Магус

1

Чи думав колись Фантин, що наче поважний пан сидітиме в бібліотеці у самого подести і зачаровано прислухатиметься до розмов сильних світу цього?! Не думав, ясна річ. Але ж сидить і прислухається (хоча щодо «зачаровано» — це ще під питанням!)

Місце пам’ятне: саме тут підстрелили магуса під час «відтворення ситуації», а простіше — при спробі пограбувати віллу Цинікуллі. Тепер нічого не нагадує про ту ніч: розбиті шибки замінено новими, а слід від арбалетного болта на тканих фламрських килимах нашвидкуруч прикрили чиєюсь картиною.

На картині зображений Фантин.

Себто не Фантин, звичайно, а хтось, дуже на нього схожий! Але якщо не приглядатися, якщо на перший погляд — ну точнісінько Лезо Монети, наче учора з нього малювали. Дуже незвично це Фантинові. І неприємно. Наче з тебе, живого, майстер-трунар зняв мірку.

Усе, з тугою думає Фантин. Пропала справа, хоч у теслі чи у вантажники йди: у місті ж кожен стражник тепер цей портрет бачив. «Вілланом» не попрацюєш: упізнають, ще коли прогулюватимешся навколо будинку майбутньої жертви, обстановку вивчатимеш. От що значить: прокинутися знаменитим!.. (До віку б цього не знать!)

А за все — месерові законнику треба дякувати! Он, сидить під портретом, на обличчі своєму магусовому спокій та упевненість зображає. Прикидається, ясна річ. Розпорядника синьйора Леандро обдурить, ресурджентів, що от-от мають прийти, — може, також. Привида синьйора Бенедетто з пантелику зіб’є своєю незворушністю, ще когось.

Тільки не Лезо Монети. Адже він пам’ятає вчорашній вечір… надто добре пам’ятає.

І тому зовсім не сердиться на магуса за свої портрети, які потрапили до рук кожному альясському стражникові.

2

…Фантин опритомнів сам, ніхто по щоках не ляскав, водою холодною не обливав. Воду всю пустили, щоб загасити пожежу, яка на той час уже майже вщухла: полум’я зжерло все, що змогло, і само собою зникло. Тож заливали вуглини — більше через заповзяття: пан магус, який, як відомо, із самим подестою запанібрата, звелів прибрати за собою; ресурдженти (які наказали годиною раніше підпалити рибальські халупи, щоб «змусити декого перейти до активних дій») поблажливо мовчали, не втручалися. Сторожа миттю скумекала, чим пахне це особисто для них, і заходилася прибирати: поставили ланцюжок із погорільців, самі стали з відрами, барджело відчайдушно керував, надсаджуючи горлянку: «Дружніше! Дружніше!» — і все в цьому дусі. Дружніше не виходило, оскільки щойно ж одні із відерного ланцюжка в’язали інших — і обидві сторони пам’ятали це.

Месер Оберто тим часом узявся за ресурджентів. Продемонстрував їм свою licentia, поцікавився, за яким правом шановні брати коять свавілля, палять хати простого люду, беруть у полон і піддають тортурам мирних городян? Фантин, хоч і вкрай цинічна особа, а все ж пожалів бідах, таким тоном розмовляв із ними магус.

Але тут Лезо Монети згадав, що непогано б і про себе попіклуватися. Він лежав, де впав, але уже розв’язаний, під голову хтось турботливо підклав стражницький плащ. Поряд, упівоберта до «віллана», сидів навпочіпки Малімор і з явною насолодою спостерігав за тим, як магус дає прочухана ресурджентам.

Фантин закашлявся, підвівся на лікті, але зойкнув від болю і повалився на бік. Якраз щоб розгледіти вражаюче полотно: «Єднання працівників невода і майстрів алебарди».

— Очуняв, — підсумував Малімор. — Швидко. Молодчина.

