Мертва кров

Розділ четвертий

«Здається, я у цьому місті нікому не потрібен, — розмірковував, лежачи в готельному ліжку, Кримський-Корсаров. — А я ще так до них поспішав, хоча, правда, мене спробувала вислухати ця жахлива жінка — Інна Іванівна…»

Перед очима Кримського-Корсарова відразу постала постать Інни Іванівни у червоно-чорному:

— Невже ви хочете у готель? Можна і в нас залишитися. У мене залишитися… — вона вже знімала свій халат, під яким не було нічогісінько.

Кримський-Корсаров відступав, але далі відступати було нікуди — стіна кімнати. Вона підійшла впритул, і він зрозумів: це — алкоголь, а можливо, й наркотики.

— Інно Іванівно, я вас дуже шаную, але я мушу йти!

— Нікуди ти не підеш! Ти залишишся тут. Хіба ти не відчуваєш, що жінка тебе хоче…

Кримський-Корсаров відчув, що його роздягають…

Ху, ліпше не згадувати! Відьма, фурія, а все чому?.. А тому, що ті, до кого він приїхав, Буревий і Орлов, взагалі не приділили йому жодної уваги. А це означає лише одне — він тут нікому не потрібен і тому треба негайно повертатися до Парижа. Ноги його у цьому сніговому царстві ніколи більше не буде!

У двері постукали.

— Зараз, заждіть хвилинку! — Кримський-Корсаров одягнув на себе східний халат, привезений з Єгипту. Халат був досить дорогий, тому Кримському-Корсарову хотілося, аби хтось побачив його в цьому екзотичному вбранні. Досі він демонстрував його лише перед готельними покоївками та ще в домі Орлова, де заночував першої ночі…

— Заходьте, — сказав він, одягнувшись і розглядаючи себе в дзеркалі.

Зайшов Орлов.

— Максиміліане Олександровичу, я був дуже зайнятий у ці дні і зараз хочу забрати вас до себе, у видавництво, але спочатку ми разом поснідаємо. А потім ви вже побачите і почуєте всіх, з ким хотіли б побачитися.

У двері знову постукали.

— Заходьте!

До кімнати увійшов Буревий.

— Я був дуже зайнятий у ці дні, але від сьогодні я — ваш слуга.

Орлов і Кримський-Корсаров засміялися.

… За сніданком Орлов почав розповідати про моторошні події останніх днів, але несподівано Кримський-Корсаров зупинив його і сказав:

— Те, що ви зараз розповідаєте, я вже, здається, бачив, — і, зауваживши здивовані обличчя колег, пояснив: — Ні, не насправді, а у своєму сні. Начебто переді мною — якесь вікно і я крізь це вікно бачу, як молода красива жінка вривається у кімнату, а перелякана Шеншина з усіх сил намагається від неї втекти, та їй це не вдається. Я бачив, що вона кричить, але, як уві сні, нічого не чув. Потім страшна красуня зірвала з килима шаблю і двома ударами розсікла Шеншину навпіл.

Орлов дуже уважно подивився на Кримського-Корсарова і запитав:

— А який одяг був на господині?

— На ній була нічна сорочка з червоними шовковими китицями. Ця сорочка застібалася на грудях.

— А як була одягнена жінка, яка вбила Шеншину?

Кримський-Корсаров задумався.

— Вона була у сукні, так-так, у сукні чорного кольору… А якщо вам цікаво, який килим мені наснився, то скажу. Це був туркестанський килим. Повірте, на цьому я розуміюся. Килим був просто чудовий!

— А з вами щось подібне раніше бувало? Ви бачили такі сни?

— Інколи. Але, як правило, якісь безглузді. Вони не мали нічого спільного з реальністю. У дитинстві мені наснився сон про те, що мій батько спить з моєю рідною тіткою, сестрою матері, яка, посварившись з чоловіком, на кілька днів приїхала до нас.

— А ще?

— Бували й інші сни. Наприклад, у Петербурзі я бачив сон, якого ніяк не можу забути. Сон абсолютно безглуздий і, більше того, сороміцький. Навіть незручно його переповідати.

— Але ми вас дуже просимо.

— Це був сон, достойний пера Гофмана. Уявляєте, мені наснилося, неначе один наш колега, відомий російський поет, віддається по-збоченськи молодому гусарові, а інший, також відомий російський поет, і, Господи, чого лише людина не побачить уві сні, висмоктує кров з горла якоїсь дівчини, а поряд стоїть його дружина і допомагає тримати цю дівчину.

— І як ви можете пояснити ці сни?

Кримський-Корсаров лише руками розвів.

— Максиміліане Олександровичу, — голос Орлова вже ледь тремтів, — дозвольте вас запитати, кого ви бачили у цих снах? Повірте, це має для мене дуже велике значення. Клянуся, що ніхто не дізнається про те, що ви сказали!

Кримський-Корсаров, ледь почервонівши, відповів:

— Ну, той перший, з гусаром, був Мстислав Кузьмич.

Буревий голосно засміявся:

— Ви бачили просто віщий сон.

— Я сподіваюся, що він ніколи не дізнається про те, як він мені наснився?

— Та про те, що ви бачили уві сні, знає весь Петербург!

— Борисе Миколайовичу, не треба так жартувати.

Буревий вже реготав.

— Ось що значить жити у Парижі! Та й у Москві всі знають, що він гомосексуаліст.

Кримський-Корсаров знітився.

— Ніколи б не подумав. Він мені завжди здавався таким мужнім, рішучим…

— А звідки ви взяли, що його партнер був гусаром? — знову запитав Орлов.

— Вони не були роздягнені. Я хочу сказати, що вище пояса він був у гусарському одязі.

— І цей гусар був з таким хлоп’ячим, янгольським личком?

— Про янгольське личко нічого не скажу, але обличчя справді було ще зовсім хлоп’яче і навіть по-своєму гарне.

— Це ж Морозов, — Буревий перестав сміятися і вже уважно подивився на Кримського-Корсарова. — А у ваш сон небезпечно потрапляти!

— А той другий? — допитувався Орлов.

— Це був Венчеслав Боголюбський… Ви, взагалі, розумієте всю абсурдність мого сну?! Тим паче що з ним ще була Крістіна Камількарівна.

— І в якій вони були позі? — іронічно запитав Буревий.

— Ця гола дівчина звисала з письмового стола, Крістіна Камількарівна тримала її за ноги, а Венчеслав стояв до мене спиною, похилившись уперед. Я його впізнав по волоссю і по персню з монограмою. Він висмоктував кров…

— А як ви роздивилися монограму?

— Рука з перснем лежала на грудях дівчини.

— А чому ви вирішили, що він висмоктує кров?

— Я бачив срібну миску, яка стояла під головою дівчини, і по її волоссю стікала кров.

— Мда! — посміхнувся Буревий. — Але ж і сни у вас!

— Ви сказали, що цей сон ви бачили у Петербурзі. А де ви ночували тієї ночі? — допитувався вже досить схвильований Орлов.

— Я гостював у замку Венчеслава. До речі, я після того сну був дуже схвильований, точніше, цей сон мене перелякав настільки, що я прокинувся, спустився до вітальні і лише там заспокоївся, побачивши дуже мирну і спокійну картину: Венчеслав про щось сперечався з Логосовим, Мстислав Кузьмич фліртував з Веронікою, пасербицею Венчеслава. Крістіна Камількарівна розважала гостей і пригощала їх тортом… Це була моя перша ніч у них, і, мабуть, я перевтомився в дорозі.

— Звичайно. І часто ви бачите такі сни?

— Та ні! Ой, вибачте мені, я стільки у вас часу забрав.

Але Орлов притримав Кримського-Корсарова за руку:

— І останнє запитання. Може, ви ще щось бачили уві сні про Шеншину?

— Бачив, але це було приємне видовище. Знову було вікно, але вже інше і за ним стояла приємна смаглява жінка південного типу, а біля неї служниця, яка щось говорила, дуже схвильовано жестикулюючи. Потім служниця пішла чи то до іншої кімнати, чи до коридору. Там було темно. А господиня скинула свої коші…

— Що?

— Це назва східного взуття з підборами, без задника. Так от, вона сіла на диван і підібрала ноги під себе…

— А її одяг ви пам’ятаєте?

