Магус

1

— Був пізній вечір, — розповідає стариган Фантину, поки вони йдуть через порт, — і я повертався додому з уловом. Улов був, взагалі-то, так собі, і настрій у мене, як розумієш, теж кепський. Веслую я, значить, до порту, подумки шпечу гірку свою долю, недбайливу рибу, яка лінується запливати до сітей чесних ловців… тут ще, диви-но, в порту не проштовхнутися, понапливло пройдисвітів та злодюжок, спробуй, продерися між ними! До слова, і горло промочити мені б тоді не завадило, а винце розбавлене, яке зазвичай із собою в човен беру, я на той час уже випив.

Із таким от настроєм (і думками про те, що треба б навідатися в таверну і змочити-таки горлянку), веслую я, слідкую, щоб самому нікого не зачепить: відомо ж, навіть у темряві наскочити на корабель — це треба добряче веселеньким бути, але ж веслом у якірний ланцюг з усього маху навернуть можна — і пливи потім без весла, знаємо, траплялося. Отже, веслую потроху, навсебіч дивлюся та прислухаюся: на палубах о такій порі зазвичай нікого, крім вахтових, але ті вже люблять язиками поплескати; буває, щось цікавеньке й почуєш…

Фантин ці стариганові теревені слухає неуважно, вилупившись на туші вітрильників. Хоча дитинство його минуло тут, у порту, от уже кілька років як Лезо Монети перебрався вище — і ближче до об’єктів свого «промислу», до вілл заможних городян. Зараз це місце викликає у нього змішані почуття: легкий, болючий укол дитячих спогадів, жагучу відразу, навіть страх перед величезною імперією прядив’яного канату, зарифлених парусів, п’яних відчайдушних бійок і авантюр, що обіцяють нечуване багатство або ж безславну загибель у безодні; додайте до всього цього природну мрію будь-якого підлітка про морські подорожі — і мабуть, отримаєте саме ту химерну суміш почуттів, які переповнюють Фантина цієї ночі.

І — так, вітрильники! — от що є серцем кожного порту, от без чого він був би мертвий! Неосяжні, наче біблійні левіафани, нави із Веннесії, в чиїх черевах — об’ємні купи бавовни; торговельні галери, наповнені найціннішим вантажем: перцем, прянощами, шовком, мальвазією; кілька каравел, марани, вагітні дровами і камінням із Істри; дивіться-но, трохи далі стоять і гості із далекої півночі: «Золотий пес», «Мисливець», «Свята Марія» із Стоугхолма, кьонінгсбургський «Святий Петро», «Милосердя» із Денкірга, а далі…

Утім, перервемось. Усе одно перелік вітрильників ніхто не прочитає до кінця — кому це потрібно? У нинішні часи такі старомодні пісні важливі тільки для напівсліпих римачів, які перелічують їх («Перша, друга… десята»), старанно ворушачи губами, втупившись кудись у небо; для них важлива кожна деталь, вони б принагідно взялися розповідати про метушню двомачтових фелук, про швидкісні фузольєри, схожі на водомірок, вони неодмінно б оспівали елегантність карак, вони б… — але ми — не вони, тому досить витріщатися на вітрильники; між іншим, і Фантин уже не такий захоплений мріями та спогадами, він уважніше слухає старигана.)

— Я до самісіньких причалів підплив, — розповідає той, — аж чую — неподалік про щось сперечаються. Причому, знаєш, не кричать, а шепочуться, але так відчайдушно, люто, що страшніше буде, ніж крик.

Головне, я ж вітрильника, де сперечалися, не бачив: його від мене каравела одна закривала. Почав обходити (мені все одно в той бік треба було) — а на палубі уже не сваряться, а до рукоприкладства перейшли: чую удари, зойк дитячий чи жіночий, потім: «Тримай! Тримай!» — і гучний сплеск. Такий, знаєш, наче чималенька річ за борт упала.

Чи, подумав я, не річ навіть.

Людина.

