Крізь час. Темна Вежа II

1

Три. Ось число твоєї долі.

Три?

Так, троє — це містика. Троє — в самому серці заклинання.

Хто такі ці троє?

У першого темне волосся. Він стоїть на межі грабунку та вбивства. У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.

Що це за демон? Я про такого не чув, навіть у дитячих казках його не було.

Він намагався говорити, але голос пропав так само, як і голос провидиці, Зоряної шльондри, Повії вітрів. Він бачив карту, що, тріпочучи на вітрі, спускалася з ніде в нікуди, дедалі перевертаючись і перевертаючись в пітьмі, що налаштовує на лінощі. На ній з-поза спини молодого чоловіка з темним волоссям огидно кривлявся павіан. Його людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп'ялися в шию юнака, що кінчики губилися в складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.

В'язень, — по-приятельському прошепотів чоловіку чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім'я Волтер). — Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…

2

Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.

Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.

Роланд підвівся і сів.

Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев'язати руку, і ще одну — для бинтування ноги.

«Забирайтеся геть, — наказав він відсутнім частинам свого тіла. — Ви вже примари. Забирайтеся».

Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.

Стрілець підживився в'яленим м'ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок — ще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м'ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так вже й багато. Він майже закінчився.

Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.

Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.

Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, — у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.

Зачудований, він дивився довго-предовго, змушуючи себе дивитися, від захвату навіть тимчасово забувши про біль.

Але був ранок, і на нього чекали справи.

Він помацав задню кишеню в пошуках щелепи, обережно доторкуючись долонею правої руки, аби не зачепити її цурпалками пальців, бо тоді нескінченне схлипування руки переросте в пронизливе голосіння.

На місці.

Гаразд.

Потім.

Незграбно розстебнув кобури і поклав їх на нагрітий сонцем камінь. Вийняв револьвери, відкрив барабани й дістав набої, що стали тепер ні до чого не придатними. Стрілець викинув їх. Яскравий зблиск привабив якусь пташку: вона підхопила один із набоїв дзьобом, але, не втримавши, впустила й полетіла геть.

Самі револьвери слід було берегти, подумати про це раніше, але оскільки сам по собі, без набоїв револьвер у цьому чи будь-якому іншому світі — не більше, ніж палиця, стрілець спершу поклав самі кобури на коліна і обережно провів лівою рукою по шкірі.

Кожна з них була мокра від пряжки до місця, де патронташ перехрещувався на стегнах. Вище кобури, схоже, були сухими. Він обережно витяг кожен патрон із сухих гнізд патронташа. Права рука не вгавала: намагалася впоратися з цим завданням, наполегливо, попри біль, вимагала забути про те, що вона вкорочена, і він знову й знову повертав її на коліно, наче пса, занадто дурного чи занадто неспокійного під час лікування. Ошалівши від болю, він раз чи два був готовий вдарити по ній.

«Бачу, попереду в мене серйозні проблеми», — знову подумав стрілець.

Сподіваючись на те, що ці набої не пошкоджені, він склав їх купкою. Купка виявилася такою малою, що в стрільця защеміло серце. Двадцять. Кілька з них обов'язково не вистрілять. І на жоден він не міг розраховувати. Діставши решту, він склав їх іншою купкою. Тридцять сім.

«Та ти все одно був не надто добре озброєний», — подумав він, чудово розуміючи різницю між п'ятдесятьма сімома бойовими патронами і двадцятьма, та й то не напевно. Або десятьма. Або п'ятьма. Чи то одним. Чи жодним.

Ненадійні набої він відклав до другої купки.

У нього ще залишався кошіль. Це по-перше. Він поклав його на коліна, а потім повільно розібрав револьвери й виконав ритуал чищення. Закінчити вдалося тільки за дві години. На той час біль був уже таким нестерпним, що паморочилася голова. Думати логічно стало важко. Хотілося спати. Ще ніколи в житті йому не хотілося цього так сильно. Але коли виконуєш свій обов'язок, прийнятних причин для задкування не існує.

— Корт, — промовив він не своїм голосом і сухо розсміявся.

Потім повільно, неквапом зібрав револьвери й зарядив їх набоями, які здалися йому сухими. Коли справу було зроблено, він узяв револьвер, призначений для лівої руки, звів курок… але потім повільно опустив назад. Авжеж, йому хотілося дізнатися. Дізнатися, чи почує він звук пострілу, натиснувши на гачок, чи тільки даремне клацання. Але клацання означатиме, що патрон холостий, а зі звуком пострілу кількість набоїв зменшиться від двадцяти до дев'ятнадцяти… чи дев'яти… чи трьох… абож не залишиться.

Він відірвав од сорочки ще шмат, склав у нього інші — намочені — набої і зав'язав лівою рукою, допомагаючи собі зубами. Клунок поклав до кошеля.

«Спати, — вимагав організм. — Спати, ти мусиш поспати, поки ще не сутеніє, іншого виходу нема, ти геть виснажений…»

Хитаючись, він звівся на ноги й обвів поглядом порожнє узбережжя. Всіяне безбарвними мушлями, воно мало колір заношеної спідньої білизни, яка давно вже потребувала прання. То тут, то там у крупнозернистому піску стирчали великі валуни, вкриті гуано. Застарілі шари мали жовтавий відтінок старих зубів, свіжіші плями були білими.

Лінія припливу була позначена бурими водоростями, що вже почали висихати. Поблизу лінії стрілець побачив шматки свого правого чобота і бурдюки. І подумав, що великі хвилі могли легко змити бурдюки в море. Те, що цього не сталося, можна було приписати лише диву. Сильно накульгуючи, стрілець повільно підійшов до того місця, де вони лежали. Підняв один і потрусив, тримаючи за горлечко. Інший був порожній. У цьому ж іще лишалося трохи води. Мало хто зміг би зрозуміти, в чому між ними різниця, але стрілець знав кожен із бурдюків не гірше, ніж мати знає своїх дітей-близнюків, котрих вона завжди розрізняє. Він подорожував з ними довго-предовго. Всередині хлюпотіла вода. Це було добре. Дар. Адже істота, що напала на нього, або її родичі могли розірвати цей чи інший бурдюк одним неуважним укусом чи розрізати клешнею, але цього не сталося, та й приплив їх не зачепив. Від самої істоти не лишилося й сліду, хоча двоє з її побратимів закінчили своє життя далеко за лінією припливу. Можливо, її труп розтягли інші хижаки, можливо, що родичі влаштували їй похорон у морі, як слони (з дитячих казок він знав, що ці гігантські створіння ховають своїх небіжчиків).

Він підняв бурдюк лівим ліктем, напився і відчув, як мало-помалу до нього повертаються сили. Щоправда, правий чобіт перетворився на дрантя… та раптом у душі стрільця зажевріла іскорка надії. Сама підошва залишилася цілою — подряпаною, але цілою — і, можливо, вдасться обрізати другий чобіт до пари, зробити щось таке, аби воно бодай трохи протрималося…

Йому стало млосно. Він щосили змагався з запамороченням, але коліна підігнулися й довелося сісти, по-дурному прикусивши язика.

«Ти не зомлієш, — рішуче наказав він собі. — Тільки не тут, ввечері сюди може повернутися котрась із цих потвор і довершити почате».

Тож він звівся на ноги і обв'язав порожній бурдюк довкола пояса. Але, пройшовши усього двадцять ярдів у напрямку того місця, де залишилися його револьвери і кошіль, знову впав напівпритомний. Якусь мить він просто лежав, притиснувшись щокою до піску, й відчував, що край мушлі врізається йому в щелепу так сильно, аж може піти кров. Спромігшись ковтнути води з бурдюка, стрілець навкарачки поповз до того місця, де прокинувся. На висоті двадцяти ярдів від початку схилу росло дерево Ісуса — хоч яким би чахлим воно не здавалося, але якусь тінь все-таки відкидало.

Двадцять ярдів розтяглися для Роланда на двадцять миль.

Проте він вперто підштовхував залишки своїх пожитків до того жалюгідного острівця затінку. А там ліг і поклав голову в траву, поволі провалюючись у стан, що нагадував сон, безпам'ятство чи смерть. Він дивився на небо і намагався визначити час. Ще не полудень, але, судячи з розміру острівця тіні, в якому він спочивав, зеніт був уже не за горами. Зібравши волю в кулак, щоби протриматися ще трохи, стрілець повернув праву руку й підніс її до очей, шукаючи червоних ліній, промовистих ознак зараження крові, отрути, що невпинно просочувалася всередину організму.

Долоня стала блідо-червоною. Недобрий знак.

«Тепер дрочитиму лівою, — подумав він. — Хоч якась втіха».

А потім провалився в пітьму і проспав шістнадцять годин. Весь цей час у вухах стояв невпинний глухий рокіт хвиль Західного моря.

3

Коли стрілець знову прокинувся, море було темним, але небо на сході вже почало світлішати. Наближався ранок. Роланд сів, і на нього тут же накотила хвиля млості.

Він схилив голову й чекав.

Коли нудота минулася, він подивився на руку. Так, зараження було очевидним — червоний набряк поширювався долонею до самого зап'ястя. Вище зап'ястя шкіра поки що була чистою, але він бачив ледь помітні початки інших червоний ліній, що з часом дійдуть до самого серця і спричинять смерть. Його сильно лихоманило.

«Мені потрібні ліки, — подумав стрілець. — Але тут немає ніяких ліків».

Невже він зайшов так далеко лише для того, щоб померти? Цього просто не може бути. І якщо йому судилося сконати всупереч усій його сміливості, він помре на шляху до Вежі.

«Який же ти надзвичайний, стрільцю! — хихотів у його уяві чоловік у чорному. — Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»

— Пішов ти, — прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так вже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.

Він застебнув і зав'язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що йому вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.

Спираючись на дерево їсуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.

Нудота минула.

Бредучи непевною ходою горе-п'яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в'яленого м'яса. З'їв половину, помітивши, що цього разу рот і шлунок прийняли їжу трохи охочіше. Повернувся і зжував другу половину, спостерігаючи, як над горами, де загинув Джейк, сходить сонце. Спочатку воно наче зачепилося за грізні безлісі зубці гірського хребта, а потім почало підніматися вище.

Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.

«Чудово, — подумав він. — Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець з набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».

У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.

Північ.

Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.

Північ.

І стрілець рушив на північ.

4

Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім підкотила хвиля, досить близько, аби змусити його згадати про револьвери, і він скочив на ноги раніше, ніж це усвідомив. Ноги тремтіли, як на ходулях.

Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.

«Тебе лихоманить, стрільцю, — захихотів чоловік у чорному. — Твоє нутро охоплене полум'ям».

Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап'ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.

Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна і обв'язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч — море, по ліву руку — гори, внизу — сірий всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, що, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.

Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.

Він став навкарачки і підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушує лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось. вертикальне.

Що то було?

(троє)

Байдуже.

(ось число твоєї долі)

Стрілець примудрився знову зіп'ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.

Погляд не відривався від предмета, що стояв на узбережжі. Волосся лізло в очі, стрілець нетерпляче змахнув його з лоба. Предмет не ставав ближчим. Сонце стояло в зеніті й наче застрягло там. Роландові здалося, що він знову в пустелі, десь між хижкою останнього чужоземця

(музичний фрукт їси-їси а з дупи звук)

і придорожньою станцією, де хлопчик

(твій Ісаак)

чекав на його появу.

Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.

Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.

Двері.

Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, й цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.

Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі — безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, — але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів — тяжке сапання з хрипами.

Відстань між Роландом і дверима скоротилася.

Вже ближче.

Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.

Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець врешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.

Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.

Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, — подумав стрілець. — Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».

І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.

Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя за двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.

Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:

У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.

Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.

Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.

Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.

Іншого боку не було.

Куди не кинь оком, тільки безмежні простори темно-сірого узбережжя. Тільки хвилі, мушлі, лінія припливу, його власні сліди, наближення — відбитки чобіт і заглиблення від ліктів. Він знову поглянув, й очі стали круглими від подиву. Дверей не існувало, але тінь від них була.

Він хотів було простягнути праву руку — надто повільно вона опановувала своє нинішнє місце в його видозміненому житті, — але опустив і натомість підняв ліву. Навпомацки пошукав твердої поверхні.

«Якщо я намацаю її, то постукаю в невидиме ніщо. Бодай перед смертю переживу щось цікаве», — подумав стрілець.

Рука просувалася далі, і в тому місці, де мусили бути двері, хай навіть невидимі, намацала тільки розріджене повітря.

Немає у що стукати.

Звук двигунів (якщо це були вони) зник. Довкола тільки гуляв вітер, шуміли хвилі, і якась маячня в голові.

Стрілець повільно рушив до іншого боку дверей, яких не було, навертаючись на думку, що йому привиділося…

І зупинився мов укопаний.

Щойно він дивився на захід, і перед його очима стояло суцільне сіре видовище хвилі, що накочувала на берег, а вже наступної миті погляд вперся в товщу дверей. Він бачив накладку дверного замка (теж золоту на вигляд), з якої стирчала засувка, схожа на обрубаний металевий язик. Роланд на дюйм повів головою на північ, і дверей не стало. Повернув голову в попереднє положення — і двері знову були на місці. Не з'явилися, а саме були.

Він обійшов довкола і, похитуючись, став до них обличчям.

Можна було б обігнути їх з боку моря, але Роланд був упевнений, що результат був би той самий, хіба що цього разу він би впав.

Цікаво, чи зможу я пройти крізь них з того боку, де нічого немає?

Дійсно, цікавого було дуже багато, але правда була простою. На безмежній смузі узбережжя стояли двері, і зробити з ними можна було лише одне з двох: відчинити або ж залишити зачиненими.

Стрільця трохи звеселила думка про те, що, можливо, він помирає не так швидко, як гадав раніше. Якщо він справді однією ногою на тому світі, то чому ж йому так страшно?

Простягнувши ліву руку, він взявся за ручку. Його не здивували ні мертвотний холод металу, ні тьмяний вогнедишний накал вигравіруваних на ній рун.

Стрілець повернув ручку. Потягнув двері, й вони прочинилися на нього.

Він сподівався чого завгодно, але тільки не цього.

Від побаченого стрілець закляк, уперше за все своє доросле життя скрикнув від жаху й ривком зачинив двері. Грюкнути дверима було неможливо, бо ж не було по чому грюкати, а проте це сталося, й від гучного звуку морські пташки з вереском стрімголов злетіли зі скель, на яких вмостилися було, щоб за ним спостерігати.

5

Він побачив землю з неймовірної висоти в небі — здавалося, до її поверхні милі й милі. На землі він побачив тіні хмар, що пливли по ній, наче сни. Бачив те, що міг би узріти орел, якби піднявся на висоту, що втричі перевищувала його можливості.

Переступити поріг цих дверей означало б падати довго-довго, з пронизливим криком, і загинути, врізавшись у землю на велику глибину.

Ні, ти бачив більше.

З тупим виглядом сидячи на піску перед зачиненими дверима й тримаючи поранену руку на колінах, він зважив на це. Перші ледь помітні сплетіння ліній почали з'являтися вже вище ліктя. Невдовзі зараження дійде до серця — жодних сумнівів.

У голові стрільця зазвучав голос Корта.

Слухайте сюди, шмаркачі. Слухайте, якщо вам дорогі ваші життя, бо одного дня їх зможе врятувати тільки те, що я вам скажу. Вам не дано побачити все, що ви сприймаєте оком. Вас прислали до мене, аби я, серед іншого, показав вам те, що ви не помічаєте, в тому, що ви споглядаєте — чого не бачите, коли налякані, чи б'єтеся, чи біжите, чи трахаєтеся. Ніхто не бачить усього, на що дивиться. Але перед тим, як ви станете стрільцями (авжеж, ті з вас, хто не піде на захід), ви однісіньким побіжним поглядом помітите більше, ніж дехто за все своє життя. А дещо з того, чого ви не помітите тим поглядом, ви побачите пізніше, в оці спогаду. Звісно, якщо ви доживете до того часу, коли буде що згадати. Бо різниця між тим, що бачиш, і чого не помічаєш, може виявитися межею між життям і смертю.

Він бачив землю з фантастичної висоти (чомусь це викликало в нього сильніше запаморочення і спантеличило більше, ніж візія росту, що виникла у нього перед самим кінцем розмови з чоловіком у чорному, бо побачене крізь двері візією не було). І, навіть попри вкрай ослаблену увагу, він все ж відзначив про себе істотну річ: земля, яку він бачив, не була ні пустелею, ні морем, а якимось зеленим і неймовірно просторим обширом, помережаним вузькими смужками води. Саме через них стрілець подумав, що це болото, але…

Вкрай ослаблена увага, грубо перекривив його Кортів голос. Ти бачив більше!

Так.

Він бачив щось біле.

Білі краї.

«Браво, Роланде!» — тріумфально вигукнув Корт у його голові. Роланд наче наяву відчув сильний удар його важкої мозолистої руки. І зморщився.

Він дивився крізь вікно.

Стрілець із зусиллям звівся на ноги, простягнув руку вперед, шкірою долоні відчув пекучі холодні лінії витонченої розжареної ручки. А потім знову відчинив двері.

6

Видиво, до якого він підготувався, — земля зі страхітливої, небаченої висоти, — зникло. Тепер перед його очима були слова, значення яких він не розумів. Роланд майже збагнув їхнє значення — напис виглядав так, наче Великі Літери були перекручені…

Над словами було зображення якогось екіпажа, що пересувався без коня, транспортного засобу з двигуном. Мабуть, таким був переповнений світ до того, як зрушити з місця. Зненацька він згадав про те, що розповідав Джейк на придорожній станції, коли стрілець його загіпнотизував.

Цей екіпаж без коня (біля нього стояла жінка, вбрана у хутряне боа, й сміялася) міг виявитися тим, що переїхав Джейка в дивному чужому світі.

«Це і с той інший світ», — подумав стрілець.

Зненацька видиво…

Не змінилося, а почало рухатися. Стрілець похитнувся на ногах, відчуваючи запаморочення і приплив нудоти. Слова і малюнок опустилися, і тепер він здалеку бачив прохід із подвійним рядом сидінь. З них тільки декілька були порожніми, всі інші заповнені чоловіками в дивному вбранні. Нічого подібного він раніше ніколи не бачив, але вирішив, що це костюми. Те, що було обв'язано в них навколо ший, могло бути краватками чи шийними хустками, яких йому ще не доводилося бачити. І, наскільки він міг судити, ні в кого не було зброї. Стрілець не побачив жодного кинджала чи меча, не кажучи вже про револьвери. Що ж це за довірливі вівці? Декілька чоловіків читали щось із аркушів паперу з дрібними літерами, то тут, то там серед слів були розкидані картинки. Інші писали на папері ручками, не схожими на жодну з тих, які стрілець бачив у своєму житті. Але до ручок йому було байдуже. Значення мав папір. Він жив у світі, де цінність паперу й золота була майже однаковою. Так багато паперу він не бачив ще ніколи. Щойно один із чоловіків вирвав аркуш із жовтого блокноту, що лежав у нього на колінах, і зіжмакав його в кульку, хоча писав тільки угорі з одного боку, а на іншому не писав зовсім. Навіть змучений до краю, стрілець відчув благоговійний жах і обурення з приводу такого жахливого марнотратства.

Позаду чоловіків вип'ячувалася біла стіна з рядом вікон. Декілька з них були затулені чимось на кшталт фіранок, але за іншими виднілося блакитне небо.

До проходу наблизилась якась жінка, вбрана у щось схоже на форму, але такого одягу Роландові ще не доводилося бачити. Це був яскраво-червоний комплект зі штанами. Він бачив те місце, де закінчувалися її ноги й починалося лоно. Жодна бачена ним раніше жінка в одязі так не виглядала.

Вона підійшла до дверей так близько, що Роланд подумав, чи не пройде вона в них, і незграбно зробив крок назад, якимось дивом не впавши. Вона подивилася на нього з натренованою турботливістю жінки, що водночас є служницею і господинею нікому, крім самої себе. Але не це зацікавило стрільця. Його увагу привернув вираз її обличчя, що геть не змінився. Жодна жінка — та й жодна людина, коли вже на те пішло, — не дивитиметься так на брудного, виснаженого чоловіка, що непевно стоїть на ногах, з револьверами, перехрещеними на стегнах, скривавленою ганчіркою, обмотаною довкола правої руки, і в джинсах, які виглядали так, наче по них пройшлися циркулярною пилкою.

— Чи не хотіли б ви… — спитала жінка. Кінець фрази стрілець не зрозумів. Поїсти чи випити, подумав він. Червона тканина її форми — то була не бавовна. Шовк? Трохи схоже на шовк, утім…

— Джин, — відповів голос, і стрілець це зрозумів. Зненацька його наче осяяло.

То були не двері.

То були очі.

Яким би божевіллям це не видавалося, він дивився на салон диліжанса, що мчав у небі. Він дивився на нього очима якоїсь людини.

Якої?

Відповідь була йому відома. Він дивився на світ очима в'язня.

1

І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці^на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожа на скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.

Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт — і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» — проголошував напис.

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з'явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному — каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах — очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, — Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.

2

Едді замовив собі джин із тоніком — можливо, не надто гарна ідея проходити нью-йоркську митницю п'яним, тим більше, що він себе знав: почавши, не зупиниться, — але йому потрібно було прийняти бодай щось.

«Якщо тобі потрібно спуститися вниз, а ліфт ти знайти не можеш, — одного разу сказав йому Генрі, — то мусиш обходитися тим, що є, але обов'язково зробити це. Навіть якщо під рукою нема нічого, крім лопати».

Коли він зробив замовлення і стюардеса пішла, у нього з'явилося відчуття нудоти і він подумав, що зараз, мабуть, виблює. Не напевно виблює, а тільки мабуть, але краще убезпечитися. Проходити митницю, ховаючи під кожною пахвою фунт чистого кокаїну й дихаючи на митників джиновим перегаром саме по собі було поганою ідеєю, не кажучи вже про проходження митниці з зариганими штанами. Це призвело б до катастрофічних наслідків. Тож краще себе убезпечити, ніж потім шкодувати. Мабуть, це відчуття минеться, так було завжди, але краще не ризикувати.

Біда була в тому, що в нього починався підхідняк. Підхідняк, а не відхідняк. Ще одна мудрість від великого мудреця і видатного наркаша Генрі Діна.

Вони сиділи на балконі пентхаусу «Рідженсі Тауер», кайф ще не настав, але до нього було вже близько, теплі промені сонця падали їм просто на обличчя, приход був таким класним… ще в ті добрі старі часи, коли Едді тільки почав нюхати, а Генрі ще не сів на голку.

«От всі торочать — відхідняк, відхідняк, — сказав тоді Генрі, — але ж до того, як настане відхідняк, мусить бути підхідняк».

І Едді, забалділий до нестями, несамовито захихотів, бо точно знав, про що йдеться. Втім, сам Генрі лише криво посміхнувся.

«У певному сенсі підхідняк гірший за відхідняк, — зауважив Генрі. — Коли починається відхідняк, ти точно ЗНАЄШ, що будеш блювати, що тебе буде трясти, а піт тектиме з тебе доти, доки тобі не здасться, що ти зараз втопишся у ньому. А підхідняк це, типу, прокляття чекання».

Едді згадав, що запитав тоді в Генрі, як називається стан, коли той, хто сидить на голці (в ті одноманітні безплідні дні, — мабуть, відтоді минули всі шістнадцять місяців, — вони обидва урочисто обіцяли самим собі, що ніколи не сядуть на голку), ширнеться смертельною дозою.

«Це називається — спікся», — швидко відповів Генрі, й на його обличчі з'явився здивований вираз, як у людини, котра сказала щось смішніше, ніж розраховувала. Вони перезирнулися й розреготалися, хапаючись один за одного. Спікся. Як смішно. На ділі щось не дуже.

Едді пішов проходом до носового відсіку літака повз бортову кухню, побачив знак «ВІЛЬНО» і відчинив двері.

Агов, Генрі, о великий і видатний великий брате всіх наркашів, якщо вже ми заговорили про печене, хочеш почути, що я вважаю смаженим півнем? Це коли митник в аеропорту Кеннедіраптом вирішує, що ти виглядаєш якось не так, або ж це один із тих днів, коли їхні собаки, що винюхують усе з професіоналізмом докторів наук, опиняються там замість бути в управлінні аеропорту, і вони всі починають гавкати та від нетерплячки обсцикати підлогу, і рвуться зі своїх повідків-удавок, щоби дістатися до тебе, після того, як митник перериє твою валізу, тебе відводять у тісну кімнатку і люб'язно просять зняти сорочку, і ти кажеш звісно аякже я б залюбки але на Багамах трохи застудився а тут так холодно від кондиціонера і я боюся що застуда переросте в пневмонію а вони тобі авжеж а ви завжди так сильно пітнієте коли кондиціонер вистужує повітря, пане Дін, а, справді, ну тоді вибачайте, ану знімай, і ти знімаєш, а тобі кажуть, що краще, мабуть, і футболку зняти, бо у тебе, приятелю, такий вигляд, наче ти серйозно хворий, у тебе під пахвами такі горби, можливо, це пухлини лімфатичних вузлів чи щось подібне, а ти навіть не завдаєш собі клопоту, аби відповісти, це наче центровий, що не ловить м'яч, коли той летить від певного удару, а просто повертається і простежує очима траєкторію його польоту на трибуни, бо що впало, те пропало, тому ти знімаєш футболку, і оба-на, та ти везунчик, це не пухлини, хіба що їх можна назвати наростами на тілі суспільства, бу-га-га, ці штуки більше схожі на пакети, присобачені скотчем, і до речі, не зважай на цей запах, синку, це всього-навсього півень. Смажений півень.

Потягнувшись рукою назад, він замкнув двері. Лампи носового відсіку спалахнули яскравіше. Двигуни тихо гули. Він повернувся до дзеркала, бо хотів побачити, наскільки погано виглядає, і зненацька його охопило жахливе нав'язливе відчуття: за ним хтось стежить.

«Та годі тобі, — стривожено подумав він. — Тебе вважають найменш схильним до параної хлопцем у світі. Тому тобі й довірили це завдання. Тому…»

Аж раптом у нього виникло враження, що з дзеркала на нього дивляться не його власні очі, карі, майже зелені очі Едді Діна, що розтопили так багато сердець і за останню третину двадцяти одного року його життя дали йому змогу розвести в сторони так багато пар гарненьких ніжок, а очі незнайомця, їхній колір був не світло-коричневим, а блакитним, як у заношених «лівайсів». Очі холодні, ясні, несподіване диво точної калібровки. Очі бомбардира.

У них він побачив — чітко побачив — відображення чайки, що кинулася в прибійну хвилю й щось звідти вихопила.

Він мав час на те, щоби подумати: «На Бога, що означає вся ця фігня?» — а потім зрозумів, що нудота не минеться і все-таки доведеться блювати.

За півсекунди до нападу, за ті півсекунди, що він дивився у дзеркало, він побачив, що блакитні очі зникли… але перед тим, як це сталося, було відчуття роздвоювання, що він — це дві людини… відчуття одержимості, наче в маленької дівчинки у «Тому, що виганяє диявола».

Він ясно відчував присутність іншого розуму в своїй голові. Думки звучали, як чужі, як голос із радіоприймача: «Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса».

Було ще щось, та Едді не чув. Йому було не до того: він блював у раковину, намагаючись робити це якомога тихіше.

Не встиг він витерти рота, як сталося щось таке, чого з ним ніколи не було. На якусь жахливу мить все зникло, не було нічого, тільки порожнеча, нічим не заповнений проміжок часу. Так, наче хтось акуратно замазав чорнилом один-єдиний рядок у газетній колонці.

«Та що це таке? — безпорадно подумав Едді. — Що це, в біса, за лайно?»

Потім у нього знову почався напад блювоти, і, можливо, це було саме те, що треба. Всі «проти» зрівноважувалися одним великим «за»: поки ти блюєш, ти не можеш думати ні про що інше.

3

«Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса, — подумав стрілець. А через секунду: — Він бачить мене у дзеркалі!»

