Крізь час. Темна Вежа II

Якщо випустити весь професійний жаргон, висловлювання Адлера звучатиме так: ідеальний шизофренік — якби такий взагалі існував — це людина, яка не тільки не підозрює про існування свого другого (других) «я», але й не розуміє, що в її житті щось не так.

Шкода, що Адлерові не довелося зустрітися з Деттою Волкер та Одеттою Голмс.

1

— …останній стрілець, — сказав Ендрю.

Він говорив уже давно, але Одетта звикла до його балаканини і завжди просто дозволяла їй текти крізь її розум, як струмочкам теплої води в душі, що стікають на волосся й обличчя. Але ці слова не просто привернули її увагу — вони зачепили її, наче колючка.

— Що-що?

— А, та це просто була така стаття в газеті, — відповів Ендрю. — Я не знаю, хто її там написав, я не звернув уваги. Один із тих політиків. Ви його, мабуть, знаєте, міз Голмс. Я його любив, і в ту ніч, коли його обрали, я плакав…

Зворушена, вона несамохіть посміхнулася. Ендрю казав, що весь час теревенить без угаву тому, що просто не здатен зупинитися, не може тримати це під контролем, бо в ньому говорить ірландець. Більша частина балаканини була ні про що — просторікування про родичів і друзів, з якими вона ніколи не зустрінеться, поверхові політичні висловлювання, дивні наукові коментарі, почерпнуті з не менш дивних джерел (серед усього іншого Ендрю твердо вірив у літаючі тарілки, які він називав «нульо»), — але ці слова зворушили її тому, що вона теж плакала в ту ніч, коли його обрали.

— Але я не плакав, коли той сучий потрох — вибачайте за мою погану французьку, міз Голмс — так от, коли той сучий потрох Освальд його застрелив, і з того дня я більше не плакав, а це було — коли, два місяці тому?

«Три місяці й три дні», — подумала вона.

— По-моєму, десь так. Ендрю кивнув.

— А тоді я прочитав цю статтю — здається, в «Дейлі ньюс» — учора, про те, що Джонсон, мабуть, теж незле впорається, але це вже буде не те. Той хлопець написав, що Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця.

— Я не думаю, що Джон Кеннеді взагалі був останнім стрільцем, — відповіла Одетта, і якщо її тон був різкішим, ніж той, до якого звик Ендрю (а так воно й було, бо в дзеркалі заднього огляду вона побачила, що він здивовано блимнув очима від несподіванки, та й то швидше скривився, ніж блимнув), то це тому, що ці слова її теж зворушили. Абсурдно, але факт. Було щось таке у цій фразі — Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця, — що дзвінкою луною відгукнулося глибоко в її свідомості. Ці слова були бридкі й брехливі — Джон Кеннеді був миротворцем, а не типом на кшталт Малюка Біллі, що за найменшої нагоди хапається за кобуру револьвера, таке більш у дусі Голдвотера — але чомусь від цієї фрази у неї шкіра вкрилася сиротами.

— Ну, той чувак писав, що стрільців у світі завжди було і буде вдосталь, — провадив Ендрі, нервово зиркаючи на неї в дзеркало заднього огляду. — Він там називав, по-перше, Джека Рубі, потім Кастро, потім того хлопця на Гаїті…

— Дювальє, — підказала вона. — Тато Док.

— Еге ж, його, і Дьємів…

— Брати Дьєм уже мертві.

— Ну, він написав, що Джек Кеннеді був іншим, от і все. Що він, бувало, діставав зброю, але тільки тоді, коли треба було захистити слабшого, а інших варіантів — чортма. Ще там писалося, що у Кеннеді вистачало клепки, аби розуміти, що бува таке, що словами ділу не допоможеш. І Кеннеді знав, що собаку, в якого з рота капає піна, тре' пристрелити.

Поглядом він і далі занепокоєно слідкував за нею в дзеркалі.

— Та й то була всього лише якась там стаття.

Зараз лімузин плавно їхав П'ятою авеню, прямуючи до вулиці Сентрал-Парк-Вест. Емблема «кадилака» на капоті розрізала морозне лютневе повітря.

— Так, — лагідно сказала Одетта, і погляд Ендрю трішечки розслабився. — Розумію. Не погоджуюся, але розумію.

«Брехуха, — сказав голос у неї в голові. Цей голос вона чула досить часто і навіть дала йому ймення — голос Спонукання. — Все ти добре розумієш і цілком погоджуєшся. Якщо так треба, то бреши Ендрю, але, заради всього святого, не обманюй саму себе, жінко».

І все ж якась налякана частина її єства запротестувала. У світі, що перетворився на порохову бочку, де замість пороху — ядерна енергія, бочку, на якій сиділи близько мільярда людей, було б помилкою (і, напевне, самогубчих масштабів) вважати, що є якась різниця між хорошими і поганими стрільцями. Надто багато непевних трясучих рук тримали запальнички біля безлічі ґнотів. Цей світ був не для стрільців. Їхній час (якщо він узагалі колись був) тепер у минулому.

Чи ні?

Вона на коротку мить заплющила повіки й потерла скроні. Відчувала, що насувається чергова мігрень. Часом вони маячіли на горизонті, як зловісне нагромадження чорних хмар у спекотний літній полудень, а потім їх кудись відносило… як часом відносить вітром потворні літні тучі, щоби вони метали свої громи й блискавки на землю деінде.

Однак вона думала, що цього разу буря не минеться. Вона прийде з грозою, блискавицями і градом розміром із куряче яйце.

Ліхтарі, що виструнчилися вздовж П'ятої авеню, світили тепер занадто яскраво.

— Міз Голмс, то як там було в Оксфорді? — обережно спитав Ендрю.

— Вогко. Хоч надворі і лютий, все одно було вогко. — Вона замовкла, наказуючи собі не вимовляти слова, що накопичувалися в неї в горлі, наче жовч, змушуючи себе проковтнути їх. Сказати їх означало б виявити непотрібну брутальність. Базікання Ендрю про останнього в світі стрільця було просто частиною безкінечних пустопорожніх теревенів. Але вкупі з усім іншим це було вже трохи занадто, і слова, які не варто було говорити, все одно вирвалися. Їй здавалося, що її голос звучав так само спокійно і рішуче, як і завжди, але вона не дурила себе: вона завжди знала, коли хтось бовкне щось не те. — Авжеж, поручитель прийшов дуже швидко — його попередили заздалегідь. Але все одно нас протримали стільки, скільки змогли, і я сама трималася скільки могла, але, по-моєму, цього разу вони виграли, бо кінчилося все тим, що я обпісялася. — Вона побачила, що Ендрю знову зробив гримасу і відвів погляд, і хотіла замовкнути, та не могла зупинитися. — Розумієте, так вони хочуть дати нам урок. Мені здається, частково тому, що це страшно, а злякана людина може більше й не поткнути носа на їхній безцінний Південь і більше їх не турбуватиме. Але я думаю, що більшість із них — навіть тупоголові, а вони не всі там тупоголові, аж ніяк — розуміють, що, як би вони не опиралися, зміни врешті-решт настануть, тому вони користаються з будь-якого шансу принизити тебе, поки ще є така можливість. Показати тобі, що тебе можна принизити. Ти можеш клястися перед Господом Богом, Ісусом Христом і всіма святими, разом узятими, що ніколи, нізащо, ні за яку ціну не наробиш у штани, але якщо тебе протримають досить довго, то, ясна річ, рано чи пізно це станеться. Урок полягає в тому, що ти просто тварина в клітці, не більше і не краще. Просто тварина в клітці. Так я і обмочилася. Я досі відчуваю запах висохлої сечі й тої клятої камери. Ви знаєте, вважається, що ми походимо від мавп. Зараз я відчуваю, що від мене саме так і тхне.

Як від мавпи.

У дзеркалі заднього огляду вона побачила очі Ендрю, і вираз цих очей змусив її шкодувати. Часом сеча — не єдине, що не можеш втримати у собі.

— Шкода мені, міз Голмс.

— Ні, — відповіла вона, знову тручи скроні. — Це мені шкода. Вибачте. Ці три дні були тяжкими для мене, Ендрю.

— Та я думаю, — сказав він тоном шокованої старої діви, що змусив її мимохіть розсміятися. Але загалом їй було не до сміху. Вона думала, що розуміє, у що вплутується, і готова до найгіршого. Вона помилялася.

Тяжкі три дні. Ну, можна й так сказати. Якщо ж описати це інакше, то три дні, проведені в Оксфорді, штат Міссісіпі, були короткочасним перебуванням у пеклі. Але про деякі речі, що там сталися, взагалі не можна було розповідати. Ніж таке сказати, легше померти… якщо тільки тебе не покликано свідчити про них перед Престолом Всемогутнього Господа Бога-Отця, де, як вона гадала, навіть ті правди, що спричиняли пекельне збурення в дивній сірій желеподібній субстанції у тебе між вухами (вчені стверджували, що сіре желе позбавлене нервів, і якщо це не смішно до коліків, то що вже тоді смішно, вона не знала), потрібно визнавати. — Я просто хочу потрапити додому й спочатку купатися, купатися, купатися, а потім спати, спати, спати. Після цього, гадаю, я прийду в норму.

— Аякже, аякже! Тільки так і буде, я й не сумніваюся! — Ендрю хотів перепросити за щось, і ці слова були всім, на що він наважився. Крім того, він не хотів ризикувати й продовжувати розмову. І так, зберігаючи незвичне мовчання, вони вдвох під'їхали до сірого багатоквартирного будинку у вікторіанському стилі, що стояв на розі П'ятої авеню та Сентрал-Парк-Саут, дуже престижного будинку у вікторіанському стилі, і, на її гадку, її проживання в ньому істотно знижувало цю престижність. Вона знала, що в цих мажорних квартирах є люди, що без крайньої потреби не захочуть з нею розмовляти. Але насправді їй було байдуже. До того ж вона була вище них усіх за суспільним становищем, і вони це добре знали. Їй не раз спадало на думку, що їх це, мабуть, не на жарт бісило. Ще б пак, у пентхаусі старого солідного, вишуканого будинку, в будинку, де колись чорним дозволялося бути присутнім лише в тому разі, якщо їхні руки обтягнуті білими рукавичками слуг чи подеколи — тонкими шкіряними рукавичками водіїв, мешкає негритоска! Вона сподівалася, що це справді дуже їх дратувало, і картала себе за те, що вона недоброзичлива, поводиться не по-християнському, але водночас дуже цього хотіла. І як вона не могла втримати потік сечі, що лився на витончену імпортну шовкову білизну, так само нестримним був і цей струмінь смердючої рідини. Такі думки були низькими, нехристиянськими і майже так само поганими — ні, навіть гіршими: принаймні, з точки зору Руху, вони були неефективними. Вони збиралися здобути потрібні їм права і, скоріше за все, цього року: Джонсон, пам'ятаючи про спадщину, залишену йому вбитим Президентом (і, мабуть, сподіваючись забити ще один гвіздок у труну Баррі Годдвотера), буде не просто стежити за тим, щоби Закон про громадянські права був прийнятий. Якщо це буде необхідно, він увіб'є його в законодавство. Отже, важливо звести до мінімуму кількість шрамів і біль. Попереду ще чекає робота. І ненависть не допоможе її виконати. По суті, ненависть стане їй на заваді.

Але часом ти просто не можеш перестати ненавидіти.

Цього її теж навчив Оксфорд-Таун.

2

Детта Волкер геть не цікавилася Рухом, і житло у неї було набагато скромнішим. Вона мешкала в мансарді облупленого будинку в Ґрініч-Віллідж. Одетта не знала про мансарду, а Детта — про пентхаус, і єдиною людиною, що підозрювала якісь негаразди, був Ендрю Фіні, водій. Він почав працювати на Одеттиного батька, коли самій Одетті було чотирнадцять, а Детта Волкер навряд чи взагалі існувала.

Іноді Одетта зникала. Це могло тривати кілька годин або кілька днів. Минулого літа Одетта зникла на три тижні, й Ендрю вже збирався дзвонити в поліцію, аж раптом одного вечора вона зателефонувала йому і попросила наступного дня приїхати десь о десятій — сказала, що збирається на закупи.

У нього готовий був зірватися крик: «Міз Голмс! Де ви були?» Але він уже питав про таке раніше й у відповідь отримував лише спантеличений погляд — справді спантеличений, Ендрю був у цьому впевнений. «Тут, — відповіла б вона. — Ендрю, ви ж возили мене щодня в два-три місця, хіба ні? У вас часом не склероз, га, Ендрю?» — Сказавши це, вона б розсміялася і, перебуваючи в доброму гуморі (як це часто-густо й траплялося після її зникнень), вщипнула б його за щоку.

— Добре, міз Голмс, — сказав він тоді. — Десята так десята.

Після того страхітливого випадку, коли її не було три тижні, Ендрю поклав трубку, заплющив очі й проказав коротку молитву до Благословенної Діви Марії за благополучне повернення міз Голмс. А потім зателефонував Говардові, швейцару в її будинку.

— О котрій вона прийшла?

— Хвилин десь так двадцять тому, — відповів Говард.

— Хто її привіз?

— Поняття не маю. Ви ж знаєте, як це буває. Щоразу її підвозить якась інша машина. Іноді вони зупиняются за будинком, і я їх зовсім не бачу, навіть не знаю, що вона повернулася, а тільки тоді вже чую дзвінок, виглядаю, бачу, що це вона. — Говард трохи помовчав, а тоді додав: — У неї на щоці такий здоровенний синець.

Говард не помилився. Синець був справді здоровенний, але він уже сходив. Ендрю не хотілося думати про те, як він виглядав, коли був свіжим. Міз Голмс наступного ранку не забарилася: з'явилась о дев'ятій, вбрана в шовковий сарафан на тоненьких бретельках (стояв кінець липня), і на той час синець уже почав жовтіти. Вона недбало замазала його тональним кремом, наче знаючи наперед, що надлишок гриму тільки приверне до нього увагу.

— Звідки це у вас, міз Голмс? — спитав він.

Вона весело розсміялася.

— Ендрю, ти ж мене знаєш, я така незграбна, ну, як завжди. Вчора, коли я вилазила з ванни, рука ковзнулась об поручень — це я так поспішала подивитися новини. Я впала і вдарилася щокою. — Вона уважно на нього подивилася. — Ви збираєтеся заголосити з приводу лікарів і оглядів, я не помиляюся? Можете не відповідати, я вас знаю стільки років, що читаю, як відкриту книгу. Я не піду, тому не завдавайте собі клопоту зайвими питаннями. Я в повному порядку. Вперед, Ендрю! Я збираюся скупити половину «Сакса», весь «Джимбел», а в перерві з'їсти все у «Порах року».

— Так, міз Голмс, — сказаввін і посміхнувся. Посмішка вийшла вимученою, і видушити її з себе було нелегко. Той синець з'явився не вчора, а як мінімум тиждень тому… тим паче, що Ендрю знав: усе не так. Протягом останнього тижня він щовечора дзвонив їй о сьомій годині, бо якщо міз Голмс коли і можна було застати вдома, то це під час випуску репортажу Гантлі-Брінклі. У міз Голмс була просто-таки наркотична залежність від новин. Він дзвонив щовечора, якщо не враховувати вчорашній. Вчора він поїхав туди і випросив у Говарда ключ від її дверей. У ньому росло й міцніло переконання в тому, що з нею трапилося нещастя, щось на кшталт того, яке вона описала… тільки замість отримати синець чи зламати собі щось, вона померла, померла в порожній квартирі і тепер лежить там мертва. Він увійшов, відчуваючи, як шалено калатає серце, почуваючись котом у темній кімнаті, де хрест-навхрест протягнуті струни від піаніно. От тільки причин нервуватися не було. На кухонному столику стояла масельничка. І хоча масло було накрите, судячи з товстого шару плісняви, простояло воно досить довго. Він зайшов у квартиру за десять сьома, а вийшов у п'ять по сьомій. Швидко оглянувши квартиру, він зазирнув у ванну кімнату. Сама ванна була сухою, рушники розвішані не просто охайно, а в строгому порядку, сталеві поручні, яких у цій ванній було багато, начищені до блиску і не закапані водою.

Він знав, що халепа, яку вона описала, з нею не траплялася.

Але Енрю також не думав, що вона каже неправду. Вона сама вірила в те, що розповіла.

Він знову подивився у дзеркало заднього огляду і побачив, як вона злегка потирає скроні кінчиками пальців. І йому це не сподобалося. Надто часто він бачив, як вона це робить — перед черговим зникненням.

3

Ендрю залишив двигун увімкненим, щоби їй було тепло, і пішов до багажника. Подивившись на дві її валізи, він знову поморщився. Вони виглядали так, ніби їх безжально копали туди-сюди ногами розлючені люди з маленькими мізками і великими тілами, штурхали так, як не наважились би вдарити саму міз Голмс — так, як могли б побити, наприклад, його, якби він раптом там опинився. Вся сіль була не в тім, що вона — жінка. Вона була нігером, нахабним нігером з Півночі, що лізе не в свої справи, і, мабуть, вони вирішили, що така жінка заслуговує на те, що отримала. Річ була в тому, що вона — заможний нігер. У широких колах американської громадськості вона була відома не гірше за Медгара Еверса чи Мартіна Лютера Кінга. Вся сіль була в тім, що її багата чорномаза пика пролізла на обкладинку «Тайме», а такій людині трохи тяжче надавати по ребрах, а потім казати: «Що? Ні, пане, клянемося, нікого такого ми тут в очі не бачили, правда, пацани?» Сіль була в тому, що трохи важче роздраконити себе до того, щоби нашкодити єдиній спадкоємиці імперії «Голмс Дентал Індастріз», коли на сонячному Півдні цілих дванадцять заводів Голмса і один із них — через один округ від Оксфорд-Тауна.

Тож всю свою злість вони вимістили на її валізах.

Він дивився на ці мовчазні знаки її перебування в Оксфорд-Тауні з соромом, люттю й любов'ю, емоціями так само безмовними, як і подряпини на валізах, що туди їхали ошатними, а назад повернулися з тупим і побитим виглядом. Ендрю дивився, тимчасово втративши здатність рухатися, і від його дихання в морозне повіртя здіймалися хмарки пару.

Із будинку, збираючись допомогти, вже виходив Говард, але Ендрю ще мить зволікав, а потім взявся за ручки валіз. Хто ви, міз Голмс? Хто ви насправді? Куди ви, бува, зникаєте, і якими такими поганими справами там займаєтесь, що навіть для себе самої мусите вигадувати різні історії про ті години й дні, поки вас не було?\ в ту мить, поки ще не підійшов Говард, йому спало на думку ще дещо, якимось дивним чином пов'язане з усім цим: «Де решта вас?»

А ну припини про це думати. Якщо вже хто и має право думати-гадати з цього приводу, то це сама міз Голмс, але вона спокійна, то й ти перестань.

Ендрю витяг валізи з багажника і передав їх Говардові, а той тихо спитав:

— З нею все нормально?

— Та нібито, — відповів Ендрю, також знижуючи голос. — Просто змучена якась. Втомлена як я не знаю що.

Говард кивнув, узяв побиті валізи і пішов назад до будинку. Він зупинився тільки для того, щоби спокійно й шанобливо відсалютувати Одетті Голмс — майже невидимій за димчатим склом.

Коли він пішов, Ендрю дістав з дна багажника складену раму з іржостійкої сталі й почав її розкладати. То було інвалідне крісло.

З дев'ятнадцятого серпня 1959 року (відтоді минуло якихось п'ять з половиною років) частина тіла Одетти Голмс від колін зникла, як ті вкриті мороком години і дні.

4

До нещасного випадку в метро Детта Волкер з'являлася всього кілька разів — ці проблиски іншої свідомості нагадували коралові острови, що здавалися окремішніми, але насправді були хребцями в хребті довгого архіпелагу, більша частина якого ховалася під водою. Одетта навіть не підозрювала про існування Детти, і Детта теж не мала жодного уявлення, що існує Одетта… але Детта принаймні чітко усвідомлювала, що щось не так, що хтось лізе без мила в її життя. Уява Одетти, наче романіст, витворювала все те, що сталося з нею, поки Детта головувала над її тілом. Детта не була такою розумною. Їй здавалося, що вона пам'ятає хоч якісь уривки, але більшої частини подій вона не пригадувала.

Детта принаймні частково усвідомлювала, що в неї траплялися провали в пам'яті.

