельєфності, — і, побачивши здивоване обличчя Орлова, додав: — Мабуть, я кажу дурниці, але сподіваюся як непрофесіоналу ви мені це вибачите.

Орлов поблажливо посміхнувся:

— Я не це мав на увазі. Якщо вас послухати, то в Петербурзі — суцільні Анненські і Блоки, а у Москві — Брюсови і Бєлиє. Але зараз я не про літературу запитую і тому відповім сам: головна відмінність поміж москвичами-символістами і петербуржцями-символістами в тому, що москвичі п’ють коньяк, а петербуржці — шампанське.

— Мабуть, ви праві. Це я вже давно помітив і саме про це хотів з вами поговорити. Ви вчора нічого не помітили дивного у Венчеславі?

— Вчора?

— Точніше, в ніч убивств.

— Нічого, окрім того, що він пішов спати трохи раніше, ніж завжди.

— А вам не здалося, що він трохи перепив?

— Така думка в мене промайнула, але можу поклястися — він при нас нічого не пив.

— Я в цьому й не сумніваюся. Річ у тому, що Венчеслав — людина непитуща і вчора він також нічого не пив, окрім крові з шампанським та отрутою…

Побачивши здивований погляд Орлова, Аблаутов продовжив:

— Чи знаєте ви чоловіка на прізвище Бєлов?

— Звичайно, знаю. Це людина, справжнє місце якої у середовищі Мілітарьова, хоча він всіляко відмежовується від чорносотенців і тримається за нас. Його романи не зовсім бездарні, а з роками він, можливо, й порозумнішає…

— Він вже ніколи не порозумнішає, бо він — мертвий. Навіть двічі мертвий. І повірте мені, що навіть якби він був живий, то все одно ніколи б не порозумнішав. За те, що він спілкувався з вами і був у вашому середовищі, і у Москві, і у Петербурзі йому платили, і платили чимало. Він був інформатором третього управління. Я про це дізнався вчора. І як читач мушу сказати, що його доноси читаються з більшим інтересом, аніж його власні романи. Шкода, що їх навіть ви видавати не будете.

— Що ж з ним сталося?! — Орлов вже передчував, що зараз почує знову щось моторошне.

— Що з ним сталося, цього точно не знає ніхто. Ми можемо лише здогадуватися. Офіційно вбивство Бєлова буде на совісті Катрін, оскільки його прізвище ми знайшли у її щоденнику, до якого вона заносила прізвища своїх жертв з властивою маніякам акуратністю і педантичністю. Але це лише частина офіційного розслідування, потім починається найцікавіше. Того дня, запідозривши в Бєлові агента поліції, Катрін вирішила позбутися його, а Бєлов у свою чергу вирішив завербувати її на роботу до поліції. Він почав начебто залицятися до неї, а коли справа дійшла до інтиму, Катрін запропонувала Бєлову випити. Бєлов не символіст, і не москвич, і не петербуржець, тож він віддав перевагу горілці, в якій жінка і розчинила отруту. Після того, як Бєлов пішов від Катрін, вона все це занотувала до свого щоденника і відразу ж нижче приписала формулу протиотрути. Ця жінка фіксувала все дуже чітко, навіть вказувала місце у своїй потаємній шафці, де можна знайти цю протиотруту, але найцікавіше починається, як на мене, пізніше. Бєлов пішов від Катрін увечері, але його тіло й досі ще не знайдено, а доза випитої ним отрути була смертельною. Далі. За якийсь час на подвір’ї замку з’являється повар, іде на конюшню, бере козла, потім на кухні ріже його і спускає кров з нього у срібну миску, яку забрала служниця Венчеслава Марія Михайлівна. Вона вкинула у цю миску якийсь прозорий камінчик і віднесла все до кабінету Венчеслава. Вам це ні про що не говорить?

В очах Орлова зблиснула іронія:

— Мені це каже про те, що у вас дуже добре налагоджено стеження.