Роланд відступив. Не вийшов, а просто відступив назад, як дитина, що прагне сховатися в найдальшому кутку довжелезної кімнати. Він був усередині небесного диліжанса, він був усередині чоловіка, що не належав собі. Всередині В'язня. Тієї першої миті, коли він наблизився до переднього плану (він тільки так міг це описати), він опинився не просто всередині. Він майже став тим чоловіком. Він відчував, що чоловік хворий, що чоловіка зараз знудить. Роланд зрозумів, що в разі необхідності зможе контролювати його тіло. Відчуватиме його біль, його осідлає демонічна мавпа, що заволоділа чоловіком, але якщо буде необхідно, він зможе це зробити.

Також він може залишатися тут, позаду, й бути непоміченим.

Коли напад нудоти у в'язня минув, стрілець стрибнув уперед, цього разу аж на передній план. Він дуже мало розумів, що відбувається, а робити щось у дивній ситуації, якої геть не розумієш, означає накликати найжахливіше, але йому потрібно було взнати дві речі, й ця потреба була такою нездоланною, що переважила будь-які можливі наслідки.

Чи двері, крізь які він увійшов зі свого світу, досі на місці?

І якщо так, то чи його фізичне тіло ще там, знесилене, уразливе, можливо, на межі смерті чи вже мертве, позбавлене свого внутрішнього єства, що бездумно контролювало легені, серце і нерви? Та навіть якщо його тіло й досі було живим, то недовго — до настання ночі. Поки з моря в пошуках вечері не вийдуть омароподібні страховиська, прагнучи знайти відповідь на свої питання.

Він різко повернув голову, що на якусь мить стала його головою, й швидко озирнувся.

Двері все ще були на місці, в нього за спиною. Стояли прочинені у його власний світ, з петлями, впосадженими у сталь цієї вбиральні. І так, справді, він, Роланд, останній стрілець, лежав там на боку, перев'язана права рука покоїлася на животі.

«Я дихаю, — подумав Роланд. — Треба буде повернутися й розворушити себе. Але спочатку справи. Справи…»

Він відпустив на волю розум в'язня й відступив, спостерігаючи, очікуючи на мить, коли в'язень відчує його присутність.

4

Переставши блювати, Едді деякий час постояв над раковиною, не розгинаючись, міцно стуливши повіки.

«Вирубився на секунду. Не знаю, що то таке було. Я оглядався?»

Він намацав кран і пустив холодну воду. Не розплющуючи очей, побризкав собі на щоки й чоло.

Коли тягнути далі вже було нікуди, він знову звів погляд у дзеркало.

Звідти на нього знову дивилися його власні очі.

Жодних сторонніх голосів у голові.

Ніякого відчуття, що за ним стежать.

«У тебе був миттєвий глюк, Едді, — пояснив великий мудрець і видатний наркаш. — Не така вже й незвична річ для того, в кого підхідняк».

Едді глянув на годинник. До Нью-Йорка ще півтори години. За розкладом літак мусив приземлитися о 4:05 за східним поясним часом, але насправді буде самий полудень. Час перевірки.

Він повернувся на своє місце. Його випивка стояла на розмежовувачі. Він зробив два ковтки, а потім повернулася стюардеса і спитала, чи йому ще щось треба. Він розтулив було рота, щоби сказати «ні»… і знову настав той дивний відруб.

5

— Будь ласка, принесіть щось поїсти, — сказав стрілець голосом Едді Діна.

— Ми подаватимемо гарячі закуски за…

— Я помираю від голоду, — сказав стрілець, ані на йоту не покрививши душею. — Будь-що, хоча б брутербот…

— Брутербот? — насупилася жінка-військова, й стрілець раптом зазирнув у свідомість в'язня. Сендвіч… слово прозвучало десь удалечині, ніби легенький пошум у великій мушлі.

— Хоча б сендвіч, — сказав стрілець.

Схоже, жінка вагалася.

— Ну… в мене є тунець…

— Чудово, — відповів стрілець, хоча ніколи в житті не чув про рибу-днець. Але жебракам обирати не доводиться.

— Ви справді трохи блідий, — сказала жінка-військова. — Я думала, це від повітряної хвороби.

— Та ні, від голоду.

Вона обдарувала його професійною посмішкою.

— Піду пошкребу на кухні.

«Пошкребу?» — вражено подумав стрілець. У його світі сленгове дієслово «пошкребти» означало взяти жінку силою. Байдуже. У нього буде їжа. Він уявлення не мав, чи зможе пронести її в двері, до тіла, яке так сильно її потребувало, але не все одразу, крок за кроком.

«Пошкребу», — подумав він, і голова Едді Діна похитнулася, наче не вірячи своїм вухам.

І стрілець знову відступив.

6

«Нерви, — запевнив його великий провидець і видатний наркаш. — Нерви, та й годі. Це все підхідняк, малий брате».

Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка. І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за грати федеральної в'язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якість відключки.

Якби ж не ця сонливість.

Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.

Чому ти вирубався?

Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.

Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але свідомість не втрачав.

І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.

Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов'язково назвав би блюзом контрабандиста.

«І все-таки я засинаю, — подумав він. — Як вам це?»

Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв'язана кулька. «Спокуха, — казав Генрі. — Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п'ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. В неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. В понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. В понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю — раз плюнути, і ще до заходу сонця ми будемо наминати біфштекси у «Спарксі». Малий, усе пройде, наче вітерець дмухне, прохолодний вітерець».

Але вітерець виявився досить-таки теплим.

Проблема полягала в тому, що вони з Генрі були як Чарлі Браун і Люсі. Відрізнялися вони тільки тим, що час від часу Генрі тримав футбольного м'яча, аби Едді міг по ньому вдарити. Не часто, але таке бувало. Одного разу під героїновим кайфом Едді навіть подумав, що йому слід було б написати Чарльзові Шульцу листа. «Шановний пане Шульц! — говорилося б у листі. — Дарма Ви ПОСТІЙНО змушуєте Люсі в останню секунду піднімати м'яча. Краще хай вона іноді притримує його на землі. Треба, щоб Чарлі Браун навіть не здогадувався, коли вона це зробить, розумієте? Іноді вона могла б притримати м'яча, щоб він по ньому вдарив, тричі або навіть чотири рази поспіль, потім цілий місяць нічого такого не робити, потім один раз і знову нічого три чи чотири дні, а потім… ну Ви зрозуміли. Це б СТО ПУДІВ обламало малого, правда?»

Едді точно знав, що малого б це обламало.

Знав з досвіду.

«Один із правильних чуваків», — сказав Генрі, але на зустріч прийшов схожий на бліду поганку тип із хворобливо-блідим обличчям, британським акцентом, тонкою лінією вусиків, що нагадували про персонажів чорнушних фільмів 1940-х, і жовтими зубами, що геть усі позагиналися досередини, наче зуб'я дуже старої пастки на тварин.

— У вас є ключ, сеніоре? — спитав він, от тільки через акцент британської приватної школи це прозвучало наче від учня останнього класу.

— Ключ на місці, якщо ти про це, — відповів Едді.

— То давай його сюди.

— Ні, ми так не домовлялися. Ти мусив принести мені дозу, щоб вистачило на всі вихідні. В неділю ввечері ти теж маєш принести мені дозу. Я віддаю тобі ключ. В понеділок ти йдеш до міста і використовуєш його, аби отримати щось інше. Що — не знаю, мене це не стосується.

І тут в руці типа з хворобливо-блідою шкірою обличчя невідомо звідки з'явився маленький плаский автоматичний пістолет.

— Чому б тобі просто не віддати його мені, сеніоре? Язбережу час і сили, а ти — своє життя.

Едді Дін, хай там яким нарколигою він був, насправді був твердий, мов кремінь. Генрі.це знав. Ще важливіше — це було відомо Балазарові. Саме тому йому й доручили цю справу. Більшість із них вважали, що він пішов на це тому, що був кінченим наркоманом. Він це знав, Генрі це знав, і Балазар теж. Та тільки їм із Генрі було відомо, що він зважився б, навіть якби не вживав наркотиків узагалі. Заради Генрі. Балазар не заходив аж так далеко в своїх роздумах, але до дідька Балазара.

— Ану сховай свою пукалку, ти, малий смердючий козел, — сказав Едді. — Чи хочеш, щоби Балазар прислав сюди когось зі своїх хлопців, а вони викололи тобі очі іржавим ножем?

Бліда поганка криво всміхнувся. Пістолет зник, ніби порухом чарівної палички, а замість нього з'явився маленький конверт. Він вручив його Едді.

— Жартую. Що, вже й пожартувати не можна?

— Як скажеш.

— Тоді до вечора неділі.

Він повернувся до дверей.

— Гадаю, тобі краще не поспішати.

Бліда поганка повернувся, здивовано підвівши брови.

— Думаєш, я не можу піти, якщо мені цього хочеться?

— Я думаю, що якщо ти підеш, а товар виявиться лайном, то завтра мене тут не буде. А ти опинишся у глибокій дупі.

Бліда поганка спохмурнів. Він опустився в єдине м'яке крісло в номері, а Едді тим часом відкрив конверта і висипав із нього дрібку коричневого порошку. На вигляд поганого. Едді подивився на блідого.

— Я знаю, на що це схоже, це схоже на лайно, але це тільки так здається, — сказав поганка. — Він нормальний.

Едді відірвав аркуш із блокнота, що лежав на письмовому столі, і відділив трохи коричневого порошку від купки. Підчепив пальцем і втер у піднебіння. А через секунду сплюнув у сміттєвий кошик.

— Ти хочеш здохнути? Так? Життя набридло?

— Іншого немає. — Поганка спохмурнів ще сильніше.

— У мене на завтра заброньований квиток, — сказав Едді. Це була брехня, але він сумнівався, що поганка мав змогу це перевірити. — Світові авіалінії. Я замовив його сам, на той випадок, якщо агент виявиться таким паршивцем, як ти. Та мені по фіг. Так навіть легше. Я не призначений для такої роботи.

Поганка сидів і міркував. Едді сидів, з усіх сил намагаючись не ворушитися. А ворушитися йому хотілося сильно: ковзатися і ковзати, танцювати бібоп, джайв, розчісувати подряпини і тріщати всім, що тріщить. Він навіть відчував, що його очі хочуть ковзнути назад до купки коричневого порошку, хоча й знав, що це отрута. Він прийняв дозу о десятій того ранку. Відтоді минуло стільки ж годин. Але якби він зробив бодай щось із того, що його так і поривало зробити, ситуація б змінилася. Поганка уже не просто розмірковував: він спостерігав за ним, намагаючись визначити, на скільки його вистачить.

— Може, я зумію щось роздобути, — нарешті мовив він.

— Зроби таку ласку, — відповів Едді. — Але об одинадцятій я вимикаю світло і вішаю на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ». Якщо після цього в мої двері хтось постукає, я дзвоню адміністраторові й кажу: «До мене хтось хоче вдертися, пришліть охорону».

— Який же ти гівнюк, — промовив поганка зі своїм бездоганним британським акцентом.

— Ні. Гівнюк — це той, кого ти очікував побачити, — відповів йому Едді. — Я приїхав, схрестивши ноги. 1 ти прийдеш сюди до одинадцятої, і принесеш те, чим я зможу скористатися — не обов'язково, щоб це був вищий клас, просто щось придатне для вживання, — або тобі хана.

7

Бліда поганка повернувся задовго до одинадцятої. Він з'явився о пів на десяту. Едді здогадувався, що інша наркота лежала у нього в машині.

Цього разу порошку було трохи більше. Не білого, але принаймні кольору темної слонової кістки, і це трохи заспокоювало.

Едді спробував на смак. Наче нічого. Насправді навіть ліпший. Чудовий. Він скрутив банкноту трубочкою і втягнув порошок.

— Ну, тоді до неділі, — швидко сказав поганка, підводячись.

— Зачекай, — владно зажадав Едді, так, наче це в нього була зброя. У якомусь сенсі вона в нього була. І звали цю зброю Балазар. Еміліо Балазар, зброя великого калібру в казковому світі нью-йоркських наркотиків.

— Чекати? — Поганка повернувся і глянув на Едді так, наче той несповна розуму. — Чого чекати?

— Ну, взагалі-то я про тебе непокоюся, — сказав Едді. — Якщо мені стане зле від того, що я вдихнув, усе псу під хвіст. Якщо я помру, то само собою всьому кінець. От про що я подумав: якщо мені тільки трохи стане погано, то, може, я й дам тобі другий шанс. Знаєш, як у тій історії про малого, що потер лампу і дістав змогу виконати три бажання.

— Тобі не стане зле. Це китайський білий.

— Якщо це китайський білий, то я Дуайт Ґуден, — сказав Едді.

— Хто?

— He зважай.

Поганка знову сів. Едді сів за стіл, на якому неподалік лежала маленька купка білого порошку (отруту він уже давно спустив в унітаз). По телевізору, завдяки компанії WTBS і велетенській супутниковій тарілці на даху готелю «Аквінас», показували матч, у якому «Хоробрим» влітало від «Металістів» по перше число. Едді відчув слабкий повів спокою, що наче зринав звідкись із глибин свідомості… тільки про те, звідки насправді походить це розслаблення, він знав із медичних журналів. Жмут живих дротів у основі хребта, те місце, де відбувається звикання до героїну, бо він спричиняє неприродне потовщення нервового стовбура.

«Хочеш швидко зіскочити? — спитав він якось у Генрі. — То зламай собі хребта. Твої ноги перестануть ходити, і член відмовиться працювати, ате потреба колотися зразу ж відпаде».

Генрі це не здалося аж таким вже смішним.

Едді й самому не було смішно. Якщо єдиний швидкий спосіб позбутися мавпи на спині, — видерти собі спинний мозок над цим жмутком нервів, то ти маєш справу з дуже сильною мавпою. І не з капуцином, не з маленькою проворною мавпочкою катеринщика, а з великим огидним старим павіаном.

Едді зашморгав носом.

— О'кей, — нарешті мовив він. — Досить. Можеш покинути приміщення. Гівнюк.

Поганка підвівся.

— У мене є друзі, — сказав він. — Вони можуть прийти сюди і віддухопелити тебе. Ти на колінах валятимешся, аби самому розповісти, де ключ.

— Тільки не я, дупо, — відповів Едді. — Мене не обдуриш. — І всміхнувся. Він не знав, на що ця посмішка схожа, але навряд чи вона була такою вже чарівною, бо поганка покинув приміщення, хутко покинув, не озираючись.

Коли Едді Дін пересвідчився, що той пішов, він приготував собі марафет.

Вмазав.

І заснув.

8

І зараз все ще спав.

Стрілець, якимось чином опинившись у свідомості цього чоловіка (чоловіка, чийого імені він не знав — нікчемне створіння, яке в'язень називав «блідою поганкою», також його не знало, тому й не називало), спостерігав за сном, що розгортався перед його очима, як колись малим, бувало, дивився вистави, ще до того, як світ зрушив з місця… чи думав, що дивився, бо ж вистави були єдиним, що він бачив у житті. Якби йому довелося бачити фільм, то насамперед він подумав би про це. Відсутні деталі він зміг видобути зі свідомості в'язня, бо асоціації були близькими. Але з іменем коїлося щось незрозуміле. Він дізнався ім'я брата в'язня, але не його самого. Втім, звісно, імена ж були потаємними, всевладними речами.

Та й ім'я цього чоловіка насправді не мало значення за тих обставин, що склалися. Однією з них була слабкість залежності. Іншою — загартованість, занурена в ту слабкість, як хороший револьвер, що повільно поглинається сипучими пісками.

Цей чоловік до болю нагадував стрільцеві Катберта.

Хтось наближався. В'язень уві сні не чув. А стрілець не спав і чув, тож знову ступив уперед.

9

«Отакої, — подумала Джейн. — Він скаржиться на голод, і я шукаю йому поїсти, бо він наче нівроку, симпатичний, а він взяв і заснув».

Але пасажир — хлопець років двадцяти, високий, у чистих трохи потертих блакитних джинсах і сорочці з пістрявим візерунком — розплющив очі й посміхнувся їй.

— Я дякую, сай, — сказав він. Принаймні, так це прозвучало. Майже по-старовинному… чи по-іноземному. «Уві сні розмовляє, от і все», — подумала Джейн.

— Прошу. — Вона всміхнулася своєю найліпшою черговою посмішкою стюардеси, не сумніваючись у тому, що він знову засне і бутерброд залишиться нез'їденим аж до обіду.

Але хіба тебе не навчили бути готовою до всього?

Вона повернулася на кухню, аби перекурити.

Запалила сірника і вже наполовину піднесла до сигарети, аж раптом рука застигла на місці. Тому що якраз до такого її не привчили бути готовою.

«Я подумала, що він нівроку, симпатичний. Переважно через очі. Його карі очі.

Але коли хвилину тому чоловік у кріслі ЗА розплющив очі, вони були не карими, а блакитними. Не того теплого сексуального відтінку, як у Пола Ньюмана, а радше кольору айсберга. Вони…

— Ой!

Полум'я сірника обпекло їй пальці, і вона впустила його на підлогу.

— Джейн? — спитала Пола. — 3 тобою все гаразд?

— Так. Просто замріялася.

Вона запалила іншого сірника і цього разу вже прикурила. Зробивши лише одну затяжку, Джейн раптом зрозуміла, що всьому цьому є розумне пояснення. Він носить лінзи. Звісно, лінзи. Ті, що змінюють колір очей. Він ходив до вбиральні. І пробув там досить довго, вона вже навіть почала непокоїтися, що в нього повітряна хвороба. Він мав блідий колір обличчя і виглядав, наче йому недобре. Але насправді він просто знімав контактні лінзи, щоби було комфортніше дрімати. От усе й прояснилося.

«Ви можете щось відчути, — зненацька пролунав голос із її не такого вже й далекого минулого. — Щось, наче легенький дотик. Вам може раптом здатися, ніби щось трохи не так».

Кольорові контактні лінзи.

Джейн Дорнінг особисто знала понад два десятки людей, які носили лінзи. Більшість із них працювали на тій самій авіалінії, що й вона. Всі про це мовчали, але вона сама здогадувалася, що бортпровідники відчували, що пасажирам не подобається бачити членів екіпажу в окулярах — їх це дратує. І персонал це відчував.

З усіх цих людей вона знала не більше чотирьох, хто мав кольорові лінзи. Прості лінзи коштували недешево, а про кольорові й говорити годі — вони обходилися в цілий статок. Усі знайомі Джейн, що наважувалися розтринькати таку суму грошей на лінзи, були жінками, до того ж понад усяку міру марнославними.

То й що з того? Чоловіки теж можуть бути гордовитими. Чом би й ні? Він вродливий.

Ні. Не вродливий. Може, симпатичний, тай по всьому, а через блідий колір шкіри його й симпатичним назвати важко. Тоді навіщо йому кольорові лінзи?

Пасажири авіаліній часто бояться літати.

У світі, де захоплення літаків і контрабанда наркотиків стали нормою, члени екіпажу часто бояться пасажирів.

Голос, що наштовхнув її на такі думки, належав інструкторші льотної школи, старій міцній козир-бабі, що мала такий вигляд, наче літала на поштовому літаку ще з Вайлі Постом:[6] «Не можна ігнорувати своїх підозр. Якщо ви забудете все, що знали про те, як упоратися з імовірними чи справжніми терористами, пам'ятайте ось що: не можна нехтувати своєю інтуїцією. Буває, екіпаж на допиті каже: ми й гадки не мали, поки той чувак не витяг гранату і не сказав: «Летимо на Кубу, інакше всі на цьому літаку розлетяться до такої матері». Але найчастіше двоє чи троє різних людей (переважно бортпровідниці, якими ви й станете менш ніж за місяць) кажуть, що вони щось відчували. Щось, наче легенький дотик. Відчуття, що з хлопцем у кріслі 91С чи молодою жінкою у 5А не все гаразд. Вони щось інтуїтивно відчували, але нічого не зробили. Їх за це звільнили? Господи, звісно, ні! Не можна закувати когось у наручники лише тому, що тобі не подобається, як він роздирає свої прищі. Насправді проблема в тому, що у них було якесь передчуття… але згодом вони забули про це.

Стара козир-баба підняла тупий палець угору. Джейн Дорнінґ, як і її одногрупниці з курсів, сиділа нашорошивши вуха. «Якщо ви відчуєте цей легенький дотик, не робіть нічого… але й не забувайте. Бо тоді у вас завжди залишатиметься невеличкий шанс, що ви зможете перешкодити розгортанню подій… таких, наприклад, як незапланований дванадцятиденний простій у якійсь задрипаній арабській країні».

Просто кольорові контактні лінзи, але…

Я дякую, сай.

Бурмотав уві сні? Чи, пробудившись, заговорив якоюсь іншою мовою?

Джейн вирішила, що спостерігатиме за ним.

І не забуде.

10

«Зараз, — подумав стрілець. — Зараз побачимо, правда ж?»

Зі свого світу він спромігся проникнути в це тіло крізь двері на узбережжі. Тепер йому треба було з'ясувати, чи зможе він пронести щось назад. Не самого себе — він був певний, що будь-якої миті зможе проникнути крізь двері й знову повернутися у своє ослаблене зараженням крові тіло. Варто лише зажадати. Аяк щодо іншого? Матеріальних речей? Зараз, наприклад, перед ним лежала їжа: те, що жінка у формі назвала сендвічем із рибою-днецем. Стрілець і гадки не мав, що то за риба, але брутербот впізнав одразу, як тільки той перед ним з'явився, хоча й виглядав він якимось сирим.

Його тіло потребувало їжі й води, але понад усе йому потрібні були які-небудь ліки. Без них воно помре від укусу омароподібного страховиська. У цьому світі можуть знайтися ліки. У світі, де диліжанси літають по небу, там, куди може добутися тільки найсильніший орел, здавалося, що все можливо. Але якщо нічого матеріального крізь двері пронести не вдасться, то ефективність ліків не мала жодного значення.

«Ти можеш жити в цьому тілі, стрільцю, — прошепотів голос чоловіка в чорному десь у глибинах його мозку. — Облиш той шмат м'яса, що поки дихає, хай його зжеруть потвори. Все одно це лише оболонка».

Але він цього не зробить. По-перше, це буде найжорстокіше злодійство, бо він недовго зможе вдовольнятися роллю пасажира, визираючи з очей цього чоловіка, наче подорожній з вікна диліжанса — на пейзаж, що пропливає повз вікно.

А по-друге, він Роланд. І якщо вже треба помирати, то він збирався померти Роландом. Він загине, повзучи до Вежі, якщо так треба.

А тоді гору взяла жорстка практичність, що в його вдачі співіснувала з романтизмом, наче тигр із ланню. Немає потреби думати про смерть, поки не проведено експеримент.

Він узяв брутербот, розрізаний на дві половинки. Взяв по одній у кожну руку. Розплющив очі в'язня і повів ними довкола. На нього ніхто не дивився (хоча на кухні Джейн Дорнінґ думала про нього, до того ж дуже напружено думала).

Роланд повернувся до дверей і вийшов, тримаючи в руках половинки брутербота.

11

Спочатку він почув рокіт хвилі, що насувалася, потім — суперечку численних морських птахів на скелях поблизу, і з неймовірним зусиллям сів («ці боягузливі мерзотники вже підбиралися до мене, — подумав він, — і невдовзі б уже почали клювати, їм байдуже, дихаю я чи ні, це ж стерв'ятники, тільки розфарбовані); і тут він зрозумів, що одна половинка брутербота (та, котру він тримав у правій руці) випала на шорсткий сірий пісок, бо він тримав її всією цілою рукою, коли проходив у двері, а тепер тримав — точніше, вже не тримав — рукою, що зазнала скорочення на сорок відсотків.

Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.

Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.

12

Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.

Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.

Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі ЗА.

Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.

«Господи Ісусе, — подумала Джейн. — Він його навіть не з'їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».

Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці ЗА, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.

1

Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п'ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту «Кеннеді», де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова — сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство — в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти — і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім'я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім'я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув йому на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку.

Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.

— Перед тим, як сідати у літак, перевір усе гарненько, на випадок чого, — сказав Вілсон, — але у Тебе все буде добре.

Едді не знав, буде з ним усе гаразд чи ні, але причина знову скористатися вбиральнею перед тим, як загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ БЕЗПЕКИ», у нього була. Попри всю спокусу — а більша частина минулої ночі обернулася вже не просто спокусою, а нагальною потребою — він якось примудрився заощадити останні крихти того порошку, що його бліда поганка мав нахабство назвати китайським білим.

Митний огляд після прибуття з Нассау — не те саме, що після рейсу з Гаїті, Кінкона чи Боготи, але все одно там були ті, хто пильно спостерігав. Професіонали. Він мав скористатися будь-яким, навіть мізерним шансом. Якби він міг зайти туди, трохи заспокоївшись, зовсім трішки, то, можливо, це б допомогло йому бути переконливим.

Він вдихнув порошок, спустив паперовий пакетик, у який його було загорнуто, в унітаз і помив руки.

«Авжеж, якщо тобі все вдасться, ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?» — подумав він. Так. Не дізнається. І йому буде начхати.

Повертаючись на своє місце, він побачив стюардесу, що принесла йому джин, який він так і не допив. Вона всміхнулася йому. Він відповів посмішкою, сів, пристебнувся, дістав рекламний журнал і почав гортати сторінки, роздивляючись картинки і слова. Ні те, ні те не справило на нього враження. Сталевий дріт все тугіше обвивався довкола його нутрощів, і коли загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ», він, зробивши два оберти, міцно затягнувся.

Героїн подіяв (на доказ цього Едді захлюпав носом), але, звичайно ж, він цього не відчував.

Що він справді відчув перед посадкою, так це один із тривожних періодів провалу в пам'яті… короткочасних, але, поза сумнівами, реальних.

«Боїнг-727» зробив віраж на протокою Лонг-Айленд і пішов на посадку.

2

Коли чоловік, схожий на хлопчика з коледжу, пішов до вбиральні першого класу, Джейн Дорнінт саме була на кухні бізнес-класу, допомагаючи Пітерові та Анні складати склянки для напоїв, які подавали після обіду.

Він вже повертався на своє місце, коли вона відсунула завісу, що відділяла салони першого і бізнес-класу. Інстинктивно Джейн прискорила кроки, чарівливо посміхаючись йому, змушуючи його підвести очі й посміхнутися у відповідь.

Очі знову були карими.

«Спокійно, спокійно. Він пішов у нужник і зняв їх перед сном, а тепер знову пішов і одягнув. Заради всього святого, Джейні! Яка ж ти дурепа!»

Але ж ні. Дурепою вона не була, хоча в цій ситуації і не могла нічого сказати напевно.

«Він надто блідий.

То й що з того? Тисячі людей так виглядають, і твоя рідна мати теж, відтоді, яку неї великі проблеми з жовчним міхуром».

У нього були дивовижні сині очі. Можливо, не такі гарні, як світло-карі, але такі точно не забудеш. То навіщо йому такі клопоти і витрати?

«Бо він любить колір очей від відомих дизайнерів. Хіба цього не досить?»

Ні.

Незадовго до того, як спалахнув напис «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» і була проведена перевірка перед посадкою, Джейн зробила те, чого раніше ніколи не робила, — зробила, ні на мить не забуваючи про стару інструкторшу — козир-бабу. Вона налила в термос гарячої кави і накрила його червоним пластмасовим ковпачком, не закриваючи пробкою. Ковпачок прикрутила тільки для годиться, до першого витка різьби.

Сюзі Дуглас робила останнє оголошення перед посадкою, звертаючись до підопічних із проханням погасити сигарети, повідомляючи їм, що вони мусять сховати речі, які дістали раніше, що в аеропорту їх зустріне представник компанії «Дельта», наказуючи їм перевірити і переконатися, що митні декларації і посвідчення громадянина при них, кажучи, що зараз треба зібрати всі чашки, склянки і навушники.

«Дивно, що нам не треба перевіряти, чи вони не обпісялися», — відсторонено подумала Джейн. Вона відчула, як довкола нутрощів, міцно їх стискаючи, обмотується її власний сталевий дріт.

— Займися моїми, — попросила Джейн, коли Сюзі повісила мікрофон.