— Яскраво-червоний халат, розшитий золотом. А своє довге чорне волосся вона підколює великим гребінцем, здається, зі слонової кістки.

— Але ж і спостережливий ви! — захоплено сказав Буревий.

— Борисе Миколайовичу, зараз, коли я вам це розповідаю, побачене, як реальне, знову постає перед моїми очима…

… У видавництві Орлова Кримський-Корсаров забув і про свої ранкові образи, і про свій жахливий сон, і про все на світі. Орлов уклав з ним угоду про видання збірника критичних статей, присвяченого сучасній російській поезії. Досі ці статті окремим виданням не виходили і були розкидані по багатьох російських та французьких модерністських журналах. Орлов запропонував Кримському-Корсарову також проглянути проект нової поетичної антології… Але ідилія спілкування трьох поетів несподівано закінчилася з появою Аблаутова:

— Сергію Олексійовичу, я вас розшукую по всьому місту. Інна Іванівна сказала, що не має жодного уявлення, де ви, а нам треба терміново поговорити.

— Богдане Івановичу, я із задоволенням поговорю з вами, але пізніше. До мене приїхав колега, відомий російський поет, а я всі ці дні не можу з ним поспілкуватися…

— Боюся бути нав’язливим, але справа стосується Шеншиних.

— Знову? Щось сталося з Вікою?

— Ні, вона у Петербурзі під наглядом. Але зникла Марія Іллівна Ломановська, служниця «сусідки» генерала Шеншина, а точніше, його коханки Аріадни Теодофілос.

Борис Буревий зорієнтувався першим.

— Сергію Олексійовичу, займайтеся вашими справами і не думайте про нас. Я вже давно збирався познайомити Максиміліана Олександровича з Маргаритою Холодовою. Тож зараз ми скористаємося вашою відсутністю, якщо ви нічого не маєте проти.

— Звичайно, ні.

— В такому випадку мені треба буде заїхати до готелю, — заклопотано промовив Кримський-Корсаров, — переодягнутися і взяти якийсь паризький сувенір.

— Ви можете скористатися моїм автомобілем, — і Орлов простяг Буревому ключі від своєї машини.

Вони разом вийшли з видавництва. Орлов сів у автомобіль Аблаутова, і вони поїхали слідом за машиною Орлова, яку вів Буревий.

— А ми, виявляється, їдемо однією дорогою, — зауважив Аблаутов. — В якому готелі він зупинився?

— В «Княжому дворі».

— Це ж сусідній будинок з будинком генерала Шеншина.

— Але ж готель на іншій вулиці.

— Так, але це будинок Г-подібної форми і одним боком прилягає до будинку генерала.

— Зачекайте мене тут, — кинув Орлов і поспішив у готель. Піднявшись у номер Кримського-Корсарова і визирнувши з вікна, він переконався у помилковості думки, яка раптом з’явилася в його мозку. Орлов наївно подумав, що все, про що розповів Кримський-Корсаров, було побачене ним у вікні чи вікнах, розташованих навпроти. Але квартира Шеншиних знаходилася не навпроти вікна готельного номера Кримського-Корсарова, а вздовж, по прилягаючій стіні будинку. Отже, ця версія відпадає. На здивований погляд Кримського-Корсарова Орлов сказав, що прийшов запросити обох поетів сьогодні увечері на прощальну виставу фрау Шнелінгер до Великого театру.

— Ми з Інною Іванівною будемо обов’язково, — продовжив Орлов. — А для вас будуть замовлені квитки. Сподіваюся, Маргарита Холодова також прийде. І ще, знайдіть даму для Максиміліана Олександровича, щоб йому не було так сумно.

…Аблаутов чекав Орлова біля виходу.

Коли вони приїхали до Аріадни Теодофілос, то побачили молоду жінку в цілковитій розгубленості. Генерал Шеншин, який зустрів Орлова і Аблаутова у квартирі своєї коханки, був заскочений цим візитом.

— Я зайшов до сусідки, щоб обговорити всі ці події…

— Так, горе у вас величезне. Коли похорон?

— Сьогодні і завтра панахида, післязавтра похорон. Я дуже вдячний вам, Сергію Олексійовичу, за те, що ви нам так допомогли. Все, що ви прислали, дуже згодилося, особливо чорний оксамит. Сьогодні вже заходила Інна Іванівна.

— Ми ж не чужі люди, Володимире Юрійовичу. А що — Віка?

— Вона в тітки у Петербурзі. Приїде на похорон.

— Я б вас просив, щоб вона не приїздила. Це небезпечно для неї, — Аблаутов стурбовано подивився на Шеншина.

— Особливо після того, як зникла Марія Іллівна.

— Гаразд, я зателефоную Вікторії і скажу, щоб сиділа в тітки і не приїздила. А зараз я піду, панове, у мене ще багато справ, — і генерал Шеншин залишив Орлова з Аблаутовим у кімнаті з Аріадною.

Жінка була не на жарт перелякана і відразу заговорила.

— Я хочу вам сказати щось дуже важливе. Ви вже знаєте, Марія зникла.

— А чому вас це так лякає? Може, вона поїхала до родичів і там затрималася?

— Її вбили. І вбила, мабуть, її та сама жінка, яка вбила дружину і служницю генерала. Ні родичів, ні подруг вона не мала.

— А чому ви вирішили, що Марію Іллівну вбила саме та жінка, яка напала на сім’ю генерала Шеншина?

— Не знаю. Мені так здається. Адже більше ворогів вона не мала.

— А хіба та, що вбила дружину генерала, могла бути ворогом Марії Іллівни?

— Ні, звичайно, ні!

— Заспокойтеся, будь ласка, і згадайте, куди вона пішла вчора увечері.

— До церкви.

— І як часто вона ходила до церкви?

— Дуже рідко, лише у свята.

— Але ж учора не було ніякого свята. Хіба не так, Аріадно Миколаївно?

— Так, але вона сказала, що йде до церкви.

— І до якої ж?

— До церкви Іверської Богоматері.

— Це ж не найближча церква від вашого будинку. Вона що, мала якісь особливі причини йти саме туди?

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Аріадна Миколаївна заплакала.

Орлов уважно подивився на ноги жінки. На ній було східне взуття на високих підборах без задників. Орлов підвівся і підійшов до вікна, а потім, повернувшись, оглянув кімнату.

Кімната була напівосвітлена. З неї двоє дверей вело до інших кімнат, вікна яких виходили на протилежну вулицю. А тим часом Аблаутов розмовляв з жінкою.

— Аріадно Миколаївно, давайте міркувати логічно. Я розумію, що ви схвильовані, але прошу вас — зосередьтеся. Ви висловили свої побоювання і припущення, що Марія Іллівна вбита і що її вбивцею могла стати жінка, яка, підозрюється у вбивстві дружини і служниці генерала Шеншина.

Грекиня кивнула головою.

— Цей ваш здогад міг з’явитися лише у тому випадку, якщо хтось з вас двох побачив убивцю і з якоюсь метою сповістив її про це.

— Ні, ні, я нікого не бачила. Я не знаю нікого у цьому місті, — і грекиня нервово простягла руку до фужера з червоним вином поряд зі східними солодощами і сушеними фініками, який стояв на низенькому стільчику.

— Ви не бачили, — рішучим і строгим голосом сказав Орлов, — але, можливо, Марія Іллівна бачила її.

— Ні, вона не могла бачити. Вона нікого не бачила.

Орлов помітив уважний погляд Аблаутова.

— Так, Богдане Івановичу, вони, сидячи у цій кімнаті у такому ж напівмороці, як зараз, підслухали і записали розмову біля дверей і у вітальні генерала Шеншина. Потім, почувши дивні звуки, вийшли до іншої кімнати і зрозуміли, що в сусідів відбувається щось незрозуміле, а може, навіть і страшне. Звичайно, не те, що вони побачили другого дня у квартирі генерала. Тож вони сиділи й обговорювали, чи варто Марії Іллівні виглядати у вікно…

— Коли це було? — в істериці запитала Аріадна Миколаївна.

Орлов відповів:

— Коли ви в червоному халаті сіли на дивані, скинувши з ніг ваші коші, а Марія Іллівна пішла у коридор, щоб через чорний хід вийти на вулицю і подивитися, хто вийде з парадного під’їзду. Я кажу правильно?

