Межа Фундації

11. СЕЙШЕЛЛ

Уперше за своє життя Янов Пелорат спостерігав, як яскрава зірка поступово перетворилася на кулю після того, що Тревіз назвав мікрострибком. Потім, упродовж днів, четверта планета — Сейшелл, яка була населена й мала нині стати пунктом їхнього призначення, — збільшувалася в розмірах та рельєфності.

Комп’ютер створив мапу планети й демонстрував її на портативному екранувальному пристрої, що його Пелорат тримав на колінах.

Із самовпевненістю людини, чия нога свого часу ступала на поверхню кількох десятків світів, Тревіз сказав:

— Не поспішайте вдивлятися в цю мапу, Янове. Спочатку нам доведеться пройти через впускну станцію, а це може бути стомливо.

Пелорат підняв голову.

— Упевнений, що це лише формальність.

— Так і є. Але це все одно може втомити.

— Але ж нині мир.

— Звичайно. Це означає, що нас пропустять. Але, по-перше, є таке маленьке питання екологічного балансу. Кожна планета має власний баланс і не хоче його порушувати. Тож цілком природно, що вони хотітимуть перевірити корабель на наявність небажаних організмів або інфекцій. Це розумний запобіжний захід.

— Мені здається, що в нас немає нічого такого.

— Ні, немає, і вони це виявлять. Також пам’ятайте, що Сейшелл не член Федерації Фундації, тож вони і так і сяк зі шкіри лізтимуть, щоб продемонструвати свою незалежність.

До них підлетів невеликий зореліт, і на борт зійшов посадовець сейшеллської митниці. Тревіз пожвавився: він не забув дні служби в армії.

— Зореліт «Далека зірка» з Термінуса, — сказав він. — Ось документи на корабель. Неозброєний. Приватне судно. Мій паспорт. На борту один пасажир. Ось його паспорт. Ми туристи.

Митник був одягнутий у яскравий мундир, у якому домінував малиновий колір. Щоки та верхня губа були гладенько виголені, але він носив борідку, розділену так, що її космаки випиналися в обидві сторони підборіддя. Він запитав:

— Корабель Фундації?

Він вимовив це як «корбель Фундасії», але Тревіз обачно не став ані виправляти його, ані всміхатися. Діалектів галактичного стандарту стільки, скільки й планет, і кожна мала власний. Доки співрозмовники розуміли одне одного, це не мало значення.

— Так, сер, — сказав Тревіз. — Корабель Фундації. Приватний.

— Дуже добре. Ваш вантаж, будь ласка.

— Мій що?

— Ваш вантаж. Що ви везете?

— А, мій багаж. Ось детальний перелік. Лише особисті речі. Ми тут не для торгівлі. Як я вам уже сказав, ми просто туристи.

Митник із зацікавленням роздивлявся корабель.

— Нічогеньке судно як для туристів.

— Не за стандартами Фундації, — сказав Тревіз, демонструючи добрий гумор. — Та і я людина заможна, тож можу собі це дозволити.

— Ви натякаєте на те, що можете мене озаможнити? — Службовець кинув на нього короткий погляд, а тоді відвів очі.

Тревіз на хвилину завагався, витлумачуючи значення цього слова, потім іще на хвилину — визначаючи, як діятиме. А тоді сказав:

— Ні, підкупити вас — це не мій намір. У мене немає причин давати вам хабаря, та ви й не схожі на людину, яку можна було б підкупити, якби я таки мав оцей намір. Можете оглянути корабель, якщо хочете.

— У цьому немає потреби, — відповів службовець, сховавши диктофон. — Ви вже успішно пройшли перевірку на специфічну контрабандну інфекцію. Зорельоту відведено радіохвилю, що слугуватиме привідним променем.

Він вийшов. Уся процедура зайняла п’ятнадцять хвилин.

Пелорат тихо запитав:

— Він міг створити нам проблеми? Невже він справді розраховував на хабар?

