Мертва кров

Розділ перший

— Гомосексуаліст! — сказав би випадковий відвідувач шпиталю Св. Пантелеймона, проходячи повз фарбованого брюнета з акуратною еспаньйолкою, від якого за кілька метрів пахтіло міцними французькими парфумами.

Але це було зовсім не так. Юрій Олександрович Лозинський був лікарем, доктором медицини. А те, що він зловживав парфумами, було ознакою його лікарської діяльності. Юрій Олександрович був професором патологоанатоми, знаменитістю. Це саме він підписував медичні свідоцтва про смерть членів царської родини, починаючи з 4 лютого 1905 року, коли есер Коляєв вбив на Сенатській площі великого князя Сергія Олександровича.

Переконавшись у бездоганності свого манікюру, що також було професійною звичкою, Лозинський подивився у вікно. Там шаленіла хуртовина. «Все вкрито наче саваном, — подумав професор. — Дивно, чому люди бояться смерті, адже вона буває такою прекрасною, особливо на самому початку, коли тіло ще свіже. Хм, але ж люди линуть до смерті, самі того не розуміючи. Влітку вони не помічають зеленого листя, а коли це листя пожовкне, збирають його, несуть до хати, милуються ним і не помічають, що точнісінько так міняється людина після смерті. Її обличчя стає одухотвореним, просвітленим…»

— Юрію Олександровичу, — думки професора перебила асистентка. — Я все приготувала. Можна я залишуся?

— Ні, Надійко, — професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся. — Це із серії моїх секретних експериментів.

Лозинський провів очима жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі й завжди один.

Професор зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом «Тихо, йде експеримент!» Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…

Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.

Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчинкою, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов’ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже на ейфорію. Йому запаморочилося в голові, і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.

… Лозинський лежав поряд з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам’ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.

І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию, і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди ніби наповнилися порожнечею, а очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам’яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…

Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:

— Справжня опириця! Таки стала нею, і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж… — не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.

— Іннусенько, я приїду о сьомій, — телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов. Так він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам, виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.

Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.

Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними — замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати від власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном.

Макшельмонт невимушено простяг руку Сергію Олексійовичу, і важко було зрозуміти, чи знав Орлов про те, що Інна Іванівна саме Макшельмонтом відкрила рахунок всім своїм майбутнім коханцям.

— Костянтине Дмитровичу, у вас ширінка розстібнута, — тихо сказав Орлов.

Борис Буревий відвернувся, бо кілька хвилин тому він став свідком досить пікантної сцени. Нетверезий Макшельмонт почервонів, а потім виклично сів на ліжко і показав Орлову на розстібнутого ґудзика:

— А ви застібніть!

— Костянтине Дмитровичу, що ви собі дозволяєте?!

— А, гидуєте! А ваша дружина не гидує застібати і розстібати…

Сергій Олексійович відвернувся і вийшов з кімнати.

— Навіщо ви його так? — накинувся Борис Буревий на Макшельмонта.

— А чому він хизується! Якби у мене була така дружина, я людям у вічі соромився б дивитися…

Орлов міг би, звичайно, викликати Макшельмонта на дуель, але не зробив цього, бо Макшельмонт був блискучим поетом і прекрасним перекладачем Верлена. Через хамську поведінку його часто викликали на дуелі, але кожного разу він говорив:

— Спочатку я мушу перекласти всього Верлена, а вже потім…

А оскільки спадщина Верлена була чималою, а Макшельмонт перекладав лише по кілька віршів в рік, то загибель на дуелі, судячи з усього, йому не загрожувала.

— Таксомотор, — повідомила служниця.

— Час їхати на лекцію Буревого, — згадав Орлов.

Сам Буревий після інциденту одразу відкланявся і один поїхав до Товариства вільної естетики.

Подружжя Орлових і Макшельмонт, ніби нічого не сталося, вийшли з будинку і сіли в авто.

— Хурделить, — сказав водій, виїжджаючи на вулицю. — До ранку все завіє…

Раптом з-за рогу на величезній швидкості виїхала машина й ледь не врізалася у авто з Орловими та Макшельмонтом.

— Зіб’є когось, — сказав водій. І, ніби почувши ці слова, машина виїхала на тротуар і врізалася в якусь жінку, що встигла лише скрикнути, а потім зникла під колесами авто.

Таксомотор зупинився, і Орлови з Макшельмонтом вистрибнули з машини. Довкола мертвої жінки вже збирався натовп.