Смаглява грекиня почорніла з лиця — чи то від страху, чи то від сорому, — і промовила:

— Так!

— І кого ж вона побачила? — запитав Аблаутов.

— Я не знаю. Вона мені не сказала.

— Я знаю, — відповів Орлов.

— Ви знаєте?! Невже ви знаєте, кого саме вона побачила? — в очах Теодофілос засвітилася надія.

— Кого саме, я не можу сказати, але можна легко здогадатися. У Марії Іллівни, якщо вірити Аріадні Миколаївні, не було родичів і друзів у цьому місті. Єдина людина, яку вона добре знала, — це генерал Шеншин. Отже, людина, яку впізнала Марія Іллівна, була із середовища військовослужбовців. А оскільки вона знала військових здебільшого найвищого рангу, то можна з впевненістю сказати, що це була або знайома, або швидше за все родичка когось з генералітету.

— А з чого ви взяли, що вона впізнала вбивцю? — поцікавився Аблаутов.

— Дуже просто. Служниця пішла вчора на зустріч з нею, а перед зустріччю зателефонувала і натякнула, що дещо знає про вчорашню пригоду. Саме ця зустріч і стала для Марії Іллівни фатальною. Я сподіваюся, Аріадна Миколаївна підтвердить мої слова.

Грекиня вже не просто плакала, вона ридала.

— Я казала, казала, що не треба цього робити, але вона не послухала мене.

Аблаутов запитав:

— Вона назвала прізвище?

— Ні! Ні імені, ні прізвища…

— Слухайте, через вас ми маємо ще одну жертву. Наступний труп буде ваш. Я запитую: вона назвала прізвище?

— Ні! — жінка була в істериці.

— Заспокойтеся, будь ласка! І скажіть, вона при вас телефонувала?

— Так.

— Кому вона телефонувала?

— Я не знаю. Вона спілкувалася німецькою.

— І номера ви не запам’ятали?

— Ні, але вона телефонувала двічі.

— За тим самим номером?

— Ні. Другий номер їй дали там, куди вона телефонувала першого разу.

— Другого разу вона також спілкувалася німецькою?

— Ні, російською.

— І що вона сказала?

— Що хоче зустрітися і поговорити про вчорашнє вбивство в домі Шеншиних.

— І що далі?

— Їй призначили місце і час зустрічі.

— А звідки вона взяла номер, за яким телефонувала?

— Всі номери вона пам’ятала. Це — професійна звичка.

— А другий номер, який їй продиктували, вона записала?

— Ні.

— Гаразд, а як вона була одягнена, коли вийшла з квартири?

— По-зимовому. Сіре пальто з хутряним коміром.

— Яке хутро?

— Песець.

— А що — на голові?

— Така ж хутряна шапка з вуаллю.

— У неї була зброя?

— Так.

— Дамський пістолет. Малокаліберний. Взірця 1895 року. Німецький, — сказав Аблаутов.

— Так, а звідки ви знаєте?

— Ми знайшли цей пістолет. Тепер можна не сумніватися в тому, що служницю якщо не вбили, то принаймні оглушили біля церкви, а тіло забрали з собою. Вона, напевне, очікувала нападу, бо пістолет тримала в руках. Судячи з усього, напали на неї ззаду. Мда… Добре, Аріадно Миколаївно, ми вас зараз залишимо, але ви не бійтеся. Ваш будинок охороняється нашими людьми.

Коли чоловіки вийшли на вулицю, Орлов сказав:

— А знаєте, я підозрював їх спочатку у вбивстві.

— Я також, — відповів Аблаутов. — В усякому разі, за обома законами — за римським (кому це вигідно) і за французьким (шукайте жінку) — Аріадна Миколаївна на роль вбивці цілком підходила.

— І все ж деякі сумніви у мене були, адже після вбивства суперниці Аріадна Миколаївна за логікою подій повинна була б позбутися і своєї співучасниці, але не зробила цього.

— Тож ми й зрозуміли, убивця — хтось інший. Наші люди не зводили очей з квартири весь цей час. Як Марія Іллівна вийшла з дому, вони бачили, але, не отримавши наказу йти за нею, залишилися далі стежити за будинком і квартирою. Я впевнений, що якби навіть обидві жінки вийшли з квартири, то мої підлеглі все одно б залишилися охороняти квартиру. От в результаті ми й не знаємо — до кого пішла Марія Іллівна. Але зараз у мене до вас одне лише запитання: звідки ви знаєте про червоний халат Аріадни Миколаївни і диван у іншій кімнаті?

— А от цього я вам не можу сказати, поки сам не з’ясую, в чому річ, — відповів Орлов.

…Орлову недовго довелося вмовляти дружину піти послухати фрау Шнелінгер. Коли вони з’явилися у театрі, Кримський-Корсаров з Буревим у супроводі чарівної дами вже сиділи на своїх місцях. Звичайно, це була Холодова, і її можна було побачити з будь-якого куточка зали, адже вона здавалася на голову вище за інших і від неї ніби йшло невимовне сяйво.

Під час антракту Кримський-Корсаров таємниче повідомив чоловікам:

— Панове, щойно я бачив жінку, яка вбила дружину генерала Шеншина.

Обличчя Буревого витяглося, наче у російської борзої.

— Де? Де вона?! Яка з них?

— Та онде розмовляє з молодим козачим офіцером.

— Це ж Рєпін, — сказав Буревий, і обличчя його стало червоним від ледь стриманого сміху.

Кримський-Корсаров перевів очі на Орлова:

— Що таке? Чому ви так радієте?

— Жінка, з якою він розмовляє, — це дружина генерал-губернатора Москви.

— Мені здається, що я її щойно бачив, — невпевнено пробурмотів Кримський-Корсаров. Чоловіки у відповідь лише посміхнулися.

Кримський-Корсаров ще раз уважно подивився на молоду, струнку, світловолосу красуню, яка в оточенні блискучих кавалерів продовжувала розмовляти з хорунжим Рєпіним, і сказав:

— Щось зі мною відбувається. Мабуть, я божеволію.

Після вистави, сідаючи у машину, він ще раз побачив молодого офіцера, який супроводжував якусь жінку. «Це — не дружина генерал-губернатора Москви, але, даю голову на відсіч, саме цю жінку я бачив уві сні…» — розгублено пробурмотів Кримський-Корсаров.

Орлов був трохи ображений, що ні Буревий, ні Кримський-Корсаров не погодилися ночувати в нього. Один поспішав до Холодової, і це було абсолютно зрозуміло, а інший чомусь вирішив повернутися до готелю. Крім того, Орлов змушений був відмовитися від банкету, на який його запросила фрау Шнелінгер, щоб зайвий раз не дратувати дружину. Він, звичайно, подарував співачці величезний кошик з чорними трояндами і під час одного з антрактів примудрився потрапити до неї в убиральню, щоб поцілувати руку. Тож вечеряти він буде сьогодні лише з Інною Іванівною і знову треба буде вислуховувати її дурні ревниві розмови, від яких Орлов добряче втомився. Вже вдома, проходячи повз кухню, він почув несподівану розмову дружини з економкою.

— Мені накривати стіл на двох чи на трьох? — запитала економка.

— Лише на двох. Будемо ми з Сергієм Олексійовичем.

— А цей гість, він не ночуватиме сьогодні?

— Ні, він вирішив ночувати у готелі.

— То й чудово, бо він мені дуже не сподобався.

— Чому? Це — чарівна людина.

— Я не хотіла про це говорити, Інно Іванівно, але вчора він хотів залізти до мене в кімнату.

Інна Іванівна розсміялася:

— Такого не може бути, тобі здалося!

— Вчора я читала допізна, а вночі дивлюся: ваш гість стоїть біля мого вікна з боку вулиці і хоче відчинити його. Я закричала. Він, напевно, почув, злякався і пішов.

— Запевняю: це тобі здалося.

— Як здалося? Я можу показати вам відбитки його пальців із зовнішнього боку на склі. Я страшенно перелякалася.

— Якби він хотів відвідати тебе, то міг би просто постукати у двері. Якщо він поліз через вікно, то це може означати лише одне: він — сомнамбула, сновида, тому й ходить по карнизах. А твого крику він, мабуть, і не чув.

— Як — сновида?!

