Крізь дзеркала. Книга 2. Викрадені з Місяцесяйва

ДАТА

Торн у купальнику! — хором закричали троє голосів. Офелія заковтнула окропу, видихнула його через ніс, а тоді крізь краплинки, що застеляли їй очі, стала проглядати завислу в повітрі пару й лазневі мозаїки.

Звісно ж, ніякого Торна, а тим паче Торна в купальнику, там не було.

Офелія протерла окуляри й обернулася до трьох сестричок у шапочках для плавання, які борсалися у воді. Зустрівшись із нею поглядами, вони враз пирснули від утіхи.

— Ой, а я мало не закуняла від теплого пару, — зізналася вона Леонорі, яка вже вилізла з води й, причалапавши до Офелії, обійняла її за талію.

— І коли ж ми вже нарешті побачимо нашого шурина? Він досі не потрапив нам на очі!

Розчулена й збентежена водночас, Офелія заправила Леонорі руду прядку, що вибилася з-під шапочки. Здається, лиш учора Офелія вчила малу оживляти іграшки, хоч і робила вона це доволі невміло. Вони із сестрою мали чималу різницю у віці, проте Леонора була височенька, і видавалося, що вона невдовзі стане вищою за неї, як, власне, і решта сестер. Офелія іноді питала себе, чому ж це її одній в родині дісталися такий малий зріст, кротячий зір і неслухняне волосся. Може, матінка-природа мала на неї якусь образу?

— Ти навіть уявити собі не можеш, як жахливо багато працює Торн.

— Отож такий жахливий у тебе неґречний, — суворим тоном резюмувала Домісіль, підійшовши до них.

— Маму дедалі більше дратують його вибрики. Він справді не хоче нас бачити? — Наголошуючи на сказаному, Беатріса сердито випустила бульбашки під водою.

Маленькі Офеліїні сестри були схожі, немов трійнята, але кожна мала чітко виражену особистість. Леонора, найменша, була кінестетикиня: любила пробувати речі на дотик і прикладала вухо, слухаючи, як працює їхній механізм. Беатріса виражала всі почуття в первісній формі: сміхом, плачем, стогоном, прокляттями, але годі було діждатися від неї закінченої фрази. А Домісіль, найстаршу з усіх трьох, було обдаровано потужним материнським інстинктом.

— Не в тім річ, — відповіла Офелія. — Він просто... Е-е-е... Завалений роботою.

Торн уже два тижні не відповідав на телеграми Беренільди, і анімісти починали сприймати цю тишу як брак поваги. Чи він хоча б слухав Офелію, коли вона просила його справити ліпше враження на її родину? До весілля залишалося всього п’ять днів...

— Здається, ти не розумієш, — сказала Домісіль, хмурячи брови. — Скоро буде вже місяць, як ми тут. Разом плавати, гуляти по скелях, збирати ягоди тощо, тощо дуже класно, але ти нам ніколи нічого не розповідаєш!

— Та нема чого розповідати, — пробелькотіла Офелія.

Вона вже сама була не рада, що розповіла дідусеві про шантажі, погрози, пазури, брехні, інтриги, химери, зникнення і вбивства, що чигали на неї в Небограді. Офелії довелося примусити дідуся пообіцяти їй, що з родичами він триматиме язика за зубами. Поки що дідусь мовчки все проклинав, але його лють передавалась усім предметам навколо.

Один з Офеліїних двоюрідних братів упав, зачепившись за готельне поруччя.

— Ну, Торн хоча б із тобою ввічливий? — напосідала Домісіль. — Він добре про тебе дбає?

— А ви вже обіймалися? — і собі запитала Леонора. — Ви народите нам багато-багато племінників?

А Беатріса шумно, по-професорськи прочистила горло, вимагаючи відповідей на запитання. Офелія пошукала підтримки з боку тітки Розеліни — та плавала брасом у басейні й лише кивнула.

— Твої сестри загалом мають рацію. Бажаючи бути тобі за хорошу дуенью, я стала поганою хрещеною. Пан Торн — цілковита протилежність Аґатиного чоловіка. Гадаю... Як би це... Начувайся наслідків.

Офелія ладна була провалитись у термальну воду. Дата весілля наближалася, і тітки засипали її порадами щодо шлюбного життя. Офелія боялася скандалу, тому не могла зізнатися, що в неї з Торном буде всього лише фіктивний шлюб.

На щастя, цього разу її вирятував працівник басейну, що зазирнув до них:

— Панно, на рецепцію для вас надійшло повідомлення.

Нарешті прибув Торн.

Офелія просковзнула східцями, зняла плавальну шапочку, надягнула читальні рукавички, а тоді пройшла крізь довгу, вимощену плиткою галерею, обпікаючи собі пальці ніг у потоках каналізації, що стікалися в калюжі на підлозі. Ця джерельна вода корисна для здоров’я, але мала сильний запах і ніколи не замерзала, навіть найсуворішої зими.

— Дякую, — сказала Офелія працівникові рецепції, коли той передав їй звістку.

Офелія саме розкривала конверт, аж тут відчула, що в неї за спиною хтось є. Якась клієнтка закладу нав’язливо пильнувала Офелію, стоячи до неї впритул. На жінці були червона шуба, хутряна шапка й високі чорні чоботи, що свідчило про те, що в басейн пані аж ніяк не збиралася. Крицевими, як необроблений діамант, очима вона вп’ялася в пошту Офелії, маючи до неї непереборну цікавість. Може, Офелія і навигадувала собі, але відколи вона прибула на Опалові Піски, її не полишало відчуття, що ця допитлива жінка весь час сновигає в неї за спиною.

Офелія вийшла з лазні, щоб трохи усамітнитися, всілася на сходинку надворі, дістала листа з конверта й умить засунула назад, ще й не встигнувши до пуття роздивитися.

Вона зауважила в галереї сімох Арчибальдових сестер, що порозсідалися на лавці, як набір ляльок на поличці. Від меншої до старшої вони були так подібні одна до одної, що здавалися видозмінами однієї і тієї самої панянки, лиш у різну пору життя. Лада, Світосвітла, Мелодія, Розрада, Деліція, Грація і Ждана — всі вони наставили очі на Офелію. Якщо зіниці Арчибальда скидалися на променисте літнє небо, то сестрині — на крижану зиму.

— Добридень, — сторожко привіталася з ними Офелія.

Сестри не відповіли — вони ніколи не відповідали. Надвір вони виходили зрідка, а звичайно весь день були замкнені в готельному номері. Звиклі до оксамитів Місяцесяйва, юнки зненавиділи цей закутень, оббиваний вітрами, куди задля безпеки їх відрядив брат. Сестри охоче шукали товариства Беренільди, що уособлювала для них єдину представницю цивілізації на Опалових Пісках, а от до Офелії і словом не озвалися, наче саме через неї лихо вдарило по їхній домівці. Іноді на повороті коридору всі сестри разом оберталися до Офелії й заходилися реготом, ніби їм водночас спало на думку щось кумедне про дівчину.

Офелії геть не хотілося читати листа, тим паче листа від Торна, та ще й перед такими глядачками.

Сподіваючись знайти місце подалі від чужих очей, Офелія підвелася зі сходів і попрямувала склепінчастою галереєю, що поєднувала лазні з готелем. Ліворуч ревло море, б’ючись об каменисті міські пляжі; праворуч, біля підніжжя ялин, у гладенькій воді солончаків відбивалися хмари. Дюни з кристалів солі мерехтіли перед заводом: назвою місто завдячувало цим утворенням, що скидалися на бархани райдужного піску. А поверх цього нагромадження води, солі, рослинності й цегли небо вирувало й без упину мінилося, віщуючи то сонце, то дощ. Офелія глибоко вдихнула — було не більше п’ятнадцяти ступенів тепла, та волога шкіра вже зачервоніла. Проте від цієї суміші солодкого й солоного, запаху чи то хвої, чи то моря Офелія тремтіла від насолоди... Після всіх химер Небограда дівчина почувалася тут надзвичайно по-справжньому.

На мить Офелія зупинилася поглядом на родичах-чоловіках, що грали в петанк[5] поряд із галереєю. Як годиться анімістам, вони реготали на повен голос, багато показували на мигах і міцно лаялися, особливо коли кошонет самовільно змінював позицію. Запхавши руки в кишені, за глядачів правили лиш Офеліїні батько й дідусь: перший соромився, а другий був не в гуморі.

— Гей, Офеліє! Чом ти сама? Ходи до нас!

Дядьки й двоюрідні брати саме помітили її — Офелія застигла посеред галереї. Увічливим жестом вона відмовилася, ховаючи конверт за спиною, і всміхнулася батькові у відповідь на його стривожено насуплені брови.

До певної міри Офелія потішилася, зрозумівши, що лишилася за повноцінного члена родини, хоч і віддалилася від неї. Однак було відчуття, що їй не пощастить надолужити ту невелику відстань, що встановилася між ними. Здавалося, ніхто не зауважив, що вона вже не та Офелія, яку вони знали. Або, може, насправді вона ніколи такою й не була.

Офелія присіла на галерейну балюстраду, спершись спиною об колону, і втретє вийняла Торнів лист. Нарешті маючи змогу без остраху прочитати того листа, вона не наважувалася його розгорнути. Вона страшенно хвилювалася. Чи повідомить їй Торн про скорий приїзд? З’явитися перед олтарем вранці в день весілля з оберемками тек під пахвами було б цілком на його манір.

Третього серпня вони одружаться — за п’ять днів, якихось п’ять днів.

В Офелії тільки й думок було, що про цю вирішальну дату. Як воно — жити разом із кимось на взір Торна? Годі уявити це, а ще — саму себе з мисливськими пазурами напоготові і, либонь, ліпшою пам’яттю.

Офелія дещо збентежено глянула на обриси тіток і бабусь, що весь свій час віддавали приготуванням, збуджено переговорюючись на мигах. Їхні анімістські здібності так зворохобилися, що зі свого місця Офелія бачила, як на стелі тріпочуть стрічки, а білі скатертини колишуться, мов привиди. Робітники чіпляли кришталеві люстри, носили музичні інструменти, виставляли сотні золотих канделябрів. Беренільда не лічила грошей, бажаючи, щоб весілля племінника було не гірше від весіль придворних.

Офелія глибоко вдихнула й нарешті розгорнула пошту. Незабаром вона втямила, що, всупереч сподіванням, лист був не від Торна.

Панно колишня друга казкарко!

Доводиться констатувати, що ви не досить серйозно сприйняли моє перше попередження. Ви змушуєте мене поставити такий ультиматум: розірвіть заручини, і щоб більше ніколи ноги вашої не було у дворі. До 1 серпня даю вам час ужити заходів, інакше пан інтендант овдовіє ще до одруження.

БОГ ЗАСУДЖУЄ ЦЕЙ ШЛЮБ.

Офелія вдихнула, щоб заспокоїти калатання серця в грудях. Цього разу їй стало вже навсправжки лячно.

ФЛЮГЕР

Офелія квапливо збігла сходами лазні. Хто залишив їй це повідомлення? Звичайний кур’єр, запевнила її працівниця на рецепції. А він ніяк не зазначив, від кого воно? «Ніяк, панно». Не заходячи до гардеробу, щоб перевдягнутися, Офелія засунула листа під рукавичку й побігла в готель. Мусила говорити з Беренільдою і тільки з Беренільдою. Лише вона одна зрозуміла б, що тут до чого.

Через поспіх Офелія затиснула собі носа, коліна й спину револьверними дверима готелю і пробіглася поглядом по вітринах і віконцях головного вестибюля. Окрім рецепції для курортників, на першому поверсі також розміщувалися міська адміністрація, електростанція, поштове відділення, базова станція, газетний кіоск і навіть крамниця будівельних матеріалів. Там завжди кишіло людьми, і чимало робітників скинули брови, коли повз них промчала Офелія. Її так сполохав той лист, що вона геть забула, що досі в купальному костюмі.

— Ага! — проворкотів хрипкий голос. — Не така вже ви й путяща, як здаєтеся, голубонько.

Серце в Офелії тьохнуло, коли вона зачула парфуми Куніґунди, ще навіть не побачивши її саму. Міражниця стояла за столиком рецепції, заповнюючи готельний журнал реєстрації. Її обличчя під звичною вуаллю із золоченими підвісками, попри макіяж, мало не надто привабливий вигляд.

— Що ви робите на Опалових Пісках? — запитала Офелія викличним тоном, відчувши, що не спроможеться на ввічливий.

— Професійна хвороба, — зітхнула Куніґунда. — Тривалий час я маю справу з химерами, а це не вельми добре позначається на нервах. Знаю, дехто приїздить сюди начебто лікувати ревматизм. Насправді ж, — сказала вона, віддаючи журнал рецепціоністці, — вони тут, щоб подалі від чужих очей очиститися душею.

Офелія мусила визнати, що, крім Беренільди й Арчибальдових сестер, ті аристократи, що їх вона зрідка тут здибувала, скидалися на опійних наркоманів.

— Після тієї пам’ятливої сцени, що ви влаштували володарю, у дворі тільки й мови, що про вас, — провадила Куніґунда довірливим тоном. — Прилюбився він до вас, голубонько. Коли повернетеся туди, готуйтеся до зустрічі з пеклом.

На цих словах Офелія майже відчула, як лист пече їй руку. Дівчина саме намірилася спитати Куніґунду, чи то не її робота з листами, аж тут пролунав страшенний грюкіт. Носій багажу перестарався і хапонув великого вишитого тюка, не завваживши, що той не закритий. На килим висипалося без ліку-міри блакитних піскових годинників.

— Незграба! — крізь зуби просичала Куніґунда, зиркаючи довкола, і її підвіски задзвеніли. — Негайно все позбирайте! І простежте, щоб жоден годинник не розкупорився.

Носій багажу став хапливо складати всі піскові годинники назад у тюк, безперестанку перепрошуючи. Офелія вагалася, що її здивувало більше: те, що Куніґунді урвався терпець, чи те, що в її володінні стільки піскових годинників. Для того, хто мав би очищуватися від химер, це було несподіванкою.

— Знаю, голубонько: вам може здатися, що цій колекції тут не місце, але вона призначена винятково для рахового вжитку. Блакитні годинники любої Гільдеґарди становлять таку велику конкуренцію моїм еротичним насолодам! Було б нерозумно з мого боку не... Як то... Не зібрати дослідницької бази, якщо так можна висловитися. — По тому Куніґунда роздратовано звернулася до носія: — Як довго ви ще складатимете ті годинники?

А за мить уже заворкотала до Офелії:

— Ах, мої в’явуари переживають непрості часи, голубонько. Якийсь мистецький критик звинуватив мене в тому, що я створюю химери низької проби. Хіба ж це про мене! Ви вже, напевно, чули про «Кульки сум’яття»?

— Е-е-е... Ні.

Офелії було невтямки, чому Куніґунда так відверто з нею говорить. Відколи в Гусячому саду Офелія відхилила її пропозицію, та незмінно вороже ставилася до дівчини.

— Це химери, що породжують точнісінько той самий ефект, що й від алкогольного сп’яніння. Мій останній витвір — мій рай для чуттів, мій палац насолод — цей ненависний критик поставив на один щабель із поганим столовим вином!

— Готово, пані, — озвався носій, цього разу міцно застебнувши тюк. — Прошу йти за мною, покажу пані її номер.

— Будь ласка, зробіть мені послугу: не розповідайте про це нікому, — прошепотіла Куніґунда Офелії, кліпаючи довгими віями. — Я б не хотіла, щоб люди понавигадували собі, ніби я така розчарована, що втішаюся химерами найпершої конкурентки.

Офелія кивнула. По правді, її надто хвилював лист, і вона аніскільки не переймалася оповідками Куніґунди. Проте Офелія мимохіть поспівчувала жінці, запримітивши, як важко та понесла свою огрядну постать до готельних сходів під дзенькіт золочених підвісок на вуалі.

— Даруйте, — мовила Офелія, витягуючись навшпиньки перед столиком рецепції. — Я шукаю пані Беренільду.

— А ви вчасно, — відповів рецепціоніст. — Пані Беренільда теж вас шукає.

— О, так? А ви знаєте, де її знайти?

— Вона на прогулянці з вашою сестрою, але скоро повернеться. Просила, щоб ви зачекали її тут.

Офелія вмостилась у вестибюлі на незручній банкетці, гадаючи, що хоче так терміново повідомити їй Беренільда. Дівчина погортала газету, що її хтось залишив на журнальному столику. То була всього лиш місцева газета, що не була такою популярною, як «Нібелунги», але за нею можна було згаяти час. Помітивши між двома повідомленнями про придворні плітки світлину Торна, а під нею текст, Офелія стала читати його.

«КНИГА ВОЛОДАРЯ ФАРУКА СКОРО НЕ МАТИМЕ ЖОДНОЇ ТАЄМНИЦІ ВІД ЦЬОГО ЧОЛОВІКА, — викрашався великими літерами початок статті. — Пан інтендант, що тепер проводить інспекцію в наших краях, завжди скупився на відверті зізнання. Однак виявив надзвичайне красномовство, коли вчора ми розпитали його про придворні новини. Попри те що пан інтендант уникав певних делікатних тем, зокрема порядку денного Станових зборів, що відбудуться 1 серпня цього року, або ж тривожних викрадень, що, вочевидь, спіткали клан Міражників, пан інтендант не приховав того, що незабаром стане помітною особою в оточенні володаря Фарука. Широкому загалу відомо, що володар надає першорядного значення власній Книзі — дотепер нерозшифрованому предмету унікальної колекції. Найстарші читачі, мабуть, пригадають колишні спроби витлумачити цей загадковий документ — спроби, що були незмінно приречені на невдачу. “Мені вдасться те, у чому всі решта зазнали поразки”, — вельми самовпевнено проголосив пан інтендант. За наріжний камінь амбітного задуму, імовірно, стане одруження з анімісткою, що відбудеться З серпня. Проте пан інтендант не захотів зупинитися більш докладно на цій, за його словами, подробиці. Отже, далі буде!»

Офелія не повірила своїм окулярам. Як же так — Торн наказав їй не говорити про Книгу, а сам вихваляється перед пресою? На щастя, ніхто з родичів не читав цієї статті: це коштувало б Офелії цілої купи неприємних запитань...

Дівчина саме міркувала про це, аж помітила пурпурову сукню матері — та про щось говорила з доповідачкою Аніми. Офелія одразу затулилася газетою, обачно приховавши фотографію Торна.

— Маючи намір стати моїм зятем, цей чоловік досі не з’явився на наші очі! Ви могли б принаймні наголосити на цьому при дворі! — репетувала мати. — За п’ять днів він бере шлюб із моєю донькою, а всі підготування покладає на наші плечі! Так цього не роблять!

— Ну-бо, люба Софійко, пані Беренільда ж пояснила нам, що це не залежить від його волі. У хлопця важлива робота, тому я не маю жодної підстави викликати через нього резерви.

Доповідачку годі було назвати старою пані, але з усіма вона спілкувалася так, немовби то були малі діти. Вона вважала за честь бути вбраною в чорні шати, із золоченим пенсне на носі, так само як і Настоятельки Аніми, хоч і не мала цього звання. А от її капелюх був вельми своєрідний: сидів на голові із завитим волоссям, як абажур, а на його верхівці без упину обертався флюгер у вигляді лелеки. Цей флюгер рухався не в напрямку вітру, а відповідно до хазяйчиного анімізму: був так само цікавий, як вона, і не проминав нагоди нахилити дзьоба туди, де, на його погляд, було щось, варте уваги.

— Тоді поговорімо про цю Беренільду! — вигукнула мати Офелії. — Відколи ми приїхали, вона напускає нам туману, але я ані крихти їй не вірю.

— До всіх нас напрочуд добре ставляться, — відказала доповідачка, вимахуючи якимсь папірцем. — І це єдине, про що я повідомлю Родиністерство.

— Отже, тільки я бачу, що тут діється щось не те? — розгнівалася мати Офелії. Обличчя їй стало червоніше за її червону сукню. — Я певна, що до моєї дочки ставляться погано. Вона так схудла й така мовчазна!

Офелії раптом стало соромно в сховку за газетою. Від зустрічі на пероні материн командирський тон був для Офелії що каторга. Поживши кілька місяців далеко від батьківського дому, дівчина відвикла, щоб хтось весь час уривав її, обирав за неї сукні й завжди хотів знати, де вона й з ким. Офелія сама не раз дивувалася зі свого супротиву, бо ще ж не так давно стенула б плечима та й погодилася б з усім.

У глибині душі мати так само бажала доньці добра, як і донька — матері, проте розмовляти одна з одною вони так і не навчилися.

— Не до шмиги мені цей шлюб! — наполягала мати, поки доповідачка простувала до телеграфіста. — Щойно я зустріну цього нечему — пана Торна, обіцяю, що не суперечитиму. Але Настоятельки могли б ще раз розглянути це питання, опитати когось або...

— Люба Софійко, — урвала її доповідачка єлейним голосом, — чи ти оце зараз научаєш наших дорогих матерів, як їм поводитися?

З-під газети Офелія побачила, як тяжкий материн профіль блідне так само швидко, як побуряковів. Лелека на капелюсі доповідачки зненацька нахилив металевого дзьоба до матері Офелії, ніби вказував на винного пальцем.

— Звісно ж, ні, — пробелькотіла та, мов дівчисько, заскочене на капості. — Я не хотіла сказати щось нешанобливе. Просто...

— Ніхто, навіть наші поважні матері, не може відкликати цей шлюб. Може, нагадати тобі, люба, що шлюбну угоду підписали особисто пані Артеміда й володар Фарук? Тільки вони мають повноваження розірвати цей союз, а надай їм наші голуб’ята бодай одну підставу скасувати цю угоду, дипломатичні наслідки будуть вельми неприємні.

Доповідачка подала папірець у віконце.

— Добридень, пане телеграфісте! — висурмила вона й повела далі: — Чи могли б ви, будь ласка, передати це повідомлення? Отримувач — Родиністерство Аніми.

Телеграфіст не втямив того, що сказала доповідачка, через її сильний акцент, отож вона проказала слова, карбуючи склади, щоб той її зрозумів:

— Ро-ди-ні-стер-ство А-ні-ми.

Розгнівана мати Офелії пішла геть із готельного вестибюля, Її пильне око Офелія таки ошукала. На відміну від невсипущого флюгера. Він рвучко розвернувся в бік газети, і, підкоряючись достобіса розумному механізмові, лелека заходився клювати капелюха доповідачки, щоб привернути хазяйчину увагу.

— Так-так-так, а ти була тут, любонько? Чи могла б ти на хвильку відкласти читання? Я б хотіла поспілкуватися з тобою.

Розуміючи, що не має вибору, Офелія відклала газету й підійшла до телеграфного віконця.

— Це вбрання надто вже не пасує тобі за віком, — зітхнула доповідачка, несхвально глянувши на Офеліїн купальний костюм. — То ти чула нас, мене й матір?

— Мимохіть.

За віконцем по-фаховому незворушно цокотів по клавіатурі пристрою телеграфіст.

— О, так, я теж мимохіть чималенько бачу й чую, — по-спільницьки пожартувала доповідачка. — Отож-бо знай, що я не хотіла підкидати хмизу до вогню, але мене також непокоїть відсутність твого нареченого. Чи відомо тобі, чому він так затримується?

Під капелюхом, нап’ятим на завите, стрижене, як живопліт, волосся, обличчя доповідачки набуло стурбованого виразу. Її великі вирлаті очі блищали якось по-дивному жадібно, неначе хотіли поглинути найпотаємніші думки співрозмовниці. Кому-кому, а цій пліткарці Офелія нічогосінько не довірила б.

— Ні, пані доповідачко. Мені це невідомо.

Офелія почувалася незатишно. Металевий лелека на недоладному капелюсі й далі наставляв свого дзьоба на Офелію, покинувши звичку обертатися сюди-туди.

— Мила моя любонько, — співчутливо зітхнула доповідачка. — Як же мені подавати докладні звіти Настоятелькам, якщо ти до них не долучаєшся. Тобі дали час на оглядини, щоб тихенько й любенько собі роззнайомитися з нареченим, бо нам у Родиністерстві Аніми не хотілося тебе травмувати. Хоча могли б.

Потираючи голі руки, Офелія позирнула на годинник, що висів біля віконця. І коли вже та Беренільда повернеться з прогулянки? Офелії не на жарт промайнула думка витягнути анонімного листа з рукавички й помахати ним під лелечиним дзьобом. То Настоятельки не хотіли її травмувати? Замість них це зроблять інші!

— Знаєш, перш ніж рушати в цю далеку путь, я ретельно вивчила твою справу, — вела далі доповідачка, посміхаючись кутиком рота. — І дізналася, що ти вже відхилила дві пропозиції від двоюрідних братів. З ними могла б собі спокійненько жити, якби засвідчила на те свою волю.

— Що було, те було, — сказала Офелія.

Доповідачка посміхнулася ще ширше.

— Ой, чи вже таки так? А може, пана Торна немає тепер серед нас не з його вини? Чи певна ти, що доклала всіх зусиль, щоб йому сподобатися? — запитала вона Офелію, свердлячи дівчину очима поверх обідців окулярів. — Бо скажу тобі одну річ, любонько, і це попередження, що тобі моїми вустами передають Настоятельки: якщо ти розладиш цей шлюб, як і попередні, хай із якого приводу, то зводитимеш порахунки з володарем Фаруком самотужки. Отак усіх нас знеславивши, не сподівайся на поміч із нашого боку й навіть не думай повертатися на Аніму. Зрозуміла?

Доповідачка проголосила це незмірно ласкавим, мало не жалібним голосом, наче їй далебі шкода, що доводиться казати такі речі.

Офелія не знала, із чого саме — чи то з обурення, чи то з розпачу — їй скрутило живіт. «До 1-го серпня даю вам час ужити заходів», — писав автор листа. Отже, їй лишалося всього три дні, щоб придумати, як реагувати на ультиматум, а до кого із цим звернутися, то хтозна.

— Вашу телеграму надіслано, пані, — оголосив працівник. — З вас п’ять крон.

— Чого цьому пану від мене треба? — запитала доповідачка Офелію, хмурячи брови. — Ці чужинці всі як один мають страшенний акцент — годі слово розібрати з того, що вони лепечуть!

— Ви маєте сплатити кілька крон за надсилання телеграми, — розтлумачила Офелія.

— П’ять, — повторив телеграфіст, показуючи пальці руки. — Звичайно це коштує чотири крони, але сталася луна. А луни коштують паперу. — Працівник показав продірявлену стрічку паперу, що її одригнув телеграф. — Останнім часом таке постійно відбувається, — пробурчав він. — Інструменти псуються.

Унаслідок луни фотографії розколюються надвоє або ж надаремне повертаються радіохвилі — ніхто до пуття не знав, чому таке коїться, але всі одностайно вважали, що луни добряче грають на нервах.

— Запишіть їх на рахунок Інтендантства, — запропонувала Офелія працівникові, сподіваючись, що Торн не збанкрутіє через ці п’ять крон.

Офелія виходила заміж, либонь, за найвидатнішого бухгалтера Полюса, а монети й банкноти являли для неї таїну, вкриту мороком.

Офелія знов усілася на банкетці. Дівчині здавалося, що розмову з доповідачкою закінчено, тому її пересмикнуло, коли та вмостилася біля неї. Офелія з острахом поглянула на її флюгер і зрозуміла, що годі й думати відкараскатися від неї.

— Мила моя любонько, я знаю, що з тутешніми людьми вельми непросто, — мовила доповідачка, кинувши значущий погляд на телеграфіста, — але ти не повинна відштовхувати нареченого на підставі того, що він не з нашої родини. Навіть Настоятельки в їхній нескінченній мудрості сміливо відчиняють двері чужоземним впливам, і це йде на користь усій Анімі!

— Які то чужоземні впливи? — запитала Офелія.

— Звісно, я не вдаватимуся в подробиці, — промимрила доповідачка, а на обличчі в неї з’явився загадковий вираз утаємниченої особи. — Усе, що відбувається на Раді Настоятельок, суворо конфіденційне, і навіть мені, доповідачці, туди зась. Принаймні поки що, — враз поквапилася уточнити вона. — За чотири роки я знову складатиму іспит на родинну службу — відчуваю, що цього разу діло на мазі! Повертаючись до нашої теми, можу сказати тобі, що до наших вельмишановних матерів коли-не-коли навідується чужинець, і він таки направду... — Видавалося, що доповідачка добирає якнайточніше визначення, та флюгер на її капелюсі нерішуче заобертався. — Таки направду чужинський. Я ніколи не бачила такої родинної потуги, як у нього... Навіть не зможу тобі сказати, скільки йому років. Ні-ні, я не дозволила собі підслуховувати під дверима, — запевнила вона так жваво, що Офелію взяв великий сумнів, — я просто подала їм чаю. Однак я знаю, що наші поважні матері неабияк зважають на поради цього чужинця. Він не часто їх провідує, але щоразу після його візитів вони ухвалюють новий родинний закон або ж скасовують старий. Тож бери за взірець таку прекрасну відкритість до світу!

Офелія насупила брови. Ухвалювати закони, бо їх нарадив гість між двома чашками чаю? Це вже щось більше, ніж відкритість до світу. Офелії було про що поміркувати — від погроз страти до прийдешнього шлюбу, — але більше вона вже не могла стримувати саркастичний тон, що навертався на вуста:

— Зрозуміло. І либонь, так само за порадою чужинця Настоятельки поклали перевезти архіви, вилучити твори з бібліотеки й зачинити мій музей?

Вирячкуваті очі доповідачки викотилися так сильно, що на якусь мить вона скинулася на жабу в завитій перуці й капелюсі.

— А ти, бачу, вельми нахабна й невдячна, любонько. Той музей, як раніше архіви та бібліотеку, не завадить освіжити.

— Освіжити? — збентежено мовила Офелія. — Я завжди дуже обережно ставилася до колекцій.

— А втім, нерозважливо! — зітхнула доповідачка, по-професорськи стукаючи по пенсне. — Про це я теж читала у твоїй справі. До Розколу люди створили правдиві шедеври, але також накоїли злочинів. Й увічнили ті злочини у вигляді зброї та книжок. Поклади молоді під носа такі речі, то, хай скільки їм не було століть, ще посіють войовниче зерно в сприйнятливі душі. Наші вельмишановні матері ухвалили правильне рішення — високо ставити лише ту спадщину, що її кожен мусить наслідувати! У всякому разі тебе це більше не обходить, — підсумувала доповідачка, а флюгер на показ відвернувся від Офелії.

Дівчина так міцно стиснула кулаки, що аж рукавички затріщали. Мистецтва читання вона вчилася для того, щоб наблизитися до свого єства, досліджуючи єство предметів. У минуле не завжди приємно зазирати, але хиби людей, що населяли землю до Офелії, стали також і її хибами. Якщо дівчина щось і затямила в житті, то ось таке: щоб реалізуватися як особистість, неодмінно мати хиби.

Раптом Офелія пригадала те, що підказувала їй інтуїція тоді, на канатній дорозі: що вчинки Настоятельок Аніми та погрози, що тут, на Полюсі, шугають навколо Фарукової Книги, мають спільний знаменник. Ця гадка липла до неї, як шевська смола, хоча дівчина й не годна була встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними. Заглибитися в це питання Офелія не мала нагоди.

Мов сигнал тривоги, готельним вестибюлем прокотився тонкий голосок:

— Ну на-реш-ті! Ми всю-ди тебе шукаємо!

Між багажними візками під безладний цокіт перлів підтюпцем бігла Аґата. На ній були ті самі намиста, легенька сукня, капелюшок-клош.

— Сестричко, ми за тобою ску-чи-ли! Добридень, пані доповідачко! Чи дозволите нам вкрасти у вас Офелію?

А доповідачці, здавалося, тільки того й треба було. Скориставшись із цього втручання, вона пішла по-терайдійськи, а флюгер заходився шукати їй нову ціль.

— Рибко, що ти тут робиш у купальному костюмі перед усім людом? — вигукнула Аґата, узявши руки в боки. — Це не-при-стой-но.

На превелику прикрість свого чоловіка — той, утомлений, всюди ходив за нею, тримаючи малого Тома на руках, — Аґата набула дивних манер. Стала карбувати склади, як театральна акторка, і вбиратися в нові сукні. До нестями захоплюючись Беренільдою, Аґата намагалася вподібнитися до неї: вдягатися, висловлюватись і рухатися, як вона.

— Ось ми тебе й знайшли, — правила своєї Аґата. — Куди ви нас тепер повезете, пані? Може, нарешті у двір? Мені дуже кортить побачити щось, окрім скель!

Вигинаючись під вагою живота, Беренільда поблажливо всміхнулася їй.

— Даруйте мені, люба дитино, але не сьогодні. Насправді ж я хотіла б поговорити з вашою сестрою віч-на-віч.

— Отакої, — розчаровано сказала Аґата, — а мені не можна з вами?

— Іншим разом. Побудьте із чоловіком і малим Томом, — лагідно відказала Беренільда. Повернувшись до Офелії, вона прибрала всю м’якість із погляду. — Накиньте шубу.

МАТЕРІ

Беренільда запросила Офелію до трійки сніжно-білих коней. У кареті сиділа валькірія — десь так весела, як на поховальній процесії. Офелія трохи завагалася, зобачивши велику валізу позаду карети. Чи, бува, не в дальню путь вони вирушають?

Від’їхавши від готелю, трійка попрямувала промисловими проспектами міста. Чоловіки знімали хутряні вушанки, а жінки підіймали поли суконь на знак поваги, коли карета проїжджала повз них. Достоту як свята покровителька, Беренільда милостиво всміхалася кожному з них. Котячись вуличками Опалових Пісків, Офелія виявила, що Беренільда має й інше амплуа, але про його існування дівчина не знала. Не було жодної стіни, жодної вітрини без старих вивісок з її ім’ям: «Улюблений суп Беренільди», «Госпіс Беренільди», «Середня школа Беренільди». Офелія бачила лиш, як ця аристократка спить на шовках й у вус не дме. Тут же Беренільда перетворювалася на доброчинницю, усі сили покладаючи на те, щоб серце містечка билося.

Однак таємнича туга нікуди не поділася з тіні її погляду.

— Нам треба поговорити, — сказала їй Офелія. — Я одержала...

— Не тепер, — урвала її Беренільда. — Коли приїдемо.

Офелія мусила впокоритися. З огляду на вагітність Беренільди трійка їхала ледь відчутним алюром, обравши віддалений від міста шлях уздовж солончаків і підіймаючись на верхівку фіорду. На вершинах сніг ніколи не танув, і незабаром ялинки вбралися в смарагдово-сріблясті барви. Офелія била ногою об ногу: прихопивши шалика, не подумала про черевики.

З одного боку шляху природне каміняччя на узбережжі продовжувала залізниця; з другого, — передні скелі відбивались у смузі моря, мов у дзеркалі. Море було таке солоне, що, крім планктону й водоростей, нічого живого там не водилося; а все ж воно верховодило в цих краях. Коли сонце пронизало хмари й поклало золоте лезо на воду, барви краєвиду вмить змінилися з пастельних на гуашеві. Попри те що Офелія щобожого дня дивилася на це видовище, воно, однак, незмінно вражало її.

Чари розвіялися, щойно трійка проїхала крізь ялинову алею та зупинилася перед подвір’ям будівлі з круглими вікнами.

САНАТОРІЙ

ВХІД ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ

Від цих чотирьох слів, вигравіюваних на фронтоні фасаду, Офелії закортіло дати драпака.

— Ми... провідуємо вашу матір?

Офелія якось геть забула про її існування. Якщо й був хтось, із ким їй напевне не хотілося розмовляти, то це якраз стара акторка. Дівчина не змогла зізнатися Беренільді, що її мати аж так ненавидить їх, Офелію і Торна, що наразила їхнє життя на небезпеку. А Офелії однієї погрози смерті вже було досить.

Велично, мов королева, Беренільда зайшла всередину санаторію в супроводі валькірії. Офелії було невтямки, як жінка з таким великим животом може рухатися так граційно. Проте сама вона почувалася страшенно незграбною, бо її голі ніжки визирали з-під дорогезної шуби, що напнулася на животі. Опинившись усередині, вона примружила очі, засліплена бездоганною білизною приміщення. У санаторій, весь засклений панорамними вікнами й обкладений блискучою плиткою, струменіло денне світло. Навколо ширився запах антисептика, і Офелії знову захотілося вдихнути надворі смолистий аромат.

Вона чимчикувала за Беренільдою та валькірією повз нескінченну вервечку шезлонгів, у яких непорушно, мов статуї, засмагали літні люди. Що сказати їй на зустрічі з матір’ю Беренільди? «Як поживаєте, люба пані? Чи наміряєтеся ви вбити мене сьогодні?»

Беренільда зайшла в інше крило закладу — там не було ні душі. Чи майже ні душі: медсестра з білим ковпаком у волоссі підійшла до них, стукаючи сабо об плитку.

— Добридень, пані Беренільдо. Ваша мати радо прийме вас.

— Я принесла дещо з речей. Ви певні, що дитині нічого не загрожує?

— Ні, пані, ми лікуємо дихальні патології, і жодна з них не заразна. Вам тут буде дуже добре, не переймайтеся.

— Ми не повернемося в готель? — здивувалась Офелія, поки медсестра вела їх коридором.

— Ви повернетеся, — відповіла Беренільда. — Скоро я вам усе поясню, але спершу хотіла б поговорити з матір’ю.

Медсестра два рази тихенько постукала у двері, а тоді відчинила їх, не дожидаючи відповіді. Беренільда зайшла до кімнати, обіруч тримаючи живіт, і, випередивши Офелію з валькірією, легенько зачинила за собою двері.

— Заждіть мене, — шелеснула вона в проміжок дверей. — Я недовго.

Офелія мовчки кивнула. Вона встигла помітити за спиною Беренільди сцену, яку не одразу забула: висхле тіло старої пані, біліше за простирадла на ліжку, вирячені очі впинаються в стелю, не дихання, а свист. Якби Офелія не знала, що ця жінка — мати Беренільди, вона б її не впізнала.

Збита з пантелику, Офелія зробила кілька кроків коридором і сіла на підвіконня величезного круглого вікна. А ще кілька хвилин тому вона побоювалася цієї жінки...

— Я не знала, що в неї так погано зі здоров’ям, — зізналася вона валькірії, що ступала за нею, шерехтячи сукнею. — Знала, що в неї хворі легені, але... Але щоб так...

Не закінчивши речення, Офелія раптом стала чхати по кілька разів поспіль.

— Тримайте.

Офелія вибалушила очі на носову хусточку, що їй простягала валькірія. Вони вже кілька місяців жили пліч-о-пліч, і оце вперше дівчина почула валькіріїн голос. Офелія утерла кінчик носа, трохи соромлячись бруднити такий красивий витвір: хусточку валькірії наче пошили з тієї самої чорної, майстерно вишитої матерії, що й кринолін.

— Спасибі, пані.

Здивування Офелії подвоїлося, коли валькірія лукаво посміхнулася, і від того обидві її щоки зібралися в зморшки.

— Ну-ну, між нами можна без «пані». Це я, Арчибальд.

— Шо?

Офелія чула й перечула, що добре вихована дівчина ніколи не скаже «Що?», але, на її думку, бувають обставини, які виправдовують усі грубощі. Валькірія стала поряд з Офелією. Ото ще було сюрреалістичне видовисько: дивитися, як ця стара пані, звичайно така поважна й непорушна, вовтузиться в пишній сукні й недоладно розмахує руками.

— Я на хвилинку вселився в це тіло. Воно не надто зручне, але я хотів поговорити з вами віч-на-віч.

Коли Офелія завважила масний погляд валькірії на своїх голих гомілках, то більше нітрохи не сумнівалася — то таки був Арчибальд.

— А ви на таке здатні? — забелькотіла вона, обсмикуючи шубу якомога нижче. — Вселятися в якесь інше тіло й полишати своє?

— Так, — відповів Арчибальд хрипким голосом валькірії. — Коли власник тіла — член Павутини та за його згодою. Часу в мене мало, тож послухайте уважно. Я саме веду оте невеличке розслідування зникнень із Місяцесяйва. Чую, пахне смаленим.

— Що там відбувається? — стривожилась Офелія. — Кого ви підозрюєте?

— Скажімо так: є одна зачіпка подумати, але поки що волію дослідити це самотужки. Нікому про це не розповім, навіть родичам, поки остаточно не переконаюсь.

Офелії спало на думку, що, мабуть, не просто ховатися від людей, які можуть безперервно стежити за твоїми вчинками й діями. Раптом обличчя валькірії викривилось, а втім, не припинило посміхатися — то був найхимерніший вираз, що його Офелії доводилося бачити на людському обличчі.

— Прошу вас, будьте надзвичайно обачною. Не потикайтеся до двору, скільки зможете.

Офелія заціпеніла. Після того листа, що вона отримала, ліпшої поради годі було сподіватися. Поки що Фарук не передав їй жодного повідомлення про ту нову посаду, яку він їй обіцяв, але це ніяк не розв’язувало її проблеми. Чи могла вона довіритися Арчибальдові? Чи слід розповісти йому про шантаж, об’єктом якого вона стала?

— Хай Беренільда піклується про майбутню дитину, — додав він, поки Офелія вагалась. — Мені кортить стати хрещеним здоровісінької дитини! Що ж до моїх сестер, подбайте, щоб вони не віддалялися від вас.

— Вони тут лише тому, що ви їх силоміць сюди відрядили. Я не маю на них жодного впливу, ми заледве словом перекинемося.

— Вони ревнують, — розреготався Арчибальд.

Бачити, як валькірія розмовляє, було дивно; коли ж вона реготала, то ставало ще бентежніше.

— Ревнують?

— Сестри не розуміють, чому я так вами цікавлюся. На їхній погляд, ви нецікава й незугарна.

— А, — лише відказала Офелія. — А чи маєте ви новини від Торна?

Валькірія вишкірилась, гримасуючи, а повіки в неї стали нервово смикатись. Присутність Арчибальда виявилася складним випробуванням для валькіріїного тіла.

— Так він же ніби не мій наречений. Пан інтендант чимось зайнятий — не знаю чим, не знаю де. Не хочу видатися за грубіяна, але видається, що весілля з вами його обходить більше, ніж викрадення.

Офелія занурила руку в кишеню шуби, де тихенько пульсував годинник Торна. Незліченну кількість разів вона ледь не розбила, не зламала чи не зупинила його, але дотепер тонкий механізм пережив її невправність. Офелія ставила мовчання Торна на карб тому, що він веде розслідування в Місяцесяйві, та якщо навіть Арчибальд не знає, де Торн... Якось мимоволі вона пригадала, як вусібіч літали папери, а Торн, заюшений кров’ю, наставляв на неї пістолета. А що, як він теж одержував листи?

— Ми тут не маємо телефонного зв’язку з Небоградом. Чи могли б ви зв’язатися з Інтендантством, пане посланцю? Просто пересвідчитися... Як би то сказати... Що там нічого страшного не коїться.

Валькірія так високо скинула бровами, що її лоб згорнувся, мов акордеон.

— Ви що, серйозно? Хвилюєтеся за Торна?

— І за вас також, — знехотя зітхнула Офелія. — Я не певна, чи ви того варті, і один, і другий, але будьте уважні, куди пхаєте носа.

Вона підхопилася, коли валькірія нахилилася до неї, поцілувала в лоба й підморгнула.

— А ви, Офеліє, тримайтеся подалі від двору. А надто бережіться химер.

— Химер? Чому химер?

Обличчя валькірії захряпнулося, як віконце, очі перестали мерехтіти, а зморшкуваті руки знову обтягнули довкола себе кринолін.

— Ваш співрозмовник пішов.

— Але я не розумію, — мовила Офелія, — що хотів сказати Арчибальд.

— На щастя, я також не знаю, що в нього на мислі, — сказала валькірія, взявши простягнуту їй хусточку. — Мені доручено наглядати за пані Беренільдою, а не влаштовувати вам перемовини.

На цих словах літня пані відійшла од вікна й заглибилась у важку мовчанку. Офелія м’яла рукавички. Мабуть, усе ж варто було розповісти Арчибальду про лист. Чи зателефонує він в Інтендантство, як вона попросила? Небоград перебував надто далеко від Опалових Пісків, щоб вирушати туди крізь дзеркало. Щоразу, коли сонце виходило з-за хмари, воно заливало Офелію світлом і відбивало її постать у склі: низенька дівчина, волосся жужмом, на обличчі тривога, а навколо шиї шалик, що тріпоче з нетерплячки.

Офелія підскочила, мов на пружині, почувши, як у коридорі відчиняються і зачиняються двері.

Учепившись за живіт, як за рятівний буй, вийшла Беренільда — бліда, аж ніби знекровлена.

— Пані? — стривожилась Офелія.

— Я б хотіла... трохи провітритися, — мовила Беренільда втомленим голосом, спершись на руку, яку простягнула їй Офелія. — Прошу, ходіть зі мною. А ви, пані, — додала Беренільда, звертаючись до валькірії, — чи могли б ви супроводжувати нас на пристойній відстані, будь ласка? Нам потрібно трохи усамітнитись.

Офелія стурбовано пішла слідом за Беренільдою до виходу із санаторію. У саду вони крокували мовчки. Волога трава липла Офелії до ніг, Беренільда важко обпиралася їй на руку, але дівчина мовчки терпіла.

— Може, трохи перепочинете, пані?

— Ще кілька кроків, якщо ви не проти.

Беренільда роззирнулася навколо себе. Очі в неї були менші й тьмяніші, ніж звичайно. Вона уважно оглядала випростані на шезлонгах постаті, що приймали сонячні ванни на терасах санаторію. Очевидно, когось шукала.

Офелія відчула, як Беренільда напружилася, щойно біля них прокотився сміх. Стоячи в траві навколішки, жінка в змоклій від вологи білій сукні збирала морошку під пильним наглядом медсестри. Збиральниця по-дитячому зачудовано розглядала кожну ягоду в сонячному світлі, а потім кидала до рота й заливалася радісним сміхом, неначе ніколи не куштувала більшої дивовижі. Довге біляве волосся де-не-де посріблила сивина — жінка була не старша за п’ятдесят років. Вона мала найстрашніше татуювання, яке Офелії довелося колись бачити: великий чорний хрест, що перетинав їй обличчя з чола до підборіддя.

Стало зрозуміло, що в саду Беренільда шукала саме цю здитинілу жінку, однак дивилася на неї лише здалеку, не підходячи ближче.

— Я ніколи не була хорошою матір’ю.

Офелія готувалася до будь-яких заяв, окрім цієї. Дівчина звела на Беренільду очі, сподіваючись піймати її погляд, але Беренільда й далі підставляла Офелії свій профіль, чистий і гордий. Офелії здалося, ніби вона тримає за руку статую.

— Спостерігати за вашою було вельми цікаво, — повагом провадила Беренільда. — Певна, що, коли ви були маленька, вона завжди хотіла мати вас у себе перед очима. У дворі на Полюсі норови дещо інші. Ми відсилаємо дітей у провінцію, довіряємо їх годувальницям і вихователям, а потім очікуємо, поки вони підростуть, щоб прикликати їх до себе й показати суспільству. Так мене виховала мати, і так само я виховувала власних дітей. — Усмішка Беренільди поширшала, але не запалила й крихітної радісної іскорки в погляді. Вона так само наставляла погляд на жінку з ягодами. — Першим у мене відібрали Томаса. Він помер від отруєння на руках у годувальниці, і, коли це сталося, мене не було. Думаєте, я бодай щось змінила у звичках? — запитала вона по-олімпійськи спокійно. — Звісно ж, ні. Я занурилася в тугу, тоді як мої малі П’єр і Маріон були далеко від мене. Я знов і знов говорила собі, що в провінції їм буде затишніше, ніж у дворі. Я пообіцяла невдовзі їх забрати — коли опаную себе.

Офелія вже знала розв’язок цієї історії, але нізащо не урвала б Беренільду. Після кількох тижнів мовчанки жінка нарешті відкрилась їй.

— Жодного ранку я не прокидаюся, не питаючи себе про те саме. Чи були б вони живі до сьогодні, якби я не стала зволікати з обіцянкою?

Сонце зайшло за хмари. Знявся вітер і, прогулявшись газоном, захолодив Офелії гомілки. З Беренільди злетів її капелюшок-клош, схожий на здоровенну квітку конвалії. Здитиніла жінка зачаровано проводжала його очима, а тоді кинула збирання й помчала на лови, попри застережливі вигуки медсестри. Беренільда ж і бровою не повела, її красиве золотаве волосся легкими хвилями розсипалося в неї на плечах.

— Я помстилася. Відколи встановила особи винних, я вигадала собі таку приємність — викликати їх на двобій і розносити на шматки. Обох, одного за другим.

Обох? Офелії, мов ляпасом, швиргонули в пам’яті слова барона Мельхіора: «Станіслав втратив батьків за дещо... виняткових обставин».

— Батько й мати шевальє, — прошепотіла Офелія. — Отже, це вони напали на ваших дітей? І тому ви успадкували їхнє майно?

— Що виросло із цього малого міражника — на моїй совісті, — підтвердила Беренільда, не полишаючи лагідного тону. — Він завжди сподівався, що я заповню ту пустку, що й утворила в його житті. Мені прийшла телеграма, що незабаром виконуватимуть присуд щодо його Ампутації, і тоді його, ймовірно, відішлють із двору. З ним перегорнеться сторінка мого життя. — Беренільда вдихнула рослинний аромат вітру й сповненим грації рухом пригладила розвіяне волосся. — Найліпші спогади про моїх дітей я маю тут, у цьому місті, у глибині лісів, на пляжах. Це єдине, що я бажаю тепер зберегти.

Більше Офелії нічого й не треба було, щоб зрозуміти, звідки та туга, що огортала Беренільду, відколи вони вирушили на південь ковчегу, і чому вона тілом і душею віддавалася цьому краю. То було паломництво.

Офелія затремтіла, побачивши, як Беренільда стискає руку на животі.

— Вам боляче?

— Це звичайна річ. Пологи скоро. То гляньте ж на мене, — зашепотіла Беренільда, і в кутику рота з’явилась ямочка. — Нарешті я знову стану матір’ю, а жодної науки з минулих помилок не дістала. Надуживаю, гуляю, нічого не змінюю у звичках. Якби ваша тітка не стежила за мною впритул... — Беренільда зітхнула, не прибираючи тихомирної посмішки. — Моя мати помре. Її легені в дуже поганому стані. Це вже питання днів, а либонь, годин. Я мушу бути поряд із нею.

— Мені шкода.

В Офелії це вихопилося несамохіть, хоча вона й не знала, від чого саме їй сумно. Ця драма була геть не до діла. Беренільда мала про що подумати, тож Офелія не наважилась поділитися з нею своїми побоюваннями.

— Дарма, — відказала Беренільда, і м’якості в її голосі відчутно поменшало. — Мама щойно зізналася мені. Пам’ятаєте ті помаранчі, що ними ледь не отруїлася пані Гільдеґарда й що ледь не прирекли вас на смерть? Це її робота. Вона не просить у вас пробачення, — вважала за потрібне уточнити Беренільда. — Навіть жалкує, що не вдалося їй вас знеславити, але поки мала сили, затялася розповісти мені про це.

— Он як, — заскочена зненацька, промимрила Офелія. — Е-е-е... Я...

Зазвичай Беренільда бездоганно давала раду пазурам, але тепер в Офелії через неї розболілася голова. На позір було не сказати, що Беренільда збентежена: вона й далі мляво спостерігала за здитинілою жінкою, що зрештою спіймала капелюха й начебто міркувала, що ж із ним далі робити.

— Замолоду моя мати була страшною жінкою, — вела далі Беренільда. — На її думку, важили тільки клан Драконів, майбуття Драконів і честь Драконів. Я гадала, що з віком вона помудрішала, але її лицемірство мене прикро вразило. Ніколи не пробачу їй того зла, що вона вам заподіяла... Мені вже й самій собі складно пробачити.

Очі Беренільди нарешті опустилися на Офелію, і дівчина вмить зрозуміла: та тінь, що затьмарювала блиск цих очей, ніколи не стосувалася її, Офелії. Серце їй забилося, мов у барабан.

— Вибачте мені, Офеліє. За всі ті рази, коли я на вас тиснула, погано поводилася з вами й вичитувала вас. Того вечора на театральній сцені, коли ви дали одкоша Фаруку, я усвідомила, що з нас двох ви сильніша. Там ви дали мені урок скромності, хоч і трохи неприємний, але я врешті-решт його засвоїла. Удавала, наче захищаю вас, але сама потребую вашої допомоги.

— Моєї допомоги?

Беренільда перевершувала її і чарівністю, і потугою, і впливом. Офелії було складно уявити, чим може стати їй у пригоді. Коли Беренільда ніжно взяла її руку та поклала собі на живіт, Офелія скорилася.

— Оберіть ім’я.

— Я? Та то ж хіба не хрещений...

— Ні. Я хочу, щоб це був не Арчибальдів вибір, а ваш, Офеліє. Прошу вас бути за хрещену моїй дитині.

Окуляри Офелії побагровіли від сплеску почуттів. Дівчина щосили намагалася не показати, як її переполохало це прохання. Оце вперше хтось намірявся довірити їй таку відповідальність. Навіть Аґата звернулася до тітки, зміркувавши, що сестра аж надто неповоротка, щоб тримати дитину на руках.

— Ім’я для дівчинки, — уточнила Беренільда, пестячи живіт. — Я завжди передчувала такі речі ще до народження. Чи знаєте ви, що це означає?

Офелія не відповіла. У голові снувалося стільки думок, що дівчина не ладна була зосередитися на котрійсь одній з-поміж них.

— На Полюсі все успадковують нащадки чоловічої статі, — пояснила Беренільда. — Позаяк я народжу дівчинку, Торн одразу одержить в офіційну власність весь спадок Драконів. Коли ж виконає частину угоди щодо володаря Фарука, стане за офіційного спадкоємця, а статус неправонародженого буде скасовано.

— А ви, пані? І ваша донька?

— О. я цим не переймаюся. Торн подбає про наші потреби. Крім того, я й далі володітиму маєтком у Небограді. То що, Офеліє, погоджуєтеся бути за хрещену моїй дитині?

— Ой, пані... Це ж така велика відповідальність.

— Ви найвідповідальніша людина з тих, кого знаю. Будь ласка, люба Офеліє, допоможіть мені стати ліпшою матір’ю, а володарю Фаруку — ліпшим батьком. Але передусім допоможіть Торну, — благала її Беренільда. І раптом голос їй надломився: — Я дуже переживаю за цього хлопчика; іноді мені здається, що геть не знаю його. Не відаю, що в нього на думці, але врешті-решт, повірте, вгадую його наміри ліпше, ніж він сам. Насправді йому потрібне ваше серце, а не руки.

Офелія прожебоніла щось неврозумливе. Гадала ж бо, що Беренільда не має до неї поваги, а тепер же її розплющило під вагою Беренільдиних сподівань.

— Поки що, на жаль, вам із мене не буде ніякої користі, — зітхнула Беренільда, проводячи пальцем по щоці Офелії. — Маю віддати землі матір і дати світові дитину. Побудьте собі тихенько в готелі й зачекайте на мене. Я б залюбки відіслала валькірію до вас, щоб за моєї відсутності вона дбала про вашу безпеку, але Павутина запропонувала її послуги моїй дитині. Однак обіцяю вам бути поруч у день весілля. Незабаром на додачу до анімізму ви здобудете ще й пазури Торна. Ми навчимо вас послуговуватися ними, щоб боронитися від ворогів.

Офелія силувано, та, мабуть, не вельми переконливо всміхнулася: Беренільда поклала їй руки на плечі — достоту як доросла, що намагається втішити дівчинку.

— Якщо закон дозволить, я подарую вам і свою родинну потугу. Ви, либонь, бачите в мені природну стихію, але поки я була юнка, пазури мої були не надто путящі, поки не поєдналися з пазурами мого чоловіка. На церемонії Дару завжди була змога подвоїти силу тієї самої потуги. А втім, не легковажте переваги, що її являтиме суміш анімізму зі здібностями Торна — результат, мабуть, вас здивує.

Офелія здригнулася, коли біля неї зненацька виросло обличчя з наведеним хрестом. То за терплячою вказівкою медсестри здитиніла жінка простягала їй капелюха Беренільди.

— Дякую, пані, — мовила Офелія, сором’язливо беручи річ.

Зблизька жінчине татуювання виявилося ще видовищнішим. Намальована доземна смуга була така широка, що цілковито покривала ніс, а поземна перетинала очі, мов карнавальна маска. Лице було ще вродливе, якби не розмальоване в такий спосіб. На тлі посрібленого білявого волосся, блідої шкіри й білої сукні вирізнявся лише цей чорний хрест. Здитиніла жінка ніскілечки через те не засмучувалася. Щойно її погляд відвернувся від Офелії, як вона вмить забула про її існування й побігла газоном, захоплена якоюсь новою витівкою.

— О, так, справді, — мовила Беренільда посвіжілим голосом, — це і є ваша майбутня свекруха.

КАРАВАН

Непросто заснути на ковчегу, де пів року сонце не заходить за обрій, тому світло, як уранці. Офелії не спалося, і вона не склепила очей у своєму маленькому готельному ліжку. Вона чула море, вітер, навіть іноді подих, як їй здавалося, білої сови чи попискування лемінгів десь у товщі стін, так ніби всі природні стихії та істоти попризначали одне одному зустрічі в Офеліїній кімнаті. На додачу до всього Офелія ще й дихати вільно не могла, бо забило ніс. Пройшовшись надворі босоніж, вона геть занедужала.

Заплющивши очі, Офелія подумки розглядала обличчя з намальованим хрестом. «Ні ви, ні я ніколи з нею не познайомимося», — якось сказав їй Торн, коли вона розпитувала його про матір. Тепер дівчина втямила сенс цих слів. Торнова мати перенесла Ампутацію, і татуювання правило за ознаку неслави, що її годі сховати під будь-яким макіяжем, під будь-якою химерою.

«Як у всіх хронікерів, потуга її клану належить царині пам’яті, — пояснила їй Беренільда, коли вони сиділи в саду санаторію. — Утративши перше, вона втратила друге. Не надто шкодуйте її, рибко, на тій совісті не одна загублена душа».

Важко було уявити, як ця сумирна істота, що навіки застрягла в теперішньому й не має ні минулого, ні майбутнього, могла бути аж така лячна. Беренільда розповіла Офелії, як років п’ятнадцять тому падіння матері Торна потягнуло за собою всіх хронікерів. Цей клан мав передусім зберігати й передавати колективну пам’ять, як і гілка Офеліїної родини. Унаслідок тривалого судового розгляду з’ясувалося, що хронікери скористалися з урядового стану: викривили минуле й приписали собі здобутки інших.

Вони б іще дешево відбулися — самою пересторогою від суду, — якби мати Торна не скоїла смертного гріха — не зужиткувала свого становища фаворитки, щоб підробити записник Духа родини. Немилість зливою полилася на всіх куртизанок: Фарук уже не довіряв власним нащадкам. Справа могла зайти дуже далеко, якби цю жінку зрештою не звинуватили, не судили, а тоді й не розжалували.

«Чого я їй ніколи не пробачу, — підсумувала Беренільда, ледве приховуючи ненависть, — так це того, що вона заподіяла Торну. Спокусивши мого брата й завагітнівши від нього, вона таким чином прагнула посилити власний родовід і наділити хронікерів потугою наших мисливців. Коли ж виявила, що син хворобливий, то ладна була викинути його на смітник».

Офелії спало на думку: а чи є в її майбутній родині бодай хтось, кого вона могла б відрекомендувати батькам, не боячись остаточно їх розлютити? Хвильку поміркувавши, надумала ще й таке: до якої міри діяльність Настоятельок на Анімі скидається на хронікерську торгівлю спогадами?

Тишу розітнуло «тік-так» кишенькового годинника, і невдовзі замість обличчя, перетнутого хрестом, Офелію обсів образ піскового годинника, що порожніє піщинка за піщинкою, година за годиною.

Пісковий годинник її життя. А кінцевий термін — перше серпня.

Коли Офелія так і не змогла вивідати таємниці листа з погрозами, вона перейнялася рішучістю вкинути його до жару в пічці. Автор достеменно знав, над чим не владна вона, чтиця, і, рухаючи рукою по паперу, не залишив жодного відбитка. Офелія не бачила жодного розв’язку для цього ультиматуму. Якщо розірве заручини, то муситиме самотужки відповідати за наслідки й цього разу не зможе покладатися на Фарукове милосердя. Якщо не розірве, то, мабуть, її спіткає доля голови військової поліції та редактора «Нібелунгів». Це не те, що називають «мати вибір». Залишалося всього сорок вісім годин, щоб ухвалити рішення. Сорок вісім піщинок із піскового годинника її життя. Офелія потерла повіки, силкуючись прогнати цей образ, але його місце вмить посів обрис жінки в червоній шубі та чорній вушанці. Дівчина ще раз заскочила її, коли та походжала прямісінько під вікнами Офеліїної кімнати, коли дівчина саме зачиняла їх. Проте досить було висунутись із вікна, щоб роздивитися її, як жінка випарувалася, мов її й не було. За нею, Офелією, стежать — тепер вона не мала жодного сумніву.

БОГ ЗАСУДЖУЄ ЦЕЙ ШЛЮБ.

Офелія зарилася обличчям у подушку. Чому її весілля так страхаються? Чому Торн не подає ознак життя? Чому шляхтичі пропадають без сліду? Чому Арчибальд негадано-неждано став побоюватися химер?

— Чому ти зовсім не звертаєш на мене уваги?

Офелія підвелася на ліжку, надягла окуляри й уздріла Гектора. Той уважно на неї дивився в сутінках кімнати. На ньому була його улюблена піжама — блакитний комбінезон із білим коміром, що виростав разом із хазяїном. На відміну від Офелії, Гектор дуже стежив за своїм зовнішнім виглядом. До того ж шнурки на черевиках зав’язувалися самостійно, дірки на одязі латали самі себе, а з кишень, де насправді ховалася сила-силенна витребеньок, анічогісінько не випадало. Гектора слухався будь-який предмет гардеробу, а також... будь-які готельні двері, замкнені на ключ.

— Ти була з дівчатами в лазні й гуляла з пані Беренільдою. Може, хай уже настане й моя черга?

— Слухаю тебе, — сказала Офелія, глянувши на годинник. — Що ж такого пан Чомучник має повідомити мені о п’ятій дванадцять ранку?

— Учора ввечері на готельній дошці оголошень я знайшов оце.

Гектор простягнув їй велику пожмакану й подерту афішу.

НАРЕШТІ ВІН ПОВЕРНУВСЯ НА ПОЛЮС: КАРНАВАЛЬНИЙ КАРАВАН!

ЗАПРОШУЄМО НА НАЙЛІПШІ МІЖРОДИННІ ВИСТАВИ

На Офелію враз накотила ностальгія. Карнавальний караван — це пересувний цирк: він кочує з ковчега на ковчег, і там виступають чоловіки й жінки з усього світу. Коли цирк востаннє приїжджав на Аніму, Офелія була ще школяркою, але зберегла про той час казкові спогади.

— Ви їх дивилися, коли я ще не народився, — нагадав Гектор, неначе довго був жертвою прикрої несправедливості. — Не сходиш зі мною?

Офелія завагалась, а тоді збагнула, що їй не просто хотілося піти з братом у цирк, а це було конче необхідно зробити.

