Магус

1

Від звістки про появу в місті двох ресурджентів до зустрічі з ними минула не одна година — і для Оберто це були напрочуд клопітні години.

Те, що видавалося найскладнішим — домовитися із маестро Іракунді — насправді виявилося найлегшим. Так, ювелір був поривчастим і запальним, але аж ніяк не безголовим. Він вислухав пропозицію магуса, лаючись гірше за чоботаря, довго бурчав спершу про неможливість такої роботи, потім — про витрати, пов’язані із замовленням, нарешті заявив: «Нічого не гарантую» і «зайдіть наприкінці Василиска» (себто уже ввечері). Після чого виставив Оберто із майстерні: «Не заважайте, месере! Самі ж хочете, щоб якнайшвидше».

Гаразд, у магуса якраз було кілька незакінчених справ, якими він міг зайнятися до години Василиска.

«Голос мертвих» відпросився попередити Татуся Карло про воскресників — Оберто відпустив. А сам надів личину поважного старця і вирушив на цвинтар.

Тому що обіцянки слід виконувати.

Навіть якщо ти — законник, який збирається порушити головні принципи свого ордену.

2

— Нарешті, месере! — в голосі привида Арігуччі бринить непідробне піднесення. — Я уже зачекався. Кажуть, у вас були неприємності того вечора…

— Нічого серйозного, синьйоре Аральдо, повірте. І я обов’язково навідався б до вас, що б не сталося.

— Месере, у мене ні на мить не виникало сумніву, що ви прийдете! Ви ж законник, а законники — люди свого слова.

Сказане шановним привидом б’є, як то кажуть, «в яблучко». Оберто всміхається:

— Отже, я тут. Про що ви хотіли говорити зі мною?

— Ах, месере, ви такий поквапливий! Справи, еге ж? Клопоти? Все ловите злодіїв, котрі розтривожили спокій люб’язного Цинікуллі?

— Вибачте, синьйоре Аральдо. Я, мабуть, не дуже ввічливий…

— … але на те є причина, чи не так? Всьому на світі, месере, є причина, а інколи навіть не одна. — Привид сумно усміхається і розводить руками, рукави його колихаються двома пухнастими крилами: — Таке життя, месере. Воно втручається у найнесподіваніший момент і вносить свої виправлення в наші плани. Наскільки я розумію, щось подібне сталося і з вами.

— Ви на диво проникливий, синьйоре Аральдо.

— У моєму віці й становищі бути іншим вельми складно. До того ж… це, знаєте, не важко: здогадатися, що саме відбувається з вами. Я, власне, чекав чогось такого, ще коли вперше побачив вас у своїй усипальниці. Ви, месере, уже тоді були не в ладах із самим собою. Зі своїм серцем.

— Та наче поки що не скаржуся, стукотить без перебоїв, — відбувається жартом магус. Але він згадує свою «проповідь» Фантину і дивується збігові: тоді ж мова була саме про серце!

— І воно мовчало, навіть коли ви, месере, незаконно вдерлися до вілли Цинікуллі? Ви, законник, порушили власне закон! Нехай і з добрим наміром — але порушили!

— Ви звинувачуєте мене в цьому, синьйоре Аральдо?

— У жодному разі! Швидше, співчуваю. Ваші наставники, а насамперед — засновники ордену, були не дуже далекоглядні. Вони вчили вас одному, але світ влаштований зовсім по-іншому. Не порушивши закону, ви б ніколи не знайшли персні. Порушивши — пішли проти власної природи, точніше, проти тих принципів, які уже стали невід’ємною частиною вашого єства. Тепер життя і вчення борються у вас — і поки що життя перемагає.

— Гадаєте, це погано?

— Гадаю, це боляче й нестерпно — але необхідно. Ви дорослішаєте, месере.

— Та я ж начебто уже не хлопчик.

Синьйор Аральдо, вибачаючись, піднімає руки:

— Звичайно, звичайно! Я не дуже ясно висловився, месере. Мені слід було сказати: «Ви ростете, змінюєтеся». Цей процес, яким він мені вважається, схожий на дорослішання. Діти ж завжди живуть запозиченим життям: батьківськими уявленнями, батьківськими «погано» і «добре». Поступово дитина починає розуміти, що ці «добре» і «погано» можуть не збігатися з її власними, а світ влаштований дещо складніше, ніж вона звикла вважати. Розуміння цих, взагалі-то, простих речей майже завжди болісне. Руйнуються стінки яйця, і пташеня вибирається на волю.

Деякий час в усипальниці панує мовчанка. Оберто розмірковує про почуте, синьйор Аральдо терпляче чекає.

— Отже, — нарешті мовить магус, — ви радите мені розбити яйце моїх колишніх уявлень? Але той, хто порушив закон один раз, — нехай навіть із найкращих міркувань! — уже не сміє називатися законником.

— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам…

— Але справедливість не встановлюється за допомогою брехні та беззаконня, — звично, хоча уже невпевнено заперечує Оберто.

— Втіште таким аргументом тих, чиї долі зламані вправними купцями чи суддями-крючкотворами. Можна говорити правду, діяти за законом — і при цьому робити несправедливі речі, месере. Ви напевне над цим неодноразово замислювалися, але засновники ордену вже підготували для тих, хто сумнівається, відповіді на всі запитання. Свої відповіді, не ваші, свої «добре» і «погано». В Альяссо ви нарешті виявили, що вони не збігаються з вашими.

— Я можу помилятися.

