Ілюзії

Для процвiтання на Середньому Заходi фермеровi потрiбна добра земля. Так само й мандрiвним пiлотам, їм треба триматися ближче до своїх клiєнтiв, а для цього пiдшуковувати гарнi майданчики неподалiк вiд населених пунктiв. Щойно викошенi луки, сiножатi, лани пшеницi або вiвса, i щоб жодних тобi корiв, якi так i тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста лiтака; бажано, щоб поблизу тих майданчикiв пролягали автомобiльнi дороги, а в огорожах були проходи для людей, до того ж мiсце має бути таке, щоб лiтаку нiде не доводилося пролiтати низько над будiвлями, i досить рiвне, щоб лiтак не розсипався на друзки, котячись по землi iз швидкiстю п’ятдесят миль на годину, i досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злiтати й приземлятися в цi спекотнi днi у розпалi лiта; i, звiсно, потрiбен ще дозвiл власника землi на отi польоти.

Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летiли на пiвнiч, Месiя i я. Попiд нами, на вiдстанi в тисячу футiв, пропливала зелена й золота земля. «Тревел-ейр» Дональда Шiмоди гуркотiв поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчикiв, що зiскакували з його дзеркальної поверхнi. Гарний лiтак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої працi мандрiвних пiлотiв. Так, вiн може взяти на борт одразу двох пасажирiв, але ж i важить вiн удвiчi бiльше за «Флiт», отож потребує значно бiльшого майданчика, аби вiдiрватися вiд землi й повернутися на неї. Колись i в мене був «Тревел-ейр», та зрештою я помiняв його на «Флiт», який може вдовольнитися й крихiтними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу мiстечок i селищ. З «Флiтом» я мiг працювати на галявинi в п’ятсот футiв, тодi як «Тревел-ейр» вимагав простору в тисячу — тисячу триста футiв. Приставши до цього чоловiка, подумав я, ти зв’яжеш себе розмiрами майданчикiв, потрiбних його лiтаковi.

I справдi, тiєї ж митi, як менi сяйнула ця думка, я помiтив невеличкий охайний випас для худоби поблизу мiстечка, над яким ми саме пролiтали. Звичайна фермерська дiлянка завдовжки в тисячу триста двадцять футiв, подiлена навпiл. Другу її половину, певно, продали мiсцевiй громадi пiд бейсбольний майданчик.

Знаючи, що лiтак Шiмоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на лiве крило, трохи догори носом, i, утримуючи двигун на малих обертах, з грацiйнiстю сталевого сейфа пiрнув у напрямi бейсбольного майданчика. «Флiт» торкнувся трави одразу ж за огорожею, що вiдокремлювала лiву частину дiлянки. Я трохи пiдрулив до повної зупинки, залишивши поруч iз собою чимало вiльного мiсця. Все, чого я прагнув, — це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливостi «Флiта», коли його ведуть належним чином.

Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тiльки-но пiдготувався до розбiгу, як побачив, що й «Тревел-ейр» заходить на посадку. Хвiст униз, праве крило догори — вiн скидався на величного й елегантного кондора, який зiбрався сiсти на шорстку траву.

Вiн був уже низько й летiв повiльно, тож волосся на моїй потилицi пiднялося дибом: ще трохи — i я стану свiдком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, «Тревел-ейр» має утримувати швидкiсть щонайменше шiстдесят миль на годину, Трохи повiльнiше — i лiтак, утративши швидкiсть до п’ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомiсть я побачив, як бiлий iз золотим бiплан завис у повiтрi. Звiсно, не буквально завис — вiн летiв зi швидкiстю, не бiльшою за тридцять миль, а щоб ви знали, лiтак, який «застрягає» на п’ятдесяти, практично зупиняється в повiтрi. А потiм я почув шерех, i «Тревел-ейр» сiв на три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площi, на якiй приземлився «Флiт».