— Ви нас переоцінюєте, Сергію Олексійовичу, все це побачив сам кухар, який до того, як був взятий на роботу до замку Венчеслава, працював кухарем — не здогадаєтеся в кого?

— Не мучте!

— У Татіщева!

— У якого Татіщева?

— Так-так, у того самого, про якого ви подумали. В Петра Сергійовича Татіщева, гросмейстера масонської ложі.

— За що його й було вигнано з ордену польських розенкрейцерів.

— Так! Маги не вибачили йому переходу до масонів. Такі вже закони в цьому ордені, хоча інші розенкрейцери цілком спокійно ставляться до масонів.

— І що далі?

— Кухар, краєм ока побачивши дії Марії Михайлівни, згадав, що Татіщев не раз займався чимось подібним. Річ у тому, що Татіщев знав, що його можуть отруїти, і тому вживав найнадійнішу протиотруту, добре відому в магії.

Орлов хитнув головою:

— Так, я знаю. Цей прозорий камінчик — алмаз. Він розм’якає від козячої крові, яка обов’язково має бути ще свіжою і теплою. Потім цей алмаз можна легко розтовкти на ковадлі у порошок і після цього вже випити з водою.

— Правильно! А тепер як людина, яка бувала у кабінеті Венчеслава, скажіть, чи добре ви пам’ятаєте все у цьому кабінеті?

Орлов напружив чоло:

— Наскільки це можливо.

— За кабінетом Венчеслава знаходиться інша кімната — його лабораторія, — Аблаутов говорив монотонно, ніби читав з паперу, — вона дивна, тому що доходить до підвального поверху. Ні з першого, ні з жодного іншого поверху, крім четвертого, туди немає входу, і до того ж туди можна потрапити лише через кабінет Венчеслава. Вертикально поверхи з’єднані внутрішніми сходами.

— Звідкіля ви все так добре знаєте?!

— Я був у цій частині замку майже ніч. А заліз я туди не задля викриття Венчеслава, він дуже розумний для того, щоб залишати будь-які сліди, а, як це не дивно, задля його порятунку. Бєлов був дуже небезпечний і підлий. Він сам найнявся до поліції, щоб стежити за тими, хто, на його думку, нищить Російську імперію, — за жидами, масонами, західниками тощо. Про його доноси я вже сказав, а крім того, він ще виявився й провокатором. Знову ж таки з власної волі. Ви давали йому хоч раз автограф?

— Не пам’ятаю, здається, давав, — на обличчі Орлова промайнула тінь. — Він часто брав автографи для якихось дівчат, для власних батьків, щоб показати, з ким він спілкується… Так він принаймні всім говорив.

— Коли б так! Всі ваші автографи він використав проти вас. Бєлов вигадав прогерманську організацію, і ваші підписи тепер стоять на таємних донесеннях, на протоколах засідань цього вигаданого ним товариства, які він друкував на чистих аркушах паперу з вашими підписами. Всі ви, виявляється, були шпигунами. А документацію цієї неіснуючої організації він привіз у замок Венчеслава. І це також не випадково. За цими паперами, організатором і резидентом всього шпигунського ланцюга був Венчеслав, а ви значилися як керівник московської організації. Бєлов привіз негативи секретних військових об’єктів, лінкорів і крейсерів. Одне слово, інформація, зібрана ним, гарантувала вам всім мінімум — каторгу до смерті. Можна лише здогадуватися, як Бєлов діставав секретні матеріали, але факт залишається фактом, він міг знищити цвіт інтелектуальної еліти Росії, якби йому вдалася ця авантюра. Залишилося б хіба що товариство «Знання» та Мілітарьов зі своїми приятелями… І от всі ці документи він привіз сюди.

Аблаутов зупинився, зустрівши запитальний погляд Орлова:

— Ви згадали про Мілітарьова. Серед його знайомих багато військових, що мають доступ до секретної інформації. Можливо, не обійшлося без них?