І тоді, звісно, мені б не до вітрильника, звідки людей скидають, а геть від нього плисти, та пізно, я уже вигріб з-за гребаної цієї коравелли, рифи їй під черево! вигріб, дивлюся — галера невеличка, носова фігура на ній у вигляді якоїсь богині, чи що? Очі блищать, груди такі собі… переконливі, платтячком ледь прикриті, руки тоненькі, уперед витягнуті, бушприт тримають міцно, і в усій подобі відчувається владичність гнівлива, здатність карати і милувати. І настрій — саме карати, без пощади!

Упізнав я галеру: ще коли на світанку плив у море, примітив її й запитав у тамтешнього морячка, хто такі та звідки. Сказав: торговці оселедцем, а судно називається «Цирцеєю». Не сподобалося мені тоді у його відповіді щось — чи тон, яким були слова сказані, чи вираз обличчя. Буцім брехав і сам власної брехні соромився.

На носову фігуру я зранку уваги майже не звернув, та вона тоді й не видалася мені якоюсь особливою. А потім, у напівтемряві, — наче підмінили її. Немов ожила, невдоволена, розлючена. От-от зійде з носа на палубу і почне людей на тварюк перетворювати, як колись із Уллісовими товаришами вчинила та Цирцея, про яку мені матінка на ніч байки розповідала…

То, значить, виплив я з-за каравели і побачив «Цирцею». На палубі жодного вогника, але я на фоні не зовсім ще темного неба роздивився-таки кілька постатей. Мене ж не помітили, і гадаю, в тому проявилася прихильність лаяної мною фортуни. Хтозна, чи повернувся б я інакше додому…

Люди на «Цирцеї» про щось запально сперечалися, один перехилився через борт і довго вдивлявся у хвилі, але нічого не розгледів, махнув рукою, сплюнув, і всі вони відійшли так, що я вже їх не бачив. Я, до слова, уже якийсь час не гріб, а сидів, склавши весла, тихше води, нижче трави.

Зізнаюся чесно: перепудився до смерті. Ясно ж було, як божий день: вляпався мимоволі у чиїсь брудні справи, а в таких випадках зі свідками не панькаються.

Я сидів у човні, зкоцюрбившись, щоб не привертати уваги, і дослухався до того, що коїлося на палубі. Спершу морячки лаялися, потім нарешті пішли, лишивши вахтового; тоді я взявся за весла і, намагаючись не шуміти, погріб якомога далі від клятої галери. Я, як розумієш, і гадки не мав про те, що (чи кого) вони скинули за борт. І думка одна в голові бриніла: чимдалі, чимдалі від «Цирцеї»!

Тільки коли опинився на достатній відстані — не витримав, озирнувся. Нічого спершу не розгледів, але потім на носу, поряд із фігурою богині, побачив постать. Не людську, ні. Бісівську. Голова круглувата, з ріжками, тіло мавпяче, хвіст козячий. Стояв диявол на самісінькому краю бушприта і в мій бік дивився.

Затим щез.

2

— Дурниці, — каже Фантин стариганові. Каже, а в самого мурахи по хребту так і бігають! Хто ж це вночі такі історії розповідає?!.. Так і біду накликати можна. — Дурниці, примарилося напевне.

Поблажливо дивиться стариган на «віллана». Із жалем.

— Голову, — наказує, — мені не задурюй. Я не хлопак, котрий уперше винця ковтнув і тому різні чудасії бачив. Правду від брехні відрізню — що на словах, що у житті. Інакше, гадаєш, повірив би твоїй розповіді?…Молодь! Та нехай, що з тебе взяти. Далі слухатимеш?

— То це ще не все? — дивується Фантин.

— Не все, — підтверджує стариган. — Хоча із «Цирцеєю» решта подій тієї ночі, здається, і не пов’язана.

Він мовчить, розмашисто крокуючи вузькою вуличкою уподовж доків. У тінях сновигають пацюки і миршаві коти, а також (думає із жахом Фантин) якісь тутешні демонята з «дрібного народця». Може, навіть слуги родини Цинікуллі чи ті, хто працює на Татуся Карло.