Сюзі глянула на термос і перевела погляд на обличчя Джейн.

— Джейн? Тобі погано. Ти біла, немов…

— Зі мною все гаразд. Прошу, займися ж моїми. Я поясню, коли ти повернешся. — Джейн ковзнула поглядом по відкидних кріслах біля лівого виходу. — Я хочу поспостерігати.

— Джейн…

— Ну ж бо, займися моїми пасажирами.

— Добре, — відповіла Сюзі. — Гаразд, Джейн. Без проблем.

Джейн Дорнінг сіла у відкидне крісло, що стояло найближче до проходу. Вона тримала термос у руках і не збиралася застібати паси безпеки. Щоб тримати термос під повним контролем, обидві руки мусили бути вільними.

«Сюзі думає, що в мене поїхав дах».

Джейн сподівалася, що саме так воно і є.

«Якщо капітан Макдональд здійснить жорстку посадку, у мене всі руки будуть в пухирях».

І все ж вона ризикне.

Літак знижувався. Чоловік у кріслі ЗА, з очима двох відтінків і блідим обличчям, зненацька нахилився і дістав з-під сидіння дорожню сумку.

«Починається, — подумала Джейн. — Зараз він вийме звідти гранату чи автомат, чи що там у біса в нього є».

Щойно побачивши це, вона збиралася скинути червону кришку з термоса в руках, що трохи тремтіли, і один із друзів Аллаха буде дуже-дуже здивований, коли йому доведеться кататися з обвареним обличчям на підлозі у проході літака авіарейсу 901 компанії «Дельта».

Чоловік у кріслі ЗА розстебнув «блискавку» на сумці.

Джейн приготувалася.

3

Стрілець подумав, що цей чоловік, хай навіть і в'язень, мабуть, краще знається на мистецтві виживання, ніж будь-хто з тих, кого він бачив у повітряному диліжансі. Інші в більшості своїй були гладкими створіннями, та навіть ті, що були схожі на здорових, мали вигляд вразливих і незахищених, обличчя зіпсутих і розбещених дітей, обличчя чоловіків, що стануть на бій (врешті-решт), але перш ніж це зробити, скиглитимуть і рюмсатимуть без угаву; і навіть якщо випустити їхні кишки їм на взуття, то останнім виразом стане не лють чи страждання, а тупе здивування.

В'язень був кращий за них… та все ж недостатньо сильний. Зовсім не сильний.

Жінка-військова. Вона щось бачила. Не знаю що, але вона точно зрозуміла: щось не так. Вона пантрує його не так, як решту пасажирів.

В'язень сів. Подивився на книжку в тонкій обкладинці, яку про себе називав «Жур-гнав», хоча Роланда ні краплі не цікавило ані те, хто такий Жур, ані те, кого він гнав. Стрілець не хотів дивитися на книжку, попри всю дивовижність таких штук. Він хотів бачити жінку у військовій формі. Спокуса вийти вперед і перебрати на себе контроль була дуже сильною, але він переборов її… принаймні, поки що.

В'язень кудись їздив і отримав там порошок. Не той порошок, який він сам вживав, і не той, що так потрібен для лікування хворого стрільця, а той, що за нього люди відвалюють купу грошей, тому що він заборонений законом. Він збирався віддати порошок своєму братові, а той — чоловікові на ім'я Балазар. Оборудку буде завершено, коли Балазар в обмін на нього віддасть їм порошок, який приймають вони, — тобто в разі, якщо в'язень зможе правильно виконати не відомий стрільцеві обряд (у настільки дивному світі, як цей, просто мусить бути багато дивних ритуалів). Називався він «Проходження Митниці».

Але жінка бачить його.

Чи може вона перешкодити йому Пройти Митницю? Роланд подумав, що, мабуть, на це питання можна дати ствердну відповідь. А що тоді? Тюрма. А якщо в'язень потрапить у тюрму, то можливості дістати ліки, потрібні його зараженому тілу, що вже помирало, не буде.

«Він мусить Пройти Митницю, — подумав Роланд. — Мусить. І мусить піти зі своїм братом до того чоловіка, Балазара. Вони так не домовлялися, братові це не сподобається, але він повинен це зробити».

Бо чоловік, що має справу з дурманом, повинен або знати людину, яка лікує хворих, або сам бути такою людиною. Людиною, що може вислухати скаргу, а потім… можливо…

«Він неодмінно мусить Пройти Митницю», — подумав стрілець.

Відповідь була такою геніально простою, до того ж лежала так близько, що він мало не випустив її з поля зору. Авжеж, Пройти Митницю буде важко саме через той порошок, який в'язень збирався провезти. Мабуть, там є якийсь Оракул, до якого звертаються, якщо людина виглядає підозріло. Інакше, здогадався Роланд, церемонія Проходження була б елементарно простою, як перетин кордону дружньої держави у його власному світі. Варто було лише присягнути на вірність монархові тієї держави, та й то суто символічно, — і мандрівника пропускали.

Він мав змогу проносити речі зі світу в'язня до свого власного світу. Доказом цьому став брутербот із рибою-днецем. Він винесе пакети з порошком так само, як забрав брутербот. В'язень Пройде Митницю. А потім Роланд поверне порошок.

А зможеш?

Ох, це питання досить сильно стривожило його, та так, що він навіть забув про воду внизу, на яку дивився… вони перелетіли через щось схоже на неозорий океан і зараз повертали до узбережжя. Вода все наближалася і наближалася. Повітряний диліжанс спускався (Едді лише кинув неуважний погляд, але стрілець був у такому захваті, немов дитина, що вперше бачить снігопад). Він знав одне — забирати речі з цього світу він міг. А от повертати їх… Поки що це була таємниця, яку невдовзі доведеться розкрити.

Стрілець сягнув у кишеню в'язня і зімкнув його пальці на монеті.

А потім вийшов через двері.

4

Він сів, і птахи розлетілися геть. Цього разу вони не наважилися підібратися до нього ближче. Йому було боляче. Тіло знемагало від запаморочення й лихоманки… і все ж невелика порція їжі створила диво й повернула його до життя.

Він подивився на монету, яку цього разу проніс із собою. Схожа на срібну, але червонувата барва по краях свідчила про те, що насправді монета зроблена з якогось менш благородного металу. З одного боку був викарбуваний профіль чоловіка, чиє обличчя мало на собі відбиток шляхетності, хоробрості та впертості. Волосся, вкладене у локони довкола чола і заплетене в кіску на потилиці, також давало привід запідозрити за ним дещицю марнославства. Стрілець перевернув монету і побачив щось настільки разюче, що з його грудей вирвався хриплий крик.

На звороті був орел — емблема, що прикрашала його власний стяг у ті давно минулі часи, коли ще існували королівства та їхні прапори.

Час спливає. Повертайся. Швидко.

Але він затримався ще на мить, розмірковуючи. Думки в цій голові снували повільніше. Розум в'язня був далеко не ясним, принаймні на деякий час — більш виразним, ніж його власний.

Пронести монету туди й назад — це ж тільки половина експерименту, чи не так?

Він витяг із патронташа гільзу патрона і затис її в руці разом з монетою.

І знову зайшов у двері.

5

Монета в'язня була на місці, надійно затиснута в кулані, що був у кишені. Стрільцеві навіть не треба було виходити вперед, щоб перевірити, чи є гільза, — він і так знав, що її немає.

І все одно він на короткий час виступив уперед, бо було дещо, про що мусив дізнатися. Точніше, що повинен був побачити.

Тож він повернувся, наче для того, аби поправити якусь маленьку паперову штуку на спинці крісла (стрілець готовий був заприсягтися усіма богами, що будь-коли існували, — у цьому світі папір був буквально скрізь), і глянув крізь дверний прохід. Він побачив своє тіло, розпластане, як і раніше, але тепер зі свіжої ранки на щоці стікала цівка крові (мабуть, він поранився каменем, коли залишив своє тіло і пішов до дверей).

Патрон, який він тримав разом із монетою, лежав на піску біля дверного порогу.

І все ж потрібну відповідь було отримано. В'язень міг Пройти Митницю. Їхні вартові могли обшукати його з ніг до голови, від дірки в дупі до рота і назад.

Нічого їм не знайти.

Задоволений, стрілець відступив назад, навіть не здогадуючись (принаймні, зараз), що він досі не усвідомлює собі масштабу своєї проблеми.

6

«Боїнг-727» низько і плавно пролетів над солончаковими болотами Лонг-Айленду, залишаючи позаду шлейф відпрацьованого пального. Ось шасі торкнулося землі, і почувся шум та глухий удар.

7

3А — чоловік з очима двох кольорів — випростався, і Джейн побачила (справді побачила) у нього в руках короткоствольний автомат «Узі», а вже потім збагнула, що це всього лише його митна декларація і невеличка барсетка з застібкою-блискавкою, у яких чоловіки часом тримають свої паспорти.

Літак приземлився м'яко, як пір'їна.

Перечекавши, поки минеться судомна хвиля, що пройшла всім тілом, Джейн закрутила червону кришку термоса.

— Можеш назвати мене кретинкою, — тихо мовила вона до Сюзі, застібаючи паси безпеки, хоча потреба в цьому вже відпала. Коли літак заходив на посадку, вона розповіла Сюзі про свої побоювання, щоби та була готова. — І матимеш на це повне право.

— Ні, — відповіла Сюзі. — Ти все зробила правильно.

— Я переборщила з пильнуванням. З мене обід.

— Аякже. І не дивися на нього. Дивися на мене. Посміхайся, Джейні.

Джейн посміхнулася. Кивнула. Подумала: «Що, в ім'я всього святого, зараз відбувається?»

— Ти стежила за його руками, — сказала Сюзі і розсміялася. Джейн теж. — А я помітила, що сталося з його сорочкою, коли він нахилився дістати сумку. У нього там стільки добра, що можна у «Вулворті» цілий галантерейний відділ спорядити. Тільки я сильно сумніваюся, що він везе на собі товар, який можна купити у «Вулворті».

Джейн відкинула голову назад і знову розсміялася, почуваючись маріонеткою.

— І що нам тепер робити? — Сюзі була на п'ять років досвідченіша за неї, і Джейн, котра ще хвилину тому відчувала, що ситуація перебуває під бодай якимось її безрозсудним контролем, тепер тихо раділа тому, що Сюзі поруч.

— Нічого. Розповісти капітанові, коли ми вже будемо на землі. А капітан скаже митникам. Наш приятель стане в чергу, як усі інші, тільки потім його висмикнуть із черги кілька чоловіків і відпровадять до маленької кімнатки. І по-моєму, це буде його перша кімнатка з нескінченної анфілади маленьких кімнаток.

— Господи. — Джейн посміхалася, але відчувала, що її проймає то жар, то холод.

Коли реверси почали зупинятися, вона розстебнула пас безпеки, передала термос Сюзі, потім підвелася і постукала в двері кабіни.

Не терорист, а контрабандист наркотиків. Подякуймо Господові за невеличку милість. І все одно їй було якось не по собі. Справді симпатичний хлопець.

Не так уже щоб дуже, але все ж таки.

8

«Він і досі не бачить, — розлючено подумав стрілець. Його почав охоплювати відчай. — О боги!

Едді нахилився, аби взяти папери, потрібні йому для обряду, а коли підвів очі, то жінка-військова витріщалася на нього — очі широко розплющені, щоки бліді, як паперові штуки на спинках крісел. Срібна трубка з червоною кришкою, яку він спочатку прийняв за якусь флягу, вочевидь була зброєю. Зараз жінка тримала її між грудями. Роланд подумав, що за одну-дві миті вона або кине її, або відкрутить червону кришку і вистрелить у нього.

А потім вона розслабилася і застебнула ремінь, хоча вже пролунав глухий удар, з якого і стрілець, і в'язень зрозуміли, що повітряний диліжанс приземлився. Вона повернулася до іншої військової, біля якої сиділа, і щось сказала. Та друга жінка розсміялася і кивнула, але якщо це щирий сміх, подумав стрілець, тоді він річкова жаба.

Роланд із подивом подумав, як чоловік, чия свідомість стала тимчасовим притулком для стрільцевого власного ка, міг бути таким тупим. Звісно, частково це пояснювалося тим, що він вводив собі в організм… один із різновидів чортового зілля, які існували в цьому світі. Частково, але не повністю. Він був не такий неспостережливий тюхтій, як інші, але з часом, можливо, стане таким.

«Вони саме тому такі, бо живуть у світлі, — зненацька спало на думку стрільцеві. — У тому світлі цивілізації, яке навчали обожнювати понад усе. Вони живуть у світі, який ще не зрушив з місця».

Але якщо в цьому світі люди ставали такими, то Роланд починав замислюватися, а чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», — казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями — особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою — щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому-далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», — подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом правлять не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В'язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув би його головою об найближчу стіну. Свідомість в'язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з-під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.

В'язень не бачив нічого, стрілець — усе.

Жінка вирішила, що він злодій чи божевільний. Він — або, мабуть, це був я, так, дуже на те схоже — повівся якось не так, і це змусило її запідозрити негаразди. Вона змінила свою думку, але потім та, інша жінка переконала її в слушності підозр…от тільки тепер, по-моєму, вони знають, у чому справді проблема. Знають, що він збирається осквернити обряд.

А потім його наче громовиця вдарила: ось у чім штука. По-перше, суть була не в тому, аби пронести мішки до його світу так само, як він це зробив з монетою. Монета ж не була приклеєна до тіла в'язня клейкою стрічкою, яку він обмотав довкола торсу, щоби пакети міцно прилягали до шкіри. Та й клейка стрічка — це ще не все. В'язень не помітив тимчасового зникнення однієї монети — їх у нього було повно. Але якщо він збагне, що те, заради чого він ризикує життям, зненацька зникло, він неодмінно запанікує… і що тоді?

Більш ніж імовірно, що в'язень почне поводитися настільки нерозумно, що його піймають на оскверненні обряду й одразу запроторять у темницю. Наслідки ж будуть сумними. Якщо пакети з порошком у нього під пахвами просто щезнуть, то він може вирішити, що з'їхав з глузду.

Повітряний диліжанс, рухаючись по землі тяжко, наче неповороткий віл, з натугою повернув ліворуч. Стрілець зрозумів, що роздумувати далі — неприпустима розкіш, бо час спливав. Тепер йому потрібно було не просто виступити вперед — він мусив вступити в контакт із Едді Діном.

Негайно.

9

Едді поклав митну декларацію і паспорт у нагрудну кишеню. Сталевий дріт тепер невпинно обмотувався довкола його нутрощів, вганяючись дедалі сильніше й сильніше, від чого нерви шарпало й лихоманило. І тут у нього в голові пролунав голос. Не думка — голос.

Слухай сюди, хлопче. Уважно слухай. І якщо хочеш лишитися в безпеці, то зроби так, щоб ці жінки-військові не прочитали на твоєму обличчі думок, які зродять у них подальші підозри. Бачить Бог, вони й так вже занадто недовірливі.

Спершу Едді подумав, що в нього на голові ще й досі навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п'ять хвилин тому. Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…

Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос — він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад — Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі — десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

Що, в дідька лисого, тут відбувається?

«Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, — відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі — доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. — Це по-перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

Невже це телепатія?

Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під'їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту «Кеннеді».

Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам-військовим відомо, що ти везеш…

Настала пауза. З'явилося відчуття — несказанно дивне, — що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

…героїн чи кокаїн. Що саме — сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

— Які жінки-військові? — тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. — Що ти, в біса, верзе…

Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

Стули писок, ти, клятий недоноску!

Гаразд, гаразд. Господи!

1 знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в'язню!

— Як ти… — почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм все відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

Але звідки? Це ж просто смішно!

Мені не відомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть жерцям, що проводять цю церемонію, це Проходження Митниці…

Голос шварґотів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до нього чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, Едді боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джигу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за грати, а я сконаю! — проревів голос.

«Та хто ти такий, заради всього святого?» — мимоволі перелякано спитав Едді й почув, як хтось (чи щось) у його голові глибоко й палко зітхнув з полегшенням.

10

«Він повірив, — подумав стрілець. — Дякую вам, о всемогутні боги, він повірив!»

11

Літак зупинився. Табло «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» згасло. М'яко стукнувся об борт трап, який підкотили.

Вони прибули.

12

Є місце, де ти можеш залишити його, поки здійснюється Проходження Митниці, сказав голос. Безпечне місце. Потім, коли ти здійсниш обряд, то зможеш забрати його знову і віднести цьому чоловікові, Балазару.

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес — справжні обличчя за масками посмішок, — що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його — ні, знайшов його, — а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно — часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

— Мені недобре, — пробурмотів він. — Вибачте. — Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

— Боюся, вам слід вийти з літака, — різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. — Зараз…

— Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, — сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні-єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, — подумав він, — то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду-дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.

Боже, о Боже, мені це все приверзлося, о Ісусе, яким же я був ідіотом…

«Приготуйся, — сказав грізний голос. — Я не можу зробити це самотужки. ВИЙТИ ВПЕРЕД я можу, а от змусити тебе П РОЙТИ — ні. Ти мусиш зробити це разом зі мною. Повернися».

Зненацька Едді почав бачити двома парами очей, відчувати двома нервовими системами (не всі нерви тієї, іншої людини були задіяні, якісь частини тіла були втрачені, зовсім недавно, вони ще кричали не своїм голосом), відчувати десятьма чуттями, думати двома розумами. Кров пульсувала у двох серцях.

Він повернувся. У стіні туалету була діра, схожа на дверний отвір. Крізь неї він побачив понуре непривабливе узбережжя і хвилі кольору старих спортивних шкарпеток, що накочували на нього.

Чув шум прибою.

Відчував запах солі, гіркий; наче сльози в носі.

Проходь.

Хтось грюкав у двері туалету і наказував йому негайно вийти з туалету і літака.

Проходь, хай тобі чорт!

Стогнучи, Едді зробив крок до дверей… перечепився через поріг… і опинився в іншому світі.

13

Він повільно звівся на ноги, розуміючи, що порізав праву долоню об край мушлі. Тупо глянув на струмок крові, який перетинав лінію життя, а потім побачив іншого чоловіка, що повільно спинався на ноги праворуч від нього.

Едді подався назад, відчуття дезорієнтації й примарна мішанина в голові поступилися місцем сильному страху: цей чоловік був мертвий, але не знав про це. Обличчя виснажене, шкіра натягнута на вилицях, наче ганчір'я — на тонких металевих кутиках, так сильно, що будь-якої миті може порватися. Шкіра чоловіка була мертвотно-блідою, тільки лихоманкові червоні плями виднілися на вилицях і на шиї нижче лінії щелепи з обох боків, а між очей було кружальце, що нагадувало спробу дитини відтворити кастовий символ індусів.

Але його очі — сині, з рішучим поглядом, не божевільні — були живими і сповненими невситимої жаги життя. На ньому було темне вбрання з якоїсь домотканої матерії. Сорочка з закатаними рукавами колись була чорною, а тепер вигоріла мало не до сірого кольору. Штани нагадували джинси. Стегна опоясували патронташі, але майже всі гнізда для патронів були порожні. У кобурах були револьвери — на вигляд сорок п'ятого калібру, — але неймовірно древньої моделі. Гладеньке дерево рукояток неначе сяяло якимось внутрішнім світлом.

Едді не знав, що збирається щось сказати — взагалі розтуляти рота, — проте почув власні слова.

— Ти привид?

— Поки що ні, — прохрипів чоловік із револьверами. — Чортове зілля. Кокаїн. Чи як ти його там називаєш. Знімай сорочку.

— Твої руки… — Едді їх побачив.

Руки чоловіка, що виглядав як екстравагантний стрілець із вестерна якогось макаронника, були всуціль помережані зловісними яскраво-червоними смугами. Едді дуже добре знав, про що свідчать такі смуги. Зараження крові. Вони свідчили про те, що диявол не просто дихає тобі в дупу. Він уже пробирається трубами, що ведуть до твого насосу.

— Забудь про мої трикляті руки! — наказало мертвотно-бліде привиддя. — Знімай сорочку і позбався його!

Він чув шум хвиль, тоскне завивання вітровію, що не знав перепон. Бачив цього божевільного помираючого чоловіка і більше нічого, одна безвихідь; і все ж за спиною розрізняв слабкий гомін голосів пасажирів, що виходили з літака, і безупинне приглушене грюкання в двері.

— Містере Дін! — «Той голос, — подумав він, — іде з іншого світу». Насправді він у цьому не сумнівався, а просто намагався вдовбати це собі в голову так само, як вбивають гвіздок у товсту дошку червоного дерева. — Вам уже час…

— Кинь усе тут, пізніше забереш, — прохрипів стрілець. — О боги, невже ти не розумієш, що мені доводиться говорити? А це боляче! І часу зовсім немає, кретине!

Деяких людей Едді міг би вбити за таке звертання… але щось йому підказувало, що вбити цього чоловіка буде нелегко, хоча його зовнішній вигляд промовисто свідчив, що смерть пішла б йому на користь.

І все ж він відчув, що ці сині очі не брешуть. Всі питання розчинялися в їхньому божевільному блиску.

Едді почав розстібати сорочку. Його першим поривом було просто зірвати її, як це робив Кларк Кент, коли Лоїс Лейн була прив'язана до залізничної колії чи чогось подібного, але в реальному житті це не годилося. Рано чи пізно доведеться пояснювати, куди поділися ґудзики. Тож він проштовхував їх у петлі під безперервний акомпанемент грюкання в двері за спиною.

Він висмикнув сорочку з джинсів, стягнув її й кинув на пісок. Груди під сорочкою були навхрест обв'язані клейкою стрічкою. Едді виглядав як людина, що вже майже одужала після перелому багатьох ребер.

Зиркнувши через плече, він побачив відчинені двері… коли хтось (мабуть, той, що помирав) прочинив їх — нижній одвірок накреслив на сірому піску віяло. Крізь отвір виднівся туалет першого класу, раковина, дзеркало… а в ньому — відображення його обличчя, обличчя людини у відчаї. Чорне волосся розсипалося на лобі й лізло в карі очі. На задньому плані він побачив стрільця, узбережжя і птахів, що, ширяючи в повітрі, верещали й сварилися через бозна-що.

Він провів рукою по стрічці, не знаючи, з чого почати, як знайти кінець, і його охопило приголомшливе відчуття безнадії. Мабуть, так почувається олень чи кролик, що добіг до середини сільської дороги й повернув голову тільки для того, аби йому в очі вдарило світло фар, що стрімко наближалися.

Вільям Вілсон, чоловік, ім'я якого прославив Едґар По, щоб прикріпити цю стрічку, морочився двадцять хвилин. Двері туалету першого класу зламають хвилин за п'ять, максимум за сім.

— Я не можу зняти з себе це лайно, — повідомив він чоловікові, що, похитуючись, стояв перед ним. — Не знаю, хто ти такий і де я, але кажу тобі прямо — тут надто багато стрічки й замало часу.

14

Коли капітан Макдональд, непокоячись через мовчанку пасажира ЗА, почав грюкати у двері, то Дір, другий пілот, порадив йому не робити цього.

— Та куди він подінеться? — спитав Дір. — Що вдіє? Змиє себе в унітаз? Він занадто великий і не пролізе.

— Але якщо він везе… — почав Макдональд.

— Якщо й везе, то завантажений він по повній, тому позбутися наркотиків так просто не зможе, — відповів Дір, який і сам не раз та навіть не два нюхав кокаїн.

— Відключіть воду, — різко скомандував Макдональд.

— Вже, — коротко відзвітував штурман (котрий теж за нагоди любив нюхнути). — Але гадаю, це не має значення. Можна розчинити у воді все, що змивається у збірні баки, але зробити так, щоб їхній вміст випарувався, неможливо. — Вони скупчилися біля дверей туалету, над якими, немовби насміхаючись, горіла табличка «ЗАЙНЯТО», і неголосно перемовлялися. — Хлопці з УБН[7] спустять воду, візьмуть зразок — і чувак спалився.

— Він завжди може відбрехатися, буцімто хтось перед ним зайшов у туалет і спустив наркотики в унітаз, — відповів Макдональд. Роздратування в його голосі наростало. Він не хотів це обговорювати — йому потрібно було щось робити, хай навіть він чітко усвідомлював, що пасажири досі тягнуться вервечкою з літака, і багато хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая-терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця ЗА був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

— Він не робив спроб злити воду, — сказала Сюзі Дуглас. — Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

— Іди, — обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. — Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть. А Сюзі тихо сказала:

— Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам'ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

— Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, — сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

— Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп'явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес-класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

— Скажи йому, щоби прислали сюди митників, — тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. — Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все своє життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

— Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, — сказав він. — І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

— Так точно, — відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

— Дістань мого ножа, — звелів стрілець. — Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих — а може, навіть відчайдушних — мандрів.

Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв'язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

— Візьми, — наказав він. — Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

— Знаю, — відповів Едді й став навколішки на пісок. Все це відбувалося не насправді. В цьому заковика, в цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі-люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш — ну й напасть, дах твій зносить — не біда, бо життя — дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

Нічого цього не було насправді, все це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі й раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром'ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав'язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на рукоятку — і Едді від захвату затамував подих… вона була з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблена складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

— Помилуєшся пізніше, в'язню, — сказав стрілець. — А зараз просто користуйся.

Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.

— Чому ти мене так називаєш?

— Ріж стрічку, — суворо сказав стрілець. — Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний — стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

— На вигляд гострий, — невпевнено промовив Едді.

16

Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них — жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

— Як мені знайти свій літак на Монреаль? — спитала вона. — А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

— На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, — сказала Джейн.

— А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? — обурилася стара. — На трапі досі повно люду.

— Проходьте, пані, не затримуйтеся, — втрутився капітан Макдональд. — У нас проблема.

— Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, — роздратовано озвалася жінка. — Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій — течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

— Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», — пробурмотіла Сюзі.

— А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, — відповів Макдональд. — Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

— Гаразд, — сказав Макдональд, — хлопці, зупиніться он там.

— Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

— Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті — мій підопічний. Як тільки він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. Він кивнув Дірові.

— Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

— Я не проти, — відповів Дір.

Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

— Хай буде так, — сказав Макдональд. — Починаємо.

17

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

— Бля, — сказав Едді.

— Зараз нічого не вдієш, — пролунав хрипкий голос стрільця. — Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

— Тільки від своєї власної, — відповів Едді. Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

— Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, — сказав Едді. — Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

— Мабуть, краще я сам…

— Зажди.

Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

— Готово, — сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія — вбивча лихоманка.

— Ти шульга? — спитав Едді.

— Ні, — відповів стрілець.

— Господи, — тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі. Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.

— Ось так, — сказав стрілець, відступаючи назад. — А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.

У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, — подумав Едді. — Капець ввічливості. От чорт».

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

— Відривай! — прогарчав стрілець.

Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, — подумав він. — Все могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».

Опустивши погляд, він побачив червону смугу запаленої шкіри, дюймів сім завширшки, що перетинала грудну клітину. Прямо над сонячним сплетінням було те місце, де він поранився. Крізь ранку сочилася кров і червоним струмком стікала до пупка. Пакети з наркотиком під пахвами тепер звисали, як погано прикріплені сідельні сумки.

— Хай буде так, — промовив до когось притлумлений голос за дверима туалету. — Почина…

Решта фрази потонула в несподіваному нападі нестерпного болю, що пронизав його спину, коли стрілець безцеремонно відірвав залишки липкого пояса.

І Едді прикусив губу, аби не закричати.

— Одягни сорочку, — сказав стрілець. Його обличчя, яке Едді вважав настільки блідим, наскільки це можливо у живої людини, тепер набуло відтінку застарілого попелу. Потримавши стрічку (тепер вона заплелася в безглуздий жмут, а великі пакети з білим порошком нагадували дивовижні кокони) в лівій руці, стрілець викинув її геть. Едді побачив, як крізь саморобний бинт на його правій руці просочується свіжа кров. — Зроби це швидко.

Почувся стукіт: але зовсім не схожий на стукіт для отримання дозволу зайти всередину. Едді підвів очі саме тоді, коли двері туалету здригнулися, а світло блимнуло. Хтось із того боку намагався виламати двері і вдертися всередину.