Лезо Монети промовчав, розтираючи зап’ястя, потім згадав і наблизив до обличчя руку з перснем. Пожежа вщухла, однак сонце уже зійшло, тож зміг роздивитися і кроликів, і шпаги, все як месер Оберто говорив.

Оце так!

То що ж виходить?…

— Не впевнений, месере, що ваша licentia дає право ставити подібні запитання, але оскільки так уже сталося і ми працюємо по одній і тій самій справі, відповім. — Фра Клементе витримав потрібну паузу, потім витяг із кишені гаманець, знайдений в халупі Марка. — Щойно ми прибули до міста, як двоє свідків повідомили нам, що кілька днів тому бачили тут привида. Судячи з опису, мало місце несанкціоноване воскресіння. Тому перш ніж виконувати те, задля чого нас, власне, запросили до міста, ми вирішили обстежити даний район — і одразу ж зафіксували сліди збурення у вірогіднісному полі. Так, коливання не перевищували норми — тоді. Однак тих самих «кілька днів тому» картина, швидше за все, була принципово іншою. Розумієте, до чого я веду, месере?

Магус кивнув. Він розумів.

Фантин — ні.

— Себто ви хочете сказати, що, несподівано для самих себе, знайшли сліди… — месер затнувся і деякий час мовчав, наче отримав удар під дих. Лезо Монети навіть пожалів його: спершу під постріл підставився, потім трунком пригостили, тепер пробіжки нічним містом… Тут у кого завгодно зі здоров’ям почнуться негаразди.

— Що ж, це багато чого пояснює, — кинув магус, трохи оговтавшись. — І все-таки, фра Клементе, прошу вас не турбуватися… бодай до полудня. Залиште у спокої всіх цих людей і йдіть-но на віллу до нашого спільного роботодавця. Я ж… я змушений відкланятись і закінчити деякі незавершені справи. Стосовно ж сліду, який ви знайшли, то можу вас запевнити: жодних пов’язаних із ним збурень (і у вірогіднісному полі, й, таки би мовити, в соціумі) не буде. Кажу це з усією відповідальністю.

— І тим не менш…

— Опівдні, фра Клементе. Сьогодні в годину Єдинорога я зберу всіх зацікавлених осіб на віллі синьйора Леандро і поясню що до чого. А тепер прошу…

Ресурдженти перезирнулися: молодший був розгублений, старший — явно незадоволений, — але сперечатися не стали. Стенувши плечима, вони вирушили вузькою вуличкою у Верхній Альяссо. Барджелло сунувся був «може, надати людей для супроводу», але наштиркнувся на холодний погляд фра Клементе і, віддавши честь, повернувся до своїх підлеглих.

А месер Оберто поквапився до Фантина і Малімора. Зараз було особливо помітно, що в його ході з’явилися певні скутість, хворобливість.

— Оговтався, — мовив він, ставши перед Лезом Монети і важко спираючись на ціпок. — Ну, підводься та не забудь подякувати цьому пролазі, який дуже любить, «щоб усе по справедливості». А то б навіть я з усіма своїми повноваженнями не врятував тебе. А ти, — повернувся він до Малімора, — відповідай якомога швидше: де вона жила?

Той спершу прикидався дурником: «ви це про кого?» та «ніяк не збагну, чому ви вирішили», — але магус тільки втомлено звелів: «Не блюзнірствуй. Сам бачиш, часу у нас обмаль…» — і Малімор миттю підскочив, готовий провести до потрібного будинку.

— А я?

— А ти — давай із нами. Іти хоч зможеш?

Фантин кивнув, звівся-таки на ноги й упевнився, що йти зможе. От бігти — уже ні.

— Я теж, — гірко всміхнувся месер Оберто. — Гаразд, підемо потихесеньку. Дивись, і дошкандибаємо, еге ж?

— Е-е-е…

— Та запитуй уже.

— Як ви здогадалися, що ресурдженти приїхали воскрешати когось із Цинікуллі?