— Сходимо, — пообіцяла вона. — Тільки ти і я.

Карнавальний караван облаштувався біля міста Асґард, на підніжжі сусіднього фіорда — пів години на човні від Опалових Пісків. Коли Офелія слухала нарікання молодшого брата, їй було жаль його, бо насправді їй і самій хотілося влаштувати прогулянку з ним. Тепер же, бігаючи від ятки до ятки, шукаючи Гектора, Офелія пожалкувала, що не взяла ескорт з ватаги дорослих. Цей хлопчисько був подібний до мила! Прослизав у човен гадалки з Ясніссіми, зникав у фотомайстерні алхіміків із Золива, ховався під фортепіано джазового дуету Фараонів і здіймався в повітря на кріслі психокінетика з Циклопа. У Каравані пропонували вельми різноманітну палітру родинних потуг, і Гекторову допитливість годі було втамувати: зі своїми «Чому?» він чіплявся до кожного, хто його слухав.

— Ну як? — вигукнув Ренар, побачивши Офелію, коли та минала стенд із некромантії. — Подобаються гуляння?

Сам він розмовляв із муштрувальницею біля кліток із потворами.

— Не так щоб дуже, — відказала Офелія. — Брата шукаю.

— Досі? Отакої! Слід було його держати на припоні — мені теж аж ніяк не кортить дістати прочухана від ваших тітки та матері. Я ж оце сьогодні відповідаю за вас двох! Трьох, якщо лічити й оцю бешкетницю, — пробурчав Ренар, тряхнувши Ковбаску за загривок. — Витягнув її тієї миті, коли лізла у клітку з потворами. Коли б на місці не було пані тотемістки...

У муштрувальниці на виду розійшлася усмішка. Вона була прегарна жінка, шкіру мала чорну мов ніч, а волосся золотисте, наче сонце.

— Я не ладна доглянути рідного брата, — зітхнула Офелія. — Чи зможу я бути за хорошу хрещену, як ввижається Беренільді?

— Ну-бо, не журіться, — миттю відказав Ренар, широко всміхаючись. — Он він, бачу вашого брата. Біля колоса з Титана.

Ренар вказав на поміст, де якийсь миршавий чоловічок однією рукою підіймав здоровенного холодильника так, немовби той анічогісінько не важив. Гектор таки був там, серед глядачів, і долучався до їхніх ввічливих оплесків.

Окрім них та кількох цікавих, попід стендами й фургончиками було не вельми людно. Найбільший натовп утворився із самих ярмарчан, ряжених у яскраві вбрання та машкари з блискітками.

Офелія перевела очі на безкраїй залізничний вал, вищий за найвищі ялинки вздовж обрисів далекого фіорду. На щастя, із цього боку Караван був захищений від Звірів.

— Пощастило вам, — сказала вона Ренару.

Офелія постерегла, як вродлива муштрувальниця промовисто підморгнула Ренару.

— Атож, хлопче, а ти як думав? — реготнув Ренар, саджаючи Ковбаску собі на голову. — Є лиш одна достобіса вдатна жінка — годі не помітити. Скільки років я коло неї упадаю! Колись вона таки скориться.

Офелія замислено розглядала блідий диск сонця, що спотайна виринало з-за хмар. Ренар, відколи покинув Місяцесяйво, послав Ґаелі силу-силенну листів, так і не одержавши відповіді.

— Я теж за нею скучила, — сказала йому Офелія.

Вона не стала додавати, що ба більше — хвилюється за неї відтоді, коли дізналася, що Арчибальд веде власне розслідування. Зникнення з Місяцесяйва, мабуть, спонукатимуть його перевірити персонал. І як він поведеться, коли з’ясує, що механікиня Матінки Гільдеґарди має всі підстави ненавидіти шляхтичів і до того ж здатна позбавити їх потуги? Ґаель була б першою підозрюваною. По правді, Офелія охоче поговорила б із Ренаром про це не криючись, але обіцяла Ґаелі нікому не розкривати її таємниці.

— За вами шпигує одна розжалувана.

Ренар оголосив це, не перестаючи всміхатися, з кошеням на голові і вдаючи, наче зчищає із черевиків пісок. Офелія зціпила зуби, щоб не викрити свій подив, і притьма задивилася на акваріуми з фосфоресцентними рибками, повз які саме проходила з Ренаром.

— Жінка в червоній шубі, — вів далі Ренар удавано розслабленим тоном. — Біля Зефірових параванів. Як не гляну — все ходить за вами по п’ятах.

— Ет, а я й не туди, — сказала Офелія, не наважуючись відвернутися від акваріумів. — Чому ви думаєте, що це розжалувана?

— Вона ніяк не ховається, але зникає, досить трохи попильнувати за нею. Якщо це не невидима, хлопче, то хто ще, я тебе питаю.

— Потуга, що робить невидимим?

Ренар знову посадовив Ковбаску собі на руде волосся, бо кошеня вже хоробро дряпало рукав його редингота, водночас зачароване фосфоресцентними рибками.

— Що накидає химеру невидимості? Такі речі завжди лиш у голові.

Офелія кивнула. Вона давно зрозуміла, що родинна потуга Фарука впливає тільки на дух — як радіохвиля між передавачем і приймачем. На відміну від анімізму, ця потуга не мала жодного фізичного впливу на матерію.

— Надіюся, що ця невидима й далі триматиметься на відстані.

— Хай лиш наблизиться, — прогарчав Ренар. — Може, я й немічний, але м’язи маю.

В Офелії знову потекло з носа. Затулившись куточком хусточки, вона стрельнула очима в бік параванів. Крім дівчинки в блискучому костюмі, що кидала кубик цукру в маленький обертовий барабан, Офелія нікого не побачила. Якщо невидима там і була, то достолиха вправно користувалася своєю потугою.

— Розжалувані зазвичай не мають права на громадянство, — знов озвалась Офелія. — Однак Торнову матір я зустріла в санаторії, а оця наша знайома в червоній шубі проникає, куди їй заманеться.

Звичним жестом Ренар ухопив Ковбаску за карк, бо та помалу вже злазила по його штанині, а тоді вмостив у затишному гніздечку шевелюри.

— Я на цьому не знаюсь, але від нашого приїзду в провінцію зауважив кілька дивацтв. Узяти, наприклад, взуттьовика Опалових Пісків. Я зайшов лише підошву залатати, а незчувся, як уже купив у нього дві пари нових черевиків. Потім здибав... Ну, як її... Продажну жінку, розумієте? Причепилася до мене на вулиці, гарна — хоч до чорта в зуби! То я ввічливо відмовив, бо як би, той, бережу себе для іншої. Хочте вірте, хочте ні, та щойно вона втямила, що з мене нічого не візьмеш, то зараз же втратила всі свої принади. А ще той хлоп, що наглухо приспав мене за грою в карти саме тоді, коли я вигравав і став питати з нього те, що він мені винен. Хлоп ото лупнув на мене, так вибачливо всміхнувся, а тоді — гоп! Я заклював носом. Словом, можу вам багацько такого порозказувати, таких невеликих дивацтв.

— І всі були розжалувані? — здивувалась Офелія.

— Не обов’язково із чистокровної шляхти, але то тут, то там трапляються з рештками потуги. Переконавці й Нарколептики зокрема — цих кланів боялися, поки вони грались у придворних, але що ж, давня це історія. З Невидимими так само. Уже ніхто й не пригадає до пуття, чому ж їх, власне, розжалували.

Офелія залюбки провадила б цю розмову, але саме усвідомила, що її молодшого брата знову мов вітром здуло.

— Допоможете мені пошукати Гектора? — спитала вона.

Поки Ренар опитував пірокінестетиків, що жонглювали кулями блискавок, Офелія понишпорила в оранжереї з димовими рослинами. Шукати хлопчика посеред зграї велетенських квітів, що заповнювали все густим туманом кіптяви, завдання доволі складне. Офелія вибралася з оранжереї вся в сльозах, а у волоссі було повно пелюсток.

Коли дівчина зиркнула на наступний намет, то побачила не одного, а двох Гекторів. Вони весело й допитливо витріщались один на одного.

Побачивши Офелію, Гектори симетрично повернулися до неї: у Гектора з правого боку вмить виріс видовищний жмут волосся, сам хлопчик подовжився на кілька сантиметрів і став схожий на Офелію, так ніби вони близнюки. Офелія одразу зрозуміла, що це витівки стріли тисячолицника — найдивовижнішого з усіх метаморфозників.

— З усіх виступів оцей мене вразив найбільше, — як звичайно, спокійно мовив Гектор. — Тисячолицник може відтворити кого завгодно. А чого в тебе така міна?

— Бо я безугавно бігаю за тобою, — кинула йому докір Офелія. — Ми скоро вже сідатимемо на човна додому, тому не ходи далеко.

Офелія вже не вперше бачила виступ тисячолицника, але від цього було не менш лячно, коли на тебе дивиться двійник.

— Ти мені з района, — зненацька проголосив тисячолицник.

— Перепрошую? — спантеличено мовила Офелія.

Він не тільки був викапана вона, а ще й говорив таким самим тихим голосом, як у неї. Однак його речення не мало жодного сенсу.

— Знайома, — виправився тисячолицник. — Ти мені знайома. Ми вже колись бачилися.

Сказано це було ствердним, а не запитальним тоном.

— Коли ви гастролювали Анімою, — відповіла Офелія по-щирому захоплено. — Я ще була геть мала, та вже тоді мене приголомшив ваш виступ, пані... е-е-е... пане.

Її засліпив спалах світла. Його випустив громіздкий фотографічний апарат, що його Гектор носив на шиї.

— Звідки це в тебе? — запитала напівзасліплена спалахом Офелія, витягаючи брата з намету тисячолицника.

— Я виміняв його в алхіміста з Плюмбото на одну з моїх дзиґ із вічним двигуном. Цей пристрій одразу проявляє плівку, дивись. — Гектор тріпнув папірцем, що його саме гучно виплюнула та коробка, а тоді скривився. — А нехай йому, чого мої фотографії завжди невдалі?

Замість належних двох Офелій на плівці було четверо: половина — як слід, половина — догори дриґом.

— Мабуть, то луна, — пояснила вона. — Телеграфіст із нашого готелю казав, що останнім часом таке щоразу трапляється і що пристрої псуються. Либонь, магнетична буря або щось на взір такого.

Офелія підвела голову глянути, чи справді в небі коїться щось погрозливе. Аж тут їй ледь світ не замакітрився, коли замість хмар вона уздріла сувору Торнову постать.

РОЗЖАЛУВАНІ

— Що ви тут забули? — не церемонячись запитав він. Стриманий однострій, кістлявий силует, чорні синці під очима й насуплений вираз обличчя надавали йому більш погрозливого вигляду, ніж у некромантів у сусідній ятці. Торн тримав у руці велику кількість паперів, що тріпотіли від вітру в нього між пальцями.

Його поява тут, посеред атракціонів і дітей, була така несподівана, що Офелія механічно відповіла:

— Я привела брата в цирк.

— Моя тітка з вами?

— Ні, вона залишилася на Опалових Пісках, — пробелькотіла дівчина. — Тобто в санаторії. Ваша бабуся геть недужа.

Офелія хвилю повагалася, чи згадувати про його матір, але Торн не залишив їй часу на цю розповідь.

— Повертайтеся до готелю, — наказав він, не глянувши на Гектора. — Ці подорожні в’їхали незаконно. Ще бракує вісімдесяти восьми паспортів і дозволу на роботу в трьох примірниках. І це навіть не рахуючи тварин.

На цих словах він спробував скласти документацію в шкіряний портфель, хоча це було непросто, бо вітер навсібіч роздмухував аркуші.

Урешті-решт Офелія зрозуміла, що ця зустріч — то не дивовижний збіг. Торн теж вийшов із фургончика навпроти. Там від мжички лощився прапор, що сповіщав «КАБІНЕТ ДИРЕКТОРА». З якоюсь буремною сумішшю полегкості, зневіри й обурення вона збагнула, що Торн не тільки був-таки ось тут, перед нею, живий-здоровий. але й що він перепсує все свято.

— Чи так уже вам треба обтяжувати цих людей діловодством? — дорікнула вона.

Торн насупився, побачивши кольорові дирижаблі, що пливли над пляжем.

— Перевіряти документи треба неодмінно, а тепер і поготів...

Аж тут сліпуча блискавка урвала його мову. Поки він ошаліло кліпав повіками, шукаючи вороже джерело світла, його погляд зупинився на Гекторі.

— Чому у вас шрами? — невинно спитав хлопчик.

— Ну-ну, — прошепотіла Офелія, кладучи руку на плече молодшого брата. — Про зовнішність не розпитують, пам’ятаєш?

Гектор поклав невдалу фотографію в кишеню, а тоді підвів спокійні очі на Торна, ніскільки не знітившись від споглядання його зросту.

— Гаразд. Чому ви такий бридкий?

Офелія збентежилась. Уперше вона почула такі слова з братових вуст. А Торна це, здавалося, аніскільки не схвилювало. Держачи в руці портфель, Торн знудьговано дивився кудись-інде.

— Могли б ви запитати у вашого брата, чи він закінчив свої ігри?

— Самі в нього запитайте, — відказала Офелія. — Він чудово вас розуміє.

Дедалі складніше було пригадати, чому її непокоїло мовчання Торна.

— Я не розмовляю з дітьми, — відрубав він, уникаючи нещадних Гекторових очей. — Натомість я хотів би поговорити з вами, недовго. Попросіть брата піти погратися десь у куточку. Ви, підійдіть! — раптом голосно наказав Торн.

То він покликав Ренара — той саме виходив із палацу сміху, сяючи благосною усмішкою. Найпевніше Ренар перебував під впливом якихось ейфорійних чарів, бо променисто всміхнувся Торну, ніяк не подивувавшись тому, що той тут.

— Візьміть цю дитину й підіть погуляйте з нею.

— Ми стоятимемо за кілька кроків від вас, — сказав Ренар, виразно кліпнувши Торну. — Хай пан не переживає, я не дивитимусь. Урешті-решт, кохання — це солодке безумство, і не просто вгамувати пориви серця! — продекламував він, пристрасно цілуючи кінчики пальців. Від сорому Офелія заховала обличчя в хусточку.

Торн почекав, коли їх нарешті залишать наодинці, й опустив на Офелію холодний погляд. Скуйовджене на вітрі, його волосся поблискувало від вологи, і через це Торн мав іще більш наїжачений вигляд, ніж звичайно.

— Я щосили намагаюся все влаштувати так, щоб ви були в безпеці. Тож прошу вас полегшити мені завдання й не виходити з готелю.

— Полегшити вам завдання? — не ймучи віри, повторила Офелія. — Хіба не ви мали полегшити завдання мені й справити хороше враження на моїх батьків? Ви навіть не приїхали побачитися з ними. За чотири дні наше весілля, нагадую вам.

— Я не можу бути всюди одночасно, — мовив Торн, показуючи на портфель. — Проводжу щорічну інспекцію провінцій. Ходімо звідси, — додав він пошепки.

Офелія силкувалася встигати за Торном, бо поки він своїми довгими ногами робив крок, вона робила два. Вони минали велетенське пневматичне піаніно, коли Торн нарешті запитав:

— Що говорилося в повідомленні?

— Якому повідомленні?

— Листі, якого ви вчора одержали.

— Звідки ви знаєте?

— Маю свої джерела. То що там було?

— Мені не вільно ні одружуватися з вами, ні повертатись у двір.

— Хто надіслав вам цю пошту? — далі запитував Торн, пропустивши повз вуха останню заувагу.

Офелії треба було докласти багато зусиль, щоб почути його й щоб він почув її через сатанинську музику та клацання фортепіанних клавіш.

— Не знаю. Весь лист віддрукований на машинці, і бралися за нього пінцетом. Його не можна було прочитати моїми руками. Я вже два такі одержала. Написано «БОГ ЗАСУДЖУЄ ЦЕЙ ШЛЮБ» великими літерами, — уточнила вона, і в горлі їй стислося.

Хвилю помовчавши, Торн продовжував крокувати далі.

— Більше нічого підозрілого ви не бачили?

Торну було звично допитувати отак, на кшталт офіцера поліції. З портфелем у руці, він уже далеко випередив Офелію і крокував немовби не цирком, а адміністративною будівлею.

— Жінка... У червоній шубі, — захлиналась Офелія, переводячи дух. — Ренольд думає... що це розжалувана. Він її тут бачив. Я б не хотіла відходити... далеко від брата. Ви надто швидко йдете.

Торн уповільнив свій алюр, пробігшись очима довкола. Він мав вельми напружений вигляд, неначе на нього наставляли списа.

— Я ж читаю газети, знаєте? — докинула Офелія. — Чому ви фанфаронилися з приводу Книги Фарука? Мене просили не випинатись, а самі...

— Зменшую вам кількість погроз убивства, — закінчив замість неї Торн. — Уся увага, що я зосереджую на собі, не обернеться проти вас.

Заскочена зненацька, Офелія не знала, що на це відповісти. У всякому разі Торн не лишав їй на те змоги.

— Зник граф Гарольд, — просто оголосив Тори.

— Опікун шевальє? — здивувалась Офелія. — Чоловік, що влаштував вам скандал через собак?

— Учора ввечері він пропав у себе у ванній. Слуги подумали, що йому стало зле, і вибили двері.

— Тобто його викрали з кімнати, зачиненої зсередини?

— І це не найбентежніша подробиця. Водою у ванні, очевидно, він скористався, але плитка була суха. Інакше кажучи, у ванну граф зайшов, але нічого не вказує на те, що він звідти виходив. Навіть одяг залишився на місці. У Місяцесяйві мусили наново відкрити розслідування, ніби мені зайнятися більше нема чим.

На цих словах Офелія підскочила.

— У Місяцесяйві?

— Граф Гарольд попросив там притулку, — пояснив Торн. — Без собак він почувався незахищено й вразливо. Мабуть, зі шляхти всього Небограда лише він один досі не збагнув, що посольство вже перестало бути безпечним місцем.

Офелія стривожилась. Оце ж тільки напередодні Арчибальд попереджав її! Отже, він підозрював, що до нього вдереться ще один зловмисник?

— Він теж їх одержував, чи не так? — запитала вона. — Граф Гарольд теж одержував листи з погрозами.

— Їх справді знайшли в його речах.

Торн відповів знехотя і сторожко глянув на Офеліїні окуляри, що посиніли від хвилювання.

— Ті самі листи, що й у мене? — допитувалася вона в нього. — Листи зі словом «БОГ»?

— З вами такого не трапиться.

Торнів тон був доконечно категоричний. Офелія була б рада поділяти його переконаність — від остраху тіло її неначе заціпило.

— А ви? — спитала вона. — Ви одержували такі листи?

— Такі ні.

— Чому? Якщо справді комусь заважає наш шлюб, чому шантажують мене, а не вас?

— Мені це невідомо.

Ураз Офелія підвела на Торна пильні очі.

— Ви виступатимете від імені розжалуваних на Станових зборах.

— Завтра ввечері. — уточнив він насупившись.

— Голова військової полиш, редактор "Нібелунгів" — обидва вони проти нього задуму, кожен по-своєму. Я маю на увазі. — прожебоніла Офелія, наразившись на гострий погляд Торна, — голова вбив розжалуваних, пан Чехов множив статті проти них. а граф Гарольд... Що ж... Він же замовив на вас двох найманців.

Торн кивнув, ніяк не прокоментувавши.

— Ви не боїтеся... — Офелія позіхнула посеред речення, а тоді смачно чхнула й засоромилася. — Ви не боїтеся, що ви ніби стаєте головним підозрюваним?

Тонкі, майже непомітні губи Торна пересмикнуло, і годі було визначити, чи то була недолуга усмішка, чи навмисна гримаса.

— Гадаєте, я гуманізував викрадення, щоб усунути неприятелів? Гадаєте, я автор тих листів і сам перешкоджаю власному весіллю?

— Звісно, ні, — роздратовано відповіла Офелія. — Але так можуть подумати інші, не я.

— Ні. У справі розжалуваних я виступаю цілком безсторонньо.

Утомившись підводити голову до Торна, Офелія прикипіла поглядом до сріблястої смуги моря, яку було видно між цирковими стендами, за безкрайнім болотяним пляжем Пригадала позначку неслави на обличчі його матері — і в тілі заклекотіла лють. Дівчина не розуміла, як один-єдиний чоловік пробуджував у ній водночас стільки суперечливих почуттів.

— А ви знов починаєте.

— Що я знов починаю? — буркнув Торн.

— Говорити неправду. Ви наполовину хронікер, хіба ні? Намагаючись реабілітувати розжалуваних, ви також бороните інтереси своєї сім’ї. Майте принаймні хоробрість визнати це.

Торн так насупив брови, що посеред лоба йому пролягла западина.

— Ви допевне нікудишньої думки про мене. У моїй справі хронікери не фігурують.

— А це вельми прикро, любий кузене!

Офелія повернулась, аж підскочивши від несподіванки. Медовий голос належав високій худорлявій жінці, а її очі лукаво мерехтіли під густим білявим чубчиком. На ній була рожева сукня з брязкотельцями, а в руках вона тримала парасольку, що пасувала до кольору її вбрання, а ще й могла вберегти не так від сонця, як від мжички. Жінку супроводжували четверо чоловіків, що надто скидалися на неї і напевно ж були її родичами. Усі вони мали худорляву статуру, однаково ексцентричний одяг та однакові чубчики.

— Чи ти впізнаєш мене, шановний кузене? — промугикала жінка.

Торн не відповів.

— Я от тебе впізнаю, — засміялася вона, — хай навіть і мушу визнати, що ти значно підріс. Востаннє я тебе бачила чотирирічним вишкварком. Не відрекомендуєш нам цю паняночку? — запитала жінка, чарівливо моргнувши Офелії. — Оце вона, твоя безталанна наречена?

— Вам тут нема чого робити.

Торн вимовив це врівноваженим тоном, але пальці його стиснулися навколо ручки портфеля. Офелія скинула брови. Ці люди — хронікери?

— Та чому ж, кузене? — згримасувала жінка, вказуючи парасолькою на укріплення Асґарда на другому кінці усипаного рінню берега. — Ми тримаємося за кілометр від міста, як обумовлено в статті одинадцять «Закону про житлові умови розжалуваних». Уже чотирнадцять років, п’ять місяців і шістнадцять днів ми сидимо тихіше від води, нижче від трави!

— Чого вам від мене треба? — незворушно запитав Торн.

Хронікерка скривила жалібну мармизку, випнувши губи — такі ж рожеві, як її сукня і парасолька. На вигляд жінка була на кілька років старша за Торна, але поводилася, мов підліток.

— Як? То ти жодного разу не читав наших листів?

— Тих, що ви всі заходилися надсилати мені, відколи мене призначили інтендантом? Жодного разу.

— Правду кажучи, ми десь так і думали, — зітхнула хронікерка, сумливо ззирнувшись із чотирма чоловіками, що її супроводжували. — Побачивши, як на пляж приземляються всі ті дирижаблі, ми подумали, що ти не забарився і приїхав з інспекцією. Ти такий передбачуваний, любий кузене! — І додала: — Маю до тебе розмову.

Офелії ставало не на жарт ніяково, бо вона не знала, ліпше взяти слово чи мовчати. Хронікерка спроквола підійшла до Торна, і її сукня з брязкотельцями лишала за собою доріжку у вогкому піску. Білявий чубчик здійняло подмухом вітру, і посередині чола на мить відкрилося татуювання у вигляді спіралі.

— Чому ти відмовляєшся виступити від імені власної родини на Станових зборах?

— Бо такий закон, — відказав Торн, прибираючи сухого тону бездоганного службовця. — Можуть виступати тільки ті клани, термін вигнання яких перевищує шістдесят років — стаття двадцять четверта, абзац третій. Подайте повторний запит на реабілітацію за сорок шість років, шість місяців і тринадцять днів.

— Ти вірний своїй репутації! — глузливо резюмувала хронікерка. — Хутенько заховався за цифрами, щоб уникнути конфлікту. Ти боягуз, шановний кузене, боягуз і брехун. Навмисне тримаєш нас подалі від двору, так само як твоя мати завжди тримала подалі від своїх маленьких таємниць. А тобі парочку вона не розказала? — шепнула жінка, кліпаючи віями. — А може, і більше? Кому ж іще, як не єдиному сину хронікерка передала б пам’ять — та й яку! — перш ніж назавжди втратити її? Мені цікаво, страх як цікаво знати, що ховається за тим високим чолом...

Офелія затамувала подих. Жінка стала навшпиньки у своїх рожевих черевиках і легенько притиснула ніготь, теж рожевий, до шраму на Торновому обличчі, а тоді провела по шраму пальцем аж до брови. Чоловіки, що її супроводжували, покрадьки підійшли, щоб завадити спробі втекти. Тоді запала довга, дуже довга тиша, і Офелія почувалася вкрай безпорадно: чи покликати на поміч? Торн і хронікерка дивились одне на одного виклично, немовби в їхніх очах розігрувалася битва. Видавалося, що ніхто на ярмарку не завважив цю недоладну сцену; усю увагу до себе привертала велика костюмована хода неподалік.

— Це не іграшки, кузене! — зрештою зітхнула хронікерка, склеївши кислу гримасу. — Ти мов ті броньовані двері! Але всі двері, хай які міцні, мають ваду, — проспівала вона, пустотливо шкірячись. — І, здається, я знаю твою.

Офелія і незчулася, як хронікерка повернулася до неї, махнувши рожевою сукнею.

— Подивіться-но на це невинне личко, — прощебетала вона, приязно вщипнувши Офелію за щоку. — Розкажи мені все, манюнько... Якими темними й жахливими таємницями цей чоловік ділиться з тобою?

Офелія не знаходила сил на відповідь, була не в змозі поворушити ні губами, ні пальцями, ні віями. Навіть шалик, що мить тому нервово трусився в повітрі, притьма застиг, як маятник на застопореному стінному годиннику. Офелія бачила лише нафарбовані рожевим великі очиська хронікерки, які та притулила до окулярів. Засинаючи, дівчина почула здалеку її високий голос, поки спогади кулями викочувалися на поверхню. Торн вихоплює в неї з рук телефонну слухавку. Торн наставляє на неї пістолета посеред паперової віхоли. Торн довіряє їй свого кишенькового годинника. Торн хапає хронікерку за руку.

Офелія кліпнула повіками. Ні, це не спогад. Торн таки насправді схопив кузину за руку. Він зробив це без галасу, вельми спокійно, примушуючи жінку по сантиметру віддалятися від Офелії.

— Обшуки пам’яті, — мовив він стримано, — безпосередньо заборонені відповідно до «Закону про обмеження користування родинними потугами», стаття п’ятдесят три «а». Не погіршуйте свого становища, пані.

Хронікерка так рвучко вивільнила руку, аж парасольку впустила.

— Не говори до мене в такому поблажливому тоні, байстрюче! У тринадцять років мене викинули на вулицю, мов якесь падло. Я була юна, гарна й заможна... І все втратила через твою матір! Чи знаєш ти, скільки з нас загинуло першої зими? Чи ти уявляєш, через що ми мусили пройти, ми з молодшими братами, щоб гідно жити? — питала вона, аж колихались усі брязкотельця на сукні. — Наші батьки, дворова еліта, мали голодувати, як щури, і навіть не встигли передати нам свою пам’ять. А ти, — презирливо глумилася хронікерка, — ти парадуєш перед Фаруком, а твоя мати живе собі в розкішному закладі... Що вона тобі розкрила? — раптом заблагала вона, вчепившись у велику чорну шубу Торна. — Ти нам винен цю пам’ять! Це наш єдиний спадок!

Досі не схаменувшись від обшуку пам’яті, що на нього її тільки-но наразили, Офелія дивилася цю сцену наче з іншого виміру.

— Я нічого вам не винен, — відрізав Торн рівним голосом.

Хронікерка відпустила його шубу, немовби якусь огидну нечистоту.

— Тим гірше для тебе. Я вирву з тебе спогади силоміць, якщо знадобиться. — Вона поправила ошатну рожеву сукню, підняла з піску парасольку, грайливо вирівняла чубчик, а тоді змовницьки зиркнула на решту хронікерів. — Нумо, браття, розважте душу з нашим любим кузеном. А надто не обділіть личко його нареченої.

Четверо чоловіків сунули вперед, риплячи шипованими рукавицями.

Серце в Офелії забилося так сильно, що дівчина відчула, як калатає кров. "Тікати". Ця думка іскрою спалахнула в мозку.

Торн був іще швидший. Тильним боком руки він штовхнув її додолу й вимовив надзвичайно прагматичним тоном:

— Вони ваші.

ЗАПРОСИНИ

Офелія відчула, як бухнулася спиною об вологий пісок, дихання їй забило від падіння, і тоді вона стала по-дурному витріщатися на розпливчасті лінії двох гірлянд із прапорців, що прорізали хмари. Коли очі защипало від мжички, Офелія второпала, що загубила окуляри. До тями її привели крики болю, що перекривали фанфари костюмованої ходи.

Вона перекотилася на бік, але навколо не побачила нічого, крім невиразних обрисів. Здавалося, наче один із них самохіть виринав і пропадав у червоному спалахові, роздаючи страшенні удари.

Офелія навпомацки пошукала в піску окуляри — замість неї їх знайшов розгніваний шалик і насунув їх Офелії на носа. Щойно до дівчини повернувся зір, як вона одразу глянула на Торна. Той стояв на повен зріст, нерухомий, мов бронзова статуя, так само держачи в руці портфель. Навряд чи то кричав він. Не виглядало на те, щоб Торн був поранений чи навіть захеканий.

— Не підводьтесь, — порадив він їй твердим голосом.

Тоді Офелія зауважила, що троє братів, теж уже стогнучи, простягнулися на піску, а четвертий сперся одним коліном об землю і притискає рукава до носа, стримуючи кров’яну юшку. їхні красиві біляві чубчики геть закошлатилися.

Хронікерка мала такий само приголомшений вигляд, як і Офелія. І не дивно: до горла їй прикладала кинджал якась жінка. Офелія геть-чисто заплуталась, упізнавши розжалувану в червоній шубі — під вушанкою з чорного хутра очі її ряхтіли кришталевим холодом. Отже, оця невидима довела братів до такого стану? На чиєму вона боці врешті-решт?

Здавалося, що Торн знає.

— Пропоную зупинитися на цьому, — беземоційно мовив він, наче закінчував адміністративну нараду.

Хронікерка закусила губи, сполотніла з люті, але змовчала, відчувши, як кинджал невидимої пестить тремтливу шкіру на шиї. Це видовище — сплетіння двох жінок, однієї рожевої й жіночної, другої червоної й войовничої, — могло б зійти за ретельно підготовлений цирковий номер.

— Г-гаразд, — зрештою пробурмотіла хронікерка, скрививши зніяковілу посмішку. — Зупинимося на цьому, кузене.

Четвертий брат, що мовчки втирав носа, враз випростався, мов пружина, і спрямував шипований кулак на Торна. Прикута до піску Офелія розтулила рота, але жоден звук не встиг вихопитися звідти: голову хронікера різко відкинуло назад, і разом з нею здригнулося все тіло, неначе його щойно вгамселили по обличчю. Однак Торн і пальцем не ворухнув, і портфеля не випустив. Він різонув нападника самим поглядом. Оце вперше Офелія побачила, як Торн послуговується пазурами і як очевидно гидко — її це вразило — було йому скористатися ними.

— Ладний пожертвувати сестрою, аби лише заволодіти моєю пам’яттю, — сказав Торн, зневажливо оглядаючи біля ніг скручене від болю тіло. — І ви ще питаєте, чому вашому клану загрожує зникнення? Це просто жалюгідно.

За його вказівкою жінка в червоній шубі відпустила хронікерку та одного за одним змусила братів підвестися. Рухи її пасували очам: такі ж тверді й холодні, як необроблений діамант.

Востаннє кинувши на Торна вбивчий погляд, хронікерка пішла геть під квапливий шурхіт сукні. Парасольку вона закинула на плече, брати похнюплено шкандибали слідом. Невдовзі їх цілком поглинув різнобарвний потік костюмованої ходи.

— Повертайтеся на пост, — наказав Торн. — Найближчим часом вони навряд повернуться.

— Слухаю, пане.

Жінка в червоній шубі відповіла, вдаривши патинком об патинок, а тоді тихцем відступила назад. На першому кроці вона ще була, на другому розчинилась. Усе відбулося так швидко, що сторопіла Офелія навіть не встигла підвестися.

— Сказали б мені, що вона працює на вас. Я вважала — її за ворога. Либонь, це і є ваше «джерело»?

— Я найняв цю невидиму, щоб оберігала вас. Її клан є серед тих, чию справу я скоро боронитиму. Я дістав для неї винятковий пропуск, щоб вона мала законне право перебувати в місті.

Офелії майнуло, що коли ці розжалувані одержать шляхетські грамоти, то у дворі стане весело. Тим часом вони могли б бути неперевершеними мисливцями.

— Вона вже кілька тижнів мене охороняє, — сказала Офелія, даремно шукаючи невидиму очима, — а нас навіть не відрекомендували. Як її звати?

— Владислава, — відповів Торн так, неначе запитання здалося йому цілковито недоречним.

— Вона вправна, але не така вже й непомітна. Тобто як для невидимої.

— І не треба. Її присутність поряд із вами має відлякувати інших.

— Я не вельми добре зрозуміла, що оце сталося, — напружено промурмотіла Офелія. — Ваші кузени... Їм потрібна ваша пам’ять?

У Торна пересмикнувся рот.

— Хронікери здатні навіяти й поглинути спогади. Дехто з них навіть спроможний їх підробити.

— Ви теж?

— Я таким не займаюсь, але вмію захиститися від втручань. Гратися з пам’яттю інших не тільки гідне кари — це небезпечно для психічної рівноваги.

Офелія помітила, що Торн хвильку поміркував, добираючи слова. Навколо гриміли фанфари костюмованої ходи — Торн не відводив від неї очей, ніби мав через це народне гуляння тільки головний біль.

— Гаразд, як дещо переформулювати, — мовила Офелія, поправляючи окуляри, — то, по правді, я хотіла запитати ось про що: чи справді ви успадкували материні спогади й чи варті вони того, щоб повбивати за них одне одного?

Торн роздратовано ляснув комара на потилиці.

— Я обіцяв вам говорити правду й нічого, крім правди, — буркнув він, — за єдиної умови, що це безпосередньо стосується вас. Вам уже відомо набагато більше, ніж слід було б.

Офелія вже призвичаїлася бачити в Торні честолюбного інтригана, але мусила визнати: безперечно, він найдоброчесніший службовець усього судового відомства. Мабуть, мав підстави — підстави потаємні й хитросплетені — боронити інтереси розжалуваних, але з того, із чого могла судити Офелія, не мала та справа й ложки дьогтю. Торн ризикував життям, виступаючи від імені людей, що не належали до його родини, які не мали жодного впливу у верхах, але що збільшували й без того чималу когорту ворогів. Чи сподівався він, що, усталивши своє місце у дворі в разі успіху, реабілітовані розжалувані пригадають про його допомогу й віддадуть йому належне? Якщо й Офелія вже не мала наївності думати так, то він — і поготів.

Ні, хай під яким кутом вона розглядала це питання, здавалося їй, ніби та сила, що незмінно живить велике тіло Торна, скидається на відчуття обов’язку.

Вітер та холодна мжичка пробирали Офелію до живих печінок. Вона взялася терти руки одна об одну. Злість, облишивши її тіло, поступилася дивній меланхолії.

— Напевно, ця кузина погано вас знає, якщо я так її непокою. Ваша найбільша вада та, що ви ніколи ні на кого не покладаєтеся.

Торн миттю збайдужів до костюмованої ходи й опустив до Офелії погляд хижого птаха.

— Ви бажаєте розв’язувати всі труднощі самотужки, — повільно провадила Офелія, — і байдуже, що для вас люди — тільки шахи, байдуже, що змушуєте всіх вас ненавидіти. Мене зокрема, — закінчила вона, трохи подумавши.

— А ви досі мене ненавидите?

— Гадаю, що ні. Уже ні.

— То й добре, — пробурчав Торн крізь зуби. — Бо я ніколи так не старався, щоб мене не ненавиділи.

Офелія майже не почула його, але не зі своєї волі. З другого боку костюмованої ходи, за сплесками конфеті та серпантину, Гектор дерся на велику металеву конструкцію. Ренар показував йому на мигах щось несхвальне.

— Час повертатися, — занепокоєно мовила Офелія. — Ми вже пропустили полуденний човен, мати зустріне нас скандалом.

Офелія полегшено зітхнула, коли після останнього кульбіту Гектор приземлився на піску. Тоді вона укмітила, що Торн теж украй пильно спостерігає за Гектором, немовби нарешті побачив юного шваґра в плоті й крові, а не як абстрактне поняття родоводу. Сірі його очі засяяли під мінливим світлом із неба: у них дивним чином поєднувалися пильність та інтерес.

— Із цією родинною дрібнотою, — мовив він далеким голосом, — я зовсім незнайомий.

І Офелія нарешті втямила, чому він так забарився з відвідинами Опалових Пісків. Рутину Торна обплітали лицемірство, шахрайство, шантажі й зради, а в родині Офелії йому ні за що було вхопитися.

Під’юджувана непоборною спонукою, Офелія потягнула Торна за великий чорний рукав.

— Поїдьмо з нами.

Вона й сама здивувалася своєму панібратству, але це було ніщо проти реакції Торна — він не знав, на яку ступити. Нараз якось ніяково обвис портфель в одній руці, а друга за міцно вкоріненою звичкою потягнулася в підшивку шуби за кишеньковим годинником. Але там його не було. Аякже, адже він був у кишені Офелії.

— Тепер? Але я... Мушу йти... У мене зустрічі.

Офелія закусила щоку. Де б іще, як не в Карнавальному каравані, вона побачила, як Торн щось белькоче, волосся його скуйовдилося, а в повітрі розлітаються конфеті.

— Залишіться бодай на обід, — запропонувала вона. — Вважайте це за дипломатичну вимогу, якщо мусите якось заспокоїти фахову совість.

У Торна знову пересмикнулися губи, і Офелія не могла збагнути, що то могло означати. Коли нарешті Торн витягнув руку із шуби, то тримав, звісно ж, не годинник, а в’язку ключів.

— Хіба як дипломатична вимога, — натужно сказав він. — Припускаю, що можу скористатись інтендантським ключем. На митниці, на в’їзді в Асґард, є Роза Вітрів. Ідіть по брата.

Офелія задоволено кивнула.

— Обіцяю: буде не так жахливо, як ви думаєте.

ЗАПАМОРОКА

Обережно вмочуючи губи у воду зі склянки, Офелія міркувала про те, що слід навчитися не роздавати обіцянки на всі боки.

Родинні обіди звичайно минали вельми жваво. Сільнички гасали з тарілки на тарілку, корки на карафах тремтіли з нетерплячки, а на десерті ложки виходили на герць. Якщо обслуга готелю дивувалася попервах тому, які штуки втинають анімісти з предметами в готелі, то тепер їх уже ніщо не дивувало. Ба більше: вони пройнялися симпатією до клієнтів, що можуть вмить відремонтувати заіржавлені замки й спинені годинники в закладі.

Однак сьогодні гості й столові прибори поводилися так тихо, що поверх далекого гуркоту моря чутно було тільки ніби як електричне рипіння: то по вікнах їдальні скакали комарі.

Офелія боязко глянула на червоний обрис матері у відбитті кришталевої карафи. Материне мовчання не віщувало нічого доброго — у будь-якому разі щось на кшталт забутої на вогні каструлі. Молодші Офеліїні сестри штурхали одна одну ліктями, щойно хтось із них надто довго витріщався на Торна. Дідусь, навпаки, ніскільки не соромлячись, безперестанку пас Торна очима й кришив свого хлібця кусник за кусником, неначе шматував чиєсь уявне тіло. Двоюрідні брати й сестри, дядьки й тітки спільницьки ззиралися гнітючими поглядами, тихо поглинаючи рагу з лемінга. Навіть доповідачка під капелюхом-абажуром не пускала ні пари з уст, але її флюгер без упину вказував на Торна.

Офелія скосила очі на Торна: той сидів у кінці столу. Сидів? Скоцюрбився — отак сказати було б правильніше. Стілець був надто малий як на його зріст, і Торн силкувався вправлятися зі столовими приборами так, щоб не зачепити ліктем сусідів. Кожен шматочок він жував, ледве тамуючи огиду, немовби та їжа його мордувала. Раз у раз він виймав з однострою хусточку, промокав нею кутик рота, витирав ручку виделки й ножа, відкладав їх міліметр до міліметра симетрично, по тому акуратно складав хусточку, а відтак ховав її на місце. Жодного разу Торн не скористався готельною серветкою.

Офелія придушила зітхання. Про те, як справити на оточення хороше враження, Торн мав вельми своєрідне уявлення. Змусивши так довго себе ждати, він мав би вибачитися перед родиною майбутньої дружини, сказати їм принаймні кілька люб’язних слів. А втім, слід було знати Торна, щоб зрозуміти: сам факт його присутності тут, за цим столом, — це і є, як він те собі уявляв, красномовний вияв поваги.

— У цирку було весело, — промимрила Офелія, повертаючись до Гектора. — Ти показував світлини?

Молодший брат скинув брови аж до волосся, стриженого «під горщик», і відказав із повним ротом:

— Нашо їх покажувати? Вони вші невдалі череж ті луни.

Розмова урвалася, як нитка. Офелія жалібно глянула на два порожні стільці поруч. Беренільда досі сиділа коло материного ліжка, а тітка Розеліна повезла в санаторій чисту білизну для неї. Хіба що вони могли розрядити обстановку й допомогти Торну відрекомендувати себе бодай трохи принадною особою.

— Дев’ять і чотири.

З двох боків столу єдиним симетричним рухом неквапно повернулися всі голови, а виделки застигли в повітрі. На превеликий подив усього загалу, над тишею здійнявся могильний голос Торна.

— Чи могли б ви повторити, пане Торне?

— Дев’ять, — сказав він, не підводячи носа від тарілки. — Стількома маєтками володіє наша родина. Переважно це замки, майже всі прекрасної роботи. Три з них розташовані в Небограді, і один із них я призначу вашій доньці як весільний подарунок. — Торн нарешті звів на присутніх напівзаплющені очі, схожі на срібні шпарини, але звертався він тільки до матері Офелії. — Пропоную вам відвідати наші маєтки. І якщо ви знайдете там спогади і вам захочеться відвезти їх на Аніму, — додав він монотонно, — порядкуйте ними на власний розсуд.

Офелія так витріщила очі, що окуляри мало не впали з носа. Чому з усіх можливих тем для розмов Торн обрав саме цю?

Повідомлення Торна, що його він виголосив, справило на родину Офелії неабияке враження, що миттю і оприявнилося. Когось знудило, і була відсунута тарілка з їжею, хтось зіжмакав серветку, дідусь розкришив рештки хліба, а найменші, укмітивши оголошення війни, стали бридко гримасувати, зиркаючи на Торна. І тільки Аґата, тримаючи малюка на руках, збуджено затремтіла, щойно почула про замок. Однак ніхто не наважився взяти слово. Усі погляди були тепер звернуті на батьків Офелії — лише вони мали на це право. Її батько побілів як крейда й зіщулився на стільці, а мати, навпаки, напиндючилася й почервоніла.

— Пане Торне, — мовила вона так, ніби зуби в неї заболіли від самої вимови цього імені, — мені оце здається, що ви намагаєтеся купити нашу прихильність?

— Так.

Торн затримався металевим поглядом на кожному з присутніх, змиваючи в одних заціплені гримаси з обличчя, в інших — насуплені брови. Торн ретельно уникав тільки погляду на Офелію, а проте вона робила спроби привернути його увагу й німо благала зупинитися.

— Я ніколи не стану ідеальним зятем, — безпристрасно констатував він, — і я не покладаюся на свої чари, які б привернули вас до мене. Ці маєтки — єдине, чим я можу похвалитися перед вами.

— І оце все? — загарчав дідусь, розпашілий із люті. — Це все, що ти маєш нам сказати? Тобі шию часто милять?

— Послухайте мене, — утрутилась Офелія. — Я хотіла б...

— Ні, — урвав її Торн. Не здригнувшись, він витримував дідусів погляд ген із другого кінця довгого столу, що їх розділяв. — Це не все, що я маю сказати. Дев’ять — це мій перший аргумент, щоб схилити вас на свій бік. Другий — чотири.

— Чотири чого, пане Торне?

Офелія здивовано поглянула на батька, так ніби той нарешті вималювався в повітрі. Озвався непевним голосом, як завжди, коли говорив, але підвівся зі стільця, спираючись обома руками на стіл, і зустрівся з поглядом Торна. Тієї миті за серйозністю в нього на виду майже не видно було голомозого черепа і його старості.

— Чотири дні, — відповів Торн, вгризаючись ножем у ще один шматок пирога. — Це дні, що залишилися до весілля. Протягом цього проміжку часу прошу вас не втручатися в підготовку весілля, хай би як не подобалося вам моє ставлення до вашої доньки, хай би як не пекло вас розчарування в мені.

— Торне, чи не слід було б вам...

І цього разу Офелія не встигла договорити. Подібно до того, як закипає каструля і з неї злітає кришка, так матері урвався терпець, видовищно розбурхавши її сукню і прикраси.

— Я втручаюся в життя моїх дітей, бо вважаю це за потрібне! Я не можу супротивитися цьому шлюбові, — визнала вона, глянувши на доповідачку. Флюгер на капелюсі тієї знову закрутився. — Ви холодніший за кригу, мені не страшно сказати вам це в обличчя.

— Чотири дні, — повторив Торн, не підвищуючи тону. — Після весілля можете запрошувати доньку провідувати вас на Анімі так часто й так довго, як вважатимете за потрібне.

На цих словах мати набула звичної барви, батько всівся на стілець, дядьки й тітки ззирнулись. Офелія ж не йняла віри своїм вухам.

— Мені здається, — сказала вона, набираючись терпіння, — що я могла б бодай...

— Я можу покладатися на ваше слово? — урвала її мати. — Що зможу кликати доньку додому так часто, як вважатиму за потрібне?

Це вже було через край. Вона вже була не в змозі витримати те, що про неї всі говорять, ніби її тут нема. Скільки разів Офелія приборкувала глядачів Оптичного театру, а у власній родині не мала щілини, щоб слово вкинути! Сповнена рішучості висловитися, дівчина вдихнула так глибоко, як могла крізь забитий ніс, але від твердої відповіді Торна їй забило дух.

— Обіцяю вам.

— Ви ніколи не суперечитимете моїй волі?

Мати Офелії карбувала кожен склад, молотячи вказівцем по обрусу. Налякана перчанка завбачливо відскочила вбік.

— Ні, — сказав Торн. — Не суперечитиму.

Тоді його погляд, мов лезо, перетяв простір й увіп’явся в окуляри Офелії. Батьки, бабусі, брат, сестри, дядьки, тітки й кузени зарипіли стільцями, і собі повертаючись до неї.

— Якщо вас ще цікавить моя думка, — нервово мовила Офелія, — я вважаю, що...

— Ви надто згідливий, пане Торне.

Цього разу її урвала доповідачка. Вона озвалася, поблажливо всміхаючись; у руці тримала філіжанку чаю, а металевий лелека кивав дзьобом їй у тім’я на верхівці капелюха.

— Ваше бажання заспокоїти нас похвальне, — правила доповідачка. — Проте ви не повинні давати нам такі обіцянки. Місце нашої Офелії тут, поряд із вами. Якщо ви дозволятимете їй забагато вольностей, вона ніколи не складатиме вам належного пошанівку й оберне на жарт цей дипломатичний союз.

Торн зневажливо гмикнув. Його погляд повільно перейшов з Офелії на матір, не зупиняючись на флюгері доповідачки, що тепер тицяв дзьобом у бік Торна.

— Підсумуймо обставини, — вимовив Торн, сплітаючи довгі пальці. — Я пропоную вам найвигідніше, що маю, власність, і звільняю від найменш принадливого для вас — свого товариства. Натомість вимагаю ці чотири дні, коли ви не пхатимете носа в мої справи.

Доповідачку страшенно образило, що на неї не зважили, і її усмішку мов вітром здуло. Офеліїна ж мати наморщила лоба, примружила повіки, викривила брови, підібгала губи. Отак щосили зосередившись — аж шпильки на неохопному шиньйоні заворушилися від її думок, — вона прагнула викрити обман.

Зрештою під впливом переможної усмішки м’язи на її обличчі розслабились.

— Я б іще трохи десерту покуштувала. Ще шматочок пирога, пане Торне?

Сидячи в кабіні канатної дороги, Офелія мовчки диви лася на Торна з-під посутенілих окулярів. Той зігнувся на лаві навпроти, поклавши портфель на коліна, і собі мовчав. Усю поїздку монолог вела Аґата:

— Дев'ять замків — це ж над-зви-чай-но! На Анімі ж немає замків, еге ж, сестричко? Самі лише норовисті хати й у кращому разі нудні-ну-дез-ні. Овва, наша кабінка добряче скрипить, чуєте? Мені так не-тер-пе-ли-вить-ся нарешті побачити щось величне, пане Торне! Опалові Піски я об’їздила вшир і вздовж: оце сіре море, понурі скелі, усі ці заводи — таке щось без-ра-діс-не... ой-ой-мамо, чи не надто нас трясе? Насправді я не розумію, чому ваша тітка примушує нас так довго тут перебувати, пане Торне. Мені так кортить побачити справжніх світських пані, як-от сестер посланця. Вони такі вродливі, граційні, такі ви-шу-ка-ні! Дещо дивні, це правда. Сьогодні вранці я стріла їх у галереї і мені якось майнуло, а чи не зловживають вони табакою, бо мали вигляд геть роз-губ-ле-ний. А, хух, от і приїхали!

Аґатине базікання супроводжувало Торна й Офелію, аж поки не висадилися з канатної дороги, і відлунювало всіма цегляними галереями вокзалу Опалових Пісків. Ущухло воно на Аґатиних губах лиш тоді, коли Торн не вийшов на перон, а поринув у тунель, куди його поніс потужний потік повітря.

— Ми куди? — прожебоніла Аґата, тримаючи капелюха, на якому затріпотіло пір’я. — Пан Торн не поїде потягом? Але ж пішки він не піде?

— Він має спеціальний пост поза вокзалом, на валу, — відповіла Офелія. — З нього ми поверталися з цирку.

— Пост? На валу? Я... Я не зрозуміла.

— Позаяк Торн — інтендант, то має особливі ключі. Тобто ці ключі не те щоб особливі, але вони надають доступ до місцевих і загальних Роз Вітрів, розумієш? Така собі дорога навпростець. А втім, хоч і навпростець, але, звісно ж, треба ще не помилитися в лабіринті дверей.

Дивлячись на Аґату, Офелія втямила, що геть заплутала її поясненнями, — та, слухаючи її, лише витріщала очі.

— Той пост недалечко, — коротко заспокоїла вона її.

Аґата нажахано зойкнула, обіруч хапаючись за капелюха. Тунель саме розкрився на прохід між стінами валу.

Охороняв його подвійний ряд кренеляжу[6], а декоративні статуї надто викришилися, щоб скидатися на людські постаті. Шлях простелявся досить широкий, і йти ним було зручно, чого не можна було сказати про пейзаж довкола.

Праворуч вал виходив на узбережжя Опалових Пісків із такої висоти, що можна було милуватися кожною пінистою смужкою на срібній спині моря. Термальна станція була схожа на маленький урбаністичний макет, а готель із лазнями, що бовванів удалині на скелястій височині, — на мініатюрний завод. Від самої цієї картини вже й так паморочилося в голові, але по той бік валу розгорталося дещо видовищніше. Ліворуч світ існував тільки у вигляді пари. Хмари невпинно складались і розкладались. Деколи крізь їхнє пливке мереживо просвічували спалахи неба, іскорки сонця, та аж ніяк не земля. Тут закінчувався ковчег і починалася безодня. Найвідчайдушніший самогубець не викинувся би з того боку валу.

Торн ступав між цими двома бескидами так само байдуже, ніби на тротуарі. Часу він не гаяв — його чорна шуба, б’ючись у повітрі, мов прапор, манячила віддалік. Зрештою, він напівобернувся, помітивши, що за ним нікого немає.

— Я не можу, — оголосила Аґата змертвілим голосом. — Неможливо. Попрощаймося тут із паном Торном.

— Він же щойно уклав мирну угоду з мамою, — заперечила Офелія, — це буде не вельми дипломатично.

Вона вказала на кам’яний виступ хижі далі на валу.

— Я не можу, — повторила Аґата, спираючись на тунельний мур, так ніби земля йшла в неї з-під ніг. — Канатна дорога — ще якось. А це мені не до снаги.

— Побудь тут, я недовго. Проведу Торна й повернуся, ти весь час бачитимеш мене.

— Я... Гаразд. Ти ж не розкажеш мамі, що я залишила вас наодинці? Ти ж знаєш її принципи.

— Обіцяю.

Похитнувшись від вітру, що надував її сукню, мов вітрила, Офелія наздогнала Торна. Їй здавалося, що йде вона кам’янистою тріщиною, яка розколює всесвіт навпіл. Висоти Офелія не боялася, тож не могла не замилуватися краєвидом, що розкинувся перед нею.

Торн знову наддав ходи, щойно Офелія опинилася поряд, та все ж цього разу йдучи не так швидко.

— Мені стає більш зрозуміло, чому з усіх можливих наглядачок ви обрали цю балакуху.

У його голосі пролунала мало не схвальна нотка, але Офелія нічого на те не відповіла. Вона не стала казати, що Аґата боїться висоти, не бажаючи принизити цим сестру.

— Я хотіла дещо у вас попросити, — мовила вона, — але віч-на-віч.

— Чого саме?

— Вибачень.

Ховаючись від подмухів вітру, Офелія, як змогла, запнула все волосся в шалик, а тоді постаралась оминути навскісний погляд, що його кинув на неї Торн. Вона намагалася надати словам твердості, роздмухати в собі жарини справедливого й заслуженого обурення, але їй було незмога це зробити. Дивна меланхолія, що пойняла її на асґардському пляжі, не полишала дівчину.

— За що мені перед вами вибачатись? Ви просили в мене дім, і я дарую вам замок. Я виконав усі свої зобов’язання перед вами.

— Я маю на увазі своїх батьків. Торне, ви мали їх заспокоїти. Докласти зусиль бодай на якусь годину, щоб і справити на них добре враження. Одну-однісіньку годинку. Натомість ви уклали з моєю матір’ю договір.

— Вона й заспокоїлася на ньому.

— Заспокоїлася? Та вона тріумфує. Ви подарували їй цілковиту владу над моїм життям.

— Я пообіцяв не суперечити її волі. Ця обіцянка стосується лише мене.

Офелія хвильку подумала, крокуючи валом, а тоді мусила визнати, що Торн таки ретельно добирав слова на обіді. Кумедно, але їй від того не було жодного зиску. Таким робом право залишитися чи поїхати належало їй і тільки їй? Навряд чи все було так просто.

— Тоді ловлю вас на слові, — пробурмотіла Офелія. — Тобто поїду з Полюса одразу після церемонії Дару й ніколи не повернусь. Ото станете сміховинним чоловіком.

— Я докладу зусиль, щоб ви дожили до нашого весілля, — сердито пробурчав Торн. — Ви передасте мені анімізм, я звільню вас від подружніх обов’язків, ми будемо квити. Як вирішите чинити далі, ваша справа.

Офелія відчула, що він хотів іще щось додати, але мову йому урвали два послідовні вибухи, що прорізали завивання вітру. Віддалік, за морським узбережжям і промисловими кварталами, там, де уздовж тайги тягнулася міська стіна, з кренеляжу здіймалися два стовпи диму. Від пострілів гармат на валу ставало геть моторошно. Звичайно це означало, що якийсь Звір підійшов надто близько до міста. Кілька днів до того велетенська росомаха видерлася на укріплення. Знадобилося чимало гарматних пострілів, щоб вона завернула назад. Її рик був такий гучний, що його почули аж у лазнях. Працівників та лікарів готелю це не схвилювало — їм звичні були такі природні сплески, — але родина Офелії набралася страху. Отаке життя на Полюсі: хай би куди пішов, хай би що робив, небезпека чигає на тебе щодня.

А втім, збігло на думку Офелії, не так вона й ненавиділа отаке життя.

— Як ви дасте раду дипломатичному союзові? Ви з Беренільдою ж безперестанку махали цим аргументом в мене перед носом, щоб я сиділа на місці. Гадаєте, Фарук погодиться, щоб я була на другому кінці світу?

— Він забуде про вас, коли якийсь час ви перестанете мигтіти в нього перед носом, — упевнено сказав Торн. — Головне — Книга, а Книга — то...

— Ваша справа, я знаю. — Нежить знову кинув їй ґедзя, тож Офелія гучно висякалась, а тоді дібрала суворого тону. — Ви лишаєте собі всього три місяці, щоб упоратися із читанням, — нагадала вона. — Наміряєтеся зробити це, не маючи нікого, хто б вас навчав орудувати новою потугою? Годі вже намагатися нести весь світ на своїх плечах.

Офелію страшенно зацікавили велетенські вихори диму, але куточком ока вона бачила вкрай спантеличений погляд Торна.

— Що сталося з міською стіною там, унизу? — докинула вона.

Спершись на кам’яний парапет, Офелія показала на віддалену точку на валу, ледь помітну неозброєним оком у сріблястому тумані. Фортифікації мостилися на горбку, скраю ковчега, верхи між морем води й морем хмар, але їхня путь якось різко уривалася на краю безодні й починалася трохи далі. Таке враження, наче посеред декорацій була здоровезна діра з хмар.

— Вона обвалилась, — мовив Торн, набагато уважніше дивлячись на Офелію, ніж на той мур. — Чотири роки тому там відколовся шмат землі.

Офелія враз відійшла від парапету, неначе він міг раптом упасти під її вагою.

— Обвалився? — не ймучи віри, повторила Офелія. — Аж так?

— Він був не надто великий, — зауважив Торн. — Два роки тому від меншого ковчега Геліополісу відірвався шмат у кілька кілометрів. Ви що, не читаєте міжродинних газет?

Офелія похитала головою. Вона завжди вважала ковчеги за маленькі, міцні, непорушні планети. Новина, що цілі кусні могли отак ні з того ні з сього впасти в безодню, неприємно вразила дівчину.

«У дивні часи живемо», — сказав дідусь.

Отак зненацька зринувши Офелії в пам’яті, та розмова вкинула дівчину у вихор запитань. Чи закінчився таки Розкол світу? Що ж його спричинило? Одна з тих воєн, що про них Настоятельки й чути не хотіли? Чи знали Духи родини щось важливе про це, а тоді позабували? Чи написано в їхніх Книгах, що тоді відбулось? А що, як саме ця правда й бентежить декого?

Від роздумів Офелію відвернув дощ. Одна крапелька впала їй на чоло, друга — на ніс, і вже за кілька секунд на весь вал ринула холодна злива.

— У загадковому світі живемо, — сказала вона, прикриваючи окуляри рукою. — Уже багато років я читаю різноманітні предмети, а таке відчуття, ніби нічого не знаю. Земля, розбита на уламки. Забудькуваті Духи родини. Книги, що годі розшифрувати. Ви.

В очах у Торна майнув вогник, на щелепі напружився м’яз, і на якусь мить Офелія була певна, що він нарешті розкриє їй серце.

Поки він розтискав зуби, десь далеко пролунав іще один вибух — то, очевидно, гарматники мали справу з винятково затятим Звіром, — і цей звук повернув його до дійсності. Він сховав портфель під свою чорну шубу й сумно мовив:

— Поспішімо. Я не можу більше затримуватись, а ви ще й застудитися ризикуєте.

Торн попрямував до хижі, старовинні камені й бульбастий дах якої витиналися на тлі хмарного неба, а Офелію, як ніколи раніше, схвилювала аура самотності, що огортала Торна з голови до п’ят. «Допоможіть Торну», — благала Беренільда, звертаючись до неї. Як вона може виконати її прохання, коли він такий твердолобий?

Офелія на митах показала Аґаті, щоб потерпіла, бо та роздратовано махала їй із вокзального тунелю. Звідси крізь дощ видно було, як майорить сестрина біла сукня та її руде волосся. Офелія побігла слідом за Торном під дашок хижі. То був вельми умовний прихисток: у проміжки між кам’яною черепицею просочувалася вода, а через близькість безодні вітер гуляв тут більше, ніж деінде.

— Коли ви повернетеся? — спитала вона.

— Мене чекає ще багато інспекцій у провінціях.

Крізь забризкані окуляри Офелія бачила Торна лиш як велику розпливчасту тінь. Його голос пролунав більш глухо, ніж звичайно, і не тільки через акустику в склепінчастій хижі.

— Коли мені повернутися?

— Коли? — здивувалась Офелія: не сподівалась, що він піймає її думку. — Мабуть, це залежить від ваших обов’язків. Лиш постарайтеся не забути про весілля.

Ясно, що то був жарт, але Торн відповів незмінно суворо:

— Я ніколи нічого не забуваю.

— Ви саме нагадали мені, — несподівано для самої себе вигукнула Офелія, — що я забула розповісти вам про нову примху вашої тітки: Беренільда запросила мене бути за хрещену її дитині!

Торн вигнув брови, а відтак поповз угору і його незугарний шрам.

— Ніяка це не примха. Тепер ви частина родини.

В Офелії скрутило шлунок. Хто ж робить подібні заяви таким урочистим тоном?

— Ця пропозиція не дивує мене, — вів далі Торн. — Тітка народить прямого нащадка Фарука. Близькі цієї дитини посідатимуть обране місце у дворі. З цієї ж нагоди вона й мені місце вбезпечує.

Офелія миттю зрозуміла, що якби в хрещені не набився Арчибальд, то ця роль напевно одійшла б Торну.

— Хай там як, на мій погляд, вам слід було б відхилити цю пропозицію, — додав він, хвильку поміркувавши. — Ваше місце не у дворі, й ніколи його не було там.

«Моє місце там, де я вирішу бути», — трохи не вихопилося з уст в Офелії — її це дещо роздратувало, але почула, як сказала сама зовсім інше:

— Учора я бачила вашу матір.

Офелія не знала, яка муха її вкусила. Згадувати про це було і не до речі, і не на часі, але дівчина здогадувалася, що ця заборонена тема — головне коліщатко всієї машинерії Торна. Якби Офелія збагнула глибинну природу зв’язку, який він мав із матір’ю, то нарешті могла б його зрозуміти. А може, навіть і допомогти.

— Беренільда розповіла мені, що з нею сталося, — вагаючись, правила своєї Офелія, побачивши, як Торн ураз спохмурнів. — Я подумала... Якщо ви справді успадкували її пам’ять до Ампутації, чи змогли б ви... Ну... Повернути її? Я не натякаю, що ця пані заслуговує на приязний жест із вашого боку, — поквапилась уточнити вона, бо Торнове обличчя набувало скам’янілості. — Я знаю, що на такий жест для вас вона не спромоглась. Мені просто здалося, що її пам’ять — то для вас додатковий тягар.

— Ви нічого не знаєте.