— Все може бути, але зараз я хочу сказати про те, що вся ця література — і друкована, і рукописна — була захована у кабінеті Венчеслава Бєловим, який у кімнаті Катрін взяв ключі від кабінету Венчеслава і за зліпком зробив копію. З кімнати покоївки він і вирушив до кабінету Венчаслава, тримаючи в руці валізу з документами. Коли я вночі сидів у кабінеті Венчеслава, то валіза все ще знаходилася там. А далі події розгорталися так. Бєлов спустився по внутрішніх сходах до підвалу, щоб там заховати валізу…

— Звідкіля ви про це знаєте?

— Про це — потім. Так от, саме у підвалі Венчеслав і знайшов Бєлова, сліди якого на цьому уриваються. Ось яка картинка вимальовується з різних фактів: у цьому підвалі Бєлов призначив зустріч якійсь жінці, заздалегідь заховавши тут компромат, і прийшов до неї на зустріч. Я не знаю, чого він вимагав від неї, але саме тієї хвилини до підвалу спустився Венчеслав і, миттєво зрозумівши, з ким має справу, зчепився з ним у бійці. А невідома нам жінка, побачивши все це, побігла до кімнати Катрін…

— Чому — до кімнати Катрін? — здивувався Орлов.

— Тому, що частину компромату Бєлов залишив у її кімнаті і саме звідти він спустився у підвал з валізою. А свій саквояж він залишив у Катрін. Лякаючи цю невідому жінку, він сказав їй, де саме зберігаються інші матеріали, які він будь-якої миті може показати саме там, де треба.

Коли почався двобій, жінка побігла до кімнати Катрін і забрала саквояж, а заодно й протиотруту для Венчеслава.

— Але звідки вона могла знати, що Бєлов уже отруєний.

— З щоденника Катрін, який вона побачила, коли брала саквояж. Зошит цей лежав відкритим у тій же шафі, на тій же полиці, де Бєлов заховав саквояж.

— Ну, гаразд, але вона навряд чи брала протиотруту для Бєлова. Рятувати його від смерті вона не збиралася. Але як вона могла здогадатися, що протиотрута може знадобитися Венчеславу. Невже ця жінка знала, що він опир?

— Судячи з усього, знала!

— І що ж було далі?

Аблаутов підійшов до вікна:

— Ви не знаєте ще однієї дуже важливої деталі. Жінка, яку Кримський-Корсаров вважає вбивцею, а ми з вами — опирицею, приходила до Венчеслава в якійсь дуже важливій справі і пішла від нього з подарованою прикрасою.

— Тобто?!

— Алегров, який бачив невідому жінку, яка йшла по коридору у напрямку до кімнати Коллет і потім виходила з нього, стверджує, що спочатку у неї на шиї не було нічого, а потім з’явилося кольє з зелених діамантів…

Почувши ці слова, Орлов схвильовано підвівся:

— Цього не може бути! Як же він роздивився у напівтемряві, чи це зелений діамант, чи зелений корунд, чи смарагд?

— Звісно, не міг. Але річ в тому, що один камінчик був знайдений біля тих дверей, з яких стирчала голова мертвої Катрін. Мабуть, він випав під час її вбивства…

— А чому ви так зацікавилися цим кольє?

— Бо я розмовляв про нього з Кримським-Корсаровим, якого вчора відвіз на вокзал.

— Він що, поїхав?

— Так, до Парижа. І він сказав, що, сидячи у кімнаті Катрін, не бачив ніякого кольє на шиї жінки, яка піднімалася сходами. Отже, цей подарунок вона отримала від Венчеслава.

Аблаутов уважно поглянув на Орлова:

— Мабуть, це дуже коштовний подарунок.

— І не просто коштовний подарунок, хоча за нього можна купити маєток. Тут ідеться не про це. Зелені діаманти — велика рідкість, але секрет тут в іншому. Кольє з діамантів є магічним талісманом і оберігає вагітних жінок.

— Ви хочете сказати…

— Так, вона вагітна, і вагітна від Венчеслава.

