13

Твоє сумлiння

є мiрилом чесностi

твого себелюбства.

Прислухайся до цього

уважно.


— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора. — Хiба це не просто, вiдверто i ясно? Хiба це не чудовий спосiб управляти всесвiтом?

— Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, — зауважив я.

— Он як?

— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нiкому iншому, — докiрливо сказав я. — Я знаю, ти мав це на думцi, але ти мусиш говорити про це вголос.

Раптом у темрявi почувся звук незграбної ходи, i я швидко позирнув на Дона.

— Ти чув?

— Схоже на те, що там хтось… — Вiн пiдвiвся й зник у темрявi. Потiм несподiвано засмiявся i назвав якесь iм’я, але я його не розчув. — Усе гаразд, — почув я його голос. — Нi, ми будемо радi тебе бачити… Нема чого тобi тут тинятися… ходiмо, тебе щиро запрошують…

Невiдомий говорив з помiтним акцентом, не зовсiм росiйським i не чеським, а скорiше трансiльванським.

— Дякую. Менi б не хотiлося нав’язуватись…

Чоловiк, якого Дон привiв до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподiваний для отакого випадкового нiчного гостя на Середньому Заходi. Малий на зрiст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, вiн викликав невиразний страх, хоча, опинившись у свiтлi багаття в своєму вечiрньому костюмi та чорному плащi, пiдбитому червоним шовком, i сам почувався видимо нiяково.

— Я оце проходив мимо… — сказав вiн. — Цим полем пряма дорога до мого дому…

— Хiба? — Шiмода йому явно не повiрив, певне, знав, що вiн бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засмiятись уголос. Чому — я не знав, але сподiвався, що найближчим часом це з’ясується.

— Влаштовуйтесь зручнiше, — запропонував я гостевi. — Чи можемо ми чимось вам прислужитися?

Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але вiн був такий збентежений, що мимоволi збуджував почуття жалю.

Чоловiк поглянув на мене з такою розпачливою усмiшкою, що в мене аж мороз поза шкiрою пiшов.

— Так, ви можете прислужитися. Менi це доконче потрiбно, а то б я й не насмiлився просити. Чи можу я попити вашої кровi? Хоч трiшечки? Це, бачте, моя їжа. Я живлюся людською кров’ю…

Чи то винен був його акцент, чи вiн погано володiв англiйською мовою, чи я просто не так зрозумiв його, але я пiдхопився так рвучко, як давно вже не пiдхоплювався, — аж сiно у вогонь полетiло.

Нiчний гiсть вiдступив назад. Узагалi-то я мирна людина, але кремезна будова надає менi часом загрозливого вигляду. Чоловiк злякано крутнув головою.

— Вибачайте серПерепрошую! Будь ласка, забудьте, що я там казав про кров! Але, розумiєте…

— Та про що ви говорите? — я ще дужче розлютився з переляку. — Про що це в бiса ви говорите, мiстере? Я не знаю, хто ви такий, чи ви з отих вампi… Шiмода не дав менi доказати це слово.

— Рiчарде, наш гiсть щось казав, а ти його перебиваєш. Будь ласка, говорiть далi, сер, мiй друг трохи запальний.

— Дональде! — обурився я. — Цей тип…

— Замовкни!

Це так вразило мене, що я замовк i з жахом та цiкавiстю дивився на гостя, що виринув на свiтло нашого багаття зi свого рiдного мороку.

— Прошу мене зрозумiти. Це ж не мiй вибiр — народитися вампiром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсiм мало друзiв. Щоночi я змушений добувати невеличку порцiю свiжої кровi, щоб не корчитися вiд жахливого болю, бо без неї просто не можу далi жити! Будь ласка, врятуйте мене вiд цiєї муки, я сконаю, якщо ви не дасте менi поссати трохи вашої кровi… зовсiм невеличку порцiю, бiльше пiвлiтра менi не треба…

Облизуючи губи, вiн ступив крок до мене, гадаючи, що Шiмода має надi мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився.

— Ще один ваш крок — i кров таки проллється. Мiстере, досить вам доторкнутися до мене, i ви мертвяк.

Убивати його я, звiсно, не став би, а от зв’язав би залюбки, i тодi ми продовжили б розмову.

Та вiн, мабуть, повiрив менi, бо зупинився i зiтхнув. Потiм обернувся до Шiмоди.

— Ти досяг свого?

— Гадаю, що так. Дякую.

Вампiр позирнув на мене i всмiхнувся, цiлком невимушено, вочевидь страшенно задоволений собою — достоту актор на сценi пiд час виходу на поклони.

— Я не питиму вашої кровi, Рiчарде, — приязно мовив вiн чистiсiнькою англiйською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах вiн розтавав у темрявi, так наче повiльно гасив своє внутрiшнє свiтло… За п’ять секунд вiн зник без слiду.

Шiмода знову сiв до вогнища.

— Мене завжди тiшить, коли ти не маєш на думцi того, що говориш! Мене ще трусило вiд адреналiну, що утворився в кровi, коли я ладен був зiтнутися з тим монстром.

— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би менi, що дiється. Ну ось, примiром… що це було?

— Дот — вампiр iз Трансiльванiї, — сказав вiн, наслiдуючи й перебiльшуючи акцент того прибульця. — Або точнiше, Дот бувуявною подобоювампiра iз Трансiльванiї. Якщо тобi колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, пiдхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти маєш на думцi. По-твоєму, я перебрав мiру? З отим плащем, вовчими iклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався?

— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний i явно заморський… Анiтрохи я не злякався. Дон зiтхнув.

— От i добре. Але ти принаймнi дечого досяг, а це теж неабищо.

— Чого я досяг?

— Рiчарде, в своєму гнiвi на цього мого вампiра ти чинив, що хотiв чинити, навiть знаючи, що це може завдати болю комусь iншому. Вiн жепопередивтебе, що страждатиме вiд болю, якщо…

— Вiн хотiв ссати мою кров!

— Те саме ми чинимо з iншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.

Я надовго притих, обмiрковуючи цю розмову. Я завжди вiрив, що нам вiльно дiяти на власний розсуд, тiльки якщо ми не завдаємо болю iншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.

— Те, над чим ти сушиш голову, — зауважив Дон, — загальновживаний вислiв, який часто виявляється хибним. Цей вислiв:завдавати болю комусь iншому.Ми самi обираємо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи нi, i нiщо iнше не має значення. Вирiшуємо ми, i бiльш нiхто. Мiй вампiр сказав тобi, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити твоєї кровi. Це — його рiшення, твiй вибiр — дати йому кровi, не зважити на нього, зв’язати його, забити падубовий кiлок йому в серце. Якщо вiн не захоче падубового кiлка, йому вiльно чинити опiр у той спосiб, у який вiн забажає. Отак воно й ведеться: тут вибiр, там вибiр…

— Коли виходити з цього погляду…

— Слухай, — зупинив вiн мене. — Ось що важливо. Ми всi. Вiльнi. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.

Загрузка...