— Кров… — подумала чомусь вголос Інна Іванівна, — сьогодні буде багато крові…

— Наздоженіть цього негідника! — наказав Орлов своєму водієві, побачивши порушника дорожнього руху попереду себе. І скоро автомобілі були вже поряд. Таксомотор дав сигнал, але на нього не було жодної реакції.

— Відкиньте верх, — наказав Орлов.

— Ви стрілятимете? — запитав водій.

— Відкиньте верх, — повторив Орлов.

Водій натиснув на важіль, і верх таксомотора почав повільно відкидатися. Машина, яку вони наздоганяли, була вже трохи попереду них. Шкіряного покриття на ній не було. І тоді Орлов, скочивши на заднє сидіння, напружився, дочекався відповідного моменту і перестрибнув у що машину, а потім щосили вдарив убивцю в щелепу і авто на повному ходу врізалася в кучугуру снігу.

Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Та й у цьому вбранні вона виглядала підозріло. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності.

Куди ж піти? І де взяти одяг? А ось і знайомий будинок. Трохи подумавши, вона зайшла не з парадного входу, а з чорного. Смикнула ручку дзвоника біля знайомих дверей: «Головне, щоб пані професорка була сама, без коханки…»

Двері відчинила жінка у рейтузах і сорочці з англійським комірцем. В її руці диміла цигарка на довгому мундштуці. Побачивши гостю, вона солодко і задоволено посміхнулася:

— Нарешті! Я знала, що ти колись все одно прийдеш! Чому не заходиш?

— Ви ж мене не запрошуєте.

— Боже мій, заходь, заходь!

У передпокої господиня по-чоловічому допомогла їй зняти шубу. І коли побачила, що дівчина гола, пробурмотіла зміненим, низьким, майже чоловічим голосом:

— А ти виявилася сміливішою, ніж я сподівалася.

— Ви працювали? Може, я невчасно?

— Ні-ні, що ти!

В кімнаті горів камін, потріскували дрова. На крісло був кинутий плед, яким щойно прикривали ноги. У перламутровій попільничці диміла недокурена цигарка. Довкола лежали книжки і рукописи. Пані професорка щойно працювала.

— Робота зажде. Головне, що ти прийшла… — господиня підійшла до дівчини, трохи незграбно, по-чоловічому обняла її, почала цілувати, потім стала перед нею на коліна… І раптом вигукнула обурено: — Ви щойно кохалися з чоловіком! Я не хочу вас більше бачити. Геть звідси!

— Мене зґвалтували, — заплакала дівчина.

Професорка на мить заніміла, а потім розчулено обняла гостю:

— Яка сволота це зробила? Чому ми такі беззахисні? Вибач мене, люба моя, я люблю тебе! Ходімо до ванни. Я тебе скупаю, я змию з тебе цей ненависний чоловічий запах, ці бридкі білі сліди сперми…

Ванна була велика, розкішна і більше нагадувала басейн. Господиня вийняла шпильки, і водоспад чорного волосся впав на її засмаглі плечі. Ця жінка знала, що вона гарна і що трохи нагадує скульптуру античного юнака. Знала й відчувала вона також, що дівчина уважно спостерігає за нею. Пані професорка ступила ногою на сходинку басейну і прошепотіла:

— Ходи сюди, до мене…

Але саме цієї миті на дверях закалатав дзвоник. Потім почувся дзвінкий дівочий голос:

— У вас тут не було зачинено! Ви що, не сама? Невже ви з коханкою?! Боже мій, я її вб’ю! Я ледве втекла від матері! А ви… — у дівочому голосі почулися сльози.

Господиня вийшла з басейну, одягла халат і поспішила до передпокою. Звідтіля почулися голоси:

— Дурниці, Вікторіє, тут нікого немає. У мене просто забагато роботи, я втомилася.

— У вас і справді нікого немає?

— Нікого…

Голоси затихли. «Цілуються…» — здогадалася гостя, і її обличчя скривилося у якійсь дивній посмішці.

Здалеку почулося, як зачинилися двері й до кімнати увійшла господиня. На срібній таці вона тримала шампанське, келихи, помаранч і срібного ножа.

— Моя студентка приходила. Потрібну книжку взяла…

Господиня скинула китайський халат з драконами і увійшла до басейну. Її низький голос знову був ледь хрипкий…

— Ходи сюди…

Але дівчина, ледь ступивши у басейн, з дивовижною легкістю притиснула однією рукою господиню до стіни, а іншою взяла срібного ножа для помаранчів і перерізала їй горло, а потім підставила жадібний рот під цівку крові, що витікала з артерії…

— Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п’яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, — схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.

— Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку, — щиро захоплювався Танєєв.

До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись, московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.

— Ярославлєв!

Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловіків. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:

— Це ви про Ярославлєва?

І самі ж відповідали:

— А про кого ж іще?

П’яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї.

— Доброго вечора, Інно Іванівно! — Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.

— Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п’яниця. І взагалі не вмієте себе поводити!

Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:

— Інно Іванівно, я сьогодні п’яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п’яницею не буду, а ви — б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко, — і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.

Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий дорожньою пригодою, бліде обличчя п’яного водія…

— Уб’ю! — закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.

— Що сталося, люба? — до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації. — Заспокойся… Це — п’яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…

Тим часом пролунав третій дзвоник.

Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах все ще горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало на мить страшно.

— Сьогодні буде багато крові, — знову чи то подумала, чи то промовила вголос жінка.

Орлов поспішно повів її до аудиторії. Вони сіли у крісла.

Про що говорив Буревий, Інна не чула. Її очі вдивлялися у присутніх.

З одного боку сиділи петербуржці — Олександр Рок зі своєю дружиною Забавою Базаргіною, Соледад Сиріус зі своїм чоловіком Димсером Сетковським та коханцем Дмитром Логосовим, Федір Сологуб з дружиною, Дмитро Мережковський із Зінаїдою Гіппус… Інна Іванівна не дуже добре знала цю публіку, але ось її очі зупинилися на неймовірно знайомих, майже рідних обличчях. Так, це ті, що були її обранцями, ті, що сиділи ніби підтвердження злих та образливих слів Ярославлєва, — Павло Батюшков, Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, Андрій Бєлий, Василь Бакулін, Владислав Ходасевич, Макшельмонт, та, власне, й сам Буревий. Сиділи ті, що були обрані Богом і нею. І скільки б вони не похвалялися своїми любовними походеньками у власних віршах, хто-хто, а вона добре знає, хто і на що здатен у цій літературі. Але ж Інна не хотіла залишатися у цій літературі лише коханкою відомих поетів хай і обраних нею самою. Можна було б уславитися і в інший спосіб. Наприклад, повіситися, хоча ні, це дуже неестетично. Або перерізати вени і лежати у ванні, стікаючи кров’ю. Ні, це дуже боляче… Хм, так у неї ж є револьвер, подарований Бакуліним.

В антракті Інна Іванівна вийшла з аудиторії й, побачивши в натовпі красиве обличчя Бакуліна, рушила до нього. Макшельмонт в черговий раз захоплено переповідав комусь історію сьогоднішньої поїздки, але вона не чула ні його голосу, ні голосів тих, хто був довкола нього. Зараз, зараз буде постріл, він упаде, всі прибіжать… Жінка впритул підійшла до Бакуліна, вийняла револьвер з сумочки і натиснула на курок. Але постріл не пролунав…

Бакулін навіть не встиг злякатися. На його обличчі застиг лише подив. Цієї ж миті Інна Іванівна відчула, як Орлов взяв її під руку і силоміць вивів з фойє до гардероба. Вони одяглися й вийшли на вулицю.

Таксомоторів не було. Інна Іванівна мовчала. У тому, що револьвер не вистрілив, було якесь знамення, але яке?

Зупинився фаетон, і велетенський на зріст візник з улесливою посмішкою запитав:

— Куди їдемо?

Орлов назвав адресу, і вони з дружиною сіли у фаетон.

— Сергійку, чому він не вистрілив? — у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.

Чоловік обняв її за плечі і замість того, аби сказати: «Ти забула зняти його із запобіжника», — сказав:

— Мабуть, цього не хотів Бог.

Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…

Вони під’їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти, розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під’їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під’їзду, на мозаїчному написі англійською мовою «Welcome» димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:

— Кров… буде багато крові…

Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. «Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з’їсти», — розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона прихилилася до якоїсь стіни, і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала: «Я ж вагітна, а це — токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…»

Вона розуміла, що, доки живота не видно, проблем з кров’ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод.

Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні опирі живуть десятки років.

Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг упряж з усіх сил, і коні завмерли.

— Куди накажете, пані?

Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті, хекнувши, підняв її й поставив біля ніг дівчини.

— Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?

Відповіді не було.

Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.

— То куди ж ми їдемо? — запитав він.

Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.

— Я, мабуть, сюди вже не повернуся, — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.