— Ну, лише сновиди ходять по карнизах і навіть самі про це не здогадуються. І дякуй Богові, що Кримський-Корсаров не почув твого крику, бо міг би впасти з карниза і вбитися.

— Вони що, так щоночі й ходять по карнизах?

— Звичайно, не щоночі, але ж зараз — повний місяць…

Орлов, похоловши, слухав цю розмову. Потім кинувся до вікна: «Позавчора також був повний місяць. Отже, Кримський-Корсаров зі свого номера по карнизу дійшов до вікон Шеншиних та їхніх сусідок і запам’ятав усе наче сон. Але, якщо все побачене ним, — це правда, то й історія з Венчеславом також може бути правдою…»

Чарівний профіль Вероніки був ніби вирізьблений філігранним різцем майстра на тлі вітражів замку. Венчеслав не чув, про що вона розмовляє з юним Морозовим, але, судячи з їхніх поглядів і посмішок, можна було здогадатися про можливий флірт. «Рано чи пізно хтось таки увійде у її життя і серце, — знову обпекла Венчеслава думка про пасербицю. — Проти справжнього кохання магія безсила».

— Венчеславе, — це Вероніка пішла йому назустріч.

— Чому ви не з гостями у залі?

— Венчеславе, я хочу з тобою поговорити, — в очах Вероніки була ніжність.

Вони піднялися до кабінету Венчеслава.

— Я чекаю на твій вибір!

— Вероніко, який вибір?!

— Ти знаєш, про що я кажу.

— Ти дуже молода, дівчинко, і дуже гарна. Ти ще зможеш мати іншу долю, інше щастя. Давай поки що нічого не міняти і не ускладнювати в нашому житті…

— Зрадник! Скільки років я очікую лише на тебе! Кожна ніч мені здається чудовою лише тому, що я бачу тебе. Кожен мій сон щасливий, бо у ньому є ти. Кожна моя думка про тебе! А ти мої почуття, мою молодість приносиш у жертву моїй матері, яка нічого тобі не змогла дати, окрім нещастя і прокляття.

Венчеслав уважно дивився на дівчину:

— Так, я проклятий. Є люди, які чекають на смерть як на звільнення, а я змусив себе жити. Смерть для мене — це покара. Я люблю тебе і не хочу, щоб на тебе перейшло моє прокляття.

— Венчеславе, це все розмови. Ти єдиний, хто мене любив і любить. Ні мати, ні батько, ні брат мене ніколи не любили… — вона обняла Венчеслава. — Чому ти не покинеш мою матір? Чому?

— Вона так багато для мене зробила.

— І не лише хорошого… Як ти взагалі міг у неї закохатися?

— Зараз це вже не має значення, — Венчеслав подивився на Вероніку. — Ти ж знаєш, їй залишилося жити недовго. Вона останнім часом дуже ослабла і може померти від будь-якої хвороби. Не треба нічого прискорювати. Треба просто чекати, і все відбудеться само собою. Ти мене розумієш?

— Так, але інколи мені так важко без тебе…

— Скоро, вже зовсім скоро ми будемо разом, — він погладив її волосся, торкнувся з ніжністю її щоки. — Слухай, чому Морозов постійно біля тебе?

— Венчеславе, він не залицяється до мене. Він має проблему. Обіцяй мені, що ти його не чіпатимеш.

— Я й не збирався його займати.

— Він прийшов сьогодні у мене просити захисту.

— Господи, від кого?!

— Від опирів.

В очах Венчеслава з’явилася тривога:

— Він про щось знає? Здогадався? Крістіна мені казала, що він вночі підходив до вас, коли ви копали яму.

— Ні, він ні про що не здогадується. Просто циганка йому вчора навіщувала смерть від опиря і сказала, що його може врятувати жінка. За її описом — це я. Я пообіцяла Морозову, що врятую його.

— Заспокойся, з мого боку йому нічого не загрожує. А тепер, вибач, я хочу попрацювати, — і він ніжно поцілував Вероніку у волосся і підштовхнув до дверей. Вона пройшла кілька кроків, потім озирнулася і посміхнулася такою щасливою посмішкою, що йому на мить здалося, ніби у дверях стоїть зовсім інша дівчина… Хельге…

— Єлизавето! — Рєпін зупинився біля ліжка і зрозумів, що дівчина ще спить. Вона ж йому казала прийти пізніше, коли сяде сонце, але він дуже поспішав прийти, щоб розповісти їй про авто, яке від сьогодні належить йому.

Сьогодні вранці військовий старшина, побачивши арабського скакуна, все ніяк не міг у це повірити. Він обійшов коня кілька разів, вдарив його у круглі, ситі боки, погладив по гриві, а потім скочив у сідло і помчав по полю. Повернувся за годину дуже задоволений. Задоволений був і Рєпін. І хоча він також любив коней, але чи можна на коня посадити ще й жінку? Цей транспорт для однієї людини, а в нього тепер була Єлизавета.

Військовий старшина не дуже доглядав за машиною, і тому практично всі запасні частини залишилися новесенькими. Рєпін за півдня поміняв все що міг, і тепер вони з Єлизаветою могли їхати куди завгодно.

По обіді вони разом з військовим старшиною мили автомобіль, і Рєпін знову дивувався, звідкіля взялася пляма крові перед заднім сидінням. Хм, до речі, й зараз, проходячи через веранду, Рєпін знову побачив на підлозі такого ж розміру пляму від крові, як і в машині, і відразу пригадав величезну валізу, яку Єлизавета вчора втягла в авто і яку потім він ледве доніс сюди, на веранду, і саме на цьому місці поставив. Може, ця кров витекла з валізи?

«Щось тут не так, — подумав Рєпін. — Спробую-но я оглянути цю валізу, поки Єлизавета спить…»

Він підвівся, зробив кілька кроків, але несподівано відчув, що дуже хоче спати. «Нехай, подивлюся якось потім…» — подумав Рєпін, сідаючи в крісло попід самими дверима Єлизаветиної кімнати, а коли за якийсь час він прокинувся, в кімнаті було вже зовсім темно. «Мабуть, година десята», — подумав Рєпін, дістав сірники з кишені, запалив свічку і підійшов до ліжка Єлизавети. Вогонь освітив прекрасне обличчя дівчини, і Рєпін мимоволі замилувався. Вона, ніби відчувши його погляд, розплющила очі:

— Ви вже прийшли, Сашко? Давно?

— Не дуже. Як вам спалося?

— Мене розбудив ваш погляд.

— Я дуже шкодую, що не дав вам виспатися.

— Ні-ні! Я дуже довго спала, тому вдячна, що ви мене збудили.

— Ви були наче спляча красуня!

— А тут з’явився принц, який своїм поцілунком зняв з мене чаклунський сон.

— Ваш принц не сміє вас поцілувати без вашого дозволу, а ви не розмовляєте уві сні.

— Сашко, — спершись на лікоть, вона пильно глянула йому у вічі. — Пообіцяйте, що цієї ночі ви не відійдете від мене ні на крок.

— Я вам це пообіцяв ще того вечора, коли ми познайомилися.

— Мені це приємно чути, але тоді ви ще нічого не знали про мою таємницю, але тепер ви її знаєте і можете бути вільним від своєї клятви.

— Я готовий поклястися вам у вірності і сьогодні, бо люблю вас понад життя.

Єлизавета вдячно потиснула руку Рєпіна, і у відповідь він обпік її руку пристрасним поцілунком. Вона посміхнулася:

— А тепер зачекайте на мене в кабінеті. Це остання кімната праворуч по коридору, а я причепурюся. І ще. Ви пам’ятаєте оту мою важку валізу, яку ми разом привезли в авто?

— Так, я ніколи не бачив таких великих валіз.

— Прошу, пошукайте у ній портмоне з грошима. Вони нам сьогодні знадобляться.

— Я маю гроші.

— Олександре, для мене пошукайте. Я впевнена, що ви не носите з собою всі ваші гроші. Тож зробіть цю послугу для мене.

Валізу він знайшов у сусідній кімнаті, підняв її вгору і знизу побачив пляму, схожу на плями у машині та на веранді, але у самій валізі крові не було. Там лежали бронзові скульптури від плафонів для електричного освітлення, одяг, книжки, важкий гаманець з золотими червінцями і портмоне, набите великими грошовими купюрами.