Торн вимовив ці чотири слова спокійним, крижаним голосом. Навколо нього тремтіла електрика. Отам, на нервових закінченнях, були його пазури. А очі були гострі, мов лезо бритви. За відчуттями така ворожа реакція була для Офелії те саме, що й злива, яка просочувалася крізь щілини дашка й далі стікала їй на голову.

— Ваша правда, — визнала вона крізь зуби. — Я нічого не знаю.

Однак дещо вона починала розуміти. Мати Торна була близька до Фарука й мала якусь таємницю: чи не тому, і тільки тому, йому так хотілося самому розшифрувати Книгу? Зв’язок між цими двома історіями майже не підлягав сумніву.

Торн вийняв в’язку ключів від Інтендантства і, проглянувши кожен, вставив один із них у замкову щілину. Усередині було саме так, як на всіх зображеннях Рози Вітрів, які довелося бачити Офелії: кругла кімната, що складалася майже із самих дверей, і кожна відчинялася в якесь віддалене місце. Часто-густо Рози Вітрів вели до інших Роз Вітрів, а отже, давали великий вибір маршрутів.

— Не виходьте більше з готелю, — наказав Торн. — Поки мене не буде, зважайте, з ким зустрічаєтеся, що берете до рота й чим дихаєте. Невидима дбатиме про вашу безпеку, але не ускладнюйте їй завдання. Якщо неухильно дотримуватиметеся моїх порад, з вами нічого не станеться.

Офелія оглянулася назад — чи нема, бува, й тепер на валу, поряд із ними, Владислави, але не побачила нічого, крім густої дощової завіси. Відчувши, як вітер хльоскає по її змоклому одягу, вона здригнулася всім тілом і вже не розрізняла ні сестру, ні прірву — аж наче в неї закрутилась голова.

— Стривайте, — пробурмотіла Офелія, дістаючи із шуби кишенькового годинника. — Поки ви не пішли, я б хотіла віддати вам оце. Вам він потрібен більше, ніж мені, та й у всякому разі я його не читатиму. Я поклала довіряти вам — вам, а не годиннику.

Звісно, ця фраза пролунала б красномовніше, якби на останніх словах в Офелії не зірвався голос, бо вона раптом зауважила, що секундна стрілка не рухається.

— Я... Я не розумію, — забелькотіла вона, коли вже Торн заціпеніло стискав у кулаку годинника. — Я ж тільки сьогодні вранці його завела... Мабуть, у механізм потрапила піщинка.

Офелія почувалася дуже знічено. Вона ж хотіла, щоб їхні стосунки нарешті злагідніли, а не ще більше напружилися.

— Дідусь що завгодно може полагодити, — пробелькотіла вона. — Отож хай іще побуде в мене.

Торн нахилив нескінченно довгий хребет, але годинника Офелії не віддав — натомість приклав губи до уст Офелії.

Офелії забило подих, а очі полізли на лоба. Від цього несподіваного поцілунку вона геть розгубилася. Не в змозі думати, вона наново яскраво відчула все зокола: дощ крапотить по сукні, окуляри врізаються в шкіру, вогке Торнове волосся прилипає їй до чола, його губи невміло туляться до її. І коли нарешті вона усвідомила, що саме відбувається, у голові їй геть замакітрилось.

Усередині піднялася хвиля паніки, і сама собою злетіла рука.

Уперше Офелія давала чоловікові ляпаса, та хоч вона зробила це радше несамохіть, ніж спересердя, усе одно сторопіла від власної реакції. А от Торна це здивувало менше. Він заклякло випростався, замислено потираючи щоку, дивлячись убік, немов від початку готувався до такого розвитку подій.

— Послухайте, — пробурмотіла Офелія після ніякової мовчанки. — Я не хотіла... Вам не слід було...

— Я мав сумніви, — урвав її Торн, так само відвертаючи очі. — Ви їх розвіяли.

Офелія щосили стишувала розлючені змахи шалика. Чи справді вона поводилася так, що спричиняла сумніви? Страшенно соромлячись, вона побачила, як велике тіло Торна складається навпіл і не озираючись проходить у двері хижі.

— Я докладу зусиль, щоб ви дожили до нашого весілля, — пообіцяв він удруге. — Коли все скінчиться, повертайтеся додому з родичами. Жарти мене ще не вбивали.

На цих словах він зачинив за собою двері, і дзвінке клацання замка засвідчило, що його зачинили на два оберти, Вуха Офелії палахкотіли, а окуляри залилися багрянцем, поки вона глипала на збляклі літери на старій дерев’яній вивісці «СЛУЖБОВИЙ ВХІД», так ніби Торн міг ось-ось повернутися, взяти поцілунок назад і залишити їй кишенькового годинника, як вона запропонувала. Її міркування урвало істеричне Аґатине голосіння:

— Агов! Агов! Сестричко! Сю ж мить по-вер-тай-ся!

Спершу Офелії шаснуло в голову, що попри відстань і дощ Аґата геройськи спостерігала всю сцену, а потім подумала, що навряд. Однак, ідучи проходом у зворотному напрямку, Офелія врешті-решт втямила, що відбувається щось інше. Сестра вкрай збуджено махала їй рукою, показуючи нею на краєвид, і це було дивно, якщо знати, що вона боїться висоти. Утретє з валу прокотився гарматний постріл. Офелія нахилилася за парапет. Злива закінчилася так само раптово, як і почалася, і сонце вже продиралося крізь хмари, щоб вилити світло на солеварні Опалових Пісків. На вулицях панувало незвичне заворушення, і на мить Офелія злякалася, як би дикий Звір не проникнув у місто.

Звівши очі до обрію, вона зблідла: над морем, між двома рухливими хмарами, Офелія помітила велетенське безладне громаддя башточок, склепінь і димоходів. Гармати сповіщали про появу не Звіра, а Небограда.

— Пані Владиславо, ви зі мною? — покликала Офелія.

— Так, панно, — нарешті відповів дещо здалеку голос притаманно військового тембру.

Тепер краєчком ока Офелія ледь не достоту уздріла червону тінь, але щойно повернула голову, нікого не побачила. Мабуть, згодом Офелії буде соромно від думки, що ця невидима могла стати свідком того, що сталося між нею й Торном, але поки було й дещо більш термінове.

— Чи могли б ви попередити Торна про форс-мажор?

— Слухаю вас, панно.

УРИВОК: ТРЕТЯ СПРОБА

У своїй байдужості Бог міг ставати таким жорстоким, що жахав мене. Бог умів бути лагідним, і тоді я любив Його так, як ніколи нікого не любив.

— Чому?

Спогад починається цим запитанням. Поки він зосереджується на ньому, поки пам’ять убирає запитання «Чому?» у звукові хвилі голосу та в обрис, що дедалі більш чітко вимальовується на освітленому тлі, він розуміє, що це запитує Артеміда. Вона доволі змінилася проти попереднього спогаду — либонь, минуло багато років. Вона вже не носить окуляри, голос її став нижчим, а тіло, попри недорікувате чоловіче вбрання, натягнуте на неї, — достоту підліткове, саме в розквіті статевого дозрівання. Дуже висока юнка: на зріст і розкрил вона значно більша, ніж звичайно. Артеміда сидить на підвіконні, хоча воно й надто вузьке для неї. За допомогою анімізму обертає земну кулю, яку тримає на колінах. Сонце осяює їй серйозне обличчя й довгий рудий чуб.

— Чому ти питаєш мене «чому»?

Його голос теж змінився. Тембр став іще нижчим, ніж в Артеміди, неначе його грудна клітка розрослася до жаских розмірів.

— Чому всі коробки, що ти мені даєш, порожні? — уточнює Артеміда. — Щоразу, коли я роблю тобі послугу, ти даруєш мені коробку, а вона порожня. Якщо вже робиш подарунок, роби це як слід.

Вона це зауважує йому, але в голосі немає докору. Це радше скидається на пораду старшої сестри молодшому братові. Артеміда й далі, не торкаючись, крутить кулю на осі. Круглий, ще недоторканий світ. Сьогочасний світ?

— Як на мене, коробки — ідеальний подарунок, — чує, як відповідає його голос після хвилі мовчання. — Якби там, усередині, щось було, з якою ймовірністю воно відповідало б тому, що ти сподівалась би там знайти? Ти неодмінно була б розчарована. Я тобі дарую вмістище, а ти сама кладеш туди те, що забажаєш.

Він промовляє такі слова, знаючи, що це не єдина причина. Насправді він геть позбавлений уяви. Іноді він почувається так само порожньо, як ті коробки, що дарує сестрі.

— Я от думаю, де житиму, коли стану дорослою, — каже Артеміда, без запалу оглядаючи кулю. — Якби можна було, я б обрала зірки. От комедія, правда? Моя потуга придатна лише до штучної матерії, а мене вабить тільки небесний світ. Цікаво, либонь, зірки розчарують мене більше, ніж твої порожні записи? Єдиний спосіб упевнитися, — докинула вона замислено, — це ліпше їх спізнати. Як виросту, насамперед виберу собі гору й побудую найліпшу обсерваторію у світі. А ти?

Він? Він не відповідає й лише глипає на кулю Артеміди. Він не знає. Йому аж ніяк не подобається перспектива, що одного дня треба буде піти з дому, як тоді, під час примусового навчання серед людей.

— Слід було б тобі вправлятись, як інші, а не байдики бити, — раптом зауважує Артеміда, спиняючи кулю. — Ти ще не навчився орудувати потугою, Одіне.

Інші? Кут зору відхиляється, повертаючись на висхідну позицію, — до того, як Артеміда запитала в нього «Чому?», — і помічає, що пів обличчя він затулив рукавами. Простягнувся на столі, схрестивши перед собою руки. У шпаринках завіси з білявого волосся лиш туман, пляма — пам’ять зраджує. Споглядач усередині нього, свідомість, що тепер намагається побачити картинку минулого, по колу повторює цей рух очима: від Артеміди до «інших», від вікна до другого кінця зали, сподіваючись ухопити дрібничку, знайти зачіпку й завдяки їм відтворити ту сцену.

Олив’яні солдати.

Так, він бачить їхню шеренгу на сусідньому столі. Олив’яні солдати належать не йому, а братові Мідасові. Мідас саме зайнятий дослідом: щосили вдивляється в полковника, щоб перетворити його на золото. Поки що більше вдає на мідь.

Гаразд, ліворуч Артеміда з кулею, праворуч Мідас з олив’яними солдатами. Що далі?

Кольорові пастелі. Пливуть у повітрі, але неабияк: мов крихітні супутники, обертаються орбітою навколо іншого брата, Урана, родинного художника — він сидить трохи далі.

Гаразд, ліворуч Артеміда з кулею, праворуч Мідас з олив’яними солдатами, перед ним Уран із пастелями. Що далі?

Поле зору ширшає — поволі він пригадує сцену. Краєм ока розрізняє обриси близнюків Гелени й Поллукса — ті зайняті дослідами акустичного діапазону. Або ще обрис Венери — вона пробує зачаклувати скарабея, що в сонячному світлі блищить, мов прикраса. Де вони всі? Крім столів і залитих світлом вікон, він нічого не пам’ятає.

Усі ці високі незугарні підлітки, що, мов зразкові школярі, горбатіють коло практичних робіт, чи свідомі вони того, що колись стануть королями й королевами світу? Світу, що не матиме нічого спільного з кулею на колінах Артеміди?

Міркуючи, він намагається поглядом сягнути тіні, що стовбичить у глибині зали, там, де туман пам’яті ще не розвіявся.

Хто такий Бог? Чого Бог хоче? На що Він схожий? Усі ці спогади тяжіють до цього осереднього героя, а втім, не вдається уявити Його обличчя. Почуття, що підкочують йому до горла, коли, як оце тепер, він споглядає Бога зі свого столу, з-над сплетених рук, з-під шпарок волосся, протилежне очевидному боягузтву.

Страхові.

Він не тямить, так і не втямив, чого Бог сподівається від нього. У братів і сестер усе здається так просто! Вони узгоджуються зі своїми потугами, дотримуються кожної настанови, чинять, як написано в Книгах, не ставлячи собі запитань. Він же, Одін, нічого не второпає. Йому лячно стати таким, як сподівається Бог, і не стати таким теж лячно. Надто складні почуття. Зненацька спогад здригається — то по всьому тілу в нього пробігають дрижаки. Бог підвівся і крокує до нього. Йому як ніколи страшно, то чого ж Бог залишається безформною тінню? Він конче мусить пригадати Бога, це суттєво.

Бог лельом-полельом ходить між столами, хіба що це спогад так викривлює його ходу. Бог минає акустичні досліди Гелени й Поллукса, Венериного скарабея, Уранові пастелі, Мідасових олив’яних солдатів. Бог іде до нього, саме до нього. Бог побачив, що він не вправляється у своїй потузі, як решта. Бог розчарований. Бог забере в нього Книгу. Бог відречеться від нього й вижене з дому.

Бог підводить руку.

Божа рука — це перший фізичний прояв Бога, про який він пригадує. Чи справді цей герой, що до Нього він має такі бурхливі почуття, наділений геть малою і звичайною рукою?

Він гадає, що Божа рука опуститься і вдарить його, але вона дражливо куйовдить йому волосся.

І поки Бог мовчки віддаляється, так само не маючи визначеної форми, його ж, Одіна, переповнює гаряча задуха. Страх поступився місцем нестямній любові. У голові спливає правда — сама-одна, що важить у світі: сьогодні він іще може залишитися вдома з Богом та іншими.

Спогад закінчується тут.

Nota bene: «Запечатай свої чари». Хто вимовив ці слова й що вони означають?

ВІДСУТНІ

Хоч і здавалося, що Небоград недвижний — такий собі архітектурний вулик, підвішений серед хмар, — насправді ж він без упину рухався. Найчастіше траєкторія руху була непередбачувана, бо його то несло вітрами, то підштовхувало тисячами пропелерів. Тієї миті велике орбітальне місто вже занурило в пітьму промислові квартали Опалових Пісків. Приклеївшись носом до віконця кабінки канатної дороги, що поволі спускала їх назад до готелю, Офелія не відривала від Небограда очей, плекаючи надію, що присутність тут столиці — це випадковість і що стрічні вітри хутко перенесуть її на північ.

— Як шкода, — запхинькала Аґата. — Лиш не кажи мені, що двір он там!

— Бачиш найвищу вежу? — спитала в неї Офелія. — Він отам.

— Та що ж це таке! Спочатку ця не-скін-чен-на подорож дирижаблем, потім потяг на валу, прогулянки на краю скель, сюди-туди на канатній дорозі, а тепер оце? Мені аж у нашу долинку захотілося... Боже милий! — раптом скрикнула Аґата, притуляючи мереживну рукавичку до віконця кабінки. — З міста випадають люди!

Вона вказала на запряжені оленями великі блискучі сани, що ковзали в повітрі.

— Вони не випали, — заспокоїла сестру Офелія. — Небоград обслуговують дуже зручні повітряні коридори. Вони майже як Рози Вітрів. Тут є одна архітекторка, що бгає простір, мов пластилін.

— Ой, ті сани стали прямісінько перед нашим готелем! — вигукнула Аґата. Ця тема розмови її захоплювала більше. — Вийшли якісь чоловіки. Ох і о-шат-ні в них однострої! Якби ж то Шарль міг отак одягатись, все в білому й золотому! Це принци?

— Ні, — процідила Офелія. У її голосі було значно менше захвату. — Це бригадири поліції.

— Вони ж не по нас приїхали, еге ж?

Щойно висадившись із канатної дороги, Аґата одразу дізналася відповідь. Бригадири допитували родичів Офелії, а її запросили до великих поліційних саней, що в позолоті й хутрі стояли перед готелем.

— Володар Фарук бажає вас бачити, панно.

— Мене? Чому?

— Тому, що бажає вас бачити, — так само люб’язно повторили їй. — Пані Беренільда не з вами?

— Ні, тут ви її не знайдете, — ухильно відповіла Офелія.

— Шкода. Залазьте, панно.

Офелія щосили намагалася не викрити свого збентеження перед родичами. Фарукові остаточно терпець урвався? Попрохає він її прочитати Книгу, цього разу навсправжки? Торн, звісно ж, уже був на другому кінці ковчега, а Беренільда ще не повернулася із санаторію. Від самої думки, що доведеться зустрітися з Фаруком сам на сам, у дівчини все похололо всередині. Побачивши в санях на хутряних банкетках сестер Арчибальда, Офелія і здивувалась, і потішилася. Сестри сиділи нечесані, без макіяжу, а сукні були зашнуровані недбало, що на них геть не було схоже.

— Що тут коїться, панно Ждано? — спитала Офелія, сідаючи навпроти старшої сестри. — Чого їм треба?

Замість відповіді Ждана позіхнула Офелії в обличчя — вкрай несподіваний вчинок як для такої шанованої дівчини. Звівши очі до готелю, Офелія помітила огрядний обрис постаті Куніґунди, яка спостерігала за ними з вікна свого номера. Куніґунда миттю запнула штори, наче не хотіла, щоб її побачила. Мала ця міражниця хворі нерви чи ні, але поводилася таки підозріло.

— Панні в супровід липі одна особа, — оголосив бригадир офіційним тоном, коли всі анімісти сипонули до саней.

— Бачу, — мовила мати Офелії. — Хоч володар Фарук і Дух родини, а все ж таки чоловік, і якщо він хоче зустрітися з моєю донькою, то мусив би спершу попросити в мене дозволу.

Була б воля Офелії, то ліпше б її супроводжував Ренар. Той перехилився через поруччя саней із кіпою документів, супроводжуючи їх передачу порадами:

— Оце ваш паспорт. Ви забули його в кишені іншої шуби, він вам знадобиться. Оце факсиміле угоди пана нареченого з володарем Фаруком, а це ваша ліцензія на здійснення фахової діяльності в кабінеті чтиці, але діставайте її тільки в разі, якщо сам володар Фарук заведе про неї мову. Я повідомлю пані Беренільду й вашу тітку. Стережися, хлопче.

Велично, мов графиня, мати Офелії сіла на банкетку, тримаючи в руці свого капелюха з пір’ям. За кілька секунд по тому, поки поліційні сани швидко, мов вітер, підіймалися повітряним коридором, того капелюха кудись віднесло.

Приземлившись на Великому майдані Небограда, подорожні в супроводі бригадирів розпочали нескінченне сходження нагору крізь поверхи. На кожному переході з одного ліфта в другий — а їх було чимало — офіцер у біло-золотому однострої перевіряв їхні паспорти, а тоді давав знак, що можна займати місце в наступній кабінці. Офелії ніколи не доводилося бачити заходи безпеки такого рівня, і ніхто не завдавав собі праці бодай щось пояснити.

З кожним поверхом мати Офелії червоніла трохи більше й безперестанку гнівно питала одне й те саме:

— Чого вам треба від моєї доньки?

На це бригадир щоразу погідливо відповідав їй:

— Володар Фарук хоче її бачити, пані. Її та паній із посольства. Він також запрошував пані Беренільду, та позаяк її немає...

— А проте негоже так поводитися з юними пані! — не вгавала мати. А тоді стала доймати дочку: — А ти б мені розповіла, якби втнула яку дурницю, га, дочко? — І вже дорікаючи невідь-кому: — Ай-яй-яй, якби ж то я знала, то спершу сходила б у туалет. Скільки ще нам їхати цими ліфтами?

Офелія мовчки слухала материну балачку. Правду кажучи, вона й сама була трохи розгублена. Те, що їх скеровували до Фарукової Вежі в об’їзд Місяцесяйва, вона розуміла, але цьому годі було повірити. Посольство правило за офіційний дворовий передпокій — вони мусили обов’язково там пройти.

— Ой-ой-ой! — раптом зойкнула мати, прикладаючи пальці з фарбованими нігтями до рота.

Золочені ґрати ліфта нарешті відчинилися на п’ятому поверсі. Навіть Офелію, яка звикла до сліпучого сяйва та блискучих кольорів двору, зміна оздоби заскочила зненацька. Мов золота стрілка, що застигла на дванадцятій годині, сонце там завжди стояло в зеніті. Тепер же воно тонуло в морі, простеляючи по воді довгу вогняну смугу. Небо являло симфонічну палітру рожевого, блакитного, фіолетового й жовтогарячого. Змінилася навіть текстура повітря: воно було водночас лагідне, тепле й солодке, як за погожого літнього вечора.

— То це тут у тебе дні минають, дочко? — змінивши тональність, запитала мати, поки вони з Офелією йшли слідом за бригадирами понад узбережжям.

— Переважно тут.

Офелія відповіла неуважно, бо цієї миті споглядала палац на Пірсі-Набережній — у всіх його вікнах відбивався захід сонця на другому кінці моря. Що ж він там задумав? І чому, питала себе вона, дивлячись на сестер Арчибальда, чому їх покликали всіх разом? Семеро дівчат пересувалися, як сомнамбули — з напівзаплющеними очима — і жодного разу не звели погляду на розкішну дворову залу, від якої їхній брат завжди тримав дівчат подалі.

— Чому ти не сказала мені! — вигукнула мати. — Якби ж то знаття, що ти буваєш у таких казкових місцях, я б була більш ввічливою з паном Торном! Ну ти ба — мов намальоване! А що там, нагорі, роблять оті люди?

Вона саме помітила чоловіків у фраках, що стояли на риштуваннях уздовж набережної, якраз навпроти моря. Усі вони відчайдушно показували щось на мигах, як диригент оркестру, але жодного музиканта перед ними не було. Вони додавали останній штрих заходу сонця, тут витягуючи купку хмар, там домальовуючи німб світла, фарбували й перефарбовували кольори. Немовби художники-імпресіоністи, яким пальці заступають пензлики.

— Це маляри-міражники, мамо. Довершують декорації.

За материними зачудованими очима Офелія добре бачила, що тепер доньчин шлюб постав для неї в іншому світлі. А сама дівчина вже сумувала за непідробленим сірим небом справжнього міста.

Нечисленні перехожі, що оберталися на їхню ходу, були з не дуже впливових придворних, а це був недобрий знак: отже, усі можновладці зібралися там, куди вели бригадири. «Щоб більше ніколи ноги вашої не було у дворі», — наказував їй автор листа. Якщо він був із-поміж тих, перед ким Офелія невдовзі мала з’явитися, то не забариться зрозуміти, що за цим стоїть. Вона озирнулася довкола, міркуючи, чи досі Владислава її супроводжує або ж взяла на себе спробу попередити Торна. Отакий малий недолік мати невидимого охоронця: ніколи не знаєш, тут він чи його немає.

Бригадири повели їх крізь великий міст на палях, що сполучався з Пірсом-Набережною. Головна палацова ротонда аж гула й кишіла жінками. Мати, не готова до компанії придворних дам у вишуканих туалетах, нервово поправила здоровезний шиньйон, так ніби почувалася голою без капелюха.

— Добривечір, пані, добривечір, панно, — вітала вона кожну, хто з’являвся їй на очі, прагнучи справити добре враження. — Чи заведено тут казати «добридень» чи «добривечір»? — прошепотіла вона, підходячи до Офелії. — День буяє, але із цим заходом сонця я вже й не знаю, котра година, і здається мені, що це сердить усіх приверед.

Офелія завважила небезпечні спалахи в поглядах, спрямованих на неї з матір’ю. «Коли повернетеся туди, готуйтеся до зустрічі з пеклом», — напророчила Куніґунда.

— Вони ніколи не дають відповіді ні на «добридень», ні на «добривечір», — мовила Офелія, беручи матір під руку — поклала не випускати її з виду. — Єдині ввічливі люди, що вам тут навинуться, — це слуги.

Бригадири допомогли їм прокласти путь між кринолінами в одній із п’яти головних галерей, що зіркою розходилися від ротонди. Відколи Офелія почала гуляти Пірсом-Набережною, їй стала часто випадати нагода відвідувати там численні гральні зали. У жодній із них дівчині не було так моторошно, як у тій, куди їх завели зараз.

Рулеткова кімната.

Зала була величезних розмірів і чимось подібна до зали публічних торгів: там стояло безліч стільців, повернутих у бік трибуни, де засідав Фарук. Чи, пак, де Фарук розпростався. Уздрівши той великий кволий обрис, що з нього аж додолу спадало довге біле волосся, Офелія відчула, як затремтіли в неї ноги. Від останньої зустрічі зберігся спогад про непереборне бажання пуститися звідси навтьоки.

— Оце такий він, знаменитий володар Фарук? — дещо ошелешено спитала мати в доньки. — Гарненький, але поводиться не дуже добре.

Рулеткова кімната завдячувала декоративній химері: на стелі вона утворювала неозорий, розділений на пронумеровані сектори барабан, де безугавно каталася біла кулька. Досить було підвести очі до цієї великої рулетки, як виникало відчуття, що все своє життя ти віддаєш на волю випадку. І воно було небезпідставне, адже Фарук саме тут раз на місяць розв’язував суперечки, виносив присуд і виконував вироки. Його рішенці були такі несподівані й необгрунтовані, що незмінно ставали предметом дискусій, немовби правосуддя нічим не відрізнялося від інших ігор.

Поточна справа стосувалась міністра центрального опалення, що порядкував усіма підігрівачами Небограда. Стоячи за ораторською трибуною, навпроти огрядного трону Фарука, він саме скаржився на документ, що йому нещодавно видав Торн.

— Це правда: так сталося, що я щасливий власник вугільної шахти! — пронизливо обстоював він справу голосом покривдженої чесноти. — Це правда: я скромно запропонував двору свої послуги як офіційного постачальника палива! Але ж у чому полягає конфлікт інтересів, що закидає мені Інтендантство? Моє підприємство може стати в пригоді міністерству, тож як я мовчатиму? Своєю мовчанкою я зраджуватиму своїм обов’язкам!

Розлігшись на золотому, оббитому оксамитом троні, немов дитина, яку посадили туди проти її волі, Фарук неймовірно знудьговано читав документ, де була викладена суперечка. Фаворитки стояли позаду трону, нерухомі й мовчазні, мов діамантові статуї. Секретар усе говорене друкував на машинці.

Затиснута між матір’ю та сестрами Арчибальда, Офелія звелася на банкетці, щоб уважно вивчити залу поглядом.

Дівчина знала більшість членів засідання: майже всі були судді, міністри й високопосадовці. Барон Мельхіор, убраний сьогодні в простий білий костюм, тарабанив опецькуватими пальцями в перснях об маківку тростини, поставленої між ногами. Закручені вуса не підіймались у посмішці, а біляве волосся було не намащене. Так само, як і стриманість вбрання, це аж ніяк не відповідало бароновим звичкам.

Офелія розчаровано зітхнула, бо Торна ніде не побачила. Однак здивовано зауважила, що всі перші ряди займали члени Павутини. Схрестивши руки, вони мученицьки слухали виступ міністра центрального опалення. Офелія насупила брови, щоб ліпше їх роздивитися: стримували позіхання, без упину терли повіки й здригалися, зрозумівши, що заснули. І що воно за дивна соннота, що охопила всю родину? І чому разом із сестрами не покликали Арчибальда? Він бодай знає, що вони тут?

— Можу кількома словами підсумувати вам альтернативу, володарю, — мовив міністр солодкавим тоном, помітивши, що Фарук не знаходить розв’язок. — Якщо затвердите, приготуйтеся, що наступної зими буде дуже холодно.

Фарук байдужим жестом розірвав документ з Інтендантства. У Рулетковій кімнаті стали обмінюватися блакитними пісковими годинниками між тими, хто виграв і програв на заклади. Офелія сподівалася, що виступ Торна на Станових зборах відбуватиметься інакше.

— Наступна справа! — вигукнув комісар двору, стукнувши молотком.

Офелія підвелася й одразу сіла. Її черга ще не надійшла: на її превеликий подив, два бригадири вивели до трибуни шевальє. Позаяк він був надто малий на зріст, щоб там стояти, йому підставили стільця. Облаштувавшись, шевальє заблимав на лаковані черевики, весь час гризучи нігті. Без собак він мав вигляд так само беззахисний, як і всі діти.

— Що тут робить такий маленький хлопчик? — запитала мати Офелію під огудливі погляди найближчих шляхтичів. — Він же Гекторового віку! Бідолашний малий, він, мабуть, страшенно переляканий!

Відповідати їй Офелії було б соромно, але від цього її звільнив барон Мельхіор. Помітивши їх у затінку алькова, він підвівся зі стільця й навшпиньки попрямував до них так тихо, як тільки могло впоратися із цим його вгодоване тіло.

— Як вони? — стурбовано спитав він, прикипаючи поглядом до сестер Арчибальда.

— Не знаю, — шепнула Офелія. — Вони нікому не відповідають і ні на що не реагують. Пане бароне, що тут відбувається? Чому нас викликали? Де Арчибальд?

— Як? — здивувався Мельхіор. — Вам не розповіли?

Сказати щось іще барон не встиг: комісар заходився читати протокол:

— Присутнього тут пана Станіслава звинувачено в зловживанні потугою із залученням Звірів, що порушило безпеку підданих. Унаслідок інциденту, що призвів до несумісних із життям поранень, Інтендантство подало прохання про Ампутацію...

Чимало міражників роз’ятрено глипнули в бік алькова: мати Офелії приголомшено гикнула, зачувши за Ампутацію.

— Прошу зауважити таке, — вів далі комісар, пильно глянувши на Фарука. — Факти вказують на те, що, імовірно, до цього причетна пані Беренільда.

— Це не так! — заперечив шевальє, уперше взявши слово.

— Як не так? — загарчав комісар. — Ви спростовуєте факти?

— Я не спростовую, — забелькотів шевальє, незграбно поправляючи здоровецькі окуляри. — Я лише хотів сказати, що пані Беренільда ніколи ні про що мене не просила. Усе, що я робив, було заради неї, але без її дозволу.

Небезпечно перехилившись через стілець, він повернувся в бік алькова, пробігся поглядом і, знайшовши Офелію, зупинився на ній. Із цієї відстані їй не видно було його очей за товстими окулярами, але дівчина помітила, як він знічено кусав губи. «Він волів би, щоб поряд зі мною сиділа Беренільда», — втямила Офелія, затискаючи шалик двома пальцями. Хлопцю було страшно, і цей страх був щирий.

— Виходить, що пані Беренільда теж зашкодила мені, що спричинило мої вчинки, — зрештою непевно пролепетав шевальє, але досить голосно, щоб усі його почули.

Офелія здригнулася з подиву. Невже та їхня розмова похитнула його погляди більше, ніж їй здавалось?

— А це... Боляче? — тихенько додав шевальє, спускаючись зі стільця.

— Зніміть окуляри, — всього лиш сказав Фарук, спроквола, мов хижак, підводячись із трону.

Щойно шевальє їх зняв, моргаючи короткозорими оченятами, як залу розрізав його ж таки крик. Фарук нахилив дебеле тіло вперед і цілковито поглинув долонею лице хлопця, зануривши пальці в його біляві кучері. Шевальє тріпнувся й учепився в його рукав, немов задихаючись. Його тіло, що видавалося ще меншим проти велета Фарука, невпинно сіпалось. Годі було визначити, від болю, задухи чи паніки.

Офелія не на жарт перелякалася за шевальє, хоч у її серці не було місця для нього. А з міражників, родичів самого шевальє, ніхто не схвилювався. Офелія мимоволі підвелася, на ходу тюпнувши барона Мельхіора ліктем у живіт.

— Не втручайтеся, — шелеснув їй він. — Усе буде добре, даю вам слово.

І справді сталося дещо, чого Офелія ще ніколи не бачила: з тіла шевальє вийшла срібляста пара, ніби випарувалась якась речовина. То він позбувся сімейної потуги — так само душа полишає труп. Нарешті Фарук недбало відпустив його, і захеканий шевальє упав на підлогу трибуни. Обличчя хлопця перетинав великий чорний хрест, неначе то Фарукова рука видрукувала його на шкірі.

— Відтепер, — мляво вимовив Фарук громовим голосом, всаджуючись у крісло, — ви більше ніколи не зашкодите Беренільді.

З очей Офеліїної матері зник найменший слід зачудування. Від зміни її сприйняття навіть прикраси потьмяніли, а профіль Артеміди, вирізьблений на червоному тлі материної улюбленої камеї, нажахано роззявив рота.

— Пане Станіславе, — одноманітно провадив комісар, навіть не давши шевальє підвестися, — вас визнано винним у зраді власної родини. Вашу потугу вилучено. Де перебуває ваш законний опікун? — понуро запитав він.

— Зник у ванній. — Шукаючи на підлозі окуляри, які злетіли в нього з носа, відповів шевальє слабким голосом.

Шкіра, яку було ледь видно з-під позначки неслави, мала зеленавий відтінок, так ніби хлопець ось-ось стане блювати. Офелія сторопіло спостерігала, як у залі блакитні годинники переходять із рук у руки. Помітна була загальна полегкість від того, що тепер у шевальє забрано потугу, якою він так зловживав.

Питання щодо таємничого зникнення графа Гарольда радше роздратувало, ніж занепокоїло комісара.

— Так-так, маю тут документ, де зазначено такий стан справ, — пробурчав він, оглядаючи папери на кафедрі. — Ну що ж, пане Станіславе, позаяк вашому опікунові заманулося несподівано зникнути, то вже сьогодні вас відішлють до Гельгайму.

— Hi! — вигукнув шевальє. Ніколи він не мав такого жалюгідного вигляду. Та ще й досі руками обмацував землю в пошуках окулярів. — Я хочу бути з пані Беренільдою, я слухатиму її, будь ласка!

— Гельгайм — що воно таке? — спитала Офелія в барона Мельхіора, тимчасом як усі плескали в долоні.

— Це спеціалізований заклад, — пояснив він. — Гельгайм розташований на дочірньому ковчегу Полюса. Туди відсилають дітей-халамидників, щоб якомога довше їх не бачити.

Бригадири вивели шевальє, який звав і звав Беренільду, аж поки віддаль поглинула його відчайдушний крик. Офелія мала б полегшено зітхнути від думки, що більше ніколи не матиме з ним справи. Однак тішило її лиш те, що Беренільда не бачила цієї сцени — це краяло б їй серце.

— Наступна справа! — оголосив комісар, обводячи залу поглядом. — О, ви тут? — додав він м’якше, коли впізнав Офелію. — Підходьте, люба панно, ваша черга. Також приведіть сестер пана посланця, — наказав він бригадирам.

Поки вони разом підіймалися сходами на трибуну, Офелія почувалася більш скуто, ніж будь-коли на сцені Оптичного театру. Куніґунда не перебільшила: сяйво, що бриніло в міражницьких поглядах, було не що інше, як відверта ненависть.

Фарук же пильно розглядав Офелію зі свого крісла, підперши підборіддя кулаком. Від хвиль його духу нерви їй уже звелися на дибки. Стоячи навшпиньки, юний пам’ятець щось шепотів Фарукові на вухо й подавав йому записник, щоб той перечитав якісь нотатки звідти. Офелія дещо стривожилася, помітивши, що за пам’ятця був не той підліток, якого вона вже знала. У цього між бровами не було павутинницького татуювання.

— Чому нас викликали? — запитала Офелія, дедалі більше непокоячись.

Комісар співчутливо їй усміхнувся. Офелію дивувало, що цей чоловік такий лагідний до неї — це не віщувало нічого доброго.

— Виняткова справа, люба панно! Висловлюємо вам вдячність, що прибули так швидко...

— Де Беренільда?

Надзвичайно повільним і важким голосом Фарук урвав комісара й неосяжною долонею відсунув пам’ятця, мов відганяючи надокучливу муху. Обличчя Фарука було невдоволене, але, на щастя Офелії, він не підвівся з крісла. Навіть на відстані його погляд так тиснув їй на череп, що здавалось, і окуляри потріскаються.

— Різноманітні обов’язки потребують її уваги, пане, — відповіла Офелія, ретельно добираючи слова.

— А ви? Які обов’язки вас так поглинули, що я не отримував жодних вістей із вашого боку?

Офелія не стала зауважувати, що то радше вона не отримувала від нього вістей і не надто тим журилася.

— У мене в гостях родичі. Ми разом відпочиваємо на водах.

— Мої лазні були б до ваших послуг, якби ви попросили, — мовив Фарук тяглистим голосом. — Натомість змушуєте мене посилати за вами людей.

То це для того Фарук перемістив усю столицю на південь — щоб зустрітися з нею і Беренільдою? Офелія помалу починала розуміти, чому повітря навколо було таке отруйне.

Раптом, театрально колихнувши сукнею, до Фарука підійшла мати Офелії. Дівчина спробувала стримати її, але та не зважила на доньчин порух, ляснувши її по пальцях.

— Нас не відрекомендували одне одному, шановний пане, — урочисто сказала пані. — Я мама Офелії. Зізнаюся, мене зворушує очевидний інтерес, що ви маєте до моєї доньки, але хотіла б дещо зауважити. Насамперед я не певна, що мені до душі ставлення до жінок на цьому невеликому засіданні, — мовила вона, значущо вказавши на чоловіче зібрання, що обмірювало її очима. — Крім того, як на мене, ви надто суворий до наймолодших нащадків. І насамкінець, — закінчила вона, цього разу звертаючись до фавориток, — шановні, слід було б вам навчитися вдягатися відповідно. У вашому віці інтимні частини тіла не прикривають діамантами. Який негожий приклад ви показуєте моїй доньці! — І так, уже спокійніше закінчила вона свою невеличку промову, знов обертаючись до Фарука: — Отакі мої зауваження. А тепер будьте ласкаві, поясніть нам, чому ваші бригадири відірвали цих паній від справ. Ох, а чи нема в когось аспірину? — запитала вона, потираючи чоло. — Не знаю, чи казав уже вам хтось, шановний пане, що від вашого погляду трохи болить голова.

На рядах стільців з облич поспадали моноклі — так шляхтичі вибалушили очі. Комісар упустив молоток, фаворитки підібгали губи, а Лада, найменша Арчибальдова сестра, довго й голосно позіхнула серед ніякової тиші, що запала.

Позираючи на виразний обрис матері, Офелія мусила визнати, що ніколи так не пишалася тим, що вона її донька. Лишалося хіба що сподіватися на те, що вони переживуть це засідання трибуналу.

Торохкотячи пальцями по підлокітниках крісла, Фарук не вшанував матір Офелії ні відповіддю, ні поглядом.

— Артемідине маля, маю для вас нове заняття. Я... — Він затнувся, нескінченним рухом брів насупив їх, а тоді перечитав останню сторінку записника, ніби то був наймарудніший з усіх романів. — Ага, ось. Я хотів би, щоб ви відшукали мого посланця. Він зник, — коротко докинув він, зрозумівши, що забув це уточнити.

В Офелії тьохнуло серце. Арчибальд зник? Ні, він не міг зникнути. Він був із тих набридливих людей, що їх дуже непросто скараскатися.

Дедалі більше не ймучи віри, Офелія слухала, як комісар зачитував обставини, зарившись носом у папери:

— Ні для кого не таємниця, що протягом останніх тижнів відбулася низка досі незрозумілих і тривожних для нас викрадень. Голова військової поліції зник двадцятого квітня в більярдній залі. Головний редактор «Нібелунгів» зник посеред балу-маскараду двадцять п’ятого червня. Граф Гарольд, згадуваний раніше, зник із самісінької середини ванної кімнати двадцять дев’ятого липня. А тепер зник і пан посланець із власної кімнати. Чотири зникнення, — підсумував комісар, згортаючи теку, — а втім, не було ні вимог викупного, ні ознак боротьби, ні слідів примусу. Усі жертви зникли в межах Місяцесяйва — місця, усе ж знаного високим рівнем безпеки, і, за винятком пана посланця, усі вони — міражники, — зітхнув комісар, утомлено стукаючи молотком. — Тихіше, панове!

Поки комісар говорив, міражники вставали із сидінь, збираючись вимагати правосуддя, але єдине, що їх змогло втихомирити, — це Фаруків погляд. Ще глибше провалюючись у крісло, частіше торохкотячи пальцями по підлокітниках, він показував усім своїм виглядом, що засідання затягнулося.

— Ну от, — сказав Фарук, не виявивши на позір жодного хвилювання. — Артемідине маля, прошу вас у щонайкоротші терміни знайти всіх цих людей.

— Ви до мене? — задихнулась Офелія.

— До неї? — підпряглася мати.

Фарук поволі прогорнув сторінки записника.

— Я писав, що ви хотіли мати власний читальний кабінет.

— То геть інше, — стала гнівно пояснювати Офелія. — Я вмію оглядати предмети, а не розкривати кримінальні справи. До того ж, — несподівано спало їй на думку, і вона обернулася до сестер Арчибальда, — чи не цих панянок радше слід було б питати? Кому, як не їм, знати, де тепер їхній брат.

Офелія стала побоюватися, що зникнення Арчибальда та соннота його родичів якось пов’язані, але доконечно впевнилася в цьому, коли побачила, як комісар перехиляє через кафедру свою дебелу голову в перуці, звертаючись власне до його сестер.

— Панянки! — мовив він голосно, ніби говорив до глухуватих. — Чи ви чули, про що мовилося? Чи візьме слово тут і тепер хтось із вас?

Ні Грація, ні Деліція, ні Розрада, ні Мелодія, ні Світо-світла, ні Лада не відгукнулися. Лише Ждана на мить кліпнула повіками, немовби ожити її змушував інстинкт старшої сестри, але нараз вона знову поринула в дрімоту. Скляний погляд, руки звішені вздовж тіла, блідіші за свічки, — здавалося, що семеро сестер стоять на трибуні лиш тому, що їхнім ногам так закортіло. Тієї миті вони були подібні до колекції крихких порцелянових ляльок більше, ніж звичайно.

— Не чіпайте їх.

То втрутився дипломат-павутинник із першого ряду. Рухи в нього були такі непевні, що він аж перекинув стілець. Офелія два-три рази здибувала його в гральних залах Пірса-Набережної. Звичайно то був чоловік гострого розуму й недоладних манер, але сьогодні видавалося, що він перебрав наркотиків. На мить Офелія подумала була, що він забув, чому встав, і тільки причмелено скинув догори бровами. Відтак до його очей за пенсне потроху повернулась ясність.

— Не чіпайте їх, — повторив він. — Вони мають вищий рівень емпатії з паном посланцем, ніж ми, вони потерпають більше за нас.

— Потерпають від чого? — урвався терпець Офелії.

Мати здивовано глянула на неї, але Офелія вже закипала, і хороші манери тепер її не обходили. У лавині емоцій гору брала лють. Оце лише днями вона прохала Арчибальда бути обережним. Чому цей телепень не послухав її? У яку ще халепу він ускочив?

— Єдине, що ми відчуваємо, — це те, що пана посланця занурили в сон, близький до безпам’ятства, — відповів дипломат, а його сусіди з ряду безсило закивали підборіддями. — Принаймні це є доказом того, що він іще живий, а отже, мабуть, і решта зниклих — також. Але справді, природа його сну аномальна, і вона не дає нам жодних вказівок про те, де він перебуває і як це з ним сталося чи з якої причини.

— Ще й нас усіх заразив! — пробубонів його сусід між двома позіханнями. — Оці його злягання, гульня, пригоди — цей пройда ні разу нас не пошкодував!

— Володарів пам’ятець теж не в робочому стані, — наголосив комісар, указуючи на підлітка, що стояв біля Фарука, немов на плохеньку запасну деталь. — Лиш членові Павутини звичайно вільно обіймати цю посаду. Ви осягаєте тяжкість обставин, що склались, панно?

Так, Офелія потроху усвідомлювала підтекст сказаного. У небезпеці було не лише Арчибальдове життя, а й рівновага всього клану, а отже, і всього двору.

— Я допоможу вам, якщо на це моя сила, — пообіцяла вона, ламаючи руки, — але я не найпридатніша людина для виконання таких дій...

— Навпаки.

Фарук ствердив це громовим голосом, знову встановлюючи шанобливу тишу у всій Рулетковій кімнаті.

— Призначаю вас верховною родинною чтицею, — проголосив він, скрегочучи пером по сторінці записника. — Єдиним завданням для вас буде знайти моїх зниклих підданих. Даю вам часу до... — Фарук нескінченно довго завагався, перечитуючи останні нотатки. — До півночі завтра, — сказав він, старанно порипуючи пером. — Після півночі будуть Станові збори, а займатися всім одночасно я не можу.

Залою прокотилися стримані оплески, а ступінь ненависті в очах присутніх посилився. Міражники, зокрема, були не надто в захваті від того, що долю їхньої родини доручили іноземці.

Офелія відчула, як у неї тремтять коліна. Це засідання суду уподібнювалося до кошмару. Не клалося в голову, що ще сьогодні вранці вона водила молодшого брата в цирк.

— Годі вам, не можна ж просити мою доньку про таке! — вигукнула мати Офелії. — Вона ж усього лиш дівчинка, ще й до всього неповоротка! Вона пару панчіх не знайде в шухляді, а ви кажете — тих бідних панів...

— В одному моя мати має рацію, — урвала її Офелія. — Це занадто велика відповідальність для мене.

— Ви — верховна родинна чтиця, — сказав Фарук, вкладаючи ручку в пам’ятцевого капелюха. — Для вас не існує занадто важкої відповідальності. Якщо це вас заспокоїть, призначу вам асистента.

З-під приплющених очей Фарук обвів ряди шляхтичів, а ті кожен по черзі нараз починали вивчати власні черевики, годинники, перуки, табакерки. На їхню думку, стати Офелії за асистента було так само принизливо, як відбути прилюдну Ампутацію. Погляд Фарука зупинився на баронові Мельхіорові — мабуть, тому, що його кулястий обрис у сяйному білому вбранні був найпомітніший з усіх.

— Ви хто?

— Ваш міністр елеганцій, володарю.

Хай і мав вгодоване тіло, проте барон Мельхіор надзвичай граційно вклонився.

— Покладаю на вас обов’язки допомагати Артемідиному маляті виконати завдання.

— Докладу всіх зусиль, володарю.

Барона Мельхіора, либонь, не вельми вабила така перспектива, але як зразковий міністр він мав такт не показати цього. Офелія нічого не мала проти нього, але не могла збагнути, як він міг стати їй у пригоді.

— А якщо все-таки я не зможу виконати покладеного на мене завдання? — запитала вона. — Якщо завтра опівночі я не знайду нікого зі зниклих?

— Тоді ми їх більше не шукатимемо.

Фарук не розкидав погрози, не шантажував, однак його відповідь здалась Офелії гіршою за будь-яку іншу, що її він міг дати.

— Я прошу більше часу.

— Гай-гай, більше ми не можемо собі дозволити, панно.

Це знов озвався дипломат із першого ряду. Однією рукою він тримав пенсне, а другою щосили тер повіки, щоб прокинутись.

— Довго в такому стані ми не протягнемо. Те, що сталося з Арчибальдом, впливає на всю Павутину, а ми мусимо бути в доброму глузді, щоб брати участь у Станових зборах. Якщо ви його не знайдете, ми розірвемо з ним емпатичний зв’язок, що єднає нас. Це незворотна процедура, і для нього, ймовірно, стане смертельною.

Серце Офелії забилося ще частіше. Зворотно пропорційно до цієї частоти Фарук зіп’явся на ноги, звів бліді очі на безкраю рулетку, що оберталася на стелі.

— На вашому місці, панно верховна родинна чтице, я б не гаяв ані хвилини.

ПЕЧАТКА

Підлога блищала так само, як деревина скрипки, і музикально відлунювала під кроками Офелії та охоронця печаток, поки вони разом ішли в передпокій. У кришталевих дзеркалах мигтіли позолоти на книжкових шафах, картинах, стінних годинниках, кріслах і вікнах. Таке відчуття, наче йдеш світом зі щирого золота. Однак жодна поверхня не вилискувала так, як двері, що до них охоронець печаток вів Офелію.

— От і прийшли, панно верховна родинна чтице! — оголосив він скорботно-урочисто, неначе вони опановували себе, стоячи перед гробом. — Кімната нашого безталанного посланця.

Офелія кивнула, не в змозі вимовити ані слова. Вона сотні разів проходила повз ці двері, відколи тут, на другому поверсі Місяцесяйва, жила Беренільда, але ніколи не переступала порога.

— Треба буде ще трохи почекати, панно верховна родинна чтице, — проворкотів охоронець печаток. — Мушу дістати дозвіл від родини, щоб зняти печатку.

Він указав на печатку із червоного воску завбільшки з таріль, закріплену саме посередині вивіски на дверях. Вона мала відстрашувати всіх заходити до кімнати, але ні стрічка, ні мотузка не перев’язувала замкового механізму.

— Не торкайтеся дверей, поки я не розряджу печатку, — наполягав охоронець печаток. — Інакше вчиниться вельми бридка химера. Можу запропонувати вам ознайомитися з подробицями розслідування, — сказав він, передаючи Офелії грубу теку. — У вас буде робота, поки я закінчуватиму з останніми формальностями, панно верховна родинна чтице.

З вуст охоронця печаток титул Офелії звучав, як другосортний жарт. Свій малий зріст цей міражник надолужував бучними інтонаціями й ошатною перукою зі стрічками. Він вийшов із передпокою, грюкаючи по підлозі високими срібними підборами.

Офелія сіла за золочений, як і решта меблів, столик і розгорнула теку. Довжелезний протокол вона хутенько проминула: текст був напхом напханий правничим жаргоном, тож вона й першого рядка не втнула. Натомість зацікавилася листами в кишеньках сторінок. Усі віддруковані на машинці, деякі адресовані редакторові «Нібелунгів», інші — графові Гарольду. Офелія знайшла навіть лист голові військової поліції — мабуть, листа додали, провівши ретельніший обшук речей. Послання щоразу закінчувалися ухвалою: «БОГ ВИМАГАЄ, ЩОБ ВИ МОВЧАЛИ. БОГ ЗАСУДЖУЄ ВАШУ ПОВЕДІНКУ. БОГ ЖАДАЄ ВАШОЇ СПОКУТИ».

Уже не могло бути жодного сумніву. Це була та сама людина, що шантажувала Офелію. Помітивши на кожному листі ті самі сліди від пінцета, дівчина стривожилася ще більше. Вимагач не лишив нічого на волю випадку, навіть можливості, що ці листи потраплять Офелії на огляд.

— Ось журнал, панно верховна родинна чтице.

Прямісінько перед нею виник Філібер — цікаво, скільки часу він уже так простояв, тримаючи в руці шкіряний зошит. Цей блідий і непримітний управитель мав талант заскакувати Офелію зненацька.

— Дякую, — мовила дівчина, гортаючи журнал.

— Як панна верховна родинна чтиця може зауважити, — мовив Філібер, — у Місяцесяйві вже якийсь час не приймали постійних гостей, окрім бідолашного графа Гарольда. Придворні пані та панове відтепер роблять усього лиш коротку пересадку між двома зупинками ліфта.

— Припускаю, що вони теж бояться викрадення, — сказала Офелія, віддаючи журнал Філіберу. — Отже, Арчибальд... Тобто пан посланець зайшов у ці двері й не вийшов із них?

— Так, панно верховна родинна чтице. Пан повідомив, що бажає відпочити, і попросив, щоб його розбудили на вечерю. Коли слуги зайшли, ліжко було порожнє.

— А... Е-е-е... Він сам відпочивав?

— Так, панно верховна родинна чтице.

— А... Е-е-е... Він не міг вийти непобаченим?

Офелії стало соромно, що їй так легко читати предмети й так складно опитувати людей.

— Ні, панно верховна родинна чтице. Вартові Місяцесяйва постійно стежать за коридорами.

Офелія нашорошилась. На цих словах жандарми в передпокої, як один, заклацали підборами.

— А... Е-е-е... Вийти в інші двері він не міг?

— Ні, панно верховна родинна чтице. Потрапити в панову кімнату можна тільки крізь ці двері.

На якусь мить Офелії набігла думка, а чи не кепкує трохи з неї ще й Філібер, але схоже на те, що зникнення Арчибальда схвилювало його значно більше, ніж здалося було Офелії.

— Чи одержував пан посланець листи, схожі на оці? — запитала Офелія, показуючи розгорнуту теку на столі.

— Мені про таке невідомо, панно верховна родинна чтице.

Через слабке тремтіння в голосі Філібера Офелія засумнівалась, а чи всю правду він їй каже.

— Полишмо ці формальні звертання, — запропонувала вона. — На вашу особисту думку, що могло статись?

Філібер ошелешено обвів її поглядом.

— Панна натякає, що я викрав власного господаря?

— Ні, звісно, ні, — розгубившись, лопотіла Офелія.

— То й на краще, — мовив Філібер кланяючись. — З дозволу панни верховної родинної чтиці піду перевірю, чи не потребують моїх послуг деінде.

Удавано квапливим кроком управитель вийшов із передпокою й постукав у двері навпроти по коридору. Либонь, він не дуже добре зачинив за собою, бо Офелія раптом почула, що кажуть по той бік:

— Заради бога, Філібере, не ходіть до нас із таким скорботним лицем! Скільки мені відомо, брат іще не вмер.

Офелія скинула бровами, впізнавши жорсткий голос Ждани. Із сімох сестер Арчибальда вона прочуняла першою завдяки диво-каві — інновації, що її запровадило міністерство гастрономії. То завжди був окріп, але розчиняли в ньому свіжу смакову химеру, ще більш ефективну за натуральну каву.

— Як почувається панна? — поцікавився голос Філібера, що ледь долинав до Офелії.

— Бадьоріше за сестер. У цьому домі всі розквасилися; треба ж, щоб хтось показував приклад.

— Панна має новини від пана?

— Філібере, ви без угаву питатимете про це в мене? Кажу вам і повторюю: поки що я не маю зв’язку з Арчі. Мені й так складно не спати, а як ще й думати про нього, то невблаганно хилить у сон.

— Але, може, якийсь спогад... Якась подробиця навернулася панні?

— Усе відбулося так швидко, що я не встигла зрозуміти, що коїться. Ну-бо, зробіть ласку й принесіть мені ще трохи диво-кави.

Порцеляновий дзенькіт відлунився в тиші. Акустика в тих місцях, геть-чисто обшитих навоскованим деревом і вистелених золотом, збільшувала кожен звук. Навіть якби Офелія не хотіла їх слухати, то не змогла б.

— Що поробляє наша верховна родинна чтиця?

— Чекає, панно Ждано.

— Ще підожде. Я не ухвалюватиму ніяких рішень похапцем, тим паче, що мені вперше доведеться це робити. Звичайно всім цим опікується Арчі... Отже, ви радите мені не давати згоди на це читання, пане охоронцю?

В Офелії ледь не випала з рук тека, що її вона саме вивчала. Чи не мав той чоловік дістати для неї дозвіл, а не навпаки?

— Тримайтеся від того подалі, люба панно, — солодким голосом сказав міражник. — Найпевніше, тут ми маємо справу із цілковитою дебютанткою. Ліпше зачекаймо на повернення пана інтенданта. То теж самозванець, але до меншої міри.

— Я нікому не дозволю, навіть вам, любий кузене, називати пана Торна самозванцем. Йому бракує хороших манер, із цим погоджуюся, але це найудатніший чоловік з усіх, кого я знаю.

Цього разу втрутився голос барона Мельхіора, впізнаваний за витонченим тембром. Офелію дуже гнітила вага нової відповідальності, тому її потішило б, якби асистент так само гаряче вступився за неї.

— Мені теж було б спокійніше, якби пан інтендант був із нами, — додав барон Мельхіор занепокоєно, але поки що ніхто не знає, ні де він, ні коли повернеться. Крім того, володар Фарук розгнівається, як узнає, що ми, інші міражники, перешкоджаємо належному ходу розслідування. Не забувайте, що відтепер це стосується мене особисто. І вас теж, любий кузене.

— Розслідування? Яке розслідування, пане міністре елеганцій? Ця недоростка-іноземка не має зеленого уявлення, що робити.

— Можливо, пане охоронцю печаток, — визнав барон Мельхіор, — але володар Фарук переніс весь Небоград, щоб знайти цю недоростку-іноземку. До речі, про іноземок: чи відомо, де пані архітекторка? Вона завжди була досить близька з паном посланцем і знає Місяцесяйво ліпше за будь-кого — нам могла б стати в пригоді її допомога.

— Матінка Гільдеґарда вельми незалежна жінка, пане. Уже кілька тижнів вона не переймається роботами на будівельних майданчиках Небограда... І я вже мовчу про планування, що його вона мала виконати в Місяцесяйві кілька місяців тому! Досить нам здибати її на повороті коридору, як вона зникає першою-ліпшою Розою Вітрів.

Офелія скинула бровами. Навіть здалеку вона укмітила певну ворожість у голосі Філібера.

— Дивна поведінка, — зауважив барон Мельхіор. — Вона бодай знає про нашого пана посланця?

— Не відаю про те, пане, як і того, де вона перебуває цієї миті. Мій пан-господар скаржився, що вже не може й словом перекинутися з власною архітекторкою.

— Немає нікого більш невловимого за терайдійця, що не хоче, щоб його знайшли, — покепкував охоронець печаток. — Між нами: як на мене, усе це радше підозріло.

— До того ж є ще дещо, панове. Щодо міжродинної Рози Вітрів, тієї, що поєднує Полюс із Терайдугою. Я особисто відповідаю за ключ, який відчиняє цей прохід — прохід, за доступом до якого суворо наглядають у Місяцесяйві.

— Що далі, Філібере?

— З якихось причин, панове, цей прохід заблоковано. Я щойно це помітив. Тепер двері ведуть у звичайнісіньку комірчину.

— А це вже погано, — мовив барон Мельхіор, помовчавши. — Якщо пані Гільдеґарда повернулася на рідний ковчег і закрила за собою прохід, не скоро ми її побачимо знову.

— Я ніколи не розуміла, чому брат упадав коло цієї старої, — раптом оголосила рівним голосом Ждана. — То така честолюбна інтриганка. І на мою думку, наша верховна родинна чтиця така сама, — докинула вона, що здивувало Офелію. — Удає, мов і не чіпає нас, а прослизає в наше життя так само, як пані Гільдеґарда прослизнула в наші оселі. Ця іноземка... — Позіхання урвало Ждану посеред речення. — Ще трохи диво-кави, будь ласка. Ця іноземка посідає тепер обране місце у дворі й здобула собі братову довіру. Чи правильно буде дозволяти отаким рукам порпатися в нашому посольстві?

Офелію пойняв жах. Честолюбна? Вона не просила, щоб доля чотирьох чоловіків залежала від неї! Весь двір ненавидів її за те, що шукати викрадених доручено їй. Якщо не знайде, то її ненавидитимуть іще більше, а Фарук надасть протекцію їй і її родині тільки тоді, як вона виконає свою частину угоди. До того ж Офелія ще й одержала ті самі погрози, що й особи, яких вона мала вирятувати. Правду кажучи, за найбільше щастя їй буде пожити ще якомога довше.

— Навіть ви, пане міністре, — вела далі Ждана, і в її голосі Офелії вчувся подив. — Підозрюю, що ви теж дали цій чтиці прослизнути в себе. І я не про вашу посаду асистента.

— Я? — перепитав барон Мельхіор. — Та годі вам...

— Панна Ждана не хибить, любий кузене. Не раз бачено, як ви домовлялися з тим байстрюком-інтендантом і його недоросткою-іноземкою. Слід було б вам ліпше добирати приятельське коло. Ви зневажаєте інтереси власного клану.

Офелія аж здригнулася, почувши, як голос барона Мельхіора, звичайно такий стриманий, гахнув, як удар грому:

— Клан, клан, клан! Я міністр уряду, а не клану! Своє життя я присвячую лиш одній справі, пане охоронцю печаток, — зростити з усіх нас цивілізоване суспільство, і ви мені не полегшуєте цього завдання! Зачиніть двері, Філібере, — зненацька спокійніше додав барон. — Ще бракувало, щоб панна верховна родинна чтиця нас почула.

Голоси стихли, і Офелія знову занурилася в тишу передпокою. Не маючи нічого ліпшого під рукою, вона заходилася гризти шви рукавичок, напружено міркуючи. Поки ці люди намагалися визначити, самозванка вона чи честолюбиця, Арчибальд десь конав.

«Бережіться химер».

Такі були останні слова, що він сказав Офелії, але що він мав на увазі? Чому Арчибальд ходив околяса замість розповісти їй, що саме він з’ясував?

Офелія ще запекліше вгризлась у великий палець рукавички. Мала двадцять чотири години. Двадцять чотири години до початку Станових зборів. Двадцять чотири години до розриву зв’язку з Арчибальдом. Двадцять чотири години до виконання поставленого їй ультиматуму. Офелія поглянула на матеріали теки, розкладені на столі. Невже серед них з’явиться і її ім’я?

Офелія насунула окуляри на ніс. Коли захотіла мати власний читальний кабінет, то хіба не для того, щоб її руки прислужилися правді? Ну то що ж, тепер або ніколи. Якщо є бодай найменша змога з’ясувати, хто цей вимагач, що користається Божим ім’ям і залякує людей, то Офелія мусить її вхопити.

— Тричі!

Дівчина обернулась. Її мати саме вигулькнула в передпокої, шумно стукаючи підборами.

— Тричі мене мало не заарештували жандарми, поки я йшла з туалету сюди! А тобі й байдуже, звісно ж! Уже таки пізно, — додала вона, глянувши на стінного годинника з вагалом. — Хутенько читай, що маєш прочитати, дочко, і ходімо в готель.

— Мамо, ідіть першою, — порадила їй Офелія. — Я можу затриматися надовго.

Колихаючи сукнею, мати підійшла до неї й притиснула свого носа до її.

— Обидві ми чудово розуміємо, що ти неспроможна виконати те, на що цей дивак володар Фарук сподівається. Не приймай цієї комедії близько до серця. Почитай те-се, косо-криво, аби живо, напусти туману в очі до весілля, а тоді я заберу тебе додому.

Косо-криво, аби живо? Оце справді остання порада, яку хотілося чути Офелії, особливо від жінки, що завжди вчила її виконувати роботу як слід.

— Мамо, будь ласка, вперше вас прошу: повірте в мене. Сьогодні мені це вкрай потрібно.

— А це що за рейвах?

Офелія квапливо склала теку, бо мати вже нахилилася над нею. Не хотілося їй, щоб матері навинулися на очі листи з погрозами.

— Це конфіденційно, мамо.

Не в змозі стояти на місці, мати кинулася до дверей Арчибальда.

— Оце тут ти маєш щось прочитати?

— Ні, мамо, не чіпайте цієї...

Офелія сама незчулася, як договорила. Досить було матері покласти пальці на руків’я, як у всьому передпокої вдарив концерт дзвонів, а печатка зажевріла, як плавлений метал. То була найоглушливіша слухова химера, яку доводилося чути Офелії. Бачила, як мати затикає собі вуха й щось кричить їй самими губами, але не розчула ані слова. Уся її черепна коробка перетворилася на дзвін.

Умить із сусідньої кімнати прибігли барон Мельхіор, управитель Філібер і охоронець печаток. Останній прочимчикував кімнатою маленькими манірними кроками, одним щиглем стишив печатку й перевірив, чи не скособочилася його громіздка перука.

— Не слід відчиняти ці двері, панно верховна родинна чтице, — медвяним голосом протуркотів він. — Ми ще не обміркували. Чому б вам не почитати теку, як я вам запропонував, га?

— Панні верховній родинній чтиці хотілося б, напевно, щоб я поквапилася з рішенням?