Тревіз знизав плечима.

— Давати на чай митнику — це стара, як Галактика, традиція, і я охоче це зробив би, якби він спробував натякнути вдруге. Але думаю, що він воліє не ризикувати з кораблем Фундації, та ще й із таким вишуканим. Стара мер, хай буде благословенна її вперта шкура, сказала, що ім’я Фундації захистить нас, куди б ми не полетіли, і не помилилася. Це все могло б тривати набагато довше.

— Чому? Здається, він дізнався, що хотів.

— Так, але він був достатньо люб’язний, щоб перевірити нас за допомогою віддаленого радіосканування. Якби він захотів, то міг би обшукати зореліт із ручним сканером, і це забрало б не одну годину. А ще він міг би покласти нас у польовий шпиталь і затримати там на кілька днів.

— Що? Мій любий друже!

— Не хвилюйтеся. Він цього не зробив. Гадаю, що міг би, але не зробив. А це означає, що ми можемо йти на посадку. Я хотів би спуститися за допомогою гравітаційного двигуна, що зайняло б у нас п’ятнадцять хвилин, але не знаю, де в них дозволені місця посадки, і не хочу проблем. А це означає, що нам доведеться летіти за радіопроменем, що забере не одну годину, і по спіралі знижуватися крізь атмосферу.

Пелорат збадьорився.

— Але ж це чудово, Ґолане. Ми спускатимемося так повільно, що зможемо роздивитися територію? — Він показав портативний екран із трохи збільшеною мапою.

— До певної міри. Нам потрібно спуститися під хмарний шар, і ми рухатимемося зі швидкістю кілька кілометрів на секунду. Це не спуск на аеростаті, але планетографію ви помітите.

— Чудово! Чудово!

— Я от що думаю: чи пробудемо ми на Сейшеллі достатньо довго, щоб був сенс налаштовувати годинник корабля на місцевий час? — замислено вимовив Тревіз.

— Гадаю, це залежить від того, що ми плануємо робити. Що, на вашу думку, ми робитимемо, Ґолане?

— Наше завдання — знайти Гею, і я не знаю, скільки на це знадобиться часу.

— Ми можемо переставити час на наших наручних годинниках, а на корабельному лишити все як є, — сказав Пелорат.

— Годиться, — відповів Тревіз. Він глянув на планету, що розпростерлася внизу. — Немає сенсу чекати далі. Я налаштую комп’ютер на наш радіопромінь, і він використає гравітацію, щоб удати традиційний політ. Отже, спускаймося, Янове, і побачимо, що ми там зможемо знайти.

Він задумливо вдивлявся в планету, коли корабель почав рухатися плавно налаштованою гравітаційною потенціальною кривою.

Тревіз ніколи не був у Сейшеллському Союзі, але знав, що протягом останнього століття в цій державі неухильно зростала недоброзичливість до Фундації. Він був здивований (і трохи збентежений) тим, як швидко вони пройшли митницю.

Це здавалося безпідставним.

Митника звали Йоґорот Собхаддартха, і він, хоч і з перервами, прослужив на станції півжиття.

Він проти цього й не заперечував, бо це давало йому можливість — місяць через три — перечитувати книжки, слухати музику й бути подалі від дружини та сина-підлітка.

Звичайно, останні два роки начальником митниці був Сонько, що Собхаддартху дратувало. Немає нікого нестерпнішого за людину, яка виправдовує свої дії лише тим, що до цього її підштовхнули уві сні.

Особисто Собхаддартха в це не вірив, але мав обережність не казати про це вголос, бо більшість людей на Сейшеллі не схвалювала антидуховних сумнівів. Прославитися матеріалістом означало поставити під загрозу майбутню пенсію.

Він погладив космаки волосся на підборідді — один правою, другий лівою рукою — доволі голосно прокашлявся, а потім з недоречною недбалістю сказав:

— Це був саме той корабель, начальнику?

