Мертва кров

Розділ третій

— Ти мене кликав? — голос покоївки був ніжний і солодкий.

— Маріє-Луїзо, у мене до тебе велике прохання, — Венчеслав обійнявши, дівчину за плечі, зазирнув у її великі блакитні очі.

— Все, що ти хочеш, любий, я зроблю.

— Але обіцяй нікому нічого про це не казати.

— Ой, та кажи вже! — в очах Марії-Луїзи горів вогник нетерпіння і бажання.

— Люба, кохатися будемо вночі, а зараз знайди, будь ласка, горщик з геранню, але щоб на ній не було жодного жовтого чи зіпсованого листочка і квіточки. І не запитуй, прошу, навіщо. Згодом розповім.

Вона подивувалася такому химерному проханню Венчеслава, але принесла йому з теплиці Вельфів на вибір кілька горщиків з геранями. Він, взявши найзеленішу і найквітучішу квітку, сказав:

— Оцю занеси й постав у кімнаті Крістіни на підвіконня.

Покоївка крутнулася перед Венчеславом на підборах, війнула рясною спідницею і вийшла з горщиком у коридор, а задоволений Боголюбський спустився у вітальню до родини старого Вельфа. Крістіна з чоловіком саме збиралася на полювання…

За кілька днів, прогулюючись з Веронікою парком, що належав старому Вельфові, Венчеслав подумав, що час уже поглянути на герань у кімнаті Крістіни. Він знав, що вона з чоловіком, як завжди, ще зранку поїхала на полювання. А Вероніка дуже хотіла показати Венчеславу книжки, які зараз читає. Вони піднялися у кімнату батьків Вероніки і серце Венчеслава мало не вистрибнуло з грудей. Деякі листочки герані взагалі засохли, а на багатьох з'явилися жовті смуги. Герань не могла брехати. Він це знав напевно.

«Хм! Не так у тебе, Крістіночко, в сімейному житті все вже й добре! Я тепер у цьому переконаний. Незабаром я тебе з чоловіком і взагалі розлучу. Ти станеш моєю жінкою і все багатство, яке є у цьому домі, стане теж моїм», — вже весело розмірковував Венчеслав, розглядаючи книжки, які йому показувала Вероніка.

А увечері за столом Венчеслав повідомив, що збирається їхати до Берліна. І, звертаючись до старого Вельфа, сказав:

— На згадку про чудові дні, які я провів у вашому маєтку, я хотів би взяти з собою у Берлін трохи землі і посадити у неї квітку, яка б про вас постійно нагадувала.

Хоч як дивно прозвучало це прохання, воно потішило старого Вельфа.

— Венчеславе, звідки в тебе таке глибоке почуття до землі? — запитав він.

Венчеслав зняв з шиї красивий срібний медальйон і простяг на долоні старому аристократові.

— У цьому медальйоні моя рідна земля. Я її завжди ношу з собою. Це мені допомагає жити і завжди нагадує, звідки я прийшов і куди мушу повернутися.

Старий Вельф притиснув його до грудей і сказав:

— Я був би щасливий мати такого сина, як ти…

У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:

— Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині як оберіг і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож можеш взяти цей медальйон на згадку про нього.

Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою, і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: «Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?» І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі…

«Завтра повинен піти дощ, — дивився у небо Венчеслав. — Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його не буде видно…»

Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.

Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.

— Не бійся, я зараз зникну, — сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.

«Цього треба було чекати. Тим краще для мене», — у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце…

А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.

Родина Крістіни також від’їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав:

— Давайте сфотографуємося разом…

Вертер відразу погодився, і Венчеслав порадив, де краще стати. Вони відійшли від натовпу до старих дерев…

З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди ступала слід у слід за матір’ю. «Отже, Крістіна і Вероніка — дві закохані жінки…» — зрозумів Венчеслав, заходячи до своєї кімнати, щоб зібрати речі.

У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла, і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.

У день від’їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.

— Я вас без чаю не відпущу, — тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.

— А який у вас чай — індійський чи китайський?

— Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.

Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пила. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватий. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.

— Я ніколи не забуду наше чаювання, — посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: — І вас також не забуду.

Він лише загадково посміхнувся їй у відповідь…

Вранці Орлов прокинувся пізно. «О Господи, хоч би Інна зараз не зайшла», — було його першою думкою. Вона дратувалася, коли він десь дуже затримувався чи взагалі не приходив додому ночувати. Ревнощі доводили її до сказу. Покоївка вчора встигла сказати Орлову, що Інна знову шукала револьвер, хотіла застрелитися.

За дверима почулися чиїсь кроки, але зайти цей хтось не наважувався. «Не Інна», — зрозумів Орлов і пішов відчиняти двері. У коридорі стояв Бакулін.

— Ви, Василю Яковичу?! Так рано?

— Сергію Олексійовичу, я не хотів вас будити, але вчора я не міг вас знайти.

— Я зараз одягнуся і вийду до вас. Зачекайте мене у кабінеті.

— Ні, я — щодо позавчорашнього.

— Але мені незручно розмовляти з вами у такому вигляді!

— Мені б не хотілося зустрітися тут з Інною Іванівною. Якщо ви не проти, я заберу свій револьвер, який здуру подарував вашій дружині.

Орлов холодно відвернувся, підійшов до шафи і почав шукати дамський револьвер у кишені свого фрака. Там його не було.

— Ходімо до кабінету, Василю Яковичу. Мабуть, він у мене в сейфі.

Револьвер справді був у сейфі. Орлов простяг його без жодного слова Бакуліну.

— Дякую!

— Василю Яковичу, це не порада, а прохання. Ніколи нікому не даруйте револьверів. Рано чи пізно зброя стріляє.

— Я врахую ваше побажання. До побачення.

І Бакулін так само несподівано зник, як і з’явився. До кімнати зазирнула Інна Іванівна.

— Це що, у тебе Бакулін був?

Орлов ствердно хитнув головою.

— І ти його не вбив?! — вона презирливо грюкнула дверима, але за кілька хвилин відчинила їх і в її очах була тривога.

— Телефонує Аблаутов, напевно, сталося щось жахливе.

— З чого ти взяла? Він що — схвильований?

— Та ні, у нього голос, ніби у буддійського монаха, але мені вчора снилися різні жахи. Сергійку, я відчуваю, сталося щось моторошне.

Орлов переключив телефон і підняв трубку.

— Нам треба зустрітися, — сказав Аблаутов тихим і спокійним голосом, але Орлов відчув, сталося щось таки справді страшне. І перш ніж піти, він присів поряд з дружиною на м’якому дивані і, обнявши її за плечі, запитав:

— Що за сон ти бачила, люба?

— Пам’ятаєш ту гидку калюжу крові і слизу перед нашим під’їздом?

— Так, люба.

— Ти знаєш, я її бачила уві сні. Вона була величезна, наче ставок, і в ній тонули люди. Я бачила і впізнавала обличчя — там була дружина генерала Шеншина і їхня дочка Віка, ще якась молода жінка, тоненька така, не наша. Я бачила тебе на березі цього ставка. Але чи то ти йшов до нього, чи то цей ставок перетікав, щоб поглинути тебе. Я щось кричала, але не могла докричатися. Поміж нами був якийсь крижаний простір, ніби ми були у різних світах. Я до тебе бігла, але не могла добігти… — Вона заплакала.

— Заспокойся, люба, все буде добре. Не хвилюйся. Якщо я затримаюся, то зателефоную тобі.

Йому було шкода Інни, хоча у їхньому спільному житті було дуже мало приємного. Він відчував, що вона гине, що рано чи пізно закінчить життя або божевіллям, або самогубством, але нічим не міг допомогти дружині. Це було не в його волі. Тож, єдине, що залишалося, — не завдавати їй зайвого болю…

З неба знову падав густий лапатий сніг. Орлов вийшов з дому і рушив до гаража по автомобіль, але раптом перед ним зупинилася машина:

— Сідайте до мене, Сергію Олексійовичу, — це був Аблаутов. — Ви, звичайно ж, не телефонували до себе в маєток?

— Це не маєток, Богдане Івановичу. Це моя дача. Там нікого немає, окрім слуги. А мій маєток — у Володимирській губернії. Я туди зараз рідко їжджу. Там, до речі, знаходиться і маєток генерала Шеншина. Ще мій покійний батько з ним товаришував.

— Судячи з вашого спокійного обличчя, ви ще не телефонували на свою дачу і не знаєте, що Віка Шеншина туди так і не приїхала.

Очі Сергія Олексійовича округлилися, і в горлі йому пересохло.

— Що з нею?!

— Я ще точно не знаю. Вона начебто зникла. Мені про це щойно повідомили, а я вже вам зателефонував і по дорозі вирішив заїхати за вами. Я просив би вас нічого не чіпати, в квартирі Шеншиних два трупи, — це Аблаутов говорив поблідлому Орлову, вже піднімаючись сходами.

«Це моя провина, — подумав Орлов. — Мені самому треба було завезти Шеншиних до себе на дачу…»

— Ми всі винні у цих смертях, — ніби продовжуючи його думки, сказав Аблаутов. — І передусім я сам, бо навіть уявити собі не міг, що це може бути настільки серйозно. Хоча передчував.

— Як же це сталося?

— Та все дуже просто. Поліцейський, якого ми послали до Шеншиних, з’явився до них, передав усе, що ми сказали, але генеральша Шеншина сказала, що дочка поїхала до Петербурга, тож їхати їм немає чого. Мій поліцейський повернувся на службу і, написавши рапорт, спокійнісінько повернувся додому. А інший поліцейський, який мав їх охороняти на дачі, поїхавши туди і не заставши там нікого, крім вашого слуги, також повернувся назад. І як наслідок — два трупи.

— Чому два? Ви ж сказали, що Віка поїхала до Петербурга?

— Зараз дізнаємося…

Трупів Аблаутов у своєму житті бачив чимало і різних — після садистських катувань, розчленованих, напівзогнилих, але те, що побачив у квартирі Шеншиних, потрясло навіть його. У передпокої генерала, пристрасного любителя полювання, висіла голова лося з такими велетенськими рогами, що вони були предметом особливих гордощів Шеншина, і саме на одному з цих рогів зараз висіла наскрізь прохромлена молода покоївка Шеншиних. Кров уже не капала.

«Ріг з її грудей стирчить, ніби рука якогось монстра чи як закривавлене крило. Майже як на страхітливих малюнках Босха», — мимоволі подумав Орлов і відвернувся.

Аблаутов глянув на Орлова якось дуже пильно, і знову Орлов відчув у його погляді щось дивне, щось дуже значне, щось, про що вони так досі й не поговорили.

— А тепер ходімо сюди, — і Аблаутов відчинив двері до іншої кімнати. Поліцейські розступилися, і перед чоловіками постала нова, не менш страхітлива картина: голова Шеншиної лежала, швидше, не лежала, а просто валялася на столі відрубана, а тіло, перерізане навпіл, було кинуте на диван і дві закривавлені половини були з’єднані лише тонкою смужкою шкіри.