Вже виходячи, Рєпін раптом зупинився — на запиленій підлозі кабінету він побачив сліди босих ніг. Хто ж заходив сюди та ще й босий, адже Єлизавета жила без служниці? Рєпін подивився, куди ж ведуть ці сліди, і побачив, що цей хтось походив по кімнаті, переступив його, Рєпіна, і пішов далі.

«Хм, — подумав Рєпін, — Єлизавета після того, як прокинулася, відразу пішла до ванної кімнати, а отже, сюди не заходила. Я б це почув. Хто ж це був?»

Він знову повернувся до валізи і оглянув її. Зсередини вона була мокрою. Складалося враження, що хтось зовсім нещодавно мив її. Рєпін провів пальцем по бронзових скульптурах — вони були запилені, потім підвівся, швидко зайшов до бібліотеки і, запаливши світло, відразу побачив три підставки для електричного освітлення, та лише на одній була бронзова скульптура, дві інші були відкручені. Круглі, блискучі отвори, на яких не було жодної порошинки, контрастували з іншими предметами, вкритими товстим шаром пилюки.

«Значить, хтось, поки я спав, відмив кров у валізі і поклав туди бронзові скульптури та різний дріб’язок, — розмірковував Рєпін. — Але хто? Ні чужих людей, ні прислуги в домі немає. Отже, це була Єлизавета. Але навіщо? Задля чого? І що це за кров?..»

— Ми маємо йти, — Єлизавета нечутно підійшла до Рєпіна і, пильно дивлячись йому в очі, сказала: — А про валізу забудь. Її не було.

І тієї ж миті з голови Рєпіна зникли всі роздуми про валізу, пляму крові, бронзові скульптури…

— Ну от, тепер все гаразд, — заспокоєно сказала Єлизавета. — І ми підемо на панахиду.

— На панахиду?!

— Ви забули, що сьогодні панахида по дружині генерала Шеншина? Нам треба піти туди обов’язково. Точніше, не нам, а мені. А ви мене супроводжуватимете, адже пообіцяли.

— Звичайно!

— Але якщо там буде мій батько, то не треба постійно стояти біля мене. Я хочу з ним поспілкуватися. Повинен же він колись пробачити мене…

…Рєпін хотів машину поставити подалі від будинку, але Єлизавета наказала:

— Машина стоятиме тут, — і вказала на місце біля чорного входу. Таке незручне місце могла вибрати лише жінка, яка ніколи не сиділа за кермом і навіть не уявляла, наскільки це небезпечно, адже дорога тут круто йшла вниз, і якщо врахувати ожеледицю, то легко можна було передбачити наслідки. Проте Рєпін, який біля Єлизавети вже остаточно втратив будь-яку здатність думати самостійно, все зробив так, як вона наказала.

Біля чорного входу стояла ще одна машина, і, судячи з того, як уважно людина за кермом спостерігала за вулицею, вона була поліцейським. Інший чоловік у цивільному ходив поміж тими, хто прийшов на панахиду. Обом здавалося, що ніхто їх не помічає. За якийсь час під’їхала ще одна машина, і з неї вийшов генерал-лейтенант Русецький, батько Єлизавети, але до нього Єлизавета підійшла лише в квартирі Шеншиних і саме тоді, коли довкола нього було багато знайомих. Генерал на мить розгубився, але не став на людях з’ясовувати стосунки з дочкою і зробив вигляд, ніби приїхав разом з нею. Та щойно вони на кілька хвилин залишилися самі, сердито запитав у Єлизавети:

— Як ти наважилася підійти до мене?! — та відповіді не почув, бо цієї миті до них підійшла дружина генерал-губернатора Москви і, посміхаючись, сказала:

— У вас просто чарівна донька, генерале!

— Дякую, Катерино Іванівно, — Русенький шанобливо поцілував руку жінці, і далі вони продовжили світську розмову ні про що.

А Єлизавета тим часом, слухаючи їх упіввуха, оглядала кімнату, та ось її очі зупинилися на вікні і посмішка зійшла з вуст.

Вона пригадала, що тієї ночі воно було запнуте чимось яскраво-екзотичним, з китицями і китайськими ієрогліфами. Єлизавета побачила цю тканину саме тієї миті, коли розрубувала дружину генерала Шеншина. Потім вона весь час згадувала цю тканину і не могла зрозуміти, чому вона закривала вікно лише частково і знаходилася за склом. Абсурд якийсь! Сьогодні на цьому вікні висять білі портьєри…

…Єлизавета підходила до знайомих і вже дізналася про кілька версій цього жахливого вбивства. Потім, навіть не бажаючи особливо цього, дізналася, де саме зупинилася у Петербурзі Віка і чому їй не дозволили приїхати на похорон матері. Але все це Єлизаветі було не дуже цікаво. Їй не давала спокою екзотична тканина на вікні, і коли вона підійшла до генерала Шеншина, то ніби випадково запитала про чудові китайські чи корейські відрізи матерії, які їй нещодавно показувала Віка, але генерал цього чомусь не пригадав. Що ж це могло бути?!

Думки Єлизавети перебив батько:

— Тебе, до речі, запитувала по телефону Марія Іллівна.

— Вона розмовляла з тобою, тату?

— Ні, зі служницею, яка сказала, що дала Марії Іллівні телефонний номер твоєї тітки.

— Вона не казала, чому шукає мене?

— Ні, а ти хіба не знаєш, що вона зникла?

— Як зникла?!

Хоча довкола них нікого не було, Єлизавета знала, що батько розмовляє з нею лише тому, що є етикет і не можна стояти мовчки.

— Марія Іллівна жила на цьому поверсі, у квартирі навпроти, разом з грекинею Аріадною Теодофілос, коханкою генерала Шеншина. Незручно про це говорити, але після того, як власна дочка стала повією, вже про все можна говорити. Генерал Шеншин збирається після похорону одружитися з Аріадною.

Єлизавета напружилися: «Отже, вона в кімнаті була не сама і є ще один свідок…» А вголос промовила:

— Ваша дочка стала не повією, а жертвою зґвалтування.

Генерал зблід.

— Як — зґвалтування?!

— Я не наважилася тобі відразу написати про це, а коли ти приїхав, я вже була вагітна. Вислухати мене ти не захотів…

За кілька хвилин генерал з вродливого, стрункого, хоча й у літах, чоловіка перетворився на розбитого старого діда зі сльозами на очах.

— Тебе зґвалтували? Над тобою познущалися? Хто посмів?!

— Тату, заспокойся! Тут не місце. Він буде покараний!

— Я… я…

— Тату, до нас ідуть…

Генерал Русецький виструнчився, з його очей зникли сльози, в голосі знову з’явилася сталь, але Єлизавета відчула, що він вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте їй було байдуже.

До них підійшов Аблаутов, і Єлизавета простягла руку для поцілунку.

— Панахида — це одне з місць, Василю Степановичу, де ще можна зустріти достойне товариство.

Генерал уважно подивився на Аблаутова:

— Нас все роз’єднує, лише смерть знову з’єднає.

Схоже було, що після розмови з Єлизаветою генерала дратували всі чоловіки. Він відчував якусь незрозумілу провину перед дочкою, і вона ставала все нестерпнішою.

— Богдане Івановичу, я підійду до генерала Шеншина, йому зараз потрібна підтримка друзів, а вас залишаю з моєю дочкою. Сподіваюся, ви знайдете, про що поговорити, поки я повернуся, — генерал відкланявся і пішов, а Аблаутов повернувся до Єлизавети і відразу опинився у сяйливому промінні її очей. Перед ним стояла справжня красуня.

— Єлизавето Василівно, чи добре ви знали цю родину? Це не допит. Я просто намагаюся ліпше ознайомитися з ситуацією.

— Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.

— А ви — з Вікторією?

— На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.

— Єлизавето Василівно, може, ви знали когось, хто хотів зла цій родині? Для нас важлива будь-яка інформація.

— Богдане Івановичу, я й сама хотіла б це знати, але боюся, ви мені зможете розповісти значно більше, аніж я вам. Ходила я сюди рідко, а зі знайомими Шеншиних спілкувалася, мабуть, ще рідше.

— І все ж я хочу, щоб ми поговорили з вами про Шеншиних. Може, я вам набридаю, але це дуже важливо. Назвіть час і місце нашої майбутньої розмови.