Пальцями, що зненацька стали здаватися надто великими і неслухняними, він підняв сорочку. Лівий рукав був навиворіт. Едді спробував проштовхнути його крізь пройму назад, але рука застрягла, і він так сильно смикнув її, що рукав знову вивернувся назовні.

Бах — двері туалету знову здригнулися.

— На бога, чому ти такий неповороткий? — простогнав стрілець і кулаком проштовхнув лівий рукав сорочки Едді. Коли він витягнув руку, Едді вхопив манжету. Зараз стрілець тримав для нього сорочку, наче дворецький для господаря. Едді вдягнувся і намацав найнижчий ґудзик.

— Ще не час! — гаркнув стрілець і відірвав черговий шмат від власної сорочки, що стрімко зменшувалася в розмірах. — Витри пузо!

Едді зробив усе, що було в його силах. Те місце, де ніж продірявив шкіру, досі сочилося кров'ю. Так, лезо було гострим. Гострющим.

Він жбурнув скривавлений шматок стрільцевої сорочки на пісок і застібнув ґудзики.

Бах. Цього разу двері не просто здригнулися, а прогнулися. Крізь двері на узбережжі Едді бачив, як з підставки біля раковини на його сумку впала пляшечка рідкого мила.

Едді зібрався заправити сорочку (застебнуту на всі ґудзики і, як це не дивно, застебнуту правильно) в брюки, але раптом йому сяйнула в голову краща ідея. І він розстебнув ремінь.

— На це нема часу! — Стрілець зрозумів, що намагається крикнути, але не може. — Ті двері витримають тільки один удар!

— Я знаю, що роблю, — сказав Едді, сподіваючись, що так воно і є, і переступив поріг дверей між світами, розстібаючи джинси і ширіньку.

За одну мить по тому — мить відчаю і безнадії, стрілець пішов слідом. І тіло, сповнене фізичного болю, наступної секунди перетворилося на спокійне ка в свідомості Едді.

18

— Ще раз, — рішуче сказав Макдональд, і Дір кивнув. Тепер, коли всі пасажири зійшли з трапа і він від'їхав від літака, митники витягли зброю.

— Нумо ж!

Двоє чоловіків рвонули вперед і разом навалилися на двері. Вони розчахнулися, уламок на мить затримався в замку, а потім упав на підлогу.

І перед їхніми очима виникла така картина: містер ЗА зі штаньми, опущеними до колін, краї линялої пістрявої сорочки ледве прикривають член. «Схоже, ми справді піймали його на гарячому, — втомлено подумав капітан Макдональд. — Єдина проблема в тому, що це гаряче, наскільки мені відомо, — цілком у рамках закону». Зненацька він відчув тупий біль у плечі, в тому місці, яким він бив у двері — скільки? три рази? чотири?

— Що, в дідька, ви там робите, містере? — гаркнув він уголос.

— Взагалі-то я срав, — відповів пасажир 3А. — Але якщо вам, хлопці, дуже припекло, то я можу підтертися в терміналі…

— І, мабуть, зовсім нас не чув, так, розумнику?

— До дверей не зміг дотягтися. — 3А виставив уперед руку, щоб продемонструвати, і хоча двері зараз криво звисали з петлі, спираючись на стінку праворуч, Макдональд зрозумів, про що йдеться. — Звісно, я міг би і встати, але в мене, типу, була безвихідна ситуація і руки зайняті. Ну, не те щоб вони були зовсім зайняті, якщо ви розумієте, до чого я веду. Я б і не хотів, щоб вони були зайняті. Ви слідкуєте за моєю думкою? — ЗА посміхався переможною, трохи дурнуватою посмішкою, яка здавалася капітанові Макдональду справжньою, як купюра вартістю дев'ять доларів. З його слів виходило, що нахилитися вперед — це трюк, якого ніхто його ніколи не вчив.

— Вставайте, — сказав Макдональд.

— Залюбки. Ви не могли б трохи затулити собою жінок? — 3А чарівно всміхнувся. — Знаю, в наші дні це старомодно, але я нічого не можу з цим вдіяти. Такий вже я сором'язливий. Хоча взагалі-то мені нема чого соромитися. — Він підняв ліву руку, розвівши великий і вказівний пальці на півдюйма, і підморгнув Джейн Дорнінґ, котра, сильно зашарівшись, вискочила на трап. Сюзі вибігла слідом.

«На сором'язливого ти не схожий, — подумав капітан Макдональд. — Ти схожий на кота, який з'їв сметану, от на кого ти схожий».

Коли стюардеси зникли з поля зору, ЗА встав і натягнув труси та джинси. Потім потягнувся до кнопки зливу, і капітан Макдональд хутко вдарив його по руці, вхопив за плечі і повернув у напрямку проходу між кріслами. А Дір взявся за ремінь штанів Едді ззаду.

— Тільки без залицянь, — сказав Едді рівним і невимушеним голосом (принаймні, так йому здавалося), але всередині все обірвалося. Він відчував іншого, ясно відчував'. Той перебував у його свідомості й пильно за ним спостерігав, стояв рівно, збираючись втрутитися, якщо Едді облажається. Боже, усе це — лише сон, ясна річ? Поза всяким сумнівом?

— Стій спокійно, — сказав Дір.

Капітан Макдональд зазирнув в унітаз.

— Ніякого лайна, — сказав він і люто зиркнув на бортмеханіка, який мимоволі голосно розреготався.

— Ну, ви ж знаєте, як це буває, — сказав Едді. — Часом як припече, а виявляється — фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув — болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з'їв перед тим, як сісти на літак…

— Заберіть його геть, — сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.

— Ви що? — обурено закричав Едді. — Віддайте мені сумку! І піджак!

— Та ми й самі хочемо, щоб всі твої манатки були при тобі, — відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. — Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.

Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але пізніше у роздумах збагнув, що на. проміжку між люком «Боїнга-727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів — охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.

1

Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. В маленькій білій кімнаті було повно люду. В маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро — ні, семеро — чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє — ні, четверо — курили сигарети.

Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

Едді сидів спокійно, розслабившись, й дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

— На ваших грудях дуже цікава червона мітка, — сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. В кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п'ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. — Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

— На Багамах до мене причепилася алергія, — відповів Едді. — Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.

— Пішов ти зі своїм сраним гумором, — сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли Едді півночі чекав на холоді продавця, а продавець не приходив. Бо ці типи теж були наркоманами. Тільки їхнім марафетом були такі, як він та Генрі.

— А дірка у тебе в пузі? Звідки вона, Едді? З публічного дому? — Третій митник показував на місце, де Едді поранився. Кров нарешті перестала сочитися, але натомість утворилася темно-пурпурова булька, що от-от лопне.

Едді показав на червону смугу від стрічки.

— Чешеться, — сказав він. І то була чистісінька правда. — На літаку я заснув — якщо не вірите мені, спитайте у стюардеси…

— А чому б це ми мали тобі не вірити, Едді?

— Не знаю. Вам часто доводиться стикатися з контрабандистами, які сплять, везучи наркотики? — Він замовк, даючи їм час обміркувати це, а потім простягнув руки вперед. Декілька нігтів були обламані. Інші — обгризені. Якось Едді зробив відкриття, що коли настає підхідняк, нігті стають улюбленою перекускою. — Мені якось вдавалося тримати себе в руках і не чесатися, але, мабуть, уві сні я добряче розпанахався.

— Або під кайфом. Може, це слід від голки? — Едді бачив, що вони кривлять душею. Варто лише один раз вколотися так близько до сонячного сплетіння — а це контрольна панель для нервової системи, — і ти вже не колотимешся більше ніколи.

— Дайте мені відпочити, — сказав Едді. — Ви так близько нахилялися до мого обличчя, коли роздивлялися зіниці, що я думав, ви збираєтеся поцілувати мене по-французькому. І ви знаєте, що я не був під кайфом.

На обличчі третього митника з'явився вираз огиди.

— А ти непогано знаєшся на ширеві як для невинного ягняти, Едді.

— Чого не було в «Пороках Маямі», те я вичитав у «Друзі читача». А тепер скажіть мені правду — скільки ще разів мені доведеться повторювати одне й те саме?

Четвертий агент підняв маленький поліетиленовий пакет, всередині якого було кілька ниток.

— Це волокна. Ми чекаємо на підтвердження лабораторії, але й без того зрозуміло, що це таке. Це волокна клейкої стрічки.

— Перед тим, як поїхати з готелю, я не прийняв душ, — вчетверте сказав Едді. — Я засмагав біля басейну. Хотів позбутися висипки. Алергічної висипки. І заснув. Мені взагалі в біса пощастило, що я встиг на літак. Я біг мов навіжений. Дув вітер. Що там поналипало мені на шкіру, це вже я не знаю.

Інший митник простягнув руку і провів пальцем по шкірі з внутрішнього боку руки Едді, на три дюйми вище згину ліктя.

— Еге ж, а це не сліди від голки.

Едді відштовхнув руку.

— Москіти покусали. Я вам казав. Майже зажило. Боже праведний, ви ж самі бачите!

Вони бачили. Ця оборудка готувалася не вчора ввечері, а загодя. Едді перестав колотися у вену місяць тому. Генрі б так не зміг, і це була одна з причин, чому на завдання відправили Едді. Це мусив бути Едді. Коли йому неодмінно потрібно було вколотися, він коловся у ліве стегно, дуже високо, там, де ліве яєчко прилягало до шкіри ноги… як зробив це минулого вечора, коли бліда поганка приніс йому нормальний товар. Загалом він просто нюхав. А от Генрі це вже перестало вставляти. Едді не міг точно назвати почуття, які роїлися в ньому через це… то була якась суміш гордощів і сорому. Якби вони зазирнули туди, якби тільки відсунули яєчко вбік, він точно мав би великі проблеми. Ще серйознішою проблемою міг би стати аналіз крові, але вони не могли наважитися на такий крок, не маючи жодних доказів, — а саме доказів їм і бракувало. Вони знали все, а довести не могли нічого. Ось і вся різниця між «хотіти» і «мати», як сказала б його люба матуся.

— Москіти покусали.

— Так.

— А червона відмітана — це алергія.

— Так. Вона з'явилася в мене на Багамах. Тільки там усе було ще не так погано.

— Там вона у нього і з'явилася, — сказав один митник іншому.

— Еге ж, — відповів другий. — Ти йому віриш?

— Аякже.

— Ти віриш у Санта-Клауса?

— Авжеж. Коли я був малим, то навіть один раз із ним сфотографувався. — Він зиркнув на Едді. — А у тебе є фотка знаменитої червоної мітки з того часу, коли ти ще не вирушив у свою маленьку подорож, Едді?

Едді не відповів.

— Якщо ти чистий, то чому відмовляєшся від аналізу крові? — знову втрутився перший митник, із сигаретою, що стирчала в кутику рота. Тепер вона догоріла майже до фільтра.

Зненацька Едді розлютився — просто осатанів. Він прислухався до голосу всередині.

«Давай», — одразу ж озвався голос, і Едді відчув не просто згоду — він відчув абсолютне схвалення. Так він почувався, коли Генрі обнімав його, куйовдив волосся на голові, плескав по плечу і казав: «Молодець, малий. Який же ти молодець. Тільки не задирай носа».

— Вам прекрасно відомо, що я чистий. — Він різко встав — так різко, що вони подалися назад. Він подивився на найближчого до нього митника з сигаретою в зубах. — І от що я тобі скажу, чувак: якщо ти негайно не забереш цього цвяха для гробу від мого обличчя, я його виб'ю.

Митник відступив назад.

— Ви вже перевернули цистерну з лайном на тому літаку. Господи, та у вас було стільки часу, що вже можна було тричі це зробити. Ви перерили всі мої речі. Я нахилився, і один із вас засунув мені в дупу найдовший у світі палець. Якщо перевірка простати — огляд, то це було проклятуще сафарі. Мені було страшно вниз подивитися — все боявся, що побачу, як з мого члена висовується ніготь того чувака.

Він обвів їх розлюченим поглядом.

— Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сижу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

— Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, — сказав Едді, — то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою — на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

— Ти диви, АДВОКАТОВІ! — вигукнув один із митників. — Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв'яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

— Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, — сказав Едді, не покрививши душею. — Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

— Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, — нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут всіма командує. У Едді з'явилася думка — лише підозра, — що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

— Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, — сказав Едді. — Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, — виправився він. — Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

— Віддайте йому одяг, — з огидою наказав старший і глянув на Едді. — Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з'ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

— Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

— Вас від мене нудить.

— Точно.

— Ну треба ж таке, — сказав Едді. — Фантастика. — Я сиджу тут, в тісній кімнатці, в самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді — неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним — змусило його відступити до стіни.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! — не своїм голосом закричав Едді. — ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

— Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

2

— Думаєте, за нами хвіст? — радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

— Чому ви так вважаєте?

— Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

— Про хвіст я навіть не думав, — зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов'язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. — Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

— Ага, — сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» — ніби ці слова — релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

— Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший — вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там була також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца — СМАААААКОТА!» Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі — той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу — бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, в перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з'ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми.

Хай навіть Балазар визнавав, що Едді — кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні таксі залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. Атак… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці — неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, в кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. — Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. — Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? — спитав Едді. — Чому ти йдеш?»

— Що таке? — спитав його один із митників. — Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.

Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері — як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, які виглядають так, наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів — з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів — покруч креветки, омара і павука, — вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.

— У тебе що, глюки? — спитав один із митників. — Жучків на стіні побачив, Едді?

Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім'я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці — принаймні поки що, — але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з'явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.

Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.

— Що такого смішного? — спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.

— Уся ця ситуація, — відповів Едді. — Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.

«З тобою все буде гаразд?» — спитав Роланд.

«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».

Не розумію.

Займайся своїми справами.

А. Гаразд. Я ненадовго.

І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, — ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, — і відчув, душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.

— Хочеш, щоб я повісив там картину? — спитав один із митників.

— Ні, — відповів Едді й зітхнув. — Я хочу, щоб мене звідси випустили.

— Як тільки скажеш, куди подів геру, — сказав інший. — Чи це була кока? — І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.

Через десять хвилин — десять дуже довготривалих хвилин — Роланд раптом з'явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут як тут. Едді відчув, що він страшенно змучений.

«Зробив свою справу? — спитав він.

«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. — Пауза. — Мені довелося повзти».

Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив'язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.

Поки він дивився, одне зі страхопудал з блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть ще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір'їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.

«Господи Ісусе, — подумав Едді, вражений побаченим. — Ну й ножиці».

— Чому ви весь час озираєтеся? — спитав головний.

— Час від часу мені потрібна протиотрута, — відповів Едді.

— Від чого?

— Від вашої пики.

3

Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки — закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда — того, іншого — вражав.

«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, — промовив Роланд. — І їх тут так багато!»

— Еге ж, — погодився Едді. — Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.

По шосе промчалася синя машина. Фургон піцерії повернув і під'їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті-решт вони вирішили його здихатися.

«Як щодо дверей? — спитав Роланд. — Може, вийдемо? У тебе є таке бажання?» Едді відчув, що Роланд готовий до будь-якого розвитку подій, але його голос звучав спокійно.

«Поки що ні, — сказав Едді. — А раптом вони просто хочуть поговорити? Але будь напоготові».

Він відчував, що ці слова були зайвими, збагнув, що Роланд більш зібраний і готовий рухатися й діяти, навіть у глибокому сні краще, ніж Едді тоді, коли сон не йде на очі.

Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться — обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.

4

Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п'ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.

Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе — ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.

Там, звідки ти родом, є аспірин?

Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?

По-моєму, те і те разом.

У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек-бар і взяв кілька довжелезних хот-догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот-доги «Ґодзилла-догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.

«Вже надто пізно», — подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним — і діяв, — то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон — надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, — неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, — сказав Едді. — За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, — відказав Роланд. — їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво-вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх — для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала — просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п'ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, — сказав Роланд. — І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, — відповів Едді. — Але це ж Нью-Йорк».

Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м'ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в'яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три пігулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек-бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот-догів у м'яких білих булочках і прохолоду «Пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов'ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось-ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «Пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот-доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «Пепсі» — біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті-решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Їжа… серветки… «Пепсі-кола»… шість пігулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», — тупо подумав Едді й швидко подивився в опукле дзеркало.

Дверний отвір зник… так само, як і того разу, коли Роланд щез із його свідомості.

«їж на здоров'я, друже», — подумав Едді… але ж хіба ця дивна чужорідна присутність у свідомості, що називала себе Ролан дом, була його другом? Це ще треба довести, чи не так? Щоправда, він урятував гузницю Едді, але це ще не означає, що він бойскаут.

І попри все, Роланд йому подобався. Лякав його… але водночас і подобався.

Едді підозрював, що з часом міг би полюбити його так само, як любив Генрі.

«Добре попоїж, незнайомче, — подумав він. — Добре попоїж, залишайся живий… і повертайся».

Неподалік лежали замащені гірчицею серветки, які залишив попередній відвідувач бару. Едді зіжмакав їх, на виході вкинув у корзину для сміття і пожував повітря, наче дожовуючи останній шматочок їжі. Прямуючи до вказівників «БАГАЖ» і «ДО НАЗЕМНОГО ТРАНСПОРТУ», він наблизився до чорношкірого чоловіка і навіть зміг удати, що відригує.

— Що, не знайшли підходящої футболки? — спитав Едді.

— Перепрошую? — Чорношкірий хлопець, що вдавав, буцімто він вивчає розклад відправлення літаків компанії «Америкен Ейрлайнз», повернувся до нього лицем.

— Я думав, ви шукаєте з написом: «ПОГОДУЙТЕ МЕНЕ, Я УРЯДОВИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ», — сказав Едді й пішов далі.

Прямуючи до сходів, він помітив, що сумкорийка поспіхом закрила сумку й скочила на ноги.

Нічого собі, та це буде цілий супермаркетівський парад на день подяки.

День минув з біса цікаво, та Едді сумнівався, що він закінчився.

5

Коли Роланд побачив, що страховиська знову виходять із води (виявляється, їхні вилазки ніяк не були пов'язані з припливом — їх спричиняла темрява), він покинув Едді, щоби перемістити своє тіло, поки до нього не добралися ті ненажерливі створіння.

Він чекав, що буде боляче, і був готовий до цього. Біль так давно супроводжував його, що вони майже стали давніми друзями. Але його вразило те, як швидко посилювалася лихоманка і як стрімко танули сили. Якщо раніше він не був на порозі смерті, то зараз вона точно його спіткає. Чи було в світі в'язня щось настільки потужне, аби відвернути її? Можливо. Але якщо він не отримає ці ліки протягом наступних шести-восьми годин, то це вже не матиме значення. Якщо все зайде надто далеко, то жодні ліки чи чари в тому або будь-якому іншому світі не допоможуть йому одужати.

Іти він не міг. Доведеться повзти.

Він уже готувався вирушати, коли його погляд упав на покручений шматок липкої гидоти і пакети з диявольским порошком. Якщо порошок залишиться тут, омаромонстри точно порозривають пакети. А морський вітер розвіє порошок на всі чотири сторони. «Туди йому й дорога», — понуро подумав стрілець. Але цього він допустити не міг. Коли надійде час, Едді Дін опиниться по вуха в неприємностях, якщо не зможе віддати цей порошок. Блеф із людьми, подібними до цього Балазара (яким його уявляв собі стрілець), рідко залишався безкарним. Він захоче побачити товар, за який заплатив, а поки не побачить, то на Едді будуть спрямовані дула стількох револьверів, що хоч армію споряджай.

Стрілець потягнув до себе покручену мотузку з клейкої стрічки і перекинув її собі через шию. І поволі почав просуватися вгору узбережжям.

Він уже подолав повзком двадцять ярдів — цієї відстані було майже досить, аби вважати себе в безпеці, — коли раптом його осяяла жахлива (проте водночас і безмежно смішна) думка про те, що двері залишилися позаду. Навіщо ж, заради всього святого, він так мучився?

Повернувши голову, він побачив двері, але вже не внизу на узбережжі, а за три фути позаду себе. Якусь мить Роланд тільки й міг, що кліпати очима. Тепер він усвідомив собі те, що міг би раніше вважати суцільною маячнею, якби не лихоманка і не допит слідчих, які без кінця й краю засипали Едді питаннями: «Де ви, як ви, чому ви, коли ви?» (питання наче зливалися в нерівний хор із голосами повзучих потвор, що вибиралися на сушу з хвиль: Дед-е-чок? Дед-е-чам? Дид-е-чик?). Але це не маячня.

«Тепер двері рухаються разом зі мною, куди б я не подався. Так само, як і з ним, — подумав він. — Тепер вони всюди нас переслідують, наче прокляття, якого не позбутися довіку».

Все це здавалося настільки правдоподібним, що навіть не виникало сумнівів у істинності… так само, як і дещо інше.

Якщо двері у них за спинами зачиняться, то вже навіки.

«Коли це трапиться, — похмуро подумав Роланд, — він мусить бути на цьому боці. Зі мною».

«Та ти просто взірець добропорядності, стрільцю! — розсміявся чоловік у чорному. Схоже, він назавжди оселився в Роландовій свідомості. — Ти вбив хлопчика, пожертвував ним, і це дало тобі змогу впіймати мене і, по-моєму, створити двері між світами. А тепер збираєшся видобути свою трійцю, одного по одному, і приректи їх на те, чого й сам собі б не побажав: на життя в чужому світі, де вони можуть загинути, наче звірі з зоопарку, випущені на волю».

«Вежа, — затято подумав Роланд. — Щойно я добудуся до Вежі й здійсню те, для чого я призначений, виконаю той фундаментальний акт відновлення чи спокути, який є моїм призначенням, тоді, можливо, вони…»

Але несамовитий регіт чоловіка в чорному, чоловіка, що був мертвий, але продовжував жити як голос заплямованої совісті Роланда, обірвав його думку на півслові.

Проте думка про зраду, яку він зважував, не могла відвернути його від наміченого.

Він насилу проповз іще десять ярдів, озирнувся і побачив, що навіть найбільші з повзучих потвор не могли забрести далі, ніж на двадцять футів вище лінії припливу. А він уже подолав утричі більшу відстань.

Тоді все добре.

Все погано, радісно озвався чоловік у чорному, і тобі це відомо.

Стули писок, подумав стрілець, і сталося диво: голос замовк.

Роланд запхнув пакети з диявольським порошком у тріщину між двома скелями і накрив їх жмутом пила-трави, що росла тут в мізерних кількостях. По тому трохи перепочив, відчуваючи, як стугонить кров у голові, наче там пульсував гарячий плодовий мішок. Шкіру обсипало то жаром, то морозом. А потім стрілець вирушив назад, у інший світ, ненадовго залишивши смертоносну інфекцію позаду.

6

Коли він вдруге повернувся в своє тіло, воно перебувало в такому глибокому сні, що він подумав, а чи не настала кома… стан такого занепаду всіх функцій організму, що були моменти, коли він відчував, як свідомість вирушає в довгу путь повільного падіння в темряву.

Але стрілець змусив своє тіло прокинутися, копняками і стусанами вигнав його з темної печери, в яку воно заповзло. Він примусив серце битися швидше, змусив нерви знову відчути біль, що з шипінням просочився крізь шкіру і повернув організм до нестерпної дійсності.

Стояла ніч. Небо було всіяне зірками. Брутерботи, які купив йому Едді, були шматочками тепла в нічному холоді.

Їсти не хотілося, але він їх з'їсть. Проте спочатку…

Він подивився на білі пігулки, що лежали на долоні. Астин — так, здається, назвав їх Едді. Ні, не зовсім так, але Роланд не міг вимовити це слово так, як вимовляв його в'язень. Та в сутності своїй це були ліки. Ліки з іншого світу.

«Якщо я й сконаю від чогось з твого світу, В'язню, — похмуро подумав Роланд, — то радше від вашого зілля, ніж від ваших брутерботів».

І все ж йому доведеться спробувати. Це не ті ліки, які йому справді потрібні, — принаймні, так вважав Едді, — але вони можуть збити температуру.

Три зараз, три пізніше. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Він поклав три пігулки до рота, потім зняв кришку — зроблену з якоїсь дивної білої речовини, що не була ні папером, ні склом, а нагадувала і те, й те одночасно — з паперового стаканчика, в якому був напій, і запив ліки рідиною.

Перший же ковток так сильно вразив його, що якусь мить він просто лежав, спираючись на скелю і так широко розплющивши нерухомі очі, в яких відбивалося світло зірок, що будь-який випадковий подорожній міг би прийняти його за мертвого. А потім почав жадібно пити, тримаючи стакан обома руками. Напій настільки поглинув його, що він майже не відчував пульсування болю в нагноєних обрубках пальців.

Солодкий! О боги, який солодкий! Який солодкий! Який…

І тут йому до горла потрапив маленький плаский кубик льоду. Поперхнувшись, стрілець закашлявся, вдарив себе у груди і виплюнув його. Тепер голову пронизав інший біль: той гострий біль, що з'являється, якщо дуже швидко випити щось крижане.

Він лежав нерухомо, відчуваючи, як сильно, наче розігнаний двигун, калатає серце, як швидко вливається в його тіло свіжа енергія, і у нього складалося враження, що він от-от лопне. Не задумуючись над тим, що робить, він відірвав ще один шмат від своєї сорочки — скоро від неї не залишиться нічого, крім клаптя, що обвивається довкола шиї, — і поклав його собі на ногу. Коли напій закінчиться, він загорне у цей шмат лід і зробить компрес для пораненої руки. Але його розум був налаштований на інше.

«Солодко! — не вгаваючи, викрикував розум, намагаючись збагнути сенс цього слова чи переконати себе, що в ньому є сенс. Так само й Едді прагнув запевнити себе в тому, що інший — це жива істота, а не якийсь спазм головного мозку, за допомогою якого його друге «я» намагалося його надурити. — Солодко! Солодко! Солодко!»

У темному напої було повно цукру, навіть більше, ніж Мартен (за строгою аскетичною подобою якого ховався великий ненажера) клав собі у ранкову каву і в трактирі «Доунерс».

Цукор… білий… порошок…

Погляд стрільця помандрував до пакетів, прикиданих травою і тому ледь помітних, і він подумав, а чи, бува, речовина в цьому напої та порошок у пакетах — не одне й те саме. Він знав, що Едді чудово розумів його мову там, де вони були двома різними фізичними створіннями; підозрював, що якби, перебуваючи у власному тілі, переступив поріг і опинився у світі Едді (він усвідомлював, що це можливо… хоча якщо двері зачиняться за його спиною, то він залишиться там назавжди, так само, як і Едді залишиться тут, якщо вони поміняються ролями), то так само добре розумів би мову, якою розмовляють у тому світі. Перебуваючи в свідомості Едді, він дізнався, що мови двох світів перш за все подібні. Подібні, та не однакові. Тут сендвіч називався брутерботом. Там пошкребти означало знайти щось їстівне. Тож… хіба не можливо, щоб зілля, яке Едді називав «кокаїном», у світі стрільця називалося «цукром»?

Поміркувавши ще, він дійшов висновку, що це малоймовірно. Едді купив напій відкрито, знаючи, що за ним стежать Жерці Митниці. Крім того, Роланд відчув, що Едді заплатив за нього порівняно невеликі гроші. Навіть менше, ніж за м'ясні брутерботи. Ні, цукор не був кокаїном, та все одно Роланд не розумів, як хтось може потребувати кокаїну чи іншого забороненого зілля в світі, де так багато сильнодіючого цукру і де його можна купити так дешево.

Він знову подивився на м'ясні брутерботи і вперше відчув апетит… та з подивом і сором'язливою вдячністю зрозумів, що йому вже ліпше.

Напій? Це від нього йому покращало? Від цукру в напої?

Частково, можливо, що й так — але це лише незначна частка правди. З дитинства йому було відомо, що цукор може на деякий час додати сил тому, хто ослаб. Але втамувати біль чи загасити пожежу лихоманки в твоєму тілі, яке інфекція перетворила на палаючу піч, цукор не здатен. І все ж таки з ним відбулося саме це… досі відбувалося.