— Цю голову відрубали одним ударом, — промовив, перехрестившись, один з поліцейських. — Мій покійний батько так ось, одним ударом шаблі, рубав молоді дерева, але він рубав навскоси, а тут — так ось прямо…

Орлова занудило. Він вийшов до ванної кімнати і довго стояв біля вікна. Згодом до нього підійшов Аблаутов. Трупів уже не було. Їх відправили на експертизу, і зараз експерти продовжували робити виміри й фотознімки.

— Сергію Олексійовичу, нам треба зайти до сусідки по поверху. Вона щось хоче нам розповісти.

У квартирі сусідки Шеншиних Орлов і Аблаутов відчули себе у реальному, звичному світі. Господиня була молодою, гарною жінкою, явно не слов’янкою. Говорила з м’яким і приємним акцентом.

— Я хочу зробити заяву, — сказала вона. — Дуже важливу, хоча, напевно, й дуже небезпечну для мене.

Чоловіки хитнули головами і приготувалися слухати. В цей час служниця принесла чай, і він був дуже вчасно. Аблаутов і Орлов з вдячністю подивилися на господиню.

— Я живу у цьому будинку тому, що так хотів генерал Шеншин. Я — грекиня. Мене звати Аріадна Теодофілос. Ми з генералом познайомилися на Балканах, і він привіз мене сюди. А оскільки він був одружений, то не міг на мені одружитися, хоча й дуже хотів. Оскільки зараз його дружина мертва, то я є зацікавленою особою, — вона уважно поглянула на чоловіків. — Ви не здивовані?

— Можна лише позаздрити генералові, — сказав Аблаутов.

— У генерала дуже добрий смак, — підтримав його Орлов.

— Ну, слава Богу, що після того, що ви побачили у тій квартирі, ви ще здатні говорити жінці компліменти. Хоча… Генерал примудрився зробити мені комплімент навіть біля труни мого батька… Так ось, генерал привіз мене сюди і купив дві квартири у цьому будинку. В одній жила його родина, а у другій — я. Небіжчиця навіть не здогадувалася про наш зв’язок. У будинку є два входи, і генерал міг цілісінькими днями бути у мене, телефонуючи час від часу з моєї квартири до сусідньої і обіцяючи дружині, що скоро повернеться з маневрів чи відрядження. Але генерал був дуже ревнивий, причому ревнував не лише мене, хоча в мене, крім нього, й знайомих більше немає, а й власну дружину. А моя служниця була його шпигункою, — жінка почервоніла і перепитала: — Я погано знаю вашу мову. Мабуть, треба вживати якісь інші слова, щоб не образити мою служницю? Вона дуже порядна, працелюбна і слухняна. Так ось, бачите цей апарат?

Жінка показала на апарат з телефонною трубкою, який стояв на невисокому східному стільчику.

— Саме через цей апарат моя служниця, а інколи і я за компанію з нею, підслуховувала розмови у квартирі дружини генерала Шеншина. Коли в їхньому домі дзвонить телефон, дзвоник чути і в нас. Піднімаєш трубку і чуєш розмову. А коли хтось дзвонить у їхні двері, то цей дзвоник і розмови у вітальні чути і в нас.

В очах Орлова і Аблаутова вже з’явилася надія, що ось зараз вони почують ім’я вбивці.

— І що далі? Що ви чули? — мало не разом вигукнули чоловіки.

— Моя служниця все записує, записала і вчорашню розмову.

Служниця простягла Аблаутову аркуш паперу.

— Це я спеціально для вас переписала. Я не можу дати весь журнал з записами. Там багато такого, що передати вам я не маю права.

Аблаутов взяв папір і попросив підписати. Служниця підписалася.

— І що ж ви чули?

— Там все написано.

— Це я прочитаю потім. Ви розповідайте, у мене можуть виникнути запитання.

— Вночі пролунав дзвоник. Господиня прокинулася, а я підбігла до апарата. У Шеншиних спали. Дзвоник пролунав вдруге. До дверей підійшла покоївка і запитала: «Хто там?» Приємний жіночий голос відповів: «Я покоївка графа Орлова Сергія Олексійовича». Потім було чути, як відчинили двері. «Проходьте», — сказала Женя. Так звали покоївку Шеншиних. «Я зараз скажу пані». І тут я почула якийсь незрозумілий шум. Потім все змовкло. Мені здалося, що гостя зачепилася об щось. В усякому разі, я зрозуміла, що вони пішли до вітальні, і більше я нічого не чула. А оскільки це ніяк не могло бути причиною для ревнощів генерала, то я пішла спати.

Аблаутов слухав покоївку, а очима проглядав текст на папері, який вона йому перед цим дала.

— Ви ким раніше працювали? Вибачте, як вас звати?

— Я — Марія Іллівна Ломановська, раніше працювала радисткою, приймала шифрограми. Я двадцять років пропрацювала у штабі, — по-воєнному відповіла покоївка.

— Вона дуже сумлінна, — сказала господиня. — Її дуже цінує наш генерал. І я можу підтвердити кожне слово, яке вона сказала. Адже я все чула разом з нею. Наша провина в тому, що ми не звернули уваги на цей дивний шум, але згадка імені Сергія Олексійовича була нам повною гарантією, що там нічого поганого не може статися.

— Але в мене на дачі немає ніякої покоївки, — здивувався Орлов. — А ви, Маріє Іллівно, не подивилися у вікно?

— Я не чула, коли вона пішла, а то б обов’язково визирнула.

Чоловіки подякували господині і підвелися, щоб іти.

— Сергію Олексійовичу, їдьмо до мене на службу. Всі результати експертизи будуть по обіді. А ми тим часом поговоримо про те, про що вчора не встигли, — вже виходячи з квартири, сказав Аблаутов.

Зусилля Венчеслава не минули даремно. Невдовзі Крістіна надіслала йому листа, дуже стриманого і навіть прохолодного, в якому й сама дивувалася, навіщо вона пише. Цей лист нагадував невеличку тріщину у загаті, крізь яку вже пробиваються перші краплини води, але жодного сумніву в тому, що за якийсь час ці краплини перетворяться на потужний потік води, а згодом і на могутню течію, яка змете все на своєму шляху.

І Венчеслав у своїх передчуттях не помилився. Наступний лист надійшов наступного дня, і Венчеслав остаточно переконався: «Магія подіяла!» У цьому листі вже не було ні стриманості, ні розважливості. Це був лист закоханої до нестями жінки, яка вже не може дати ради своїм бурхливим почуттям.

«Отже, перший етап подолано. Вона мене кохає, — розмірковував тим часом Венчеслав. — Щоправда, це сталося трохи швидше, ніж я очікував. Але попереду ще кілька етапів…»

Венчеслав розумів, що батько Крістіни, старий патріархальний Вельф, не дозволить дочці розлучитися з чоловіком, а отже, тут треба діяти інакше. Головне, аби зараз Крістіна не поспішала, бо що йому її любов без скарбів дому Вельфів? І він сів писати листа, але не закінчив. У двері постукали. Це була Крістіна.

Глянувши в її очі, Венчеслав відразу зрозумів, що зупиняти цю жінку — марна річ. Вона все витлумачить не так. І він упав перед нею на коліна, як щасливий закоханий, що досі не наважувався навіть подумати про їхню зустріч. Венчеслав обсипав поцілунками її пальці, пригортав жінку до себе, шалено цілував її покірні губи…

— Чи можу я у вас залишитися? — прошепотіла вона з ніжністю, і Боголюбський зрозумів, що найрозумніше зараз — це відмовитися.

— Я вас люблю і ладен своїм життям і навіть своєю смертю вам це довести, але саме моя любов і обов’язок порядного чоловіка, а ще дворянська честь змушують мене відмовитися зараз від такого щастя. Ви — чужа дружина, і наше кохання може стати ганьбою для вас. Ви повинні спочатку розлучитися. Слава Богу, у Німеччині це дозволяється. І ми поєднаємо наші долі, а до того моменту, хоч як це для мене не важко, я не можу дати привід хоча б одній людині у світі звинуватити вас у зраді.

Свій удар Венчеслав розрахував точно. Крістіна, яка виросла у честолюбній родині Вельфів, не могла бути іншою. Тож і тепер вона гонорово відповіла йому:

— Венчеславе, я вдячна вам за те, що ви не скористалися моїми почуттями і не дали мені, забувши про все на світі, кинутися у ваші обійми. Але я хочу сказати, що від сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі обов’язки дружини перед моїм чоловіком, і це буде так, поки я не отримаю розлучення. Але ви повинні дати мені клятву, що любитимете мене до смерті.

— Клянуся усіма святими, я любитиму вас до смерті.

Поглянувши в його сяючі очі, вона ніжно промовила:

— Я вірю вам!

А він, розуміючи, що її ще зараз тривожить, сказав:

— Люба моя, ви переймаєтеся тим, що сказати вдома про ваш несподіваний від’їзд до Берліна? Скажіть, що це було пов’язано з вашим братом, який раптово захворів. Де й справді так. Я вас зараз відвезу до нього, але ви підніметеся першою, а я — за якийсь час.

Крістіна пробула два дні у Вертера, у якого було запалення легенів. А ще за день приїхав її чоловік і вони поїхали додому.

Венчеслав продовжував отримувати від Крістіни листи. Вона будь-що прагнула зустрічі, але все не могла знайти привід для того, щоб поїхати до Берліна, і нарешті знайшла. Крістіна надіслала батькові листа, в якому розповіла про те, як Венчеслав доглядав за Вертером, коли той хворів, як сповістив її про запалення легенів брата, а отже, писала вона у листі, влаштуй полювання, як це робили наші предки, і запроси Венчеслава.

І старий Вельф погодився. Він призначив збори на перший тиждень відкриття полювання. Запросив друзів, родичів і, звісно, Венчеслава.

А тим часом Крістіна і Венчеслав у листах вже про все домовилися. Крістіна знайшла собі адвокатів, які б підшукали привід для початку шлюборозлучного процесу, а при досить вільному способі життя її чоловіка це здавалося зовсім нескладною справою.

Тож Венчеслав приїхав у дім Вельфів на полювання. Старий Вельф повідомив, що тому, хто перший уб’є завтра кабана, він подарує срібний келих, відлитий вісімсот років тому. Звичайно ж, він сподівався, що це зробить Вертер, його нащадок і гордість, для якого вже підшукували наречену серед найшляхетніших німецьких родин.

Вже того ж дня Венчеслав і Вертер разом з іншими гостями ночували у мисливському будиночку, і коли всі давно заснули, вони все ще сиділи біля каміна, розмовляючи про майбутнє полювання. Вертер по-юнацькому був впевнений у тому, що саме він вб’є кабана. Вислухавши його, Венчеслав з посмішкою сказав:

— Якщо ми з тобою будемо поряд і я побачу кабана, то, обіцяю, першим у нього вистрілиш ти. Я — після тебе.