— Не воскрешати, синку, не воскрешати. Аж зовсім навпаки. Здогадався? Так, пташечки нацвірінькали. Ще запитання?

— Перстень… що мені із ним тепер робить?

— Як це «що»?! — втрутився обурений Малімор. — Носити. По справедливості!

— Залиш поки що собі, — додав магус. — Там розберемося.

3

Перстень із незвички трохи муляє, і Фантин, не усвідомлюючи, що саме робить, крутить його на пальці так і сяк, прилаштовуючи зручніше.

І через це ледве не впускає на підлогу теплий пакунок, який миттю відгукується невдоволеним сопінням і чмоканням. Добре хоч не розплакався і не напрудив у пелюшки — було б конфузу, в бібліотеці самого синьйора Леандро!

Тим часом двері рип-рип — і входять, овіяні стійкою ароматною хвилею, ресурдженти. Обидва ретельно поголені, вони добре відпочили, як слід попоїли, це і по обличчях видно, і по ході. Червоноплащники вчора, певно, туди-сюди із Верхнього у Нижній і назад не бігали, а прошкували непоспіхом, чинно, поважно. Тепер заявилися вислуховувати пояснення магуса.

Градоправителевий розпорядник — худющий чолов’яга з кислою мармизою — поважно вказує рукою на два порожніх крісла в дальному кутку, навпроти дверей. Сідайте, значить, і будьте ласкаві зачекати, синьйор Леандро скоро завітають.

Фра Клементе і, з ледь помітним запізненням, фра Оттавіо вітаються із месером Оберто. Старший червоноплащник цікавиться:

— Як пройшли ранкові вишукування? Чи розв’язалися питання, які так турбували вас тоді?

— Розв’язалися. Коли прийде час, я детально розповім про все.

— А це… — фра Клементе затнувся, підбираючи доречний вислів, — ці чада — результат згаданих вишукувань? — від розгубленості червоноплащник, і так схильний до пишномовства, остаточно переходить на архаїчний штиль.

— У певному сенсі, — туманно відповідає месер Оберто. — Про що теж буде сказано свого часу.

Ресурджент, намагаючись зберегти веселу міну при кепській грі, киває, червоноплащники проходять і вмощуються у призначені для них крісла. Обидвоє готові чекати, скільки буде потрібно.

Утім, чекати якраз уже не потрібно.

Двері прочиняються, розпорядник поквапливо проголошує про появу батька і сина Цинікуллі. Синьйор Леандро входить першим: шиті золотом одежі, упевнена хода, породистий профіль, погляд суворий. Одне слово: градоправитель! Весь у клопотах про суспільний добробут, весь у трудах праведних, жодної хвилинки для особистого щастя. Певно, саме роки турбот надали його обличчю такого пошарпаного, затертого виразу, зробили щоки вислими, губи — надміру пухлими, наче в бійці із долею-злодійкою синьйор Леандро не раз отримував по губах, от і не можуть ніяк зажити, вздуваються, нижня трохи відкопилена. А він знає про вади своєї зовнішності і тільки стає злішим, бо нічого не може вдіяти. Із собою — нічого, тільки із іншими.

Синьйор Леандро недбало киває присутнім, невдоволено морщиться, помітивши на руках у Фантина і месера Оберто по немовляті, але мовчки проходить і опускається у високе крісло, не крісло — трон, вкритий, наче виразками, різьбою, із страшенно неприємними на вигляд фігурками на поруччях і спинці; синьйор Леандро сідає, велично поклавши на ці фігурки свої повнуваті руки, і Фантин подумки пересмикується від огиди.

Щоб не виказати своїх почуттів, Лезо Монети відводить погляд — і помічає другого Цинікуллі, Цинікуллі-молодшого… свого рідного батька? Синьйор Граціадіо виявляється несподівано юним і якимось хворобливим. Зодягнений він, до слова, цілком у тон до своєї зовнішності, себто ніяк: безформені плащ і жустокор найнезугарніших кольорів, берет кутастий, із куцим пером, панталони на колінах спухають пузирями, провисають, пишні банти на них тріпочуться зів’ялими, м’ясистими квітками.