— Я потурбувався про улов, після чого навідався до Коррада Одновухого, аби пропустити склянчину-другу, — розповідає стариган, — та от тільки винце того вечора було для мене на смак, як сеча віслюкова. Воно, звичайно, непогано б було поділитися із кимось побаченим, але я ж розумів: довгий язик до добра не доведе, особливо в моєму випадку. Морячки із «Цирцеї» іноді до портових шинків зазирали, хтось колись базікнув би їм зайве — знаєш, як це робиться, від бажання помститися чи від просто тюхтійства невтримного, — і тоді вже за своє життя я не дав би і ломаного гросо. А тримати при собі це все сил теж не було. Розплатився я із Коррадом і пішов до своєї старої. Вона, звичайно, баба вредна, тільки що не так — затуляй вуха, а то й спину бережи, приголубить чимось важкеньким — мало не здасться; однак і слухати вміє, і — головне! — мовчати, коли треба. Живемо ж ми з нею не один десяток рочків, призвичаїлися уже одне до одного ставитись по-людськи. Їй я міг довіряти, вона б язиком намарне плескати не стала.

Того вечора, щоправда, розмови душевної у нас не вийшло. Я заявився пізненько, Джемма, скарб мій ненаглядний, пішла на абордаж, люта, що твій василіск! Я і вирішив: зранку побалакаєм. Повечеряв, лягли спати.

І майже одразу будять мене молодшенькі мої, татку, шепочуть, татку, там хтось під вікнами ходить! Я спершу розсердився не на жарт. Справді, мало кому в п’яну або дурну довбню влізе між рибальськими халупами вештатись. На кожного такого гостя поклонів не напасешся. Шикнув я на малих, спіть, мовляв, а сам лежу, поглядом у стелю втупився — не йде сон, хоч ти лусни! Раптом у дворі якийсь шурхіт, мушлі та рінь під ногами риплять, зітхання глибокі, страждальницькі чути, потім — грюкіт! Схопився я, в руки ніж — і до вікна припав: дивлюсь, значить.

Нікого. Бочка порожня, перекинута, котиться, стукнулася об ґанок, зупинилась. Від неї, певно, і грюкіт був, коли впала.

Але бочки ж самі собою не падають, чи не так?

— Може, собака перекинув? — каже, щоб не мовчати, Фантин.

— Не тримаю я собак, — похмуро повідає стариган. — І, між іншим, добре, що нагадав. Стою я, значить, біля вікна, очі в ніч витріщаю і намагаюся взяти до тями, кого це чорти занесли, що за зітхалець такий причалапав. Аж чую: сусідські собаки заходяться від гавкоту, та такого, знаєш, напівлютого-напівпереляканого. І — наче хвиля пішла, цей їхній гавкіт від подвір’я до подвір’я, ті замовкли — інші починають; ґвалт до небес, уже й господарі попрокидалися, із лайкою, позіханнями, беруться за кийки, щоб провчити падлюк, уже й дістав дехто по хребтині — замість гавкоту скавучання і вищання чути, а тільки і гавкіт невщухає, котиться такою собі хвилею — від нас, від узбережжя, значить, до міста.

— І?

— Що?

— Ну, хто це був?

Стариган лукаво хмикає:

— Відомо хто. Диявол! Певно, примітив мене від «Цирцеї» та й ув’язався слідом. Щось недобре задумав вкоїти, не інакше. Тільки не вдалося.

— Чого це ви вирішили, що диявол? Може, дійсно п’яничка який…

— А от диви, — каже стариган.

За розмовою вони проминули порт, вийшли до стрімчака — самотньої, пошарпаної вітрами закарлюки, що нависає над морем, — піднялися ледь примітною стежиною і тепер стоять на невеличкому п’ятачку умовно рівної поверхні, звідки видно і порт, і передмістя, і навіть вогники вілл Верхнього Альяссо. Утім, як уже говорилося, час передранковий, тому вогники — тьмяні, у хатинках — сонне ворушіння, але ще тихо в світі, лише на чийомусь подвір’ї прохекався закатований нетерплячкою півень — і вмить затих, здогадавшись, певно, що такий поспіх гарантує йому швидку путь у бульон.