Вертер у відповідь щасливо засміявся, а на обличчі Венчеслава, блідому і напруженому, тремтіли червоні відсвіти вогню від каміна.

Вранці всіх розбудив ріжок. Венчеслав з Вертером вийшли разом з мисливського будиночка і попрямували у глиб лісу, звідкіля долинали людські голоси. Раптом замість звичного гавкоту собак почулося скавуління, а потім кілька собак, жалюгідно підігнувши хвости, промчало повз юнаків. Почувся чийсь переляканий крик і тріск поламаних дерев.

— Це — вепр! — закричав Вертер. У його руках зблиснула рушниця, заряджена розривною кулею, яка могла вбити будь-якого звіра. Венчеслав стояв за кілька метрів од вепра і також тримав зброю напоготові. Побачивши людей, вепр на хвильку зупинився, ніби роздумуючи, а потім рушив на Венчеслава. Венчеслав напружився, миттєво сконцентрувавши свою енергетику, і вп’явся своїми очима у червоні вирячені очі розлюченої тварини.

«Подіяло!» — зрозумів Венчеслав, коли вепр з півдороги звернув у бік Вертера, який відразу вистрілив. Але вепр продовжував нестися на нього, як снігова лавина. Вертер вистрілив удруге і знову промахнувся. В його очах зблиснув переляк, він потягся за кинджалом, але було запізно. Саме цієї миті вепр своїми величезними іклами прохромив його живіт. Вертер ще встиг востаннє глянути на Венчеслава, ніби дивуючись: чому ж ти не стріляєш? І Венчеслав вистрілив. Цей постріл пролунав саме тоді, коли з рота Вертера линула кров. Другого пострілу він уже не почув. А розривні кулі, випущені з рушниці Венчеслава спочатку в голову, а потім загривок кабана, змусили тварину застигнути на місці. Коли підбігли мисливці, перед ними постала моторошна картина: Вертер був прибитий іклами мертвого вепра до величезного дуба, родового тотема Вельфів, а поряд стогнав, обхопивши голову руками, Венчеслав: «Я запізнився лише на одну мить, на один крок!..»

Дізнавшись про смерть сина, старий Вельф тихо запитав:

— Хто вбив вепра?

— Венчеслав, — відповіли йому.

— Принесіть срібний келих.

Ніхто не зрушив з місця. Весь двір, плачучи, дивився на тіло мертвого Вертера, яке лежало у вітальні на великому дубовому столі.

— Я сказав — келих! — грізно повторив Вельф.

Келиха принесли.

— Венчеславе, — покликав Вельф. — Я обіцяв цей келих тому, хто вб’є кабана. Візьми! Ти заслужив його.

— Я не гідний, не гідний, я не врятував його! — ледве вимовив Венчеслав. На його очах блищали сльози.

— Не катуйся так! Не все може людина. На все воля Божа! Без Божої волі навіть листок з дерева не впаде, — відповів старий Вельф.

…Після похорону, коли всі повернулися додому, старий Вельф піднявся до себе. Його чомусь довго не було, і Крістіна вирішила попросити батька спуститися до людей. Коли вона зайшла до кімнати, старий лежав на підлозі. Крістіна нахилилася над ним, приклала вухо до грудей. Батькове серце вже не билося.

Старого Вельфа поховали поряд з сином, і єдиною спадкоємицею небагатого, але знатного дому Вельфів залишилася Крістіна, яка навіть не здогадувалася, які скарби зберігав її дім.

А Венчеслав був задоволений. Він легко досяг мети завдяки лише двом розривним кулям, які він тієї ночі замінив на холості у рушниці Вертера.

У кабінеті Аблаутова було тепло й затишно.

— Я зараз зварю каву, — сказав господар.

— Я взагалі кави не люблю, але зараз, після всього, що ми побачили, не відмовлюся, — відповів Орлов.

— Ні вершків, ні молока в мене немає. Можу запропонувати каву з коньяком. Мені, звичайно, Сергію Олексійовичу, незручно, що я вже другий день відриваю вас від видавничих справ, від літератури, від письменників, від сім’ї.

Орлов, смакуючи каву з коньяком, розумів, що зараз почує щось дуже важливе, а Аблаутов тим часом продовжував говорити:

— Гімназистом я гостював у своїх родичів у Бессарабії, і там мені довелося зустрітися з неймовірним явищем. Якось вночі почали калатати дзвони. З’ясувалося, що знайдено тіло мертвої молодої жінки, смерть якої здалася всім незрозумілою і навіть дивною. На її шиї була невелика рана, і селяни, побачивши її, відразу почали, хрестячись, говорити про опирів. Я румунської мови не знаю, але мої родичі усе переклали. Виявляється, колись у цих місцях вже були опирі, знищили багато людей, а потім кудись зникли. Я, природно, сприйняв все це за маячню, бо звик змалку до подібних розповідей, адже моя матір з Полтави. А там такі жахіття розповідають про мертвяків, потопельниць, вурдалаків, опирів, що волосся дибки стає. Отож тоді в Бессарабії я й вирішив сам оглянути небіжчицю.

З її воскового тіла відразу було зрозуміло, що вона втратила забагато крові. Я уважно роздивився рану на шиї і у мене виникло враження, що краї цієї рани бліді тому, що з неї справді хтось висмоктував кров.

А селяни розповіли, що ця дівчина кохалася з хлопцем, який нещодавно помер, впавши з коня. Але вона не дуже тужила — швидко знайшла собі іншого і вже мала незабаром виходити заміж. А перший хлопець, що з якоїсь причини став опирем, їй цього не пробачив і випив з неї кров.

Того ж дня, на світанку, селяни зі смолоскипами пішли на могилу хлопця, якого запідозрили в опирстві, щоб всадити йому в серце осиковий кіл, але побачили лише розриту могилу і порожню труну. Селян охопив жах. Після цього вони чіпляли у своїх будинках гірлянди з часнику, носили натільні хрести з омели й не виходили після заходу сонця з дому на вулицю. Лише я один не вірив у опирів і увечері блукав вулицями села.

— І вам щось вдалося знайти? — очі Орлова вже горіли живою цікавістю.

— Звісно, що ні, але я спробував собі все пояснити логічно.

— І як же?

— Я міркував так: опирів нема. Це вигадка темних селян. Швидше за все, цю дівчину вбила суперниця під час купання. Дві подруги прийшли купатися до річки і, оскільки подружки одна одній завжди допомагають, наприклад, того ж ґудзика розстібнути, то зовсім нескладно було вбивці перерізати сонну артерію своїй жертві.

— А чому саме у воді?

— Тому що все село шукало повсюди хоч якісь сліди крові і не знайшло… Тож я й подумав, убивця перерізала горло дівчині, труп потримала у воді, щоб кров витекла, а потім відтягла нещасну в ліс, де її згодом і знайшли.

— А епізод з відкопуванням труни мертвого жениха?

— Це я пояснив ще простіше. Могилу відкопали родичі хлопця, щоб врятувати його тіло від наруги. А потім просто потайки перепоховали.

— Щось у вас все занадто, як на мене, легко й просто.

— Та ні, у мене після цього деякі сумніви все ж залишилися. Наприклад, я згадав, що покійниця була одягнена у сухий одяг і її волосся також було сухе. І ще — коли людина знервована, а тим паче розлючена, вона не може з такою філігранною точністю зробити надріз на сонній артерії. Тут потрібен медик-фахівець, а які у селі медики, ви знаєте. Та й жодна селянка не має ані найменшого уявлення, де ті сонні артерії знаходяться. Ну, а взяти версію з покійним женихом. Якщо навіть у померлої була суперниця, то чи могла вона з родичами того нещасного так швидко викопати могилу, щоб представити все як справу рук опира і того ж вечора з’явитися біля церкви, де було все село, навіть хворих поприносили на ношах. Тож все було далеко не так просто, як мені здалося на перший погляд.

— І ви це все зараз згадали саме у зв’язку зі смертю Лозинського? — Орлов уважно слухав Аблаутова.

— Так! Я, мабуть, ніколи не зможу забути цієї рани з обсмоктаними краями. І знову, зверніть увагу, ніде не було знайдено жодної краплини крові тієї нещасної дівчини. На тілі Лозинського, до речі, крові теж практично не було, як не було її і в калюжі під умивальником. Та й на операційному, тобто прозекторському, столі, де все відбувалося, також було дуже мало крові.

— І що ж, на вашу думку, там сталося? — Орлов уже відчував, що Аблаутов зараз розповість щось неймовірне.

— Для Лозинського цей день, напевне, був звичайним, якщо не зважати на те, що він послав санітарку по квіти.

— По квіти?!

— Так, він наказав купити величезний букет троянд і кошик з ліліями. Зараз зима, і ви собі можете уявити, скільки це йому коштувало.

— Може, він увечері збирався до когось у гості піти?

— Ні, квіти він одніс до лабораторії, де лежала покійниця, і там їх розставив по всьому приміщенню. А це ви бачили? — І Аблаутов розкрив журнал. — Журнал реєстрації покійників, що надходили до моргу і яких оглядав Лозинський. Тут самі жінки. Всі вони, напевне, стали жертвами. Коли професор зачинився у лабораторії, то засвітив усе, що можна було, навіть свічки. Я запитав у Надії Миколаївни, чи потрібно було стільки світла для експерименту, і вона відповіла, що ні, бо зазвичай вони вмикають лише комбінований прожектор.

— Отже, він влаштував собі свято? — Орлов не міг підібрати слова, точнішого за «свято».

Аблаутов іронічно посміхнувся:

— Та ні, це швидше було справжнісіньким весіллям. Лозинський всерйоз закохався у красуню-небіжчицю. Ми вже, до речі, знаємо, що вона була блондинкою. Кілька її волосин знайдено на пальцях Лозинського. Розмір ноги покійниці — 21 сантиметр, а отже, вона була вища від середнього зросту…

Несподівано Орлов перебив Аблаутова:

— Невже ви й справді вважаєте, що патологоанатом з таким досвідом роботи у морзі з трупами міг помилитися й прийняти живу жінку за мертву?

— В тому-то і річ, що я так не думаю. Тому й прошу вашої допомоги, Сергію Олексійовичу. Зрозумійте, якщо я комусь скажу, що професора Лозинського вбила покійниця, мене вважатимуть за божевільного. Розумієте?

— Звичайно ж, розумію.

— Якщо припустити, що покійниця ожила, то це схоже на абсурд. А от якщо вважати, що вона була живою покійницею, тоді все можна пояснити. Під час статевого акту вона своїми гострими, як лезо, зубами, що вже доведено експертизою, перерізала (чи, точніше, перегризла) сонну артерію у Лозинського. Це трапилося саме тієї миті, коли він відчував оргазм. Або оргазм відбувся під час передсмертних конвульсій. Потім вона висмоктала з нього кров і відкинула його вбік…

— А потім? — Орлов аж підвівся зі стільця.