— Аякже. Людині взагалі властиво помилятися. Це магус не може дозволити собі жодної помилки, бо він — вище за них, він — довершений, ідеальний, самодостатній. Магус ставить запитання, спрямовані назовні, і ніколи — на самого себе.

— Є речі, в яких нерозумно сумніватися.

— І є ті, в яких нерозумно не сумніватися. Те, що ви говорите зі мною про це, доводить: ви, месере, уже сумніваєтеся. Пташеня розбило яйце, шкаралупу не склеїти. Вам лишається тільки одне: прийняти самостійне рішення. Будь-яке. Ви можете і далі вірити в ідеали братства чи ж відкинути їх усі до одного, але тепер це буде ваш свідомий вибір.

— Я… — Оберто затинається, хитає головою, знічений, — я подумаю, синьйоре Аральдо. Справді, дякую за пораду і за співчуття.

— Завжди прошу, месере. Колись давно я мав честь називати другом одного законника… це стара історія, напівзабута і, мабуть, не дуже цікава. Важливо от що: відтоді я бачив багатьох братів вашого ордену — і магусів, і інших. Шкода, але більшість із них воліють не залишати яйця навіть тоді, коли виростають із нього. Інші ж розбивають шкаралупу і виявляються зовсім не готовими до світу, який чекає на них по той бік білих опуклих стінок. Ви мені симпатичні, месере, тому я хотів би, щоб вам вдалося вибратись зі шкаралупи якщо не безболісно, то хоча б без фатальних наслідків.

— Я намагатимусь, синьйоре Аральдо… намагатимусь. — Він усе-таки опановує себе і згадує, навіщо прийшов до привида. — Дозвольте одне запитання?

— Уважно слухаю.

— Ви ж знали про Фантина? Відпочатку знали?

— Це очевидно для будь-кого, хто бачив кілька поколінь Цинікуллі — хоча б на портретах.

— Але навіщо?…

— Помста, месере, помста. Найсолодше задоволення — і, до речі, одне з небагатьох, доступних привидам. Не приховуватиму, була ще причина: хотів, дурень недалекоглядний, допомогти хлопчині влаштувати власне життя; але це вже потім, коли я познайомився із ним ближче, а спершу єдине, що надихало мене — бажання як слід насолити… навіть не нинішнім Цинікуллі, а марнославцю Бенедетто, який завжди ду-уже турбувався про чистоту крові і не терпів згадок про незаконних нащадків. Тому що сам він (відкрию вам таємницю) був саме бастардом. У ті часи, до речі, до побічних синів ставилися незрівнянно суворіше, ніж зараз. Нинішній папа, я чув, оголосив кількох своїх бастардів племінниками, дав їм чималі наділи — і нічого, слова ніхто наперекір не сказав. У давні часи «доброзичливці» влаштували б із цього добрячий скандал!.. Воістину мав рацію мислитель, коли вигукував: «О tempores, o mores!»

Оберто, ясна річ, не може із цим не погодитися.

Також пообіцяє він виконати прохання, яке, прощаючись, висловить привид.

І виконає, бо навіть тепер, коли він уже перестав бути повноцінним законником, Оберто залишається людиною свого слова.

3

Сьомий, останній удар дзвону розсіявся у вечірньому повітрі — і от Оберто уже біля ювелірної крамнички.

«Голос» Татуся, як не дивно, чекає на магуса при вході. Сидить на низенькому стільчику, посмоктує винце, душею відпочиває. Поряд примостилася симпатична дівулька, і вони стиха воркують про якісь дурнички, їм одним цікаві й зрозумілі. Дівулька, до речі, та сама, із «Стоптаного чобота». Виявляється, Татусь Карло прислав її, дізнавшись про ресурджентів: сказав, про всяк випадок, раптом треба буде вісточку передати.

Як у воду дивився! Оберто одразу наказує дівульці повертатися в «Чобіт» і передати донові Карлеоне таке собі проханнячко. З’ясовується (Vox повідомляє), що і «хрещений батько» теж хотів попросити Оберто про послугу: якщо буде можливо, дізнатися, навіщо приїхали в Альяссо воскресники.

— Розберемося, — киває той. Поки «голос» і дівуля прощаються, він заходить у крамничку, де маестро Іракунді разом із підмайстром саме закінчують виконувати обіцяне. «Зачекайте, я покличу вас, месере!» — майже реве Тодаро — що ж, магус повертається на вулицю і проводить час у бесіді з «голосом», уточнюючи деякі деталі. Зокрема, розпитуючи про те, хто володіє корабельнею, в якій розмістили «Цирцею» після того, як вона сіла на мілину.

Нарешті замовлення виконане, можна йти далі, тепер — у порт. Магус дивує свого супутника: заявляє, що треба поспішати, часу обмаль — але при цьому робить гак, аби зайти на ринок і купити два міхи дорогого вина. Вручає їх «голосу» і наказує берегти як зіницю ока.

Контора власника корабельні — тут же, в порту, щоб далеко не ходити. Сам власник — скуйовджений і сердитий, на привітання візитерів він ричить щось нерозбірливе, явно вороже, однак магус після спілкування з маестро Іракунді готовий до такого прийому. Та й «голос» швиденько втихомирює шановного Ріккардо Барбіаллу, прошепотівши йому на вухо кілька слів. Певно, авторитет Татуся Карло важить для власника корабельні не менше, ніж для ювеліра: Оберто готові вислухати, хоча прийняти похмуре «То чого вам, люб’язний?» за щиру увагу чи душевну прихильність здатна тільки вкрай наївна людина.

Сьєр Барбіалла навіть не потурбувався сісти — височить біля столу, вперся волохатими кулачищами в облікову книгу, набурмосився. Мовчить, але всім своїм виглядом показує: нема у мене часу про всілякі дурниці теревенити, і так клопоту вистачає, словом, давайте швиденько: викладайте, навіщо приперлися, та й забирайтесь геть!

— Я тут, аби допомогти вам.

— Отакої! — іронічно вигукує сьєр Барбіалла. — А чого це ви раптом вирішили, що мені потрібна допомога?

— Якщо не помиляюся, в одному з ваших доків кілька тижнів тому почали відбуватися прикрі… випадковості, назвемо їх так.

— У мене, люб’язний, прикрі випадковості трапляються щотижня. Життя, до вашого відома, не тільки із успіхів складається!

— Я кажу про той док, в якому розмістили «Цирцею».

Сьєр Барбіалла важко зітхає і, примруживши око, запитує нарешті:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі зникнення інструментів, псування снастей, затхлу питну воду, а також інші дрібні капості, які зазвичай коять розгнівані пуерулі.

— Пальцем у небо! — чи то радіє, чи засмучується сьєр Барбіалла. — Я уже викликав фахівців, радився. Кажуть, усе чисто, пуерулі тут ні до чого.

— Якщо бути точним, вони заявили, буцім жоден із відомих їм пуеруло не має відношення до того, що відбувається.

— Саме так, — розгублено підтверджує сьєр Барбіалла. — А яка, власне?…

— Різниця, бачте, полягає в тому, що ви маєте справу із представником тієї гілки «дрібного народця», яка майже невідома у нас, в Середземномор’ї. Вони мешкають переважно на півночі, а сюди якщо і потрапляють — випадково.

Сьєр Барбіалла миттю кметить що до чого.

— Скільки мені коштуватимуть ваші послуги, синьйоре?…

— Оберто, але без «синьйора».

— То скільки мені коштуватиме ваша послуга, вельмишановний Оберто?

— Гроші не мають значення. Проведіть мене в док і накажіть, щоб звідти пішли всі…

— Зараз вечір, на ніч я їх і так відпускаю…

— Ще краще. Я зачинюся в доці і буду там, певно, до ранку. Ніхто не повинен турбувати мене, стукати в двері чи навіть просто намагатися підглядати. Раффаель прослідкує за цим, чи не так? — «Голос» киває. — Далі. Зранку, можливо, мені треба буде оглянути інші доки. При цьому за першою моєю вимогою із них підуть усі працівники…

— Надовго?

— Думаю, що ні, проте не хочу загадувати. Можливо, і надовго. Але обіцяю одне: після сьогоднішньої ночі пуеруло залишить вас у спокої.

— Ну, — з помітним полегшенням підсумовує сьєр Барбіалла, — це якраз те, що треба.

— І ще. Мені потрібні два чистих горнята.

Сьєр Барбіалла нічим не виказує свій подив: горнята то горнята! Сам він вирішує залишитися на ніч в конторі, багато справ, знаєте, накопичилося, ми тут із шановним Раффаелем посидимо, щоб йому одному не нудьгувать.

— Пам’ятайте: ніхто не повинен до ранку стукати в док чи заглядати в нього.

— Особисто простежу! А коли почнете?

— Зараз, сьєре Ріккардо. Незабаром північ, часу майже не залишилося. Ведіть…

Спираючись на ціпок (і досі — в личині сивобородого старця), Оберто йде за сьєром Барбіаллою. «Голос» крокує поряд, несе горнята і міхи з вином.

Док уже порожній, останні теслі перевдягаються і, кидаючи здивовані погляди на цю трійцю, йдуть. У чорному, повному тіней череві не залишається жодної живої душі… жодної людини принаймні.

— Візьміть ліхтар, — радить сьєр Барбіалла.

— Так, поставте біля входу. — Навряд чи він знадобиться магусові, але ні до чого зайвий раз тривожити і так схвильованого власника корабельні. — Раффаелю, занеси вино і горнята. А тепер, панове, дозвольте відкланятися. Побачимося вранці, — він киває їм і переступає через поріг. Двері зачиняються, Оберто, притуливши до них ціпок, опускає зсереди важезний засув.

І цієї ж миті світло в ліхтарі гасне.

4

Сьєр Барбіалла не на жарт стурбований, сьєр Барбіалла нервово смикає бороду, стріляє очима у бік зачинених дверей і нарешті не витримує:

— Як на вашу думку, молодий чоловіче, він упорається?

— Татусь знає, кого просити про послуги, — вагомо мовить «голос». — Підемо, не варто…

Його слова перериває гуркіт в доці, після гуркоту чути вищання, несамовите і загрозливе. Тепер у сьєра Барбіалли і Vox’a не залишається анінайменших сумнівів: усередині хоробрий Оберто зійшовся в двобої з ворогом небезпечним, незвичайним.

— Може, все-таки…

— Підемо, — в голосі «голоса», мабуть, не чути вже тієї впевненості, але він бере сьєра Барбіаллу під лікоть і тягне до контори. — Сказано: до ранку не турбувати. Тож і не будемо…

Цього разу його заглушає люте ревіння, від якого волосся у власника корабельні стає дибки, та й Раффаелеві явно не по собі. Однак вони йдуть — і правильно вчиняють. До світанку обидва не спатимуть, гаючи час за картами і міхом із манджагверою, який поприпас сьєр Барбіалла.

Ближче до ранку «голоса» знайде гінець від Татуся і повідомить, що учора одному із «прибиральників» дона Карлеоне замовили такого собі законника на ймення Оберто.

5

А що ж сам Оберто?

Не варто забувати: нещодавно в нього стріляли, до того ж він відчув на собі руйнівну дію однієї із найсильніших отрут, які тільки були в розпорядженні синьйора Бенедетто. Вплив цей дається взнаки досі: не даремно ж по дорозі в ювелірну крамничку Оберто спирався на руку Раффаеля, не даремно і потім, після розмови із маестро Іракунді, начепив личину старця і взяв ціпок, який не випускав із рук, поки не зайшов у док. Оберто би і тепер сперся на нього, та світло згасло і почалося те, що почалося, — не до ціпка, панове, аж ніяк не до ціпка!

Гуркіт! вищання!! загрозливе ревіння!!!

Читач, напевно, вже уявив собі якогось лютого пуеруло розмірами зі слона, з ікластою, слинявою пащекою, із очима, мов блюдця, із долонями-лопатами і довгим скорпіонячим хвостом. Це страховисько тихесенько підкралося до Оберто, смердючим своїм подихом загасило ліхтар, а тепер вищить і ричить, аби похитнути впевненість супротивника, так би мовити, морально розчавити його. І слід би, певно, всім небайдужим затремтіти від думки, що чекає звитяжного нашого магуса жорстокий, кривавий двобій (а він же — пам’ятаєте? — щойно почав оговтуватись від отрути); слід би гарячково пробігати очима рядок за рядком, а то й перегорнути кілька сторінок, щоб дізнатися, чим там усе закінчилося: навряд чи чудовисько вб’є чародія, але ж може руку-ногу відкусить, а пащека слинява, буде потім зараження крові…

Заспокойся, читачу, не поспішай гортати сторінки. Живий Оберто, живий і неушкоджений, тільки горло зірвав кричати на два голоси та скалку в долоню загнав, коли ящики перекидав, а так — здоровісінький.

Хоча, звичайно, працювати на публіку притомився. Бере міхи, горнята бере, прямує до «Цирцеї», що височить посеред доку. Сяк-так піднімається трапом (ціпок залишився біля входу, хоча, звичайно, з ним було б зручніше).

Заліз нарешті. Інший би уже сто разів перечепився і — все, посилай за трунарем; падати далеко, розбився б неодмінно; але Оберто бачить у темряві не гірше, ніж удень, тому обійшлося без неприємностей.

Опинившись на палубі, магус прямує до корабельного носа. Зупиняється на самому краю, розв’язує міх і бризкає вином на жіночу статую, що підтримує бушприт:

— Мир тобі!

Хтось би побачив зараз магуса — вирішив би, що збожеволів бідаха. Спершу ящики перекидає і волає дурним голосом, тепер вино дорогуще ллє на деревинки. От лихо: згоріла людина на роботі, не витримала душевної напруги! Диви, диви, уже і чорти йому являються!!..

Чорт, панове, дійсно має місце. Себто, якщо здалеку і в темряві, та не дуже придивлятися, можна прийняти істоту, що з’явилася, за чорта (власне, так і сталося кілька днів тому із рибалкою Марком, який зараз допиває останнє горня в таверні і ще не помітив Фантина, котрий за ним стежить). Оберто ж, на відміну від Марка, в темряві, як ми говорили, бачить добре — та й напевне знає, хто саме завітав.

Клабаутерман. Тьху, хай йому грець, слово не італійське, поки вимовиш — язик у морський вузол зав’яжеться! І сам гість — не з наших країв. Звідки взявся на «Цирцеї», як туди потрапив? Та разом із деревиною, з якої виготовили саму Цирцею — не вітрильник, а носову фігуру. А якщо вже бути зовсім точними, то другу носову фігуру, перша ж розбилася під час одного з рейсів, тому купили нову — а разом із нею на галері оселився клабаутерман.

«Звідки ви про нього дізналися?» — запитає завтра Фантин.

Оберто зниже плечима: «Співставив окремі факти. Ти ж не раз був у порту. — (Фантин пересмикнеться, пригадуючи палаючі рибальські халупи, і мовчки кивне.) — Значить, помічав, що в гавань Альяссо часто заходять вітрильники із великою місткістю? Отже, глибина в гавані немаленька — і от так, випадково, розпанахати днище „Цирцеї“ скелями було б складнувато, навіть якщо припустити, що всі на ній напилися геть п’яні і не дивилися, куди пливуть. Тепер про команду. Пам’ятаєш, допитувачі виявили за ними деякі грішки? Я далекий від того, щоб повірити в таку очевидну і швидку Божу кару за злочини — і тому припустив, що тут не обійшлося без втручання якоїсь третьої сили, неврахованої, але цілком земного походження. Яка повинна була б знаходитися на судні під час відплиття (це по-перше) і дуже негативно ставитися до злочинів команди (це по-друге). І (по-третє) сила ця знала про злочини моряків „Цирцеї“ тоді, коли ніхто в Альяссо про них навіть не підозрював. Відпливаючи, вони не взяли з собою жодного пасажира, взагалі нікого із сторонніх…»

«І звідки ви тільки встигли все це взнати?» — здивується Фантин.

«Дещо — бачив сам, поки жив у місті, а деякі подробиці уточнив за допомогою дона Карлеоне».

«Але про цього… про клаптерьмана… дон Карлеоне нічого ж не знав?»