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, — заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. — Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь — це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік — безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину — для цього голос йому був не потрібен. Він побачив її в очах Джейка, коли хлопчик нарешті почав розуміти своє призначення.

Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям.

Добра порада. Ти завдавав собі лиха для того, щоб не почувати провини щодо тих, кому неминуче довелося б завдати лиха.

Пам'ятай про свій обов'язок, Роланде.

«Я ніколи й не забував про нього, — прохрипів він, а байдужі зорі холодно сяяли у височині, а морські хвилі з шелестом накочували на берег, а страховиська викрикували свої ідіотські питання. — Мій обов'язок — це моє прокляття. А який сенс проклятим звертати зі шляху?»

Він почав їсти м'ясні брутерботи, які Едді називав «догами».

Роланд не надто переймався думкою, що їсть собаку. Порівняно з рибою-днецем ці штуки на смак були як помиї, але хіба мав він право скаржитися після такого казкового напою? Навряд. Поза тим, надто вже далеко зайшла гра, аби прискіпуватися до їжі. Він з'їв усе і повернувся туди, де зараз був Едді: в якусь магічну карету, що мчала металевою дорогою, запрудженою такими самими каретами… Їх були десятки, може, навіть сотні, і жодна з них не була запряжена конями.

7

Коли фургон піцерії зупинився, Едді весь підібрався, щоб бути напоготові. Роланд у його свідомості теж натягнувся, мов струна.

«Це просто ще один варіант сну Діани, — подумав Роланд. — Що в шкатулці? Золота чаша чи отруйна змія? І як тільки вона повертає ключ і кладе руки на кришку, лунає голос її матері: "Прокидайся, Діано! Час доїти корову!"»

«Добре, — подумав Едді. — Що з двох? Леді чи тигр?»

З пасажирського вікна фургона визирнув чоловік із блідим прищавим обличчям і великими нерівними, випнутими вперед зубами. Це обличчя було Едді знайомим.

— Здоров, Коле, — привітався він без особливого ентузіазму. За Колом Вінсентом сидів водій — Старе Страшко (так Генрі величав Джека Андоліні).

«Але Генрі називав його так тільки позаочі», — подумав Едді. Авжеж. Назвати Джека таким прізвиськом у вічі означало чудову нагоду врізати дуба. То був велетень із випуклим чолом троглодита і щелепою, що так само виступала вперед. З Енріко Балазаром його пов'язував шлюб із якоюсь родичкою… чи то племінницею, чи то двоюрідною сестрою, чорт її розбере. Гігантські ручища цупко тримали кермо фургона, наче лапи мавпи, що висить на гілляці. З вух стирчала жорстка волосяна щетина. Зараз Едді видно було тільки одне вухо, бо Джек Андоліні сидів у профіль і не озирався.

Старе Страшко. Але навіть Генрі (а Едді мусив визнати, що його брат не завжди був таким уже проникливим) ніколи б не помилився і не назвав би його Старим Бовдуром. Колін Вінсент був усього-навсього пихатим хлопчиськом на побігеньках. А от під чолом неандертальця ховався такий гострий розум, що Джек був правою рукою Балазара. І Едді не сподобалося те, що Балазар прислав таку важливу людину. Аж ніяк не сподобалося.

— Здоров був, Едді, — відповів Кол. — Я чув, ти в щось вляпався.

— Нічого такого, з чим я не зміг би впоратися самотужки, — сказав Едді. Він упіймав себе на тому, що по-наркоманському чеше по черзі то одну руку, то другу — поки його тримали в ув'язненні на митниці, він неймовірним зусиллям волі намагався не робити цього. І зараз примусив себе зупинитися і стояти спокійно. Але Кол усміхався, і Едді відчув, що його так і пориває зацідити кулаком у цю усміхнену пику, та так, щоби рука вийшла з того боку черепа. І якби не Джек, він би це зробив. Джек досі дивився просто перед собою, і здавалося, що він заглиблений у власні примітивні думки, породжені спогляданням світу в простих основних барвах і елементарних рухах — от і весь діапазон сприйняття, на який здатні люди з таким інтелектом (саме на таку невтішну оцінку наштовхував його зовнішній вигляд). Але Едді вважав, що Джек за один день бачив більше, ніж Кол Вінсент за цілісіньке своє життя.

— Що ж, добре, — мовив Кол. — Це добре.

Запала мовчанка. Кол дивився на Едді й усміхався, чекаючи знову побачити Танець Наркаша — коли вже врешті-решт Едді почне чухатися й переступати з ноги на ногу, як дитина, якій припекло бігти до туалету. Але ще більше він очікував, коли ж Едді спитає: «Що трапилося? І до речі, у вас часом нема з собою ширева?»

А Едді тільки дивився на нього, але не чесався, навіть зовсім не рухався.

Легенький вітерець підхопив обгортку від шоколадного батончика і заходився ганяти її по паркувальному майданчику. Тишу порушував тільки її шелест і пихкання клапанів двигуна, що працював на холостому ходу.

Осміх на обличчі Кола помалу почав втрачати багатозначність.

— Сідай-но, Едді, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Давай проїдемося.

— Куди? — спитав Едді, наперед знаючи відповідь.

— До Балазара. — Джек навіть не глянув на нього, тільки на мить стиснув руки на кермі. На середньому пальці правої руки зблиснув велетенський перстень із суцільного золота, інкрустований оніксом, що випирав, наче око велетенської комахи. — Він хоче знати, де його товар.

— Товар у мене. Все ніштяк.

— Добре. Тоді у всіх усе гаразд, нема про що турбуватися, — сказав Джек Андоліні, але не повернув голови.

— Мені б хотілося спочатку піднятися нагору, — сказав Едді. — Перевдягнутися, побалакати з Генрі…

— І ширнутися, про це не забудь, — сказав Кол, широко розплившись в усмішці на всі свої великі жовті зуби. — От тільки ширнутися тобі, приятелю, нічим.

Дед-е-чим? — подумав стрілець у свідомості Едді, й обидва ледь здригнулися.

Побачивши це, Кол всміхнувся ще ширше. «Ну, нарешті, — промовисто говорила усмішка. — Старий добрий Танець Наркаша. А я вже було почав хвилюватися, Едді». Зуби, що оголилися, коли усмішка стала ширшою, були не кращими за ті, які він продемонстрував раніше.

— Чого це?

— Містер Балазар вирішив, що краще буде, якщо ваша, хлопці, квартира стоятиме прибрана, — сказав Джек, не повертаючи голови. Перед його очима і далі розгортався неймовірний світ, неймовірний для такої людини, як сформулювали б це пересічні спостерігачі. — На випадок, якщо хтось поткне туди носа.

— Наприклад, федерали з ордером на обшук, — додав Кол. — Його обличчя стирчало з вікна фургона і злобно шкірилося. Зараз Едді відчував, що Роландові теж хочеться зацідити кулаком у гнилі зуби, через які усмішка здавалася такою недоброю, чомусь навіть безутішною. Ця єдність почуттів його трохи підбадьорила. — Він найняв прибиральників, щоби вони помили стіни й пропилососили килими. І за цю послугу не візьме з вас жодного цента, Едді!

«А тепер ти спитаєш, що в мене є, — промовляла Колова усмішка. — О так, зараз ти поцікавишся, мій хлопчику. Бо навіть якщо кондитер тобі огидний, цукерки ти все одно любиш, правда ж? А тепер, коли ти знаєш, що Балазар наказав забрати твій персональний резерв…»

1 раптом Едді осяяла думка, неприйнятна і страшна водночас. Якщо заначки немає…

— Де Генрі? — різко спитав він, та так грубо, що Кол від здивування аж сахнувся.

Джек Андоліні нарешті повернув голову. Повертав повільно, так, наче цю дію він виконував дуже рідко і ціною неймовірних зусиль. Здавалося, ще трохи — і в товщі його шиї пролунає скрип незмазаних петель.

— У безпеці, — сказав він і так само повільно повернув голову у вихідне положення.

Едді стояв біля фургона піцерії, борючись із панікою, що невпинно наростала і зроджувала думку за думкою. Зненацька потреба ширнутися, яку йому досить добре вдавалося тримати на припоні, стала нездоланною. Він мусить вмазатися. Після дози він зміг би думати, взяти себе в руки…

«Негайно припини!» — прогримів Роландів голос у його голові, та так гучно, що Едді скривився (і Кол, помилково прийнявши гримасу болю й здивування на обличчі Едді за чергове маленьке па у Танці Наркаша, знову почав усміхатися). — Негайно припини! Весь потрібний контроль дам тобі я!»

Ти не розумієш! Це мій браті Мій брат, трясця його матерії Балазар забрав мого брата!

Ти говориш так, наче я ніколи не чув цього слова. Ти боїшся за нього?

Так! О Господи, так!

Тоді роби те, чого вони від тебе очікують. Плач. Скигли і благай. Проси цього свого ширева. Я впевнений, саме цього вони від тебе і чекають, і певен того, що в них воно є. Роби це все, переконай їху тому, що ти такий і є, і можеш не сумніватися, що всі твої страхи справдяться.

Не розумію, про що ти…

Я про те, що якщо ти покажеш їм, який ти слабак, то жити твоєму дорогоцінному братові залишиться недовго. Саме цього ти прагнеш?

Гаразд. Я заспокоюся. Може, це звучить непереконливо, але я буду спокійний і крутий.

Ти це так називаєш? Гаразд. Так. Будь крутим.

— Так ми не домовлялися, — сказав Едді, ігноруючи Кола і звертаючись просто до волохатого вуха Джека Андоліні. — Не тому я дбав про товар Балазара і тримав язика за зубами, в той час, як будь-хто інший на моєму місці виклав би по п'ять імен за кожен рік зменшення терміну ув'язнення.

— Балазар вирішив, що твоєму брату з ним буде спокійніше, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Він узяв його під своє крило.

— Що ж, добре, — сказав Едді. — Подякуйте йому від мене і скажіть, що я повернувся, його товар на місці і я можу подбати про Генрі так само, як Генрі завжди дбав про мене. Скажіть йому, що в мене в холодильнику стоїть шість банок пива, обкладених льодом, і коли Генрі повернеться, ми їх розіп'ємо, а потім сядемо в свою тачку, поїдемо в місто і завершимо оборудку так, як і має бути. Так, як домовлялися.

— Балазар хоче бачити тебе, Едді, — сказав Джек. Його голос був невблаганний і непохитний. Голова не поверталася. — Залазь у фургон.

— Засунь його собі туди, де не світить сонце, гівнюк, — сказав Едді і рушив до дверей свого будинку.

8

Іти було недалеко, але він спромігся подолати лише півшляху, коли рука Андоліні з паралізуючою силою обценьків ухопила його вище ліктя. Потилицею Едді відчував гаряче, мов у бика, дихання. Все це Андоліні проробив за той проміжок часу, який, на вашу думку (судячи з його зовнішності), знадобився б його мозку для того, аби переконати його руку повернути ручку дверей.

Едді повернувся до нього обличчям.

«Будь спокійним, Едді», — прошепотів Роланд.

«Я спокійний», — відповів Едді.

— Я міг би тебе вбити за таке, — сказав Андоліні. — Ніхто не сміє наказувати мені засунути щось у зад, особливо такі малі гівнюки-наркоші, як ти.

— Хріна собачого вб'єш! — заверещав Едді — але цей крик був продуманим. Спокійний такий крик, могли б подумати ви. Вони стояли там, на пустирі поселення, що називалося Кооперативним містечком Бронкса, — темні фігури в жовтогарячому світлі західного сонця наприкінці весни, що стлалося по землі, і люди чули вереск, і чули слово «вбити», і якщо їхні радіоприймачі були ввімкнені, то вони робили гучність більшою, а якщо вимкнені — то вмикали на повну гучність, тому що так було краще. Безпечніше.

— Ріко Балазар не дотримав слова! Я через нього підставляв свій зад, а він за мене не заступився! Тому я тебе посилаю в сраку, і його пошлю туди так само, та кого завгодно пошлю, бля!

Андоліні мовчки дивився на нього. Його очі були такими темно-карими, що здавалося, ніби колір просочився в білки, надавши їм жовтизни старого пергаменту.

— Якщо президент Рейган порушить дану мені обіцянку, я пошлю його в сраку, і хай він трахне сам себе!

Відлуння слів губилося в цеглі та бетоні. На гральному майданчику через дорогу стояв якийсь малий. Його шкіра на тлі білих бейсбольних шортів і високих кросівок здавалася смолисто-чорною. Хлопець спостерігав за ними, згином ліктя злегка притискаючи баскетбольний м'яч до боку.

— Все сказав? — спитав Андоліні, коли відлуння повністю стихло.

— Так, — відповів Едді абсолютно буденним тоном.

— Добре, — сказав Андоліні. Він розчепірив пальці, що нагадували пальці людиноподібної мавпи, і посміхнувся… а коли він посміхався, одночасно відбувалися дві речі: по-перше, ставав очевидним його шарм, настільки несподіваний, що це обеззброювало людей, а по-друге, було видно, що він справді дуже розумний. Небезпечно розумний. — А тепер ми можемо перейти до справи?

Едді провів розчепіреними пальцями по волоссю, швидко схрестив руки, щоби можна було почесати обидві одночасно, і сказав:

— Мабуть, це буде краще, бо так ми далеко не заїдемо.

— Хай буде так, — сказав Андоліні. — Ніхто нікому нічого не казав, ніхто нікого не ображав. — І, не повертаючи голови, в тому самому ритмі додав: — Повертайся у фургон, ідіоте.

Кол Вінсент, що обережно виліз був із фургона через дверцята, які Андоліні залишив відчиненими, ретирувався так швидко, що аж головою вдарився. Він ковзнув уздовж сидіння і зсутулився на своєму старому місці, сердито потираючи маківку.

— Ти ж не можеш не розуміти, що, коли тебе заарештували митники, умови одразу змінилися, — розсудливо сказав Андоліні. — Балазар — поважна людина. Є інтереси, які він мусить захищати. Люди, яких йому потрібно охороняти. І якось так вийшло, що одним із цих людей виявився твій брат Генрі. Гадаєш, це все туфта. Якщо так, то краще подумай, у якому стані зараз Генрі.

— Генрі в порядку, — сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.

«Генрі, — не раз казав він, — Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з-під контролю, ти ж на межі, ще трохи — і тебе загребуть копи».

«Спокуха, малий, — відповідав Генрі, — не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто-сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.

Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»

— Генрі аж ніяк не в порядку, — сказав Джек Андоліні. — Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен — як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.

«Il Roche — це міст до пекла», — подумав Едді. А вголос сказав: — Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?

— Так.

— Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?

— І твій власний товар також, — відповів Андоліні, — не забувай про це.

— Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?

— Точно.

— А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.

— Не розумію тебе, Едді.

— Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.

— Я не знаю, що він там собі думає, — незворушно відповів Андоліні. — В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.

— А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм — аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?

Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.

— Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.

Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.

— Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?

— Знаю, що нема, — відповів Андоліні. — В мене у фургоні дещо є. Це така штука, схожа на копівську рацію, тільки вона ловить короткохвильові радіопередачі. І якщо їй можна вірити, то навряд чи ти стукач федералів.

— Та невже?

— Еге ж. То що, може, сядемо у фургон і гайда в місто?

— А у мене є вибір?

«Ні», — сказав Роланд у нього в голові.

— Ні, — відповів Андоліні.

Едді поплентався до фургона. Хлопець із баскетбольним м'ячем і досі стояв на другому боці вулиці. Його тінь була такою довжелезною, що нагадувала підйомний кран.

— Забирайся звідси, малий, — сказав Едді. — Тебе тут не було, ти нікого не бачив і нічого не чув. Чеши звідси.

Хлопець побіг геть.

Кол шкірився до Едді на всі кутні.

— Посунься, приятелю, — сказав Едді.

— По-моєму, ти маєш сидіти посередині, Едді.

— Посунься, — повторив Едді. Кол подивився на нього, потім на Андоліні, шукаючи його підтримки. А той просто зачинив двері водія й нерухомо дивився перед собою, наче Будда, у якого сьогодні вихідний, залишивши їм самим вирішувати, хто де сидітиме. Кол знову зиркнув Едді в обличчя і вирішив поступитися йому місцем.

Вони поїхали в Нью-Йорк. І хоча стрілець цього не знав (він тільки зачудовано витріщався на височенні будівлі, що далі, то все вищі й граційніші, мости, що сталевою павутиною з'єднували береги широкої річки, і повітряні диліжанси з пропелерами, які гули, наче дивовижні комахи, вироблені людськими руками), та місцем, до якого вони прямували, була Вежа.

9

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці — Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч — кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» — так їх зазвичай називали — грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

— Добре, — пролунав голос Джорджа Бйонді, — тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

— Я тут, я тут, — сказав Генрі. Він ледь-ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить, щоби вона залишила його в спокої ще хвилин на п'ять.

— Добре. Категорія — мистецтво і розваги. Питання таке… Генрі? Ану не смій куняти, ти, чмо!

— Я не сплю! — жалібно викрикнув Генрі.

— Добре. Питання звучить так: назвіть роман Вільяма Пітера Блетті, що мав шалену популярність, дія якого розгортається в Джорджтауні — фешенебельному передмісті Вашингтона, округ Колумбія, і в якому розповідається про молоду дівчину, одержиму дияволом?

— Джонні Кеш, — відповів Генрі.

— Ну ти й мудак! — заверещав Фігляр Постіно. — Та ти відповідаєш так на кожне питання! У тебе на все одна довбана відповідь — Джонні Кеш!

— Бо Джонні Кеш і є все, — серйозно відповів Генрі, й на мить, поки всі здивовано обдумували почуте, запанувала відчутна тиша… а потім пролунав неприємний вибух сміху: сміялися не тільки чоловіки в кімнаті, де був Генрі, але й двоє інших «джентльменів», що сиділи в коморі.

— Зачинити двері, пане Балазар? — тихо спитав Чимі.

— Та ні, все нормально, — відповів Балазар. Він був сицилійцем у другому поколінні, але говорив зовсім без акценту. Його мова не була мовою людини, яка здобула освіту на вулиці. На відміну від багатьох своїх побратимів по бізнесу, він закінчив середню школу. Ба навіть більше: протягом двох років він навчався в школі бізнесу Нью-йоркського університету. Його голос, як і манера вести бізнес, був спокійним, культурним і американським, а зовнішність вводила всіх в оману так само, як і вигляд Джека Андоліні. Його чиста американська мова без акценту, почута вперше, майже завжди вганяла людей у ступор, наче вони щойно почули особливо вдалий уривок черевомовлення. На вигляд він скидався на фермера, господаря трактиру чи дрібного мафіозо, який досяг успіху не завдяки тому, що в нього є голова на плечах, а тільки через те, що опинився в правильному місці в правильний час. Його зовнішність нагадувала той тип, який розумаки попереднього покоління називали «Вусатим Пітом»: огрядний чолов'яга в селянському одязі. Цього вечора він був одягнений в скромну білу бавовняну сорочку з розстебнутим коміром (попід пахвами розпливалися плями поту) і прості сірі штани з саржі. Товсті ноги без шкарпеток були взуті в коричневі шкіряні туфлі без задників, такі старі, що вони більше скидалися на капці. На кісточках зміїлися багряно-сині варикозні вени.

Чимі й Клаудіо захоплено спостерігали за ним.

Колись давно його називали IlRoche — Скеля. А дехто зі старожилів подосі так до нього звертався. У правій шухляді письмового стола, де інші бізнесмени зберігали блокноти, ручки, скріпки і тому подібне, Енріко Балазар завжди тримав три колоди карт. Але не для того, щоб грати.

Він використовував їх для будівництва.

Брав дві карти і притуляв одна до одної, утворюючи літеру «А» без горизонтальної риски. Поряд будував іще одну фігуру у вигляді літери А. Понад двома клав карту, щоб зробити дашок. 1 так викладав шарами букву А за буквою А, поки на письмовому столі не виростав картковий будиночок. Якщо нахилитися і зазирнути всередину, то можна було побачити щось схоже на вулик із трикутників. Чимі сотні разів спостерігав, як ці будиночки завалюватися (Клаудіо також час від часу ставав свідком Цієї події, але не так часто, бо він був на тридцять років молодший за Чимі, який сподівався скоро піти на пенсію і переїхати зі своєю стервозною дружиною на їхню ферму на півночі Нью-Джерсі, де він увесь свій вільний час плекатиме свій сад… і намагатиметься пережити довбану сучку, на якій він оженився, прожити довше за тещу, мабуть, не вдасться, він вже давно покинув мріяти про те, як їстиме фетучині на поминках Ла-Монстри, Ла-Монстра була вічною, але якась примарна надія пережити бодай стерво-дружину в нього лишалася; у його батька був улюблений вираз, який у перекладі звучав приблизно так: «Господь пісяє тобі на потилицю щодня, але топить лише один раз», і Чимі, хоч і не був дуже впевнений, гадав, що Господь все-таки непоганий хлопець і тому він може сподіватися на те, що переживе якщо вже не тещу, то бодай дружину), але тільки одного разу бачив, як Балазарові урвався через це терпець. Найчастіше конструкція розліталася через якусь дрібницю — хтось грюкнув дверима в сусідній кімнаті чи п'яниця наштовхнувся на стіну. Бувало, Чимі бачив, як будівля, на зведення якої пан Балазар (якого він досі називав Да Босе, як героя коміксу Честера Гоулда) витрачав багато годин, завалювалася, бо в музичному автоматі надто гучно звучали баси. А часом ці повітряні споруди падали без будь-якої видимої причини. Одного разу — цю історію він розповідав як мінімум п'ять тисяч разів, і вона до смерті набридла всім його знайомим (за винятком його самого) — Да Босе подивився на нього поверх руїн і сказав: «Бачиш, Чимі? Ось відповідь — для кожної матері, яка проклинала Бога за те, що її дитина лежить на дорозі мертва, для кожного батька, що проклинає чоловіка, який звільнив його з заводу, залишивши без роботи, для кожної дитини, що народжена була страждати і спитала — чому. Наші життя подібні до цих штук, які я будую. Іноді вони ламаються з якоїсь причини, а буває, це відбувається зовсім без причини».

Карлочимі Дрето вважав це найглибокодумнішим з усіх почутих ним тверджень про життя людини в світі.

Той єдиний випадок, коли Балазар розлютився через падіння будиночка, стався дванадцять, а може, й чотирнадцять років тому. До нього прийшов один тип, аби спитати щодо спиртного. Неосвічений тип, який жодного поняття не мав про гарні манери. Від нього смерділо так, наче він приймав ванну раз на рік, та й то з-під палки. Інакше кажучи, недоумкуватий ірландець. І звісно, він прийшов через випивку. Ірландцям завжди потрібна лише випивка, наркота їм по цимбалах. А цей ірландець, він подумав: те, що стоїть на столі в Да Босса, — якийсь жарт. «Загадай бажання!», — закричав він після того, як Да Босе пояснив йому (культурно пояснив, як джентльмен джентльменові), чому вони не можуть займатися комерцією разом. А потім цей ірландець, один із тих чуваків з кучерявим рудим волоссям і таким блідим кольором шкіри обличчя, що його можна прийняти за туберкульозника чи щось таке, один із тих, чиє прізвище починається на О, а потім іде така закарлючка між О і справжнім прізвищем, так от, він взяв і дунув на стіл Балазара, наче піno,[8] який задуває свічки на святковому торті, й карти розлетітися довкола Балазарової голови, і Балазар відчинив ліву горішню шухляду письмового столу, шухляду, у якій інші бізнесмени могли б зберігати канцелярське приладдя, приватні цидулки чи щось подібне, і дістав звідти пістолет сорок п'ятого калібру, і застрелив того ірландця, влучивши в голову, а вираз Балазарового обличчя при цьому не змінився, і після того, як Чимі і хлопець на ім'я Трумен Алекзандер, котрий помер чотири роки тому від серцевого нападу, закопали ірландця під курником десь за Седонвілем, штат Коннектикут, Балазар сказав, звертаючись до Чимі:

— Будувати — справа людей, paisan.[9] А руйнувати — справа Бога. Згоден?

— Так, пане Балазар, — відповів тоді Чимі. Він і справді був згоден.

Балазар вдоволено кивнув.

— Ви зробили так, як я звелів? Поховали його там, де на нього будуть срати кури й качки чи щось таке?

— Так.

— Дуже добре, — лагідно сказав Балазар і дістав з правої горішньої шухляди письмового стола нову колоду карт.

Одним рівнем Скеля Балазар не вдовольнявся. На даху першого ряду він будував другий (тільки вже не такий широкий), над другим — третій, понад третім — четвертий. Щоби будувати вище, йому потрібно було підвестися. Тепер, для того щоб зазирнути всередину, не треба було низько нахилятися. А заглянувши, можна було побачити не ряди трикутних фігур, а крихку, предивну і неймовірно гарну залу із ромбів. Якщо надто довго дивитимешся всередину — голова тобі піде обертом. Якось Чимі зайшов на Коні-Айленді в «Дзеркальний лабіринт», і там йому запаморочилося в голові. Більше він туди не ходив.

Чимі казав (він вважав, що йому ніхто не вірить, а насправді всім було просто байдуже), що одного разу бачив, як Балазар збудував щось подібне не до будиночка з карт, а до справжньої вежі з карт. Ця вежа стояла, аж доки не був зведений дев'ятий рівень, а потім впала. Чимі не знав, що всім це до сраки, бо всі, кому він розповідав, зображали перед ним щиросердне здивування, тому що Чимі був наближеною особою Да Босса. Але люди справді були б вражені, якби йому вдалося дібрати слова для опису вежі — її витонченості, її висоти (вона сягала майже трьох чвертей відстані од кришки письмового стола до стелі, конструкція з вшіетів, двійок, королів, десяток і тузів, схожа на мереживо; червоно-чорна конфігурація з паперових ромбів кидала виклик світові, який у вихорі мчить крізь усесвіт непослідовних рухів і сил); вежа, котра для захопленого погляду Чимі здавалася промовистим запереченням усіх несправедливих парадоксів життя.

Якби він міг дібрати правильні слова, то сказав би: «Я дивився на те, що він побудував, і розумів, чому існують зірки».

10

Балазар знав, як усе мусило бути.

Федерали пронюхали, що Едді везе товар — можливо, він вчинив нерозумно, коли обрав саме Едді, мабуть, інстинкти починають його підводити. Але Едді чомусь здавався такою підходящою кандидатурою, таким ідеальним перевізником. Балазарів дядько (перша людина, на яку він працював у бізнесі), казав, що існують винятки з будь-якого правила, крім одного: ніколи не довіряй нарколигам. Балазар тоді промовчав — не годилося п'ятнадцятилітньому хлопчакові висловлювати свою думку, навіть якби він хотів погодитися, — але про себе подумав, що єдине правило без винятків — це те, що існують правила, яких це правило не стосується.

«Але якби тіо[10] Вероне був живий, — подумав Балазар, — він би посміявся з тебе і сказав: слухай, Ріко, ти завжди був надто розумним, коли це стосувалося твого зиску, ти знав правила, ти тримав рота на замку, коли це було потрібно, але в тебе завжди був зарозумілий погляд. Ти завжди був занадто високої думки про свій розум і врешті-решт ускочив у халепу, пастку власної гордині. Я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно так воно і станеться».

Він склав дві карти у формі літери А і накрив їх іншою картою.

Едді загребли, трохи протримали, а потім випустили.

Балазар забрав брата Едді та весь їхній запас марафету. Цього буде досить, аби заманити його… а Едді йому був потрібен.

Балазар хотів бачити Едді тому, що його тримали лише дві години, а дві години — це ненормально.

Допитували його в аеропорту Кеннеді, а не на 43-й вулиці, і це також було ненормально. Це означало, що Едді вдалося скинути більшу частину чи навіть весь кокс.

А може, ні?

Він думав. Він розмірковував.

Едді вийшов з аеропорту Кеннеді через дві години після того, як його вивели з літака. Цього часу було надто мало, щоби витрясти з нього правду, і надто багато, аби вони вирішили, що він чистий, що якась стюардеса просто поспішила з висновками.