— Потім починається повна чортівня. Вона злізла зі столу, обмилася і пішла геть. До речі, Сергію Олексійовичу, згадайте труп Лілії Федорівни. Така ж точнісінько рана з обсмоктаними краями. І таке ж знекровлене тіло.

— Але ж там цьому можна було знайти пояснення. Вона лежала у басейні, і кров могла витекти разом з водою.

— Спочатку і я так вважав, але висновки експертів кажуть зовсім про інше. Коли вена чи артерія перерізана, витікає така кількість крові, при якій людина може померти, але з неї ніколи не вийде стільки крові, скільки втратила Лілія Федорівна, тому що кров витікає з артерії чи вени доти, доки людина жива, але зразу по смерті застигає в жилах і згортається. У нашої професорки було висмоктано стільки крові, що якби вона одночасно перерізала собі руки, ноги і горло, то все одно в її тілі крові зосталося б значно більше. І ще. Ви пам’ятаєте, ми знайшли у неї чоловічий одяг — шубу й чоботи з оленячої шкіри. Там ще була й хутряна шапка. Ви, мабуть, вже здогадуєтеся, кому вони належали?

— Господи, невже Лозинському?

— Так, Лозинському! Отже, покійниця вийшла з лабораторії Лозинського, завітала до Лілії Федорівни і вчинила таке ж точнісінько вбивство.

— А ви впевнені, що це була вона?

У шапці Лозинського ми знайшли кілька волосин, ідентичних тим, які він тримав у руках. Напевне, під час передсмертних конвульсій він потяг її за волосся.

— Тепер я розумію ваші сумніви.

— Ні, я ще не все сказав. Ви знаєте, як вона вийшла з лабораторії? Вибивши двері. Одним ударом руки. Ці двері важко було б вибити навіть кільком дужим чоловікам. Ця жінка має нелюдську силу. Ви пам’ятаєте моторошну смерть покоївки Шеншиних? Так от, я не сумніваюся, це також її почерк. Це ж яку силу треба мати, щоб підняти покоївку і з такою силою жбурнути її на оленячі роги!

Почувся шум.

— Богдане Івановичу, я все привіз.

— Анатолію Андріановичу, несіть, прошу, сюди.

До кімнати увійшов молодий, з веселим блиском в очах чоловік і простяг Аблаутову товсту теку.

— Знайомтеся, це завідуючий нашої кримінальної лабораторії — Анатолій Андріанович Рождественський, — сказав Аблаутов Орлову.

— Орлов Сергій Олексійович.

— А я вас знаю. Читав ваші книжки, — і на обличчі Рождественського засвітилася білозуба посмішка.

Орлов повернувся до Аблаутова і зітхнув:

— Ми таки неймовірно чемний народ! Коли не подобається чиясь книжка, завжди підбадьорюємо автора: «А я читав вашу книжку!» І при цьому не говоримо, що вона — суцільна дурниця і нам зовсім не сподобалася…

Рождественський розгубився і з надією подивився на Аблаутова, але той не підтримав розмову. Він уважно розглядав експертні висновки, а потім підвів очі на Орлова:

— Сергію Олексійовичу, прошу вас забути все, про що ми щойно говорили. У квартирі Шеншиних знайдені відбитки пальців двох людей…

По смерті старого Вельфа Крістіна повернулася в батьківський дім. Тепер не було жодної потреби ховатися зі своєю любов’ю до Венчеслава. Її чоловік поїхав до Росії, начебто у якихось справах, але фрау Крістіна знала, що він поїхав туди не сам, а з баронесою фон Аусбах, однією з найбагатших жінок Німеччини. Її батько мав у Південній Африці шахти по добуванню алмазів та золота і примудрявся дружити як з англійцями, так і з бурами. І часто у боях супротивники стріляли один в одного з рушниць, придбаних на гроші фон Аусбаха, єдиної людини, яка не постраждала за всю англо-бурську війну. Коли він помер, всі мільйони батька успадкувала дочка, яка вже не перший рік намагалася відбити чоловіка у Крістіни.

Зв’язок чоловіка з баронесою фон Аусбах абсолютно не хвилював Крістіну, більше того, вона сподівалася, що, можливо, саме задля мільйонів баронеси фон Аусбах він дасть їй розлучення.

В будинку батька фрау Крістіна вела вишукане світське життя. Були звані обіди, приїздили родовиті гості. Часто тут бував і Венчеслав. Маленька Вероніка ставилася до нього якось по-особливому ніжно, і це тішило Крістіну, а взаємини Венчеслава з її сином жінку взагалі не цікавили, адже вона знала — при розлученні хлопець все одно залишиться з батьком. Він і зараз поїхав до Росії разом з батьком і баронесою фон Аусбах. Зрідка писав матері. За шість місяців — аж п’ять скупих листів, і ті переповнені захопленими словами на адресу батька…

А Венчеслав все не міг дочекатися того дня, коли він нарешті увійде у цей дім не як гість, не як коханець, а як господар.

Всі свої справи він вже владнав, а головне, розлучився з дружиною, що було його найбільшою таємницею.

…Хельге, дружина Венчеслава, була розумною, доброю жінкою і після одруження жила лише своїм чоловіком і сином. І, звичайно ж, його прохання про розлучення було для неї повною несподіванкою.

— Люба, ти мені віриш? — запитав Венчеслав у Хельге, коли приїхав до Фрайбурга.

— Звичайно, любий, — вона ніжно обняла Венчеслава. — Як я можу тобі не вірити? Те, що ти четвертий рік не живеш з нами і постійно десь їздиш, мене засмучує, але, напевно, так потрібно насамперед тобі. Щось сталося?

— Нічого не сталося, люба. Відтоді, як я тебе зустрів, для мене не існують інші жінки, але ми повинні розлучитися. Я мушу владнати деякі свої справи. Вони стосуються нашого з тобою майбутнього.

Очі Хельге наповнилися сльозами, але вона себе стримала.

— Венчеславе, хіба ти не вільний, хіба я тебе тримаю біля своєї спідниці? Що ти від мене приховуєш? Що ти хочеш і не можеш сказати? Я ж тебе завжди розуміла.

— Хельге, я повторюю, задля нашого щасливого спільного майбутнього ми зараз повинні з тобою розлучитися.

Хельге уважно вдивлялася в обличчя Венчеслава, намагаючись прочитати його потаємні думки. Її батько був гросмейстером білої магії, і вона також багато чого знала і вміла, але Венчеслав уже виставив довкола своєї аури заслін і вона не змогла туди пробитися.

— Ну що ж, — зітхнула вона. — Я вірю тобі і люблю тебе. І якщо ти кажеш, що так потрібно, то я даю тобі згоду на розлучення.

Хельге ледь посміхнулася, побачивши, як він полегшено зітхнув.

— Ти радієш?! — в його голосі пробилися раптові ревнощі. — А може, ти на це лише й очікувала?

— Венчеславе, — її голос був тихий і ніжний. — Невже ти й справді думаєш, що я можу радіти розлученню з коханим чоловіком? — і вона притулилася до його плеча.

— А чи ти пам’ятаєш, що ми не можемо розлучитися?

— Про що ти кажеш? — відчувалося, що її думки зараз далеко від того, про що він говорить.

— Ти пам’ятаєш, що ми вінчалися у Росії задля того, щоб наша дитина була шлюбною. І це було наше друге вінчання, а перше було у Німеччині, в католицькій церкві.

— Я чудово все пам’ятаю! Це були найщасливіші дні у моєму житті.

Він перевів подих і продовжив:

— Так от, за російськими законами ми з тобою розлучитися не можемо, бо сказано: того, кого поєднав Бог, людина не роз’єднає. Тому перед Господом ми з тобою так і залишимося чоловіком і дружиною і я тебе ніколи не зраджу. І жодна жінка не займе у моєму серці твого місця.

Чогось Венчеслав недоговорював, і Хельге насторожено подивилася в його очі.

— То чого ж ти хочеш?

— Цивільного розлучення. Я зараз взявся за таку справу, що мушу бути офіційно неодруженим. Пам’ятаєш, перше, про що запитав твій батько, великий білий маг, коли я прийшов до нього проситися в учні? Він запитав — чи ти одружений? І якби це було так, він не взяв би мене на навчання. Чому ти так дивишся?

У її до цього ледь печальному погляді раптом проступив холод. Венчеслав зрозумів, про що вона подумала, і вигукнув:

— Я ж одружився на тобі після смерті твого батька! Одружився і ніякого зиску з того не мав. Якби я тебе не любив, то не зробив би цього, — в його голосі було чути якісь незрозумілі нервові нотки, яких Хельге досі за ним не помічала. Вона ще раз уважно поглянула на Венчеслава і тихо сказала:

— Гаразд, ми можемо хоч завтра поїхати до ратуші. Я люблю тебе. Любила навіть тоді, коли ти мене зґвалтував…

Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:

— Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.

В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки, не здогадується…

А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з’явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:

— Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися…

Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому. Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з’ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…

— Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу, — відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському.

— Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.

Рождественський посміхнувся Орлову:

— Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.

Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.

— З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам’ятали обличчя візника.

— Так.

— А чому він привернув вашу увагу?

— Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.

— А яка була упряж?

— Двоє коней білої масті. Один — у сірі яблука, а другий — майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.

— Вашій спостережливості можна лише позаздрити. Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетона і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам’ятає це обличчя.

— Ось тут п’ять фотографій, — продовжував Аблаутов.

— Прошу подивитися уважно.

— Це — він. Це. І це, — показав пальцем на три фотографії Орлов.

— А ці? — Аблаутов тримав у руці ще дві фотографії.

— Тут, здається, не він.

Аблаутов подивився на фотографії.

— Решта не має значення. Головне, що ви впізнали свого візника. Це — Комаров Євстафій Валер’янович. Йому було тридцять п’ять років. Жінка і троє дітей. Пропав позаминулої ночі.

— А де ви знайшли фаетон?

— На одній з вулиць, досить далеко від центру.

— Давайте підрахуємо: він нас одвіз додому вночі, десь близько одинадцятої години, а коли знайшли його фаетон? — це запитання вже було до Рождественського.

— Десь близько третьої ночі. Можна й точніше. Двадцять хвилин на третю. Так поліцейські записали у рапорті. Отже, чотири години. Цілих чотири години.

— Так, багато часу пройшло. За цей час могло статися все що завгодно.

— Сергію Олексійовичу, а у вас вдома все гаразд?

Орлов здивовано поглянув на Аблаутова:

— А чому ви запитуєте, Богдане Івановичу?

— Знаєте, коли ви вчора пішли телефонувати додому, мені здалося, що вас щось дуже турбує. А коли повернулися і сказали, що хотіли щось уточнити у дружини, то, не хочу лукавити, мені це пояснення здалося недостатнім.