«Натомість про клабаутерманів знав я. Коли я запросив у Татуся все, що відомо про „Цирцею“, він, крім усього іншого, розвідав і про поломку носової фігури. Причому сталася вона на північному заході, в Ліссбоа, і для мене це було останнім шматочком мозаїки. Тому що саме в носових фігурах північних вітрильників мешкають клабаутермани».

«Та хто ж вони такі?!»

«Далекі родичі наших пуерулі. Якщо мають рацію ті вчені, які відстоюють теорію взаємоперетворень… хм… словом, не виключено, що клабаутермани колись були деревними духами, на кшталт елладських дріад, але з часом… перетворилися на клабаутерманів. Деякі риси їхнього характеру підтверджують цю теорію. Як і деревні духи, клабаутермани дуже чутливі до несправедливості, і, вже даруй за каламбур, на дух не переносять на борту свого корабля злочинців: переслідують, іноді дуже жорстоко мстяться тим, хто краде їжу з камбуза, проходу не дають лихословам і п’яницям».

«Як же ж так? — дивуватиметься Фантин. — Команда „Цирцеї“ займалася корсарством не один місяць! Та й работоргівлею теж не перед прибуттям в Альяссо вирішили промишляти. Чому ж раніше цей їхній грабькурман бездіяв?»

І тоді Оберто коротко розповість йому те, про що незабаром сам дізнається — але спершу треба ще привітатися із клабаутерманом і знайти з ним спільну мову, бо цей північний пуеруло неабияк розлютований і не дуже схильний вести світські бесіди. Ліхтар же він загасив — і з очевидним натяком, мовляв, незваному гостеві краще б забратися звідси.

З боку магуса перший крок до примирення зроблено: носова фігура окроплена вином, привітальна формула пролунала. Але як поведеться пуеруло?

Поки що він зволікає. Мружить величезні, наче в кішки, очі, пряде гострими вухами (їх Марк тієї ночі прийняв за роги), поводить з боку в бік хвостом з китицею на кінці.

— Чого тобі? — запитує.

— Я прийшов із добрими намірами.

Клабаутерман посміхається, показуючи два ряди дрібних, схожих на голки, зубів:

— Це ж у вас, у людей, є прислів’я про дорогу, вимощену добрими намірами?… А шумів навіщо?

— Для поважності, — хмикає Оберто. — Щоб власник доків зрозумів, який ти лютий і рішучий…

— … а ти — хоробрий, так? Ціну собі набиваєш? — клабаутерман хихотить, тицяє пальцем у міх із вином: — Налий-но. — І поки Оберто наливає: — Прийшов сюди вижити мене?

— Хіба ти живеш? — відбиває магус. — Наскільки я знаю таких, як ти, «Цирцея» тобі більше не годиться: надто багато крові і смертей.

Клабаутерман у відповідь стиха, загрозливо шипить, настовбурчивши шерсть на загривку. Очі його спалахують двома золотавими місяцями, хвіст хляскає по палубі.

— Ти смієшся наді мною?! Людино, не грай із вогнем, не раджу!

Оберто ніби не звертає уваги на тон, він подає горня співбесідникові, наливає собі і сідає просто на дошки, прихилившись спиною до фальшборту.

— Годі бурчати. Я прийшов із діловою пропозицією, а не для того, щоб дражнити тебе. Сідай, випий, поговоримо.

— Чому ти тут? — холодно запитує клабаутерман. Горня він узяв, але пити не поспішає.

— Я ж сказав…

— Не плутай! Ти сказав, навіщо прийшов. Але не відповів чому.

— Я — магус-законник. Чув про таких?

Клабаутерман рвучко киває.

— Розслідую справу про зникнення перснів, через які й було страчено всю команду «Цирцеї». Хочу зрозуміти, що ж сталося насправді. На жаль, подеста поквапився зі стратою, тому ти тепер — єдиний, хто знає правду про події тієї ночі. От я і пропоную угоду: ти допоможеш мені, я — тобі. Згоден?

— Треба подумати, — і клабаутерман нарешті відпиває із горняти!

Це точна ознака: розмова відбудеться, дух уже не вважає Оберто ворогом. Більше того, він сідає навпроти магуса і змінює свій вигляд — перетворюється на кумедно зодягненого чоловічка: його білі моряцькі штанці за північною модою заправлені в чоботи з височенними халявами, червоненька курточка розмірів на два менша, ніж треба б, але клабаутермана це зовсім не бентежить.

Оберто задоволений: коли пуеруло набуває людської подоби, він таким чином виявляє найвищий ступінь прихильності до співбесідника.

— Що б ти хотів знати? — запитує клабаутерман.

— Спершу розкажи про «Цирцею». Чому ти вчасно не помітив і не поклав край змінам, які відбулися із командою.

— Я спав, — просто відповідає пуеруло. — Розумієш…

6

Клабаутермани дійсно багато в чому подібні до духів дерев. Як і дріади, вони час від часу занурюються в тривалий, повний солодких переживань сон — швидше не сон, а сплячку. І в такі моменти дуже складно достукатися до них: навіть найнадзвичайніші події у зовнішньому світі не здатні пробудити заснулого клабаутермана.

Тому коли мешканець носової фігури «Цирцеї» («Зови мене Гермар, — дозволив він Обертові. — Моє справжнє ім’я-для-друзів тобі все одно не вимовити»), — коли Гермар прокинувся, він зрозумів: відбувається щось несподіване. «Щось, скажу я тобі, мерзотне!»

Правду кажучи, його сон поволі перетворився на кошмар, жахливий і малозрозумілий; Гермар ледве встиг здогадатися, що до чого, і зусиллям волі змусити себе прокинутися. А інакше міг і померти — уві сні.