До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:

— Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!

Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:

— Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…

Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»

Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма! — зрозумів він раптом. — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»

А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.

Сподобався він і тітці.

— Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка, — казала вона вже у поїзді.

— Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…

— Дурненька, от якби я була на твоєму місці…— тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.

Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…

Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.

Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.

Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…

… — Тут зупиніть.

Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. «Мабуть, просто так висів», — подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг, і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам’яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:

— За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.

Жінка мовчки стояла на тлі вікна, і візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.

Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…

«Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж робити з тілом візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині. Краще кину його у підвал…» — розмірковувала тим часом жінка.

Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні, скоріше, полетіли. «Коні відчули, хто я насправді», — зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно заховані під товстим шаром снігу.

Орлов лише на хвилину затримався, переодягаючись, і не помітив, куди тим часом поділася дружина. Нарешті він знайшов її в одному з туалетів. Жалюгідна, обм’якла, з порожніми очима, вона сиділа на підлозі. Поряд валявся шприц. Сергій Олексійович подивився її очі, перевірив пульс…

«Дякувати Богові, — подумав він. — Шприц був маленький і доза несмертельною». І вперше в житті зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.

Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим, хто іронізував, він найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.

Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з’явився у його видавництві.

— Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно: ви справді вірите у духів?

Орлов розгубився:

— Ваше запитання не таке просте, як вам здається…

— Ви мені скажіть однозначно — так чи ні?

Трохи подумавши, Орлов відповів:

— Так!

— В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але одна умова — на цьому сеансі будемо лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться нашою таємницею.

Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:

— Коли?

— Сьогодні увечері.

— А якщо не секрет, чому такий поспіх?

— Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу: зустріньмося сьогодні увечері у вас вдома…

Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.

Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.

Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.

— Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль, — сказав Орлов. — Зараз я візьму кришталеву кулю…

Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.

Після того, як кришталева куля з’явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.

— Тепер я вас слухаю.

— Чи можете ви викликати когось із духів?

— Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?

— Так!

— Я можу спробувати.

Олександра Сергійовича можете?

— Якого Олександра Сергійовича?

— І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?

Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав — чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.

— То можете чи ні?

— Можу.

Власна впевненість подивувала й самого Сергія Олексійовича.

— Отже, Пушкіна? Мабуть, хочете уточнити його донжуанський список?

Бакулін навіть не посміхнувся:

— Ви знаєте, що зробив Брюсов? Він дописав незакінчену Пушкіним повість «Єгипетські ночі».

Запала мовчанка. Василь Якубович уважно дивився на Орлова, чекаючи обурення, але той спокійно відповів:

— Ви що, Василю Якубовичу, думаєте, що я зараз підстрибну на місці, вдарю кулаком по столу і закричу: як він, негідник, смів зазіхнути на найсвятіше для кожного росіянина?

— Але ж Брюсов дописав самого Пушкіна!

— То й що? Чого ви від мене хочете?

— Пушкіна!

— ?!

— Я хочу, аби ви викликали дух Пушкіна і щоб він сам продиктував нам закінчення цієї повісті, але про це ніхто не повинен знати. Ми надрукуємо її чи в моєму видавництві «Рак», чи у вашому «Кондорі», але з моїми коментарями і передмовою. І поки Валерій Якович разом зі своїм Сергієм Поляковим випустить у світ «Єгипетські ночі» у власному варіанті, ми підготуємо і видамо авторський варіант повісті. Ви мене зрозуміли?

Сергій Олексійович зрозумів.

Дух Пушкіна вони викликали, і він справді продиктував їм закінчення «Єгипетських ночей». Василь Якубович все записав, потім читав духу Пушкіна текст, і той підтвердив правильність запису. Згодом книжку набрали, але сталося неймовірне. Очікування Бакуліна не справдилися. Критика надала перевагу варіанту Брюсова, а видання Орлова назвала містифікацією і вимагала від видавництва рукопис Пушкіна.

…Сергій Олексійович, почувши шум, вийшов на сходи. Це повернувся Борис Буревий, який цього разу зупинився у їхньому домі.

— У вас тут все гаразд?

— Так, дякую.

— А що все ж таки сталося? Там говорили про різне…

— Давайте про це поговоримо завтра. Вам треба зараз відпочити. Я шкодую, що не дослухав вашу лекцію.

— До речі, на банкеті я познайомився з Кримським-Корсаровим. Він дуже хотів вас побачити. Тож я його запросив до вас на сніданок. Сподіваюся, ви згодні?