— Не наважуся відмовити, але в такому разі це краще було б зробити сьогодні ввечері, якщо ви маєте час. Завтра я хочу їхати до Петербурга до своєї хрещеної матері. Якщо я не встигну зібратися і поїхати, то батько може передумати і не відпустити мене.

— Чудово! Я тут не сам. Ми могли б зайти до Орлових. Сергій Олексійович і Інна Іванівна зі мною. Ми можемо поїхати разом.

— Я дуже рада, бо давно хотіла погостювати в Орлових, але зараз не можу залишити батька. Я до вас приєднаюся згодом, після панахиди, якщо не буде надто пізно.

— Для нас — ні! Але для такої молодої і красивої дівчини, як ви, це може бути небезпечно.

У відповідь Єлизавета посміхнулася по-дитячому наївно і лукаво:

— Богдане Івановичу, ви наче не знаєте, що будинок мого батька зовсім близько звідси.

— Тоді — до зустрічі! — і Богдан Іванович, вдруге торкнувшись її руки своїми губами, несподівано спіймав себе на думці, що був би щасливий робити це щодня і не лише на людях.

Єлизавета легко знайшла батька і взяла його за руку:

— Тату…

В голосі Єлизавети чулося щось настільки беззахисне і дитяче, що у Василя Степановича стиснулося серце.

— Тату, мені погано.

— Зараз, зараз… Тобі треба відпочити. Я води тобі принесу. Ходімо я тебе посаджу.

— Тату, мені незручно. Там багато людей.

— Ні, ми зайдемо до сусідки Шеншиних, Аріадни. Там ти зможеш навіть полежати. Господи, як ти змінилася!

— Не переймайся так, тату. Ми з тобою щось придумаємо. Ти ж у мене найкращий за всіх. А найголовніше, що ми знову разом.

Двері сусідньої квартири відчинив поліцейський у штатському. Побачивши генерала, він відразу пропустив його:

— Прошу, Василю Степановичу.

На голоси вийшла Аріадна.

— Я хотів би вас познайомити з моєю дочкою. Це — Єлизавета! — сказав Русецький. — Я залишу її у вас. Вона щось не дуже добре себе почуває. Сподіваюся, у вас їй стане ліпше, — і генерал, повернувшись, пішов до дверей.

Аріадна посадила Єлизавету на диван і подала склянку червоного вина, розбавленого водою. Від східних солодощів гостя відмовилася. Подальша їхня розмова була легкою і невимушеною.

— У тієї, що приходила, був такий точнісінько, як у вас, приємний голосочок, наче срібною ложечкою по кришталевій склянці. Ну, просто не відрізниш!

У відповідь на слова Аріадни Єлизавета сміялася кришталевим дзвіночком, і її голос, який викликав спочатку таку страшну асоціацію у Аріадни, починав жінці все більше подобатися, а образ вбивці, що стояв за цим голосом, змінювався на образ доброї і беззахисної північної красуні Єлизавети.

…Рєпін походжав біля свого автомобіля і почував себе дуже незручно. Панахида вже закінчилася, і всі, окрім близьких родичів і підлеглих генерала Шеншина, розійшлися. А він все стояв на вулиці, чекаючи на Єлизавету. Вона вийшла нескоро і разом з батьком, але рушила не до Рєпіна, а до автомобіля генерала. З вікна Єлизавета непомітно махнула Рєпіну рукою, мовляв, їдь за мною.

З батьківського дому вона вийшла скоро, пояснивши свій поспіх побаченням з Аблаутовим.

— Сашко, їдемо до мене. Я дуже втомилася…

У Єлизаветиному будинку Рєпін відчув, як у нього замакітрилося в голові, з’явилася слабкість у ногах, і господиня посадила його на диван. Останнє, що він запам’ятав, це — доторк її холодної руки до його гарячого чола.

…Автомобіль Єлизавета залишила недалеко від будинку Шеншиних у такому місці, де він нікому б не впадав в око. Звідси, через прохідні двори, до будинку Орлових було не більше ста кроків, а до будинку Шеншиних — трохи далі.

У Орлових її зустріли з радістю. Запитання Аблаутова стосувалися в основному спільного кола знайомих Шеншиних і Русецьких. Єлизавета характеризувала всіх, як і слід вихованій панянці, доброзичливо і позитивно.

Аблаутов був у захваті від її щирості та природності, а Інна Іванівна усім своїм жіночим єством зрозуміла, що не треба надовго залишати генеральську дочку в центрі чоловічої уваги.

— Богдане Івановичу, — звернулася вона до Аблаутова, — як вам не соромно мучити це чарівне створіння! Я повинна вирвати його з ваших пазурів. Ми зараз підемо до моєї кімнати, і, сподіваюся, ні ви нам, ні ми вам заважати не будемо.

Коли вони піднялися до кімнати, Інна Іванівна посадила Єлизавету в м’яке крісло, а сама сіла навпроти. Світло торшера падало трохи навскоси, чудово освітлюючи бездоганні риси обличчя Єлизавети Русецької, і Інна Іванівна не виявила на ньому жодного недоліку. Несподівано довгі вії Єлизавети ворухнулися, як щупальця восьминогів, і Інні Іванівні здалося, що вони видовжилися, обхопили її і ось-ось задушать. В очах жінки з’явився якийсь туман, вона хотіла струснути головою, щоб його розвіяти, але її голова, ледь доторкнувшись власного плеча, застигла у якомусь напівсні-напівмаренні…

Єлизавета швидко добігла до свого авто, відчинила задні дверцята і переодяглася у валянки та старе пальто прислуги, взяті з тітчиного дому, а потім накинула на себе темно-вишневу шаль. Задоволена, що вклалася у відведений на це час, побігла до під’їзду будинку, що прилягав до будинку Шеншиних, де на четвертому поверсі, у кімнаті поряд з квартирою коханки генерала Шеншина, сидів поліцейський. Валянки і пальто Єлизавета кинула під сходами, накинула на голі плечі шаль і піднялася з чорного ходу на четвертий поверх. Тут вона знайшла електропровід і одним рухом руки вирубала електричне світло. Тихо, як кішка, підійшла до дверей і прислухалася: вона знала, що поліцейські обов’язково кинуться з’ясовувати причину відсутності світла. І не помилилася. Кроки наблизилися до дверей. Поліцейський запалив лампу і відчинив двері. Біля порога лежала гола жінка. Темно-вишнева шаль ледь-ледь прикривала її груди. Поліцейський розгублено постояв біля жінки, потім підняв її, заніс до кімнати, а сам повернувся за лампою. Про вимкнене світло він вже забув, а коли підійшов до дивана, то жінки вже не побачив. Нажаханий поліцейський потягся за наганом і раптом відчув легкий доторк жіночої руки до свого плеча. Він повернувся і побачив прекрасне жіноче обличчя.

— Хто ви?.. — Поліцейський так і не почув відповіді, отримавши страшний удар в обличчя. Він упав, а жінка підхопила його й, розбивши лампу об стіл, уламком скла провела по чоловічій шиї…

Кожен ковток крові здорового, дужого тіла додавав їй енергії. Напившись, вона відкинула вбік тіло поліцейського і вийшла з квартири у коридор. Тут, біля сходів, у неї лежали валянки, пальто і якийсь важкий закривавлений клунок. Переодягнувшись, Єлизавета рушила в кінець коридору до сходів, що вели на горище. Було вже дуже пізно. Весь будинок спав. Єлизавета підійшла до дверей горища і побачила замок, але не морочилася з ним, а просто одним помахом руки вибила двері й вийшла на горище, потім по даху спустилася на карниз і тепер була в двох кроках від спальні Теодофілос.

…Аріадна готувалася до сну і стояла оголена перед дзеркалом. Вона зі страхом розглядала власне тіло, вишукуючи все нові й нові зморшки на обличчі, шиї, животі. Це був вічний страх всіх східних жінок перед ранньою старістю. Раптом Аріадна почула, як хтось легенько стукнув по віконному склу. Вона накинула халат і, розсунувши штори, закам’яніла на місці.