Тримаючи порцелянове блюдце однією рукою, а гарненьку філіжанку — другою, Ждана й собі зайшла в передпокій. Довга тонка шия, біла сукня, шовковисте, мов пір’я, сріблясто-біляве волосся — молода жінка подобала на велику лебедицю. Ждана була найстриманіша й найпоміркованіша з усього виводу. До природної суворості її лиця додавалася ще й чорна сльоза між бровами. Попри те що Ждана намагалася ніяк того не показувати, все ж у неї був виснажений вигляд.

— Чи, може, — знов озвалася вона, ще ковтнувши диво-кави, — панна колишня друга казкарка хотіла б ухвалити його замість мене?

На цих словах Офелія нашорошилась. Панна колишня друга казкарка? Звісно, то міг бути збіг, але саме так в останньому листі звернувся до неї анонімний автор.

— За неї вирішую я, — утрутилася мати Офелії, напинаючи неосяжні груди. — Я розумію, що ви вражені горем, яке вас спіткало, але змушувати нас отак сидіти й дожидати з моря погоди неправильно. Ходімо, дочко, хай ці люди чинять як їм заманеться.

— Ні.

Офелія дістала з кишені сукні хустку в крапочку, кілька разів висякалась, поклавши не давати нежитю ставати між нею та її співрозмовниками, а потім рішуче звела підборіддя. Якщо колись у житті досвід виступів в Оптичному театрі мав стати їй у пригоді, щоб її почули, то оце саме зараз.

— Я чула, що ви щойно казали про мене.

Охоронець печаток і барон Мельхіор знічено ззирнулись, а от Ждана лиш любісінько відпила ще диво-кави. Офелія цілковито зосередилася на ній і вказала на запечатані двері.

— Вважаєте, буцімто я самозванка? Якщо в цій кімнаті є бодай один предмет-свідок того, що відбулося, я примушу його заговорити. Вважаєте, що я честолюбна? Я фахова чтиця, а отже, дотримуюся фахової етики. Приватні справи посольства залишаться приватними. Я не піду, доки не виконаю того, для чого прийшла, але з вашого дозволу. Вимагайте, щоб печатку зняли, панно Ждано, і вимагайте тут-таки. На пошуки вашого брата я маю всього двадцять чотири години. Не робіть для мене — зробіть для нього.

Приклавши руку до серця, мати Офелії дивилася на доньку приголомшено, мовби не впізнаючи її. Однак ніхто не встиг озватися: рипіння підлоги притягнуло всі погляди до входу в передпокій. На золочену дверну раму спиралася незмірна тінь.

Там у просяклій від дощової води шубі відсапувався Торн.

ЗАПОБІЖНИК

Офелія відчула, як кров б’є у вухах, але сказати, від чого це, не змогла б: чи то від наглої полегкості, чи, навпаки, від іще більшого напруження. Попри обставини вона не забула, що відбулося на валу. Щоб звернутися до Торна таким голосом, за який було б не дуже соромно, Офелія мусила кілька разів вдихнути.

— Ви саме вчасно. Ми всі на вас чекали, — мовила вона.

Усмішка на її губах зів’яла. Залишаючи за собою калюжі — їх потай витирав лакей Місяцесяйва, — Торн попрямував усередину передпокою. Очі його ряхтіли, мов грозове небо.

— Не дозволяйте цього читання, — наказав він Ждані. — Я провадитиму розслідування самостійно. А вас, — сказав він, обертаючись до Офелії, — я звільняю від обов’язків. Негайно повертайтесь у готель.

Окуляри на носі в Офелії побліднули. Трохи не такої підтримки вона сподівалася від нього.

— Ви не можете просити мене про таке.

Торн нависнув над нею з висоти свого зросту, і це ще м’яко сказано: його тінь її просто-таки поглинула. Офелія несвідомо встала навшпиньки, щоб далі витримувати розпечений погляд, що його Торн опускав на неї.

— Я інтендант і ваш майбутній чоловік. Звісно, що можу.

— Я мушу провести це читання, подобається вам це чи ні. Під змоклою від дощу шубою Торнові груди здималися нерівномірно, але хтозна, то він задихався від несамовитої гонки Небоградом чи від люті, що пронизувала все його тіло. Який ґедзь його вкусив? Офелія бачила, що він знервований, але чому він аж так гнівається на неї?

— Я забороняю вам читати будь-що, пов’язане зі зникненнями, — процідив Торн крізь зуби. — Усі ці справи ніяким чином вас не стосуються, чуєте? А ви мовчіть, — вороже додав він, порухом спиняючи матір Офелії: та ж бо вже розтулила рота, щоб висловити свою думку. — Згадайте, про що ми домовилися: до весілля ви ні в що не пхаєте носа. Ні в що.

Офелія вже бачила, як мати затиснула собі пальці дверцятами фіакра — тепер вона скривила ту саму міну.

Стиха кашлянувши, ніяково втрутився барон Мельхіор:

— Як би... Теоретично, пане інтенданте, ви не можете заборонити своїй нареченій виконати доручене їй завдання. Володар Фарук особисто проголосив її верховною родинною чтицею, а мене призначив їй за асистента. Позаяк до неї цього звання ніхто не мав, його правове поле ще нікому не відоме. Наш міністр протоколу саме вивчає це питання.

Торн вперіщив барона очима, але той відповів усмішкою, яка підняла йому вуса. Відтак барон Мельхіор миролюбно, мов повітряна куля, повернувся до Ждани.

— Рішення за вами. Панна верховна родинна чтиця має ваш дозвіл чи ні?

Доля всіх тепер лежала на вустах у Ждани. Молода жінка довго споглядала порожнє дно філіжанки, а тоді звела очі на Торна.

— Дотепер ми не змогли нікого знайти, а сьогодні йдеться про мого брата. Прикро це визнати, але якби він був тут, то довірив би вам це читання, — мовила вона, цього разу звертаючись до Офелії. — Отже, я даю вам свій дозвіл. Зніміть печатку.

Торн лупнув на Ждану так, наче боровся з бажанням запхнути їй у горло ту порцелянову філіжанку.

Охоронець печаток коротко махнув рукою — печатка, яка, втім, скидалася на товстий шмат воску, зникла з дверей, мов крейда з дошки.

— Дякую за довіру, — проказала Офелія.

Ждана сама відчинила двері, і світло з передпокою золотим лезом розітнуло темряву.

— Не дякуйте. Якщо не знайдете брата, я перетворю ваше життя на пекло.

Навдивовижу мляво вимовивши ці слова, Ждана прокрутила кнопку електричного тумблера. Офелії відібрало мову, коли вона вперше побачила кімнату Арчибальда. Якби її попросили уявити простір такого, як він, чоловіка, вона завиграшки намалювала б собі громаддя подушок, інструменти втіхи, розпусні твори — словом, срамотний безлад, де б постійно мріли пахощі всього забороненого.

Офелія аж ніяк не сподівалася зайти в порожню кімнату.

Самісінько посередині головувало старе ліжко з кованого заліза — ото й усе. По стінах і на стелі звивалися тріщини. Як і його стиль вбрання, кімната Арчибальда мала так само занехаяний вигляд. Ще й температура тут була крижана, ніби теплова химера сюди не досягала.

— Не розумію, — мовила Офелія, роззираючись навсібіч. — Де складено особисті речі Арчибальда?

— Ніде, панно верховна родинна чтице, — оголосив Філібер, стоячи на порозі. — Пан завжди тримав це місце в такому стані.

— І все-таки, — зітхнув барон Мельхіор, обводячи кімнату критичним поглядом видатного модельєра. — Як на мій смак, це аж надто концептуально. Хіба не міг пан посланець замовити одну-дві химери? Невеличкий дотик рококо змінив би інтер’єр.

Усі тепер перемістилися на поріг кімнати, щоб не заважати обшукові. Офелія мала відчуття, що мусить довести перед журі, на що вона здатна. Сміливе запевнення, яке вона щойно озвучила, пекло їй пальці. Кімната без предметів? Підступнішого виклику кинути їй вони не могли! Ухваливши не впадати в розпач, іще навіть не ставши до роботи, Офелія застебнула рукавички.

— А вам обов’язково читати ліжко? — запитала Ждана. — Це було б непристойно для дівчини вашого віку.

Суворий вираз її обличчя годі було порівнювати з Торновим лицем: він не спускав з Офелії очей, неначе вона щохвилини могла скоїти непоправну дурість. Мати Офелії тим часом насуплено поглядала то на одну, то на другого, мовби ще не вирішила, хто з них двох образив її більше. Цікаво, що найбільше від цього читання начебто сподівався Філібер.

— У мене не такий великий вибір, — зрештою відповіла Офелія.

— А підлога? — запитала Ждана. — А стіни? Адже таке читання не вельми відрізняється від ваших звичайних читань, чи не так?

— Ого як відрізняється! Це надто безмірні й неточні поверхні. Ми впливаємо на предмети, входячи з ними в прямий контакт. Зрідка торкаємося стін кімнати, а коли ступаємо по підлозі, взуваємо черевики. Підошви правлять за напрочуд добрий ізоляційний матеріал.

Офелія підійшла до ліжка з кованого заліза, до пуття не знаючи, з якого краю до нього підступитися. Не було схоже на те, щоб його розстеляли. Лише поїдене міллю покривало трохи вминалося посередині: отже, на ньому досить довго лежало чиєсь тіло, щоб покривало набуло його обрисів. Не треба бути детективом, щоб здогадатись: Арчибальд простягнувся просто на покривалі, не залазячи під нього на простирадло.

Офелію цікавили не тисячі ночей, які Арчибальд провів під ковдрою, сам чи з кимось, а останні його миті перед викраденням. Таким робом поле дослідження ще зменшувалося.

Офелія поклала руку на покривало й відчула легке поколювання на кінчиках пальців. Це почуття було надто далеке, щоб якось його визначити. Мов лозоходець палицею, вона повільно провела долонею по тканині, шукаючи тих місць, що всотали найбільше емоцій зниклого. Зненацька на Офелію накотилася нудьга, така глибока, що вона аж ніби провалювалась у саму сутність меланхолії. Що більше Офелія розважала себе святами, що більше тішилася насолодами, що більше зневажала умовності, то сильнішою була її нудьга.

Ці думки належали не їй, а Арчибальдові. Як на неї, пристойніше було б побачити його тілесні любощі. Адже виявити те, що він ховав за безтурботними посмішками, було ніби пройти повз нього, не завдавши собі труду направду його спізнати. Однак Офелія не відступалася, далі й далі пробігаючи пальцями кожен сантиметр покривала, сподіваючись натрапити на якусь аномалію, струс, подив — що завгодно, аби воно переривало б нескінченну нудьгу, що насичувала кожну петельку тканини.

Коли по хребту здійнялася хвиля шаленства, а окуляри пожовтіли, Офелія зрозуміла: цього разу почуття належало таки їй. Це ліжко нічого, анічогісінько не повідомляло їй про зникнення Арчибальда!

— Я знаю, що ви вже не можете вийти на зв’язок із братом, — сказала Офелія, напівобертаючись до Ждани. — Та чи могли б ви оволодіти ним? Якось я бачила, як Арчибальд... е-е-е... позичив тіло однієї валькірії. Може, ви змогли б...

— Ні, — сказала Ждана категорично. — Член Павутини може оволодіти другим, лише маючи поінформовану згоду. Не подумайте, що це питання принципу: поки брат не дозволить, я фізично не здатна посісти його місце.

— Чи можна із цього виснувати, що ваше читання невдале? — пролунав голос Торна.

Офелія зміряла його важким поглядом. Хижі очі, чорна, просочена дощовою водою шуба, великий ніс, чия трикутна тінь заступала пів обличчя — так він скидався на птаха-вістуна лиха. Офелія не ждала від нього заохочень, але міг би принаймні звільнити її від таких міркувань.

— Ні. Я ще не закінчила.

Офелія подумки питала себе, чи не доведеться зрештою читати простирадло, подушки й матрац, аж тут до неї підійшов барон Мельхіор.

— О, то це не уява зі мною грає! Тут таки справді щось є й відбиває світло.

Золоченим крайцем трості барон показав на металеве кільце на покривалі — Офелію аж досада взяла, як вона раніше його не помітила. Дівчина обережно взяла кільце кінчиками пальців, так само в рукавичці, щоб поближче роздивитись. Що це таке? Перстень? Зв’язка для ключів? Сережка?

Офелія глибоко вдихнула, щоб стишити вир емоцій. Це читання — мабуть, остання її змога зрозуміти, що сталося з Арчибальдом, і вона має її використати. Відчувши, що досить зосередилася, торкнулася кільця.

Образ ляснув їй у голові, як мильна бульбашка. На одне серцебиття Офелія стала Арчибальдом. Вона жила, відчувала й думала так, як жив, відчував і думав він.

Пісковий годинник. Екстаз. Небезпека.

— Це не кільце, — прожебоніла вона радше сама до себе, ніж до решти.

То був запобіжник піскового годинника. Офелія чітко бачить, як світло лампи під стелею подвоюється в склі пляшечки, неначе то вона там сама простягнулася на ліжку. На блакитному пісковому годиннику є прикметна табличка: «Сімейна мануфактура “Гільдеґарда і Ко”». Офелія замислено гладить запобіжник палюхом. Нарешті вона знайшла такий. Цей годинник на позір скидається на будь-який інший, за винятком однієї подробиці — ледь помітної, жахливо облудної відмінності — крихітного складаного механізму поряд із горлечком. На голе око його годі укмітити. Офелія вгледіла, бо тижнями шукала його на кожному годиннику. Тепер знайшла пастку. А що з нею робити?

Звівши очі, Офелія побачила, що всі заціпеніло стали навколо неї.

— Ну що? — запитала Ждана, вперше виходячи з рівноваги. — Що це таке? Що ви побачили?

«Бережіться химер».

— Блакитні піскові годинники, — прошепотіла Офелія. — Вони забрали тих зниклих. І Арчибальд це знав.

МАНУФАКТУРА

Офелія чхнула в шалика. Бруківкою розтікалися смердючі калюжі, і що більше дівчина намагалася їх оминати, то більше занурювала туди черевики. Панчохи вже стали намокати — і навіть не факт, що від води, — але вона тюпала так швидко, як лиш могла маненькими ніжками. Мусила встигати за ходою патрульних жандармів — вулицею відлунювали їхні чіткі кроки в шипованих патинках.

— Ще далеко до мануфактури піскових годинників? — запитала Офелія.

— Ще два ліфти, панно, — не глянувши на неї й не сповільнюючи ходу, відповів один із бригадирів.

Офелія пошукала очима в далечині ґрати наступної пересадки. Ніколи ще дівчина не бувала так глибоко в підземеллях Небограда. Що нижче вони спускалися поверхами, то сильнішало враження, наче вони заглиблюються в каналізацію. Насичений остиглою парою й нудотними запахами, густий дух навколо поглинав усе світло небагатьох ліхтарів. Іноді Офелія помічала, як до спітнілих вікон у машинних відділеннях та промислових цехах притулялися обличчя. У підземеллях столиці сотні робітників, механіків та ремісників підтримували підігрівачі, ремонтували труби, відводили стоки, а також виготовляли столове срібло, кераміку й текстильні вироби, притаманні способу життя в горішніх кварталах.

Офелія підвела окуляри на Торна, що безмовно крокував праворуч од неї.

— Що більше я міркую, то менше розумію, — сказала йому Офелія. — Який зиск Матінці Гільдеґарді за допомогою своїх же годинників викрадати придворних? Не всі її шанують, — визнала вона. Офелія саме згадала, що голова військової поліції, головний редактор «Нібелунгів» і граф Гарольд щиро ненавиділи таких, як вона, чужинців. — Але не уявляю, щоб вона аж так перебрала міру. Мусить бути щось інше.

Торнів погляд блукав десь-інде. Він її хоч слухає?

— З другого боку, — мовила Офелія, підвищуючи голос, — Арчибальд відчув пастку. Оце я напевне знаю. Та якщо він мав рацію, чому ж сам потрапив у неї?

— Звідки мені знати? — невдоволено проказав Торн.

Більше Офелія не наполягала. У неї нестерпно боліла голова, і невідомо чому: через нежить, недосип або через Торнові пазури. Сам Торн, мабуть, того й не усвідомлював, але гнів випромінювався з нього й передавався Офелії болісними пульсаціями крізь кістковий мозок.

Відколи вони вийшли з Місяцесяйва, Офелія не могла ступити ані кроку вбік, зайти в ліфт чи перев’язати шнурки, щоб не зіткнутися з Торном. Він ходив за нею всюди, мов друга тінь, неначе патруля жандармів було не досить. Товариство він складав не вельми приємне: весь час скреготів зубами й супив брови. Схоже було на те, що він і справді гнівається на неї, а відколи вона прочитала запобіжник, це стало й поготів очевидним.

Що Торну зрештою привиділося? Приміром, таке: вона зачекала, поки він буде в справах, і побігла до Фарука вимолювати собі звання чтиці? Хизувалася, що їй випала змога самій-одній вирятувати зниклих? Офелія ціпеніла зі страху від думки, що знайде самі трупи або ж узагалі нічого не знайде. Та найгірше, замість ображатися на Торна за його нерозуміння, вона почувалася винною, ніби до певної міри заслуговувала на його гнів.

Офелія знала, що то через події на валу, але й подумати про те не могла, щоб не запалахкотіли вуха.

— Чи могли б ви... почекати мене... хвилинку... Будь ласка?

Ураз усі — Офелія, Торн і патруль жандармів — обернулись одним порухом, стикнувшись одне з одним. Позаду них, під тремтливим світлом лампи, барон Мельхіор втирав мереживною хусткою потрійне підборіддя. Він так упрів, що аж щоки йому лисніли.

Барон зупинився якраз перед входом у якийсь в’явуар. Принаймні в те, що колись мало правити за в’явуар. Плетениці червоних світильників, що облямовували вивіску «Еротичні ласощі», уже давно погасли. А вітрини вкривали пил і застарілі оголошення.

— То ви часом не... намагаєтеся здихатися... свого вартівника... хороших манер? — віддихався барон Мельхіор і підняв над головою свого циліндра, пускаючи бісики.

То була остання забаганка матері Офелії. Вона погодилася повернутися до готелю лише за умови, що міністр елеганцій особисто опікуватиметься її донькою. Офелії ж було доволі ніяково від того, що він був їй за асистента.

— Маємо дістатися мануфактури якомога швидше, — буркнув Торн. — Якщо вони дізнаються, що ми в дорозі, то несподівана інспекція несподіваною не стане.

— Стільки ходити пішки я не звик, — перепрошував барон Мельхіор. — Мені, зрештою, шкода своїх нових черевиків.

Офелії дошкуляло й те, що вони гають стільки часу. На кожному поверсі, на кожній пересадці, на кожному хідникові нові жандарми перевіряли в них документи, а також підставу на перебування поза зонами, дозволеними для перебування. Цю перепустку могли надати лише бригадири з їхнього особистого супроводу. Заходи безпеки сягали такого рівня, що й арктичному лемінгу годі було перебігти вулицю, щоб його не зупинили.

— Усе це дуже делікатна справа, — оголосив барон Мельхіор. — Ви розумієте це, пане інтенданте?

Крізь вуличні пари барон Мельхіор роззирався довкола — Офелія вже не раз таке бачила. Попри зовнішній спокій і почесну варту, що до них приставили, барон наче кожної миті побоювався удару звідкілясь.

— Звісно, яко міражника мене тривожить зникнення двоюрідних братів, і я бажаю, щоб учинили правосуддя, — тихо вів далі він. — Та як міністр нагадаю вам, що саме пані Гільдеґарді ми завдячуємо міжродинною Розою Вітрів, і цей прохід тепер заблоковано. Якщо ми завдамо шкоди комусь із терайдійців, вони більше ніколи не відчинять прохід, і нам доведеться попрощатися з прянощами й смачними цитрусовими. Слід блакитних годинників наразі веде нас до пані Гільдеґарди, але поки її вину не доведено, то, спілкуючись із нею, маємо подбати про вишукані манери, — проспівав барон Мельхіор у бік жандармів, мелодійно наголосивши на останніх двох словах. — Якщо нам пощастить застати її на мануфактурі, пропоную взяти пані до арешту, у камеру, звідки вона не вийде навіть за допомогою потуги, але тільки на час, поки розплутаємо цю справу, і без жодної брутальності. Ми добре зрозуміли одне одного, панове?

Жандарми стали струнко, підборіддя догори, не ззирнулись і не сказали ані слова — мабуть, то вони таким робом відповіли «так».

— Якщо пані Гільдеґарда так чи інак причетна до зникнення Арчибальда, — сказав Торн, — я їй особисто передам квіти у в’язницю.

— Я нічого не втнув, — ухилився барон Мельхіор. — Можемо рушати далі, я звів дух. Ви йдете, панно верховна родинна чтице?

Перш ніж знову зануритися у вуличні пари, Офелія востаннє зиркнула на в’явуар, його запилюжені вітрини, погаслі червоні світильники. І раптом у її пам’яті спливла важлива подробиця. Діждавшись, поки після енної перевірки вони зайшли в ліфт, Офелія поставила барону Мельхіору запитання, що крутилося в неї на язику:

— Цей в’явуар належав вашій сестрі?

Барон Мельхіор саме причісував волосся, дивлячись у дзеркало в ліфті, і ніяково скривився.

— На мій превеликий сором, так, — повідомив він. — На щастя, його зачинили. Куніґунда — видатна мисткиня, але треба було поставити мистецтво на службу естетизму, а не вульгарності.

Офелія захитала головою. Вона не до того хилила.

— Ваша сестра стверджує, що в’явуари банкрутіють через конкуренцію. Конкуренцію годинників Матінки Гільдеґарди, — уточнила вона.

Барон Мельхіор вийняв із кишені гарненький металевий горщик, поклав туди горішок з ароматизованого воску й підмастив довгі вуса, граційно сковзнувши по них пальцями.

— Такий суворий закон ринку, — зітхнув він. — Наважусь зізнатися вам, що сам купив кілька акцій мануфактури пані Гільдеґарди. А втім, починаю сумніватися, чи така вже це вигідна справа, — докинув він, хвильку поміркувавши. — Коли ми щойно з’ясували, що блакитні годинники небезпечні, лиш уявіть, яка здійметься бу...

— Коли я перестріла її востаннє, пані Куніґунда мала блакитні годинники, — урвала його Офелія. — Занадто багато як для особистого вжитку. Вона попросила мене не розповідати, але з огляду на події я більше не можу тримати це в таємниці.

Вуса приголомшеного барона Мельхіора впали. Якби не такі драматичні обставини, він мав би ледь не комічний вигляд.

— Ви певні цього? А оце вже поганої Згоден, що сестра не бездоганна, але закладаюся новими черевиками — вона не контрабандистка й не злочинниця.

Офелія запитально глянула на Торна, щоб дізнатися його думку, але він відвернув обличчя і ще більше нахмурився — на одну складку між бровами побільшало. В Офелії було таке враження, що вона нескінченно його дратує. Невже знову схибила?

Після останнього ліфта й трьох перевірок вони зайшли на ґанок, де було написано великими потьмянілими літерами:

СІМЕЙНА МАНУФАКТУРА «ГІЛЬДЕҐАРДА І КО»

Фабрика являла собою таку неозору будівлю, що потребувала окремого підземелля. Примітний у ній був хіба що розмір — за фасади правили похмурі сірі стіни без вікон, а на вологих бетонних плитах подвір’я були складені старі матраци.

Торн мав кілька разів грюкнути клепалом головного входу, поки вийшла відчинити їм робітниця.

— Так. З якого питання?

— Я інтендант, — оголосив Торн. — Мушу терміново бачити пані Гільдеґарду.

— Матінка не в цеху, — відповіла робітниця.

— Коли поїхала? Коли повернеться?

Робітниця лише непевно стенула плечима.

— Хто на мануфактурі старший за відсутності пані Гільдеґарди? — не вгавав Торн.

Робітниця не відповіла й мовчки пішла геть. За кілька хвилин її місце заступив літній пан. Він захоплено свиснув, підводячи носа до Торна, і підійняв палюхом службового кашкета.

— Сам пан інтендант! — вигукнув він, усміхаючись краєчком рота. — Я цехмайстер. Чим можу прислужитися?

— Дозволом проінспектувати будівлю, — мовив Торн, подаючи йому ордер на обшук.

Навіть якщо цехмайстер здивувався чи стривожився, то цього не показав. Як для того, у кого біля дверей стоїть цілий загін жандармів, він не надто занервував. На кашкеті в нього вона зауважила ознаку у вигляді помаранчі. Помаранч був улюбленим фруктом Матінки Гільдеґарди, а для тих, хто укладав із нею союз, означав дружбу. Офелія ніскілечки не забула, як сама ледве не опинилася під кийками жандармів, доставивши кошика помаранчів.

Ознайомившись з ордером на обшук, звеселілий цехмайстер почергово глянув на Торна, на барона Мельхіора та на Офелію.

— Отакої! Упізнаю панночку. Ніколи не піднімаюся на верхні поверхи, але газети читаю. Ви казкарочка, ота з Аніми. А ви, — вів далі цехмайстер, обертаючись до барона Мельхіора, — ви міністр. Міністр високої моди чи якось так. Он яке добірне товариство! Прошу, прошу! Ото як колеги побачать, кого я їм веду...

Торн на мигах припросив Офелію зайти першою.

— Так будете мені в полі зору, — проказав він крізь зуби. — Ніяких вибриків, ініціативи й катастроф. Зрозуміло?

— Я робитиму все, що вважатиму за потрібне для розслідування, — розсердилась Офелія.

Вона вже навсправжки стала багровіти від злості. Тобто окуляри побагровіли в неї на носі.

Барон Мельхіор тим часом скрупульозно витер ноги об дверний килимок, мугикаючи: «Міністр високої моди... Ні, справді... Ну, ти подумай».

— Чи можу я бодай поцікавитися причиною обшуку? — люб’язно запитав цехмайстер.

— Посланець зник після того, як відкоркував один із ваших піскових годинників.

— У цьому й полягає їхній принцип роботи, пане інтенданте.

— Посланець не повернувся, — буркнув Торн.

— А оце погано, — відказав цехмайстер, не полишаючи крадькома посміхатись. — Мабуть, це якесь дивне непорозуміння. Ви інспектуватимете пісковики? Звичайно ми нікого туди не пускаємо, та позаяк ви маєте ордер...

В Офелії було відчуття, ніби цей чоловік декламує, а втім, вкрай незугарно, заготовлений наперед текст. Мимохіть вона замислилася, що воно таке, той пісковик.

— Я маю намір проінспектувати все, — уточнив Торн.

Усередині мануфактура не мала нічого спільного зі зловісним фасадом, що його виставляла назовні. Вестибюль виходив у бездоганно чистий коридор. На стінах висіла безліч дерев’яних полиць. Кожна чарунка мала свою наліпку: «На щасливий випадок», «Потік чистого повітря», «У гостях у дам», «Червоний будуар», «Робіть ваші ставки», «Екзотика вечора» тощо. То все були види піскових годинників.

— Отут виготовляють наші піскові годинники, — оголосив цехмайстер, заходячи в залу. Її освітлювали красиві лампи, що звисали зі стелі. — На цьому етапі виробництва це всього лиш звичайні піскові годинники, і вас вони не зацікавлять. Транспортних властивостей Матінка Гільдеґарда надає їм на наступному етапі.

Перше, що вразило Офелію, — засклені полички. Скільки сягало око, у них розмістилися десятки, сотні, тисячі маленьких піскових годинників, і кожен із них являв собою зразок ювелірної роботи.

А ще Офелію вразило те, що робітники попри пізню нічну годину стояли за столами. Жоден не підняв носа від настільної лупи, викрутки чи дробарки для скла, поки між ними сновигали жандарми. Тут були самі лише літні чоловіки та жінки, і всі мали на фартухах позначку з помаранчем. Те, що зник посланець, те, що їхні годинники до цього причетні й що полчище жандармів оточило приміщення, — їх, здавалося, не бентежило.

Третє, що вразило Офелію, цього разу в саме серце, — око, що блискало з темного кутка в глибині цеху з-під пасма чорних кучерів. То на табуреті вмостилася Ґаель. Цигарка затиснута між зубами, бретелі комбінезона закріплені на поясі для інструментів. Вона лагодила щось схоже на радіоприймач. Її монокль, немов фара, відбивав світло ламп, але цей спалах і тінню не скидався на пломенисте сяйво її сіро-блакитного ока.

Офелія мусила прикликати всю витримку, щоб не кинутися до Ґаелі й не трясти її за плечі. Що вона тепер тут робить? Де, зрештою, Матінка Гільдеґарда? І чому, їй же богу, ніхто в цьому цеху ні з чого не дивується? Офелія насилу проковтнула всі ці запитання, які так пекли їй горло: привернувши увагу жандармів до Ґаелі, дівчина напитала б їй біди. Фальшовані документи за теперішніх часів могли вийти їй боком.

— Пісковики ось тут, — сказав цехмайстер, відчиняючи двері в самому кінці зали. — Прошу йти за мною, якщо на те ваша воля.

Ґаель стрельнула на нього очима поверх радіоприймача, і на мить здалося, наче вона зачудувалась. Однак її зачудування не стосувалося ні Офелії, ні Торна, ні барона Мельхіора, ні жандармів. Спричинила його лиш одна точка, що зависла в повітрі десь позаду них.

Офелія зіщулилася під шаликом. Вона ані разу не згадала про Владиславу! Невже невидима пройшла за ними? Ґаель була нігілістка, а отже, родинні потуги решти Фарукових нащадків не мали над нею ніякої сили. Чи викриє-таки вона охоронницю під прозорим серпанком? Чи розуміє, що не повинна бачити Владиславу? Чи взагалі здатна Ґаель розрізняти дійсність і химеру? Досить було й слова, щоб виказати себе, тож Офелія полегшено зітхнула, коли Ґаель знову заглибилась у радіоприймач, а жандарми вийшли з цеху, нічого не помітивши.

Фабрика переходила в адміністративний відділ — Торн обвів його допитливими очима. Офелія й собі пошукала чогось, що скидалося б на пісковики — піскові годинники без піску? — але тут не було нічого, крім бухгалтерських документів.

— Це я конфіскую, — оголосив Торн, хапаючи журнали.

— Сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве, але робіть, як вважаєте за потрібне, — запевнив цехмайстер, не облишаючи посмішки. — Пісковики отам, — додав він, відчиняючи ще одні дверцята з тьмяного скла.

Вийшовши з кабінету, Офелія здригнулась. Її чхання прокотилося в тиші, мов гуркіт грому, і відгукнулося нескінченною луною. Вони опинилися на металевому містку, що досить високо стримів над велетенським ангаром, де температура враз упала. Місцину освітлювали ліхтарі з блакитного скла, та в синюватому напівсвітлі ледь-ледь можна було розрізнити неймовірну кількість велетенських ящиків. Вони мали вишукані дашки з різьбленого дерева й фіранки з білого мусліну. Офелії знадобилося кілька секунд, щоб утямити, що ті ящики — насправді ліжка з балдахіном, і ще кілька секунд, щоб зауважити, що за мусліновими фіранками було видно чиїсь обриси. Що за дивовижа — люди тут сплять?

— Пісковики, — пояснив цехмайстер.

Від несподіванки Офелія остовпіла, і її вираз обличчя неабияк його розважив.

ПІСКОВИКИ

— Хмара-химера! — вигукнув барон Мельхіор. — Отож он куди ведуть ці ваші блакитні піскові годинники? Гігієнічні умови ж геть жалюгідні! — обурився він.

А Торн і вухом не повів: дебелим носом уже зарився в бухгалтерські журнали мануфактури.

— Он воно що, на пісковики ви ж дивитеся тільки зовні, — спокійно мовив цехмайстер. — Можу вас запевнити, що кожен із них цілковито відповідає санітарним нормам. Ми щодня змітаємо з них пилюку віником, — наголосив він і лукаво посміхнувся. Цехмайстер попрямував до металевих сходів поряд із містком. — До ангара — сюди, пані та панове. Маємо вантажний ліфт, але він потребує невеличкого техогляду.

— Зважайте, куди ставите ноги, — звелів Торн Офелії.

Офелія не боялася висоти, але сприйняла засторогу всерйоз. Східців було багато, вони були вузькі й погано освітлені, і перш ніж дістатися підлоги ангара, треба було здолати чимало сходових майданчиків.

На кожному прогоні східців Офелія нахилялася, щоб ліпше розгледіти ліжка в ангарі, обриси, що виникали й відлітали з-за муслінових фіранок за кожним поворотом. Офелія була ще надто високо й надто далеко, щоб добре їх розрізнити в синюватому світлі ламп. Їй навернулося на гадку, як же ті люди можуть не помічати всього навколо. Нікому з них ніколи не кортіло розкрити фіранки над ліжком із балдахіном?

Ступаючи на нові марші, Офелія знову відчула гаряче дихання біля вуха. Вона обернулась і побачила Торна — він ішов нижнім майданчиком. Однак дівчина відчула не його дихання, він був надто далеко. Може, то Владислава наступає їй на п’яти? Не встигла вона й подумати про це, як подих їй забився від сильного удару в груди. Офелія так здивувалася, що одразу й не второпала, чому поруччя ковзає під пальцями, чому ноги відриваються від землі й чому волосся розлітається перед окулярами.

Вона падала. Мала добряче забитися на цій нескінченній вервечці східців.

Наче в якомусь сні, Офелія провалювалася назад, не в змозі зачепитися ні за що більше, крім Торнового обрису, що перегортав наступну сторінку журналу. Коли дівчина на щось упала всім тілом, у легенях їй забракло повітря, і від удару лікоть пронизало, мов електричним струмом. Крізь скособочені окуляри Офелія блимнула на схилене до неї вусате лице.

То підбіг до неї жандарм і взяв її на руки.

— Ки яв, панно? Тобто... Ви як, панно? Не поламали, бува, чогось?

Ніяково мовлені слова жандарма долітали до Офелії з-під закручених догори вусів, і був той чоловік трошечки зизоокий, тому скошував очі. Офелія не забуде цього обличчя, бо, мабуть, завдячує йому життям.

— Т-так, — пролепетала вона ледь чутно, бо подих забило від падіння. — Спасибі. Правда.

Нарешті націливши в напрямку Офелії носа, Торн став насуплено спостерігати, як жандарм допомагає їй зіпнутися на ноги.

— Я ж казав вам: зважайте.

— Я зважала, — боронилась Офелія. — Я не ви...

Не договоривши, вона замовкла й глянула на східці, що з них мало не покотилася вниз. Була впевнена, що її штовхнула якась невидима істота. Але годі було думати, що це вчинила Владислава. Розжалувана захистила їх від хронікерів, а Торн збирався обстоювати інтереси її клану. Нападати тепер на Офелію не було жодного сенсу. Щоб більше ніколи ноги вашої не було у дворі. А якщо то не Владислава була поміж них?

Поки цехмайстер проводив їм екскурсію, Офелія розважливо трималася ближче до жандармів, особливо до того, що допоміг їй підвестися.

— Це принцип «відкоркуйте — насолоджуйтесь»! — майже декламував цехмайстер радісним голосом, що відлунював по всьому ангару. — Ми довго виготовляли найкласичніші піскові годинники, із зеленої й червоної колекцій. Туди-назад за стандартними маршрутами. А якось Матінка Гільдеґарда ото нам і каже: «Гей, аміґос, а що, як придумати годинник, який переноситиме людей прямісінько в сон?» Така вона, Матінка. Завжди з геть безумними ідеями. І завжди знаходить спосіб, як їх утілити.

Заморожені крижаним повітрям ангара, усі разом вони просувалися між рядами ліжок. Зблизька ліжка вразили Офелію, бо скидалися на справжнісінькі кораблі: різьблений каркас нагадував гальюнну фігуру[7], а неозорі білі фіранки походили на вітрила. Не загубитися серед цього нерухомого морського флоту можна було лише за допомогою вказівних знаків: «СТАНДАРТНІ ХИМЕРИ ДЛЯ ЖІНОК», «СТАНДАРТНІ ХИМЕРИ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ», «ХИМЕРИ ДЛЯ ВІДМОЛОДЖЕННЯ», «ОСОБЛИВІ ХИМЕРИ ДЛЯ ДІТЕЙ», «ХИМЕРИ ВИНЯТКОВО ДЛЯ СЛУГ», «ХИМЕРИ ДЛЯ ПОСТІЙНИХ КЛІЄНТІВ» тощо.

— Щоб створити пісковик, — правив своєї цехмайстер, — Матінка Гільдеґарда всього-на-всього бере з матраца зразок простору та вкладає його у флакончик піскового годинника.

— Зразок простору? — перепитала Офелія.

— Так, панно. Мені буде складно пояснити вам, на що саме це схоже, але Матінка Гільдеґарда ще ніколи не схибила. У цеху виготовляють піскові годинники так, щоб їй залишалося тільки замкнути кришку й закріпити запобіжник, коли скінчить свою роботу. Тоді ми кладемо тут матрац у красивому дерев’яному каркасі, застеляємо його чистою білизною, як годиться, — наголосив цехмайстер, посміхаючись баронові Мельхіору. — А потім туди, на склад, прибуває фаховий химерник, — додав він, указуючи на промислові двійчаті двері в глибині ангара. — Він перетворює ці звичайні ліжка на країну див. Про результат судіть самі.

Офелія уважно оглянула пісковики навколо. За мусліном фіранок без упину з’являлися і зникали тіні: сукня із задертим догори криноліном, звідки стирчали, смикаючись від сміху, дві ноги; старигань, який стрибав на матраці, мов школяр; обрис у перуці, що схлипував від радощів на подушці. Офелії ще не доводилося бачити більш фантасмагоричного видива. Жандарми трохи відтуляли балдахіни на ліжках, щоб швидко проінспектувати, але, здається, нічого не могло вивести людей із тих чарів. Офелії стало їх шкода.

— Подумати лишень! Я сам іще вчора був тут серед них! — жалібно зітхнув барон Мельхіор.

— Так ви ж сам міражник, — здивувалась Офелія. — Хіба ви не вмієте розвіювати такі чари?

— Міражник убезпечений тільки проти власних химер, панно верховна родинна чтице. І тільки він може припинити їхню дію. Через це всі витвори міражника зникають із його смертю. Мистецтво наше швидкоплинне, — мовив він, меланхолійно всміхаючись у вуса. — Завжди сумно від думки, що ні мої музикальні краватки, ні парфумовані прикраси, ні калейдоскопічні сукні мене не переживуть!

— Щоб надати чину будь-якій химері, потрібно клацнути палюхом, розумієте? — вів далі цехмайстер. — Якийсь сигнал, якщо бажаєте. Спочатку він проникає в очі, а вже потім сягає мозку. Не побачивши, як клацають палюхом, ви не побачите химеру й не відчуєте її впливу на себе.

— Ви аж надто спрощуєте, — заперечив барон Мельхіор професорським тоном. — Наші химери впливають здебільшого на зір, але також існують слухові, дотикові чи нюхові стимули. Ми здатні на вельми складні витвори мистецтва, хоча всі мають різні спеціалізації. У кожного — ландшафтного дизайнера, декоратора, модельєра — певні відчуття переважатимуть решту. Однак погоджуся з вами, що найчастіше ми все ж удаємось до зорового впливу.

Офелія згадала чорний монокль Ґаелі, що давав змогу фільтрувати всі химери.

— Чи можна дізнатись, як звати колегу, що працює з вами? — запитав барон Мельхіор, указуючи палицею на найближче ліжко. — Позаяк я випробував ці химери зсередини, можу підтвердити, що вони достобіса вправні. Після них я завжди повертався розбурханий, але ніколи не міг пригадати чому. Це те саме, що прокинутися від чудового сну, що залишає тільки вкрай сильне враження.

Цехмайстер гиготнув, підіймаючи палюхом кашкета.

— Не маю зеленого поняття. Ми ніколи не здибували його в цеху, бо він приходить тільки на склад, і тільки Матінка Гільдеґарда могла б назвати вам його ім’я.

Офелія здригнулася від несподіванки. Інспектуючи якогось пісковика, один із жандармів зненацька затрусився від сміху. Підкинувши двокутівку в повітря, він дрібно затанцював і став посилати рукою цілунки уявній публіці, на повен голос вигукуючи: «Життя прекрасне, пані та панове!»

— А, він побачив клацання пальцями, — пояснив цехмайстер. — Мабуть, глянув на стелю над ліжком.

Торн так заглибився в журнали, що не звертав жодної уваги на жандарма, який тепер намагався втягнути товариша в шалений вальс.

— Це все добре, але ми ще нікого не знайшли, — прошепотіла Офелія. — Що саме ви шукаєте в цих рахунках?

Торн невдоволено щось пробурчав, а Офелії набігло, що, либонь, вона залюбки щось почитала б — абищо, щоб пришвидшити розслідування і не почуватися так безсило.

— А жовті піскові годинники? — запитала вона, обертаючись до цехмайстра. — Ренольд... Один друг якось мені про них розповідав. Сказав, що вони такі самі, як блакитні, але прямують тільки в один бік і не мають обмежень у часі. Ви тут такі виготовляєте?

— Звісно, ні, — сказав цехмайстер категорично. — То було б надто небезпечно. Жовті піскові годинники — це байка, якою марить челядь, та й по всьому. Лиш уявіть, що ви застрягли всередині якоїсь химери, — мовив він, показуючи на жандарма, що досі дурнувато всміхався. — Померли б зі сміху раніше, ніж од зневоднення! А втім, кому не бракує клепки, до снаги змінити будь-який пісковий годинник, — визнав він, а очі в нього шельмувато замигкотіли. — Установити пристрій автоматичного повернення непросто, проте можливо.

Офелія замислено кивнула. Пристрій автоматичного повернення? Мабуть, оцю пастку й виявив Арчибальд у тому пісковому годиннику, запобіжник якого вона прочитала.

— Ми проінспектували всі пісковики, пане, — оголосив жандарм, цокнувши підборами перед Торном. — Зниклих осіб тут немає.

— На складі теж нічого, — доповів другий жандарм, повернувшись з іншого кінця будівлі.

В Офелії стислося в горлі. Звісно, вона іншого й не сподівалася, та все ж була надія побачити, як з-під балдахіна якогось ліжка позіхаючи вийде Арчибальд.

Не зазнав розчарування тільки цехмайстер. Він широко посміхнувся, показуючи в незавидному стані зуби.

— Хай щастить! Як бачите, наша фабрика не має стосунку до вашої справи.

— Неправда.

Торн вимовив це так, ніби констатував звичайнісінький факт.

ГЛУХИЙ КУТ

Широким кроком Торн попрямував до цехмайстра, змушуючи того підвести голову, а тоді подав йому три журнали з тих, що саме гортав.

— У цих паперах, — промовив він, змахнувши журналом, — зібрана кількість піскових годинників, виготовлених у вашому цеху за кожен день поточного року.

— Саме так, — сказав цехмайстер. — Однак не бачу...

— А в цих паперах, — урвав його Торн, цього разу вимахнувши другим журналом, — зібрано кількість пар годинник — ліжко, що створила пані Гільдеґарда, так само цьогоріч.

— Ваша правда, але я...

— І ось у цих паперах, — правив своєї Торн, помахавши третім журналом, — зібрано кількість ліжок, зачаклованих після поєднання з відповідним годинником.

— То й що?

— А те, що цифри не збігаються. Чотири блакитні піскові годинники й чотири ліжка дорогою загубилися, десь між виходом із цеху й робочим місцем.

— О, це дуже просто пояснити, — відказав цехмайстер, не припиняючи крадькома посміхатись. — Цей матеріал ще, либонь, затримався на складі. Наш химерник зачакловує ліжка, коли має час, а якщо ліжка ще не опрацьовані, то їхні піскові годинники ми не продаємо.

— Ви ведете облік ліжок у черзі на опрацювання, — невблаганно зазначив Торн. — Звісно ж, я зважив на це в підрахунках, і сума все одно не збігається. Чотири піскові годинники й чотири ліжка зникли з ваших запасів.

Уперше видавалося, що цехмайстер сприйняв Торна всерйоз. З кишені фартуха він вийняв окуляри, такі старі, як він сам, і переглянув колонки цифр.

— Ви впевнені? — запитав він, гортаючи сторінки. — Може, годинники поламались і їх визнали за непридатні до вжитку. Ми ведемо облік бракованого матеріалу.

— Цілковито впевнений. Я пошукав, де саме відбулася прогалина у вашій документації, і встановив її на даті двадцять третього травня. Подивіться самі, — скомандував Торн, повертаючи цехмайстру один із журналів. — У кількості пар годинник — ліжко, що створила Матінка Гільдеґарда у цей день, цифру «9» виправлено на «5». Чорнило інше, отже, це виправлення внесли постфактум.

— Невже хтось підробив нам звітність? — пробурмотів цехмайстер. Очевидно, він не вважав, що таке можливо. — Та хто б таке вчинив?

— Колега, диверсант, ви чи особисто Матінка Гільдеґарда, — байдуже перелічив Торн. — Ця мануфактура подібна до наскрізного подвір’я: хто завгодно може зайти й вийти непоміченим.

— І все-таки... Поцупити ліжка в нас із-під носа...

Торн роздратовано пирхнув:

— Якби ви правильно вели облік, надаючи індивідуальний номер кожному годиннику й кожному ліжку, то не проґавили б цієї помилки.

Офелія, не ймучи віри, глянула на Торна. І як це він виявив таку мізерну похибку за такий короткий час?

— Отже, ці піскові годинники й ліжка полишили мануфактуру після утворення пари й до зачаклування, — підсумував Торн. — Крадій планував скористатися ними винятково для того, щоб відіслати певних осіб туди, куди сам вирішить. Мабуть, він же й змінив механізм роботи годинників, щоб унеможливити повернення до висхідного пункту.

— Чотири годинники, чотири ліжка, чотири зниклі, — полічив барон Мельхіор. — Це нам не говорить, де вони перебувають, проте нам не доведеться шкодувати про ще одне викрадення.

Він полегшено підкрутив вуса, немовби Торн тільки-но оголосив, що більше не варто боятися за власне життя.

— Але звідки крадію мати певність, що ці годинники розкупорять? — запитала Офелія. — Дати годинника — це одне. Мати певність, що його використають, — інше.

— То нескладне завдання, — ствердно мовив барон Мельхіор, плескаючи по кишені редингота, набубнявілій від годинника. — Коли там, нагорі, повелася на щось мода, то не сумнівайтеся, що придворні не матимуть із тим міри. Я буду першим із них.

Цехмайстер без кінця-краю гортав підроблений журнал, порівнюючи його з рештою, і вже не посміхався. З острахом, який пойняв її до кісток, Офелія насунула шалика на ніс та й собі узагальнила, що ж зрештою вона дізналася. Якщо відкинути особливий випадок зникнення Арчибальда, то схоже на те, що зниклі були перелякані. Хіба кожен із них не просив прихистку в Місяцесяйві саме тому, що боявся за своє життя? Усі вони одержали листи з погрозами. Автор тих листів, звісно ж, міг тиснути на жертв: що більше вони непокоїлися, то більше їм хотілося відкоркувати блакитні піскові годинники. Таким чином ними маніпулювали.

— Однак, — мовила Офелія, — я погано собі уявляю, як редактор «Нібелунгів» послуговується годинниками. Він зробив їм жахливу рекламу й спонукав читачів не купувати їх.

— Цей суперечливий кузен Чехов! — зітхнув барон Мельхіор, гірко всміхаючись. — Познайомитеся з ним ближче, то дізнаєтеся, що в нього звичайна манія на ті годинники. Трапляється, що найзапекліші супротивники спокуси є найбільшими її прихильниками.

— Проте четвертим мусив бути не Арчибальд, — висловила припущення Офелія. — Коли я прочитала запобіжник, то побачила, що він узяв чийогось годинника.

«Чи не призначався він мені?» — раптом майнула в неї думка, і від неї стало моторошно.

Барон Мельхіор, повагавшись, помовчав, а тоді так зітхнув, що його тіло мовби здулось, як повітряна куля.

— То був мій.

— Ваш? — здивувалась Офелія.

На це Торн скинув догори бровами, але за мить знову розслабив лице.

— Мій, — повторив барон Мельхіор. — Сам не знаю як, я загубив один блакитний годинник, коли востаннє заходив у Місяцесяйво. Пан посланець, найпевніше, обчистив мені кишені, поки я на щось відволікся.

— Мабуть, він урятував вам життя, — сказала Офелія. — Але навіщо б їм вас викрадати? Голова військової поліції, редактор «Нібелунгів» і граф Гарольд — усі мали досить... як-то... досить екстремістські політичні погляди.

Барон Мельхіор безрадісно посміхнувся, навіть вуса його не зсунулися з місця.

— Ви лестите мені, але я не святий чоловік, як ви думаєте, панно верховна родинна чтице.

Офелія пригадала, скільки разів бачила, як він стурбовано роззирається, ніби стережеться, щоб, бува, на нього не напала власна тінь. Він і зараз був напружений.

— Ви одержували листи з погрозами?

Барон Мельхіор раптом відвів очі, і Офелію вразила самотність, що тієї миті в них замаячіла. Та сама самотність, яку вона помічала в Торна.

— Вибачте мені, панно верховна родинна чтице. Попри всю повагу до вас, я не можу відповісти на це запитання.

Для Офелії це було те саме, якби він відповів «так». Вона хотіла була наполягати, але Торн поглядом відрадив її, вочевидь прохаючи не пхати носа до чужого проса. Шалик Офелії засмикався, мов хвіст роздратованого кота. Чому всі на подвійний замок зачиняються у своїх таємницях? Чи не набагато простіше було б нарешті довіряти одне одному?

— Бережіть себе, будь ласка, — прожебоніла Офелія, не зважаючи на кислу Торнову міну. — Думаю, ви в небезпеці.

Барон Мельхіор знов обернувся до Офелії, і його вуса настовбурчено застигли. Витончено, як то в нього було зазвичай, він сперся обома руками в перснях на набалдашник палиці й нахилив до Офелії кругле, мов повний місяць, тіло.

— Небезпека — частина нашого життя, — мовив він урочисто. — Я борюся за інакше майбуття й думаю, що ви теж, по змозі й на свій манір. Я не піду зі своєї посади, так само як ви не пішли зі своєї. Мусимо пройти обраний шлях до кінця, хіба ні?

Офелія мовчки дивилася на барона Мельхіора в синюватому світлі й не могла не визнати, що він по-своєму величний.

— Вибачте, що наполягаю, — лагідно сказала вона, — але якщо ви стали жертвою шантажу, то таки мали б нам розповісти. Я от теж одержала...

— Досить, — гнівно урвав її Торн. — Якщо пан міністр має про що доповісти, то звернеться в Інтендантство.

Офелія дещо сторопіла від його тону, але замовкла, і навіть сам барон трохи знітився.

— Чи можемо ми вважати, що моя сестра поза підозрою? — м’яко запитав він. — По правді, ті блакитні годинники, що ви їх у неї помітили, — це її особиста справа, чи не так? Куніґунда, найімовірніше, зробила замовлення, як годиться будь-якому клієнту пані Гільдеґарди. Звісно, — поквапився додати він, повертаючи дзиґоподібне тіло до Торна, — пан інтендант зможе перевірити їх усі, якщо вважатиме за потрібне.

Торн вийняв із внутрішньої кишені шуби протокольний зошит.

— Мануфактурі офіційно оголошено підозру. Призвідниця чи ні, пані Гільдеґарда муситиме в найкоротші терміни стати перед судом. Поки на цю справу не проллється світло, наказую припинити роботу мануфактури. До нового розпорядження піскові годинники всіх кольорів будуть заборонені для продажу й вжитку.

— Такими заходами ви не заживете слави, пане інтенданте, — зітхнув барон Мельхіор. — Позбавите багатьох людей маленької грішної втіхи.

Підписавши в зошиті аркуш протоколу, Торн відірвав його й вручив цехмайстру.

— А вас візьмуть під варту.

— Мене?

— Пані Гільдеґарди немає, а ви її заступник, — сказав Торн, неначе цим усе пояснювалось.

Старий тепер геть розгубився, і Офелію пойняло співчуття до нього. Торн безжально, не маніжачись, забрав у нього журнали з рук і віддав зизоокому жандарму. Той скосив на них очі, вочевидь не знаючи, що робити з ними далі.

— Відтепер це будуть речові докази. Якщо пані Гільдеґарда захоче забрати ці документи, муситиме подати офіційний запит до Інтендантства.

— Торне, будь ласка.

Уже не витримуючи, Офелія потягнула Торна за рукав шуби, щоб показати йому цехмайстра: той їв очима протокол, коліна в нього дрижали, земля западала під ногами.

— Гей, не зомлівайте! — гарикнув Торн до цехмайстра. — Це розпорядження до взяття під варту, а не вирок. Вас звільнять, щойно заслухають пані Гільдеґарду й слідство визначить, що ви не становите загрози громадській безпеці. Якщо пані Гільдеґарда — така зразкова роботодавиця, як ви стверджуєте, то сама прийде в суд і посяде ваше місце.

— От тобі й маєш, — озвався цехмайстер, чухаючи сиве волосся під кашкетом. — Наскубе мені жінка вуха. А мої ремісники що робитимуть, поки мене не буде?

Очі в Торна сяйнули, мов блискавки.

— Хай наймуть грамотного бухгалтера й наведуть тут лад. Щоб ви знали: у вас чотирнадцять перегорілих лампочок, двадцять три ліжка вибиваються з ряду, і я не розумію, чому на кожному прогоні сходів різна кількість східців.

Офелія скинула догори бровами. Вона не знала, що відбувається за безкраїм Торновим чолом, але допевне він був не у звичайному своєму настрої. Самій їй було не до того, щоб лічити східці, коли вони всі разом підіймалися в цех. Притиснувши забиту руку до живота, вона воліла не полетіти з них удруге шкереберть. Їй неодмінно треба було з’ясувати, що тоді трапилося з Владиславою.

Якщо всі дні Торна скидалися на той, який вони саме прожили, то зрозуміло, чому в нього такі синці попід очима.

Однак Офелія надто тривожилася, щоб думати про перепочинок, і розсердилася на Торна, коли той, дійшовши до кабінету Матінки Гільдеґарди, владно, немов неслухняній дитині, вказав їй пальцем на стілець.

— Я мушу почати поглиблену інспекцію бухгалтерії. Поки я закінчу, ви звідси не виходьте й нічого не торкайтеся, — владно мовив він. — А ви, — звернувся до жандармів, — конфіскуйте із цеху всі піскові годинники, зокрема й ті, що не готові.

Жандарми ритмічно заклацали кованими підборами, попрямувавши до цеху, — мов ті солдати, що вирушають на поле бою. Барон Мельхіор пішов слідом, благаючи їх заради міністерства елеганцій у жодному разі нікого не образити.

Торн був у такому лихому гуморі, що Офелія не хотіла ще більше погіршувати йому настрій. Сіла собі розчаровано й бездіяльно. Зиркнувши на стінний годинник, зрозуміла, що залишається всього вісімнадцять годин, доки Павутина розірве зв’язок з Арчибальдом. Офелія досі не знала, де він, і більше не мала жодного сліду, жодної зачіпки.

Знову глухий кут.

Поки Торн нишпорив у бухгалтерії, Офелія роззирнулася довкіл. Якби кімната не належала Матінці Гільдеґарді, то скидалася б на будь-який інший бухгалтерський відділ із металевими шафками, касовим апаратом і трьома телефонами. Тут усі ящички були значно більші за свої фізичні параметри: Офелія кілька разів бачила, як Торн по лікоть засовує довгі руки в мініатюрні шухлядки письмового стола. Крім того, на кожній стіні висіли натюрморти — завжди, незмінно кошики помаранчів. Офелія ще ні в кого не бачила такої пристрасті до цього фрукта.

— А я, напе... Пена... Пане? — за хвильку пробелькотів зизоокий жандарм.

З кіпою журналів, що їх довірив йому Торн, жандарм залишився в кабінеті й совав закрученими догори вусами, наче стримував цим потребу почухати носа.

— А ви не відволікайте мене, — пробурчав Торн, кладучи на купу ще один оберемок зошитів.

Якщо спочатку Офелія почувала вдячність до цього жандарма, який допоміг їй у скрутну для неї хвилину, то тепер ніяковіла, поглядаючи на нього. Її бентежила не його зизоокість, а те, як він пильно, без приязні на неї дивиться, — так дивляться на чудернацьку істоту на полиці шафки із забавками.

Офелія підвелася зі стільця і притулилася носом до скляної перегородки, крізь яку з кабінету було видно цех. Виконуючи Торнів наказ, жандарми кидали всі піскові годинники на фабриці у великі рогожані мішки. Старі ремісники спостерігали за тим, не перешкоджаючи, хіба що отетеріло блимали очима. А цехмайстер слухняно сидів на табуреті з наручниками на зап’ястках.

Серед цієї незрушності металася лише рука Ґаелі, яка раз по раз ляскала долонею по столу. Офелія могла виразно прочитати по губах Ґаелі слово «невинність», коли та гукала до барона Мельхіора. Чи залишаться вони подругами після такого? Офелія мала неприємне відчуття, ніби перебуває по неправильний бік барикад, мовби винне насправді було правосуддя. Зрештою, хіба працівники Матінки Гільдеґарди не були в цій історії радше за жертв, а не за спільників?

Офелія рішуче обернулася до Торна, дорогою зачепившись коліном за стілець.

— Тепер журналами заволоділо Інтендантство, правильно я зрозуміла?

— Я не дозволяю...

— Прошу?

Офелія розгубилася від рвучкої відповіді Торна. Він стрімко гортав сторінки телефонної книги, миттю запам’ятовуючи список контактів Матінки Гільдеґарди.

— Ви мали намір просити мого дозволу, щоб виконати читання, — сказав він, не зводячи очей на Офелію. — Я не даю вам дозволу. Кінець розмови.

Офелія не йняла віри.

— Навіть якщо це читання може встановити особу крадія? Навіть якщо воно може врятувати життя і зберегти робочі місця?

Торн гнівно засунув шухлядку.

— Якщо ви прочитаєте підроблений журнал, то зможете однозначно встановити автора вищезгаданої підробки двадцять третього травня?

— Ні, — мусила визнати Офелія. — Коли я проникаю в душевний стан людини, вона нечасто робить мені таку люб’язність, щоб показати обличчя, повідомити своє ім’я та дату, коли востаннє взаємодіяла з предметом. Але я можу спробувати встановити особу за допомогою сукупності підказок.

Торн витягнув нову шухлядку й мав нахилити торшерну лампу на письмовому столі, щоб побачити її в глибині. Озброївшись хустинкою, він обережно вийняв із шухлядки чимало запліснявілих помаранчів, і від них ураз повіяло страшенним смородом.

— Ви маєте бодай найменше уявлення, скільки людей від травня могло побувати в цьому кабінеті й брати в руки цей журнал? Чи я маю вважати за винних усіх тих, чию особу начебто встановить панна верховна родинна чтиця? Ви пропонуєте мені юридично неприпустимі свідчення, — відповів він замість Офелії, не виявляючи ані йоти терпіння. — Тепер ми потребуємо об’єктивності й фактів, а не припущень, що марнуватимуть нам дорогоцінний час.

Офелія була не те щоб гордовита, але так її ще не принижували. Принизливо було й від того, що в глибині душі вона знала, що Торн має рацію. Що більше нашарувань пережитого мав предмет, то менш точна була експертиза. Запобіжник піскового годинника й журнал бухгалтерської звітності — то цілковито різні читання. І тепер на карті були людські життя.

— Я всього лиш хотіла бути корисною, — сказала вона.

— Ви аж надто вже були корисною, як на мене. Уже не можу дочекатися, коли мине весілля й ви поїдете з Полюса разом з усіма родичами.

У цеху хтось увімкнув радіоприймач, бо якийсь переривчастий голос заходився наспівувати: «Навіщо спати, як можна на балу танцювати? Навіщо лягати, як можна в карти грати? Яка яскрава, моя-моя-моя диво-кава!»

Офелія відчула, як усе її тіло проймає потужний гомін, природу якого вона не розуміла. У животі затремтіло, груди набрали повітря, у скронях запульсувало, а в очах потьмяніло. Попри закладений ніс вона примусила себе глибоко вдихнути, щоб пригнітити наростання цього припливу, але дамби не витримали й голос виплеснувся з неї бурхливим потоком:

— Я стільки всього натерпітися, відколи ви зробили з мене свою наречену. Я одержала неймовірну кількість погроз про розправу й майже стільки ж непристойних пропозицій. Мене кидали до в’язниці, перевдягали, з мене глузували, ображали, поневолювали, ставилися, мов до дитини, обсвистували, напускали на мене гіпноз, я бачила, як на моїх очах рідна тітка втрачає розум. Однак мені ніколи не було так страшно, як оце тепер. Страшно за рідних, за себе, за Беренільду й за Арчибальда. І всім цим, Торне, всім цим я завдячую вам. Тож чи могли б ви, будь ласка, припинити розмовляти зі мною так, ніби я є причиною всіх ваших нещасть?

Торнові брови, що виражали подив, умить вирівнялись, а шрам на обличчі розтягнувся від різкого поруху й ледь не взявся тріщинками.

Офелія була приголомшена не менше за Торна. Голос, губи, руки, ноги невпинно тремтіли, і їй здалося, що ось-ось у неї з очей викотиться сльоза. Дівчина не мала зеленого поняття, що з нею відбувається, але воліла зараз же опанувати себе. Не час влаштовувати сцени.

Торн вдивлявся в неї мовчки й дуже уважно, його кремезне тіло, зосереджене на ній, ніби завмерло. Лише щелепи, міцно стиснуті, то трохи відкривалися, то тихо закривалися, неначе він хотів щось сказати, але не знав, що то за «щось».

Зизоокого жандарма так причарувала ця сцена, аж він не помічав, що купа журналів дедалі більше хилиться в нього в руках і будь-якої миті може хряпнутися додолу.

Посеред цієї ніякової мовчанки розлігся голос ведучого із цехового радіотелеграфу:

— Цієї ночі в санаторії біля курорту Опалові Піски, що над ним тепер пролітає Небоград. Медсестри глухі до наших запитань, але ми почули, як вони тривожно перешіптуються. Результат цих пологів, імовірно, більш як непевний. Визнаймо, пані та панове слухачі, перша фаворитка Полюса не така молода, як примушувала всіх думати, а її втеча з двору нікого не оминула. Ну, то якщо ви не йдете до двору, двір прийде до вас! Річ у тім, що ця подія важлива, пані та панове слухачі. Ця дитина (якщо припустити, що вона з’явиться на світ ціла й неушкоджена) — перший прямий нащадок володаря Фарука за три століття. Однак чи очікує його безхмарне майбутнє? Немає нічого більш сумнівного з огляду на відразу володаря до дітей. Залишайтеся на зв’язку, пані та панове слухачі! «Язиката Хвеська», ваша улюблена програма, триматиме вас у курсі, щойно стане відомо більше подробиць.

Офелія підскочила, мов на пружині. У Беренільди почалися пологи! У неї пологи, а журналісти вже стоять напоготові за дверима її спальні.

Торн нараз опанував свої рухи й слова. Відчинивши скляні двері, що відокремлювали кабінет від цеху, Торн звернувся до всіх бригадирів:

— Вилучайте все рухоме майно й лаштуйте аеростат. Тут мають залишитися шестеро охочих, щоб прочесати кожен сантиметр мануфактури. Якщо знайдеться щось примітне, — ґудзик із манжета, відбиток черевика, перо з подушки, що завгодно, — телеграфуйте в санаторій Опалових Пісків. Я відлучуся тільки на суворо необхідний час.