— Але дозвольте…

— Богдане Івановичу, пам’ятаєте, коли ми з вами проглядали записи Лозинського у моргу, то бачили запис про те, що невідома покійниця була вагітною.

— Отже, вагітність не перервалася.

— Так, мабуть, воно і є. Чого-чого, а того, що опириця може бути вагітною, я не чекав…

— І все ж жодних доказів проти Венчеслава ми не маємо, — задумливо сказав Аблаутов. — У всьому замку ні ми, ні поліцейські не знайшли жодних слідів його опирства. А те, що він вдень спить, а вночі веде активний спосіб життя, не є доказом. Я, до речі, розмовляв з його сімейним лікарем, професором Голеніщевим, який багато разів консультував Венчеслава, і він пояснює стан його здоров’я недокрів’ям і перевтомою. Якщо ми навіть кілька днів протримаємо його у в’язниці, то все одно нічого не доведемо, бо, ослаблого, його заберуть до лікарні і переллють потрібну кількість крові. Цього йому цілком буде достатньо. Напевно, нам треба ще почекати. Можливо, з’являться нові докази.

— А чи знаєте ви, що Венчеслав сьогодні збирається вінчатися!

— Сергію Олексійовичу, ви жартуєте! Опир — у церкві?! І що, він цілуватиме хреста?! Господи, та сьогодні ж лише третій день, як він поховав дружину! Феноменально!

Орлов лише руками розвів.

— І на кому ж він одружується?

— На Вероніці.

У Аблаутова опустилися руки. Він відкинувся на спинку крісла і уважно подивився на Орлова:

— Ви будете на церемонії вінчання?

— Так! Ми запрошені, але я вірю в Бога і в те, що він цього не допустить!

— Все — в Божих руках…

Увечері гості приїхали до Венчеслава, який вже прокинувся і вийшов до вітальні. Він чудово виглядав і, здавалося, ніби помолодшав. Світлі кучері красиво спадали на темний фрак, блакитні очі променіли тихим спокійним світлом. Венчеслав наблизився до Орлова:

— Мій шафер вже повідомив, де буде вінчання?

— Ще ні, але я знаю, що він вже домовився зі священиком і ось-ось повідомить, у якій церкві буде вінчання.

Нарешті з’явився шафер:

— Можемо їхати!

— А це далеко? — в голосі Венчеслава відчулася напруженість.

— Ні, це — церква Іоанна Дамаскіна.

Венчеслав зблід:

— Та це ж старообрядницька церква!

— Ні, її вже давно прибрали до рук наші, просто вона дуже довго ремонтувалася. Старообрядців місяців зо три як вигнали звідтіля, — спокійно пояснив шафер.

Їхали двома машинами. В одній Венчеслав з Веронікою та шаферами, в іншій — гості. Був тихий зимовий вечір. Зрідка пролітав сніг. Поміж хмарами висів важкий повний місяць, і все довкола, здавалося, застигло в очікуванні чогось дуже важливого. Ось нарешті й цегляна огорожа церковного двору. Скрипнули в арці окуті залізом важкі двері, й весільна процесія зайшла на подвір’я. Кроки людей налякали голубів, які причаїлися на церковній арці, і вони знялися в небо. На цей шум відчинилися церковні двері й темряву пронизало неяскраве світло од свічок. Всі прискорили крок. Священик і дяк зустріли їх вже у святковому одязі.

Вероніка з Венчеславом стали перед вівтарем, і церемонія вінчання нарешті почалася. Вероніка неуважно слухала запитання священика: щось не давало їй зосередитися. Священик став до них спиною і зашепотів молитву. Вероніка підвела голову, несподівано почувши якийсь шум, і тієї ж миті побачила голуба, який, напевне засліплений світлом, залетів до церкви у відчинені двері. Він шумно і перелякано махав крилами майже під самим куполом церкви, не знаходячи місця, щоб сісти…

Нарешті священик повернувся до молодих і промовив такі довгоочікувані Веронікою слова:

— Вінчається раб Божий Венчеслав Боголюбський…

І цієї миті Вероніка почула, як перестали лопотіти крила голуба. Підвівши очі, вона зустрілася поглядом з пронизливими очима Христа Спасителя, а потім побачила, що голуб нарешті заспокоївся і плавно опустився на величезного золоченого хреста царських воріт, мабуть, єдине, що залишилося в цій церкві од старообрядців.