На «Цирцею» він потрапив нещодавно, коли вона зіткнулася із каперським когом і ледве вціліла в нерівній сутичці. Саме тоді колишня носова статуя і була потрощена.

У Ліссбоа — центрі торгівлі між ганзейськими купцями і торгівцями Середземномор’я, «Цирцеї» того разу довелося затриматися довше, ніж звичайно. Ця затримка, ясна річ, не пішла на користь: замість того, щоб, набивши трюми оселедцем, поспішати додому, команда змушена була викласти чималеньку суму за ремонт судна, та й життя в Ліссбоа коштувало недешево. Тому вирішили заощадити хоча б на новій носовій фігурі — купили зняту з розбитого холька. Гермар, який мешкав у ній, поспостерігав за новими попутниками, впевнився, що люди вони порядні, справу морську знають, — та й задрімав.

«Сплячка у мене якраз розпочалася. Якби знати, як усе обернеться… Потім я уже з’ясував: підсів до них тоді ж, в Ліссбоа, один пролаза на прізвисько Вугор (а справжнього свого імені він так і не відкрив). Команда у сутичці з каперами втратила п’ятьох: двоє померли, троє поранених, причому один — тяжко; звичайно, всіх трьох взяли з собою, але допомоги від них не було ніякої. Тяжкопоранений узагалі весь час лежав у напівзабутті, а його марення осідало на стінках тонкою масною плівкою, яка мерзенно смерділа. (Люди, ясна річ, цього не помічали). А потім він помер: до нього у сни залізла сирена-опівнічниця і перегризла нитку, яка поєднує сплячого з цим світом.

Мені б уже тоді стривожитися: я ж крізь сон відчував хворобливий запах, та вирішив, що це від поранених, незабаром вони оклигають — і все мине. Уві сні за зовнішнім часом погано стежиш… Вони, ті двоє поранених, давно повинні були б видужати, давно! Якби я вчасно помітив…

Тоді ще от що сталося: у „Цирцеї“ почалися неприємності, пов’язані із торгівлею. Серйозні неприємності, бо споконвіку… ну, добре, здавна… тобто от уже років п’ятнадцять-двадцять за вашим літочисленням команда заробляла тим, що ходила між західним узбережжям та Ліссбоа: возила ганзейцям веннесійське скло і різні прящнощі, а сюди — оселедці. Тепер-от з’ясувалося: ганзейці більше не можуть торгувати оселедцем, оскільки — ха-ха! — оселедця у них і не стало! Закінчився. Він раніше на Балтику через датські протоки йшов, та раптом перестав, віддав перевагу голландським берегам. Чому? Є причини. Тобі їх знати не слід, та й для історії нашої вони не мають значення; закінчився оселедець і закінчився. Всяке в житті трапляється. Але тепер „Цирцеї“ треба було міняти все: або закуповувати в Ліссбоа щось інше (а там увесь ринок, ти зрозумій, поділений і конкуренти нікому не потрібні), або пливти за оселедцем уже не в Ліссбоа, а далі та північніше, що просто не окуповувалося б.

Біда? Біда! Але ж жити треба, хоч якось (а бажано — не натщесерце, не харпаками на паперті). І Вугрик цей почав потроху нашіптувати решті, мовляв, почалися всі наші неприємності з каперів, але погляньте, їм якраз живеться дуже непогано; так, ризикують, але ж ризик — благородна справа! Хоча б попервах, поки не знайдемо, чим торгувати, давайте спробуємо, га?…

І нагода трапилася: наздогнали вони біля безлюдних берегів суперницю свою, „Пенелопу“, яка відбула рейс набагато вдаліше, ніж „Цирцея“. Ще й моряки тамтешні, коли пропливали повз них, непристойності різні вигукували, дражнили. Я крізь сон чув, але значення не надав. А потім і зовсім поринув у безпробуддя…

От тоді команда і наважилася. „Пенелопа“ йшла повільно, завантажена так, що ледь не набирала бортами воду. А ці… фх-х-х!!! корсари! вибрали місцинку глуху, зручненьку, підстерегли і вночі напали! Знали, чим ризикують і на що йдуть: врятуйся з „Пенелопи“ хоч один, усіх би спіймали й повісили. Тому і билися відчайдушно, навіть акули довгий час після того, як усе скінчилося, не наважувалися приступити до бенкету — так їх налякав терпкий, мускусний запах божевілля, яким просяклося усе навкруг!

На жаль, „Пенелопу“ будували на півдні, і вона плавала без клабаутермана, тож не було кому попередити мене про те, що відбувалося. Крізь сон я відчував тільки нестерпний сморід — як я тоді думав, від поранених і полонених мареннями моряків. А вони… — (Гермар зітхає і надовго прикладається до горняти.) — їх наступного дня вбив Вугор. Вони, бач, були рішуче проти нападу на „Пенелопу“ — єдині з усієї команди, але тепер, коли шляхів до відступу не залишилося… хто міг закластися, що ці двоє триматимуть язики за зубами?

Та спершу, ясна річ, поранених напоїли маковим узваром. „Не варто виявляти жорстокість більшу, ніж потрібно“, — от такий був девіз Вугря. Як гадаєш, магусе, коли його вішали на цій вашій площі, правило було дотримане?