Начальник, який мав так само сейшеллське ім’я — Намаратх Годхісаватта — був заклопотаний якимись комп’ютерними даними й не підняв голови.

— Який ще корабель? — запитав він.

— «Далека зірка». Корабель Фундації. Той, який я щойно пропустив. Той, який був голографований з усіх ракурсів. Це його ви бачили вві сні?

Тепер Годхісаватта підняв голову. Це був маленький чоловічок з майже чорними очима посеред тонких зморщок, що точно виникли не через схильність усміхатися.

— Чому ви запитуєте? — сказав він.

Собхаддартха випростався й дозволив своїм темним та пишним бровам наблизитися одна до одної.

— Вони сказали, що туристи, але я ніколи не бачив такого корабля і вважаю, що це агенти Фундації.

Годхісаватта відкинувся на спинку крісла.

— Слухайте, добродію, щось як я не стараюся, а не пригадую, щоб питав вашої думки.

— Але, начальнику, я вважаю за свій патріотичний обов’язок звернути увагу на те, що…

Годхісаватта схрестив руки на грудях і пильно глянув на підлеглого, який (хоча й справляв набагато краще враження своєю статурою та поставою) зсутулився і набрав дещо задрипаного вигляду під поглядом керівника.

— Добродію, — сказав Годхісаватта, — заради вашого ж блага робіть свою роботу без коментарів, або я простежу за тим, щоб вам не призначили ані дрібки пенсії, коли ви підете у відставку, — а це буде дуже скоро, якщо я почую ще щось на тему, яка вас не обходить.

— Так, сер, — тихо відповів Собхаддартха. А потім з підозрілим підлабузництвом у голосі додав: — Чи в моїй компетенції, сер, повідомити вам, що на наших екранах з’явився другий корабель?

— Вважайте, що повідомили, — роздратовано відповів Годхісаватта, повертаючись до роботи.

— З характеристиками, — ще смиренніше вів далі Собхаддартха, — дуже подібними до того, який я щойно пропустив.

Годхісаватта поклав руки на стіл і підвівся.

— Другий?

Собхаддартха подумки всміхнувся. Цей окаянний тип, плід незаконного союзу (то він так про начальника) явно не бачив уві сні двох кораблів. Він сказав:

— Безперечно, сер! Тепер я повернуся на пост і чекатиму наказів, і сподіваюся, сер…

— Так?

Собхаддартха не міг стриматися, попри ризик утратити пенсію:

— І сподіваюся, сер, що пропустили ми той корабель, що треба.

«Далека зірка» мчала над поверхнею Сейшелла, і Пелорат зачаровано дивився вниз. Хмарний шар був тонший і розсіяніший, ніж на Термінусі; суходільні масиви, точнісінько як показувала мапа, були щільніші та просторіші; серед них траплялися й ширші пустельні зони, судячи з кольору іржі, що вкривала чималу частину континентальних теренів.

Там не було жодних ознак життя. Здавалося, це світ безплідних пустель, сірих рівнин, нескінченних складок, що могли бути гірськими районами, і, звичайно ж, океану.

— Вона здається мертвою, — пробурмотів Пелорат.

— Не сподівайтеся побачити якесь життя із цієї висоти, — відповів Тревіз. — Коли опустимося нижче, то помітите, як земля вкриється клаптиками зелені. А до того побачите мерехтливий краєвид на нічному боці. Люди мають звичку освітлювати свої планети з настанням темряви; я ніколи не чув про світ, що був би винятком із цього правила. Іншими словами, перша ознака життя, яку ви помітите, буде не лише людською, а й технологічною.

Пелорат замислено вимовив:

— Зрештою, люди за своєю природою денні істоти. Мені здається, що серед найперших завдань у розвитку технологій було перетворення ночі на день. Насправді, якби якомусь світові бракувало технології і він її створив, то відстежити його технологічний прогрес можна було б за збільшенням освітленості на затемненій поверхні. Як ви думаєте, скільки часу забрав перехід від сталої темряви до сталого світла?

Тревіз засміявся.

— Дивні у вас думки, але це, мабуть, через те, що ви фахівець з міфології. Не думаю, що хоч якийсь світ зміг досягти сталого освітлення. Нічне освітлення відповідатиме щільності населення, тож на континентах спалахуватимуть світні групки та смужки. Навіть Трентор у період свого розквіту, бувши однією велетенською структурою, дозволяв світлу покидати цю структуру лише розсіяними точками.

Земля зазеленіла, як і передбачав Тревіз, і, поки вони востаннє облітали навколо планети, він звернув увагу співрозмовника на знаки, які, за його словами, були містами.

— Це не дуже урбанізований світ. Я ніколи не бував у Сейшеллському Союзі, але, згідно з інформацією комп’ютера, вони схильні триматися за минуле. В очах усієї Галактики технології асоціюються з Фундацією, і там, де Фундація непопулярна, є тенденція триматися за минуле — звичайно, за винятком того, що стосується засобів ведення війни. Запевняю вас, що в цьому сенсі Сейшелл — цілком сучасне місце.

— Отакої, Ґолане! Чи не віщує це нам якихось неприємностей? Зрештою, ми ж фундатори й перебуваємо на ворожій території…

— Це не ворожа територія, Янове. Вони будуть ідеально ввічливі, не бійтеся. Фундація тут просто непопулярна, от і все. Сейшелл не належить до складу Федерації Фундації. Тому, оскільки вони пишаються своєю незалежністю й не хочуть згадувати про те, що набагато слабші за Фундацію, а отже, залишаються незалежними лише тому, що ми це дозволяємо, то вони можуть дозволити собі розкіш нас не любити.

— Боюся, що в нас усе ж таки будуть неприємності, — пригнічено сказав Пелорат.

— Аж ніяк, — сказав Тревіз. — Годі вам, Янове. Я кажу про офіційну позицію сейшеллського уряду. Окремі люди на планеті — це просто люди, і якщо ми будемо приязні й не вдаватимемо із себе господарів Галактики, то й вони ставитимуться до нас приязно. Ми прилетіли на Сейшелл не для того, щоб установити тут владу Фундації. Ми просто туристи, які ставлять про Сейшелл запитання, властиві туристам. І ми можемо трохи й цілком законно розслабитися, як ситуація сприятиме. Нічого поганого не станеться, якщо ми залишимося тут на кілька днів і побачимо, що вони можуть нам запропонувати. Можливо, тут цікава культура, цікаві краєвиди, цікава їжа і — якщо з усім іншим не пощастить — цікаві жінки. У нас є гроші.

Пелорат насупився.

— О, мій любий друже…

— Та годі вам, — сказав Тревіз. — Ви не такий уже й старий. Хіба ви не зацікавлені?

— Я не кажу, що ніколи не був таким персонажем, проте нині це вже точно недоречно. У нас є місія. Ми хочемо досягти Геї. Я не маю нічого проти приємного дозвілля, слово честі, але якщо до нього візьмемося, то звільнитися потім може бути важко. — Він похитав головою і м’яко сказав: — Думаю, ви боялися, що я матиму надто приємне дозвілля в Галактичній бібліотеці на Тренторі й не зможу звідти вирватися. Напевно, приваблива чорноока дівчина — або п’ять-шість таких дівчат — для вас те саме, що для мене Бібліотека.

— Я не розпусник, Янове, проте й бути аскетом не збираюся, — відповів Тревіз. — Ну добре, обіцяю, ми продовжимо цю справу з Геєю, але якщо на моєму шляху постане щось приємне, я відреагую як нормальна людина й матиму на це всі підстави в Галактиці.

