Ілюзії

День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд»[Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив великої популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.

— У тебе є грошi?

— Вистачає. А що?

— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?

— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо пiсля початку.

Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.

За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.

Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.

— Рiчарде…

— Що?

— Чому ти тут?

— Це гарний фiльм, Доне.Цс-с! — На екранi заюшенi кров’ю Батч i Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралiї.

— Чим вiн гарний? — запитав вiн.

— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.

— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.

— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:

— Рiчарде, чому титут?

— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.

— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.

— Менi подобається цей фiльм…

Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:

— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?

— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.

— Доне, ти робиш усе помiрковано?

— Iнодi.

— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш вiдповiдь?

— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.

Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.

— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.

— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.

— I фiльм був твоєю вiдповiддю?

— Так.

— Ну й ну.

— Ти не розумiєш, — мовив вiн.

— Нi.

— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?

— Та звiсно. — Я починав розумiти його.

— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?

— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.

— Забава. Правильно. Це перше.

— Може бути й щось пiзнавальне.

— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.

— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.

— Та сама забава. Перше.

— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.

— Пiзнання. Друге.

— Втеча вiд нудьги…

— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.

— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.

— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.

Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.

— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?

— Правда.

— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?

— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.

— Але чому?

— Тобi подобаються фiльми жахiв?

— Нi.

— Ти їх коли-небудь бачив?

— Нi.

— Але ж дехто витрачає чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? — Вiдповiдь на це запитання вiн залишив менi.

— Так.

— Тебе нiхто не примушує дивитись їхнi фiльми, їх нiхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».

— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?

— Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга є неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для них мiркувань тiшаться своєю вiрою в те, що у своїх власних фiльмах вони безпораднi? Нi, не повiриш.

— Нi, не повiрю, — погодився я.

— Доки ти цього не зрозумiєш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр — бути нещасними, i так воно й має бути, Рiчарде!

— Гм.

— Ми — iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми — отрута всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той, що його викликають iлюзiї на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажаємо. Ми можемо повiрити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає вiд щасливої до лихої долi.

— У багатьох життях? — запитав я.

— Скiльки фiльмiв ти бачив?

— О-о…

— Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе, що має час i простiр, — все це кiно i все це iлюзiя, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими iлюзiями, хiба не так?

— Доне, як далеко сягає ця тема кiно?

— Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше — це залежить вiд того, який з їхнiх фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на рiзних екранах. Ми купуємо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з’явитися на цiй планетi чи в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.

— А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i часi?

— А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?

— Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?

— Маєш рацiю, — погодився вiн, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволi примiтивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з iлюзiєю, навiть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали свiтло.

— Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Доне?

— Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Рiчарде?

— Ми самi, — сказав я.

— Хто в них грає?

— Ми самi.

— Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв, розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто має право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фiльм знов i знов?

— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?

— З тебе досить такої свободи? — запитав вiн.

— Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого термiну?

— Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить великої рiзницi. А що таке проекцiйний апарат?

— Мозок, — вiдповiв я. — Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.

— Що таке фiльм? — поцiкавився вiн.

— Ось ти й спiймав мене.

— Усе, що ми згоднi впустити до власної уяви?

— Може, й так, Доне.

— Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, — сказав вiн, — i все там буде й завершеним, i достатнiм — початок, середина, кiнець, — усе воно є там цiєї ж таки митi, тiєї ж таки мiльйонної частки секунди. Фiльм iснує поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти знаєш, що таке кiно, то загалом тобi вiдомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з’явитися переможцi й переможенi, i любовi, i катастрофи — все там. Але щоб той фiльм тебе захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь об’єктив… Будь-яка iлюзiя потребує простору i часу для свого здiйснення. Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в крiслi й забуваєш, що дiється поза стiнами кiнотеатру, i для тебе починається кiно.

— I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатної пасти?

— Нi, кров справжня, — вiдказав Дон. — Але задля бiльшого впливу на наше реальне життя, це може бути i томатна паста…

— I реальнiсть?

— Реальнiсть є свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку роль грає її дитя в своїх iграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навiть не знає про нашi iлюзiї та iгри. Воно знає тiльки себе, а нас сприймає у своїй подобi, досконалiй i довершенiй.

— Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про нудьгу…

— Поглянь на небо, — запропонував вiн, i це була така швидка й раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали розiрванi пiр’їстi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив їхнi окрайки.

— Гарне небо, — зауважив я.

— Досконале небо?

— Атож, Доне, небо завжди досконале.

— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiнюється?

— Отакий я розумник! Правда!

— I море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змiнюється, — правив Дон. — Якщо досконалiсть є застiй, тодi небо — це просто болото! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.

— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.

— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на iснуваннi в часi. Не спиняючись, я обернувся до нього.

— Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?

— О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? — сказав вiн. — А ти?

— Чому все, що я кажу, хибне?

— А чи все, що ти кажеш, хибне?

— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.

— Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? — запитав вiн.

— Нерухомим майном чи страхуванням.

— За нерухомiстю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.

— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Анi минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й наступного тижня, га?

— Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере ажстiлькичасуЯ обережно поглянув на нього, та вiн не посмiхався.