— Так, ви не помилилися, але, на жаль, зараз це вже не має ніякого значення.

— І все ж, Сергію Олексійовичу, якщо ви щось пригадали чи на щось звернули увагу, то розкажіть.

— Вчора, коли ви розповідали про візника, я пригадав, що квартира професора Іванової знаходиться десь метрів за сто від мого будинку, якщо навпрошки, через провулок, а якщо фаетоном, то разів у п’ять довше. От я й подумав, що цей візник міг після нас підібрати саме того пасажира, який і став причиною його власного зникнення.

— Звичайно, але це могло статися і в іншому місці, і значно пізніше. Адже ми навіть не знаємо причини зникнення візника. Можливо, його пограбували і вбили. А може, він, п’яний, сам впав з козел і його переїхав власний фаетон.

Орлов йому заперечив:

— Так, але, по-перше, труп не знайдено. Якби ви його знайшли, то фотографій мені б зараз не показували. Та й власний фаетон його не переїхав, бо слідів крові на колесах виявлено не було. Інакше ви мені про це також би сказали.

— Вашим міркуванням не вистачає однієї дуже важливої деталі. І я не вірю, що ви не відчуваєте цього самі. Які факти навели вас на думку, окрім того, що ви знали, де мешкає професор Іванова, що після вас до візника сів убивця?

— Кров!

— ?!

— Коли ми підійшли до нашого будинку і зайшли у двір, то побачили перед під’їздом на мозаїчній плиті огидну калюжу крові і слизу. Від неї ще йшла пара, і було зрозуміло, що вона ще свіжа, а цей час збігається з часом, коли померла Лілія Федорівна. Далі. Кров була яскраво-червона, а такою буває лише артеріальна кров. При електричному освітленні це було дуже добре видно. Я відразу попросив служницю змити кров. Під час моєї вчорашньої телефонної розмови я запитав, куди вона поділа відро з ганчіркою. Вона відповіла, що ганчірку викинула, а відро вимила гарячою водою.

Аблаутов підскочив:

— Один шанс зі ста, що ми встановимо групу крові, але дев’яносто зі ста, що я знайду…

За кілька хвилин чоловіки разом з Рождественським були біля будинку Орлова. Служниця пояснила їм, куди вона змила кров зі сходів. Також з’ясували й те, що вранці, увечері і ще раз вранці двірники згрібали сніг і скидали на купи. Рождественський розкопав сніг спеціальною лопаткою і скоро знайшов кілька рожевих шматків льоду.

— Це — кров, — сказав він. — Тепер ми поїдемо до лабораторії. Треба подивитися, чи можна встановити групу крові.

— Що, крові недостатньо для аналізу? — запитав Орлов.

— Ні, крові достатньо, але, за нашими даними, там має бути змішано кров як мінімум двох людей.

— Отже, ніякої надії?

— На кров ніякої, але що стосується слизу і слини, то я на це більше розраховую. Ви ж пам’ятаєте, Сергію Олексійовичу, що у ванній кімнаті професора Іванової ми знайшли слину з кров’ю покійної, але ця слина не належить Лілії Федорівні. Ми маємо її характеристики, а отже, у нас є шанс встановити — чи не тій невідомій з моргу належить ця слина?

… Орлов запросив Аблаутова повечеряти в нього, але той відмовився, бо хотів порівняти відбитки пальців, знайдених у Шеншиних, з відбитками у картотеці поліції.

— Не може такого бути, щоб вони ніде не були зафіксовані.

— Ну, що ж, — сказав Орлов. — Тоді — до зустрічі.

Ще у коридорі Інна Іванівна кинулася до нього:

— Сергію, що сталося у Шеншиних?

Орлов відповів спокійним голосом:

— Жахливі речі. Дружину генерала і покоївку вбили. Напевно, напали грабіжники.

— А Віка?

— Її врятувало те, що вона поїхала до Петербурга.

— Отже, грабіжники і більше нічого?

— Хіба цього замало?

— Ні, але тепер мені зрозуміло, чому я бачила уві сні такі жахи. Піду зателефоную Холодовій. Вона запитувала. Сергію, я так розумію, що злочинців ще не знайшли?

— Ні, не знайшли.

Орлов рушив до свого кабінету, сів у м’яке крісло і відкинув голову на спинку. Нарешті він залишився сам. Йому є над чим поміркувати. Особливо його хвилювала ситуація на дачі. Ніхто, крім нього, Аблаутова та ще двох поліцейських, один з яких мав доставити Віку з матір’ю на його дачу, а другий змінити його, не знав, що жінки переховуватимуться саме у Орлова на дачі. Отже, орловська лжепокоївка дізналася про це від когось з них чотирьох. Себе він з самого початку виключав. Бог йому свідок, але навіть дружині він цього не сказав. Аблаутову це робити було ні до чого. Отже, залишилися поліцейські. І раптом Орлов аж підстрибнув:

— І як же я відразу не здогадався! Це ж — грекиня з служницею! Так-так, вони підслухали розмову поліцейського з Шеншиною і домовилися з убивцями. Все дуже логічно. Грекиня хотіла вийти заміж за генерала, і єдиною перепоною їй у цьому була його дружина. Віку їй вбивати не було потреби. До того ж вона знала, що дівчини немає вдома. Тепер зрозуміло, звідки відбитки чоловічих пальців… Так-так! Далі… Служниця грекині могла зателефонувати Шеншиним на правах сусідки і сказати, що хоче зайти до них, а потім, коли двері було відчинено, туди увірвалися вбивці. Запис про наші з Аблаутовим відвідини буде для них алібі. Отже, це вони…

До кімнати зайшла Інна Іванівна:

— Зателефонувала. Холодова знепритомніла. Буревий сидить у неї під крильцем і не вилазить.

— Він що, до нас вчора не приходив?

— Ні, тепер його від Холодової не відірвати.

— Він що, і до телефону не підійшов?

— Ні!

— І не телефонував?

— Ні, але Холодова від нього вітання передавала. А ще в них цей дурник сидить — хорунжий Рєпін. Він у захопленні од віршів Буревого…

Орлов пригадав, що так і не розповів дружині про дуель, де він був секундантом Буревого, а Рєпін — секундантом Мілітарьова, але вирішив, що, мабуть, і не треба.

— А чому ти його дурником називаєш? Ти ж його зовсім не знаєш.

— Це я Рєпіна не знаю! Та його по всіх літературних салонах водить за собою цей чорносотенець Мілітарьов, який критикує на всі заставки — і Брюсова, і Бальмонта, і Блока, і Бєлого, і Гіппіус з Мережковським, і навіть тебе, а потім каже: «А тепер, панове, вам, втомленим від цієї „пожидовленої“ поезії, даю можливість послухати справжню російську поезію!» І читає свої билини упереміж з частівками. А потім, уже наприкінці, випускають цього Рєпіна. Хлопчик він здібний, але дурненький і, підпавши під вплив Мілітарьова, читає урочистим речитативом свої старообрядницькі віршики.

— Але ж Рєпін — не старообрядець.

— В тім-то й річ. Всі ці «пізнання» у нього від Мілітарьова. Так і не може хлопець себе знайти… Але я не про те. Я сказала Холодовій, що Віка Шеншина, на щастя, жива. Вони дуже зраділи, а Холодова згадала, що у Віки в Петербурзі, десь неподалік від Фонтанки, тітка живе. Мабуть, до неї й поїхала. І ще, до речі, тебе сьогодні по телефону запитувала ця твоя красуня.

— Яка красуня?

— Що за запитання? Таке враження, наче ти вже лік втратив красуням?

— Я просто не знаю, кого ти красунею називаєш.

— Та ця твоя співоча корова з Німеччини.

Орлов пригадав, кого мала на увазі Інна, — співачку з Німеччини, фрау Шнелінгер, даму досить серйозного віку, абсолютно нефотогенічну і щоразу одягнену з претензією, але без смаку. Вона якось завітала до них у гості разом зі своїм імпресаріо і несподівано зачарувала всіх гостей Рєпіна гарними манерами і жвавим розумом. Орлов спілкувався з фрау Шнелінгер німецькою мовою, якої Інна Іванівна не знала, і отямився лише тоді, коли, вже під кінець вечора, ревнива до нестями Інна Іванівна розлючено щось прокричала співачці спочатку російською, а потім французькою мовами, але мудра фрау Шнелінгер не образилася і з посмішкою відповіла:

— Можете не перекладати. Якщо ваша дружина вирішила, що я можу заволодіти вашим серцем, то це означає, що я виглядаю так добре, як ніколи в житті. До мене, як правило, не ревнують. Тож те, що вона говорила, для мене — чи не найкращий комплімент.

Всі належним чином оцінили уміння співачки вийти з незручної ситуації, але, звісно, на концерт фрау Шнелінгер другого дня Орлови не пішли.

Все це Орлов пригадав миттєво і запитав:

— І що?

— Запитувала, чому ми не були на її концерті. Її, бачите, засмутили два порожніх крісла у першому ряду.

— Це все вона сама тобі сказала?

— Та ні, телефонував її імпресаріо, запрошував прийти хоча б завтра.

— Шкода, що ми не пішли. Вона добре співає.

— Здогадуюся, як вона співає! Імпресаріо сказав, коли я її назвала берлінською коровою…

Орлов зблід.

— Як? Ти її так і назвала?!

— Так і назвала! Він сказав, що вона дуже нервувала через те, що ми не прийшли. А я запитала: невже у цієї берлінської корови є нерви? А він чемно так відповів: «Фрау Інно, вона походить з німецької Швейцарії». Воно й видно, відповіла я…

Орлов лише зараз помітив у очах Інни Іванівни збудженість і неприродно-яскравий блиск. Наркотики! Господи, знову наркотики!

— Інно, навіщо ти це сказала?

— Я тебе нікому не віддам. Після моєї смерті можеш одружуватися на кому хочеш, але поки я жива, ти мене не позбудешся. Якщо ж покинеш, то я руки на себе накладу. Я знаю, чому у нашому житті все не так, — ми не маємо дітей. Але я тобі дитину не народжу! Навіщо тобі дитина від божевільної, щоб теж була божевільною…

Орлов підійшов до дружини і обняв її за плечі. Вона притулилася до нього і несподівано заридала, але він, не зважаючи на цей плач, спокійно запитав:

— То, може, ми завтра все ж підемо до театру? Це — прощальна вистава. Вона співає Кармен.

— Вона — Кармен?!

— Так, уяви собі. То що — підемо?

— Невже вона тобі сподобалася як жінка?

— Ти ж знаєш, що це не так. Але дуже хочеться її послухати.

— Вона що, справді добре співає?

— Післязавтра вона їде до Петербурга, а звідти до Парижа, у Гранд Опера.

— У Петербурзі вона також Кармен співатиме?

— Не знаю. А може, нам до Петербурга поїхати і там її послухати?

— О, Петербург… Я зовсім забула. Ми звідти листа отримали. Ти не здогадаєшся, від кого.

— Від В’ячеслава Іванова?

Вона похитала головою.

— Від Блока?

— Не вгадав. І не вгадаєш. Нас запрошує Венчеслав Боголюбський…

Крістіна ні про що не здогадувалася. Вона була заклопотана зовсім іншим — вишивала золотом по китайському шовку два родових герби Вельфів і Боголюбських. Упродовж віків, за давно усталеною традицією, наречені роду Вельфів традиційно робили такі весільні подарунки своїм женихам.

— Люба, я попрацюю, — Венчеслав зайшов з посмішкою до кімнати Крістіни.

— Гаразд, коханий! Я знаю, що ти через наші любощі взагалі закинув свої літературні справи, — вона ніжно притулилася до його грудей. — Працюй, я не заважатиму…

І він отримав відпустку від любові на цілий день, а можливо, й на всю ніч. Останнім часом вони таки справді захопилися коханням, і це забрало у Венчеслава забагато енергії, тієї енергії, яка йому зараз була вкрай необхідна.

Він зачинив за собою двері і зупинився посеред кімнати. Завтра у нього дуель, але він зовсім не хотів ризикувати. Тепер, коли Венчеслав досяг уже практично всього, чого хотів, дурна куля не повинна була його вбити. Тож він мусить убезпечити себе і до ранку знищити свого суперника.

Венчеслав розвів руки у сторони і піднявся, зосередившись, на кінчиках пальців. За якийсь час він відчув, що йому цілком вистачить енергії для створення найпростішого, найпримітивнішого елементалія. Можна було б — і могутнього стихійного духа, але це небезпечно. Венчеслав почав силою власної енергії і думки створювати істоту, здатну виконати його завдання.

Протягом всього вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку Венчеслав подумки викреслював і вираховував астральний шлях до чоловіка Крістіни Вольдемара Гольфштейна Готторба. Знаючи, що для німців ім’я Вольдемар нетипове, і відчуваючи, що доля чоловіка Крістіни якось пов’язана з Росією, він зробив корекцію на ім’я Володимир. Якби він такої корекції не зробив, то елементалій, вирушивши астральним шляхом до Вольдемара Гольфштейна Готторба і не знайшовши такого імені, скоригував би свій шлях на Володимира Гольфштейна Готторба і все одно досяг би поставленої мети. Всі кабалістичні розрахунки Венчеслав перевірив кілька разів і тепер був переконаний, що у найкоротший термін знищить свого ворога будь-де і знищить не лише його фізичне, а й астральне тіло. Звичайно, було б набагато простіше доручити це штучно створеному стихійному духові, елементалію вищого розряду, але він не хотів ризикувати, бо добре пам’ятав, що саме так колись загинув його вчитель і батько Хельге.

Венчеслав уже відчував, як згущується довкола його рук елементальна есенція і починає проявлятися у повітрі силует елементалія. Венчеслав спеціально задумав елементалія, якого б вистачило лише на час, відведений для виконання завдання, інакше він би міг вийти з-під його контролю, розпочати самостійне життя і скоїти щось непередбачене.

Три години знадобилося Венчеславу, аби елементалій досяг потрібної консистенції і сили. Тепер йому треба було дати лише зброю. Венчеслав зайшов до маленької лабораторії у сусідній кімнаті, яка колись належала покійному братові Крістіни, Вельфові, і за допомогою електричного генератора почав випускати могутні електричні розряди у заздалегідь зволожене приміщення. Було чути потріскування електричних часточок, але Венчеславу ніяк не вдавалося створити маленьку кульову блискавку. Створена ним учора блискавка вилетіла з відчиненої кватирки і рознесла на друзки невеликий пам’ятник на сусідній вулиці, але сьогоднішні зусилля Венчеслава чомусь не давали бажаного результату.

Раптом він відчув, що за його спиною відбувається щось не те, і озирнувся. З електричної розетки вилазила чи, точніше, вивалювалася сліпуча палаюча плазма у формі кулі. Венчеслав застиг на місці, відчуваючи, що найменший його порух може коштувати йому життя.

Тим часом щойно створений ним елементалій нечутно підлетів до кульової блискавки і почав пересуватися по кімнаті разом з нею. «Він же запрограмований вже», — полегшено зітхнув Венчеслав, подумавши про елементалія. Вікно було зачинене, а кульова блискавка разом з елементалієм все продовжувала повільно літати по кімнаті. Венчеслав вимкнув генератор і завмер на місці. Елементалій з кульовою блискавкою повільно проплив повз нього, і несподівано почувся дзвін розбитого скла. Озирнувшись, Венчеслав побачив у склі отвір розміром з людську голову, крізь який вилітали услід за кулею блискучі електричні часточки, наче фантасмагоричний хвіст. І щойно вони зникли, як з отвору потягло потойбічним холодом.

— Ось у чому причина, — отямився Венчеслав. Виявляється він настільки захопився своїми дослідами, що не помітив за вікном дощу з громом та блискавками, і кульова блискавка, яка вилізла з розетки, була інспірована не ним, а самою природою, а це означає, що вона буде значно могутніша за штучну, а вже елементалій донесе її туди, куди треба, і знищить суперника.

Венчеслав доторкнувся пальцем країв отвору у склі: вони були ніби оплавлені, а сам отвір мав форму ідеального кола.

Венчеслав, вже заспокоєний, сів у крісло. Тепер усе гаразд. Завтра прийде його секундант і повідомить, що дуель не відбудеться, оскільки Вольдемар Гольфштейн Готторб помер від удару блискавки…

Сидячи у Холодової в гостях, Рєпін здригався на кожен телефонний дзвоник, сподіваючись, що це нарешті Єлизавета. Адже вони так домовилися. Точніше, не домовилися, а це так, між іншим, сказала Єлизавета йому вчора увечері. Тож Рєпін і очікував. Він сьогодні про всяк випадок випросив у військового старшини Шабанова німецький автомобіль «Маулер-уніон» і приїхав на ньому до Холодової. Автомобіль був старий, але ще у пристойному стані, і, віддаючи його Рєпіну, старшина Шабанов сказав:

— Якщо допоможеш мені знайти справжнього арабського скакуна, то цей автомобіль — твій!

Тож зараз Рєпін, мимоволі згадавши про коня, неуважно слухав Буревого, який щось говорив йому про світогляд Володимира Соловйова.

Несподівано Буревий замовк і якось зовсім недоречно сказав:

— Я з вами розмовляю про Володимира Соловйова, а ви чомусь постійно думаєте про коня.

Рєпін почервонів і нічого не відповів. Він не знав, що Буревий володіє даром ясновидіння.

— Так-так, ви думаєте про коня з маленькою головою, широкими грудьми і тонкими ногами. Та це ж арабський скакун!

Рєпін від подиву втратив здатність говорити.

— Кінь цей — темного кольору, з арабським сідлом. З багатим арабським сідлом. Отже, це кінь якогось шейха. Звідки цей кінь у вашій голові?

Рєпін признався, що грошей, аби купити автомобіль, він не має, але військовий старшина Шабанов готовий віддати йому авто, якщо він дізнається, де можна купити такого скакуна.

— Вважайте, що автомобіль ваш, — сказав Буревий.

— Борисе Миколайовичу, він не продасть машину, він хоче коня.

— Ви завтра можете з’їздити до мого маєтку. Там є такий кінь. Щоправда, не першої молодості, але кінь ще не дуже старий. Мені його подарували два роки тому.

— Я не маю таких грошей, щоб купити вашого коня.

— А це — мій подарунок. Ви знаєте, від кого я його отримав? Від Абумансура, Олександрійського шейха суфістів. Коли мене телеграмою викликали в Одесу, я був здивований, але поїхав відразу. А там — кінь! Уявляєте, це — ще той кінь, на якому я їздив верхи, коли гостював у шейха в Олександрії. Благородний єгиптянин, щоб я не відмовився від цього подарунка, написав, що хоче зробити приємність не стільки мені, скільки коневі, який дуже засумував без мене. І от тепер я маю привід подарувати вам цього коня. По-перше, ваш військовий старшина Шабанов — чудовий вершник, тож кінь отримає хорошого господаря. А по-друге, ви отримаєте машину і завдяки цьому позбудетеся іншого образу, який щойно зайняв те місце у ваших думках, яке я звільнив від коня.

Рєпін почервонів, а Буревий, опустивши очі, тихо сказав:

— Пробачте, це, напевно, образ вашої померлої матері. Вона що, померла молодою?

— Та ні, Борисе Миколайовичу, вона жива.

— Отже, це ваша покійна сестра?

— Та в мене зроду не було сестри.

Борис Буревий уважніше придивився до Рєпіна і раптом, здригнувшись, побачив на його молодому вродливому обличчі печать смерті. Більше він нічого не зважився говорити, але розпочату тему підхопила Маргарита Холодова.

— Мабуть, ви думаєте про молоду красиву жінку, яка забрала ваше серце, померши…

Рєпін не встиг відповісти. Задзвонив телефон. Це була Єлизавета. Рєпін підійшов до Холодової і сказав, що він може поїхати за нею, якщо у цьому є потреба. Холодова переказала це Єлизаветі, але та відмовилася, сказавши, що за півгодини буде біля каплиці Іверської Богоматері. Рєпін полегшено зітхнув. Йому майже призначили побачення. Звісно, за півгодини він буде там, і збуджено-щасливий Рєпін повернувся до вітальні, де сидів Буревий:

— Борисе Миколайовичу, чим я зможу вам віддячити за подарунок?

Але Буревий, наче не почувши, тихо промовив у відповідь:

— Не змінюйтеся, прошу, не змінюйтеся…

— Отже, я можу, повернувшись до частини, повідомити про нашу з вами розмову Шабанову?

— Можете.

Рєпін попрощався і вийшов. У холі він налетів на Холодову, яка щойно закінчила розмову по телефону, поцілував їй руку і вибіг на вулицю.

Холодова, посміхаючись, зайшла до вітальні і запитала у Буревого:

— І чим він пояснив тобі своє зникнення?

— Сказав, що хоче повідомити про арабського скакуна військовому старшині.

— Це зовсім не так. Я знаю, куди він помчав. Зустрічати Єлизавету. Вона так чітко назвала місце, де буде за півгодини, що я знала, ми його не втримаємо.

— Це не має значення, куди він пішов, головне, що єдині обійми, які на нього чекають, це — обійми смерті.

— Борисе, що ти кажеш?! Він же ще — зовсім хлопчисько!

— Так, — майже прошепотів Буревий, — але на ньому печать смерті.