Торн говорив відчужено, майже механічно, але Офелія не дала себе ошукати. Торн за звичкою шарпнув кишенькового годинника із шуби й наче за мить згадав, що той зупинився. Як для когось, хто ніколи нічого не забуває, сама ця хиба викривала великий внутрішній неспокій: «Язиката Хвеська» та її лиховісна драматургія зробили своє.

— А ваша перепустка? — запитала Офелія, намагаючись утихомирити тріпотіння шалика.

— Жодна Роза Вітрів не обслуговує санаторій, а якщо їхати до посту на залізничному вокзалі, то втратимо час, — мовив Торн категорично. — Найшвидше ми долетимо туди аеростатом. Я підготую нам перепустку.

Торн зняв слухавку й звернувся до телефоністки, наче то був підлеглий йому бригадир.

— Я маю опинитися там негайно, — мовила Офелія. — Перевірки безпеки — це добре, але на Полюсі немає жодного закону, що забороняв би проходити крізь дзеркала.

Офелія підійшла до стінного дзеркала в кабінеті й обіруч сперлася на своє відбиття. Не покладаючи великих сподівань, вона зосередилася на дзеркалі в залі очікування санаторію, де вже відбивалася. Дзеркало не дало їй проходу — цей пункт призначення перебував надто далеко. Однак, відчувши такий самий опір, коли спробувала повернутися до готельного номера, Офелія занепокоїлася дужче. Небоград пролітав над Опаловими Пісками, відстань не була аж така велика. Тривога зростала, поки Офелія випробувала дедалі ближчі пункти: зала для приземлення дирижаблів, дзеркальна галерея біля Великого майдану, кабіна останнього ліфта, у якому вони їхали. Вона навіть не змогла пройти в дзеркало у вестибюлі мануфактури, лише за кілька метрів, хоча була певна, що відбилася в ньому.

— То що? — спитав Торн. — Ви досі тут?

— Я не розумію, — залепетала Офелія, спостерігаючи за своїм отетерілим обличчям у дзеркалі. — Я вже не спроможна проходити крізь дзеркала.

УРИВОК: ЧЕТВЕРТА СПРОБА

Гадаю, усі ми могли б жити певною мірою щасливо — Бог, я та інші, — якби не та клята книженція. Я терпіти її не міг. Знав, що зв'язок між нами — один із найпотворніших у світі. Проте жах пойняв мене пізніше, значно пізніше. Я не одразу це збагнув, бо надто мало знав про неї.

Так, я любив Бога, але ненавидів цю книжку, до якої Він зазирав із будь-якого приводу. Самого ж Бога це неабияк розважало. Коли Бог був у доброму гуморі, Він писав. Коли гнівався, писав.

Спогад перекинувся на новий образ — дитячу книжку.

Не даючи жодної вказівки, де він перебуває, спогад натомість наповнений подробицями про цю книжку. Отже, це важливо.

Великі кольорові ілюстрації зображують по черзі східний палац, переобтяжений декором, оазу, загублену посеред піску, оголених жінок під бірюзовими вуалями, і на кожній сцені той самий персонаж — вершник, шкіра якого золотаво сяє.

На позір не цікаво.

Крізь густину спогаду можна розшифрувати, які відчуття йому навіюють ці картинки. Захоплення й заздрощі. Колись Одін хотів уподібнитися персонажу дитячої книжки. Як є, він собі не подобається.

І це все?

Картинки нічого йому не повідомляють, отож він вирішує спромогтися пригадати текст. То давня мова, одна з тих, що були в ужитку до Розколу. Це не та мова, якою говорить Одін, якої їх навчив вдома Бог, якою одного дня з невеликими відмінностями послуговуватимуться всі їхні нащадки. Проте так чи інак, мабуть, він спробував розучити мову цієї дитячої книжки, тому що бачить, як сам прочитує символи в назві й завиграшки їх розуміє:

НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ФАРУКА

Ось що це. Тепер він розуміє затаєну цінність цього спогаду. Особистісна криза. Йому кортіло, щоб ця дитяча книжка була його Книгою.

Відколи він став пробиратися галуззям пам’яті, оце вперше нарешті її побачив. Свою Книгу. Не Артемідину, не чиюсь іще — свою. Він акуратно виймає її і гортає цупкі сторінки зі шкіри. Бридко. Книгу написано абеткою, якої Бог ніколи його вчив. Цю мову розуміє лиш Бог: нею не говорять, а пишуть. Бог вдається до неї щоразу, коли на Нього накочується нова творча спонука.

Він кладе красиву книжку принца Фарука обік своєї некрасивої. Паперовий твір і шкіряний твір. Перший оповідає про спекотні краї, другий відсилає його у світ криги.

Раптом він усім тілом почуває цей заклик, що штовхає його на Північ, у світ так само білий, як він, без оази й східного палацу. Певної миті муситиме туди вирушити, як оце перелітна пташина. Бо так написано. Чому? Чому він мусить підкорятися наказам мови, якої навіть не розуміє? Він не бажає долі, яку йому продиктував Бог, історії, яка йому не належить, потуги, якою не орудує. Він не хоче лишати дім, лишати Бога та решту, він не хоче ставати тим, ким мусить стати, не хоче бути таким, яким мусить бути. Він навіть не хоче мати таке ім’я. Одін.

Спогад набирає цікавих обертів. Щось того дня сталося, щось суттєве. Що ж це таке було?

А, так. Ніж. Тепер згадав. Він змахнув ножем. Він дивиться то на «Надзвичайні пригоди принца Фарука», то на свою некрасиву шкіряну Книгу.

— Я називатимуся Фарук, — чує, як пробурмотів сам.

Він ударяє свою Книгу ножем у корінець, і біль поглинає його цілком.

На цьому спогад закінчується.

Nota bene: «Запечатай свої чари». Хто вимовив ці слова й що вони означають?

КРИК

Надворі сонце змінювалося на очах. Звузившись до свічкового вогника, всю ніч воно пливло понад крайнебом, жодного разу не пірнувши під нього, і огортало пітьмяною барвою скелі й води фіордів. Тепер воно повільно сходило над тайгою — сліпучіше, ніж олімпійський вогонь.

Офелія на нього й не глянула. Зіщулившись на відкидному сидінні, вона притискала носа до віконця в кабіні пілота, відчайдушно шукаючи очима санаторій, ніби завдяки цьому дирижабль швидше туди дістався б. Ще було надто далеко, щоб його уздріти. Вони щойно злетіли, і тієї миті пілот повільно маневрував над Опаловими Пісками, щоб облетіти Небоград і взяти курс на північ.

Офелія сиділа затиснута між Торном і бароном Мельхіором, і від напруження всім тілом у неї пробігали судоми. Пологи Беренільди, імовірно, були складні, життя Арчибальда висіло на волоску, а дзеркала раптом зачинилися перед нею, мов двері. Таке враження, ніби все, що становило твердий ґрунт її світу, щосекунди могло розлетітися на друзки.

Коли дирижабль заколихався від сильного західного вітру, Офелія впала горілиць, ухопилася за живіт барона Мельхіора, а тоді мало не впала на плече Торна. У лікті так сильно озвався біль, що перед очима аж зірочки замиготіли. Маленький аеростат не призначався для перевезення стількох пасажирів. Як годиться справжнім фахівцям, жандарми виконували роботу, неначе були в поліційному відділку. Одна половина оглядала матеріал, конфіскований на мануфактурі, а друга — педантично чинила допит кожному ремісникові. Вихоплені зі знайомого цехового всесвіту, літні фабриканти були дезорієнтовані, але засвідчили прикмітну одностайність у відповідях: жоден ані разу не згадав про щось підозріле ні щодо Матінки Гільдеґарди, ні щодо колег.

Ґаель полетіла разом з іншими робітниками й сиділа навпочіпки в кутку кабіни, схрестивши руки на ногах, а її сіро-блакитне око під козирком кашкета кидало люті блискавки.

Прикривши носа мереживною хусткою, барон Мельхіор почергово дивився то на кишенькового годинника, то на Офелію, то на Торна.

— Воронь боже мені підважувати ваші методи, але чи впевнені ви, що ця затримка не нашкодить розслідуванню? Маємо час лише до півночі. Єдина наша серйозна зачіпка — це пані Гільдеґарда, а я вельми сумніваюся, що ми знайдемо її в кімнаті породіллі.

Офелія не знала, що відповісти. Здавалося, що вона не здатна догідно міркувати, не побачивши Беренільду та її дитя в доброму здоров’ї. Вона обернулася до Торна й миттю зрозуміла, що він теж нічого їй не скаже. Комір його шуби піднявся йому аж до вух, а сам він, зігнувшись, мов колючий дріт, на сусідньому відкидному сидінні, мав заглиблений у себе вигляд. На обличчі в нього пробивався пушок бороди. Відтоді, як вони злетіли, він не вимовив ані слова, а палюхом без упину відкривав і закривав годинникову кришку, тож було чути набридливе «цок-цок». Могло здатися, що шал його геть ущух, а з ним покинула його і вся притаманна йому життєва енергія.

— Досі нічого не можете вдіяти? — ввічливо поцікавився барон Мельхіор.

Він саме помітив, як Офелія стукає пальцем по маленькому двобічному дзеркалу, що їй позичив його ремісник.

— Ні. Досі.

— За всієї до вас поваги, панно верховна родинна чтице, — лагідно наполіг він, — а чи ви ще в змозі принаймні... Ну... Читати?

— Я перевірила, — прожебоніла Офелія. — Я ще можу читати, ще можу одушевляти, але з незбагненної для мене причини не можу проходити крізь дзеркала. Кожен різновид потуги потребує певного душевного стану. Я втратила якийсь із них.

Оце її і мучило. «Щоб проходити крізь дзеркала, — якось говорив їй дідусь, — треба стати лицем до лиця із самим собою. Хто затуляє собі обличчя, хто сам собі бреше, хто вважає себе кращим, ніж є насправді, той не зможе пройти крізь дзеркала».

Відколи ж Офелія розминулася зі своїми чеснотами?

Нарешті дирижабль став спускатись, і всі пасажири перевернулися, мов кісточки доміно. Виходити з кабіни довелося через задній місток, тож пасажири наступали на ноги одне одному, ліктями штовхали в боки.

Свіже повітря, насичене сіллю і смолою, збадьорило Офелію, коли вона ступила на посадковий майданчик, порослий травою. Пропелер навівав сильний вітер, від якого сукня в неї надималася, як вітрила. На якусь мить Офелії здалося, що пілот дирижабля помилився пунктом призначення.

Замість відпочивальників на шезлонгах, яких вона бачила під час останньої прогулянки в санаторному парку, тепер були лише міражники, котрі весело кружляли між лотками з кав’яром і горілкою під жваву оркестрову музику. Зливи квітів, піротехнічний балет, парфумовані фонтани — їх по всьому парку було зімпровізовано без ліку, так ніби святкували справжнісіньке весілля.

На помості, гідному театральної сцени, коментатор описував усе, що відбувалося за круглими вікнами санаторію.

— Бачу ще одну медсестру, — пролунав його масляний голос у вугільний мікрофон, — яка підходить до вікна на другому поверсі. Чи зробить вона нам офіційне оголошення? Марні сподівання, пані та панове слухачі, вона запнула фіранки. Саме в тій кімнаті перебуває пані Беренільда? Чи вживали б стільки запобіжних заходів, якби пологи відбувались як звичайно? Яка жагуча інтрига, яка інтрига! Залишайтеся біля радіоприймачів, пані та панове слухачі, — «Язиката Хвеська», як завжди, стане вам за очі та вуха!

— Що тут роблять всі ці придворні? — здивувалась Офелія. — Хіба вихід і вхід у Небограді не суворо контролюють? У нас година пішла на те, щоб дістати перепустку.

Барон Мельхіор показав їй на завислий у небі аеростат із золоченим корпусом, прив’язаний до даху годинника. Спершу засліплена сонячним відбиттям од цієї летючої коштовності, Офелія зрештою впізнала родинний герб. Тут був сам Фарук!

— А я ж думала, що йому байдуже до дитини...

— Батько є батько, — промовив барон Мельхіор. — А надто Дух родини.

Торн хмурним поглядом спостерігав за святковим видовищем.

— Негайно беріться до конфіскації піскових годинників в усіх тут присутніх, — наказав він жандармам. — Не давайте ніяких пояснень. Двоє з вас залишаться зі мною, щоб супроводжувати працівників пані Гільдеґарди. Хай би що трапилося, не розтуляйте рота — розслідування триває і повинно залишатися конфіденційним. Перший, хто не виконає наказу, сидітиме в камері разом із цехмайстром у поліційному відділку.

— Тобто відкриваємо й закриваємо клапани тільки тоді, як вам закортить, — резюмувала Ґаель. Вона стояла неподалік від Торна, запхавши руки в кишені комбінезона.

Торн пустив повз вуха її слова й рушив у тільки йому відомому напрямку, прорізаючи вихори танцівників і святкові химери, — подібний до тіні, що розчищала собі шлях у світі світла. Старих, що йшли за ним, не оминули увагою здивовані обличчя ремісників і веселе заворушення в парку. Проте коли жандарми заснували серед міражників, вилучаючи в них піскові годинники, веселощі невзабарі змінилися на протести.

— Звичайні заходи безпеки, пані та панове, — повторювали вони по-фаховому обхідливо.

Торн нікого не вшанував поглядом: ні міністрів, що сердито потупцяли йому назустріч, ні слуг, які запропонували йому смакові химери, ні фотографів, що поспішили до нього, клацаючи магнієвими спалахами.

Намагаючись стати якомога меншою під трьома шарами шалика, Офелія ступала назирці за Торном. Не без певної тривоги вона зауважила, що він іде, помітно зсутулившись. Дарма, що іноді бував нестерпний, але вона трохи шкодувала, що, розгнівавшись на нього, кинула йому в лице ті слова. Невчасно то було сказано.

Поміж пар у вальсі Офелія розрізнила кількох дипломатів Павутини з дружинами. Вони більше зашпортувалися, ніж танцювали, але їхня загальмованість означала, що Арчибальд іще десь, у якомусь потайному закапелку, чіпляється за життя.

Офелія скористалася із сум’яття, що панувало на санаторних газонах, і підійшла до Ґаелі.

— Чи відомо вам бодай щось про те, де могла б тепер бути пані Гільдеґарда? Я ні в чому її не звинувачую, але те, що вона знає, могло б стати нам у пригоді.

Ґаель висякалась у рукав. Дивлячись на неї в робітничому обладунку, спостерігаючи її манери, неможливо було повірити, що вона зі шляхетного роду.

— Я тобі вже казала, — шепнула вона, — чому Гільдеґарду називають Матінкою. Нагадаю: тому що вона ніколи не кидає своїх дітей.

Із цієї відповіді Офелія нічого не втнула. Щойно зібралася попросити, щоб Ґаель їй розтлумачила сказане, як її голос перекрила «Язиката Хвеська»:

— Закладайтеся, пані та панове слухачі! Які здатності матиме немовля? Чи успадкує воно материні пазури? Чи утворить воно новий різновид родинної потуги? Коли йдеться про прямих нащадків, усе можливо! О, стривайте! — раптом вигукнув коментатор, і мікрофон у нього захрипів. — Кого я бачу в тіні нашого пана інтенданта? Чи то не верховна родинна чтиця вшанувала нас присутністю?

За мить журналісти, які надокучали Торну, сипонули до Офелії й оточили її, обсідаючи запитаннями про справу зниклих. Офелії годі було б спекатися їх, коли б барон Мельхіор не відвернув їхню увагу на себе.

— Як асистент верховної родинної чтиці я охоче відповім на ваші запитання! — ваговито утрутився він, а палицею непомітно підштовхнув Офелію в бік санаторію. — Бодай на ті, що не зашкодять поточному розслідуванню. Слухаю вас, панове!

Офелія розчинилася серед людей Матінки Гільдеґарди й квапливо зайшла на ґанок разом із ними. Досить було Торну зачинити важкі стулки дверей, як танцювальна музика й плітки «Язикатої Хвеськи» стали так само далекі, як вітер, що шумів у соснах. Може, санаторій і являв собою світ плитки, вітражів і колонад, та його товсті стіни захищали пацієнтів від будь-яких зовнішніх загроз.

Працівниця на рецепції, що саме телеграфувала, зняла радіонавушники, почепила білий ковпак і випросталася за стійкою, суворо цокнувши сабо.

— Повторюю, що вам не вільно заходити, — прошепотіла вона. — Нашим пацієнтам потрібен спокій. Лише близьким родичам дозволено прові... А, це ви! — заспокоїлася вона, упізнавши Торна. — Ми не звикли, що пан інтендант навідується сюди в такому супроводі.

— Де моя тітка?

— У пані Беренільди йдуть пологи. А втім, — сказала співробітниця, розгублено зиркнувши на старих ремісників, що заполонили вестибюль, — це забагато відвідувачів для закладу охорони здоров’я. Чи не могли б ви...

— Ці люди — свідки важливої справи, — урвав їй мову Торн. — Я не хочу лишати їх абиде.

Під наглядом двох жандармів ремісники байдуже споглядали розкішні білі приміщення санаторію. Відколи арештували цехмайстра, вони стали геть безініціативні.

Сама лиш Ґаель не змогла стриматися:

— Називаймо болт болтом. Ми ваші заручники, а не свідки! — І спересердя вона сплюнула на білу плитку.

— Я забороняю вам кричати тут, — обурено мовила працівниця на рецепції. — І якщо ви ще раз плюнете, вимию вам рота з милом.

— Де моя тітка? — незворушно знову запитав Торн.

— Поки що вам не можна її побачити, пане інтенданте. Зачекайте в залі очікування, будь ласка... Е, ні, — зітхнувши, додала працівниця на рецепції. — Залу переобладнали для володаря Фарука. Бачте, ми не сподівалися, що він особисто провідає пані Беренільду.

— Як вона почувається? — урвала її Офелія.

— Не можу вам сказати, панно. Я ж не там, ви самі бачите.

— А мені можна до неї зайти? Я хрещена дитини.

Проказавши ці слова, Офелія усвідомила, що вирішила взяти на себе цю відповідальність. Якщо й існувала роль, яку дівчина була готова грати, то саме ця.

— Ви заміжня?

— Прошу? — здивувалась Офелія. — Ну... Ще ні.

— У такому разі не можете. За нашим внутрішнім розпорядком чоловіки й незаміжні не мають права бути при пологах. Володар Фарук тут, ви розумієте? — вела далі працівниця на рецепції. — Медсестри бігають мов опечені! Усіх пацієнтів замкнули в палатах до нового розпорядження. До речі... — стишено мовила вона. — Дозвольте висловити вам щире співчуття, пане інтенданте. Ваша бабуся згасла цієї ночі. Легені, розумієте? Знаю, що мить неслушна, та чи могли б ви допомогти нам виконати певні формальності? Зареєструвати смерть, організувати похорон, викликати вашого нотаріуса — усе таке. Навряд ми проситимемо про це пані Беренільду в її теперішньому стані, а позаяк ви онук...

— Де моя тітка?

Щось у голосі Торна цього разу спонукало медсестру відповісти:

— На першому поверсі, у східному крилі, палата дванадцять.

Ноги Офелії пішли самі собою. Піднімаючись сходами, вона почула за собою голос Торна.

— Пильнуйте ремісників у вестибюлі, — наказав він жандармам. — Щоб ніхто не заходив і не виходив із будівлі, не попередивши мене.

З гвинтових сходів так чи інак було видно ротонду залу очікування, тому Офелія з Торном скористалися з колонад перистилю[8], щоб непомітно її обійти. Великі панорамні вікна були позабивані й занурювали весь поверх у м’який сутінок. На широчезній оксамитовій софі ледачо простяглися фаворитки, цмулячи кальян.

Санаторна зала очікування тепер більше вдавала на публічний будинок.

Офелія завиграшки знайшла Фарука в гармидері тіл і подушок. Очима він прикипів, хоча ніби й не дивився насправді, до анімованого спектаклю — на полотні його по колу відтворював химерний проектор. Розгублено наморщивши лоба, Фарук, здавалося, не мав зеленого уявлення, де він перебуває і чому.

Проте, збігло на думку Офелії, він тут. Попри всю байдужість і нікудишню пам’ять, інстинкт привів його сюди.

Дівчина ступала за Торном коридором, що поєднував східний павільйон із санаторієм. Вони пройшли повз цілу низку пронумерованих кімнат і круглих вікон, перш ніж знайшли окрему палату Беренільди. На дверях висіла табличка «ВХІД ТІЛЬКИ АКУШЕРКАМ, ЗАМІЖНІМ ЖІНКАМ І ВДОВАМ». Торн узяв стілець із коридору й став біля дверей, вочевидь твердо намірившись від них не відходити.

Офелія була негодна всидіти: так нервувала, що її анімізм погнав би деінде, мов на пожежу, будь-яке сидіння. Дівчина приклала вухо до дверей і крізь товщу дерева почула жваві вигуки.

Найбільше вирізнявся голос тітки Розеліни:

— Дихайте, мов міх... Отак добре, далі...

Серце Офелії закалатало, і вона затамувала подих, щоб ліпше почути. Чому не чути Беренільду? Дівчина боролася зі спокусою порушити санаторні порядки. Бути при пологах навіть подумки лячно, але чекати в коридорі ще гірше. Коли двері загримотіли на завісах, Офелія мусила змиритись і відійти. Позаяк її анімізм був неспокійний, слід було уникати близького контакту з предметами. Адже останнє, чого тепер треба Беренільді, — це налякане дівчисько.

Офелія зробила сто кроків коридором, кілька разів протерла окуляри, погризла шви рукавичок, відіпнула фіранки на балконі, щоб глянути надвір, і відразу їх запнула, коли «Язиката Хвеська» вказала на неї пальцем із помосту й заволала щось у мікрофон, спровокувавши фотоспалахи.

Санаторний дзвін пробив десять разів, потім один, потім одинадцять.

Офелія не розуміла, як Торн може зберігати такий спокій.

— Ваша тітка геть беззвучна, — мовила вона.

Торн виринув із полону своїх думок, а тоді майже непримітно кивнув.

— Вона й під тортурами не закричала б.

Він скоцюрблено сидів на стільці, впершись ліктями в коліна, а поли шуби спадали, мов воронячі крила. Далебі нечасте то було видовище: побачити його таким розслабленим, щоб він не супив брови, не кривив рота, не стискав щелепу. Лише крицеві очі напружено сяяли під чорними невиспаними повіками.

Знічев’я Офелія пригадала, як просто до нього зверталася співробітниця санаторію. Торн раніше вже тут бував, ще й часто. Десь, на якомусь поверсі цього закладу, у замкненій палаті, сидить його мати з хрестоподібним татуюванням. Жінка, яка зреклася його, мов невдалої спроби, і до якої він досі небайдужий.

Офелія вагалася. Чи є поєднувальна ланка між пам’яттю матері Торна, Книгою Фарука та злочинами, що кояться в Небограді? Їй закортіло скористатися з перепочинку Торна, щоб запитати його, але зрештою розважила, що то був би не найліпший спосіб помиритися.

— Ви поставили варту, — натомість сказала вона. — Гадаєте, Беренільда в небезпеці?

— Можливо. Якщо я зміг сюди прибути, то те саме може зробити абихто. Павутина вже не в змозі гарантувати її безпеку.

Офелія зрозуміла. Якщо валькірія почувається так само, як дипломати, що надворі зашпортувалися танцюючи, то в разі замаху від неї було б небагато користі. Крім того, Офелія не забувала, що Павутинова дружба залежить від ставлення до неї Арчибальда.

— На пошуки посланця нам залишається всього тринадцять годин, — сказала вона, нервово потираючи руку. — Кожної секунди, коли не шукаю його, виникає відчуття, наче забула про нього.

Офелія позирнула на довгий коридор. Фарбовані білим двері, обшиті білим стіни, мощена білим підлога, завішені білим вікна — від цієї мовчазної одноманітності крижаніло всередині. На Анімі під час пологів навколо все було інакше. У приміщенні кишіло людьми. Сусіди весь час приходили по новини. Меблі не стояли на місці. Весь квартал ходив ходором.

— Однак, — промимрила Офелія за хвильку, — не полишає відчуття, що наше місце саме тут.

Торн відвів очі. Той усього лиш порух очима, де жоден тілесний м’яз не був задіяний, наче відкинув Торна в другий бік коридору.

— Я й не здогадувався, що ви так сильно переймаєтеся моєю тіткою.

В Офелії мало не вихопилося, що те саме вона подумала про нього. Дівчина звикла, що Торн ставиться до Беренільди як до дорослої людини, здатної самотужки давати собі раду. Однак заради неї він щойно призупинив розслідування і стрибнув у дирижабль.

— Проте було б неправильно, коли б ви вважали, що ми шкодимо справі, — вів далі Торн. — Знайти Гільдеґарду в стінах Місяцесяйва не було б жодного шансу. А тут іще є надія.

— Матінка ніколи не кидає своїх дітей, — повторила Офелія, нарешті дотумкавши, що хотіла сказати їй Ґаель. — Ремісники... То справді ваші заручники?

— Гільдеґарда ніколи не полишала Полюс без них. Я переконаний, що вона десь неподалік і не перетнула міжродинної Рози Вітрів. Незабаром вона вийде з лігва. Треба лише почекати.

Офелія закусила губу. Ох, цей Торн і його манія величі!

— Вона досконало орудує простором, — нагадала йому дівчина. — Чи не зможе забрати працівників у жандармів, а тоді зникнути разом із ними одним щиглем?

— Гільдеґарда й наполовину не така могутня, як вам ввижається. Арештувати її складно, але нема нічого неможливого.

Торн говорив флегматично й відчужено. І близько не почуваючись так спокійно, Офелія знову заходилася крокувати вперед-назад. Попри безсонну ніч, а може, через неї думки шалено відскакували одна від одної. Коли Торн таки знайде Матінку Гільдеґарду, якщо вона таки має стосунок до викрадень, які надії на те, що вона їм допоможе? І як діяти, коли вона не зможе їм допомогти, а люди й далі пропадатимуть? Що, коли автор листів візьметься до інших способів, крім як вдаватися до блакитних піскових годинників? Урешті-решт, наступним у черзі мав бути барон Мельхіор, якби Арчибальд не потрапив у пастку замість нього. Уже не кажучи про неї, Офелію.

Глибоко уп’явшись зубами в шов рукавички, Офелія витягнула один стібок. Ну чому, чому вона більше не може проходити крізь дзеркала?

— Розстебніть сукню.

Нога Офелії зависла в повітрі, так і не ступивши, а сама дівчина позирнула на Торна. Схрестивши пальці перед собою, він беземоційно спостерігав за нею зі свого стільця. Офелія замислилася, чи правильно зрозуміла.

— Досить буде рукава, — уточнив Торн рівним голосом. — Здається, рука завдає вам дискомфорту. Дозвольте, я гляну.

Офелія розстебнула ґудзики на рукаві, а тоді закасала його, скільки змогла. Ліктьовий суглоб у неї збільшився майже вдвічі, а шкіра набула страхітливого забарвлення. Офелія звикла, що їй не щастить, але не сподівалася, що цього разу буде аж так.

— Мабуть, я вдарилась об поруччя, падаючи зі сходів. Якби там не було жандарма, зламала б собі шию.

Торн обмацав її набряклу руку.

— Вивиху нема, навіть часткового, — пробурмотів він крізь зуби. — А випростати руку можете?

— Боляче.

Офелія заплющила очі, щоб більше не бачити, як Торн обмацує її руку. Чи то через біль, чи то через голод їй скрутило шлунок.

— А пані Владислава досі нас супроводжує?

— Ні, — відповів Торн не вагаючись. — Вона попередила мене, коли вас покликали до Фарука, але не змогла долучитися до нас у Небограді. Де вона тепер, мені невідомо. Коли я натискаю, болить? Поколює?

— І те, і те.

Офелія заповзялася не розплющувати очей. Сподівалася, що так Торн швидше закінчить. Тепер пекучий біль поширювався від шлунка по всьому животу.

— На тих сходах я не сама втратила рівновагу. Мене штовхнули.

Пальці Торна і його голос одночасно напружилися.

— Невидимий?

— Хтось, кого я у всякому разі не побачила. І, напевно ж, ви також. Я не кажу, що це щось навмисне, але якщо те сталося не через неуважність пані Владислави, то виникають запитання. Автор листа категорично заборонив мені повертатись у двір, — нагадала вона півголосом. — Я не послухалася.

Офелії навіть майнула гадка про шевальє. Вона звикла до підступів цього дітвака й не сумнівалася, що той здатен погрожувати людям, зокрема й після Ампутації і вигнання. Проте вони ймовірніше мали справу з кимось, чиї наміри значно складніші.

— Станові збори відбудуться сьогодні ввечері по півночі, — сказав Торн. — Який зиск Невидимим провокувати мене, якщо я бороню їхню справу?

— Знаю. Не міняйте нічого із запланованого.

Офелія знову розплющила очі, відчувши, що Торн відпустив її руку. Одна з фавориток облишила Фарука й саме намірялася крадькома пройти коридором. Побачивши Торна й Офелію — а особливо Торна, — вона зупинилася як укопана. Навіть не намагаючись приховати свого роздратування, умить розвернулася, дзенькнувши діамантами.

— Ось у кого сумління нечисте, — проказала Офелія. — Ваша правда, дехто таки готовий скористатися з вразливості Беренільди.

Спокійними рухами, наче не відбувалося нічого серйозного, Торн зафіксував передпліччя Офелії під прямим кутом.

— Думаю, перелому немає, але про всяк випадок згинайте суглоб отак, щоб він не тримав вагу руки.

Офелія незграбно застебнула рукав. Розважила за краще не питати Торна, звідки в нього медичні навички. Він усе одно, завершивши справу, скоцюрбився на стільці. Попри те що Торн мовчав, вона завважила, що він не залишився байдужим до її розповіді про те, що насправді сталося на мануфактурі.

Офелія дала щигля шалику, і той ледачо розкрутив кільця, ковзнув по плечі і, мов бандажем, підтримав їй руку. Мусила визнати, що так стало значно легше. Однак десь у глибині живота й далі мордувався шлунок.

— Торне, оте, що я щойно вам сказала...

Офелія затнулась. Торн не поворухнув ні бровою, ні м’язом, ні шрамом, але очей було досить, щоб урвати її на півслові.

— Я відповідаю за вас і показав себе не з найліпшого боку. Ви у всьому мали рацію, тож не говорімо більше про це.

— Мені урвався терпець. Та я хотіла б зрозуміти, що вас так розсердило.

— Ви хотіли б зрозуміти, що мене розсердило.

Торн спрокволу повторив ці слова, і від його акценту кожна «р» проскрипіла, як годинникова шестерня. Він хвильку поміркував, нібито добираючи влучне формулювання. Офелія неабияк здивувалася, коли він зрештою дістав із внутрішньої кишені шуби гральні кості. Вони були чудової роботи й дуже відрізнялися від тих, що їх вирізав зведенюк Торна ще малим, та Офелії все одно це спало на думку.

— Я не вірю ні в талан, ні в долю, — оголосив Торн. — Я покладаюся лише на теорію ймовірності. Я вивчав математичну статистику, комбінаторний аналіз, функцію ймовірностей, випадкові величини, і вони ніколи не готували мені несподіванок. Здається, що ви добре не розумієте, як виводите мене з рівноваги.

— Я геть вас не розумію, — цілком щиро пробелькотіла Офелія.

Торн поперекочував гральні кості в долоні, а тоді прибрав їх у кишеню.

— Я й на мить не можу відвернутися, щоб ви не потрапили туди, де вам бути не слід. Гадаю, ви маєте... так би мовити... надприродну схильність притягувати катастрофи.

— І все? — поцікавилася Офелія. — Більше нічого? І тому ви хочете, щоб я поїхала з Полюса? Тому так гарячкували?

Торн стенув плечима й замовк, заглибившись у думки. Запала тиша, і чутно було лиш приглушені вигуки медсестер у палаті Беренільди, а ще звіддаля долинала крізь вікна далека вальсова музика.

Офелія не витримала:

— Ви сердитеся на мене, що я вас відштовхнула?

— Ні, — відповів Торн, не дивлячись на неї. — Я серджуся на себе, що мав нахабність на хвильку подумати, що ви того не зробите. Ви дуже відверто заявили про свою позицію. Сигнал прийнято. І не варто повертатися до цього епізоду.

На цих словах він знову занурився в думки, як у глибоку воду.

Офелія вже не знала, що й казати. Раптом виникла певність, хоч дівчина й не розуміла, звідки вона взялася, що то радше Торн, а не вона є катастрофою. Чи, бува, не пов’язано це з викраденнями? З пам’яттю його матері? Книгою Фарука? З усім цим водночас? Насправді Офелію зненацька охопило передчуття, що Торна перемеле якась значно сильніша за нього машина. І що саме від цієї машини, істинне єство якої, здається, відоме лише йому, він і намагався від початку будь-що-будь віддалити Офелію.

— Торне... Проти кого ви боретеся?

— Я дав вам обіцянку, — проказав він так, наче відповідав сам собі. — Більше я не приховуватиму нічого, що стосується безпосередньо вас. Поки не матиму доконечної певності, що між тим, що вам загрожує, і тим, що я знаю, існує зв’язок, дотримуватимуся цієї обіцянки.

Якби Офелія знала, що Торн дослівно виконуватиме їхню домовленість, то вжила б іншого формулювання.

— Ви панна Офелія?

З коридору вигулькнула медсестра, несучи тацю. На таці стояв телефон, а його довгий дріт закручувався позаду.

— Е-е-е... Так.

— Для вас повідомлення, панно.

Офелія коротко ззирнулася з Торном, а тоді схопила блискучу слухавку — її вже підняли.

— З ким я розмовляю?

— Рада завважити, що бодай раз «Язиката Хвеська» не верзе дурниць. То ви таки направду в санаторії, голубонько.

— Пані Куніґундо? — здивувалась Офелія.

Торн узяв другу слухавку, щоб почути розмову, давши Офелії знак говорити далі.

— Можу чимось вам допомогти? — запитала Офелія.

— Ні-ні, голубонько. Навпаки, це я можу чимось вам допомогти. Зустріньмося за годину біля маяка на Опалових Пісках. Шановного пана Торна, звісно, теж запрошую, але уникаймо жандармів і журналістів, добре?

— Я... Прошу? — жебоніла Офелія, чимраз дужче дивуючись. — Річ у тім, що ми тепер не зможемо приїхати так далеко.

— За годину, голубонько. Певна, що ви нізащо не відмовитеся скористатися можливістю побачитися з пані Гільдеґардою.

Куніґунда повісила слухавку. Тієї ж миті по всьому санаторію розлігся лункий крик. Крик немовляти. Крик життя.

НЕБУВАЛЕ МІСЦЕ

У Фарука народилася донька! За кілька секунд новина перетнула поверхи, облетіла парк і посіла радіохвилі. Ще менше часу знадобилося, щоб околишня шляхта увірвалась у санаторій, попри відчайдушне заперечення медсестер. Кожен бажав першим привітати батька й похвалити матір; а найпаче квапилися ті, хто годину до того вже ховав Беренільду.

Беренільду? Ховав? Волосся гарно прибране, обличчя промениться, а на вустах усмішка — Беренільда сиділа біля колиски й уже була готова приймати відвідувачів. Принаймні так уривком її побачила Офелія, коли акушерки відчинили двері палати. Відтак придворні примчали так хутко і такою юрмою, що Офелію відіпхнули на другий кінець коридору, а вона ж іще навіть і немовляти не побачила. Затиснута між криноліновими сукнями та хутряними шубами, Офелія закашлялася від фотографічних парів і напевне задихнулася б, якби її не витягнув звідти Торн.

— Ходімо, — буркнув він. — Тепер тітка може подбати про себе сама, а нас чекають деінде.

Щоб іти проти течії в натовпі, а ще й у вузькому коридорі, знадобилося чимало витривалості. Так чи інак Офелія з Торном вийшли в залу очікування, чорну від людей. Шляхтичі стояли в черзі до софи Фарука — донька в нього ледве народилась, а вже нагромаджувалися пропозиції щодо заручин: той козиряв статками, другий хвалився чеснотами синів. Роззираючись довкола порожнім поглядом, Фарук вочевидь не розумів, що від нього хочуть усі ці батьки сімей.

Офелія спускалася сходами за Торном. Там вони здибали жандармів-бригадирів та старих ремісників із мануфактури — їх мимохіть несло натовпом. Ґаель примостилася на бильцях, наче моряк на бушприті[9] корабля. Піднесена над людською суєтою, вона тримала в зубах сигарету, сидячи якраз біля вивіски «КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО КУРИТИ».

Торн з Офелією мусили ще добряче попрацювати ліктями, щоб вийти з будівлі. Барон Мельхіор, що через свою опасистість не зміг зайти, миттю побіг їм назустріч, стукаючи по циферблату прегарного годинника.

— Не хочу вас сердити, та вже полудень. Нам залишилося всього дванадцять...

— Телефонувала ваша сестра, — перервав його Торн. — Вона влаштувала зустріч із пані Гільдеґардою. Не питайте як, — докинув він, бо барон Мельхіор із подиву впустив годинника. — Де наш пілот?

Крім кількох слуг, що давали лад на яткових столах, більше в парку не було ні душі. Святкові химери блякли під першими краплями дощу.

— Я побуду вам за пілота!

Ґаель і собі йшла із санаторію, пальцем підіймаючи на ходу козирок кашкета. Не чекаючи дозволу, вона погасила сигарету, залізла на місток дирижабля й на мигах запросила їх зійти на борт.

— Хазяйка призначила вам зустріч — не примушуйте її вас ждати.

Кілька хвилин по тому під дзижчання пропелерів дирижабль відплив від санаторію. Офелія востаннє позирнула на розкішний фасад, на дванадцяте вікно першого поверху східного крила — там тріпотіло нове життя, за яке вона вже відчувала відповідальність.

— Я навіть не дібрала їй імені, — проказала вона.

Дощ, що лопотів був по корпусу дирижабля, ущух, щойно той полетів над Опаловими Пісками. Над ним, пливучи у вищих небесних сферах, Небоград розкинув велетенську парасольку для всього курортного містечка. Тінь, яка нависала над дахами, солеробними заводами й скелями, була така непроникна, мовби посеред літа надійшла зима. Ґаель скеровувала стерно так, щоб уникати парів від бань та дротів канатної дороги, а потім ввійшла в спуск у напрямку маяка. Притулившись до вікна, Офелія міркувала, де ж Ґаель посадить дирижабля, адже на Опалових Пісках не було ні степу, ні парку. Ґаель обрала видовжений скелястий пляж, десь за сотню метрів від Великого причалу, відтак розкрила місток. Вітер, напоєний сіллю і морським бризом, враз залетів до пілотської кабіни.

— Спускайтеся, я пришвартую апарат.

— Сподіваюся, це не пастка, — став сходити з дирижабля барон Мельхіор, притримуючи капелюха рукою. — Ви цілковито впевнені, що чули в телефоні саме голос сестри?

Офелія відкинула волосся, що чіплялося за окуляри, та кинула оком на вкритий рінню пляж край причалу, біля підніжжя білої вежі маяка — там, де море скипало піною.

Вона відразу помітила постать в екстравагантному вбранні.

— То вона, — відповів Торн, рушаючи.

Зокола море гуркотіло, мов громовиця. Що ближче вони підходили до причалу, то більш виразним ставав чудернацький обрис біля підніжжя маяка: чалма з пір’ям, низки намиста, чорна вуаль і сукня із золотої парчі — Куніґунда доречніше вписалася б у тропічний декор.

— Я знала, що можу покластися на вашу бездоганну пунктуальність, пане інтенданте! — обізвалася Куніґунда, щойно розгледівши їх. — Річ у тім, що в шановної Гільдеґарди обмаль часу.

Сказавши це, Куніґунда вийняла з вуалі чималеньку в’язку чорних піскових годинників.

— Шановна Куніґундо, чи не могли б ви нарешті пояснити мені, що все це означає? — Барон Мельхіор був збуджений, а вітер ворушив його вуса. — Відколи ви затоваришували з пані Гільде... Отже, то були ви! — вигукнув він раптом, широко розплющуючи очі. — Анонімний химерник, який зачаровує піскові годинники, — то ви!

Куніґунда розтягнула в посмішці великі червоні губи.

— Мої в’явуари збанкрутіли, братику, то я запропонувала послуги тому, хто вшанує їх по заслузі. Гільдеґарда не тільки моя конкурентка, а ще й пречудова ділова жінка. Звісно, я знала, що нашу співпрацю не схвалять, тому не видавала себе, але що ж, — зітхнула вона, — видається мені, що відтепер це не так і важить. Піскові годинники вже в минулому.

— Сам не знаючи, я стільки разів смакував ваші чари! — позадкував барон Мельхіор, неначе то був кровозмісний учинок.

— Отже, я не пропаща мисткиня, як ви вважали.

— Де Гільдеґарда? — втрутившись, рубонув Торн.

Куніґунда зняла три чорні годинники з в’язки й роздала кожному по одному. Офелії заважала рука в шалику, тож вона ледве впіймала свого годинника.

— Це жарт? — обурився барон Мельхіор, тримаючи чорного годинника кінчиками пальців. — Ви серйозно думаєте, що за теперішніх часів ми скористаємося такими сумнівними речами?

— Ми не торкнемося годинників, поки не отримаємо пояснень, — сказав Торн. — Почніть зі своєї особистої причетності до викрадень.

Куніґунда спародіювала доброчесність: пір’я на верхівці чалми грайливо заметлялось, а незліченні намиста забрязкотіли, поки вона врочисто прикладала руку до об’ємних грудей.

— Я не причетна жодним чи...

Кінець речення Офелія так і не почула. Куніґунда, Торн, барон Мельхіор, маяк, вітер, небо зникли, і цілісіньке море принишкло.

Офелія опинилась у темній кімнаті. Отетеріла від того, що сталося, вона таки вгледіла розколини в підлозі під ногами. Очі її піднялися до сволоків під стелею, а тоді прикипіли до чорного піскового годинника, який вона досі держала в руці. Попри слабке освітлення, Офелія помітила, що піщинки вже посипалися. Помітивши, що запобіжник учепився за петлю шалика, втямила, що ненавмисне запустила механізм. І напевно це сталось тоді, коли ніхто не звертав на неї уваги... Скільки мине часу, поки Торн укмітить, що вона кудись поділася?

Офелія кілька разів прокліпала, щоб призвичаїтися до темряви і щоб вималювались обриси кімнати. Збита вона була із самих дощок і сильно пахнула вологою сосною, мов стара покинута хатина. Хатина без дверей і вікон, як здалося Офелії. У глибині кімнати вона помітила нерухомо згорблену тінь, яка нависала над письмовим столом проти слабкого світла лампи.

Підлога враз гучно зарипіла, щойно Офелія намірилася ступити. Ніби вихоплена з дрімоти, тінь за столом заворушилася.

— Можеш підійти до мене, — промовила гортанним голосом Матінка Гільдеґарда. — Можеш підійти, але не заходь за лінію.

Офелія поклала годинник до кишені й зарипіла підлогою, поки не дійшла до кордону безпеки, що тримав її на поважній відстані від письмового столу. Матінка Гільдеґарда вже не була тінню. Тепер вона мала два маленькі чорні очки, посаджені в старій плямистій шкірі, і вони впиналися в Офелію. Упершись ліктями в стіл і сплівши пальці, Матінка Гільдеґарда сиділа в жаскій сукні із широкими кишенями й великими ґудзиками. Перед нею лежав запечатаний конверт, а ще стояла попільничка, завалена недопалками.

— Ласкаво прошу до мого небувалого місця. Ти сама?

— Ненадовго, — відповіла Офелія, чимдуж сподіваючись, що так воно й буде.

— Ти хвилюєшся, — вдоволено зауважила Матінка Гільдеґарда. — Але не пробуй розбити годинника, щоб скоротити цю зустріч. Він із небиткого скла й олива, і ти залишатимешся тут, поки не висиплеться весь пісок.

Офелія поклала не зволікати, тому спитала:

— Ви знаєте, де перебувають ті, що несподівано зникли? — Ні, мені це невідомо, але я знаю, чому вони зникли. Відповідь Матінки Гільдеґарди, вимовлена з притаманним їй акцентом, глибоко розчарувала Офелію.

— Це нас не надто просуне вперед. Ми теж знаємо...

— Ні, — урвала її Матінка Гільдеґарда. — Ви знаєте як. А я знаю чому.

Дерев’яна обшивка кімнати люто репнулась, а просто за Матінкою Гільдеґардою тріснула стіна. Утім Офелію надто поглинула розмова, щоб вона переймалася примхами небувалого місця.

— Чому ж, як ви гадаєте?

Матінка Гільдеґарда розплела пальці й засмикала ними, мов маріонетками.

— З одного боку, звільняємо двір від найбільших баламутів. З другого, — звалюємо все на Матінку Гільдеґарду — от уже й рибка в сітці, точніше, у пісковому годиннику.

— Отже, готують переворот? — нашорошено мовила Офелія.

— Ага. Ідеться майже про переворот.

У кімнаті щось гучно торохнуло. На мить Офелія подумала, що нарешті прибув Торн, але то всього-на-всього від стіни відкололася полиця.

— Ви ж знаєте простір, як свої старі чоботи, — зауважила Офелія, знов обертаючись до Матінки Гільдеґарди. — Чи не могли б ви принаймні допомогти нам знайти Арчибальда й міражників? То був би найліпший спосіб очиститися від підозр.

— А я чим займаюсь, як ти гадаєш? Я всюди його шукала, твого Авґустина. На жаль, як архітекторка я трохи перестаралася: Небоград — ще те звалище. Те саме, що шукати голку в копиці сіна.

— Чула, що прохід на Терайдугу заблоковано.

— Ага. Теж чула.

— То це не з вашої подачі? — здивувалась Офелія. — Власна родина покинула вас тут?

Матінка Гільдеґарда не вельми засмучено стенула плечима.

— Таке правило. За найменшої небезпеки митниця закриває Розу Вітрів. Я запевнила їх, що Місяцесяйво — найбезпечніше місце на Полюсі. Мене зрадили мої ж піскові годинники. Мушу сказати, що такого я від них не сподівалася.

— Але зниклі, — правила своєї Офелія. — Що, як хтось провів їх на Терайдугу, перш ніж прохід закрили? Що, як вони там, на іншому кінці світу, а ми шукаємо їх тут?

— Тоді вам не пощастило.

Офелія мало не переступила була кордон безпеки. Дошки в підлозі загойдалися в неї під ногами, і вся дерев’яна обшивка кімнати разом заревла. Землетрус припинився так само швидко, як почався. Здавалося, що на небувале місце щось тисне ззовні, намагаючись розчавити його, мов горіх.

— Ви говорили, що проти вас готують переворот, — непевно проказала Офелія, потираючи руку в шалику. — Не розумію, якому клану був би зиск із такої кривої махінації. До того ж хто вас аж так ненавидить?

— Не шукай тут почуттів, дівчино. Любов і ненависть у цій історії ні до чого. — Матінка Гільдеґарда відламала голівку сигари, тоді підпалила її сірником, що освітив усі зморшки в неї на обличчі. — То радше гра в піжмурки. І я цю гру програю, бо не знаю, хто другий гравець. Я старію. Досить лиш глянути на це місце, — мовила вона, огортаючи себе зусібіч тютюновою хмарою. — Це останнє моє творіння, і воно чимраз меншає. Я порушила забагато природних законів, довго вже не зможу тут ховатися. З усіма тими жандармами й перевірками мене арештують, щойно я поткну носа надвір. Мене загнали в пастку, дівчинко. Це лиш питання часу. Другий гравець зрештою мене знайде й захоче доставити самому-одному хазяїну, якому служить.

— Про якого хазяїна ви говорите? — пролопотіла Офелія.

Матінка Гільдеґарда помахом сигари вказала їй на кордон безпеки між ними.

— Що от-от переступить цю лінію.

— Бог із листів?

— Цьому хлопу, крихітко, ліпше стежку не заступати, — реготнула Матінка Гільдеґарда замість відповіді. — А втім, оце й трапляється з кожним, хто аж надто цікавиться Книгами.

— Книгами? — повторила Офелія. — То ви теж...

Маленькі чорні очиці Матінки Гільдеґарди креснули, мов вуглинки, і від посмішки всім її обличчям покотилися хвилі зморщок.

— Ні, у цій історії з Книгами я ні до чого. Я потрібна їм зовсім з іншої причини, але я не можу розповісти тобі про неї. Це, скажімо так, справа фамілії. Якщо хочеш спокійно жити, дозволь дати тобі пораду: не став запитань і не нишпори. Глянь-но, що сталося з Авґустином. Глянь-но, що невдовзі станеться з паном Торном.

Офелії морозом сипонуло за шкірою. Вона позирнула на Матінку Гільдеґарду, потім на конверт на столі, тривожачись дедалі більше.

— Навіщо призначили нам цю зустріч?

— Я тобі вже сказала, дівчинко. Я стара і втомилася.

Підлога шалено заскреготіла. Цього разу посеред кімнати з’явився-таки Торн із годинником у руці. Його висока постать торкнулася сволока, а очі, примружені через зміну освітлення, металися навсібіч, поки знайшли Офелію.

— Скільки ви тут уже пробули? Не могли мене почекати?

З порожнечі й собі випірнув барон Мельхіор і закрутився по колу, мов розгублена дзиґа. Коли під його красивими білими черевиками луснула підлога, він усім тілом здригнувся.

— Де ми? А, пані Гільдеґардо! — зітхнув він, уздрівши її за столом. — Нарешті!

Не ворухнувшись у кріслі, Матінка Гільдеґарда загасила сигару в попільничці й миттю закурила нову.

— Панове, не заходьте за лінію, будь ласка.

— Пані Гільдеґарда повідомила мені неабияк тривожні речі, — сказала їм Офелія. — Вислухайте її.

— Дівчина говорить слушні речі, не марнуймо більше часу. Оце, — оголосила Матінка Гільдеґарда, постукуючи по запечатаному конверту на столі, — моє письмове зізнання. Я цілковито каюсь у всіх своїх злочинах. Скористалася мануфактурою, щоб викрасти міражників, і втекла, щойно це вийшло всім боком.

— Що? — пробелькотіла Офелія. — Але...

— Я діяла самостійно від початку й до кінця, — уточнила Матінка Гільдеґарда, кидаючи конверт Торну, мов дискобол. — Там усе написано. Тому заздалегідь буду вдячна, якщо ви звільните мого цехмайстра, дасте спокій ремісникам і не завдасте шкоди Куніґунді.

Для Офелії це пролунало, мов грім з ясного неба. Вона знала, що Матінка Гільдеґарда може розіграти комедію, щоб захистити своїх, але такого повороту подій не сподівалась.

— Слово честі, це ж розв’язує питання, — сказав приємно здивований барон Мельхіор, тарабанячи пальцями по животу. — Можливо, пані, ви будете такі ласкаві, що скажете нам, де перебувають в’язні?

Матінка Гільдеґарда випустила довгу хмару тютюну із сигари.

— Їм пречудово там, де вони перебувають. Хай там і лишаються.

— Не слухайте її, — мовила Офелія, хапаючи Торна руку. — Ми геть не про це говорили.

Торн не відповів. Офелія відчула, як під чорним рукавом шуби всі його м’язи напнулися, мов пружини. Він прикипів очима до кордону безпеки, що відділяв його від столу Матінки Гільдеґарди. Насправді, відколи Торн зупинився поглядом на тій лінії, то більше не відвертався, неначе цей кордон являв собою найвидовищнішу річ у світі. Торн ніби й не помічав, що небувале місце навколо них меншає щохвилини сантиметр за сантиметром під страшенний хрускіт ламаного дерева.

Зрештою Торн поклав запечатаний конверт у внутрішню кишеню шуби.

— Пані, вас арештовано. З огляду на тяжкість злочинів і вашу спробу втечі вас помістять у тюремну камеру з найвищим ступенем охорони. Я особисто простежу, щоб до вас не пропускали жодного відвідувача доти, доки цього потребуватиме розслідування.

Офелію нажахало Торнове рішення. А Матінку Гільдеґарду, навпаки, воно ніби розважило.

— Ет, ні, не думаю, хлопчику. І не ризикуй заступати за цю лінію, — попередила вона, коли Торн ухопився за кордон безпеки. — Ти лише прискориш неминуче.

Вона посмакувала останню хмарку із сигари, а тоді загасила її в попільничці. Цього разу нову не закурила.

— Я хотіла б сказати два слова про весь той простір, що я тут змінювала протягом останніх ста п’ятдесяти років. Обходи, короткі дороги, розширення і захищені ділянки й надалі будуть роботоздатні. Я добре попрацювала, це все якісне. Однак можете поставити хрест на міжродинній Розі Вітрів. Прохід на Терайдугу ніколи більше не відчинять.

Вуса барона Мельхіора обвисли.

— То що? Прощавайте, прянощі, цитрусові, кава й какао?

Офелії не сподобалося, на що повертає розмова, але Матінка Гільдеґарда твердо вела далі:

— Небоград не має відколотися від неба завчасно. Свого часу я підписала угоду з хлопцями із Циклопа. Коли треба, вони разок-другий вам підсоблять. А це небувале місце, — сказала вона, пробігаючи чорними очками навколо, — за кілька годин зникне саме собою. Піскові годинники евакуюють вас звідси заздалегідь. — Матінка Гільдеґарда реготнула. — Такого непутящого я ще ніколи не коїла, час уже на пенсію.

Усі сухожилки в руці Торна натужилися коло кордону безпеки, мовби він змушував себе не перетинати тієї лінії. Наелектризованим голосом він наполіг:

— Пані, прошу вас послухатися доброго розуму і йти за мною.

Матінка Гільдеґарда важко підвелася з крісла, і суглоби її захрумтіли так само голосно, як дошки небувалого місця.

— Мені стає більш зрозумілою твоя гра, хлопчику. Ти дорослий, але повір, тобі бракує широти бачення. А ти, дівчинко, — усміхнено докинула Матінка Гільдеґарда, повертаючись до Офелії, — скажи моїй Ґаелі, що муситиме навчитися самотужки чистити собі помаранчі.

На цих словах Матінка Гільдеґарда зашилила долоню в одну з кишень. Такий жест був би кумедний, якби вся рука не пішла слідом, немов за покликом безодні. Зап’ясток, лікоть, плече, цілісінький бюст Матінки Гільдеґарди зігнувся під сукнею, жахливо хрускаючи кістьми. Хребет зламався тоді, коли голова й собі зайшла в кишеню. Відтак решта тіла скрючилась, зморщилась, побилась на уламки, і під гротескний свист їх цілком засотала безодня.

Від Матінки Гільдеґарди залишився тільки великий ґудзик сукні, що відскакував від підлоги.

Усе це відбулося так швидко, що Офелія навіть не закричала. Проте вона встигла усвідомити побачене, а кімната тим часом закрутилася навколо неї, і цього разу не тому, що простір зіщулювався. Офелія вхопилася за стілець. Живіт звело спазмом. Ніколи в житті її не проймав такий жах.

Барон Мельхіор відсунув кордон безпеки палицею, підібрав ґудзик сукні, а тоді обернув до Торна сповнені докору очі.

— Ви образили цю пані своїми манерами, пане інтенданте.

Торн не відповів. Закам’янівши на місці, він усе ще тримав рукою кордон безпеки, дивлячись на місце, де щойно стояла Матінка Гільдеґарда.

Офелія не змогла звернутись до нього з тієї простої причини, що час її піскового годинника сплив. Темрява небувалого місця розлетілася на шматки, і порив солоного вітру ошпарив їй рота, волосся й сукню. Офелія опинилася на висхідній точці. Сама. Куніґунди не було, і ні Торн, ні барон Мельхіор не могли розбити свої піскові годинники, поки ті не пересиплються.

Усе скінчено. Лиш Матінка Гільдеґарда була в змозі знайти до півночі зниклих, та вона повернула все проти себе. Хто ж такий цей Бог, урешті-решт, що вона віддала перевагу страшній смерті, щоб тільки не дістатися йому?

Офелія обернулася до дирижабля, що плив над скелями пляжу. Біля містка зібралося кілька цікавих. Один із них, з дивним помпоном на маківці, придивлявся радше до пілота, ніж до літального апарата, і Ґаель на мигах пропонувала йому піти, звідки прийшов. Чи стане Офелії духу передати їй останні слова Матінки Гільдеґарди?

Довго поміркувати над цим питанням дівчина не встигла. Невидима сила кинула її на стіну маяка, а тоді стрімголов притиснула животом до землі. Від ліктя по всьому тілу шугонув розряд, але цей біль годі було порівнювати з переляком, що пойняв Офелію, коли їй перехопило дух.

— Цього разу ми з вами квити, — просапав знайомий голос у неї за потилицею.

ПІТЬМА

З очей сипалися іскри. У вухах лунала громовиця.

Офелія була не в змозі набрати в легені повітря і через те вже майже нічого не бачила й не чула. Сидячи в неї на спині, невидимий розчавлював її своєю вагою, ліктем стискаючи горло.

— Пробачте мені, будь ласка... Не було іншого вибору... Заради пана Арчибальда...

Це бурмотіння долітало до Офелії крізь кілометри туману. Вона знала цей голос. Але поле зору зменшувалося зі швидкістю клацання фотоапарата.

Зрештою Офелії геть забило б памороки, якби повітря рвучко не заповнило їй легені. Вона вдихнула, закашлялась, загикала. З якоїсь причини невидимий послабив хват, але тілом давив так само. Допомігши собі здоровою рукою, Офелія спробувала перекотитися на бік, щоб невидимий схитнувся, але змогла лиш повернути голову. Зиркнувши за плече, принаймні змогла втямити, що її врятувало.

Мов удав, шалик стискав порожнечу.

— Відпустіть мене, і він вас відпустить, — пообіцяла Офелія хрипко.

Шантаж вийшов плохенький. Судячи з того, як звивався шалик, невидимий пручався й от-от знову мав узяти гору. Офелія помацала довкола себе, шукаючи бодай чогось. Каміння з бруківки? Його годі їй витягнути. Дістатися до маяка? Улітку його не сторожили. Тільки як? Неподалік вона помітила білу цистерну, до якої був прив’язаний широкий червоний горн. Туманний горн.

Шалик помалу розшморгувався, петлі розтріпувалися, неначе чиїсь пальці шалено тягнули плетену тканину.

Офелія випростала руку так далеко й високо, як лише змогла, щоб опустити шлюз туманного горна. Стримуване в циліндрі повітря вийшло, горнова діафрагма задрижала, але сирена лунала лише частку секунди. Руку Офелії розпластала невидима рука.

— Чому ви змушуєте мене це робити? — шелеснув знайомий голос, закручуючи шалик навколо її шиї. — Того падіння зі сходів вам мало? Я не злочинець, та досить було лиш поїхати з Полюса... Я б виконав доручення, а пана Арчибальда визволили б, як домовлено. Ви самі себе прирекли на смерть.

Шалик усіма петлями опирався, щоб не задушити хазяйку. Офелія намагалася вдарити невидимого, але лиш абияк товкла повітря. Знову забракло кисню. Та нараз вона відчула, як на невидимого падає інша вага, і той її відпускає.

Удруге Офелія стала так кашляти, ніби намагалася викашляти легені. Потягнула шалика, щоб вивільнити горло. Крізь іскри, що миготіли перед очима, вона зрештою впізнала Ренара. Мабуть, він забіг на причал, почувши туманний горн, бо захекався. Той чоловік, якого вона побачила з Ґаеллю, і був він. А те, що Офелії привиділося як помпон, насправді була Ковбаска: усіма пазурами кошеня вчепилося Ренарові у волосся. Сидячи навшпиньки на землі, Ренар люто гамселив порожнечу. Три рази із чотирьох його кулак бився об бруківку, та коли втрапляв по невидимому, останній гарчав із болю.

Офелія хотіла допомогти Ренару, але ватяні ноги не послухалися. Спромоглася лиш на здавлений хрип.

— Він утече! — крикнула Ґаель, що й собі підбігла, притискаючи руку до боку. — Вклади його!

— А я що роблю?! — заревів Ренар, мотлошачи в повітрі здоровенними ручиськами. — Я ж навіть не знаю, де в нього довбешка! Ай-й-й...

Ренар склався навпіл, немовби йому сильно вперіщили в живіт, і Ковбаска скотилася додолу. За мить по тому з нічого виник обрис. Засапаний і поколошмачений чоловічок у сірому рединготі хилився на маяковий мур. Офелія ледве впізнала Філібера — вельми поважного управителя Місяцесяйва. Коли той помітив, що всі погляди прикуті до нього, сам перший здивувався, що втратив серпанок невидимості.

Коли ефект несподіванки минув, Ренар миттю вхопив його за споди редингота й підняв із землі.

— Мало було кинути мене гнити за ґратами, Пап’є-Маше? Треба ще нападати на панночку? І відколи це ви зробилися невидимим, га? Але ваша потужка наче поламалася, агов!

Філібер пручався, щоб вислизнути з Ренарового хвату, але, втративши невидимий камуфляж, утратив і перевагу. Тепер Офелія розуміла, чому їй завжди здавалося, ніби цей чоловік розчиняється в просторі. Зараз його годі було впізнати. Перука геть розкудлалася, а очі, звичайно мало виразисті, оскаженіло виблискували.

— Ти мене зрадила, — просичав він крізь зуби. — Заради чужинки й немічного!

Офелія второпала сенс цих слів лиш тоді, коли підійшла Ґаель. Вітер зірвав та кудись відніс її робочого кашкета й роздмухав чорні кучері, немов прагнув розкрити її обличчя, яке вона так довго намагалася приховувати.

Однак тієї миті Ґаель уже не ховалася.

Вона зняла монокль, показавши справжню природу свого погляду: нігілістське око — чорне й непроникне такою ж мірою, як друге світле. Ґаель не моргаючи дивилася на Філібера. Допоки тримала його під прицілом свого погляду, її потуга скасовувала Філіберову.

— Це ти нас зрадив, — суворо проголосила вона. — Відколи це чужинці й немічні стали нам за ворогів? Якби я знала, що в тебе на думці, коли побачила, як ти шпигуєш за малою, я б раніше тебе викрила.

— Стривайте, — зажебонів Ренар. — Щось пройшло повз мене?

Він уп’явся очима в Ґаель, зиркаючи то на її різнокольорові очі, то на монокль, який вона тримала двома пальцями. Ренар заходився трясти Філібера, глипаючи на нього, неначе хотів змусити того знову стати невидимим.

А тоді несподівано видихнув, розвернувшись до Ґаелі:

— Ото не таланить! Скільки років я впадаю за цією жінкою, і треба ж — вона виявилась аристократкою!

Щоки Ґаелі зашарілись: їй стало ніяково.

— Не обзивай мене, Ренольде! — спересердя мовила вона. — І не пхай сюди свого носа. Це справа цього зрадника, малої чтиці і моя. Матінка не для того взяла нас під свій захист, щоб ми її зганьбили, — мовила Ґаель, знов обертаючись до Філібера. — Багато років тому ти поклав зректися клану, і це твоє право. Ти прагнув нового життя, то Матінка тобі його дала. Минуле в каталажці — пригадуєш? А оце тепер повернути собі родинну потугу, щоб звести рахунки, — це неприпустимо.