На підвіконні, з зовнішнього боку, лежала закривавлена голова її служниці Марії Іллівни. Аріадна покликала поліцейського, але він не відгукнувся. Побачивши світло в кухні, Теодофілос побігла туди, але коли відчинила двері навстіж, то крикнути вже не змогла. Поліцейський, який повинен був її охороняти, був прибитий набором кухонних ножів до дверей. Капала кров… З проламаного вікна дув холодний вітер. Аріадна закрила очі рукою. Їй стало холодно і моторошно. А коли вона почула ззаду чиїсь кроки, то миттєво все зрозуміла і навіть не озирнулася…

…Інна Іванівна з Єлизаветою спустилися у вітальню до чоловіків. Відчувалося, що тут щойно була гаряча дискусія, яка припинилася лише з їхнім приходом.

— Мені час іти. Я прийшла попрощатися, — прозвучав срібний голос Єлизавети.

— Ми вас проведемо, Єлизавето Іванівно.

— Дякую, не треба. Мене чекає за рогом камердинер мого батька. Я й так у вас засиділася.

— Так, зараз вже п’ята година, — сказав Аблаутов. Він зробив ще одну спробу провести панянку додому, але вона знову відмовилася. Проводжати її у двір вийшли всі. Єлизавета махнула їм рукою і швидко побігла до машини…

— А де Кримський-Корсаров? — запитала Інна Іванівна. — Він же до нас сьогодні обіцяв прийти.

— Він і прийшов, — засміявся Буревий, — але відразу зник.

— Тут справа складніша, — обличчя Аблаутова було напружене.

— Йому стало погано. Здається, він захворів, — підхопив Буревий, який вже здогадався, що не треба розповідати Інні Іванівні про те, що Кримський-Корсаров, ідучи до Орлових, побачив на вулиці дівчину у вишневій шалі і впізнав у ній убивцю Шеншиної зі свого сну.

Орлов обняв дружину за плечі і запитав:

— Ну, як тобі дочка генерала Русецького? Нас вона просто полонила і зачарувала.

— Так, вона й справді гарна.

— А про що ви так довго розмовляли?

— Ти знаєш, не можу пригадати, але було дуже приємно і цікаво. Та чомусь жодного слова не пригадаю. Ну, просто жодного!..

— Я полила троянду, — на Венчеслава дивилися сумні очі Крістіни.

— Дякую, люба, але це могла б зробити і служниця. Не завдавай собі клопоту. Мені здається, останнім часом ти не дуже добре себе почуваєш.

— Все гаразд, Венчеславе. Це, мабуть, нерви. Але нічого. Ось поїду в Асипіківське і трохи розвіюся. До речі, й над книгою попрацюю. Треба записати приклади білоруського діалекту. Ти ж знаєш, герої моїх оповідань вживають деякі білоруські слова…

Венчеслав посміхнувся. Крістіна була дуже здібною до мов і настільки добре вивчила російську, що почала по-російськи писати прозу. А тепер вивчає білоруський діалект і переконує його, Венчеслава, що цей діалект може бути повноцінною мовою. Але це пусте. Головне, щоб вона про це нікому з його гостей не говорила. Її не зрозуміють і не захочуть зрозуміти, бо, що б не казала Крістіна, є лише одна повноцінна мова з усіх слов’янських — російська. А все інше — це діалекти російської: білоруський, український…

— На котру годину приїде таксомотор?

— На четверту. Ти навіть зможеш мене провести.

— Обов’язково, Крістіночко. Може б, ти не поспішала так? Чому це треба робити саме сьогодні?

— Та ні, я вже зібралася…

Насправді вона й сама не змогла б відповісти — чому їде до Асипіківського так терміново і саме сьогодні, адже планувала поїздку десь за два місяці, та в останні два дні її щось тягне в цю поїздку з неприродною силою…

Одягнена по-дорожньому Крістіна вийшла з замку на світанку. Слідом за нею служниця винесла валізи і поклала їх до автомобіля. Венчеслав поцілував дружину по-російськи тричі і посадив до авто. А коли воно поїхало, Боголюбський, навіть не заходячи до замку, став посеред двору, зосередився і, відчувши порух вітру, почав говорити замовляння:

— О Велика Пані, о тітко семи Панів, сестро батька їхнього, Великого Пана! Стоять у тебе сім колисок, і сім немовлят лежать у них. Найкращі за всіх вони, ці маленькі Паненята. Всім на радість їхній прихід, їхня поява, лише Крістіна Вельф одна не любить їх, лише Крістіна Вельф вважає, що вродливіша за них, розумніша за них, дужча за них. Так покажи ж, Велика Пані, хто вродливіший, дужчий, розумніший за Крістіну Вельф…

Довго так говорив Венчеслав, і вітер все посилювався і посилювався з кожним його словом, кружляв довкола і піднімався все вище і вище, аж поки долоні Венчеслава не відчули знайоме тепло. Це невидимі астральні промені пройшли крізь них. І Венчеслав зрозумів: Велика Пані, сестра Великого Пана, тітка маленьких Паненят (як називали в південній магії дитячі хвороби), почула його…

Навчаючись у берлінському університеті, Венчеслав бачив, як захворів на кір його однокурсник, кавказець за походженням. І тоді його приятель, також кавказець, взявся за лікування. Він завісив вікна червоною тканиною, приніс білого барана, якого обв’язав червоною стрічкою, і три дні сидів біля ліжка хворого, співаючи магічні тексти, у яких називав кір «червоними Паненятами». Тушинець дякував цим червоним Паненятам за те, що вони, такі розумні, красиві, сильні, завітали до цього дому, і просив їх не залишали на тілі його друга слідів…

Третього дня хворий вже одужав і ніщо не свідчило про хворобу. Лікарі дивувалися, адже їм здавалося, що дев’ятнадцятирічний студент був на порозі смерті, а тут такий несподіваний результат. А приятель хворого розповів здивованому Венчеславу про те, що кавказці мають власну тисячолітню магію, і продиктував текст магічного замовляння проти кору…

— Отже, Крістіні зосталося жити недовго, — подумки констатував Венчеслав. Він сьогодні вперше використав у своїй магічній практиці кавказьке замовляння, і сили зла почули його…

— Схоже, Кримський-Корсаров був правий, — цими словами Аблаутов зустрів Орлова у своєму кабінеті.

— І в чому ж він був правий?

— У тому, що боявся. Ви пам’ятаєте, як він вчора увечері тремтів, коли прийшов до вас і розповідав, що бачив жінку зі свого сну на нашій вулиці.

— Звичайно, пам’ятаю. Його страх був приводом для ваших жартів.

— Я так само жартував, але даремно… — І несподівано Аблаутов запитав у Орлова: — Ви пам’ятаєте ту нашу розмову в цьому кабінеті, коли принесли результати експертизи і стало відомо, що в квартирі Шеншиних знайдено відбитки пальців двох осіб. Тоді ж з’ясувалося, що таких відбитків у нашій московській картотеці немає. І ми через це тоді не закінчили розмову. І дарма!

— Я добре пам’ятаю, що ви тоді почали говорити про опирів.

— Так, саме так! Пам’ятаєте, я казав, що коли розповім про це комусь з наших співробітників, то мене якщо не засміють, то засумніваються у моїй психічній повноцінності. Але тепер я вже переконаний: в нашому місті з’явився опир! І цей опир — жінка. А ситуація виглядає так: молода красива жінка отруїлася, у напівмаренні, нічого не тямлячи, вийшла на вулицю, потім впала на дорозі і опритомніла вже у лабораторії професора Лозинського. І він же став її першою жертвою, а другою стала професор математики Іванова. У любовних списках Лозинського й Іванової не збігається жодне прізвище, але і там, і там діяла саме ця жінка, оскільки знайдені речові докази її перебування у них. До речі, пам’ятаєте ту калюжу крові й слизу біля свого під’їзду, про яку ви мені розповідали. Так от, експертиза довела, що слина з квартири Іванової і слиз із калюжі біля вашого під’їзду належать одній людині. Це — складові однієї картини. Жінка, яка вбила Лозинського, прийшла потім до Іванової, доказом чого є шуба, шапка і чоботи Лозинського у її домі.

Очі Орлова були широко відкриті:

— А аналіз крові?

— Група крові збігається як з групою крові Іванової, так і з групою крові Лозинського, тобто дві крові змішані.

— Отже, Богдане Івановичу, третьою жертвою, мабуть, варто вважати того візника, який нас з Інною Іванівною довіз додому, а потім підібрав цю жінку.