І це, вражено думає Фантин, мій батько?! О мадонно, ото пощастило!

Натомість синьйору Леандро пощастило ще менше: такого чахлика мать за спадкоємця…

Молодший Цинікуллі перетинає кімнату і приєднується до батька, його трон нижчий і менш вишукано прикрашений.

— О-отже, — тягне синьйор Леандро, огледівши присутніх, — здається, всі зібралися. Почнемо, панове. Але спершу… месере Оберто, чи обов’язкова тут присутність цих двох немовлят? Якщо вам нема на кого їх залишити, я покличу служницю, вона пригляне…

— Обов’язкова, — перериває його магус. — Тож, дійсно, давайте почнемо.

Синьйор Леандро нічим не виказує свого роздратування, але Фантина не обдуриш: подеста нечемність проковтнув, не подавився, але навряд чи забуде або пробачить.

— Месере Оберто, насамперед — те, задля чого ви тут. Зникнення перснів, яке ви мали розкрити. Люди, які їх вкрали. Я чекаю на звіт.

— Хіба шість перснів не лежать зараз у вашій шафі? — магус недбало вказує правицею на знайомі Фантину дверцята із кроликами і шпагами. — Ще один був переданий мені вашими родовими пуерулі як зразок. Решта… гадаю, решта, синьйоре Леандро, назавжди втрачені для вас.

— Нехай навіть так, хоча до цього питання ми ще повернемося. А крадії?

— Якщо не помиляюся, саме за вашим велінням тих, у кого було знайдено викрадені персні, позавчора стратили?

— Так, але…

— А тепер давайте-но дещо уточнимо, синьйоре Леандро, деякі формулювання. При бажанні ви можете взяти текст contractus’a і перевірити — там чітко вказано, що «викликаний член ордену законників (фах — магус) проводитиме розслідування, передовсім виходячи із засад законності — і якщо виявить…»

— Я пам’ятаю!

— Чудово! А це? — «має повне право вимагати проведення розслідування, яке б виходило за межі окресленого вище завдання, і особисто його проводити, залишаючись уповноваженим…»

— Це я теж пам’ятаю, месере. Але до чого ви ведете?

— До того, панове, що зараз я маю намір здійснити саме таке розслідування. І лише потім надати остаточний звіт по тій справі, для якої і був викликаний в Альяссо. Синьйоре Леандро…

— Так?

— Якщо ваша ласка, повідомте мені, з якою метою ви запросили до міста цих воскресників.

— Це родинна справа, месере! І нічого протизаконного в ній я не бачу.

— Тим паче вам нема чого приховувати.

— Але тут, якщо ви помітили, є сторонні особи!

— То накажіть вийти вашому розпорядникові — це ж він сторонній, чи не так? А я, поки він не піде, залишатимусь німим, наче непотривожена ресурджентами могила.

— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі! — наливаючись червоним, пихтить синьйор Леандро. При цьому він не втримується і зиркає у бік Фантина.

Магус картинно зводить брову:

— Зачекайте, чи не вважаєте ви стороннім свого власного, нехай і незаконнонародженого сина? Точніше, трьох незаконнонароджених синів, — додає він уже зовсім іншим, аж ніяк не світським тоном.

— Що за нісенітниця?! Тут тільки один мій син, от він, — синьйор Леандро вказує пальцем на Цинікуллі-молодшого. — Юнак, якого ви привели на мою віллу, в крайньому разі, якщо зважати на сумнівну схожість із портретом синьйора Рінальдо Цинікуллі, є моїм онуком. Чи якимось іншим побічним нащадком нашого надміру плодючого роду. Але син?!.. Ні! І кого ви вважаєте третім у цьому випадку? Себе самого? Одного із шановних братів?