Він думав. Він розмірковував.

Брат Едді був зомбі, але сам Едді ще не втратив клепки, Едді досі був міцним горішком. За дві години його б так легко не завербували… якщо тільки це не пов'язано з його братом. Щось із його братом.

Та все одно, чому його не відвезли на Сорок третю вулицю? Як так вийшло, що не було фургона митниці, замаскованого під поштову вантажівку (якби не ґрати на задніх вікнах, їх можна було б легко сплутати)? Бо Едді справді щось зробив із товаром? Десь його скинув? Сховав?

Сховати товар на літаку неможливо.

І скинути неможливо.

Звісно, і з деяких в'язниць годі втекти, й деякі банки пограбувати, і від деяких термінів ув'язнення відмазатися. Але ж людям іноді це вдавалося. Гаррі Гудіні пощастило вибратися з гамівних сорочок, замкнених багажників, банківських сховищ, хай їм чорт. Але Едді Дін — не Гудіні.

Справді?

Він міг наказати прикінчити Генрі в їхній квартирі, міг зробити так, щоб Едді загинув на лонг-айлендській естакаді або — навіть краще — також у квартирі, де копи побачили б таку картину: двоє наркашів, докайфувавшись до нестями, забули, що вони брати, і повбивали один одного. Ате при цьому надто багато питань залишилося б без відповіді.

Він отримає відповіді тут, у себе, і залежно від того, якими вони будуть, і щоби клопіт не заскочив його зненацька, вживе якихось заходів чи просто задовольнить свою цікавість (будуть відповіді), а потім замочить їх обох.

Кількома відповідями більше — двома наркоманами менше. Бодай якийсь зиск і не така вже й велика втрата.

У іншій кімнаті тривала вікторина, й хід знову перейшов до Генрі.

— Добре, Генрі, — сказав Джордж Бйонді. — Будь уважний, бо питання підступне. Категорія — географія. Питання таке: як називається єдиний континент на планеті, де живуть кенгуру?

Запала напружена мовчанка.

— Джонні Кеш, — відповів Генрі, й усі розреготалися на повні горлянки, та так, що аж стіни здригнулися.

Чимі напружився, боячись, що Балазарів картковий будиночок (який міг би стати Вежею тільки в тому разі, якби так було завгодно Господові чи сліпим силам, що керували всесвітом від Його імені) розлетиться.

Карти трохи затремтіли. Якщо хоч одна з них упаде, то вона неминуче потягне за собою інші.

Але цього не сталося.

Балазар підвів очі і всміхнувся до Чимі.

— Piasan, — сказав він. — Il Dio est bono; il Dio est malo; temps est poco-poco; tu est une grande peeparollo.[11]

Чимі всміхнувся.

— Si, senor, — відповів він. — Io grande peeparollo; Io va fanculo por tu.[12]

— None va fanculo, catzarro, — відповів йому Балазар. — Eddie Dean va fanculo.[13]

Він лагідно посміхнувся і почав зводити другий рівень своєї карткової вежі.

11

Коли фургон припаркувався біля Балазарового бару, Кол Вінсент саме дивився на Едді. І побачив шось неймовірне. Він спробував заговорити і зрозумів, що не може. Язик прилип до піднебіння, і Кол зміг видушити з себе тільки притлумлене бурмотіння.

Він побачив, що колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

12

Цього разу рішення Роланда виступити на передній план було підсвідомим: він інстинктивно плигнув, ні про що не думаючи, рухаючись так само спонтанно, як і тоді, коли зіскакував зі стільця й тягнувся по револьвери, коли хтось вдирався до кімнати.

«Вежа! — ошелешено подумав він. — Це ж Вежа, Господи, Вежа в небі, Вежа! Я бачу в небі Вежу, накреслену вогненними червоними лініями! Катберте! Алане! Десмонде! Вежа! В…»

Але цього разу він відчув, що Едді бореться — не з ним, а намагаючись поговорити, відчайдушно прагнучи щось йому пояснити.

Стрілець відійшов назад і почав слухати — слухати без надії. А десь над узбережжям, на невідомій відстані в часі й просторі, його непритомне тіло здригалося в конвульсіях і тремтіло, як тіло людини, що бачить солодкий до нестями чи неймовірно кошмарний сон.

13

«Вивіска! — кричав Едді у своїй власній голові… й голові того, іншого. — Це просто неонова вивіска, не знаю, про яку вежу ти думаєш, але це просто бар, він належить Балазарові, «Похила вежа», так він його назвав на честь тієї, що стоїть у Пізі! Це просто вивіска, що буцімто зображає Пізанську вежу, яка падає, хай їй хрін! Припини! Заспокойся! Чи ти хочеш, щоб нас замочили ще до того, як у нас з'явиться шанс показати їм, де раки зимують?»

«Пітза?» — із сумнівом перепитав стрілець і знову подивився на вивіску.

Вивіска. Так, тепер він і сам бачив: то була не Вежа, а Стовп-вказівник. Він похилився на один бік, на ньому було багато зубчатих вигинів, і виглядав він дивовижно — але й по всьому. Зараз Роланд бачив, що вивіска була зроблена з трубок, трубок, у якийсь спосіб наповнених червоним болотяним вогнем, що палахкотів усередині. У деяких місцях його було менше, ніж у інших — у цих місцях вогненні лінії пульсували і дзижчали.

Тепер він роздивився, що під вежею були літери, зроблені з вигнутих трубок. У більшості це були Великі Літери. ВЕЖА — прочитав він, так, ПОХИЛА. ПОХИЛА ВЕЖА. Перше слово складалося з трьох літер: перша була Б, другої букви він не знав, а третя Р.

«Бер?» — спитав він у Едді.

«БАР. Це не важливо. Тепер розумієш, що це просто вивіска, знак? Ось що має значення!»

«Розумію, — відповів стрілець. А сам подумав: «Невже в'язень справді вірить у те, що сказав? Чи він тільки намагається, аби все не пішло шкереберть (як і вежа, зображена вогненними лініями, бо, схоже, ще трохи, і вона впаде)? І здивувався, як це Едді може вважати будь-який знак звичайною річчю.

Тоді розслабся! Чуєш мене? Розслабся!

«Бути крутим?» — спитав Роланд, і обидва відчули, що він ледь-ледь посміхнувся в свідомості Едді.

Так, будь крутим. Дозволь, я сам все владнаю.

Так. Добре. Він дозволятиме Едді самому все владнати.

Принаймні деякий час.

14

Кол Вінсент нарешті спромігся відліпити язика від піднебіння.

— Джеку. — Його голос був таким же рипучим, як грубе килимове покриття.

Андоліні заглушив двигун і роздратовано глянув на нього.

— Його очі.

— Що там з його очима?

— А що з моїми очима? — спитав Едді.

Кол глянув на нього.

Сонце вже сіло. В повітрі не залишилося нічого, крім денної порохняви, але світла було достатньо, аби Кол побачив, що очі Едді знову карі.

Якщо вони взагалі змінювали колір.

«Ти ж це бачив». — наполягала якась частина його свідомості. Але чи було це насправді? Колові було двадцять чотири роки, і за останні двадцять один рік жодна людина в світі не вважала його вартим довіри. Часом він бував корисний. Майже завжди був слухняний… якщо його тримали на короткому повідку. Та чи надійний? Ні. І з часом Кол перестав довіряти сам собі.

— Нічого, — пробурмотів він.

— Тоді ходімо, — сказав Андоліні.

Вони вийшли з фургона. Оточені вартовими — Андоліні ліворуч, Вінсент праворуч, — Едді зі стрільцем переступили поріг Похилої вежі.

1

У своєму блюзі двадцятих років Біллі Голідей співала (й одного дня пісенне пророцтво справдилося щодо неї самої): «Лікар сказав: зроби свій вибір, дочко, і не вживай цих штук/Ще пару раз ширнешся — і все, тобі каюк». Каюк Генрі Діну настав за п'ять хвилин до того, як фургон пригальмував перед «Похилою вежею» і його брата повели всередину.

Запитання Генрі ставив Джордж Бйонді (друзі називали його «Великим Джорджем», а вороги — «Великим шнобелем»), бо сидів праворуч від нього. Зараз, коли Генрі сидів, куняючи й по-совиному кліпаючи очима, Фігляр Постіно вклав фішку в руку, що вже набула того відтінку пилюки, який свідчить про тривалу залежність від героїну, сірого відтінку — передвісника гангрени.

— Твоя черга, Генрі, — сказав Фіґляр, і Генрі безвільно випустив фішку з руки.

Й оскільки він і далі сидів, утупившись у якусь точку в просторі та не виказуючи жодного наміру посувати фішку, Джиммі Гаспіо зробив це за нього.

— Глянь-но, Генрі, — сказав він. — У тебе є шанс урвати шматок пирога.

— Пирога-шмирога, — сонно сказав Генрі, а потім несподівано роззирнувся навкруги, неначе пробуджуючись. — А де Едді?

— Невдовзі буде тут, — заспокоїв його Фігляр. — Ти грай давай.

— А дозу дасте?

— Грай, Генрі.

— Добре, добре, тільки не нависай наді мною.

— Не нависай над ним, — наказав Джиммі Кевін Блейк.

— О'кей, не буду, — погодився Джиммі.

— Готовий? — спитав Джордж Бйонді й значуще підморгнув іншим, коли підборіддя Генрі опустилося на груди, а потім знову повільно піднялося — видовище нагадувало споглядання колоди, яка ще не промокла наскрізь і тому не готова навіки опуститися на дно.

— Ага, — відповів Генрі. — Валяй.

— Валяй! — радісно вигукнув Джиммі Гаспіо.

— Валяй його, козла! — погодився Фігляр, і всі вибухнули сміхом (Балазарова споруда в іншій кімнаті, що тепер сягала трьох поверхів заввишки, знову заколивалася, але не розвалилася).

— О'кей, слухай уважно, — сказав Джордж і знову підморгнув. І хоча категорією Генрі був спорт, Джордж оголосив іншу — «Розваги і мистецтво».

— У якого популярного співака в стилі кантрі та вестерн були такі хіти, як «Хлопець, якого звали Сью», «Блюз в'язниці Фолсом» та ще купа селюцьких пісень?

Кевін Блейк, настільки розумний, що справді міг додати сім і дев'ять (якби для цього йому дали фішки для покеру), аж зайшовся реготом, плескаючи себе по колінах, та так, що ледь не перекинув дошку.

І далі вдаючи, що читає з картки, яку тримав у руці, Джордж продовжив: — Цього популярного співака також знають під псевдонімом «Чоловік у чорному». Його ім'я означає місце, куди ти відливаєш,[14] а прізвище — це те, що ти маєш у гаманці,[15] звісно, якщо ти не довбаний нарколига.

Настала довга пауза: всі притихли в очікуванні.

— Волтер Бреннан, — нарешті сказав Генрі.

Вибух реготу. Джиммі Гаспіо міцно стис плечі Кевіна Блейка. Кевін кілька разів садонув Джиммі кулаком у плече. Картковий будиночок у Балазаровому кабінеті, що вже перетворювався на вежу з карт, знову заколивався.

— Ану позатикайте пельки! — проревів Чимі. — Да Босс будує!

Вони миттю втихомирилися.

— Добре, — сказав Джордж. — Правильна відповідь, Генрі. Це було не так легко, але ти впорався.

— Як завжди, — відповів Генрі. — Я завжди, бля, виходжу сухим із води. То як щодо дози?

— Класна ідея! — сказав Джордж і взяв десь у себе за спиною коробку від сигар «Рої-тан», витяг звідти шприц і втикнув його у поколоту вену вище ліктя Генрі. І тут Генрі настав каюк.

2

Зовні фургон піцерії виглядав задрипаним, але під дорожнім брудом і фарбою з балончика ховалося диво високих технологій, якому б позаздрили навіть убеенівці. Як неодноразово повторював Балазар, тих козлів не обдуриш, якщо не будеш завжди на крок попереду них — у тому числі якщо в тебе не буде такого самого обладнання. Коштувало воно дорого, але Балазар мав одну перевагу: те, що УБН купувало за шалені гроші, його люди просто цупили. На Східному узбережжі повсюдно знаходилися працівники компаній, що виготовляли електроніку, готові продати вкрай секретні розробки за зниженими цінами. Ці каццароні (Джек Андоліні називав їх кокаїнниками з Силіконової долини) буквально нав'язували свій товар.

Під приборним щитком розміщувався повний боєкомплект: поліцейська рація, ультрависокочастотний глушник поліцейських радарів, широкодіапазонний/високочастотний детектор радіопередач; високочастотний генератор перешкод, ретранслятор-підсилювач, завдяки якому всі спроби відшукати фургон стандартними методами триангуляції закінчувалися тим, що фургон виявляли одночасно в Коннектикуті, Гарлемі й у готелі «Монтаук Саунд», радіотелефон… і маленька червона кнопка, яку Андоліні натиснув одразу ж після того, як Едді Дін вийшов із фургона.

У кабінеті Балазара пролунав короткий дзвінок внутрішнього телефону.

— Це вони, — сказав Балазар. — Клаудіо, впусти їх. Чимі, накажи всім стулити писки. Едді Дін не знає, що, крім тебе і Клаудіо, зі мною є ще хтось. Чимі, йди до комори й посидь там з іншими джентльменами.

Вони пішли: Чимі повернув ліворуч, Клаудіо Андоліні — праворуч.

Балазар повільно почав зводити черговий поверх своєї будівлі.

3

«Я сам усе владнаю», — повторив Едді, поки Клаудіо відчиняв двері.

«Добре». — погодився стрілець, але розслаблятися не став, був напоготові, готовий вийти на передній план у ту ж мить, коли виникне бодай видимість такої потреби.

Брязкали ключі. Стрілець гостро відчував запахи. Від Кола Вінсента, який стояв праворуч, тхнуло немитим тілом, від Джека Андоліні ліворуч — якимось різким, майже терпким лосьйоном після гоління. Коли вони ступили до затемненого бару, в ніс ударив кислий запах пива.

Запах пива був для нього єдиним знайомим ароматом у цьому приміщенні. То був не задрипаний салун з посиланою стружками підлогою, й дошками, покладеними на козли для розпилювання замість шинкваса. Стрілець мусив визнати, що таким закладам, як шинок Шеба в Таллі, до цього було не дорівнятися. Куди не кинь оком, м'яким світлом вилискувало скло. У цій одній-єдиній кімнаті було більше скла, ніж він бачив за всі свої роки, з того часу, як виріс, — саме тоді почали закриватися лінії постачання, частково через напади повстанців під проводом Фарсона, Доброго Чоловіка, але в основному, вважав стрілець, тому, що світ почав зрушувати з місця. Фарсон був лише ознакою того великого зрушення, але аж ніяк не його причиною.

Він бачив їхні відображення скрізь — на стінах, на обкладеному склом шинквасі й у довгому дзеркалі за ним. Їхні фігурки в мініатюрі відображалися навіть на вигнутих стінках бокалів для вина у формі дзвонів, що, перевернуті догори дном, висіли над шинквасом… бокалів блискучих і крихких, як святкові прикраси.

У кутку стояла скульптура, зроблена з вогників, що спалахували і мінилися, спалахувати і мінилися, спалахували і мінилися. Золотистий ставав зеленим, зелений — жовтим, жовтий — червоним, червоний — знову золотистим. Перетинав її напис Великими Літерами. Це слово він міг прочитати, але не розумів його значення: РОКОЛА.

Та байдуже. Тут на нього ще чекали справи.'Він не мандрівник і не може дозволити собі розкіш поводитися як мандрівник; хай там якими дивовижними чи гідними подиву не були б речі, що трапляються на його шляху.

Чоловік, що їх впустив, вочевидь був братом того, хто правив диліжансом, який Едді називав фургоном (мабуть, щось на кшталт фури, вирішив Роланд), хоча цей був вищий на зріст і років на п'ять молодший. У наплічній кобурі він мав зброю.

— Де Генрі? — спитав Едді. — Я хочу бачити Генрі. — Він підвищив голос. — Генрі! Агов, Генрі!

Відповіді не було; тільки тиша, в якій бокали, що висіли над шинквасом, здавалося, невловно завібрували, та так тихо, що людське вухо не змогло б розрізнити цього звуку.

— Спочатку з тобою хоче побалакати пан Балазар.

— Ви заткнули йому рота кляпом і тримаєте десь зв'язаного, так? — спитав Едді, і не встиг Клаудіо навіть рота розтулити для відповіді, як Едді розреготався. — Та ні, чим я думаю — ви просто дали йому ширнутися, от і все. Він у відрубі. Навіщо возитися з мотузками та кляпами, якщо Генрі можна заспокоїти, вколовши йому дозняк, та й по всьому? Добре. Ведіть мене до Балазара. Покінчимо з цим раз і назавжди.

4

«Черговий знак», — подумав стрілець, побачивши вежу з карт на Балазаровому письмовому столі.

Балазар не підвів погляду. Карткова вежа вже була такою високою, що потреба в цьому відпала — він дивився поверх неї. На обличчі — вираз щирого вдоволення й лагідності.

— Едді, — мовив він. — Радий тебе бачити, синку. Я чув, в аеропорту «Кеннеді» тебе спіткали якісь неприємності?

— Я вам не син, — відрубав Едді.

Балазар повів рукою, зробивши легенький жест — комічний, сумний і недовірливий водночас. «Як ти можеш так говорити? Ти ображаєш мене, Едді», — неначе промовляв він.

— Перейдімо одразу до суті, — сказав Едді. — Ви знаєте, що тут або одне, або інше: або федерали мене пасуть, або їм довелося мене відпустити. Ви знаєте, що розколоти мене всього лише за дві години їм би не вдалося. І якби це сталося, то я б уже сидів на Сорок третій вулиці, відповідаючи на питання між перервами, відведеними для ригання в раковину.

— А вони пасуть тебе, Едді? — лагідно спитав Балазар.

— Ні. Їм довелося мене відпустити. Вони у мене на хвості, але я не маю на собі жучків.

— Отже, ти заховав товар. Це цікаво. Розкажи мені, як можна заховати два фунти коксу на реактивному літаку? Таку інформацію завжди корисно мати. Це наче в історії про загадку замкненої кімнати.

— Я його не заховав. Але й при собі його не маю, — сказав Едді.

— А хто має? — спитав Клаудіо і почервонів, бо його брат понуро, майже люто зиркнув на нього.

— Він, — із посмішкою відказав Едді, показуючи на Енріко Балазара, що височів над вежею з карт. — Товар уже доставлено.

Уперше відтоді, як Едді ввели під конвоєм до кабінету, на обличчі Балазара з'явився непідробний вираз: здивування. З'явився і миттю зник. Він ввічливо посміхнувся.

— Так, — сказав він. — Доставлено до місця, про яке ти повідомиш пізніше, після того як ти, твій брат і ваш товар опинитеся в безпеці. Може, в Ісландії. Ти так усе розрахував?

— Ні, — відповів Едді. — Ви не розумієте. Він тут. Доставка додому. Як ми й домовлялися. Бо навіть у такі часи, у такий вік, як нині, є люди, котрі й досі вважають, що угода є угода і її треба виконувати, як домовлялися від самого початку. Знаю, звучить неймовірно, але це факт.

Всі вирячилися на нього.

«Як я тримаюся, Роланде?» — спитав Едді.

По-моєму, тримаєшся ти чудово. Але не дозволяй цьому Балазарові знову повернути душевну рівновагу, Едді. Гадаю, він небезпечний.

Думаєш? Ну, на цьому я знаюся краще за тебе, друже. Я на сто відсотків упевнений, що він небезпечний. Дуже небезпечний, хай йому чорт.

Він знову подивився на Балазара і злегенька йому підморгнув.

— Тож якщо кому й слід зараз перейматися щодо федералів, то це вам, а не мені. Якщо вони приїдуть сюди з ордером на обшук, то може виявитися, що вас трахнуть, навіть якщо ви не розставите ноги, пане Балазар.

Балазар узяв дві карти, але руки зненацька затремтіли, і він відклав їх убік. Це тривало не довше миті, але Роланд помітив, і Едді побачив також. На його обличчі з'явився й одразу ж зник вираз нерішучості — можливо, навіть миттєвого страху.

— Тримай язика на припоні, коли розмовляєш зі мною, Едді. Стеж за своєю мовою і, будь ласка, пам'ятай, що мій час і моє терпіння щодо всіляких нісенітниць вже майже вичерпані.

Вираз обличчя Джека Андоліні став стривоженим.

— Та він з ними змовився, пане Балазар! Цей малий гівнюк здав їм кокс, і вони підкинули його сюди, поки вдавали, що допитують його!

— Тут нікого не було, — сказав Балазар. — Ніхто не зміг би підібратися до мене близько, Джеку, і ти це знаєш. Варто лише голубові на даху перднути, як спрацьовує сигналізація.

— Але…

— Навіть якби їм вдалося десь нас підставити, у нас все одно стільки людей у їхній організації, що через три дні їхня справа накрилася б мідним тазом. Ми б знали — хто, коли і як.

Погляд Балазара знову повернувся до Едді.

— Едді, у тебе в розпорядженні п'ятнадцять секунд на те, щоб припинити верзти цю хрінотінь. А потім я звелю Чимі Дрето зробити тобі боляче. Ще пізніше, трохи поробивши тобі боляче, він піде, і з сусідньої кімнати ти почуєш, як він робить боляче твоєму братові.

Едді весь напружився.

«Спокійно», — пробурмотів стрілець, а сам подумав: «Завдати йому болю — раз плюнути. Для цього тільки треба вимовити ім'я його брата. Це все одно що колупатися палицею у відкритій рані».

— Зараз я зайду до вашого туалету, — сказав Едді й показав рукою на двері в дальньому лівому кутку кімнати. Ці двері були настільки непомітні, що майже зливалися з обшивкою стін. — І зайду сам. А потім вийду з фунтом вашого кокаїну. Половиною партії. Ви його перевірите. Потім приведете Генрі сюди, щоб я на нього подивився. Коли я його побачу, переконаюся, що з ним усе гаразд, ви віддасте йому наш марафет, і він поїде додому з одним із ваших джентльменів. Поки він буде в дорозі, я і… — «Роланд» мало не сказав він, — я і решта чуваків, що, як нам з вами обом добре відомо, тут стовбичать, спостерігатимемо, як ви будуєте ту штуку. Коли Генрі буде вдома, в безпеці — тобто ніхто не нависатиме над ним, тримаючи біля скроні пушку, — він подзвонить і скаже одне слово. Це пароль, ми вигадали його, коли я їхав на завдання. Про всяк випадок.

Стрілець зазирнув у підсвідомість Едді, щоби перевірити, правда це чи блеф. Це була правда, принаймні Едді в це вірив. Роланд зрозумів, що Едді справді вірить, що його брат Генрі радше помре, ніж скаже це слово під дулом пістолета. Сам стрілець не був такий упевнений.

— Мабуть, ти гадаєш, що я досі вірю в Санта-Клауса, — сказав Балазар.

— Знаю, що не вірите.

— Клаудіо. Обшукай його. А ти, Джеку, йди до мого туалету. Обшукай там усе.

— Там є якийсь сховок, про який я не знаю? — спитав Андоліні.

Балазар замислився, не зводячи з Андоліні уважного погляду темно-карих очей. — На задній стінці аптечки є маленька відсувна панель, — нарешті сказав він. — За нею я тримаю кілька особистих дрібничок. Для фунта марафету там місця замало, але все одно краще перевір.

Коли Джек зайшов до маленької вбиральні, стрілець побачив спалах того самого холодного білого світла, що й у вбиральні повітряного диліжансу. Потім двері зачинилися.

Балазарів погляд блискавично метнувся до Едді знову.

— Навіщо вся ця маячня божевільного, Едді? — мало не з сумовитим виразом промовив він. — Я вважав тебе розумнішим.

— Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі, — тихо мовив Едді.

Балазар виконав його прохання. Він довго не відводив погляду. Потім відвернувся, засунувши руки в кишені так глибоко, що стало помітним заглиблення між половинками його селянської дупи. Всім своїм виглядом він демонстрував жалість — співчуття до блудного сина, — але перед тим, як він знову відвернувся, Роланд встиг вловити на його обличчі вираз, що аж ніяк не можна було назвати співчуттям. Те, що Балазар побачив у очах Едді, не спонукало його сумувати, а навпаки — викликало сильне занепокоєння.

— Роздягайся, — наказав Клаудіо, наставивши на Едді пістолета.

І Едді почав знімати одяг.

5

«Мені це все не подобається», — розмірковував Балазар, чекаючи, поки Джек Андоліні вийде з туалету. Йому було страшно, він раптом почав пітніти — не тільки під пахвами і в паху (в цих місцях він пітнів навіть у найлютіші морози), — а весь вкрився потом. Коли Едді їхав, то виглядав як наркаш — хай навіть розумний, але все одно наркаш, жалюгідна істота, яку можна заманити будь-куди, підчепивши за яйця риболовним гачком героїну, — а повернувся зовсім іншим… яким же? Так, наче він певним чином змінився, змужнів.

Так, наче хтось влив йому в горло дві кварти додаткового зухвальства.

Так. У цьому вся суть. І в наркоті. В цій довбаній наркоті. Джек перевертав догори дригом все в туалеті, Клаудіо з заповзяттям тюремника-садиста проводив особистий огляд Едді. Коли він, чотири рази харкнувши на ліву долоню, розтер змішану з соплями слину по правій руці й засадив її в гузницю Едді аж по самий зап'ясток і дюйми на два-три далі, Едді сприйняв це так незворушно, з такою стійкістю, яка, на думку Балазара, раніше не була притаманна йому чи будь-якому іншому нарколизі.

Наркоти не було ні в туалеті, ні на Едді, ні у нього всередині. Ніякого товару ні в одязі, ні в куртці, ні в дорожній сумці Едді. Отже, це все блеф і нічого, крім блефу.

Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі.

Він і подивився. Побачене змусило його нервуватися. Балазар зрозумів, що Едді Дін ні на йоту не сумнівається: він зайде до туалету і вийде з половиною Балазарової партії товару.

Балазар і сам уже ладен був у це повірити.

Клаудіо Андоліні витяг руку. Його пальці вийшли з анального отвору Едді Діна зі звуком «плям». Клаудіо так скривив рота, що той став схожим на риболовну волосінь із зав'язаними на ній вузлами.

— Швидше, Джеку! У мене рука замащена лайном цього наркаша! — сердито крикнув Клаудіо.

— Якби я знав, що ти там проводитимеш дослідження, Клаудіо, я б після останнього срання підтерся ніжкою стільця, — лагідно сказав Едді. — Твоя рука вилізла б чистішою, а мені не довелося б стояти тут із відчуттям, ніби мене щойно зґвалтував бик Фердинанд.

— Джеку!

— Спустися на кухню й помий руку, — тихо наказав Балазар. — Ми з Едді не маємо жодних причин шкодити один одному. Правда ж, Едді?

— Саме так, — погодився Едді.

— Все одно він чистий, — сказав Клаудіо. — Ну, не те щоб чистий. Просто у нього нічого немає. Будьте певні. — І вийшов, з огидою несучи перед собою руку, наче дохлу рибу.

Едді спокійно дивився на Балазара, а той знову почав думати про Гаррі Гудіні, Блекстоуна, Дага Генінґа і Девіда Копперфільда. Всі казали, що виступи штукарів — це така ж сива давнина, як і водевіль. Але ж Генінґ був суперзіркою, а малий Копперфільд — від того у глядачів взагалі зірвало дах, коли Балазар один-єдиний раз бачив його шоу в Атлантик-Сіті. Балазар обожнював фокусників відтоді, як уперше побачив одного на розі вулиці: той заробляв собі дріб'язок, показуючи фокуси з картами. А що насамперед роблять усі фокусники перед тим, як показувати фокус, — щось таке, від чого в усієї публіки перехопить подих, а потім вона шалено зааплодує? Що вони завжди роблять, так це запрошують когось із глядачів переконатися, що місце, звідки незабаром з'явиться кролик, чи голуб, чи красунечка з оголеними грудьми, абсолютно порожнє. Більше того: пересвідчитися, що потрапити туди, всередину, аж ніяк не можливо.