Море, спокійне і величне, плюскотить десь далеко внизу, всіяне, немов хворобливою висипкою, вітрильниками; терпить їх до певного часу, бо поки що — великодушно прощає. При погляді на нього Фантинові стає трохи спокійніше; уява, розбурхана розповіддю старигана та й довколишніми краєвидами, поблажливо махає рукою: живи, слабкодухий! — і ховає подалі набір патлатих, потворних опудал. До наступного принагідного випадку.

Фантин пригадує, що перед тими пригодами його супутник хильнув «трохи винця» («розбавленого»? аякже, віримо, аж перечіплюємося!), він вкотре оцінює почуте і скептично мугикає. Авжеж, диявол. Із ратицями та хвостом, із рогами. Переслідує чесних рибалок, бочки вночі на них котить, собак дражнить, негідник!

— Дивись.

— Куди? — не розуміє спершу Фантин.

Стариган невдоволено бурмоче, тицяє пальцем у затоку:

— Бачиш наву із довгим написом на борту золотавими літерами? От повз неї я пропливав тієї ночі. «Цирцея» стояла ближче до пристані, де зараз веннесійська нава, еге ж. Я вийшов он там, здав рибу Джульєтті, отримав грошенята і вирушив до Коррада… ну, туди, де ти мені на хвіст упав. Навіщо так докладно розповідаю? Незабаром зрозумієш. Тож пробув я в Одновухого недовго, до себе чапав тим самим шляхом, яким ми сьогодні йшли. Бачиш ліворуч, у передмістях, кілька халуп нововідбудованих? Так, після пожежі. Ну от, від тієї, що ближче всіх до бережка, п’ята праворуч — моя. Дякувати Богородиці, не добрався до нас вогонь, а то не знаю, що і робили б… Той, хто вночі бочку перекинув, пішов якраз у бік новобудов, а звідти — нагору, в Нижній Альяссо. Мої шибеники вранці збігали, людей порозпитували — обережненько, щоб зайвих підозр не викликати. А я, щойно сонце на небо, — вийшов з халупи і давай до слідів придивлятися. Нечіткі вони були, безформенні, наче людина ступала, а наче й ні. Пішов я за ними у зворотному напрямку. Якраз до стрімчака й вибрів. Вони, чуєш, із води виходили — звідти, з боку «Цирцеї», потім на стрімчак здерлися, з нього — до моєї халупи. Ну і далі, в Нижній Альяссо, куди точно, малі мої не з’ясували.

— А чому — диявол? — не здається Фантин. Наближення ранку додає йому впевненості, хоча кляте море тепер не заспокоює, навпаки. Слухаючи старигана, «віллан» ні-ні та й поглядає через плече на вугільно-чорні хвилі. Н-ну, щоб коли раптом що — зненацька не захопило. Всяке бува…

— Та ж він перед тим, як на стрімчак залізти, людину вбив! — зраділо вигукує стариган. — Убив і зжер, точно! Я тільки клоччя одягу знайшов, черевик один — не черевик навіть, шматок підошви та каблук — ну і крові на каміннях теж було трошки. Нещодавно пролита кров, ще не підсохла.

— Всяке бува… — знизує плечима Фантин (а сам увесь час скоса поглядає на море; що це там за ворушіння у хвилях біля берега? постать чиясь?! чи — примарилося?). — Всяке. Раптом п’яничка якийсь упав та поранився. А дрантя хвилями на берег винесло. Або ж от! — приклацує він пальцями, натхненний власною винахідливістю. — Скинули ж когось там із «Цирцеї»? Ну, він і добрався до стрімчака, вийшов і побрів в Альяссо.

Стариган хитро всміхається: задоволений, наче кошак, який щойно повернувся з березневих гульок.

— Е-е-е, — тягне, — а як же ж гаманець? — І пояснює: — Ну, я ж не тільки одяг і кров знайшов. Був іще гаманець. А яка людина — чи навіть хтось із «дрібного народця» — залишив би на березі свій гаманець?! Тільки диявол, я так вважаю.