Вона пригадувала порцелянову тарілку. Це в її пам'яті зафіксувалося чітко. Вона пам'ятала, як нишком опустила її в кишеню сукні, весь час озираючись через плече, чи не підглядає за нею Синя Тітка. Вона мусила бути певною, бо порцелянова тарілка належала Синій Тітці. Детта невиразно розуміла, що порцелянова тарілка — щось особливе. Тому Детта її і взяла. Детта пам'ятала, як принесла її в місце, яке називалося Сміттяркою (от тільки звідки їй відома ця назва, Детта не знала), — вщерть заповнена сміттям яма в землі, над якою курився дим. Якось вона там бачила охопленого полум'ям малюка з пластмасовою шкірою. Вона пригадувала, як дбайливо поклала тарілку на всипану гравієм землю і почала її топтати, а потім зупинилася, пам'ятала, як зняла свої прості бавовняні трусики і поклала їх у кишеню, де раніше лежала тарілка, а потім обережно торкнулася вказівним пальчиком лівої руки того розрізу в своєму тілі, де Старий Дурний Бозя так недосконало з'єднав її та інших дівчаток-і-жінок, але щось у цьому місці, напевно, було й приємного, бо вона пам'ятала пронизливу втіху, пам'ятала, як хотіла натиснути, ввігнати палець глибше і не натиснула, пам'ятала, якою ніжною була її оголена піхва, коли її не ховали від світу бавовняні трусики, і вона не натиснула доти, доки не натиснув її черевичок, її чорний полакований черевичок, поки її черевичок не натиснув на тарілку, і тільки тоді вона натиснула на свій розріз пальцем так само, як натискала ногою на особливу порцелянову тарілку Синьої Тітки, у пам'яті лишилася згадка про те, як чорний полакований черевик закрив делікатну синю павутинку, що облямовувала тарілку, вона пам'ятала сам натиск, так, пам'ятала натиск у Сміттярці, натиск пальцем і ногою, згадувала насолоду, яку обіцяв палець розрізові і їй, пам'ятала, що тарілка тріснула з різким рвучким звуком, і така сама рвучка насолода стрілою пронизала її нутрощі, вона пригадала крик, що зірвався з її уст, неприємне каркання, наче у зляканої ворони, яка знялася з кукурудзяної грядки, вона пам'ятала, як тупо дивилася на уламки тарілки, а потім повільно дістала з кишені сукні прості білі бавовняні трусики і знову їх наділа, спіднє — вона чула, що їх так називали, пам'ять не зберегла ті часи, тож спогади дрейфували, як шматки дерену під час повені, спіднє, гарна назва, тому що спершу ти оголюєш свій спід, переступаючи спочатку одним лискучим полакованим черевичком, потім — другим, робиш своє дію і знову надягаєш спіднє, це добре, трусики були гарні, вона так чітко пам'ятала, як натягала їх, протягувала через коліна, на лівому коліні вавка, засохла кірка на ній вже скоро відпаде й оголить чисту рожеву дитячу шкіру, так, вона пригадувала все так чітко, наче це сталося навіть не те щоб тиждень тому чи вчора, а лише секунду тому, вона пам'ятала, як гумка трусиків дісталася краю її святкової сукні, виразний контраст білої бавовни і коричневої шкіри, наче вершки, так, наче вершки з глечика зависли в повітрі над кавою, текстура тканини, трусики зникають під сукнею, тільки тепер сукня була кольору спеченого помаранча, а трусики не надягалися, а знімалися, але вони досі були білі, тільки не бавовняні, а нейлонові, дешеві прозорі нейлонові труси, дешеві в кількох смислах, і вона пам'ятала, як переступала через них, пам'ятала, як вони біліли на килимку в «доджі Де Сото» сорок шостого року випуску, так, якими білими вони були, якими дешевими, не шляхетна нижня білизна, а дешеві труси, дівчина була дешевою, і бути дешевою добре, добре виставлятися на продаж, коли тебе пускають з молотка навіть не як повію, а як добрячу свиноматку; вона пригадувала не круглу порцелянову тарілку, а кругле обличчя хлопця, якогось п'яного здивованого хлопця-студента, він був не порцеляновою тарілкою, але його обличчя було таким самим круглим, як порцелянова тарілка Синьої Тітки, і в нього на щоках була павутинка, і ця павутинка виглядала такою самою синьою, як і на облямівці особливої порцелянової тарілки Синьої Тітки, але тільки тому, що неонове світло було червоним, сліпучим, у пітьмі неон з вивіски придорожнього готелю забарвив кров на його щоках, що лилася із залишених нею глибоких подряпин, у синій колір, і він тільки й повторював Навіщо ти навіщо ти навіщо ти, а потім опустив шибку вікна, виставив обличчя назовні і виблював, і вона пам'ятала, що чула голос Доді Стівенса, що линув із музичного автомата, Доді Стівенс співав про коричневі черевики з рожевими шнурками і велику панаму з пурпуровою стрічкою, вона пам'ятала, що звуки, які він видавав, блюючи, нагадували пересипання гравію в бетономішалці, а його пеніс, що кілька секунд тому стирчав із пучка волосся на лобку, наче синюватий знак оклику, тепер опав, перетворившись на в'ялий білий знак питання: вона пам'ятала, як різкий сипучий звук його ригання стих, а потім знову почалося, і вона подумала: «Так, схоже, він ще недостатньо намішав бетону, аби зацементувати свій фундамент», і розсміялася, і притисла свій палець (тепер на ньому ріс довгий ніготь) до піхви, оголеної, але вже прикритої, зарослої шорстким волоссям, і всередині неї знову щось тріснуло з різким рвучким звуком, і в цьому було стільки ж болю, скільки й насолоди (але все одно це краще, набагато краще, ніж зовсім нічого), а потім студент наосліп спробував її вхопити і плаксивим переривчастим голосом казав: «Ах ти ж клята чорномаза пизда», а вона все сміялася і сміялася, легко ухилилася від його рук, підхопила свої трусики і відчинила дверцята зі свого боку машини, відчуваючи останні сліпі удари його пальців на спині, обтягнутій блузкою, і втекла у травневу ніч. сповнену пахощів ранньої жимолості, а червоно-рожеве неонове світло відбивалося від гравію, що вкривав якусь повоєнну стоянку для автомобілів, вона запихувала свої трусики, дешеві слизькі нейлонові трусики не в кишеню сукні, а в сумочку, донесхочу забиту підлітковим косметичним мотлохом, вона бігла, світло відбивалося, а потім їй стало двадцять три, і це вже були не трусики, а віскозний шалик, і вона недбало опустила його в сумочку, йдучи вздовж прилавка відділу галантерейних виробів універмагу «Мейсі» — шалик, що в ту пору продавався за долар дев'яносто дев'ять центів. Дешевий.

Дешевий, як білі нейлонові трусики.

Дешевий.

Як вона сама.

Тіло, в якому вона жила, належало жінці, що успадкувала мільйони, але це лишалося невідомим і не мало значення. Шалик був білим, облямівка — синьою, і було те саме розламне відчуття насолоди, коли вона сиділа на задньому сидінні таксі й, забувши про водія, в одній руці тримала шалик і зосереджено його роздивлялася, а друга рука тим часом пробралася під твідову спідницю та під тасьму білих трусиків, і довгий темний палець одним-єдиним безжальним ударом зробив справу, яку треба було зробити.

Тож часом вона розсіяно замислювалася над тим, де вона була, коли була не тут, але переважно її потреби були надто раптовими і нагальними, щоби довго роздумувати, і вона просто здійснювала те, що слід було здійснити, робила те, що потрібно було зробити.

Роланд би зрозумів.

5

Одетта могла б куди завгодно їздити на лімузині, навіть у 1959-му — хоча на той час її батько був іще живий. Та навіть у 1962-му, після його смерті, вона ще не була такою казково багатою, якою стала у двадцять п'ять років із дня народженння, коли всі гроші, що трималися у трасті, перейшли у повну її власність і вона могла робити все, що заманеться. Але їй дуже не сподобалися слова, які рік чи два тому ввів у вжиток один із консервативних газетних оглядачів. «Лімузинний ліберал» — так звучала ця фраза, а Одетта була ще надто молодою, тому хотіла, щоби її такою не вважали, навіть попри те, що вона справді такою була. Не досить молода (чи дурна!), щоби вірити, нібито кілька пар витертих джинсів і сорочки захисного кольору, які вона час від часу вдягала, можуть якось змінити її матеріальний стан, або це можуть зробити поїздки на автобусі чи метро, коли в її розпордженні був автомобіль (але вона була надто зайнята собою, аби помічати образу і здивування Ендрю; він любив її і думав, що це, мабуть, якась особиста неприязнь до нього), але достатньо молода, аби досі вважати, що жест може іноді побороти істину (або принаймні підірвати її авторитет).

Ввечері дев'ятнадцятого серпня 1959 року один такий жест коштував їй половини ніг… і половини душі.

6

Одетту спочатку затягувала, потім волочила і врешті-решт підняла хвиля, що невдовзі переросла у велетенський вал. У1957 році, коли вона вступила у лави борців, утворення, яке з часом дістало назву «Рух», ще було безіменним. Вона знала трохи його історії, знала, що боротьба за рівноправ'я почалася не з «Прокламації про звільнення», а мало не з того часу, коли до Америки приплив перший корабель з рабами на борту (по суті, до Джор-Джії — колонії, яку британці заснували, аби позбутися своїх злочинців і боржників), але Одетті чомусь завжди здавалося, що все почалося в одному місці, з п'яти слів: Я не зрушу з місця.

Місцем був міський автобус у Монтґомері, штат Алабама, а слова вимовила чорношкіра жінка на ім'я Роза Лі Парке. Зрушувати Роза Лі Парке не хотіла з сидіння в передній частині міського автобуса, бо не бажала пересідати в задню частину, де, ясна річ, у міському автобусі були місця для Джима Кроу.[18] Значно пізніше Одетта разом із рештою співатиме «Нас не зрушити з місця» і думками завжди повертатиметься до Рози Лі Паркс, і співатиме цю пісню з почуттям сорому. Так легко співати «ми», коли тримаєшся за руки з іншими, вся юрба тримається за руки, легко навіть для жінки без ніг. Так легко співати «ми», так легко бути в стані «ми». У тому автобусі не було ніякого «ми», той автобус, мабуть, просмердів старою шкірою і роками куріння сигар і цигарок, автобус із покрученими рекламними листівками, на яких було написано щось на кшталт «ЛАКІ СТРАЙК — ЦЕ НАСОЛОДА», і «ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО, ВІДВІДУЙТЕ ТУ ЦЕРКВУ, ЯКА ВАМ ДО ВПОДОБИ», і «ПИЙТЕ ОВАЛТИН! ЦЕ СМАЧНО!», і «ЧЕСТЕРФІЛД. ДВАДЦЯТЬ ЧУДОВИХ СИГАРЕТ ІЗ ДВАДЦЯТИ ОДНОГО ВІДМІННОГО СОРТУ ТЮТЮНУ», ніякого «ми» під враженими поглядами водія, білих пасажирів, серед яких вона сиділа, і чорношкірих позаду, що так само не вірили своїм очам і вухам.

Ніякого «ми».

Ніяких багатотисячних демонстрацій.

Тільки Роза Лі Парке, з якої почалася хвиля, що переросте в могутній вал, і п'ять слів: Я не зрушу з місця.

Одетта часто думала: «Якби ж то я могла зробити щось подібне — якби була настільки хороброю, — то, здається, стала б щасливою на все своє життя. Але така відвага не в моїй вдачі».

Вона читала про інцидент із Парке, але спочатку без особливої зацікавленості. Інтерес у ній зростав мало-помалу. Важко сказати, коли і як її уяву полонило й охопило полум'ям те расотрясіння, що спочатку було беззвучним, а потім почало трясти Південь.

За рік чи два по тому юнак, з яким вона більш-менш регулярно зустрічалася, почав брати її з собою у Віллідж, де виступали молоді (і в більшості своїй білі) фолк-співаки. Вони включили до свого репертуару кілька нових вражаючих пісень, і це було несподівано — до всіх тих старих банальностей про те, як Джон Генрі взяв свого молотка та перегнав у роботі паровий молот (і в процесі загнав себе в домовину, Господи, Господи) і як Барбрі Ельєн жорстоко відмовила своєму спраглому від кохання молодому залицяльникові (і закінчила тим, що померла від сорому, Господи, Господи), додалися пісні про те, як почуваєшся, коли тебе вважають у місті покидьком і не звертають уваги, як почуваєшся, коли відмовляються взяти тебе на роботу, що тобі під силу, бо у тебе неправильний колір шкіри, як це — коли тебе кидають за грати і б'ють за те, що у тебе темна шкіра, а ти насмілився (Господи, Господи) сидіти у відділі закусочної в універмазі Ф. В. Вулворта, призначеному тільки для білих, у Монтгомері, штат Алабама.

І як би це абсурдно не звучало, тільки тоді вона почала по-справжньому цікавитися своїми батьками, і їхніми батьками, і батьками їхніх батьків. Їй не довелося прочитати «Витоки» — вона жила в іншому світі й часі задовго до того, як ця книга вийшла друком, а може, навіть просто з'явилася у задумах її автора, Апекса Гейлі, але саме в цей до абсурду пізній період її життя Одетті вперше спало на думку, що не так багато поколінь тому її предків заковувати в кайдани білі люди. Ясна річ, цей факт і раніше привертав до себе її увагу, але винятково як інформація без температурного забарвлення, наче рівняння, а не те, що має якесь реальне відношення до її власного життя.

Одетта склала докупи все, що їй було відомо, і її неприємно вразило, як мало вона насправді знає. Вона знала, що її мати народилася в Одетті, штат Арканзас, місті, на честь якого її (єдину дитину в сім'ї) і назвали. Було відомо, що її батько працював у маленькому містечку дантистом. Він винайшов і запатентував процедуру виготовлення і встановлення коронок, яка Десять років пролежала ніким не поміченою, а потім одного чудового дня зробила його помірно заможною людиною. Вона знала, що протягом десяти років до того, як на нього звалилося багатство, і за чотири роки по тому він розробив багато інших стоматологічних процедур, більшість із яких за природою своєю були або ортодонтичними, або косметичними, і що невдовзі після переїзду до Нью-Йорка з дружиною і донькою (котра народилася через чотири роки після отримання основного патенту) він заснував компанію під назвою «Голмс Дентал Індастріз», назва якої тепер асоціювалася з зубами так само, як «Сквіб» — із антибіотиками.

Але коли вона спитала у нього, яким було їхнє життя упродовж усіх тих проміжних років — літ, поки її не було на світі, і потім, коли вона з'явилася, — батько не захотів розповідати. Тобто говорив він багато, але до пуття так нічого і не сказав. Цю частину свого життя він для неї закрив наглухо. Якось її мама, Аліса — він називав її «ма» або часом «Еллі» (зазвичай це траплялося, коли він перехиляв чарчину чи просто був у доброму гумору) — сказала: «Дене, розкажи їй про часи, коли ти їхав на «форді» критим мостом, а ті люди стріляли в тебе», і він так похмуро подивився на Одеттину маму, поглядом забороняючи їй чіпати цю тему, що мама (вона завжди була трохи подібною до горобчика) просто зіщулилася на своєму стільці і замовкла.

Після того вечора Одетта один раз чи двічі чіплялася до матері з питаннями, але марно. Якби вона спробувала раніше, то, можливо, їй би і вдалося щось витягти, але тепер мати мовчала, тому що не хотів говорити батько. А для нього, як зрозуміла Одетта, минуле — всі ці родичі, всі ці червоні грунтові дороги, крамнички, халупи з земляною підлогою і вікнами без скла, затуленими не фіранками, а так, однією назвою, ці випадки насильства і гноблення, ці сусідські діти, що ходили в комбінезонах, що починали своє життя як мішки для борошна, — все це було для нього поховане, як мертві зуби під бездоганними, сліпучо-білими коронками. Він не хотів розповідати, а може, й не міг. Напевно, він свідомо захворів на вибіркову втрату пам'яті. Зубами під коронками було їхнє життя у будинку «Ґреймарл-епартментс» на вулиці Сентрал-Парк-Саут. Все інше ховалося під цим непроникним зовнішнім прикриттям. Його минуле було так надійно захищене, що в ньому не залишилося шпарини, крізь яку можна було б туди пролізти, жодного шляху повз ідеальний короночний бар'єр у самісіньке горло одкровення.

Детта знала, як усе було, але Детта й Одетта не були знайомі, тож рівнесенькі зуби і тут зімкнулися щільно, як брама редана.

Вона успадкувала не тільки незламну твердість вдачі свого батька, але й щось від материної сором'язливості, тому той єдиний випадок, коли вона наважилася далі розвивати з ним цю тему, натякнути, що він відмовляє їй у заслуженій довірі, яку, однак, ніколи не було їй обіцяно і якій вочевидь не судилося визріти, стався одного вечора в татовій бібліотеці. Він обережно струснув свою «Вол-Стрит-Джорнел», склавїї, розправив і відклав убік на дерев'яний столик, що стояв поряд із торшером. Зняв окуляри без оправи і поклав їх на газету. А потім подивився на дочку, худорлявий чорношкірий чоловік, такий худий, що виглядав мало не виснаженим, з сивою закучерявленою головою (скроні западали дедалі глибше і глибше, й там, де постійно пульсували тендітні пружинки вен, швидко росли залисини), і сказав тільки одне: «Одетто, я не хочу ні говорити про ту частину свого життя, ні думати про неї. Це не матиме сенсу. Відтоді світ зрушив з місця».

Роланд би зрозумів.

7

Коли Роланд відчинив двері з написом «ДАМА ТІНЕЙ», то побачив щось таке, чого на початку геть не зрозумів, — але збагнув, що це не має значення.

То вочевидь був світ Едді Діна, але зітканий з якоїсь суміші вогнів, людей і предметів — стільки предметів стрілець за все своє життя не бачив. Судячи з вигляду, то були жіночі речі, і до того ж явно виставлені на продаж. Деякі лежали під склом, деякі були складені в спокусливі стосики та виставлені напоказ. Але це більше не важило, бо той світ перед їхніми очима проплив повз одвірок. Дверним проходом були очі Дами. Він дивився крізь них так само, як крізь очі Едді, коли той рушив уздовж проходу небесного диліжанса.

Едді ж стояв, немов блискавицею уражений. Револьвер у його руці затремтів і трохи опустився. Стрілець міг би легко забрати у нього зброю, але не став цього робити. Просто спокійно стояв. Цей трюк він вивчив давним-давно.

Зараз вид крізь двері зробив один із тих поворотів, які видавалися стрільцеві такими запаморочливими, — але Едді той самий різкий оберт на диво заспокоїв. Роланд ніколи не бачив кіно. Едді дивився їх тисячами, і те, що він бачив зараз, нагадувало миттєву зміну ракурсу. Такі прийомчики застосовувалися у фільмах на кшталт «Геловіну» і «Сяйва». Він навіть знав, як називається штука, якою це все знімалося. Стедікам. Саме так.

— І в «Зоряних війнах», — пробурмотів він. — Зірка смерті. Як вони залітали в ту сучу тріщину, пам'ятаєш?

Роланд тільки подивився на нього і нічого не відповів.

У полі зору, яке Роланд вважав дверним отвором, а Едді вже починав сприймати як якийсь чарівний кіноекран… кіноекран, у який за сприятливих обставин ти зможеш увійти так само, як той чувак вийшов із екрану в реальний світ у «Пурпуровій троянді Каїру»… з'явилися руки — темно-коричневі руки. Хрінове кіно.

Едді тільки зараз зрозумів, наскільки воно хрінове.

Тільки на іншому боці дверей, крізь які він дивився, цей фільм ще не був знятий. Так, то був Нью-Йорк — це проголошували самі лише клаксони таксівок, як би віддалено і слабко вони не звучали, — і дія відбувалася в котромусь із нью-йоркських універмагів, у які він часом ходив, але все було якимось… якимось…

— Це давніше, — пробурмотів він собі під ніс.

— Ще до твого «коли»? — спитав стрілець.

Глянувши на нього, Едді коротко розсміявся.

— Ага. Можна і так сказати.

— Вітаю, міс Волкер, — сказав непевний голос. Картина в дверях так стрімко наблизилася, що навіть у Едді трохи запаморочилося в голові. І він побачив продавщицю, яка вочевидь була знайома з власницею чорних рук — знала її та чи то не любила, чи то побоювалася. Або і те, і те разом. — Вам допомогти?

— Оцей. — Власниця чорних рук підняла білий шалик з яскраво-синьою облямівкою. — Загортати не треба, дитинко, просто засунь його в пакет.

— Будете розплачуватися готівкою чи че…

— Готівкою. Я завжди плачу готівкою, правда ж?

— Так, гаразд, міс Волкер.

— Рада, що ти схвалюєш, дорогенька.

Продавщиця скорчила міну — Едді побачив це, коли вона відвернулася. Мабуть, причина такої реакції була простою: дівчині не сподобалося, що з нею так розмовляє «нахабна негритоска» (знову ж таки, така думка з'явилася у нього тому, що ці знання він швидше почерпнув із фільмів, ніж з історії чи навіть вуличного життя, бо надто вже декорації нагадували сцену з фільма, знятого в 60-ті, щось типу «В спекотну ніч» із Сідні Стайгером та Родом Пуатьє). Але все могло пояснюватися ще простіше: Роландова Дама Тіней, чорна вона чи біла, виявилася падлючим стервом.

А те насправді це не мало значення, чи не так? Ніщо не мало, блін, значення. Він думав лише і винятково про одне — вибратися звідси до такої матері.

То був Нью-Йорк, він мало не відчував запах Нью-Йорка.

А в Нью-Йорку було ширево.

Це він теж мало не нюхом чув.

Тільки існувала одна перепона.

Одна велика заїбиста перепона.

8

Роланд уважно стежив за Едді. За весь цей час він будь-якої миті міг шість разів убити Едді, але вирішив стояти спокійно і мовчки та дозволити йому самому впоратися з ситуацією. У Едді було багато різних рис вдачі, і багато не надто гарних (як чоловік, що свідомо допустив, аби дитина впала у прірву і забилася на смерть, стрілець знав різницю між «гарно» і «не дуже добре»), але дурість до них не належала.

Едді був розумним хлопцем.

Він зробить правильний вибір.

І він зробив.

Він озирнувся на Роланда, всміхнувся одними губами, крутнув стрільцевий револьвер на пальці (вийшло незграбно, наче пародія на заключний жест ярмаркового стрілка по мішенях) і простягнув його Роландові рукояткою вперед.

— Ця штука може виявитися для мене шматком лайна, навіть якщо я матиму з неї якусь користь, правда ж?

«А ти, коли хочеш, то говориш розумні речі, — подумав Роланд. — Тільки чому ти так часто мелеш дурниці, Едді? Тому, що тобі здається, ніби так говорили там, куди пішов твій брат зі своїми револьверами?»

— Правда ж? — повторив Едді.

Роланд кивнув.

— І якби я все-таки всадив у тебе кулю, що б сталося з тими дверима?

— Не знаю. По-моєму, єдиний спосіб дізнатися — спробувати це зробити.

— А як ти думаєш, що могло б статися?

— Думаю, вони б зникли.

Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?

Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.

Едді не хотів, щоби екран погас.

Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.

— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.

— Так.

— Типу того.

— Так.

— Ти потрапиш у її голову. Так само, як потрапив до моєї.

— Так.

— Так ти проберешся автостопом у мій світ, та й по всьому.

Роланд промовчав. «Автостопом» — одне з тих незрозумілих слів, які Едді часом вживав… але суть він ухопив.

— Але ти зміг би пройти у своєму власному тілі. Як там, у Балазара. — Він говорив уголос, але насправді розмовляв сам із собою. — Тільки для цього тобі потрібен я, правильно?

— Так.

— Тоді візьми мене з собою.

Стрілець розтулив рота, аби відповісти, але Едді вже поспіхом продовжував:

— Не зараз, я не про те, щоб зараз. Я знаю: якщо ми просто… зненацька вискочимо, то почнеться паніка чи ще яка фігня. — Він дико розреготався. — Наче фокусник, що витягає з капелюха кролика. От тільки капелюха нема, авжеж. Ми почекаємо, поки вона залишиться сама, а тоді…

— Ні.

— Я повернуся разом з тобою. Клянуся, Роланде. Тобто, я розумію, що в тебе є завдання, а я його частина. Знаю, що ти врятував мою дупу на митниці, але і я твою врятував у Балазара — ти так не думаєш?

— Думаю, врятував, — відповів Роланд. Він згадав, як Едді підводився з-за стола, не зважаючи на ризик, і на мить завагався.

Але тільки на мить.

— То як? Баш на баш. Рука руку миє. Все, що мені потрібно, — на пару годин повернутися в мій світ. Курку там смажену замовити в ресторанчику і прихопити з собою, може, ще коробку пончиків. — Едді кивнув у напрямку дверного проходу, де картинка знову почала рухатися. — Що скажеш?

— Ні, — відповів стрілець, цієї миті думаючи зовсім не про Едді. Той рух проходом — Дама, ким би вона не була, рухалася не так, як звичайні люди, — не так, як, скажімо, Едді, коли Роланд дивився його очима, або так (наразі, коли він замислився над тим, що ніколи не спадало йому на думку раніше, так само, як ніколи не помічав постійної присутності кінчика свого носа у нижньому полі периферичного зору), як рухався він сам. Коли людина йде, поле її зору потроху розхитується, наче маятник: лівою ногою, правою ногою, лівою ногою, правою ногою, світ хитається вперед-назад так спокійно і лагідно, що через деякий час — невдовзі по тому, як почнеш іти, думав він — просто перестаєш це помічати. У пересуванні Дами не було нічого від маятника — вона просто плавно рухалася проходом, наче по рейках їхала. Цікаво, що в Едді було те саме відчуття… тільки для нього все виглядало, як зйомка стедікамом. Це відчуття його заспокоювало, бо воно було знайомим.

Для Роланда ж це було чужим… але тут його роздуми обірвав Едді. Його голос звучав на високих тонах.

— А чому ні? Чому, блядь, ні?

— Бо ніяка курка тобі не потрібна.

Я знаю, як називається те, чого ти хочеш, Едді. Ти хочеш «вмазатися». «Дозняк» роздобути.

— То й що з того? — викрикнув, мало не завищав Едді. — А як хочу, то що? Я ж сказав, що повернуся з тобою! Я тобі слово дав! Чесне, блядь, СЛОВО! Що тобі ще треба? Хочеш, щоб я поклявся ім'ям своєї матері? Добре, я клянуся ім'ям своєї матері! Хочеш, щоб я поклявся ім'ям свого брата Генрі? Все, я клянуся! Клянуся! КЛЯНУСЯ!

Енріко Балазар міг би його просвітити на цю тему, але стрільцеві не потрібні були поради таких, як Балазар. Він і сам знав прописну істину: ніколи не довіряй наркоманові.

Роланд кивком показав на двері.

— Принаймні до того часу, поки ми не знайдемо Вежу, та частина твого життя закінчилася. Після того, як знайдемо, — мені байдуже. Після того ти будеш вільний і зможеш забиратися куди завгодно, хоч у своє пекло. Але поки що ти мені потрібен.

— Ах ти ж довбаний смердючий брехун, — тихо сказав Едді. Голос був позбавлений емоцій, але стрілець побачив, що в очах у нього блищали сльози. І нічого не сказав у відповідь. — Ти ж знаєш, що не буде ніякого «після», ні для мене, ні для неї, ні дія того третього, ким би він не був. Та й тобі, мабуть, ніяке «після» не світить — у тебе, блядь, такий роздовбаний вигляд, яку Генрі, коли йому вже було зовсім хріново. Якщо ми не здохнемо на шляху до твоєї Вежі, то нам точно вили, коли ми туди доберемося. То навіщо ти мені брешеш?

Стрілець відчув, що його пробирає якийсь тьмяний докір сумління, але тільки повторив:

— Принаймні поки що та частина твого життя закінчилася.

— Та невже? Тоді у мене для тебе новини, Роланде. Я знаю, що буде з твоїм тілом, коли ти переступиш через поріг і опинишся у неї в голові. Знаю, бо вже це бачив. Так що мені навіть револьвери твої не потрібні. Я тримаю тебе за те уславлене місце, де росте коротке волосся, друже ти мій. Ти навіть зможеш повернути її голову так само, як повертав мою, і побачити, що я зроблю з твоїм тілом, поки ти будеш в подобі свого сраного ка. Я дочекаюся ночі і перетягну тебе поближче до води. А тоді ти зможеш спостерігати, як омари зжирають тебе до крихти. Але, може, тобі буде не до спостережень — ти будеш занадто поспішати.

Едді трохи помовчав. У тиші, що настала, скрегіт хвиль об берег і постійне глухе завивання вітру здавалися дуже гучними.

— Тому я просто візьму твій ніж і переріжу тобі горлянку.

— І назавжди зачиниш двері?

— Ти кажеш, що та частина мого життя в минулому. І йдеться тут зовсім не про ширево. Ти маєш на увазі Нью-Йорк, Америку, мій час, геть усе. Якщо це так, то я хочу і з цією частиною покінчити. Ландшафт хіровий, а від співрозмовника смердить. Часом буває так, Роланде, що порівняно з тобою навіть Джиммі Свогарт здається майже нормальним.

— Попереду на нас чекають великі дива, — сказав Роланд. — Надзвичайні пригоди. Більше того — у тебе є шлях для пошуку і шанс відновити втрачену честь. І є ще дещо. Ти можеш стати стрільцем. Врешті-решт, не обов'язково ж я маю бути останнім. У тобі це є, Едді. Я бачу. Я відчуваю.

Едді розсміявся, хоча по щоках у нього котилися сльози.

— Шикарно! Просто шикарно! Саме те, що мені треба! Мій брат Генрі. От він був стрільцем. У місці, яке називається В'єтнамом. Та йому просто пощастило, що він там побував. Тобі треба було бачити його під тяжким кайфом, Роланде. Він без допомоги не міг навіть до сраного туалету дійти. Якщо поряд нікого не було, він просто сидів, дивився по ящику боротьбу і робив собі, блядь, у штани. Класно бути стрільцем. Я бачу. Мій брат був наркоманом, а у тебе зірвало на хуй дах.

— Можливо, у твого брата не було чіткого уявлення про те, що таке честь.

— Може, й так. У нашому районі таке не хавалося. Честь була просто словом, яке говорили після «Ваша», якщо тебе брали за дупу, коли ти курив косяк чи знімав колеса з крутої тачки якого-небудь чувака, і тягнули в суд.

Едді плакав дедалі сильніше, але водночас і сміявся.

— А тепер давай про твоїх друзів. Наприклад, про того чувака, про якого ти говорив уві сні, Катберта чи як його там…

Стрілець мимоволі здригнувся. Навіть усі довгі роки тренування не допомогли йому втриматися.

— їм хоча б перепало того, про що ти тут торочиш, наче клятий сержант, який вербує найманців у морфлот? Пригод, пошуків, честі?

— Вони розуміли, що таке честь, — повільно сказав Роланд, думаючи про тих, що пропали.

— І як, це їм дало щось більше, ніж моєму братові, теж стрільцеві?

Стрілець не відповів.

— Знаю я тебе, — сказав Едді. — Багацько таких, як ти, бачив. Ти просто ще один двинутий, що співає «Вперед, Христові воїни», розмахуючи прапором в одній руці й револьвером — у другій. Не потрібна мені ніяка честь. Все, що мені треба, — курка на вечерю і вмазатися. Саме в такому порядку. Тому кажу тобі: давай, іди. Ти можеш. Але в ту саму мить, коли ти підеш, я прикінчу те, що від тебе тут залишиться.

Стрілець нічого не сказав.

Едді криво всміхнувся і тильними сторонами долоней змахнув зі щік сльози.

— Хочеш знати, як це називають у нас удома?

— Як?

— Мексиканська нічия.

Деякий час вони просто дивилися один на одного, а потім Роланд різко перевів погляд на дверний прохід. Бічним зором вони обидва побачили — Роланд більше, ніж Едді, — що відбувся черговий поворот, цього разу ліворуч. Тут були розкладені іскристі ювелірні прикраси. Деякі з них лежали під захисним склом, але оскільки більшість була відкрита, то стрілець зробив висновок, що це дешеві підробки… те, що Едді назвав би біжутерією. Темно-коричневі руки покрутили кілька речей, але якось побіжно, для годиться, а потім з'явилася інша продавщиця. Відбулася розмова, яку жоден з них не чув, і Дама (оце так Дама, подумав Едді) захотіла побачити ще щось. Продавщиця кудись пішла, і саме цієї миті погляд Роланда різко повернувся до дверей.

У полі зору знову з'явилися коричневі руки, тільки тепер вони тримали сумочку. Вона відкрилася. І раптом руки почали згрібати туди прикраси — схоже, навіть напевне, що навмання.

— Ну й компанію ти збираєш собі, Роланде, — сказав Едді, в його голосі звучала гірка іронія. — Спочатку ти знайшов типового наркаша, потім типову чорношкіру магазинну злод…

Але Роланд не слухав: навіть не глянувши на Едді, він уже стрімко прямував до дверей між світами.

— Я не жартую! — пронизливо закричав Едді. — Тільки спробуй пройти, і я переріжу тобі горлянку, я переріжу твою паскудну горля…

Не встиг він закінчити, як стрілець зник. Все, що від нього залишилося, — обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало на березі.

Якийсь час Едді просто стояв на місці, не в змозі повірити, що Роланд наважився і зробив цей ідіотський учинок, не звертаючи увагу на його обіцянку — якщо вже на те пішло, його, блядь, гарантію від щирого серця, — про те, якими будуть наслідки.

Він трохи постояв, водячи очима, наче наляканий перед початком грози кінь… от тільки гроза, ясна річ, почалася лише в його голові.

Добре. Добре, чорт з ним.

Може, іншої такої нагоди більше не трапиться, і в нього є тільки одна секунда. Рівно стільки часу, можливо, дасть йому стрілець, і Едді достобіса добре це знав. Він глянув крізь двері і побачив, що чорні руки завмерли, тільки наполовину встигнувши засунути золоте намисто в сумочку, з якої, немов з піратської скрині зі скарбами, вже розлягалося сяйво. Хоча йому нічого й не було чути, Едді відчував, що Роланд зараз розмовляє з власницею чорних рук.

Він дістав ножа зі стрільцевого кошеля і перевернув обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало перед дверима. Очі були розплющені, але пусті, закочені аж до білків.

— Дивися, Роланде! — пронизливо закричав Едді. У вуха бив монотонний, ідіотський, нескінченний вітер. Господи, цей вітер кого завгодно доведе до сказу! — Уважно дивися! Я хочу дати тобі останній урок і закінчити твою довбану освіту! Я покажу тобі, що буває з тими, хто найобує братів Дін!

І підніс ножа до горла стрільця.

1

Серпень 1959 року:

Коли за півгодини практикант вийшов надвір, то побачив, що Хуліо стоїть, прихилившись до машини швидкої допомоги, яка досі була припаркована на стоянці Лікарні сестер милосердя на 23-й вулиці. Каблуком гостроносого чобота Хуліо тримався за переднє крило «швидкої». Він перевдягся у пару кричущих рожевих штанів і синю сорочку, на лівій кишені якої золотими літерами було вишите його ім'я. Вбрання членів боулінг-ліги. Джордж подивився на годинник і зрозумів, що Джорджева команда — «Шпигуни переваги» — вже мусить катати шари.

— Думав, тебе вже не буде, — сказав Джордж Шейверс. Він проходив практику в Лікарні сестер милосердя.

— І як твої збираються виграти без Диво-Крюка?

— У них є Мігель Басале, замість мене поставлять. У нього не завжди однаково виходить, але бува й таке, що розіграється. Всьо у них буде хокей. — Хуліо помовчав. Цікаво, як вони дізналися? Він був водієм, цей кубинець із почуттям гумору, про яке, як підозрював Джордж, і сам не знав, що воно у нього є. Він озирнувся навколо. Жодного з лікарів, які їздили з ними, поблизу не було.

— Де вони? — спитав Джордж.

— Хто? Довбані близнюки Бобсі? А ти як думаєш де? Полюють на міннесотських чорних курв у Віллідж. Як гадаєш, вона прорветься?

— Не знаю.

Він з усіх сил намагався, щоби його голос звучав мудро і справляв враження, ніби йому відоме те, чого він не знає, але правда життя полягала в тому, що спочатку черговий ординатор, а потім двоє хірургів забрали у нього чорношкіру жінку швидше, ніж він встиг би проказати «Аве Марія!» (насправді молитва вже готова була зірватися з його уст — чорношкіра жінка виглядала так, наче їй вже недовго залишилося).

— Вона втратила в біса багато крові.

— Це без тринди.

Джордж був одним із шістнадцяти практикантів у Лікарні сестер милосердя і одним із восьми записаних у нову програму «Дорога швидкої допомоги». Теоретично практикант, що їздить із парою лікарів, у екстреній ситуації часом може виявитися корисним і допомогти врятувати чиєсь життя. Джордж знав, про що думають більшість водіїв і лікарів-парамедиків: зелені інтерни з однаковим успіхом могли як врятувати тих, хто потребує невідкладної допомоги, так і вбити їх, але особисто Джордж гадав, що цей принцип може бути дієвим.

У деяких випадках.

З якого боку не глянь, для лікарні це була чудова реклама, і хоча інтерни, залучені до програми, любили поскиглити про зайві вісім годин (до того ж безоплатних) щотижня, Джорджу Шейверсу чомусь здавалося, що більшість із них почувається так само, як він, — гордими, крутими, здатними впоратися з будь-чим, що трапиться на їхньому шляху.

А потім була ніч, коли в Айдлвайльді розбився «Трайстар», який належав компанії «Авіалінії світу». Шістдесят п'ять людей на борту, шістдесят із них — у стані, який Хуліо Естевес називав «ЗМ» (зразу мертвий) — а троє з п'яти, що вижили, на вигляд як те, що можна вишкребти з дна вугільної печі… та тільки те, що вишкрібаєш із дна вугільної печі, не стогне, не кричить диким криком і не благає кого-небудь дати йому морфій чи вбити. «Якщо ти зможеш це витримати, — думав він опісля, згадуючи відокремлені кінцівки, що лежали серед шматків алюмінієвих закрилків, подушок сидінь і зазубреного уламка хвоста з цифрою 17, великою червоною літерою «А» і частиною літери «С», згадуючи очне яблуко, яке він побачив на обгорілій валізі «Самсонайт», згадуючи дитячого плюшевого ведмедика з блискучими очицями-ґудзиками, що лежав поряд із маленькою червоною кросівкою, в якій так і залишилася нога дитини, — якщо ти зможеш витримати це, малий, то витримаєш будь-що». І він тримався досить пристойно. Тримався добре весь час, поки їхав додому. Весь час він тримався чудово, навіть упродовж пізньої вечері, що складалася з індички-напівфабриката з упаковки, подібної за формою до телевізора. Заснув він теж без проблем, і це було залізобетонним свідченням того, що тримається він ну просто чудово. А в глуху темну годину ранку він прокинувся від пекельного кошмару, в якому на обгорілій самсонайтівській валізі лежав не плюшевий ведмедик, а голова його матері, з розплющеними очима, і очі обвуглилися, це були вирячені очі-намистини іграшкового ведмедя, що дивилися без жодного виразу, і крізь відкритий рот виднілися поламані зуби — до того, як в літак вдарила блискавка, коли він ішов на посадку, то були її протези, і вона прошепотіла: «Джордже, ти не зміг врятувати мене, а ми ж заради тебе в усьому собі відмовляли, заощаджували, поїхали без тебе, твій тато витяг тебе з халепи, в яку ти втрапив через ту діваху, а ти ВСЕ ОДНО МЕНЕ НЕ ВРЯТУВАВ БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ», і він прокинувся від власного крику, нечітко усвідомлюючи, що хтось із сусідів грюкає йому в стінку, але він уже з усіх ніг мчав до туалету і ледве встиг стати в уклінну позу покаяння перед порцеляновим вівтарем, бо вечеря піднімалася вгору зі швидкістю ліфта-експреса. Вона приїхала спеціальною доставкою, гаряча, від неї йшов пар і запах індички-напівфабрикату. Він стояв навколішках і дивився в унітаз, на шматочки напівперевареної індички й моркви, що досі не втратила своєї оригінальної флуоресцентної яскравості, і в його свідомості великими червоними літерами проявилося слово:

Правильно.

З нього

Він збирався покинути хірургічний бізнес. Покинути, бо:

Покинути, бо девізом моряка Папая були слова: «Це все, що я можу, а я так більше не можу», і у Папая справи досі всі були в повному шоколаді.

Він злив воду і повернувся в ліжко. Заснув майже миттєво, а прокинувшись, зрозумів, що досі хоче бути лікарем, і знати це напевне було дуже приємно, хай йому чорт, можливо, це було варте цілої програми, як би вона там не називалася — «Дорога швидкої допомоги», «Відро крові» чи «Відгадай мелодію».

Він досі хотів бути лікарем.

Він знав одну жінку, що займалася вишиванням. За десять доларів (величезну, як на його гаманець, суму) він замовив їй невеличку вишивку в старомодному дусі.

ЯКЩО ТИ ВИТРИМАЄШ ЦЕ, ТО ВИТРИМАЄШ ЩО ЗАВГОДНО.

Так. Правильно.

Неприємна історія в метро трапилася за чотири тижні по тому.

2

— Знаєш, та дамочка була якась, бляха, тойво… дивна, — сказав Хуліо.

Джорджеві аж від серця відлягло. Якби Хуліо не заторкнув цю тему, то він сам, певне, на це б не наважився. Він був практикантом і рано чи пізно збирався стати справжнім лікарем (поки що він свято в це вірив), але Хуліо був ветеринаром, а бовкнути якусь дурню перед ветеринаром не хотілося. Він би тільки розреготався і сказав: «Бляха, малий, та я таке тисячу разів бачив! Візьми рушника і витри те, що в тебе за вухами, бо он воно вже по щоках у тебе тече».

Та було очевидно, що Хуліо не бачив такого тисячу разів, і це тішило, бо Джордж справді хотів поговорити про це.

— Точно, дивна. Наче в ній було двоє людей.

Джордж із подивом побачив, що тепер настала черга Хуліо зітхнути з полегшенням, і зненацька на нього накотила хвиля сорому. Хуліо Естевес, чоловік, який не мав у своєму житті жодних планів, крім як до самого його кінця водити лімузин з парою червоних мигалок на даху, шойно виявив більше хоробрості, ніж здатен був виявити.

— Твоя правда, док. Стопудово. — Видобувши пачку «Честерфілда», він застромив одну сигарету в куточок рота.

— Ці штуки тебе вб'ють, хлопче, — сказав Джордж.

Хуліо кивнув і запропонував пригоститися.

Деякий час вони мовчки курили. Мабуть, парамедики ловили себе за хвіст, як сказав Хуліо… а можливо, щойно виявилося, що вони ситі по горло. Справді-бо, Джордж перелякався не на жарт. Але саме він врятував ту жінку, а не лікарі зі «швидкої», і він знав, що Хуліо це теж відомо. Можливо, тому Хуліо тут і затримався. Допомагали ще стара негритянка і білий хлопець, котрий подзвонив копам, у той час, як усі інші (крім старої негритянки) просто стояли, вирячившись, наче це було якесь бісове кіно, телешоу абощо, може, епізод із детективного серіалу «Пітер Ґанн», але врешті-решт рятівником виявився Джордж Шейверс, переляканий на смерть, але готовий виконати свій обов'язок якнайкраще.

Жінка чекала поїзда, про який Дюк Еллінгтон був такої високої думки, — уславленого поїзда «А». Просто собі вродлива молоденька чорношкіра жінка в джинсах і сорочці захисного кольору чекала славетного поїзда «А», щоби поїхати десь на околиці міста.

Хтось її штовхнув на рейки.

Джордж Шейверс не мав жодного уявлення, чи схопила поліція мерзотника, який це зробив, — це була не його справа. Його справою була жінка, котра з криком упала в трубу тунеля перед тим самим знаменитим поїздом «А». Просто-таки якимось дивом вона не зачепила третьої рейки, яка зробила б з нею те саме, що штат Нью-Йорк робив із в'язнями Сінґ-Сінґа, котрі заробили собі безкоштовну поїздку на тому горезвісному поїзді «А», який зеки між собою прозвали Старою Замикалкою.

Дива електрики, та й годі.

Вона спробувала відповзти з дороги, але часу було надто мало, а той легендарний поїзд «А» вже в'їжджав на станцію, скрегочучи гальмами й висікаючи іскри, бо водій побачив її, та було вже запізно, запізно для нього і для неї. Сталеві колеса славетного поїзда «А» перерізали їй ноги акурат над колінами. І поки всі інші (крім білого хлопця, який викликав поліцію) просто втикали, чешучи собі яйця (чи, на думку Джорджа, мацаючи інші зовнішні статеві органи), стара негритянка зістрибнула вниз, при цьому вивихнувши собі стегно (пізніше мер міста вручить їй медаль за хоробрість), і перев'язала одне зі стегон молодої, з яких так і лилася кров, пов'язкою, котру мала на голові, зробивши щось на кшталт джгута. На одному боці станції молодий білий хлопець заходився криком, щоби викликали «швидку», а стара негритянка кричала, щоби хтось їй допоміг, дав їй щось для перев'язки, заради Бога, хоч що-небудь, і врешті-решт якийсь літній бізнесмен неохоче опустив їй свій ремінь, і стара негритянка підняла на нього погляд і промовила слова, які наступного дня стануть заголовком нью-йоркської «Дейлі ньюс», слова, що зроблять її національною яблучно-пиріжною героїнею Америки: «Дякую тобі, брате». А потім затягнула ремінь десь на середині між стегном молодої жінки і тим місцем, де було її ліве коліно, поки по ньому не проїхався славетний поїзд «А».

Джордж почув, як хтось сказав, що останніми словами молодої негритянки перед тим, як вона зомліла, було таке: «ХТО БУВ ТОЙ СУЧИЙ ВИБЛЯДОК? Я ЙОГО ЗНАЙДУ І ВІДРІЖУ ЙОМУ ЯЙЦЯ!»

Пробити дірки у ремені там, де потрібно було його затягнути, було неможливо, тож літня негритянка, наче похмуре старече уособлення смерті, просто тримала його до того часу, поки не приїхали Хуліо, Джордж і парамедики.

Джордж згадав жовту обмежувальну лінію, і як його мати наказувала ніколи, ніколи, ніколи не заходити за жовту лінію, поки він чекає на поїзд (славетний чи якийсь інший), сморід моторної оливи і електрики, що вдарив у ніс, коли він зістрибнув униз, на колію, згадав, як спекотно там було. Спекотні хвилі наче піднімалися від нього самого, від старої й молодої негритянок, від поїзда, вони накочували з тунелю, з невидимого неба над головою і самого пекла десь глибоко внизу. Згадав, що ні сіло ні впало тоді подумав: «Якби мені зараз поміряли тиск, то стрілка б зашкалила», а потім якось заспокоївся і крикнув, щоб йому дали сумку, а коли один із лікарів спробував зістрибнути з нею вниз, він наказав йому відвалити, і у лікаря був такий вражений вигляд, наче він бачив Джорджа Шейверса вперше, але він все-таки підкорився і відвалив.

Джордж перев'язав стільки вен і артерій, скільки зміг, а коли її серце перестало відбивати ритм бібопу, ввів повну дозу діґіталіну. Прибула цільна кров. Її привезли поліцейські. «Хочете підняти її нагору, доку?» — спитав один із них, і Джордж сказав йому, що поки ні, взяв голку, крізь яку текла життєдайна кров, і заткнув їй у вену, наче якійсь наркоманці, котрій конче треба було вмазатися.

І тільки потім дозволив підняти її нагору.

Потім вони повезли її в лікарню.

На шляху вона прийшла до тями.

Тоді-то й почалася вся мутотінь.

3

Коли лікарі завантажили ноші в автомобіль, Джордж зробив їй укол демеролу — вона почала ворушитися і слабо скрикувати. Він ввів їй таку дозу, що був упевнений — вона лежатиме спокійно аж до самої Лікарні сестер милосердя. Дев'яносто відсотків, вирішив він, за те, що довезуть вони її живою, і це один бал на користь їхньої команди.

Однак, коли до лікарні залишалося ще шість кварталів, повіки жінки затремтіли, і вона неголосно застогнала.

— Можна зробити ще один укол, доку, — сказав один із лікарів.

Джордж майже не звернув уваги на те, що це вперше лікар «швидкої допомоги» назвав його інакше, ніж Джордж або (ще гірше) Джорджі.

— Ви здуріли? Вам, може, й байдуже, але я знаю різницю між «помер дорогою до лікарні» і «помер від передозування».

Лікар відсахнувся.

Джордж знову глянув на молоду негритянку і побачив, що її очі не затуманені й притомним поглядом дивляться на нього.

— Що зі мною сталося? — спитала вона.

Джорджеві згадався чоловік, котрий сказав іншому, якими буцімто були слова жінки (про те, як вона знайде сучого виблядка і відріже йому яйця тощо тощо). Той чоловік був білий. Зараз Джордж вирішив для себе, що це була повна вигадка, до якої того чоловіка підштовхнула дивна людська потреба драматизувати і без того драматичні ситуації, або ж просто расова упередженість. Перед ним була культурна, інтелігентна жінка.

— З вами трапився нещасний випадок, — відповів він. — Ви були…

Її очі заплющилися, і він подумав, що вона знову заснула. Добре. Нехай хтось інший їй розповість, що вона втратила ноги. Хтось, хто заробляє понад 7600 доларів на рік. Він посунувся трохи ліворуч, аби знову перевірити її тиск, і саме тоді вона знову розплющила повіки. І коли це сталося, перед Джорджем Шейверсом виявилася зовсім інша жінка.

— Ця хрінотінь мені ноги відрізала. Я почула, як їх не стало. Це що, «швидка»?

— Т-т-так, — сказав Джордж. Зненацька він відчув потребу щось випити. І не обов'язково, щоби це було спиртне. Просто промочити горло. Голос був сухим. Він наче дивився на Спенсера Трейсі у фільмі «Доктор Джекіл і містер Хайд», тільки відбувалося все насправді.

— Того смердючого білого недоноска піймали?

— Ні, — відповів Джордж, асам подумав: «Той чувак усе правильно розчув, бляха-муха, так і було».

Краєм ока він бачив, що лікарі, які буквально над душею в нього стояли (мабуть, сподіваючись, що він зробить щось не так), почали задкувати.

— Добре. Білі мінти все 'дно б його випустили. Я його знайду. І відріжу йому яйця. Сучий потрох! Сказать тобі, що я зроблю з тим блядським уйобком? Я тобі скажу, ти, білий сучий сину! Я тобі скажу… скажу…

Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія — один із…»

Очі розплющилися. Це була перша жінка.

— Що то був за нещасний випадок? — спитала вона. — Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…

— З пуза? — по-дурному перепитав він.

Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.

— З «Голодного пуза». Це кав'ярня.

— А. Точно. Правильно.

Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.

— Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…

— Вас хтось штовхнув. — Прозвучало це по-дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.

— Штовхнув під колеса поїзда?

— Так.

— У мене більше немає ніг?

Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.

— Не зовсім так, — тупо сказав він, і її очі заплющилися.

«Нехай вона знепритомніє, — подумав Джордж, — будь ласка, нехай вона буде непритомна…»

Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя — якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.

— ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! — заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. — УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…

Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона — чи воно — не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.

— Дайте їй укол, нехай вона заткнеться, доку! — закричав один із лікарів. Його обличчя пополотніло. — Заради Бога, дайте укол! — Лікар потягнувся до сумки з медикаментами, але Джордж притьмом відштовхнув його руку.

— Греби звідси, боягузе нещасний.

Джордж подивився на свою пацієнтку, і перед ним знову була спокійна, культурна людина.

— Я житиму? — світським тоном спитала вона. «Вона нічого не знає про свої провали, — подумав він. — Навіть не здогадується». А за мить: «Так само, як і друга, якщо вже на те пішло».

— Я… — Він судомно ковтнув, взявся за серце, що шалено калатало під халатом, а потім наказав собі заспокоїтися і опанувати себе. Він урятував їй життя. А її психічні проблеми — це вже інша справа, і вона його не стосується.

— З вами все гаразд? — спитала вона, і щира, непідробна стурбованість у її голосі викликала у нього слабку посмішку — і вона ще питає!

— Так, мем.

— На котре з питань ви відповідаєте?

Спочатку він не зрозумів, але потім дійшло.

— На обидва, — відповів він і взяв її за руку. Вона потисла її, він подивився в її очі, що світилися добром і розумом, та подумав: «У такі очі можна с ходу закохатися», і саме в цю мить її рука перетворилася на скрючену лапу, і жінка почала викрикувати, що він білий козел і вона не просто відірве йому яйця — вона їх пережує і виплюне на тих скотів.

Він одсахнувся, перевіряючи, чи не тече з руки кров, і при цьому думаючи не в тему, чи, бува, не потрібна дезінфекція, бо вона отруйна, ця жінка отруйна, її укус — все одно що укус мідноголовки чи гримучої змії. Крові не було. А коли він знову подивився на неї, то знову була інша жінка — перша.

— Прошу вас, — сказала вона. — Я не хочу помирати. Про… — А потім вона відключилася повністю, і це було добре. Всім полегшало.

4

— І що ти думаєш? — спитав Хуліо.

— Про те, хто потрапить на світовий чемпіонат? — Джордж розчавив недопалок підбором шкіряного черевика. — «Вайт Сокс». Я поставив на них гроші.

— Про ту жінку що ти думаєш?

— Гадаю, у неї може бути шизофренія, — повільно відповів Джордж.

— Це я і без тебе знаю. Я в тому плані, що з нею буде?

— Не знаю.

— їй потрібна допомога, чувак. Хто їй допоможе?

— Ну, я вже допоміг, — сказав Джордж, але відчув, що до обличчя приливає кров, наче він шаріється.

Хуліо подивився на нього.

— Якщо це і вся допомога, яку ти їй можеш дати, доку, то треба було кинути її там помирати.

Джордж якусь мить дивився на Хуліо, але не зміг витримати виразу його очей — не звинувачення, а суму. Тому він просто пішов геть. На нього чекали справи.

5

Час видобування:

Коли стався нещасний випадок, свідомість переважно була під контролем Одетти Голмс, але Детта Волкер з'являлася дедалі частіше і частіше, а що найбільше в світі полюбляла Детта, так це красти. Не мало значення, що натирене добро завжди коштувало трохи більше за мотлох, і так само не важило, що все вкрадене вона викидала.

Важливим був сам процес.

Коли стрілець увійшов до її свідомості в універмазі «Мейсі», Детта закричала. В цьому лементі змішалися лють, переляк і жах. а її руки нерухомо застигли над біжутерією, яку вона запихувала в сумочку.

Вона закричала, бо в ту мить, коли Роланд втрутився у її свідомість, вона відчула іншу, так, наче всередині її голови розчахнулися якісь двері.

А ще закричала тому, що загарбник, який вдерся до її голови, був білим. Побачити його вона не могла, але все одно відчувала, що шкіра в нього біла.

На неї почали оглядатися. Черговий адміністратор побачив жінку: вона кричала, сидячи в інвалідному візку, з розкритою сумочкою, помітив руку, що застигла в процесі запихання дешевої біжутерії в сумочку, котра на вигляд (навіть із відстані тридцяти футів) коштувала втричі більше, ніж ті дрібниці, які жінка збиралася вкрасти.

«Джиммі!» — гукнув адміністратор, і Джиммі Гелворсен, один із охоронців «Мейсі», повернувшись, побачив, що відбувається. 1 бігом кинувся до негритянки в інвалідному візку. Не бігти він не міг (вісімнадцять років служби в міській поліції все ж давалися взнаки), але вже починав думати, що сенсу в цій облаві нема. Малі діти, інваліди, монахині — ловити їх завжди нема сенсу. Це все одно що жалітися на ханигу. Вони пускали нюні перед суддею, а потім ішли собі геть. Тяжко було переконати суддів у тому, що інваліди теж можуть бути шваллю.

Та все одно він побіг.

6

Роланд на мить жахнувся від того зміїного кубла ненависті й відрази, в яке він потрапив… а потім почув, як кричить та жінка, побачив велетня з відвислим животом, схожим на мішок з картоплею, що біг до неї/нього, зрозумів, що на них почали звертати увагу люди, і перебрав на себе керування свідомістю.

Раптом він став жінкою з темними руками. Він відчув, що її душа якимось дивним чином роздвоєна, але думати про це було ніколи.

Він розвернув стілець і почав штовхати його вперед. Прохід котився повз нього. Люди кидалися врозтіч. Сумочка впала, із неї посипалися Деттині документи і вкрадені скарби, залишаючи по собі широкий хвіст. Черевань послизнувся на фальшивих золотих ланцюжках і тюбиках губної помади та гепнувся на сідниці.

7

Чорт! Гелворсен гарячково розмірковував, і на мить його рука пірнула під спортивну куртку, де в двостулковій кобурі висів пістолет тридцять восьмого калібру. Але потім гору взяв здоровий глузд. Це не напад наркоманів і не збройне пограбування. Злодійкою була чорношкіра негритянка в інвалідному візку. Хай навіть вона котила його, наче якийсь панк — свій гоночний дрегстер, але все одно при цьому залишалася всього лише негритянкою-інвалідом. Що він зробить, застрелить її? Чудова була б картина. Та й куди вона дінеться? В кінці проходу не було нічого, крім двох примірочних.

Він звівся на ноги, потираючи сідниці, що нили від болю, і, трохи накульгуючи, рушив слідом за нею.

Інвалідний візок майнув у одну з примірочних. Двері захрясли ся, щойно рукоятки візка опинилися всередині.

«Попалася, лярво, — подумав Джиммі. — Зараз я тебе налякаю до всирачки. Мені начхати, що тобі жити лишилося всього рік і п'ятеро діточок залишаться сиротами. Боляче я тобі не зроблю, але потрясу добряче, крихітко».

Він обігнав адміністратора, який прямував до примірочної, лівим плечем вибив двері, але всередині виявилося порожньо.

Ніякої негритянки.

Жодного інвалідного візка.

Геть нічого.

Не ймучи віри, він витріщився на адміністратора.

— У другій! — закричав адміністратор. — У тій!

І перш ніж Джиммі встиг поворухнутися, адміністратор розчахнув навстіж двері іншої примірочної. Там стояла жінка в нижній спідниці й бюстгалтері. Пронизливо скрикнувши, вона навхрест прикрила груди руками. Шкіра у неї була біла-біла, а ознак інвалідності — геть ніяких.

— Пардон, — пробурмотів адміністратор, відчуваючи, що обличчя починає пломеніти.

— Ану геть звідси, збоченцю! — закричала жінка в нижній спідниці і ліфчику.

— Так, мем, — сказав адміністратор і зачинив двері.

В універмазі «Мейсі» правда завжди була на боці покупця.

Адміністратор подивився на Гелворсена.

Гелворсен відповів йому таким самим поглядом.

— Що за лайно тут діється? — спитав Гелворсен. — Вона туди заїхала чи як?

— Заїхала.

— Тоді де вона?

Адміністратор тільки похитав головою.

— Ходімо наведемо лад.

— От ти іди і прибирай, — відказав Джиммі Гелворсен. — А мені здається, що я зламав собі дупу в дев'яти місцях. — Трохи помовчавши, він додав: — Чесно кажучи, приятелю, я до всього ще й геть збитий з пантелику.

8

Тієї ж самої миті, коли стрілець почув, як за його спиною зачинилися двері примірочної, він розвернув у тісноті крісло напівоберта, шукаючи свій дверний прохід. Якщо Едді виконав свою погрозу, то отвір зникне.

Але двері були відчинені. І Роланд викотив крізь них крісло Дами Тіней.

1

Мине трохи часу, і Роланд подумає: «Якби незнайомець, що вигулькнув у голові будь-якої жінки (інвалід вона чи ні), зненацька почав штовхати її вздовж проходу в крамниці, де вона займалася своїми оборудками — злодійськими, якщо вже називати речі своїми іменами, — заштовхав в маленьку кімнатку, поки в неї за спиною якийсь чоловік кричав «Стій!», потім раптово повернув, знову штурхонув, хоч там і не було для цього місця, а потім вона опинилася в геть незнайомому світі… Гадаю, будь-яка жінка за цих обставин перш за все неодмінно запитала б: «Де це я?»

Натомість Одетта Голмс майже лагідно промовила:

— Що це ви надумали робити з ножем, юначе?

2

Роланд підняв очі на Едді, котрий сидів навпочіпки, тримаючи ножа на відстані не більше чверті дюйма від його горла. Навіть попри всю свою надзвичайну моторність, стрілець аж ніяк не зміг би рухатися досить швидко, аби уникнути леза, якби Едді вирішив його застосувати.

— Так, — сказав Роланд. — Що ти надумав з ним робити?

— Не знаю, — відповів Едді голосом, у якому звучала огида до самого себе. — Мабуть, відрізати трохи наживки. Не схоже, що я прийшов сюди порибалити, правда ж?

Він жбурнув ножа до візка Дами, але так, щоби він упав трохи правіше. Лезо по саму рукоятку загрузло в піску, й ніж захитався.

Тоді Дама повернула голову та почала:

— Я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, куди ви мен…

І замовкла. Вона саме встигла промовити: «Я була б вам дуже вдячна…» — коли її голова повернула досить далеко, аби побачити, що ззаду ніхто не стоїть, але стрілець зі справжньою цікавістю відзначив, що вона все одно деякий час продовжувала говорити, тому що її стан зобов'язував вірити у певні життєві істини, які стали для неї прописними, — наприклад, якщо її візок рухався, то, напевно, його хтось штовхав. Але у неї за спиною нікого не було.

Зовсім нікого.

Спантеличена і стривожена, вона знову подивилася на Едді та стрільця стурбованим поглядом темних очей і нарешті запитала:

— Де я? Хто мене привіз? Як я могла тут опинитися? Чому я так одягнена, якщо вже на те пішло, якщо я сиділа вдома в халаті й дивилася новини опівночі? Хто я? Що це за місце? Хто ви такі?

«Вона спитала: хто я? — подумав стрілець. — Дамбу прорвало, і крізь неї линув потік питань. Цього можна було сподіватися. Але те єдине питання — хто я?… Навіть зараз я сумніваюся, що вона знає, що спитала про це.

Чи коли це відбулося».

Бо вона вже ставила це питання раніше.

Навіть перед тим, як спитати, хто вони, вона спитала, хто вона така.

3

Едді перевів погляд від гарненького молодого й водночас старечого обличчя негритянки, яка сиділа в інвалідному візку, на лице Роланда.

— Як це так, що вона не знає?

— Не можу сказати. Мабуть, це від шоку.

— То це через шок вона раптом опинилася в себе у вітальні і не знає, що поїхала в універмаг? Ти хочеш сказати, що остання річ, зафіксована її пам'яттю, — це те, як вона сидить у халаті й слухає балачку якогось причмеленого поца про те, як у Флорида-Кійз знайшли того психа, що повісив руку Крісти Маколіф на стінку свого барлога поряд із впійманим велетенським марлінем?

Роланд не відповів.

Вражена ще сильніше, Дама спитала:

— А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?

Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня ?

Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»

Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.

Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять. І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.

Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».

Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.

Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь-ледь пройшов — Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово

(плацентарний)

про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.

Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда, кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.

Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері — між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.

Кіно стало нерухомою фотографією.

Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.

— Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, — майже благально промовила ця жінка.

— Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, — відповів Едді. — Ти більше не в Канзасі.

Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.

Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.

— Розкажи їй! — закричав Едді. — Це ж ти її привів, то давай, колися! — А за мить вже тихішим голосом додав: — І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.

4

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

Роланде, якщо заради Вежі ти відмовився від свого серця, то вважай, що вже програв. Істота без душі — це істота без любові, а істота без любові — звір. Напевно, бути звіром — це стерпний тягар, хоча людина, що ним стала, неодмінно заплатить в кінці свою пекельну ціну, але що, як ти досягнеш своєї мети? Що, як тобі, безсердечному, вдасться взяти Темну вежу штурмом і захопити її? Якщо в твоїй душі нема нічого, крім пітьми, що ти робитимеш, поза тим, що зі звіра виродишся у монстра? Досягнути мети в подобі звіра буде гіркою комедією, все одно що роздивлятися крізь збільшувальне скло слона. Але в подобі монстра…

Виплачувати пеклу борг — це одне. Але невже ти хочеш ним володіти?

Він подумав про Еллі, а ще про дівчину, котра колись чекала на нього біля вікна, згадав сльози, які пролив над неживим тілом Катберта. Ох, у ті часи він ще любив. Так. У ті часи.

«Я хочу любити, справді хочу!» — вигукнув він, але попри те, що Едді теж плакав разом із жінкою в інвалідному візку, стрільцеві очі лишилися сухими, як пустеля, котру він перетнув, аби дістатися до цього похмурого моря.

5

На питання Едді він збирався відповісти пізніше. Збирався, бо вважав що Едді добре впорається з роллю вартового. Її провал у пам'яті пояснювався просто. В ній існувало дві жінки.

І одна з них була небезпечною.

6

Едді розповів їй усе, що зміг, трохи прикрасивши епізод зі стріляниною, але правдиво передавши решту історії.

Коли він закінчив розповідь, вона деякий час сиділа мовчки, склавши руки на колінах.

З гір, що ставали дедалі більш пологими, а за кілька миль на схід узагалі зрівнювалися з поверхнею землі, стікали невеличкі струмки. Саме з них Роланд і Едді наповнювали бурдюки, просуваючись на північ. Спочатку цим займався Едді, бо Роланд був надто слабий. Потім вони чергувалися. Що далі, то довше тривали пошуки струмка і більшою ставала відстань, яку треба було здолати, аби його знайти. Круті гірські схили поступово ставали більш положистими, і разом з ними мілішали струмки, але вода була безпечною для Роланда й Едді та не спричиняла нудоту.

Поки що.

Роланд ходив по воду вчора. І хоча сьогодні настала черга Едді, стрілець перекинув шкіряні бурдюки через плече і знову пішов, не промовивши ні слова. Цей жест здався Едді навдивовижу тактовним. Йому хотілося лишитися байдужим (утім, як і до всього, що стосувалося Роланда, якщо вже на те пішло), проте він відчув легкий дотик розчулення.

Жінка уважно слухала розповідь Едді, не говорячи ні слова й не відводячи від нього погляду. Однієї миті Едді здалося, що вона на п'ять років старша за нього, а іншої — що на п'ятнадцять. Тільки про одне можна було не думати й не гадати: він по-справжньому закохувався в неї.

Коли він замовк, вона деякий час нічого не говорила і тепер уже дивилася не на нього, а повз нього, на хвилі, що вночі винесуть на берег велетенських омарів із їхніми незрозумілими питаннями, подібними до адвокатських. Цих монстрів він описав у своїй розповіді особливо ретельно. Краще нехай вона трохи злякається зараз, ніж надто перестрашиться потім, коли вони повилазять на свої ігрища. Він подумав, що спочатку вона не захоче їх їсти, особливо після того, як почула про те, що вони зробили з Роландовими рукою і ногою, а потім ще й гарно роздивиться. Але врешті-решт голод візьме гору над «дид-е-чик» та «дум-е-чум».

Її погляд був далеким і відстороненим.

— Одетто? — позвав він, коли спливло хвилин п'ять. Вона назвала йому своє ім'я. Одетта Голмс. Едді воно здалося розкішним.

Різко вирвана зі своєї задуми, вона подивилася на нього. Слабо всміхнулася. І промовила лише одне слово.

— Ні.

Едді дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він думав про те, що досі не знав, яке безмежжя може ховатися в простому запереченні.

— Не розумію, — нарешті сказав він. — Що ні?

— Все це. — Одетта обвела рукою пейзаж (він помітив, що в неї дуже міцні руки, з гладенькою шкірою, але сильні), показуючи на море, небо, берег, неохайні схили передгір'я, де, мабуть, зараз шукав воду стрілець (а може, його живцем жерла якась нова цікава потвора — хоч про це Едді не думав, йому було байдуже). Загалом показуючи на весь цей світ.

— Я розумію, як ви почуваєтеся. Я й сам спочатку думав, що це все нереальне.

Але чи це була правда? З теперішньої перспективи йому здалося, що він просто прийняв стан речей, мабуть, тому, що був нездоровий, розпадався на шматки через потребу ширнутися.

— Ви звикнете.

— Ні, — знову заперечила вона. — Я вважаю, що сталося одне з двох, і не має значення, що саме, бо я досі в Оксфорді, штат Міссісіпі. І все це відбувається не насправді.

Вона говорила далі. Якби її голос лунав гучніше (чи, можливо, якби Едді не закохувався), то швидше за все ця промова скидалася б на лекцію. Але зараз це звучало як поема.

«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, — безперервно нагадував собі Едді. — Заради її ж добра».

«Мабуть, я зазнала травми голови, — сказала вона. — Оксфорд-Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».

Оксфорд-Таун.

У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.

— Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все — сон, який ви бачите?

— Непритомна чи в комі, — погодилася вона. — І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте-но.

Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато-біла.

— Схоже, свого часу життя вас добряче побило, — сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.

— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.

Вона замовкла, роззираючись довкола.

— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.

Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.

— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.

— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.

Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.

— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?

— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.

— Не може, але мені цікаво.

— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.

— А що це таке?

Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.

— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?

— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?

— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.

— Схоже, мене щойно поставили на місце.

— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.

— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.

— Які нісенітниці!

— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.

— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.

— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?

— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?

— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.

Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.

— Краще розкажіть про цеглину.

— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.

Вона розсміялася.

— Малій дитині подарунки завжди ввижаються такими чарівними, чи ж не правда, Едді?

Він посміхнувся у відповідь.

— Це точно. Подарунки ніколи не забуваються. Ні ті, які дарують тобі, ні ті, котрі отримують інші.

— На той час мій батько вже почав багатіти, але я знала тільки те, що ми прорвалися. Так це називала моя мати. Одного разу я розповіла їй, що дівчинка, з якою я гралася, спитала, чи мій тато заможний, і мама наказала мені саме так пояснювати всім моїм приятелям, якщо мене запитають про наші статки. Що ми прорвалися.

Отож, вони могли собі дозволити подарувати Синій Тітці гарний порцеляновий сервіз, і я пригадую…

Вона запнулася. Піднісши руку до скроні, з неуважним виглядом потерла її, наче в неї починалася мігрень.

— Що пригадуєте, Одетто?

— Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.

— Що?

— Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.

— А вам не хочеться?

— Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. — Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.

— Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг-Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.

Вона подивилася на Едді.

— У вагоні для Джима Кроу, — закінчив він.

— Точно! У ньому. В ті часи негри їздили лише в такому вагоні, і їсти їм дозволялося тільки там. Ми прибули в Оксфорд-Таун, аби змінити саме це.

Вона глянула на нього, майже не сумніваючись: зараз він почне наполягати, що вона тут, а не в якомусь Оксфорд-Тауні, але його знову полонив вир власних спогадів: мокрі пелюшки й ці слова. Оксфорд-Таун. Зненацька у пам'яті спливли інші слова, всього лише один рядок, але він пригадав, що Генрі весь час невтомно їх наспівував, аж поки мати не попросила його замовкнути, бо їй не чути Волтера Кронкайта.

Тепер би хай швидше ту справу закрили. Такими були ці слова. Генрі весь час монотонно бубнив їх собі під ніс. Едді спробував видобути з пам'яті інші слова, але не зміг, та й не дивно. На той час йому не могло бути більше трьох років. Тепер би хай швидше ту справу закрили. Від цих слів його пересмикнуло.

— Едді, з вами все гаразд?

— Так. А що?

— Ви здригнулися.

Він посміхнувся.

— Мабуть, мою могилу щойно перейшло каченя Дональд.

Вона розсміялася.

— Хай там як, але принаймні весілля я їм не зіпсувала. Це сталося, коли ми поверталися на залізничну станцію. На ніч ми зупинилися у подруги Синьої Тітки, а вранці тато викликав таксі. Машина прибула майже одразу, але коли водій побачив, Що ми не білі, то зірвався з місця, наче йому підпалили голову і от-от мала була зайнятися дупа. Подруга Синьої Тітки вже поїхала на станцію з нашим багажем — багажу було багато, бо ми збиралися провести тиждень у Нью-Йорку. Пригадую, як мій батько казав: «Не можу дочекатися, коли побачу, як засяє твоє личко, коли проб'є годинник у Центральному Парку і тваринки почнуть танцювати».

Тато сказав, що ми можемо пройтися до станції пішки. А мама миттю погодилася, сказала, що це чудова думка, до вокзалу всього лише миля, добре буде розім'яти ноги після того, як ми три дні провели в одному поїзді та ще півдня їхатимемо в іншому. Мій батько притакнув і відзначив, що надворі стоїть прекрасна погода, але, здається, навіть у свої п'ять років я розуміла, що тато розлючений, а мама збентежена, і обоє вони бояться викликати інше таксі, бо може статися те саме.

Тож ми рушили вниз вулицею Я йшла з внутрішнього боку, бо мама боялася підпускати мене близько до проїжджої частини. Пам'ятаю, я думала-гадала, чи тато мав на увазі, що моє лице насправді загориться, коли я побачу той годинник у Центральному Парку, і чи боляче це буде. От тоді мені на голову і впала та цеглина. На якийсь час усе навкруги занурилося в пітьму. А потім я почала бачити сни. Яскраві сни.

Вона посміхнулася.

— Як ось цей, Едді.

— Цеглина просто впала чи її хтось жбурнув навмисне?

— Нікого не знайшли. Поліцейські (мама розповіла мені про це тільки згодом, через багато років, коли мені було близько шістнадцяти) знайшли те місце, звідки, на їхню думку, впала та цеглина, але там не вистачало й інших цеглин, а деякі були розхитані й готові впасти. Під вікном на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку, призначеного на знесення. Але, звісно, в ньому усе одно зупинялося багато людей. Особливо на ночівлю.

— Авжеж, — погодився Едді.

— Ніхто не бачив жодних зловмисників, які б виходили з цього будинку, тому все списали на нещасний випадок. Мама сказана, що вона гадає, буцімто так воно і було, але, по-моєму, вона обманювала. Вона навіть не завдала собі клопоту, аби розповісти мені, що думав тато. Вони обоє в ту мить перетравлювали те, що таксистові вистачило одного погляду на нас, аби поїхати геть. 1 саме це більше, ніж будь-що інше, змусило їх вважати, що там, угорі, хтось був, і цей хтось визирнув у вікно, побачив нас і вирішив скинути цеглину на нігерів. А ваші потвори-омари скоро повиповзають?

— Ні, — відповів Едді. — Тільки коли посутеніє. Отже, ви гадаєте, що все це — коматозний сон, на кшталт тих, які ви бачили, коли вас стукнуло цеглиною? Тільки цього разу це був поліцейський кийок чи щось подібне.

— Так.

— І це тільки один здогад. А який другий?

Обличчя й голос Одетти були досить спокійними, але в голові клубочилися потворні хмари образів, що зводилися всі до одного — Оксфорд-Таун, Оксфорд-Таун. Як там у тій пісні?

Слова не зовсім точні, але близько до тексту. Близько.

— Можливо, я збожеволіла, — відповіла вона.

7

Спершу Едді хотів сказати: «Одетто, якщо ви гадаєте, що збожеволіли, то ви просто чокнута».

Але після нетривалих роздумів він дійшов висновку, що наполягати на цьому аргументі не варто.

Замість сперечатися він деякий час помовчав, просто сидів біля її візка, підпираючи груди коліньми й обхопивши свої зап'ястя руками.

— А ви справді не могли жити без героїну?

— Чому не міг? Я й зараз не можу, — уточнив він. — Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть-говоріть», але зараз я розумію. Я досі хочу дозу, і, по-моєму, якась частина мене завжди її хотітиме, але фізична ламка в минулому.

— Що значить «курити крек»? — спитала вона.

— У вашому часі його ще не винайшли. Це той самий кокаїн, але сам процес більше нагадує перетворення тротилу на атомну бомбу.

— Ви теж це робили?

— Та ну, ні. Я сидів на героїні. Я ж вам казав.

— Ви не схожі на наркомана, — зазначила вона.

Едді й справді мав непоганий вигляд… тобто якщо не брати до уваги запах протухлої дичини, що йшов від його тіла (хоча він і споліскувався сам, і трохи прав одяг, та без мила зробити це нормально було важко). Коли Роланд з'явився в його житті, волосся Едді було коротким (так легше пройдеш митницю, дорогенький, — яким же колосальним злим жартом долі це обернулося…), але й досі мало пристойну довжину. Щоранку він голився гострим лезом Роландового ножа, спочатку з пересторогою, а потім усе впевненіше і впевненіше. Коли Генрі поїхав у В'єтнам, Едді був ще надто малим для того, аби гоління було невід'ємною частиною його життя, та Генрі й сам особливо ним не заморочувався. Бороду він не відпускав ніколи, але часом за три чи чотири дні відростала така щетина, що мати бурчала, аби він «викосив» це неподобство. Однак коли Генрі повернувся, то виявилося, що він ставиться до гоління з маніакальною впертістю (втім, як і до деяких інших моментів особистої гігієни — користуватися присипкою для ніг після душу, чистити зуби три чи чотири рази на день, а потім ще й полоскати їх ополіскувачем, завжди охайно вішати одяг). Він і Едді перетворив на фанатика. Щетина викошувалася щоранку і щовечора. Тепер ця звичка вже була у нього в крові, як і деякі інші, які йому прищепив Генрі. У тому числі, звісно, та, що вимагає шприца і голки.

— Надто охайний? — шкірячи зуби, спитав він.

— Надто білий, — коротко відповіла вона і на якийсь час замовкла, похмуро дивлячись на морські хвилі. Едді теж принишк. Він не знав, що можна дотепно відповісти на таке, якщо взагалі можна.

— Пробачте, — нарешті сказала вона. — Це було дуже нечесно, дуже нечемно і дуже на мене не схоже.

— Та нічого.

— Ні. Це все одно, якби біла людина сказала комусь, у кого дуже світла шкіра: «Господи, ніколи б не сказала, що ти ніґер».

— Вам подобається думати, що ви справедливіша, — сказав Едді.

— Те, що ми про себе думаємо, і те, чим ми є насправді, рідко має щось спільне, як мені здається. Але це правда, мені хочеться вважати себе справедливішою. Тож прошу вас, Едді, вибачте мені.

— За однієї умови.

— Про що це ви? — На її губах знову заграла слабка посмішка. І це було добре. Йому подобалося, що він здатен викликати у неї посмішку.

— Дайте цьому всьому шанс. Ось така умова.

— Чому саме я маю дати шанс? — В її голосі звучали легкі нотки глумливого здивування. Якби таким тоном з ним розмовляв будь-хто інший, то Едді, мабуть, розсердився б, бо подумав, що його беруть на кпини. Але з нею все було інакше. В її вустах це прозвучало нормально. Едді подумав, що від неї може почути що завгодно і не образитися.

— Тому, що є третій варіант. Що це все відбувається насправді. Тобто… — Едді прочистив горло. — Я не надто добре знаюся на всій цій філософській фігні, метаморфозиці, чи як воно, блін, називається…

— Ви маєте на увазі метафізику?

— Можливо. Не знаю. Мабуть, так. Але я знаю, що не можна так уже сильно не довіряти своїм відчуттям. Тобто, якщо ваша думка про те, що це все сон, слушна…

— Я не казала «сон»…

— Хай там як ви це назвали, все ж зводиться до сну, хіба ні? Фальшивої дійсності?

Якщо кілька секунд тому в її голосі й звучала поблажливість, то зараз вона випарувалася.

— Можливо, філософія й метафізика не ваш коник, Едді, але, мабуть, у школі ви залюбки брали участь у дискусійних гуртках.

— Ніколи. Ті гуртки були для геї'в, страшків і заучок. Як шахові клуби. Що ви маєте на увазі під коником? Що таке коник?

— Те, що вам подобається. А що ви маєте на увазі під геями? Хто такі геї?

Якусь мить він вивчав її поглядом, потім знизав плечима.

— Гоміки. Голубі. Та байдуже. Обмінюватися словами можна цілий день. На цьому далеко не заїдеш. Я просто хочу сказати, що якщо це все сон, то, може, мій, а не ваш. А раптом це ви — плід моєї уяви?

Її посмішка враз зів'яла.

— Вас… вас не били по голові.

— Вас теж.

Тепер від посмішки не лишилося й сліду.

— Якщо я не пам'ятаю, то це не означає, що ніхто до цього не причетний, — трохи різкувато виправила вона.

— І я не пам'ятаю! — вигукнув Едді. — Ви казали, що в Оксфорді народ грубий. То я вам скажу, що ці митники — теж не фунт ізюму, особливо коли їм не вдається знайти товар, який вони винюхують. Хтось із них міг легко стукнути мене по голові рукояткою свого пістолета. І може бути так, що я зараз лежу собі в палаті лікарні Бельв'ю, і мені сниться сон про вас із Роландом, а митники пишуть у своїх звітах, що під час допиту я застосував насильство, і їм довелося вжити відповідних заходів.

— Це не те саме.

— Чому? Бо ви інтелігентна й суспільно активна чорношкіра дамочка без ніг, а я просто наркаш із Кооперативного містечка?

Він сказав це з усмішкою, прагнучи по-дружньому пожартувати над нею, але вона несподівано розлютилася.

— Прошу вас, припиніть називати мене чорношкірою!

Він зітхнув.

— Добре, але до цього доведеться звикати.

— Ні, вам усе-таки слід було відвідувати дискусійний гурток.

— Бля, — сказав він, і вона так підкотила очі, що він знову зрозумів: між ними не просто різниця в кольорі шкіри. Вони розмовляють одне з одним з різних островів. А вода, що їх розділяє, — це час. Та байдуже. Лайка привернула її увагу. — Я не хочу з вами сперечатися. Я хочу вас розтрясти, щоби ви нарешті зрозуміли, що не спите, ось і все.

— Я могла б підкоритися диктату вашого третього варіанта, принаймні тимчасово, поки це… ця ситуація… не буде розв'язана, тільки є одне «але»: Між тим, що трапилося з вами і зі мною, фундаментальна різниця. Настільки фундаментальна, настільки гігантська, що ви її просто не помічаєте.

— Тоді покажіть, у чому вона.

— У вашій свідомості немає порушення послідовності. А у моїй є обрив, і дуже глибокий.

— Не розумію.

— Ви усвідомлюєте кожну хвилину свого часу, — пояснила Одетта. — Ваша історія просувається від точки до точки: літак, вторгнення того… того… його…

З явною відразою вона кивнула в напрямку передгір'їв.

— Потім ви ховали наркотики, вас заарештували і таке інше. Історія фантастична, але в ній не бракує жодних ланок.

Якщо говорити про мене, то я приїхала з Оксфорда, мене зустрів Ендрю, мій водій, і привіз додому. Я прийняла ванну й хотіла спати. У мене починалася сильна мігрень, а сон — це єдині ліки від особливо сильного болю в голові. Але було близько півночі, і я вирішила спочатку подивитися новини. Мене відпустили разом з кількома нашими, але коли ми від'їжджали, деякі досі залишалися за ґратами. Я хотіла дізнатися, чи їхні справи були вирішені.

Я витерлася рушником, наділа халат і пішла до вітальні. Ввімкнула телевізор. Ведучий новин почав розповідати про останню заяву Хрущова щодо американських радників у В'єтнамі. Він сказав: «У нас є запис із…» — а потім зник, а я опинилася на цьому узбережжі, на візку, який котився по піску. Ви кажете, що бачили мене в якомусь магічному дверному отворі, якого зараз немає, і що я була в «Мейсі» й займалася злодійством. Усе це просто безглуздо, але навіть якщо припустити, що так було, я ж могла знайти собі щось краще за дешеву біжутерію. Я взагалі не ношу прикрас.

— Тоді ще раз гляньте на свої руки, Одетто, — тихо сказав Едді.

Довго-предовго вона переводила погляд від «діаманта» на лівому мізинці, надто великого і вульгарного, аби бути справжнім, до гігантського опала на середньому пальці правої руки, занадто великого і вульгарного, щоби виявитися підробкою.

— Це все не насправді, — вперто повторила вона.

— У вас часом не заїло платівку? — Едді вперше по-справжньому розлютився. — Щоразу, коли у вашій охайній маленькій історійці виникає діра, ви просто починаєте торочити «це все не насправді». Детто, станьте вже нарешті розумнішою.

— Не смійте мене так називати! Ненавиджу це ім'я! — закричала вона так пронизливо, що Едді аж сахнувся.

— Даруйте. Нічого собі! Я не знав.

— Ніч для мене виявилася днем, я була одягнута, а тепер роздягнута, я сиділа у себе в вітальні, а опинилася на цьому порожньому пляжі. А що насправді сталося, так це те, що якийсь неотесаний пузатий помічник шерифа садонув мене по голові кийком, от і все!

— Але ж ваші спогади не обриваються в Оксфорді, — лагідно сказав Едді.

— Щ-що? — Знову непевність. А можливо, небажання визнавати очевидне. Так само, як і з перснями.

— Якщо вас стукнули в Оксфорді, як так вийшло, що ви пам'ятаєте все, що було після нього?

— У таких справах завжди не дуже багато логіки. — Вона знову почала терти скроні. — А тепер, Едді, коли ваша ласка, я б хотіла припинити цю розмову. В мене знову болить голова. Просто розколюється.

— А по-моєму, є тут логіка чи немає, залежить від того, у що ви хочете вірити. Одетто, я бачив вас у «Мейсі». Я бачив, як ви крали. Ви кажете, що не робите такого, але ж ви також сказали, що не носите прикрас. Сказали навіть попри те, що, поки ми розмовляли, ви кілька разів дивилися на свої руки. Ті персні весь час були на місці, але ви наче їх не помічали, поки я не звернув вашу увагу і не змусив їх побачити.

— Я не хочу про це говорити! — закричала вона. — У мене голова болить!

— Добре. Але ви знаєте, коли загубили лік часу, і це геть не в Оксфорді було.

— Дайте мені спокій, — втомлено попросила вона.

Едді побачив стрільця, який ледве тягнув назад два наповнених водою бурдюки — один обв'язаний довкола пояса, а другий перекинутий через плечі. Вигляд у нього був дуже змучений.

— Хотів би я вам допомогти. Але для цього, гадаю, я мусив би бути справжнім, — відповів Едді.

Він трохи постояв біля Одетти, але вона схилила голову і безперестану терла скроні кінчиками пальців.

І Едді пішов допомогти Роландові.

8

— Сідай. — Едді забрав у стрільця бурдюки. — У тебе такий вигляд, наче ти ледь на ногах тримаєшся.

— Так і є. Мені знову зле.

Пильно подивившись на Роланда, Едді відзначив про себе його розпашілі щоки і чоло, потріскані губи й кивнув.

— Я сподівався, що тебе це обмине, але якщо вже так вийшло, приятелю, то нічого дивного. Ти прийняв неповний курс. У Балазара не вистачило «Кефлексу».

— Не розумію тебе.

— Якщо приймати пеніцилінові ліки недостатньо довго, то інфекцію не вб'єш. Ти просто заженеш її глибоко всередину. Мине кілька днів, і вона повернеться. Нам потрібно буде знову розжитися антибіотиком. Принаймні є двері, через які його можна дістати. А тим часом тобі треба просто розслабитися. — Але насправді Едді приречено міркував про те, що Одетта не має ніг, а шукати воду з кожним разом доводиться дедалі довше і довше. «Роланд обрав не найліпший час для того, щоби знову захворіти», — подумав він. І вирішив, що могло бути й гірше, але наскільки — не знав.

— Я маю для тебе щось цікаве про Одетту.

— Це так її звуть?

— Угу.

— Дуже гарне ім'я, — відзначив стрілець.

— Ага. Мені теж так здалося. А от те, що вона думає про це місце, не дуже гарно. Вона вважає, що її тут немає.

— Я знаю. Та й я їй не дуже подобаюсь, правда ж?

«Так, — подумав Едді, — але це не заважає їй думати, що ти потворисько з галюцинації». Але вголос цього не вимовив, тільки кивнув.

— І знову причина майже та сама, — сказав стрілець. — Вона не та жінка, яку я провіз крізь двері, розумієш. Це зовсім не вона.

Спочатку Едді зачудовано подивився на нього, а потім схвильовано кивнув. Той каламутний погляд у дзеркалі… вищир зубів… чувак казав правду. Господи Боже, авжеж, так! То була ніяка не Одетта.

І тут він згадав руки, що недбало порпалися в шаликах і так само недбало набивали сумку дешевою біжутерією — виникало таке враження, що вона хоче, аби її впіймали на гарячому.

Персні були на пальцях.

Ті самі персні.

«Але не обов'язково ж це були ті самі руки», — не тямлячи себе, подумав він, та ця думка затрималася лише на мить. Він уважно подивився на її руки. Руки були ті самі, делікатні, з довгими нігтями.

— Так, — правив далі стрілець. — То була не вона.

Поглядом своїх синіх очей він уважно вивчав Едді.

— Її руки…

— Слухай, — сказав стрілець, — і слухай уважно. Від цього можуть залежати наші життя. Моє — тому, що я знову хворий, а твоє — бо ти закохався в неї.

Едді промовчав.

— У її тілі живуть дві жінки. Коли я втрутився у її свідомість, вона була однією, а повернувся сюди вже з іншою.

Тепер Едді нічого не міг сказати.

— Було ще щось, щось дивне, але я або не зрозумів, або зрозумів, і воно вислизнуло від мене. На ту мить здавалося, що це важливо.

Роланд поглянув повз Едді. Його погляд помандрував до інвалідного візка, що самотньо стояв на березі там, де закінчувався його короткий слід з нізвідки, і повернувся до Едді.

— Я дуже погано розумію, що це таке або як таке може бути, але ти маєш постійно пильнувати. Збагнув?

— Так. — Едді здалося, що в його легенях дуже мало повітря. Він розумів (або принаймні до нього дійшло те, про що говорив стрілець, як зміст фільму — до глядача), але йому не вистачало духу все пояснити самому собі. Роланд наче вибив з нього дух.

— Добре. Бо жінка, у яку я ввійшов на тому боці дверей, так само смертельно небезпечна, як і ті омароподібні тварюки, що вилазять уночі.

1

«Ти мусиш постійно пильнувати», — сказав йому стрілець, і Едді погодився. Але стрілець зрозумів: Едді не знає, про що йдеться. Підсвідомість Едді, де коріниться (чи ні) інстинкт виживання, ніяк не відреагувала на новину.

І стрілець це помітив.

Едді пощастило, що так сталося.

2

Посеред ночі очі Детти Волкер розплющилися. Вони світилися сяйвом зірок і ясним розумом.

Вона пам'ятала все: як боролася з ними, як вони прив'язати її до візка, як знущалися з неї, називаючи чорномазою сучкою. Чорномазою сучкою.

Вона пам'ятала, як з морських хвиль вийшли потвори і як один із чоловіків — старший — вбив одну з них. Молодший розклав багаття і засмажив м'ясо монстра, а потім, шкірячись, простягнув їй шматок на палиці. Вона пригадала, як плюнула йому прямісінько в лице, і вишкір його білої морди тут же перетворився на люту гримасу. Він вдарив її по обличчю і сказав: «Ну, чорномаза сучко, начувайся. Ти ще проситимеш. От побачиш». А потім вони зі Справжнім Мерзотником розреготалися, і Справжній Мерзотник показав їй шматок яловичої вирізки, яку він насадив на рожен і повільно засмажив над вогнем багаття, розкладеного на цьому незнайомому березі, куди вони її привезли.

Від аромату смаженини, що повільно готувалася на вогнищі, текли слинки, але Детта вдала, ніби їй байдуже. Навіть коли молодший помахав шматком м'яса перед самим її носом, виспівуючи: «Кусай, чорномаза сучко, ну ж бо, давай, кусай», вона сиділа незворушно, наче скам'яніла.

Потім вона заснула, а тепер прокинулася і побачила, що мотузок, якими вони її зв'язали, немає. Вона більше не сиділа в своєму візку, а лежала на одній ковдрі, вкрита іншою, далеко від лінії припливу, за якою досі бродили омариська з тими своїми питаннями і прямо на льоту хапали чайок, що забарилися.

Детта подивилася ліворуч і нічого не побачила.

Праворуч від неї, закопавшись у ковдри, спали двоє чоловіків. Молодший лежав ближче, а Справжній Мерзотник зняв свої кобури і поклав їх поряд.

Револьвери були всередині.

«Оце вже дарма. Ти попав, мудак», — подумала Детта і перекотилася на правий бік. Пісок рипів і хряскав під вагою її тіла, але вітер, шум хвиль і питання потвор притлумили ці звуки. Виблискуючи в пітьмі очима, вона повільно поповзла по піску (зараз вона сама була подібна до одного з омаромонстрів).

Зупинилася біля кобур і витягла револьвер.

Він був дуже важкий, а гладенька рукоятка в її руці здавалася смертоносною сама по собі. Те, що зброя важка, її не стурбувало. Детта Волкер мала міцні руки, о, так.

Вона проповзла трохи далі.

Молодший лежав собі і давав хропака, а от Справжній Мерзотник трохи поворухнувся уві сні, і Детта завмерла з вишкіреними зубами й чекала доти, доки він знову не вгамувався.

Цей паскудник хитрющий, як лис. Обережніше, Детто. Будь напоготові.

Вона знайшла потерту клямку барабана й спробувала посунути її вперед. Не вдалося. Тоді Детта потягнула за неї. Барабан розкрився.

Заряджений! Курва, заряджений! Спочатку ухайдохаєш цього молодого недоноска. А коли той Справжній Мерзотник прокинеться, ти покажеш йому, як треба шкірити зуби — посміхайтеся, зараз вилетить пташка, — а потім начистиш йому пику.

Вона закрила барабан, почала зводити курок… і зупинилася.

Коли здійнявся порив вітру, Детта повністю звела курок.

І приставила Роландів револьвер до скроні Едді.

3

Напіврозплющеним оком за її приготуваннями спостерігав стрілець. Хвороба повернулася, але його лихоманило не настільки сильно, щоби він не міг вірити власним очам. Тож він чекав. Напіврозплющене око перетворилося на палець, що лежав на спусковому гачку його тіла, тіла, яке завжди слугувало йому револьвером, коли револьвера не було під рукою.

Вона натиснула на гачок.

Клац.

Авжеж, клац.

Коли стрілець та Едді повернулися після розмови, Одетта Голмс, похилившись набік, спала глибоким сном у своєму візку. Вони постаралися зробити найкращу постіль з усіх можливих на піску і дбайливо перенесли її з візка на розстелені ковдри. Едді був певен, що вона прокинеться, але Роланд краще знав, що до чого.

Він пристрелив омарисько, Едді розклав багаття, і вони повечеряли. Одеттину порцію відклали їй на ранок.

Потім вони розмовляли, й Едді сказав щось таке, від чого Роланда наче струмом від блискавиці вдарило. Це осяяння було надто яскравим і надто короткочасним, аби дати повне розуміння, але все одно він побачив багато: так світла від блискавки часом буває достатньо, щоби розрізнити обриси ландшафту.

Він міг би сказати про це Едді одразу, але не зробив цього. Роланд розумів, що мусить стати для Едді тим, чим Корт був для нього. А коли один із Кортових учнів несподівано отримував удар, від якого кров так і юшила, то Корт завжди відповідав однаково: «Дитині невтямки, що таке молоток, поки вона не розтрощить ним собі пальця, забиваючи гвіздка. Вставай і перестань нюняти, шмаркачу! Ти забув обличчя свого батька!»

Отож Едді заснув, хоча стрілець і наказував йому пильнувати. І коли Роланд переконався, що обоє сплять (Дама могла хитрувати, тому він почекав трохи довше), то перезарядив револьвери стріляними гільзами, зняв їх із себе (відчувши миттєвий гострий біль) і поклав поряд із Едді.

1 став чекати.

Минула година, дві, три.

Через три з половиною години, коли його втомлене й змучене лихоманкою тіло вже почало куняти, він радше відчув, ніж побачив, як Дама прокинулася, і сам скинув із себе сон.

Ось вона перекотилася на інший бік. Ось вона, орудуючи кігтистими лапами, на які перетворилися її руки, почала підтягуватися по піску туди, де лежали його кобури. Він дивився, як вона дістала один з них, підповзла ближче до Едді, затрималася, задерши голову, ніздрі надималися й опускалися — не просто втягуючи повітря, а смакуючи його.

Так. Саме цю жінку він перевіз через поріг.

Коли вона глянула на стрільця, він не просто вдав, ніби спить, бо вона б нюхом відчула вдавання. Він справді заснув. А коли відчув, що її погляд повернув у інший бік, прокинувся і знову розплющив око. Він побачив, як вона піднімає револьвер — для цього їй довелося докласти менше зусиль, ніж Едді, коли Роланд спостерігав, як він це робить вперше, — й націлює його в голову Едді. Трохи зволікає, а на обличчі написаний невимовно хитрий вираз.

У ту мить вона нагадувала йому Мартена.

Детта поторсала циліндр. Спочатку їй ніяк не вдавалося його відкрити, але зрештою вона вийшла переможницею. Подивилася на головки гільз. Роланд напружився, очікуючи, що вона побачить пробиті ударниками капсулі, далі — що вона поверне револьвер, огляне інший бік циліндра і помітить, що замість свинцю там порожнеча (він міркував над тим, аби зарядити револьвери патронами, які не вистрелили, але швидко відмовився від цього задуму; Корт учив їх, що кожним револьвером керує Старий Парнокопитий і патрон, що одного разу не вистрілив, вдруге може не схибити). Якщо вона це зробить, він одразу стрибне.

Але вона закрила циліндр, почала зводити курок… але знову зупинилася. Спинилася, аби почекати, поки тихе клацання зіллється з виттям вітру.

«Ось така друга, — подумав він. — Господи, вона зла й безнога, але це не заважає їй так само бути стрільцем, як і Едді».

Він чекав разом із нею.

На узбережжі шаленів вітер.

Вона повністю звела курок та майже впритул піднесла дуло до скроні Едді. І, вишкіривши зуби в усмішці вурдалака, натиснула на гачок.

Клац.

Роланд чекав.

Знову натиснула. І ще раз. І ще.

Клац-клац-клац.

— МУДАК! — закричала вона і плавно, граційно повернула револьвер рукояткою від себе.

Роланд весь підібрався, але не стрибнув. Дитині невтямки, що таке молоток, поки вона не розтрощить ним собі пальця, забиваючи гвіздка.

Якщо вона вб'є його, то вб'є й тебе.

«Це не має значення», — відгукнувся невблаганний Кортів голос.

Едді ворухнувся. Рефлекси у нього були непогані. Саме це його і врятувало: він рухався досить швидко, аби уникнути удару, який відправив би його в безпам'ятство або навіть позбавив життя. І замість того, щоб опуститися на беззахисну скроню, важка рукоятка револьвера ковзнула по щоці і вдарила в щелепу.

— Що… Господи!

— МУДАК! БІЛОМАЗИЙ МУДАК! — верещала Детта, і Роланд побачив, що вона вдруге заносить револьвер над головою Едді-1 хоч вона була безногою, а Едді відкочувався вбік, чекати далі він не міг. Якщо Едді й зараз не засвоїть урок, то не засвоїть його більше ніколи. Наступного разу, коли стрілець накаже йому пильнувати, Едді послухається. Крім того, те стерво було метке. Нерозумно бодай на мить довше покладатися на те, що Едді моторний чи Дама знову схибить.

Він стрибнув, пролетів над Едді й повалив її на спину, опинившись зверху.

— Що, свербить, мудак? — закричала вона на нього, водночас притискаючись лоном до його паху і заносячи руку з револьвером над його головою. — Хочеш мене? То я тобі зараз дам, ох дам!

— Едді! — знову закричав він, цього разу командним тоном. Деякий час Едді, не ймучи віри, широко розплющивши очі, просто зойкав. Зі щелепи, що вже почала розбухати, юшила кров. «Давай, чого ж ти застиг? — подумав Роланд. — Чи просто не хочеш мене рятувати?» — Сили стрімко покидали його, і наступного разу, коли вона опустить важкий револьвер, то зламає йому руку… себто, якщо він встигне вчасно її підняти для захисту. А коли не встигне, то вона проломить йому голову.

Але Едді почав рухатися. Він упіймав револьвер, коли той стрімко опускався вниз, і жінка, повертаючись до нього, заверещала. Вона кусалася, наче вампір, і поливала його вуличною лайкою, настільки безнадійно південною, що навіть Едді не тямив ані слова. Для Роланда ж це звучало так, наче Детта зненацька заговорила іноземною. Але Едді спромігся забрати у неї револьвер. І тепер, коли нависла загроза удару була усунута, Роланд зміг прикувати її до землі.

Навіть тоді вона не облишила своїх спроб: продовжувала пручатися, вириватися й проклинати їх. Все обличчя було залите потом. Едді тільки й робив, що витріщався, розкриваючи й закриваючи рота, наче риба, викинута на пісок. Він обережно торкнувся своєї щелепи, скривився й оглянув пальці, замарані кров'ю.

Жінка кричала, що замочить їх обох, що вони можуть спробувати зґвалтувати її, але вона їх загризе своєю діркою, кругом неї там гострі зубиська, і якщо вони захочуть спробувати, то дізнаються.

— Що це нах… — тупо почав Едді.

— Мій патронташ, — важко дихаючи, різко наказав йому стрілець. — Принеси його. Я перекочуся на спину, щоб вона була зверху, а ти схопиш її за руки і зв'яжеш їх за спиною.

— ХУЙ вам! — заверещала Детта, і її безноге тіло забилося з такою силою, що мало не скинуло з себе Роланда. Він відчув, як вона намагається культею свого правого стегна вмазати йому по яйцях.

— Я… Я… вона…

— Ворушися, будь прокляте обличчя твого батька! — прогримів Роланд, і Едді нарешті зрушив з місця.

4

Зв'язуючи Одетті руки, вони двічі мало не втратили над нею контроль. Але нарешті Едді вдалося зав'язати Роландів патронташ на ковзкий вузол довкола її зап'ясть, коли стрілець — з усіх сил — нарешті завів їх їй за спину (змушений весь час ухилятися від неї, наче мангуст — від змії; укусів він уник, але, поки Едді закінчив зв'язувати їй руки, стрілець був весь заляпаний слиною). А потім Едді потяг її по піску, тримаючи за короткий повідок саморобного лассо. Він не хотів робити боляче цій верескливій істоті, що борюкалася й бризкала прокльонами. Вона була далеко гидкішою за омароподібних потвориськ — через інтелект, який надавав їй інформацію. Але Едді знав, що вона може бути прекрасною. І не хотів завдавати шкоди іншій особі, яку таїла в собі ця посудина, наче живу голубку — в одному з потаємних відділень чарівної коробки фокусника.

Десь у глибинах цієї верескливої потвори була Одетта Голмс.

5

Попри те, що його останній їздовий кінь — власне, мул — здох ще в незапам'ятні часи, Роланд зберіг шматок мотузки, яким його прив'язував (котра, в свою чергу, колись слугувала стрільцеві незамінним арканом). Нею вони й прив'язали Одетту до візка, втіливши в реальність її вигадки (чи то пак фальшиві спогади, що врешті-решт виявляється одним і тим самим, чи не так?). Після цього вони відійшли.

Якби біля моря не вешталися повзучі створіння, Едді б залюбки спустився до води й помив руки.

— Здається, я зараз буду ригати, — повідомив він голосом, що зривався то на бас, то на фальцет, як у хлопчика-підлітка.

— Ану давайте, позжирайте один одному ХУЇ! — верескнула істота, прив'язана до візка. — Коли вже ви перед діркою чорної так пересрали, то давайте! Ну, я чекаю! Вперед! Відсмокчіть один одному! Зробіть це, поки можна, бо Детта Волкер вибереться з цієї колимаги, повідрізає ваші худі білі хери й згодує їх тим ходячим бензопилам!

— Ось у якій жінці я був. Тепер ти мені віриш?

— Я й раніше тобі вірив, — заперечив Едді. — Я ж казав.

— Ти повірив, що ти віриш. Поверхово повірив. Тепер віриш оглибно? До самого дна?

Едді подивився на створіння, що верещало та торсалося у візку, і відвів очі, блідий, мов примара. Тільки рана на щоці виділялася на білому — з неї досі капала кров. Та сторона його обличчя помалу починала нагадувати повітряну кульку.

— Так, — сказав він. — Боже мій, так.

— Ця жінка — чудовисько.

Едді розплакався.

Стрілець захотів утішити його, але не зміг вчинити таке святотатство (він надто добре пам'ятав Джейка) і пішов у пітьму, згоряючи зсередини від лихоманки й болю.

6

Значно раніше в ту ніч, поки Одетта ще спала, Едді сказав: «Здається, я здогадуюся, що з нею таке». Здогадуюся. Стрілець спитав, що він має на увазі.

— Можливо, у неї шизофренія.

Роланд тільки головою похитав. Едді як зумів розказав, що це за хвороба. Його знання переважно були почерпнуті з таких фільмів, як «Три обличчя Єви», та різних телепрограм (здебільшого мильних опер, які вони з Генрі часом дивилися, поки були вгашені). Роланд кивком підтвердив, що розуміє. Так. Хвороба, яку описав Едді, була дуже схожа на Одеттину. Жінка з двома обличчями: світлим і темним. Обличчя — як те, що його чоловік у чорному продемонстрував на п'ятій карті Таро.

— І вони — ці шизофрени — не знають, що у них всередині є інший?

— Ні, — відповів Едді. — Але… Він замовк, похмуро споглядаючи, як омариська повзають і питають, питають і повзають.

— Що «але»?

— Я не покрівельник, — сказав Едді. — Тому я не знаю точно…

— Покрівельник? А хто це такий?

Едді постукав себе по скроні.

— Лікар, що займається дахом. Душу лікує. Насправді вони називаються психіатрами.

Роланд кивнув. Слово «покрівельник» подобалося йому більше. Бо мозок цієї Дами був надто великим. Вдвічі більшим, ніж треба.

— Але, по-моєму, шизики завжди знають, що з ними щось не те, — правив далі Едді. — Бо у них трапляються провали в пам'яті. Може, я й помиляюся, але мені завжди здавалося, що в них роздвоєння особистості: дві людини в одній вважають, що у них часткова амнезія, бо в їхніх спогадах утворюється порожнеча там, де орудувала друга. А вона… вона каже, що пам'ятає все. Вона справді вважає, що нічого не забула.

— А по-моєму, ти казав, вона не вірить у те, що це все відбувається насправді.

— Так, — промовив Едді, — але поки що про це забудь. Я намагаюсь довести ось що: вірити вона може у що завгодно, але пам'ятає лише те, що зі своєї вітальні, де сиділа в халаті й дивилася новини опівночі, перенеслася сюди. І ніякого розриву. У неї нема відчуття, що якась інша особа захопила владу в проміжок між тим часом і миттю, коли ти загріб її в «Мейсі». Чорт, міг минути один день, але не виключено, що й кілька тижнів. Я знаю, що трапилося це взимку, бо більшість покупців у тому магазині була вдягнена у пальто…

Стрілець кивнув. Едді ставав проникливішим. І це було добре. Він не згадав про чоботи й шалики, про рукавички, що стирчали з кишень пальто, але для початку непогано.

— …але у нас більше нема фактів, які могли'б підтвердити, скільки часу Одетта провела в подобі тієї, іншої жінки, бо сама вона не знає. Гадаю, вона опинилася в такій ситуації, в яку ніколи раніше не потрапляла, і тому для захисту обох своїх «я» вона прикривається цією історією про те, як її хряснули по башці.

Роланд знову кивнув.

— А ще ці персні. Побачивши їх, вона реально офонаріла. І як вона не намагалася це приховати, все одно воно вилізло.

— І якщо ці дві жінки не знають, що вони співіснують в одному тілі, якщо вони навіть не підозрюють, що щось не так, якщо у кожної свій окремий ланцюжок спогадів, частково реальний, а частково вигаданий для того, щоби заповнити прогалини, в яких панує інша, то що нам з нею робити? Як ми взагалі з нею житимемо? — спитав Роланд.

Едді знизав плечима.

— Ти мене питаєш? Це твої проблеми. Це ж ти кажеш, що вона тобі потрібна. Чорт, та ти навіть головою ризикував, аби тільки притягнути її сюди. Едді на якийсь час над цим замислився. Згадалося, як він сидів навпочіпки над розпростертим тілом Роланда, приставивши його власний ніж йому просто до горла, і Едді різко та невесело розреготався. «БУКВАЛЬНО ризикував головою, приятелю», — подумав він.

Запала мовчанка. Одетта на той час вже дихала рівно і спокійно. І саме тієї миті, коли стрілець збирався повторити своє попередження про те, що Едді мусить бути пильним, і оголосити (досить голосно, аби почула Дама, на той випадок, якщо вона тільки вдає, ніби спить), що він збирається на бокову, Едді сказав щось таке, від чого у голові Роланда наче стався раптовий спалах. Ці слова дали йому змогу бодай частково зрозуміти те, про що він так сильно хотів дізнатися.

Наприкінці, коли вони вже проходили в двері.

Наприкінці вона змінилася.

І він щось побачив, щось таке…

— Знаєш що? — спитав Едді, понуро поворушивши рештки вогнища клешнею вбитого ввечері страховиська. — Коли ти її провіз, мені здалося, що я сам ошизів.

— Чому?

Поміркувавши хвилю, Едді знизав плечима. Важко було пояснити це. А можливо, він надто сильно втомився. — Це не важливо.

— Але чому?

Подивившись на Роланда, Едді збагнув, що це серйозне питання пов'язане серйозною причиною — або так вважав стрілець, — і ще хвилину обмірковував те, що пам'ятав. — Насправді це важко описати, приятелю. Це сталося, коли я дивився в ті двері. Тоді я й перелякався. Коли дивишся в ті двері й бачиш, як хтось рухається, то наче рухаєшся разом із ним. Ти знаєш, про що я.

Роланд погодився кивнувши.

— Я дивився те все, наче кіно — це не важливо, не забивай собі голову, — до самого кінця. А тоді ти повернув її лицем до цього боку дверей, і я вперше подивився сам на себе. Це було так, ніби… — Він ніяк не міг дібрати слів. — Не допру. Взагалі-то мусило виглядати так, наче я дивлюся в дзеркало, принаймні так мені здається, але все було інакше, бо… бо я наче бачив перед собою іншу людину. Наче мене вивернули навиворіт. Ніби я одночасно був у двох різних місцях. Бля, не знаю, як це пояснити.