Його полум’яну промову перериває невдоволене схлипування немовляти, яке спить на руках у месера Оберто. Відразу ж друге, яке у Фантина, озивається майже розбірливим бурмотінням — і перше змовкає, важко зітхнувши.

Ця нетривала затримка залишається ніким, окрім Леза Монети, не поміченою: всі надто захоплені пристрастями, які вирують у бібліотеці.

— Чи вам хтось колись казав, що ви — кепський актор, синьйоре Леандро? — запитує, анітрохи не знітившись, магус. — Синьйор Граціадіо, на жаль, не ваш син — і вам це відомо. Те, що він німий і не навчений писемності, а також заляканий вами — нічого не міняє. Мені не потрібне його зізнання — і ви добре знаєте, що слова синьйора Граціадіо чи будь-яке інше підтвердження ним вашої провини не будуть визнані жодним судом. Такий закон…Хоча, припускаю: ви самі щиро вірили в те, що були батьком Граціадіо. Вірили допоки не виявили дивну річ: родовий перстень, який ви вручили йому на повноліття, весь час губиться — і завжди з’являється в одному й тому самому місці: от у цій шафі, поряд із іншими перснями! Ви довго не могли збагнуть, у чому ж справа, але вам розтлумачили, чи не так? Не дружина — на той час покійна, а… знайшлося кому й окрім неї. Та й дитина виросла зовсім не такою, якою можна було б пишатися. Ви навіть бачили певну привабливість у тому, що саме синьйор Граціадіо стане нащадком роду Цинікуллі. Це була ваша помста — за все, що довелося пережити, стерпіти. Привид синьйора Бенедетто з його уявленнями про гідне і негідне, про традиції і обов’язки будь-кого, хто належить до роду Цинікуллі, довгі роки діяв вам на нерви. Саме задля тривалої, солодкої помсти ви не бажали одружуватися вдруге, хоча досі можете похвалитися неймовірною плодючістю справжніх Цинікуллі. (До слова, синьйор Граціадіо, на жаль, безплідний і взагалі мало переймається питаннями продовження роду, що тільки робить вашу помсту витонченішою). І хоча ви не стали зв’язувати себе подружніми узами, однак відмовлятися від жіночих принад не збиралися. Що ж до можливих бастардів — вас вони просто не турбували. Ви сходилися з жінками всюди, де тільки вдавалося, а стан подести, погодьтеся, відкриває багато можливостей.

Синьйор Леандро зневажливо пирхає:

— Навіть якщо ті дурниці, які ви верзете, містять в собі хоча б дещицю правди, — хіба це біда? Нічого протизаконного і навіть протиприродного я не чинив, чи не так?

— Нічого, — підтверджує магус. — Донедавна ваша поведінка була цілком законною і, як ви висловилися, природною. Ви так чи інакше платили жінкам за їхнє мовчання — і у жодної не виникало претензій. Навіть у тих, яких ви брали силою.

— Брехня!

— Синьйоре Леандро, повірте, я не збираюся хитрістю виманювати у вас зізнання. Правда очевидна — і немовлята, яких ви тут бачите, — підтвердження цьому. Їхня мати мені все розповіла: як вона, серед інших, була найнята вами для обслуговування гостей на прийомі, влаштованому трохи менше року тому — тут, на віллі. Як, добряче напідпитку, ви підстерегли її в одному з коридорів і… зробили те, що зробили. Коли вона зрозуміла, що вагітна, було надто пізно позбавлятися дитини. Та й грошей у неї на це не вистачило б, а йти до вас вона не насмілилася. До того ж… її вмовили.

— Хто?! — кричить Цинікуллі — і миттєво замовкає, збагнувши: обмовився, зізнався.

— Не суттєво, хто, — наче нічого й не сталося, веде далі месер Оберто. — Вона була вдовою, працювала служницею на заїжджому дворі. Робота в неї залишилася — господар трапився добрий, одначе доброта його була не безмежною: за сповитуху і за ті дні, коли мати цих близняток не працювала, їй довелося заплатити уже зі своєї кишені. Грошей майже не залишалося, і тоді…

— І тоді вона вирішила пограбувати мою віллу?!