Думаю, може, він це зробив. Не знаю як, і мені начхати. Єдине, що мені відомо напевно — мені геть не подобається ця фігня, зовсім не подобається.

6

Джорджеві Бйонді теж дещо не подобалося. І він сумнівався, що й Едді Дін буде від цього в шаленому захваті.

Джордж був абсолютно впевнений, що невдовзі після того, як Чимі зайшов до кабінету бухгалтера і загасив світло, Генрі помер. Помер тихо, не завдаючи нікому клопоту. Його душа просто відлетіла собі геть, як спора кульбабки, підхоплена легеньким вітерцем. На гадку Джорджа, це могло статися саме тоді, коли Клаудіо пішов на кухню помити свою замащену лайном руку.

— Генрі? — прошепотів Джордж на вухо Генрі. Його губи опинилися так близько від вуха Генрі, що виглядало це так, ніби він цілує дівчину в кінотеатрі, і це було так, хай йому грець, непристойно, особливо якщо подумати про те, що чувак, мабуть, мертвий — це було наче наркофобія чи як там, бля, її називали, — але він мусив дізнатися, а стінка між цим кабінетом і Балазаровим була дуже тонка.

— Що там таке, Джордже? — спитав Фігляр Постіно.

— Стули писок, — тихо нагримав на нього Чимі. В голосі вчувалося ревіння двигуна на холостому ходу.

Усі стулили писки.

Джордж просунув руку під сорочку Генрі. Ох, дедалі, то гірше. Його не полишало відчуття, що він з дівчиною в кіно. Тепер він її мацав, тільки це була не вона, а він. Це вже була не просто наркофобія, а підорська наркофобія, бля. Кістляві, як і в будь-якого наркоші, груди Генрі не піднімалися й не опускалися, і всередині нічого не робило стук-стук-стук. Для Генрі Діна все закінчилося, участь Генрі Діна у бейсбольному матчі скінчилася в сьомому раунді. Крім його годинника, нічого не цокало.

Джордж повернувся до Чимі Дрето, відчувши тяжкий дух маслинової олії й часнику (аромат Старої Доброї Італії, який оточував його завжди), і прошепотів:

— Здається, у нас проблема.

7

Джек вийшов із туалету.

— Там нема ніякої наркоти, — сказав він і втупився важким поглядом у Едді. — А якщо ти думаєш про вікно, то забудь. Там сталева сітка десятого калібру.

— Про вікно я й не помишляв. А товар справді там, — тихо сказав Едді. — Просто треба знати, де шукати.

— Вибачайте, пане Балазар, але цей розумник починає діяти мені на нерви.

Балазар наче й не чув, що сказав Андоліні: він вивчав Едді поглядом. Та інтенсивно розмірковував.

Думав про фокусників, що дістають кроликів із капелюха.

На сцену викликається хтось із глядачів, щоби підтвердити той факт, що капелюх порожній. А що ще завжди залишалося незмінним? Звісно, те, що ніхто, крім фокусника, до капелюха не заглядав. А що сказав цей хлопець? Зараз я зайду до вашого туалету. І зайду сам.

Зазвичай він не хотів дізнаватися, як виконується той чи той фокус. Бо після цього вся втіха б пропала.

Зазвичай.

Однак задоволення від цього трюку він хотів перебити якомога скоріше.

— Гаразд, — мовив він, звертаючись до Едді. — Якщо товар там, піди й принеси його. Тільки без нічого. З голим задом.

— Добре, — погодився Едді і рушив до дверей туалету.

— Але не сам, — зупинив його Балазар. Едді враз зупинився. Все його тіло заціпеніло, наче Балазар поцілив у нього невидимим гарпуном, і від цього Балазарові стало легше на душі. Бо зараз уперше все пішло не так, як запланував малий. — Джек піде з тобою.

— Ні, — одразу ж заперечив Едді. — Я так не…

— Едді, — м'яко сказав Балазар, — мені не відмовляють.

Це одна з тих речей, яких робити не слід.

8

«Нічого, — сказав стрілець. — Нехай іде».

«Але ж… але…»

Едді ледь не втратив самовладання: він був на межі зриву. І не через підступні фінти Балазара. Його постійно гризла тривога щодо Генрі, але понад усе терзала потреба вколотися.

Нехай іде. Все буде гаразд. Скорись.

І Едді послухався.

9

Балазар дивився на Едді — стрункого голого чоловіка, в якого тільки почали з'являтися перші ознаки типової для наркоманів сутулості та впалості грудної клітини. Він стояв, схиливши голову набік. І що довше Балазар спостерігав, то сильніше відчував, як його самовпевненість потроху щезає. Здавалося, хлопець керується голосом, який чує тільки він сам.

Та сама думка, тільки в іншій формі, промайнула і в Андоліні: «Та що це таке? Він схожий на собачку зі старих грамплатівок!»

Кол хотів щось йому сказати про очі Едді. І тут Джек Андоліні пошкодував, що тоді не послухав його.

«В одній руці бажання, у другій — шматок лайна», — подумав він.

Якщо Едді підкоряється голосам, що звучали в його голові, то зараз одне з двох: або вони перестали звучати, або він перестав на них зважати.

— Гаразд, — сказав він. — Ходімо, Джеку. Я покажу тобі восьме диво світу. — Він обдарував їх сліпучою посмішкою, яка анітрохи не сподобалася ні Джекові Андоліні, ні Енріко Балазару.

— Та невже? — Андоліні витяг револьвер з подвійної кобури, що висіла в нього на поясі ззаду. — І це справить на мене враження?

Едді всміхнувся ще ширше.

— О так. Як на мене, то ти будеш просто приголомшений.

10

Андоліні попрямував до туалету слідом за Едді. Револьвер він тримав напоготові, бо нерви в нього були на межі.

— Зачини двері, — сказав Едді.

— Та пішов ти, — відповів Андоліні.

— Зачини двері, а то не віддам наркоту.

— Пішов ти, — повторив Андоліні. Зараз, трохи наляканий, відчуваючи, що відбувається щось незбагненне, Андоліні виглядав кмітливішим, ніж у фургоні.

— Він не хоче зачиняти двері, — гукнув Едді до Балазара. — Так дійде до того, що я розчаруюся у вас, пане Балазар. Та у вас тут, мабуть, цілих шість горил, і у кожної по чотири пістолети, а ви двоє сците через якогось пацана в сортирі. Мало того — ще й наркомана.

— Та зачини ти ті довбані двері, Джеку! — крикнув Балазар.

— Молодець, — сказав Едді, коли Андоліні ногою захряснув за собою двері. — Мужчина ти, кінець кінцем, чи м…

— Ну й дістав же мене цей гівнюк, — промовив Андоліні сам до себе. Він підняв револьвер рукояткою вперед, наміряючись врізати Едді по зубах.

Але закляк на місці, так і тримаючи револьвер піднятим. Злобний вишкір зубів поволі зникав, натомість щелепа відвисла від здивування, бо побачив він те саме, що й Кол Вінсент у фургоні.

Колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

«А тепер хапай його!» — сказав тихий владний голос, який не належав Едді, хоч і линув з його рота.

«Шизанувся, — подумав Джек Андоліні. — Бля, йому шизи перемкнуло…»

Але думка обірвалася, коли Едді руками вхопив його за плечі, бо коли це сталося, Андоліні побачив діру в реальності, яка. зненацька утворилася за спиною Едді на відстані близько трьох футів.

Ні, не діру. Обриси цього отвору були надто досконалі, аби називати його дірою.

То були двері.

— Пресвята Діво Маріє, — тихо з придихом простогнав Джек. Крізь дверний отвір, який зяяв у повітрі на висоті приблизно фута над підлогою перед душовою кабіною Балазара, він побачив темне узбережжя, що полого спускалося до шумливих морських хвиль. По узбережжю повзали якісь істоти. Потворні істоти.

Він усе-таки завдав удару рукояткою револьвера, але розтрощити всі передні зуби Едді аж до самих ясен, як намірявся Джек, не вдалося: рукоятка лише приплющила Едді губи й трохи подряпала їх до крові.

Сили залишали Джека: він буквально відчував, як це відбувається.

— Я ж попереджав, що ти будеш у паніці, — сказав Едді й накинувся на нього. Джек тільки в останню мить зрозумів наміри Едді й почав пручатися, як дикий кіт, але було вже занадто пізно — вони вже випали крізь той дверний отвір, і гул нічного Нью-Йорка (такий звичний і постійний, що його навіть не було чутно, поки він не стихав) змінився на ревіння хвиль і скреготливі питання страховиськ, ледь помітних у пітьмі, що сновигали туди-сюди узбережжям.

11

«Тепер ми мусимо рухатися дуже швидко, інакше виявиться, що нас поливають жиром в розжареній печі», — сказав Роланд, і Едді був упевнений, що зрозумів його правильно: якщо вони не ухилятимуться зі швидкістю світла, то спечуться. Він теж так вважав. Коли йшлося про крутих чуваків, Джек Андоліні був як Двайт Гуден: йому можна було забити баки, може, навіть завдати удару, але якщо дати йому шанс швидко отямитися, то, отямившись, він тебе зрівняє з землею.

«Ліва рука! — закричав Роланд сам до себе, коли вони перетнули поріг і його ка відділилося від Едді. — Пам'ятай! Ліва рука! Ліва рука!»

Він побачив, як Едді з Джеком, змагаючись за револьвер, що був у руці Андоліні, заточилися назад, упали й покотилися вниз кам'янистим осипом, що тягнувся вздовж узбережжя.

Роландові саме вистачило часу подумати про те, яке б то було грандіозне посміховисько — повернутися до свого власного світу й побачити, що, поки він був відсутній, його фізичне тіло померло… а потім вже стало надто пізно. Пізно дивуватися і пізно повертатися назад.

12

Андоліні навіть не усвідомив, що сталося. Якась його частина була впевнена, що він збожеволів, а інша частина — що Едді накачав його наркотою чи отруїв газом абошо. Частина вважала, що Бог його дитинства нарешті втомився від усього того зла, яке накоїв Джек, і Його караюча десниця вирвала його зі знайомого світу і вкинула у це потойбічне чистилище.

А потім він побачив прочинені двері. З них на кам'янисту землю віялом розливалося біле світло — світло з Балазарового сортиру, — і Джек зрозумів, що можна повернутися. Андоліні був насамперед практичною людиною. Про те, що все це в біса означає, він потурбується пізніше. А зараз збирався просто замочити цього мудака і повернутися через двері назад.

Сили, що залишили його після шоку й здивування, тепер швидко прибували. Він збагнув, що Едді намагається відняти У нього маленький, але дієвий кольт «Кобра», і йому це майже вдалося. Лаючись, Джек звільнив руку і спробував прицілитися, але Едді знову прожогом ухопив його за неї.

Андоліні коліном уперся в широкий м'яз правого стегна Едді (дорогий габардин, з якого були пошиті слакси Андоліні, тепер був вкритий шаром брудного сірого піску), й Едді пронизливо скрикнув від защемлення м'яза.

— Роланде! — закричав він. — Допоможи! Заради Бога, допоможи мені!

Андоліні різко повернув голову, і побачене знову вибило його з рівноваги. Там стояв якийсь чоловік… тільки схожий він був радше на привида, ніж на людину. Але аж ніяк не на приязного привида Каспера. Фігура стояла похитуючись, бліде змучене обличчя було вкрите шорсткою щетиною. Порвана сорочка покрученими стрічками майоріла на вітрі поза його спиною, оголюючи гострі ребра виснаженої голодом людини. Права рука була обв'язана брудною ганчіркою. У нього був вигляд хворого, смертельно хворого, але навіть попри це видно було, що він достатньо крутий, аби Андоліні відчув себе рідко звареним яйцем.

А ще в цього типа було два револьвери.

На вигляд вони були старі, як світ, настільки допотопні, що такі можна було побачити тільки в якому-небудь музеї Дикого Заходу… але все одно револьвери залишалися револьверами, вони навіть могли бути в робочому стані, й Андоліні зненацька зрозумів, що йому негайно слід розібратися з тим блідим… якщо тільки він у натурі не привид, бо в такому разі все одно ні хріна не вдієш, тут і хвилюватися нема сенсу.

Андоліні відпустив Едді й різко перекотився праворуч, майже не відчувши, що розпоров об гострий камінь спортивну куртку вартістю п'ятсот доларів. Тієї ж миті стрілець лівою рукою витяг револьвер, і цей рух був таким самим, як завжди, незалежно від хвороби чи доброго самопочуття, бадьорості чи дрімоти: він був швидшим за спалах блакитної блискавиці влітку.

«Мені кранти, — подумав Андоліні із жахом і захопленням водночас. — Господи, який же він швидкий, я таких ніколи не зустрічав! Свята Діво Маріє, Матір Божа, мені труба, він розмаже мене по піску, він…»

Чоловік у лахмітті натиснув на гачок револьвера, який тримав у лівій руці, і Джек Андоліні спочатку подумав — справді подумав, — що вже мертвий. І тільки згодом зрозумів, що замість пострілу пролунаю лише притлумлене клацання.

Осічка.

Андоліні з посмішкою зіп'явся на коліна і підняв свою власну зброю.

— Не знаю, хто ти такий, але можеш на прощання поцілувати себе в дупу, ти, привид траханий, — сказав він.

13

Едді сів. Його оголене тіло, вкрите сиротами, били дрижаки. Він побачив, як Роланд витяг револьвера, почув сухе клацання замість пострілу, побачив, що Андоліні зводиться на коліна, почув, як той щось каже, і перш ніж Едді зрозумів, що робить, рука сама потягнулася до зазубреного уламка скелі. Він витяг його з гранульованого грунту й щосили швиргонув.

Уламок втрапив Андоліні в самісіньке тім'я і відскочив. Із рваної рани в голові Джека Андоліні фонтаном бризнула кров. Андоліні вистрелив, aie промазав, і куля, яка неодмінно вбила б стрільця, промчала мимо.

14

«Не зовсім мимо, — міг би сказати Едді стрілець. — Коли щокою відчуваєш вітер від кулі, то навряд чи можна сказати, що вона пролетіла повз».

Уникнувши кулі Андоліні, він великим пальцем лівої руки відвів курок револьвера назад і знову натиснув на гачок. Цього Разу постріл пролунав — сухий авторитетний тріск прокотився луною вздовж узбережжя. Чайки, що спали високо на скелях, рятуючись від омароподібних страховиськ, прокинулися і з криками знялися на крило.

Попри те, що стрілець мимоволі відскочив, його куля могла б назавжди зупинити Андоліні, але на ту мить Андоліні вже рухався. Приголомшений ударом в голову, він почав хилитися вбік. Постріл стрільця з револьвера здався йому далеким, а от відчуття, що йому встромили в ліву руку розжарену кочергу, яка розтрощила лікоть, було досить-таки реальним. Це привело Андоліні до тями, і він звівся на ноги. Одна рука в нього була поламана, і з неї тепер не було ніякої користі. Другою він нестямно водив револьвером, шукаючи мішень для пострілу.

Першим він побачив Едді, наркаша Едді, який незрозуміло як притягнув його в це падлюче місце. Едді стояв у чому мати народила, тремтячи на холодному вітрі й обіймаючи себе руками. Якщо Андоліні судилося тут здохнути, то він принаймні не відмовить собі у задоволенні забрати на той світ Едді Вгашеного Діна.

Він підняв револьвер. Зараз маленька «Кобра» важила, мабуть, фунтів двадцять, не менше, але йому вдалося це зробити.

15

«Тільки б не осічка», — похмуро подумав Роланд, знову зводячи курок. Попри безугавний лемент чайок, він почув, як плавно повернувся і клацнув змащений барабан.

16

Осічки не сталося.

17

Стрілець цілився не в голову Андоліні, а в револьвер у його руці. Він не знав, чи потрібен їм іще цей чоловік (цілком імовірно), але для Балазара він був цінним підручним, і оскільки Балазар, як і підозрював Роланд, справді виявився надзвичайно небезпечним, краще вже убезпечитися.

Його постріл влучив у ціль, і це не дивно. А от з револьвером Андоліні та з самим його власником сталося неймовірне. Роланд таке вже бачив, але лише двічі за всі ті роки, коли йому доводилося спостерігати за поєдинками чоловіків з револьверами.

«Ох і не пощастило ж тобі, приятелю», — подумав стрілець, коли Андоліні з пронизливим криком наосліп побрів до узбережжя. Кров струменіла вниз, заливаючи йому сорочку і штани. Пальці руки, яка тримала кольт «Кобра», відірвало. Револьвер — тепер це був лише нікому не потрібний шматок покрученого металу — лежав на піску.

Едді скам'янів, не ймучи віри своїм очам. Обличчя Джека Андоліні більше нікому не могло нагадати печерну людину, бо тепер він не мав обличчя. Замість нього було криваве місиво і зяяла чорна діра рота, з якої виривалися несамовиті крики.

— Боже мій, що сталося?

— Напевно, моя куля втрапила у барабан його револьвера в ту саму мить, коли він натиснув на гачок, — відповів стрілець. Його голос звучав сухо, як у професора, котрий читає лекцію з балістики в поліцейській академії. — В результаті стався вибух, що розірвав задню частину його револьвера. Гадаю, одночасно з ним розірвалися також один-два патрони.

— Застрель його, — попросив Едді. Він тремтів сильніше, ніж перед тим, і тепер уже не просто через холодне нічне повітря, вітер з моря і відсутність одягу. — Вбий його. Позбав його страждань, заради Бога…

— Вже пізно, — мовив стрілець з холодною байдужістю, що пробрала плоть Едді аж до самих кісток.

1 Едді відвернувся, але все одно не настільки швидко, аби Уникнути видива омаромонстрів, що скупчилися біля ніг Андоліні, розриваючи його черевики від «Гуччі»… із ногами всередині, звісно. З пронизливим криком конвульсивно розмахуючи перед собою руками, Андоліні впав уперед, і на нього миттю жадібно накинулися монстри. Вони жерли його живцем і весь час тривожно допитувались: «Дед-е-чек? Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дод-е-чок?»

— Господи, — простогнав Едді. — Що ж нам тепер робити?

— Тепер ти візьмеш рівно стільки

(чортового порошку — сказав стрілець; кокаїну — почув Едді)

скільки ти обіцяв тому Балазарові. Не більше і не менше, — сказав Роланд. — І ми повернемося. — Він дивився Едді просто у вічі. — Тільки тепер я мушу піти з тобою. У власній подобі.

— Господи Ісусе, — сказав Едді. — А ти зможеш? — І одразу ж відповів на власне питання. — Звісно, зможеш. Але навіщо?

— Бо сам ти з цим не впораєшся, — відповів Роланд. — Іди сюди.

Едді озирнувся на в'юнисте кубло, що кишіло клешнястими потворами на узбережжі. Джек Андоліні йому ніколи не подобався, але все одно він відчув, як у шлунку все перевертається.

— Іди сюди, — нетерпляче повторив Роланд. — У нас обмаль часу, і я не в захваті від того, що зараз зроблю. Цього я не робив ніколи. Навіть не думав, що доведеться. — Його губи скривилися в гіркій усмішці. — А втім, я вже починаю звикати до таких речей.

Едді повільно підійшов до кістлявої фігури, дедалі сильніше відчуваючи, що ноги в нього мов ватні. Біла шкіра оголеного тіла мерехтіла в пітьмі чужого світу. «Хто ти, Роланде? — подумав він. — Що ти таке?І цей жар, який іде від тебе і який я відчуваю — невже це просто лихоманка? Чи якесь божевілля? Як на мене, то може бути і те, і те разом».

Як же ж йому потрібно було зараз вмазатися! Більше того: він просто заслуговував на те, щоби добряче вжаритися.

— Чого тобі ніколи не доводилося робити раніше? — спитав він. — Про що це ти зараз торочиш?

— Візьми, — сказав Роланд, жестом показуючи на старовинний револьвер, що висів у нього внизу на правому стегні. Не вказав, бо вказівного пальця більше не було, замість нього лише якась неоковирна зав'язь із ганчірки. — Мені він зараз не потрібен. І, мабуть, уже ніколи не знадобиться.

— Я… — Едді вдихнув у себе повітря. — Я не хочу його торкатися.

— Та я теж не хочу, аби ти його торкався, — напрочуд лагідно сказав стрілець, — але, боюся, у нас нема вибору. Буде стрілянина.

— Справді?

— Так. — Стрілець спокійно глянув на Едді. — І по-моєму, серйозна.

18

Балазар непокоївся дедалі сильніше й сильніше. Надто довго. Вони пробули там занадто довго і поводилися надміру тихо. Він почув, що десь на віддалі, можливо, в сусідньому кварталі, кричали один на одного якісь люди, а потім пролунала пара тріскотливих вибухів, мабуть, від феєрверків… але коли людина крутиться в такому бізнесі, як Балазар, то перша її думка в таких випадках — зовсім не про феєрверки.

Крик. То був крик?

Не зважай. Те, що діється в сусідньому кварталі, тебе не стосується. Ти перетворюєшся на стару бабцю.

Все одно сигнали насторожувати і свідчили проте, що справи кепські. Навіть дуже.

— Джеку? — гукнув він у зачинені двері туалету.

Відповіді не було.

З лівої передньої шухляди свого письмового стола Балазар дістав револьвер. 1 зовсім не маленький кольт «Кобра», який міг уміститися в двостулкову кобуру. То був «маґнум-357».

— Чимі! — гукнув він. — А йди-но сюди, ти мені потрібен!

І захряснув шухляду. З тихим, ніби зітхання, глухим звуком вежа з карт упала. Балазар цього навіть не помітив.

Двохсотп'ятдесятифунтова туша Чимі Дрето заповнила собою дверний прохід. Побачивши, що Да Босе витяг із шухляди свій револьвер, Чимі негайно дістав свій з-під картатого піджака. Його кричущий колір був настільки сліпучо-яскравим, що кожний, хто мав необережність дивитися на нього надто довго, неодмінно дістав би опік очей, викликаний світловим опроміненням.

— Мені потрібні Клаудіо і Фігляр, — сказав Балазар. — Приведи їх, і якомога швидше. Той малий щось затіває.

— У нас одна проблема, — сказав Чимі.

Гнівний погляд Балазарових очей метнувся від дверей туалету до Чимі.

— В мене їх і так уже по вуха. Що там іще, Чимі?

Чимі облизнув губи. Він не любив повідомляти Да Боссу погані новини навіть за найкращих обставин. А вже коли бос виглядав так, як зараз…

— Ну, — сказав він і знову облизнув губи. — Бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув на нього Балазар.

19

Сандалова рукоятка револьвера була такою гладенькою, що Едді, взявшись за нього, мало не впустив собі на пальці ніг. Через велетенський розмір ця штуковина здавалася допотопною і була такою важкою, що він одразу зрозумів: тримати доведеться двома руками. «Віддача буде такою, що мене розмаже по найближчій стінці, — подумав він. — Це за умови, що він вистрілить». І все ж якась частина його єства страшенно хотіла потримати в руках цей револьвер, відгукувалася на його цілком конкретне призначення, відчувала його темне криваве минуле й омиту кров'ю історію та хотіла стати його складовою.

«Цю крихітку тримали в руках тільки кращі з кращих, — подумав Едді. — Принаймні досі».

— Готовий? — спитав Роланд.

— Ні, але ходімо, — відповів Едді.

Лівою рукою він взяв Роланда за ліве зап'ястя. Своєю гарячою правою Роланд обійняв Едді за голі плечі.

І так вони разом переступили через поріг дверного отвору і з відкритої всім вітрам темряви узбережжя в напівмертвому світі Роланда потрапили у прохолодне флуоресцентне сяйво особистого туалету Балазара в «Похилій вежі».

Едді примружив очі, призвичаюючись до світла. І почув, як Чимі Дрето в сусідній кімнаті каже: «У нас одна проблема». «Хіба тільки у вас?» — подумав Едді, і тут його погляд зупинився на Балазаровій аптечці. Її дверцята були прочинені. В пам'яті зринув епізод, коли Балазар наказував Джекові обшукати туалет, а Андоліні спитав, чи є там місце, про яке він не знає. Балазар відповів не зразу. «На задній стінці аптечки є невеличка відсувна панель, — відповів він. — Там я тримаю кілька особистих дрібничок».

Андоліні відсунув металеву панель убік, але не став завдавати собі клопоту, щоби закрити її.

— Роланде! — прошипів Едді.

Роланд підняв свого револьвера і притиснув ствол до губ, наказуючи йому поводитися тихіше. Едді нечутно ковзнув до шафки з ліками.

Кількома особистими дрібничками виявилися флакон супозиторіїв, примірник порножурнальчика «Дитячі забави» з неякісною поліграфією (на обкладинці двоє голих дівчаток віком років восьми цілувалися взасос)… і ще вісім чи десять пробних упаковок «Кефлексу». Едді знав, що таке «Кефлекс». Це було відомо всім наркоманам з їхньою схильністю до інфекцій, як загальних, так і місцевих.

«Кефлексом» називався антибіотик.

«В мене їх і так по вуха, — казав за стінкою Балазар. У його голосі вчувалося занепокоєння. — Що там іще, Чимі?»

«Якщо вже це не допоможе йому побороти хворобу, то йому вже нічого не допоможе», — подумав Едді. Позгрібавши упаковки, він зібрався було розпихати їх по кишенях, але вчасно згадав, що в нього немає кишень. Він хрипко лайнувся, що зовсім не нагадувало сміх.

Потім почав скидати упаковки в раковину. Пізніше потрібно буде забрати їх… якщо настане це «пізніше».

— Ну, — казав Чимі, — бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув Балазар.

— Старший брат того малого, — сказав Чимі, й Едді завмер з двома останніми упаковками «Кефлексу» в руці, піднявши голову. Зараз він більше, ніж будь-коли, нагадував собачку зі старих грамплатівок.

— Що з ним? — нетерпляче відмахнувся Балазар.

— Він мертвий.

Едді впустив «Кефлекс» у раковину й повернувся до Роланда.

— Вони вбили мого брата.

20

Балазар уже розтулив було рота, аби вилаяти Чимі й наказати не діставати його різним лайном, бо він має важливіші справи, про які варто непокоїтися — такі, наприклад, як ось це настирливе відчуття, що хлопець пошиє його в дурні, незважаючи на те, буде Андоліні його контролювати чи ні, — аж раптом почув голос малого так само чітко, як і малий, поза сумнівом, чув розмову між ним та Чимі. «Вони вбили мого брата», — сказав малий.

Раптом Балазару стало геть байдуже до свого товару, до своїх питань, що так і лишилися без відповіді, і взагалі до всього, крім бажання різко натиснути на гальма, та так, щоб вони завищали, і зупинити цю ситуацію, поки вона не стала ще фатальнішою.

— Джеку, пристрель його! — закричав він.

Відповіді не було. А потім він знову почув, як хлопець каже: «Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

І Балазар збагнув — з усією переконливістю, — що розмовляє той не із Джеком.

— Збери всіх джентльменів, — сказав він, звертаючись до Чимі. — Усіх без винятку. Ми підсмажимо цьому мудаку сраку, а коли він здохне, потягнемо його на кухню і я особисто відрубаю йому голову.

21

— Вони вбили мого брата, — сказав в'язень. Стрілець промовчав. Він тільки дивився і думав: «Флакони. В раковині. Це те, що мені потрібно. Принаймні, він вважає, що мені це потрібно. Пакети. Не забути. Не забути».

«Джеку, пристрель його!» — долинуло з сусідньої кімнати.

Едді й стрілець не звернули на це уваги.

«Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

У сусідній кімнаті Балазар уже говорив, як здобуде свій трофей — голову Едді. І в цьому стрілець знайшов якусь дивну втіху для душі: схоже, не все у цьому світі було геть не таким, як у його власному.

Тип, якого звали Чимі, почав хрипко гукати, скликаючи інших. Почулося зовсім не джентльменське тупотіння: прихвосні бігли з усіх ніг.

— Ти так і будеш стовбичити тут чи все-таки щось робитимеш? — спитав Роланд.

— О, так, я зараз щось зроблю, — сказав Едді і підняв стрільцевого револьвера. Зараз револьвер здавався напрочуд легким, хоча лише хвилину тому він думав, що доведеться тримати його обома руками.

— І що ж ти збираєшся зробити? — спитав Роланд голосом, який йому самому видався чужим. Він почувався зле, його лихоманило, але те, що відбувалося з ним зараз, було початком іншої, до болю знайомої лихоманки. Лихоманки, що охопила його в Таллі: то було прагнення сутички, що затуманювало всі думки, залишаючи лише потребу перестати думати й почати стріляти.

— Я хочу війни, — спокійно відповів Едді Дін.

— Ти сам не розумієш, про що говориш, — мовив Роланд, — але нічого, зараз зрозумієш. Коли ми вийдемо в двері, повертай праворуч. Я мушу йти вліво. Моя рука. — Едді кивнув. І вони пішли на війну.

22

Балазар очікував, що вийде Едді, чи Андоліні, чи обидва. Повною несподіванкою було побачити Едді й зовсім не знайомого йому чоловіка, високого, з посірілим від бруду чорним волоссям і обличчям, ніби витесаним з надміцного каменя якимось жорстоким божеством варварів. На якусь мить він розгубився і не знав, у кого стріляти.

Однак у Чимі такої дилеми не було. Да Босс лютував через Едді. Тож він спочатку замочить Едді, а потім візьметься за іншого кацарро. Чимі незграбно повернувся до Едді і тричі натиснув на гачок свого автоматичного пістолета. В повітря полетіли блискучі уламки стінної обшивки. Едді побачив, що бурмило повертається, і, спритно опустившись на коліна, шугнув по підлозі уздовж дверей, розсікаючи повітря, наче якийсь підліток на дискотечному конкурсі, такий укурений, що навіть не тямить, де подівся весь його джонтраволтівський антураж, зі спідньою білизною включно. Його член хилитався з боку в бік, а коліна від тертя спочатку нагрілися, а потім їх почало нестерпно пекти. Якраз над головою Едді кулі пробили дірки в пластику, що імітував соснову дошку з сучками. На плечі й волосся градом посипалися скалки.

«Господи, не дай мені померти голим і не вмазаним, — почав він молитися, знаючи, що така молитва — це не просто богохульство, а якийсь абсурд. І все одно він не міг втриматися. — Я помру, але, будь ласка, дай мені шанс іще хоч раз…»

Прогримів постріл із револьвера у лівій руці стрільця. Він і на відкритому просторі узбережжя звучав голосно, а вже тут, у приміщенні, — просто оглушливо.

— Ой ні! — скрикнув Чимі Дрето здушеним хрипким голосом. Дивно, що він узагалі міг кричати. Його груди раптом запали всередину, наче хтось ударив кувалдою по бочці. На білій сорочці почади з'являтися червоні плями, наче на ній розквітли маки. — Ой ні! Ой ні! Ой н…

Клаудіо Андоліні відштовхнув його, і Чимі з глухим стуком повалився на підлогу. Впали дві фотографії в рамках, що висіли в Балазара на стіні. Та, на якій Да Босе вручав кубок «Спортсмена року» усміхненому хлопчині на банкеті Поліцейської атлетичної ліги, приземлилася на голову Чимі. На плечі посипалися уламки розбитого скла.

— Ой ніііі, — прошепотів він голосом, що вже слабнув, і на губах з'явилася кривава піна.

Слідом за Клаудіо прямували Фігляр і один із тих чоловіків, що чекали в коморі. Клаудіо тримав по автоматичному пістолету в кожній руці. У чоловіка з комори був обріз-дробовик «ремінгтон», такий короткий, що нагадував короткоствольний великокаліберний пістолет, хворий на свинку. Фігляр Постіно ніс те, що сам називав «незрівнянний кулемет Рембо», — то був автомат М-16.

— Де мій брат, ти, наркоманська сучаро? — пронизливо завищав Клаудіо. — Що ти зробив із Джеком? — Мабуть, відповідь його не надто цікавила, бо він почав стріляти з двох пістолетів водночас, навіть не закінчивши своє питання. «Я труп», — подумав Едді. І тут Роланд знову вистрілив. Клаудіо Андоліні відкинуло назад у бризках його власної крові. Пістолети вислизнули з рук і, відскочивши від Балазарового письмового столу, з глухим стуком впали на килим, а на них згори посипалися гральні карти. Більшу частину нутрощів Клаудіо жбурнуло на стіну, а секундою пізніше і сам Клаудіо їх наздогнав.

— Вбийте його! — верещав Балазар. — Мочіть цього привида! Хлопець нам не загроза! Це всього лише голожопий нарик! Привида цього кінчайте! Розмажте його по стінці!

Він двічі натиснув на гачок маґнума. Звук пострілу був майже такий самий гучний, як і в Роландового револьвера. В обшивці стіни «під дерево», біля якої присів навпочіпки Роланд, по обидва боки від стрільцевої голови з'явилися не охайні дірочки, а зяючі зигзагуваті отвори від куль. Крізь них із туалету полилися криві промені білого світла.

Роланд натиснув на гачок револьвера.

Тільки сухий щиглик.

Осічка.

— Едді! — прокричав стрілець, і Едді підняв свій револьвер та натиснув на гачок.

Звук пострілу був такий гучний, що на мить йому здалося, ніби револьвер вибухнув у нього в руках, як це сталося із Джеком. Віддачею його не розмазало по стінці, але рука відскочила, описавши неймовірну дугу, від якої боляче смиконуло всі сухожилля під пахвою.

Він побачив, як частина Балазарового плеча розпорошується, розсіюючись червоними бризками, почув, як Балазар заходиться криком пораненого кота, і сам заволав:

— То що, кажеш, наркоман вам не загроза ? Так ти сказав, мурло смердюче? А будеш займати нас із братом? Я тобі покажу, хто для тебе загроза! Я пока…

Щось загуркотіло, наче розірвалася граната: хлопець із комори пальнув з обріза. Едді покотився по підлозі одночасно з тим, як від пострілу в стінах і дверях туалету утворилося безліч крихітних дірочок. Його оголену шкіру обпалило шротом у кількох місцях, і він зрозумів, що якби той чувак стояв ближче, де концентрація шроту дуже насичена, то Едді був би гаплик.

«Чорт, все одно мені хана», — подумав він, спостерігаючи, як хлопець із комори вкладає в гнізда Ремінгтона нові набої та кладе дробовик собі на передпліччя. Він шкірився в усмішці, демонструючи жовтезні зуби — Едді подумав, що їх давно вже не торкалася зубна щітка.

«Господи, мене зараз пришиє якийсь уйобок з жовтими зубами, а я навіть не знаю, як його звуть, — блискавкою промайнуло в голові Едді. — Але принаймні я всадив кулю в Балазара. Хоч щось корисне зробив». Він спробував згадати, чи стріляв Роланд знову, і не зміг.

— Він у мене на мушці! — радісно заверещав Фігляр Постіно. — Відійди, Даріо, дай мені простір! — 1 перш ніж чоловік, якого звали Даріо, зміг дати йому простір чи ще щось, Фігляр відкрив вогонь з «незрівнянного кулемета Рембо». Кабінет Балазара наповнився потужним рокотінням автоматної черги. Першим результатом цього загороджувального вогню стало те, що він врятував життя Едді Діну. Даріо вже цілився в нього з обріза, але не встиг натиснути подвійний гачок — Фігляр перерізав його навпіл автоматною чергою.

— Припини, ідіоте! — заволав Балазар.

Але Фігляр чи то не чув його, чи то не міг або не хотів зупинитися. Ошкіривши блискучі від слини зуби в широкій акулячій усмішці, він поливав кімнату автоматною чергою з одного кінця в інший — стер на порох дві стінні панелі, перетворив фотографії в рамках на летючі осколки скла, зірвав двері туалету з петель. Стінка душової кабіни Балазара, виготовлена з матового скла, вибухнула. Кубок «Маршу десятицентовиків», який Балазар здобув минулого року, задзвенів, наче колокол, — куля пробила його наскрізь.

У кіно люди справді вбивають одне одного чергами з ручної автоматичної зброї. Але в реальному житті таке трапляється рідко. А якщо вже трапляється, то в ціль влучають тільки перші чотири-п'ять куль (як міг би засвідчити нещасний Даріо, якби він узагалі міг зараз будь-що засвідчити). Після перших чотирьох-п'яти куль з людиною — навіть дуже сильною, — яка намагається втримати таку зброю, відбувається дві речі. Дуло починає підніматися, а самого горе-стрільця розвертає праворуч чи ліворуч, залежно від того, яке плече він мав нещастя розтрощити віддачею од стрільби. Коротше кажучи, спробувати скористатися з такої зброї міг би лише розумово відсталий чи кінозірка. Це все одно що намагатися стріляти в когось із пневмодриля.

Якусь мить Едді був не здатен на щось конструктивніше, ніж просто витріщатися на це досконале диво ідіотизму. А потім побачив, що за Фіглярем у двері продираються інші, і підняв Роландів револьвер.

— Я влучив! — верещав Фігляр радісно-істеричним тоном людини, яка передивилася надто багато голлівудських бойовиків і тепер не може відрізнити реальне життя від сценарію. — Він мертвий! Мертвий! М…

Едді натиснув на гачок. Куля розтрощила Фігляреві голову від надбрівних дуг і вище. Судячи з поведінки автоматника, сірої речовини там було не так вже й багато.

«Господи Ісусе, коли ці штуки спрацьовують, то залишають в усьому здоровенні дірки», — подумав він.

Ліворуч від Едді пролунало гучне «БА-БАХ», і з його слабо-розвиненого лівого біцепса щось видерло шматок гарячої живої плоті. Він побачив, що з-за рогу засипаного картами письмового стола в нього цілиться з маґнума Балазар. Замість плеча у нього була червона кашоподібна маса, що сочилася кров'ю. Маґнум знову вистрілив, і Едді пригнув голову.

23

Роланду вдалося присісти навпочіпки, і, прицілившись у першого з чоловіків, що поспішали на підмогу й уже заходили в двері, він натиснув на спусковий гачок. Перед цим він перекрутив барабан, викинув ужиті гільзи і патрони, що не вистрелили, на килим, і зарядив револьвер єдиним новим набоєм. Все це він проробив зубами. Балтазар тримав Едді на мушці. Якщо цей патрон осічеться, гадаю, нам кінець.

Цього не сталося. Постріл прогримів, рука відчула оддачу, і Джиммі Гаспіо відлетів убік, а пістолет сорок п'ятого калібру випав із пальців трупа.

Роланд помітив іншого, що швидко пригнувся і поповз від дверей по скіпках дерева й уламках скла, якими була всіяна підлога. Стрілець опустив револьвер назад у кобуру. Думка про те, щоби перезарядити його знову без двох пальців на правій руці, здалася йому кумедною.

Едді тримався добре. Той факт, що він відстрілювався голим, був для стрільця незаперечним свідченням того, наскільки чудово він тримався. Для чоловіка це було непросто. Часом навіть неможливо.

Стрілець ухопив один із автоматичних пістолетів, які впустив Клаудіо Андоліні.

— Та чого ви всі чекаєте? — волав Балазар. — Господи! Порвіть цих мудаків!

Великий Джордж Бйонді та інший чоловік із комори стрімко рвонули у двері. Чоловік із комори щось белькотів італійською.

Роланд підповз до рогу письмового столу. Едді підвівся, націливши револьвера на двері й людей, що рвалися до кабінету. «Він знає, що Балазар зачаївся і вичікує, але вважає, що тепер із нас двох тільки у нього є зброя, — подумав Роланд. — Ось іще один готовий померти за тебе, Роланде. Чим же ти так сильно завинив, що тепер надихаєш стількох людей на таку надзвичайну відданість?»

Балазар звівся на ноги, не помітивши, що збоку за ним спостерігає стрілець. Зараз він мав на думці лише одне: прикінчити нарешті проклятого наркаша, через якого на його голову звалилося все це лихо.

— Ні, — сказав стрілець, і Балазар озирнувся. На його обличчі проступило щире здивування.

— Та пішов т… — почав Балазар, наставляючи на нього маґнум. Стрілець зробив чотири постріли з пістолета Клаудіо. То була маленька дешевка — іграшка, не більше. Власна рука здавалася йому брудною від того, що тримала таке, але для знищення мерзотника, мабуть, годиться тільки мерзенна зброя.

Енріко Балазар помер з виразом безмежного здивування на рештках обличчя.

— Здоров, Джордже! — сказав Едді й натиснув на гачок стрільцевого револьвера. Приємний для вуха постріл пролунав знову. «У цій крихітці нема негодящих, — ошаліло подумав Едді. — Мабуть, мені дістався той, що з нормальними патронами». Перш ніж куля Едді відкинула Джорджа назад, на чоловіка, що кричав, і перевернула його, наче кеглю, він устиг вистрелити один раз, але куля пройшла мимо. Едді охопило ірраціональне, але вкрай переконливе відчуття: відчуття, що Роландів револьвер володів якоюсь магічною силою оберега. Поки револьвер у нього в руках, його не поранять і не вб'ють.

А потім запала тиша, затишшя, у якому Едді чув лише стогони чоловіка, якого привалило Великим Джорджем (впавши на Руді Веккіо — а саме так звали цього нещасного, — Джордж поламав йому три ребра), і гучний дзвін у власних вухах. Він і сам не знав, чи повернеться до нього коли-небудь нормальний слух. У порівнянні з цим веселеньким гармидером, який, схоже, вже закінчився, найгучніший рок-концерт, на якому був Едді, здавався тепер не гучнішим за радіо, що грає десь там, за два квартали.

Кабінет Балазара тепер важко було взагалі назвати кімнатою. Функція, яку він виконував раніше, більше не мала значення. Едді огледівся довкола широко розплющеними очима зовсім юного хлопця, що бачить таке вперше, дивується і не йме віри. Роландові був знайомий цей погляд: завжди такий самий. Однаковий незалежно від того, було це на відкритому полі битви, де тисячі помирали від артилерійських гармат, рушниць, мечів і галябард, чи у маленькій кімнатці, де п'ятеро чи шестеро перестріляли одне одного. І місце наприкінці було аналогічним, завжди подібним: чергова трупарня, у якій тхне порохом і сирим м'ясом.

Від стіни між туалетом і офісом лишилася тільки пара-трійка підпорок. Скрізь виблискувало розбите скло. Стеля, зрешечена страхопудним, але геть ні до чого не придатним Фігляревим генератором феєрверків М-16, звисала шматками, наче відлущена шкіра.

Едді сухо кашлянув. Зараз до його вух доносилися й інші звуки — збуджений гул голосів, крики на вулиці біля бару, а десь на віддалі аж заходилися сирени.

— Скільки їх? — спитав у Едді стрілець. — Ми їх усіх поклали?

— Гадаю, так…

— Едді, у мене для тебе сюрприз, — сказав Кевін Блейк із коридора. — Я подумав, що тобі захочеться його мати, на пам'ять, типу сувеніра. — І те, що Балазарові не вдалося зробити з молодшим Діном, Кевін зробив зі старшим. Відтята голова Генрі Діна покотилася в двері.

Побачивши, що це таке, Едді закричав не своїм голосом. Він побіг до дверей, не зважаючи на гострі скалки дерева і скла, що впивалися в голі ступні. По дорозі кричав і стріляв, і розстріляв останні п'ять патронів, що лишалися у великому револьвері.

— Едді, ні! — заволав Роланд, але Едді не чув. Він ніби оглух.

У шостому гнізді виявився зіпсований патрон, але на той момент Едді не розумів нічого, крім того, що Генрі мертвий, Генрі, вони відрізали йому голову, якийсь паскудний недоносок відрізав голову Генрі, і той сучий виблядок заплатить за це, о так, сто пудів.

Тому він побіг до дверей, знову і знову тиснучи на гачок, не розуміючи, що револьвер не стріляє, не усвідомлюючи, що його ноги геть закривавлені, а Кевін Блейк, низько пригнувши голову, переступив через поріг і йде йому назустріч з автоматичним пістолетом «Лама» тридцять восьмого калібру в руці. Руді кучеряві патли Кевіна стали сторч, і Кевін усміхався.

24

«Він промаже, куля пролетить нижче», — подумав стрілець, знаючи, що, навіть якщо його здогад правильний, йому знадобиться неабияке везіння, щоби влучити в ціль цією ненадійною пукалкою.

Коли Роланд побачив, яку штуку встругнув Балазарів блазень, аби виманити Едді за двері, він звівся на коліна і підпер ліву руку кулаком правої для рівноваги, рішуче ігноруючи зойк від болю, що пронизав його, коли рука стислася в кулак. У нього буде тільки один шанс. Тут не до болю.

А потім рудоволосий, криво всміхаючись, ступив у дверний прохід, і, як завжди, Роландова свідомість відключилася. Око побачило — рука вистрілила, і за мить рудоголовий лежав, привалившись до стіни коридору, з розплющеними очима і маленькою синьою дірочкою в лобі. Над ним стояв Едді, захлинаючись від крику і схлипуючи, марно натискаючи на гашетку великого револьвера з рукоятками сандалового дерева знову і знову, так, наче рудоволосий ще не достатньо мертвий і його треба було добивати й добивати.

Стрілець чекав перехресного вогню смерті, що переріже Едді навпіл, але ніхто не вистрілив, і Роланд зрозумів, що все скінчено. Якщо й були інші солдати, то вони показали спину.

Він втомлено звівся на ноги, похитнувся і повільно рушив до місця, де стояв Едді Дін.

— Припини, — наказав він.

Не звертаючи на нього жодної уваги, Едді продовжував марно натискати на гашетку великого Роландового револьвера, дуло якого було спрямоване на мертвого чоловіка.

— Припини, Едді, він мертвий. Вони всі мертві. У тебе з ніг кров тече.

Едді знову його проігнорував і продовжував натискати на гачок револьвера. Гамір схвильованих голосів надворі все наближався. Як і сирени.

Стрілець взявся за револьвер і потягнув його до себе. Едді повернувся до нього, і перш ніж Роланд зрозумів, що діється, той ударив його по голові збоку його ж револьвером. Роланд відчув на щоці теплу цівку крові й прихилився до стіни. Він відчайдушно намагався встояти на ногах, бо їм з Едді треба було вибиратися звідти, і до того ж негайно. Але, попри всі його зусилля, відчув, що сповзає стіною вниз, а потім світ ненадовго заволокло сірою пеленою.

25

Він пролежав у відрубі не більше двох хвилин, а потім спромігся зосередитися й підвестися на ноги. Едді в коридорі не було. Роландів револьвер лежав на грудях мертвого рудоволосого чоловіка. Що було сили змагаючись із запамороченням, стрілець нахилився, підняв револьвер і незграбним перехресним рухом поклав його в кобуру.

«Я хочу назад свої трикляті пальці», — втомлено подумав він і зітхнув.

Він хотів нормальним кроком повернутися назад у кабінет, що лежав тепер у руїнах, але не зміг: надто вже сильно його хитало. Зупинившись, він нахилився і позбирав увесь одяг Едді, який зміг втримати зігнутою лівою рукою. Виття сирен звучало вже майже поряд. Роланд вирішив, що наближається поліція, озброєний загін шерифа чи щось подібне… але все одно існувала ймовірність, що це Балазарові люди поспішали на підмогу.

— Едді, — прохрипів він. — Горло знову пульсувало й боліло, навіть сильніше, ніж ґуля на потилиці, куди Едді втрапив рукояткою револьвера.

Едді не відреагував. Він сидів на підлозі, ніжно притискаючи до живота голову брата, весь тремтів і схлипував. Стрілець пошукав поглядом двері, не знайшов їх і відчув огидний поштовх, що межував із жахом. А потім згадав. Коли вони обидва перебувають на цьому боці, єдина можливість відчинити двері — встановити фізичний контакт із Едді.

Він потягнувся до нього рукою, але Едді сахнувся. З його очей весь час котилися сльози.

— Не чіпай мене, — сказав він.

— Едді, все скінчено. Вони всі мертві, і твій брат теж мертвий.

— Тільки не вплутуй у це мого брата! — наче дитина, заверещав Едді, і його тіло охопила чергова судома. Він притис відрізану голову до грудей і почав її заколисувати. А потім підняв заплакане обличчя до стрільця.

— Він завжди про мене дбав, розумієш, — сказав він, схлипуючи так голосно, що стрілець ледве розбирав слова. — Завжди. То чому я не можу подбати про нього хоча б один раз, після всього того, що він для мене зробив?

«Аякже ж, дбав він про тебе, — похмуро подумав Роланд. — Глянь-но на себе: сидиш тут і тремтиш, наче з'їв яблуко з лихоманкового дерева. Гарно ж він про тебе дбав».

— Нам треба йти.

— Іти? — На обличчі Едді вперше за весь час з'явився невиразний натяк на розуміння, слідом за яким негайно проступила тривога. — Я нікуди не піду. Особливо туди, де ті великі краби чи що воно таке зжерли Джека.

Хтось грюкав кулаком у двері, голосно вимагаючи відчинити.

— То ти хочеш залишитися тут і пояснювати, звідки всі ці трупи? — спитав стрілець.

— Мені по цимбалах, — сказав Едді. — Без Генрі мені все по барабану. Все.

— Можливо, для тебе це не має значення, але, крім тебе, є й інші, в'язню, — сказав Роланд.

— Не смій мене так називати! — заволав Едді.

— Я називатиму тебе так доти, доки ти не покажеш мені, що здатен вийти за грати своєї клітки! — закричав Роланд у відповідь. Від крику горло боліло, але він кричав, не звертаючи на біль уваги. — Викинь той гнилий шматок м'яса і перестань скиглити!

Едді подивився на нього: щоки мокрі, очі широко розплющені, а в них — страх.

— ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС! — прокричав хтось у гучномовець надворі. Едді той голос здався зловісним, наче голос ведучого телевікторини. — ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ! ПОВТОРЮЮ: ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ!

— А що мене чекає по той бік дверей? — тихо спитав Едді у стрільця. — Валяй, розкажи мені. Якщо зумієш переконати, то так і бути, може, я й піду. А якщо збрешеш, я це зрозумію.

— Можливо, смерть, — відповів стрілець. — Але перш ніж це тебе спіткає, гадаю, нудьгувати тобі не доведеться. Я хочу, щоб ти склав мені компанію в моїй подорожі. Ясна річ, вона може закінчитися смертю — смертю для нас чотирьох у якомусь дивному місці. Але якщо нам пощастить пробитися… — Його очі засяяли. — Якщо ми прорвемося, Едді, ти побачиш щось таке, що перевершить усі твої сподівання.

— І що ж воно таке?

— Темна Вежа.

— Де ця Вежа?

— Далеко від того узбережжя, на якому ти мене знайшов. А наскільки далеко — це мені не відомо.

— А що це таке — Темна Вежа?

— І цього я не знаю… це може бути щось на кшталт… осі. Центральної опори, завдяки якій тримається вся світобудова. Все життя, в усі часи і на всьому нескінченному просторі.

— Ти сказав, що нас четверо. А ще двоє хто?

— Я з ними не знайомий, бо їх ще треба видобути.

— Так само, як мене. Чи так само, як тобі хотілося б видобути мене.

— Так.

Надворі пролунав вибух, схожий на кашель, наче почався обстріл із міномета. Вітрина «Похилої вежі» розлетілася на друзки. Бар почав заповнюватися задушливими клубами сльозогінного газу.

— Ну? — спитав Роланд. Він міг би примусово схопити Едді, щоби від їхнього контакту з'явився дверний отвір, а потім протиснутися разом із ним у прохід. Але він бачив, що Едді заради нього ризикував життям, бачив, з якою гідністю природженого стрільця поводився цей чоловік, осідланий злими духами, незважаючи на свою згубну залежність від наркотиків і те, що він був змушений битися голим, в чому мати народила. Тому він хотів, щоб Едді вирішував за себе сам.

— Подорожі, пригоди, Вежі, світи, які треба завоювати, — сказав Едді й силувано посміхнувся. У вітрину влетіли нові шашки зі сльозогінним газом і зі свистом вибухнули на підлозі, але жоден з них не озирнувся. Перші ядучі щупальця газу вже дісталися до кабінету Балазара. — Все це звучить привабливіше, ніж у тій книжці Едгара Райса Берроуза, яку Генрі часом читав мені в дитинстві. Ти не згадав лише одну річ.

— Яку?

— Вродливих дівчат із оголеними грудьми.

Стрілець посміхнувся.

— На шляху до Вежі може трапитися все, що завгодно, — відповів він.

Тіло Едді знову пройняла дрож. Він підняв голову Генрі, поцілував у холодну попільно-сіру щоку і обережно поклав вкриту згустками крові реліквію на підлогу. А потім звівся на ноги.

— Гаразд, — сказав він. — У мене все одно ніяких планів на вечір.

— Ось, візьми, — сказав Роланд і кинув йому одяг. — Взуй хоча б черевики. Ти поранив собі ноги.

Надворі, на тротуарі, двоє копів у масках із оргскла і подвійних бронежилетах вибивали парадні двері «Похилої вежі». У туалеті Едді (у самих трусах і кросівках «Адідас») по одному передав пробники «Кефлексу» Роланду, а той повкладав їх у кишені джинсів Едді. Коли всі ліки були надійно сховані в кишені, Роланд знову обхопив правою рукою шию Едді, а Едді взяв Роланда за ліву руку. 1 прямокутником пітьми перед ним раптом постали двері. Едді відчув, як повів вітру з іншого світу відкинув йому з чола просякле потом волосся. Почув, як на каменисте узбережжя накочують хвилі. Вдихнув вологий солоний запах моря. І попри все на світі, попри весь біль і все горе, раптом захотів побачити цю Вежу, про яку говорив Роланд. Дуже сильно зажадав цього. Генрі мертвий, а що ще тримало його в цьому світі? Ї хні батьки померли, постійної дівчини відтоді, як три роки тому він серйозно підсів на наркоту, у нього не було — тільки безперестанна зміна шльондр, ширялок і нюхалок. 1 жодної порядної. До дідька таке життя.

Вони переступили через поріг, Едді навіть ішов трохи попереду.

На тому боці його зненацька охопили корчі, знову дрож і агонія, що зсудомлює м'язи, — перші ознаки тривалого утримання від героїну. А разом з ними з'явилися й перші тривожні думки.

— Зажди! — закричав він. — Мені треба повернутися, всього лише на хвилину! Це в його столі! В його столі чи в тій, іншій кімнаті! Наркотики! Якщо вони накачували Генрі наркотою, то там мусить бути гера! Героїн! Він мені потрібен! Потрібен!

Він благально поглянув на Роланда, але стрільцеве обличчя наче скам'яніло.

— Едді, та частина твого життя закінчилася, — сказав він і простягнув ліву руку.

— Ні! — пронизливо закричав Едді, вчепившись в нього. — Ні, ти не доганяєш, мені треба! ТРЕБА!

З тим самим успіхом він міг би вчепитися в камінь.

Стрілець захряснув двері.

Із глухим звуком «клац», що свідчив про невблаганну скінченність, двері зачинилися і впали на пісок, здійнявши невеличкі хмарки куряви. За дверима не було нічого, та й слва зникли з їхньої поверхні. Цей портал між світами зачинився навіки.

— НІ! — крикнув Едді, й чайки озвалися криком, наче глузуючи з нього. Омаромонстри питали його про щось, мабуть, натякаючи, що він зрозуміє їх краще, якщо підійде трошечки ближче. А Едді впав на бік, плачучи й тремтячи, й здригаючись від судом.

— Твоя залежність минеться, — сказав стрілець і спромігся видобути одну з пробних упаковок, що лежали в кишенях джинсів Едді, які були так схожі на його власні джинси. Він зміг прочитати тільки деякі з літер, але не всі. Здається, написано «Чифлет».

Чифлет.

Ліки з того, іншого світу.

— Смерть або одужання, — пробурмотів Роланд і проковтнув дві капсули, не запиваючи. Потім прийняв ще три пігулки астину, ліг біля Едді й обійняв його, наскільки це було в його силах. А потім, трохи промучившись, обидва заснули.