— Звичайно! Із задоволенням поспілкуюся!

— А я таки добряче втомився… До речі, Сергію Олексійовичу, сьогодні вранці я забув передати вам маленький подарунок, який привіз з Берліна. Рідкісна антикварна річ. Зараз я принесу…

За кілька хвилин Орлов сидів у тій самій кімнаті, де вони колись спілкувалися з духом Пушкіна. Він тримав у руках справді дорогоцінний подарунок — альфа-подібну дошку з пересувним квадратом. Судячи з напису, вона була виготовлена 1378 року в місті Фрайбурзі, а срібне клеймо сповіщало про те, що це власність доктора Паулюса Распе Гедіке, відомого медіума середніх віків. Такого коштовного подарунка Сергій Олексійович ніколи ще не отримував, і йому страшенно захотілося зараз же, цієї ж миті, випробувати можливості магічної дошки.

Працювала дошка за дуже простим принципом: треба було покласти пальці на одну зі сторін квадрата і за допомогою магічного заклинання викликати дух. Після цього дух сам починав водити квадрат по літерах і присутні могли читати відповіді на свої запитання. Орлов знав, що це дуже небезпечно, адже дух міг виявитися дужчим за медіума і почати диктувати йому свою волю. Тому найчастіше з такою дошкою працювало четверо людей, і лише у виняткових випадках двоє впевнених у власних силах медіуми. Та лише поодинокі, позначені особливим даром, ризикували це робити наодинці з дошкою. Таким був Паулюс Гедіке. І хоча Сергій Олексійович не вважав себе могутнім медіумом, все ж зважився сьогодні попрацювати з дошкою сам. День був досить важкий, і він в такий досить чудернацький спосіб хотів розвіятися.

… Орлов довго вибирав собі духа. Найбезпечнішим йому здавався дух покійного батька, який дуже любив свого сина за життя і тому не міг завдати йому неприємностей, знаходячись у потойбіччі. Але чомусь при слові «любов» Сергій Олексійович згадав молоду тендітну графиню Олену Трубецьку. Мабуть, ніхто не любив Орлова так, як вона.

Зла мачуха віддала її до монастиря ще у дитинстві. Вона вийшла звідтіля вже після її смерті і, віддавши всі свої права на спадок молодшому братові, зайнялася живописом. Вчилася у Москві, Мюнхені, Парижі. Там і вийшла заміж за академіка Академії мистецтв Росії Івана Петровича Павлова. Вони оселилися у Петербурзі, де Іван Петрович виконував замовлення державної ваги — малював портрети членів царської родини. З дружиною вони жили дружно, але незабаром Іван Петрович помер.

Орлов познайомився з Оленою Іванівною якраз у день похорону її чоловіка. Його вразило божественно красиве обличчя молодої вдови, а згодом розпочався їхній досить тривалий роман.

Відомий у мистецьких колах видавець і поет Орлов, наче юнак, вишукував можливості і причини, аби з’їздити до столиці і побачитися з Оленою. Інну Іванівну він поки що покинути не міг. А Олена все розуміла і ні про що його не запитувала. Щоправда, їм спадало на думку з’їздити на кілька тижнів до Італії, прийняти католицтво і повінчатися таємно від усіх. Олена хотіла мати шлюбну дитину. А Сергій Олексійович все сподівався, що вони з Інною все ж колись розлучаться. Точніше, що його дружина погодиться на розлучення, хоча це було малоймовірно. Інна скоріше б вкоротила собі віку, аніж розлучилася з Орловим.

Та одного разу Олена зникла. Це сталося саме у день відкриття її власної виставки. Сергій Олексійович через черговий нервовий напад у дружини не зміг приїхати до Петербурга, а вирвався лише через два дні. Олени вже ніде не було.

Поліція її шукала кілька місяців, та марно. Орлов розумів, що якби Олена була живою, то озвалася б до нього. І ось тепер він несподівано навіть для самого себе вирішив викликати дух коханої жінки.

У кімнаті було темно. Горіла лише малесенька свічечка. Прочитавши заклинання, він натиснув пальцями на ребро чорного квадрата і викликав дух Олени.

Опалення в будинку працювало чудово, але цієї миті Сергій Олексійович відчув, як у кімнату почав просякати якийсь потойбічний холод. Несподівано легко хитнулися важкі портьєри на вікнах. Затремтіло полум’я свічки, і Орлов відчув поряд з собою чиюсь присутність, а квадрат разом з його пальцями зарухався по буквах.

«Я з’явилася, любий!»

Сергію Олексійовичу здалося, що він не лише прочитав цю фразу по буквах, а навіть почув її.

— Я дуже за тобою скучив, — промовив він уголос. — Мені так тяжко без тебе, Олено… — І відразу отямився. — Що за дурниці я плету?

І, вже не очікуючи відповіді на сентиментальні фрази, запитав:

— А чим ти доведеш, що це саме ти, моя люба?

Квадрат під його пальцями знову почав рухатися по дошці:

«Коли ми були в мене вдома, ти поклав записку у третій том вибраного Бальмонта і сказав мені, що ми з тобою разом прочитаємо її на Різдво. Після твого від’їзду я не втрималася і прочитала її. Там були вірші».

— Але ти, якщо ти дух Олени, можеш знати це з духовного архіву Господа, а якщо ти — інший дух, то можеш прочитати все це з душі моєї коханої.

Сергій Олексійович недаремно боявся. Він знав, що інколи замість духа померлої людини приходить або стихійний дух, або, в ліпшому випадку, чужий дух, який вирішив просто розважитися.

«Ти можеш мені не вірити, любий, — знову запрацював квадрат під пальцями Орлова, — але я знаю, навіщо ти мене викликав. Відповідаю: я померла, і не своєю смертю.

У день відкриття моєї виставки я чекала на тебе, а вже увечері, на бенкеті, з’явився Венчеслав Боголюбський разом зі своєю дружиною та пасербицею. Венчеслав Іванович вибачився, що не зміг прийти на виставку, і запросив мене до себе додому. Єдине, про що він просив, — нікому не говорити про мій майбутній візит, бо хоче, мовляв, зробити для своїх гостей сюрприз. Для мене було честю відвідати дім Венчеслава Боголюбського, адже там буває багато відомих письменників і митців. Я пообіцяла прийти. Це мав бути вечір на мою честь.

Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв’язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильєвському острові, пообіцявши під’їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.

Вероніка чекала на місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.

Автомобіль вона вела чудово. Ми зробили велике коло і під’їхали до їхнього замку з боку болота, там, де чорний хід. На нас вже чекала дружина Венчеслава Крістіна. Я вийшла з машини, а Вероніка поїхала далі. Крістіна дуже тепло мене привітала, ми зайшли на подвір’я і рушили, але не до замку, а до одноповерхового будинку. Крістіна відчинила двері і взяла до рук свічник, який лежав біля входу. Вона пояснила мені, що з цієї будови є підземний хід до замку. Гості не знають про те, що я приїхала, а оскільки свято на мою честь, то я повинна переодягтися у білий урочистий одяг і лише після цього з’явитися у вітальні.

Ми спускалися до підземелля, проминули сходовий майданчик, величезну арку з чудовим вітражем, напевне, польської роботи. Я ще здивовано подумала: навіщо у підземеллі вітраж? І ще згадала, як стояли ми з тобою в варшавському костьолі Святого Хреста, притиснувшись одне до одного, ніби два маленьких горобчики, і розглядали божественно прекрасні польські вітражі.

Ми зійшли униз і потрапили до величезної зали, обкладеної кам’яними плитами, напевне, з базальту. Вона нагадувала залу короля Артура та його лицарів „круглого столу“. Крістіна запалила смолоскипи на всіх стінах, показала мені й справді дуже красиву білу сукню і попросила переодягтися. Я почала роздягатися, та раптом до зали увійшов Венчеслав. Я скрикнула і хотіла руками прикрити свою голизну, але він накинувся на мене. Його дружина байдуже дивилася на це. З якоюсь надлюдською, майже диявольською силою він зірвав з мене увесь одяг і зґвалтував. А потім гострими, як лезо, зубами перегриз мої артерії і почав пити кров…»

Від несподіванки і напруження Сергій Олексійович випустив з рук квадрат і підвівся. Квадрат завмер на літері «в». Трохи постоявши, квадрат почав рухатися сам.

«Венчеслав — опир! Я — не єдина його жертва. Я закликаю тебе до помсти. Якщо ти мене кохаєш, знищи його! Ти мусиш врятувати від нього усіх!»

Квадрат зупинився. Сергій Олексійович раптом відчув страшну втому і підійшов до вікна. Сходило криваво-червоне зимове сонце. Він повернувся і побачив, що свічка вже давно розтанула.

— Але ж я не міг читати у темряві, — промовив він сам до себе. — Це мені, мабуть, наснилося. Піду спати, бо так можна збожеволіти…