— Ні, тоді вона вирішила продати те, що потрапило до її рук несподіваним чином. Вона вже працювала, але, на жаль, грошей ледве вистачало, щоб животіти. Спершу Марія не наважувалася, а коли наважилася, було запізно: всі в місті уже знали про зниклі персні. Тому їй довелося звернутися до тих, хто, як вона з’ясувала, збирався незабаром залишити Альяссо. До команди галери «Цирцея». Марія не знала, що команда ця давно промишляє морським розбоєм, торгує не рибою — рабами. Згідно із домовленістю, вона прийшла у порт вночі, її відвезли на «Цирцею», а потім збиралися полонити, однак Марія втекла. Стрибнула за борт. І померла.

— Так усе-таки померла?

— Померла, синьйоре Леандро. Померла — і ви про це дізналися, коли допитували моряків, чи не так?

— От ви і обдурили самого себе! Якщо вона мертва, то як могла вам щось розповісти?! Ви брешете, месере, у вас немає жодних доказів! — карбує слова подеста. — Та чому ви взагалі вирішили…

— Дійсно, чому? Чому, наприклад, я не вирішив, що Граціадіо — батько цих двох немовлят? — Магус помовчав, мабуть, заново переживаючи події нинішнього ранку, про які з присутніх знали тільки він і Фантин. — Узагалі-то, спершу я так і подумав — за що мушу просити у вас, синьйоре Граціадіо, вибачення. Я жив у вашому домі не настільки довго, щоб дізнатися такі подробиці, тому цілком логічним вважав… Зрештою, не суттєво. Тоді мене хвилювало лише одне: персні. Відпочатку було ясно, що це не проста крадіжка. І тому я вирішив влаштувати те, що називається «відтворенням ситуації»: пробратися на віллу і повторити все, вчинене гіпотетичним крадієм. У результаті деякі мої підозри підтвердилися, але сам я надовго був виведений із гри. Єдина необачність — а потягла за собою такі… невиправні наслідки! Відтоді я всюду запізнювався: не встиг «вийти» на моряків «Цирцеї», не встиг зупинити їхню страту, не встиг вчасно переговорити із клабаутерманом галери… А головне: дізнався про ресурджентів тоді, коли був зайнятий іншими справами і не міг як слід поміркувати над питанням: хто і для чого викликав їх у Альяссо.

— Однак, месере, ви знали про це, коли прийшли до рибальського сільця, — вперше за весь цей час подає голос фра Клементе.

— Лише здогадувася, а ви люб’язно підтвердили мої підозри. Втім, якби я зробив це раніше… Відповідь лежала на поверхні: в цьому місті одні Цинікуллі здатні заплатили за ваші послуги. Лишалося спитати в себе, навіщо ви їм знадобилися. Воскресити когось із команди «Цирцеї» і отримати відповідь на якісь свої запитання? Навряд чи. Перед стратою матросів катували і напевне дізналися все, що хотіли. Їх тому і стратили так швидко, щоб ніхто інший не встиг із ними переговорити. Знову ж, рештки піддаються воскресінню тільки через сорок днів після смерті людини. Отже, варіант із моряками не підходив. І взагалі сумнівно, щоб синьйорові Леандро чи синьйорові Граціадіо (тоді я ще припускав можливість їхньої співпраці — хоча б із родинних інтересів) знадобилося викликати чийсь дух. «А якщо, — запитав я себе, — навпаки? Позбавитися якогось надміру ретельного привида, який занадто багато знає?» Так, саме так — і тоді все стало на свої місця. Я знав такого привида — синьйора Бенедетто Цинікуллі. Спілкування із ним переконало мене, що він міг би завдати чимало клопоту своїм нині сущим нащадкам. Але просто клопіт — цього замало. Зрештою, синьйор Бенедетто дратував синьйора Леандро своїм бурчанням не один рік — то чого б це раптом саме зараз знадобилося усувати привида? Він щось знає? Але навряд чи синьйор Бенедетто, засновник роду Цинікуллі, шкодитиме власним нащадкам, нехай і порядно змізернілим! Хіба що самі нащадки своїми вчинками безчестять рід або…

— …або не поводяться з родовими коштовностями як слід, — рипучим голосом підсумовує фра Клементе.