— А ви?

— Що — я?

— Як вчинили із гаманцем ви?

Стариган прокашлявся.

— Ну, не можна ж було залишати його на березі, еге ж? Якщо гаманець підкинув диявол, хтось необережний підібрав би і міг через своє незнання постраждати! Словом, я піднявся на стрімчак, от прямо сюди, де ти зараз стоїш, — та й викинув його у море, точно! У самісіньку безодню.

— Мудре рішення, — бурмоче Фантин. Звичайно, він не повірив стариганові — і щодо диявола, і особливо щодо гаманця; але потрібно ж дотримуватися пристойностей. Він помічає, що знову втупився у хвилі, і навмисне відводить очі, плине поглядом по передмістях Альяссо, розглядає рибальські халупи і раптом помічає біля однієї незвичне для такої ранньої години ворушіння.

— Ти диви, пожежа там у вас знову зайнялася, чи що? — кидає, не замислюючись.

І тільки коли стариган, вдивившись, із відчайдушним криком мчить униз по стежині, Лезо Монети розуміє: несподівана метушня розгорнулася саме навколо халупи його супутника.

3

Рибальські хати палають весело, святково, висвічують багряним, наче намірилися на рівних посперечатися із майбутнім світанком. Ресурдженти, які настовбурченими півнями завмерли віддалік од цих безчинств, дуже гармонійно виглядають на фоні заграви: червоне на червоному.

Воскресників двоє. В того, котрий літній і вищий, — обличчя наче з картону. Химерні зморшки на його щоках, горбатий ніс-дзьоб, безбарвні очі — все це видається не більше ніж карнавальною маскою: вхопи міцніше за вуха, смикни — відпаде. А під нею буде ще одна.

Точнісінько така сама.

За кількістю масок цих, як за кільцями на спиляному дереві, вимірюється його вік. Та, зрештою, достатньо поглянути на нинішню, щоб збагнути: ресурджент — старий, пекельно старий — і справа не у роках, а у тому, що він пережив, побачив, почув. У тому, що здійснив.

Йому не вперше дивитися на палаючі хати й людей, які в паніці метушаться між ними.

Інша річ — молодий ресурджент. Обличчя його ще не набуло характерної відстороненості, погляд живіший, ніж треба, — але молодший вчиться, старається, це помітно! — незабаром він стане гідним послідовником старшого. І будь-яка випадковість, будь-яка оказія, наприклад, палаюче рибальське сільце, лише загартовують молодшого.

От і стоять обидвоє віддалік, відточують мистецтво незворушності.

…Та ні ж! — розуміє нарешті Фантин, — воскресники тут не випадково. Те, що зараз вони нічого не роблять, — лише видимість, ілюзія: їхня бездіяльність красномовніша за будь-які слова та вчинки.

Захотіли б зупинити стражників, що із заповзятістю мурах сновигають від халупи до халупи та закидують на дахи смолоскипи, — зупинили б!

— Та що ж це?!.. — схлипує стариган, рвонувши просто у вогняну коловерть. Його рідні… там? чи все-таки встигли врятуватися? Він не знає і, схоже, не дуже цим переймається, вигляд палаючої хати перетворив його на нерозумного, розлюченого звіра. У такого краще не ставати на шляху, але Фантин усе-таки ризикує: він хапає старигана за плечі, висне на ньому і волає у волохате вухо: «Стій! Стій, куди!»

Той хоче вирватися, не може і мчить із Фантином на плечах — на жаль, Лезо Монети не тільки низенький, він і важить небагато.

Міські стражі не намагаються зупинити цю дивакувату парочку, у охоронців спокою є справи важливіші. Наприклад, підпалювати інші хати і стежити, щоб їхні господарі спересердя не напали на червоноплащників.

Хоча, здається, ресурдженти цілком здатні за себе постояти.