Я мовчки сидiв у кабiнi й спостерiгав, як Дон пiдрулює до мене i вимикає двигун. А я тiльки витрiщав очi й не мiг здобутися на жодне слово.

— Гарний майданчик ви знайшли! I до мiстечка близько, еге? — звернувся до мене Дон, так наче нiчого й не сталося.

Нашi першi клiєнти — два хлопцi на мотоциклi «хонда» — видимо зацiкавились тим, що вiдбувається на їхнiх очах.

— Що значить близько до мiстечка? — прокричав я, перекриваючи гуркiт од двигуна, який усе ще лунав у моїх вухах.

— Ну, рукою подати.

— Та нi, я не те.Як розумiти це приземлення?Як ти змiг посадити «Тревел-ейр»?

Дон пiдморгнув менi:

— Чари!

— Нi, Доне… справдi! Я ж бачив, як ти приземлився!

Вiн добре бачив, який я вражений — i то не просто вiд страху.

— Рiчарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повiтрi гайковi ключi, як зцiлювати вiд усiх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях i саджати «Тревел-ейр» на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому секрет усiх цих чудес?

У мене було таке вiдчуття, наче вiн нацiлив на мене лазер.

— Я хочу знати, як ти тут приземлився…

— Слухай-но! — гукнув вiн через безодню, що роздiляла нас. — Що таке цей свiт? I все в ньому?Iлюзiї, Рiчарде! Кожна його часточка —iлюзорнаЦе ти розумiєш?

Тепер вiн не пiдморгував i не всмiхався, так наче раптом розгнiвався на мене через те, що я не вiдав цього ранiше, ще хтозна-вiдколи.

Мотоцикл зупинився бiля хвоста його лiтака — хлопцям не терпiлося полiтати.

— Гаразд, — тiльки й спромiгся вимовити я. — Iлюзiї то й iлюзiї.

Хлопцi полетiли з ним, а менi належало знайти власника дiлянки, перше нiж вiн знайде нас, i попросити в нього дозволу скористатися з його випасу для польотiв.

Єдино можливий спосiб описати зльоти й посадки, що їх того дня робив лiтак Шiмоди, — це припустити, нiби вiн був лише пiдробкою пiд «Тревел-ейр». Скажiмо, нiби то був «Е-2» чи вертолiт, що його убрали в шати «Тревел-ейра». Для мене набагато легше було сприйняти те, що гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих плаває в повiтрi, наче невагомий, анiж зберiгати спокiй, спостерiгаючи, як злiтає важкий бiплан з двома пасажирами на борту iз швидкiстю тридцять миль на годину. Одна рiч — вiрити в вознесiння, коли ти його бачиш, i зовсiм iнша — вiрити в чудеса.

Я затято розмiрковував над Доновими словами. Iлюзiї. Хтось говорив про це ранiше… у моєму дитинствi, коли я навчався фокусiв. Це говорилифокусники! Вони обережно переконували нас: «Погляньте, те, що ви зараз побачите, зовсiм не чудо, i не чаклування. Насправдi це — iлюзiя чуда». Потiм вони виймали канделябр iз волоського горiха i обертали слона на тенiсну ракетку.

У спалаху проникливостi я витяг з кишенi«Посiбник Месiї»i розгорнув його. На сторiнцi було лише два речення.

Не можу пояснити чому, але цi слова полегшили моє замiшання. Я прочитав їх ще до того, як збагнув, що мої очi заплющенi.

Мiстечко називалося Трой, i той випас обiцяв бути для нас не менш гостинним, нiж була сiножать у Феррiсi. Але у Феррiсi я вiдчував певний спокiй, а тут повiтря немовби загусло вiд напруги, що менi аж нiяк не подобалось.

Полiт — ця чи не єдина в життi наших пасажирiв пригода — був для мене повсякденним дiлом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокiй. Моєю пригодою був цей дивовижний чоловiк, неймовiрний спосiб, у який вiн примушував лiтати свiй бiплан, i чудернацькi слова, що ними вiн послуговувався для пояснень.