— …з рабою Божою…

І цієї миті хрест похитнувся. Ще, ще… Вероніка хотіла закричати, але чомусь не змогла. Голуб, відчувши, що хрест падає, знову злетів під купол церкви. І відразу після цього хрест з усього розмаху, на очах у закляклих од жаху людей пробив наскрізь груди зблідлого Венчеслава і придавив його до мармурової підлоги церкви…

Орлов і Царськосельський взяли на себе вирішення всіх проблем, пов’язаних з похороном Боголюбського. Вероніка лише під ранок отямилася і зараз лежала у спальні Венчеслава. Таки дісталася до його ліжка, збулася її давня мрія. Єдине — що він вже ніколи сюди не увійде…

Вероніка встала з ліжка, накинула на себе велику хустку і вийшла у коридор. Щось її тягло до кімнати, де стояла улюблена Венчеславова троянда. Вона підійшла зі свічкою до величезної дерев’яної діжки і з подивом побачила, що листя рослини зів’яло, важкі розквітлі і напіврозквітлі бутони похилилися, а по краях пелюсток лягла чорна кайма.

— Помер Венчеслав, і троянда вмирає. Але чому? Може, її дістав мороз? — Вероніка підійшла до вікна, але ніде не було жодної шпаринки. — Господи, що це зі мною? Де я? — дівочі очі наповнилися сльозами…

А тим часом до замку був запрошений священик, який відправив заупокійну службу біля Венчеслава. Після цього ворота замку були зачинені. Нікого стороннього не впускали, адже сьогодні, ще до заходу сонця, треба було спалити тіло Венчеслава, і всі тепер чекали лише на Макшельмонта, який зобов’язався це організувати. Скоро він і справді з’явився разом з людиною, одягненою досить дивно, як для зимового дня, — не в шубу, навіть не у пальто, а в якусь химерну накидку з атласу зеленого кольору поверх червоно-жовтого одягу типу сарі. Чоловік цей був босий, і коли він увійшов до вітальні з холоду і снігу, Орлова пробрав мороз по спині, але Макшельмонт не був ані трохи шокований тим, що його супутник одягнений так екзотично і явно не за сезоном.

— Я хочу вам представити мого друга, пана Кришначакару, — звернувся він до присутніх. — Я вам про нього казав.

Це був відомий йог, автор багатьох брошур у галузі теорії та практики йоги, а також індійських релігійних ритуалів. Як з’ясувалося, він був росіянином і нещодавно повернувся з Індії та Непалу, де прожив п’ятнадцять років, вдосконалюючись у індійській філософії та навчаючись у найвідоміших йогів.

…Багаття зводили у відповідності з вказівками Кришначакари, а сам він зайнявся тілом Венчеслава, нутрощі і мозок якого були вийняті ще вчора спеціально запрошеним Стерлінговим, який не зміг приховати свого подиву, коли на його очах вони відразу перетворилися на липку, желеподібну суміш. Цього Стерлінгов нічим і ніяк не зміг пояснити. Таке в його практиці трапилося вперше.

Тіло Венчеслава наповнили східними трав’яними сумішами, і Кришначакара прошептав над ним щось, схоже на молитву. Після цього тіло Венчеслава було урочисто покладено на дерев’яне підвищення, під яким лежав хмиз, приготовлений для багаття. Макшельмонт пішов за Веронікою.

Вона, спокійна, трохи бліда, спустилася разом з покоївкою на подвір’я і дивилася на всі приготування так, ніби все це її не стосувалося або вже не мало для неї жодного значення.

З запаленим смолоскипом у руці стояв біля труни Венчеслава Кришначакара і молився. Після молитви він підніс смолоскип до сухого хмизу, і всім здалося, що Вероніка зараз чи закричить, чи втратить свідомість, чи сама кинеться на вогнище, щоб згоріти разом з Венчеславом. Але вона продовжувала тихо стояти і від цього всім стало ще моторошніше. Кришначакара обійшов вогнище довкола, підпалюючи його з усіх боків. І було дивно бачити цю босу людину з химерно поголеним волоссям на тлі вогнища, яке розгоралося все дужче і дужче. Несподівано подув вітер і пішов густий сніг. Всі стояли мовчки і дивилися, як догорає вогнище. Східними пахощами просякло все довкола, але жоден з присутніх не почув запаху горілого людського тіла. Орлова навіть охопив жах: а що, як тіла Венчеслава не було на цьому вогнищі? Він перелякано озирнувся довкола і раптом зустрівся з таким точнісінько стурбованим поглядом Царськосельського. Мабуть, вони одночасно подумали про одне і те ж.

… Вогнище ж тим часом вже догорало, і коли вітер трохи розвіяв дим, то всі несподівано побачили з іншого боку двох чоловіків. У силуеті одного з них було щось дуже знайоме, але роздивитися обличчя було неможливо — заважав дим. Орлов озирнувся. На обличчях людей, що стояли поряд нього, він також побачив тривогу, навіть жах. Було відчуття, що незнайомці по той бік вогнища прийшли з потойбіччя. А коли дим розвіявся остаточно, Орлов відчув, що у нього занімів язик, а потім затерпла спина. Навпроти стояв Венчеслав з якимсь чоловіком…

Першою отямилася Вероніка і побігла навпростець до Венчеслава, але жарке полум’я вогнища зупинило її! З цієї близької відстані вона ще чіткіше розгледіла обличчя Венчеслава — печальне, смиренне, зі сльозами на очах. Він дивився на вогнище, в якому щойно перетворилося на попіл його власне тіло.

— Марево чи привиди? — нажахано перехрестився Орлов. Слідом за ним почали хреститися всі присутні, але прибульці не зникали. Першим отямився Орлов, зрозумівши, що один з двох чоловіків — не Венчеслав, а просто юнак, дуже на нього подібний.

Нарешті вогонь погас. Кришначакара взяв важку срібну урну і підійшов до згарища, аби зібрати попіл тіла Венчеслава. Він знав, що брати треба лише частину цього попелу, змішану зі спаленими дровами, а все інше нехай розвіє вітер. Лише так частини розвіяного праху і узятого до урни ніколи більше не зможуть зібратися в одне ціле і утворити нового опиря.

Тим часом той, що був дуже подібний на Венчеслава, підійшов до людей разом зі своїм супутником, обличчя якого було благородним, але якимсь відстороненим, ніби не від світу цього. Юнак підходив до кожного, називався сином Венчеслава, і всі з подивом і розгубленістю висловлювали йому співчуття. Лише Вероніка не чула жодного слова: для неї обличчя прибульця було обличчям Венчеслава…

В купе вони знову були удвох. Єлизавета відчувала, що Рєпін готується щось їй сказати, але зараз був ще не час і тому вона вирішила: поки що він спатиме. Та несподівано її супутник підвівся:

— Любий, куди ти?

Він посміхнувся:

— Викурю сигару і повернуся.

Єлизавета уважно подивилася на обличчя Рєпіна і лише зараз помітила, як він змінився за час їхнього знайомства, а можливо., за час цієї короткої поїздки до Петербурга. І щось змінилося у його ставленні до неї на гірше, але з цим вона вже нічого не могла зробити. Гіпноз чомусь не діяв.

А Рєпін стояв біля вагонного вікна і не курив, а крутив сигару у пальцях. Ще ніколи в житті йому не було так тяжко, як зараз. Його не цікавило, що і як у житті Єлизавети було до нього, це було несуттєво, адже він полюбив її такою, якою зустрів. А вона… Вона зрадила його. В неї на шиї чужий подарунок, кольє з діамантів. Дуже коштовний подарунок. Де вона його взяла? Чому вона його взяла? Без сумніву лише одне. Це кольє подаровано якимсь чоловіком. І чи не коханцем?

Рєпін зіжмакав сигару і повернувся до купе.

— Сашко, ти не хотів би сісти поряд зі мною?

Всупереч думкам на обличчі Рєпіна знову з’явилася щаслива посмішка, і він, забувши про всі свої образи, сів біля Єлизавети, але за кілька хвилин знову задумався. І цього разу його думки були про інше. Поїзд до Москви приїздить вранці, але вони вийдуть вночі на одній зі станцій, де неподалік є дім його родичів. Там вони переднюють, а потім ввечері на санях поїдуть до Москви…

— Сашко, поклади мені на коліна голову, — голос Єлизавети був тихим і ніжним…

За кілька хвилин Рєпін вже спав на її колінах, а Єлизаветі несподівано стало шкода Рєпіна і вона відчула, що хоче, аби цей хлопчик любив її, оберігав, жалів, щоб став її чоловіком. І якщо вона народить дитину від Венчеслава нормальною, то потім, можливо, народить і від Рєпіна…

…Вже повернувшись до Москви, наступного дня, і сідаючи в автомобіль, Рєпін раптом якимсь дивним, незвичним голосом промовив:

— Єлизавето, нам з тобою треба поговорити.

— Ну, то ходімо додому! Або ні, чудова погода, давай краще поїдемо на машині за місто, там і поговоримо…

Був гарний зимовий вечір. Місто ще не спало, у вікнах горіло світло, і Єлизавета подумала: «Як добре, коли в людини є дім, і, можливо, сьогодні я повернуся вже у наш спільний з Рєпіним дім. Я стану люблячою, вірною дружиною і господинею. Я стиратиму зі свідомості Олександра шкідливу, непотрібну для мене інформацію, а потім все якось владнається». Адже Венчеслав сказав їй, що у Німеччині вчені вже працюють над створенням штучної крові і є перші обнадійливі результати. Тоді й вона перестане вбивати і стане такою ж, як усі жінки, або майже такою ж, але нічною…

Автомобіль зупинився. «Зараз він скаже, що любить мене і що хоче одружитися зі мною…» — подумала Єлизавета.

Але Рєпін мовчав. Несподівано Єлизаветі стало холодно. Можливо, тому, що вона давно вже не пила людської крові. Покоївка у замку Венчеслава була її останньою жертвою, а часу минуло відтоді вже достатньо. Єлизавета дістала з шубки рукавичку, почала шукати другу, але її ніде не було — ні в сумочці, ні в кишенях. Рєпін, зрозумівши, що вона шукає, простяг їй загублену рукавичку.

Вона відразу її натягла і запитала:

— Випала на подвір’ї?

— Ні, у машині знайшов.

— Дякую, що знайшов. Мені чомусь раптом стало холодно.

— Я її знайшов не в цій машині.

— Як не в цій? Сашко, про що ви говорите?

— Так, я цю рукавичку знайшов не в цій машині, а в тій, якою ви приїхали до Венчеслава.

— Ні, ні! — несподівано закричала Єлизавета і вчепилася руками в горло Рєпіну. Щойно намріяне майбутнє тікало від неї. Зараз він все з’ясує, а її чари на нього чомусь знову не діють. — Ні, коханий, ні! — хрипіла вона і все дужче стискала шию і горло Рєпіна, а коли нарешті розтиснула, то молода красива голова Рєпіна відкинулася назад. Вже не тямлячи себе, Єлизавета почала що є сили трясти юнака: — Не вмирай! Пробач мене! Покинь мене! Іди від мене живий! Я відпускаю тебе! Не вмирай! Господи, я вбила єдину людину, яка по-справжньому любила мене, — вона приклала вухо до його серця, подивилася в очі й, піднімаючи голову, почула дивний звук. Це скрипіли розчавлені шийні хребці. Єлизавета озирнулася. Не може ж вона покинути його на вулиці. Треба, щоб його поховали.