Добре, не відповідай. А я намагатимусь не відволікатися, а то ми і до ранку не закінчимо. Тож…»

У ті роки корсарство давно вже стало звичайною справою, багато дрібних суден промишляли ним час від часу, коли рейс виявлявся невдалим чи просто коли траплялася нагода напасти на жертву без найменшого ризику отримати відсіч. «Цирцея» стала лише ще однією із багатьох галер, що промишляли розбоєм. Її команда спершу щиро вірила в те, що розбій для неї — заняття тимчасове; вони теж намагалися здійснювати торговельні операції, але, як на зло, — даремно! Тож зрештою навіть намагатися перестали.

Гермар звинувачував у всьому підступного Вугра, який, на його думку, і підбурював команду на злочини, однак Оберто уявляв собі все інакше. Навряд чи одна людина, навіть маючи надзвичайний ораторський хист, могла б навернути два десятки бувалих у бувальцях моряків на те, що самі вони не готові здійснити. Тим більше (і Гермар це визнавав), Вугор не був чаклуном, користувався тільки силою переконанння.

Так чи інакше, але незабаром після нападу на «Пенелопу» «Цирцея» стала справжнім корсарським судном. Завдяки обачливому Вугреві команда примудрилася вижити у перші, найважчі тижні. Заходячи у порт, вони робили вигляд, що, як і раніше, торгують оселедцем (який відбивали у інших суден), вони поступово вчилися всім тонкощам розбійницького ремесла, але ще намагалися не втрачати людську подобу і досі запевняли себе, що настане день, коли вони залишать корсарювання.

«Душі неабияк прогнили у них, але все-таки здорове ядро залишалося. До тих пір, поки Вугор не підкинув їм ідею торгувати людьми. Заявив: розплющіть очі, ми ж своїми руками пускаємо на дно найдорожче, що є на тих кораблях, які обробляємо! Гроші, товари — так, це добре, але залишаються люди. Невже вам до серця різати горлянки тим, хто здається без бою? Невже вам легше пустити їх на прогулянку дошкою над хвилями, ніж продати в рабство туди, звідки їм не буде вороття? Так вони не зможуть видати нас, але залишаться живими.

Вугор умів переконувати!

Ти, певно, не відчуваєш, людино, як смердить вся „Цирцея“, від кінчика бушприта до керманичевого весла, від „воронячого гнізда“ до трюмів. А вона, повір мені, просякнута клейкою тугою, в’язким жахом, гірким відчаєм тих, кого возили в кайданах ці… дони удачі, як вони називали себе — покидьки! — от як їх слід було б називати! Один Вугор, звичайно, в усьому не винний, але він підштовхнув, а вони покотилися — нижче і нижче, з людей — у потвори, от на кого вони перетворилися за рік плавання на „Цирцеї“.

… А я все спав, людино. І снилися мені страхіття, вони засмоктували мене в чорний, бездонний вир, і нитка мого життя стоншила до того, що я почав вірити, буцім усе, що відбувається уві сні, я переживаю насправді. Ще трішки, людино, і я б не прокинувся, іще трошечки…

Але та жінка… Сама того не знаючи, вона врятувала мене.

Шкода, що для цього їй довелося померти».

7

У благородних хижих птахів є правило: ніколи не полювати на здобич поряд зі своїм гніздом. У «благородних донів» з «Цирцеї» було схоже правило: не займатися «промислом» у портах, куди вони заходять відпочити і поновити запаси провізії. Наприклад, в Альяссо.

Лише один-єдиний раз вони порушили це правило — надто вже великою була спокуса! Один-єдиний!.. — і він став фатальним для всього екіпажу.

Почалося, як воно і буває, з жінки. Трапилася одна: підійшла тихесенько, перепитала, коли відпливають. Вугор ще покепкував, мовляв, і не сподівайся, на борт не візьмуть, жінка на кораблі — завжди до біди. Вона знову запитала, чи правда, що завтра зранку відпливають. Ну так, відповідали їй, а тобі що до того?

«Продати хочу дещо».

І показала перстень.

Шкіпер покрутив його в руках, помацав і повернув: дешевина, до того ж напевне крадена.

Вона почала вмовляти, її відштовхували, сміялися, не хотіли слухати. Знали, що нікуди не дінеться. Бо до них прийшла: отже, в Альяссо нікому продати цей свій перстень не може.

Вона, як і слід було чекати, не відставала. Збили ціну втричі проти тієї (зізнатися, мізерної), яку вона заправила спершу.

«А ще такі ж візьмете?»

«Скільки?»

Вона затнулася, наче щось вирішувала для себе, щось важливе. Потім твердо мовила: «Сім».

«Ну, приходь увечері… знаєш куди. Зараз у тебе купувати нічого не будемо, а раптом ти підіслана. Спершу продаш, потім донесеш», — і нахабно переморгувалися у неї за спиною. Знали, що прийде — покомизиться, повіднікується і зробить усе, як наказали.

А персні знатні були, це вони одразу збагнули, тому і вирішили порушити правило своє залізне: жодних справ у «домашніх» портах. З іншого ж боку, і ризику ніякого: прийде дівуля вночі, ніхто ні про що і не знатиме. До речі, шкіпер звелів простежити, і Вугор простежив: працює вона служницею, чоловіка в неї нема; не схоже, щоб була підіслана місцевою владою. Все чисто.

А перстеньки — знатні!

Вона справді прийшла, тільки трохи припізнилася. Кеп послав двох, щоб на шлюпку взяли і доставили на борт — ті вже збиралися повертатись, коли нарешті з’явилася. Висварили, допомогли залізти, повеслували потроху. На той час, звичайно, всі знали, чим скінчиться, навіть якщо вголос іще не вимовляли цього. Принцип простий: чим менше свідків — тим менше ризику. Народ — він мудрий, не даремно прислів’я склав про «кінці у воду».