— Швидше за все так і є, а вже після цього починається полювання на свідків. Спроба вбити Віку Шеншину закінчилася вбивством її матері та служниці. Марія Іллівна, яка впізнала вбивцю і шантажувала її, була також вбита. І нарешті — два поліцейських і Аріадна Теодофілос. В кожному з цих вбивств вражає сила убивці. Лозинський і Іванова навіть не намагалися чинити опір. Двометровий візник також не зміг її побороти. Служниця була проколота оленячим рогом наскрізь, і, судячи з усього, її з нелюдською силою було просто кинуто на цей ріг. Шеншину було розрізано так легко, наче шматок м’якого масла. У поліцейського в квартирі поряд з квартирою Шеншиних від удару в обличчя був переламаний шийний хребець і розбита лобна кістка. Іншого поліцейського у будинку Теодофілос було прибито дюжиною ножів до кухонних дверей. Три ножі пробили череп.

— Неймовірно!

— І я не повірив би, якби сам цього не побачив. Та й Аріадна Миколаївна була вбита не менш жорстоко. У неї, як і в Марії Іллівни, відірвана голова.

— Як відірвана?!

— Не відрубана, як у Шеншиної, а відірвана. Коли все проаналізувати, то можна зробити висновок, що вона вбиває не лише задля крові, а й для того, аби позбутися свідків.

— Ви ж казали, що знайдені відбитки пальців належать двом особам.

— Відбитки пальців — це вже не загадка, а ключ до загадки. Ми отримали інформацію з Петербурга. Ці відбитки належать двом дуже відомим грабіжникам, яких вдалося заарештувати лише одного разу. Вони хатні злодії. Дуже кваліфіковані. Можуть відчинити будь-який замок чи сейф, але, що найцікавіше, вони ніколи й ніде жодного разу не залишали відбитків своїх пальців і не ламали двері у квартирах, бо завжди могли їх відчинити. Одне слово, фахівці. Тож, коли ми повідомили про таку кількість відбитків їхніх пальців, то у картотеці не приховували свого подиву. Це не було на них схоже. А коли вчора на ножах знову були знайдені такі ж відбитки, то я звернув увагу на те, що один грабіжник залишає сліди чомусь лише правої руки, а другий — лише лівої.

— Може, вони каліки?

— В тому-то й річ, що ні! Скоріш за все, цих грабіжників вже давно немає серед живих. Напевно, вони залізли у дім опириці, щоб її пограбувати, і потрапили до її пазурів. А вже потім вона зробила собі рукавички з їхньої шкіри.

— Але, Богдане Івановичу, якщо вона опириця, то навіщо їй влаштовувати цей маскарад з відбитками пальців, з усуненням свідків? Чи немає за цим усім якоїсь серйознішої причини?

— Цілком імовірно! І ми рано чи пізно з’ясуємо цю причину, але ось що я ще хочу сказати. Ці грабіжники були спіймані лише одного разу, і то лише тому, що господарі несподівано повернулися додому через смерть господині…

— Ви хочете сказати, що вони спочатку вивчають квартиру, яку збираються пограбувати? Отже, квартиру опириці вони вважали порожньою?

— Так, Сергію Олексійовичу! І не лише вважали, а й кілька разів перевіряли — телефонували, заходили туди під різними приводами, аби остаточно переконатися, чи вдома господарі.

— Отже, опириця живе у будинку, який тривалий час перебуває без господаря?

— Саме так. Але тут ще одна особливість. Вони зазвичай не брали важких об’ємних речей, лише дорогоцінності, гроші, антикваріат, а для цього їм вистачало невеликого автомобіля, який вони завжди ставили недалеко від того будинку, куди збиралися залізти.

— І ви знайшли цей автомобіль?

— На жаль, ні. Ми навіть не знаємо, який був цей автомобіль, але я вже дав вказівку поліцейським доповідати про всі автомобілі, які вкриті триденним шаром снігу.

Орлов підвівся і пройшов по кімнаті:

— Мені не дає спокою те, що опириця якимсь чином дізналася про наш план заховати Віку Шеншину з матір’ю в мене на дачі.

— Якраз це могло бути випадковістю. Але, на щастя, Віка Шеншина сама додумалася поїхати до Петербурга. І, судячи з усього, Кримський-Корсаров справді бачив віщий сон. Пам’ятаєте його переляк, коли він, ідучи до нас, на вулиці побачив жінку у темно-вишневій шалі і впізнав у ній жінку-опирицю зі свого сну? Так от, у кімнаті, де був убитий поліцейський, ми знайшли саме темно-вишневу шаль.

— Богдане Івановичу, ніякого віщого сну Кримський-Корсаров не бачив.

— Як не бачив?!

— Все дуже просто. Те, що він вважає сном, насправді відбувалося в реальному житті. І у вікні він бачив те, що там і відбувалося.

— Дозвольте, у якому вікні?

— У вікні Шеншиних.

Аблаутов недовірливо подивився на Орлова.

— Так-так! Адже він — сомнамбула, сновида. І навіть сам про це не здогадується. Тієї ночі, ідучи по карнизу, а його номер у готелі знаходиться на тому ж поверсі, що й квартира Шеншиних, він на власні очі побачив сцену вбивства і запам’ятав обличчя вбивці, а потім впізнав її на вулиці.

— Тепер я все розумію. Але ж Кримський-Корсаров бачив цю жінку і у Великому театрі на виставі «Кармен»!

— Під час прощальної вистави Шнелінгер?

— Так! Він показав на цю жінку, але нею виявилася дружина генерал-губернатора, хоча цілком можливо, що вона могла просто зайняти те місце, де Кримський-Корсаров побачив перед тим вбивцю. Там було багато жінок. Занадто багато. А побачивши дружину губернатора, Кримський-Корсаров не став твердити, що це саме вона. Він просто розгублено прошепотів: «Мені здалося, що вона щойно тут стояла…»

— А шкода, що ми вчора не надали його словам ніякого значення і не посилили охорону Теодофілос.

— А ви знаєте, Богдане Івановичу, що Кримський-Корсаров бачив не лише цю опирицю, а й опиря. Але це — річ делікатна і мені би не хотілося потрапити в незручну ситуацію, розповівши вам те, що я знаю.

— Сергію Олексійовичу, я думаю, нам давно вже не треба переконувати один одного у тому, що все, про що ми тут говоримо, залишиться поміж нами.

— Гаразд. Я зрозумів. Кримський-Корсаров бачив у своєму сомнамбулічному сні, як Венчеслав Боголюбський висмоктував кров з якоїсь молодої жінки і в цьому йому допомагала дружина.

— Та-ак! А ви самі у це вірите?

— Я маю для цього дві причини.

— Сподіваюся, вони достатньо переконливі?

— Не знаю, як для вас, а для мене цього цілком достатньо. Нагадаю, Кримський-Корсаров був тоді у будинку Боголюбських і побачив там «уві сні» одного нашого колегу в досить пікантній ситуації з молодим гусаром. Це було у тому ж «сні», в якому він побачив Венчеслава, який смокче кров з жінки. Кримський-Корсаров назвав і партнера цього письменника. Буревий без особливих труднощів впізнав у ньому одного молодого гусара. Це видається досить достовірним, адже, як з’ясувалося, Кримський-Корсаров навіть не здогадувався про потаємні еротичні пристрасті нашого колеги.

Аблаутов зацікавлено слухав.

— Це вже цікаво. А який ваш другий аргумент?

— Про другий я міг би промовчати, адже для людини вашого фаху те, що я скажу зараз, не може мати сили доказу. Річ в тому, що під час спіритичного сеансу душа однієї близької мені жінки повідомила, що вона стала жертвою опиря і що ним був Венчеслав Боголюбський.

— І, звичайно ж, інформація, яку ви отримали під час спіритичного сеансу, передувала інформації Кримського-Корсарова?

— Так, саме так.

— Сергію Олексійовичу, я збираюся завтра їхати до Петербурга. Чи не могли б ви відкласти всі ваші московські справи і днів на десять також поїхати до Петербурга.

— А, знаєте, ми з Інною Іванівною також їдемо до столиці.

— Ви візьмете мебльовані кімнати?

— Ні, у Інни є у Петербурзі невеличка квартира, але нас запрошено у гості.

— І в кого ж ви гостюватимете?

— Ми вже отримали запрошення від Венчеслава Боголюбського.