— Саме так, отче! Саме так! Щоправда, я знав, що персні залишили віллу не з вини синьйора Леандро (і не з його відома — інакше навіщо б йому викликати мене?!) Інша справа, що їхнім поверненням більше переймався синьйор Бенедетто, ніж його нащадок. Чому? Та тому, що синьйор Леандро здогадувався, яким саме чином персні зникли з вілли. І чому. Те, чого він боявся: бастард, навіть кілька! А це вже ганьба, коли хтось дізнається, що, по-перше, Граціадіо — аж ніяк не син синьйора Леандро, а по-друге, що сам Цинікуллі-старший анітрохи не господарює в цьому домі, допускаючи зникнення родинних коштовностей etc. Скандал, втрата гідності й авторитету, зневага в суспільстві — от що чекало синьйора Леандро. Він щиро хотів знайти і повернути персні, але коли впевнився, що це нездійсненно, що жінка, здатна навести його на слід невідомих бастардів, потонула, що викликаний із Ромми магус почав копати надто глибоко, а власний, рідний привид досі твердо дотримується своїх переконань: «Родинні персні мусять залишатися в сім’ї», — тоді синьйор Леандро знайшов єдиний вихід, який давав йому шанс на порятунок. Для всіх (як він вважав — і для мене) персні було знайдено, а крадіїв — покарано. (Він посилив патрулі на вулицях, але уже сьогодні вранці, здогадавшись, що виказує себе, зняв їх! Пізно!) Всім, знову ж, було байдуже до долі коштовностей: за рік чи два про них би взагалі ніхто не згадав. Тільки одна істота не готова була змиритися із цим: синьйор Бенедетто. І все б нічого, але якимось чином синьйор Леандро дізнався, що привид досі підтримує зв’язок зі мною, більше того, повідомив мені про нестачу перснів. Фіаско! Катастрофа! Якщо я знайду персні, я знайду і бастардів, а отже, дізнаюся всю правду. А навіть якщо і ні — лише уявіть собі, як допік би синьйор Бенедетто недбайливого нащадка за те, що той не бажав шукати і зберігати родинні коштовності! Щоб уникнути скандалу, слід було, по-перше, позбутися привида, по-друге, мене. Привида розутілити, мене… Ви ж не знали, синьйоре Леандро, що я маю домовленість з таким собі Карло Карлеоне? Бачу, бачу: не знали. Татусь Карло повідомив мені про вашу спробу найняти двох убивць — і про те, що він обіцяв подумати.

— І що, ваш Татусь готовий свідчити проти мене? — ядуче цікавиться Цинікуллі-старший. — Ні? Бачу, бачу, що не готовий. Узагалі, месере, чи є у вас хоч якісь докази? Зараз ви наговорили чимало образливих для мене речей, притягли на віллу якихось двох немовлят, цього от парубка, якого я бачу вперше (і сподіваюся, востаннє). Багато слів, багато фантазії й домислів, месере. Але де факти? Де, повторюю, докази?! Якщо їх немає, я змушений буду…

— Їх немає, синьйоре Леандро. І навіть ваші обмовки не мають ніякої юридичної сили.

— Отож! Dura lex — sed lex, — sed-ить подеста. — Ви скористалися тим, що мій син німий і не навчений письму, і звели на нього образливий наклеп, звинувативши в безплідді. Ви…

— Я готовий просити пробачення у вас, синьйоре Леандро. Якщо забажаєте — привселюдно, одначе тоді мені спершу доведеться перерахувати все, за що я вибачатимуся.