Вчинили все за прислів’ям. Хоча не обійшлося без накладок.

Спершу думали закувати в кайдани, кляп у рот, у мішок якийсь засунути, поки із гавані не вийдуть — ну а потім, за заведеним порядком, здати знайомим работоргівцям. За таку кралю, хоч худенька та трохи бліднувата, багато б виручили.

Не вийшло. Коли вона збагнула, до чого ведеться, наче збожеволіла! Сама у воду кинулася, ніхто зупинити не встиг. Шкода, звичайно. Могли такі грошенята отримати, та, певно, судилося їй утопитися. Вночі, в одязі, в холодній воді — ні, там би і бувалий у бувальцях моряк навряд чи виплив би, що вже про таку говорить…

Вугор усіх заспокоїв, шкіпер підтримав: нема чого метушитися, ніхто ні про що не дізнається. А завтра ми уже будемо далеченько.

Зранку його передбачення не виправдалися: «Цирцея» сіла на мілину, для ремонту потрібна була дзвінка монета, коштів не вистачало, і зрештою вирішили один перстень продати.

Ну а чим усе скінчилося — про це тепер кожен знає.

8

— Крізь сон, крізь тужаві нашарування кошмару, я, людино, почув її передсмертний крик відчаю. І було щось іще… я не дуже втямив, що саме. — Клабаутерман переривається, але не відсьорбує із горняти, а просто мовчить, втупивши погляд кудись перед собою. Забувшись, він «пливе»: риси його обличчя і форма тіла знову більше нагадують звірячі, ніж людські.

Оберто не квапить його, він покірливо чекає продовження. А сам подумки складає у єдиний ланцюг все, що бачив, чув, про що дізнався.

Кінці не сходяться.

Він іще не впевнений, що знає, чому до міста завітали ресурдженти. Він і не підозрює, де знаходяться два відсутні персні. Але більше, ніж запитання про те, що уже сталося, Оберто хвилює те, що повинно статися.

— Щось дивне відбулося тієї ночі, — несподівано каже Гермар. — Так, от найправильніше слово: «дивне».

— Ти про самогубство тієї жінки?

— Якби я знав, я би так і сказав, — бурчить клабаутерман. — А я не знаю. Але повір, одного самогубства було б мало, щоб висмикнути мене з того кошмару. — Він мерзлякувато знизує плечима і ледь чутно шипить, наче заново все переживає. — Словом, я прокинувся, виявив те, що виявив, і вирішив як слід їх провчити! Вранці я спрямував «Цирцею» просто на скелі… далі ти знаєш.

— Ясно, — плескає себе по коліну Оберто. — Ну що ж, ти виконав свою частину угоди, дякую, Гермаре. Черга за мною. Наскільки я розумію, ти більше не здатен плавати на «Цирцеї» — і, отже, тебе треба переселити на якийсь інший вітрильник…

Клабаутерман тільки встигає кивнути — і одразу ж підскакує, перевернувши горня і розливши залишки вина. Він миттю набуває тваринної подоби й, упавши на всі чотири, одним стрибком злітає по щоглі нагору, звідки й кричить, тихо, але загрозливо:

— Чого прийшов?!

— Я до месера, — задиркувато пищить знизу знайомий голосок. Запалюється погашений ліхтар, і в його світлі видно худеньку фігурку Малімора. — Месере, — кличе він і махає рученятами, — месере, я до вас, із повідомленням!

— Кажи.

— Мені барабао розповів про те, що відбувається. Я вирішив приглянути за спадкоємним… тобто за бастардом… коротше, за Фантином. А він, месере, у самісіньке пекло поліз! До ресурджентів! Вони його катувати зібралися… от-от почнуть, месере!

— Де?

— Та тут, поруч, у рибальському сільці. Якби я знав… Месере, зле коїтиметься, от що я вам скажу!

— Ти мені краще от що скажи, — Оберто уже сяк-так збіг трапом униз і тепер присів навпочіпки, щоб краще бачити обличчя свого маленького співбесідника, — ти ж тоді всі дев’ять перснів відніс новонародженим дітям Граціадіо, так?

— Н-ну…

— Потім, коли зникнення виявили, сказав синьйорові Бенедетто, що перснів там уже немає, правильно?

Малімор скрушно киває.

— Але насправді…

— Ресурдженти, месере! — з відчаєм нагадує серван. — Катувати збираються!..

— Прокляття! — Оберто повертається до «Цирцеї» — клабаутерман зараз стоїть біля фальшборту і з цікавістю прислухається до їхнього діалогу. — Гермаре, я повернуся і виконаю усе, що обіцяв. Віриш мені?

— Вірю. Тобі, людино, вірю, а от цьому… — клабаутерман регоче несподівано густим басом. — Диви, та він же поцупив у тебе перстень, цей!..

— Я для добра, щоб по-справедливому! — лунає вже з-за зачинених дверей. — Я щоб спадкоємцеві допомогти! А ви покваптеся, месере! Пам’ятайте: рибальське сільце…

— Отже, «щоб по-справедливому»? — перепитує Оберто; з легкою напівусмішкою на вустах він перевіряє кишені: так, справді поцупив. Причому єдиний справжній. — Отже, «спадкоємцеві допомогти»? Так, — говорить Оберто самому собі, — тоді все збігається.

Він бере ціпок і виходить із доку — рятувати непутящого помічника. Навіть звідси видно, як палають рибальські халупи, але магус, звичайно ж, встигне.

Цього разу встигне.