Але стрілець сидів, немов громом уражений. Ось що він відчув, коли вони перетинали поріг. Саме це з нею й сталося, ні, не з нею одною, з ними двома: якусь мить Детта й Одетта дивилися одна на одну, але не так, як жінка дивиться на своє відображення в дзеркалі. Кожна з них бачила іншу: дзеркало стало вікном, і на секунду Одетта побачила Детту, а Детта — Одетту, і вони обидві страшенно перелякалися.

«Кожна з них знає про другу, — похмуро міркував стрілець. — Можливо, раніше їм це не було відомо, але тепер вони знають. Вони можуть скільки завгодно приховувати це від самих себе, але за одну секунду вони побачили і дізналися, і я певен, що це усвідомлення ще не вивітрилося».

— Роланде?

— Що?

— Просто хотів перевірити, чи ти, бува, не заснув з розплющеними очима. Бо вже цілу хвилину в тебе такий вигляд, ніби ти не тут, а десь далеко, в далекому минулому.

— Навіть якщо так, то я вже повернувся, — відказав стрілець. — І лягаю спати. Пам'ятай, про що я тобі казав, Едді: пильнуй.

— Я пильнуватиму, — пообіцяв Едді, але Роланд зрозумів, що бути на варті доведеться йому самому, хворий він чи ні.

Подальші події напряму залежали від цього.

7

Після колотнечі Едді та Детта Волкер з часом знову заснули (Детта не так заснула, як поринула у стан непритомності від виснаження, звісившись вбік, але не падаючи, бо була прив'язана мотузками).

Але стрілець не склепляв повік.

«Мені доведеться привести їх на ґерць, — подумав він. Але для того, аби збагнути, що цей бій може виявитися смертним, жоден із «покрівельників», про яких говорив Едді, був не потрібен. — Якщо перемогу здобуде світла, Одетта, то все може обернутися добре. Але якщо переможе темна, все буде втрачено безповоротно».

І все ж він відчував, що насправді потрібно було не вбивати, а об'єднати. Він уже визначив для себе — для них — багато цінного в покидьковій грубості Детти Волкер, і вона була йому потрібна — але потрібна керована. Шлях до цього не близький. Детта вважала їх із Едді потворами того виду, який вона називала «біломазим мудаком». Це був лише небезпечний самообман, більш нічого, але на шляху їм трапляться справжні монстри — омариська були не першими і не останніми. Жінка, в яку він увійшов і яка знову вийшла зі свого сховку цієї ночі, ладна битися до останньої краплини крові, і вона могла б бути дуже корисною в боротьбі з такими тварюками, якби її стримувала лагідна людяність Одетти Голмс — особливо зараз, коли в стрільця було на два пальці менше, він лишився майже без патронів і дедалі сильніше мучився від лихоманки.

Але про це ще рано думати. Гадаю, якщо мені вдасться змусити їх визнати одна одну, то це неминуче призведе до сутички. Як же це зробити?

Стрілець всю ніч пролежав без сну і сушив собі голову цим питанням. І хоча лихоманка всередині наростала, він так і не знайшов на нього відповіді.

8

Едді прокинувся незадовго до світанку, побачив, що Роланд, загорнувшись у ковдру, як індіанець, сидить біля охололого багаття, яке вони розклали минулої ночі, і приєднався до нього.

— Як почуваєшся? — тихим голосом спитав він стрільця. Дама, хрест-навхрест обв'язана мотузками, досі спала, але час від часу смикалася, щось бурмотіла і стогнала.

— Добре.

Едді обвів його оцінювальним поглядом.

— По тобі цього не скажеш.

— Дякую тобі, Едді, — сухо відрізав стрілець.

— Ти тремтиш.

— Це минеться.

Дама знову смикнулася і застогнала — цього разу слово, яке зірвалося з її губ, уже майже можна було розібрати. Воно було схоже на «Оксфорд».

— Боже ж ти мій, як мені не подобається, що вона зв'язана, — пробурмотів Едді. — Наче те трикляте теля в коморі.

— Невдовзі вона прокинеться. Хтозна, може, після цього ми її розв'яжемо.

Жоден з них не насмілився вимовити це вголос, але малося на увазі, що вони сподіваються на те, що коли Дама у візку пробудиться, то з їхніми очима зустрінеться лагідний, хай навіть трохи спантеличений, погляд Одетти Голмс.

Минуло п'ятнадцять хвилин, і коли перші промені сонця позолотили верхівки пагорбів, її очі справді розплющилися — але то був не ніжний погляд Одетти Голмс, а скажені озлоблені витрішки Детти Волкер.

— Ну, і скільки разів ви мені всунули, поки я куняла? — спитала вона. — У мене всередині так слизько і жирно, наче там хтось добряче попрацював парою маленьких білих свічок, які ви, сіром'ясіуйобки, називаєте херами.

Роланд зітхнув.

— Рушаймо, — сказав він і з гримасою болю звівся на ноги.

— Я нікуди з тобою не піду, мудак, — виплюнула з себе Детта.

— Ще й як підеш, — озвався Едді. — Мені страшенно шкода, крихітко.

— І куди, по-вашому, я піду?

— Ну, — сказав Едді, — те, що було за Дверима Номер Раз, виявилося не таким вже й приємним. За Дверима Номер Два все було ще гірше. Отже, тепер, замість покинути це все, як зробили б нормальні люди, ми підемо прямісінько вперед і пошукаємо Двері Номер Три. Судячи з того, як розвивалися події, гадаю, там швидше за все виявиться який-небудь Ґодзилла чи Триголова Гідра. Але я оптиміст. Я досі сподіваюся, що там на нас чекають каструлі з іржостійкої сталі.

— Я нікуди не піду.

— Підеш, де ти дінешся, — відрізав Едді і зайшов за її візок ззаду. Вона знову почала пручатися, але вузли зав'язував стрілець, і від її зусиль вони хіба що трохи ослабли. Невдовзі вона пересвідчилася в тому, що борюкатися марно, і затихла. Жінка була по вінця повна отрути, але далеко не дурна. Повернувши голову через плече, вона обдарувала Едді таким вишкіром, що він аж сахнувся. Такого злого виразу він ніколи не бачив на жодному людському обличчі.

— Ну нехай, може, я й прокочуся недалеко, — сказала вона, — але мабуть, не так далеко, як ти думаєш, білявий. І, Бог тому свідок, не так швидко, як ти гадаєш.

— Тобто?

Знову злостивий косий погляд через плече і вишкір.

— Побачиш, білявий. - Погляд її очей, шалений, але переконливий, ненадовго перемістився на стрільця. — Обидва у мене взнаєте.

Едді взявся за велосипедні захвати на кінцях ручок її інвалідного візка, і вони знову рушили на північ уздовж узбережжя, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Тільки тепер на піску залишалися не тільки їхні сліди, але й подвійні лінії від коліс Даминого візка.

9

День обернувся суцільним жахіттям.

Важко було оцінювати пройдену відстань, рухаючись місцевістю, що залишалася незмінною майже на всій протяжності, але Едді розумів: зараз вони просувалися черепашачим кроком.

І знав, хто в цьому винен.

Авжеж.

«Обидва у мене взнаєте», — погрожувала Детта, і не минуло й півгодини відтоді, як вони вирушили в путь, як почалося це взнавання.

Візок треба було штовхати.

Це по-перше. Штовхати візок берегом, всипаним дрібним піском, було б так само неможливо, як вести машину дорогою, на якій лежить глибокий сніг. Піщана мергельна поверхня узбережжя, якою вони просувалися, дозволяла рухати його, але це теж було не легко. Місцями він котився плавно — під шинами з твердої гуми хрупотіли мушлі й розліталися в обидва боки дрібні камінці… а потім колеса потрапляли у баюру, наповнену дрібним піском, і Едді доводилося з кректанням налягати на візок, щоби провезти його і тілисту та непіддатливу пасажирку через перепону. Пісок жадібно засмоктував колеса. Візок доводилося одночасно штовхати й налягати всією вагою на ручки, опускаючи їх донизу, щоби він не перекинувся і зв'язана жінка не впала обличчям на пісок.

Коли Едді намагався посунути візок, стараючись не скинути її, Детта хихотіла.

— Тобі там добре, солоденький? — питала вона щоразу, коли візок потрапляв у одну з таких баюр.

Стрілець рушив до них з наміром допомогти, але Едді жестом показав йому іти геть.

— Ще й твоя черга настане, — сказав він. — Будемо чергуватися. «Але схоже, що твої чергування будуть в біса довшими, ніж його, — промовив внутрішній голос. — Судячи з його вигляду, йому з головою вистачить турботи про те, як триматися на ногах. Йому не до жінки в цьому візку. Так, сер, Едді, боюся, що це пиво для вас. А знаєте, це кара Божа. Всі ці роки ви змарнували як наркоша. А тепер вгадайте що? Ви нарешті стали штовхачем!»

Він уривчасто, наче задихаючись, реготнув.

— Чого тобі так смішно, білявий? — спитала Детта. І хоча за задумом її тон мусив виражати сарказм, у ньому ледь вчувалися сердиті нотки.

«Навряд чи мені варто зараз сміятися, — подумав він. — Радше, навпаки. Як і в усьому, що стосується її».

— Тобі не зрозуміти, дитинко. Заспокойся.

— Коли все це закінчиться, я тебе заспокою, — відрізала вона. — Я тебе й твого козла-приятеля так заспокою, що ви мені розляжетеся шматками по всьому цьому пляжу. Будь спок. А тим часом побережи свій дихальник, а то як би не зіпсувався, нічим штовхати буде. Он уже й так ледве дишеш, так ухекався.

— Та ти ж за нас двох говориш, — видихнув Едді. — Схоже, ти у нас ніколи не захекуєшся, повітря не бракує.

— Я тобі зараз зіпсую повітря, біла мордо! Прямо в твій дохлячий писок насмерджу!

— Ти все тільки обіцяєш. — Едді виштовхнув коляску із піску, і деякий час вона котила більш-менш плавно. Сонце підбилося ще зовсім не високо, а він уже весь вкрився потом.

«День буде веселий і змістовний, — подумав він. — Я вже це передчуваю».

Зупинки.

Це було по-друге.

Вони натрапили на смугу, де пісок був рівний і твердий. Тепер Едді штовхав коляску швидше. У голові снувалися невиразні думки про те, що якби вдалося втримати це крихітне прискорення, то він зміг би суто за інерцією проскочити наступну піщану яму, що трапиться на шляху.

Аж раптом візок став на місці. Застиг мов укопаний. Задня поперечина з глухим звуком вдарила Едді в груди, і він охнув. Роланд озирнувся, але навіть котяча моторність стрільця не змогла перешкодити ходу подій: візок Дами, як і погрожував раніше у кожній піщаній ямі, перевернувся. І потягнув за собою зв'язану Детту, яка навіть попри свою безпомічність дико гигикала і не припинила хихотіти навіть після того, як Роланд і Едді нарешті спромоглися вирівняти візок. Деякі мотузки так міцно затягнулися, що, напевне, безжально врізалися в її плоть, перекриваючи доступ крові до кінцівок. На лобі була рана, з якої на брови стікала кров. А вона знай хихотіла.

На той час, коли візок знову став на колеса, чоловіки засапалися і важко дихали. Разом із жінкою він, мабуть, важив фунтів двісті п'ятдесят, і більша частина цієї ваги припадала на візок. Едді подумав, що коли б стрілець забрав Детту з його часу, 1987 року, коляска важила б на шістдесят фунтів менше.

Детта гигикнула, пирхнула і закліпала очима, аби розігнати кров, що натекла в очі.

— Ох, хлопчики, ви мене перекинули.

— Подзвони своєму адвокатові, — пробурмотів Едді. — Подай на нас до суду.

— А коли садовили мене назад, вимоталися до дна. Хвилин десять мудохалися, ніяк не менше.

Стрілець відірвав черговий шмат від своєї сорочки — від неї й так лишилися самі спогади, так що заощаджувати було не варто — і простягнув ліву руку, аби обтерти Детті кров з лоба. І тут вона так люто клацнула зубами, прагнучи вкусити його, що Едді подумав: «Якби Роланд зреагував трохи повільніше, лише на мить забарився, то Детта Волкер зрівняла б кількість пальців на його руках».

Вона знову гигикнула і вп'ялася в нього лихим поглядом, у якому блимали веселі вогники, але стрілець побачив, що на дні цих очей зачаївся страх. Детта боялася його. Боялася, бо він був Справжнім Мерзотником.

А чому він був Справжнім Мерзотником? Можливо, тому, що в глибині душі вона відчувала: він дещо про неї знає.

— Майже дістала тебе, біла мордо, — виплюнула вона. — Цього разу майже вдалося.

І по-відьмачому захихотіла.

— Потримай їй голову, — незворушно проговорив стрілець. — Кусається, наче тхір.

Едді виконав його прохання, а стрілець обережно обтер кров з Деттиного чола. Рана була не широка і, судячи з усього, неглибока, але стрілець не захотів ризикувати. Він повільно спустився до моря, змочив шмат сорочки солоною водою і повернувся до Детти.

Поки він наближався, Детта заверещала не своїм голосом.

— Ану не підходь! Не смій мене чіпати тою хернею! Не смій мене терти водою, з якої вилазили отруйні тварюки! Забери! Забери геть!

— Тримай голову, — так само незворушним голосом сказав Роланд. Детта шалено мотала нею з боку в бік. — Я не хочу ризикувати.

Едді взяв її голову обома руками… і стиснув, коли вона спробувала виборсатися. Зрозумівши, що він не жартує, Детта миттю заспокоїлася й перестала виказувати страх перед мокрою ганчіркою. Зрештою, вона лише вдавала, що їй страшно.

Весь той час, поки Роланд промивав поріз, ретельно вимиваючи частинки піску, що в'їлися, вона з усмішкою його роздивлялася.

— Так, я бачу, ти не просто вимотаний, — відзначила Детта. — Біла мордо, та ти весь хворий. По-моєму, ти довго не протягнеш. Ти взагалі не протягнеш нічого, крім ніг.

Едді оглянув примітивні органи керування коляскою. Там було ручне аварійне гальмо, яким блокувалися обидва колеса. Детта дотягнулася до нього правою рукою, терпляче вичікувала, поки Едді добре розженеться, а потім смикнула за гальмо, навмисне, щоби випасти з візка. Навіщо? Щоб уповільнити їх пересування, от і все. Причин для того, аби зробити таке, не було, але такій жінці, як Детта, причини до лампади, подумав Едді. Така, як Детта, спокійно вчинить так тільки заради підлянки.

Роланд трохи ослабив її пута, аби кров могла циркулювати вільніше, а потім надійно прив'язав її руку подалі від гальма.

— Порядок, шеф, — сказала Детта, обдаровуючи його сліпучою, але надто вже зубастою посмішкою. — Все одно моя буде зверху. Є й інші способи вам нагидити, хлопці. Ціла купа способів.

— Уперед, — безбарвним тоном промовив стрілець.

— Чувак, ти в нормі? — спитав Едді. Стрільцеве обличчя було дуже блідим.

— Так. Ходімо.

І вони знову рушили уздовж узбережжя.

10

Стрілець наполіг на тому, аби годину штовхати візок, і Едді неохоче поступився йому. Роланд провіз його через першу піщану яму, але в другій Едді довелося втрутитися, й витягали вони візок уже разом. Стрілець хапав ротом повітря, на лобі виступили великі краплі поту.

Едді дозволив йому провезти коляску трохи далі, й Роланд цілком успішно впорався з завданням обходити місця, де пісок був досить розсипчастим, аби колеса повгрузали в нього. Але зрештою візок знову застряг, і Едді не зміг довше хвилини витримувати жалюгідне видовище, коли Роланд силкувався його витягти, — стрілець засапався, його груди важко здіймалися й опускалися, а відьма (так Едді почав називати її про себе) аж заходилася від сміху і навмисне нахилялася назад, аби ускладнити завдання, — а потім він посунув стрільця вбік і одним сердитим ривком висмикнув візок із піску. Коляска загрозливо захиталася, і Едді побачив чи швидше відчув, як відьма в слушний момент інстинктивно посувається вперед," наскільки дозволяли мотузки, прагнучи одного: знову вивалитися.

Роланд наліг своєю вагою на спинку коляски поряд із Едді, і разом вони вирівняли його.

А Детта озирнулася і змовницьки підморгнула їм. Це виглядало настільки непристойно, що Едді відчув, як руки вкриваються сиротами.

— Ви знов ледь не викинули мене, — сказала вона. — Дбайте про мене краще. Я ж усього-навсього стара калічна карга, тому потурбуйтеся про мене.

І вона розреготалася, та так сильно, що ледь не луснула зі сміху.

І хоча Едді був не байдужий до її другого «я» — ладен був закохатися за той короткий час, що він провів у розмовах із нею, — він відчув, що його руки так і чешуться, аби зімкнутися в неї на горлянці й заглушити той сміх, стискати доти, доки вона не вгомониться навіки.

Вона знову зиркнула на всі боки, прочитала його думки так, наче вони були написані в нього на лобі червоним чорнилом, і зареготала ще сильніше. У погляді читався виклик. Давай, біла мордо. Ну ж бо, давай. Ти цього хочеш? То зроби це.

«Інакше кажучи, годі вже класти на спину крісло, поклади жінку, — подумав Едді. — Поклади її навіки. Цього вона й домагається. Для Детти загинути від руки білого — можливо, єдина справжня мета, яку вона має в житті».

— Ходімо, — сказав він і знову почав штовхати коляску. — Як собі хочеш, цукерочко, а ми вирушаємо в подорож узбережжям.

— Іди в сраку, — огризнулася вона.

— Сама туди йди, мала, — ввічливо відповів Едді. Стрілець ішов поряд, опустивши голову.

11

Коли, судячи з розташування сонця на небосхилі, було близько одинадцятої ранку, вони підійшли до місця, де гірська порода в багатьох місцях випиналася з-під землі. Едді зі стрільцем поснідали залишками вчорашнього полювання. Едді запропонував порцію Детті, і та знову відмовилася, заявивши, що як їм хочеться це зробити, то хай зроблять це голими руками і припинять підсовувати їй отруту. Це, сказала вона, боягузтво.

«Едді правий, — міркував стрілець. — У цієї жінки власний ланцюжок спогадів, вона його сама зробила. Вона знає все, що з нею сталося минулої ночі, навіть попри те що насправді міцно спала.

Вона переконала себе в тому, що вони принесли їй шматки м'яса, які смерділи смертю і гнилизною, дражнили її, поки самі їли солонину, запиваючи її якимось пивом із фляг. Вона була впевнена, що вони раз у раз простягали їй шматки своєї власної незіпсованої вечері, а в останню мить, коли вона готова була вп'ястися в них зубами, різко забирали — при цьому, звісно, заходячись від реготу. У світі (або принаймні в свідомості) Детти Волкер Біломазі Мудаки робили з темношкірими жінками тільки дві речі: ґвалтували їх чи насміхалися. Чи те й те одночасно».

Це було б весело, якби не було так сумно. Едді Дін востаннє бачив яловичину, коли подорожував небесним диліжансом, а Роланд, той взагалі не куштував відтоді, як з'їв останні свої запаси в'яленого м'яса — а це було ще бозна коли. Що ж до пива… він напружив пам'ять.

Талл.

У Таллі було пиво. Пиво й м'ясо.

Господи, зараз би пива. Боліло горло, і прохолода пива могла б заспокоїти той біль. Ліпше за астин зі світу Едді.

Вони відійшли подалі від Детти.

— Що, білі хлопчики вже не беруть мене в кумпанію? — прокаркала вона їм услід. — Чи вам просто хочеться потягати один одного за ті мацюпусінькі білі свічки?

Закинувши голову назад, вона вибухнула реготом, від якого чайки, котрі зібралися на зліт приблизно за милю звідти, перелякано знялися зі скель.

Стрілець сидів, опустивши руки між колінами, і думав. Врешті-решт підвів голову і зізнався Едді:

— З кожних десяти слів, які вона промовляє, я ледве розумію одне.

— Тут я тебе випередив, — відповів Едді. — Я розумію цілих два з трьох. Та байдуже. Найчастіше йдеться про біломазих мудаків.

Роланд кивнув.

— Невже там, звідки ти родом, так розмовляють більшість людей із темною шкірою? Та, друга, говорила не так.

Едді хитнув головою і розсміявся.

— Ні. І мушу тобі сказати щось смішне — принаймні мені це видається смішним, але може, все тому, що тут взагалі-то нема з чого пореготати. Це все фігня. Фігня, а вона навіть про це не здогадується.

Роланд тільки глянув на нього і нічого не сказав.

— Пам'ятаєш, як вона вдавала, що боїться води, коли ти їй лоба промивав?

— Так.

— Ти розумів, що вона придурюється?

— Спочатку ні, але дуже скоро збагнув.

Едді кивнув.

— То був спектакль, і вона сама чудово знала, що грає. Але актриса з неї нівроку — обох нас надурила на кілька секунд. Так от, її манера балакати — теж спектакль. Але не такий вже і вдалий. Це так тупо, бля, така лажа!

— Ти гадаєш, вона гарно грає тільки тоді, коли знає, що це гра?

— Так. Вона говорить, наче негрів із тієї книжки, «Мандінго», яку я колись читав, схрестили з Метеликом Макквін із «Віднесених вітром». Я знаю, що тобі ці імена нічого не кажуть, але що я хочу сказати, так це те, що вона сипле всілякими кліше. Знаєш, що означає це слово?

— Те, що кажуть чи вважають люди, які не звикли багато думати.

— Точно. Я б і наполовину так гарно не сформулював.

— Ви там і досі дрочите, хлопці?

Деттин голос звучав хрипко і був наче надтріснутий.

— А може, ви просто не можете знайти свої недогарки? Що, вгадала?

— Ходімо. — Стрілець повільно звівся на ноги. На мить похитнувся, але, побачивши, що Едді за ним спостерігає, посміхнувся. — Я буду в нормі.

— Надовго?

— Рівно стільки, скільки потрібно, — відповів Роланд, і від спокою в його голосі у Едді все похололо всередині.

12

Того вечора стрілець використав останній стовідсотково придатний патрон на те, щоби пристрелити чергову потвору. Завтра ввечері він один по одному перевірятиме ті, які здавалися йому негодящими, але він починав схилятися до думки, що Едді каже правду: невдовзі їм доведеться забивати проклятущих крабів до смерті.

Нині все було, як завжди: багаття, приготування вечері, видобування м'яса з панцира, їжа — зараз її просто повільно пережовували без будь-якого апетиту. «Ми просто заправляємось», — подумав Едді. Вони запропонували Детті поїсти, і вона почала верещати, сміятися, матюкатися і спитала, як довго вони матимуть її за ідіотку, а потім почала дико торсатися з боку в бік, не зважаючи на те, що її мотузки затягувалися все тугіше і тугіше. Вона просто хотіла завадити їм поїсти: перекинути візок на один чи інший бік, аби їм довелося її піднімати.

Але за мить до того, як цей фокус вдався, Едді вхопив її, а Роланд привалив до обох коліс по великому каменю.

— Я трохи ослаблю пута, коли ти заспокоїшся, — сказав їй стрілець.

— Висмокчи гівно з мого ґузна, мудак!

— Не розумію, ти згодна чи ні.

Вона подивилася на нього з підозрою, звузивши очі, чи, бува, за спокоєм його голосу не приховується гострий шип сатири (Едді теж над цим замислився, але не міг розібрати, так воно чи ні), і через мить понуро відповіла:

— Буду сидіти тихо. Надто, блін, голодна, аби шебуршати. Видасте мені якоїсь нормальної хавки чи голодом моритимете? Це такий ваш план? Задушити боїтеся, пересрали, а отруту вашу я не їстиму нізащо. То ви придумали таке. Щоб я від голоду здохла. Ну, побачимо. Побачимо. Аякже ж.

Вона знову нагородила їх моторошною подобою усмішки у формі серпа.

І невдовзі заснула.

Едді торкнувся рукою Роландової щоки. Той тільки глянув на нього, але не відсахнувся од дотику.

— Я в порядку.

— Ага, ти просто красава. Ось що я тобі скажу, красеню: так ми сьогодні далеко не заїдемо.

— Я знаю. — Була ще проблема із ужитим останнім патроном, але без цього знання Едді міг спокійно обійтися. Принаймні сьогодні. Едді не був хворий, але давалося взнаки виснаження. Він був надто змучений, щоби почути ще трохи поганих новин.

Ні, він не хворий, принаймні поки що, але якщо й далі йтиме без відпочинку, втомиться до краю, то точно захворіє.

У певному сенсі Едді вже занедужав. Вони обидва були хворі. У кутиках рота молодого чоловіка з'явилися болячки від застуди, а на шкірі — плями, що лущилися. У стрільця вже хиталися зуби, а між пальцями ніг і залишками пальців рук почала тріскатися та кровоточити шкіра. Вони харчувалися, але день у день одним і тим самим. Так можна було протриматися деякий час, але врешті-решт вони загинуть — просто помруть від голоду.

«У нас хвороба моряків, хоч ми й на суші, — думав Роланд. — Все дуже просто. Як кумедно. Нам потрібні фрукти. І зелень».

Кивком голови Едді показав у напрямку Дами.

— З нею нам і далі буде непереливки.

— Якщо не повернеться її інше «я».

— Добре було б, але розраховувати на це не варто, — відповів Едді. Взявши обгорілу клешню, він почав виводити нею на піску незрозумілі візерунки. — До наступних дверей далеко, не знаєш?

Роланд заперечно похитав головою.

— Питаю, бо якщо відстань між Номером Два і Номером Три така сама, як між Номером Раз і Номером Два, то ми в глибокій дупі.

— Ми вже й так у глибокій дупі.

— По самісіньку шию, — похмуро погодився Едді. — Мені просто цікаво, як довго я зможу протриматися на плаву.

Роланд ляснув його по плечу. Такий прояв приязні був настільки рідкісним, що Едді аж заблимав очима від несподіванки.

— Є одна штука, про яку наша Дама не здогадується, — сказав йому стрілець.

— Та невже? І що ж це таке?

— Ми, Біломазі Мудаки, можемо триматися на плаву дуже довго.

Едді розреготався, та так сильно, що довелося прикрити рота рукою, аби не розбудити Детту. Нині він був ситий нею по горло і більше б не витримав.

Стрілець, посміхаючись, подивився на нього.

— Я зараз засну, — сказав він. — Будь…

— …пильний. Еге ж. Буду.

13

Далі були крики.

Едді заснув, щойно його голова торкнулася згорнутої і зіжмаканої сорочки. Минуло хвилин п'ять, не більше, і Детта закричала.

Він миттю прокинувся, готовий до будь-чого, до того, що з морських глибин, палаючи жагою помститися за своїх убитих дітей, піднявся Цар Омар чи з пагорбів спустилося чудовисько. Йому тільки здалося, що він одразу ж прокинувся, але стрілець уже був на ногах, тримаючи в лівій руці револьвер.

Побачивши, що обоє підірвалися, Детта швиденько вгамувалася.

— Ну тре ж було мені взнати, чи ви, хлопці, пильнуєте, — сказала вона. — А раптом ті падли підкрадуться? Тут наче для них поле неоране. Хотіла перевірити, чи зможу вчасно вас розбудити, якщо котресь падло підповзе сюди.

Але в її очах не було страху — навпаки, вони світилися від лихого задоволення.

— Господи, — очамріло промовив Едді. Місяць зійшов, але невисоко. Вони проспали менше двох годин.

Стрілець сховав револьвер назад у кобуру.

— Не роби так більше, — сказав він Дамі в інвалідному візку.

— А то що буде? Трахнете мене?

— Якби ми збиралися тебе трахнути, то зараз ти була б вже затрахана донесхочу, — спокійно відповів стрілець. — Не роби так більше.

Він знову ліг, натягнувши на себе ковдру.

«Господи Боже ж ти мій, — подумав Едді, — ну й лажа, яка ж фігня собача…» 1 не встиг він додумати речення до кінця, як знову відплив у змучений сон. 1 тут повітря знову розрізали дикі крики. Вона верещала пронизливо, наче пожежна сирена. Едді знову підірвався, стиснувши кулаки й відчуваючи, що тіло палає від адреналіну. А Детта хрипко, деренчливо розреготалася.

Поглянувши вгору, Едді побачив, що відтоді, як вона розбудила їх уперше, місяць пройшов небом не більш ніж десять градусів.

«Вона й далі збирається нас мучити, — втомлено подумав він. — Збирається не спати і спостерігати за нами. А коли впевниться, що ми поринули в глибокий сон, під час якого набираєшся сил, то знову розтулить пельку і почне вити. І витиме доти, поки не зірве собі голос».

Раптом сміх обірвався. До Детти наближався Роланд — темна фігура на тлі місячного сяйва.

— Ану не лізь до мене, біломазий, — сказала Детта, але в її голосі вчувалося нервове тремтіння. — Ні хріна ти мені не зробиш.

Роланд став перед нею, і на мить у Едді з'явилася впевненість, абсолютна впевненість у тому, що стрільцеві урвався терпець і зараз він її розчавить, наче муху. Але на диво сталося геть інше: він опустився перед нею на коліно, наче залицяльник, що збирається освідчитися.

— Послухай, — сказав він, і Едді власним вухам не повірив: так м'яко звучав Роландів голос. На Деттиному обличчі читався той самий вираз надзвичайного здивування, тільки з домішкою страху. — Послухай мене, Одетто.

— Кого це ти кличеш О-Деттою? Мене не так звуть.

— Стули писок, сучко, — прогарчав стрілець, а потім продовжив тим самим ніжним голосом: — Якщо ти мене чуєш і якщо можеш її контролювати…

— Чого це ти так до мене? Чого де ти наче з кимсь іншим патякаєш? Ти мені це облиш, біломазий! Зараз же, чуєш мене?

— …то зроби так, аби вона заткнула пельку. Я можу вставити їй кляп, але не хочу цього робити. Твердий кляп — небезпечна штуковина. Буває, люди задихаються.

— АНУ ОБЛИШ СВОЄ СМЕРДЮЧЕ БІЛОЖОПЕ ВУДУ, ТИ, МУДАК!

— Одетто. — Його голос знизився до шепоту: так шелестить дощ, який тільки починає накрапати.

Детта затихла й вирячилася на нього величезними очима. Едді ніколи не бачив, щоби в людських очах було стільки ненависті й страху водночас.

— Гадаю, цій курві тільки на руку, якщо вона здохне, задихнувшись від кляпа. Вона прагне смерті, але ще більше вона хоче умертвити тебе. Але ж досі ти якось виживала, і я сумніваюсь, що Детта з'явилася в твоєму житті зовсім недавно. Надто вже впевнено вона почувається в твоєму тілі, тож, можливо, зараз ти чуєш мене. І якщо вже ти не можеш зараз вийти, то, може, якось упораєшся з нею. Одетто, не дозволяй їй розбудити нас втретє. Дуже вже мені не хочеться затикати її кляпом. Але якщо змусить, то доведеться.

Він підвівся з коліна, пішов, не озираючись, знову вгорнувся в ковдру і швидко заснув.

А вона й далі витріщалася на нього широко розплющеними очима, роздуваючи ніздрі.

— Херове вуду біломазих, — прошепотіла вона.

Едді ліг, але цього разу, попри глибоку втому, сон прийшов із великим запізненням. Вже поринаючи в сон, він все одно очікував, що от-от пролунає вереск, і прокидався.

Години через три чи навіть більше, коли місяць уже почав свою тріумфальну ходу в інший бік, Едді нарешті нормально заснув.

Тієї ночі Детта більше не верещала, чи то злякалася Роландових погроз, чи то хотіла поберегти голос для майбутніх побудок, а можливо (тільки можливо), Одетта почула прохання стрільця й перебрала на себе контроль.

Врешті-решт Едді заснув, але прокинувся весь розбитий, не відпочивши. Він подивився на візок, без надії сподіваючись, що побачить там Одетту, будь ласка, Господи, нехай цього ранку там буде Одетта…

— Привіт, білюнчику, — сказала Детта, по-акулячому вишкірившись до нього. — А я вже думала, ти до обіду продрихнеш. Але ж так не мона, правда? Нам же ще кілька миль пирячити, еге? Еге! І по-моєму, це тобі доведеться корячитися, бо той другий пацан, той з очима шамана, все миршавіє і миршавіє, це я тобі кажу! Ага! Сумніваюся, що він довго ще хавку псуватиме, навіть те дивне копчене м'ясо, яке ви, білюнчики, никаєте на випадок, коли захочеться жерти після того, як посоваєте один одному ті свої малі білі недогарки. Так що поїхали, біломазий! Детта не хоче, щоби її звинуватили в тяганині.

Її повіки й голос трохи затремтіли, а очі хитро зирили крізь щілинки.

— Принаймні від самого початку.

«Ти у мене надовго запам'ятаєш цей день, білюнчику, — обіцяв цей хитрий погляд. — На дуже-дуже довго запам'ятаєш. Будь спок».

14

Того дня вони подолали три милі, а можливо, на крихту менше. Деттин візок перевертався двічі. Першого разу вона зробила це сама, повільно й непомітно знову простягнувши руку до ручного гальма і смикнувши за нього. Вдруге Едді ніхто не допомагав: він сам надто сильно штовхнув коляску, витягаючи її з однієї з тих клятих піщаних ям. Це сталося ближче до вечора, і він просто запанікував, гадаючи, що цього разу не зможе витягти її, просто фізично не зможе. Тому він востаннє титанічним зусиллям штурхонув візок, і ясна річ, зусилля було надто великим, Детта звалилася, наче Шалам-Балам зі стіни. Їм із Роландом довелося напружитися, аби знову повернути його у вертикальне положення. І закінчили саме вчасно. Мотузка, що обвивала Деттині груди, тепер стискала її горло. Її душив ковзкий вузол, який зав'язав стрілець. Обличчя набуло дивного синюшного відтінку, жінка була на межі втрати свідомості, але не припиняла огидно хихотіти.

«Облиш її, просто облиш, — хотілося сказати Едді, коли Роланд притьмом нахилився, аби ослабити вузол. — Нехай задушиться! Я не знаю, чи справді вона хоче себе ухайдохати, як ти сказав, але нас ухайдохати так точно хоче… тому облиш її!»

А потім він згадав Одетту (хоча їхня зустріч була такою короткою і здавалася такою далекою, що спогад про неї вже почав тьмяніти) і кинувся допомагати.

Але стрілець нетерпляче відсторонив його рукою.

— Місце тільки для одного.

Коли пута були ослаблені й Дама почала судорожно хапати ротом повітря (не забуваючи при цьому виштовхувати з себе уривки сердитого сміху), він повернувся і критично поглянув на Едді. — По-моєму, нам час робити привал на ночівлю.

— Трохи далі, — мало не благальним тоном промовив він. — Я можу ще трохи пройти.

— Еге! Це кобель моцний! Він і сам натрахається, і тебе обслужить сьогодні вночі по першому розряду, відсмокче тобі з того малого недогарка.

Вона досі відмовлялася їсти, і риси обличчя поступово загострювалися. В запалих очницях виблискували очі.

Роланд не звернув на неї ніякої уваги, тільки пильно подивився на Едді. І врешті-решт кивнув.

— Гаразд, далі то далі. Але недалеко.

На двадцятій хвилині шляху Едді сам сказав «баста». Відчуття було таке, що його руки перетворилися на желе.

Вони сиділи в затінку скель, слухали крики чайок, спостерігали за припливом, чекали, коли сяде сонце, повиповзають омаромонстри і почнуть свій гнітючий перехресний допит.

Тихо, щоб його не почула Детта, Роланд повідомив Едді, що в них закінчилися бойові набої. Едді ледь помітно стиснув губи, та й по всьому. Роланд залишився задоволений.

— Тому тобі доведеться самотужки вибити мізки одній з потвор, — підсумував він. — Мені не вистачить сил, аби впоратися з брилою, яка для цього потрібна… і влучити у ціль.

Тепер настала черга Едді пильно роздивитися стрільця.

І побачене йому аж ніяк не сподобалося.

Стрілець відмахнувся від його уважного погляду.

— Байдуже, — сказав він. — Забудь, Едді. Що вже є, то є.

— Ка, — відповів Едді.

Стрілець кивнув і слабо посміхнувся.

— Ка.

— Кака, — в тон йому сказав Едді. Вони перезирнулися і розсміялися. Скреготливі звуки, що зірвалися з вуст стрільця, якось спантеличили і, можливо, навіть трохи налякали його. Довго він не сміявся. Замовкнувши, він знову поринув у свої роздуми й сум.

— Що, регочете, бо таки побавилися усмак? — гукнула до них Детта своїм хрипким, зірваним голосом. — А коли почнеться перепихалово? Я хочу це побачити! Хочу бачити, як ви трахаєтесь!

15

Едді вбив потвору.

Детта, як і раніше, відмовилася їсти. З'ївши півшматка у неї на очах, другу половину Едді запропонував їй.

— Нізащо! — сказала вона, гнівно виблискуючи очима. — Пішов ти! Отрута в тому, другому шматку. В тому, який ти хочеш спихнути мені.

Не кажучи ні слова, Едді поклав залишок м'яса собі до рота, прожував і проковтнув.

— Ні фіга не значить, — понуро сказала Детта. — Дай мені спокій, біломазий.

Але від Едді не так легко було відкараскатися.

Він приніс їй інший шматок.

— Сама розірви його навпіл. Мені віддай будь-який шматок, я його з'їм, а потім ти з'їси решту.

— Е ні, я на ваші білогадські трюки не поведуся, містере. Я сказала відвали, значить, відвали.

16

Тієї ночі вона не верещала… але наступного ранку нікуди не поділася.

17

Того дня вони пройшли лише дві милі, хоча Детта й не робила спроб перевернути візок. Едді здалося, що вона стає надто слаба для спроб саботажу. А можливо, вона просто зрозуміла, що в цьому немає потреби. Три фатальних чинники поступово й невблаганно зливалися в один: втома Едді, місцевість, котра після багатьох днів однакового ландшафту нарешті почала змінюватися, і стан Роланда, що весь час погіршувався.

Піщаних ям поменшало, але це була слабка втіха. Земля ставала все грубішою, більше схожою на поганий неродючий грунт, а не на пісок (де-не-де з-під неї витикалися жмутки зілля, яким наче було соромно за те, що вони тут ростуть), і з цього дивного поєднання грунту й піску виступало так багато великих валунів, що Едді доводилося маневрувати між ними так само, як раніше він намагався об'їхати візком Дами піщані ями. Він передбачав, що невдовзі узбережжя закінчиться. Пагорби, бурі й безрадісні, ставали все ближчими і ближчими. Едді вже міг роздивитися ущелини, що звивалися між ними, нагадуючи засічки, зроблені тупою сокирою незграбного велетня. Тієї ночі, перед сном, він почув, як високо в горах, в одній із тих улоговин пронизливо кричить якась тварина, судячи зі звуку — дуже велика кішка.

Раніше берег здавався нескінченним, але Едді починав розуміти, що й він колись має скінчитися. Десь там попереду схили просто задушать його, і він перестане існувати. Вивітрені пагорби покрокують до моря, зайдуть у нього і там спочатку перетворяться на мис чи півострів, а потім — на ряд архіпелагів.

Едді переймався через це, але Роландів стан турбував його значно більше.

Тепер уже здавалося, що стрілець не згоряє від лихоманки, а тане, втрачає вагу, стає прозорим.

Знову з'явилися червоні лінії. Вони безжально тягнулися внутрішнім боком його правої руки в напрямку ліктя.

Останні два дні Едді тільки те й робив, що вдивлявся вперед, мружився в далечінь, мріючи побачити двері, двері, чарівні двері. Останні два дні він чекав, мріючи, щоби з'явилася Одетта.

Але не побачив ні того, ні другого.

Того вечора перед сном його-пронизали дві жахливі думки, наче якийсь жарт із подвійним закінченням:

А що, як дверей більше не буде?

А що, як Одетта Голмс уже мертва?

18

— Прокинься і співай, мудак! — Пронизливий Деттин вереск вирвав його зі стану забуття. — По-моєму, солоденький, ми з тобою лишилися вдвох. Схоже, твій приятель склеїв ласти. Тепер він перепихується в пеклі з дияволом.

Глянувши на вкутану фігуру Роланда, на якусь жахливу мить Едді вирішив, що те стерво каже правду. Але потім стрілець ворухнувся, хрипко застогнав і, силкуючись, сів.

— Подивіться, хто тут у нас! — Детта так багато кричала, що в певні моменти її голос майже повністю зникав, знижувався просто до моторошного шепоту, схожого на завивання зимового вітру під дверима. — А я думала, шеф, що ти вже труп!

Роланд поволі зводився на ноги. Едді не міг позбутися відчуття, що для цього він послуговується перекладинами невидимої драбини. Молодий чоловік відчував якусь жалість навпіл із люттю: це були знайомі емоції, якась дивна ностальгія. За якусь мить він збагнув, у чому річ. Все було так само, як тоді, коли вони з Генрі дивилися по телевізору бокс, і один боксер ранив супротивника, бив його ще й ще, а натовп шаленів, жадаючи крові, і Генрі теж кричав разом із натовпом, а Едді просто сидів і відчував цю жалість-лють, цю тупу огиду. Він сидів, подумки посилаючи судді сигнали: «Зупини це, чувак, ти що, осліп нах? Він же зараз сконає! СКОНАЕ! Зупини бій, бля!»

Бій, що розгортався перед його очима зараз, зупинити було неможливо.

Роланд зміряв її загнаним поглядом червоних від лихоманки очей.

— Не ти одна так думала, Детто. — Він подивився на Едді. — Готовий?

— Ага, по-моєму, так. А ти?

— Так.

— Подужаєш?

— Так.

І вони рушили далі.

Близько десятої Детта почала терти пальцями скроні.

— Зупиніться, — сказала вона. — Мене нудить. По-моєму, я зараз буду ригати.

— Мабуть, нестравлення, ти вчора стільки всього з'їла на вечерю, — глумливо відреагував Едді, не перестаючи штовхати візок. — Тре було відмовитися від десерту. Я ж тобі казав, що шоколадний крем важкий для шлунку.

— Я ригати буду! Я…

— Зупинись, Едді, — наказав стрілець.

Едді послухався.

Зненацька тіло жінки у візку вигнулося в конвульсіях й забилося, наче ним пройшов електричний розряд. Очі широко розплющилися, витріщаючись у нікуди.

— ЦЕ Я РОЗБИЛА ТВОЮ ТАРІЛКУ, ТИ, СТАРА СИНЯ ШВАБРО! — заверещала Детта. — Я РОЗБИЛА, ІМЕНІ ТЕПЕР, СУКО, ТАК КАЙФОВО…

Вона різко подалася вперед, і якби не мотузки, то неодмінно випала б з візка.

«Боже, вона померла, це був серцевий напад, і тепер вона мертва», — промайнуло в Едді в голові. Він притьмом кинувся вперед, але згадавши, яка вона хитра й підступна, зупинився так саізко, як і зірвався з місця. Він подивився на Роланда. Той відповів йому спокійним поглядом, у якому не можна було геть нічого прочитати.

Аж раптом вона застогнала. І розплющила очі.

Інші очі.

Очі Одетти.

— Господи Боже, невже я знову зомліла? — спитала вона. — Шкода, щомо р вам довелося морочитися з мотузками. Мої дурнуваті ноги! Гадаю, я могла б сісти трошки вище, якби ви…

І тут Роландові повільно підігнулися коліна, і він поринув у забуття, за тридцять миль на південь від місця, де закінчувалося узбережжя Західного моря.