— Коли б ви тільки вбачали Гею як пріоритет…

— Убачатиму. Але запам’ятайте: не кажіть нікому, що ми з Фундації. Вони й так це зрозуміють, бо ми маємо фундаційні кредитки й розмовляємо із сильним термінуським акцентом. Але якщо ми нічого про це не скажемо, вони вдаватимуть, ніби ми прості чужинці нізвідки, і ставитимуться доброзичливо. Якщо ж будемо підкреслювати, що ми фундатори, то з нами розмовлятимуть ввічливо, але нічого не розкажуть, не покажуть, нікуди не поведуть і, по суті, залишать самих.

Пелорат зітхнув.

— Ніколи не зрозумію людей.

— Нічого складного. Усе, що вам треба, — це уважно розібратися в собі, і ви зрозумієте кожного. Ми не такі вже й різні. Як Селдон зміг би розробити свій План — і мені байдуже, які там вправні були його математичні розрахунки, — якби він не знався на людях; як він міг би це зробити, якби людей було нелегко зрозуміти? Покажіть мені когось, хто не може зрозуміти людей, і я покажу вам когось, хто створив фальшивий образ самого себе, — не ображайтеся.

— Не ображаюся. Охоче визнаю, що я недосвідчений і веду доволі егоцентричне й обмежене життя. Можливо, я ніколи й не придивлявся до себе як слід, тож дозволю вам бути моїм провідником та радником у тому, що стосується людства.

— Добре. Тоді послухайтеся моєї поради й просто спостерігайте за краєвидом. Скоро ми здійснимо посадку, і запевняю вас, ви нічого не відчуєте. Ми з комп’ютером про все подбаємо.

— Ґолане, не сердьтеся. Якщо якась молода жінка має…

— Забудьте! Просто дайте мені зосередитися на посадці.

Пелорат повернувся до розглядання світу, що був на кінці дедалі вужчої спіральної траєкторії зорельота. Перший інопланетний світ, куди ступить його нога. Ця думка наповнила його якимось важким передчуттям, попри те, що всі мільйони населених планет Галактики були колоніями людей, які не народилися на них.

«Усі, крім однієї», — подумав він, здригнувшись від трепету чи захоплення.

Космопорт за мірками Фундації був невеликий, але добре доглянутий. Тревіз простежив, щоб «Далеку зірку» зачинили в ангарі. Їм видали квитанцію зі складним шифром від кодового замка.

— То ми просто залишимо зореліт тут? — тихо запитав Пелорат.

Тревіз кивнув і заспокійливо поплескав його по плечу.

— Не хвилюйтеся, — відповів він так само тихо.

Вони сіли в орендоване наземне авто, і Тревіз увімкнув мапу міста, вежі якого видніли на горизонті.

— Сейшелл-Сіті, — сказав він, — столиця планети. Місто, планета, зірка — усе називається Сейшелл.

— Я хвилююся через корабель, — наполягав Пелорат.

— Немає чого перейматися, — відповів Тревіз. — Увечері ми повернемося, бо це буде наше спальне місце, якщо доведеться провести тут більше ніж кілька годин. І ви маєте розуміти, що в космопортах є міжнародний кодекс етики, що його, як мені відомо, ніколи не порушували, навіть у воєнний час. Кораблі, які прилітають з миром, недоторканні. Якби це було не так, то ніхто не почувався б у безпеці й торгувати було б неможливо. Будь-якому світові, що порушить цей кодекс, космічні пілоти Галактики оголосять бойкот. Запевняю вас, жоден світ так не ризикуватиме. Крім того…

— Крім того?

— Ну, крім того, я налаштував комп’ютер так, що кожного, хто не схожий на нас за виглядом та голосом, буде вбито, якщо він — або вона — спробує зайти на борт корабля. Я взяв на себе сміливість пояснити це начальникові космопорту. Я дуже ввічливо сказав йому, що залюбки вимкнув би це конкретне обладнання з поваги до репутації чесності й надійності, якою на всю Галактику славиться космопорт Сейшелл-Сіті, але це корабель нової моделі і я не знаю як.