Філібер припинив пручатися. Тепер він лантухом повиснув на кремезних Ренарових руках, опустивши очі, щоб не стрітися ні з чиїм поглядом. Його обличчям перебігали такі суперечливі емоції — злість, мука, провина, гіркота, — що він наче й направду став паперовим.

— Захист Матінки нічого не вартий, — сказав він понуро. — Вона не змогла врятувати мого юного господаря, а він і є моїм новим життям. Що означає та зустріч із чорними пісковими годинниками, ти знаєш так само добре, як і я.

На обличчя Ґаелі найшла тінь, і її сіро-блакитне око стало майже таке ж темне, як і друге.

— То був її вибір, — процідила вона. — Матінка померла, як жила, до останньої миті захищаючи нас.

— Вона нас покинула, — похмуро заперечив їй Філібер. — Я мусив давати всьому раду сам. Учора я одержав листа. Пана Арчибальда звільнять, якщо я позбудуся цієї чтиці.

— Листа?! — вибухнула Ґаель. — Ти був ладний убити через якогось листа?

Офелії так паморочилося в голові, що неабияк складно було стежити за розмовою, але вона все ж відчула, що мусить утрутитись. Лікоть стрельнув їй електричним розрядом, коли вона спробувала підвестися. Зі свистом дихаючи, дівчина спромоглася лиш повалитися на парапет.

— Цей шантажист... його справа... моя теж.

Офелія кілька разів вдихнула, щоб віднайти якусь подобу голосу. З носа потекло, але цього разу не через нежить — то юшила кров. Навіть бідний шалик, мов поранений звір, волочився біля її ніг. Філібер таки не пошкодував сил.

— Авдор цього лисда, — знов озвалась Офелія, прикладаючи рукава до носа. — Якщо ви щось знаєде про дього, розкажідь.

— Що тут коїться?

Ляснувши чорною шубою, Торн виринув біля підніжжя маяка. Одна секунда в нього пішла на те, щоб усе сфотографувати поглядом, а друга — щоб дістати пістолета. Торн почергово націлявся то на Ґаель, то на Ренара, то на Філібера.

— Хто з них це зробив? — запитав він Офелію. У нього в голосі пролунало щось погрозливо методичне, що спонукало Офелію не відповідати надто швидко.

— Бриберідь сбочадку бісдолед, — запропонувала вона, притуляючи носа до рукава. — Борозубієбося всі сбокійно.

Цієї миті третій пісковий годинник повернув барона Мельхіора на висхідний пункт. Міністр матеріалізувався самісінько посередині, і зоровий контакт між Ґаеллю і Філібером умить урвався. Останній скористався з ефекту несподіванки й знову став невидимим між Ренарових рук.

— Що за манери, юна пані! — обурився барон Мельхіор.

Ґаель саме відштовхнула його без церемоній, але було запізно. У Ренарових руках залишився тільки його сірий редингот. Щойно власник покинув одежину, як редингот заново набув кольору. Лаючись у душу й матір, Ґаель навсібіч повертала чорне око, але дарма: Філібер зник.

— Марна праця, — сказав їй Ренар, осатаніло кинувши на землю редингот. — Він або сховався, або вже далеко.

— Про кого ви говорите? — запитав барон Мельхіор, дедалі більше дивуючись. — Заради моїх вусів!

Він саме помітив Офелію, схилену над парапетом: волосся жужмом, окуляри скособочились, а підборіддя в крові.

— Пан Філібер, — відповіла вона захриплим голосом. — Управитель Арчибальда.

— Варварство! — скривив гримасу барон Мельхіор.

Низькопробну химеру він прокоментував би тим самим тоном. Офелія, звісно, підвелася б, щоб мати більш презентабельний вигляд, але вона почувалася так, ніби весь причал двигтить навколо неї. Дівчина заново огорнулася шаликом — він, видимо, порозпускався, — і майнуло в неї, що вони обоє, мабуть, мають злиденний вигляд.

— То він є тим невидимим, який штовхнув мене на сходах, — сказала вона в той бік, де стояв Торн. — Проте вчинив так не заради клану. Він теж жертва шантажу. — Голос у неї став пропадати, і вона закашлялася, прикрившись рукавом. — Це не вибачає його вчинки, але й не означає, що винен він тільки сам-один.

Офелія сподівалася, що пояснення змусять Торна прибрати пістолет. Той же зволив опустити дуло додолу, але й далі тримав його обіруч, готовий із першого-ліпшого сигналу скористатися ним. Його яструбині очі без угаву снували від одного куточка простору до другого, неначе ворог був усюди водночас. Шуба й волосся тріпотіли від вітру, і від того в Торна був іще більш несамовитий вигляд. Офелія подумала, що небувале місце далося Торну взнаки.

— Ґаель і Ренольд урятували мені життя, — сказала вона Торну. — Можете їм довіряти.

Ця заява справила б ліпше враження, якби Ґаель миттю не відвернула погляд, щоб уникнути запитань, а Ренар не опустив очі й не заглибився в понуру мовчанку. Навіть Ковбаска була не в гуморі: затято гострила кігті на білих штанях барона Мельхіора.

Той не зважав. Витягнув ланцюжок годинника, позирнув на дирижабль, що стягував зокола чимраз більше перехожих. Чоло зморщене, вуса обвисли — мав вигляд чоловіка, що вдався в глибокий розпач. Офелія помітила, як у нього тремтіли пальці, коли він закривав кришечку годинника. Отже, його теж уразило несподіване самогубство Матінки Гільдеґарди.

— Я вважаю, що нам більше нічого не залишається, як умити руки, — зітхнув він, приречено ховаючи годинника. — Маємо письмове зізнання, а в іншому нічого не вдієш. Хіба що у вас є якісь пропозиції, пане інтенданте?

Торн не відповів. Він весь застиг навколо руків’я пістолета й, широко розплющивши очі, напружено вів внутрішню розмову. Офелія насупилася. Торн, якого вона знала, вже опанував би ситуацію, виробив новий план дій, роздав накази й зробив телефонні дзвінки.

— Панно верховна родинна чтице? — запитав барон Мельхіор. — Пропозиції?

Офелія відчувала, що має майже всі частини складанки. Аби ж тільки на мить в голові не туманило, то, може, вона змогла б зібрати їх докупи...

— Знаю, — ні з того ні з сього проголосив Торн.

Натяк на усмішку — не гримасу й не облудний осміх — зринув на його губах, поки він старанно розглядав пістолет.

— Забарився я, — спокійно мовив він, — але нарешті знаю, що треба робити.

До Торна повернувся спокій, і ба більше — новий намір наче заполонив усе його тіло. Офелія заприсяглася б, що Торн повищав на кілька сантиметрів, аж коли зрозуміла, що то він просто перестав сутулитися.

— Ви справді знаєте, що робити? — перепитала вона, сповнена надії.

Коли Торн обернувся до неї, а його брови скинулися догори від утіхи, Офелія переконалася, що то не плід її уяви: він усміхався. Звісно, усмішка була майже непомітна, але вона таки була.

— Для цього досить лише виключити вас із рівняння, — відповів він їй.

Офелія схвильовано зіпнулася на ноги. За мить земля загойдалася і все обійняла пітьма.

ЗАЯВА

Офелія простягнула Арчибальдові чашку, щоб він налив туди чаю, а потім дивилась, як він сідає по той бік стола. Він усміхався весело й безтурботно, і їй здавалося, хоч вона й не знала чому, що це трохи недоречно.

— Як ваш телефон? — запитала вона, підсолоджуючи чай.

Арчибальд запхав руку в розвернену пащу циліндра й дістав звідти телефонну слухавку. Дріт на ній був обрізаний.

— Таке враження, що отут пройшлися ножицями! — розреготався він.

Офелія не поділяла його захвату: поламаний телефон — то завжди морока. Нерозчинний цукор теж. Даремно вона перемішувала його чайною ложкою — він не танув. Може, тому, що в чашці був пісок.

— Сподіваюся, ви подбали про монокль, — сказав Арчибальд, любісінько спершись ліктями на стіл. — Збирається на дощ.

Офелія й собі подивилась — і справді, всюди, мов метеорити, падали матраци. Вона вмочила губи в чашку з піском. Відчувала, що там щось дивне, але була не ладна збагнути, що саме.

— Ви поміняли обставу?

Направду Офелія лиш оце тепер зауважила, що в кімнаті не було ні підлоги, ні стін. Стіл плив серед неба, облітаючи ген високо місто старого світу. Офелія сподівалася, що матрацний дощ нікому внизу не нашкодить.

— До цього стара добра Гільдеґарда додумалась, — пояснив Арчибальд, насипаючи Офелії ще одну чашку піску. — Вона геть усе цілковито переробила в пам’яті.

— Ви маєте на увазі, по пам’яті?

— Ні, в пам’яті. Пам’ять — значно надійніший матеріал, ніж здається.

— Залежить від того, чия пам’ять, — по-знавецькому зауважила Офелія. — Торнова чи Фарукова.

Арчибальд нахилився над столом і сповненим лукавства жестом накинув Офелії на голову капелюха.

— Ваша, мала роззяво.

Не втримавши рівновагу, Офелія впала навзнак. Арчибальд, стіл, пісок, матраци, старий світ зникли. Вона стояла в нічній сорочці перед дзеркалом у своїй дитячій кімнаті на Анімі. Її відбиття ворушило губами. «Звільни мене».

Офелія розплющила очі, серце їй нестямно калатало.

Якось вона вже падала з трамвая на ходу — тоді прокинулась у лікарні, у несказанній суміші болю і паморочення. Годі було порівнювати це з тим, як вона почувалася тепер. Боліли голова, горло, спина, живіт, руки, коліна — і вона не пам’ятала нічого, що вкинуло її в такий стан.

Лежачи на подушці, Офелія перебігла короткозорими очима довкола себе. Кімната купалась у помаранчевому світлі, що проникало крізь шпарки між віконницями. Море ревло, мов вулкан, і в повітрі плавав запах сірчаної води. Офелія зрозуміла, що вона в себе в кімнаті в готелі з лазнями.

Не підіймаючи голови, Офелія зиркнула на двері. Попри поганий зір вона вгадала, що двері напіввідчинені, і здалося, що з нижніх поверхів долітає голос Торна — так само далекий і лункий, як шум моря.

— Прокинулася?

Офелія скосила очі в протилежний бік і розрізнила худорлявий пливкий обрис. Він сидів на краєчку стільця, близенько до великого ліжка. Вона всміхнулася, упізнавши батька. Цього чоловічка не можна було назвати причепливим родителем: він ніколи не ставив безтактних запитань і нічого так не соромився, як утручатися в особистий простір доньок. Однак за найменшої температури, найменшої ґулі в дитини не відходив від її ліжка.

Офелія кілька разів починала, поки змогла чутно вимовити речення:

— Ви теж проходили крізь дзеркала, тату.

Розгубившись, батько почухав лисого черепа.

— Е-е-е... В юності пройшов крізь парочку холодильників, так, але я був не такий обдарований, як ти.

— Чому перестали? Ви ніколи мені про це не розповідали.

— Ой, та то був не так-таки вибір, — дещо скромно прошепотів він. — Радше... Як пояснити... Зміна погляду. Дорослішаєш, потім старієш — і все, раптом сам собі в дзеркалі геть не подобаєшся.

Офелія підвела очі на стелю і погладила шалика, що мляво прокидався під пальцями. Протягом тривалої мовчанки вона чула далекий голос Торна, його низький та одноманітний тембр, не в змозі розрізнити ані слова з того, що він каже. Цікаво, з ким він міг так говорити.

— Недавно я застрягла в кількох дзеркалах, — повідомила Офелія. — Вас, може, здивує, але мені це нагадало перший мій прохід. Чи, радше, те, що тоді відбулося. Нібито... Нібито, заходячи в дзеркало, я дозволила комусь іншому звідти вийти. Однак це неможливо, еге ж? Дзеркалопроходець не може дозволити ніякій живій істоті пройти разом із собою. Але навіть якби й хотів, то не зможе.

Офелія побачила, як пливкий батьків обрис хитає головою.

— Тієї ночі ми знайшли тільки тебе. Точніше, дві частини тебе, кожна застрягла в різному дзеркалі, і нам цього вже було досить. — Він іще раз почухав голого черепа, ніяково повагався, а тоді нахилився над ліжком. — Донечко, а що, суворий до тебе пан Торн?

— Торн? — здивувалася Офелія.

— Коли він привів тебе в готель, тобі було наче не по собі. Він нічого нам не пояснив. Знаєш... Цей шлюб... Якщо попросиш, ми з матір’ю підемо на все, щоб його скасувати. Звісно, Настоятельки будуть незадоволені, — боязко визнав батько Офелії, — але ми... Що ж... Ми не задовольнимо їх.

Офелія болісно підвела голову з подушки. Раптом помітила, що обабіч неї, у надзвичайному сплетінні рук, ніг та нічних сорочок глибоко сплять Гектор, Домісіль, Беатріса й Леонора. Офелії у вухах досі наче млин скреготів, але сили потроху поверталися. Якщо всі її сестри й брат відчули, що мусять облягти її на ліжку, це означає, що вона не на жарт їх стривожила. Стара історія із дзеркалом зненацька здалася вельми другорядною.

— Чому я тут, тату? З ким оце розмовляє Торн?

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Батько простягнув Офелії окуляри, ніби вони могли повернути їй спогади. І це спрацювало. Досить було побачити шалик у найменших подробицях — розтріпані петлі, розплетена вовна, брудні торочки — усе зринуло в пам’яті.

Попри те що все її тіло опиралось, Офелія вилізла з ліжка, намагаючись не розбудити брата й сестер, а тоді застібнула сукню простісінько поверх нічної сорочки.

— Тобі ще відпочити б, — обережно запропонував батько. — Уже пізно, поговоримо про все це завтра вранці.

Тепер, ясно побачивши батька в сутінковому світлі з вікна, Офелія оцінила, який стривожений у нього вигляд. Вона б поквапилася втішити його, якби сама не була у відчаї. Щойно глянула на камінний годинник: не може бути, що вже третя ранку. Фарук дав їй часу до півночі, щоб знайти зниклих... Щоб знайти Арчибальда. Яке право мав Торн дозволити їй стільки спати?

Вона накинула шалик і взула черевики.

— Я аж надто вже відпочила, — сказала вона й вибігла з кімнати, відразу здибавши Ренара. Він саме стояв під дверима, нашорошений, мов вартовий, а на око натягнув чорний монокль. Ренар її стереже?

Хотілося чимало всього йому сказати, але Ренар приклав палець до рота. Голос Торна відлунював на сходах готелю, мов гуркіт грому:

— ...оскільки відпоручництво всередині ради міністрів мусить бути пропорційне демографічній вазі кожної родинної гілки. Натепер рада налічує п’ять депутатів від клану Міражників, три депутати від клану Павутини й одного депутата від народу немічних. Зі смертю пана Володимира торік у березні клан Драконів втратив єдиного відпоручника. Озвучені цифри ніяким чином не відбивають суспільну дійсність на ковчегу й сприяють ситуації монополізації...

Офелія приголомшено сходи за сходами, коридор за коридором ішла на ту луну від голосу. Батько весь час пропонував їй руку, страхаючись думки, що вона знову зомліє.

— Не відходьте далеко від вірного слуги, — пробурчав Ренар за ними. — Пап’є-Маше може спробувати закінчити свою брудну справу. А в мене лиш один монокль, щоб стежити за вами ззаду.

— Його вам Ґаель дала? — запитала Офелія. — Де вона?

— Полетіла назад на дирижаблі. Має десь важливіші справи.

Офелія позирнула на Ренара з-над поруччя на повороті сходового майданчика. Ренар був у дуже лихому гуморі й навіть не помічав, що Ковбаска спускається зі сходів у ногу з ним і що кожним кроком він мало не наступає на неї.

— Ви розсердилися на Ґаель за те, що вона ніколи не розповідала вам про своє походження?

— Ні, — буркнув Ренар. — Я серджуся тому, що не розповідала вона мені цього через те, що пані з вершків — то не мій рівень, розумієте?

Батько Офелії безперестанку чухав черепа: оці оповідки про монокль, пап’є-маше й вершки були йому незрозумілі.

Вони спустилися на перший поверх і попрямували великим готельним вестибюлем, де все мідяне столове приладдя поблискувало в призахідному світлі. Попри пізню годину зала повнилася людьми. Усі дорослі родичі Офелії й частина готельних працівників прикипіли до дебелого радіоприймача, стишено перешіптуючись. Схвильованість анімістів давалася взнаки тим більш, що передавалася предметам у вестибюлі: килими здригалися, сидіння підскакували, лампи блимали, а зі стендів виплескувалися додолу брошури.

Офелія не вельми здивувалася, побачивши там Беренільду. Та сиділа в оксамитовому кріслі з дитиною на руках, свіжа, немов троянда, — годі й уявити, що лиш уранці в неї були пологи.

Офелія пошукала очима Торна, а тоді зрозуміла, що його голос розкочується з огрядних гучномовців радіоприймача:

— ...а це приводить нас до поточного стану комор. Ситуація ось яка. Міжродинна Роза Вітрів більше не відчинить нам двері, отже, повітряний імпорт харчів виллється в захмарну вартість. Роздайте, будь ласка, оце, по примірнику на кожного. — Зашурхотів папір; і в радіоприймачі, і в готельному вестибюлі прокотився нетерплячий гамір, але Торн спокійно виголошував доповідь далі. — Як ви можете бачити з документа, що я вам щойно роздав, обмінний курс нашої родинної валюти грає не на нашу користь. Ми маємо розраховувати на власні ресурси. Інтенсивна риболовля за останні роки спустошила наші озера. Скоро почнеться сезон полювання, а посада великого ловця дотепер не зайнята. Оскільки серед розжалуваних здебільшого висококваліфіковані мисливці...

— Скільки він тягнутиме з тією клятою заявою! — сердився дідусь, плескаючи приймач долонею.

— Якою заявою? — запитала Офелія.

Усі враз обернулися до неї. Кілька секунд панувала незручна тиша, й Офелії навернулося на думку, а чи то не через її синці, скуйовджене волосся, дірявий шалик, черевики в руках і краєчки нічної сорочки, що виглядали з-під сукні?

Першою обізвалася тітка Розеліна. Вона змусила Офелію сісти на стілець і владно засунула їй до рота хлібець.

— Майже не їси, усю ніч не спиш, здибала нападника — і дивуєшся, що зомліла? Та тобі ж цілу армію наглядачок треба, дівчинко.

Одразу ж уся родина, що оточувала радіоприймач, обступила стілець, де сиділа Офелія. Кожна бабуся принесла їй по шубі, шваґер налив їй лікеру з кленового сиропу, а дядьки, тітки й кузени поставили їй стільки запитань водночас, що дівчина не втнула змісту жодного. Кінчиками пальців, немов беручись за клубок водоростей, Аґата підняла її густе сплутане волосся.

— Ох, сестричко! — простогнала вона. — Вигляд ти маєш жах-ли-вий.

Мати ж розштовхала всіх величезною червоною сукнею, щоб вийти наперед.

— Жуй як слід і розказуй нам, — наказала вона. — Чи повідомив тобі щось пан Торн?

Офелія ледве проковтнула хлібець і докірливо зиркнула на радіоприймач, що тепер виголошував нескінченний юридичний текст, ніби то був сам Торн. «Я позбудуся вас». Таке освідчення зводив зробити їй цей чоловік і вже здійснив його.

— Ні, — відказала Офелія. — А що, власне, відбувається?

— Ми слухаємо публічну пряму трансляцію Станових зборів із Небограда, — врівноважено пояснила Беренільда з крісла. — Тепер у дворі триває пленарна сесія, ідеться про питання розжалуваних. На початку засідання Торн повідомив, що після доповіді на користь їхньої реабілітації зробить заяву. Особисту заяву, — уточнила Беренільда, погладжуючи пальцем щічку приспаної дитини. — Ви певні, що він не звіряв вам душу, люба дитино?

Серце Офелії скакнуло вбік.

— Мабуть, щось про розжалуваних!

— Мені ті розжалувані — що моя перша спідниця, — роздратовано мовила мати, закочуючи очі до стелі. — Ти хоч бачила, у якому стані нам тебе повернули? Уся в синцях із голови до п’ят! Ренольд розповів, як на тебе напали через пана Торна.

Ренар знічено потарабанив пальцями по моноклю.

— З усією шаною, та я думаю, що не казав «через».

— Торн тут ні до чого, — підтвердила Офелія категорично.

Дідусь сердито чмихнув під вусами й, узявши за спинку стільця, на якому сиділа Офелія, надзвичайно сильно як на свій вік, рвучко розвернув його в бік доповідачки.

— Подивіться на її личко хоч разок! Ви тут, щоб свідчити, еге ж? Так засвідчіть це Настоятелькам!

Сидячи біля радіоприймача, доповідачка втрималася від коментарів. Вона стала незвично скромною під флюгерним капелюхом, і лелека обертався над нею, ніде не зупиняючись, що було ознакою певного її сум’яття.

— Моя донька була ціла й здорова, коли я довірила її панові Торну! — підпряглася мати, обвинувально наставляючи вказівця на радіоприймач. — Цей моторошний тип повернув її мені геть побиту й пішов собі у своїх дурних справах!

— Станові збори — то не дурні справи, пані Софіє, — заперечила Беренільда. — Вони відбуваються раз на п’ятнадцять років, і кожна порушена там тема вкрай важлива. Оце вперше мій племінник бере в них участь як інтендант. Це велика відповідальність, і я була б вдячна, якби ви зважили на це.

Торн невтомно провадив далі:

— ...Невидимих, Нарколептиків і Переконавців з-поміж інших визнано такими, що можуть бути корисними суспільству. Якщо звернутися до закону власне про реабілітацію, стаття шістнадцять, параграф чотири...

Офелія підсунула стільця ближче до радіоприймача й напружила весь слух. Яку ж то особисту заяву він мав зробити?

— Мабуть, він щось знайшов, — промурмотіла вона. — Павутина має новини від Арчибальда?

Беренільда побіжно ззирнулася з тіткою Розеліною. Та зціпила кінські зуби, а Беренільда обернулася до Офелії, граційно колихнувши білявими кучерями.

— Сьогодні ввечері валькірію, приставлену мені для охорони, викликала Павутина. Навіщо, я дізналася лише дві години тому, слухаючи радіоприймач. Арчибальдові сестри зробили оголошення з приводу брата. Вельми сумне оголошення, — зізналася Беренільда, впинаючись очима в окуляри Офелії. — Я не знаю всіх подробиць справи, але Арчибальда не знайшли. Стан його свідомості, здається, заважав усій родині. На приватній церемонії Павутина розірвала зв’язок із ним. Ох, так, люба дитино, — промурмотіла Беренільда, побачивши, як пополотніла Офелія, — боюся, що більше ми не побачимо нашого витівника-посланця.

Офелія обхопила себе руками; її температура тіла раптом різко впала. Вона бачила уві сні, як Арчибальд вимахував обрізаним дротом на телефонній слухавці.

«Це незворотна процедура, і для нього, ймовірно, стане смертельною», — попереджав дипломат у Рулетковій кімнаті.

Спочатку Матінка Гільдеґарда. Тепер Арчибальд. Офелії стало холодно, дуже холодно.

— Чому ви мене не розбудили?

Тітка Розеліна підлила їй трохи лікеру.

— Тобі нема чого себе картати, дівчинко. Мати нам усе розповіла. Володар Фарук у жодному разі не мав покладати це на твої плечі.

— А поки що моїй доньці знадобиться інший хрещений, — зітхнула Беренільда, цілуючи дитячий лобик. — А ще ім’я, Офеліє, щойно до вас повернуться сили. Ну-бо, ну-бо, опануйте себе, — мовила Беренільда, гірко всміхаючись. — Я от теж була дуже прихильна до цього пустуна, але нам треба думати про майбуття.

Захолонувши аж по нутрощі, Офелія притулилася до гучномовця радіоприймача. Мимохіть ждала від Торна якогось дива. Оце недавно на причалі він мав такий завзятий, упевнений у собі вигляд: неодмінно має якийсь план на думці. Офелія дослухалася до його низького голосу — Торн саме закінчував свій виступ і цитував міжродинну конституцію, нагадуючи батьківські обов’язки Духа родини щодо кожного нащадка.

— Інтендант закінчив промову! — вигукнула готельна телеграфістка.

Усі навколо радіоприймача затамували подих. Торнову оборонну доповідь заступили скрипіння стільців і невиразний гомін. Щойно з глибини залу кволо пролунав Фаруків голос, запала тиша.

— Ми дякуємо вам за цю дуже довгу промову. Ваше клопотання про... Е-е-е...

— Про реабілітацію, володарю.

Офелія впізнала знайомий шепіт юного пам’ятця. Розірвавши зв’язок з Арчибальдом, Павутина миттю повернулася на службу.

— Саме так, — сказав Фарук. — Ваше клопотання про реабілітацію розглянуто й записано в зошит су... Е-е-е...

— Суплік, володарю.

— Саме так. Його візьмуть на обміркування, а тоді на голосування де... Е-е-е...

— Депутатів, володарю.

— Саме так. А тепер можете бути вільні.

— Я ще маю зробити заяву, — нагадав Торн.

Довге гортання паперів. Офелія майже побачила, як Фарук проглядає записник.

— Вона фігурує в порядку денному?

— Ні, — відповів Торн. — Прошу вас надати мені ще три хвилини на додачу до промови. На оголошення мені більше не знадобиться.

— Кажіть коротко.

З радіоприймача почулися дзенькання скла й витікання рідини. Торн випив склянку води. Прочистивши горло, він повів далі:

— Отут у мене в руці угода, що я торік підписав із вами. Я зобов’язався одружитися із чтицею з Аніми, поєднати її родинну потугу зі своєю і провести для вас повну експертизу Книги навзамін шляхетського титулу.

— А це що за дурня?! — вигукнула мати Офелії. — Що це за історія з угодою?

Офелія на мигах показала їй замовкнути й щільніше притиснула вухо до радіоприймача. Навіть Беренільда застигла в кріслі, мов порцелянова статуя.

— Так, — промовив Фарук, мить повагавшись. — Пам’ятаю. До речі, як на мене, очікування затягнулося.

Зачувся звук порваного паперу, і всім засіданням прокотилися приголомшені зойки.

— Ось, — безжурно оголосив Торн. — Щойно я знищив угоду. Я скасовую шлюб, не читатиму вашу Книгу й виходжу у відставку. Хочу наголосити, що це рішення я ухвалив самостійно. А отже, самостійно відповідатиму за всі наслідки. Дякую за увагу.

У гучномовцях вигуки перетворилися на загальний ґвалт, але жоден крик не лякав так, як мовчання Фарука. Проліг стукіт молотка, бо хтось вимагав тиші, а відтак трансляцію замінила музична межигра.

Навколо радіоприймача все і вся заніміли.

— Чому?

Кожен повернувся до крісла, де сиділа Беренільда. Очі в неї розширилися, підборіддя тремтіло, чоло зморщилося, брови скривилися, а губи судомило — її годі було впізнати. Маска досконалої світської дами розбилася на друзки.

— Чому? — повторювала вона збляклим голосом. — Чому він так учинив? Він збожеволів!

Її тілом пробігли такі нестримні корчі, що Аґата підбігла забрати дитину з рук у Беренільди. Скрючившись у кріслі, немовби вдарена в живіт, Беренільда благально глянула на Офелію.

— Прошу вас. Не покидайте мого хлопчика.

На позір Офелія заклякла: не ворушилася, не кліпала, нічого не казала. Однак кожна молекула її тіла вже почала рух. Торнова заява відпустила в ній внутрішні гальма, і темна матерія, що вже кілька годин, кілька днів затуманювала їй голову, спотайня зійшла в паровій хмарці. Дівчина глибоко вдихнула.

Офелія підвелася зі стільця й підійшла до Беренільди, що розгублено лупала на неї.

— Пообіцяю вам дві речі, пані. Я не покину Торна й доберу гідне ім’я вашій доньці.

— Можна дізнатися, що саме ти збираєшся робити? — здивувалася мати, узявши руки в боки. — Ти чула пана Торна. Ця невдала комедія скінчилася, їдемо додому.

— Я не поїду, мамо. Я повернуся туди.

Від заяви Офелії кожен довкола не пойняв віри на свій манір: хтось насупився, хтось гмикнув, хтось обурився, хтось навіть нервово засміявся, і здавалося, що ніхто не зрозумів: Офелія налаштована серйозно.

Ніхто, крім Ренара.

— Туди? — трохи налякано повторив він. — Тобто в Небоград? Через Станові збори й всю цю колотнечу не залишилося жодного вільного дирижабля, жодних саней. Навіть людям із Карнавального каравану, отам, в Асґарді, — сказав Ренар, показуючи на вікно палюхом, — поки що не вільно злітати. У всякому разі, ваш наречений... Ваш колишній наречений наказав мені не випускати вас за поріг готелю, — підсумував він, схрещуючи м’язисті руки. — Там, надворі, стало надто небезпечно.

— Вам не доведеться порушувати його наказ, — запевнила його Офелія. — Я не вийду в ці двері. Я піду отак.

І вказала на дзеркало у вестибюлі. Усім тілом відчувала, що зможе пройти. Брехала сама собі й нарешті зрозуміла чому, але тепер із цим покінчено.

— Ой, ні-ні-ні! — заперечив Ренар, хапаючи її за плечі. — Я ж так не зможу піти з тобою, хлопче!

Офелія попросила в рецепціоніста кишенькове дзеркало й дещо з письмового приладдя. Перше віддала Ренару, а друге залишила собі.

— Регулярно позирайте на дзеркало. Я посилатиму вам повідомлення, ви зможете йти за мною слід-у-слід.

Ренар насупив брови, мов ті буйні кущі, а тоді зняв монокля.

— А ви натомість візьміть оце. Постараєтеся, щоб більше вас не душили, гаразд? — пробубонів він. — Ви моя хазяйка, а мені не хочеться втрачати роботу.

— Спасибі, — сказала йому Офелія, не в змозі стримати усмішку. — За монокль і за те, що ви зробили там, на причалі.

Мати Офелії широко розтулила рота, мов коминну грубку, але тітка Розеліна запобігла вибухові:

— Думаю, висловлю загальну думку, якщо скажу, що твій план вельми нерозсудливий. Куди саме ти отак збираєшся йти? На засідання Станових зборів? Сумніваюся, що тебе впустять. Заради безпеки у двір скликано всіх жандармів.

— То й на краще, — відказала Офелія. — У двір я не піду, ще й менше перевірок буде.

Тітка Розеліна розгубилася.

— Тоді геть тебе не розумію. Куди ти підеш?

— Матраци, — пояснила Офелія. — Пам’ятаєте ту статтю в «Нібелунгах»? Де говорилося, що в ліфті застрягли матраци? Тоді мені здалося, що це якась дурниця, але тепер нарешті я додумалася. З мануфактури Матінки Гільдеґарди поцупили чотири ліжка, поєднані з годинниками. Ми знаємо, що ними скористалися для викрадень. Вони спричинили затор, уловлюєте? Якщо знайду матраци, знайду й зниклих. Якщо знайду зниклих, то ще можу врятувати Торна. Таке моє рішення, — постановила Офелія твердо, щоб дати берега запереченням усієї родини. — Я йду, згодні ви з тим чи ні.

У моєї доньки клепки розсохлися! — урвався терпець матері Офелії. — То ти не втямила, що він тебе привселюдно зрікся, твій любий пан Торн? Я забороняю тобі знову наражатися на небезпеку заради нього!

Офелія міцно зав’язала шалик навколо шиї, щоб більше не заважало волосся, а тоді подивилася матері простісінько в очі.

— Це ви не втямили, мамо. Торн не себелюбна потвора, як ви гадаєте... Як я теж думала, — мимохіть визнала Офелія. — Я переконала себе, що він хотів прочитати Книгу Фарука через особистий зиск, але є щось інше, завжди було. Торн оце щойно зрікся цього, щоб уберегти нас, тож ми не можемо тепер його покинути.

— Та про що ви? — збентежилася Беренільда, тремтячи на кріслі. — Що за інше таке?

— Не знаю, — зізналась Офелія, — але так чи інак дізнаюся.

Дівчина вже відчувала: те, що оповіла їй Матінка Гільдеґарда в небувалому місці, і Бог із листів пов’язані. «Цьому хлопу, крихітко, ліпше стежку не заступати. А втім, оце й трапляється з кожним, хто аж надто цікавиться Книгами». Що більше Офелія міркувала, то очевидніше ставало, що Торн від самого початку розслідував це. Коли він збирався взяти Матінку Гільдеґарду до арешту, то в такий спосіб запропонував їй оборону.

Коли Офелія рішуче закрокувала до дзеркала у вестибюлі, мати можновладно махнула рукою, щоб утримати дочку. Та батько одрадив її:

— Гадаю, люба, що нам слід бодай раз дозволити доньці ухвалити власне рішення. Ми вже забагато своїх їй накинули.

Доповідачка, що дотепер сумирно спостерігала сцену, більше не витримала. Заступила Офелії дорогу, колихнувши чорною сукнею. Флюгер на капелюсі наставився на Офелію, а вирячені очі доповідачки холодно глипали на дівчину з-під золотого пенсне.

— Позаяк твої батьки, очевидно, не мають над тобою жодної влади, бачу, що змушена втрутитись. Ти більше не вплутуватимешся в справи цього індивідуума. Якби я дізналася раніше, що він облагоджує брудні оборудки, то послала б нашим шановним матерям несхвальний звіт. Він обманув Настоятельок і образив усю нашу родину. Ти не пройдеш крізь дзеркало заради нього, добре чуєш мене, ясочко?

Офелія запекло тримала погляд доповідачки, ладна не слухатися її ще більше, ніж будь-кого. Однак утрутився дідусь.

— Доведеться мені переступити через труп, якщо ви перешкоджатимете їй. Іди-но, доню, — буркнув він у вуса. — Той твій чудило, здається, теж по-своєму знаний прихильник, чи не так? Лиш за це я допоможу тобі допомогти йому.

— Спасибі, дідусю.

Попри посатанілий вираз обличчя доповідачки й отетерілі погляди решти родичів Офелія підходила до дзеркала в готельному вестибюлі, поки не побачила відбиття. Дивилася просто на своє затяте обличчя з подряпинами й синцями, нарешті готова подивитись у вічі правді, яку не воліла визнавати.

То не вона потрібна Торнові. То їй потрібен Торн.

Тілом і душею Офелія занурилась у дзеркало.

МАТРАЦИ

Офелія виринула в адміністративному відділі Сімейної мануфактури «Гільдеґарда і Ко». Світло вимкнене, довкола тиша.

У темряві дівчина пройшла до торшерної лампи й стала порпатися в надзвичайно глибоких шухлядках Матінки Гільдеґарди. За кілька хвилин пошуків знайшла, по що прийшла: схеми руху громадського транспорту — лиш оце вранці Торн тримав їх у руках!

Умостившись під світлом лампи, Офелія відклала вбік мережу Роз Вітрів на метрополії: ці короткі дороги проходили тільки найвищими поверхами Небограда, а Офелія знала, що вони надто вузькі для матраців.

Офелія розгорнула карту ліфтових ліній у Небограді. Мануфактура лежала в міських підвалинах, між каналізацією та незліченними машинними відділеннями. Щоб підземелля було зручно обслуговувати, їх пов’язали багатьма ліфтами, та оглядати всі Офелії не було коли. Мусила якомога більше звузити поле розслідування. На мануфактурі зупинявся лиш один ліфт, а дві лінії спускались і піднімались без зупинок на цьому поверсі. З мануфактури ліфтом можна було тільки піднятися.

Отже, крадії матраців могли тільки підніматися.

Офелія знайшла початок ниточки, але ще бракувало вказівки, сліду, за яким можна було б іти крок у крок.

Дівчина відчинила двері, що вели в ангар, і попрямувала містком до сходів, на яких минулої ночі її штовхнув Філібер. Згори побачивши пісковики, що стояли рядком під ліхтарями, Офелія зауважила, що за фіранками ліжок більше немає тіней: усі блакитні годинники вже вилучили з обігу. Дівчина нахилилася над поруччям і пошукала вантажний ліфт, що про нього їм казав цехмайстер. Ліфт опинився далеченько праворуч, та до нього годі було підійти: заблокований на півдорозі між підлогою ангара та великими опускними ґратами. Потребує техогляду, сказав цехмайстер. Але техогляд навряд проводили б у травні, і Офелія мала певність, що чотири вкрадені ліжка винесли з фабрики через цей ліфт. Залишалося тільки дізнатися, куди він виходить.

Минувши кабінет, цех і вестибюль, дівчина спустилась у великий зовнішній двір. На щастя, охоронець печаток не заколотив і не запечатав дверей. Громаддя старих матраців роками тут збирали вологу: звісно ж, вона шукала не їх. Пройшлась уздовж сірих фасадів мануфактури. Адміністративний відділ і цех розташовувалися біля величезної промислової споруди. Її високу браму сковував ланцюг, але Офелія все ж зазирнула в шпаринку між ними. У глибині зали дівчина розрізнила великі опускні ґрати, що помітила зі сходів в ангарі. То ось яке місце обслуговує вантажний ліфт — крадені ліжка проносили тут.

Затору в ліфті спричинили матраци, а не цілі ліжка. Крадії, либонь, викинули каркас, пружини, балдахіни тут, а не під вікнами цеху. Офелія понишпорила в старих матрацах, що пліснявіли на плитах, і зрештою знайшла клапоть мусліну. Фіранка на ліжку. Невдовзі витягнула на світ божий і шматки коштовного дерева тієї самої роботи, що й пісковики в ангарі.

Дівчина розстебнула рукавички. Звичайно вона не читала без дозволу власника, але перед нею лежали кинуті уламки, та й на посаді верховної родинної чтиці Офелія мала право читати предмети громадської власності.

Один за одним вона прозондувала уламки ліжка. Як вона й думала, востаннє за них бралися крадії.

Поки Офелія занурювалася в їхні чуття, в уяві промайнули образи. Шкіряні рукавички. Бородаті обличчя. Швидке дихання. Часті озирання на цех на другому кінці двору. Їх було троє, може, четверо. Вона не могла проникнути в їхні думки, але від уламків ліжка ширився вельми конкретний душевний стан: крайня сторожкість, певна методичність і велике нервове напруження. Ось і вказівка.

Від якогось шуму Офелія аж підскочила. В уламках рився горностай: певно, шукав чогось їстівного. Офелія завбачливо вийняла з кишені монокль Ґаелі і, заплющивши праве око, приклала його до лівого скельця окулярів. Кілька разів покрутилася на місці, щоб упевнитися, чи нема де якогось невидимого, пастки-химери, а тоді покрокувала до єдиного ліфта на поверсі.

Звірившись із картою ліній, Офелія зметикувала, що ліфт веде лише до двох поверхів. Згідно з планом і легендою, один із них глухий, призначений винятково для вугільного складу. Крадії найпевніше поїхали на поверх вище, а там пересіли.

Дівчина натиснула на важіль, піднялася на два поверхи й вийшла на сморідну вулицю, де з громаддя машин і каналізаційних труб виприскувалися цівки гарячого пару. Отепер починалися серйозні речі: вона опинилася на перехресті сполучень. На додачу до зупинки, з якої вона вийшла, тут зупинялося п’ять ліфтів. Крадії матраців могли сісти на будь-який із них. Офелія не мала вибору, крім як прочитати кабінку кожного ліфта, щоб знайти їхній слід.

Дівчина вийняла з кишені сукні нотатник, вирвала з нього аркушик і написала записку. По тому поклала її в маленьке подвійне дзеркало, позичене в когось із ремісників мануфактури. Якщо Ренар тримає своє дзеркало перед очима, то мав би вже прочитати повідомлення: «Усе добре, просуваюся вперед у пошуках». Вона сподівалася, що її коротке повідомлення принаймні якось заспокоїть усіх родичів.

Офелія підійшла до найближчого ліфта й потягнула за мотузку виклику. На нижніх поверхах Небограда ліфтери не їздили за розкладом.

Зайшовши до кабіни, дівчина глибоко вдихнула й взялася голою рукою за важіль поверхів. Умить мовби шубовснула у вир: ціла юрба привидів один за одним заволоділи її єством. Вона почергово рознервувалася, розхвилювалася, втомилася, розгнівалася, розчулилася, зневірилася, знетерпеливилася, розгубилася, змучилася, стурбувалася, обурилася, збезнадіїлася, виснажилася — і жодне із цих почуттів їй не належало. Офелія вже читала предмети в громадських місцях, але ніщо не дорівнялось би до того важеля ліфта, піднятого й опущеного безліч десятків разів щодня, щотижня, щороку. Вона могла лиш повертатись у часі, сподіваючись, що рано чи пізно їй навинеться вказівка на крадіїв.

Спіймавши облизня, дівчина нарешті відпустила важіль і кілька секунд пригадувала, хто вона й чому тут.

Вийшла з кабіни, пробігла крізь гарячі вуличні пари й потягнула за мотузку виклику наступний ліфт.

Ще одне марне читання.

На третьому ліфті Офелія дала собі перепочинок. Її рука тремтіла, а окуляри потьмяніли. Усі ці чужі почуття пронизували її, мов гальванічні протоки, наражаючи нерви на складне випробування. Стала вже сумніватися в доцільності свого задуму, аж коли нарешті в четвертому ліфті впізнала вказівку. Настороженість, методичність, нервовість.

Вона впіймала крадіїв.

Тепер слід було уточнити читання й визначити, на який саме поверх вони поїхали. Дівчина вдруге обмацала важіль, повертаючись у плині часу день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Знайшовши вказівку, якомога глибше пірнула в крадієву уяву.

Нарешті останній... Надто обтяжливі вони, ті матраци... Думай про премію... Усього лиш три... А ще робітники... Вони сердяться, їх затримують... Думай про премію... Усього лиш два... Трясця, робітники... Мало місця, щоб підняти всі... Думай про премію... Ну ж бо, перший... Хутенько, шлях вільний... Думай про премію.

Офелія послабила на важелі руку й водночас усі м’язи. Від напруження в неї розболілася голова, але тепер мала досить матеріалу, щоб відновити сцену. Очима крадіїв вона подивилася на циферблат у напівсвітлі від показника поверху. Крадії зробили чотири навороти, по одному на матрац, між двадцять п’ятим і тринадцятим підземеллями. Офелія зачинила ґрати ліфта й натиснула на важіль, щоб поїхати тим самим маршрутом.

У тринадцятому підземеллі в дівчини сталося дежавю. Ті самі темні вулички, ті самі смердючі каналізаційні труби, ті самі вологі випари, що панували всюди в підвалах, однак виникало відчуття, ніби вона вже тут бувала.

Згідно з брошурою, на цьому поверху була лиш одна пересадка. Проте, коли Офелія заходилася старанно читати кабіну ліфта, вказівки більше не знайшла. Прикметна суміш настороженості, методичності й нервовості зникла, що можна було пояснити лише різкою зміною настрою.

Крадії позбулися вантажу ось тут, між двома зупинками ліфтів.

Серце в дівчини забилось, як метроном: одне биття з радощів, друге — зі страху. Знову нашорошено вийшла на вулицю, проглядаючи задимлені вітрини. Попри пізню годину ночі, Офелія розрізняла обриси за роботою, посеред іскристих спалахів і хмар диму. Куди доставили матраци? На свинцеве ливарне виробництво? У порцеляновий цех? На газовий завод?

Офелія зупинилася перед фасадом із погаслими червоними ліхтарями та обліпленими старою рекламою вітринами. Отже, недарма вона відчула: була вже тут. «Еротичні ласощі» — в’явуар, який Куніґунда закрила через банкрутство.

Бездоганна схованка.

По обидва боки оповитої мрякою вулиці не було ані душі. Від думки про те, щоб зайти всередину самій, Офелії пересохло в горлі, але дорога була кожна секунда. Рука дрижала, поки дівчина писала ще одну записку Ренарові, а потім вкладала її в кишенькове дзеркало.

«В’явуар із червоними ліхтарями, 13-те підземелля — огляну й повернусь».

Офелії треба було пересилити себе, перш ніж туди зайти, тож вона навіть розгубилася, відчувши, що двері піддалися легкому поштовху. Оце вперше дівчина побачила в’явуар усередині. Освітлювали його самі лише гірлянди ліхтариків під стелею, либонь, химери про випадок, як вимкнуть газ. Червоні килими, червоні шпалери, червоні оксамити, червона постіль, червоні сходи — ще у вестибюлі складалося враження, мовби потрапляєш у злагоджений усесвіт.

Якусь мить Офелія ніде не бачила ні матраців, ні зниклих.

Вона обережно підійшла до стійки біля входу й зняла телефонну слухавку. Гудків немає. Офелія втихомирила шалика — той гарячково бився в повітрі. Доведеться їм управлятися самим.

Вивіски у вигляді довгих червоних рукавичок вказували на єдиний поверх в’явуару. На них видно було промовисті написи, певно, назви залів:

ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ ВІЯЛОМ

КОНТРДАНС РУК

ЧОРНІ ОКСАМИТОВІ ПАНЧОХИ

ТРИ ПАНІ ЗІ СПИНИ

Офелія пішла сходами ліворуч, сходи ж праворуч були неробочі, бо обвалилися через вологу. На поверху все оповивала та сама м’яка темрява, що й у вестибюлі, але атмосфера була інша. Кремезні статуї з білого мармуру — оголені тіла з масками на обличчях — стояли в прорізі чотирьох чорних дверей. Від ліхтарів на лабіринт із захисних параванів падали двоїсті широкі тіні.

Офелія прошмигнула між параванами центральної галереї. Кожен із них являв собою витвір мистецтва: грайливі химери на них підморгували відвідувачам, оголювали плече або посилали цілунки кінчиками пальців. Вона підійшла до дверей «ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ ВІЯЛОМ». Болісний дрож перебіг усім її тілом, коли вона помітила, що під масками очі скульптур стежать за найменшими її вчинками й рухами. Дівчина вийняла монокль Ґаелі й притиснула його до окулярів. Дійсність ураз повернулася на місце, обернувши химери на бліді невиразні образи.

Сховавши монокль, Офелія відчинила двері й безгучно зайшла всередину зали.

Досить було дівчині перебігти очима темну залу, як головний біль посилився. Думки заплуталися, мов вузол ниток, аж так, що Офелія спіткнулась об подушки, звалені на підлозі. Саме вчасно вхопилася за журнальний столик, перекинувши з нього вазу зі штучними квітами. Офелія розгублено роззирнулася навколо. То була не кімната, а плавка гора подушок, журнальних столиків, килимів, ліжок, тіней і світла.

Офелія вже не пригадувала, чому вона сюди зайшла, але інтуїція слабко підказувала, що ліпше звідси якнайшвидше вшиватися. Учепившись за столик, що дедалі більше набував желеподібної консистенції, вона заходилася шукати двері, але не знаходила їх. Кімната виявилася герметично зачинена. Дівчина пошукала там дзеркало, маючи неприємне відчуття, наче йде нескінченними хиткими пісками. Зашпортавшись у подушках, Офелія упала, випроставшись на долівці в усю довжину, і це було для неї так несподівано, що вона навіть не завважила болючого припливу в руці.

Якийсь час вона так полежала, тамуючи біль, і нараз помітила, що перечепилася не об подушку, а об довгобородого чоловіка в сатиновому пеньюарі. Чому це граф Гарольд спить у такому незручному місці?

Та насправді тільки й можна було лежати на долівці, бо море подушок було надто бурхливе. Офелія розпласталася на килимі, впинаючись очима в стелю, і ще довго б так лежала, якби шалик не заходився періщити її, і так, що аж окуляри впали з носа.

«Монокль, — подумала дівчина. — Мушу взяти монокль».

Вона засунула руку до кишені по нього, по тому заплющила праве око й наблизила чорну лінзу до другого ока. Поки світ зокола темнів, думки прояснялися, а підлога перестала знову ходити ходором. Це були химери, які породжують той самий ефект, що й алкогольне сп’яніння, — Куніґунда розповідала їй про них.

Це місце називається «Кулька сум’яття».

Офелія стала навколішки біля графа Гарольда, простягнутого серед подушок, і, як змогла, оглянула його в мороці кімнати. Татуйовані повіки міражника були опущені.

— Пане графе? — обізвалася вона до нього.

Він не відповів, занурений у глибоку летаргію. Покрутивши монокль сюди-туди, Офелія завважила, що тут він міг скористатись усіма зручностями: на журнальних столиках лежали книжки, табакерки, цукерниці, карафи з водою й пляшечки з парфумами. У всій обставі було щось аж надто завбачливе, іронічно витончене.

Дівчина помітила якусь кушетку на рівні підлоги — либонь, один із чотирьох украдених матраців.

Підтвердження дістала, виявивши, що над ліжком, як той мобіль[10]над колискою, висить пісковий годинник блакитного кольору. Якщо знепритомнів, його годі було дістати й розбити. Що ж до дверей, Офелія тепер зрозуміла, чому перестала їх бачити, коли зайшла до зали. За допомогою монокля дівчина розрізнила примарну химеру стіни, що приховувала двері.

Вершина збочення.

— Пане графе? — повторила Офелія. — Ви мене чуєте?

У довгій білявій бороді міражника не ворухнувся і волосок. Цей чоловік, мабуть, недочуває, але її пойняла тривога від того, що він не відповідає. Стежачи, щоб, не дай боже, не відпустити монокль з-під окулярів, Офелія нахилила вухо до його рота.

Він не дихав.

Офелії й собі забило дух. Невже вона запізнилася? Граф Гарольд не мав жодних ознак поранення чи агонії. Може, він пережив шок від химери? Безладними рухами дівчина зняла рукавички й поміряла пульс на зап’ястку, тоді на шиї, але мусила змиритися: колишній опікун шевальє помер... І помер недавно — про це свідчила його тепла шкіра.

Офелія підвелася. Щось зробити для нього вона не могла, але була надія врятувати інших.

Вона попрямувала до другої темної зали, «КОНТРДАНС РУК». Тримаючи монокль між палюхом і вказівцем, цього разу Офелія вивчила місцину з дверного порога. Від колишньої кінозали нічого не залишилося. Кожен закуток вичищено від справжніх чи химерних решток розпусти. Декор був так само респектабельний, як і в графа Гарольда: видимо-невидимо квітів, табакерок, цукерок, подушок, книжок, флаконів і підвішений над матрацом, так що годі його дістати, блакитний пісковик з автоматичним поворотом. Попри монокль, що розвіював химеру, Офелія відчувала важкість в атмосфері, від чого в неї аж гуло в голові. Тут було вичаклувано ще одну «Кульку сум’яття». Потрапити в пастку до цього безбережного алкогольного делірію, посеред тисячі й однієї насолоди, — тортура, гірша за будь-яке тілесне покарання.

Офелія підбігла, побачивши чоловіка, що пластом лежав на журнальному столику. Вона не впізнала його, але на заплющених повіках було міражницьке татуювання. Мабуть, голова військової поліції, перша жертва викрадень.

Він теж не дихав. Не маючи на собі й краплі крові чи ознак боротьби, цей чоловік помер, мов маріонетка, якій простісінько обрізали нитку.

А втім, шкіра в нього була ще тепла.

Ледь пересуваючи ноги, дівчина відійшла, приклавши долоню до рота, щоб стримати панічний зойк. Вхідні двері внизу залишилися відчиненими не через недбальство. У в’явуарі цієї миті хтось був. Хтось, хто навмисне прийшов прикінчити бранців.

Офелія похапцем вийшла з «КОНТРДАНСУ РУК», прослизнула між параванами й побігла сходами, намагаючись якнайдалі втекти від цього місця. Усе тіло штовхало її до виходу, але дівчина не могла наважитися. Було ще доволі далеко до цілі. Відступитися означало покинути і Торна, і Арчибальда.

Остання зала. Остання зала — і вона піде.

Приглядаючись і прислухаючись, ладна накивати п’ятами за першого-ліпшого підозрілого шереху, Офелія штовхнула двері «ЧОРНІ ОКСАМИТОВІ ПАНЧОХИ». Оглянула місцину крізь призму монокля. Ця зала в усьому скидалася на дві попередні. Серце її тьохнуло, коли посеред журнальних столиків і подушок вона укмітила на одному з крісел безживне тіло зі звішеною набік головою.

Арчибальд!

Через поспіх дівчина ледве не перекинула електрофон. Мусила сісти навшпиньки перед кріслом, щоб розпізнати під плутаним світлим волоссям обличчя Арчибальда, схилене на плече. Вираз його був жаский. Офелія так сильно його затрясла, що трохи не випав з ока монокль.

— Будь ласка, — прошепотіла вона. — Будьте живі, благаю вас.

Рука зісковзнула від підлокітника і мляво впала в порожнечу. Арчибальд не прокинувся. Офелія гарячково пошукала пульс. Якщо вона й до нього спізнилася, то вже ніколи собі цього не пробачить.

Дівчина стримала гикавку, якою зреагував її організм на полегшення. Серце ще билося — слабко, але билося. Арчибальд пережив вбивцю з в’явуару й розрив зв’язку з Павутиною.

— Я витягну вас звідси, — пообіцяла йому Офелія.

У буртах подушок вона стала шукати матрац, на якому Арчибальд мав сюди прибути. Удержувати монокль на місці, не розплющуючи другого ока, ставало дедалі складніше. Матрац Офелія знайшла, але на пошуки розкупореного годинника пішов іще якийсь час. Годинник закотився на килим. На те, щоб підвісити його над кушеткою, як в інших, мабуть, забракло часу.

Офелія розбила годинник — і тіло Арчибальда зникло з крісла.

Лишалося сподіватися, що невдовзі його знайдуть у кімнаті в Місяцесяйві, щоб надати першу допомогу. Якщо пощастить, то його свідчення стане вирішальним, щоб установити особу шантажиста. Офелія кинула уламки годинника в кишеню сукні, щоб потім прочитати. Хтозна, може, вони допоможуть дійти й до головного замовника.

А тепер слід було якнайшвидше вимітатися звідси.

Офелія навшпиньки проминула темну залу, ковзнула в проміжок дверей, сховалася за параванами й, зіщулившись, рушила до сходів.

Усі остороги виявилися зайві: подібна до монгольф’єра постать заступила їй дорогу.

— Панно верховна родинна чтице, — зітхнув барон Мельхіор. — Як би мені хотілося уникнути цих прикрих обставин.

ГРАЦІЯ В СМЕРТІ

Барон Мельхіор пішов уперед, стукаючи об паркет палицею із золотим набалдашником. На ньому був широкий редингот із павиного пір’я. Його очі були сповнені великого жалю.

Офелії ж здавалося, що на неї повитріщалися десятки очей.

— Тримайте руки на видноті, — м’яко сказав він.

Офелія мусила відпустити нотатник — пробувала дотягнутися до нього в кишені. Слід було забити на сполох Ренарові, коли ще могла. Тепер уже пізно.

— Ви прийшли самі?

— Ні, — шепнула Офелія.

Тонкі вуса барона Мельхіора виструнчилися в посмішці. А втім, у позбавленій іронії, майже жалісливій посмішці.

— Ви прийшли самі. Не те щоб я хотів виявити до вас неповагу, але брешете ви кепсько.

Офелія відчула, як зі злості всі нутрощі зав’язуються вузлом. Вона ж вважала цього чоловіка за жертву, тоді як він був хижаком.

— Чого не скажеш про вас. Ви знаменитий актор.

— Не судіть мене надто суворо. Наміри мої завжди були якнайліпші.

— Ваша сестра знає, на що придався її в’явуар?

— Її колишній в’явуар, — наголосив барон Мельхіор — Ні, Куніґунда не знає нічого про те, що тут коїться. Сюди було соромно зайти, оті всі занепадницькі химери, — скривився він, показуючи на параван, де якась німфа визирала з-за лілей і на мигах запрошувала їх долучитися. — Переоблаштував тут усе, як зміг, щоб стало бодай дещицю цікавіше.

Барон Мельхіор підходив ближче, а Офелія відступала, доки не вперлася спиною в лабіринт параванів. Барон стояв між нею та сходами. Переплигнути поруччя сходового майданчика означало б убитися внизу, а другі сходи заблоковані неприступною барикадою з плит. Офелія завважила, що на поверху не було жодного дзеркала. Перспективи плохенькі.

Рукою в чорній рукавичці та із золотим перснем барон Мельхіор показав на підтримуваний статуями фронтон «ТРИ ПАНІ ЗІ СПИНИ».

— Я оце закінчував із шановним Чеховим, аж коли почув якийсь гамір у сусідній кімнаті. Аж ніяк не сподівався здибати вас тут. Що вас сюди привело? І як ви змогли пройти крізь мої «Кульки сум’яття»? Правду кажучи, панно верховна родинна чтице, ви заскочили мене зненацька.

Офелії мороз сипонув за спиною. Барон Мельхіор не випустить її із цього в’явуару живою.

— А я вважала, що вас верне від насильства.

— Ненавиджу його. До речі, якби я знав, що Філібер вас не пожаліє, ніколи не скористався б його послугами.

Офелія позирнула на барона Мельхіора в червоному світлі ліхтарів. На позір він говорив щиро. Її б це сколихнуло, якби не помітила, як він пересувається: повільно, але впевнено, відрізаючи найменший шлях до втечі, відсуваючи її подалі від сходів.

— Для мене багато важить грація в житті, панно, але грація в смерті — не менше. Поміж цивілізованих людей помирати слід як годиться, і саме цього я ждав від Філібера. Звісно, я б і сам це попорав, — ствердив барон Мельхіор, сумно пересмикнувши плечима, — але пан Торн завжди тримав вас на оці. Принаймні дотепер.

— Усе це, щоб він не зміг прочитати Книгу володаря Фарука? — здогадалася Офелія.

— Як на мене, незмірно шкода, що людина його здібностей воліє пхати носа куди не слід. Цей шлюб із вами — помилка, і цю помилку я взявся виправити. Звісно, я міг би вбити пана Торна, а не вас, — охоче визнав барон Мельхіор. — Не беріть близько до серця, але, на відміну від нього, без вас можна обійтись. Принаймні так здається мені.

— Із цього не випливає, чому ви — ви — боїтеся Книги.

Барон Мельхіор тужливо захитав головою.

— Боюсь? Годі, годі вам, не треба говорити того, чого не розумієте.

— Вам страшно, — правила своєї Офелія. — Страшно, що про вас подумає хтось. Страшно свого Бога. Страшно не справдити його сподівань. Ви безперервно говорите про людську гідність, але самі нагадуєте мені раба, який думає лише про те, як вдовольнити господаря.

На мить запала тиша, протягом якої Офелія чула тільки биття свого серця.

— Я оце дивлюся на вас, — нарешті мляво проказав барон Мельхіор, — і бачу, що вам набагато страшніше, ніж мені.

Він рухався навчено терпляче, мов той павич, ніби сподіваючись, що Офелія підтвердить його слова. А вона одного боялася — щоб він не вкинув у неї якоїсь химери. Дівчина терлася спиною об паравани, стискала пальці навколо монокля, готова щомиті ним скористатись. Їй будь-що треба виграти час, щоб знайти лазівку.

— Хто такий Бог?

— Про нього, люба панно, у мене немає наміру з вами говорити.

— Ви вбили рідних кузенів на догоду йому, — сказала Офелія.

Барон Мельхіор зробив скривджену міну.

— Я зробив це як годиться, — заперечив він. — Жодної краплі крові не пролито, жодного поранення не завдано. Обіцяю: якщо ви не ускладнюватимете мені завдання, матимете не менш естетичний кінець. Тс-тс, обережно із шаликом, — попередив він. — Йому сил не позичати як для клаптя погано сплетеної вовни.

Шалик і справді так дриґався, що Офелія ледве його втримувала.

— Він нервує через вас.

— А я — через нього. Зав’яжіть його, будь ласка.

Барон Мельхіор показав палицею на параван, помітивши, що Офелія торкнулася його рукою.

Дівчина тим часом утихомирювала свого шалика, водночас намагаючись утримати за окулярами монокль. Вона хотіла була перекинути на барона Мельхіора один із параванів, але збагнула, що вони прицвяховані до паркету.

— Не розумію, — пробурмотіла вона. — Як ви могли дійти до такого?

Барон Мельхіор здувся, мов кулька.

— Мені прикро, що ви оце ось так сформулювали. Я вам уже сказав: я виборюю інше майбуття. Убивця, що пролив невинну кров, і наклепник, що маніпулює громадською думкою, — перелічував він, почергово вказуючи на двері голови військової поліції й редактора «Нібелунгів». — А цей нерозважливий граф Гарольд — мало, що розбестив під своєю опікою дитину й цілу псарню, а ще й прилюдно промовляв обурливі речі. Усі троє надто довго затьмарювали міражницький герб. Станові збори відбуваються раз на п’ятнадцять років. Ви бодай це розумієте? Я скористався нагодою відкрити нарешті дворові нові обрії! Мої кузени вдалися б до інертної сили, тож я мав моральний обов’язок їх усунути.

— І Арчибальда? Тримати його тут, поки родичі розірвали з ним зв’язок, — теж моральний обов’язок? Ви мало не вбили його.

Барон Мельхіор повернув собі засмучене лице, аж випнулося його трійчасте підборіддя, неначе то він потерпілий.

— Пан посланець обох нас загнав на слизьке. Той пісковий годинник, що опинився в нього, спричинив непередбачувану для мене ситуацію. Пальці в мене вельми вправні. Поставив механізм власного винаходу, щоб повторно скористатися пісковим годинником, коли треба, не вдаючись до відкорковування запобіжника. Цей хлопчисько утнув казна-що! Звісно, я передбачав можливість, що якийсь зайда відкоркує мого піскового годинника навмисно чи випадково, тому й поставив тут «Кульку сум’яття». Та я й подумати не міг, що цим зайдою буде посланець. Через його зникнення впровадили максимальні заходи безпеки й поставили жандармів на кожному кутку коридору. Довелося мені побувати на Станових зборах, щоб нарешті провідати гостей і запобігти непотрібним перевіркам і запитанням! — Нараз барон Мельхіор урвав свою балачку й за мить люб’язно мовив: — Здається, ваш шалик уже досить міцно зав’язаний. — І зловтішно додав: — Ай-яй-яй, повірте, ці обставини подобаються мені не більше, ніж вам!

Зав’язаний на вузол шалик звивався вугром, іще більше роздираючи дірку в плетінні. Офелія ухилялася, робила непомітні рухи, удаючи, немов уникає його штурханів. Крок убік дав змогу змінити положення: вона тепер не стояла задом до параванів, і це відкривало простір зліва від барона Мельхіора. Він неповороткий товстун — якщо Офелії вдасться його обійти, то вона опиниться на сходах раніше за нього.

— Гадаю, що вам ці обставини, навпаки, подобаються.

Вуса барона Мельхіора обвисли.

— Що навернуло вас на таку думку?

— Ваші кімнати. Тон ваших листів. Те, як ви вжилися в роль бездоганного помічника. Вам стало лукавства говорити з нами — Торном і мною — простісінько перед цим в’явуаром, за кілька кроків від жертв.

Слово до слова, сантиметр до сантиметра Офелія крадькома пересувалася, щоб збільшити відстань між ними.

— Кажете, що засуджуєте наш шлюб? — вела вона далі. — Якось я чула, що ви пропонували пошити мені весільну сукню. Правду кажучи, ви граєтеся з нами, мовби дитина з лялькою. Вам, певне, здається, що від цього перестаєте бути за ляльку самі?