Жителi Троя були приголомшенi чудесними польотами «Тревел-ейра» не бiльше, нiж був би я, коли б почув, як ополуднi задзвонив котрийсь iз мiських дзвонiв, що мовчав останнi шiстдесят рокiв. Вони просто не вiдали, що на їхнiх очах дiється неможливе.

— Дякуємо за полiт, — казали вони.

— Оце i все, чим ви заробляєте собi на життя?.. Хiба ви нiде не працюєте?..

— А чому ви обрали таке маленьке мiстечко, як Трой?..

— Слухай, Джеррi, твоя ферма не бiльша за коробку вiд черевикiв!..

Пополуднi в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило полiтати, i ми мали заробити багато грошей. I все ж таки внутрiшнiй голос пiдказував менi: виплутуйся з цiєї халепи i тiкай звiдси. Я не раз нехтував такi попередження ранiше i потiм завжди шкодував.

Близько третьої години я заглушив двигун: треба було заправляти бак, i я двiчi сходив з двома п’ятигалоновими канiстрами по автомобiльний бензин до колонки Скеллi. Зненацька мене наче вдарило: я ж iще жодного разу не бачив, щоб «Тревел-ейр» заправлявся пальним. Шiмода не заливав бензином бак свого лiтака вiдтодi, як ми зустрiлися в Феррiсi, i я на власнi очi бачив, як вiн лiтав на цiй машинi сiм годин i вже розпочав восьму без краплини бензину чи масла. I хоч я знав, що вiн добра людина й не завдасть менi лиха, я знову злякався. Якщо ви поставите собi за мету суворо ощадити пальне, до мiнiмуму збавлятимете оберти, а сумiш для крейсерської швидкостi буде гранично збiдненою, то й тодi ви зможете утримати «Тревел-ейр» у повiтрi лише п’ять годин. Але не вiсiм. I яких — безперервних зльотiв i посадок.

Тим часом як я наповнював бензином бак у центральному вiдсiку i заливав ще кварту масла в двигун, Шiмода й далi без угаву лiтав та лiтав. На полi вишикувалася черга охочих, i вiн видимо не хотiв їх розчаровувати.

Я вибрав хвилину, коли вiн допомагав черговому пасажировi та його дружинi залiзти до передньої кабiни. Чимдуж намагаючись, щоб мiй голос звучав спокiйно i незворушно, я запитав:

— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрiбен? — Я стояв бiля крила з порожньою п’ятигалоновою канiстрою в руцi.

Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.

— Нi, — вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньої парти. — Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.

Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах i пальному.

— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану? Вiн засмiявся й одразу ж полагiднiв.

— Нi, дякую. Я заправився ним торiк.

Вiн знову залiз до пiлотської кабiни i вирушив зi своїми пасажирами в новий надприродно уповiльнений злiт.

Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.

Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з «Флiта» трохи розiм’яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.

— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?

Вiн i оком не змигнув.

— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.

— Гаразд.

Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.

Та Дон цим не переймався.

— Хочеш злетiти?

Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.

— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.

Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.

— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що визi мною зробили?

— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.

— Я лечу! — вигукнув молодик.

Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.

Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.

Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.

Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.

Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.

Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.

Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши лiтак пропелером вiд людей, вiн заглушив мотор. Суцiльною масою всi посунули до кабiни. На мить менi здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дiстатися Дона та його пасажира.

Чи повiвся я, як боягуз? Не знаю. Я пiдiйшов до свого «Флiта», пiдкачав бензину, ввiмкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потiм залiз до кабiни, розвернув лiтак проти вiтру й злетiв. В останню мить я побачив, що Дональд Шiмода сидить на краю кабiни, а розбурханий натовп оточує його.

Я повернув на схiд, потiм на пiвденний схiд. Час минав, i нарештi я здибав велике поле з деревами для затiнку та джерелом питної води, де й приземлився на ночiвлю. Те поле було далеко вiд будь-якого людського житла.