— Ну-ну, ні до чого повторювати всілякі нісенітниці, — бурчить Цинікуллі-старший. — Гадаю, це зайве. Я… — підібравши губи, він копилить породистий ніс: очі блищать упевненістю, плечі самі собою розправляються: орел! от-от злетить у високость!! — Я вибачаю вас, месере. І навіть згоден заплатити сумму, вказану в contractus’і: зрештою, кілька перснів були знайдені не без вашої допомоги. А решта… — він поблажливо махає рукою, — ну, певно, така вже доля, на жаль.

— Сумму ви готові заплатити зараз?

— Негайно!

— Тоді, будь ласка, видайте її от цьому юнакові, який прийшов зі мною. А також, коли це вас не обтяжить, додайте до моєї винагороди портрет, що висить наді мною.

— Та прошу! — вигукує у нападі щирої щедрості і вселенської любові синьйор Леандро. — Все одно я збирався його продати, він, знаєте, давно мені не подобається. Дешевина!

Подеста енергійно підхоплюється і стає біля шафи, щоб узяти згадану вище винагороду. Але ще до того підводиться синьйор Граціадіо, презирливо спльовує просто під ноги «батькові» і виходить геть із кімнати, лунко грюкнувши дверима.

— Хлопчик засмучений, — знизує плечима синьйор Леандро. — Все-таки, месере, ваші фантазії… ех, належало вам бути стриманішим, як на мене. Ви потішили своє самолюбство і довели всім нам, що ви талановитий слідець… хе-хе! — і навіть непоганий фантазер, а все-таки варто було…

— Ви так і не запитаєте мене про головне?

— Га? — розгублено кидає через плече синьйор Леандро, зайнятий шафовими дверцятами (ключ заїло в замку, ніяк не хоче повертатися).

— Ви досі не поцікавилися, навіщо я так довго говорив про речі, для нас із вами відомі, для інших — маловажливі, а головне — абсолютно бездоказові.

— Та що вже там, месере, облиште… чи я не розумію? Самолюбство — воно кожному властиве, чи не так?

— Саме так, — всміхається магус. — Більше того, воно не полишає декого навіть після смерті.

У цей час дверцята нарешті відчиняються — і Малімор, який весь цей час просидів замкнутим у шафі, вискакує назовні й несамовито верещить. Просто так, щоб побавитися.

Потім, показавши ошелешеному синьйору Леандро непристойний жест, тікає.

В ящику, де повинні були лежати гроші, порожньо.

— Мабуть, нам із Фантином час іти, — підводиться з крісла магус. — Допоможи-но мені, — і поки Лезо Монети тримає друге немовля, месер Оберто просто чобітьми стає на крісло і знімає зі стіни портрет. За ним, як і слід було чекати, чорніє рвана дірка в килимі.

— Дітей час годувати, — наче вибачаючись, мовить магус. — А гроші надішлете із посланцем на заїжджий двір «Стоптаний чобіт», я там буду щонайменше ще два дні. На все добре, синьйоре Леандро. Вас, фра Клементе, і вас, фра Оттавіо, чекаю, як і домовилися, сьогодні ввечері. Дозвольте відкланятися.

— Ми теж змушені попрощатися із вами, синьйоре Леандро, — підводиться старший ресурджент. — Навряд чи ми зможемо виконати ваше замовлення, на жаль. Розташування планет не дозволяє.

— Не сезон, — майже по-хамськи відрубує фра Оттавіо, чиє ім’я свідчить як про плодючість його батьків, так і про те, що в сім’ї він був аж ніяк не першою дитиною; таким, як він, тільки й залишається — захищатись дотепами!

— Але…

— Іншим разом, гадаю, — і обидва воскресники прямують до виходу, оповиті хмарою найтонших ароматів.

Синьйор Леандро, не дуже переймаючись пристойністю, голосно і зовсім не витончено лихословить — аж на галереї чути!..