Барон Мельхіор слухав її нібито спокійно, але Офелія присяглась би, що в нього затремтіло пір’я на рединготі. Барон обіруч стиснув палицю так, що аж золото на ній зарипіло.

— А ви були більш доброзичлива, коли я зробив усе необхідне, щоб нейтралізувати нашого гарячковитого шевальє. Якщо вже бажаєте все знати, панно, то насправді в мене не було наміру когось убивати. Від початку я планував потримати тут кузенів тихо-мирно до кінця Станових зборів. Так само й з вами, люба: сподівався, що ви досить розважлива й поїдете з Полюса з власної ініціативи. Кожному з вас я надіслав листи, дружні листи, щоб позбавити всіх нас прикрої конфронтації. Ви й гадки не маєте, яких осторог я вживав місяцями, щоб не потрапити до ваших проникливих ручок. Визнаю, що пішов на ризик, дозволивши вам прочитати запобіжника мого піскового годинника, але я знав, що ризик мінімальний.

— Якщо вбивство було лиш одним із варіантів, — відказала Офелія, — чому ж обрали його?

Сумний відблиск, що бринів у погляді барона Мельхіора, згаснув, немов вогник свічки.

— Пам’ятаєте, що я вам учора сказав? Нагадаю: мусимо пройти обраний шлях до кінця. Зневаживши мої листи, усі ви погодилися з вибором на користь смерті. А я погодився вам її заподіяти.

Шалик рвучко шарпнувся і тим на коротку мить відвернув увагу барона Мельхіора. Навряд чи Офелія мала б іншу нагоду. Вона прожогом кинулася до сходів.

Дівчина покладалася на неповороткість товстуна. Однак в’юнким, майже байдужим рухом він ухопив її за зап’ясток, а тоді перевернув на паркет. Офелія закричала, коли барон спритно скрутив їй лікоть за спиною. Кістка, вже й так пошкоджена падінням зі сходів, жаско хруснула.

— Я зламав вам руку, — знуджено констатував барон Мельхіор. — Ви могли б оминути це, якби слухняно підкорилися.

Крізь сльози від болю, що навернулися на очі, Офелія побачила, як паркетом котиться чорний монокль і обертається, наче монета. Не послабляючи хвату, барон Мельхіор розбив монокль палицею.

— Нігілістський монокль, — мовив він захоплено. — Не знав, що вони ще існують. Ці речі незмінно добре протистоять химерам оптичної дії. То ось завдяки чому ви так спритно маневрували в моїх «Кульках сум’яття»! Ну що, панно верховна родинна чтице, — промурмотів він, усією вагою налягаючи на Офелію, — ви й досі вважаєте, що мені страшно? Мабуть, погоджуся з вами в одному. — Він нахилився ще нижче, залоскотавши вусами Офеліїне вухо. — Насправді ці обставини не так уже мені й не подобаються.

— Дозвольте мені, проте, вас урвати.

Розпластана на паркеті з поламаною рукою за спиною Офелія підвела очі до тіні, що піднімалася сходами.

СЕРЦЕ

Офелія розрізнила тільки відбиток червоного світла ліхтарів на ґудзиках однострою. Невже це справді Торн отам стоїть на сходах чи вона просто стала жертвою химери? Барон Мельхіор, очевидно, запитував себе про те саме, бо минуло чимало секунд, перш ніж він здобувся на відповідь:

— Як для такої недоладної пари, ви таки нерозлучні. Я думав, що ви перебуваєте за кілька десятків поверхів звідси, пане Торне. Як ви нас знайшли?

Спокійно, не кваплячись, Торн зійшов на останні сходинки, що відокремлювали його від майданчика. З паркету Офелії годі було підвести очі аж до обличчя Торна, натомість безперешкодно вона бачила його черевики.

— Завдяки цій дівчині, яку ви повалили на землю і на яку навалилися своєю тушею, — відчеканив Торн. — Вона повідомила своє розташування помічникові, а той повідомив мене про нього терміновою телеграмою. Мусив відірватися від юрмища службовців та бригадирів, щоб долучитися до вас. Не переймайтеся, я прийшов сам. Маю намір подискутувати з вами без зайвих свідків.

Офелія не вірила вухам. З отих усіх жандармів на Станових зборах Торн нікого не взяв із собою? Вона закусила язика, коли барон Мельхіор потягнув її за руку, змушуючи підвестися і не переймаючись тим, що завдає їй нестерпного болю. Барон притиснув Офелію до пір’я на животі, немов намірився танцювати з нею вальс.

— Отак дискутувати буде зручніше. Слухаю вас, пане Торне.

Волосся Офелії вибилося із зачіски й впало їй на обличчя, проте їй було добре видно, що Торн старанно уникає її погляду.

— Чому?

— Чому ви питаєте мене чому? — нашорошено перепитав барон Мельхіор.

— Я маю вашу підтримку від початку кар’єри. Мабуть, я ніколи не став би інтендантом, якби слушної миті ви не шепнули слушного слова в слушне вухо. Ви часто мені допомагали в процедурах і справах, де не мали ніякого особистого зиску. І ніколи, жодного разу, не зводили зі мною рахунки. Чому?

Барон Мельхіор пом’якшав, риси обличчя враз стали по-батьківськи ласкаві. А втім, це не завадило йому й далі міцно тримати Офелію за руку, завдаючи їй нестерпного болю.

— Бо я завжди передчував, які дива ви здатні творити. Я вірю у вас, хлопчику, більше, ніж у будь-якого міражника.

— Вірите в мене, — повторив Торн.

Він тримався на відстані від барона. Не ворухнувши й одним підбором, Торн оглядав довкола себе паравани. Химери звідти пускали йому бісики. По тому він перевів погляд на четверо дверей зі статуями в масках обабіч. Офелія зрозуміла, що він намагався збагнути, чи ховаються тут десь спільники.

— Отой запобіжник від піскового годинника, дивовижним чином знайдений вами на ліжку Арчибальда, — мовив Торн, помовчавши, — насправді його не знайшли, бо добре знали, що він там буде. Вхопилися за цей привід, щоб спонукати мене обшукати мануфактуру. А коли б не той запобіжник, то вигадали б іншу схему. Звісно ж, ви сподівалися, що я викрию підроблені журнали, а отже, і причетність мануфактури до викрадень. Кожна подробиця вашої поведінки диктувала мені поведінку аж до висування звинувачень пані Гільдеґарді. Ви підтримували мою кар’єру не тому, що вірите в мене, — особливо чітко проказав ці слова Торн, — ви чинили так, щоб потрібної миті отримати більше влади наді мною.

— От і маєш! — зітхнув барон Мельхіор. — То ви оце мені кажете, що я вас розчарував, пане інтенданте?

— Я вже не інтендант. А ця дівчина, — додав Торн, навіть не глянувши на Офелію, — більше мені не наречена. Батьки чекають її, щоб відвезти на Аніму. Відтепер наші родинні дрібнички її не обходять. Поговорімо сам на сам, ви і я.

Барон Мельхіор так здавлював руку Офелії, що вона чула, як хрускають там кості. Сам же він якусь хвилину поміркував, а тоді запитав:

— Ви остаточно відмовилися від шлюбу?

— І від читання Книги також. Ви ж про це мріяли, цього чекали від мене? Більше вам нема чого боятися цієї анімістки.

— В добрий час! — радісно вигукнув барон Мельхіор. Він досі не випускав Офелію зі свого обхвату, здавлюючи її так, що вона стала задихатися в його мереживному жабо. — Ви маєте три головні якості, пане Торне. Ви вправний, чесний і миролюбний. Як же зразково ви втрутилися в справу розжалуваних! Оці кланові війни, нескінченні помсти, кров, пролита ні за цапову душу, — майже декламував він, і голос його тремтів від обурення, — усьому цьому ми повинні дати берега. Ми потребуємо таких людей, як ви, здатних розв’язувати найгостріші проблеми засобами цивілізованого врядування.

— Я вже не інтендант, — нагадав Торн. — І назавжди залишуся байстрюком.

Барон Мельхіор так палко змахнув палицею в повітрі, що Офелія почула, як та просвистіла біля неї.

— Момент! Я пропоную вам нове життя! Чи, радше сказати б, нову посаду, що помістить вас над володарем Фаруком і прихистить від його хворобливої одержимості Книгою. Ви матимете цілковитий захист, почуватиметеся впевнено й ніколи не муситимете перейматися тіткою. Ви добре зрозуміли мене, пане Торне? Я пропоную вам бути мені не за пішака. Пропоную вам стати мені за партнера.

Торн спроквола скинув догори бровами, і шрам іще ясніше оприявнився.

— Моя мати теж мала цю посаду й захист. Бачте, де опинилася тепер. Мені цікаво, — вкрай серйозно додав він, — ви робите мені пропозицію чи догоджаєте Богу?

Барон Мельхіор зайшовся сміхом, і всі павині пір’їни затряслися разом із ним. Офелія закусила губи, щоб не кричати: здавалося, що від кожного колихання рука розлетиться на тисячі друзочок.

— Ет, пане Торне, якби ж то ваша мати мала бодай половину вашої прозорливості, то її б не розжалували й не ампутували, — гарячкував барон Мельхіор. — Отже, правду кажуть, що ви успадкували її спогади? Коли так, то з вас найліпший її послідовник. Ми зможемо зробити те, чого не зробила вона, впоратися там, де вона схибила. Ви і я — ми врятуємо Полюс від усієї цієї іржі, що його роз’їдає. А ще вбережемо володаря Фарука від лихих впливів. — На цьому слові він потарабанив набалдашником палиці по Офеліїному плечі. — Тепер, пане інтенданте, я поставлю вам одне запитання. Привілей почути його випадає обраним. Чи бажаєте ви зустріти Бога?

— Це найбільше моє бажання.

Офелія позирнула на Торна, сподіваючись привернути нарешті його увагу. Його відповідь була така спонтанна, а очі полискували так жваво, що вона втямила: він говорить вельми серйозно.

— Я влаштую вам зустріч, — пообіцяв барон Мельхіор. — Таким робом відшкодую хоча б ту, що не зміг влаштувати з пані Гільдеґардою. А тепер слід зайнятися цієї юною панянкою, — зітхнув він, піднімаючи Офеліїне підборіддя набалдашником. — Убивство відразливе мені так само, як вам, але річ у тім, що вона забагато побачила й почула.

Торн вказівцем погладжував нижню губу. На відміну від Офелії, у якої окуляри аж посиніли, він аніскілечки не сторопів від слів барона Мельхіора.

— Поділяю вашу думку, але я радив би ліпше підробити їй пам’ять. Я почасти хронікер і можу зробити так, щоб вона забула все, що тут діялося.

Офелія знала, що це неправда. Як Торн сам зізнавався, він ніколи не вдавався до таких практик, та Офелія мусила визнати, що тієї миті його слова прозвучали доволі переконливо. Барон Мельхіор обводив палицю навколо вказівця і, здавалося, напружено обмірковував сказане Торном. Зрештою повернув Офеліїну руку в природний кут, таким чином закінчивши тортури, і виявив аж таку галантність, що поцілував їй руку.

— Мав честь знати вас, панно.

На цьому слові він театрально її відпустив, мовби птаха, звільненого з клітки й поверненого небу.

Офелія не відчула жодної полегкості, біль у руці пік нестерпно, і нерви геть здали. Непевним кроком вона попрямувала до Торна, який із байдужісіньким виглядом чекав її перед сходами. Що далі Офелія віддалялася від барона Мельхіора, то більше непокоїлася, що той передумає і хрясне її палицею, як хряснув по моноклю Ґаелі.

Але той залишався на місці.

Проте дівчина відчула переміну в його настрої. Рука в неї жахливо затремтіла, і не тільки через перелом. До плеча й до грудей підіймалася спекотна задуха.

Поцілунок барона Мельхіора немовби розпалив під шкірою пожежу. Серце їй билося так сильно й швидко, що здавалося — ось-ось вискочить із грудей.

Помітивши, як сіпається Офелія, Торн схопив її за плечі.

— Що ви з нею скоїли?

— Може, ви й здатні підробити їй спогади, але глибинно поміняти її натуру вам не до снаги, — любісінько відповів барон Мельхіор. — Ця дитина допитлива й уперта, тому рано чи пізно чинитиме нам перешкоди. Без образ, шановний партнере, але я віддаю перевагу власним методам.

Офелія ледве його чула. Задуха поступово оберталася на біль, так ніби лезо ножа повільно впиналося їй між ребер. Дівчина ковзнула по руках Торна, а тоді скрючено впала навколішки.

— — Це химера мого виробництва, — пояснив барон Мельхіор, ступаючи так само супокійно, як говорив. — Я впорскую її прямісінько всередину організму. Серце дедалі сильніше б’ється, і відбувається це доти, доки не зупиниться. Смерть така як годиться: без насильства, чисто — голки не підточиш, рівнесенько-гладесенько. Звісно, опісля ми облаштуємо це під нещасний випадок, щоб не було проблем. Верховний міжродинний суд із таким не жартує.

Офелію кинуло в холодний піт, і вона, щоб стримати серцебиття, обхопивши груди руками, заклякла на паркеті. «Це химера, химера, — повторювала вона собі. — Це не направду. З моїм серцем усе добре. Це химера, химера, химера, химера».

Біль здавався нестерпно справжнім.

— То що з приводу моєї пропозиції? — запитав барон Мельхіор, простягаючи руку Торну. — Згоду укладено, шановний партнере?

Окуляри Офелії забагрилися кров’ю. Дівчина побачила, як на підлозі, просто поряд із нею, у персневій зливі б’ється п’ятірня в рукавичці.

Барон Мельхіор із жахом позирнув на знівечену руку.

— Я... Що?

— Скасуйте химеру.

Голос Торна долинав із глибин живота, подібно до звіриного гарчання. І пальцем не ворухнувши, Торн умить зарядився статичною електрикою, і це попри внутрішню коловерть вмить відчула Офелія.

Барон Мельхіор вибалушив очі, чимраз стаючи більш переляканим. Від вигляду власної крові, що густою цівкою лилася йому на редингот, штани й черевики, барон остовпів.

— Ви застосували проти мене свої пазури? — забелькотів він, видихнувши. — Ви збожеволіли? Я ж збирався виконати ваше бажання, оте найбі...

Торн так рвучко вхопив його за мереживне жабо, що барону перехопило дух.

— Я зрікся цього бажання тоді, — просичав він крізь зуби. — Скасуйте химеру!

Пополотніле обличчя барона швидко набуло багряного кольору, і міністр елеганцій здобувся на осатанілий рух — ударив палицею Торна по щоці.

— То ви ніколи й на думці не мали пристати до мене, ніколи! Скористалися мною, щоб повернути собі оцю малу задрипанку. Якусь задрипанку, коли я обіцяв вам Бога! Мене ж заливає кров’ю, ви лишень подивіться, — бідкався він, тріпаючи скаліченою рукою. — Це до краю непристойно, пане Торне, ви мене глибоко розчарували.

Барон Мельхіор саме наготувався вдруге вдарити Торна палицею, але вона впала на паркет разом із пальцями. Торнові пазури полоснули ще раз. Утративши рівновагу з подиву й болю, барон Мельхіор хитаючись позадкував до балюстради на площадці. Балюстрада погрозливо загойдалася під його вагою і тепер трималася на кількох болтах.

Офелія споглядала видовище крізь сплутані пасма волосся та бризки крові на окулярах. Зір щораз більше туманився. Серце, б’ючись в оскаженілому шалі, довго не протримається.

— Скасуйте химеру! — наказав Торн.

Барон Мельхіор затрясся від скептичного сміху, мов усе це був лише невдалий жарт, — тоді як обидві його руки стікали кров’ю.

— Ну-бо, ну-бо, ви ж не вб’єте міністра елеганцій і божого відпоручника. Так би ви показали цілковиту відсутність грації в смерті.

У гамселивши ногою в самісіньке черево барона, Торн відкинув його до балюстради, що цього разу не витримала ваги міністра. Офелія заплющила очі, почувши гуркіт падіння, мішанку металевого брязкоту й ламаних кісток.

У мороці повік Офелія відчула, як її обсідає тиша. Кров відхлинула, мов вода в річці. Пожежа під шкірою — поволі вгасла. Біль помалу вщухав, аж поки остаточно не зник. Серцевий ритм уповільнився. Химера зникає разом із творцем. Серце Офелії житиме, бо зупинилося серце барона Мельхіора.

Коли дівчина знову розплющила очі, Торн стояв перед нею навколішки.

Він відсунув її волосся, зняв окуляри й, не кажучи ні слова, пильно оглянув її зіниці. Медичним, трохи рвучким порухом повернув її підборіддя в один бік, потім у другий, перевіряючи, чи тримається її погляд на ньому.

Офелія сподівалася, що Торн не помітить того, як набрякли її очі від сліз. Навіть без окулярів вона бачила, що його щоку там, де погуляла палиця барона Мельхіора, розтинає страшна рана — впоперек сліду від колишнього порізу. Офелія бачила, як він супить брови, як стискає щелепи, і подумала, що хай би Торн ліпше вибухнув справжньою люттю, ніж отак затято стримує її.

Його запитання було коротке:

— Серце?

— Добре, — пролепетала Офелія. — Химера минулася. Мені кр...

Офелія не договорила. Торн так сильно обвив її руками, що їй забило дух. Вона втупила очі кудись у темряву, з якої долинало пришвидшене серцебиття. Офелія не второпала. Торн мав би засипати її докорами, гнівно трясти за плечі, а натомість пригортає її до себе. Чому?

— Коли я сказав, що ви маєте надприродну схильність притягувати катастрофи, то не заохочував виправдати мої слова.

Офелія більше не змогла стримувати ридання. Руки Торна вклякли на ній із подиву, коли вона притулилася обличчям до його торсу й завила так, як іще ніколи в житті не вила. Той крик походив із глибин її нутрощів і знімався вздовж усього тіла, мов смерч. Торн дав їй посхлипувати, погикати, пошморгати на його однострої, поки дівчині не забракло повітря. Вони довго мовчки сиділи на паркеті в’явуару, оповиті червоним світлом ліхтарів.

— Я хотіла вам допомогти, — зрештою сказала Офелія хрипко. — Мої наміри не справдилися.

— Шкодуєте? Я ні.

Позбавлена зимового холоду, вимова Торна прозвучала геть інакше, ніж раніше.

— Ви налаштували обидві наші родини проти себе, а тепер убили людину, — проказала Офелія. — А все через мене.

Вона відчула, як Торн нерішуче торкається пальцями її волосся, шиї, лопаток, мовби не знаючи, куди і як їх покласти. Нечасто йому доводилося когось утішати.

— Нізащо не слід було вплутувати вас у свої справи. Я знав, що буде небезпечно. Переконав себе, що тримаю ситуацію під контролем, а ця помилка мало не коштувала вам життя. — Торн надовго замовкнув. З того, як він затримав дихання, Офелії здалося, що він хоче ще щось сказати, але вагається. — Багато разів я намагався... Словом, я не вмію долати всілякі формальності, тож покінчімо з ними й більше не говорімо про це. — Він прочистив горло, нібито слова позастрягали там, а тоді пробубонів: — Пробачте мені.

Офелія впиналася поглядом у гарячу темряву, яка до неї тулилася. Цієї секунди вона нарешті мала цілковиту певність, де її місце. Не на Полюсі, не на Анімі. Саме там, де вона тепер. Біля Торна.

Її голос теж змінився, коли вона запитала:

— Хто такий Бог?

Торн мовчав, але Офелія відчула, як напружилися м’язи в нього на руці.

— Пам’ять вашої матері, — відповіла вона замість нього. — Передавши вам свої спогади, вона зробила з вас свідка, чи не так? І це минуле ви таємно розслідуєте? Ви з’ясували, що є ще потужніша від Духів родин істота? І Книга володаря Фарука має містити якісь відомості про це?

— Що ви почули цієї ночі, — перервав її Торн, — не переповідайте нікому й змусьте себе забути. Мельхіор — тільки одна ланка дуже довгого ланцюга. Я переконаний, що на кожному ковчегу, у кожній родині є інші ланки.

Здригнувшись, Офелія раптом пригадала «чужинського чужинця», що про нього їй якось обмовилася доповідачка, — чоловіка, спроможного впливати на рішення Настоятельок. Отже, інтуїція їй не зрадила: таки існував спільний знаменник між подіями на Полюсі та Анімі.

— Ви обіцяли мені, — мовила Офелія. — Обіцяли не приховувати нічого, що безпосередньо стосується мене. Тепер я маю ой який стосунок до цього. Ви мусите сказати мені правду.

— Я порушу цю обіцянку, — постановив Торн, ніскілечки не вагаючись. — Це значно більше від дворової інтриги, — ваговито наголосив він. — Це такий механізм, куди досить лише підкласти палець — і більше не знати спокою. Кажу я це, знаючись на справі. Ви ще встигнете дати задній хід.

Офелія аж ніяк того не хотіла. Однак, почувши, як шалик, досі прив’язаний до паравана, нетерпляче ляскає об підлогу, повернулася до дійсності.

Рукою прокотився гострий біль, і Офелія відхилилася від Торна й посадовила окуляри на місце. Від плачу в очах відчувалося помутніння, а от думки в неї були вельми ясні.

— Нам не можна тут залишатись. У цьому в’явуарі три трупи, тобто разом із бароном — чотири. Мені пощастило вчасно звільнити Арчибальда, але він зазнав впливу «Кульки сум’яття» — не варто сподіватися на те, що він дасть свідчення. Нам треба тікати.

— Ні, — відказав Торн.

— Ні? Ви іншої думки?

Крізь плями крові на окулярах Офелія зустрілася з непоступливим поглядом Торна.

— Немає більше «нас». Шлюб скасовано. Ви повертаєтеся до батьків і живете тим життям, у яке мені не слід було втручатись. А я віддам себе правосуддю Полюса й нестиму відповідальність за вчинки. Хай там як, але я був готовий до цього, одержавши телеграму від вашого помічника. А щодо цієї особи, — додав Торн, зиркнувши туди, де просіла балюстрада, — я вчинив так, як мав учинити. Не вперше мені доводиться звертатися до таких дій заради вимушеної оборони, та це ніколи не заважало мені виконувати свої обов’язки.

— Це інше, про що ви знаєте, — заперечила Офелія. — Це міражник, а для всіх тих людей ви лише... Лише...

У Торна знайомо смикнулися губи — годі тлумачити, що це означає.

— Байстрюк, так. Я не маю жодних ілюзій — не матиму права на неупереджене судове слідство. Я боровся за те, щоб не дати шляхті стояти вище від закону, — урвав він Офелію категорично, бо та вже розтулила була рота. — Сьогодні я не уникатиму правосуддя. — Він узяв її за плечі й пильно глянув їй в очі. — Ви послухаєтеся мого рішення?

Після довгої затятої мовчанки Офелія кивнула.

— Послухаюся.

ЗЛАДА

Сум’яття у дворі сягнуло точки кипіння. Ні у висячих садах, ні в лазнях, ні на родинних балконах в опері чи в гральних залах Пірса-Набережної шляхтичі вже не могли спокійно всидіти. Вони часто юрмилися біля газетних кіосків, щоб не пропустити нових відомостей про гучну «справу в’явуару», де Торн почергово грав роль то зрадника, то вбивці, то брехуна. Особливо були приголомшені міражники, які жадали подробиць, але за втратами не побивалися. Світ змінювався, і дуже швидко.

На арені блискавично з’явилася нова людність. Невидимі, нарколептики й переконавці, раніше розжалувані, всюди показувалися, гордо задерши голову. Три нові клани, три нові суперники в гонитві за Фаруковою ласкою. Це шляхетство було зовсім іншого ґатунку: кілька його поколінь пізнали муки холоду й голоду. Ці люди не мали витонченості міражників чи дипломатичності павутинників і віддавали перевагу спису проти мережива, дії проти розмови, полюванню проти салонів. Вони мали таке гостре відчуття реальності, що, ледве повернувшись до двору, уже стали вимагати, щоб їм повернули старовинне родинне майно, віддавна розподілене між іншими аристократичними гілками.

Та, попри розжарену атмосферу, на Небоград висадилася трупа Карнавального каравану, і ніхто не знав, хто її запросив. У високих кварталах годі кроку було ступити, щоб не натрапити на розгніваного шляхтича, істеричного адвоката чи муштрувальника потвор.

Упадала у вічі лише відсутність на публіці Фарука. Після закінчення Станових зборів він замкнувся в приватних покоях, наказавши нікого не впускати.

Однак сьогодні саме його Офелія пішла шукати рішучою ходою.

Дівчина крокувала Пірсом-Набережною, де хибне сонце без кінця-краю заходило за хибне море. Штовханина була за муку для руки в шалику, але Офелія не спиняла бадьорої ходи, і, щойно котрийсь придворний обсідав її запитаннями, вона знов розчинялась у натовпі. Уже розповіла свою версію подій родичам, бригадирам, правосуддю і пресі, а тепер не могла гайнувати й секунди.

Тітка Розеліна виринула саме тоді, коли ліфтер лагодився зачинити ґрати приватного ліфта Фарука. Офелія вирішила, що та перебуває в готелі серед решти родичів.

— Хай ти й змогла вислизнути від усієї рідні, проте зі мною не втнеш удруге таких дзеркальних витівок. Тепер ти як ніколи потребуєш нагляду, дівчинко.

— Володар Фарук бажає побачитися зі мною сам на сам, — відказала їй Офелія.

— Це не завадить мені провести тебе до дверей.

Обставлена, як приймальня, ліфтова кабіна неквапно підіймалася під дзенькіт кришталевих люстр.

— Доповідачка пасе тебе флюгером, — попередила її тітка Розеліна. — Вона надіслала звіт Настоятелькам і з дня на день жде їхньої відповіді. Родиністерство Аніми не схвалить того, що ти намірилася вчинити. Я вже не певна, що сама це схвалюю.

— Поки до нас не дійшла їхня телеграма, я ще нічию волю не переступила, — відрізала Офелія твердо. — Ось тому й попросила про термінову зустріч.

— Володар Фарук аж надто швидко погодився, це нічого доброго не віщує. Беренільда сто разів просила про побачення, а він навіть не вшанував її відповіддю.

Матір його дитини! Ото бігає тепер бідолашна від салону до салону з дитиною на руках, шукає підтримки. Беренільда про щось когось благає — уявляєш взагалі таке? Ніколи ще не бачила її в такому розпачі. — Тітка Розеліна помітила, що Офелія вперто мовчить, обхопивши долонею руку в шалику, і дивиться просто себе. — Пан Торн мені не надто приємний, — докинула вона більш м’яко, — але те, що діється, просто обурливо. Без права на відвідини, заборона бути на слуханнях та й саме слідство таке куце, що присяжні, либонь, і присісти не встигли. Навіть розжалувані... Перепрошую, усі колишні розжалувані цураються його. Розумію, що ти засмучена.

Офелія не відповіла, заповнюючи тишу музикою з фонографа.

Засмучена? То мало сказано. Нечасто їй доводилося когось ненавидіти, але те, що відчувала, згадуючи барона Мельхіора, хай навіть і посмертно, година за годиною наближалося до ненависті.

Ніхто у дворі не волів вірити, що такий мирний чоловік організував викрадення власних кузенів і вбивство юнки. Натомість усі погоджувалися, що на це цілковито був здатний Торн. Кепське враження, що він справив, подавши у відставку Фарукові та розірвавши дипломатичний союз з Анімою, грало не на його користь. З Торна зробили цапа-відбувайла: його звинувачували не тільки у вбивстві міністра елеганцій, а й у вбивстві графа Гарольда, редактора «Нібелунгів», голови військової поліції й навіть Матінки Гільдеґарди, що зникла за геть незбагненних обставин. Її зізнання невідомо як зникли.

Офелія, звісно ж, зголошувалася свідчити, але в стіни суду її не пустили. Секретар узяв її свідчення — та й по всьому. Дівчина була переконана, що цей папірець так і не дістали з шухляди, куди його поклали.

Сьогодні вранці вирок упав гінко, мов лезо гільйотини. Торна проголосили зрадником своєї родини й присудили до Ампутації обох родинних потуг, а відтак його мали викинути за вал. На поталу Звірам без пазурів і без пам’яті. І позаяк ця правна машина працювала не досить хутко, виконання вироку призначили на наступний тиждень.

Офелія проковтнула наплив паніки й люті, що підкотив до живота. Вона цього не дозволить. Коли Торн вирішив здатися правосуддю, вона сказала, що послухається його рішення, та аж ніяк не обіцяла, що не долучиться до судового розбирання.

— Гінекей! — оголосив ліфтер.

Офелія намірилася була просити його підніматися далі, аж тут хтось потягнув за дзвіночок ґрат, щоб зайти всередину.

То був Арчибальд.

— Мої вітання, — вклонився він, знімаючи старого циліндра.

Розпатланий, неголений, неохайно вбраний — чистісінький волоцюга. Навіть ліфтер не стримався й насупив брови, побачивши, як той заходить у ліфт.

— Маєте жалюгідний вигляд, — сказала йому тітка Розеліна. — Як ви почуваєтеся?

— Приблизно так само, як і на вигляд, люба пані.

Глузливий осміх поступився вгаслим очам. Він скидався не на волоцюгу — на привид волоцюги. Павутина не тільки розірвала з ним зв’язок, а й далі носила жалобу, нібито його тілесної присутності бракувало, щоб уважати його серед живих. Рідні сестри ставилися до нього як до чужинця, управителя мов водою змило, а Матінка Гільдеґарда мертва — навколо неї ж обертався Арчибальдів всесвіт від його народження. Його світ теж блискавично змінився. Офелія й рада була б поспівчувати йому, але не мала часу.

— Є новини? — запитала вона.

Арчибальд ствердним ляском насунув капелюха і взяв келих шампанського з буфету, що був у ліфті.

— Я щойно бесідував, щоб сказати пристойно, з пані Фрідою. Спершу вона повелася досить стримано, дізнавшись, що мене привело. Торн ніколи не ходив аж у такій неславі. На превелике щастя, це не мій випадок: нікому не до снаги довго опиратися Арчибальдові!

Офелія охоче повірила йому. Ніякий інший чоловік не зміг би безкарно зайти й вийти з Гінекею Фарука, як щойно це зробив Арчибальд.

— Пані Фріда — вельми цікава фаворитка, — вів далі Арчибальд, ковтнувши шампанського. — Вона має не тільки найгарніші ніжки у дворі, а й пречудово довгі ручки. За кілька телефонних дзвінків їй удалося дістати мені зустріч на п’ять хвилин у кімнаті для відвідувачів. Від державної в’язниці годі сподіватися більшого.

— Ми зможемо поговорити з Торном? — вигукнула Офелія, і серце в неї похололо.

Легенько здригнувшись, тітка Розеліна дещо стривожено позирнула на неї, але нічого не сказала.

Арчибальд похитав головою, усміхаючись кутиком рота.

— Ви ні. Пані Фріда погодилася зробити таку послугу лише мені. Ці п’ять хвилин я використаю якомога корисніше, — пообіцяв він, силкуючись говорити серйозно. — Якщо Торн матиме для вас повідомлення, я обов’язково вам перекажу.

— Скажіть Торну, що ми його не покинемо, — промовила Офелія, сильно стискаючи рукав Арчибальда. — Те, що ви робите, дуже великодушно з вашого боку. Він буде вам вдячний.

Арчибальд кліпнув. Очі його замиготіли, як шампанське в келиху, а тоді знову згаснули — колишній погляд ожив ненадовго.

— Торн подякує? — повторив він. — До цієї секунди я й гадки не мав, що ті два слова можна поєднати. Щоб ви мене правильно розуміли, роблю я це не для нього. Я вам заборгував, а така думка мені неприємна. Значно веселіше, коли навпаки.

У такий спосіб він дякував їй.

Відколи Арчибальд повернувся, вони ще як слід не говорили, і Офелія мала підозру, що йому трохи соромно. Про перебування у в’явуарі в нього лишилися тільки туманні спогади. З бароном Мельхіором він востаннє мав справу в Місяцесяйві, коли поцупив у нього пісковий годинник. Арчибальд вважав його за наступну жертву Матінки Гільдеґарди, очевидно, хибно переконавши себе, що викрадення на її совісті. Він вирішив відкрити пісковий годинник таємно, нікого не попередивши, бо вважав, що той віднесе його простісінько до Матінки Гільдеґарди. Йому здавалося, що досить йому опинитись там, як він зможе владнати все і ця ситуація буде розв’язана без зайвого розголосу.

Дотепер він розплачувався за цю помилку в міркуваннях.

— Останній поверх! — оголосив ліфтер, зупиняючи ліфтові гальма, і відчинив золоті ґрати. — Приватні покої володаря Фарука. Дозвіл на прохід має тільки панна.

Тітка Розеліна ущипнула Офелію за плече, щоб та на мить затрималася.

— Я помилялася, ти вже не дівчисько... Іди, — сказала вона зухвало, відпускаючи Офелію. — Покажи володарю Фаруку, на що здатна анімістка.

Офелія була геть не в гуморі, і їй зовсім не хотілося всміхатися, але тут не стримала усміху, що набіг на вуста.

— Покладіться на мене.

Вона закрокувала шахматною плиткою передпокою. Ліфтер зачинив ґрати, та Офелія побачила, як ліфт спускається, відносячи від неї Арчибальда. Той підняв келих на її честь — і на честь тітки Розеліни — і підбадьорював її на митах.

На сьомому поверсі Вежі Офелія опинилась уперше. У лігві Фарука вона сподівалася побачити квінтесенцію комфорту й примхливості. Передпокій же являв собою кімнату без меблів, радше високу, ніж широку, дуже прохолодну, і слугував лише на те, щоб вивести до дебелих золотих дверей. Позаяк жодного слуги там не було, а Офелія не мала наміру чекати, то відчинила двері без оголошення. Покої Фарука здивували дівчину ще більше, ніж передпокій. Велетенські стелажі з книжками стояли квадратами в залі, утворюючи коридори широкі, мов вулиці. Кроки дівчини відлунювали од шахматної плитки, поки вона минала втричі вищі за себе ряди томів. Цю приватну колекцію можна було порівняти з великою родинною бібліотекою Аніми, де працювали її батьки. Попри видимі латки, деякі книжки були в такому кепському стані, що здавалося, ніби вони от-от розсиплються на порох.

Цей світ, складений винятково з доземних і поземних ліній, збив Офелію з пантелику.

— Агов? — погукала вона.

Її голос відскочив від шахматної плитки до високої стелі, не діставши відповіді.

Офелія все-таки знайшла Фарука в одній з останніх алей із книжками. Він стояв, цілковито поглинутий читанням якоїсь праці, такий мовчазний, нерухомий і білий, що Офелія подумала була, що то мармурова статуя.

— Пане?

Неймовірно повільно Фарук відірвав бліді очі від книжки й опустив їх на Офелію. Умить потужність його духу облила її крижаним дощем.

— Дякую, що погодилися прийняти мене, пане.

Фарук не відповідав, і Офелія відчула, як шалик збентежено напинається коло поламаної руки.

— Ваш пам’ятець не тут? — запитала вона, шукаючи очима юнака.

— Я його відіслав. Хотів бути з вами наодинці.

Від кволого голосу Фарука в Офелії шкірою поповзли мурашки, але вона не піддалася страху. Не тепер.

— Пане, я прийшла до вас, бо...

— Гляньте.

Фарук урвав її на півслові, щоб показати книжку, яку тримав у руках. Офелія втямила, що то його записник. На останню сторінку, досить криво, Фарук приклеїв світлину, вирізану з газети. Блідошкіра дитина із заплющеними очима. Між двома чорнильними ляпками Фаруковим почерком коротко підписано: «Беренільдине дитя».

Офелія мусила визнати, що такого не сподівалася.

— Пане, я прийшла...

— Я хотів би забути це маля, — удруге урвав її Фарук, знову заглиблюючись у медитативне споглядання світлини. — Діти такі галасливі, обридливі, такі плаксиві, — перелічив він мляво. — Я загалом терпіти не можу їхнього товариства, але це маля хотів би забути ще дужче, ніж усіх решту. Воно посіло моє місце в житті Беренільди, і я передчуваю, що ще завдасть мені купу прикрощів. Дуже хочеться забути, але чому я ніяк не можу викинути його з голови?

Фарук згорнув записник і поклав на полицю перед собою. Офелія зрозуміла, що бібліотека складається винятково із записників: сотень, тисяч записників. Це місце являло собою писану пам’ять Фарука.

— Пане, — напосідала Офелія, — я прийшла запропонувати вам...

Кінець речення вмер у неї на губах. Безмежним порухом шкіри, хутра й білявого волосся Фарук нахилився до неї. Тої миті дівчині здалося, що на неї суне сніговина. Пальцем він зняв її окуляри й подивився на неї здивованим поглядом, що межував із захватом. Близькість його духу була така потужна, що в Офелії заклало вуха, так, як буває, коли проїжджаєш залізничним тунелем.

— Те саме стосується вас, Артемідине дитя, — промурмотів Фарук, повільно карбуючи кожен склад. — Ніяк не можу викинути вас із голови. У вас сердите обличчя, — несподівано зауважив він.

Офелія вивільнила подих, що вже надто довго стримувала.

— Чоловіка, що з ним я мала одружитися, за тиждень ампуптують і кинуть Звірам. Торн завжди винятково чесно служив вам, а ви не подбали про те, щоб гарантувати йому неупереджений суд.

Фарук відпустив окуляри, що одразу впали на носа Офелії. Його янгольське обличчя — без зморшки, без складки, без недосконалості — закрижаніло.

— Я не лихопомний із тієї простої причини, що маю нікудишню пам’ять. А цей невдячний порушив обіцянку, яку дав мені, — пробурчав він, і лють клекотіла в нього в горлі, — тож я не готовий пробачати йому це. У ваших інтересах маю надію, Артемідине дитя, що ви прийшли не за тим, щоб просити мене помилувати його. Ви подобаєтеся мені не так сильно, щоб я принижувався заради вас.

Останні свої погрозливі слова, які він мовив дуже тихо, майже прошепотів, супроводила така сильна духовна хвиля, що від неї зсудомило все тіло Офелії. Вона знала: пояснювати Фаруку, що Торн розірвав угоду, щоб боронити її, а не роздражнити його, Фарука, було даремно.

— Ні, — відказала вона гоноровито. — Я попросила вас про зустріч, щоб запропонувати вам свою угоду. — Незграбними рухами, бо одна рука була поламана, Офелія розгорнула аркуш, що його пильнувала мов ока в лобі й всюди носила із собою. — Це копія угоди Торна, — пояснила вона, — та, де він зобов’язався взяти зі мною шлюб, набути моєї родинної потуги й дешифрувати вашу Книгу. Я виконаю цю угоду замість нього.

Фарук мляво зморщив брови, буцім ураз докладаючи виняткового зусилля, щоб зосередитися. Незмірно довго проглядав копію, шукаючи похибку у формі чи прихований пункт. Коли він знову звів очі на Офелію, у них зайнявся небезпечний вогник.

— Ви бажаєте прочитати мою Книгу?

— Я бажаю виконати те, про що домовлено в цій угоді, — уточнила Офелія. — Навзамін моєї читацької праці ви поновите дату весілля на сьогодні.

— Нічого більше ви не вимагаєте?

— Ні, пане.

Помалу обличчя Фарука розтягнулось у посмішці. Від неї риси аж ніяк не пом’якшилися, навпаки — зробилися ще більш цупкими й крижаними.

— Угоду залагоджено.

ЧИТАННЯ

Спроквола, мов носоріг, Фарук запросив Офелію ступити на поріг величезних дверей, що вели до іншої ділянки покоїв.

Упорядкований і прямокутний всесвіт бібліотеки поступився місцем апокаліпсису. Барвисті килими були завалені громаддям різноманітних речей: меблями велетенських розмірів, роботами в людський зріст, пірамідами коробок, високими, мов дерева, кальянами й широчезним ліжком завбільшки з будинок. Стін було геть не видно під прибитими до них, нерівно вирваними аркушами з картинками.

Офелія кілька разів спіткнулась об здоровенні елементи складанки, а підошвою приклеїлася до чогось, що, очевидно, колись було карамельними цукерками. Потроху стала розуміти, чому Фарук переживав народження доньки як появу суперника.

— Сідайте отут, — сказав він. — Вам тут буде зручніше.

Фарук поставив на ніжки перекинуте крісло й дужим помахом руки звільнив стіл від усього, що там стояло, — заварник, цукорниця, молочник, блюдечка й брудні чашки полетіли на килим під порцелянове дзвякання.

Офелія якось умостилась у надто великому для неї кріслі, а Фарук тим часом поклав Книгу на стіл. Пройшовся по ній рукою, наче щоб змести пил, — інкрустована коштовним камінням обкладинка, що насправді була лиш химерою, випарувалась у димовій хмарці, лишивши шкіру Книги голісінькою.

Зосередившись, Офелія насунула окуляри на ніс, потім стисла-розтиснула пальці, щоб розім’яти читацькі рукавички, — з такої нагоди вдягла нову пару. Від хвилювання крутило в животі, і вона знала: це буде доти, доки вона не виконає своєї частини угоди й не винесе його за дужки. Від того, як вона себе покаже, залежала доля Торна.

Фаховим жестом Офелія підняла першу сторінку. Стало моторошно, бо Книга Фарука скидалася на ту, яку Артеміда здала до Сімейних архівів Аніми. Видавалося, що книжку зроблено із самої шкіри, м’якої і гладенької на дотик, без жодного сліду плісняви, навіть без найменшого запаху — попри те, що її створено кілька століть тому. У світлі настільної лампи Книга Фарука була світліша за Артемідину, хоч направду відмінність була ледь помітна.

Офелія нахилилася, щоб оглянути текст. Та чи це взагалі текст? Абетка із самих мудрованих арабесок та діакритичних знаків, геть не схожа на якусь із відомих. Текст нерозбірливо віддруковано на шкірі Книги, подібно до татуювальної техніки. Декотрі символи подекуди з’являлися на початку рядка — ото й уся ознака логіки серед цього літературного безладдя.

Перегортаючи сторінку, Офелія насупила брови.

— Ну що? — запитав Фарук.

Він усівся за столом, поклав перед собою новісінький записник, у руці тримав стилограф — налаштувався нотувати все, що не запам’ятає самотужки. Дивовижне то було видовище — бачити велета-можновладця в школярській поставі. Крізь його довге біляве волосся, що молочною рікою огортало його всюди, ледь-ледь проглядав пильний промінь погляду.

— Цю Книгу було ушкоджено після того, як ви перейняли її у володіння? — запитала вона.

Фарук не відповів. Офелія ковзнула пальцем у рукавичці довгим, ледь помітним відривом між двома сторінками вздовж корінця. Краєчки шкіри, що там залишилися, нагадували кепсько загоєну рану.

— Тут бракує сторінки. Мені вже не раз випадало оглядати Артемідину Книгу, і вона має той самий ґандж у тому самому місці. Погодьтеся — дивний збіг.

Фарук довгу хвилину сидів не ворухнувшись, а тоді поволі зарипів стилографом на папері записника.

— Це все, що ви можете мені повідомити? — сказав він голосом так само неквапливим, як його письмо. — Якщо так, ви неабияк мене розчаруєте.

— Це лише заувага. Я ще не почала.

Офелія розстебнула рукавичку й притиснула долоню до Книги, шкіра до шкіри.

Нічого.

Фарукова Книга була так само непридатна до читання, як і живий організм. Офелію це аж ніяк не здивувало, адже Книга Артеміди мала таку саму особливість. Але як же їй виконати завдання? Офелія, відчуваючи загострену увагу Фарука, щосили намагалася не виявити свого розчарування перед ним. Вона гортала сторінку за сторінкою, обмацуючи кожен сантиметр шкіри, і нічого, крім власного хвилювання, не відчувала. Торн нізащо не пропонував би читати, якби це було неможливо. Мусила бути якась зачіпка.

Перегорнувши останню сторінку, Офелія зрештою таки знайшла ту зачіпку — вибитий на задньому боці Книги невеличкий металевий шпинь, такий старезний, що весь проржавів.

— Звідки це вибивання? — зачудувалась Офелія.

Фарук впинався в неї очима з проміжку між волоссям, а стилограф застиг над записником.

— Здається, то ви мали б мені розказати.

— Гаразд. Гарантувати, що виконаю переклад текстового змісту цього твору, я не можу, але повернуся в часі так далеко, як тільки мені дасть змогу цей уламок металу.

Фарук надовго замовкнув, а його аура так напружилася, що Офелія стала побоюватися, коли б він не відмовився від свого бажання дізнатися про зміст Книги. Тож, почувши відповідь, розгубилася.

— Щодо цієї Книги є щось, про що я забув, але чого не мусив забути. Передчуваю, що воно суттєво важливе. Якщо ви допоможете мені виявити, що це, Артемідине дитя, я вважатиму, що ви виконали свої зобов’язання за угодою.

Офелія розв’язала шалика, що міг відвернути її увагу. Поклала зламану руку, як лиш змогла зручно — до кінця читання треба було не зважати на біль.

— Чи могли б ви відвернутися, пане?

Безкрайнім рухом Фарук скинув догори бровами.

— Навіщо?

— Ваша родинна потуга надто сильна. Щоразу, коли ви на мене дивитеся, мені... бентежно, — пояснила Офелія, ретельно добираючи слова. — Якщо бажаєте якісної експертизи, послабте трохи увагу.

Після незручної мовчанки Фарук відвернув голову під таким кутом, що від нього поламалися б хребці будь-якої звичайно складеної людини.

Досить було Офелії покласти палець на цей маленький уламок іржі, як вона враз збагнула, що це читання стане одним із найдовших і найбільш виснажливих у її кар’єрі. У більшості предметів траплялися періоди спокою: їх забували на полиці, у шухляді, у глибині валізи, і ці довгі проміжки затишшя давали читцям змогу передихнути протягом часової подорожі. Із цією Книгою такого не буде. Позаяк день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, століття за століттям Фарук носив її біля серця, він наситив металеве вибивання такими глибокими й густими завалами пережитого, як зріз шарів ґрунту.

Хто я? Що я?

Що далі Офелія поверталась у часі, то більше провалювалася в безодню, де неспокійні води складалися винятково з невдоволення. Почуття незакінченості немовби розчинялось у вічній нереалізованості, наче вона була приречена ніколи не стати ні нічим, ні чимось. Так, Офелія тепер сповна це відчувала, у плоті, у животі, у жилах: Фаруковій складанці бракувало центрального елемента, і ця пустка відчайдушно прагнула заповнення.

Іноді, на коротку мить, погляд мінявся. Наукова цікавість, сподівання винагороди, глибокий подив — то були минущі відбитки всіх фахівців, що передували Офелії.

Хто я? Що я?

Офелія ніби цілісіньку вічність пливла рікою часу, аж поки без попередження в неї забило дух від нестерпного болю. Почуття було жахливе, мовби невидима рука занурилася їй у живіт і дістала звідти нутрощі. «Моя сторінка!» — шаснуло Офелії, і її сповнив жах, що належав не їй, а комусь. «Ота сторінка», — вмить здогадалась Офелія. Сторінка, якої бракує в Книзі, належить подіям, пов’язаним із Фаруком. Коли її вирвали, йому ніби щось ампутували. Даремно Офелія силкувалася відійти від тих подій, триматися в ролі глядачки, повторювати, що цей біль і жах, які колись, дуже давно, відчув Фарук, ледь не послабила хват. Згадала Торна. Побачила, як неосяжна рука Фарука висмоктує з нього родинні потуги, спустошує його пам’ять, забирає в нього тяму про самого себе й кидає його, беззахисного, мов дитину, до лап велетенського полярного ведмедя.

Зціпивши зуби, Офелія провадила читання.

Біль ущух так само несподівано, як почався, і в Офелії виникло враження, наче її внутрішній зір значно покращився. Розвіявся морок, що століттями оповивав існування Фарука — вирвана сторінка розділила його на «до» і «після». Офелія споглядала, як гарною білою рукою Фарук замріяно пестить блискучий уламок металу на спинці Книги. Офелію наповнили сильніші емоції, ясніші думки. Вона не бачила обличчя Фарука — дівчина переживала минуле крізь його сприйняття, але відчувала всім єством його юність, надії, сумніви, запитання, поки той пильно вдивлявся в Книгу.

Хто я? Що я?

Швидко промайнули яскраві образи. Безголовий солдат проти сонця. Вигуки в коридорах старої школи. І запах, запах, якого Офелія ніколи в житті не знала, а проте змогла напевно визначити його: запах золотистих мімоз.

Зненацька, після перебігу в часі, Офелія побачила Фарука. Чи радше Фарука-підлітка на півдорозі між дитинством і дорослістю. Він скоцюрбився на підлозі й здіймав до неї обличчя, де боролися суперечні почуття: виклик і острах, заколот й обожнювання, пиха й розгубленість. Вона бачила його, бо вже не була ним. Книга перейшла до інших рук, і цей новий власник розглядав то блиск металу, вибитий у шкірі, то Фарука біля ніг, що пожирав її очима. Офелія незчулась, як стала кимось іншим, немовби простісінько ковзнула в шкіру, старішу від неї самої, наче то вона, вона особисто в цьому минулому схилялася над юним Фаруком. Нічого подібного дівчина ще не переживала, і її це так ошелешило, що на мить цю сцену сповнили її власні відчуття.

— Чому? — запитав Фарук, виклично дивлячись на неї. — Чому я мушу чинити, як написано? Що я для тебе, Боже?

Боже? Це внутрішній голос Офелії перепитав мовлене Фаруком. Вона воліла б перекрути ти цю сцену, поставити на повтор, як то робить химерний проектор старого Еріка. Натомість її ще глибше віднесло в минуле, аж до тієї ночі, коли Фарук ударив власну Книгу кухонним ножем, залишивши там вістря металу. Цієї ночі, поки тіло пронизував біль, Фарук уповні усвідомив, що він такий, який є. А ще зрозумів, що ніколи, ніколи не погодиться із цим.

Нарешті Офелія помалу відібрала пальця від маленького металевого уламка, а тоді повільними рухами надягла читацькі рукавички на руки, які трохи тремтіли. Огляд закінчено. І її життя більше ніколи не буде таким, як колись.

Вона прочистила горло. Фарук повернув голову під прийнятним для людини кутом, так само держачи стилограф над записником.

— Слухаю вас.

Офелія, не повівши бровою, витримала духовний натиск його погляду. Вона не віддала йому Книгу, як звичайно після огляду, а залишила її лежати на столі. Тепер вона знала, із чим мала справу, і більше не могла доторкнутися до Книги, не відчувши, що профанує щось украй особисте.

— Я з’ясувала, що таке оте «щось», яке ви шукали в цій Книзі.

— Слухаю вас, — повторив Фарук.

Слова ті самі, але голос геть інакший: нижчий на кілька октав, майже нечутний.

Безперечно, Офелія мала б бути обережною, поступово підготувати Фарука до того, що повідомить йому, але вона не мала на те ні часу, ні здібностей. Вона ніби чула голос якоїсь незнайомки, який переказує, що викрило читання:

— Ця Книга — продовження вашого тіла. Її шкіра — то ваша шкіра, її історія — то ваша історія. У ній описано аж до найменших подробиць, який ви є і яким станете в майбутньому.

На обличчі у Фарука не ворухнувся жоден м’яз, він нічого не занотував у записнику.

— Інакше кажучи, — вела далі Офелія, маючи дивне відчуття, наче слухає саму себе здалеку, — вас породжено неприродним шляхом. Те саме стосується всіх Духів родин.

Затяте мовчання на другому кінці столу. Офелія й сама ледве вірила, що таки справді мовить те, що мовить.

— Постає запитання до вирваної сторінки. Певної миті в минулому вам ампутували якусь вашу частину. Маю всі підстави припустити, що ця сторінка містила... Е-е-е... Інструкції щодо роботи вашої пам’яті. Це не вплинуло на вашу родинну потугу, адже ви змогли передати багатьом нащадкам велику здатність до запам’ятовування.

Могло здатися, що Фарук назавжди перетворився на статую. А Офелія обернулася на фонограф, і диск у ньому крутився сам собою:

— Я маю на увазі, пане, що вам навмисне заподіяли амнезію. Артеміді теж, бо в її Книзі бракує тієї самої сторінки, і думаю, що не надто перебільшуватиму, стверджуючи, що всі Духи родин стали жертвами цієї ампутації. Хтось у минулому поклав приректи всіх вас на вічне забуття.

Фарук сидів нерухомо.

— Не знаю, хто це, — говорила далі Офелія. — Либонь, той, хто породив Книги... Той, хто породив вас, Духів родин.

Дівчина проковтнула слину, перш ніж закінчила:

— Той, кого ви звете Богом.

Вона здригнулася, коли Фарук присунув своє обличчя до неї. Рукою він схопився за спинку крісла, нахиливши його назад. Разом із ним нахилилась і Офелія. Як такий млявий велет навдивовижу хутко опинився біля неї? Деревина сидіння зарипіла в нього під пальцями, і водночас міць його духу щосили натиснула на Офелію. Їй здавалося, що череп її лусне, мов горіхова шкаралупа.

— Назви бодай одну причину не вбивати тебе тут і тепер.

Голос Фарука перейшов на шепіт, а очі звузилися до хижих щілинок. Він стояв так близько до Офелії, що від його дихання, коли він говорив, у неї запотіли окуляри.

— Ти вкрав мою пам’ять, — шелеснув він. — Ти відібрав у мене самого мене. Що я для тебе?

— Ви мене з кимось плутаєте, — писнула Офелія.

Лячне світло, що ряхтіло в погляді Фарука, колихнулось, а тоді спалахнуло ще ясніше.

— Артемідине дитя, ви розповіли мені не те, що я хотів почути. Має бути щось іще.

— Ви прагнули дізнатися таємницю, замкнену в Книзі. Я вам її розкрила.

Деревина спинки під Офелією тріснула під Фаруковими пальцями. Близькість між ними аж надто гнітила, і дівчина розуміла, що довго вона так не витримає. У вухах у неї дзижчало, в очах двоїлося, здавалося, мовби невидиме лезо прорізує їй череп. Вона мало не впала зі сходів, її ледве не задушили, у неї стався сильний серцевий напад, але ж силам тіла є край.

— Мені боляче, — сказала вона твердо.

Фарук відпустив крісло — і воно рвучко впало на всі свої чотири ніжки. Офелія подумала, що тут уже настав їй кінець, що Фарук зараз щось скоїть із нею. Натомість він відвернувся від неї. Неквапливими рухами, аж ніяк не завченими, він перекинув одне за одним всі витвори мистецтва в кімнаті — вази, лампи, шафи, настінні годинники, кушетки, кальяни, цукорниці, роботи й коробки порозбивались об підлогу на тисячі друзок. Коли Фарук скінчив, на місці залишилися тільки Офеліїне крісло та стіл.

— Щось не так, володарю? — запитав тоненький ввічливий голосок.

То був пам’ятець. Його юний витончений обрис вималювався в прорізі дверей. На довколишній гармидер юнак дивився цілковито спокійно. Ніколи ще Офелія так не раділа появі павутинника.

— Проведіть Артемідине дитя, — промовив Фарук.

Він тримався осторонь, зціпивши кулаки, уперто стоячи обличчям до стіни, увішаної картинками, а довге біляве волосся приховувало обриси профілю. Офелія була певна: когось, хто цієї миті перетнув би цей погляд, уразило б на місці.

Дівчина, як змогла, обвила переляканого шалика навколо руки й вислизнула з крісла. Ноги ледве її тримали, але вона не могла піти, не переконавшись, що облагодила справу.

— Ви дотримаєте обіцянки? — запитала вона.

Волосся на обличчі Фарука трохи гойднулось, але він так і не повернувся до неї — продовжував стояти обличчям до стіни.

— Якої обіцянки?

— Угода, пане, — нагадала Офелія так терпляче, як лиш іще спромоглась. — Ви обіцяли поновити мій шлюб із Торном на сьогодні навзамін читання.

Шарудіння паперу. Фарук вийняв копію з хутряної шуби й ще раз перечитав. На це в нього пішло чимало часу.

— Одружуйтеся з паном Торном, — зрештою оголосив він.

Офелія зробила великий ковток повітря. Чекала присуду так боязко, що забула дихати.

— Дякую.

— Одружуйтеся з паном Торном, — повторив Фарук, не відвертаючись ні від копії, ні від стіни. — Передайте йому свою потугу. Даю йому часу до завтра навчитися нею користуватися.

— Навчитися нею користуватися? — отетеріло повторила Офелія.

— Ви розповіли мені, — процідив Фарук, карбуючи кожен склад, — не те, що я хотів почути. Є ще щось. Отже, ви не вповні виконали угоду. Доручаю вашому чоловікові закінчити роботу замість вас завтра вранці. Якщо він у змозі це зробити, я його помилую. Якщо не в змозі, ампутую. Пам’ятцю?

— Так, володарю?

— Простежте за тим, щоб моє рішення неухильно виконали. А тепер ідіть.

Офелія закам’яніла від страху.

— Ви просите про неможливе! Мій огляд вельми повний. Торн ну ніяк не може стати фаховим читцем за одну ніч. Ви не можете...

— Я все можу, — відрубав Фарук.

Він поклав копію угоди назад у шубу, і тон його голосу не терпів жодних заперечень.

Офелія, проте, заперечила:

— З усіх на світі вам найліпше відомо, як це — позбутися пам’яті. Як ви можете прирікати Торна на ту саму долю?

— Ще одне слово, Артемідине дитя, і я зовсім не дам йому часу. До завтра.

Офелія зміряла довгим поглядом Фарукову спину, а потім Книгу на столі. Має зважитися й піти слідом за пам’ятцем, що проведе її до ліфта. Пам’ятець переказав ліфтеру, що сталося, доручивши йому передати новину на всі поверхи, а тоді, граційно ковзнувши підборами, повернувся до Офелії.

— Рушайте до поліційного відділка, панно. Формальності я візьму на себе.

Офелія була так збурена, що не зважила ні на золочені ґрати, що зачинялися перед нею, ні на кришталеве дрижання кабіни. Не помічала вона й уриваних струсів ліфта через незвичну невправність ліфтера, що орудував важелем, мов новачок. Протягом нескінченного спуску до нижніх поверхів Офелія витріщала в простір очі, не в змозі опанувати себе, пойнята невимовним жахом.

Коли ліфтер відчинив їй ґрати, щоб пропустити, вона вийшла з ліфта механічним кроком.

— Запечатай чари.

Повагавшись, Офелія повернулась до ліфтера. Ніби той самий чоловік, що відвіз їх із тіткою Розеліною на сьомий поверх, а втім, його не впізнати. Недоладно тримав важеля так, що той викручував йому руку, а губи розтягнулись у чудернацькій посмішці, наче геть відкинув фахову поставу.

— Прошу?

— Запечатай чари, — повторив ліфтер. — Тобто зачаруй печалі. Що зроблено, зроблено, а що має статися, станеться.

Ліфтер зачинив ґрати й піднявся разом із ліфтом.

Офелія анічогісінько не второпала.

УРИВОК: П’ЯТА СПРОБА

А одного дня, коли був у геть поганому настрої, Він скоїв величезну дурницю.

Грюкають двері. Спогад починається таким чином. Він кілька разів ставить цю сцену на повтор, знов і знов переглядає це грюкання дверима, сподіваючись уловити подробицю, що дасть новий поштовх пам’яті. Хто грюкає цими дверима? То він? Ні. Він спостерігає, як дверима грюкають. Отже, це хтось інший.

Гаразд.

Дверима грюкають сильно. З гніву? Так, спогад уточнюється. Бог розгніваний. То Він грюкає дверима. Що Бога розгнівало? Він не пам’ятає.

Гаразд.

Дотримуватися методи: одне запитання, потім друге. Бог грюкає дверима, бо прийшов чи пішов? Цього разу відповідь приходить сама: пішов. Так, тепер ось пригадує. День грюкання дверей був днем розлуки. Опісля життя більше ніколи не було, як колись.

Гаразд.

Куди пішов Бог? Він вийшов надвір чи кудись зайшов? Годі пригадати це. Однак він відчуває, що воно суттєве. Йому вкрай необхідно знати, що по той бік дверей.

Гаразд.

Узятися до спогаду під іншим кутом. Він, Одін, де цієї самої миті перебуває він? І тут напрошується відповідь: удома. Досить цій думці оформитися, як він бачить відповідну до неї картинку. Друзки скла на підлозі. Розбиті дзеркала. Розчахнуті вікна. Усі ложки розкидані. Навіть воду перекрито. Чому? Що трапилось?

Він мусить відчинити двері. Він відчинить двері. Він відчиняє двері.

Провалля.

По той бік дверей, куди пішов Бог, — лиш небо, куди сягає око. Небо без землі. Розколений світ.

На цьому спогад закінчується.

Nota bene: "Запечатай чари". Хто вимовив ці слова й що вони означають?

ПАМ’ЯТЬ

Поліційний відділок являв собою великий заклад і мав фронтиспіс, гідний античних греків. Розташовувався в самому серці Небограда, і обслуговували його вісім ліфтів, досить широких, щоб перевозити по кілька бригад за раз. У супроводі однієї з них Офелія підіймалася великими головними сходами й розгубленими кроками перейшла залу. Фаруків пам’ятець постарався на славу: перед Офелією відчинялися всі двері, а вона навіть слова не вимовляла. Коли Офелія вийшла від Фарука, її миттю передали жандармам. Вони не дозволяли їй ні зателефонувати, ні надіслати телеграму, ні прилюдно висловитись. У цікавому натовпі, що утворився навколо неї, Офелія розпачливо шукала тітку Розеліну, але бачила лише придворних, що роздивлялись її в золоті лорнети. Ось-ось мала вийти заміж у в’язниці за спиною родичів. Офелію привели в підземелля, де утримували політичних в’язнів. Після того як її обшукала літня пані, її запросили до залу очікування під наглядом чотирьох жандармів. Вона присіла на холодну мов лід мармурову лаву й прикипіла очима до великого настінного годинника з маятником, що був одним-єдиним предметом меблів. За триста сімнадцять хвилин голова бригади повернувся в компанії молодого судді в чорній мантії й білій перуці.

— А ось і щаслива обраниця! — вигукнув він, угледівши примерзлу до лави Офелію. — Прошу за мною, дорога панно, буду вам за дружбу. Ой, здається, ви травмовані. То ж не та рука, що нею ви пишете, сподіваюся?

У мене для вас на підпис ціла купа паперів. — Він постукав по портфелю із червоної шкіри, що держав під пахвою. — Прошу вибачити нам цю невелику затримку: мусили підготувати ув’язненого, запросити церемоніара й свідків, усе таке. Шлюб — то шлюб, а закон — це закон! — весело проспівав він.

Перш ніж дістатися камери, де перебував Торн, Офелія минула чимало коридорів підвищеної охорони й цілу низку броньованих дверей. Остання з них вразила дівчину найбільше — такої вона ще за все життя не бачила. То були круглі двері, не менше трьох метрів у поперечнику й ніби вилиті з такого щирого золота, що можна було побачити власне відбиття. Двері прицвяхували складним механізмом з дрючків і коліщаток, немовби тут замкнено державного ворога номер один.

Охоронці, що стояли на варті, заклякли при вході, мов роботи. Офелія здивувалась, помітивши серед них Арчибальда: руки в кишенях, розслаблений на вигляд, мов турист. Мабуть, його завели іншим шляхом, не таким, як її.