— Упевнений, він не повірив.

— Звичайно! Але мусив удати, ніби вірить, інакше в нього не було б іншого вибору, крім як образитися. А оскільки він нічого вдіяти не міг, то образа призвела б тільки до приниження. А що він цього не хотів, простіше було повірити в те, що я сказав.

— І це ще один приклад того, якими бувають люди?

— Так. Ви до цього звикнете.

— Звідки ви знаєте, що в цій автівці немає прихованих мікрофонів?

— Я подумав, що таке може бути. Тому, коли мені запропонували автівку, я навмання вибрав іншу. Якщо їх усі прослуховують — ну, що ми такого жахливого сказали?

Пелорат здавався нещасним.

— Не знаю, як це висловити. Думаю, скаржитися неввічливо, але мені не подобається, як тут пахне. Тут є… запах.

— В автівці?

— Ну, для початку — у космопорті. Гадаю, що так і пахнуть космопорти, але машина везе запах із собою. Ми не могли б відчинити вікна?

Тревіз засміявся.

— Думаю, я міг би розібратися, яка частина приладової панелі робить фокус, але це не допоможе. Ця планета смердить. Запах дуже неприємний?

— Він не дуже сильний, але помітний і дещо відразливий. Невже так пахне весь світ?

— Весь час забуваю, що ви ніколи не бували на інших планетах. Кожен населений світ має свій запах. Здебільшого це через рослинність, хоча припускаю, що свій внесок роблять також тварини й навіть люди. І як мені відомо, нікому не подобається запах нового світу під час першої посадки. Ви звикнете до нього, Янове. Обіцяю, що через кілька годин ви його вже не помічатимете.

— Але ж ви не хочете сказати, що всі світи так пахнуть?

— Ні. Як я вже казав, у кожного свій запах. Якби ми справді звертали на це увагу чи мали трохи кращий нюх — як в анакреонських собак, — то могли б, мабуть, сказати, на якій ми планеті, лише раз принюхавшись. Коли я вперше потрапив на флот, то в перший день у новому світі ніколи не міг їсти; потім я вивчив старий космічний трюк — під час посадки нюхав носовичок із запахом цього світу. Коли виходиш у відкритий простір, то вже його не чуєш. А із часом стаєш до всього цього нечутливим: просто вчишся ігнорувати. Насправді найгірше — це повертатися додому.

— Чому?

— Думаєте, Термінус не пахне?

— Хочете сказати, що пахне?

— Аякже. Коли ви звикнете до запаху іншого світу, такого, як Сейшелл, то будете здивовані, як смердить Термінус. За старих часів щоразу, коли корабель, що сідав на Термінусі після тривалої вахти, відчиняв люки, уся команда кричала: «Знову вдома, у лайні!»

На обличчі науковця читалося обурення.

Вежі міста стали значно ближчі, але Пелорат не відривав погляду від того, що було поруч. В обох напрямках мчали інші автомобілі, а над головою час від часу пролітав якийсь аеромобіль — але Пелорат вивчав дерева.

— Рослинне життя тут якесь дивне. Як ви думаєте, якісь із цих рослин місцеві? — сказав він.

— Сумніваюся, — неуважно відповів Тревіз. Він вивчав мапу й намагався налаштувати програми бортового комп’ютера. — На кожній із людських планет місцевих видів небагато. Поселенці завжди завозили власні рослини та тварин або під час заселення, або невдовзі після нього.

— Але рослини тут здаються дивними.

— Ви ж не очікуєте бачити ті самі види від світу до світу, Янове? Колись мені розповідали, що колектив «Галактичної енциклопедії» видавав атлас видів, який налічував вісімдесят сім товстих комп’ютерних дисків — і це ще він був неповний, а на час завершення все одно застарів.

Машина сунула далі. Перед ними розверзлися околиці міста, яке поглинуло їх.

— Не подобається мені їхня міська архітектура, — трохи зіщулився Пелорат.

— Кожному своє, — сказав Тревіз із байдужістю досвідченого космічного мандрівника.

— До речі, куди ми їдемо?

— Що ж, — відповів Тревіз із явним роздратуванням, — я намагаюся змусити комп’ютер привезти цю штуку до туристичного центру. Сподіваюся, що комп’ютер знається на вулицях з одностороннім рухом та правилах руху транспорту, бо я в цьому не тямлю.

— А що ми там робитимемо, Ґолане?

— Почнімо з того, що ми туристи, тож це місце, куди для нас цілком природно піти, — а ми хочемо поводитися якомога непримітніше та природніше. І по-друге, куди б ви звернулися за інформацією про Гею?

— До якогось університету, антропологічного товариства, музею… Точно не до туристичного центру, — відповів Пелорат.

— Помиляєтеся. У туристичному центрі ми будемо інтелектуалами, які прагнуть отримати перелік університетів у місті, музеїв тощо. Ми вирішимо, куди піти передусім, і там, можливо, знайдемо людей, які можуть проконсультувати нас із питань стародавньої історії, галактографії, міфології, антропології або чогось іншого, про що ви думаєте. Але все починається з туристичного центру.

Пелорат замовк, а автівка й далі рухалася звивистою дорогою, влившись у потік машин. Вони з’їхали на бічну дорогу й проїхали повз знаки, що, мабуть, указували напрямки та містили якісь інструкції з правил дорожнього руху, але текст на них був абсолютно нечитабельний.

На щастя, автівка поводилася так, ніби знала дорогу, і коли вона зупинилася й знайшла собі місце на парковці, стало видно вивіску «СЕЙШЕЛЛ. ДОВКІЛЛЯ. СЕРЕДОВИЩЕ», оформлену тим самим складним шрифтом, а під нею напис «СЕЙШЕЛЛСЬКИЙ ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР» простими, читабельними літерами галактичного стандарту.

Вони зайшли в будівлю, не таку велику, як здавалося з фасаду. Усередині було зовсім не людно.

У приміщенні стояв ряд кабінок для очікування: одну з них займав чоловік, який читав новинні стрічки, що з’являлися з маленького виштовхувача; інша ховала в собі двох жінок, які, здавалося, грали в якусь складну гру з карт і плиток. За надто великою для нього стійкою і, здається, заскладними моніторами комп’ютерного управління стояв зі знудженим обличчям сейшеллський службовець, чиє вбрання скидалося на різнокольорову шахівницю.

Пелорат витріщився на нього й прошепотів:

— Поза сумнівом, це світ екстравагантних костюмів.

— Так, — сказав Тревіз, — я помітив. Та все ж таки мода змінюється від світу до світу, а іноді навіть від регіону до регіону в межах однієї планети. І з часом теж. Хто його зна, п’ятдесят років тому всі на Сейшеллі могли носити чорне. Сприйміть це як є, Янове.

— Думаю, що сприйму, — сказав Пелорат, — але я віддаю перевагу нашій моді. Вона принаймні не чинить насильства над зоровим нервом.

— Тому що так багато з нас сірі на сірому? Когось це ображає. Я чув, що це називають «вдягати землю». Тоді, можливо, саме безбарвність Фундації тримає цих людей у веселкових тонах — вони просто підкреслюють свою незалежність. Хай там як, а це питання звички, та й усе. Розслабтеся, Янове.

Вони попрямували до стійки, і тут чоловік у кабінці кинув свої новини, підвівся та з усмішкою рушив їм назустріч. Його одяг був різних відтінків сірого.

Тревіз спочатку не глянув у його бік, а коли глянув, то завмер на місці й ахнув:

— О Галактико… Та це ж мій друг-зрадник!