Один із воскресників раптом оживає і стрімко заступає стариганові дорогу. Той не встигає зупинитись і, зойкнувши, з розгону врізається в червоноплащника. Фантин від удару летить на землю, встигнувши здивуватись: посеред ґвалту і розгардіяшу, посеред палаючого сільця, де сморід риб’ячих нутрощів, запах водоростей і спітнілих тіл змішується з чадним гаром, ресурджент наче оповитий непроникним коконом із солодавих ароматів. Наче він не від світу цього, а так, янгол, який на мить зійшов з небес.

Зараз справедливість відновить і назад злетить, на хмарині білій.

Стариганові, натомість, на янгола плювать. Він мугика щось нерозбірливе, підводиться з землі і намірюється неодмінно застрибнути в палаючу халупу. Точно не заради спасіння рідних, бо от же вони, прибігли: дружина, діти різновікові, від шмаркотливої дрібноти до здорованя, яких ще пошукать, — усі лементують: куди ти, батьку, невже геть із розуму з’їхав. А дружина — та і кулаком для впевненості приголубила: «Одумайся, старий бовдуре! Мало того, що ми без прихистку залишилися, хочеш ще й годувальника нас позбавити» (у жінок — думає Фантин — своя логіка).

— Дурепа! — огризається стариган. Відштовхує дружину, розкидає, мов новонароджених кошенят, дітей (навіть здорованя!) і знову хоче стрибнути у палаючий дім. Який уже й розвалюватися почав; але ніщо, ніщо не зупинить божевільного!..

Крім слів, мовлених ресурджентом.

— Гаманця там немає, — повідомляє червоноплащник з такою собі легкою іронією, навіть із докором. Буцім звинувачує: міг би і здогадатися, люб’язний!

Стариган ковтає слину, остаточно лютіє і, гортанно ревучи, повертається до воскресника, здається, щоб стиснути його напахчене горло чорними своїми пальцями.

Тільки тепер (пізнувато, чи не так?) Фантин запитує себе, а що, власне, він тут робить? Навіщо помчав слідом за стариганом, навіщо вплутався у небезпечну, чужу для нього справу, чому не махнув рукою, — щасти, мовляв, і на все добре, — та не поквапився до месера Оберто, звітувать? Нехай би сам магус потім розбирався із цим рибалкою, який — еге ж! тримай, не впусти! — «викинув» знайдений гаманець. А тепер от рветься заскочити у палаючу… та ні, вже у поруйновану халупу, щоб згаданий гаманець там відшукать.

От і вір після цього людям!

…І все-таки — чому?

Ніякої симпатії, жодних зобов’язань перед стариганом у Фантина немає і бути не може. Він дивиться, як двоє стражників викручують руки рибалці, як ресурджент із тим самим лінькуватим виглядом щось наказує їм, як стогне і коцюбиться у пилюці син-здоровань, котрий метнувся був на допомогу непутящому татові… Фантин дивиться і нічого не відчуває.

Це повинно було статися, раптом розуміє він. Усе, аж до появи воскресників. Я знав, що це станеться, це чи щось у цьому дусі. Я хотів, щоб це сталося.

Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою «віллана». Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді, коли в тому немає потреби.

Що рівнозначно втраті професійного чуття, рівнозначно загибелі, — гірше, ніж втрати гнучкості суглобів чи швидкої реакції.

Я, не замислюючись, поліз у самісіньке пекло. І зараз отримаю по заслузі.

Ця думка не лякає Фантина, лише викликає легку прикрість, що все вийшло так бездарно і безглуздо. Клятий магус споганив йому життя, граючи, перетрощив долю, а сам зараз, напевне, відлежує боки на заїжджому дворі та чекає вістей.

«А от хрін він їх дочекається! — із п’янкою легкістю думає Лезо Монети. — Хай хоч до другого пришестя на ліжку крутиться».

Рештки розсудливості змушують Фантина все-таки спробувати завіятись звідси, поки ресурджент і сторожа зайняті стариганом.

— Я поверну тобі все, що було в гаманці, — обіцяє воскресник. — І додам ще кілька золотих. Якщо ти скажеш мені, де… — Він переривається, підводить голову і наказує своїм підлеглим: — Цього хоч не впустіть, бовдури!

Йдеться, ясна річ, про Фантина. Тиждень тому, почувши таке, він би чкурнув звідси — тільки б його і бачили! Теперь навіть не намагається.

— Розу-умний хлопчик, — шепоче за лівим плечем вкрадливий голос.

Авжеж, звісно, ресурджентів двоє — і другий, молодший, якраз приглядав, аби «розу-умний хлопчик» не накивав п’ятами.

— Розумний… Він не побіжить.

— Однак і спокушати надміру не слід, — уривисто мовить перший воскресник. — То про що це я… про гаманець. Ну, будеш душу очищати, грішний сину мій?

Певно, з боку це виглядає смішно: ресурджент годиться рибалці щонайменше у сини.

Але сміятися Фантину не хочеться.

— Грішний, — шепоче, спльовуючи кров, стариган. — Грішний я, отче. Все скажу, як було. Тільки її, — виразний погляд на дружину, — її заберіть.

Забирають, відводять подалі.

— Ну от, значить, — майже із задоволенням каже рибалка. — Значить, грішний. Брехав. Дружині — зокрема. Добра ближнього свого, Ефраїма-гендляра, прагнув. І не раз. Перелюбствував. Так-так, багацько, усіх і не згадать!.. Ще…

— Гаманець, — м’яко нагадує йому воскресник.

— Що?

— Гаманець.

Стариган морщить лоба:

— Гаманець, гаманець… Який гаманець?

Ресурджент огидливо, двома пальцями, бере його за вухо — наче батько, який зібрався провчити сина-шалапута.

— Пригадуй, — радить лагідно.

По обличчю старигана стікають великі, масні краплі. Він кривить рота в усмішці, від якої Фантинові стає не по собі:

— Не знаю ніякого гаманця. Не було його, пане. Не було.

— На жаль, фра Оттавіо, звичайна історія. Вони викручуються навіть тоді, коли брехня їхня очевидна. — Старший ресурджент достає вицвілий, вимазаний в землі гаманець. Фантин мимоволі дивується, що воскресник не погидував покласти його до своєї кишені. — Бачиш, — звертається ресурджент до рибалки, — ми ж дійсно його знайшли. А ти бозна-що верзеш. Навіщо? Чи скажеш, не твій гаманець?

— Не мій.

— І в халупі твоїй він випадково опинився, чи не так? Недоброзичливці підкинули. Може, Ефраїм-гендляр вирішив тебе підставити? Або ті, з ким перелюбствував, віддячити захотіли, приємний подарунок влаштувать?

— Не знаю, отче.

— Фра Оттавіо, от вам і випала можливість дечому повчитися. Накажіть барджело, аби цього юнака зв’язали та посадили окремо від інших свідків — і неодмінно простежили, щоб він не міг з ними перекинутися слівцем чи обмінятися знаками. А ми звернемо свою увагу на цього… — і ресурджент із презирством вказує підборіддям на старигана, не випускаючи його вухо зі своїх вузлуватих пальців.

На зап’ястя Фантинові накручують ледве не цілий моток якоїсь огидної, колючої мотузки; він намагається скласти долоні човником, але фра Оттавіо помічає і гримає на сторожу, щоб не ловили ґав і як слід потурбувалися про полоненого; фокус не проходить. Ще й ноги зв’язують, та так, аби жодного зайвого поруху зробити не міг. До рота впихують слизьку ганчірку: знай мовчи та чекай своєї черги, тоді вже набалакаєшся досхочу!

Таким варварським чином позбавленого свободи, його всаджують підпирати якийсь паркан, власне, не паркан навіть, а кілька вцілілих дощок. Поряд, спиною до Фантина, стає стражник, котрий приглядає за іншими полоненими — сім’єю безталанного старигана. Все, дорогенький, розуміє Лезо Монети, тепер уже втрапив у халепу по-справжньому. І жодний магус не врятує, бо месер Оберто, щоб він жив триста років та випорожнювався золотими злитками, лежить зараз у кімнатці «Стоптаного чобота», чекаючи вірного свого помічника. Замість того щоб на допомогу прийти!