Йому шанобливо вклонився суддя.

— Дякую, що зголосилися, пане посланцю! Ви говорили з ув’язненим лише кілька годин до цього. А що ви вдруге прибули сюди, щоб відсвяткувати це імпровізоване весілля, робить вам честь. Таке життя у дворі! Театр — наш хліб насущний. Полковнику, — провадив він урочисто, цього разу звертаючись до голови бригади, — можете видати наказ відчинити.

Щоб розкрутити двері броньованої камери, знадобилося троє чоловіків: кожен орудував ключем і колесом. Металеве клацання відлунилося всіма мармуровими поверхнями зали.

— Що ви тут робите, пане посланцю? — пробурмотіла Офелія, поки відмикали двері.

Арчибальд приклав старого циліндра до грудей.

— Я ваш церемоніар і ваші свідки.

— Сам-один?

— Сам-один. Якщо ви мріяли про пишне весілля, боюся, що розчаруєтеся.

— Мене тішить, що ви тут, — так поривчасто виголосила Офелія, що Арчибальд аж скинув догори бровами. — Але... Церемонія Дару? Ви зможете?

Усмішка Арчибальда устала ширшою, а погляд, навпаки, ще дужче спорожнів.

«Мій зв’язок із Павутиною розірвано, — відповів він подумки, — але родинну потугу я не втратив. Вас із Торном скоро поєднають пута значно цікавіші, ніж пута Гіменея».

Двері камери завтовшки в кілька десятків сантиметрів нарешті прочинили. Далі стояли золочені ґрати — їх голова бригади відімкнув ключем.

Усередині камеру збудували з того самого мармуру й позолоти, як і всі підземелля. Усі нутрощі Офелії зав’язалися клубком, коли вона побачила посеред кімнати Торна. Він сидів за надто низьким столом, а шкіряні мотузки, що обплітали йому зап’ястки, примушували гнутися. На обличчі в нього було видно сліди ударів, які спробували приховати під кількома шарами пудри. Навіть натягнута на нього красива біла сорочка була не його розміру, і незастебнуті рукава закінчувалися на середині передпліччя, виказуючи старі шрами.

Оце так «готують ув’язненого»?

— Прошу сідати, панно, — сказав суддя, пропонуючи Офелії стільця. — Можемо починати.

Він тримався на добрій відстані від Торна, неначе побоювався лишитися без голови від удару пазурів. Навколо кишіли жандарми й охоронці, тримаючи в руках кийки, готові втрутитися за першого знаку. Арчибальд глипав на палець ноги, що випинався з дірки в черевику, і як для того, хто мав би свідчити, був не вельми уважний.

Офелія сіла по другий бік столу. Стріла Торнів погляд навпроти — він був так само незбагненний, як погляд хижого птаха. За єдине джерело світла в кімнаті правила лампа розжарення на столі, що кидала бентежні тіні на риси Торнового обличчя.

Суддя повів мову:

— Усі ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати шлюб пана Торна — хоч і в малопоширений спосіб споріднення, але нащадка володаря Фарука — та панни Офелії, нащадниці пані Артеміди. Шлюб — це більше, ніж свято всієї родини. Це водночас її підвалина й вінець, це і є родина у своїй суті та безперервності!

Суддя завів нескінченну промову про завдання шлюбу, а тоді заходився переказувати довжелезний юридичний текст. Він явно не шкодував будь-якого способу згаяти якомога більше часу.

Охоплена крижаним поглядом Торна, Офелія ніколи не почувалася так зле. Вона не тільки не послухала його, та ще й ніяк не покращила обставини. Коли треба було підписувати нотаріальні документи, вона так занервувала, що зламала пір’я на стилографі, порвала аркуш і двічі перекинула чорнильницю. А Торн, не припиняючи впинатися в Офелію поглядом, мовчки звичним жестом підписав кожен папірець — навіть мотузки йому не завадили.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною! — вигукнув суддя. — Залишаю панові посланцеві працю виконати церемонію Дару.

Арчибальд преспокійно попрямував до столу.

— Підсуньте стільця до чоловіка, панно Оф... Пані Торн. Отак, чудово. Тепер я слугуватиму вам за місток, щоб ваші родинні потуги поєднались. Може статися, що ви відчуєте невеликий дискомфорт, але це швидко мине.

Офелія засовалася на стільці. Останні місяці вона страхалася цієї миті, а тепер сподівалася від неї дива.

Якщо Фарук має рацію, якщо є «ще щось» у Книзі, чого вона не змогла знайти, отже, Торн мусив стати за кращого читця, ніж вона. І хутчіше: затягнувши все, суддя вже вкрав у них частину ночі.

Арчибальд поклав одну руку на голову Офелії, другу — на погрозливу голову Торна. Офелія затремтіла, коли його палюх натиснув Торну на лоба, між бровами, там, де було татуювання. Спочатку дівчина нічого особливого не помітила, а потім помалу-малу гаряча хвиля розкотилася тілом, а тіло пронизав електричний струм, і його напруга щосекунди зростала. Офелія звела очі до Торна. Він теж це відчуває? Скоцюрблений навпроти неї, прив’язаний до столу, Торн не показував жодних почуттів. Офелія стиснулася, коли всіма венами пробігла дрож, мовби навіть склад крові їй мінявся. Дрож спинилася простісінько під лобом, саме там, де натискав Арчибальд. Якісь образи — які, звідки, хтозна — пробігли перед уявою так запаморочливо швидко, що дівчина не роздивилась жодного.

Коли Арчибальд нарешті прибрав руку, Офелія відчула, як у скронях тарабанить сильна мігрень.

— Добре-добре, — проспівав суддя, складаючи документи в портфель. — Думаю, що все гаразд. Ми підемо собі, щоб дати вам... Як то... Робити, що маєте робити. Голова бригади прийде по вас завтра вранці, о шостій, люба пані, — підсумував він, повертаючись до Офелії.

— О шостій? — обурилася вона. — Нам потрібно більше часу.

— Постанова є постановою, шановна пані, — відповів суддя та й пішов, змахнувши тогою.

Арчибальд підняв циліндра, щоб і собі піти геть.

— Беру на себе повідомити ваших батьків і Беренільду. Мої вітання, пане колишній інтенданте! — поздоровив він Торна, обіруч тиснучи руку в мотузках. — Гарного вам, хоч і короткого, медового місяця!

— Відійдіть від ув’язненого, пане посланцю, — порадив голова бригади. — Він небезпечний.

Голова бригади дочекався, поки Арчибальд, суддя і жандарми вийдуть із камери, розв’язав зап’ястки Торна, а тоді зачинив ґрати на ключ. Жалісливо зиркнув на Офелію, нібито залишаючи її в пазурах останнього злочинця, і показав на телефон, прибитий до стіни камери.

— Пані, за найменшої проблеми кличте охорону.

Важкі броньовані двері в камеру зачинилися, і після численних клацань коліщаток запала оглушлива тиша.

Офелія опинилась наодинці з Торном та його свинцевим поглядом. Хоч мотузки з нього вже зняли, кулаки досі лежали на столі, спина гнулась, а світло лампи підкреслювало садна й синці під пудрою на обличчі.

— Я зовсім не такого хотіла. Ну, тобто так, я хотіла поновити весілля, але не хотіла прискорювати виконання вашого вироку. Я сподівалася, що за термін буде цей тиждень і я встигну подати апеляцію, розумієте? Барон Мельхіор згадував Верховний міжродинний суд, і... І мені збігла думка. Ви тепер пов’язані не тільки зі мною, а й з усіма анімістами. Присягаюся вам, якби володар Фарук дав мені час, я домоглася б, щоб вашу справу розглянув інший суд. Ви б здобули право на справжнє слухання, ніхто вас би не катував, я б свідчила і... І... Торне, — прошепотіла вона, підсуваючи стільця, — я прочитала в Книзі таке, що й не знаю, з якого боку підступитися.

Офелія плутано розповіла йому про все, що відбулося на сьомому поверсі Вежі. Про угоду, що уклала з Фаруком. Про глибокий стрибок у минуле. Про істинне єство Духів родин та їхніх Книг. Про вирвану сторінку, що спричинила їм прогалини в пам’яті. Також розказала про безголового солдата, стару школу й запах золотистих мімоз, переконана, що навіть ці безглузді подробиці мають значення.

Торн слухав її, не розтискаючи зубів, і не повів бровою, коли Офелія оповіла йому своє видіння Бога.

— Від цього спогаду залишилася якась непевність, — визнала вона. — Таке враження, ніби я щось обминула, і саме це — те щось, що вам доведеться знайти за мене. Як ви гадаєте, це може мати стосунок до того, про що ви говорили з Мельхіором?

Офелія підскочила, коли Торн нарешті випростався і шви на тісній сорочці затріщали.

— Можна мені склянку води?

— Е-е-е... Так, звісно, — пролепетала Офелія.

Заплуталась у проводі лампи, ударилася коліном об залізний каркас ліжка, а тоді налетіла на порцеляновий умивальник. Від мігрені стала ще більш неповоротка, ніж звичайно. Чи то через те, що їй прищепили нову родинну потугу? Позирнула на свою знетямлену тінь на стіні з того самого блискучого золота, що й броня на двері. Окуляри мали не найліпший вигляд, але за винятком цього вона почувалась як звичайно.

Обертаючись до Торна, Офелія мало не перекинула кубка на підлогу. Дотепер не помічала, що лінія кісток у нього в лівій нозі страшенно викривлена.

— Що... Що вони вам заподіяли?

Торн ніяково човгну вся на стільці, і його нога набула ще більш лячного кута.

— Барон Мельхіор мав багато друзів, — не надто сумним голосом почав він. — Якби ви не «прискорили виконання мого вироку», за вашими словами, всьому моєму скелету дісталось би те саме. Не дивіться на мене так, — пробурчав він. — Я добре терплю біль.

Офелія затремтіла, мов листок, не насмілюючись уявляти, на що схожа нога під штаниною.

— Не хотілося б вас квапити, але час би нам уже починати урок, — занепокоєно мовила вона, зиркнувши на настінний годинник у камері.

Торн спокійно, ковток за ковтком, випив воду. Офелія не розуміла, як цієї миті він може залишатися таким спокійним — вона-от докладала великих зусиль, щоб не впасти в розпач.

Допивши, Торн занурився поглядом вглиб порожнього кубка. Сперся ліктем об стіл, вказівцем натиснув на шкіру, що на скронях, і ніби загубився в роздумах.

— «Спершу ми були єдиним цілим, — нарешті промовив він. — Однак Бог вирішив, що такі, як є, ми Його не задовольняємо, тому заходився нас розділяти».

— Прошу? — геть розгублено пробелькотіла Офелія.

— Мою матір ампутували п’ятнадцять років тому, — вів далі Торн відстороненим голосом. — Це сталося невдовзі після попередніх Станових зборів. Востаннє я бачив її тут само, у цій в’язниці. Досі не знаю, чому вона обрала мене, адже для неї я ніколи не був кимось особливим. Можливо, вона не мала іншого вибору. Отож вона скористалася дозволеними їй трьома хвилинами відвідин, щоб передати мені частку власної пам’яті. Малесеньку частку, — наголосив Торн, споглядаючи порожнечу в кубкові, — але цього було досить, щоб назавжди змінити моє життя. — Його очі металево блиснули, коли він звів їх на Офелію. — Особисті спогади Фарука... Принаймні кілька уривків, у які я роками вгризаюся, щоб видобути з них саму серцевину... Що ви дізналися від читання, я вже приблизно знав. Навіть трохи більше від того.

Довго тамуючи подих од захвату, Офелія нарешті глибоко вдихнула.

— Трохи більше від того?

— Бог зламав світ.

Торн промовив це так, як хтось інший описав би погоду надворі. Офелії замакітрилось у голові аж так, що вона мусила спертись об стіл.

— Розкол... Невже це робота однієї людини?

— Не знаю як, але Бог зламав світ, — повторив Торн велично спокійно. — Відтоді він має цілковиту владу над рештою уламків. Мельхіор продав йому душу, і це не окремий випадок. Чоловіки й жінки потаємно стежать за тим, щоб Духи родин і всі їхні нащадки чинили відповідно до плану, визначеного Богом. Моя мати належала до таких людей, і це геть усе зіпсувало — сам Бог вирішив зректися її. Не здивуюся, якщо ваші Настоятельки теж такі, а либонь, і хтось із ваших родичів, тому закликаю вас бути вкрай пильною.

Офелія заплющила очі. Мігрень діймала її, відгукувалася в голові бурхливою грозою.

— Та хто ж такий Бог?

— «Що він таке?» — оце слушне запитання, — поправив її Торн, опускаючи кубок на стіл. — Я ставлю собі його, відколи успадкував материну пам’ять, і дотепер не маю жодної задовільної відповіді. Тільки знаю, що він орудує наукою, яку годі порівнювати з нашою. Створив Духів родин, розбив світ на шматки й дав людству опікунів. Винятковий довгожитель і з тієї чи тієї причини не бажає, щоб хтось пізнав його істинне обличчя. На жаль, ті нечисленні мої, спільні з Фаруком, спогади туманні, коли в них ідеться про Бога.

— Отож тому вам так хотілося прочитати його Книгу? — запитала Офелія.

Торн насупився. Може, так упало світло настільної лампи, але у свинцевому небі його очей майнула погрозлива іскра.

— Кожна людина має право грати зі своїм життям, як із гральними кістьми. Гра дає випадкові результати, що перевищують будь-які пересуди. Якщо ними махлюють, то вони втрачають будь-який сенс. Увесь двір шахраює. Інакше бути не може, адже Дух нашої родини, взірець суспільства — махляр. Фарук навмання роздає ласки й кару замість того, щоб дотримуватися правил. А випадок того, хто зламав світ, іще гірший. Він украв гральні кості людства й так і не вийшов із тіні.

Офелії стало моторошно. Уперше Торн отак звірявся їй. Говорив із нею по-справжньому, як рівний із рівною.

— Отже, від початку ви розслідували Бога, — сказала вона. — А потім? Який у вас був намір?

Торн знизав плечима, наче відповідь була очевидна.

— Віддати ці гральні кості світові. Що світ відтак зробить із ними, мене не обходить.

Офелія була приголомшена зізнаннями Торна.

— Ви хочете сказати... Перечити Богові?

— Я всіляко привертав його увагу до себе. Мельхіор був ладний на будь-які крайнощі, щоб не дати мені прочитати Книгу Фарука. І недарма: Фарук і Бог мають спільне минуле. Я таємно сподівався спровокувати Бога на зустріч, зазіхаючи на цю тему. Бог неодмінно має слабкий бік, усі його мають. Залишалося тільки знайти, який саме, — і справа владналася б.

— Але чому ви? — наполягала Офелія. — Чому ви, ви сам мусите владнати цю справу?

Торн скривився, пробуючи змінити позу. Від коріння волосся скочувалися крапельки поту. Нога напевне завдавала йому страшного болю.

— Фахова деформація, — зрештою пробубонів він. — Вважайте це за недолуге почуття обов’язку чи невиліковну негнучкість розуму.

Офелія довгим поглядом захоплено дивилася на Торна в тьмяному світлі лампи. Ніколи вона не почувалася такою маленькою і ніколи він не здавався їй таким великим — і хай вона стояла, а він скоцюрбився, це нічого не міняло. Цей чоловік — чистісінький мізантроп, але міркує значно ширше, глибше, ніж решта, значно далі своїх особистих інтересів.

— І все це ви тримали при собі п’ятнадцять років?

Торн кивнув, примруживши очі, мов два сріблясті спалахи.

— Я навідріз не хочу приплутувати до цього тітку. Невідання менш небезпечне, ніж знання. З вами все змінилося, відколи ви прочитали Книгу. Однак пам’ятайте, що правда має ціну, і вона висока. Ніколи не забувайте, що сталося з Гільдеґардою. Напевно ж вона знала більше за мене й вважала за краще покінчити самогубством, ніж погодитися захистити мене. Весь час запитую себе, чому Мельхіору так кортіло, щоб вона зустрілася з Богом, — замислено додав він. — Барон теж узяв цю таємницю із собою в могилу.

Зненацька мігрень Офелії пронизала блискавка. Ніби пристрій уповільненої дії, родинна потуга Торна влилася в неї і дмухнула на вуглинки її пам’яті. Дівчина знову побачила, як юний Фарук стоїть навколішки біля її ніг, піднімає до неї жадібний погляд, немовби сподівається, що вона — вона, вона сама — дасть йому сенс життя. «Чому я мушу чинити, як написано? Що я для тебе, Боже?» Пригадувалися незліченні маленькі подробиці, ті подробиці, яких вона допевне не помітила під час читання: як вибиті із шибок вікна, як запнені ковдрами дзеркала і як вона, Бог, звертається до Фарука, пояснює йому щось суттєве.

Бій настінного годинника рвучко повернув Офелію до теперішнього.

— Нам не можна гаяти час.

— Я ніколи не гаю час, — ствердив Торн, вигинаючи брови. — Усе, що я вам сказав, мусив сказати тепер. Матимете застосувати це ліпше, ніж я.

На цьому слові він розігнув пальці, що стискав у кулаку — вони приховували маленький кишеньковий пістолет. В Офелії тьохнуло серце від цього видовища. Була певна, що Торн нічого не мав у руках, підписуючи суддівські папери.

— Арчибальд, — зрештою здогадалася вона. — Коли він вітав вас...

— Хоч він і кумедний, але вправний. Я попросив його про цю послугу, коли він прийшов провідати мене.

Офелія враз відчула, як її кидає то в жар, то в холод.

— Чому ви попросили в нього зброю?

— Не маю жодного наміру закінчити, як моя мати, — відповів Торн категорично. — Я хочу сам вирішувати, коли і як померти.

— Ви не закінчите, як ваша мати, обіцяю вам — облиште ці думки негайно.

Офелія говорила так палко, що суворі риси Торна напнулися з подиву.

— Ви не повинні нічого мені обіцяти. Є дещо, що вас зацікавить у цьому предметі. — Торн проникливо глянув на кишенькового пістолета, що виблискував у світлі лампи. — Скільки тримаю його в руці, а ще не прочитав.

— Що-що?

— Я його не прочитав, — повторив Торн. — Торкаюся його, але не відчуваю нічого незвичного. Звісно ж, я не знавець, але схильний думати, що це нехороший знак.

Офелія помітила на столі жерстяний кубок і підсунула Торну. Торн узяв його, покрутив між пальцями, а тоді відставив.

— Нічого.

— Добре зосередьтеся, — порадила йому Офелія, силкуючись не виказати паніки. — Прочитати предмет — це ніби зняти слухавку. Треба дослухатися, що він вам розкаже.

Торн повторив рухи, цього разу з кнопкою на лампі: покрутив її в один бік, у другий, збільшуючи й зменшуючи яскравість колби.

— Нічого.

— Немає видінь? — прожебоніла Офелія. — Незвичних відчуттів? Навіть слабкого враження?

— Hi.

Офелія зняла з носа окуляри.

— Тримайте. Простіше читати предмет, не заплямлений власним емоційним станом.

Трохи помацавши окуляри, Торн повернув їх.

— Так само нічого. Радше кумедно, але видається, що я не надто обдарований читець. А тепер послухайте мене уважно. Хочу дещо у вас попросити.

— Ні.

Відповідь вихопилася в Офелії майже мимохіть, та не завадила Торну спокійно правити своєї:

— Заберіть мою тітку із собою на Аніму. Ні одна, ні друга — ви не мусите терпіти громи Фарука через мене. Нікому не розповідайте про те, що знаєте, і живіть, як жили. Правда — важкий тягар, не на кожні плечі її покладеш.

— Ні, — повторила Офелія.

Вона пошукала зокола, що б іще його прочитати, але в тюремній камері вибір був невеликий.

Торн поклав маленького пістолета в кишеню сорочки.

— Я не використаю цієї зброї перед вами. Кличте охорону і йдіть.

Офелія захитала головою так сильно, що зачіска не витримала й волосся розсипалося по спині. Дівчину поймав жах.

— Ні-ні-ні, — благала вона, чимдужче не ймучи віри. — Ви маєте спробувати ще... Ми маємо спробувати ще. Я переконаю володаря Фарука дозволити мені прочитати його Книгу вдруге. Мусить бути вихід, завжди є вихід.

— Офеліє.

Руки Торна огорнули її обличчя, щоб змусити подивитися йому в очі. Сяк-так сидячи на стільці, він дивився на неї доконечно серйозно. У слабкому освітленні кімнати шрами, що перетинали його руки, висвічували, мов тонкий місяць.

— Не ускладнюйте мені завдання. Жодному з нас не до снаги задовольнити Фарука, і ви це знаєте. Він забере в мене пам’ять, а з нею — усе, чим я є. Я не хочу закінчити, як моя мати, розумієте? — Його пальці ще більше притислися до щоки Офелії. — Я не страждатиму, — пообіцяв він їй.

— Благаю вас...

Голос Офелії обернувся на благальний шепіт. Торн дивився на неї й щиро дивувався, а тоді в нього сіпнулися губи в напівусмішці-напівгримасі. Нерішучим, трохи скромним рухом він запросив Офелію підсунути ближче свого стільця, щоб знайти компроміс між її поламаною рукою та його забитою ногою. Коли вона сіла досить близько, він сперся чолом об її плече.

— Коли я вперше вас побачив, то в мене склалася нікудишня про вас думка. Вважав, що ви без клепки й без волі, навряд протримаєтеся до шлюбу. Це лишиться найбільшою помилкою в моєму житті.

Офелію розривали розпука й лють. Він не мав права! Не мав права отак проникнути в її життя, усе перевернути догори дриґом, а тоді піти, наче нічого й не було між ними.

Коли Торн щільніше пригорнув її, у неї всередині все наче обірвалось.

— Не падайте більше зі сходів, минайте гострі предмети, а надто, надто бережіться сумнівних людей, добре?

Щокою Офелії скотилася сльоза. Торнові слова падали в бездонне провалля, що утворилося в її тілі. Мала остаточну певність, що тієї миті, коли він піде, вона ніколи більше не зазнає такого теплого почуття.

Торн зітхнув у неї на плечі.

— А, і от що: я кохаю вас.

Офелія схлипнула. Їй відібрало мову. Дихати стало важко.

Руки Торна пірнули в густі кучері. Дихання почастішало. Він притиснувся до неї тілом так близько, як лиш можна було, а тоді жваво, аж рвучко відірвався.

Прочистив горло, бо голос раптом охрипнув.

— Це... Це трохи складніше, ніж я думав.

Торн відкинув своє світле волосся назад. Тепер він старанно уникав погляду Офелії. Краєчок повік у нього почервонів. Ця невиплакана сльоза зворушила Офелію більше, ніж будь-що сказане.

— Ідіть. Підводьтеся і йдіть, — благально мовив Торн. — Надто не люблю сльозливих прощань.

Він зняв Офеліїну руку, що вчепилася йому в сорочку. Як би їй хотілося мати дві руки, щоб міцніше триматися за нього.

— Ідіть, — глухим голосом повторив Торн, бо Офелія і не ворухнулася. — Що довше ви затримаєтеся тут, то складніше мені буде...

Кінець речення завмер у Торна на губах. Його очі розширилися від подиву, і при цьому шрам у нього на обличчі видовжувався до нескінченності. Офелія різко обернулась і теж побачила.

Із золоченої броні дверей блиснула стопа.

РОДИТЕЛЬ

Офелія не марила. Із сорока сантиметрів дверної товщі таки направду виходило тіло. Золото сяяло, мов кипляча лава, а втім, чоловік, що відділився звідти, не мав жодного сліду опіків. Опинившись у камері, він струсив з уборів золоті лискітки, що приклеїлися до них. Шкіра в нього була чорна, а вбраний він був у притаманний алхімістським кланам Золива тартан. Метал дверей уже повернувся у твердий стан, але там, де хвилину тому золото було бездоганно гладеньке, утворилася незугарна кірочка.

Крізь стовпчики ґрат чоловік миролюбно глянув на Офелію з Торном, немовби не було нічого дивного в тому, щоб заходити в тюремні двері, як ніж у масло. Відтак він зблід, зіщулив очі, а убори його перекинулися на східні. За мить він уже став геть іншою людиною і надприродно в’юнко просунувся між стовпчиками ґрат, неначе все його тіло було каучукове.

— От ми й зустрілися, анімісточко, — проспівав він музикально.

Офелія трохи розтулила рота, але п’ять складів вимовила безгучно, самими губами:

— Тисячолицник!

І чого б це учасникові Карнавального каравану навідуватися в таке непідхоже місце — їй годі збагнути. Однак її подив був ніщо порівняно з подивом Торна: він сперся об стіл, щоб спробувати ступити на здорову ногу, і від самого цього поруху сорочка його просякла потом. Зціпивши щелепи, мов лещата, Торн дивився на тисячолицника мерехтливим поглядом.

По-королівськи байдужо тисячолицник узяв собі стільця. Між митями, коли він почав сідати та коли вже всівся, тіло його розтягнулося, ніби гумове. Мов гриби, на обличчі виросли пишні, закручені догори вуса, східне вбрання змінилося на однострій із бранденбургами, а одне око скосилося всередину орбіти. Чимдалі більше дивуючись, Офелія впізнала зизоокого жандарма, що впіймав її на сходах мануфактури піскових годинників.

Гість схрестив ноги й аж ніяк не по-військовому обплів пальці навколо коліна.

— Я досить цікаво стежив за останніми содіями... Останніми подіями, — сказав геть інший голос, цього разу з північним акцентом. — Зокрема за вами двома. Уже якийсь час ви мене інтригуєте.

Серце Офелії пропустило одне биття. Майже нечутно, пошепки, Торн вимовив за неї неправдоподібну думку, що зринула в нього в голові:

— Ви Бог.

Закручені догори вуса тисячолицника піднялися від посмішки. То була найменш людська посмішка з-поміж тих, що доводилося бачити Офелії, і дівчина здригнулась усім тілом, укмітивши, що посмішка адресована їй.

— Отже, ти прочитала Книгу мого сина. Принаймні спробувала. Мої твори не до снаги першій-ліпшій чтиці.

Тисячолицник оббіг камеру зизооким поглядом, а тоді спрямував усю увагу на Торна. Стояння коштувало Торнові значних зусиль: він так сильно вхопився за край столу, що фаланги, здавалося, ось-ось тріснуть.

— А ти, навпаки, не перший-ліпший читець. Скористатися твоєю пам’яттю, щоб заповнити пропуски, — смілива думка.

На цьому слові тисячолицник шумно гикнув і підніс руку до рота. Звідти цілком природно випав шматочок іржі.

Офелію наче понесло вихором тривоги, страху й люті. Востаннє вона бачила цей предмет у шкірі Книги Фарука. Якщо ним заволодів цей тип, хоч як називається — «Бог» чи «тисячолицник» — це ворог, бо унеможливив будь-яке читання.

— Я маю більше знань, ніж усі бібліотеки, разом узяті, — проголосив тисячолицник. — Але цю дрібничку, — сказав він, спокійно розглядаючи іржаве вістря ножа між пальцями, — мушу визнати, пропустив.

І заглитнув — почувся вологий звук проковтування.

— Ліфтер, — пробурмотіла Офелія. — То були ви, чи не так? Ви зустрілися з володарем Фаруком після мене.

У тіні двокутівки тисячолицник наполовину прикрив повіки.

— Звичайно я не пхаю носа в справи дітей, але з Одіном виникають труднощі від заняття... Зачаття. Він ніколи не був слухняний, як брати й сестри. Думаю, що сьогоднішня наука була недаремна: відтепер він робитиме все, що я йому напишу.

Косі очі тисячолицника підвелися до Торна. Той чіплявся за стіл, а забита нога висіла мертвим тягарем, і з неї безладно стирчали поламані кістки, — ніби він будь-що мав стояти тут і тепер.

— Поки ми говоримо, Одін прямує сюди. Він іде виконувати твій вирок, хлопчику. Ти любив ундину... Убив людину. І неабияку людину.

На цьому слові тіло тисячолицника роздулося на стільці, вуса стончилися, стали подібні до знака оклику, двокутівка перемінилася на циліндр, а жандармів однострій поступився елегантному рединготу. Офелії здалося, що її шлунок підкотився до горла. Бачити, як барон Мельхіор сидить тут, перед ними, було божевільним видовищем.

— Напрошуються два цікаві запитання, — знову озвався тисячолицник воркітливим голосом барона Мельхіора. — Перше: чи варто було жити цій людині? Друге: чи варто тобі вмирати? Правду кажучи, гадаю, що з тебе буде значно ліпший опікун, ніж він.

Затамувавши подих, Офелія звела очі до Торна. Непевно тримаючи рівновагу, він затято мовчав. Його щелепи так напнулися, що кістки проступили під шкірою, — він був не в змозі їх розчепити.

Тисячолицник ризиковано зігнув голову з трьома підборіддями, щоб глянути на співрозмовника під іншим кутом. Офелію вразила схожість гротескних поз тисячолицника й Фарука, буцім тіла обох не підпорядковувалися тим природним законам, яким мало підпорядковуватися тіло пересічного хребетника.

— Вагаєшся? Видається, що ти досі не зрозумів, яку честь я тобі роблю. Опікуни — це обрані з обраних, єдині, до кого я маю дірну повіру... Повну довіру. Лиш на цьому ковчегу я ще не знайшов дітей, гідних мене заступати. Від усіх маю саме лише розчарування. Мельхіор перевищив повноваження і безсоромно користався моїм іменем. А твоя мати...

Вимовивши ці два слова, тисячолицник став втрачати вагу. Тіло виструнчилось і стало уподібнюватися до жіночого, аж доки не набуло вигляду вугластої жінки. На лобі вона мала спіральне татуювання хронікерів.

— Твоя мати, — вів далі жіночий голос, — занапастила своє ім’я.

Офелії на мить здалося, що Торн остаточно втратить рівновагу. Він геть збліднув, аж пополотнів, споглядаючи помолоділу матір без ознаки неслави та порушень пам’яті.

— Стань моєму сину за опікуна, — сказав тисячолицник. — Стань мені за очі та вуха на цьому ковчегу. Допоможи мені повернути родину на шолудивих прях... Правдивий шлях. Стань мені за улюблену дитину.

В Офелії закипіла кров. Користатися вустами матері, щоб промовляти такі слова, — нечувана жорстокість.

Тисячолицник склав гарні жіночі губи в посмішці, але не зміг вдихнути в неї жодних почуттів.

— Що думаєш, хлопчику? Запропонувати Одіну помилувати тебе? Ти готовий дати мені своє життя чи мені дати тобі смерть?

— Що я думаю, — повторив Торн.

Офелія вибалушила очі, побачивши, як із кишені сорочки Торн дістає пістолет і націлює його на тисячолицника. Другою рукою, яка тремтіла від надзвичайного напруження пальців, Торн узявся за стіл.

— Я думаю, що людству давно час отримати гральні кості назад.

Тисячолицник не кліпаючи прикипів очима до цівки пістолета.

— То ти не зрозумів, хлопчику? Людство — це я.

— Дурня! — сплюнув Торн крізь зуби. — Ви відтворюєте вигляд і потугу інших, щоб ліпше приховати власне обличчя і власну слабкість. Тепер нарешті я розумію, чому Гільдеґарда поклала кордон безпеки, — процідив він із ненавистю. — Ви заздрили її вмінню орудувати простором, чи не так? Заздрили, бо у вас немає такого вміння, яке було в неї. Ви не всемогутній.

Офелії занудило у грудях, коли вона почула постріл: Торн вистрелив прямісінько в материне обличчя. На її обличчі відбився жах, коли тисячолицник закотив очі, глипаючи на отвір від кулі, що всадилася йому посередині лоба, саме там, де було кланове татуювання. З дірки не вилилося жодної краплі крові, а шкіра затяглася так, що від рани не лишилося і сліду.

— Ти розчаровуєш мене, як і твоя мати. Розчаровуєш мене, як і Одін.

Торн оскаженів. Випустив другу кулю, потім третю, поки не спустошив барабана, поцілюючи у всі життєво важливі органи тисячолицника, але тіло останнього поглинало постріли, наче кремове.

Коли Торн використав усі набої, тисячолицник підвівся зі стільця, недбало махнувши сукнею.

— Війна, — зітхнув він. — Завжди війна. Що мені зробити, щоб відучити нащадків від цього ницого потягу?

Торн кинув зброю, вхопив Офелію за шалик і щосили штовхнув її.

— Тікайте!

Не залишаючи тисячолицникові часу оговтатися, Торн обіруч сперся об стіл і випустив усі пазури, що вигострила його нервова система. За кілька секунд обличчя, горло й руки матері Торна вкрилися рваними ранами, наче на голу шкіру сипонули десятки невидимих ножиць. Щойно зникав один поріз, як відкривався другий, без упину білуючи плоть. Деякі рвані порізи, завдані Торновими пазурами, були такі глибокі, що виривали цілі кавалки м’язів, але тисячолицник був здатен до регенерації і помалу-малу відновлював тіло.

Стоячи спиною до стіни, Офелія не насмілювалася зрушити з місця бодай на крок. Уперше вона бачила, на що спроможний дракон у розповні потуги, і не знала, хто її вражав більше — Торн чи тисячолицник. Їй здавалося, ніби вона — маленька дівчинка, яка застрягла в лещатах між силами творення і силами руйнації.

Коли ж нарешті Офелія спромоглася таки дістатися до телефона й зняти слухавку, щоб покликати на поміч жандармів, щоб ті відчинили двері, у відповідь вона почула тільки власний голос. Лінію було обрізано. Серце в Офелії похололо, коли в золоченій стіні навпроти на очі їй навинулися власні очі. Вона бачила в камері себе, Торна — і більше нікого. Тисячолицник не мав відбиття?

Усі меблі розлетілися по кутках кімнати. Ліжко тарахнулося, скрегочучи металом, об стіну, стільці приклеїлися до стелі, а стіл просунув ніжки між стовпчиками ґрат. У повітрі літала тільки лампа, мов кулька на ярмарку, яку утримував електричний дріт, а абажур обертався по колу. Лампа кидала хитливе світло на тисячолицника, що тепер перевернувся на голомозу дитину — так голилися мешканці Циклопа, майстри магнетизму й тяжіння.

Де Торн? Вигнувшись, Офелія помітила, як його велике тіло схиляється над умивальником. Черепом він розбив порцеляну зливника, і з труб на Торна виливався нестримний потік води й крові. Сила відпихання тисячолицника знерухомила Торна й прип’яла одну половину його тіла до стіни, другу — до підлоги.

— Руйнівник світу.

Офелія затремтіла, побачивши, що тисячолицник наближається до Торна й сідає перед ним навшпиньки. Підвішена в повітрі лампа слухняно пливла за ним, мов медуза в морі.

— Я не рисував квіту... Не руйнував світу, — тоненьким голоском сказав тисячолицник. — Я його врятував. Я батько й мати Духів родин, усім вам я родитель. Завжди бажав вам добра. Ти обрав не того суперника, малий.

Торн зіпнувся на лікті, щоб відслонитися від стіни, але тисячолицник клацнув пальцями — і збільшена сила тяжіння жбурнула Торна назад.

— Усе ще вважаєш, що я слабкий?

Цієї миті тисячолицник справді вподібнився дитині — дитині, що піймала коника й ладнається відірвати йому лапки.

Офелія сперлася на стіну. Поламана рука, складена на животі, впиналась у ребра. Тяжіння було таке викривлене, що вона вже не могла усвідомити свого ні доземного, ні поземного стану.

Дівчина позирала на своє відбиття в золотій броні. Дзеркало. Стіни цієї камери являли собою звичайнісінькі дзеркала.

Давши поверхні вповні себе поглинути, Офелія виринула з протилежної стіни, самісінько біля Торна. Поле відпихання, що ширилося від тисячолицника, вмить здавило їй легені.

— Досить, — видихнула вона. — Ви зробили пропозицію, Торн відмовився, зупиніться на цьому.

Офелія відчула на собі отетерілий погляд Торна, але цілковито зосередилася на дитині, що присіла навшпиньки перед ними. Тисячолицник повернувся до неї радше знуджено, ніж зацікавлено, мовби споглядаючи одноманітний пейзаж за склом у потягу. Однак потроху його погляд змінювався. Тим самим збільшувальним рухом його повік піднялися брови, лоб і вся голомоза голова. Уперше на поверхні обличчя з’явилася справжня емоція.

— Ти перкалодзоходиця... Дзеркалопроходиця. Я знав. Відчував, що є в тобі щось знайоме. На тобі його ознака.

— Ознака?

Якби Офелію не розчавлювало примхами тяжіння, вона сформулювала б запитання як слід. Поки тисячолицник знову перемінювався, відчула, як полегшується дихання. Уп’явшись очима в Офелію, він набув її вигляду. Струмені темних кучерів вихлюпнулися з голеного черепа, а дитяче лице осідлали окуляри. Позаду нього всі меблі, що поприлипали до стін і до стелі, впали на мармур, наче злива метеоритів. Лампа, хряпнувши на підлогу, вгасла й на кілька секунд занурила камеру в цілковиту темряву. Відтак колба миготливо засвітилася.

— Це ти дозволила йому втекти, — мовила друга Офелія невиразним голосом. — Ти вивільнила Іншого. Через тебе у світі збилася рівновага.

Умить звільнившись від магнетичного хвату, Торн учепився за умивальник, щоб зіпнутися на ноги, але від слів тисячолицника застиг на півдорозі, і вода з труб і далі продовжувала литися на його обличчя.

За кілька нерівних ударів серця Офелія втнула, про що говорить тисячолицник.

«Звільни мене».

— Мій перший прохід крізь дзеркало, — прошепотіла вона. — Отже, це не витвір уяви. Тієї ночі по той бік таки справді хтось був. — Офелія хотіла була підвестися, щоб подивитися двійникові в обличчя, але послизнулася на вологому мармурі й тільки ще більше забила руку. — Припустімо, ваша правда, — сказала вона, скривившись від болю. — Хто такий цей Інший і що він робив у дзеркалі в моїй кімнаті?

Тисячолицник буцімто напружено замислився. Офелія ніяковіла від того, що її змірює суворим поглядом власне обличчя.

— Інший спричинить обвал копчення цехів... Обвалення ковчегів. Це вже почалось і лиш погіршується. Що довше Інший залишатиметься на волі, то більше обвалюватиметься світ.

Офелії спершу здалося, що тисячолицник глузує з неї, а тоді відчула, як зі страху тілом аж до шалика пробігає дрож. Саме пригадала, як чотири роки тому від краю Полюса відкраявся кусень землі. «Він був не аж надто великий, — казав їй Торн. — Два роки тому від меншого ковчега Геліополісу відірвався шмат у кілька кілометрів».

Ні.

Не може бути, що це через її прохід крізь дзеркало.

Не може бути, що це через неї.

Тисячолицник прокволом обернувся до настінного годинника камери, що дивом уберігся в розгардіяші навколо. Як на провісника апокаліпсису він був не надто схвильований. Перетворився на мідяношкірого стариганя, а потім опустив на Торна байдужий погляд.

— Одін скоро прийде. Хай сам вирішує твою долю, як п’ятнадцять років тому вирішив долю твоєї матері. А ти, — докинув тисячолицник, звертаючись цього разу до Офелії, — муситимеш виправити те, що розладнала.

Ви тепер поєднані, Інший і ти. Рано чи пізно, хочеш ти чи ні, проминеш нове до мого... Приведеш мене до нього. А доти я стежитиму за тобою.

На цьому віщому слові старе тіло тисячолицника перейшло з твердого стану в газуватий. Червоною ектоплазмою піднявшись у повітря, він зник у вентиляційній решітці.

ВИРОК

Тепер у камері Офелія чула лише, як б’ється її серце, як на підлогу тече вода, як миготить перекинута лампа і як то там, то там буркочуть меблі, лежачи догори дриґом. Дівчину так приголомшили події, що знадобиться кілька місяців, років, усе життя, щоб отямитися. А поки напрошувалося лиш одне:

— Я мушу поговорити з володарем Фаруком.

Офелія повернулася до Торна, що був на диво мовчазний. Його погляд приховувала рука, зігнута на обличчі, мов дебелий павук.

— Торне? — занепокоїлась Офелія.

Він іще більше зімкнув довгі кістляві пальці, заглиблюючись у їхню темряву лицем. Груди його затіпалися, наче він боровся з нападом кашлю, кадик заворушивсь і раптом Торн зареготав. Звучало це хрипко, геть недоречно й мовби вихоплювалося з глибин його тіла.

Офелія сторопіла: шаснула гадка — а чи не збожеволів він? Однак коли нарешті його ручище знов упало, то відкрило гострий, мов стріла, погляд. Стріла, що нарешті знайшла ціль.

— Цей божественний комедіант дав мені хорошу науку.

Очі Торна ясно ряхтіли крізь пасма волосся, що прилипло до залитого кров’ю і водою обличчя.

— І ви теж, — проголосив він, — ви багато чого мене навчили.

Осміх пропав, коли Торн спробував змінити положення: про себе нагадали рани.

— Не рухайтеся, — наказала йому Офелія. — Я покличу на допомогу. І поговорю з володарем Фаруком.

Її патинки марно ковзали по калюжі води — Торн вхопив її за сукню, щоб утримати.

— Ні. Хай прийде сюди. Тепер це вже не має значення. — Торн заплющив очі, глибоко вдихнув, а тоді його повіки прикрилися так, що стали пропускати лиш одну іскорку. — Уважно мене послухайте. За вами стежитиме не тільки Бог.

Офелія й гадки не мала, що він намагається їй сказати, та й не хотіла знати. Мабуть, вона була ще схарапуджена через останні події, але рішучість підкотила їй до живота хвилею гарячого пару. Дівчина рвонула сукню, щоб Торнова рука послабила хват.

— Поговоримо про це, коли ви будете в безпеці, не раніше. Я не дам володареві Фаруку накинутися на вас. Обіцяю вам, а ви обіцяйте мені, що не робитимете нічого нерозважливого до мого повернення.

Торн переможено прихилив голову до стіни, і його погляд загубився в далекому внутрішньому крайнебі. Вода з обірваної труби й далі несла його кров по мармуровій долівці. Він нагадав Офелії розхитану ляльку, і нараз їй стало боязко лишати його самого.

— Пообіцяйте мені, — наполягала вона.

Кремезний Торнів ніс засопів.

— Я ніколи не роблю нічого нерозважливого.

Не гаючи більше ні секунди, Офелія шубовснула в золоту стіну й випірнула із зовнішньої поверхні дверей. Помітила кірочку розплавленого металу там, де зайшов тисячолицник. Як же це охоронці могли не зауважити її? І зрозуміла, перечепившись об тіло в однострої: то вартовий бригадир простягнувся на долівці. Офелія побачила, що він глибоко дихає, але не змогла його розбудити. Тисячолицник, очевидно, вдався до нарколепсії, щоб занурити вартового в штучний сон.

Щоб не минати низки броньованих дверей, що крізь них довелося пройти дорогою сюди, Офелія скористалася золоченими вивісками як дзеркалами й пройшла навпростець від першої до останньої. Якщо тисячолицник сказав правду, Фарук уже прямував до поліційного відділка. Залишалося дізнатися, де саме він тепер.

Відповідь спіткала Офелію у вигляді гучного гамору, поки вона піднімалася мармуровими сходинками, що линули з підземелля. До верхівки сходів у протилежному напрямку надходив кортеж із придворних — справжнісінька сніговина з перук, рединготів і суконь. Усі трималися позаду Фарука, що невимовно повільно спускався сходами. Даремно жандарми намагалися загатити цей плин відвідувачів — їх поглинуло численністю натовпу.

— Прошу вас, володарю!

Поверх усіх голосів лунав гарний голос Беренільди. Довгий шлейф сукні струмився зі сходинки на сходинку, а вона благально піднімала обличчя до Фарука.

— Змініть вирок моєму племіннику на умовний. Згадайте все, що він зробив для вас на своїй посаді.

Беренільда болісно заламувала брови, шарпала сережками й викочувала пошаленілі очі. Ніколи Офелія не бачила її отак із душею навстіж перед двором.

Якщо ж вона була чистісінькою емоцією, то Фарук утілював байдужість. Навіть не вшановуючи Беренільду поглядом, він незворушно спускався сходами, немовби сам був із мармуру, як і ті сходи.

Коли Беренільда побачила внизу, біля сходів, Офелію, то стала як стовп, і весь кортеж, зачовгавши черевиками, теж зупинився. Якісь голоси ззаду загомоніли: «Що сталося? Чому ми зупинилися?» Але ця нетерпляча говірка вгасла, і незабаром на сходах залягла цілковита тиша.

Лише Фарук мляво провадив спуск: очі напівприплющені, а довга білява шевелюра гойдається, мов шовковий плащ.

Офелія пішла сходами йому назустріч. Мокра наскрізь сукня, скуйовджені кучері, поламана рука — мабуть, вона мала жалюгідний вигляд, але її це не обходило. Підвела погляд так високо, скільки змогла, шукаючи погляд Фарука під його прикритими повіками.

— Я теж із ним зустрілася, — промовила Офелія, і голос її відбився від мармуру. — Я знаю, чого він від вас сподівається, але ви не повинні йому підкорятися.

Придворні отетеріло ззирнулися, і навіть Беренільда від здивування розтулила рота. Офелія знала, що тут небагато хто може второпати, на кого й на що вона натякала. Фарук так само поволеньки спускався до неї сходами, сходинка за сходинкою, як велетенський сомнамбула. Тепер він був дуже близько, і її здивувало, що вона не відчуває перших хвиль його потуги. То був лихий знак: отже, вона не привернула всієї його уваги.

— Ствердіть власну свободу, — напосідала вона. — Ствердіть її, помилувавши Торна.

Що ближче до неї підходив Фарук, то більше посилювалося парадоксальне відчуття, ніби він далеко. Він уникав її погляду, і коли нарешті відповів, його голос пролунав так, мовби тріснув льодовик:

— Я мушу чинити, як написано.

Тоді Офелія втямила, що Фарук не тільки не перестане спускатися, але й не зробить нічого, щоб її обійти. Вона опинилася б у нього під ногами, якби Беренільда вчасно не відштовхнула її з його путі.

Слідом за Фаруком поновив ходу й супровід придворних. Фаворитки тремтіли під діамантовими прикрасами, не придатними для крижаного світу поліційного відділка. Навіть пам’ятець, що стискав у руках записника Фарука, непевно озирався довкола.

Беренільда відвела Офелію в закуток сходів, де їх би не заштовхали, і взяла її руки у свої, подібно як потопельниця хапається за пліт.

— Я не впізнаю нашого володаря! Він не у звичайному своєму стані. «Я мушу чинити, як написано» не сходить йому з вуст. Нібито... Нібито думає лиш про те, щоб покарати мого бідного хлопчика. Чому ви сказали йому ті слова? Ви знаєте, що з ним? Що буде з Торном?

— Я їх бачу! — гримнув голос. — Дайте пройти! Це моя донька!

На превеликий Офеліїн подив, спалахнувши червоною сукнею, з юрми шляхетства вигулькнула її мати. За нею поспішали батько, дідусь, тітка Розеліна й сестра Аґата.

— Отже, це не балачки?

— Тебе справді віддали заміж за пана Торна?

— У в’язниці?

— Без нас?

— Без церемонії?

— Без мереживної сукні?

Арчибальд і собі виринув із натовпу — циліндр на ньому ледь тримався і мав от-от злетіти з голови. На долонях пан посланець ніс Беренільдину дитину, немовби йому доручили опікуватися феєрверком, який мав от-от вибухнути.

— Нам не можна тут залишатися. Торн попрохав мене евакуювати вас звідси, якщо поверне на лихе. — Арчибальд захоплено глянув на плав шляхетства, що мчав у підземелля. — На мій погляд, на хороше вони геть не повертають.

— Повернімося додому, сестричко! — заблагала Аґата, тягнучи Офелію за шалика. — Двір зовсім не такий, як я уявляла!

Оглушена подіями, Офелія стала до всіх них спиною, заплющила повіки, абстрагувалася від гамору й упорядкувала думки. Невже Фарук справді став недосяжним?

Вона повернулася до дідуся — той щоразу, коли якийсь шляхтич його штурхав, лаявся суржиком.

— Казки про предмети, що ви мені надіслали... Жодна не збентежила володаря Фарука так, як казка про ляльку.

— Ляльку? — пробубонів дідусь у вуса. — Ляльку, що мріяла стати акторкою?

Офелія кивнула, більше для себе, ніж для нього. Наприкінці казки лялька дізналася, що насправді хотіла здійснити мрію власниці.

— Володар Фарук плутає власну історію з казкою. Я мала вигадати інший кінець.

Щойно Офелія вимовила ці слова, як спалах болю з краю до краю пронизав її чоло. Під поштовхом родинної потуги Торна вивільнилася пам’ять про читання. Безголовий солдат. Стара школа. Запах золотистих мімоз. Вибиті вікна. Запнуті дзеркала. Офелію засмоктало у вихорі часу, і вона знову побачила, як юний Фарук стоїть навколішки біля її ніг, піднімаючи до неї жадібний погляд. «Чому я мушу чинити, як написано? Що я для тебе, Боже?»

— Знаю, — пробурмотіла Офелія, повертаючись до Беренільди. — Нарешті я знаю, що треба йому сказати. Заберіть дитину подалі звідси. Я приєднаюся до вас згодом.

Вона вже побігла сходами, аж тут мати вхопила її за рукава.

— Стривай-но!

Не змінившись на виду, Офелія показала, що не дасть себе затримати, але мати підійшла й одним рухом зав’язала шалик вузлом навколо руки Офелії й відкинула з обличчя пасма її волосся, щоб добре його бачити.

— Ох той пан Торн. Мені ще не випало з пам’яті, що ти прикипіла до нього, але я все одно терпіти його не можу. Та вже гаразд, тепер це твій чоловік, і твоє місце поряд із ним. Моє місце — тут, я чекатиму тебе. І, будь ласка, будь розсудлива.

Офелія потиснула материну руку, перш ніж відпустити.

— Дякую, мамо.

Ідучи проти натовпу, Офелія міркувала про те, що повідомлення, яке вона несе, суперечить усьому, що вона цієї ночі побачила й почула від Бога. Однак вона мала цілковиту певність, що помилки бути не може. Саме це, це й ніщо інше вона мала сказати Фарукові.

Зрештою вона помітила його на другому кінці коридору: Фарук, мов засніжений шпиль, височів у морі перук. Він стояв перед камерою Торна й чекав, коли відчинять. Довкола панувала атмосфера загального сум’яття — жандарми саме виявили, що побратим спить на долівці й що на дверях є кірочка розтопленого золота. З уст до вуст уже передавали слово «втеча», але голова бригади непохитно сказав:

— Камера була герметично зачинена, володарю. Відбулася спроба проникнення, але зовні двері так само прицвяховані. Щоб їх відчинити, треба три особливі ключі, і один я тримаю в себе особисто.

Протиснувшись до перших лав, Офелія побачила, як голова бригади гордовито вимахує в’язкою, що поблискує в нього на шиї. Вона могла б пояснити йому, що існує безліч способів зайти в камеру й вийти з неї без ключів, але, мабуть, це було б не в його інтересах.

— Відчиніть, — наказав Фарук безбарвним голосом. — Заждіть!

Попрацювавши ліктями, Офелія таки вийшла з юрмища, а тоді стала між Фаруком і броньованими дверима, попри несхвальний шепіт, що знявся навколо. Дівчина так високо звела голову, що ледве не скрутила собі шию, і стала навшпиньки, сподіваючись нарешті піймати Фаруків погляд там, нагорі, на верхівці його нескінченної постаті. Дарма. З понурої шпаринки між повіками він дивився просто себе. Бувши килимком, Офелія справила б на нього той самий ефект.

— Прошу звільнити дорогу, пані, — утрутився голова бригади.

Він видав цей наказ ввічливо, але владно. За мить брови в нього злетіли догори — напевно, він питав себе, як Офелія вийшла з камери. Либонь, зміркував, що жандармерія сьогодні вже досить зробила із себе посміховище, бо втримався від будь-яких зауваг із цього приводу.

— Учора я не змогла виконати угоду, — мовила Офелія, зосереджуючись винятково на Фарукові. — Було дещо, що ви бажали пригадати про вашу Книгу, і я того не знайшла. Тепер я знаю, що це таке.

Фарук не зволив опустити на неї очі, а далі споглядав дебелі круглі двері із гартованої криці, коліщаток та замків.

— Я мушу чинити, як написано, — повільно викарбував він без жодної інтонації в голосі.

Окуляри Офелії потемніли. Вона ніяк не могла збагнути, яким чином тисячолицник знову повернув Фарука під свою владу. Торкнувся Книги. Чого Офелії годі було зрозуміти — навіщо він це зробив. Це цілковито суперечило тій правді, яку він колись прагнув передати Фарукові.

— Ви не лялька, — мовила Офелія, спромігшись на повен голос. — Ви не повинні здійснювати чужу мрію.

— Я мушу чинити, як написано, — не вагаючись повторив Фарук. — Відчиніть двері.

Троє бригадирів, відповідальних за механізм відчинення, підійшли до Офелії, але вона міцно стояла на ногах, і Божі слова вийшли з її тіла, мовби завжди були там і ждали свого часу, причаївшись у куточку її єства:

— Твоя Книга — лише початок твоєї історії, Одіне. Написати кінець належить тільки тобі.

З усіх горлянок присутніх видобулися здивовані вигуки. Офеліїні слова справили несподіваний і видовищний ефект. Фарук позадкував і підніс руку до грудей, саме туди, куди у величній своїй шубі клав Книгу.

Здавалося, його серце розбилося на друзки. Він упав на коліна, і волосся й хутро шуби змішались в одне. Від його незворушності не лишилось і сліду, а переповнені почуттями очі дивилися на Офелію так, ніби нарешті її побачили.

Їй мало б бути страшно: від того, що вона вчинила, від того, що він міг би з нею скоїти. Страху не було. Пам’ять про читання перенесла Офелію так глибоко в особисту історію Фарука, що тепер вона не розрізняла, де його минуле, а де її.

Офелія підійшла до нього й порухом, що обурив весь двір, відкинула йому з обличчя довге біляве волосся — саме так, як мати щойно відкинула його їй на сходах. Вираз обличчя Фарука, який стояв навколішки на мармурі із затисненою в руці Книгою, свідчив про його дуже велике сум’яття. Дух знову ширився від нього потужною невидимою аурою. Офелія відчула, як нею раз по раз пробігає біль, а нервова система приймає ударну хвилю, але дівчина витримала її. Фарук уже не був для неї безсмертним керманичем — тепер він став лише розгубленою дитиною, яка не відала, як дати собі раду.

— Артемідине дитя, — пробелькотів він знічено, — що... Що мені робити?

— На це можете відповісти тільки ви сам.

Офелія на мигах показала пам’ятцю підійти. Трохи повагавшись, юнак по-фаховому, як йому й належало, підніс записник. Жандарми й придворні, що стояли поблизу, нашорошено ззирнулися, розриваючись між бажанням або утрутитися в те, що діялося в них на очах, або дати драла.

Ледь тримаючись на ногах на мармуровій підлозі, Фарук розгорнув свій записник і заходився поволі гортати сторінки. Там містився протокол слухання Торна, копія угоди про читання і мішанка заледве розбірливої писанини. Фарук заціпеніло перечитав нотатки. Дивлячись на нього, можна було подумати, що в ньому відбувається якийсь внутрішній розкол — його тягнули врізнобіч суперечливі настанови. Окрім шелесту сторінок під його пальцями та кількох нервових бухикань у юрмі, довкола панувала печерна тиша.

Зненацька Фарук застиг посеред читання. Очі заклякли над вирізкою з газети. Попри те що Офелія бачила її в перевернутому вигляді, вона, однак, впізнала на фото Беренільду, яка сиділа біля колиски.

Коли Фарук нарешті згорнув записник і підвівся, усі навколо злякано здригнулися.

— Відчиніть двері, — наказав він.

Офелія затамувала подих. Вона відчула, як велетенська рука Фарука всією своєю вагою лягає їй на голову. Проте то був вияв не гноблення, а примирення. Ролі помінялися місцями: він став родителем, а вона — дитиною.

— Ви виконали угоду, Артемідине дитя. Я дарую пану Торну шляхетський титул і звільняю його від статусу неправонародженого. А отже, для нього проведуть нове судове слухання, як і годиться. Відчиніть двері, — повторив Фарук жандармам.

Серед міражників стало помітне ремствування, але воно вмить згасло, мов свічки, під крижаним поглядом Фарука. В Офелії нестямно калатало серце, і вперше вона дивилася на Фарука як на справжнього Духа родини. Полегкість пройняла її так миттєво, що ноги розм’якли й стали мов масло — дівчина з усіх сил трималася, щоб не впасти. Скоро вона побачить Торна. Його полікують, чесно судитимуть, і разом він і вона вирушать у нову подорож.

Поки важкі золоті двері, що ними керували троє бригадирів, скреготіли металом, Офелія чіплялася лиш за цю думку. Не бажала думати ні про тисячолицника, ні про опікунів, ні про цього Іншого, що його вона буцімто випустила і який спровокує обвалення ковчегів. Ні, вона не бажала думати про все це. Хотіла лиш смакувати разом із Торном цю, хоч і плинну, мить незатьмареної радості.

Коли двері камери нарешті відімкнули, в Офелії кров похолола в жилах.

Перекинуті меблі по кутках кімнати. Лампа, що жалібно мигтить на долівці. Вода, що так само витікає з умивальника. І ніде нема Торна.

КРІЗЬ ДЗЕРКАЛА

Шалик Офелії майорів на вітрі, мов прапор. Тримаючи в руці маленьку валізу, дівчина крокувала пероном, не в змозі відірвати погляд від краєвиду. Причал дирижаблів вмостився на краєчку Небограда, і звідси розстелявся неозорий вид на ковчег унизу. Офелія не знала, коли тепер побачить ці хвойні ліси й білі гори, тому поклала собі востаннє наповнити легені цим винятковим вітром, де змішалися смола, сніг, сіль та вугілля.

А Торн? Де він в усьому цьому?

«Ви теж, — сказав він їй. — Ви мене багато чого навчили». Не одразу, але зрештою Офелія збагнула сенс цих слів. Хай вона не змогла навчити Торна читати, зате він зумів проходити крізь дзеркала. Торн покинув тюремну камеру так само, як і Офелія, послуговуючись блискучою поверхнею мурів. З якого дзеркала він відтак вийшов і як спромігся зникнути з дороги з поламаною ногою? Це залишалося таємницею.

Перший свисток чергового по перону повернув Офелію до реальності. Дівчина довірила свою валізу молодшому братові, що наполегливо пропонував свої послуги, і пішла містком до дирижабля — ним уже піднімалися одне за одним усі родичі. Горло стиснулося, коли Офелія побачила зграйку, що скупчилася на кінці перону, щоб попрощатися.

Арчибальд підійшов до неї першим і вітально зняв капелюха — дно звісилось і закляпнулося, мов розкладачка.

— Неодмінно звернуся до вас наступного разу, коли мене викрадуть. Заради всього святого, пані Торн, не робіть такого обличчя, — сказав він їй, підморгнувши, і нахилився до неї. — Якщо ви невдовзі не повернетеся на Полюс, то Полюс прийде до вас — слово посланця!

Не надто переконано Офелія всміхнулася йому у відповідь, а тоді простягнула руку Ренару, який рішуче від неї відвернувся.

— Будь ласка, Ренольде, не гнівайтеся на мене перед розлукою.

Вітер розпатлав усі руді кольори на ньому: брови, бакенбарди, волосся, навіть шерсть Ковбаски, що сиділа в нього на голові, — і від того Ренар мав іще більш гнівливий вигляд.

— Та що вже там, ви не мусите перепрошувати в мене, — пробурчав він. — Ви моя хазяйка, нагадаю. Що то буде мені за життя, якщо я не супроводжуватиму вас усюди, куди ви йтимете?

— Це тимчасово, — пообіцяла йому Офелія.

Вимовивши ці слова, вона відчула, як у неї ще дужче стиснулося горло. Насправді вона не знала, наскільки тимчасово це буде. Офелія нервово зиркнула на доповідачку, що чекала її за кілька кроків від них. Убрана в чорну сукню, доповідачка немов уособлювала правосуддя, а флюгер на капелюсі суворо тицяв на Офелію. Щойно Настоятельок поінформували про останні події, вони наказали негайно репатріювати Офелію на Аніму, а дівчина не мала іншого вибору, крім як підкоритися. Відколи Торн зник із камери, він не подав жодних ознак життя, бодай телеграмою. Його офіційно визнали за злочинця, і Родиністерство Аніми скористалося із цієї приключки, щоб відкликати Офелію. Якби дівчина не послухалася, то дипломатичне напруження між Анімою та Полюсом іще більше поглибилося б. А втім, Офелія підозрювала, що є інша причина її відкликання. На батьківщині вона опиниться під наглядом Настоятельок, які за нею неухильно стежитимуть.

«За вами стежитиме не тільки Бог».

Чи мав Торн на увазі Настоятельок, коли дав Офелії цю засторогу?

— Ваше місце тут, — додала Офелія, вперто простягаючи Ренарові руку. — Скажіть Ґаелі, коли побачите її, що я завинила їй монокль.

Велика рука Ренара поглинула руку Офелії.

— Ні. Маєте повернутися, щоб сказати їй це особисто.

Черговий по перону просвистів удруге. Офелія повернулася до Беренільди поряд із гарненьким візочком і вмить забула слова, які ретельно готувала для цієї нагоди.

— Пані, я... Ви на мене...

Беренільда обійняла Офелію так міцно, що парфуми огорнули дівчину з голови до ніг.

— Знаю, — прошепотіла вона їй на вухо. — Знаю, що ви мені не все розповіли, і знаю, що не можете мені того ще розповісти. Я не все розумію, Офеліє, але ви маєте цілковиту мою довіру, так само як і довіру Торна.

Доповідачка сухо гмикнула, і Офелія відчула, як її опір береться розколинами.

— Ви таки не хочете поїхати зі мною на Аніму? — запитала вона в Беренільди.

— Обов’язки потребують моєї присутності тут. Ви справили надзвичайний вплив на нашого любого володаря, але він такий забудькуватий! Ми з донькою маємо лишатися коло нього, щоб нагадувати, чого ви його навчили. І до того ж, — додала Беренільда ще тихіше, — я маю залишитися заради Торна. Не знаю, де він цієї хвилини, коли ми розмовляємо, але не переймайтеся: цей хлопець дивовижно пунктуальний. Коли настане час, він повернеться. А поки що, будь ласка, не забувайте його.

Коротко засміявшись, Офелія протерла очі під окулярами.

— Торн відповів би: «Я ніколи нічого не забуваю». А особисто я не забула про свою обіцянку, яку дала вам. Я ж повинна назвати хрещеницю.

Черговий по перону просвистів утретє й востаннє. Офелії слід було підніматися на борт дирижабля, але вона не стала зважати на настирливий кашель доповідачки та оклик матері з містка, а нахилилася над візочком малої. Шкіра в неї була така сама, як і у Фарука, дуже біла.

Офелія мовчки дала хрещениці обіцянку. Вона знайде Торна. І якщо для цього доведеться кинути виклик Настоятелькам, Богові людства чи тому, хто розколов світ, вона це зробить.

— Вона зватиметься Вікторія.