Автомобіль стояв навпроти вивіски «Бюро похоронних процесій. Шмідт і компанія». Єлизавета вийшла з автомобіля, тримаючи на руках Рєпіна, і підійшла до зачинених дверей контори, натиснула їх коліном і увійшла досередини. У церемоніальній кімнаті було світло від вуличного ліхтаря, і Єлизавета відразу побачила на підлозі велику поліровану труну, поряд з якою лежало віко.

— Сашко, Сашко, — тихо проговорила Єлизавета. — Тобі не пощастило навіть у смерті. Тебе вбила жінка, яку ти любив. І зараз ти ляжеш у труну, яку приготували для іншої людини й іншої віри.

Єлизавета взяла Рєпіна на руки, обережно поклала його в труну, поцілувала в чоло, в праву щоку, в ліву. Потім її губи торкнулися на його шиї місця, де ще пульсувала артерія… І, опам’ятавшись в останню секунду, вона підвелася, вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала.

Стук дверей і шум мотора розбудили старого німця. Він одягнувся і спустився на перший поверх. В освітленій місячним світлом і вуличним ліхтарем кімнаті він побачив труну і чоловіка у ній.

«Що це за жарти?» — подумав німець і підійшов ближче. Глянувши на обличчя мертвого чоловіка, він відразу впізнав це обличчя.

— О, гер офіцер, доля вас привела сюди знову! — а потім сказав сину, який також з’явився на шум: — Телефонуй до поліції. У нас — незамовлений покійник…

Ще ніколи не був дім Орлова таким чужим і незатишним. Завжди увечері тут було світло, святково, розмовляли гості, накривався стіл до вечері, всюди горіли люстри, свічі, а зараз навіть ліхтар перед будинком не був запалений. Орлову щиро було шкода, що сестра Інни померла. Він пройшов по квартирі, але прислуги в домі чомусь не було. Не було й труни з тілом Надії. «Невже Інна не дочекалася і поховала сестру без мене?» — подумав Орлов і вирішив зайти до дружини в кімнату. Все одно скандалу не минути. Дізнається хоча б, чи вже був похорон.

Інна лежала на ліжку у чорному одязі, бліда, негарна, і відсторонено дивилася в стелю.

— Інно, люба! Що з тобою?

Вона перевела на Орлова хижий і разом з тим якийсь майже кокетливий погляд. Наркотики! Його завжди дратувало те, що вона їх вживає, але зараз він заспокоївся. Морфій допоможе дружині пережити стрес. Нехай відпочиває. І Орлов вийшов з кімнати.

Коли він увімкнув у вітальні світло, то побачив всюди сліди погрому. Хрести були зірвані і кинуті в купу сміття. У його кабінеті не було ні ікон, ні красивих гірлянд часнику, розвішаних перед цим по стінах, папери були вийняті з шухляд столу і розкидані по підлозі. Це все — Інна! — зрозумів Орлов і, запаливши лампу, сів у своє улюблене крісло. Він дуже втомився…

…Єлизавета залишила автомобіль неподалік від будинку Орлова і лише зараз пригадала, що ні господар, ні господиня ніколи не запрошували її до себе. До них її запрошував тоді Аблаутов. Запрошення чомусь не прозвучало навіть тоді, коли вони прощалися. Єлизавета звернула на це особливу увагу, бо чекала, що ось-ось прозвучить: «Заходьте частіше! Нам буде приємно з вами побачитися знову!» Вони чомусь промовчали.

Єлизавета вийшла з машини і здивувалася: в будинку Орлових було темно, лише в одному з вікон горіло світло. «Хм, як же я зайду без запрошення?» — розмірковувала вона, стоячи біля дверей, і раптом помітила якийсь напис на мозаїці перед входом до під’їзду. Зчистила сніг з літер ногою, і відразу хижа посмішка з’явилася на її обличчі. «Wellcome!» — «Ласкаво просимо!» Єлизавета відчинила двері…