Фантинову увагу раптом привертає дрібна тінь, яка, ледве помітна, промайнула десь праворуч. Це міг би бути пацюк… але ж пацюки не ходять на задніх лапах?

І не носять широкополий капелюх, чепурно зсунутий набакир.

М’які пальчики торкаються Фантинового зап’ястя, потім спускаються нижче, до вузлів на мотузці. Лезо Монети тільки й здатен, що промукати дещо, навіть віддалено не схоже на «Малімор?». Але, здається, це саме він — серван, який мешкає на віллі Цинікуллі.

Невже прийшов допомогти?!

Чомусь зараз до Фантина повернулася його колишня любов до волі, він відчайдушно не бажає потрапити до ресурджентових рук і опинитися на допиті. Він ладен прийняти допомогу від будь-кого, навіть від бешкетника-пуеруло.

На жаль, Малімор не поспішає його звільняти. Щось надягає на палець Фантину, препаскудно хихотить і… так, йде геть, падлюко! Напевне влаштував чергову каверзу, Лезо Монети може на що завгодно закладатися — влаштував!

Тим часом старший ресурджент зрозумів, наскільки безглуздо добиватися правди від допитуваного. Фра Оттавіо наказує сторожі відтягти непритомне тіло геть і привести наступного.

Наступний — Фантин.

Він намагається опиратися — пусте. Тепер, зв’язаний, — що він може? шкодувати про власну безтямність та жалісливо мукати щось на зразок «дядечко, не чіпайте, не винний я».

— Хто ти такий? — з легкою огидою цікавиться старший воскресник. — І звідки знаєш його? — вказує на рибалку.

Фантин мурмотить щось про «вперше бачу». Холодні пальці воскресника ледь відчутно торкаються його вуха — і череп пронизує нестерпний біль, що просто-таки зводить з розуму.

«Я йому все розповім, — раптом усвідомлює „віллан“. — Ще трошки протримаюсь… для годиться… щоб не соромно потім… і розповім». Думки плутаються, скачуть, накладаються одна на одну, переплітаються. «Ще трішечки… і як тільки стариган витримав?»

Голос, який несподівано лунає в нього просто над головою, Фантинові здається уже чимось не сповна реальним, як розповідь про неодмінні великодневі дива чи биличка про янгола, який злетів з небес… але ж двоє криланів давним-давно тут, один і досі тримає його за вухо, вливаючи просто в голову киплячу смолу… чи розплавлений свинець… не суттєво, словом, двоє уже тут, а третій у будь-якому разі зайвий, — то звідки ж?…

І що за дурниці, хай Господь милує, він говорить?!

— На мій погляд, святі отці, ви дещо помилилися у виконанні дорученої вам місії. Йшлося ж про пращура роду Цинікуллі, чи не так, фра Клементе? А ви замість пращура намірилися зжити зі світу нащадка, нехай і незаконнонародженого.

Підкреслено шанобливий голос старшого ресурджента:

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, месере?

— Аякже. Гей, барджело, піди-но сюди. У тебе є копія портрета, які ви роздавали всім вашим людям? Ну то дістань її, бовдуре, і роздивися як слід. І святим отцям покажи. Впізнаєте, отче? А якщо досі маєте сумніви, накажіть розв’язати бастардові руки. Гадаю, на одній із них… саме так, он, на лівиці, бачите.

— Що це?

— Це? Це, фра Клементе, родовий перстень Цинікуллі. Один із дев’ятьох. Бачите, на печатці кролики і шпаги, елементи їхнього герба.

— Він міг украсти перстень.

— Гадаю, перш ніж робити такі поквапливі висновки, слід запитати про це в синьйора Леандро. Якщо, — вкрадливо додає магус, — ви не вірите моїм словам і цьому портрету.

Месер Оберто говорить щось іще, здається, вкрай важливе, але Фантин уже не сприймає його слова, а потім і взагалі навколишній світ: він уперше в житті непритомніє.