…Рєпін мчав на автомобілі вулицями Москви і весь час не міг позбутися неприємного відчуття після розмови з Буревим. Він знав про здатність деяких людей читати чужі думки, але в ролі піддослідного був уперше. Та щось Буревий явно наплутав, бо і матір у Рєпіна жива, і сестри він не має…

Рєпін не встиг загальмувати і вже лише краєм ока побачив, що переїхав собаку, який перебігав вулицю. Зупинивши машину, хорунжий підбіг до мертвої тварини, але було вже пізно. Несподівано Рєпіну стало страшно і він відчув, як довкола нього гусне зловісний морок, а потім його погляд зупинився на вивісці «Похоронна компанія Хоппе і сина». Під нею, у вікні горіло світло. Рєпін постукав. Двері відчинив невисокий старий чоловік з глибоко запалими очима і сивими бакенбардами. Побачивши Рєпіна, він сказав з помітним акцентом:

— Пане офіцере, ви помилилися адресою. Ми ховаємо лише лютеран…

— Ні, я не тому… Я перепрошую, біля ваших дверей, ось тут навпроти, я переїхав пса. Він породистий. Чи не ваш?

Старий підійшов до собаки і уважно подивився.

— Ні, це — не мій собака. І поблизу тут ні в кого такого немає, — а потім, помовчавши, додав: — Цей собака — попередження вам!

— Як — попередження?!

— Попередження про смерть!

У Рєпіна похололо в грудях, а німець тим часом продовжував:

— Цей собака загинув через те, що ви швидко їхали, думаючи про щось дуже важливе для вас. І тому ви не помітили цього пса. І от біля похоронної контори ця тварина нагадала вам про смерть. Тепер, сподіваюся, ви не будете так поспішати?

…Рєпін знову їхав вулицями Москви, і йому не давала спокою думка: «Що це сьогодні за день? Буревий щось говорив про смерть. Цей старий німець також. І пес на дорозі — також, як нагадування про смерть…»

Ще здалеку побачивши каплицю Іверської Богоматері, Рєпін зупинив автомобіль, потім зайшов до церкви і поставив свічку святому Георгію, але вона відразу загасла. Він знову її запалив. І знову свічка загасла. Так повторювалося кілька разів. І в цьому теж було щось зловісне. З важким серцем Рєпін вийшов з церкви і, запаливши цигарку, зупинився біля автомобіля.

Єлизавета випливла з ночі, наче русалка з нічної ріки, — світла, з ніжною посмішкою на губах. Від радості в хорунжого перехопило подих, а вона посміхнулася:

— Я знала, що ви на мене чекатимете, тому й прийшла. Що у вас новенького?

Він мовчки, з щасливою посмішкою, відчинив їй дверцята автомобіля, і вона сіла.

— Яка гарне авто! Воно — ваше?

— Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?

— Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.

Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.

— Ви мені дозволите… — і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.

— О, кров! — сказала вона. — Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось! — і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена, зіжмакана хусточка.

Він мовчки їй простяг свою.

— Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства, — проговорила вона тихо і якось відсторонено.

— До речі, про вбивства. Ви пам’ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?

— Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам’ятала.

— Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.

— Як покоївку?! Хіба це була не дочка? — несподівано вигукнула Єлизавета.

— В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!

— Господи, який жах! Бідні жінки…

— Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.

— А хто скоїв ці жахливі вбивства?

— Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.

— Сподіваюся, їх вже спіймали?

— На жаль, ні.

— Сашко, я боюся.

— Зі мною вам нічого боятися.

— Але ж ви не завжди будете зі мною?

— Одне ваше слово — і я ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!

— Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.

— Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.

— Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!

Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Рєпін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу, яка миттєво виштовхнула з його серця все — рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:

— Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося — наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.

— Це нормально. Це так і повинно бути…

Вранці, ще до світанку, Венчеслава розбудили. Він відкрив очі і побачив свого секунданта, барона фон Брюге. Венчеслав посміхнувся. Зараз, зараз він почує, що вже не треба їхати на дуель, бо суперник несподівано помер. Але замість цього фон Брюге сказав:

— Я вражений вашою витримкою, гер Венчеслав! Ви так спокійно й солодко спите перед дуеллю!

«Хм, він, мабуть, ще нічого не знає, — подумав Венчеслав. — Але це нічого, на місці дуелі нам про все сповістять секунданти Вольдемара».

Вони сіли в карету.

— Яке у вас змучене обличчя, гер Герхальд! — сказав Венчеслав. — Ви, мабуть, вночі не спали?

— Не спав…

— Я вам дуже вдячний за те, що ви так перейнялися сьогоднішньою дуеллю.

— Нема за що дякувати. Причина мого неспання була інша. Вчора до мене прийшли друзі гера Вольдемара і майже силоміць забрали мене з собою. У гера Вольдемара було велике свято.

— Свято?! — вражено перепитав Венчеслав.

— Так, велике свято! Йому нарешті дозволили носити власне прізвище.

У Венчеслава пересохло в горлі.

— Що означає — власне прізвище? Хіба він не Гольфштейн Готторб?

— Звичайно, ні. Хіба ви про це не знали?

— Ви мене здивували. Розкажіть, будь ласка.

— Це все — ваші російські порядки. Адже Вольдемар — підданий російського імператора. Його батько, князь якоїсь кавказької країни, по-нашому герцог, на прізвище Шервашидзе, був відправлений своїм батьком вчитися до Мальдебурзького університету, де зустрівся з молодою принцесою Лоттою Гольфштейн Готторб і одружився на ній. У них народився син, якого вони назвали Вольдемаром на честь великого князя Володимира, що був хрещеним батьком князя Шервашидзе. Потім вони переїхали до Росії, але там православна церква не визнала їхнього шлюбу. Тож за рішенням духовної консисторії Вольдемар був позбавлений батькового прізвища і отримав прізвище матері. Всі інші діти вже народилися після вінчання його батьків у російській церкві і мали право носити прізвище батька. Це дуже травмувало юнака, і він повернувся до Німеччини. Молодший брат матері усиновив Вольдемара і дав йому титул графа, як це буває у випадку народження дитини в морганатичному шлюбі. І хоча дядько все робив для того, аби Вольдемар у Німеччині себе почував щасливо, племінника дуже гнітило його становище.

Венчеславу здалося, що небо впало просто на його голову. Він слухав фон Брюге, заплющивши очі, і кожне слово секунданта здавалося йому власним смертним вироком.

— Батько Вольдемара багато разів звертався до імператора з проханням дозволити єдиному синові повернути звання володарного князя і право носити батькове прізвище, але церква не давала дозволу, а цар не хотів вступати у конфлікт з патріархом. Нещодавно батько знову їздив з Вольдемаром до Росії, зустрічався з патріархом, навіть з самим Миколою Другим. І патріарх, і імператор прийняли його прохання, але нічого не пообіцяли. До речі, Микола Другий — далекий родич Гольфштейнів Готторбів. І от саме вчора Вольдемар отримав верховний наказ його імператорської величності про те, що відновлено його родовий титул і йому повернуто право носити прізвище своїх предків Шервашидзе…

Венчеслав слухав розповідь фон Брюге і відчував, як люто починає ненавидіти Крістіну, яка ніколи нічого не розповідала йому про свого чоловіка.

— Імператор дуже допомагав батькові Вольдемара, — тим часом продовжував розповідати фон Брюге. — Але все ж найбільше допомогли гроші баронеси фон Аусбах. Саме вони відкрили шлях до сердець отців синоду, і церква стала на бік Шервашидзе…

Нарешті Венчеслав і фон Брюге під’їхали до місця дуелі. Вольдемар стояв поряд зі своїми секундантами і посміхався. А після того, як секунданти спробували за правилами помирити дуелянтів, він, голосно засміявшись, сказав:

— Я тридцять років прожив на світі під чужим прізвищем. І, як німець, міг би задовольнитися задля годиться одним лише пострілом або навіть прийняти ваші пояснення і вибачення, але зараз, коли я нарешті ношу власне прізвище, ми будемо стрілятися доти, доки один з нас не помре! Я очікував лише на лист від імператора і сам збирався розлучатися з Крістіною, але ви поспішили. Тепер один з нас мусить померти…

Венчеслав нічого не відповів і простяг руку до зброї. Секунданти почали рахунок: «Один, два…» На слові «три» повинні були прозвучати їхні постріли, але раптом Венчеслава щось засліпило — це була кульова блискавка в руках елементалія, який, не знайшовши власника прізвища Вольдемар Гольфштейн Готторб, повернувся до нього. У свідомості Венчеслава повільно, по буквах, з величезними паузами між звуками прозвучало слово «три», і потім так само повільно прозвучав постріл секунданта, який дав знати — стріляйте. І Венчеслав вистрілив. Вистрілив, засліплений цим катуючим світлом, і відчув, як щось гаряче і важке вдарило йому в груди. Венчеслав упав і відразу побачив себе — якось ніби зверху і збоку. Його тіло лежало на землі, а довкола стояли секунданти. Фон Брюге приклав вухо до Венчеславового серця і, підвівшись на ноги, зі сльозами на очах сказав:

— Він помер…

Вольдемар, якого Венчеслав легко поранив, також лежав. Тримаючись за поранену руку, він запитав:

— Що з ним?

— Він помер… — повторив фон Брюге.

І тут Венчеслав відчув, як у мозку Шервашидзе з’явилася думка, так і не сказана вголос: «Царство йому небесне, Господи!»

Хм, царство небесне… Ні, на царство небесне він не може розраховувати. Але ще не все втрачено і він не дасть своєму фізичному тілу гнисти у землі, а астральному потрапити у восьмий підплан, де, напевно, справжнісіньке пекло, і поки його молоде, дуже тіло ще не зовсім далеко відпустило астральне і взаємозв’язок поміж ними існує, він не помре. Та й до того ж він має ще дуже багато земних справ, які треба завершити.

Венчеслав бачив, як незручно поклали його тіло у карету, і був роздратований цим. Він спробував донести цю думку до свідомості свого секунданта, і, здається, його було почуто. Фон Брюге нахилився і поклав тіло Венчеслава зручніше.

Потім Боголюбський бачив, що його тіло привезли не додому, а до шпиталю, в морг. Він дивився на прозекторський стіл і бачив себе — красивого, мускулястого, з золотими кучерями, — мало не плачучи з жалю. Якби міг, звичайно, плакати. Кілька разів спробував повернутися у власне тіло, але щось не дозволило. Він зрозумів: куля дуже міцно сидить у серці. І поки вона там буде, його душа не повернеться в тіло. Потім він почув, що вже видано свідоцтво про його смерть. Отже, діватися нікуди: він буде опирем, але для цього лікар мусить вийняти кулю з його серця.

У прозекторську зайшли Крістіна і молодий лікар. «Крістіно, проси, щоб вийняли кулю з мого серця», — Венчеславу здалося, що він закричав це щосили, але звуку не було. Проте несподівано Крістіна промовила:

— Лікарю, ви бачите наше горе. Ми його поховаємо, але в нас нічого не залишиться на спогад про нього. Вийміть з його серця кулю!

Лікар з подивом поглянув на Крістіну.

