Ілюзії

Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цiєї веремiї. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим «Тревел-ейр-4000» заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер’яний плакат з написом: «Лiтайте — за три долари — лiтайте!»

Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам’ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий «Тревел-ейр» стоїть поруч з моїм «Флiтом», а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.

— Привiт, Рiчарде, — спокiйно мовив вiн у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що дiється?

— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.

— Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, — терпляче вiдповiв вiн. — Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навiть у газетах писали: «Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месiєю, реальним втiленням божества в Америцi, зникає з-перед очей двадцяти п’яти тисяч свiдкiв!»

Це я пам’ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав.

— Дональд Шiмода?

— До ваших послуг, — вiдгукнувся вiн. — Тепер ви знаєте, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те…

— А вам дозволено… хто б мiг подумати… месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. — Я сидiв на обтiчнику «Флiта» й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте менi ключа на дев’ять шiстнадцятих.

Вiн пошукав у моїй сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i «дев’ять шiстнадцятих» уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в моїй лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадiєвий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, — так званий «Мертвий затиск», iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не є звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота — така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш i якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку «Фiллiпс». — От i я облишив своє месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi є в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажає. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми — сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або… як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька «Б-5» — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожної сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi їхнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився своєю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти.

— Може воно й так, Доне, та менi здається, що месiанство має рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?

Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п’ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати їх логiкою: «Гаразд, нехай я — син божий, але ж i всi ми — божi дiти. Я — Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!» Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумiє.

На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.

— Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, — мовив вiн.

— Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.

— Гiпнотизери? Друже, ви добираєтеся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месiєю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде?

— Ви знали, — розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.

— Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормальної людської iстоти — не для вас? З цього вiн не смiявся.

— Звiсно, ви маєте рацiю, — сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував їх вiд раку, i не минає й тижня, як тебе знов оточує цiлий натовп. Отож лiтак допомагає менi пересуватись, i це мене дуже влаштовує, бо нiхто нiколи не знає, звiдки я прибув чи куди подамся.

— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.

— Он як?

— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного… це повiльний, дуже повiльний… але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.

— Але ж їм потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месiєю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того,нематакої проблеми,вiд якої неможнавтекти.

Я з’їхав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.

— Це ви цитуєте песика Снупi?[Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв. ]

— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.

— Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар…

Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi здається, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?

— Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Вирує людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступаєте, щоб проректи своє слово?

— Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей.

Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову.

Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:

— Ось що я хотiв би сказати в iм’я Господа нашого: коли ти так сильно жадаєш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. I ти матимеш їх! Чини так, нiби вони твої, — i вони твої! Рiчарде, скажiть менi — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месiї.

— Коли так дивитися, то дiло й справдi втрачає свою привабливiсть, — зауважив я, затягуючи останнiй болт. — Куди нам сьогоднi лежить дорога?

Дон пiдiйшов до моєї кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою… i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.

— Не знаю, — сказав вiн. — Не знаю, куди нам лежить дорога.

— Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Вiн зiтхнув.

— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.

Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком — i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не скоїться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: «Але я намагаюсь про це не думати», — змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цiєї людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботi часом почуваєш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.

Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд — назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати.