Крізь дзеркала. Книга 2. Викрадені з Місяцесяйва

Спершу ми були єдиним цілим.

Однак Бог вирішив, що такі, як є, ми Його не задовольняємо, тому заходився нас розділяти. Ми чимало розважали Бога, а потім, коли набридали Йому, Він забував про нас. У своїй байдужості Бог міг ставати таким жорстоким, що жахав мене. Бог умів бути лагідним, і тоді я любив Його так, як ніколи нікого не любив.

Гадаю, усі ми могли б жити певною мірою щасливо — Бог, я та інші, — якби не та клята книженція. Я терпіти її не міг. Знав, що зв'язок між нами — один із найпотворніших у світі. Проте жах пойняв мене пізніше, значно пізніше. Я не одразу це збагнув, бо надто мало знав про неї.

Так, я любив Бога, але ненавидів цю книжку, до якої Він зазирав із будь-якого приводу. Самого ж Бога це неабияк розважало. Коли Бог був у доброму гуморі, Він писав. Коли гнівався, писав. А одного дня, коли був у геть поганому настрої, Він скоїв величезну дурницю.

Бог розбив світ.

* * *

Ага, оце згадав: Бога було покарано. Тоді я втямив, що Бог не всемогутній. Відтоді я більше ніколи Його не бачив.

КАЗКАРКА

ПАРТІЯ

Офелії засліпило очі. Щоразу, коли вона наважувалася визирнути з-під парасольки, сонце облягало її звідусіль: лилося з неба, відскакувало від лакованої дерев’яної набережної; від нього виблискувало все море й мерехтіли коштовності кожного придворного. Однак побаченого стало, щоб завважити: біля неї немає ні Беренільди, ні тітки Розеліни.

Офелія мусила визнати очевидне — вона заблукала. Для жінки, яка прибула до двору з твердим наміром знайти собі в ньому місце, це було геть недоречно. Адже в неї запланована зустріч, де її мали офіційно представити Фарукові. Якщо й існував хтось у світі, кого не варто було б змушувати себе чекати, то це напевно ж був він.

Де він? У тіні великих пальм? В одному з розкішних палаців, що вишикувалися в ряд уздовж берега? У пляжній кабінці?

Офелія звела голову до неба. Перехилившись через парапет, вона шукала очима Фарука, але море являло собою звичайнісіньку стіну, величезну рухливу фреску, де шум хвиль сприймався як штучний, як обрій і запах піску. Офелія поправила на носі окуляри й роззирнулася. У довколишньому краєвиді майже все було несправжнє: пальми, фонтани, море, сонце, небо й спека. Палаци — й ті, мабуть, були всього лише фасади з двох стін.

Химери.

Чого іншого сподіватися, коли перебуваєш на п’ятому поверсі Вежі, яка нависає над містом, а місто ширяє над полярним ковчегом, і його температура зазвичай не буває вищою від мінус п’ятнадцяти градусів? Хай як місцеві мешканці перетворювали простір і ліпили химер по закутках, та все одно існували межі їхньої винахідливості.

Офелія не йняла віри фальшивкам, а ще більше — особам, які з того користалися, щоб маніпулювати іншими. З цієї причини їй було вкрай незатишно посеред штовханини придворних.

То були самі міражники, майстри витівок. Огрядні, світловолосі, світлоокі, з клановими татуюваннями. З-поміж них Офелія почувалася геть мініатюрною, відрізнялася від них своїм темнішим волоссям, а ще була короткозора — словом, чужинка. Вони іноді кидали на неї вимогливі погляди. Напевно, запитували себе, хто ж ця панночка, яка силкується сховатися під парасолькою. Утім Офелія нізащо б їм не зізналася, хто вона. Вона перебуває тут поза протекцією. Коли б усі дізналися, що вона наречена Торна, найненависнішого чоловіка суддів, то вона в одну мить залишилася б без голови. Або без царя в голові. У неї вже й без того після останніх нещасливих пригод були тріщина в ребрі, розбита щока, а під оком багровів синець. Чи цього не досить?

Від міражників Офелії була принаймні одна користь. Усі вони прямували до Пірса-Набережної на палях, що завдяки досить удалому оптичному ефектові ніби нависав над штучним морем. Примружившись, Офелія втямила: спалахи на краю Пірса, що їх вона завважила, були спричинені відблисками світла від велетенської споруди зі скла й металу. Цей Пірс-Набережна був не черговою фальшивкою, а справжнісіньким імперським палацом.

Якщо десь Офелія й мала шанс зустріти Фарука, Беренільду й тітку Розеліну, то лише там.

Офелія йшла назирці за колоною придворних. Воліла б бути якомога непомітнішою — якби ж не той шалик. Одна половина його сповила її кісточку, а друга шарпалася долі, скидаючись на удава в розповні шлюбного періоду. Офелія ніяк не могла змусити його заспокоїтися. Хай вона й дуже рада знову бачити його цілим і неушкодженим після кількох тижнів розлуки, але все одно їй не хочеться щосили горлати, повідомляючи всіх, що вона анімістка. Звісно, не так голосно, коли б, приміром, знайшла Беренільду.

Проходячи повз газетний кіоск, Офелія ще більше насунула парасольку на обличчя. На всіх кіосках великими літерами були написи:

КІНЕЦЬ ДРАКОНІВ:

ХТО В ЛІСІ ПОЛЮЄ, ТОЙ МІСЦЕ МАРНУЄ

Офелії здалося, що це неабиякий несмак. Дракони — то чоловікова родина, і нещодавно вони загинули в лісі за драматичних обставин. Проте двір сприйняв це так, що на один суперницький клан просто стало менше.

Офелія почимчикувала Пірсом-Набережною. Раніше мерехтливі спалахи перетворилися на застиглий вогнеграй. Палац був іще більш монументальний, ніж його уявляла собі Офелія. Золота баня, стріла якої блискавкою линула до неба, змагалася із сонцем і була найвищою точкою грандіозної споруди зі скла й металу, увінчаної східними башточками.

«І все це, — подумала Офелія, перебігаючи очима по палацу, морю і юрбі придворних, — усе це всього-на-всього п’ятий поверх Фарукової Вежі».

Неспокій охопив Офелію.

Неспокій перейшов у паніку, коли вона побачила, як до неї прямують два пси — білі, велетенські, мов полярні ведмеді. Вони вп’ялися в неї очима, та Офелію налякали не вони, а їхній господар.

— Добридень, панянко. Гуляєте на самоті?

Офелія не повірила очам, коли впізнала ті біляві кучері, окуляри з товстими лінзами та янгольське повновиде обличчя.

Шевальє. Якби не цей міражник, Дракони ще потоптали б рясту. Він, може, і скидався на звичайного маленького хлопчака — ба навіть більш незграбного за звичайних, — але ж насправді був такий палисвіт, що жоден дорослий не міг із ним упоратись, а родина навіть боялася його. Здебільшого міражники вдовольнялися тим, що ширили химери навколо себе; а от шевальє навіював їх прямісінько іншим людям. Випробовувати це відхилення в здібностях стало йому за улюблену іграшку. Він змусив служницю битися в істериці, тітку Розеліну — замкнутися в бульці спогадів, диких Звірів — напасти на Драконів, коли ті полювали на них, — і ніхто не міг заскочити його на гарячому.

Офелія повірити не могла, що у всьому дворі не знайшлося нікого, хто заборонив би йому виходити на люди.

— Здається, ви заблукали, — на диво ввічливо завважив шевальє. — Чи не хочете, бува, щоб я правив вам за провожатого?

Офелія не дала відповіді. Неможливо було визначити, котра — «так» чи «ні» — означала б смертний вирок.

— Ну нарешті! Та де ж ви були?

На превелику радість Офелії, то була Беренільда. Вона пробиралася крізь натовп придворних, граційно колихаючи сукнею, безтурботно, так само як лебідка, що пливе озером. Однак, узявши Офелію під руку, Беренільда щосили стиснула її.

— Добридень, пані Беренільдо, — пробурмотів шевальє.

Щоки його зашарілися. Він ніби як сором’язливо потер руки об тільник.

— Покваптеся, люба, — мовила Беренільда, не зласкавивши шевальє ні поглядом, ані відповіддю. — Партію вже майже зіграно. Ваша тітонька тримає нам місця.

Складно було витлумачити вираз обличчя шевальє — у цих товстих окулярах його очі зиркали ще нахабніше, — але Офелія щомиті впевнювалася, що він таки зніяковів. Вона не розуміла цього дітвака. Він же не сподівався, врешті-решт, що дістане подяку за те, що спровокував загибель цілого клану?

— Відтепер ви зі мною не розмовляєте, пані? — запитав він стурбованим голосом. — І одного слівця мені не скажете?

Беренільда завагалася, відтак вимірила йому вдавано щиру усмішку.

— Якщо вам так того треба, шевальє, навіть всім скажу: не все котові масниця — буде й великий піст.

На цьому віщуванні, виголошеному майже буденним тоном, Беренільда попростувала в бік палацу. Коли Офелія озирнулася, то від побаченого її аж морозом обсипало. Шевальє пожирав її заздрими очима, її, не Беренільду. Чи спустить він за ними навздогін псів?

— З усіх людей, з якими ви ніколи не повинні залишатися наодинці, шевальє — перший у списку, — прошепотіла Беренільда, ще більше стискаючи руку Офелії. — Чому ви не слухаєте моїх порад? Поспішімо, — додала вона, наддаючи ходи. — Партія от-от закінчиться, і в жодному разі не варто змушувати володаря Фарука чекати.

— Яка партія? — захекано перепитала Офелія.

Біль у тріснутому ребрі посилювався.

— Ви повинні справити добре враження на нашого пана, — звеліла Беренільда усміхаючись. — Сьогодні ми маємо більше ворогів, ніж союзників, — його протекція відіграватиме вирішальну роль для врівноваження. Якщо ви одразу не сподобаєтеся йому, то приречете нас на смерть.

Беренільда приклала руку до живота, долучаючи до цієї заяви й дитину, яку носила.

Іти було складно, і Офелія без угаву смикала шалик, що закручувався їй за ногу. Від слів Беренільди було геть неможливо бодай трохи розслабитися. Побоювання лише зростало, бо в кишені сукні досі лежала телеграма від рідних. Занепокоєні тим, що від Офелії немає звісток, батьки, дядьки, тітки, рідні й двоюрідні брати й сестри поклали прибути на Полюс кількома місяцями раніше. Звісно ж, вони не знали, що їхня безпека так само залежить від Фарукової доброї волі.

Офелія з Беренільдою ввійшли до головної палацової ротонди — зсередини вона була ще видовищніша. З неї розходилися п’ять галерей, і кожна з них була так само велична, як і соборна нава. Притишений шепіт придворних, ледве чутний шурхіт їхнього вбрання, утім, відбивався від височезних вітражів доволі гучно. Тут зібралося винятково добірне товариство: міністри, консули, художники та їхні тодішні музи.

Мажордом у золотій лівреї рушив назустріч Беренільді і, підійшовши, мовив:

— Уклінно прошу дам пройти за мною в Гусячий сад. Володар Фарук прийме ваших високостей, щойно закінчиться партія.

Мажордом повів їх однією з п’яти галерей, перед тим звільнивши руки Офелії від її парасольки.

— Я б хотіла, щоб шалик був при мені, — ввічливо висловила своє побажання Офелія, коли мажордом запропонував залишити в передпокої і його.

Шалик звивався навколо щиколотки Офелії, і мажордом спантеличено глипав то на нього, то на дівчину.

— Повірте, він мені не заважає, — запевнила його Офелія.

Зітхнувши, Беренільда перевірила, чи добре приховує мереживо вуалі обличчя Офелії.

— Не показуйте садна, це вкрай невишукано. Якщо вам поталанить вправно розставити шахи, вважайте Пірс-Набережну за свій другий дім.

Подумки Офелія спитала себе, а який же її перший дім. Відтоді як вона прибула на Полюс, їй довелося побувати в маєтку Беренільди, в посольстві Місяцесяйва, відвідати Інтендантство нареченого... і ніде не почуватися як удома.

Мажордом увів їх до просторої скляної зали саме тієї миті, коли її простором розляглися гучні оплески. «Браво!», «Прекрасна гра, мій пане!» — лунали звідусіль вигуки.

Біле мереживо вуалі заважало Офелії як слід роздивитися, що саме діється між пальмами внутрішнього саду. Аристократи в перуках зібралися на газоні навколо чогось, що нагадувало невеличкий лабіринт. Офелія була надто мала на зріст, щоб зазирнути через плече тих, що стояли перед нею. Але Беренільді не завдало труднощів проторувати шлях аж до перших місць. Щойно впізнавши її, присутні самі поступалися, — не так через особливий пієтет до неї, як через прагнення зберегти відстань, завбачливо припасувавши власне поводження до Фарукового.

Побачивши Беренільду з Офелією, тітка Розеліна нишком полегшено зітхнула, зберігаючи при тому невдоволену міну.

— Згодом ти мені все поясниш, — пробурчала вона. — Хтось може сказати, як устежити за дівчиськом, яке весь час уникає мого нагляду?

Тепер Офелії ніщо не заважало стежити за тим, що діється в залі. Лабіринт складався з пронумерованих плиточок. На деяких із них були зображені гуси, прив’язані до дрючків. Уздовж шляху, що закручувався спіраллю, на визначених місцях стояли слуги, очікуючи на вказівки.

Офелія розвернула голову до того місця, куди були прикуті всі погляди, — до невеличкої круглої платформи, що височіла над лабіринтом. Сидячи там за вишуканим столом, пофарбованим так само біло, як і платформа, один гравець трусив кулаком, з очевидним задоволенням розпалюючи глядацьку нетерплячку. Офелія впізнала його за розпоротим циліндром і зухвалою посмішкою від вуха до вуха — то був Арчибальд, Фаруків посланець.

Коли він нарешті розімкнув кулак, тишу розітнуло брязкання гральних костей.

— Сім! — виголосив церемоніар.

Тієї ж миті якийсь слуга просунувся вперед на сім плиток і, на превеликий подив Офелії, зник у глибині ями.

— Щось нашому посланцеві не щастить в іграх, — кепкував хтось позаду Офелії. — Оце вже третя партія, а він незмінно пірнає в колодязь.

Певною мірою присутність Арчибальда заспокоювала Офелію. То був не бездоганний чоловік, але з-поміж присутніх тільки він міг більш-менш правити за друга й таки ж належав до клану Павутини, а це додавало йому честі. Серед придворних майже всі були міражниками, і від них так тхнуло ворожістю, що перехоплювало подих. Якщо вони всі такі самі крутії, як шевальє, то попереду маячить чимало «приємних» днів.

Як і решта глядачів, Офелія тепер перевела очі до столу другого гравця над платформою. Вуаль не давала їй розрізнити нічого, крім пригорщі діамантів. Зрештою, Офелія втямила, що то палають діаманти численних фавориток, які обплели Фарука руками: одна розчісувала його довге біляве волосся, друга притислася йому до грудей, третя сиділа навколішки біля ніг тощо. Спираючись ліктем об стіл — вочевидь замалий для гравця такого зросту, — Фарук, здавалося, був байдужий як до пестощів, що ними його обдаровували, так і до партії, у яку грав. Офелія виснувала це принаймні з того, як він голосно позіхав, кидаючи гральні кості. Зі свого місця вона не могла добре роздивитися Фарукове лице.

— П’ять! — проспівав церемоніар посеред оплесків і жвавих вигуків.

Другий слуга вмить поскакав із клітинки на клітинку. Щоразу він приземлявся на плитці з гусаком, і той заходився люто ґелґотати, силкуючись ущипнути його за гомілку. Втім слуга спритно проковзував повз птахів, минаючи п’ятірку за п’ятіркою, аж поки не зупинився простісінько на останній клітинці, у центрі спіралі, й аристократи зустріли його оваціями, немов олімпійського чемпіона. Фарук виграв цю партію. Як на Офелію, це видовище було моторошне. Вона сподівалася, що незабаром хтось потурбується про те, щоб витягти другого слугу з ями.

Наприкінці партії на платформу зійшов якийсь чоловічок у білому костюмі й почимчикував до Фарука, несучи щось схоже на пенал. Чоловічок широко всміхався, говорячи щось Фарукові на вухо. Офелія збентежено спостерігала, як Фарук недбало поставив печатку на аркуші, який йому простягнув той чоловічок, хоча не прочитав і рядка з написаного там.

— Беріть графа Боріса за взірець, — прошепотіла Беренільда. — Він діждав слушної миті, щоб дістати ще один маєток. Приготуйтеся, незабаром наша черга.

Офелія її не почула, бо саме зауважила ще одного чоловіка на платформі, і він цілковито привернув її увагу. Чоловік тримався позаду, такий похмурий і нерухомий, що його й не помітили б, якби він раптом не клацнув кришкою годинника. Від самого вигляду цього чоловіка на Офелію звідкілясь ізсередини накочувалася гаряча хвиля й опалювала її по самісінькі вуха.

Торн.

Його чорний однострій з офіцерським коміром і важкими золотими еполетами геть не вписувався в задуху — хай і штучну, та дуже правдоподібну, — що була в залі. Було зовсім не схоже на те, що він, увесь скам’янілий, незвично випростаний (прямий, як путь праведника), мовчазний, як тінь, почувається в цій залі, у цьому фіглярському придворному світі, на своєму місці.

Офелія віддала б усе на світі, тільки б не бачити його тут. Він залишиться собою, стане господарем обставин, щоб диктувати свою волю.

— Пані Беренільда й дами з Аніми! — оголосив церемоніар.

Коли запала в’язка тиша, порушувана лише гусячим ґелґотанням, і всі очі вп’ялися в Офелію, їй захотілося набрати повні груди повітря, що вона й зробила.

Нарешті настав час увійти в гру.

Хай як поводитиметься Торн, вона не дозволить собі розгубитися, її місце тут.

МАЛЯ

Офелія підійшла до платформи, ловлячи на собі такі пекучі погляди, перейняті цікавістю, що в голові промайнуло: чи не спалахне вона від них, мов факел.

Уникаючи масного погляду Арчибальда, вона пройшла повз гральний стіл, за яким він сидів, і стала підніматися білими сходами на платформу, подумки промовляючи: «Моє майбутнє залежить від того, куди поверне гра. Усе буде вирішено тут і зараз».

Чи то через тривогу, що її завжди відчувала в присутності Торна, чи то через густу мереживну вуаль, чи то через закручений на нозі шалик, а може, через свою незграбність, але на останній сходинці Офелія спіткнулась. І була б упала, якби Торн не підхопив її вже на льоту, не вчепився в неї і не поставив знову на ноги. І всі, хто був у залі, звісно ж, помітили це. Беренільда ледве стримувалася, щоб не засміятися, а тітка Розеліна в розпачі затулила руками обличчя. Офелія ж тільки скривилася: поламане ребро люто пульсувало від болю.

Утім Гусячим садом прокотилися смішки й одразу стихнули, коли присутні зрозуміли, що Фарук не вбачає в ситуації нічого кумедного. Відтоді, як скінчилася партія, він ніби завмер: ліктем спирався на стіл, а на обличчі була написана глибока нудьга. Фаворитки в діамантах так само, як і дотепер, облипали його тіло, утворюючи на позір природне ціле з Фаруком.

Офелія забула й думати про Торна, коли Дух родини уп’явся в неї очима. Його погляд їй годі було витлумачити. Дугівки навколо зіниць були в нього блідо-блакитні, майже білі. І все у Фарука було біле: пряме довге волосся, вічно юна шкіра, царські шати. Однак Офелія тієї миті завважила лиш очі. Духи родини від природи мали поважний вигляд, і чи не кожен ковчег мав свого. Могутні й безсмертні, вони були корінням великого всесвітнього родовідного дерева, спільними предками всіх знатних родів. У ті поодинокі рази на Анімі, коли Офелії випадало бачитися зі своєю прабабусею Артемідою, вона почувалася, мов ліліпутка перед велетнем. Але те, що відчувала Офелія зараз поряд із Фаруком, було блідою тінню тих її відчуттів. Від нього її відділяла протокольна відстань, і, поки він видивлявся на Офелію неблимно й без жодної емоції в погляді, його духовна сила мало не збивала її з ніг.

— Хто це? — запитав Фарук.

Офелія не могла дорікнути йому, що він її не пам’ятає. Єдиний раз вони бачилися здалеку, до того ж вона була перевдягнена в лакея, і він навіть не глянув на неї. Офелія одразу не втямила, що запитання Фарука стосувалося також і Торна з Беренільдою, на яких він перевів байдужий погляд. Офелії було відомо, що Духи родин мають кепську пам’ять, та однак! Торн був супер-інтендантом Небограда й усіх провінцій Полюса. На цій посаді він завідував фінансами й виконував чималу частину адміністративних обов’язків. Що ж до Беренільди, вона була вагітна від Фарука, і напередодні вони провели разом ніч.

— Де пам’ятець? — вимогливо запитав Фарук.

— Я тут, мій пане!

Позаду крісла, на якому сидів Фарук, вигулькнув білявий вродливий молодик Павутинового клану, десь Офеліїного віку. У нього на чолі було татуювання. Офелія подумала, що це, напевно, Арчибальдів двоюрідний брат.

— Пан посланець постарався про авдієнцію, щоб сповістити вас про обставини вашого інтенданта пана Торна, його тітки пані Беренільди та його нареченої панни Офелії.

Нагадувач говорив м’яким розміреним голосом, по черзі вказуючи Фарукові на названих людей. Першим вийшов наперед Арчибальд — у циліндрі набакир, з-під якого вибивалося скуйовджене волосся. Офелія була впевнена, що він зумисне не поголився, бо вже помітила: що урочистіша подія, то більше він нехтував умовностями.

— У якій справі? — вже геть знуджено спитав Фарук.

— У справі зникнення клану Драконів, пане, — по-янгольськи лагідно нагадав пам’ятець. — Нещасний випадок, що коштував життя вашим полювальникам. Пан Арчибальд вам усе розповів сьогодні вранці. Загляньте, пане, до свого записника, ви в ньому все занотували.

Відтак пам’ятець вручив Фаруку заяложений записник, всі сторінки в якому були із загнутими куточками. Аж надто неквапливо Фарук відірвав лікоть від грального стола й погортав його. Фаворитки підлаштовувались під найменші порухи його тіла, розплітаючи руки в одному місці й притьмом сплітаючи в другому. В Офелії споглядання цього видовища викликало чи то захват, чи то відразу. У блиску діамантових діадем, діамантових підвісок і діамантових перснів їх було вже майже не видно.

— Дракони загинули? — запитав Фарук.

— Так, пане, — відповів пам’ятець. — Ви записали це наприкінці.

— «Дракони загинули», — повторив Фарук, цього разу перечитуючи свій запис. (На якусь мить він завагався і закам’янів, як шмат мармуру, по тому перегорнув наступну сторінку в записнику.) — «Беренільда належить до клану Драконів». Це я записав отут. — Фарук оголосив це, виокремлюючи кожен склад. У його вустах північна вимова рокотіла, як грім. Грім десь удалині, його ледве чути, але від того він не менш страшний. Коли Фарук підвів очі від записника, Офелія помітила в них бентежний блиск, якого лише мить тому не було.

— Де Беренільда?

Не озвавшись, не вклонившись, Беренільда підійшла до нього й попестила йому щоку так ніжно, як то вміє лише справжня дружина. Цього разу Фарук начебто одразу її впізнав. Він мовчки дивився на неї, а вона — на нього, але Офелія завважила, що в цьому мовчанні було більше слів, ніж у всіх промовах світу.

Чари розбив Торн, нетерпляче клацнувши годинниковою кришкою. Тоді Фарук знову заворушився — повільно, мов айсберг, що пливе за течією, — взяв ручку з простягнутих рук пам’ятця й додав новий рядок у записник. Офелії стало цікаво, чи не пише він «Беренільда жива», щоб уже більше не забувати її.

— Отож, пані, — правив далі Фарук, — нещодавно ви втратили всю родину. Дозвольте висловити моє співчуття.

Його лункий голос не засвідчив хай би якусь емоцію, немовби то ціла гілка не його нащадків потонула в крові.

— На превелике щастя, вижила не тільки я, — поквапилася уточнила Беренільда. — Моя мати лікується в провінції й гадки не має про останні події. А мій племінник, який присутній тут, незабаром одружиться. Відродження Драконам забезпечене.

Офелія трохи розгубилася. Якось треба буде пояснити Беренільді, що цей шлюб залишиться фіктивним і дітей у ньому не буде.

Поміж аристократів, з’юрмлених навколо платформи для гри, прокотилося невдоволене перешіптування, і в ньому виразно вчувалося слово «байстрюк». Проте Торн не став захищатися й обороняти свою честь. Він припав очима до циферблата кишенькового годинника, так ніби той міг щось змінити, суттєво не порушуючи розкладу роботи. З чола в нього стікав піт.

— Ось чому я так переймався тим, щоб відбулася ця авдієнція, — втрутився в розмову Арчибальд, широко всміхаючись. — Подобається вам це чи ні, моя люба Беренільдо, та вашого племінника Дракони ніколи не визнавали, а ваша мати вже геть немолода. Невдовзі ви станете єдиною представницею свого клану. Отож і виникає питання вашого місця при дворі. Ви й самі це добре знаєте.

На його тираду слухачі відреагували притлумленими оплесками. Поважний представник посольства, Арчибальд висловив уголос те, про що тихцем думав кожен. Почувши в себе за спиною клацання друкарської машинки, Офелія оглянулася й побачила за гральним столиком секретаря, який друкував усе почуте.

— З цієї причини, — лунко вів далі Арчибальд, — я запропонував пані Беренільді й панні Офелії офіційну дружбу з моєю сім’єю.

Від цього оголошення повіяло холодом на весь Гусячий сад, і самотні оплески, які пролунали були, одразу стихнули. Міражники досі ще не знали, що між Беренільдою і кланом Павутини був укладений союз.

— Ідеться про дипломатичну дружбу, а не про військовий союз, — уточнив Арчибальд. Попри серйозність проголошеного вираз його обличчя був такий, немов він щойно дуже вдало пожартував. — Павутина воліє подбати про те, щоб із цими пані не трапилося нічого лихого, але вважає за краще утримувати політичний нейтралітет і залишатися осторонь придворних інтрижок. Тому ми офіційно беремо на себе зобов’язання не ставити під загрозу нічиє життя й не залучати когось, хто зробив би це за нас.

Офелії аж дух забило від того, як розкуто говорив Арчибальд, порушуючи таку серйозну тему. Вона також завважила, що він не озвучив головного змісту цієї дружби: Беренільда запросила його бути за хрещеного батька майбутньої дитини. Статус прямого нащадка Духа родини — то все-таки була не дрібничка.

— Дружба моєї сім’ї має межі, мій пане, — виголосив Арчибальд, звертаючись до Фарука. — Чи погодитеся ви взяти цих жінок під протекцію тут, у дворі?

Фарук заледве слухав. З нудьги він скоцюрбився, поставивши лікті на коліна. Скидалося на те, що всю свою здатність зосереджуватися він віддав записнику й тепер мляво гортав його. Офелія раптом помітила, що руку її стискають, і одразу зрозуміла, що це Торнова рука. Відтоді, як вона спіткнулася, він хвату не послабив і досі впинався довгими кістлявими пальцями їй у шкіру. Торн стиснув їх іще сильніше, коли погляд Фарука застиг посередині записника, а по тому велет став спроквола підводити білі вії.

— Чтиця. Я тут написав, що Беренільда приведе до мене чтицю. Де вона?

— Вона тут, мій пане, — відповів пам’ятець, указуючи на Офелію. — Поряд із паном, своїм нареченим.

«Ось і все», — подумала Офелія, схрещуючи руки, щоб утихомирити тремтіння.

— Ага, — мовив Фарук, закриваючи записник. — Отже, це вона.

Усю скляну залу облягла тиша, коли він наблизився до Офелії і став навколішки перед нею, подібно до того, як дорослий присідає до рівня дитини. Офелія ж не була готова до такого тет-а-тет.

Фарук підняв мереживну вуаль і, анітрохи не церемонячись, узявся роздивлятись Офеліїне обличчя. Поки він обміряв її довгим, уважним поглядом, Офелія щосили намагалася встояти на місці й не дременути кудись подалі. Від Фарукової духовної могутності в неї темніло в очах, паморочилось у голові, але той дух затягував її всю без останку.

— Вона пошкоджена, — зазначив він розчаровано, так ніби помітив брак на товарі.

Секретар сумлінно заклацав на друкарській машинці, нотуючи ці слова.

— До того ж, — провадив Фарук, — малят я не люблю.

Офелії стало зрозуміліше, чому в розмові з ним ніхто не згадував про вагітність Беренільди.

Вона глибоко вдихнула. Весь її майбутній добробут залежав від того, візьме чи ні вона слово тут і тепер. Зиркнула на тітку Розеліну — та давала їй знак говорити.

І Офелія, наважившись, подивилася в неймовірно вродливе обличчя Фарука, намагаючись у жодному разі не відвести очей.

— Мабуть, і справді я не дуже доросла, але я й не маля.

Офелія мала тонюсінький голосок, він був нелункий і часто змушував її повторювати сказане. Однак вона набрала в легені досить повітря, щоб її почули всі присутні на платформі. Вона зверталася не лише до Фарука, а й до Торна, Беренільди, Арчибальда, до всіх людей, що взяли собі за нестерпну звичку ставитися до неї як до дівчиська.

Фарук замислено поторсав пальцем нижню губу, а тоді знову відкрив записник на перших сторінках. Офелія стояла досить близько, щоб розібрати на звороті недоладне письмо й силу-силенну записів. Фарук затримався на малюнку чоловічка: руки в нього були мов палиці, кучері — коричнево-помаранчевого кольору, а на носі сиділи грубезні окуляри.

— Це Артеміда, — пояснив він протяжним голосом. — Позаяк вона моя сестра й Дух вашої родини, то, напевно, ви доводитеся мені скількись-юрідною племінницею? Так, — зрештою визнав він і скосив очі над малюнком, — здається, ви мені трохи її нагадуєте. Особливо окуляри.

Офелія подумки спитала себе, коли ж Фарук бачив свою сестру востаннє. Адже Артеміда була схожа на що завгодно, тільки не на це кривуляччя в його записнику, до того ж вона не носила окулярів. Духи родин ніколи не виходили з ковчегів. Мабуть, колись, до Розколу, дітьми вони росли разом, але не скидалося на те, щоб вони зберегли спогади про ті часи. Вони геть не мали пам’яті — то був, вірогідно, побічний ефект дивовижної тривалості життя, — і через те таємничий серпанок оповивав їхнє минуле, тобто минуле всього людства. Навіть Офелія як чтиця нічого не знала про їхню особисту історію. Їй інколи ставало цікаво, чи мали вони батьків у ту дуже далеку пору.

— Отож, Артемідине маля, — провадив Фарук, — ви вмієте читати минуле різних предметів?

— На мій превеликий жаль, — зітхнула Офелія, — це єдине, що я вмію догідно робити цими руками.

А ще проходити крізь дзеркала. Але щодо останнього було складніше надати офіційне підтвердження.

— Не шкодуйте про своє вміння.

Під навислими повіками Фарука спалахнув вогник. Надміру повільно він засунув руку всередину великої імперської мантії й вийняв звідти книгу, оправлену коштовними камінцями. Як для його зросту то була кишенькова книженція, та Офелії вона здалася грубезною енциклопедією.

— Ви могли б прочитати, наприклад, мою Книгу.

Острах, що його відчула Офелія, побачивши її, був майже так само сильний, як і цікавість. Така Книга була варта того, щоб поставитися до неї з пієтетом. Офелія якийсь час гадала, що така Книга тільки одна, на її Анімі, у приватних архівах Артеміди. Цей документ був такий старовинний і тому винятковий, що найліпші чтиці, так само як і Офелія, досі не могли його розшифрувати. Прибувши на Полюс, Офелія дізналася, що, по-перше, такі Книги були й на інших ковчегах, а по-друге, Книга Фарука правила за ключовий вузол її шлюбу.

І коли тепер Офелія нарешті побачила Книгу, з якою була пов’язана її доля, на власні очі, вона відчула, як руки несамохіть потягнулися до неї. Можливо, розкривши її таємницю, дівчина й себе визволить?

— Не вона.

Цей замогильний голос вихопився з уст Торна, як похоронний дзвін. І були ці слова єдині, які він мовив тут. Торн ніби очікував на цю мить. Він із силою сіпонув Офелію за руку так, щоб вона опинилася за його спиною, надійно прихована в його тіні.

— Я.

Сидячи так само навшпиньки з Книгою в руках, Фарук отетеріло кліпнув очима, підводячи їх на Торна так, ніби урвали його сієсту.

— Вашу Книгу прочитаю я, — повторив Торн категоричним тоном. — Коли за чотири місяці і дев’ять днів успадкую цю здібність від дружини й коли навчуся цією здібністю користуватися. Це умова нашої угоди.

Торн склав годинник, занурив пальці в зовнішню кишеню однострою й одним різким рухом розгорнув адміністративну бумагу. Другою рукою він досі тримав наречену. Офелія знала, що цей вчинок не був ні виявом прихильності, ні спробою її оборонити. Це було попередження, кинуте Фарукові і всьому двору: феноменальним даром Офелії-чтиці володіє тільки він, Торн.

Від несподіванки Офелія враз зіщулилася. З усього того, про що вона дізналася на Полюсі, найогидніша була церемонія, що являла собою весільний обряд, протягом якого кожен із подружжя передає другому відповідні здібності власної родини. У розмовах з Офелією Торн замовчував, що влаштував їхній шлюб лише заради того, щоб успадкувати її анімізм і стати самому читцем. Від матері він успадкував прекрасну пам’ять, тож гадав, що поєднання здібностей їхніх родин дасть йому змогу повернутися досить далеко в часі, щоб розшифрувати Книгу Фарука.

Торна не цікавило власне історичне відкриття — він думав лише про особистий зиск.

— Чи візьмете ви під свою протекцію мою наречену й мою тітку відсьогодні й до укладення шлюбу? — наполегливо запитав Торн у Фарука. — А також всіх анімістів, які прибудуть на Полюс, щоб підтримувати з ними дружні дипломатичні відносини?

Північна вимова в нього була завжди дуже відчутна, кожен склад у ній звучав твердо, проте цього разу складалося враження, ніби це прохання до Фарука він цідив крізь зуби. Що ж до Беренільди, вона спокійненько справляла мовчанку, і треба було добре її знати, щоб помітити певну збентеженість у її оксамитовій усмішці.

Офелія усвідомлювала: вони разом грають на театральних лаштунках перед публікою, що лиш чекає на фальшиву ноту, щоб їх затюкати. Кожне слово, кожна інтонація, кожен тілесний порух мали вагу. Проте на цій театральній сцені Торн і досі був за її головного супротивника. Через нього про неї залишиться спогад хіба що як про жінку, сховану в тіні чоловіка.

З невдоволеним виглядом Фарук перечитав пункти угоди, яку подав йому Торн, по тому сховав Книгу під мантією і став випростовуватись, напружуючи м’яз за м’язом, розминаючи суглоб за суглобом, поки не підвівся на повен зріст. Торн був високий, а Фарук — височезний.

— Якщо вона не годна ні на що, окрім читання, а я не в змозі просити її читати, — повагом сказав він, — то навіщо тоді вона мені здалася? До свого кола я приймаю лише тих осіб, які здатні мене розважити.

Тепер або ніколи.

Офелія вийшла з тіні Торна, змусивши його відпустити її руку, а тоді підвела очі на Фарука, щоб дивитися йому в обличчя, хоч як важко це їй далося.

— Я навряд чи розважу вас, але можу бути вам корисною. На Анімі я порядкувала музеєм і могла б відкрити музей тут. Музей — це щось на кшталт пам’яті, — наголосила вона, ретельно добираючи слова. — Щось на взірець вашого записника.

Виразу Торнового обличчя в себе за спиною Офелія бачити не могла. Але вона бачила обличчя Беренільди, на якому розтанула усмішка. Звісно, це було не те, про що вона напучувала Офелію, вкладаючи в її голову, що вона повинна казати і як поводитися, щоб справити на Фарука добре враження.

Залою прокотилося несхвальне перешіптування, що линуло від глядачів зусібіч платформи, що його Офелія чимдуж намагалася пропустити повз вуха. Цим проханням вона, вочевидь, порушила добру половину правил етикету.

— Яким музеєм ви порядкували? — запитав Фарук.

— Первісної історії, — поквапилася відповісти Офелія, втішена тим, що змогла запалити в ньому вогник цікавості. — Усього, що стосується давнього світу. Я впевнена, що зможу впоратися з вашими історичними джерелами.

Схоже було, що Фарук неабияк зацікавився її пропозицією, і на якусь мить Офелії здалося, що власний музей, який дасть їй незалежність і свободу, це цілковита реальність. Проте все одно не йняла віри, коли почула відповідь, старанно відтворену на друкарській машинці секретаря:

— Отже, історія. Чудово, Артемідине маля. Ви розповідатимете мені історії. Така буде ціна протекції, яку я вам надаю, вам і вашій родині. Призначаю вас за другу казкарку.

УГОДИ

Не встигла Офелія спуститися сходинками платформи, ледве тримаючись на ногах, бо на ногах плутався шалик, і ще перебуваючи під враженням останніх подій, як її засліпили фотоспалахи. Її фотографували вперше в житті і як на те саме тоді, коли їй так тяжко на серці. Фотограф, із чорною коробкою під пахвою, оповитий магнезійною димкою, повільно насувався на Офелію. То був лисий, як коліно, міражник, і в ньому все кипіло, наче в казані.

— Панно анімістко! Мене звуть пан Чехов, я головний редактор «Нібелунгів» — найпопулярнішої газети всього Небограда. Чи не могли б ви відповісти на кілька запитань? Володар Фарук щойно призначив вас другою казкаркою, — торохтів він, не залишаючи Офелії часу на осмислення відповіді. — Чи до снаги вам буде змагатися з високодостойним Еріком, нашим офіційним казкарем? Вам знадобиться неабиякий талант, щоб не поступитися йому в незрівнянних пантомімах. За сорок років вистав ніхто так і не склав йому конкуренції! Як плануєте боронити своє місце на сцені?

Офелія не могла збагнути, як трапилося, що цей газетяр довів її своїми настирними запитаннями до того, що сукня на ній в одну мить стала мокрою від поту. Сцена? Хіба їй доведеться ще й виступати на сцені? Офелія ніяковіла під холодними поглядами придворних, що чекали на її відповідь. Врятувало її те, що, коли нагорі платформи Фарук став вінчати діадемою голову Беренільди, всі одразу втратили до неї цікавість. Міражники ж аплодували цьому коронуванню самими кінчиками пальців.

Дивлячись на осяяну сліпучим світлом галереї Беренільду, її діамантову прикрасу, розпашілі щоки й променисті очі на тлі пальм і бугенвілій, Офелія думала, що вона споглядає королеву екзотичної країни. Королеву? Та ні ж бо. Лише придворну.

— Шкода мені її, — виголосила тітка Розеліна. Попрацювавши ліктями, вона нарешті змогла дістатися до Офелії. — Мабуть, непросто кохати чоловіка, який лише завдяки діамантам пам’ятає тих жінок, з якими має близькі стосунки.

— Вона погодилася на це заради мене, — прошепотіла Офелія. — Володар Фарук боронить мене від свого двору, а Беренільда боронить мене від володаря Фарука.

— Насправді мені тебе шкода ще більше, ніж її. Я знала, що пан Торн не дуже сентиментальний, але все-таки треба мати камінь замість серця, щоб бачити в тобі самі руки. Ти біла, як крейда, — стривожилася тітка Розеліна. — Болить ребро?

Офелія зняла з капелюшка вуаль, бо їй набридло дивитися на світ крізь мережива.

— Мені болить моя дурість. З дня на день мають прибути рідні, і безпека кожного з них залежатиме від того, як я поводитимуся на сцені. Ви можете уявити мене казкаркою?

Тітка Розеліна розтулила була рота, почувши її запитання, а тоді взяла Офелію за плечі й мовила:

— Тікаймо звідси, поки ці придворні відволіклися на споглядання Фарука й Беренільди. Ми зачекаємо її надворі. І зосередься на тому, куди ногу ставиш, бо твій шалик геть обплутав тебе.

Офелія востаннє зиркнула на гральну платформу, що аж кишіла придворними, — вони вітали Беренільду. Стояв там і Торн, але він не виявляв жодної уваги до тітки, цілковито заглибившись у читання протоколу, який подав йому секретар. Офелія відвернулася, щойно завважила, що Торн, відірвавшись від друкованого аркуша, звів на неї свої блискучі, немов металеві, очі.

— І це воно і є — велике кохання? — протуркотіла жінка, що вийшла із-за пальм, які росли в саду.

Вона була кремезної статури, з капелюшка спускалася вуаль із золотих підвісок, що здалася Офелії заважкою.

Офелія трохи напружилася, коли помітила в жінки на повіках татуювання, характерне для міражників. Ще більше її збентежило, коли та взяла в долоні її обличчя і стала безпардонно оглядати садна.

— Оце пан Торн так вас розмалював, голубонько?

Офелії кортіло відповісти, що це, мабуть, єдине, у чому не був винен Торн, але не стала цього робити й тільки позіхнула. Від жінки потужно віяло п’янкими, що аж паморочилось у голові, парфумами.

— З ким маємо честь? — церемонно запитала тітка Розеліна.

— Мене звати Куніґунда, — відповіла міражниця, припавши очима до Офелії. І, вже звертаючись суто до неї, солодко промовила: — Я в захваті від того, як ви поводилися на платформі, голубонько. Ми з вами схожі.

Золоті підвіски Куніґунди заколихалися і продзвеніли, коли вона звела руку й вказала на міражника в придворному кортежі. Огрядний, він здавався дуже величним, а хода в нього була така гордовита, що годі було звернути увагу ще на когось. Завдяки вельми вдалій облямівці смуги на його рединготі мінилися всіма барвами веселки. Офелія відразу впізнала його. Це був барон Мельхіор. Їй не раз доводилося бачити його в коридорах Місяцесяйва, коли таємно від усіх вона перебралася на лакея.

— Ваш накидач — це пан Торн, — прошепотіла Куніґунда на вухо Офелії. — Мій накидач — це мій брат.

Барон — золоті руки! Видатний химерник-модельєр! Міністр елеганцій! Він навіть здобув Почесний орден за заслуги перед родиною. Мельхіор завжди мав право йти в перших лавах, а я приречена держатися в затінку. А знаєте чому, голубонько? Бо ці пани вважають, що тільки вони здатні стояти біля керма, ген отам, нагорі.

— Що ж нам треба зробити, щоб вийти з їхньої тіні? — запитала Офелія, до глибини душі вражена словами Куніґунди.

— Об’єднати сили, голубонько. Навіщо нам змагатися через сміховинні кланові забобони? Ми насамперед жінки. До того ж заповзятливі жінки!

— Нарешті я чую слушні речі, — озвалася тітка Розеліна. — Я цілковито поділяю вашу думку, високоповажна пані. Сумління моє було б чисте, якби я повернулася на Аніму, знаючи, що племінниця в змозі сама собі дати раду. Чим же ви перебиваєтеся?

На червоних губах Куніґунди ще ширше розлилась усмішка.

— Я маю в’явуари. Заклади фривольних химер. Я назвала їх «Еротичні ласощі», і повірте мені, тримаю їх лише для цього панства.

З того, як тітка Розеліна вирячила очі, Офелія здогадалася, що Куніґунда для неї вже не є «високоповажною пані».

— В оточенні володаря Фарука є лише дві категорії жінок. Одні віддають свої чари, а другі надають послуги. Якщо ви не братимете участі в його втіхах, довго тут не затримаєтеся. Чи можна оглянути ваші руки, голубонько?

Хвильку повагавшись, спантеличена Офелія розстебнула рукавички чтиці. Куніґунда зачудовано провела гострими, як лезо, червоними нігтями по лініях долонь Офелії.

— Вони такі маленькі й звичайнісінькі... А втім, по всьому Небограду саме ваших рук бояться найбільше.

— Через Книгу Фарука? — здивувалась Офелія.

Куніґунда моргнула, і на її повіках промайнуло її татуювання.

— Предмети не мають від вас жодних таємниць. Інакше кажучи, ви можете викрити всі дворові нечестиві таємниці, і повірте мені, — тихесенько шепнула вона, — їх без ліку-міри.

Офелія уважніше перебігла очима по придворних, що з’юрмилися навколо огорож для гри в гусака, й укмітила, що на неї здалеку вороже позирають. Зокрема, пані гарячково перевіряли, чи на місці предмети їхнього туалету, так ніби те, що з їхніх зачісок випаде якась шпилька, може їх знеславити.

— Пропоную вам угоду, голубонько, — правила своєї Куніґунда, стискаючи долоні Офелії у своїх. — Мої найліпші химери будуть до ваших послуг, а видовище — обіцяю вам — перевершить виступ офіційного казкаря. Натомість для мене, — провадила вона, ще більше стишуючи голос, — ваші пальчики знадобляться скрізь.

Куніґунда стояла так близько, що від її парфумів, мов від вулканічних випарів, в Офелії перехоплювало подих.

— Дякую вам за пропозицію, — відповіла Офелія, силкуючись не кашлянути, — але мушу її відхилити. Я не читаю предмети без згоди власників.

Куніґундина посмішка стала ще ширшою, а нігті вп’ялись Офелії в долоні.

— Відхиляєте?

— Відхиляю, пані.

— Схоже, я помилилася. Мені здалося, що на цій платформі я побачила молоду амбітну жінку. Чи дозволите дати вам невеличку пораду, голубонько? — Куніґунда ще глибше встромила нігті в долоні Офелії, і тітка Розеліна не втримала схвильованого поруху. — Ніколи не кажіть «ні» міражникові.

— Це погроза?

Запитання прозвучало від Арчибальда. Тримаючи руки в дірявих кишенях редингота, у старому циліндрі набакир, Арчибальд любісінько підійшов до них. Його супроводжували дві літні пані, широченний кринолін на яких був такий чорнющий, що скидався на похоронний дзвін.

Куніґунда нарешті відпустила руки Офелії.

— Заувага, пане посланцю, — відказала вона, радше звертаючись до літніх людей, ніж до Арчибальда. — Проста заувага.

На цих словах Куніґунда покинула їх, подзвонюючи підвісками, втім наостанок затримавши погляд на Офелії.

— А ви часу не гаєте, Торнова наречена! — розреготався Арчибальд. — Вас тільки-но представили двору, а ви вже нажили собі ворога. Ще й неабиякого. Немає нікого більш злостивого, як безталанна акторка.

Офелія застебнула рукавички, скривившись від болю. Нігті Куніґунди далися взнаки.

— Безталанна акторка? — повторила вона.

Арчибальд вийняв із кишені редингота блакитний пісковий годинник. Цей вишуканий предмет не був для Офелії новиною, хоча вона ним досі ніколи не користувалась. Щоб запустити механізм і на той час, поки сиплеться пісок, перенестися в райське місце, досить було зняти штифт. «Спробуй лиш уявити найяскравіші кольори, найп’янкіші запахи, найбожевільніші пестощі, — якось розповідав їй Ренар. — Ти все одно не вигадаєш того, що ця ілюзія може тобі дати».

— Справи пані Куніґунди аж ніяк не йдуть на лад, — мовив Арчибальд. — Відтоді як шановна Гільдеґарда виготовила ці блакитні піскові годинники, в’явуари один за одним банкрутують. Який аристократ піде світитись привселюдно в соромітне місце, коли досить лише зняти штифт десь на самоті? — І несподівано запропонував: — Дозвольте мені представити ваш почет. Я ж обіцяв шановній Беренільді, що ви матимете оборонців. Ось вони!

Театральним жестом Арчибальд указав на двох старушенцій із родинними татуюваннями на переніссі, що мовчки стояли відсторонь. Їхні вицвілі очі якогось таємничого забарвлення холодно втупилися в Офелію.

— Нас боронитимуть оці пані? — обурилася тітка Розеліна. — А не доречніші були б справжні охоронці?

— Житимете в Гінекеї, як і всі фаворитки Фарука, — пояснив Арчибальд. — Чоловіки не мають права туди заходити. Не переймайтесь, валькірії — то найліпша запорука вашої безпеки.

Вражена Офелія пильно на них подивилася. Вона вже досить довго прожила в Місяцесяйві й чула про валькірій. Ці жінки розумілися на дипломатичному ескорті: помічали кожну дрібничку, надзвичайно уважно дослухалися до кожної розмови. Вони мали телепатичний зв’язок з іншими членами Павутини, а дехто з них був зобов’язаний день і ніч занотовувати все, що бачили й чули валькірії. Ті, ким вони опікувалися, перебували під ретельним наглядом. Такі послуги не пропонували першому-ліпшому аристократові.

Офелія насунула окуляри на перенісся, щоб подивитись Арчибальдові просто в очі — за відчуттями це було, наче споглядати небо крізь два вікна.

— Я стала жертвою жахливої помилки. Я не вмію розповідати історії. Пане посланцю, ви запропонували мені дружбу. Чи могли б ви допомогти мені розвіяти це непорозуміння?

Арчибальд хитнув головою, посміхаючись чи то страдницьки, чи то глузливо. Попри закудлане волосся, неголені щоки й латану одежу він був нестямно вродливий.

— Даруйте на слові, Торнова наречена, але як постелишся, так і виспишся. Особливо з Фаруком.

— Я не встигла як слід пояснити свою пропозицію. Якби я могла продемонструвати ґрунтовність свого плану...

— Вашого плану? — гиготнув Арчибальд. — Тобто оті нісенітниці з музеєм? Забудьте про це, ви тут нікого не зацікавите такою нудезною нудьгою.

— Ви... — захлинулася тітка Розеліна. — Ви грубіший за неотесану дошку!

Арчибальд розвернувся до неї. Ця образлива заувага неабияк його звеселила.

— Ні, тітко, — мовила Офелія, — він має рацію.

У сліпучому світлі галереї було видно пилюку, що накопичилася в Офелії на окулярах. Вона зняла їх, щоб протерти об вишукану білу сукню, що її подарувала Беренільда, — навіть на думку не спало, що може забруднити її, — і стала міркувати. Вона ж протягом багатьох тижнів розмірковувала про нові можливості для втілення своїх ідей, а натомість учепилася за минуле життя.

— Будьте люб’язні, уважно подивіться на оце, — урвав її міркування Арчибальд. — Я «позичив» їх у церемоніара.

Арчибальд вийняв дві гарненькі гральні кості — ті, що ними він зіграв у гусака. Простягнув кості Офелії, але їх вихопила тітка Розеліна, щоб власноруч передати племінниці. Вона вже встигла надивитися на витівки Арчибальда, тож не хотіла, щоб вони бодай пальцями торкнулись одне одного.

Офелія побачила, що всі грані гральних костей порожні.

— Розумієте, Торнова наречена? Вони підроблені. Церемоніар — міражник, і саме він, коли підкидає кубик, вирішує, яке число з’явиться на гранях.

— І тому ви щоразу падали в колодязь? — пробурмотіла Офелія, приголомшена відкриттям.

— Фарук завжди перемагає. Якби ви запропонували йому відкрити сироварню, він би зробив із неї кав’ярню.

Тієї ж миті в Гусячому саду здійнявся радісний ґвалт. Офелії вже не було видно гральну платформу, бо очі заступали пальми й фонтани, але припустила, що почалася нова партія. Нова партія з новими підробленими гральними костями.

— Якби ж то я зметикувала, — сказала вона, пригадуючи графа Бориса, що діждав перемоги Фарука й тоді здобув дозвіл на володіння. — Я мала запропонувати йому прочитати Книгу, а не патякати про музей. Я дала Торну обскакати себе.

Очі Арчибальда враз розширилися від подиву, а посмішка розповзлася на все обличчя.

— Гай, гай! То вам що, навіть не розповіли, як чинили із чтицями, що бували тут до вас?

— Мені сказали, що всі вони не впорались і що володар Фарук досить погано це сприйняв. Я могла б спробувати. Мені мало що можна довірити, а от експертизи я виконую на «відмінно».

— Забудьте про це, — сказав Арчибальд, і хвилі не повагавшись. — Я щойно добряче поспостерігав за вами там, на платформі, — і це тільки тому, що, коли Фарук дивився на вас, ви ледве не зомліли. Уявіть лишень, що буде з вами, якщо він розсатаніє. Я бачив, як чоловіки плачуть кривавими сльозами й втрачають розум, коли в чомусь розчарують Фарука. Дух нашої родини не в змозі тоді себе опанувати.

Офелія подригала ногою, і шалик обплутав її. Якщо Арчибальду хотілося настрахати її, він це зробив.

— Забудьте про Книгу, — наполягав він. — Мої родичі мало не збанкрутіли, наймаючи найліпших фахівців, щоб розшифрувати її: філологів, читців тощо. Принаймні я дістав таку науку: ця книженція — то нерозв’язне рівняння. Неможливо встановити її давність, бо вона непідвладна впливові часу. Неможливо її перекласти, бо її письмо не має відповідника.

— Артеміда, Дух нашої родини, має подібну Книгу в приватній колекції, — зауважила Офелія. — Таку Книгу мають всі Духи родин?

— Складно відповісти на це запитання, позаяк на кожному ковчегу є свої маленькі таємниці, — відказав Арчибальд, загадково посміхаючись. — Але дайте-но Торну зламати зуби на вашому місці. З вас вийде пречудовна удовичка.

Попри те що примарне сонце стояло в розповні літа, Офелія, почувши Арчибальдові слова, здригнулася всім тілом. Глянула то на одну, то на другу валькірію — ті мовчки, фахово байдуже їх слухали, — а тоді стишеним голосом запитала:

— Чому володар Фарук так клопочеться про цю Книгу?

Арчибальд зайшовся таким реготом, що аж циліндр у нього злетів із голови й впав на газон.

— Це запитання, Торнова наречена, — відповів він, віддихавшись, — мабуть, єдине, що ви поділяєте з рештою Полюсових мешканців. Фарука цікавить тільки Книга. Для вашого добра повторюю ще раз: ніколи більше, прошу, нізащо не заводьте з ним про неї мову.

Арчибальд підібрав циліндр, покрутив його в повітрі й клоунським жестом насунув на голову. Проте Офелія замислено подивилася на нього. Він таки баламут і себелюб, але принаймні справжній.

— Небагато мені трапилося тут людей, що опікуються тим, щоб мені було добре. Дякую, пане посланцю.

— Не дякуйте. Що більше я вас освідомлюю, то більше ви мені заборговуєте. Колись спитаю у вас рахунок.

— Який іще борг, який рахунок? — здивувалась Офелія. — Ви ж запропонували мені дружбу.

— Саме так. Дружба дружбою, служба службою. Не переймайтесь, вам так сподобається, що поквапитеся заборгувати знову.

Офелія піймала себе на думці: як же шкода, що єдину дієву підтримку при дворі вона має в особі надміру хтивого чоловіка. Спонукати жінок до перелюбу — то був його коник. Якби Офелія не була обіцяна Торну, то анітрохи не зацікавила б Арчибальда.

— Казала я тобі: оминай лихих знайомців! — вигукнула тітка Розеліна. Коли вона обурювалася, то молодшала на вигляд. — Пане посланцю, я особисто стежитиму, щоб ви трималися на відстані від моєї племінниці!

Арчибальдова посмішка розтягувалася, немов гумова, і невпинно ширшала.

— Прикро сперечатися з вами, пані Розеліно, бо я вже почав вас шанувати. Ви не завжди зможете наглядати за цією панною. І ви також, пане інтенданте.

Офелія розвернулася так рвучко, що від болю в тріснутому ребрі їй забило дух. Позаду, на дві голови над нею, височів Торн. Посеред газону він стояв, наче брила, держачи в руці друкований аркуш. Офелія давно помітила, що Торн скрізь, хай би де він був, у якому товаристві, почувався непевно. А в цьому екзотичному саду — тим паче. У білому світлі викарбовувалися два шрами на його обличчі, піт рясно стікав із його світлого волосся на чоло. У нього там, либонь, під його службовим мундиром, палахкотіло, як у справжнісінькій печі, і від того, здавалося, він весь зіщулився.

Торн простягнув Офелії аркуш паперу, звертаючи на Арчибальда не більше уваги, ніж, скажімо, на килимок.

— Це наш шлюбний договір.

— Ох, дайте мені спокій, — нервово мовила Офелія, але взяла з його рук простягнутий папірець.

Вона пішла в бій у Торна на очах і жалюгідно його програла. Цієї миті досить було однієї критичної зауваги з боку Торна, одного слова, мовленого саркастичним тоном, щоб не на жарт розлютити її.

Торн не дав збити себе з пантелику.

— Також повідомляю вас, що я зміг установити телеграфний зв’язок із вашою родиною. Я запевнив їх, що з вами все гаразд, і попросив відкласти їхнє прибуття на певний час.

Мабуть, то була найліпша новина за весь день. Однак Офелія сприйняла його повідомлення як іще один вияв зневаги до себе.

— А вам не спало на думку покликати й мене на цю розмову? Відтоді як ми попрощалися, батьки не отримували жодного листа від нас, а ми — від них. Чи ви бодай трохи уявляєте, як ми з тіткою, відірвані від рідних, почуваємося?

— Я подбав про нагальне, — відповів Торн, і оком не повівши на Арчибальда, а той, схоже, насолоджувався сценою. — За поточних обставин присутність членів вашої родини тут становила б небезпеку і для них, і для нас. Я простежу, щоб наступні ваші листи дійшли до них.

— А ваш примірник угоди? — спитала Офелія. — Чи маю я право ознайомитися з ним чи до нього мені зась?

Торн завжди супив брови, а від зауваги Офелії і геть спохмурнів. Та за мить він вийняв із внутрішньої кишені мундира конверт.

— Це факсиміле призначене для вас, — мовив він. — Хай воно завжди буде з вами, і за першої-ліпшої нагоди підсуньте його Фарукові під ніс.

Офелія розпечатала конверт, і папірець, що там лежав, випав на газон. Вона підняла його й дуже уважно прочитала. То була копія їхньої шлюбної угоди з Торном. Там було все: справляння заручин із чтицею родом з Аніми (імені Офелії не було зазначено), день весілля — третє серпня — і навіть заздалегідь запланований на листопад день читання Книги. З тексту вельми чітко випливало: наречена, що її обрав би Торн, не матиме жодної причетності до цієї шлюбної угоди. Окуляри Офелії затягнуло пеленою, коли вона дійшла до фрази про компенсацію за прочитання Книги: «У разі успіху пан Торн здобуде офіційний дворянський титул, і від тієї миті його статус позашлюбної дитини буде визнано таким, що втратив чинність».

До горла Офелії підкотився клубок. Усе Торнове самолюбство вкладалось у два рядки. Він нагло вихопив її з родини й наразив на небезпеку, щоб погратися в аристократа. Про Беренільду ніде й не згадувалось — Торн геть не переймався майбутнім своєї тітки, попри те що вона неабияк ризикувала, допомагаючи йому в цій оборудці.

Торн не зважав ні на кого. Офелія ж поклала собі не зважати на нього.

— Колись оплачу рахунок, — пообіцяла вона Арчибальду. — Дозвольте мені обрати, яким чином. Але запевняю: плата буде рівноцінна.

В Арчибальдовій міміці завжди переважали посмішки різного ґатунку, та ще ніколи Офелія не бачила, щоб він так зніяковіло вишкірявся. Проте Офелія й оком не змигнула, як та ніяковість злиняла з його обличчя і він уже насмішкувато ляснув по своєму циліндру.

— Нетерпляче жду вашого рахунку, Торнова наречена! А поки що дозвольте з вами попрощатися. Давненько я не був у Місяцесяйві, — сказав він, торкнувшись татуювання в себе на чолі. — Як миші кота не чують, то по хаті гарцюють.

За мишей правили його сестри, якими Арчибальд ревно опікувався. З одного маху розвернувшись на підборах, він мало не зіткнувся з тіткою Розеліною, яка постала в нього на дорозі. Випнуте наперед загострене підборіддя, суворе довгасте обличчя, зведена до неба крихітна гулька, переплетені пальці рук на простій сукні — тітка Розеліна являла собою уособлення жіночої гідности.

— Пане посланцю, ви хтивіший од тхора. Я збрехала б. удаючи, що маю глибоку прихильність до пана Торна, — сказала вона, позирнувши на Торна, який і вухом не повів на її слова, бо, здавалося, був так поглинутий своїм годинником, що все решта його аніскільки не цікавило. — Але ж він її законний наречений. Наведіть мені бодай одну поважну причину, з якої я мала б дозволити вам зустрічатися з моєю племінницею.

— Ви дасте мені цей дозвіл, — пихато відказав Арчибальд, — бо ви перша шукатимете мого товариства.

На цих словах, поки тітка Розеліна розтуляла рота, закипаючи від обурення, він легенько поцілував її в щоку. Офелії забило дух. До всіляких непристойностей із погляду тітки належали й компліменти, тож достоту така фамільярність мала не минути без ляпаса.

Та замашний ляпас не пролунав. Офелія не повірила очам, коли побачила, як жовта тітчина шкіра порожевіла, а її висхле обличчя заквітло від бурхливих почуттів. Тітка Розеліна дивилася на Арчибальда так, немов від самого його погляду її підносило до неба.

Наостанок Арчибальд іще раз нахилив капелюха до тітки Розеліни, валькірій та Офелії, а тоді зник поміж пальмами, хвацько закрутивши ланцюжок свого блакитного піскового годинника.

— Тітко? — занепокоєно спитала Офелія. — З вами все гаразд?

Тітка на її очах наче помолодшала років на двадцять.

— Що? — пробурмотіла тітка Розеліна. — Я добре почуваюсь. А чому ти про це питаєш? Тут, у цій галереї, задуха, — додала вона, нервово обмахуючись віялом. — Ходімо звідси.

Офелія зворохоблено провела тітку очима. Одне діло — бачити, як усі придворні дами піддаються чарам Арчибальда, а друге — як не минула їх і рідна тітка.

— Про мене, йти до Арчибальда — погана думка, — зауважив Торн, накручуючи кишенькового годинника.

Офелія, щосили намагаючись втримати спокійний вираз обличчя, підвела до нього голову.

— Гаразд. Це все, що ви маєте мені сказати?

— Ні.

Ось тепер, коли вони залишилися наодинці, сталевий погляд Торна став більш жорстким. Офелію це не здивувало. Після спроб привселюдно змагатися з ним під самим носом у Фарука годі було сподіватися, що вона уникне наслідків.

— Оприявніть нарешті глибину своїх міркувань, — сказала вона. — І покінчімо із цим.

— Отут, щойно, на платформі, — важким свинцевим голосом мовив Торн, — ви повелися хоробро.

Він поклав годинника в кишеню мундира й пішов геть, жодного разу не озирнувшись на Офелію.

УРИВОК: ПЕРША СПРОБА

Спершу ми були єдиним цілим. Однак Бог вирішив, що такі, як є, ми Його не задовольняємо, тому заходився нас розділяти.

Стіна. Блимає світло ліхтарика. Дитячі каракулі, приколоті до шпалер.

Ступінь точності спогаду відносно високий. Він, либонь, годинами споглядав ту стіну. Однак який вигляд має решта кімнати, він уже не пам’ятає. Поки що нема нічого, крім стіни, ліхтарика й цих дитячих каракулів.

Кут падіння світла змінюється, а відтак завмирає. Він, мабуть, поставив ліхтарик на стіл таким чином, щоб той і далі освітлював стіну. Ні, кут падіння світла надто низький як для столу. Радше, на стілець або на ліжко. Певне, він у кімнаті. Чи своїй?

Тим часом як він підходить до стіни, вона, спершу розпливчаста й величезна тінь від його тіла, набирає виразніших обрисів. Що ж такого цікавого в тих каракулях, щоб він так часто їх споглядав? І надто один малюнок привертає всю його увагу: різнобарвний ляпанець, що зображає їх разом, його та інших. Украй обережно він витягує одну за одною чотири кнопки.

Під малюнком — дірка. Точнісінько в цьому місці в стіні немає ні шпалер, ні обшивки, ні цегли. Схованка?

Він зазирає в дірку. Усе чорне. Він не розрізняє, що там, по той бік стіни.

— Артемідо? — чує свій шепіт.

Ледве впізнає голос — тонюсінький, із чудернацькою інтонацією, — що виходить із його горлянки. Отже, він отак колись розмовляв?

— Артемідо! — знову чує свій шепіт, тихенько стукаючи об стіну.

Безшелесний звук кроків, скрегіт відсуненої цегли й нарешті в глибині дірки кліпає око. Артемідине?

— Я дивилася на зірки крізь віконце на даху. Мені цікаво. — Артемідин голос рівний, помірний, його стишує товща стіни. — Ліпше постав цеглу на місце, як і я. Нам більше не вільно розмовляти одне з одним, пригадай.

Та він залюбки пригадав би. Він достеменно пригадує Артемідине око, голос, слова в дірці стіни, але чому їх розлучили — не пам’ятає.

— А інші, — знову чує свій шепіт, — знаєш, як їм ведеться?

— Вони слухняніші за тебе, — відказує Артемідине око. — Я вже кілька днів як не говорила з Янусом крізь стіну. Йому було нуднувато, але так, у нього все добре. Він розповів мені, як справи в Персефониної стіни, у неї теж усе гаразд. А ти? А Геленина стіна?

— Вона так і не відповіла.

— Гелена — та все чує, — каже Артемідине око. — Вона почула б, якби хтось оком лупнув в іншому кутку будинку. Якщо вона не відповідає, значить, слухається. Наслідуймо її приклад. Лягай спати.

Цього разу він не чує своєї відповіді. Невже й цей спогад зникає? Ні, то не тому. Він не відповів Артемідиному окові, бо йому завадило щось несподіване.

Божа тінь.

Він чітко бачить її на стіні знову, вона накладена на його власну. Бог стоїть у його кімнаті, простісінько за ним. Артемідине око щезає з глибини дірки — Артеміда хапливо повертає цеглу на місце.

Тепер він пригадав. Його, Артеміду, Гелену, Януса, Персефону та всіх інших розділив Бог. Він майже відчуває страх і лють, що заполонили його тієї миті, коли він помітив на стіні Божу тінь. Йому слід відвернутися, йому треба припинити споглядати цю стіну, йому повинно подивитися Богові в очі.

Нарешті він відвертається, але його пам’ять затято відмовляється явити йому Божі обличчя, форму, голос, що повагом наближаються до нього.

Тут спогад уривається.

Nota bene: «Запечатай свої чари». Хто вимовив ці слова й що вони означають?

ЛИСТ

Перші тижні, що їх Офелія провела при дворі, були не зовсім такі, якими вона їх уявляла. А тепер бувати там їй узагалі зась.

Відтоді як Фарук призначив Офелію другою казкаркою, вона разом із Беренільдою оселилася в Гінекеї, на шостому поверсі Вежі, прямісінько над поверхом Пірса-Набережної, і більше звідти не виходила. Щоранку із золочених ліфтових ґрат з’являвся старший камергер, розгортав аркуш паперу й одну за одною викликав куртизанок, обраних для Фарукового кортежу. У списку завжди було ім’я Беренільди, а от імені Офелії жодного разу не згадали.

Однак якщо й було десь місце, де не дуже добре, коли про тебе забуває Фарук, то це таки Гінекей.

Здавалося, наче цей розніжений світ зійшов прямісінько зі східних картин. Сонце тут ніколи не сідало. Кожна куртизанка мала власне помешкання. Покої ж Беренільди були просто розкішні: банкетки, подушки, килими й отоманки купались у променях сонця, що струменіли крізь клеристорії.

Ці любощі-пестощі були оманливі. Куртизанки, які мешкали в Гінекеї, майже всі були міражниці, і їм страшенно не подобалося, коли в їхньому гніздечку з’являлися нові суперниці. Щойно за Беренільдою зачинявся ліфт, як закипала ворожнеча. Якось уранці Офелія прокинулася вся вкрита прищами. А наступного дня від неї стало смердіти гноєм. А ще за день із неї громовицею вихоплювалися звуки, викликані метеоризмом. На щастя, то були всього лише скороминущі химери; їх накидали Офелії, щойно вона відверталася, і за кілька годин вони минали. Проте винахідливість, що її засвідчували куртизанки, намагаючись образити Офелію, не мала меж.

— Це нестерпно! — зрештою урвався терпець тітці Розеліні, коли Беренільда якогось вечора повернулася з Пірса-Набережної. — Навіщо нам здалися ті валькірії, якщо кожен може поглумитися із цього дівчиська?

Викривальним жестом вона вказала на літніх пані, а ті й оком не змигнули. Валькірії супроводжували Офелію і Беренільду всюди, хай би де вони були, спали з ними поряд, їли з ними за одним столом, непомітні й мовчазні, мов дві тіні, але в повсякденні справи ніколи не втручалися.

— Поки що це тільки дитячі забавки, — запевнила Беренільда, поглянувши на Офелію: у тієї цього разу замість обличчя був свинячий писок. — Однак це не може тривати нескінченно. Я знаю цих пані — їхні спроби залякати вас ставатимуть дедалі зухвалішими, поки володар не подивиться у ваш бік. Якщо він відвернеться від вас, ви не зможете виконати договір, а якщо не виконаєте, його протекція втратить чинність. Я намагалася закинути за вас слівце, але як же старший камергер занесе вас у список, коли ви маєте такий жалюгідний вигляд?

Сидячи за чайним столиком у вітальні, Офелія не відповіла — всі її думки були зосереджені на листі, якого вона намагалася написати батькам. Торн зголосився поручитися за пошту, але розповісти про життя так, щоб остаточно їх не злякати, — ще та морока.

Саму Офелію ці потворні химери турбували значно менше, ніж обов’язки другої казкарки, бо рано чи пізно вона мусила б стати до їх виконання. В Гінекеї вона не знайшла жодної книжки, щоб назбирати ідей, і не придумала нічого кращого, як повиконувати у вільний час вправи на вимову, щоб удосконалити дикцію. Вона воліла б принаймні знати, які історії любить слухати Фарук. А ті, що їй і самій було б любо розповісти, вже забула.

Дух родини з Полюса попрохав мене розповідати йому історії про Аніму, — зрештою написала вона двоюрідному дідусеві. — Чи не підкинете думок, про що розповісти?

Двоюрідний дідусь Офелії був архівістом і з усіх членів родини найближчим до дівчини; однак навіть йому вона не наважилася розповісти, що тут насправді коїться.

З кожним днем вона дедалі більше сумувала за Ренаром і Ґаеллю — єдиними, з ким Офелія по-справжньому подружилась на Полюсі. Однак вони оберталися в іншому світі, і їхнє життя було вкрай несолодке. Вона вмивалася в золотих вбиральнях, тоді як вони драїли такі самі вбиральні в Місяцесяйві.

Іноді Офелія ностальгійно згадувала свою ліврею Міма, яка тривалий час забезпечувала їй цілковиту анонімність. Їй, приміром, хотілося б зберегти таку анонімність під час несподіваної зустрічі в Гінекеї з Куніґундою. Ця міражниця забезпечувала решту куртизанок фривольними химерами й трохи не всюди мала входи-виходи. Офелія щоразу здригалася, коли раптом чула подзвонювання її підвісок або різкий запах парфумів. Куніґунда ніколи не озивалася до Офелії, але не проминала жодної нагоди нагадати про себе промовистим поглядом, мовляв, вона не забула про своє приниження в Гусячому саду.

Хай які неприємні для Офелії були її зустрічі з Куніґундою, та з тим, що відчувала вона, забачивши шевальє, то видавалося їй дрібничкою. А бачити його доводилося значно частіше, ніж їй того хотілося б.

Якісь години в Гінекеї відводили для її відвідування дітьми, втім ніколи ці діти не були Фаруковими. Та дитина, що її носила Беренільда, становила виняток. Деякі куртизанки колись були в шлюбі й мали родину.

Шевальє завжди користався нагодою принести якісь подарунки Беренільді. Так, він складав чудові композиції з квітів, насичених ароматами, а вона незмінно відмовлялася від усіх його дарунків.

— У жодному разі не відчиняйте йому дверей, коли мене нема вдома, — напучувала вона Офелію і тітку Розеліну. — Він може що завгодно утнути.

Беренільда наче у воду дивилась. Шевальє так марив нею, так страждав від її презирства, так хворобливо ревнував її до всіх, що часом не міг контролювати свої емоції і виливав їх на ні в чому неповинних людей. Так, він якось відігрався на хлопчику, до якого всміхнулася Беренільда. Хлопчик став качатися по землі, гукаючи матір на допомогу, бо йому здавалося, що його пожирає невидиме полум’я. Проте в нього не залишилося найменшого опіку, принаймні помітного, а шевальє реготав із того і казав, що він це утнув «для сміху». Ця сцена Офелію просто приголомшила. Відтоді вона щоночі прокидалася, підхоплюючись із ліжка, бо їй здавалося, що хтось на неї дивиться крізь товсте скло окулярів.

— Скільки ж це можна ще терпіти? — бурчала тітка Розеліна, нервово зиркаючи в проміжок жалюзі. — Від цього малого міражника волосся вже дибки стає. Ви мені можете пояснити, чому всі називають його «шевальє»? Він же становить неабияку загрозу для всіх!

— Він сам себе так прозвав, — зітхнула Беренільда. — Найкумедніше те, що він зробив це на мою честь, бо переконаний, що він мій шевальє галан[1].

— То що, нема кому з дорослих його приструнчити? Не будемо ж ми весь час ховатися від нього?

— Його дядько й опікун — граф Гарольд. Старий трохи недочуває, зрідка з’являється на людях і займається переважно розплідненням собак, а не вихованням племінника. Мабуть, я теж спричинилася до того, що сталося із цим хлопчиком, — промурмотіла Беренільда, погладжуючи круглий живіт. — Цілеспрямованість, що не знає обмежень.

— Чому ви так говорите? — запитала Офелія.

Беренільда не відповіла. В її вродливих очах промайнула непритаманна Беренільді журба, й Офелія заглибилась у міркування. Напевно, ця історія пов’язана з маєтком Беренільди, що його вона успадкувала від батьків шевальє. Офелія також пригадала, яке здивування охопило її, коли вона вперше побачила це чудернацьке володіння, штучну осінь і таємничу дитячу кімнату: та немов чекала, коли ж повернеться той, хто колись у ній жив. Беренільда мала всі підстави ненавидіти шевальє, та насправді не надто палко прагнула відгородитися від нього.

Було так принаймні доти, доки одного вечора шевальє дещо переступив межі дозволеного з Офелією.

Він з’явився в Гінекеї не в час відвідування і, скориставшись тим, що двері були незамкнені, тихцем просочився в Беренільдине помешкання. Офелія отетеріла, коли побачила, як той заходить до туалетної кімнати, де вона приймала ванну, і заводить із нею невимушену розмову.

На щастя, тієї миті з подвір’я увійшла Беренільда, заскочивши шевальє, що спирався ліктями на ванну, у якій сиділа Офелія. Спершу вона помертвіла, та за мить, більше не в змозі стримувати свої чари, шваргонула його в інший кінець коридору. Геть розгублений, він підвівся. Його окуляри з товстими скельцями розбилися.

Якщо ви нападете на цю дівчинку, — просичала Беренільда, — я розірву вас власними пазурами. Забирайтеся геть і більше ніколи не потрапляйте мені на очі.

Тоді шевальє втік із Гінекею, сам не свій із люті й горя, і не з’явився ні на завтра, ні опісля. А Офелія відтоді почала ставитися до Беренільди інакше. Ця жінка зі складним характером, що не раз була сувора з Офелією, оборонила її, мов власну доньку.

— Ви були неперевершені, — привітала Беренільду тітка Розеліна. — Нарешті буде нам спокій!

Як згодом з’ясувалося, вона помилялась. Якось у квітні, вранці, у помешканні грюкнула поштова скринька. В Офелії аж душа зайшлася від радості, коли вона побачила своє ім’я на конверті. Проте дівчина одразу зрозуміла, що це зовсім не батьківська відповідь, на яку вона сподівалася:

Панно друга казкарко!

Ваш шлюб із паном інтендантом заплановано на 3 серпня. З превеликим сумом повідомляю Вам, що Ви помрете раніше, якщо не дослухаєтеся до моєї поради. Якомога швидше залиште Полюс і ніколи сюди не повертайтеся. БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ.

— Що там таке? — спитала тітка Розеліна з-за спини.

— Помилилися, — збрехала Офелія, ховаючи листа. — У якій скоромовці найкраще повправлятися для дикції? «Був собі цебер, та переполуцебрився на полуцебренята» чи «Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок сорок морок»?

Офелія дочекалася, поки опиниться в ліжку, щоб кілька разів перечитати пошту.

БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ.

У минулому Офелія вже отримувала погрози, та, однак, їхня тональність була не така. Чи не розіграш це? На Анімі релігія й теологія були з царини віджилого фольклору, як і на багатьох ковчегах, де за абсолют правили власне Духи родин. Чи не мали на увазі Фарука під «Богом» у цьому повідомленні?

Лист, звісно, не підписаний, а відправник на конверті не зазначений. Офелія зняла рукавички чтиці, що їх надягала перед сном, і обмацала кожен сантиметр аркуша. Вона ж не зловживає власною потугою, прикладаючи її до адресованого собі ж листа, еге ж? Тим паче, що в ньому їй погрожують смертю.

І все-таки вона була така зворохоблена, що не відчула нічого особливого: жодного сильного враження, жодного конкретного бачення. Лист надрукували на машинці, але автор так чи інак мусив доторкнутися до паперу. Ретельніше оглянувши аркуш і конверт, Офелія виявила сліди, неначе їх тримали за допомогою пінцета.

Попри штучне сонце, що променіло в шпарках жалюзі, заливало світлом москітну сітку ліжка й навалювалося спекою, що душила не згірш од ковдри, в Офелії поза шкірою пройшов мороз. Вона не могла читати предмети, яких не торкнулись. Скидалося на те, що анонімний адресант вельми добре обізнаний, на що здатні й не здатні Офеліїні руки.

Понад усе Офелію стурбувало не те, про що йшлося в листі, а те, про що лист мовчав. Чого б то комусь так кортіло будь-що завадити шлюбу Торна? Чи не було це звичайним клановим протистоянням у нескінченній війні за вплив, що точилася навколо Фарука?

Офелія підхопилася з ліжка й стала порпатися в безладній купі речей, поки не знайшла факсиміле угоди, що його передав їй Торн.

"У разі успіху пан Торн здобуде офіційний дворянський титул, і від тієї миті його статус позашлюбної дитини буде визнано таким, що втратив чинність."

Якщо добре помізкувати, такий привід, зрештою, геть нікудишній. Торн уже й без отого визнання був неабияк страшливий високопосадовець, і якби він дістав дворянство, то для його ворогів нічого суттєво не змінилося б. А отже, це могло означати лиш одне. Супротивний табір непокоїло не підвищення Торнового рангу, а, власне кажучи, прочитання Книги Фарука.

І знов-таки, чому?

— Торне, у що ви мене вплутали?

Офеліїне обурення сягнуло апогею наступного тижня, у нескінченний дощовий день, коли вони з тіткою Розеліною намагалися висушити на терасі білизну.

У будуарі задзеленчав телефон.

— Маю повідомлення для панни Офелії, — обізвався в слухавці жіночий голос, щойно Офелія її зняла.

— Е-е-е... це я.

— Ви панна Офелія?

— Так. З ким маю честь?

— Вас запросили на розмову з Інтендантством. Будь ласка, заждіть кілька секунд.

Офелія хотіла була відмовитися від запропонованої розмови, бо аніскілечки не бажала мати справу ні з чим, що стосується Інтендантства, але її увагу відвернув несподіваний ляскіт — наче горох розсипався. Вона перевернула на підлогу коробку з прищіпками для білизни й заходилася їх збирати, затиснувши телефонну слухавку між плечем і шиєю. Аж тут почула понурий голос:

— Алло?

Це був Торн. Офелія так рознервувалася, що навсправжки подумала, чи не повісити отак йому на зло слухавку.

— Алло? — повторив Торн.

— Маєте нову секретарку? — запитала Офелія, сидячи долі серед прищіпок для білизни.

— Ні. А чому ви питаєте про це?

Уже по тому, як кисло прозвучало запитання, Офелія ніби насправжки побачила, що Торн насуплює брови.

— Щойно телефоном зі мною говорила жінка.

— Це телефоністка, — пояснив Торн, ніби йшлося про якусь дуже буденну річ. — Вежа Фарука й Інтендантство не пов’язані одним телефонним комутатором, а ми не маємо автоматизованих систем.

Офелія геть нічого не второпала з його слів. На Анімі телефони якось дуже вправно давали одне одному раду.

— Що ви хотіли мені сказати?

— Здається, то радше вам є що мені сказати, — відказав понурий голос Торна. — Я не отримував від вас новин, відтоді як ви заселилися.

Коли Офелія взяла останню прищіпку для білизни, щоб покласти її в коробку, та рвучко ожила й вкусила дівчину за палець, перейнявшись її люттю. На мить Офелія замислилася, чи не розповісти про надрукований лист, відкрити Торну очі на небезпеку, на яку він і його кляте честолюбство наражали тепер Офелію. Але що б це змінило? Торн уже був свідомий можливих наслідків, а все одно не скасував заручин.

— Нема нічого того, про що вам слід було б знати.

— Ви й досі гніваєтеся на мене, — зауважив Торн рівним голосом. — А мені здавалося, що ми пішли на мирову. Ми дійшли згоди в тому, що і ви, і я стали на хибну путь.

Від роздратування Офелія заплющила очі. Поламана прищіпка гойдалась у неї на пальці, мов розлючений краб.

— Ні, Торне. Ви самі із собою погодились.

— Ви мусили б зважити...

— Послухайте мене уважно, — урвала його Офелія. — Я щиро співчувала вам, бо вважала, що Беренільда хотіла одружити нас проти вашої волі й що ми — її маріонетки. Тепер я знаю, що від початку маріонетка завжди була одна, і це була я. Те, що вам забажалося взяти зі мною шлюб через мій дар, — це я можу зрозуміти, я бачила, у якому світі ви виросли. Але те, що я дізналася про це з інших вуст, а не з ваших, — закінчила вона глухо, — цього я вам ніколи не прощу.

У телефонній слухавці раптом залягла гробова тиша. Хоча гнів Офелія й не виплеснула, але дух їй перехопило — хоч на щось та й придались оті вправляння у вимові. Вона зосередилася на квітчастих шпалерах будуару, силкуючись не зважати на прищіпку, що затято роздирала шов на рукавичці.

— Ви почули, що я вам щойно сказала, Торне, чи треба повторити?

— Не треба.

Звичайно від північного акценту голос Торна ставав таким твердим, що було складно розрізнити, коли він задоволений, а коли ні.

— Гаразд. Чи є вам що ще сказати, перш ніж я повішу слухавку?

В Офелії слів уже не було. Її рука так тремтіла, що вона ледве тримала біля вуха важку перламутрову слухавку.

— Про мене, вам слід було б прийти, — відповів Торн, хвильку поміркувавши. — Бажано самій.

— Прошу?

Якість звуку була поганенька, лінія дзижчала, і Офелія подумала була, що, може, не розчула.

— Запрошую вас на побачення. Офіційне побачення майбутнього подружжя. Ви мене чуєте?

— Так-так, чую, — пробелькотіла Офелія. — Але, зрештою, навіщо нам бачитись? Я ж щойно вам сказала...

— Ми просто не можемо дозволити собі ворогувати одне з одним, — різко відказав Торн. — Ви ускладнюєте мені життя тим, що тримаєте на мене зло. Ми мусимо неодмінно помиритися. Я не маю права заходити в Гінекей. Тож приходьте в Інтендантство, лайте мене, бийте, розбийте мені об голову таріль, якщо у вас руки сверблять, і забудьмо про це. У який завгодно день. Мені найзручніший четвер. Скажімо... (У слухавці стало чутно квапливе гортання сторінок.) Між одинадцятою тридцять і полуднем. То що, записую вас у свій розклад?

Хапаючи ротом повітря, Офелія так оскаженіло грюкнула слухавкою, немовби вдарила нею об Торнів череп.

— З цього дива не буде пива! — проголосила тітка Розеліна, побачивши, що Офелія повертається. — Простирадла кмітливіші за нас, вони чудово розуміють, що сонце несправжнє. Ото напевне вкриють нас мокрим рядном.

Чорна злість, що переповнювала Офелію після телефонної розмови з Торном, розвіялась одного вечора, коли слуга залишив у помешканні два листи й три пакунки. Офелія спершу побоювалася, що там чергові погрози смерті, але цього разу на поштовому штемпелі вона прочитала напис «АНІМА».

— Ну-ну, що ж там пишуть? — брала нетерплячка тітку Розеліну, поки Офелія незграбно розривала конверт першого листа.

— Мама обурена, але й утішена, — коментувала Офелія, читаючи лист. — Жаліється: через те, що від мене довго не було вістей, у неї сильно підвищувався тиск. Просить наступного разу надсилати фотографії, бо нічого не втямила з моїх описів. Здивована, що полярна зима в розпалі, а в нас стільки ж сонця, і питає, чи не помилилась я ковчегом. А, вона купила мені нове пальто, але схоже на те, що воно має такий само кепський характер, як і в кравчині... Мабуть, це здоровенний пакунок, отой, що ворушиться. Сподівається, що я справлю добре враження на нову родину.

— Вона мала б спочатку сподіватися, що родина майбутнього чоловіка справить добре враження на тебе, — процідила тітка Розеліна крізь довгі зуби. — А далі?

— Далі пише Аґата. Вона скоро народить іще одну дитину.

— Вже? Отакої, твоя сестриця часу не гає.

— Каже, що це їй не завадить приїхати на весілля. Вона пошила сукню, що пасуватиме їй до очей, і вбереться в неї із цієї нагоди. І вже перешила на той розмір, коли буде на шостому місяці вагітності. А ще подбала про гарненькі білі сукенки для наших сестричок.

— Це все?

— Ні. Бідкається, що я не передала їм список бажаних подарунків. Вона хотіла б замінити мені шалик на справжню шаль, але вагається щодо кольору.

— Пальта, сукні, шалі... — полічила тітка Розеліна, закочуючи очі. — Що далі?

— Далі пише тато. Йому цікаво, чи добрі в мене стосунки з нареченим і його родиною, нетерпляче жде зустрічі на весіллі і просить...

— Що він там просить? Я не розчула кінця речення.

Офелія його й не вимовила. «Прошу, пробач мені». Вона відчула, як до горла підкочується клубок, у носі щипає, а в очах тьмяніє густіше, ніж звичайно. Офелія мусила опанувати себе, щоб читати далі більш-менш рівним голосом.

— Останнім пише Гектор. Він запитує, чому на Полюсі сонце сяє і вночі, чому я написала «Небоград», а не «Виноград» і чому нічого не розповідаю про Торна. Він надсилає мені дзиґу — сам її оживив, і вона тепер безперестанку крутиться. Мабуть, це менший пакунок, той, що гуде.

— Твій брат найрозумніший з усіх, — виснувала тітка Розеліна.

Тітка діждалася, поки Офелія відкриватиме другий конверт, і тихцем висякалась у хусточку. Що ж до Офелії, то вона сподівалася, що та не помітить, як сильно тремтить їй підборіддя.

— Це від дідуся, — сказала вона, мимоволі усміхнувшись. — Одне моє слово — і він сідає на перший дирижабль у бік Полюса.

Звісно, аж такого Офелія від нього не вимагала. Досить було й того, на яку небезпеку вона наражає тітку Розеліну, тож їй і на думку не спадало вплутувати ще одного родича. Однак від цих кількох слів їй неабияк полегшало.

— Останній пакунок від нього. Більше нічого не каже, щоб не зіпсувати сюрприз.

Офелія розірвала картонну коробку, де був пакунок. Там лежала ілюстрована книжка, досить грубенька. Від неї трохи тхнуло сирістю, а називалась вона так:

КАЗКИ ПРО ПРЕДМЕТИ ТА ІНШІ

АНІМІСТСЬКІ ОПОВІДАННЯ (ВІЛЬНИЙ

ПЕРЕКАЗ СТАРОСВІТСЬКИХ БАЙОК)

Маю надію, малече, що це стане тобі в пригоді, —

виведено на першій сторінці косим почерком. —

Артеміда має одну таку в приватній колекції —

либонь, і брату сподобається?

Якби дідусь стояв перед нею, вона б кинулася йому в обійми.

— Ваш дідусь знає, що дарувати.

Беренільда дочекалася, коли Офелія закінчить читати пошту, і підійшла, шурхотячи сукнею. Двома пальцями в каблучках вона стискала запрошення — щойно Офелія взяла його до рук, як химера у вигляді малесенького феєрверка вибухнула в неї перед носом.

НЕСПОДІВАНА ВЕЧІРКА!

СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ, ОПІВНОЧІ,

ВОЛОДАР ФАРУК ЗБИРАЄ ВЕСЬ ДВІР

В ОПТИЧНОМУ ТЕАТРІ ВИДОВИЩ.

— Весь двір, — повторила Офелія. — Гадаєте, і я серед усіх?

— Прочитайте запрошення до кінця, — порадила Беренільда.

Окуляри Офелії в неї на носі поблідли, коли вона проглянула програму події:

БЛИСКУЧА ПАНТОМІМА КАЗКАРЯ

І ПРЕМ’ЄРНИЙ ВИСТУП ДРУГОЇ КАЗКАРКИ.

— Це жарт?

— Почнеться за годину, — наголосила Беренільда. — А я не встигаю причепуритися, бо щойно повернулася з Пірса-Набережної! Хоч би встигнути як слід вбратися.

ТЕАТР

Офелія удвадцяте перечитала перше речення з книжки «Казки про предмети та інші анімістські оповідання», а все одно не зрозуміла його. Заважали розмови й сміх довкола. Ліфт, що спускався з шостого на п’ятий поверх Вежі, був напхом напханий. Затиснута між кринолінами як ніколи суворих і мовчазних старих валькірій, що сиділи біля неї на банкетці, Офелія мов у лихоманці гортала дідусеву книжку. Обрати цю казку? Чи ліпше оцю? Повсякчас відволікали фаворитки, які підходили побажати їй успіху, зле приховуючи глузування. Беренільда мусила вдатися до способів дипломатії та лестощів, щоб відсторонити їх.

— Перуки недопудрені! — вилаялася тітка Розеліна. — Жодного разу й словом не озвалися, відтоді як ми приїхали, а тепер, коли треба дати нам спокій, ніяк не стулять пельки. Та скільки ж ти гортатимеш ті сторінки?! — обурилася вона, злегка ляснувши Офелію по пальцях. — Від того ж ніякого пуття. Вибери якусь одну казку й прочитай її до кінця кілька разів.

Офелія дослухалася поради — так і зробила. Навмання вичепила з книжки оповідання «Лялька», пробігла його від початку до кінця, не запам’ятавши жодного рядочка, потім іще раз. Офелія не відірвала очей від книжки, ні коли ґрати ліфта відчинились, випускаючи всіх у сліпучий від сонця двір, ні коли юрма придворних потягнула її за собою вздовж галереї Пірса-Набережної, ні коли розв’язався шнурок на черевичку й вона кілька разів ледве втрималася на ногах, ні коли піднімалася сходами із червоним килимом і золотими огороджувальними стовпчиками.

Офелія відліпилася від книжки тільки тоді, коли мажордом прокашлявся їй на вухо:

— Панно друга казкарко, вам сюди.

Офелія закліпала очима, засліплена яскравим світлом. Вона опинилась у вестибюлі театру, де білі плити, білі колони й білі статуї відбивали світло від вікон, наче від снігу. З келихом шампанського в одній руці, з блакитним пісковим годинником у другій, там зібрався весь небоградський бомонд. Жіноцтво вбралось у вузькі сукні з пастками, начепивши довгі намиста з перлів; на чоловіцтві були білі костюми, чорні метелики та солом’яні брилі з блакитною стрічкою. Навіть музичний супровід вирізнився з-поміж натовпу: за клавесином імпровізував співак-кастрат, награючи джазовий мотивчик. Офелія ще ніколи не почувалася так невпевнено у своїй бузковій сукенці, застебнутій аж до підборіддя, і старому незугарному шалику. До того ж волосся в неї стояло сторчма, бо вона забула причесатися.

— Сюди, панно друга казкарко, — терпляче повторив мажордом, кашляючи в кулак. (Він указував їй на чорний хід поза стійкою реєстрації.) — Звичайно панна друга казкарка мала б зайти у вхід для артистів, за театром.

— Володар Фарук там?

— Так, володар уже посів своє місце. Йому не терпиться послухати оповіді його нової казкарки. Даруйте, пані, — додав мажордом, коли тітка Розеліна на мигах показала, що бажає пройти за стійку разом з Офелією. — Стороннім тут перебувати не вільно.

— Тобто? — пирхнула тітка Розеліна. — Та облиште, це моя племінниця!

— Не в Театрі видовищ, пані. Тут ця панна — друга казкарка володаря Фарука. Вихід на сцену ретельно охороняють із міркувань безпеки.

— Та годі вам, я ж не ношу вибухівку під сукнею!

— Не хвилюйтеся, тітко, все буде добре, — пообіцяла Офелія, ні на секунду не вірячи жодному своєму слову. — Знайдіть місце ближче до сцени. Якщо я вас бачитиму, почуватимуся певніше.

— Тримай, — шепнула тітка Розеліна, сунувши їй у руку гребінець. — Як буде хвилинка, розчеши гарненько волосся.

— А ваша остання порада, пані? — спитала Офелія, повертаючись до Беренільди.

Уперше усмішка, що нею вродлива вдовиця обдарувала Офелію, не скидалася на той штучний осміх, що по-акторськи майстерно так часто надягала на обличчя Беренільда. Усмішка була трохи несміла й тремтіла на кінчиках уст. Так усміхається стурбована мати.

— Поводьтеся велично. — Беренільда поклала руку у велюровій рукавичці на Офеліїну щоку. — Я кажу вам це не для того, щоб ви розхвилювались. Кажу, бо вам це, як я помітила, адже не раз бачила на власні очі, частенько до снаги.

Велично Офелія геть не почувалася, коли непевним кроком попрямувала до чорного ходу. І геть змалилася, коли впоперек дороги перед нею виросла Куніґунда, наставивши на Офелію червоний ніготь.

— Так-так, голубонько... Оце й увесь ваш матеріал? — запитала вона, вказуючи на книжку. — Майте на увазі, що моя пропозиція досі чинна: ваші руки в обмін на мої химери. Погоджуйтеся, — горлицею протуркотіла вона, — і вже цього вечора я споруджу для вас такі грандіозні спецефекти, що ви почуватиметеся ще тою казкаркою.

— Мене таке не цікавить, — відмовилась Офелія.

Куніґунда сумно похитала головою. Золоті підвіски на її вуалі, як і годиться, задзеленчали.

— А ви вперта як ослиця. — Вона нахилилася до Офелії, торкаючись губами її вуха. — То хіба ви не чули, що кажуть? — тихесенько прошепотіла вона. — Начебто із цілковито невідомих обставин до вашого любого Арчибальда не прийшов один із його гостей. Варто вам переглянути дружні зв’язки, голубонько.

Вважаючи, що розмову вичерпано, Офелія гулькнула в чорний хід і зачаїлася в театральних кулісах. Вона зеленого уявлення не мала, на що натякала Куніґунда, і тоді її це турбувало найменше.

Серце в неї калатало, і, обмертвіла зі страху, Офелія присіла на перший-ліпший стілець. Відтак зауважила, що сидить поруч із літнім чоловіком — той уважно протирав ганчірочкою пластинку фарбованого скла. На повіках у нього було міражницьке тавро.

— Добривечір, — прошепотіла вона. — Мене звати Офелія. А ви пан Ерік, чинний казкар?

Тоді літній чоловік повагом повернувся на стільці, щоб бачити Офелію. Був він підтягнутий як на свій вік. Шевелюра й борода синюватого відтінку перепліталися в нього на грудях в одне-єдине пасмо, що трохи не торкалося землі. Він на мить підвів очі на голову Офелії, мабуть, неабияк здивувавшись, побачивши її розпатлану зачіску, тоді насупив брови, теж синюваті.

— Сподіваюся, ви розумієтеся на справі, панно друга казкарко, — сказав він, перекочуючи «р», немовби в роті в нього було повно камінців. — Бо я намагатимуся зробити так, щоб на запрошеннях наші імена більше ніколи не стояли поряд.

На цих словах він узяв коробку з пластинками однією рукою, чарівний ліхтар — другою і подався геть в інший закуток куліс.

Отак опинившись на самоті — компанію складав хіба що вертлявий шалик, — Офелія відчула, як тремтять у неї ноги й одне об одне б’ються коліна. Вона була не готова до виступу. Уже забула половину того оповідання про ляльку, але якщо прочитає його ще раз, то її напевне знудить. Пригадала, як їй було кепсько на платформі для гри в гусака, коли Фарук просто дивився на неї. Що ж воно буде, коли розчарувати його? Матиме Офелія право на другу спробу чи занапастить назавжди себе в разі своєї поразки?

Офелія провела тітчиним гребінцем по волоссю хіба що для того, щоб подіти кудись руки, але вже на першому ковтуні зламався один зубець.

— Випийте ось це.

Офелія глипнула на склянку, що зненацька випірнула в неї під носом. Поруч із нею стояв як завжди усміхнений Арчибальд.

— Нізащо, — промурмотіла Офелія, одразу відводячи від нього очі.

У горлі в неї пересохло, але Офелія запам’ятала головне: ніколи не приймати дарунків від незнайомців, бо якось почула від Беренільди довгий перелік отрут, уживаних при дворі. І хай скільки часу вона вже перебувала в посольстві, Арчибальда знала дуже мало.

— Присягаюся вам, що там просто вода, — мовив Арчибальд знадливим голосом. — Гляньте, я відіп’ю ковток.

Сказано — зроблено, хоч і поводився він як позер. Відтак Арчибальд знову простягнув Офелії склянку. Цього разу вона погодилась, але в обличчя йому все одно не дивилася.

— Що ви тут робите? — зворохоблено запитала вона. — Стороннім перебувати за кулісами не годиться.

Стілець, що на ньому за мить до того сидів старий казкар Ерік, Арчибальд розвернув та осідлав, недбало спершись ліктями на спинку.

— Недарма ж я посланець. Майже всюди я знаю входи-виходи. До того ж, як на мене, ви маєте право знати.

— Знати що?

Арчибальд зняв зі стіни дзеркало, витер із нього пил рукавом і драматично змахнув. Відтоді як Офелію розквартирували в Гінекеї, вона не дивилась у жодне дзеркало. Проте коли дзеркало їй простягнув Арчибальд, їй закортіло глянути й ніколи більше не відходити від нього.

Її голову прикрашали два ослячі вуха.

Офелія воліла б вирвати їх із себе, але рука проходила крізь них, немовби вони були з диму. Звісно, усе це химери. «А ви вперта як ослиця», — сказала Куніґунда. Тільки міражники могли вживати вислови не фігурально, а буквально.

Арчибальд оглядав Офелію — тепер вона щосили вчепилась у склянку.

— Ви пробуджуєте в мені певну цікавість, Торнова наречена. Для мене це щось нове, до такого я не звик.

Він нахилився на стільці вперед і скрутив шию так, щоб упіймати погляд Офелії. На мить Офелія встигла завважити у вогнику свічки розгублену усмішку Арчибальда, великі очі небесного кольору й розкудлане біляве волосся, а тоді відвернулась і, наче відгороджуючись, приклала руку до окулярів.

— То мені зраджує зір чи ви уникаєте мого погляду? — пирснув Арчибальд.

— Не знаю, як вам щастить причаровувати жінок, та я піддаватися вашим чарам аж ніяк не бажаю. Особливо цього вечора.

Після того, що сталось у Гусячому саду, тітка Розеліна шарілася завжди, коли в розмові згадували про Арчибальда. Офелія не раз і не два робила спробу поговорити з нею про це, щоб зрозуміти, що ж він їй заподіяв, але та щоразу змінювала тему.

— Вам так не дуже зручно говорити, — лагідно зауважив Арчибальд.

— А я й не маю бажання говорити. Ви мене відволікаєте від того, на чому я повинна пильно зосередитися.

Шпарко, мов акробат, Арчибальд на льоту підхопив склянку, яку Офелія несподівано випустила з рук.

— Саме так. Я відволікаю вас від переляку перед сценою. Ну гаразд, — зітхнув він, — якщо вам стане легше так... — Арчибальд поставив склянку на сусідній столик, учепився за криси циліндра й одним махом насунув його собі аж на ніс. — Отепер вам нема чого боятися мого погляду.

Арчибальд мав такий кумедний вигляд, так гугнявив, а жмути волосся так виклично стирчали з відклеєного дна капелюха, що Офелія аж сама незчулася, як стала сміятися.

— Будь ласка, пане посланцю, побудьте серйозним бодай хвилинку, — мовила вона крізь сміх. — І чому це ви тут? Ви ж не тільки склянку води хотіли мені принести, еге ж?

Перехрещеними на спинці стільця руками Арчибальд стиснув підборіддя. Насунутий циліндр заступав його профіль, і Офелії було видно тільки широчезну посмішку.

— Я вам уже сказав, чому, Торнова наречена. Через цікавість. Чи мушу нагадувати вам, що ви офіційно визнали мене за друга? Я вже якийсь час спостерігаю за вами. Спочатку то бувало зрідка й лиш краєчком ока, щоб упевнитися, що вам не загрожує смертельна небезпека, але згодом мені сподобалося. Ваші вправи на вимову, мила незграбність, анімістські заведенції, витримка перед лицем будь-якого випробування, а ще ваша тітка — мені дуже до вподоби те, з чого складаються ваші будні. А коли оце саме читав вашу пошту, то трохи не розчулився.

Офелія отетеріла — не від того, що казав Арчибальд, а від власної забудькуватості. Валькірії! Як вона могла спустити з уваги, що ці бабусенції пов’язані з усіма членами Павутини, Арчибальдом зокрема? Увесь цей час Офелія розмовляла, їла, спала перед цілим збіговиськом людей. Вона згадала, скільки разів просто під носом у літніх пані роздумувала, що ж би його взяти почитати в туалеті. Згадавши це, Офелія майже не помічала натомість дедалі гучнішого гамору за кулісами — то розсаджувалися в залі придворні.

— Ви мене збентежили.

— Чому? — здивувався Арчибальд, затінений своїм капелюхом.

— А вас би не збентежило, якби ви не мали особистого простору? Якби всім, що бачите, всім, що робите, ділилися з усіма родичами?

Наосліп катаючись на стільці, Арчибальд безжурно стенув плечима.

— Так ми заощаджуємо на рахунках за телефон. Але зрозумійте мене правильно, Торнова наречена. Здається, ви подумали, що цієї миті вся Павутина нас слухає. Так-то воно так, але трішечки й не так... Як же вам пояснити? — Рот Арчибальда під циліндром склався в замислену міну, а тоді знову розтягнувся в посмішці. — Знаю! Уявіть собі: ось ви й ваша родина сидите в одній кімнаті. Кожен із вас порається навколо своїх справ; усі метушаться, кубляться, без упину чимось грюкають — уявили таку картину? Якщо вам стане цікаво, що ж там поробляють сестра чи мати цієї конкретної миті, вам треба повернутися до них і наставити вухо. Звісно, водночас ви не дізнаєтеся, що робить решта. Ну, ось приблизно так і в нас!

— А володар Фарук, — промурмотіла Офелія, бо їй зненацька дещо спало на думку, — хіба він не зосереджує в собі всі потуги нащадків? Тобто... А що, як він слухає кожну вашу розмову? Що, як він і тепер нас слухає?

— Він має таку ж силу зосередження, як кісточка від черешні, — легковажно мовив Арчибальд. — Він уже не в змозі слухати й звичайну розмову. Ні, справді, я вже кілька разів подорожував іншими ковчегами й ніколи не бачив Духа родини, що був би так само не вартий власної потуги.

Офелію це трохи втішило: якщо цей вечір мусив закінчитися жахливо, то вона принаймні здобулася на якусь науку.

— Я отримала анонімного листа, — зопалу оголосила вона.

— Якого ще листа?

— Розохочувального. Гадаю, він має стосунок до Книги Фарука.

— У цих краях погрози — то наймиліша річ. Не відходьте далеко від валькірій.

Офелія не бачила очі Арчибальда — їх затуляв насунутий майже на носа капелюх, — але заприсяглася б, що він, хоч і посміхався, а втім, засовався на стільці. Нараз вона пригадала слова, що їй прошепотіла Куніґунда.

— А правда, про що подейкують? Що до вас... е-е-е... не прийшов якийсь гість?

— Я не вмію брехати, — сказав Арчибальд. — Дозвольте мені не відповідати на це запитання.

За важкими чорними кулісами прокотився дзвінок, спиняючи дзижчання публіки.

— Володарю, панянки, пані та панове, вибило північ! — пролунав радісний голос. — Хай почнеться вечір!

Темрява облягла все довкола, мов раптова ніч, і Офелія здогадалася, що вимкнули все театральне світло. Одна тільки свічка на столику біля Арчибальда давала змогу розрізнити в кулісах обриси драбин і меблів.

Офелія затамувала подих, зачувши, як на тлі акордеонової гри виринає голос Еріка.

— Володарю, сьогодні ввечері ви почуєте, як кривий бурлака змінив долю трьох героїв!

Ерік завжди розкочував «р», немовби ричав, але тембр його голосу разюче відрізнявся від того, що ним він погрожував Офелії. Тепер старий Ерік говорив низьким, густим, манливим голосом, що з перших слів привертав до себе увагу. Голос справжнього казкаря. Слухаючи його, Офелія охоче випила б іще одну склянку води, щоб прочистити горло. Вона підвелася зі стільця, пішла навшпиньки й у шпаринці важких чорних куліс помітила маленький шматочок сцени.

Те, що побачила Офелія, переконало її, що старий Ерік мав рацію. Поєднувати їхні виступи в одній виставі — це просто наруга над фахом.

Над авансценою простягнули велике біле полотно, так що було не видно добру частину публіки. Старий Ерік ховався за лаштунками, його пальці майстерно витанцьовували на акордеоні. Поряд із ним стояв чарівний ліхтар і в широкому промені світла проектував на біле полотно рухливу химеру від скляної пластинки. Високий персонаж у плащі заходить у печеру, де карлик кує списа. Якщо дивитися з-за куліс, химера була догори дриґом до публіки й протягом кількох секунд виринала знов і знов, але красу самої сцени це нітрохи не применшувало. Щоразу Офелія виявляла нові, напрочуд живі подробиці: іскри від молота карлика-коваля, райдужні відбитки на скляних стінах печери, колихання плаща кривого бурлаки. Складно було повірити, що все це — всього лише двовимірна вистава, що не має ні профіля, ні глибини.

Офелія спробувала розгледіти публіку по інший бік полотняного екрана. Її дуже здивувало те, що вона розрізнила в пітьмі. Ніхто з аристократів пантоміму не дивився. Глядачі з останніх рядів аплодували, викрикували й сміялися лише тоді, коли аплодували, викрикували й сміялись глядачі з перших рядів. Це було схоже на те, як від камінця, кинутого у воду, розходяться хвилі, а епіцентром цих дивакуватих коливань був, звісно ж, Фарук, що сидів у першому ряді. Офелія відчувала це, хай навіть полотно не давало побачити. Усе було достоту так, як на вечері Весняної опери. Позіхали, якщо позіхав Фарук, вихваляли, якщо вихваляв Фарук.

Офелія довго дивилася на те, як старий Ерік міняв пластинки з химерами, жодного разу не спинивши гри на акордеоні й не впустивши нитку героїчної епопеї, що аж кишіла чудовиськами й велетами, де мертві змінювали живих у зловісному видиві. Кожен наступний епізод казки був страшніший за попередній; оповідалося про відновлення честі, інцестуальне кохання і криваві вбивства.

Офелія здалася собі нікчемою зі своєю історією про ляльку й ослячими вухами на голові.

— Він майстер, — пробурмотіла вона, повернувшись до стільця. — І неабиякий.

— Він чинний придворний казкар, — відповів Арчибальд, чмихаючи з реготу, — а ви на що сподівалися?

Так само навспак сидячи на стільці, Арчибальд і досі не зсунув з очей циліндра, але Офелію це вже анітрохи не смішило. Вона вдивлялася в обкладинку книжки «Казки про предмети та інші анімістські оповідання», немовби книжка могла створити якесь диво.

— За все життя мені ще ніколи не було так боязко, — зізналася вона. — Я не зможу дорівнятися до пана Еріка.

— Саме так, — як завше, чесно докинув Арчибальд.

— Залиште мене саму, пане посланцю, — попросила Офелія. — Будь ласка.

Не поправляючи циліндра, Арчибальд підвівся, а тоді нахилив голову до Офелії — і в роті забіліли ряди зубів.

— Ви не можете дорівнятися до нього, — наголосив він пошепки. — Будьте не такою, як він.

Офелія дивилась, як Арчибальд навпомацки віддаляється від неї, простягнувши руки — мов дивний капелюх, що загубив тіло.

ЛЯЛЬКА

«Не такою, як він», — повторювала Офелія, погладжуючи рядок, написаний дідусевим почерком на першій сторінці книжки. Маю надію, малече, що це стане тобі в пригоді. Після того як Арчибальд пішов, Офелія склала список усіх відмінностей між нею і старим Еріком, але жодна не була їй на користь. Її оповідання було не таке приголомшливе, її голос — не такий харизматичний, вона не вміла ні грати на жодному музичному інструменті, ні користуватися химерним проектором.

А тепер завдяки Куніґунді вона ще й мала ослячі вуха. Коли наприкінці чергового оповідання прогриміли овації, Офелія відчула, як у неї стискаються нутрощі. Скільки там іще пластиночок покаже старий Ерік? Немов відповідаючи на її запитання, за куліси прошмигнув мажордом.

— Панні виходити за десять хвилин. Хай панна приготується.

Офелія розпачливо роззирнулася довкола в пошуках чогось, що допомогло б їй щось вигадати. На сусідньому столику були тільки свічка, порожня склянка й газетні сторінки, що в них старий Ерік, либонь, загортав пластинки. Офелія гарячково розправила одну сторінку. То був номер «Нібелунгів» кількатижневої давності.

Стережіться тарганів!

Вони всюди. Вони прослизають у наші домівки, у наше життя, у самісінький олтар влади. Вони — це втілення занепаду. Хто в нас інтендант?

Неправонароджений дворянин. А його тітка? Родом із лиховісного клану на межі зникнення. І ось тепер вони представляють у дворі, у святая святих, неосвічену анімістку! Не дивіться на її простацький вигляд — ви й незчуєтесь, як ця інтриганка стане копирсатись у ваших справах ковзкими рученятами. Любі читачі! Іноземці — достоту як таргани. Пустіть бодай одного до себе в оселю — і незабаром ними аж кишітиме. І на додачу, немовби бракувало цього шкідницького забігу, нечестивці бажають відсьогодні повернутися до наших лав! Невже ці вироджені клани забули, яких помилок припустилися їхні батьки? Заради всього святого, гуртуймося і не пускаймо цих тарганів до нашого славного Небограда!

Стаття містила ілюстрацію — гравюру на Торна. Художник намалював карикатурно худі ноги, довгий ніс і вишкірене обличчя.

Нагадаємо, що мати пана інтенданта, на сьогодні розжалувана, ще вчора була поміж найзапекліших заколотниць, — стояв підпис. — Яка мати, такий син?

Офелія порвала газету. Дівчина була так обурена, що геть забула про свій острах. Занепад, неправонароджені, іноземці, шкідники, вироджені — яке право має цей редактор газети так презирливо висловлюватися про людей? Офелії нічого не було відомо про розжалуваних, вона ніколи не стикалася з ними, але пам’ятала слова Беренільди про те, як улаштований цей світ: «Одні родини мають ласку в нашого Духа Фарука, другі її збулися, а треті ніколи її й не мали». Офелія на власні очі побачила, як легко втратити й заслужити ту ласку.

Фарукові кортить послухати анімістську історію? Отож-бо послухає.

— Панно друга казкарко? Гхм-гхм. Панно друга казкарко? — гукав мажордом.

Офелія раптом зауважила, як підлога та стілець, на якому вона сиділа, здригаються від глядацьких оплесків. Старий Ерік закінчив виступ.

— Уже я? Йду.

Тримаючи дідусеву книжку під пахвою, Офелія пройшла крізь шпарку чорних куліс і зіштовхнулася зі старим Еріком, з акордеоном і чарівним ліхтарем навпереваги. Довгим синім пасмом, де перепліталися волосся з бородою, дзюрив піт.

— Тепер ваша черга, — сказав він викличним тоном, розкочуючи кожну «р».

Коли Офелія піднімалася на підмостки сцени, страх геть минув. Натомість з’явилося щось геть нове: дівчина нічогісінько не відчувала, немов забула про переживання за кулісами. Проектувальне обладнання прибрали, і тепер, коли там уже не висіло біле полотно, Офелія вшир і вдовж побачила глядацькі ряди, що простерлися від партеру до балконів. Чи був там і автор листа з погрозами?

Вихід Офелії супроводжував збентежений гомін, що прокотився залою. Річ певна: її ослячі вуха спричинилися до того. На знак вітання пролунав лиш один оплеск — Офелія знала, хоч і не бачила, що то плескає в долоні тітка Розеліна, попри зніяковіле кахикання серед глядачів. Ніхто інший не ризикнув би висловити найменший прояв прихильності, бо цього не зробив Фарук.

«Усі вони вдають, нібито він тягне за мотузочки, — шаснула думка в голові в Офелії. — А насправді ж він — їхня маріонетка».

Офелія підійшла до самого краю сцени, мружачись за скельцями окулярів. Як вона й передбачала, Фарук сидів у першому ряду. А втім, сидів — не те слово: Фарук лежав на шести кріслах. Голову поклав Беренільді на коліна, а вона по-материнськи пестила його довге біляве волосся. Фарук заплющив повіки, неначе заснувши, а великою білою долонею ледь притримував склянку молока, так що воно ось-ось могло перелитися йому на груди. Решта фавориток діамантовою ковдрою позвивалася хто де вздовж велетенського тіла Фарука. За винятком Беренільди, що підбадьорила Офелію беззвучним порухом уст, усі інші очі пломеніли зневагою.

«Не такою, як він».

Стоячи навколішки на підмостках, Офелія подмухала на кілька свічок, щоб погасити їх, і під занепокоєне мурмотіння залу плюхнулася на краєчок сцени, звісивши ноги, немов із гойдалки. Її єдиний глядач — це Фарук, отож вона воліла сісти якомога ближче до нього.

— Добривечір, — мовила Офелія так гучно, як на те спромігся її голосок.

Почекала традиційного дзвінка, що оголошує початок вистави, — такий чула перед виступом старого Еріка. Та позаяк його не пролунало, Офелія вирішила давати собі раду самотужки: стукала підбором об дерев’яну сцену, поки Фарук трохи не підняв повіку.

— Добривечір, — повторила вона, обіруч тримаючи книжку. — Оце ось у мене збірка анімістських оповідань, що я саме отримала поштою. Я встигла прочитати тільки одне, тому мій виступ буде короткий, а виконання, мабуть, не надто близьке до оригіналу. Заздалегідь прошу вибачити мені.

Офелія цілковито зосередилася на першому ряді, на колінах Беренільди, на сонному обличчі й на трохи розплющеній повіці — єдиній іскорці, що свідчила про присутність погляду. Фарук був надто далеко чи надто глибоко спав, щоб Офелія могла відчути його духовну присутність — доведеться напружувати голосові зв’язки.

— Жила собі маленька дівчинка, і мала вона ляльку, — вигукнула Офелія. — То була звичайнісінька собі лялька, таких на Анімі повно: кліпала очима, піднімала руки й хитала головою тоді, коли бажала її хазяйка.

На задніх рядах, де була найгустіша пітьма, одна глядачка крикнула: «Гучніше!»

— Згодом, як і багато іграшок на Анімі, лялька виробила власний характер. Заплющувала очі, якщо хотіла спокійненько полежати. Махала руками, коли бруднила сукню. Хитала головою «ні», щоб не погодитися. Навіть стала крокувати складаними ніжками.

«Гучніше!» — верескнув хтось інший із залу.

— Та настав час, коли ляльці набридло бути лялькою. Їй стало незатишно на рідній поличці. Уже не хотіла вона бути іграшкою для маленької дівчинки. Лялька мала мрію. Власну мрію. Вона мріяла стати акторкою.

«Гучніше!» — сміливіше заволали кілька голосів одночасно, бо Фарук мовчав.

— Якось уночі лялька пішла собі зі своєї полички, кімнати й домівки. Подалася сама у світ на складаних ніжках і думала тільки про те, як утілити свою мрію. Довго вона йшла чи недовго, а зустріла лялька на дорозі гурт ляльково дів.

Тепер у залі лунало стільки зойків «Гучніше!», що Офелія сама себе ледве чула. І на додачу до цього гармидеру ще й тітка Розеліна встала посередині центральних рядів і затято зааплодувала.

Офелія поклала не дати збити себе з пантелику. Вона ще не виголосила головного слова тій іскорці під повікою.

— Ляльководи вже уявляли, яку виставу зіграє така лялька і який зиск вони з того матимуть. Вони наговорили ляльці лестощів. Сказали, що вона природжена акторка й що допоможуть їй втілити мрію. А лялька повірила була їм, а сама й не дотумкала, що ніколи ще нею так не верховодили.

Офелія висоталася й замовкла. Нечасто вимовляла стільки слів заразом, а тут іще й ці «Гучніше!» бухкають усією залою, забиваючи її голос.

Склубившись на тілі Фарука, фаворитки репетували хором з усіма. Беренільда вже не могла, хоч як того прагнула, приховати сум’яття за усмішкою. Помітивши, що повіка Фарука, мов фіранка, впала й запнула іскорку погляду, Офелія зрозуміла, що битву програно.

«Гучніше! Гучніше! Гучніше!»

Відтак сталися дві несподівані речі. Спочатку, немов діамантовий дощ, одна за одною посипалися фаворитки з першого ряду. Потім залою полетіла склянка й забризкала молоком заціпенілі обличчя на задніх рядах. Усе відбулося так швидко, що Офелія не одразу укмітила, що трапилося.

Фарук зіп’явся на ноги й з усієї висоти свого зросту возвеличувався над глядачами. Зі сцени Офелія бачила тільки його неосяжну ошатну шубу, а біле хутро годі було відрізнити від його білявого волосся. Офелія нізащо не подумала б, що Фарук може так прудко рухатись. Зачувши розкати грому, що правили Фаруку за голос, Офелія зраділа — не хотіла б вона опинитися на місці публіки:

— Бодай ще раз ви урвете їй слово...

Більше Фаруку нічого говорити не довелося. Від зніченої тиші, що облягла театральну залу, вухам стало аж трохи боляче. А оббризкані молоком навіть не насмілились утертися.

Украй повільно голова Фарука відвернулася від глядачів. Решта ж тіла не ворухнулася й на міліметр, аж поки не вигнулася під дуже ризикованим кутом. Тільки Дух родини міг зібгатися до такої міри, не боячись поламати кості. Коли його голова цілковито повернулася до сцени, то, як завжди, ніякого виразу на обличчі не було. Однак від одного цього погляду Офелія почувалася, наче її прибила блискавиця.

— Що сталося з лялькою?

Це запитання заскочило Офелію зненацька, тож вона навіть забула решту історії. Усі відчуття, залишені за кулісами, знов опанували дівчину в незбагненній суміші подиву, страху й схвилювання. Не менше переляканий шалик ледь не задушив її, туго обвившись навколо шиї.

— Пане, я розповім вам кінець наступного разу.

Вії Фарука слабко ворухнулись. Офелія не знала, що це означає: його роздратувала її відповідь чи він над чимось розмірковує, але протягом тривалої мовчанки, що залягла після її відповіді, Офелія могла лише слухати калатання власного серця. Якщо матиме цей наступний раз, вона, отже, здобуде першу перемогу.

— Ваша історія, — нарешті озвався Фарук, чітко вимовляючи кожен склад, — навряд чи так сильно мені подобається.

— Але ж вам хочеться знати кінець. Вам цікаво, чи й далі лялька залишатиметься в руках ляльководів?

Офелія сподівалася, що не дуже явно чути, як тремтить її голос. Вона майже шкірою відчувала колючу ворожість публіки, але цього разу ніхто не наважився крикнути: «Гучніше!»

Тіло Фарука спокійно розігнулося і нарешті повернуло собі звичний нахил голови. Сам він підійшов до сцени такими млявими кроками, що здавалося, наче й час застиг, поки Фарук ішов. Що ближче він підходив, то більше в Офелії розколювалася голова від болю. Він зупинився саме вчасно — біль нестерпними судомами розтікся всім її тілом.

— Ні, я не хочу знати кінець. Мені не сподобалась історія. Проте ваш голос, — додав він замисленим тоном, — мені сподобався.

Судячи з того, як театральною залою прошелестів-прокотився шепіт, Офелія розважила, що це, мабуть, похвала.

— Призначаю вас другою казкаркою, — проголосив Фарук.

— Я вже й так друга казкарка.

— Га? То й чудово, уникнемо зайвої писанини.

Офелія міцно вчепилася руками в книжку з оповіданнями. Їй було так зле від близькості Фарука, що кортіло благати його говорити трохи швидше й відійти від неї подалі. Фарук розігнув руку — значення цього недбалого поруху Офелія зрозуміла, побачивши, як юний пам’ятець одним плигом підхопився з місця й подав володарю записник. Фарук умочив перо в чорнильницю — її виструнчений пам’ятець тримав, зіп’явшись навшпиньки, — і насилу-силу став писати.

— Завтра ви мені розповісте іншу історію, панно друга казкарко.

І Офелія, і шалик нараз аж підстрибнули, коли залою прокотилася буря оплесків. Люди, що хвилину тому репетували «Гучніше!», тепер підвелися з крісел, щоб крикнути «Браво!» й послати повітряні цілунки.

Газові лампи спроквола згаснули, і Офелія не бачила ні того, як Фарук поволі згортає записник, ні того, як Беренільда йде їй назустріч, граційно колихаючи сукнею, ні як тітка Розеліна вимахує їй розгорнутою парасолькою.

Вона дивилась лише на Торна, який у дебелому чорному однострої сидів у глибині зали, у надійному сховку від чужих очей. Він не аплодував.

КАЗКИ

Зміни наринули в Офеліїне життя крізь отвір у поштовому ящику. «Панні другій казкарці» раптом стали надсилати піскові годинники найрізноманітніших кольорів. Костюмований бал химер, чаювання на висячих садах, квиток на балкон оперного театру, літературний салон у термальних водах — кришка ящика знай торохтіла.

Офелія глибоко захоплювалася Матінкою Гільдеґардою, але ці годинники-запрошення її виробництва дівчині не припали до душі.

Годинники являли собою транспортний засіб, виготовлений, утім, не без штуки: щоб запустити обертальний механізм, досить тільки зняти шпильку. Далі тебе переносить на визначене місце прибуття — і так, поки не пересиплеться весь пісок. Кількість піску й діаметр горлечка були пропорційні сановитості гостя, а запросини могли тривати як кілька хвилин, так і кілька днів.

Либонь, Офелія призвичаїлася б до цього, якби не блакитні годинники. Позаяк такі теж надсилали, їй іноді страшенно кортіло зняти шпильку. Якщо й існував різновид годинників, якими вона пообіцяла собі ніколи не користуватися, то це саме блакитні. У дворі їх було по всіх усюдах: на тацях у слуг, поряд із десертами до шампанського, у торговельних автоматах. Скільки разів Офелія спостерігала, як аристократи зникають на кілька хвилин, а потім з’являються на місці знову в стані надзвичайної ейфорії! Коли вона запитувала, куди ведуть ці годинники, їй відповідали: «Тю, так у рай же ж!», а ця відповідь її анітрохи не задовольняла.

— Я більше не відповідатиму на запросини, — якось уранці сказала вона собі, розбираючи пошту в ліжку. — Усі ці свята мене втомлюють, а я мушу готувати казки.

Ще Офелія не розгорнула дідусеву книжку, як Беренільда загорнула її в дівчини під носом і примусила звестися на ноги.

— Раджу вам, навпаки, вшанувати своєю увагою всі запросини.

— Навіщо? Я там почуваюся ні в сих ні в тих. Про мене, якщо я комусь і зобов’язана, то це володареві Фаруку.

— Згодна з дівчам, — докинула тітка Розеліна. — Кожен годинник розрахований тільки на одного пасажира, а більше ніхто їх тут не отримує. І як, скажіть-но, супроводжувати її в цих подорожах?

— Знаю, — зітхнула Беренільда. — Річ у тім, що Офелія прибула на Полюс у межах дипломатичного союзу. Відхиливши запрошення цих панів і паній, вона страшенно їх покривдить, а за кожну кривду доводиться рано чи пізно платити. Проте не переймайтеся, — заспокоїла вона Офелію своїм оксамитовим голосом, — тепер це модно, але невдовзі мине. І допоки нашому володарю подобатимуться ваші історії, ніхто не насмілиться завдати вам шкоди.

Офелія мусила визнати, що, попри всі сподівання, у Фаруковій особі вона знайшла поблажливого слухача. Щовечора вона гадала, що це останній раз і що він знічев’я помітить, що вона не має ніякого хисту. І щовечора неждано-негадано він замовляв їй нові казки на завтра. Його мармурове обличчя ніколи не виявляло найменших почуттів: ні осміхнеться, коли історія начебто кумедна, ні бровою не моргне, коли історія нібито сумна. А коли Офелія згортала книжку, даючи взнаки, що оповідь закінчено, Фарук не відпускав жодного коментаря, не ставив жодного запитання. Просто, перш ніж піти, потягувався всім своїм здоровенним тілом і неквапним голосом оголошував:

— Завтра ввечері розкажете мені ще якусь історію, панно друга казкарко.

Відтак, мов із добре змащеного пристрою, зривалися оплески із зали — та й по всьому.

— Не знаю, чи справді володареві Фаруку подобається мене слухати, — зізналась Офелія тітці. — Точніше, не знаю, чи він узагалі мене слухає.

— Хтозна, чи він тебе слухає, — відповіла тітка, — та принаймні можна сказати напевне, що він на тебе дивиться.

Саме це й муляло Офелії. Вона добре відчувала, що Фарук пасе її очима, щойно вона ступає на сцену. Це нітрохи не скидалося ні на той жадібний погляд, що ним він ревно огортав Беренільду, ні на той важкий, пойнятий нудьгою, адресований решті людей. Ні, коли він дивився на Офелію, він наче дивився в щось і в ніщо водночас, немовби намагаючись розтяти її на дві частини й побачити когось іншого всередині. Як би їй кортіло, щоб він нарешті зметикував, який безлад діється в його родині! Хіба ж то не марна праця, якщо він її не слухає? Якось Офелія розповіла ту саму історію два рази поспіль, сподіваючись, що він якось відреагує, але він нічого не помітив.

Єдина історія, що справила на нього враження, — казка про ляльку, але більше він її слухати не бажав. «Що саме Фарукові від мене треба?» — щоночі питала себе Офелія, пестячи скручений клубком біля її подушки шалик.

Можливо, то її вигадки, але здається, тепер він шукає в ній те, що раніше шукав у Книзі. Насправді він більше ніколи не згадував про Книгу в присутності Офелії, немовби покинув і думати про неї.

Та оцього Офелія не могла сказати про себе.

За місяць по тому, як отримала той дивний лист із погрозами, Офелія й далі ніяк не могла збагнути, чому ж хтось так побоюється, що Торн прочитає ту Книгу. Артеміда теж мала таку Книгу, і, як відомо Офелії, нікого ще не вбили за спробу її розшифрувати. Що було в Книзі Фарука таке виняткове й тривожне? Чи містить вона десь посеред химерної абетки чиюсь страшну таємницю? Чи знає про це сам Фарук, хай і не може пригадати, що саме?

— Варто якось запропонувати йому свої послуги, — зміркувала Офелія, стукаючи пальцями об ліжко, мов об фортепіано. — Бодай раз...

Як чтиця вона аж трусилася з фахової цікавості, а як наречена аж мліла — так їй хотілося помститися Торну.

— Я друга казкарка, — зрештою оголосила вона шаликові. — Зосереджуся на роботі й намагатимуся вижити. На почин це теж добре.

На жаль, пан Чехов, головний редактор «Нібелунгів», ніколи не проминав нагоди приділити Офелії особливе місце в крикливих заголовках газети. Той травневий ранок не став винятком:

ДРУГА КАЗКАРКА — ОН ЯКА БУНТАРКА

— Небезпечну кашу ви заварили, дівчинко моя, — мовила Беренільда, прочитавши всю статтю. — Вашу витівку зауважили всі. Своїми казками ви критикуєте двір, а придворні терпіти цього не можуть.

— Так я звертаюся не до придворних, — відказала Офелія, занотовуючи ідеї для нової казки в блокноті. — А до володаря Фарука.

Для неї то був єдиний спосіб висловлення, її єдиний спосіб надати сенс тому, що вона робить.

— Чи не маєте ви наміру просвічувати Духа нашої родини?

Закутану в рожевий шовковий пеньюар Беренільду це, здавалося, радше розсмішило, ніж розсердило. Як і щоранку, вона присіла в крісло, щоб погортати газету, поки тітка Розеліна зачісувала її розкішне біляве волосся. Минав шостий місяць вагітності, і живіт уже так випинав із-під суконь, що більше не випадало приховувати це від люду. Тітка Розеліна стала опікуватися Беренільдою майже так само, як і племінницею: викидала всі її цигарки в сміттєве відро, забирала з рук келихи з будь-яким алкоголем і забороняла розучувати нові, модні і, про неї, надто рухливі танці. Понад усе тітка Розеліна не схвалювала, коли щовечора Фарук запрошував її до себе в кімнату, на останній поверх Вежі.

— От ви були б направду смілива, — правила своєї Беренільда, — якби зверталися до мого племінника. Завжди знаходите відмову, щоб не говорити з ним телефоном: учора у вас боліло горло, позавчора — вуха... Чи не думали ви про те, що бідолашний хлопчик і так має вдосталь справ, щоб іще бігати за вами?

Офелія застигла над блокнотом. Після останньої розмови з Торном їй не хотілося повторення.

— Саме так. Я його не турбую, бо тепер йому є чим зайнятися.

І в цьому вона не збрехала. Відтоді як перебили Драконів, Небоград переживав харчову кризу. Без цих мисливців двір не отримував дичини, а запаси хутко порожніли, тому це не могло не тривожити. Міражники добре повправлялися в мисливському мистецтві, але пізнали, по чому ківш лиха: звиклим до затишних химерок і далеким від суворої зовнішньої дійсності, багатьом із них Звірі мало не перегризли горлянки. Диких Звірів Офелія ніколи не бачила, хіба що на малюнках. Цього їй вистачило, щоб зрозуміти: міражницький талант гіпнозу не годиться для почварної фауни Полюса. Міражники домоглися лише того, що ще більше роз’ятрили Звірів. Сила: поки ухвалювали рішення, Інтендантство пропонувало всім затягнути пояси.

— Попереджаю вас, — стримано мовила Беренільда, позираючи на Офелію поверх газети, — якщо ви розіб’єте те, що править за серце моєму племіннику, я рознесу вас на шматки.

Офелія пролила каву мимо чашки. Їй було добре відомо, що то були не просто слова. Беренільда вже мала зуб проти неї за меншу дрібницю, ніж оце.

— Ох, не клейте цю міну, — мовила Беренільда. — Для вагітної жити з анімістами — теж не в гостях побувати. Двері гупають ні сіло ні впало, годинники показують який їм заманеться час, у кранах закінчується вода, щойно підійдеш до вмивальника, а те пальто, ой, леле, те пальто! — зітхнула вона, кидаючи оком на одежину, що шалено смикалася на гачку. — Іноді у мене виникає враження, що я мешкаю в будинку з привидами.

Офелія мусила визнати, що мати надіслала їй пальто з нестерпним характером. Щойно Офелія вийняла його з пакунка, як воно стало пручатися, мов навісне, і тітка Розеліна мусила вхопити пальто ззаду, щоб повісити на гачок. Відтоді всі мешканки квартири, зокрема валькірії, взяли собі за звичку десятою дорогою обходити цей куток кімнати, щоб не зачепити важкі рукави на ґудзиках, що осатаніло шарпалися вусібіч.

Офелія взяла в руки «Нібелунгів» і проглянула силу-силенну карикатур, що висміювали її і Торна. У цій газеті складно було знайти інформацію, варту читання. Чехов задовольнявся тим, що множив ненависницькі статті про розжалувану аристократію, іноземних кар’єристів і загалом про всіх неміражників. Улюбленою мішенню залишалася Матінка Гільдеґарда: на кожній сторінці він закликав читачів не купувати в неї блакитних годинників, цитрусових, спецій та нерухомого майна.

Насамкінець Офелія натрапила на статтю, що не являла собою ні карикатури, ні антиреклами:

БРАКОНЬЄРСТВО:

ЯК ЗАВЖДИ, ЗНОВУ НЕЧЕСТИВЦІ!

«У часи коли у двері нашого прекрасного Небограда стукає голод, нечестивці безжурно займаються браконьєрством, — півголосом прочитала Офелія. — Вони крадуть м’ясо, що мало б опинитися в наших тарілках, і віддають його першому-ліпшому. Очевидно, що шляхом цих брудних маніпуляцій вони сподіваються відновити свою репутацію. Нечестивці важать на місце наших колишніх мисливців, але ми не дамо їм цього зробити!»

— Це відвертий наклеп, — роздратовано сказала Офелія, закриваючи «Нібелунгів». — Вони просто чинять так, як не чинили придворні мисливці. От би дізнатися про цих людей щось інше, крім того, що пишуть у газеті.

— Що вам до цих бідолах? — не погодилася Беренільда. — Вони — минуле, а ми — майбутнє.

— У дечому вони все-таки моє майбутнє, — заперечила Офелія. — Дехто з них незабаром стане мені за родича. Ви мені якось казали, що Торнова мати була хронікеркою, а я досі геть нічого не знаю про цей клан.

Беренільда нервово зиркнула на валькірій, — ті, як завжди, уважні й мовчазні, сиділи на гостьовій банкетці, — немовби побоювалася вести таку розмову при свідках.

— Розжалувані — це ті дворяни, що скоїли винятково тяжкі злочини, любонько. Такі тяжкі, що прирекли себе і всіх нащадків на відлучення від двору. Вони втратили всі привілеї, власність і не мають права заходити до міста.

— Інакше кажучи, — мовила Офелія, насупивши брови, — вони мусять жити в дикому стані, поміж Звірів, але не мають права їх уполювати? Це те саме, що смертний вирок.

— Не забивайте собі голову їхнім мотлохом, — покепкувала Беренільда, підносячи філіжанку із чаєм до губ. — Вони чудово дають собі раду.

— І моя майбутня свекруха теж?

Беренільда скривила губи й поставила філіжанку на блюдечко, немов чай раптом надто загірчив.

— Ваша майбутня свекруха — заборонена тема для розмови. Сама згадка про неї на людях може значно зашкодити репутації Торна.

— Але чому? — наполягала Офелія. — Не можуть же нащадки вічно платити за злочини пращурів. Що такого поганого вона вчинила?

— Торн невдовзі стане вашим чоловіком, — проголосила Беренільда безапеляційним тоном. — От його й питатимете.

Якщо Офелія за чимось і сумувала, то це був не Торн, а дзеркала.

Якось вона вирішила обійтися без піскових годинників із поштової скриньки — Офелія вже вдосталь надивилася на громадські місця й добре знала, де там є дзеркала. Скоро вона знову взяла за звичку користуватися цим умінням, щоб переміщатись у просторі. А модники й кокетки підскакували на місці, уздрівши її відбиття в дзеркалі, що в ньому щойно красувалися самі.

Офелія неабияк тішилася, віднайшовши свободу пересування, попри те що це було доволі необачно. Щоб переходити з одного дзеркала в друге, треба водночас сильно зосередитися й бути в злагоді із собою. Недосипи, нескінченні святкування, страх не знайти собі місця — усе це спонукало Офелію застосовувати вміння проходити крізь дзеркала ощадливо й не скакати з одного місця в друге.

Хай там як, але одного дня пополудні, на початку червня, Офелія застрягла.

Її затиснуло на рівні плечей якраз посередині дзеркала в курильні, але далі решта тіла йти відмовлялася. Офелія спробувала повернутися в перше дзеркало, де нога досі стояла навшпиньки, але друга нога й обидві руки наче тіпались у порожнечі. За хвильку Офелія втямила, що кожна з них устряла в різне дзеркало. Даремно вона сіпала плечима, щоб перетягнути вагу вперед — не просунулась і на сантиметр. Перебуваючи в кількох місцях одночасно, вона не могла узгодити рухи.

— Хто-небудь, будь ласка! — покликала Офелія з того дзеркала, що утримувало її голову.

Ця частина тіла виринула в одній із численних курилень Пірса-Набережної, і, як на лихо, тоді там не було ані душі.

Ледве утримуючи рівновагу кожною ногою, Офелія, здається, цілу вічність кликала на допомогу, поки нарешті хтось десь не вирішив потягнути її за руку. Дівчина всім тілом піддалася цьому різкому ривку, хоча це було так боляче, ніби її виривають із кількох світів, а тоді впала навзнак додолу.

Оглушена з падіння, Офелія бачила навколо тільки розмиті обриси, що налякано щось викрикували, а ще було чути лютий гавкіт. Вона стала навпомацки шукати окуляри на підлозі, але якась добра душа простягнула їх і допомогла їй підвестися. Нерозбірливі «Пробачте вам» і «Дякую мені», що бурмотіла Офелія, стихнули на вустах, щойно в особі свого доброчинника вона впізнала Торна.

— Що ви тут робите?

Таке було перше запитання, що спало на думку Офелії. На дві голови вищий за неї, Торн насупив довжелезні брови — це геть не пасувало його природному виразу обличчя. Під пахвою він тримав стос бланків, що досить чітко означало: він виконує службові обов’язки.

— То радше я мав би спитати у вас, що ваша рука поробляла в цьому дзеркалі, — проказав він сердито. — Дарма, що ці пані звикли до екстравагантних витівок, — у них ледве не стався апоплексичний удар.

Офелія усвідомила, що опинилася на виставці собак, а на неї обурено глипає натовп: старі аристократи з біноклями й здоровезні пси зі стрічками.

Підвівши голову, Офелія зрозуміла, що перебуває у висячих садах — чи пак, під висячими садами. Якби всю стелю не обплітали тропічні джунглі, то другий поверх Вежі являв би собою класичну виставкову залу із чудовою лакованою підлогою й великими дзеркалами на всю стіну. Варто підняти носа, як занурюєшся в рослинний світ: кедри, махагонієві дерева, м’ясоїдні квіти й різнобарвні папуги. А одного разу Офелії навіть здалося, що між папороттю похитуються смугасті боки якоїсь дикої кішки.

— Вибачте мені, пані, я просто застрягла, — мовила Офелія, відкидаючи пасма волосся, що вибилися з гульки. — Зі мною такого вже давно не траплялося.

У дванадцять років, коли Офелія вперше спробувала пройти крізь дзеркало, її затиснуло у двох місцях одночасно. Вибравшись звідти, вона геть утратила рівновагу й не могла узгодити правий бік із лівим. Вона забула, що за комиз на неї напав і чому серед глупої ночі вона утнула таку безглузду витівку. Натомість вона чудово запам’ятала довгі вичитування нотацій, що настали по тому. Через один нещасний випадок із дзеркалом вона почувалася ще більш незграбною і непокоїлася, коли б не стала геть вайлуватою.

Закостеніло, мов робот, Торн розвернувся до літніх аристократок.

— Прошу пробачити, — сказав він тоном, що нітрохи не скидався на вибачення. — Заповніть, будь ласка, бланки — я заберу їх у вас за п’ять хвилин.

Не питаючи думки дівчини, Торн узяв її за плече й потягнув у порожній передпокій, де між красивою дерев’яною підлогою і ліанами під стелею пурхали чудернацькі штучні птахи.

— Отож, — мовив Торн рівним бухгалтерським голосом. — Коли панна друга казкарка вшанує відвідинами всіх мешканців Полюса, чи погодиться вона приділити нарешті й мені дещицю свого часу?

Офелії здалося, що його волосся, так само ретельно зачесане назад, дедалі більше набуває сріблястого відтінку. Навіть очі втратили сталевий блиск. Невже це так на нього вплинула харчова криза?

— Ви допомогли мені вибратися. Гадаю, що можу приділити вам хвилинку.

— Не тут і не тепер, — відказав Торн, сторожко зиркаючи на двері передпокою. — Приходьте завтра в Інтендантство. Коли завгодно — я скасую всі зустрічі.

— Я поговорю з Беренільдою, — зітхнула Офелія. — Ми спробуємо...

— Мені не потрібні ні моя, ні ваша тітка, — різко відказав Торн. — Прийдете без них. Так більше не може тривати, я вимагаю, щоб ви помирилися зі мною.

Офелії аж ніяк не заімпонував цей наказовий тон. Якби Торн не носив на плечах такої страхітливої голови, вона не роздумуючи відмовила б.

— А що саме ви робите? — спитала вона, беручи в нього з рук бланки.

— Проводжу перепис усіх домашніх тварин.

Офелія трохи не пирснула, уявивши, як Торн лічить собак, але, здогадавшись, навіщо він це робить, нажахано вирячила очі.

— Ви ж не збираєтеся...

— Я розглядаю всі можливості, як запобігти голоду, — відповів він, глянувши на кишеньковий годинник. — Якби моя воля, я обрав би передусім найгладкіших міністрів, але займатися канібалізмом незаконно навіть на Полюсі.

Офелія скинула оком на трохи відчинені двері фоє і побачила, як літні аристократки безперестанку відривалися від бланків, щоб почухати й похвалити здоровецьких псів.

— Вони знають, навіщо ви берете їх на облік?

— Дізнаються, коли я закінчу з вами, — байдуже процідив Торн. Категоричність слів підкреслювала його акцент. — Мої п’ять хвилин збігають, то чи можна почути вашу відповідь? Ви прийдете зустрітися зі мною? Так чи ні?

Офелія поглянула на Торна чи то з відразою, чи то із жалем, немовби стояла перед вовкуватим розпорядником похорону.

— Не хотіла б я опинитися на вашому місці.

Торн був такий скупий на вияв почуттів, що Офелії спершу здалося, наче він закляк, очікуючи на відповідь. Коли ж вона помітила, як він невідступно, не кліпаючи й не дихаючи, придивляється до неї, то укмітила, що насправді він затамував подих.

— Згоден, воно не дуже затишне, — зрештою мовив він опісля дуже довгої мовчанки. — І це ще м’яко сказано. — Він перевірив старанно застебнутий глухий комір, пригладив рукою сумлінно зачесане волосся, підкрутив бездоганно заведений годинник, а тоді почухав горло. — З чого я висновую, що ваша відповідь — «ні». Можна?

Торн простягнув руку, щоб забрати бланки, таким звичним фаховим жестом, що Офелія чомусь відчула, ніби завинила перед ним. Однак мусила визнати, що Беренільда мала рацію: то, звісно ж, не через гнів, а через легкодухість вона уникала Торна протягом кількох останніх тижнів.

Віддаючи папери, Офелія подивилась Торну просто в очі.

— Ваша правда, ми не можемо все життя уникати одне одного. Треба разом дійти якоїсь згоди. Я прийду завтра в Інтендантство, до виступу. Сама прийду.

Необхідна була спостережливість, щоб помітити, як Торн на крихітку розслабив насуплені брови.

— Тоді до завтра, — озвався він.

ЗАБУТИЙ

Немов висотна повітряна течія, Офелія летіла над старим світом. Ця земля була недоторкана — така, якою мусила бути колись, перш ніж із доброго дива розлетілася на друзки. З неба Офелія споглядала міста, ліси, моря і села — вони були недосяжні. Скільки себе пам’ятає, стільки їй сниться цей сон, але цього разу він мав незвичний поворот. Хмари перетворилися на килим, і щойно Офелія ступила на нього, як зникли і старий світ, і моря, і міста, і села. Тепер вона опинилась у кімнаті. І в неабиякій: то була її дитяча кімната на Анімі. Офелія стояла перед настінним дзеркалом, і її відбиття було молодше й закутане в пеньюар, а волосся ще руділо й кучерявилося навколо обличчя. Що вона тут робить серед глупої ночі? Щось її розбудило, але що? Не сестра Аґата — та спала нагорі двоповерхового ліжка, — і не меблі, що раз у раз легенько тремтіли. Ні, то було щось інше. Дзеркало.

Офелія широко розплющила очі, а серце щосили калатало в грудях. Вона остовпіло спостерігала, як смугасте кошеня грається з її шаликом, а коли Офелія випросталася на стільці, воно чкурнуло з обіднього столу. Офелія закуняла за книжкою казок під час сніданку.

— Мені наснився чудний сон, — озвалася вона до тітки Розеліни, яка саме підійшла з кавником.

— Якщо ти побачила кота, то це був не сон. Кіт заскочив у вікно. Беренільда зачинилась у ванній і жде, щоб ми його прогнали. Вона не дуже любить тварин.

— Ні. Ну, тобто так, я бачила цього кота, але то був не сон. Мені здалося, наче... Не знаю... Наче я щось почула, — промимрила Офелія, потираючи очі під окулярами. Тепер сон втрачав чіткі яскраві обриси, бо Офелія прокинулася. Вона вже не пам’ятала, що ж її так сильно сколихнуло. — Мабуть, це через учорашній випадок із дзеркалом. Він навіяв мені спогади.

— Ага, про нього тільки й мови в тій нахабній рубриці, — зітхнула тітка Розеліна.

Вона поклала на стіл новий номер «Нібелунгів», на шпальтах якого одразу впав в око глузливий заголовок:

ЗА ІНОЗЕМКОЮ ВСЮДИ ТЯГНУТЬСЯ ЇЇ ХВОСТИ!

— Минулого тижня він розповідав про затор матраців у ліфті, — відказала Офелія, недбало гортаючи газету. — Припиню я, либонь, читати цей збиральник глупства, це не те, що можна вважати за інформацію.

Офелія спробувала зосередитися на листах і піскових годинниках, що купою згромадилися на таці, куди складали свіжу пошту. Непросто буде урвати вільну мить між двома запрошеннями так, щоб про це не дізналися Беренільда й тітка Розеліна.

— Ти бачила, у що вбралася? — запитала тітка, вказуючи на шви вздовж рукавів навиворіт. — По-моєму, не варто користуватися дзеркалами, коли як слід не відпочила, — провадила вона, наливаючи Офелії кави. — Ти знаєш, що можеш нажити собі травму? Я от теж не люблю ці годинники, то чом би нам не їздити ліфтом разом, га? І байдуже, якщо спізнишся на оті свої зустрічі.

Офелія похлинулася кавою, згорнула книжку, підклавши шалик замість закладки, і підвелася так рвучко, що аж стілець під нею перекинувся.

— Вибач, тітко, мушу йти. Беренільда хай собі спокійно приймає ванну, попередите її потім.

— Прошу? Та куди ж? Як же? — збита з пантелику, затнулася тітка Розеліна.

Нічого не відповівши їй, Офелія попрямувала до двох валькірій, що сиділи, як завжди, на тій самій банкетці у своїх чорних сукнях, схрестивши руки на грудях. Вони були так само закам’янілі, неговіркі й пильні до всього, як і першого дня.

— Арчибальде? — погукала Офелія, схилившись над літніми пані. — Арчибальде, якщо ви мене чуєте, то знайте, що за хвилину я стоятиму перед дверима вашого кабінету. Коли не бажаєте, щоб мене зупинили ваші жандарми, вийдіть до мене якомога швидше. Приходьте разом з управителем — я все поясню на місці. Дякую заздалегідь.

Обурені, що їх мають за телефонну станцію, валькірії ззирнулися, суворо насупивши брови.

— Що за муха тебе вкусила? — урвався терпець тітці Розеліні, що йшла назирці за Офелією до кімнати так само з кавником у руках.

Замість відповіді Офелія простягнула їй щойно розпечатану записку, де було похапцем нашкрябано кілька слів:

Р. ускочив у халепу. Ти йому дещо завинила, отож витягни його звідти. Від Ґ.

— Що це за Р.? Хто такий Ґ.?

— Мої друзі з Місяцесяйва, — мовила Офелія, поправивши на собі сукню.

Дотепер Офелія не ламала слова стосовно того, щоб ніколи ні з ким не говорити ні про Ренара, ні про Ґаель. їй завжди здавалося, що заподіє більше лиха, ніж добра, відкрито цікавлячись слугами іншої родини. Такі зв’язки тут, у високих колах, були заборонені. До того ж її репутації це зашкодить менше, ніж їхній. Однак щойно Офелія прочитала записку Ґаелі, як відчула, що в усьому тілі ніби загоряється вогонь. Офелія була вже не в змозі поміркувати холодним розумом про наслідки власних вчинків і слів. У Місяцесяйві ніхто так не допоміг їй, як Ренар. Більше не існувало запрошень, годинників, протоколів, хороших манер — важила лише нагальна потреба віддячити йому тим самим.

Застигши посеред коридору, тітка Розеліна то перебігала очима записку, поглядаючи на племінницю, то зиркала на двері ванної, де Беренільда наспівувала останню модну оперу.

— Підемо разом. І мови не може бути про те, щоб ти сама опинилася в лігві того бахура.

Офелія мимохідь зауважила, як порожевіли воскові тітчині щоки. Це хвилювання було красномовнішим за будь-яку засторогу: приятелювати з Арчибальдом — усе одно, що бавитися з вогнем.

— Ні, тітко. Ви не вмієте проходити крізь дзеркала, а ліфти надто повільні. З усіма пересадками й перевірками в мене піде майже година на те, щоб дістатися до Місяцесяйва. Моєму другові потрібна допомога, і напевне — терміново, — відрубала вона категорично, бо тітка Розеліна саме розтулила рота, щоб заперечити. — Я не проти зустрітися з вами там, але, будь ласка, не затримуйте мене.

Тітка Розеліна стискала й розтискала довгі зуби, а тоді грюкнула кавником по туалетному столику.

— Я приїду як тільки зможу швидко. А до того пантруй, щоб пан посланець не забив тобі баки.

Не гаючи більше ані секунди, Офелія передусім занурила голову у велике дзеркало-псише[2]. Випірнула вона із дзеркала в коридорі, що вів до приватного кабінету Арчибальда. Востаннє Офелія бачила своє відбиття в цьому свічаді до того, як її офіційно прийняли до двору. Їй здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

Щойно Офелія ступила на товстий блакитний килим, облямований золоченою обшивкою, в оточенні бронзових статуеток і газових ламп, як побачила вартового жандарма: насупивши брови під двокутівкою[3], військовою ходою він прямував до неї. Недаремно у всьому Небограді посольство охороняли найліпше.

— Поверніться... на варту. Панна... то гостя... пана посланця.

У кінці коридору звідкілясь вигулькнув засапаний чоловік. Офелія впізнала Філібера, управителя Місяцесяйва. Обличчя в нього було пергаментного кольору, тому слуги прозвали його Пап’є-Маше. Шкіра, вбрання і характер його були такі невиразні, що звичайно він міг розчинитися в будь-якому інтер’єрі. Однак цього разу його перекособочена перука, розпашілі щоки, мокре від поту жабо й хекання-свистіння привертали до себе всю увагу.

— Панно, — привітав він Офелію, квапливо підбігаючи до неї. Під пахвою він тримав журнал. — Я похопився... щойно пан мені зателефонував. Він попрохав... щоб я провів вас до його кабінету. Він скоро сам туди... підійде.

Офелія виструнчилася, підняла підборіддя, схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи безтурботність, попри те що геть її не відчувала. Уперше вона застосовувала уроки постави саме так, як протягом місяців її старанно привчала Беренільда. Якщо треба пограти в бездоганних світських дам, щоб допомогти Ренарові, вона готова.

— Пане управителю? — погукала Офелія, шукаючи його очима.

— Панна чогось бажає?

Філібер саме стояв біля дверей, тримаючи журнал під пахвою. Відсапавшись і знову набувши землистого кольору, управитель став, як звичайно, прозорим.

— Лакей Ренольд належить до штатних працівників Місяцесяйва, чи не так?

— Я не вельми добре зрозумів панну, — мовив Філібер. — Панна зволить поскаржитися на рівень послуг під час останнього візиту сюди?

Беренільда вважала непотрібним розповідати про той маскарад, що вони його протягом кількох тижнів влаштовували в Місяцесяйві, перевдягаючи Офелію в лакея. Через це вести розмови іноді було складно.

— Я ні на що не скаржуся, навпаки. Мені припали до душі манери цього слуги, то я просто питаю у вас, як у нього справи. Чи досі він служить пані Клотильді?

— От у цьому й прикрість, панно, — відповів Філібер, хоча по всьому було видно, що йому не стало прикро. — Уже кілька тижнів, як пані Клотильда, на жаль, покинула нас. Панна не була присутня на похороні?

В Офелії відібрало мову. Вона знала, що Арчибальдова бабуся мала хистке здоров’я, проте новина все одно вразила її.

— А Ренольд? Що з ним?

Тепер вражений був, своєю чергою, Філібер. Щоб у Місяцесяйві гостя більше переймалася долею лакея, ніж смертю аристократки, — на погляд управителя, це, либонь, суперечило всім умовностям.

— Якщо вже панна наполягає... — Він надів окуляри в золотих обідцях і розкрив журнал, з яким ніколи не розлучався. — Вищезгаданий Ренольд на сьогодні перебуває за ґратами.

В окулярах Офелії потьмяніло.

— Як таке сталося?

— У колонці «причина» я занотував «відсутність ключа». Ключі мають вагу паспорта в нашій службі. З міркувань безпеки жандарми щодня проводять перевірки. Це питання честі для посольства, панно.

— Їй-право, сміх та й годі, — обурилась Офелія. — Цей лакей працює тут багато років. Не можна кидати його до в’язниці за те, що він один раз не показав ключа.

— Він не забув його показати, панно, — мовив Філібер, обводячи її щораз більш розгубленим поглядом. — Згідно з тим, що тут написано, він його не мав. — Немовби й сам збагнувши небуденність такого стану справ, управитель уважніше вчитався в журнал. — Ага, зрозумів. Після скону покійної пані Клотильди Ренольд віддав старий ключ, як того вимагає припис. Слуга мав би пройти перевірку, перш ніж його призначать на нову посаду й видадуть новий ключ. Просто не пощастило, — сухо підсумував Філібер.

— Ви хочете сказати, що він, який ні в чому нікому не завинив, уже кілька тижнів сидить за ґратами, бо ви не встигли розплутати цю ситуацію?

— Тільки пан може скасувати вирок. А пан жах який зайнятий, я не мав коли завести з ним про це мову. У всякому разі ми більше не потребуємо Ренольдових послуг, штат укомплектовано. До того ж через слугу, що побував за ґратами, могла постраждати репутація нашого дому.

Офелія так розлютилася, що ледве стримувала себе, щоб не вихопити журнал у Філібера з рук і не пошматувати в ньому кожну сторінку. Арчибальд — зайнятий чоловік?! Ренар двадцять три роки працював на цю родину, а тепер ним опікуються менше, ніж кошиком для білизни!

— А ви вмієте здивувати, Торнова наречена.

Напівсонно всміхаючись, Арчибальд саме зайшов до кабінету. Окрім незмінного циліндра, на ньому була стара дірява піжама в червону й чорну смужки. Сам він був незачесаний і неголений, як завжди. Навіть якби Офелії натягнули сукню задом наперед, вона все одно мала б охайніший вигляд, ніж Арчибальд.

— Я вас розбудила, — ввічливо зауважила Офелія.

З поспіху вона забула, що година ще рання. А втім, аніяк не перепросила за це. Вперше вона так гнівалася на когось іншого, а не на Торна.

— І в украй несподіваний спосіб, — гиготнув Арчибальд, бухаючись у крісло. — Я поставив вас під нагляд валькірій не для того, щоб ви користувалися цим для своїх потреб. — Він потягнувся, довго позіхнувши, обперся ліктем на бильце крісла й наставив на Офелію мерехтливий погляд. — Прийшли побачитися зі мною на такому низькому поверсі Небограда, не взявши нікого в компаньйони? Ви наражаєте свою репутацію на небезпеку.

— Мені потрібна ваша допомога в терміновій справі. Натомість зроблю послугу й вам на знак вдячності.

Арчибальдові брови злетіли догори, а посмішка розтягнулися мало не до вух.

— Непередбачувана, норовлива й винахідлива. Глядіть — я так незабаром ще й закохаюсь у вас. І яку ж послугу я можу зробити Торновій нареченій?

Було б не дуже розумно перелічити всі анімістські лайливі назвиська, що тієї миті спали Офелії на думку. Вона змусила себе глибоко вдихнути, щоб прогнати незугарну червону барву, що затьмарила окуляри.

— Нам у Гінекеї бракує персоналу, тож я прийшла попросити у вас надійну людину. Будь ласка, — додала вона, хвильку повагавшись, таким ввічливим тоном, на який лишень була здатна.

Усе ще спираючись ліктем на бильце крісла, Арчибальд обвів Офелію зачудованим поглядом.

— Ви підняли мене з ліжка о шостій ранку через нестачу слуг?

— Я поговорила про це з управителем. Ви маєте вільного лакея, що став жертвою непродуманих формальностей. З вашого дозволу я хотіла б узяти його на роботу.

— Ідеться про Ренольда, пане, — уточнив Філібер по-фаховому безпристрасно. — Він служив вашій покійній бабусі.

Арчибальд стенув плечима, вертячи пантофлю пальцем ноги.

— Не пам’ятаю, хто це, і вірю вам на слово. Не бачу труднощів у тому, щоб поступитися ним Торновій нареченій. За однієї умови, — додав він, лукаво всміхнувшись Офелії. — Ви пообіцяли мені віддарунок: я хочу його вже тепер.

Офелія засунула руку у верткий шалик, щоб стишити хвилювання — і рук, і шалика. Сама щосили тримала поставу й усмішку добре вихованої дівчини. Вона гратиме роль стільки, скільки знадобиться, щоб витягти Ренара з-за ґрат.

— Ви застукали мене зненацька. Якщо дасте мені трохи більше часу...

— Тепер, — підозріло м’яко увірвав її Арчибальд.

Він ускочив у пантофлі, театрально вклонився і галантно простягнув Офелії руку, запрошуючи підвестись. Офелія вже надто зніяковіла, щоб прийняти руку чоловіка, а те, що він був убраний у діряву піжаму, не вельми псувало його вроду.

— Боюсь, я нічого не взяла із собою такого, що могло б вас зацікавити.

— Подумайте ще разок, — сказав Арчибальд, дружньо торкнувшись її голови. — Ви — ось як є, а мені більше нічого й не треба! Ходіть за мною, Торнова наречена, а тим часом управитель зробить усе необхідне для вашого лакея.

«А тим часом — це яким?» — навернулося на гадку Офелії.

Арчибальд уже виводив її з кабінету, поклавши руку їй на плече по-панібратськи лагідно й владно.

— Що ви від мене хочете, пане посланцю?

— Не переймайтеся. Я певен, що вам сподобається.

Сповнена сумнівів, Офелія відвела свої очі подалі від Арчибальдових. Одного разу вона побачила, як тітка Розеліна відгукнулася на поклик цих небес, то сама не мала жодного бажання і собі втратити голову. Арчибальд тихенько ввів її до більярдного залу. Там усе було зелене: від тканини більярдного стола й оксамитових банкеток до важких дамаскових штор, шпалер на стінах та абажурів на лампах. Коли Офелія усвідомила, що вони самі, вона одразу затулила окуляри руками.

— Ну ж бо, — вигукнув Арчибальд розреготавшись, — облиште це!

— Чи не могли б ви пообіцяти мені, що не застосовуватимете до мене своїх чарів? Будь ласка, пане посланцю, так мені було б значно приємніше продовжувати розмову.

Запала довга мовчанка, і Офелія мала змогу досхочу роздивитися свої рукавички крізь краєчок окулярів.

«Я й гадки не мав, що ви мене так боїтеся».

Це речення Офелія почула не слухом — воно звучало зсередини. Вона забула, що Арчибальд міг накидати свої думки, і на мить відчула острах із приводу того, що його закляття проникне в неї й піде тим самим небажаним шляхом.

— Прошу вас, пане посланцю.

— Усупереч тому, що ви уявляєте, Торнова наречена, я не маю ані змоги, ані бажання красти жіночі серця. Вони піддаються не тому, що кохають мене, а тому, що почуваються самотньо.

Офеліїні очі примружилися під окулярами, дивлячись на рукавички. Цього разу промовив своїм справжнім голосом сам Арчибальд, але голос цей звучав незвично, себто серйозно.

— Не вірите мені? Моя родина отримала від Фарука безцінний дар прозорості. На вашу думку, незручно, коли бракує приватності, а я от ніколи не почуватимуся самотньо, поки живе хтось із мого клану. А всьому цьому бідолашному жіноцтву я пропоную одне — мить незаплямованої прозорості, коли я стираю кордони між «я» та «інший». Я не хочу давати вам обіцянку, бо ми якось обоє про неї пошкодуємо. Єднання душ... Скажіть, хіба не романтично?

Офелія сказала б, що це надзвичайно безсоромно, ба більше, ніж вона сподівалась. Їй була огидна думка, що Арчибальд у цей спосіб нав’язався тітці Розеліні. Арчибальд удавав, наче підносить жінок над їхньою самотністю, але слухав він тільки свій егоїзм. Хай навіть як чесався язик в Офелії, щоб це сказати, проте вона стрималася. Не годиться ображати тих, у кого гостюєш, і тут вона заради Ренара, і тільки заради нього. Тому вона підкорилася, коли Арчибальд розсунув її руки, щоб подивитися прямісінько в очі. Циліндр перехнябився, а сам він розплився в недбалій усмішці, що геть не пасувала розважливому голосу.

— Ви тут, щоб віддячити мені послугою. Може, варто нагадати? — Раптом він смикнув бровами, пробігся поглядом по порожній більярдній залі, а тоді повернувся до Офелії з вибачливим виразом обличчя. — Ага, здається, розумію. Думаєте, я привів вас сюди, щоб наставити роги Торну? Ні-ні, не сьогодні. Якщо тільки вас це заспокоїть, поки що я маю чим зайнятися. Насправді ми декого чекаємо.

Офелія так розгубилася, що аж забула про свій гнів.

— Кого?

— Мене.

У більярдній залі виросла страхітлива постать.

ЛЮЛЬКА

Офелія вже геть нічого не розуміла, коли впізнала Матінку Гільдеґарду. Та являла собою таку плутану мішанину із жиру та кісток, бігуді та сигар — вона курила дві заразом, — що годі було визначити з першого погляду, то був чоловік чи жінка. Її шкіра, хай якого кольору була від початку, тепер вкрилася старечими плямами. Як же тут бодай на хвильку уявити, що за цим мумієподібним виглядом ховається геніальна архітекторка, славнозвісна розробниця піскових годинників, жінка, що може змінювати простір так, неначе його зроблено з каучуку? Самі тільки чорні очиці своїм блиском виказували надзвичайний розум.

— Не люблю я рано вставати, — гортанно пробурчала Матінка Гільдеґарда з іноземним акцентом. — Я прийшла, бо ти особисто покликав мене, Авґустине.

— Арчибальд, пані. Арчибальд. Я просив, щоб ви прийшли самі.

Офелія щойно помітила невеличку на зріст жінку, що супроводжувала Матінку Гільдеґарду. Жінка була в уніформі механіка, на голові — кашкет, що мав підібрати темні кучері — марна праця — і приховати очі. Насправді такий погляд годі сховати й складно визначитись, який бік обличчя заворожує більше: сіро-блакитне око чи чорний монокль.

Ґаель.

Невже вона покинула підвали Місяцесяйва, щоб побачитися з Офелією? Що за божевілля! Від народження Ґаель була не більше робітницею, як Офелія — аристократкою: Ґаель — нігілістка, остання зі свого роду, чия могутність була здатна знищити потугу решти кланів Полюса. Тільки монокль Ґаелі давав їй змогу фільтрувати власне «недобре око», як вона сама його називала. Просто з’являючись між людьми, Ґаель неабияк ризикувала: якщо впізнають, її спіткає та сама доля, що й родину. Офелія подумки благала, щоб Ґаель не втягувала голову в плечі й не насувала дашок кашкета на очі — саме так її швидше помітять.

— Це моя онука, — проголосила Матінка Гільдеґарда. — Усе, що стосується мене, її стосується також.

Офелія вже не вперше ставала свідком, як ця стара пані бреше, щоб когось оборонити. Зі скептичної посмішки Арчибальда Офелія зрозуміла, що він уже до цього звик.

— Попри те що це ваша онука, це, однак, нічого не змінює: я не просив її приходити сюди. Та позаяк ви вже тут, панно механікине, — мовив він до Ґаелі, — чи не могли б ви перевірити вбиральню на першому поверсі? Мені повідомили, що злив води працює через раз.

— Так, сеньйоре, — буркнула Ґаель із тим самим акцентом, що й Матінка Гільдеґарда, немовби вони справді були родичками.

І не виймаючи рук із кишень, вона пішла, тулячись до стіни, і таки зиркнула нишком на Офелію. Дівчина зрозуміла цей погляд так само чітко, якби Ґаель прошепотіла їй слова на вухо: «Тепер твоя черга грати, щоб витягти Ренара з-за ґрат».

— Це та крихітка, що про неї ти мені розповідав телефоном? — запитала Матінка Гільдеґарда, впиваючись чорними оченятами в Офелію. — Та, що застрягає в дзеркалах?

Арчибальд по-свійськи поклав руку на темноволосу голову Офелії, немов то була його наречена, а не Topнова, й аніскілечки не зважав на роз’ярені ляпанці, що ними його частував шалик.

— Пані, дозвольте представити вам найліпшу чтицю Аніми. Відтоді як я дізнався, що вона має навідати нас, то подумав, що нарешті настав час уточнити наше... становище.

Арчибальд дуже ретельно добирав слова, від чого Офелія почувалася дедалі більш розгубленою.

— Маю надію, що це триватиме недовго, — сказала Матінка Гільдеґарда, струшуючи дві сигари одну за одною в попільничку на підставці. — Я до півночі просиділа над планами графа Бориса.

— Тільки не смикайтеся, — застеріг Арчибальд Офелію, щільніше обхоплюючи їй голову рукою.

Матінка Гільдеґарда завбачливо зачинила двері на ключ, зиркнувши в коридор сторожким оком, а тоді клацнула пальцями. Ні вітер не повіяв, ні блискавка не сяйнула, але в Офелії серце зайшло в п’яти, так ніби вона стрибнула в колодязь.

— Зробіть повільний вдих, — сказав їй Арчибальд, по-дружньому куйовдячи їй волосся. — Скоро минеться.

Офелія знову роззирнулася навколо. У більярдній залі висіли ті самі зелені штори й було те саме притлумлене світло, але з’явилися й нові подробиці. Кольорові кулі, за мить до того складені в лузи для більярду, тепер лежали на ігровому столі, неначе щойно була перервана партія. Також у цьому місці змінився запах. Він просякнув остиглим тютюном, і на те була причина: тут стояла по вінця наповнена недопалками попільничка. Однак коли Матінка Гільдеґарда за кілька секунд до того затушувала туди сигари, попільничка була чистісінька — Офелія могла заприсягтися щодо цього.

Дублікат. Вони перебували в просторі-двійнику тієї більярдної зали, і хай як бентежила їхня схожість, то були дві різні кімнати. Офелія знала, що Матінка Гільдеґарда може накласти одну кімнату на другу — до речі, одного разу Офелія ледве не потрапила в полон двійника бібліотеки, — але вона не знала, що архітекторка вміє переходити з одного місця в друге, просто клацнувши пальцями.

Арчибальд підштовхнув Офелію до дивана — там хтось залишив дуже вишукану порцелянову люльку.

— Ось і ваш віддарунок, Торнова наречена! Прочитайте для мене цю люльку. Заздалегідь відповідаючи на ваше запитання про власника: так, хай навіть я й позичив у гостя цю люльку, поки він був тут, та щасливим її власником тепер є я.

Прохання було таке неочікуване, що Офелія не знала, що й відповісти йому. Вона запитально подивилася на Матінку Гільдеґарду. Чорні очиці, сховані в заглибинах голови, обвішаної бігуді, і собі наскрізь прозирнули Офелію. Стара немов очікувала чогось надзвичайного, приготувавшись дивитися, — ну ж бо, перевіримо, на що здатне це дівчисько. Офелія відчула, що їй хочеться заслужити повагу цієї розумної жінки, цієї непокірної особистості, цієї іноземки, що реалізувалась у своєму фахові.

Офелія сіла на диван поряд із порцеляновою люлькою.

— Чи ви, бува, навмисне не торкалися її, відтоді як вона тут опинилася? Є щось, про що я мала б знати, перш ніж стати до читання?

— Ні, — відказав Арчибальд у відповідь на застережний жест Матінки Гільдеґарди. — Ми дамо вам пояснення потім. Я б волів, щоб ви були неупереджені.

Офелія оглянула люльку у світлі найближчої лампи: на люльці справді значився герб Місяцесяйва. Знявши рукавички чтиці, Офелія знову взялася за люльку. Тієї ж миті в ній завихрилася така буря, що довелося покласти річ на сукню, щоб опанувати себе.

«То не мої почуття, — ще й ще повторювала собі Офелія. — Це не я».

Позаяк Офелія давно не мала практики, то цієї миті припускалася помилок початківиці. Почекавши, коли вгамується тремтіння пальців, вона знов узялася за читання з того місця, де зупинилася. Тривога не минула, але цього разу Офелія споглядала її ніби збоку, буцім роздивляючись похмуру картину страждань. Тютюн більше не мав на Офелію ніякого впливу. Хай скільки вона його вдихала, день за днем (чи радше день перед днем, адже під час читання час іде у зворотному напрямку), він її анітрохи не заспокоював. Усе це через ті два прокляті листи! Вона вже місяць як перебувала в посольстві, але досі ж нічого не сталося. Слід курити безперестанку. Щойно вплив тютюну розсіюється, перед її очима знову постають синюваті тіла на поверхні озера. Очевидно, вона ні про що не шкодує. Вона лише виконала роботу: браконьєрам браконьєрська доля. Не встрявати ж їй у нескінченний судовий розгляд із цими людьми. Газета має рацію: оці розжалувані мов таргани. Скидається на те, що тепер вони тихцем прослизають усюди: у фортечні мури, у міста, у Місяцесяйво, напевно, й у двір! А ці недолугі листи — то ж щоразу від них. За кого вони себе мають, ці хлопаки? За божий суд? Суд — це вона, Офелія! Але все в неї йде на краще, відучора вона вже в посольстві й тепер може міцно спати. А маленька люлька не зашкодить.

Офелія поклала люльку на диван. Серце в неї тріпотіло.

— Роблю припущення, що ви попросили мене зробити огляд, — мовила вона, і голос у неї тремтів. — Ви хочете здобути інформацію про останнього користувача. Чи маю я обмежитися лише його особою?

Сидячи на краєчку більярдного стола, вдавивши лікті в стегна, Арчибальд допитливо чи то зачудовано спостерігав за Офелією.

— А ви геть не схожі на маленьку дівчинку, коли набираєте фахового тону. Так, можна зупинитися на цьому.

Силкуючись не викрити особистих переживань, Офелія застібнула рукавички на кистях. Оце читання її геть схарапудило.

— Ви можете говорити цілковито відверто в присутності пані Гільдеґарди, — запевнив Арчибальд, помітивши вагання Офелії. — Зрештою, її репутація в цій справі так само на кону, як і моя.

Матінка Гільдеґарда хропнула, і не можна було втямити, засміялася вона чи зітхнула.

— Справа досить делікатна, — мовила Офелія. — Хай ви і власник цієї люльки, але які є гарантії, що ви не скористаєтеся прочитаним і не зашкодите тому, хто курив із неї?

— Це не для того, щоб зашкодити йому, — пообіцяв Арчибальд незмінно спокійним тоном. — Ви знаєте, що я ніколи не брешу. Я вас слухаю. Чи є вам що повідомити мені?

— Як видно, цей пан був страшенно стривожений. У нього неспокійно на душі, і саме тому він попросив у вас прихистку тут, у Місяцесяйві. Він побоювався... ну... помсти.

— Просто диво, — промурмотів Арчибальд, примружившись, мов кіт. — Чи з’ясували ви, кого він боявся й чому?

— Мабуть, ліпше вам самому спитали його про це.

— Офеліє, якби це була дрібничка, я б вас не питав.

Офелія навіть зашарілася, почувши в цій розмові з уст Арчибальда своє ім’я. Дотепер для нього вона завжди була Торнова наречена. Поклав він нарешті сприймати її всерйоз чи робить спробу в такий спосіб зіграти на її почуттях? Хай там як, Офелія недовго роздумувала, що для неї більш важливе: допомогти Ренару вийти з тюрми чи боронити приватне життя злочинця.

— Він боявся... браконьєрів. Розжалуваних.

Матінка Гільдеґарда схвально присвиснула.

— А вона таки справді кебетна, ця манюнька чтиця.

— А ви це знали? — здивувалась Офелія.

— Я даю собі кропітку працю вивідати, кого запрошую на гостину, — солодкаво відказав Арчибальд, і далі сидячи на краю більярдного стола. — Я знав, що оцей ось брутально повівся з розжалуваними й що його вчинок був досить жорстокий, тому він недаремно боявся за своє життя.

— Навіщо ж тоді попросили мене прочитати?

— Щоб дізнатися відповідь на дуже просте запитання: що саме робив мій гість до того, коли залишив люльку на дивані?

Офелія насупила брови. Щоб відповісти на це запитання, треба було пригадати перше враження, коли вона лише почала це читання.

— Я відчула, що цей пан страшенно хвилювався весь той час, коли перебував у вас. Він багато курив, щоб заспокоїти нерви, але від тютюну було чимдалі менше користі. Оце його остання думка: тютюн йому вже не допомагає.

— І це все?

— І це все.

— А от і шкода.

— Чому?

Перш ніж відповісти Офелії, Арчибальд змовницьки ззирнувся з Матінкою Гільдеґардою.

— Бо ви щойно прочитали, либонь, останні миті голови військової поліції.

Офелія витріщила очі.

— Ваш зниклий гість! — раптом осяйнуло її. — Отож це був він?

— За старим сеньйором ніхто не сумуватиме, — гиготнула Матінка Гільдеґарда. — Саме через таких, як він, цей ковчег прогнив аж по льодовики в океані.

З притаманним їй акцентом звук «х» у слові «таких» звучав хрипкувато, ніби вона прочищала горло.

— Пані Гільдеґардо, — озвався Арчибальд, янгольськи всміхаючись, — я ж вас уже прохав тримати особисті зауваги при собі.

Офелія вже геть інакше подивилася на красиву порцелянову люльку, покинуту на зеленому оксамиті дивана.

— Цей гість... пан голова... його вбили?

— Ми не знаємо, — відповів Арчибальд, стенувши плечима. — Востаннє його бачив лакей два тижні тому, коли той сидів отут, на дивані, і курив люльку. За мить його вже не було. Зник без сліду! Може, він пішов із власної волі, бо йому щось спало на думку, але лакею, здається, нічого не відомо. Ви ж розумієте: якщо зловмисники змогли потрапити в мій дім і викрасти гостя під самим носом і на очах жандармів, то це серйозне зазіхання на честь моєї родини. А також на честь архітекторки, що мала зробити з посольства недоторканне місце, — докинув Арчибальд, таємничо підморгнувши Матінці Гільдеґарді. — Ми додумались облаштувати схожу залу поверх цієї, поки триватиме розслідування. Так усе ж таки буде менше розголосу й чуток, ніж якби ми заборонили сюди вхід. На щастя для нас, пан голова не має родичів, що розворушили б цю справу.

— Ще згадувано листи, — пробурмотіла Офелія замислено. — Пан голова одержав листи й не міг думати ні про що, крім них. Листи з погрозами.

На цих словах Офелія остовпіла. Чому цей чоловік міркував про «божий суд»? Можливо, автор цих листів — та сама особа, що вимагала від Офелії покинути Полюс? БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИБУЛИ ТУТ. Ні, вона, звісно, накручує себе. Покарати чоловіка за вбивство браконьєрів і перешкоджати жінці взяти шлюб — то аж ніяк не пов’язані речі.

— Він мені якось розповідав про ці листи, — підтвердив Арчибальд, — але вважав за краще не показувати. Гадаю, він соромився їх. Це підкріплює гіпотезу викрадення.

Матінка Гільдеґарда клацнула пальцями, і Офелію знов занудило, а місце тим часом потроху змінювалося.

Кольорові кулі зникли з більярдного столу й опинилися в лузах, кий акуратно лежав у валізці, а на дивані більше не було порцелянової люльки. Вони повернулися до першого залу.

— Слід було сім разів подумати, перш ніж давати притулок ницому офіцеру, Авґустине, — пробубоніла Матінка Гільдеґарда. — Якби ти мав бодай дещицю гордості, то пропонував би свою протекцію розжалуваним. Ті хлопи знають, що таке справжні голод і холод.

Офелія аплодувала б стоячи, якби не боялася нажити собі ворога в особі Арчибальда. Це підожде, поки вона не поверне Ренара.

— А ви теж не доброчинниця, — відрізав Арчибальд. — Не роздаєте їм цитруси й прянощі задарма.

Офелія знала, що насправді десь у Місяцесяйві є дуже незвичайна Роза Вітрів. Завдяки цьому пристрою можна перетнути тисячі кілометрів і потрапити з Полюса на ковчег, звідки родом Матінка Гільдеґарда, Терайдугу. У придворні комори вся екзотика прибувала звідти.

— Хіба в мене був вибір? — гоготнула Матінка Гільдеґарда. — Ключ від моєї Рози Вітрів — у твого управителя.

— Мій управитель, як ви кажете, пані, ввійшов до посольства за вашими рекомендаціями.

Матінка Гільдеґарда загадково посміхнулася.

— Дуже ймовірно, Авґустине, що якось цими днями моя родина зачинить прохід, а я тишком-нишком піду собі. Мені чимраз менше годиться полюсне повітря. Аж надто тут смердить пихою.

Отак мовивши, вона відімкнула двері й подалася геть, трохи накульгуючи.

— Чому вона називає вас Авґустином? — запитала Офелія.

Запхавши руки в піжамні кишені, Арчибальд задумливо споглядав рештки сигар в ошатній попільничці з підставкою.

— Так звали мого прадідуся. А я, напевно, — викапаний він. Думаю, що колись їм трапилася невеличка любовна авантура. Знаєте, пані Гільдеґарда ж має вельми поважний вік. Вона знає, що таке простір, як свої п’ять пучок, а от час — то інша річ. — Арчибальд глибоко зітхнув — аж біляве волосся, що впало було на обличчя, розлетілося навсібіч. — Не завадило б їй тримати язик за зубами, бо вона вміє наживати ворогів. Я-от можу дозволити собі побаламутити, а вона... Хто її оборонить, коли стане справді непереливки?

Арчибальд замовк, і в небесній блакиті його очей, немов хмара, промайнула тінь. Офелія ж запитувала себе, яким чином, у який спосіб цей чоловік може легко допекти до живого й зачарувати водночас.

— Чим ви дозолили Торну, що він вас так ненавидить?

Коли Арчибальд розвернувся до Офелії, його очі знову блищали, як сонце влітку, а циліндр сидів дещо пряміше.

— Він уособлює порядок, а я — безлад. Чи задовільнить вас така відповідь?

— Він, однак, звинувачував вас у тому, що ви зашкодили його тітці, — уточнила Офелія, пригадавши пам’ятливу розмову саме навпісля розправи над Драконами.

— Ага, оте?

Двома-трьома шпаркими рухами Арчибальд ухопився за більярдний кілочок і розставив три кулі на красивому столовому килимку.

— Ви вже трохи спізнали мене, Офеліє. Є в мене дух незгоди — досить комусь поставити мені заборону, як мені кортить її зламати.

— Як це пов’язано з Беренільдою? — не зрозуміла Офелія, тому вирішила уточнити.

— Це ж очевидно, їй-бо. Улюблениця Фарука, розкішна, небезпечна, вірна в коханні жінка... Вона — той самий заборонений плід! Я тоді був дуже молодий, не зміг противитися. Трохи наполіг на могутті прозорості, — зізнався він, безтурботно постукавши татуювання на лобі. — Беренільда так захопилася, що весь тиждень не з’являлась у Вежі. Фаруку це не сподобалося, і він на рік заборонив їй заходити у Вежу — як-то кажуть, що більше, то ліпше. Беренільда впала у відчай. Мовляв, її любий племінник переклав провину на неї...

Арчибальд ковзнув двома пальцями по більярдному кию, і біла куля підштовхнула червону в лузу. Звук зіткнення пролунав так кришталево чисто, що Офелія, як їй здалося, враз вийшла з гіпнотичного стану.

— Не подумайте лишень, що я нітрохи не шкодую про це, — провадив Арчибальд, відправляючи в лузу ще одну кулю. — Ця справа зайшла далеко. Торн виявився ще більш непослідовний, ніж я. Він напав на мене перед свідками, бився і кулаками, і кігтями; відтоді в мене залишилися два пречудові шрами.

Офелії важко було уявити таку сцену. Торн нечасто виходив із рівноваги й ніколи й пальцем не ворухнув для тітки. Найприязніший жест, що його довелося бачити Офелії між ними, — це коли Торн за столом передавав Беренільді сільничку.

— Байстрюкові, ще й синові розжалуваної, не вільно нападати на високородну людину, — підсумував Арчибальд. — Навіть щоб помститися за честь родича. Я не позвався на нього, щоб не запроторювати його до в’язниці, але він отримав офіційне попередження від суду: коли ще раз підніме руку на аристократа, то дістане Ампутацію.

У відбитті на віконному склі Офелія побачила, як Арчибальд вимовив це останнє слово та різнув пальцями, мов ножицями. Ампутація. Це найвища кара, коли Дух родини забирає в нащадка потугу, якщо той зловжив нею. Цей вирок ніколи не виголошували на Анімі, але Офелія знала, що його вживано по інших ковчегах. Їй завжди казали, що людина підлягає Ампутації тільки тоді, коли наражає на небезпеку всю родину. Чому ж тоді тут, на Полюсі, так щедро карають за будь-який вчинок? Чи, коли живеш на другому кінці світу, віддалік від інших родин, втрачаєш геть усяке відчуття міри?

«Не знаю, що мене в цьому бентежить найбільше, — замислилась Офелія. — Що ніколи до цього не звикну чи що, навпаки, зрештою, змирюся із цим».

— Пане?

Офелія здригнулася, почувши над самісіньким вухом відчужений голос Філібера. Цей позбавлений життєвих сил чоловічок стояв у більярдній залі із журналом під пахвою, немовби завжди тут був.

Звиклий до раптової появи свого управителя, Арчибальд спокійно відкрив табакерку й вдихнув порошок у кожну ніздрю. Коли з рукава він дістав хусточку, Офелія помітила, що хусточка так само дірява, як піжама й капелюх.

— Ну що, Філібере? Як там лакей?

Замість відповіді управитель показав на двері. У зеленому світлі ламп з’явилися двоє жандармів. Обидва тримали скоцюрбленого чоловіка попід руки — він ледве стояв на ногах. Офелії здалося, що її серце каменем упало кудись униз. Відомий їй Ренар був що той вогник у каміні; а цей чоловік скидався на купу попелу. Вона довго шукала під закошлаченою бородою щось схоже на погляд, а коли знайшла, то більше не мала жодного сумніву. То був, звісно ж, Ренар.

— Треба було його спершу вимити, — скривився Арчибальд, притискаючи діряву хусточку до носа, — він дуже смердить. Мені совість не дозволить запропонувати дамі отаке опудало, приведіть іншого.

— Ми домовлялися саме про цього чоловіка, — сказала Офелія твердо. — Не відходьмо від цих пунктів, коли ваша ласка.

Збитий із пантелику, Арчибальд засунув руки в кишені піжами й потішено розглядав палець, що стирчав із дірки.

— Іноді мені складно вас зрозуміти, та якщо вже таке ваше бажання, то нехай. Однак ви погодитеся, що я не можу видати вам товар у такому стані — це питання честі посольства. Філібере, допильнуй, щоб цього чоловіка помили, поголили, вибрали йому вошей, причесали й вбрали як слід.

— Гаразд, пане.

— А тим часом, люба, ви — моя гостя! — сказав Арчибальд, адресуючи Офелії найпомпезнішу свою усмішку. — Чи грали ви вже в салонний крокет?

Офелія зрозуміла, що цю останню умову їй несила оскаржити й ще кілька годин доведеться кусати собі щоки. Офелія урочисто заприсяглася: щойно Ренар вибереться звідси, вона надішле материне пальто Арчибальду в особисту кімнату.

— Хвилинку, будь ласка, — попросила вона, коли жандарми саме готувалися вивести Ренара.

Офелія обережно підійшла до нього, але він і далі блукав по більярдній залі розгубленим поглядом. Спершу їй здалося, що Ренар її не впізнає, — врешті-решт, він бачив її в справжньому вигляді лише раз і тоді ще не знав, хто вона така, — але насамкінець усвідомила, що він її просто не бачить. Світло ламп, хай і притлумлене абажурами, сліпило Ренара, адже він просидів у цілковитій темряві. Ренар нічого не бачив, нічого не розумів, і ніхто не намагався пояснити, що з ним діється. Офелія ледве стримувала бажання крикнути, що вона — Мім, що йому нема чого боятися і що вона поверне йому вкрадену гідність.

— Добридень, Ренольде, — сказала вона натомість, свідома того, що всі погляди на ній. — Я наречена пана Торна, і віднині ви працюватимете на мене. Скоро я повідомлю вам усі подробиці.

Під закрутнями бороди, волосся і брів Ренарові повіки кілька разів кліпнули, немовби він намагався розгледіти людину, що говорить до нього в тумані. Латки обличчя, що проглядали поміж брудними космами, мов заціпеніли, і Офелія втямила, що він нарешті її впізнав. Вона очікувала вогника в очах, тямовитої усмішки чи полегшеного зітхання, але замість цього Ренар геть спохмурнів і відвернувся.

— Так, панно, — хрипко прошепотів він.

Збита з пантелику, Офелія засумнівалася, чи правильно вона вчинила, ухваливши таке рішення.

ЗАПИТАННЯ

Це було найобтяжливіше мовчання в житті Офелії. Попри те, що, спускаючись у ліфті, чутно було, як скреготів метал, порипували меблі, брязкали келихи для шампанського, розспівував фонограф і бухикав слуга. Два рази обмотавшись шаликом, Офелія з болем дивилася на Ренара. Витягнувши руки вздовж тіла майже по-військовому, він стояв між шведським столом і програвачем вінілових платівок, неначе й сам був за предмет ліфтових меблів. Помите й зачесане, його волосся трохи повернуло собі яскраві барви; борода зникла, відкривши міцну щелепу. Зелені очі нарешті призвичаїлися до світла й дивилися просто себе і в нікуди водночас. Хребет випростався, як металевий прут, а хай і схудле Ренарове тіло, що тонуло в службовій уніформі, все ж зберігало кремезність. Було щось незбагненне в переміні, що відбулася того дня. Офелія не розуміла, чому цей чоловік, що, зрештою, схожий на Ренара, поводиться з нею, мов чужий.

— Стоп! — раптом наказала тітка Розеліна.

Підкоряючись анімістській владі, ручні гальма ліфта опустилися на очах в ошелешеного слуги. Кабіна застигла під какофонію деревини, скла й металу.

— Не чіпайте його, — попередила тітка Розеліна слугу, що взявся за гальма. — Цей ліфт поїде тоді, коли я скажу.

Поглядаючи то на Ренара, то на Офелію, як на неслухняних дітлахів, тітка Розеліна заскрипіла кінськими зубами.

— А щоб вас муха вбрикнула, це ж годі витримати! Обоє рябоє! Невтямки мені, що там у вас сталось, але знаю одне. Коли ці двері відчиняться, — сказала тітка, показуючи на золочені ґрати ліфта, — ми всі маємо високо нести голову. Ти, дівчинко, щойно нажила собі жахливу репутацію. Розпусників крізь дзеркала не пропускають, ще й коштом усіх інших запрошень. Це тобі так не минеться. Беренільда гнівається на тебе, і цього разу я її розумію. Хай там як, я тебе підтримаю, — додала вона лагідніше, помітивши, як поблідли окуляри Офелії, — але принаймні, заради бога, доведи до кінця, що почала!

Ренар на мить утратив фаховий вираз обличчя, але незабаром знову став струнко.

— Якщо я обтяжую обох пані, хай вони не турбуються про мене. Я не хочу...

— Досить, — урвала його Офелія.

Почувши, як здавлено прозвучав її голос, вона збагнула, яких страждань завдає їй Ренарова поведінка в ставленні до неї.

— Лакею в мене робити нема чого. Натомість, — повела вона далі, бо Ренар саме розімкнув дебелі щелепи, щоб мовити якесь слово, — пропоную вам попрацювати моїм асистентом. Ви матимете житло, харчування й оплату в обмін на ваші погляди й поради.

Офелія слухала себе з відчуттям, що це відбувається не з нею. Вона сказала все, крім головного. Чому єдині слова, що мають сенс, не навертаються на язик? Чого варте її вміння звертатися щовечора до жовчної аристократичної публіки, якщо вона навіть не може щиро поговорити з другом.

— Мені дуже шкода, панно, — відповів Ренар. — Я всього лиш лакей. Я не маю ні поглядів, ні порад.

В Офелії було відчуття, наче кожне слово, що він вимовляв, падало їй у живіт, як розжарене вугілля. Іноді хотілося, щоб їй було так само просто показати свої почуття, як сестрам.

— Але ж бодай обдумайте мою пропозицію. Я не можу баритися, мушу квапитися до Оптичного театру, — сказала Офелія, зиркнувши на годинник у ліфті. — Складіть мені компанію для спроби, ми ще поговоримо після мого виступу.

— Гаразд, панно.

У цих двох ввічливих словах було стільки затятості, що Офелія зрозуміла: Ренар уже зробив вибір, він не хотів, щоб вона простягала йому руку. Офелія воліла б, щоб гальма не зрушили з місця, ліфт не піднімався далі, а ґрати не відчинилися. Якби на те її воля, вона зупинила б час, а потім повернула б його назад. Стала б дитиною, що не має обов’язків. Сховалася б за стійкою музею. Мала б за єдиних приятелів самі предмети. Насправді, мабуть, вона лиш на те й годиться.

— Ми не рано, — оголосила тітка Розеліна, уздрівши порожні сходи театру. — Беренільда, найпевніше, уже на своєму місці. Спробую й собі знайти вільне. А ти, — мовила вона, струшуючи пил із шалика Офелії, — зосередься на тому, що маєш робити. Завжди встигнеш понервувати опісля.

— Ходімо за мною, — сказала Офелія Ренару. — Я заходжу із чорного ходу.

Поки вони обходили театр, справжнісінький палац із білого мармуру, Офелія анітрохи не думала про сцену, що чекала її по інший бік стін. З кожним кроком вона шукала слова, що повернули б їй Ренара.

Вона загубила нитку роздумів, помітивши на лаві шевальє в тіні пальми, поряд із входом для артистів. Шевальє саме грався з більбоке[4], і попри все своє старання, піймати кульку ніяк не міг. Біля його ніг, висолопивши язика з пащі, лежали велетенські пси. Вони потерпали від кліматичної химери, що не годилася для їхньої породи.

— Я вас чекав, — проголосив шевальє, уздрівши Офелію.

В устах такого дітвака ці три слова дорівнювали погрозі розправи.

— Я не можу з вами поговорити, — відказала Офелія, рішуче крокуючи до чорного ходу. — Ви мене затримаєте.

Дорогу їй заступило двоє псів. Вони підійшли тихо, не виявляючи найменших ознак агресії, проте кожен був завбільшки з бика. Навіть Ренар, який не знав шевальє так, як знала його Офелія, стривожено завагався.

Шевальє знов надягнув на ніс товсті круглі окуляри. Вони в усьому скидалися на ті, що їх розбила Беренільда, відкинувши шевальє в коридорі.

— Маю до вас одне малесеньке запитаннячко, панно Офеліє. Дайте мені відповідь — і ви спокійно підете собі працювати. — Він підкинув кульку більбоке й вкотре промахнувся. — Чи не скажете ви мені, яка суттєва різниця є між вами і мною?

Офелія вже знала, що ця розмова не віщує нічого доброго. Її шалик, що дотепер куняв на плечах, засовався.

— Ні? — розчаровано мовив шевальє. — А то ж проста загадка. Різниця між нами в тому, — вкрай серйозно провадив він, — що пані Беренільда вас дуже любить. І це я вам не роблю комплімент. У серці пані Беренільди дуже мало місця, розумієте? Вона просто вас дуже любить, та й годі. А пані Беренільда і я — то геть інша річ. Нас об’єднує більш сильний зв’язок, ніж любов і ненависть.

Ці слова апелювали до таких абсолютних понять, що їх дивно було чути з уст маленького хлопчика.

— Шевальє я став тільки для неї, для неї однієї. Я любив її більше, ніж маму. Я осипав її подарунками. Я навіть визволив її від родини.

Офелія відчула, що похолола з жаху. Оце вперше шевальє відверто зізнався про свою причетність до вбивства Драконів.

— Отже, це все-таки ви, — прошепотіла вона.

Якась частина її єства відмовлялася вірити, що ця дитина скоїла такі злочини.

— Вони були препаскудні, — заперечив шевальє, стенувши плечима. — Вони всі ненавиділи її, бо вона мала більш вишукані манери, ніж вони. Вони не хотіли, щоб вона лишилася жива після того полювання. Я мусив її оборонити, — сказав він і знову не влучив кулькою, — така моя роль шевальє. Я намагався бути якомога обережнішим, щоб не понівечити її психіку, — визнав він за потрібне уточнити. — Я зробив так, щоб вона не побачила кровопролиття.

Офелія пам’ятала це, так. Він підлаштував, щоб усі жандарми Місяцесяйва кинулися за нею навздогін, а тітку Розеліну ввів у майже смертельний гіпноз. Навіть якби Беренільда й хотіла, то за тих обставин не змогла б брати участь у полюванні.

— Там були діти, — прошепотіла Офелія. — Діти вашого віку.

Якось у «Нібелунгах» їй трапилася фотографія із жахливо понівеченими трупами мисливців, що наполовину проглядали з-під снігу. Офелія впізнала одного з трійнят Фреї. Їй і досі снилися кошмари про це.

— Усі вони мисливці, — відказав шевальє, струснувши білявими кучерями. — Мисливці ризикують життям щоразу, коли стикаються зі Звірами. Якби вони були ласкавіші до пані Беренільди, я б не втручався. Я мусив її захи...

— Ви й не уявляєте, якого болю їй завдали, — згаряча урвала його Офелія. — І скільки болю завдаєте далі.

Приголомшений шевальє насупив тонкі брови, а його хаскі вищирилися, оголивши страшні ікла.

Усвідомлюючи свою необачність, Офелія хотіла запропонувати Ренару разом давати драла, але раптом зауважила, що його вже нема. Вона втямити не могла, що він пішов отак, нічого не сказавши.

— Як ви насмілюєтеся казати мені, що я завдаю болю пані Беренільді? — прошепотів шевальє. — Або ж ви не знаєте, що означає завдати болю. Хочете, покажу вам, як це, панно?

Він вимовив останнє речення надзвичайно повільно, тоді як його очі, збільшені в склі окулярів, пронизали Офелію до глибини душі. З нудотливим відчуттям, що таке вже з нею траплялося, Офелія згадала, що треба припинити дивитися дітваку в очі. Зненацька блиснуло переконання, що в минулому її вже так заганяли в кут, попри те що вона й не має про це жодного спогаду.

Сонце згаснуло, екзотичні оздоби зникли, й Офелія відчула, як провалюється в найчорнішу й найкрижанішу ніч.

— Панно друга казкарко, на вас усі чекають! — весело вигукнув якийсь голос.

Шевальє підхопився на ноги, пси нашорошили вуха, і химера, що в неї поринала Офелія, розлетілася на друзки. Офелію це оглушило — немовби останньої миті її підхопили, не давши впасти в колодязь.

На її превеликий подив, прикметною ходою їм назустріч поспішав барон Мельхіор. Його редингот, пасуючи опасистим пропорціям тіла, був пошитий із химерою молочного шляху. Летючі зорі проминали навіть його шапокляк, лишаючи за собою світляні доріжки. Недарма він був за міністра елеганцій. Біляві ж вуса ніби ставили два знаки оклику на круглому обличчі.

— Добридень, дядьку Мельхіоре, — ввічливо, як зразкова дитина, привітався шевальє.

— Любий племінничку, вам тут не вільно вигулювати собак. До того ж ви бачили, котра година? — сказав барон Мельхіор, показуючи на вуличний годинник посеред сусіднього хідника. — Вам уже час швиденько вертати до дядька Гарольда й вкладатися спати.

Від усмішки баронові вуса піднялися, мов палички чарівника.

— Пробачте мені, дядьку Мельхіоре, ваша правда. До зустрічі, панно Офеліє, — сказав шевальє. — Скоро побачимося.

Він промурмотів цю обіцянку, помахавши рукою і посміхнувшись кутиком рота, а Офелії здалося, наче живіт налився оливом.

Коли шевальє із собаками віддалилися, поглинуті променистими тінями від пальм, барон Мельхіор зітхнув із полегшенням.

— Цей малий щоразу більше відбігає рук. Добре, що ваш лакей мене покликав.

Побачивши, що Ренар стоїть за бароном струнко й незворушно, як належить слузі, Офелія відчула, що її палить сором. На якусь мить вона подумала, що Ренар її покинув.

— Мій племінник завдає всім нам багато клопоту, — бідкався барон Мельхіор, погладжуючи вуса.

— І що ви робите, щоб змінити це?

За звичайних обставин Офелія нізащо не наважилася б звернутися до міражника з таким запитанням. Вона мала б бути вдячна йому, але нерви й далі слали їй захисні імпульси по всьому тілу. Також вона пам’ятала, що барон Мельхіор — брат Куніґунди, а Куніґунда достеменно їй не друг.

Анітрохи не образившись, барон Мельхіор сторожко перебіг очима околиці театру, немов побоювався, що шевальє може спробувати вдруге поспитати щастя.

— Чудове запитання. Станіслав спустив одного із собак на мою маленьку племінницю, бо вона мала необережність сказати щось проти нашої шановної Беренільди. Чотирнадцять років, панно друга казкарко, а це дівчатко ніколи не ходитиме нормально. Уся ця кров, жорстокість... — мовив він, скривившись з огиди. — Через одне-єдине слово.

— Станіслав, — замислено повторила Офелія. — Я не знала, як насправді звати шевальє. Вам відомо, що вбивця Драконів — він?

Вона була майже впевнена, що барон Мельхіор обуриться чи зніяковіє, тому здивувалася, побачивши, як він киває. Він іще раз скинув оком через плече, пересвідчуючись, що їх не підслуховують, а тоді прошепотів:

— Я підозрював. І всі ми. Бачте, дуже мало міражників уміють прикладати свою потугу на тварин. Станіслав втратив батьків за дещо... виняткових обставин. Його взяв під опіку мій двоюрідний брат Гарольд, його дядько, але маю підозру, що останній передав йому мерзенні й небезпечні знання. Гарольд не злочинець, — миттю уточнив барон Мельхіор. — Він ніколи не напутив би Станіслава так безрозсудно чинити. Проте можливо, навіть імовірно, що він ненавмисне спричинив те, що сталось. Вельми прикро, що ім’я міражників згадують у зв’язку із цією сумною пригодою.

— Ви так сильно його боїтеся? — виклично запитала Офелія.

Барон Мельхіор невпинно обертався то ліворуч, то праворуч, як величезна дзиґа, щоразу перевіряючи, чи нема кого поряд. Судячи з його вгодованого тіла, Офелія припустила, що він не дотримується харчових обмежень — тих, що наклало Інтендантство відтоді, коли стало відомо про нестачу м’яса. Як і багато міністрів, барон чимало часу проводив у залі Вищої родинної ради на першому поверсі Вежі. Подейкували, що там панує вічний бенкет, де п’ють і їдять із будь-якого приводу.

— Це трішечки складніше, ніж ви кажете. Міражник ніколи не викриє привселюдно іншого міражника. Натомість, — докинув барон Мельхіор, ледь помітно посміхнувшись, — міражник може трохи підштовхнути долю.

— Долю?

— Також відому як «пан Торн». Як мені стало відомо, пан інтендант почав перепис домашніх звірів. На його місці я б понишпорив у Гарольдових краях. Звісно ж, я вам нічого не казав, ви мене зрозуміли?

— Я... Добре, — відповіла Офелія, не певна, що вона все зрозуміла. — Мені вже справді треба йти.

— Стривайте. Ще одну хвилинку!

Барон Мельхіор підійшов до неї і заворушив у неї перед носом опецькуватими пальцями в перснях, неначе хотів накласти закляття. Дещо збентежена, Офелія запитала себе, яка муха його вкусила, а згодом помітила, що він виводить зародки химер на тканині її сукні. Оманливі обриси набували чіткості, барв, рухів — і невдовзі по всьому її тілу пурхали двовимірні метелики, неначе ожилі візерунки. Оце вперше вона стала свідком того, як народжується химера. Славу великого кравця барон здобув таки не дурно.

— Офіційно я прийшов винятково для того, щоб вручити вам подарунок. Скромний гостинець панні другій казкарці від міністра елеганцій. Ніякої іншої теми ми не обговорювали, еге ж?

На цих словах, адресованих як Офелії, так і Ренару, барон Мельхіор подався геть, ввічливо знявши капелюха.

— Нарешті панна друга казкарка прибула, — зітхнув мажордом, коли Офелія взялася за дзвоник чорного ходу. — Ми вже стали хвилюватися через її відсутність. Пан казкар почав виступ.

— На чому він зупинився?

— Кривий бурлака уже змінив долю двох перших героїв, панно друга казкарко. Він ось-ось має зустріти третього.

Завдяки цьому в Офелії ще залишалося трохи часу. Старий Ерік завжди, щовечора, розповідав ту саму епопею, й Офелія її чула не вперше, тому знала, коли бути напоготові.

— Мені дуже шкода, — мовив мажордом, туманно глянувши на Ренара, — стороннім вхід не вільний.

— Це мій помічник, — заперечила Офелія категоричним тоном. — Він мені обов’язково потрібен. Стоятиме в кулісах. Не затримуйте мене, будь ласка, — додала вона, бо схоже було на те, що мажордом розмірковує.

— Прошу панну другу казкарку мені пробачити, — перепросив він, відступаючи й пропускаючи їх уперед.

Знаком звелівши Ренару йти за нею, Офелія заглибилась у знайому темінь куліс. Хай навіть вона й добре вивчила ті місця, усе одно натикалася на драбини, стільці та декорації, що всіювали путь перешкодами. Від хрипучого голосу старого Еріка й траурної акордеонної гри, притлумлених товстими чорними завісами, темрява обступала ще більше.

Однак того вечора здавалося, що від усіх поверхонь відбивається Ренарове мовчання.

Офелія сперлася на меблі й почекала, поки тіло перестане раз у раз нервово сіпатися. Ноги стали мов желейні й не тримали її.

— Панно? — озвався Ренар, бо мало не зіткнувся з Офелією.

— Можна хвилинку? — пробурмотіла Офелія. — Це все той малий. Завдає мені жаху. Дякую, що допомогли. — Вона зробила глибокий вдих. — Ви, либонь, хотіли б залишитися у Місяцесяйві, хіба ні?

Вона поволі обернулася до кремезного силуету — Ренар трохи не торкався стелі. Вони були всього лише тіні посеред тіней, істоти без обличчя, голоси, позбавлені рота. Офелія зрозуміла: мабуть, тепер, коли розмито форми, вона нарешті зможе говорити. Вона стягнула шалик, щоб відкрити обличчя й дати собі можливість говорити.

— Я знаю, що там ви почувалися як удома, — промимрила вона згусткові темряви навпроти. — Ви з усіма там товаришували, знали кожен закуток, мов свої п’ять пальців, розуміли, як і коли вийти з гри. А ще Ґаель, — пробелькотіла Офелія ще тихіше. — Вона вам завжди подобалась. То вона мене попередила, знаєте? А я, Ренольде, взяла на себе право забрати вас звідти.

Десь перед нею Ренар лиш напружено дихав.

— Ви вільні, — шелеснула Офелія. — Вільні піти, вільні залишитися. Я звільнила вас з однієї клітки не для того, щоб замкнути в другій. Як ви могли помітити, моє життя не дуже просте. Я вирішила вашу долю, не подумавши як слід і не порадившись із вами. Я повелася егоїстично... і поводжуся так і далі, — вимушена була визнати вона, поміркувавши кілька секунд. — Я поводжуся так і далі, бо глибоко в серці мені хочеться, щоб ви залишилися зі мною. Я знаю, що вибачення нічого не змінить, але прошу: вибачте мені.

— Ні, панно.

Ренар ледь чутно шепнув відповідь, та якби він заволав на все горло, Офелію це сколихнуло б не більше.

— Ні, панно, — повторив він твердо. — Навіть за всі піскові годинники на світі я не хотів би залишитися у Місяцесяйві.

Тіні заворушилися, наче Ренар сперся на щось, що мало бути за драбину. Його тімені торкнувся тоненький промінчик світла, що просочився між двома театральними кулісами. Кілька рудих волосків засяяли так, немов їх охопило полум’я.

— Панна, здається, вважає, що я серджуся. Отже, вона не розуміє, що мені просто дуже ніяково.

— Ніяково?

Офелія сподівалася чого завгодно, тільки не цього. Вона обвела очима Ренарів профіль, що мрів у слабкому світлі. Він схвильовано чесав свою левову гриву, думаючи, що його не видно в темних кулісах.

— Після того, що сталося, я завжди почуватимуся ні в сих ні в тих у присутності і панни, і її пана нареченого. Панна бажає, щоб я був їй за помічника? Бажає знати мої погляди й питати в мене поради? Якби я мав бодай краплю порядності, навіть не смів би глянути на неї.

— Про що ви говорите? — отетеріло запитала Офелія.

У тіні спалахнули два зелені вогники — Ренар вирячив очі.

— Ну, теє-то, — забурмотів він, — маю на увазі, що... ви ж знаєте... — Тепер маска фаховості тріснула, і в голосі знову зазвучав такий густий, хоч ножем ріж, північний акцент. — Я... Я повністю роздягався перед панною.

Офелія не могла повірити тому, що він говорив, але водночас їй полегшало: натяг у грудях луснув, мов ярмаркова повітряна кулька.

— І це все? — хрипко спитала вона. — Облиште, Ренольде, я ж сама була всього лиш лакеєм. Як ви здогадалися?

— Це нічого не змінює в тому, що я виявляв мало поваги до панни. Тикав, ставився панібратськи, забрав піскові годинники і, до всього, наводив туалет у неї під носом. Звісно, я не знав, хто така панна. Я зрозумів це, коли гортав газету й впізнав панну на світлині. Наречена пана інтенданта, — зітхнув Ренар, карбуючи кожен склад. — Лакеїв за менші провини вішали.

Від оплесків підлога задвигтіла в них під ногами. Старий Ерік закінчив оповідь, отже, незабаром складе химерний проектор.

— Послухайте, Ренольде, — сказала Офелія так, щоб її було чути крізь гамір. — Ви розповіли мені, як усе працює в цьому світі, й оборонили від жандармів, коли я була ніким. До сьогодні мені запам’яталося лише це. Нікого іншого, крім вас, я не попрошу бути мені за радника. Тож поміркуйте про це гарненько, дасте відповідь після мого виступу. Володар Фарук чекає мого виходу на сцену.

Коли в кулісах загорілися газові лампи, Офелія побачила, що Ренар стоїть мов громом прибитий.

— Безсмертний володар? Він тут?

— Оце ж йому я розповідаю анімістські історії. Залишайтеся тут, — шепотнула Офелія, перш ніж пробратися в театральні куліси. — Потім я все вам поясню.

Засліплена вогнями рампи, Офелія зійшла на сцену під силувані оплески глядачів — і лиш тоді в неї в голові промайнула неприємна думка.

Офелія не мала зеленого поняття, що розповідати Фарукові.

ЗУХВАЛЬСТВО

Всаджуючись на звичному місці, на краю театральної сцени, Офелія оцінила, до якої міри правдиві були тітчині слова в ліфті. На рядах крісел сиділо значно більше люду, і не було жодного денді, що стримував би позіхання, жодного аристократа, котрий дивився б на годинник, жодної дами, яка б перебирала перли. Ні, цього вечора в оксамитових сутінках зали кожен глядач наставляв бінокль на Офелію. Зовсім недавно вона була для них не більш як надто тендітна, дещо простакувата чужинка. День, проведений в Арчибальда, щойно перекреслив усю її невинність. Вона охрестилася гріхом, зробила перший крок до розпусти, словом, вона ставала їм рівнею, і тепер вони подумали, чи не роздивитися її впритул.

Жоден із цих аристократів не хвилював її більше, ніж Беренільда, яка сиділа в першому ряді; її діаманти мерехтіли в грі тіні й світла. Донині Беренільда завжди підбадьорювала Офелію поглядом перед виступом. Але не цього разу.

Якщо колись було б особливо потрібно взяти з Гінекею книгу казок, то це сьогодні ввечері.

Тільки Фарук, здається, не відчував зловісної атмосфери, хоча зала купалась у ній, наче в мертвоводді. Він підвівся з крісла й підійшов до сцени. Один. Після того інциденту на першому Офеліїному виступі фаворитки сиділи по місцях, спопеляючи Офелію поглядом. Фарук умостися серед подушок, що їх розклав для нього директор театру, прагнучи спростити цей дивний звичай. Огорнений довгим волоссям, мов білим шовковим плащем, Фарук підвів на Офелію кам’яне обличчя — ніколи ні оком не кліпне, ні словом не заохотить.

Фарук чекав на казку, а Офелія сподівалася на натхнення. Мовчанка, що запала між нею і залою, так затягнулася, що глядачі почали перешіптуватися, утім стараючись стишувати голос — однієї склянки молока їм вистачило. Офелія знала, що мала якомога скоріше взяти слово, але в голові дзвеніло безнадійно, як у порожній тарелі. Навіть ті історії, що вивчила напам’ять, бо вже розповідала їх, без упину пурхали в пам’яті, мов ті метелики, що барон Мельхіор посадовив їй на сукню.

— Чи погодитеся ви на те, щоб перенести казки про предмети на завтра? — сором’язливо запитала вона.

Придворні сиділи надто далеко й не почули її, тому далі перешіптувалися в тіні біноклів. Що ж до Фарука, він і бровою не повів. Він упинався в Офелію бентежним поглядом, буцім теж її не почув. Наприкінці затяжного тет-а-тет Фарук нарешті вимовив надзвичайно суворим і тягучим голосом:

— Розповідайте свою історію.

— Даруйте мені, пане. Цього вечора мені незмога розповісти.

Важкі Фарукові повіки наполовину опустилися, і його погляд став уважнішим. Від цієї звичайної спроби зосередитися навколо поширилася хвиля Фарукової духовної моці. Офелія вся, з голови до ніг, зібгалася, коли та хвиля торкнулася її. Фарукова сила впливала безпосередньо на нервову систему, і тут Офелія нічого не могла вдіяти, щоб захиститись.

— Вам незмога, — повторив він.

— Ні. Щиро прошу мені пробачити.

Фарук повільно, дуже повільно повернув голову. Витлумачивши цей знак, юний пам’ятець підтюпцем підбіг до нього й подав записник.

— Ось тут, — раптом мовив Фарук. — Я написав: «Щовечора друга казкарка розповідатиме мені історії».

В Офелії пересохло в горлі. Як може одна людина до такої міри нехтувати бажаннями другої? Коли вона обводила очима глядацькі ряди, то на думку спливло: «А може, цей панотець передав усім нащадкам не так дивну родинну потугу, як егоцентризм?»

Раптом Офелія почула власний голос, немовби її рот краще, ніж вона, знав, що треба робити:

— Жила-була на Анімі в маленької дівчинки лялька. Уміла рухатися: сама повертала голівку, сама піднімала ручки, сама ступала ніжками. Лялька дуже любила маленьку дівчинку, але одного дня більше не схотіла бути їй за іграшку. Лялька хотіла здійснити власну мрію. Вона хотіла стати акторкою.

— Мені не подобається ця історія, — урвав їй розповідь Фарук. — Розкажіть іншу.

Офелія глибоко вдихнула й правила своєї:

— Якось уночі лялька покинула кімнату маленької дівчинки. Лялька помандрувала світом, з ковчега на ковчег. Думала лише про те, як би здійснити свою мрію. Ходила вона, ходила — і спіткала ляльководів.

Звичайно Офелія робила паузи й збирала докупи кілька казок. Однак цього вечора вона говорила швидко, не тямлячи себе. Лють, втома й страх заволоділи її язиком, і вона вже сама не знала, кому — собі чи Фарукові — насправді розповідає цю казку.

— Ляльководи пообіцяли ляльці зробити з неї акторку. І щовечора вона виступала на підмостках їхнього театру. Усі хотіли її побачити. І все одно щовечора після вистави лялька не почувалася щасливою. Вона щораз частіше пригадувала маленьку дівчинку. Не розуміла, звідки в неї така спустошеність. Хіба вона не здійснила мрію? Хіба зрештою не стала акторкою?

— Досить.

Фарук урвав Офелію вдруге. Уся зала зворохобилась.

Офелія відчула, що на цьому треба було б зупинитися. Однак решта казки вихоплювалася з неї, наче зажила власним життям:

— І якось лялька з’ясувала правду. Бути акторкою — то була не її мрія. Від початку це була мрія маленької дівчинки. Отак лялька назавжди залишилася їй за іграшку.

Не встигла Офелія вимовити останнє слово казки, як її скрутило від такого сильного болю, що вона мусила вчепитися за край сцени, щоб не впасти з неї. Офелія відчула, як із носа на підборіддя в неї потекла кров — Фарукова потуга відбилася, як ударна хвиля. Поки він міняв карколомну позу, помалу розминаючи тіло, щоб підвестися, його обличчя втратило невиразність мармуру. Білі повіки піднялися, бліді очі збільшилися, а м’язи обличчя розтягнулись і напнулися одним-єдиним рухом.

Офелію хтось схопив за руку й потягнув назад. То з куліс вискочив старий Ерік і силою поволік її зі сцени.

— Прошу пана сідати, йому буде розказано нову історію про кривого мандрівця! — оголосив він таким гучним голосом, що кожне його «р» лунало, як розкат грому. — Вистава триває!

На сцені техніки вже похопились і повертали на місце обладнання для химерного проєктора. Наступаючи на розлютований шалик, Офелія востаннє з ар’єрсцени глянула на вибитий із рівноваги вираз обличчя Фарука, а тоді між ними, як завіса, впало біле полотно екрана.

— Ви геть не розумієте, — бурчав старий Ерік, — коли напевне треба замовкнути. Хочете напитати лиха собі на голову?

Офелія подумала була, що він скористався нагодою, щоб відвоювати собі перше місце на афіші. Коли ж побачила, що він переляканий не менше за неї, то подумала, що, певно, він оце щойно врятував їй життя.

— Мені забракло фантазії, — лопотіла вона, спльовуючи кров. — Я не думала, що ця історія вкине його в такий стан.

— Якщо я тепер відверну його увагу, може, він і забуде ваше зухвальство, — пробурчав старий Ерік, одягаючи акордеонові бретелі. — Треба, щоб він не встиг занотувати цю пригоду в записнику. А то буде непереливки всьому театру.

На цих словах він різко штовхнув Офелію в куліси. Щойно її поглинула темрява, як піднявся гіпнотичний голос казкаря, покриваючи собою свист публіки. Нічого не бачачи перед собою, наосліп, Офелія пішла тремтячим кроком, потроху усвідомлюючи масштаб того, що накоїла. Зустрівшись із твердими Ренаровими руками, вона вхопилася за них, мов за рятувальний буй.

— Здається, цього разу я справді накоїла дурниць.

— Ви ще хочете, щоб я повідомив свою думку й дав пораду, панно? Отака моя думка: вам терміново треба вислухати пораду. А ось і вона: завжди дослухайтеся до моєї думки.

І вже значно пізніше вночі Офелія нарешті згадала про Торна.

Скрутившись клубочком на ліжку, задихаючись від тропічної спеки, Офелія так стривожилась, що її анімізм, розгарячілий до краю, заполонив усі кімнатні меблі. Балдахін над ліжком надувся, як вітрило на човні, вішаки на ширмі дзвякали один об одного, окуляри гопцяли вздовж ліжка, як розлючений краб, лівий черевик стукав закаблуком об ковролін, а жалюзі деренчали на петлях, і від того химерне сонячне світло дрижало в шпарках.

Офелія довго намагалася заснути, щоб дати берега цьому розгардіяшу, але щойно заплющувала очі, знову бачила, як Фарук міниться на виду, немовби він відпечатався в неї на повіках. Їй знадобилося чотири хусточки, щоб спинити кров із носа, а тіло досі проймали болісні нервові здригання. Офелія не могла пояснити собі, як звичайна казка могла так сколихнути Духа родини. Коли Фарук сказав їй, що йому не подобається історія, вона подумала була, що він упізнає власних придворних у цих ляльководах і що ця правда йому неприємна. Тепер вона зрозуміла, як тяжко помилялась — у цій казці було щось інше. Фарукова потуга так знуртувалася, що весь театр довелося евакуювати. Фарук же замкнувся на останньому поверсі Вежі, і, як повідомив пам’ятець, краще було його не чіпати.

Офелію так само.

Поки не вийде новий наказ, Офелія стала персоною нон ґрата. Ренар пів ночі сидів на телефоні, нотуючи скасовані зустрічі. Що ж до Беренільди, вона сварила Офелію на всі заставки, називаючи її то нахабою, то дурепою.

— Якщо втратимо протекцію володаря, — повторювала вона, згинаючись навпіл з обома руками на животі, — ми приречені!

Через усі ці розмови Офелія ніяк не могла заспокоїти розшаленілі кімнатні речі. І лише дивлячись на велике дзеркало-псише, що сердито тіпалось у рамці, зненацька пригадала, що забула про зустріч із Торном.

Офелія вихопилася з ліжка й занурила руку у відбиття. На свій подив, не торкнулася пальт у шафі Інтендантства. Це означало, що Торн залишив дверцята шафи прочиненими й, попри пізню нічну годину, досі чекав на неї. Хвильку повагавшись, Офелія схопила окуляри, що по-краб’ячому шпацирували ліжком, накинула на себе халат і взула патинки.

Коли Офелія пройшла крізь кімнатне дзеркало в дзеркало в шафі, то від різниці температур їй перехопило дух. Це було те саме, що з літа потрапити в сувору зиму.

Інтендантство було за уособлення порядку: теки стояли бездоганно рівним рядком, шухлядки зачинялися на ключ, а на кожній поличці було наліплено номер. Тож Офелія зміркувала, що помилилася дзеркалом, аж тут у погойдуваному світлі лампи помітила, як сотні папірців витанцьовують по кімнаті, мов птахи в клітці.

Усередину буйним потоком залітав крижаний вітер; позаяк він був справжній, на відміну від дворового бризу, який Офелія вдихала весь день, то закручував папери в несамовиті білі вихори. Офелія вперлася ногами в підлогу, щоб не потовкти все це діловодство, і гадала, де ж подівся Торн і чому він відчинив вікно.

Лише підійшовши до віконця й почувши, як рипить скло під її черевиками, Офелія втямила, що вікно не відчинене — хтось його розбив. Ця несподіванка й тінню не скидалася на те, як Офелія остовпіла, коли серед паперової бурі нарешті побачила Торна.

Він наставляв на неї пістолет.

ОБІЦЯНКИ

Від побаченого Офелія просто очманіла, на переляк у неї забракло духу. Торна було не впізнати. Лобом, із ніздрів і рота незліченними ручаями текла кров. Забруднюючи волосся, склеюючи повіки, вона збігала зі стрімчастого горбка носа й малювала довгі пурпурові доріжки на білій сорочці.

— Ага, то ви, — мовив Торн, опускаючи дуло пістолета. — Слід було озватися, коли прибули, я вас уже не чекав.

Торн говорив серйозним і врівноваженим тоном, анітрохи не зважаючи на розбиту губу, немовби Інтендантство не спустошив ніякий апокаліпсис. Торн перекрутив у руці пістолета й подав руків’я Офелії.

— Візьміть. Тисніть гачок лиш у конечній потребі. Найпевніше вони не повернуться, але будьмо уважні.

Офелія й не глянула на зброю: її очі були прикуті до крові. Вона щосили намагалася не показувати свого переляку.

— Хто це все вчинив?

— Це запитання мене вже не надто цікавить, — флегматично відказав Торн. — Я їм добре віддячив. Коли б вони тільки нишпорили тут обережніше... Тепер треба чимало часу, щоб дати всьому лад.

Розуміючи, що Офелія не візьметься за пістолет, Торн засунув його за ремінь і на льоту спіймав аркуш паперу, що кружляв перед ним.

— «Грантова заявка на прикрашення фасадів помешкань», — розібрав він крізь зуби. — Це піде в купу для телефона.

Не ймучи собі кри. Офелія дивилася, як Торн широкими кроками проходить крізь адміністративну стихію й затискає формуляр тим, що колись мало правити за телефонний пристрій. Дівчина помітила подібні купи по всій кімнаті: під відром для сміття, піл попільничкою, під ніжками стільця — вони скидалися на дивакуваті гнізда, звиті так. щоб їх не розвіяло вітром. На кожному папірці була Торнова кров. Офелії було невтямки, як такий розважливий чоловік не подумав про те, щоб спочатку подбати про себе, повідомити охорону й полагодити вікно, а вже потім клопотатися коло прибирання. Тепер Торн сортував усе, що потрапляло йому під руку, сидячи на килимі.

Офелія зав'язала шалик. щоб підібрати волосся, бо вітер роздмухував його навсібіч, а тоді зиркнула у віконце. Спершу вона побачила, як паморочливо спускається до землі стіна й губиться в долішній мряці. Якщо скло розбили ззовні, то це знамениті акробати. На секунду їй шаснула гадка, чи то не шевальє знов узявся за старе, але не не скидалося на ного почерк.

Коли ж Офелія повернулась до шафи, через яку прийшла, то зрозуміла, чому шафа була відчинена: з неї так само осатаніло повикидали речі. Офелія підняла пальто, що лежало долі, і запхнула його у віконну раму. Вітер припинив гуляти кімнатою, і папери, мов осіннє листя, мляво впали на підлогу.

Цокочучи зубами, Офелія на повну відкрила кран чавунної батареї і викрутила гніт газових ламп на всю потужність полум’я, щоб було якомога більше світла й тепла. Як може бути так холодно на початку червня?

Торн не суперечив їй ані словом, ні поглядом. Зігнувши ноги, як величезний павук, він так само сидів на килимку й порався: збирав, проглядав і розкладав на купки свої папери. Металеві очі, наполовину затулені темними струпами, зосереджено мерехтіли на понівеченому обличчі. Коли він відкинув волосся назад, вони застигли, мов червоні шипи.

— Торне, — боязко прошепотіла Офелія. — Не хотіла б вас засмучувати, але ви... ну, цей... ви маєте не дуже добрий вигляд.

— Поріз на лобі, тріщина на носі, розтягнуто кілька м’язів, поламано два корінні зуби, — перелічив Торн, не підіймаючи голови від сортування. — Не беріть кров близько до серця, то моя.

— У вас є аптечка?

— Була. Остання шухлядка робочого стола.

Сівши навшпиньки під столом, Офелія знайшла лакований дерев’яний ящичок і ненароком висипала весь його вміст додолу. На її превеликий подив, там були лише гральні кості: десятки, сотні маленьких кубиків. Найдивакуватіша й геть безглузда колекція, що її Офелії доводилося коли-небудь бачити.

Шухлядку з аптечкою Офелія зрештою знайшла за робочим кріслом — від аптечки ширився млосний запах. Флакони, що були там, побилися. Сподіваючись знайти бодай щось непошкоджене, Офелія обережно попорпалася в уламках, але не знайшла жодної неушкодженої пляшечки, і не було в аптечці ні бинтів, ні бандажа, ні компресів, ні лейкопластирів.

— Вам треба до лікаря, — виснувала Офелія.

— Ні, — заперечив Торн, — я мушу поскладати документи. Інтендантство відчиняється о восьмій, ні хвилиною пізніше.

Із шаликом на плечах, що в’яло посіпувався, Офелія присіла на килим навколішки перед павукоподібною постаттю Торна й подала йому оберемок підібраних дорогою аркушів.

— Як скажете. А тепер розказуйте, що сталося?

Торн відповів, оглядаючи факсиміле у світлі лампи:

— Двоє осіб у масках удерлися в Інтендантство, видряпавшись на зовнішній мур. Вони поставили мені кілька запитань, на які я, звісно ж, не став відповідати, потім стали шукати тут того, чого не витребували в мене. Мої байстрюцькі пазури, мабуть, не такі гострі, як у батькових родичів, але вкупі з пістолетом досить переконливі — ці два пани спіймали облизня й повтікали через вікно. — На доказ своїх слів, виголошених, як у протоколі, Торн помацав у кишені сорочки й дістав звідти чорний оксамитовий мішечок. — Ніс і мізинець, — оголосив він, струшуючи мішечок. — Відсьогодні мої нападники матимуть прикметні риси, що полегшить майбутній розшук.

— Чого їм було треба? — запитала Офелія, намагаючись не дивитися на мішечок. — Що вони шукали?

— Конфіденційну інформацію. Так сталося, що я відповідаю за чутливу справу за участю важливих осіб.

Офелії забило подих: їй навернувся спогад про лист із погрозами.

— Через Книгу володаря Фарука?

— Що? — пробурчав Торн. — Це жодним чином не пов’язано з нападом. Останнім часом я працюю над реабілітацією розжалуваних.

Офелія одразу пригадала всі ті газетні статті, що налаштовували мешканців Місяцесяйва проти розжалуваних, і Торнову непевну позицію щодо них.

— Реабілітацією? Беренільда казала, що злочини цих кланів надто тяжкі, тому їх ніколи не помилують.

— Це не зовсім так.

Довге тіло Торна майже не ворушилося, зігнуте в позі лотоса, а його худорляві руки й долоні метушилися сюди-туди, порядкуючи між безладом. Торн розпрямляв, складав і вирівнював одну до одної бухгалтерську документацію; він робив це так ретельно, що з нових складених купок не стирчав жоден папірець. Подивившись зблизька, Офелія розібрала, що кожна з купок відтворювала наземні й доземні лінії квадратів на килимі, і на позір все це було в досконалій симетрії. Офелії спала на думку незбагненна колекція гральних костей і флаконів, які вона знайшла під столом, і дівчина не на жарт замислилася, чи, бува, не схибив трохи Торн.

— Розжалувані — неперевершені мисливці, єдині, хто спроможний дати раду фауні цього ковчега й оборонити мешканців. Якби ви побували в інших містах Полюса, то побачили б, як їх шанують немічні. Ось через це — і тільки через це — їх тут так побоюються.

Офелія ще сильніше стисла руками ноги й занурилася підборіддям у шалик. Холод, що раптом заполонив її, був гірший за той, що панував в Інтендантстві. У неї виникло відчуття, що її наречений — лічильна машина.

— Тоді як же переконати двір дати їм іще один шанс?

— За допомогою закону, — відповів Торн, беручись за ще одну купу документів. — Конституція передбачає можливість послабити остаточну заборону на тимчасову в разі, якщо таке послаблення в суспільних інтересах. Я доповім про це на наступних Станових зборах першого серпня. Тека справи містить вагомі аргументи й надійно схована в сейфі. Відтак Інтендантство представлятиме інтереси розжалуваних і надаватиме їм офіційний захист, попри всю пошану до шантажистів, — закінчив Торн по-діловому красномовно.

Офелії раптом майнула думка про порцелянову люльку, яку вона прочитала для Арчибальда. Голова військової поліції умертвив розжалуваних за браконьєрство, а тепер повідомляють про його зникнення. Якби не сумлінне дотримання професійної таємниці, Офелія охоче поділилась би з Торном тим, що їй було відомо.

— Що таке Станові збори? — натомість запитала Офелія. — Ніколи не чула про них.

— Їх проводять лише раз на п’ятнадцять років. Фарук головує в Раді міністрів і заслуховує скарги трьох станів: аристократів, розжалуваних і немічних.

— А чого це саме ви представляєте інтереси розжалуваних? Ви ж усе-таки вбили одного з них.

Офелія насупила брови. Ще було свіже в її пам’яті, як за вечерею Торн оголосив цю новину, сьорбаючи суп, та ще й із таким виглядом, неначе сказав щось буденне.

— Самооборона, — відказав Торн, і оком не змигнувши. — Якщо розжалуваний стає на службу до аристократа, щоб той не плямив руки, — хай начувається. Принаймні розжалувані не мають права входу у двір, зокрема під час Станових зборів. Вони повинні обрати представника. Обравши мене, вони вчинили розумно.

В Офелії холола кров у жилах від того, як він із нею розмовляв: зарившись у папери, жодного разу не глянувши на неї. У брудній сорочці, з невиразними інтонаціями й механічними жестами, Торн скидався на іржавий автомат, приречений на вічний рух.

Після мовчанки Торн, утім, позирнув на кишеньковий годинник, теж забризканий кров’ю.

— Ви закінчили із запитаннями? Гаразд. Тоді моя черга.

Торн відклав годинника, обплів коліна руками й нарешті перестав совати ними. Тепер вони були геть позбавлені життя. Усе його тіло, напіввигнуте, напівзігнуте, застигло, наче хтось натиснув кнопку «стоп». А заляпане кров’ю, посиніле обличчя нічого не виражало, хіба що було набурмосене.

Цей спокій був удаваний. Офелія вся зіщулилася, коли Торн нарешті підвів голову. Його погляд уп’явся в неї, як лезо бритви.

— Що ви сьогодні робили в Арчибальда?

Безсторонні інтонації Торна набули полив’яного відтінку. Особистий поворот розмови заскочив Офелію зненацька. Вона не могла збагнути, як Торн дізнався про її зустріч з Арчибальдом, не виходячи зі свого кабінету.

— То надто довго пояснювати.

— Ми з вами домовилися про зустріч, — підозріло повільно наголосив Торн. — Чому Арчибальд, а не я? Чим він кращий за мене?

— Не в тім річ, — пробелькотіла Офелія. — Стався форс-мажор.

— Як же нарешті відбути покарання, що ви мені його призначили?

Тепер його очі були схожі на метал, розпечений до білого жару. Скоцюрбившись, Офелія оповила шалик навколо шиї, примушуючи себе не зводити погляду з Торна. Він її лякав, але вона не хотіла цього показувати.

— Я ненавмисне так вчинила. Правду кажучи, я забула про вас.

Почувши цю відповідь, Торн так гостро глянув на Офелію, що вона ще більше зіщулилася, а він, навпаки, випростався і так скинув бровами, що над ними аж тріснула кірка засохлої крові.

— Ви мене не любите.

Офелія відчула, як по ній пройшов електричний дрож. Вона добре знала цей ефект — його породжував дракон, що ось-ось випустить пазури. Інстинктивно вона потягнулася, щоб затулити собі лице, але від цього жесту Торн змінився в лиці. Суворий вираз поступився розпачу.

— Отак сильно ви мене боїтеся?

— Мої нерви сьогодні наразилися на жорстку перевірку, — виправдовувалась Офелія. — Ви б краще глянули на себе в дзеркало, перш ніж брати таке в голову. Ви б самі себе зляка...

— Я ніколи не заподію вам зла.

Торн перепинив її так поривчасто, що Офелія здригнулася. Уперше за тривалий час вона повірила в його щирість.

— Заподіяти зло можна по-різному. Тепер я виявляю довіру дуже обмеженому колу людей, і поки що в ньому немає ні вас, ні Арчибальда.

Торн зиркнув на свої закривавлені ручиська й незграбно потер їх об сорочку, немов нарешті збагнув, який має вигляд.

— У мене багато ворогів, — спохмурнів він. — Я не хочу, щоб ви були серед них. Скажіть, що мені зробити. Ви ж для цього прийшли сюди, хіба ні? Ви щось хотіли мені запропонувати? Я слухаю вас.

Офелії хотілося, щоб ця розмова відбувалася деінде, а не на цьому незручному килимку, і щоб її співрозмовник був без порізів і синяків. Та відступати вона не бажала.

— Мені потрібна робота.

— Робота... — повторив Торн із притаманним йому акцентом, вирізняючи кожен склад цього слова. — Ви вже одну маєте.

— Роль другої казкарки не для мене. Цього вечора мій виступ був жахливий, ще й погано скінчився. Не думаю, що володар Фарук іще колись захоче мене слухати.

Якщо Торну й не припала до душі ця новина, він цього не показав.

— Він продовжуватиме протегувати вам. Для нього ви надто важливі. Зрештою, Фарук забуде про ваш невдалий виступ. Він завжди забуває.

Офелія й сама сподівалася на те, що так воно й буде. Від самої думки про свій провал у неї знову починалися судоми.

— Я вже думала про це. Я хотіла б мати кабінет для читання. Я могла б прочитувати походження фамільних речей або...

— Згода, — мовив Торн, не дослухавши її.

Офелія скинула бровами, приголомшена, що її прохання так швидко задовольнили.

— Будьте подалі від Фарука, — провадив Торн. — Хай йому спало б на думку випробувати вас на Книзі — не погоджуйтеся на це. Книга — то моя справа. Що ще?

— Я найняла собі помічника, але поки що не в змозі йому платити. Я не дуже знаюся на грошових питаннях, та поки шукатиму таку можливість. Чи могли б ви сплачувати йому винагороду за послуги?

— Згода. Щось іще?

— Е-е-е, так, — прожебоніла Офелія, не очікуючи, що Торн на це теж швидко погодиться. — Боюся, що незабаром розучуся відрізняти химери від дійсності. Я хотіла б побачити зовнішній світ.

— Згода, — мов лезом, відтяв Торн. — Полярна ніч закінчилась, і температури піднімаються, скоро зможете подихати повітрям. Що ще?

— Відтоді, як я прибула сюди, мені доводиться постійно триматися за спідницю вашої тітки. Я хочу мати власну домівку, де завгодно й будь-яку.

— Згода. Що ще?

Офелія була певна, що Торн готовий зробити кілька поступок, але й на секунду не уявляла, що він без заперечень погодиться на всі прохання. Він був серйозно налаштований на примирення, і Офелія вирішила піти йому назустріч. Вона розв’язала шалик, протерла окуляри й відкинула з обличчя хащі коричневих кучерів — перестала ховатись.

— Я попрошу вас про останню послугу, найважливішу з усіх. Пообіцяйте, що будете чесні зі мною в майбутньому. Я вже змирилася з тим, що я для вас усього лиш пара рук, — сказала вона, мнучи рукавички. — Я візьму на себе цю роль, щойно наші стосунки чітко визначаться і кожен знайде своє місце. Я навіть готова навчити вас читати, коли після церемонії Дару ви успадкуєте анімізм. А ви навчите мене контролювати мої пазури. Такий буде наш єдиний подружній обов’язок. — проговорила Офелія, наголошуючи на кожному слові. — Оце й усе: щоб я знову вам вірила. не приховуйте нічого, що безпосередньо мене стосується.

Цього разу Торн нахнюплено витримав довгу паузу, раз у раз відвертаючись від вітру, що задував у розбиту шибку вікна, налітаючи то потоком, то вихором.

— Згода. — нарешті пробурчав він.

Вони довго обмірювали одне одного ніяковими поглядами. сидячи в різних кінцях килима. Офелія охоче зробила б символічний жест: простягнула б руку, приязно всміхнулася, але Торн закам’янів, нагадуючи брилу мармуру.

Позаяк розмова набула щирості, Офелія вирішила скористатися нагодою.

— У вас, либонь, виняткова пам’ять, якщо ви покладаєтеся на неї, щоб прочитати Книгу?

Торн скривився, почувши про Книгу.

— То ще м’яко кажучи.

— А на церемонії Дару, — уточнила Офелія, — я ж її успадкую на додачу до пазурів?

— Усе залежатиме від вашої сприйнятливості. Немає чітких закономірностей.

— А як щодо вашої сприйнятливості? Врешті-решт, ваша пам’ять не зробить із вас хорошого читця. І до того ж, — додала вона, пригадуючи угоду, — ви даєте собі лише три місяці на те, щоб опанувати мою родинну потугу. Мені ж на це знадобилися роки.

— Що ж, я не певен, що мені пощастить осягнути це вміння, — визнав Торн.

Офелія пильно подивилася на нього. Торн зі шкури пнеться, щоб задовольнити бажання Фарука, але схоже на те, що не надто переймається тим, як може скінчитися його заповзяття...

— А що, коли ви розчаруєте володаря Фарука, так багато йому пообіцявши? Чи надасть він вам шляхетський титул попри все, як гадаєте?

— Звісно, ні, — мовив Торн так само незворушно. — У такому разі ви позбудетеся обтяжливого подружжя.

Якщо це був саркастичний жарт, то Офелію він анітрохи не повеселив.

— Не варто легковажити із цим читанням. Решта, передусім Фарук, сприймає його вельми серйозно. Я отримала дивний лист... Ну, словом... Річ у тім, що Книга і таємниці, які вона приховує в собі, здається, когось непокоять. Можливо, ще більше, ніж ваші розжалувані, — підсумувала Офелія, указуючи на скалки скла на підлозі.

Торн зітхнув, і через поламані ребра почувся свист, немов із чайника.

— Досить уже про ту Книгу. І якщо це не надто велике прохання, — сказав він, беручи пригорщу паперів, — не привертайте до себе уваги Фарука. А тепер, з вашого дозволу, я б повернувся до сортування.

— Сьогодні я здибалася із шевальє. Він усе мені розповів.

Офелія ще ніколи не мала нагоди поговорити з Торном про втрату родини. З того, що їй було відомо, у дитинстві Торна цькували його зведені брати і дорослими вони вже не спілкувалися. Однак Офелія розгубилася, коли Торн умить шарпнувся всім тілом.

— При цьому були свідки? — запитав він.

— Ні. Правду кажучи, сумніваюся, чи він не божевільний, той шевальє.

Поки Офелія казала це, її осяйнуло. Хто, крім божевільного, надсилав би лист із погрозами й підписувався б фразою «БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ»?

— А ще я мала дуже цікаву розмову з бароном Мельхіором, — провадила Офелія. — Він сказав, що міражники побоюються шевальє не менше за нас. Він залишив мені повідомлення для вас.

— Яке повідомлення?

— Пан барон рекомендує вам обшукати домівку його двоюрідного брата, Арнольда, ні — Гарольда. Він сказав, що це могло б допомогти вашому перепису домашніх тварин, а може, ще в чомусь. Вам зрозуміло, що він мав на увазі?

— Зважу, — промурмотів Торн, гортаючи те, що залишилося від каталогу.

Офелія насупилась. Невже? Оце все? Як для того, хто поклав собі нічого не приховувати, Торн не надто старався. Заклякла від холоду, Офелія підвелася й обтрусила пил із халата. Вона геть виснажилася.

— Піду спати. Не забудьте про свої обіцянки.

— Не забуду. Я ніколи нічого не забуваю.

Торн знову прибрав фахового тону й зібраності, і це мало означати, що час на обговорення його приватного життя вичерпався. Офелії спало на гадку, що вже за два місяці вона пов’яже своє життя, всю решту своїх днів із цим персонажем.

«Якщо доживемо», — майнуло їй, коли вона пробігала очима перевернуте догори дриґом Інтендантство.

— Вам би спершу витерти кров і полагодити вікно, а потім уже приймати відвідувачів, — не втрималася Офелія, щоб не висловити Торну пораду. — Не створюйте людям зайвих приводів триматися від вас подалі.

Утупившись у каталог, Торн вийняв кишеньковий годинник, але не глянув на циферблат, а щільно затиснув годинник у кулаку.

— Ви хотіли б, щоб я був чесний із вами. Отож знайте, що ви для мене більше ніж пара рук. І мені байдуже, якщо хтось триматиметься від мене подалі, аби лише то були не ви. Повернете мені, коли додержу все, що пообіцяв, — пробурмотів він, простягаючи годинник Офелії, не завваживши збентеженого виразу її обличчя. — І якщо ще колись у майбутньому сумніватиметеся в мені, прочитайте годинника. Невдовзі зателефоную вам щодо кабінету, — недбало докинув він замість прощання.

Офелія пройшла крізь дзеркало й повернулась у ліжко в задушливому Гінекеї. Поглянувши на годинник Торна, що пульсував, мов механічне серце, зрозуміла: ще й цієї ночі вона навряд чи засне.

ДЗВІНОЧОК

Офеліє, це мама... Х-р-ш-ш-ш... Я отримала твого останнього листа... Х-р-ш-ш-ш... Багато люб’язностей і жодного слова по суті... Х-р-ш-ш-ш... Ти ніколи не вміла брехати... Х-р-ш-ш-ш... Я ж відчуваю, коли моя дитина щось від мене приховує... Х-р-ш-ш-ш... Отож ти не пускаєш родину у своє життя?.. Х-р-ш-ш-ш... Погано ти нас знаєш, доню... Х-р-ш-ш-ш... Ми прибудемо «Бореалем» четвертого липня о другій пополудні... Х-р-ш-ш-ш... Скасовувати вже пізно — ми залишимося до весілля... Х-р-ш-ш-ш... Твоєму нареченому я не йму віри, тому анімафоную... Х-р-ш-ш-ш... Подбай про житло на двадцять одну особу, твої брати й сестри поїдуть із нами... Х-р-ш-ш-ш... Офеліє, це мама... Х-р-ш-ш-ш... Я отримала твого останнього...

Офелія пальцем зупинила циліндр, що грав на повторі в мініатюрному фонографі, і поклала анімафон до кишені. Цей пристрій не можна ввімкнути механічно — ні вручну, ні ключем, ні мотузочкою. Тому тільки аніміст може дати анімафону хід. Позаяк Офелія ще не цілком осягнула свою потугу, тож, отримавши пакуночок від поштового кур’єра, мусила неабияк попрацювати, поки нарешті прослухала материне повідомлення.

— Ось, — сказала вона тітці Розеліні й Беренільді. — Що думаєте?

Офелія не знала, що саме — радість чи сполох — полонило її серце.

— Ага, четверте липня — це вже наступного тижня, — засмучено сказала тітка Розеліна. — Всі вони вже на борту «Бореаля». Цього разу ми не зможемо відтягнути їхній приїзд. А твоя матінка, дівчинко, не в тім’я бита.

— Гадаю, — масно всміхнулася Беренільда, — гіршої миті годі шукати.

Вона красномовно спинила погляд на вітрині, де художник-каліграфіст саме виводив пензлем «ЕКСПЕРТИЗА & ІДЕНТИФІКАЦІЯ». Це було б найпрекраснішим видовищем, якби по той бік вітрини не витріщалися бридкі мармизи. Ці химери з’явилися вночі, і дотепер жодна не розвіялась.

— Даруйте, пані.

Тітка Розеліна й валькірія мусили потіснитися, щоб дати дорогу двом робітникам, які переносили стіл. «Ні, не стіл, — шаснула думка в голові в Офелії. — Мій стіл». Торн призначив їй невеличкий кабінет для читання. І хоч там усе тільки облаштовували, хтось уже встромляв палки в колеса. Беренільда мала рацію: не найліпша мить для зустрічі з родиною.

Минав третій тиждень відтоді, як Фарук зачинився на останньому поверсі Вежі й не подавав ознак життя. Якщо вірити газетам, то цього вже кілька десятків років не траплялося. На невизначений термін призупинили запис відвідувачів Пірса-Набережної — зазвичай цей список укладав старший камергер залежно від розкладу Фарука. Силу-силенну палацових салонів і садів умить захопила вся аристократія Небограда, зокрема те шляхетство, якого ніколи туди не запрошували. Усюди панувала напружена атмосфера, де кожен почувався королем, і жоден день не минав без офіційних суперечок. Міражники й Павутина завжди мали загострене відчуття спорідненості — тепер і ті, і ті без угаву сварилися, з’ясовуючи, чий клан більш старовинний. Торн скористався з такого сум’яття, щоб устаткувати кабінет Офелії в колишній гардеробній Пірса-Набережної — на видноті, щоб привабити якусь клієнтуру, але й не привертати зайвої уваги з боку Фарука.

Беренільда приклала вишиту носову хусточку до обличчя, затуляючись від запаху свіжої фарби.

— Збурити нашого володаря несосвітенною казкою про ляльку... Що ви взагалі собі думали? Через вас ми втратили чи не всю нашу протекцію.

Відтоді, як Офелія зчинила бучу в Оптичному театрі, Павутина відкликала особистих наглядачок. Арчибальд марно намагався не допустити цього, але його родина була непохитна: відтепер лиш одна валькірія мала наглядати винятково за Беренільдою та майбутньою дитиною.

Офелія змовчала про те, що для себе не бачила великої різниці. Валькірії не перешкоджали ні образам, ні погрозам. А до того ж як було лячно, коли ці бабці супроводжували їх, мов тіні, ніколи й словечка не кажучи.

Офелія ж воліла давати собі раду самотужки.

— Не журіться, пані, — натомість сказала вона. — Володар Фарук дуже вас цінує й завжди боронитиме.

— Що ви таке вигадуєте? Уже кілька тижнів він мене не торкається, заледве дивиться на мене. А коли я стану матір’ю, то взагалі не існуватиму для нього. Його ласка завжди була непевна, — гірко прошепотіла Беренільда, — я знала це від початку. Просто не думала, що це все отак закінчиться.

Офелія винувато глянула на опуклий живіт Беренільди — майбутня мати повсякчас оповивала його руками, немов дитина могла випорснути із цього прихистку.

— Що зроблено, те зроблено, — провадила Беренільда, випнувши підборіддя. — Для вашої родини Торн щось придумає. О, а ось і він!

І справді, задзеленчав вхідний дзвіночок — на поріг ступив Торн, зігнувши свою довжелезну поставу у дверному прогоні. У чорному однострої з еполетами, зачесавши волосся назад, Торн уже мав значно кращий вигляд, ніж востаннє, коли вони бачилися з Офелією, хай навіть шрами тут і там залишили темні доріжки на шкірі. Він блиснув поглядом на страховидні химери, що обплямили вітрину.

— Не чекайте, що гребтимете клієнтів лопатою, — мовив Торн замість привіту.

Тітка Розеліна розтулила була рота, щоб сказати щось, але Беренільда лагідно взяла її під руку й повела геть.

— Ходімо, хай мій племінник і ваша племінниця вільно поговорять.

Офелія дивилась, як вони зигзагами обходять робітників у ще не облаштованому кабінеті. Люб’язний жест, але вільніше Офелія не почувалася.

На позір Торн уособлював незворушність: суворий профіль, великий ніс стримить над людськими долями. Тримаючи руки за спиною, Торн, однак, без упину вистукував указівним пальцем по кулаку другої руки. Завваживши це, Офелія подумала: а чи не бентежиться Торн у її компанії так само, як і вона. Тепер між обома була домовленість, між ними все мало б з’ясуватися, але від останньої розмови в неї залишилося щось таке, чого вона до кінця не могла збагнути. І що більше наближалася дата шлюбу, то більше вона відчувала острах.

— Я отримала повідомлення від матері, — сказала Офелія без прелюдій. — Вона буде тут наступного тижня. А з нею — двадцятеро моїх родичів.

Досі тримаючи руки за спиною, нерухомо випроставшись і стоячи, як кам’яний стовп, Торн нічого не відповів, і на мить Офелія засумнівалася, чи почув він її.

— Двадцять одного... — нарешті пробурчав він. — Двадцять одного аніміста понад місяць треба буде десь селити, годувати й охороняти. А вдома цим людям нема що робити?

— Наша родина працює в галузі збереження спадщини. Улітку робота припиняється. А ви хіба ніколи не брали відпустки?

Торн так насупив брови й зморщив порізаного лоба, немов Офелія образила його.

— Ваші батьки намагатимуться забрати вас назад на Аніму, — за мить мовив він. — Я їм не подобаюсь, а ваша мати запальна. Хай яка велика буде спокуса, не подавайте їм жодної надії забрати вас із Полюса, перш ніж ми не поберемося. Було б добре, якби ви уникали певних тем у розмовах із родичами.

Офелія й собі насупилася.

— А з Настоятельками? — одерев’янілим голосом спитала вона. — Це ж за їхньої участі ви з тіткою домовилися про шлюб. Вони вже напевне знають істинні підстави.

— Ні, — на її подив, відповів Торн. — Вони нас ні про що не запитували. Правду кажучи, вони полегшено зітхнули, зрозумівши, що й без них усе відбудеться.

Офелія стисла маленький анімафон у кишені сукні. «Ми даємо тобі останній шанс», — сказала Настоятелька перед Офеліїним від’їздом. Хай під яким кутом вона розглядала тодішні обставини, але вони не надто скидалися на шанс.

— Я погана акторка. Мені самій складно знайти поважну підставу залишатися тут. Уже не кажучи про те, щоб переконати в цьому батьків...

— Ви пов’язані контрактом із Фаруком. У разі самоусунення і ваша, і моя родина наразяться на серйозні дипломатичні наслідки, — нагадав Офелії Торн.

— Та знаю я все це, — роздратовано відповіла йому на це Офелія.

Вона йому: «туга за домом», а він: «державна справа». Він помітив її роздратування, бо нарешті зволив опустити в її бік свій дорідний ніс.

— Либонь, вам було б приємніше почути, що вашою підставою залишитися хотів би бути я? Та в цьому я сумніваюсь.

— ...листа... Х-р-ш-ш-ш... Багато люб’язностей і жодного слова по суті... Х-р-ш-ш-ш... Ти ніколи не вміла брехати...

Офелія вихопила руку з кишені, щоб анімафон замовк. Пристрій увімкнувся через її хвилювання.

— Ні, — відказала вона напруженим голосом, — треба, щоб ви допомогли мені заспокоїти батьків, коли вони приїдуть. Я не прошу вас грати зразкового зятя, але просто всміхатися ви вмієте?

Офелія не розібрала, чи зрозумів Торн запитання, її голос перекрив дзвіночок вхідних дверей. Офелія собі не повірила, коли побачила, як поріг власною персоною переступає Лазар — обходисвіт, що мав міжродинну репутацію.

— Тук-тук, відчинено? — весело запитав він, трохи піднімаючи здоровенний циліндр. — Добридень, дорогенькі леді!

Окрім чудернацької вимови — Лазар проковтував усі «р» і перекручував кожну голосну, — мандрівник був примітний тим, що мав довге сріблясте волосся, безбороде лице, лисину, об’ємистий білий редингот і пару пустотливих очей, що мерехтіли з-під рожевого пенсне. Під виглядом старого фігляра ховався невтомний подорожанин і геніальний підприємець. Родом він був із міста-держави Вавилон — він вимовляв це як «Вавильон» — космополітичного й авангардного ковчега, про який Офелія чула з дитинства. Попри те що Лазар уперше з’явився на Полюсі, він, проте, був один із нечисленних мандрівників, яких скрізь при дворі зустрічали хлібом-сіллю.

— Я зайшов у справі! — вигукнув він, прикипівши цікавими очима до вишкірених химер на вітрині.

Офелія прибрала фахового вигляду. Ліпшого початку нової кар’єри годі було шукати. Лазар приїхав на Полюс усього на кілька тижнів, і вже всі аристократи встигли пересваритися, до кого саме він зайде в гості. А Лазар узяв і постукав у двері її кабінету — її, зневаженої всіма Офелії.

До того ж Лазар прийшов не сам. Вальтер, його механічний мажордом — новісінький, з вавилонської мануфактури, — поривчастими й закостенілими рухами йшов назирці за Лазарем.

— А ви казали мені не чекати клієнтів? — шепнула Офелія Торну.

Торн промовчав. Щойно продзеленчав дзвоник, інтендант знову відійшов на регламентовану відстань і набув вигляду поліцейського, так ніби вважав, що розмовляти з нареченою при людях нечемно.

— Добридень, пане Лазарю, — привітала його Офелія, ідучи назустріч.

Вона старалася не дивитися на Вальтера, не бажаючи здатися неґречною. Оце вперше вона зустріла цього механічного мажордома, про якого тільки й мови було в Небограді.

Окрім чорної лівреї, він не мав нічого людського. Далебі, він уподібнився до рухомих манекенів, на яких навчаються малюнку: металева голова не мала обличчя, а на кожному суглобі кінцівок було видно гвинтики. Подейкували — зокрема, Ренар подейкував про те, ніби подейкували, — що Вальтер умів носити валізи, подавати чай і грати в шахи, що вже було за неабияке досягнення, хай він ніколи й не вигравав.

— Ви міс Офелія, чтиця з Аніми? — запитав Лазар, оглядаючи її поверх свого рожевого пенсне.

— Так, пане.

— Чудово! — зрадів він, передаючи Вальтеру циліндр і тростину. — Я був на Анімі двічі, там так мальовничо. Ваші цегляні будиночки мають норов... Ба в прямому сенсі — справжній норов, до того ж не завжди хороший. Якось одні двері затисли мені пальці, бо я забув витер ги черевики об килимок. Отже, ви приїхали з іншого кінця світу й облаштувалися тут? Я вельми шаную людей, що відкриваються культурам інших родин!

Поки старий Лазар гарячково тряс їй руку, Офелія не стала казати, що на Полюсі вона приземлилася не з допитливості. Вона ще більше затужила б за домом, якби й далі говорила з ним про Аніму в цьому тоні.

— Ви мов та неймовірна архітекторка, я багато про неї чув, як приїхав, — захоплено провадив він, вимовивши «неймовірна» як «неймовіїна». — Небоград — це чистісінький шедевр, я в захваті від кожного поверху! Міс Гільдеґарда, чи не так? Справжня терайдійка, уявляєте? Маю надію зустрітися з нею теж, але її не впіймати! Я багато-пребагато подорожував, але ніколи не бував на Терайдузі. Цей ковчег складно визначити, кажуть, що його затиснуло в бганці космосу. Однак терайдійці по всьому світу проклали собі стежки навпростець! Знаєте про міжродинні Рози Вітрів? — запромінився він, немов ішлося про найбільші дива, що колись винайшла людина. — На кожному ковчегу є по одній такій, і всі ведуть на Терайдугу. Так-так, на кожному ковчегу, панночко, навіть у вас на Анімі! Якби терайдійці погодилися зробити Рози Вітрів доступними для громадськості, то сталася б транспортна революція. Дирижаблі геть! Та дарма — то дуже-дуже таємнича родина, і не хочуть, щоб їх турбували. Терайдійці охоче займаються імпортом та експортом, але обережно! За найменшого заворушення вони згортають справи й закривають Рози Вітрів. Ви вже куштували терайдійські мандарини? Вони найсмачніші!

— Чим можу бути вам корисна? — якомога ввічливіше урвала його Офелія.

Лазар без угаву торохтів і не випускав її руки — Офелії аж пальці заболіли.

— Ви? — здивувався Лазар. — Та нічим, я більше вас не затримуватиму. По правді, я шукав пана інтенданта, і мені сказали, що його можна знайти тут.

Офелія побачила, як Лазар, вивільнивши її руку, пішов брати в зашморг Торнову.

— Шановний пане, от ми й зустрілися! Ви так само невловимий, як і міс Гільдеґарда. Я сподівався побачитися з вами тоді, коли прибув, я...

— Інтендантство не купуватиме ваших автоматів.

Торн скрушно урвав Лазаря, не торкнувшись руки, простягнутої до нього. Геть не образившись, старий вояжер, навпаки, ніби потішився із цієї відмови.

— А ви достеменно такий, яким вас малюють, пане інтенданте. Приділіть мені бодай хвилинку вашого дорогоцінного часу. Не зупиняйтеся на комерційних міркуваннях — спробуйте уздріти, що насправді являє собою Вальтер, — проголосив Лазар, театрально махнувши рукою на манекена в лівреї. — Це не іграшка для дорослих. Він результат одомашнення машини людиною, не більш і не менш! Вальтер візьме на себе чорну роботу й виконуватиме її дуже акуратно. Вальтере! — покликав Лазар, широко розкриваючи рота на всі три склади. — Вітання!

Механічний мажордом закостеніло нахилився на дев’яносто градусів і впустив Лазаревого капелюха й тростину, мабуть, не міг виконувати більше однієї вказівки за раз.

— Трясця! — вилаявся Лазар, дістаючи з редингота здоровенний ключ. — Я забув його завести.

— Інтендантство не купуватиме ваших автоматів, — повторив Торн.

Офелія здригнулася, почувши, як знову задзеленчав дзвоник вхідних дверей. Переможно вимахуючи шкіряним нотатником, у проміжку дверей з’явився Ренар.

— Ще чотири, панно!

Попри те що Ренар уже не був лакеєм, він усе одно носив медово-жовту ліврею придворного слуги, щоб ліпше розчинятися на тлі декору. Золоті нараменники, руда грива — на відміну від тьмяного Торна, Ренар був пишнобарвний. Офелія й собі немов променилася кольорами від самого погляду на свого помічника. Завдяки йому вона хоч якось дихала в ті три довгі тижні вигнання із товариства.

— Я нарив вам чотирьох нових потенційних клієнтів, панно. Їхні працівники — то мої приятелі, словом, це нам на руку ковінька, — шелеснув він їй, пробігаючи великим пальцем по сторінках нотатника. — Це торговці картинами, ломбарди й банкіри. Скрізь тиняються оті химери, і вони вже не годні відрізнити оригінал від підробки. Ваші ручки скажуть їм усе, що їм треба знати, — ви станете за королеву демістифікацій!

— Інакше кажучи, ворог громадськості номер один, — зауважив Торн понурим голосом.

Дарма, що Ренар був кремезний, мов та шафа, але від Торнового погляду вигнувся назад усім тілом. Ренарову впевненість мовби зимовим вітром здуло й швиргонуло на землю.

— Прошу... прошу пана мені пробачити, — залопотів Ренар, умить опускаючи очі. — Я, звісно ж, не намірявся поставити панну його наречену в складне становище. Я намагався...

— Не слухайте його, Ренольде, — хапливо втрутилася Офелія. — Як на мене, це прекрасна думка. І до того ж, — докинула вона, вказуючи красномовним жестом на вітрину, обплямовану химерами, — як бачите, наді мною немає німба святої.

— Даруйте, пане служнику, — встряв старий Лазар, приязно всміхаючись. — Яка ваша особиста думка про одомашнення людини людиною?

Поки Ренар нерішучим поглядом обводив механічного мажордома, що його мав намір продемонструвати йому Лазар, кілька разів зателенькав дзвоник на дверях, і Ренар вийшов сухим із води. На порозі вовтузився барон Мельхіор, силкуючись якомога елегантніше проштовхнути ошатне вгодоване тіло у дверний отвір. Весь убраний у райдужні кольори, барон уподібнювався до монгольф’єра на ногах. Його намащені довгі вуса піднялися в усмішці, щойно барон побачив Торна.

— Пане інтенданте, я саме думав, де оце ви!

— Тут, — відповів Торн, засвідчуючи очевидне.

— Пані, — привітався барон Мельхіор, знімаючи капелюха перед кожною, і вкрай обережно, щоб не забабрати білі черевики, перейшов через будівельний гармидер до кабінету. — Овва, пане Лазарю, і ви тут? Радий бачити вас знову. Пане інтенданте, пробі, щось немає «Нібелунгів»!

— Візьміть собі з підлоги, — запропонував Торн, указуючи підборіддям на шари газет, що ними вкрили паркет на час робіт.

— Я маю на увазі сьогоднішній номер. Він не вийшов. Мій двоюрідний брат Чехов головує в «Нібелунгах» понад тридцять років, а ніколи такого не бувало.

— Чого ви хочете від мене?

— Нічого, — щиро зізнався барон Мельхіор. — Та як на те мій другий двоюрідний брат — ось він — надіслав у сьогоднішній випуск невелике оголошення саме для вас. Позаяк «Нібелунги» не вийшли, брат зачитає вам його вголос.

Барон Мельхіор був такий огрядний, що Офелія не помітила ще одного міражника, що зайшов назирці за ним. Цього супутника, втім, складно було не помітити: з голови до п’ят він виблискував прикрасами. На повіках мав кастове татуювання, на всіх пальцях — персні, а на кожній косиці білявої бороди — перли. Навіть вишукана срібна тростина була оздоблена коштовними каменями чи, ймовірніше, химерами коштовних каменів. На виду, облямованому золотими сережками у вухах, блукав вираз обуреної доброчесності. Як мало не у всіх міражників, у наперсній кишені в нього красувався блакитний пісковий годинник.

Офелія впізнала в бароновому супутникові найпершого міражника, якого зустріла була, коли втекла з Беренільдиного маєтку й потрапила до Місяцесяйва Тоді вона подумала, що він король.

— Я вимагаю реституції!

Міражник заговорив так голосно, що Офеліїні окуляри підскочили в неї на переніссі, так само як і вона сама. Безбоязному Торну ноги не підломились, і ручиська за спиною він не розплів.

— Заспокойтеся, брате Гарольде, — втихомирював його барон Мельхіор. — Ми в цивілізованому товаристві й тихо-мирно все залагодимо.

Офелія повернула дужки окулярів на вуха. Отже, це і є граф Гарольд, опікун шевальє? Не схоже було на те, щоб він налаштувався слухати братові поради, бо ще голосніше правив своєї, молотячи тростиною об підлогу й розкочуючи кожне «р» так, що аж земля дрижала:

— Я пр-р-роти того, щоб якийсь байстр-р-рюк подавав скар-р-ргу на чоловіка мого р-р-роду і моєї р-р-репутації!

— Скаргу подав не я, а Інтендантство, — поправив його Торн по-величному спокійно. — За «незадеклароване вирощування значної кількості домашніх тварин і самовільне проведення дослідів на них», — процитував він напам’ять. — На ваших собаках неодноразово проводили маніпуляції в стані гіпнозу. Така діяльність суворо заборонена законом.

— Повер-р-рніть мені собак! І повер-р-рніть мені племінника!

— Я не брав особистої участі в його арешті, — розважливо відповів Торн. — Ви зможете провідати його в поліційному відділку.

Офелія вибалушила очі. Шевальє заарештували? У тітки Розеліни вихопилось «Іті твою поза хатою!», а Беренільда присіла на стілець, завалений пакетами зі штукатуркою, стишуючи здивоване «Ох!».

— Ви не навчили свого вихованця як слід застосовувати потугу, — провадив Торн, поки стіни читального кабінету не затремтіли знову від голосу графа. — Він відповідальний за тяжкі поранення, що могли призвести до смерті. Інтендантство ухвалило почати провадження Ампутації, — закінчив він по-фаховому відсторонено. — Щойно цей запит опрацюють, ви зможете забрати племінника.

— Повер-р-рніть мені собак і повер-р-рніть племінника, байстр-р-рюче! — налягав граф Гарольд, вочевидь аніскільки не слухаючи, що йому кажуть. — Якщо ви їх не повер-р-рнете, — сказав він, поціливши тростиною в Офелію, — то я забер-р-ру у вас цю чужоземну шльондр-р-ру!

— Графе Гарольде! — обурився барон Мельхіор, і далі всміхаючись. — Як міністр елеганцій я не терпітиму таких висловлювань у присутності високопосадовця і дипломатичної гості. А як ваш двоюрідний брат благаю вас: не завдавайте клопоту нашій родині. Про це вже добре дбає ваш племінник.

Граф Гарольд на мить здавив пальці в перснях навколо блакитного піскового годинника, мовби борючись зі спокусою відкупорити його тут і тепер. На скроні в нього здималася вена, і Офелії майнула думка, чи не вибухне та жила. Особисто Офелія не образилася б, якби він відкупорив годинника, зник на кілька секунд, а тоді з’явився знову в стані солодкої ейфорії.

— То чого ж ви пр-р-рагнете, байстр-р-рюче? — напосідався граф. — Спр-р-ровокувати мір-р-ражника?

— Я зібрав надзвичайно цікаві свідчення, — відповів Торн, не полишаючи байдужого тону. — Двоє найманців підтвердили, що вашими стараннями їх відрядили переконати мене не боронити інтереси розжалуваних на наступних Станових зборах. Вважайте за щастя, що я не здобув від них письмового зізнання.

— Ви пор-р-рожнє місце, — презирливо мовив граф Гарольд, погладжуючи перли на бороді пальцями в перснях. — Ваш батько був вар-р-рвар-р-р, а мати — конспір-р-ратор-р-рка. Де вони тепер-р-р? Дер-р-ржава — це мір-р-ражники!

Кинувши заводити Вальтера, Лазар спостерігав за цією сценою і робив нотатки майже так само зацікавлено, як науковець. Офелії він скидався на зоолога, що вивчає поведінку малодослідженого виду тварин.

Дедалі більше бентежачись, барон Мельхіор поклав узяти ситуацію у свої руки. Він попорпався в кишенях графа Гарольда, дістав дивовижної краси срібну слухову трубку й приклав її графу до вуха.

— Ми вас почули, — чітко вимовив барон у губник, — тепер дозвольте мені обговорити подробиці з паном інтендантом.

Граф Гарольд роздратовано підібгав губи, але нарешті вгамувався, давши перепочинок барабанним перетинкам усіх присутніх. Із цього затишку скористався робітник і прослизнув за графа з відром клею і рулонами шпалер навпереваги — безперервна робота в таких умовах свідчила про гідну хвали фаховість.

— Прошу вибачити мого двоюрідного брата за його слова, пане інтенданте, — вів далі барон Мельхіор, зісподу тримаючись за дебелу жилетку всіх кольорів райдуги. — Його ошелешили арешт племінника й вилучення хаскі. Міражники вам не перешкоджатимуть, — запевнив барон, понизивши голос, щоб граф Гарольд його не почув навіть крізь слухову трубку. — Звірі більш непередбачувані й розумніші за звичайних тварин, ще й несприйнятливі до наших химер. Ми офіційно засуджуємо ці таємні досліди.

Затиснута між високим Торновим силуетом і безмірним Мельхіоровим черевом, Офелія сиділа тихо, мов миша. Вона добре бачила, яких зусиль докладав барон, щоб не надто себе скомпрометувати. Попри те що Мельхіор усміхався і прилизував довжелезні вуса вказівним і великим пальцем, у нього був іще більш стурбований вигляд, ніж коли вони востаннє бачились. Очі безперестанку крутилися в орбітах, мовби він боявся стусана від власної тіні. Офелії здавалося, що аж так тривожитися дещо надмірно, але вона не забула — ніколи не забуде, — що саме завдяки барону Мельхіору відбувся арешт шевальє. Давно вже не спадало на неї таке полегшення.

На свій подив, Офелія не укмітила того самого почуття в очах Беренільди. Та досі сиділа на стільці й видивлялася на свіжопоклеєні шпалери, при цьому замислено пестячи живіт.

— То як щодо моєї скар-р-рги? — прогарчав граф Га-рольд і змахнув слуховою трубкою навспак, заступаючи варту. — Що ви вирішили, байстр-р-рюче?

— А як щодо моїх автоматів? — пожвавішав Лазар, трясучи ключем від Вальтера.

— А щодо нашої родини? — урвався терпець тітці Розеліні.

Офелія сиділа, мов громом прибита. У неї було таке враження, наче всі навколо напризначали зустрічі в її читальному кабінеті, щоб поговорити про що завгодно, тільки не про читання. Навколо й без того панувало сум’яття, а ще й розкотився передзвін телефона. Це вперше Офелія його почула. Спершу пошукала під аркушами газети, що ними закрили меблі від фарби, аж поки знайшла його, новісінький, на останній сходинці складаної драбини.

— Так? — спитала вона в отвір слухавки.

Через крикняву зусібіч Офелія не почула, яке ім’я було названо. Вона заткнула вухо й зрештою почула Арчибальда з мідяними нотками в голосі.

— Ви маєте такий похнюплений вигляд, паняночко, що не стримався, аби вас не підбадьорити! А ще перевіримо вашу нову телефонну лінію.

Офелія докірливо зиркнула на стару, що суворо, мов дуенья, супроводжувала Беренільду. Так, ніби Арчибальд ховався під неосяжною чорною сукнею валькірії. Офелія ніяковіла, знаючи, що він завжди в засідці по той бік цього погляду. Крім його уваги, вона привернула й Торнову. Завваживши, як напружуються риси його суворого обличчя, Офелія повернулася до нього спиною і витріщилася на газовий ліхтар, що його працівник саме чіпляв на стіну.

— Дуже неслушна мить. Передзвоніть пізніше, якщо ваша ласка.

— А вам треба буде голосніше говорити, щоб я вас почув, — дражнив Арчибальдів голос у слухавці. — Або ні, мовчіть і послухайте мене. Пам’ятаєте, як ви нещодавно зробили мені маленьку послугу?

— Е-е-е, так, а що? Маєте новини від пана голови?

— Ні, — весело відказав Арчибальд. — Це знову почалося.

— Що знову почалося? — пробелькотіла Офелія, притискаючи рот до мідної слухавки. — Що ви зробили?

— Питання не в тому, що я зробив, а в тому, чому я не зміг завадити. Збирався просити вас покликати Торна, але вже не треба, — додав Арчибальд недбало. — Він човгає прямісінько до вас.

Не встигла Офелія розвернутись, як у неї вихопили слухавку з рук.

— Хто на дроті? — запитав Торн владним тоном.

Торн був такий високий на зріст, що Офелія мусила видертися сходинками драбини, щоб опинитися на тій самій висоті, що й він. Судячи з того, як у нього напнулися м’язи щелеп, Офелія втямила, що він цілковито зосередився на телефонному співрозмовникові. Здавалося, Торн не чує ні Лазаря, ні графа Гарольда, ні тітку Розеліну, що й далі по колу товкли йому про автомати, собак і родину, як на заїждженій платівці. Офелія взяла другу слухавку, щоб знати, про що Арчибальд розповідає Торну.

— ...і вся різниця між вами і мною. Ви передбачуваний, як астрономічний годинник! Усе хочете контролювати — я навіть заприсягнувся, що ви не подолаєте спокуси підійти до телефона.

— Досить, — прошипів Торн. — Даю вам десять секунд, щоб переконати мене зараз же не кинути слухавку.

— Щодо пана Чехова, нестерпного головного редактора «Нібелунгів». Хай брати його не шукають — його справді викрали. Ну що, переконав я вас не кидати слухавку? — кепкував Арчибальд.

Стоячи на драбині й вчепившись у мідну слухавку, Офелія добре бачила Торнові очі, — звичайно вони були дуже вузькі, а тепер повільно розширювались.

— Коли, де, хто й чому? — виразно вимовив Торн.

— Минулої ночі, у Місяцесяйві, не знаю і не знаю, — відповів Арчибальд так легковажно, немов вони бавились у загадки.

Офелія поволі осягала масштаб новини. Після голови військової поліції вже другий міражник зникає з глибин фортеці, яку охороняють найліпше в усьому Небограді. Якщо посольство вже не в змозі надавати дипломатичний прихисток гостям, придворні оборудки більше не матимуть меж.

«Чому? — питала себе Офелія, заплющуючи повіки. — Чому це відбувається тепер, коли Дракони мертві, а шевальє під арештом? Чому замість старої гризоти неодмінно має постати нова?»

— Що пан Чехов робив у Місяцесяйві? — прагматично запитав Торн. — І що дає вам підстави стверджувати, що йдеться про викрадення?

Досить було йому вимовити ці слова, як у читальному кабінеті одразу запала тиша, а робітники кинули роботу. Лише граф Гарольд репетував далі й вимагав, щоб Торн перепросив, хоча барон Мельхіор показував йому знаками замовкнути.

— Пан Чехов отримував недоброзичливі листи, — проголосив телефоном безтурботний Арчибальдів голос. — Як почитати мотлох, що він видає, то зрозуміло чому. Пан Чехов сказав мені, що боїться за своє життя, і попросив у мене прихистку. Підозрюю, що під цим приводом він сподівався пересидіти тут, у мене. Перевіз сюди редакцію газети з ротаційною друкарською машиною, папером у бобінах тощо.

— Коротше, — звелів Торн.

— Річ у тім, що вчора ввечері я влаштував бал-маскарад... До речі, як уже заговорили, я вас запрошував, а ви не прийшли.

— Коротше, — повторив Торн крізь зуби.

— Посеред балу пан Чехов пішов до вбиральні й так і не повернувся. Мої жандарми прочесали все вздовж і вшир — його й слід запав. Якщо вам цікава прикмета: востаннє його бачили в білій перуці й жіночій сукні з блакитними воланами.

З того, як наморщився широкий лоб Торн, Офелія зрозуміла: він щосили напружує мізки, а можливі перспективи його аж ніяк не тішать. Дещо мимоволі вона навіть зачудувалася такому вмінню незмінно холодним розумом давати раду будь-якій кризі.

— Чи не передували його зникненню якісь значні інциденти? Сварки? Погрози?

— Ідеться про пана Чехова, — реготнув Арчибальд. — Сварками й погрозами він заробляє собі на хліб! А втім, я саме збирався його видворяти — він без угаву кривдив пані Гільдеґарду, а ображати мою особисту архітекторку в мене вдома я нікому не дозволю.

— Ви обмовилися про листи, — нагадав Торн.

— Ох, так, ми знайшли їх у його особистих речах. Ждано!

— Хвилину ще жду, — сказав Торн, хоча було помітно, що йому вже нетерпеливиться.

— Ні, то я не до вас, а до сестри. Ждано, передай мені якийсь лист. Будь-який. Спасибі. — У слухавці Офелії почулося, як гортають папір. — «Пане Чехов, — читав Арчибальд, — ви не зважили на мої минулі попередження. Якщо ви й далі чинитимете опір і видаватимете свою жалюгідну газету, з мого боку буде вжито серйозних заходів». Віддруковано на машинці, підпису немає, але є кумедна фраза великими літерами одразу після: «БОГ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ МОВЧАЛИ».

Торна це так вразило, що цього разу він одразу не знайшов, що відповісти, — навіть не завважив, що Офелія мало не впала з драбини. Лист. Чехов отримав такого самого листа, як вона. І він зник.

— Інтендантство має почати розслідування і заслухати свідків, — постановив Торн. — Я буду на місці за пів години. До того — офіційна заборона залишати посольство.

Ледве Торн поклав слухавку, як уже забринів дзвоник вхідних дверей. Офелія пообіцяла собі, що зніме його, щоб більше ніколи не чути.

— Зустрічі закінчено, — оголосив Торн безапеляційним тоном. — Моя присутність необхідна деінде.

— Я прийшов не по вас, пане інтенданте, а по панну чтицю, — відповів тихий ввічливий голосок. — Її бажає бачити клієнт.

Цього разу Офелія похапцем скотилася з драбини. На порозі кабінету стояв юний Фаруків пам’ятець.

— Наш володар чекає вас надворі, — мовив юнак і притримав їй двері, янгольськи всміхаючись. — Він хоче з вами поговорити.

КЛІЄНТ

Якби вітрину кількома шарами не вкривали химери, мабуть, Офелія помітила б, як змінилося все надворі. Гардероб, де їй облагодили кабінет, перебував у глибині палацової галереї Пірса-Набережної. Щоб дістатися до нього, треба було пройти майже кілометр килимом повз панорамні вікна, чайні столики й колонади. Тому Офелія розгубилася, побачивши перед своїми дверима всіх придворних. Натовп був такий щільний, а галерея — така вузька, що шляхетство обсіло антресолі з біноклями напоготові, щоб нічого не пропустити у виставі. Однак Офелію приголомшило не те, що їх так багато, а тиша. Жоден її виступ у ролі другої казкарки не привертав такої уваги.

— Яка захоплива родинна зустріч, — озвався Лазар і насунув на лоба білий циліндр, так ніби то був якийсь місцевий звичай. — Вальтере, додай цю сцену до моєї фототеки, будь ласка.

Механічний мажордом витягнув фотоапарат, спалахнула моргавка, заклубилася хмарка диму — і Вальтер зробив знімок своїх черевиків.

Офелія ж дослухалася до себе, переймаючись тим, чи не забилася вона, бува, головою, коли скотилася з драбини, бо в окулярах то тьмяніло, то прояснювалося. Знявши їх із носа, вона врешті зрозуміла, що збожеволіли не окуляри, а весь палац. Вона ніколи не бачила, щоб сонце на п’ятому поверсі сідало або щоб його затуляли хмари. Тепер же воно блимало за вітражами, мов погано вкручена лампочка. Освітлення зникало і з’являлось, і раз по раз можна було тільки здогадуватися, який насправді вигляд має місцевість. Ось блимнуло сонце, і Офелія побачила сіру стелю над собою замість зеленого купола й цегляну стіну там, де по той бік панорамних вікон мерехтіло море. Без макіяжу Пірс-Набережна був подібний до ангара.

Побачивши між двома сонячними виблисками Фарука, Офелія вмить збагнула, що це через нього розладналися химери. Скільки вона пам’ятає, цей велет завжди сутулився, позіхав знічев’я, але тепер він суворо, мов пам’ятник, випростався посеред галереї. Тепер його постава була така велична, врода — така нелюдська, білизна образу — така яскрава, а вираз обличчя — такий крижаний, що, здавалося, він сам-один утілював весь Полюс.

В Офелії мороз сипонув за спиною, коли прогримів його голос:

— Нарешті я вас знайшов.

Несподівано і, як здалося Офелії, без найменшого остраху, перед Фаруком постав Торн, закривши своєю тінню Офелію.

— Мене щойно поінформували про тривожні події в Місяцесяйві, — по-діловому доповів він. — Звітую.

Офелія отетеріло споглядала чорну спину його однострою. І звідки в Торна стільки відваги, щоб перетягувати Фарукову увагу на себе? Хвилі Фарукової енергетики були такі гнітючі, що вона-от ледве дихала.

— Хто ви? — повільно запитав Фарук.

— Ваш інтендант.

— Я не по те сюди прийшов.

— Минулої ночі зник пан Чехов, — незворушно, мов друкарська машинка, провадив Торн. — Можливо, тривога хибна, але нам доведеться почати розслідування.

— Я тут не по те.

— Якщо зникнення підтвердиться, я рекомендуватиму посилити охорону на всіх поверхах Небо...

Великий Торнів тулуб похитнувся вбік, неначе виведений із рівноваги прямим ударом в обличчя. Фарукова духовна хвиля вихопилася так рвучко, що Офелія також відчула, як у вухах у неї задзвеніло, мов там закалатали у дзвони. До неї ледве долинули оплески шляхетства на балконах і Беренільдин нажаханий вигук. Натомість вкрай чітко побачила, як у Торна з носа цівкою стікає кров.

— Я не по те прийшов, — повторив Фарук. — Я хочу поговорити з нею.

Якби всі м’язи в тілі не заціпило, Офелія зараз кинулася б до першого-ліпшого дзеркала, щоб утекти від Фарука. Вона очам своїм не вірила, дивлячись на Торна. Ось він нахиляється за золотим еполетом, що відірвався від однострою, дістає хусточку й затикає ніздрі, та ще й так спокійно, як би витирав носа під час нежитю.

— До мене дійшли чутки, що моя наречена пересічно показала себе на сцені. Тепер я шукаю їй інше заняття. Прошу вас приділити мені ще трохи вашого часу.

Цьому висловленню, безперечно, бракувало делікатності, але Офелії було б спокійніше, якби Фарук зглянувся на Торнове прохання. Натомість він повагом обійшов Торна й рушив прямісінько до Офелії. Навколо них запала така непроникна тиша, що дівчина почула, як хруснули в неї хребці, коли вона підвела очі на величне мармурове обличчя, а в найвіддаленіших глибинах її єства здійнялася полярна віхола.

— Як ви смієте? — вимовив він крізь зуби, звертаючись до неї. — З якого права ви пропонуєте свої руки до послуг когось, крім мене?

Офелія й рада була б сказати бодай щось на своє виправдання, але від могутніх хвиль Фарука її воля скам’яніла. Вона не годна була вже ні говорити, ні рухатися, ні думати. Її тіло й душа відтепер перетворилися на одну-єдину брилу криги.

— Ставите себе вище за мене? Зробили з мене іграшку для себе?

За своє життя Офелія вже встигла набратися страху. Вона ледь не вдавилася персиковою кісточкою, її вдарило струмом, коли вмикала лампу, їй затиснуло пальці під вікном-гільйотиною, а вже відтоді, як Офелія полишила Аніму й прибула на Полюс, то годі й перелічити всі страхи, чимраз гірші. Однак нічого з того, що вона досі пережила, не можна було порівнювати з оцим страхом, що охопив її тут і тепер. У Фаруковому погляді не видніло ні люті, ні зневаги — нічого, що могло б віддалено скидатися на емоцію. У глибині цього погляду була пустеля. Офелія зіщулилася від цієї нескінченної просторіні. За один удар серця вона збагнула прірву, що розділяла їхні виміри: безсмертний, обдарований вічним життям, і людина, приречена зникнути. «Ти — лише маленька скороминуща річ, — шелеснув голос звідкись ізсередини. — А Фарук здатен зробити так, що ти минеш іще скоріше». Досить цьому Духові родини насупити брови — і Офеліїн дух трісне, мов крижина.

Фарук засунув руку в глибінь величезної шуби й дістав звідти Книгу.

— Замірюєтеся мати власний кабінет? Чудово, буду вам за першого клієнта.

— Це не передбачено нашою угодою.

Офелія ледве почула затятий голос Торна. Сама вона була цілковито скута Фаруковою кригою, і все, крім його очей, здавалося їй далеким і недійсним.

— Візьміть цю Книгу.

— Вона не готова, — уперто наголосив Торн. — Я не готовий. Перегляньте записник.

— Не думаю, що було б розумно так чинити, володарю, — втрутилася Беренільда, силкуючись опанувати тремтіння в голосі. — Ця люба дівчинка не може бути вам за чтицю. Незабаром читцем стане ось він, мій племінник.

— До того ж кабінет племінниці ще не працює, — як завжди прагматично, підпряглася до розмови тітка Розеліна.

Фарук і вухом не повів у бік ні тієї, ні тієї. Офелія воліла б поглянути на них, щоб заспокоїти усмішкою, сказати їм, що все буде добре, що це всього лише випробування, і якщо вона не зможе його витримати, то доведеться просто перепросити, як годиться фахівчині.

Але вона не була певна, що витримає його.

Фарук її страхав. Ще б пак! Мала сміливість прилюдно йому перечити. Отже, тепер мусить прилюдно заплатити за свою зухвалість.

— Чи згодні ви взяти в роботу мою Книгу? — запитав він, впинаючись у неї поглядом. — Так чи ні? Так чи ні?

— Ні.

Офелії стало соромно від того, яким голосом вона проказала це слово.

Тієї ж миті крижана аура відпливла від неї. Фарук поклав Книгу в шубу. Офелія ледве стримувала себе, щоб устояти на місці. Їй хотілося мерщій дременути звідси. Аж раптом Фарук простягнув до неї руку й своїми пальцями, як їй здалося, схожими на пазури орла, охопив її череп.

— Я вас налякав. Прошу мені пробачити.

Немов смужка пороху на тротуарі, здута вітром, залою прокотилося мурмотіння. Та ще дужче почуте ошелешило Офелію. Дівчина ледве стояла на ногах, а під вагою руки Фарука вона захиталася і тепер зосередилася лише на тому, щоб не впасти.

— Видається, що ви мені на когось схожі, — мляво пояснив Фарук. — Очевидно, ви не та, про кого я думав.

Офелія не зрозуміла, що було в його голосі: розчарування чи полегшення.

— Я звільняю вас від обов’язків другої казкарки. Я надто нервую через вас.

Якби на очі Офелії не наверталися сльози, вона б розреготалась.

— Це через мене ви нервуєте? — почула вона своє запитання, мовлене здавленим голосом. — Чи уявляєте ви хоч на секунду, що я відчуваю у вашій присутності?

— Подивіться на мене.

Рука відпустила голову Офелії, ковзнула вниз до підборіддя і силоміць підвела його, щоб заглянути їй в обличчя. Фарукове ж досі являло собою маску невимовної краси, та очі на ньому сяяли по-людськи. Коли він послабив свій духовний заряд, Офелія знову стала усвідомлювати світ довкола. Сонце вже не блимало, мов лампочка, а стеля знову вдавала скляний небосхил. Світло поблискувало на шляхетних біноклях, відкидало смугасту тінь від пальм навпроти дамської вбиральні й підсвічувало блідість Беренільди й рум’яність тітки Розеліни. Усі куточки зали випромінювали напруження, скрізь, куди Офелія встигла кинути погляд, відчувалося сум’яття. Офелія не повірила окулярам, побачивши, як Торн вигнувся, застібаючи еполет, неначе симетрія однострою була понад усе решту. А вона ж бо думала, що він заклякнув зі страху.

— І дотепер... — пробурмотів Фарук, стискаючи пальці навколо підборіддя Офелії, — і дотепер ви мені все ще когось нагадуєте.

— Кого? — здивувалась Офелія.

— Я не знаю, — дещо збентежено зізнався він. — Либонь, Артеміду. Суть у тому, що я маю намір покласти край вашим казкам.

— Вони правили за гарантію вашої протекції, — сором’язливо нагадала Офелія. — Угода...

— Та годі вже вам докучати мені своїми угодами. У мене й на думці немає скараскатися вас. Я поміркую, якою роботою задовольнити ваше бажання працювати. Усе вирішимо.

Недбало виговоривши ці слова, Фарук нарешті відпустив її підборіддя і поволі відійшов від неї. А потім подався геть із зали. Заніміла Офелія довго-довго дивилася йому вслід — проводжала очима, аж поки він не вийшов із галереї. За ним подалися і всі придворні. Навіть Лазар побіг за ними, кличучи Вальтера — механічний мажордом ішов назирці за чоловіком у такому самому капелюсі, що і його господар.

Офелія досі не оговталася від пережитого, тому аж здригнулася, коли почула чітко вимовлене Торном:

— Ви сьогодні ж покинете Небоград.

УРИВОК: ДРУГА СПРОБА

Ми чимало розважали Бога, а потім, коли набридали Йому, Він забував про нас.

Камінці. Вони зливою падали на нього. Він дивиться, як вони летять у небі, а потім відскакують від його тіла. Судячи із цього спогаду, камінці — якась суміш цегли, черепиці й скалок скла — падають лише туди, де стоїть він. Там і тут ледь-ледь тримаються якісь секції фасаду, а замість вікон зяють дірки. Він пригадує обрис баштового крана вдалині. Стежина війни. Одні люди відбудовують те, що інші зруйнували.

Де стіна з малюнками? Де кімната? Де Бог?

Він змушує пам’ять відстежити зворотну траєкторію камінців, від миті дотику до тіла й півколом аж до неба, щоб повернутися до висхідної точки. Дітлахи. Посеред завалів їх четверо. Уточнення — п’ятеро. Долі плаче дівчинка. Усі вони нечесані і в якомусь дранті.

Чи схожий він на них?

Ні. Оце пригадуючи тепер, він пам’ятає, що одяг на ньому був бездоганний, довге волосся як слід заплетене, а руки засліплюють білизною. Він чистий, а вони брудні. Дітлашня кричить йому якісь слова, а він не розуміє. Що більше він зосереджується на цьому спогадові, то більше пригадує, які ж дивні вони йому здалися, ці дітваки, коли він їх уперше побачив. Такі малі, заморені, худющі... Неймовірно худі.

А тепер згадав: дівчинка плаче долі через нього. Він не хотів заподіяти їй зла, навіть не торкався — лише підійшов ближче, щоб роздивитися, просто із цікавості, а вона розревілась. Камінці падають, мабуть, через те. Хлоп’яки намагаються відгородити дівчинку від нього.

Він розуміє, що цей спогад не надто вартий уваги, аж коли раптом на сцені виникає Артеміда. Цього разу вона геть не саме око в глибині дірки. Руде волосся таке пишне, що видно лиш її лаковані черевики, мереживо на сукні й окуляри в золоченій оздобі. Вона спокійно крокує уламками до дітлахів. Вражені Артемідиною появою, вони перестали кидати камінці, але тримаються насторожі.

Артеміда стає навколішки перед дівчинкою. Вони обидві ще діти, але Артеміда висока, яскрава й елегантна, а дівчинка — маленька, замурзана й жалюгідна. Артеміда впевненим, позбавленим ніжності рухом витирає їй сльози. Коли бачить, що привернула нарешті її увагу до себе, розмотує стрічку на її волоссі — і дівчинка перестає плакати. Хлоп’ята прикипають до них поглядом і гукають дівчинку. Артеміда роздає їм подарунки, а відтак вони, мов зайці, дають драла, шварґочучи своєю чудною мовою.

Артеміда прямує до нього. Цегла складається в доріжку в неї під ногами, поки вона рухається вперед.

— Ми не такі, як вони, Одіне.

Одін? Отже, так його звали раніше? Он воно що! Отже, цей спогад був не такий і нікудишній.

— Ні, — почув він свою відповідь. — То вони не такі, як ми.

— Я хочу повернутися додому.

— За що нас карають? Спочатку нас розлучили, тепер покинули.

Артеміда знімає окуляри, і він бачить те, що колись стане його обличчям, — чоловічу вроду.

— Завжди ти все драматизуєш, — безжурно каже вона. — Ми мусимо змішатися з людьми, зрозуміти, як вони влаштовані. Це не так захопливо, як зірки, але все-таки щось нове. Дивися на це як на ще один виклик. І, до речі, це востаннє я тобі допомагаю, Одіне. Ти мусиш сам навчитися розуміти людей.

— Я геть не втямлю, що вони кажуть.

— Навчи їх нашої мови.

— Вони пхинькають, досить лише мені наблизитися.

— Попрацюй над потугою.

— А чого я взагалі мушу докладати зусиль?

Артеміда непомітно хмурить руді брови й знову знімає окуляри.

— Вони не надто добре прилаштовані. Ти зауважив, як швидко міняться наші тіла? Коли вже я перестану рости? Мереживні сукенки напевне не для мене.

— Чому? — почув він знову свій наполегливий голос. — Чому ми повинні завжди підкорюватися наказам?

Зненацька Артеміда обводить його суворим поглядом, засовує руку в закрутні волосся і дістає звідти тілесну книгу.

— Бо так написано.

На цьому спогад закінчується.

Nota bene: «Запечатай свої чари». Хто вимовив ці слова й що вони означають?

ПОТЯГ

Офелія розглядала старий світ з-під хмар. Вона воліла б утратити висоту, поринути в міський лабіринт, змішатися з віковічним людством і розгадувати таємниці минулого, але все це було так само недосяжне. Поки вона щосили напружувала зір на світі внизу, килимок розгорнувся в неї під ногами й Офелія опинилась у своїй дитячій кімнаті на Анімі. Вона стояла перед настінним дзеркалом, глипаючи на своє відбиття. Вона була зовсім маленька, у нічному пеньюарі; хвилясте волосся ще не стало брунатним, а гарні очі ще не потребували окулярів. Чому вона не спить о цій годині?

Ах, так. З ліжка її підняло оце. Воно перебувало там, у дзеркалі, саме за її відбиттям. Воно хотіло щось у неї попросити.

— Не скажеш, котра година? Будь ласка.

Офелія прокинулася, підхопившись на ліжку, і повернула голову до тітки Розеліни — та совалася на лавці потяга.

— Ой, пробач — ти спала?

— Лише дрімала, — промурмотіла Офелія.

Хай так, але цей сон їй таки наснився. Після останнього невдалого проходження крізь дзеркала сон закінчувався завжди тією самою сценою: кімната, дзеркало, відбиття. Офелії було невдогад, що ж це означало.

Офелія потягнула за ланцюжок годинника, що його поклала була в кишеню шуби, і невміло підняла кришку. Головний годинниковий циферблат містив іще чотири крихітні циферблати: хронограф, календар, а призначення решти двох Офелія ще не втямила. Торнів годинник. «І якщо ще колись у майбутньому сумніватиметеся в мені, прочитайте годинника». Далебі, цей чоловік дуже по-своєму намагався завоювати чиюсь довіру.

— Скоро північ, — сказала вона, надягаючи окуляри на ніс.

— Ото вже мені ці потяги! — нарікала тітка Розеліна. — З нудьги померти можна. Передай мені ще журнал. Якщо знайдеться якийсь у поганому стані, нехай — хоч чимось руки займу.

Офелія пошукала серед старих номерів «Журналу дам і мод» пожмаканий і подертий примірник. Деякі подорожні гаяли тут час, гортаючи журнали. А тітка Розеліна латала ті журнали — у реставруванні паперу її анімістські здібності були неперевершені.

«Септентріон-експрес» без угаву заїжджав то в один, то в другий тунель. Коли тунелі закінчувалися, то обабіч рейок умить виростали нездоланні укріплення. Від їхнього квапливого від’їзду минулого тижня Офелія бачила самі мури. Того ж тижня вони прибули дирижаблем до невеликого шахтарського міста, оточеного заводами. А сьогодні рано-вранці сіли на потяг до Опалових Пісків — курорту на півдні ковчега, й уздовж усього шляху Офелія жодного разу не побачила пейзажу навколо. Залізниця Полюса являла собою справжню фортецю, споруджену в такий спосіб, щоб боронити мандрівців від диких Звірів.

Офелія знову глянула на годинник, і її серце забилося швидше, ніж секундна стрілка. В останній готель, де вони зупинялися, Торн надіслав телеграму такого змісту: двадцятеро й один член її родини приземлилися протягом дня, відтак їм запропонували пересісти на потяг до Опалових Пісків. Якщо їхній потяг не спізнився, то вони вже мають бути на місці.

— Ще не передумала відкривати душу матері? — запитала тітка Розеліна, так ніби прочитала думки Офелії.

— Я не збираюсь їй брехати, але й не розумію, навіщо заглиблюватись у подробиці.

Тітка Розеліна ковзнула довгими худими пальцями по зім’ятій сторінці. Праска — й та не впоралася б ліпше за терплячу й ретельну роботу анімістки.

— Ми їм нічого не писали про ті подробиці, бо поштовий зв’язок був ненадійний, — нагадала тітка. — Я мовчатиму мов риба, якщо тобі так хочеться, але ти, дівчинко моя, мала б при нагоді поговорити по щирості. Тобі вже відомо, що шлюб із Торном не наблизить тебе до двору, і це аж ніяк не розв’язує головної проблеми. — Тітка Розеліна зиркнула на Офелію, яка нервово кусала шви рукавички. — Тобою марить Фарук.

В Офелії тілом пробігли дрижаки.

— Я йому когось нагадую. Він шукає щось у мені, так, як він шукав би щось у Книзі.

Щоразу, коли вона пригадувала розмову з Фаруком, її охоплювали суперечливі думки. З одного боку, їй хотілося триматися якнайдалі від Книги, між сторінок якої Фарук навпомацки шукав якоїсь правди. І то вочевидь диктував їй інстинкт виживання, адже відчувала, що наближатися до неї означало наражати себе на смертельну небезпеку. З іншого ж боку, хай яка була та правда, що її шукав Фарук, їй було прикро, що вона позбавляє себе найбільш захопливого, можливо, у всій її кар’єрі читання.

— Якби ж то йшлося тільки про цю історію з Книгою, — пробурчала тітка Розеліна. — А то вже шляхту викрадають з-під носа в жандармів! Мабуть, Місяцесяйво — найгидкіше місце на всьому Полюсі, але ж воно й найбільш захищене. Бігме, не до душі мені, що коїться на цьому ковчегу.

Офелію притьмом страшно зацікавили поблиски вуглинок за склом. Навіть якщо між зникненням головного редактора «Нібелунгів» і таємничими листами, що були знайдені в його речах, і встановили формальний зв’язок, Офелія нікому не наважилася б сказати, що отримала схоже попередження. Хоча відтоді минуло три місяці і її не викрали, вона часто про нього згадувала.

— Мама, тато й усі, хто з ними, повертатимуться додому через місяць, — сказала вона. — Я не хочу, щоб вони божеволіли зі страху, поки перебуватимуть тут. Якщо все складеться нормально, вони не побачать ні двору, ні володаря Фарука. Що менше людей будуть задіяні в цій історії, то ліпше.

— А від мене? Від мене ти теж ховатимешся, коли мене вже не буде поряд?

Офелія вражено глянула на сухий тітчин профіль, схилений над пошкодженою сторінкою «Журналу дам і мод».

— Тітко... Я не хотіла...

— Ні, це я, — белькотіла тітка Розеліна, — це я прошу, пробач мені. За місяць ти вже будеш заміжньою, і моя місія наглядачки добіжить кінця. Після всього, що я пережила тут разом із тобою... Ех, нуднувато буде мені в реставраційній майстерні.

Офелія завжди вважала, що тітка Розеліна така ж непохитна, як будівельна балка. А побачивши її отакою розчуленою, відчула, як до горла підкотився клубок. Дівчина й рада була б знайти добрі слова тут і тепер, щоб якомога скоріше законопатити цю тріщину й повернути тітці Розеліні всю її твердість, але не знала, як її розрадити. З Офелією завжди таке коїлося: що більше вміщує серце, то більш порожньою стає голова.

Тітка Розеліна коротко всміхнулася, сяйнувши кінськими зубами.

— Яка іронія долі! Хіба ні? Ти прагнеш повернутися жити на Аніму, а я мало не шкодую, що не зможу тут залишитися.

Мить була зворушлива, і Офелія мало не сказала, що теж не хоче, щоб тітка їхала, проте вчасно схаменулася. Коли й було щось, чого Офелія нікому не побажала б, тим паче тітці, то це жити в одних стінах із нею.

Коли тітка Розеліна нарешті підвела очі від журналу, її стурбований погляд полинув у глиб вагона-будуару.

— А хто за нею глядітиме?

Офелія і собі подивилася на Беренільду — та виніжувалася серед подушок, а збоку від неї, мов грізна гувернантка, сиділа валькірія. У глибокій задумі Беренільда пестила округлий живіт. Коли Торн поклав відрядити Офелію на інший кінець Полюса, Беренільда взялася за організацію від’їзду. Вона обрала місце прибуття, керувала приготуваннями до подорожі й забронювала цілий готель, щоб розмістити там Офеліїну родину, що прибула на весілля. Однак відколи вони покинули двір, Беренільда поринула в якусь дивну тугу. Що далі вони від’їздили від домівки, то бентежніше ставало в неї на серці. Можливо, вона сумувала через розлуку з Фаруком.

— Племінник поринув у роботу, чоловік помер, а коханець просто нестерпний, — підсумувала тітка Розеліна. — Пообіцяй, що відбиратимеш у неї цигарки й склянки з вином, коли мене не буде поруч.

Офелія кивнула. Вона вже давненько помітила, що тітка Розеліна й Беренільда зблизились, а тепер тільки переконалася в цьому: попри їхню відмінність, між двома вдовами виникла справжня дружба.

— Піду трохи порухаюся, — мовила Офелія підводячись.

— Не відходь далеко, уже скоро приїдемо.

Приватні вагони сумлінно охороняли. Офелія мусила показати квиток чотирьом прискіпливим контролерам, перш ніж її пропустили в задню частину потяга. Тут узагалі не було ніякого освітлення, на відміну від першого класу: там досить найменшій лампочці бодай на секунду погаснути, як її вмить міняли. У вагонах другого й третього класів смерділо потом і тютюном, і їхали в них робітники й селяни, що поверталися додому після роботи.

Ці упосліджені люди належали до тієї категорії населення, яка не мала родоводу від Духа родини, а отже, не мала й жодної родинної відзнаки. Вони так разюче відрізнялися від придворних, що годі було уявити, що вони мешкають на тому самому ковчегу. У Небограді через високий ступінь спорідненості всі були схожі одне на одного своєю блідою шкірою. Тут же на лавках сиділи жінки й чоловіки зі шкірою, яка була палітрою кольорів від платинового до кавового, від рожевого до мідного. А очі в них були від великих світлих до маленьких чорних. На обличчях видно було сліди вугілля, штукатурки або мастила, що свідчило про те, яка в них робота, — шахтарі, будівельники чи заводські робітники. І вся ця трудова маса нуртувала, теревенила, співала. У людей був такий сильний акцент і розмовляли вони такою своєрідною говіркою, що Офелія їх ледве розуміла.

Довелося їй добре попрацювати ліктями, щоб через весь вагон дійти до останнього містка в задній частині потяга, де вона нарешті побачила кремезну поставу Ренара. Він стояв, спершись ліктями на поручень, вітер шпортався у відлогах його форми й куйовдив волосся.

— Панна застудиться! — вигукнув Ренар, перекрикуючи вітер, коли побачив Офелію, яка вчепилася за поруччя, примостившись біля нього.

— Мені потрібна ваша порада.

— Даруйте, з якого приводу?

Офелія відповіла не одразу. Між велетенськими стінами укріплень вона споглядала парад рейок — здавалося, вони невпинно розмотуються під колесами потяга. Уже смеркалося, та ще жевріло світло. Проте воно було не схоже на тропічну химеру на Пірсі-Набережній та в Гінекеї. Тут уже не панував день, і сутінки от-от мали обернутися на ніч.

— У мене душа не на місці, — тихо мовила Офелія.

— Що з вами, панно? — занепокоєно запитав Ренар.

— Мені дуже тривожно на душі, — голосніше повторила Офелія. — Я не сприймаю свого нового життя. Але про це не повинні дізнатися мої батьки, сестри та брат, бо я не хочу їх засмутити. А як побачу матір, батька, брата й сестер... Боюся, що не зможу втриматися від сліз.

— Ковбаско!

Офелія скинула брови, а тоді зрозуміла, що то Ренар не до неї звертається. Між великим і вказівним пальцями він затиснув маленьку смугасту кульку, що намагалася вискочити з його дорожнього кашкета. Ковбаскою звалося маленьке кошеня. Воно так звикло прослизати в їхню квартирку в Гінекеї, що, попри наполягання Беренільди, Ренару несила було позбутися маляти.

Ренар поклав Ковбаску собі в кучму рудого волосся й натягнув кашкета на голову.

— За нею не встежиш, може і з вагона випасти. Знаєш, хлопче, і в мене всередині все кипить, — оголосив Ренар, нахиляючись до Офелії. — Я ніколи не виходив назовні довше, ніж на один тур піскового годинника, і вперше оце їду кудись так далеко від Небограда. Таке відчуття, наче й не дихаю, як раніше. — Він вдихнув на повні груди духмяне повітря — незвичну суміш запахів розжарених рейок і талого снігу, а тоді насупив руді брови. — Я... я знову сказав вам «хлопче»?

— Мені подобається, — запевнила Офелія.

— Я плутаюся через Міма, панно, я так звик...

Свисток локомотива заглушив Ренарів голос, і їх огорнув шумний вітровій тунелю.

— Поговоріть із батьками щиросердно! — верескнув Ренар, щоб перекричати гул потяга. — Світську комедію і секретики залиште для двору! Якщо вам щось муляє, скажіть їм про це!

Офелія так поринула у свої роздуми, що незчулася, як при черговому похитуванні вагона на рейках утратила рівновагу. Вага її тіла різко перенеслася на поруччя місточка, де стояла, і, якби Ренар наосліп не підхопив її, вона напевне вилетіла б із вагона.

— Ох! — захвилювалася вона. — Потяг, здається, спускається вниз.

— Та ні, він іде вгору, — сказав Ренар. — Пагорб достобіса крутий, тримайтеся міцно. Ковбаско, ти мені всю голову подряпаєш!

Офелія обіруч ухопилася за бильця. Здавалося, що цьому підйому в темряві не буде кінця. Та нарешті залізний шлях повернувся в наземну площину, і тунель розкрився в потоці світла.

— Ба, — видихнув Ренар.

Офелії ж забракло слів. Навколо них уже не було укріплень. Тепер потяг їхав на верхівці неосяжної фортифікації. Мури геть! Світ став лише морем і горами на заході, лісом і небом на сході — зустрілися всі безміри. Офелія відкинула закучерявлене пасмо волосся, кінець якого забився під окуляри. Та вона все одно намагалася роздивитись усе довкола. Їй хотілося запам’ятати кожнісіньку подробицю цього несподіваного пейзажу: льодовики, сліпуча білизна яких відбивалась у дзеркалі води, політ білої сови попід бурунами хмар, баштовий годинник серед барвистих будиночків, насичений смолистий запах ялинок і смачний солоний запах моря. Біля підніжжя валу Офелія навіть помітила його величезні ступні, занурені в торфовище — велетенське болото, що ополіскувало ліси.

— Народився на найгарнішому ковчегу у світі, — гордо всміхнувшись, мовив Ренар, — а сам не тут.

Офелія широко розплющувала очі, щоб усмак насититися пейзажем. Від розуміння того, що всі ці безкраї простори складалися з мозаїки крихітних елементів — краплі, голки, соку, іскри, гілки, — у неї паморочилось у голові. Оце такий він, Полюс, поза стінами й химерами? Співіснування нескінченно малого й безмежно великого?

— Ренольде, я хотіла спитати вашої думки про ще одну річ.

— Так, панно?

— Чи вірите ви в Бога?

Ренар насупив кущасті брови.

— Куди, — гукнув він, хапаючи козирок, щоб вітром не знесло кашкета разом із кошеням. — Бог, як ви кажете, — то щось зі старих переказів. Як і більшість людей, я вірю передусім у Духів родини.

Це було очевидно. Коли на чолі ковчега — безсмертний, то його й маєш за божество. Міфи старого світу своє віджили. Хто ж тоді цей БОГ, згаданий в анонімних листах, як не Фарук? Інший Дух родини?

Офелія так заглибилась у думки, що не завважила, як потяг уповільнився й під’їхав до вокзалу. Тому геть розгубилася, коли на пероні серед хмари пару побачила матір. Та стояла руки в боки в найліпшій своїй недільній сукні й скидалася на цукерницю.

— Так я і знала! Не носиш пальто, яке я тобі подарувала!

РОДИНА

Мати Офелії була жінка справна. Повні щоки, друге підборіддя. На голові в неї, мов великий гриб, викрашався чималий шиньйон кольору «полуничний блонд». Вона полюбляла неймовірні капелюхи й вбиралася в червоні широкі, мов парасолі, сукні, так ніби намагалася якнайбільше розпросторитися. Коли мати притиснула Офелію до себе, дівчині здалося, що її цілком поглинула суміш плоті й тканин.

— А схудла як! Тебе тут не годують? І що з твоїм обличчям? Звідки в тебе ці подряпини на щоці? Яка ж ти невдячна донька! Я приїхала до тебе з іншого кінця світу, а ти мене навіть не зустріла в аеропорту? Дві години я чекаю на тебе на цьому крижаному пероні, виглядаю, чи не покаже нарешті носа моя дочка! І як, скажи, тобі не докоряти, коли мої нерви вже не витримують?

— Добридень, мамо, — видихнула Офелія решту повітря з грудей.

Не встигла вона облишити материні обійми, як пішла далі по руках. Батько сором’язливо прошепотів, що так, вона справді дуже схудла. Її брат Гектор поцікавився, чому на Полюсі немає снігу й чому сонце досі не сіло. Бабуся Антуанетта оглянула брудні Офеліїні рукавички, несхвально зсунувши брови, а бабуся Сидонія заусміхалася й подарувала їй нову пару. Маленькі сестри защебетали до неї, учепившись у її шалик. Дядьки й тітки по черзі повторювали, що двір зовсім не змінився, а їхня племінниця не перетворилася на казкову принцесу. Закутані по вуха в шуби двоюрідні брати й сестри здалеку привітали Офелію силуваними усмішками — їм, напевно, марилося провести канікули на тропічному ковчегу.

— Добридень, дочко! — жваво вигукнула пані середніх літ. — Рада познайомитися з тобою, і мені нетерпеливиться почути розповідь про твої пригоди! Наші любі матері, Настоятельки, на жаль, не змогли особисто вирушити в цю довгу подорож, тому замість них тут я. Я доповідачка Родиністерства. Ти вже, мабуть, чула про мене.

О, так, Офелія знала про неї. На Анімі доповідачку не надто полюбляли. На кожній вулиці, у кожній крамниці і в кожній дверній шпарині вона мала свої очі й вуха, а потім переповідала Настоятелькам усе, що стало їй відомо.

Що ж до Офелії, то всіх вона вітала навспак: потискала руки жінкам, цілувала в щоку чоловіків, одним відповідала на запитання, що їх ставили інші, і переплутала всі імена. Від зустрічі з родиною після всього пережитого в неї виникло відчуття, ніби вона повернулась у минуле.

— Люба сестричко, я так за тобою скучила! — скрикнула Аґата, обіймаючи Офелію так сильно, що її полуничного кольору волосся забилось Офелії в ніс. — І дня не минає, щоб я не сумувала за тобою. І чому я не біля тебе, тут, на Полюсі?

— О, справді?

— Розкішні сукні, безугавні бали, салонні прийоми — я народжена для такого життя! Якби ж то не було так холодно...

В Офелії майнула думка: а що б сказала Аґата, коли б приїхала на Полюс узимку.

— Ну ж бо, люба, — м’яко заперечив Шарль, намагаючись приспати дитину, що вовтузилася в нього на руках. — Ти ж щаслива, що в тебе є я і малий Том, хіба ні?

— Тобі не зрозуміти, тобі досить того, що є. Робітник на мереживній фабриці — ото вже амбіції!

— Заступник директора, люба. Не хочеш почукикати Тома? Він проситься до тебе.

— У мене вже є дитина, — промовила Аґата, показуючи на живіт.

— А де хрещений? — стривожилась Офелія. — Він не приїхав з вами?

— Ой лишенько, у мене стільки різних запитань до тебе! — вигукнула Аґата, не слухаючи сестру. — Як ти гадаєш, чи годиться ця сукня для танців? Я, звісно ж, привезла й інші, але за останні тижні дуже погладшала. Чи скоро ми побачимо аристократів? Оце ми тут у дворі?

— Ні, люба дитино. Ви тут на курорті.

Це нарешті озвалася Беренільда, велично розкочуючи «р», поки спускалася східцями вагона. Попри вагітність, вона все ще здавалася невеличкою. На відміну від її важкого багажу, що містився на візку.

— Познайомитися з вами для мене честь, — проворкотіла Беренільда, звертаючись до батьків Офелії та осяявши своє обличчя сліпучою усмішкою. — Я Topнова тітка.

— Я ще не бачила тут вашого племінника, а вас також бачу вперше, — відказала мати Офелії.

Здавалося, що на тлі білого вбрання Беренільди її червоне лице стало ще червонішим.

— Дух нашої родини потребує Торнових послуг у столиці, пані Софіє. Ваш зять невдовзі виявить вам шану. А поки що, коли ваша ласка, дозвольте мені побути вам за його представницю.

— Яка ви вродлива й вишукана! — зойкнула Аґата.

Уся її увага була тепер зосереджена не на сестрі, а на Беренільді.

— Про мене, ви теж чарівна, дитино, — відповіла Беренільда, провівши по Аґатиній щоці пальцем. — У вас прохолодна шкіра. Вам холодно?

— Мов у морозивниці, пані.

— Уже пізно, — мовила Беренільда, глянувши на вокзальний годинник. — У всіх багаж із собою? Чудово, я простежу, щоб його перенесли разом із моїм. Прошу, шановні друзі, їдьмо в наш готель! Там нам буде зручніше спілкуватися.

— Наша маленька Офелія і сподіватися не могла знайти на Полюсі ліпшу опікунку, ніж ви, — похвалила доповідачка Беренільду медовим голосом. — А чи робить вона сама честь обом нашим родинам?

— Ще б пак! — гонористо відповіла тітка Розеліна замість Беренільди.

Офелія засумнівалася в її словах. Відколи вона прибула на Полюс, між нею і Беренільдою стільки всього сталося, що дівчина вже й не знала тепер, якої думки та про неї. Окрім того, в її очах і досі залишалася та незбагненна туга, що охопила її після хапливого від’їзду з двору. Хіба не Офелія до цього спричинилася?

Поки її родичі поспішали назирці за Беренільдою, перекрикуючи одне одного в загальній веселій метушні, Офелія дивилась, як усі вони віддаляються, ідучи пероном, і її не полишало відчуття, ніби світ розділився навпіл. А де ж її місце?

— Бозна-що вони верзуть. Як на мене, ти таки справді змінилася.

Серце в Офелії закалатало, і вона пошукала очима того, хто вимовив ці слова. Він опинився в неї за спиною на пероні, трохи відстав від решти. Їй упало в око, що його білі вуса ворушив вітер. Вона рвучко кинулася до нього й похиленою головою увіткнулася у велике черево двоюрідного дідуся.

— Тьху ти! Ледь додолу не завалила мене, дівчинко.

— На якусь мить я злякалася, що ви не приїхали. Дуже рада вас бачити.

Сказати таке — це майже нічого не сказати. Від самого запаху старого паперу, що ним був просякнутий архівістський светр, від самого голосу, що сердито й лагідно лунав старою говіркою, Офелія відчула, що в неї на очах забриніли сльози. Мусила глибоко вдихнути, притулившись до великого черева, щоб не зарюмсати, як маленька дівчинка. Він мав рацію: вона геть змінилась. Офелія відчула, як широка долоня в рукавичці пестить їй закудлане волосся.

— Отже, Полюс, — прошепотів дідусь. — Він і є такий жаский, як мені здається?

Офелія хвилину повагалась, а тоді пригадала пораду Ренара.

— Так, — прокректала вона, жалібно всміхаючись. — Жаский.

Офелія неохоче вивільнилася, повернувши на місце перехняблені окуляри, і насупилась, побачивши в дідусевих очах якусь бентегу.

— Що з вами, дідусю?

— Я теж маю для тебе погану новину, дочко.

Вокзал Опалових Пісків був розташований на верхівці залізничного валу, тож до міста можна було спуститися канатною дорогою. Кабінок було чимало, і кожна з них не могла вмістити багато пасажирів. І то на краще. Завдяки цьому Офелія з дідусем опинилися вдвох у маленькій кабінці, підвішеній над світом.

Коли кабінка з тераси піднялася в повітря, Офелія побачила, що вокзал Опалових Пісків сполучав два вали: один відгороджував місто від лісу, а другий оберігав його від прірви. Просунутися на південь ковчега було неможливо, крім як шугонути в безодню. Курорт розташувався на березі моря і на краю неба водночас.

Офелія сперлася ліктями на віконце. Вітер шмагав їй щоки її ж волоссям, а вона вбирала в себе все довкілля, наповнюючись відчуттями, яких так довго була позбавлена. Голова йшла обертом від споглядання неозорого простору. Вітер завивав у кабелях канатної дороги. Солодкаво-солоно пахнули хвоя, бриз і гори. Море мінилося всіма барвами під куполом неба. І все це було не штучне. Жодної химери. Жодної омани.

Офелія ущерть би наповнилася цим спогляданням, коли б не обсідали її геть інші турботи.

— Не віриться, що мій музей більше не діє.

Дівчина відірвала погляд від моря і повернулася до дідуся, який серйозно дивився на неї з лавки навпроти.

— А чому? — спитала Офелія.

— Інвентаризація. Так написано на вивісці на дверях, відколи ти поїхала з Аніми.

— Ні, я хотіла б знати справжню причину. За кілька десятиліть музейні колекції не змінилися. Знайти артефакти старого світу стало так складно... А, до речі, хто опікується інвентаризацією? — поцікавилася Офелія, суплячи брови. — Я ж навіть не маю заступника.

Дідусь лише схрестив руки на череві й пильно глянув на онуку золотавими очима, ніби говорив: «Ти й сама знаєш».

— А, — сказала вона. — Настоятельки, звісно ж. — Лиш коли Офелія уявила, як аероплани з музею іржавіють через відсутність догляду, їй скрутило живіт. — Отже, коли відіслали мене жити на Полюсі, цього їм не досить? — промурмотіла вона, торкаючись руками чола. — Цей музей належить усій родині, Настоятельки не мають права його монополізувати. Чому вони так напосілися на мене?

— Бо ти прихильниця.

Офелія здивовано глипала на дідуся, та тепер уже він занурився поглядом у віконце. Вітер собі на розвагу тріпав дідусеві волосся, брови й вуса.

— Що я тобі скажу, дочко... Усе те особисті домисли. Вислухай мене, будь ласка, а тоді виснуй власну думку. Насправді мене навіть утішило б, якби ти не погодилася зі мною.

— Не погодилася із чим?

Ніколи вона не чула, щоб дідусь говорив так серйозно. А втім, він не був із тих, хто регоче, плескаючи себе по стегнах.

— У дивні часи живемо ми, сама знаєш. Сьогодні світ іде гладенько, а завтра — тах-та-ра-рах! — ламається, мов таріль! Тому справді, ми, інші, встигли до цього призвичаїтися. Ковчеги, що висять над проваллями, невсипущі Духи родин, здібності, що їх хоч греблю гати, — усе це сьогодні ми сприймаємо як звичайні речі. Але ж насправді всі ми живемо в дивні часи.

Північне сонце заливало вагончик з усіх отворів. Дідуся засліпило сутінкове світло, і він примружив повіки, але все одно не відвернув голови від віконця. Офелія укмітила, що то він не пейзажі споглядає, а зазирає всередину самого себе.

— Коли це сталося, я був молодюсінький архівіст. Ні ти ще тоді не народилася, дочко, ні твоя мати. Я щойно закінчив навчання, але фонди вже знав як облуплені. Тоді ще не було тих порядків, що тепер: родинні справи складали на першому поверсі, а Артемідину приватну колекцію — у першому підземеллі.

— Другого ще не було?

У дідусевих очах замерехтів вогник.

— Було. Аякже, то був мій улюблений закутень. Усі архіви старого світу перебували там. Ще й переважно військова документація, бач як! — уточнив він, сумно всміхнувшись, і не завважив сторопілого виразу обличчя Офелії. — Кореспонденція генеральних штабів, журнали воєнної кампанії, реєстри особистих номерів та особові справи офіцерів. Позаяк написано це давньою мовою, а її дедалі менше викладають, ніколи ніхто не читав тих архівних фондів. Мені все те було дуже прикро...

— Ви ніколи не розповідали мені про ті архіви, — промовила Офелія. — Що з ними сталося?

— Я був молодий і дурний, — провадив дідусь. Він так само був занурений у себе. — Марив оцим усім! Перед очима мені стояла не війна, а людські пригоди. Я заповзявся перекласти кожен документ: почасти докладав своїх знань тієї давньої мови, почасти читав руками. На те пішли роки! Я так пишався перекладами, так мені праглося здобути визнання, що я подав роботу на розгляд Настоятелькам. Досі запитую себе: на що я сподівався? Либонь, мріяв про медаль?

З того, як хрипів його голос, Офелія відчула, що дідусь торкнувся рани, яка досі не загоїлася.

— Прихильник, — вимовив дідусь, пустивши очі під лоба. — Отак мене визначили Настоятельки, і повір, у цьому не було нічого хорошого. «Жахлива пристрасть до війни», «нескінченне оспівування минулого», «негідний приклад для молоді», «діяльність антиродинної природи» і тощо, тощо! Мені порадили зануритися в родинні папірці. Жодного з перекладів я так більше й не побачив.

— Мені шкода, — прошепотіла Офелія.

Кліпаючи повіками, дідусь обвів її здивованим поглядом, немовби тільки тепер завважив, що він тут не сам.

— А, то все марнота. Найстрашніше те, що сталося потім. За кілька місяців опісля цієї пригоди — аж гуль! Оголосили про нову родинну постанову. Не знаю, що тоді забандюрилося Настоятелькам, але вони весь час щось реформували — то те, то се. Ну, тобто частіше це було слушно, але щодо мене то якось було на зле. «Усі документи, які не мають прямого стосунку до нащадків Артеміди, відтепер не підлягають колу повноважень родинних Архівів і мусять перебувати в спеціально призначеній для них службі», — на одному подиху процитував дідусь. — А від дорозкольних часів — зась!

— Отже, архіви з другого підземелля перенесли деінде, — виснувала Офелія. — Куди?

— До місця Великих озер. Тільки-от вони так і не прибули в порт. На кораблі, що перевозив їх річкою, сталася технічна несправність. Ніхто не потонув, але всі папери попливли за течією. Незворотно втрачені для нащадків. Згодом я дізнався, що мої переклади теж були в тих ящиках.

Офелія заплющила очі. Уявити крихітну дещицю того, як тоді почувався її дідусь, вона могла, лиш якби колекції її музею згоріли дотла. Відтак їй майнуло: а чи не через цю пригоду він став такий буркотун?

— Технічна несправність, — повторила вона замислено. — Ви ж не повірили в це.

— У тім-то й річ, що повірив, — проказав дідусь. Він сперся ліктями на коліна й сплів пальці, нахилившись уперед. — Хай Настоятельки — то є щось старезне, але все одно святе. Я тоді подумав, що просто не пощастило. Минули роки, я намагався забути цей грандіозний провал. Аж поки не уздрів на вивісці твого музею «Зачинено на інвентаризацію». Отаке прочитати мені було те саме, якби написали «Зачинено через прихильництво». Настоятельки відіслали тебе, дочко, через твій промовистий інтерес до старого світу. Ти читала це минуле трохи ліпше, ніж їх влаштовувало. Зрештою, це мої особисті здогади, — поквапився уточнити він. — Звісно ж, я нічого не казав твоїй матері, вона й так мордується через дрібниці, але кладу на це свою читецьку голову. А що ти думаєш із цього приводу?

— Не знаю... Я вже не знаю.

Офелія пройшлася поглядом Опаловими Пісками. Узбережжя являло собою мішанину з каміння і трави йоржиком — дика земля, якою можна пересуватися тільки в міцних черевиках. Уздовж усього шерехатого берега підпирали одне одного будиночки, щоб єдиним фронтом супротивитися навалі вітру, морозу й вологи. Вони скидалися на пасажирів у потягу: міцні, згуртовані і яскраві. А ще було море, і кабінка канатної дороги вже дуже близько під’їхала до нього. Справжнє море, запашне й ревуче, як жива істота.

— А ти не покинула поганих звичок, — зітхнув дідусь, побачивши, як Офелія гризе шви рукавичок. — Не псуй їх: то робочий інструмент.

Офелії мов ґрунт з-під ніг вибили. Вона ображалася на Настоятельок іще відтоді, коли вони, не питаючи її згоди, домовилися про заручини з Торном, тому не могла судити безсторонньо. Поки Офелія напружувала мізки, окуляри відбивали всі кольори її емоційного стану.

— Звісно, все це тривожно, — зрештою визнала вона, — але... у цьому немає сенсу. Не карають за те, що хтось має «прихильність» до старого світу. Розкол відбувся кілька століть тому — навіщо літнім пані перейматися таким віддаленим минулим?

— Ти вже була в бібліотеці, дочко?

— Е-е-е... Раз чи двічі.

Офелія тим не надто пишалась. Її батьки, дядьки й тітки — усі працювали у великій родинній бібліотеці Аніми, у службах реставрації та каталографії, а от Офелію завжди більше приваблювали історії, замкнені в предметах. Як для чтиці вона була поганенька читачка...

— А я оце, — пробурчав дідусь, — останнім часом там добре попорпався. Освітні серії, повчальні романи — яка ж справжня література! Ніколи тобі ні місця злочину, ні грубощів, ні йолопських ілюстрацій. І я ж маю на увазі не тільки «Видавництво батька Альбера», де видають наймарудніших перодряпів на всій Анімі. Ні, я тобі кажу про старосвітські переклади: поеми, есе, мемуари, театральні п’єси. Коли їх читаєш, то доходиш висновку, що наших дорозкольних пращурів не обходило нічого, крім пасторальної лірики й сердечних справ.

Шалик нетерпляче тицьнув руку Офелії: хазяйка на якусь хвилину про нього забула.

— Гадаєте, що мої батьки... Що бібліотекарі...

Офелія не ладна була вимовити це. Останніми місяцями вона щосили чіплялася за цінності, що їй прищепили: щирість, чесність і любов до сумлінно виконаної роботи. Якщо в родині були цензори, то вона це сприйме як зраду.

— Ой, знаєш, ті твої батьки — вони, як решта, — зітхнув дідусь. — їм досить підлатати те, що просять підлатати, класифікувати те, що просять класифікувати, і квит. Ні, дочко, бери вище. Усі книжки, які передають у бібліотеку, спершу має схвалити комітет. А хто головує в комітеті? Настоятельки. Тепер розумієш, чому я голову собі сушу?

— Так, усі книги... — мляво мовила Офелія. — А чи Настоятельки не робили вам іще попередження або якихось рекомендацій не давали щодо Книги? Тієї, що з великої літери.

— Книги з приватної колекції Артеміди? — уточнив дідусь. — Та ні, нічого такого не було. Річ у тім, що годі її розшифрувати чи тим паче прочитати.

— І Артеміді це теж не під силу? — не відступала Офелія. — Вона колись просила вас дослідити цю Книгу?

— Ніколи. Ні мене, ні, наскільки я знаю, когось іншого. Артеміда завжди надавала більше ваги безкрайому всесвіту зірок, ніж моєму маленькому світу паперу. А до чого всі ці запитання?

Офелія розтулила була рота, але одразу схаменулася. Вона не змогла б пояснити чому — так це було примарно, — але на якусь секунду їй здалося, що в закриття її музею, Книги Фарука, затоплення архівів, бібліотечних каверз і недавніх зникнень аристократів існує той самий спільний знаменник.

«Сміх, та й годі, — враз угамувала вона себе й потерла очі під окулярами. — Настоятельки не мають стосунку до вбивств у кулуарах Полюса, а Фарукові потрібний мій музей на Анімі, як торішній сніг».

Офелія бачила, як готель, тим часом як вони наближалися, дедалі більшав у своїх обрисах. Довга галерея поєднувала його, що був споруджений на скелястому узгір’ї, з термальним павільйоном. Власне, ансамбль скидався радше на завод, а не на місце відпочинку: товсті цегляні стіни й високі димоходи, що випльовували клуби диму. Офелія побоювалася, що курорт Опалові Піски — це лише бліда копія п’ятого поверху двору. Тепер вона розуміла, що порівнювати їх не доводилося. Тут, та ще й серед рідних людей, вона має отримати справжню полегкість.

— На Полюсі відбуваються дивні речі, — насамкінець відповіла вона дідусеві, — і думки в мене плутаються. Мабуть, треба буде мені скористатися із цих канікул на березі моря, щоб прояснилося в голові.