— Якщо ви цього дуже хочете, то — жодних проблем.

— І ще я вас хочу попросити, точніше, я благаю вас — не зашивайте його тіла грубо, наспіх, як це робиться зазвичай з покійниками. Зробіть усе так, ніби він живий. Я хочу, щоб і в труні він лежав такий красивий, як за життя.

Лікар подивився на неї вже ошелешено.

— Гаразд, я все зроблю, як ви хочете.

Він вийшов, а Крістіна отямилася: «Господи, що за дурниці я мелю. Навіщо мені куля, яка його вбила? Мені він потрібен був живий…»

Увійшов лікар з асистенткою. Венчеслав уважно спостерігав, як вони оперували його тіло. Ось лікар дістав кулю, розірвані судини з’єднав, потім з’єднав і м’язи, а шов на грудях зробив акуратним і малопомітним. Тепер Венчеславу була потрібна лише кров, адже він втратив її занадто багато і температура невблаганно падала, хоча тіло було ще теплим. Потрібна кров, дуже потрібна! І він, сконцентрувавши всі свої зусилля, повернувся у власне тіло.

Після операції до прозекторської увійшла Крістіна зі служницею. Вони, плачучи, дивилися на Венчеслава. А він, хоча вже міг поворухнутися, поки що не робив цього. Йому було потрібно, щоб Крістіна зосталася сама. І знову його побажання було виконано.

— Марто, не залишай Вероніку одну. Я трохи побуду біля Венчеслава і вийду, — сказала Крістіна. І коли вона, зоставшись сама, нахилилася і поцілувала Венчеслава у чоло, він відкрив очі. — Венчеславе! Ти — живий?! — голос Крістіни затремтів од несподіваного щастя, а з її очей потекли сльози. — Господи, де ж лікар, тобі потрібна допомога! Лікарю, лікарю! Він живий!

Кілька лікарів і медичних сестер підбігли до Венчеслава.

— Він живий! Він відкрив очі! Він втратив багато крові. Допоможіть йому! — продовжувала кричати Крістіна.

«Отже, вона почула мій наказ», — зрозумів Боголюбський.

Венчеславу зробили переливання крові, і до нього почала повертатися життєва енергія. Хм, тепер Крістіна постійно шукатиме для нього кров і ніколи не покине його. Гіпноз подіяв!

Звістка про те, що Венчеслав живий, випередила чутку про його смерть. Всі подумали, що лікарі помилилися, а за якийсь час Венчеслава вже перевезли у дім Крістіни. І тієї ж ночі був скоєний жахливий злочин, про який написали всі газети світу. У приміському лісі було знайдено мертвими баронесу фон Аусбах зі служницею. Баронеса напередодні підготувала у нотаріуса документи, за якими вона заповіла все своє майно Володимиру Шервашидзе, відомому досі під ім’ям Вольдемар Гольфштейн Готторб. Економка баронеси дала свідчення, що її господиня пішла на побачення до гера Вольдемара.

Шервашидзе був заарештований. Єдине, що подивувало медичних експертів і не знайшло жодного пояснення, це те, що обидві жертви були повністю знекровлені. А у Шервашидзе не було алібі на момент скоєння цього злочину.

Автомобіль зупинився, і Єлизавета, поглянувши на Рєпіна, чи то сказала, чи то подумала:

— Ти зараз підеш зі мною в дім і допоможеш мені.

Рєпін виліз із машини і рушив за Єлизаветою. У руці він ледве тримав велику, важку, чорну валізу і кожні кілька кроків міняв руку. Вони увійшли до будинку, і Єлизавета наказала Рєпіну залишити валізу у веранді, а потім зачекати на неї у вітальні.

— Я зараз також прийду, — посміхнулася дівчина і зникла в сусідній кімнаті.

Рєпін зайшов до вітальні і сів у чорне шкіряне крісло. Навпроти нього стояли важкі буфети, з яких було вийнято і розставлено по підлозі срібний і кришталевий посуд. Відчувалося, що виймали його у поспіху. На запиленому стільці були свіжі відбитки чоловічих ніг.

— Це вашого родича сліди? — запитав Рєпін у Єлизавети, що саме зайшла до вітальні.

Єлизавета махнула рукою.

— Та ні, слуги моєї тітки, яка поїхала і залишила мені квартиру, а цей посуд вони хотіли забрати, та в останній момент передумали. Ви, Сашко, пообіцяли мені допомогти, тож на весь цей розгардіяш не зважайте. Я зараз зателефоную додому, щоб забрати свої речі. Я не янгол, Сашко, і ви вже це, мабуть, зрозуміли. Батько мене вигнав з дому, і я збираюся тут оселитися. Валіза, яку ми з вами щойно привезли сюди, стояла у моєї родички. У ній також мої речі…

Потім дівчина телефонувала, розмовляла з якоюсь жінкою, просила зібрати її речі, а Рєпін почував себе щасливим вже лише від того, що знаходився у цьому будинку поруч з Єлизаветою.

Нарешті вона закінчила телефонну розмову і роздратовано сказала Рєпіну:

— Виявляється, служниця вже давно спакувала всі мої речі. Поїхали, Сашко!

Біля будинку генерала стояла невисока сива жінка. На її очах блищали сльози:

— Ваш батько наказав. Хіба я сама наважилася б! Я позбирала усе, бо він сказав, що викине на сміття…

Єлизавета сказала Рєпіну:

— Сашко, допоможіть!

Речей виявилося багато. Вони все забрали і повантажили у машину.

— Тепер ви про мене знаєте все, — вже сидячи в автомобілі, тихо промовила Єлизавета.

Рєпін не наважився перепитати. Зрештою, він нічого про неї й не знав, окрім того, що вона генеральська дочка і має якісь проблеми в особистому житті, які для нього вже не мали ніякого значення. Він її любив.

— Всі покинули. Нікому я не потрібна, — знову чи то подумала, чи промовила вголос Єлизавета.

— Окрім мене, — сказав Рєпін. І раптом подумав: «А що я все ж таки про неї знаю? І про що я можу дізнатися? Найстрашніше — це те, що вона втратила незайманість. Це погано, але не смертельно. Краще про це дізнатися раніше, аніж запізно…» І раптом він чомусь подумав про Буревого. Що це він говорив тоді про смерть його матері?..

— Сашко, якщо я вам щось скажу, ви мене не зненавидите?

— Ні…

Рєпін сказав правду. Він закохався, і дорожче за Єлизавету у нього вже не було нікого і нічого — ні батьків, ні батьківщини, ні Бога. Мабуть, саме такою й має бути любов. Справжня любов…

— Авто залишіть на вулиці, а речі занесіть на веранду, — наказала Єлизавета, коли вони під’їхали до будинку.

Рєпін все зробив, як вона наказала. Коли він піднявся на веранду, то зауважив, що попередньої валізи там уже не було. Він на це звернув увагу лише тому, що поставив нові валізи на те саме місце, що й першого разу.

— А тепер ходімо пити чай, — сказала Єлизавета з дверей, побачивши його розгубленість.

— Ходімо, — посміхнувся він до неї радісно, відразу забувши про валізи.

Вони сиділи за столом, і Єлизавета пила чай з медом. «Мабуть, застудилася», — подумав Рєпін.

— Я дуже хвора, Сашко, — ніби відповідаючи на його німе запитання, сказала Єлизавета. — Моя хвороба не надається лікуванню. Вдень у мене летаргійний сон, а увечері я прокидаюся. Сашко, я вдень безборонна, і мене немає кому захистити. Якось, коли я заснула, один поганий чоловік, імені якого я вам зараз не назву, скористався цим і позбавив мене честі…

Рєпін зіскочив з місця:

— Назвіть ім’я цього негідника. Я викличу його на дуель. Я захищу вашу честь!

— Ох, Сашко, Сашко! Він невартий того, щоб ви його викликали на дуель. Я помщуся сама, але ви повинні мені допомогти.

— Я готовий! Коли завгодно! Слово офіцера!

— Я повинна їхати до Петербурга, але сама цього зробити не можу. Якщо у мене знову почнеться летаргійний сон, хтось з цього може знову скористатися. Яка я нещасна, Сашко… — вона заплакала, і Рєпін відчув, що цей плач дуже правдивий і в ньому немає ані трохи кокетства. Так плачуть лише тоді, коли вже нічим зарадити не можна. І у Рєпіна виникло таке щемливе почуття жалості до цієї красивої дівчини, що він ніжно обняв її за плечі і почав заспокоювати. Так, обнявшись, вони й просиділи на кухні всю ніч, а під ранок Єлизавета сказала:

— Сашко, мені знову стає погано. Зараз почнеться летаргійний сон. Ось візьми, — і вона простягла Рєпіну ключі. — Це від мого будинку. Зачини за собою двері, а увечері обов’язково приходь. Як тільки сяде сонце…

Вона, не роздягаючись, лягла на своє ліжко і заплющила очі. Рєпін уважно спостерігав за нею, кілька разів доторкався, аби переконатися, чи вона жива. Вона-таки спала — ніжна і прекрасна. І подих її був настільки нечутним, що здавалося, ніби вона й не дихає.

…Приїхавши у частину, Рєпін підбіг до військового старшини:

— Хорунжий Рєпін з’явився за вашим наказом. — І вже по-домашньому запитав: — Шабанов, ти не передумав міняти автомобіль на арабського скакуна?

— Рєпін, ти зі мною не жартуй! У мене був арабський скакун. Ти мені іншого коня під сідло не підсунеш.

— А якщо чистокровного, відгодованого?

— Рєпін, якщо ти мене не дуриш і у тебе є арабський скакун, то ми разом поїдемо туди просто зараз і звідтіля ти повернешся вже на власному авто, але якщо збрешеш, то начувайся. То що, поїхали?

Коні були слабкістю Шабанова. Якось одного разу він уже мав арабського скакуна, але погарцювати на ньому довелося лише чотири дні. Їхній полк тоді терміново послали придушити якесь чергове повстання на Кавказі, і там Шабанов у бою був поранений, а його коня вбили. Шабанов оплакував тоді свого арабського скакуна, наче рідного брата…

— Тепер так, заливаємо у бак пальне, — промовив з двору Шабанов, а потім запитав: — Ти куди це вчора їздив?

— А що?

— Ти не поранений?

— Не поранений, а в чому річ?

— Що ж це може бути? — Шабанов розгублено розглядав калюжу крові перед заднім сидінням машини.

І тут Рєпін з жахом подумав, що він ніяк не може пригадати не лише те, звідки могла бути ця калюжа крові в автомобілі, а й те, де він був і що робив весь цей час до повернення в частину. Було таке враження, наче хтось вирізав з його пам’яті час, проведений з… З ким? І до кого він поспішав?

— Ну що ти на мене витріщився? Не пам’ятаєш, так не пам’ятаєш. Поїхали, показуй свого скакуна… — Шабанов уже сидів за кермом.