Крізь час. Темна Вежа II

Тасуються карти

Після тієї ночі ціла смуга життя Роланда спливла намарне, цей проміжок часу для нього насправді не існував. Єдине, що він пам'ятав, — ряд розрізнених картинок, моментів, уривки розмов без контексту. Повз нього проносилися якісь карти: одноокі валети, трійки, дев'ятки, Кривава Чорна Сука — Дама Павуків — які швидко-швидко тасує шулер.

Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд — у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді — в геєні наркотичної ламки.

— Точно менше тижня, — відповів Едді. — Це все, що я можу сказати напевне.

— А звідки ти можеш це знати?

— Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.

— Одужання чи смерть.

— Точно.

На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл, сухий тріск, що накладається на безперестанний, невідворотний шум прибою, які розбиваються об безлюдний берег: БА-БАХ! Він відчуває запах пороху. «Небезпека, — знесилено думає стрілець і тягнеться до револьверів, але їх немає. — О ні, це кінець, це…» Але пострілів більше не чути, натомість крізь пітьму доноситься приємний запах

смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, — думає він. — Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».

«Едді, — намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. — Треба було взяти з собою ще й астину», — думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді — жодних.

З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.

«Що це?» — силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.

Едді читає у нього по губах.

— Не знаю, — роздратовано відповідає він. — Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.

Стрілець бачить, що Едді дуже блідий, він весь тремтить і від нього йде якийсь запах, тхне чи то лайном, чи то смертю, і Роланд розуміє, що Едді дуже зле. Він простягає руку, прагнучи втішити його. Едді сердито відкидає її назад.

— Я тебе годуватиму, — гнівно каже він. — Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже тобі вдалося пробратися у мій світ один раз, то, може, ти зможеш зробити це ще раз.

Едді оглядається довкола.

— І якби мені не було так самотньо. Про них я вже мовчу.

Його погляд повертається до Роланда, і тут з ним стається напад корчів — такий сильний, що він мало не скидає шматки м'яса з тарілки. Нарешті дрож минається.

— їж, хай тобі грець.

Стрілець їсть. М'ясо не просто непогане: воно смачнюче. Він з'їдає три шматки, а потім все застилає пеленою, і знову

він намагається щось сказати, але може тільки шепотіти. Едді притис вухо до його губ, тільки час від часу, коли Едді скрючується в черговому спазмі, воно здригається і відсувається вбік. Стрілець повторює:

— На північ. Угору… вгору узбережжям.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — шепоче він.

Едді дивиться на нього.

— Ти шизонутий, — каже він.

Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються, і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.

— Добре, можеш покімарити, — каже він, — але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.

Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною — Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.

Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.

Роланд простягає до нього руку.

Едді намагається відсторонитися.

Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.

Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді — його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.

— Тут є тільки дві можливості вибору, — шепоче Роланд. — Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… — Він сильно закашлюється. — Для мене вибору нема.

— Та хто ти такий? — пронизливо кричить на нього Едді.

— Твоя доля, Едді, — шепоче стрілець.

— Най би ти вдавився лайном і здох, — огризається Едді. Стрілець намагається відповісти, але не встигає — його свідомість кудись лине, поки

БА-БАХ!

Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.

Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

— Вони підбираються все ближче і ближче, — каже він. — Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

— Що? — Шепіт уже більше нагадує хрипіння — щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

— Вони, — каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. — Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, — люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити — огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

— А що, по-твоєму, мені залишалося робити? — Едді такий сердитий, що мало не гарчить. — Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

— Вони отруйні, — шепоче Роланд. — Ось чому…

— Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat.[16] A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres.[17] A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

— Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

— Одне з них і мені дещо відгризло, — сичить стрілець. — Два пальці на руці, один на нозі.

— Це теж круто, — не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

— Та пішов ти, — хрипко огризається стрілець.

— Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! — кричить Едді. — Може, врешті-решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По-моєму, це пг'ечудово!

— Виживу, — каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

— Точно? — Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. — Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», — промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

— А щоб вам пусто було — тобі й твоїй сраній Вежі, — каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

— Ну добре. Нехай!

«На північ, — самими губами промовляє стрілець. — Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

— Звідки ти знаєш? — раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» — хоче відповісти він, але не встигає, бо

його кудись тягнуть, тіло підстрибує і б'ється, голова безсило мотиляється з боку в бік, він прив'язаний до якоїсь химерної волокуші власними кобурами, і лунає голос Едді Діна: він співає моторошно знайому пісню, настільки знайому, що йому спочатку здається, ніби це якесь марення:

«Гей, Юдо… не мудруй… якусь сумнууууу пісню… до ладу припасуй…»

«Де ти це почув? — хоче спитати він. — Ти чув, як я її співаю, так, Едді? І взагалі, де це ми?»

Але не встигає він щось запитати, як

«Корт би відірвав хлопцеві голову, якби побачив цю хитромудру штуку», — думає Роланд, роздивляючись волокушу, на якій він провів весь день, і сміється. Розсміятися вдається не дуже. Звук такий, наче великою хвилею на берег вивалило купу каміння. Він не знає, як далеко вони вже зайшли, але, мабуть, далеко, бо Едді геть змучений. Він сидить на камені в світлі дня, що вже згасає, тримає один із стрільцевих револьверів на колінах, а наполовину повний бурдюк із водою — збоку. Його нагрудна кишеня трохи випинається. Там кулі із задньої частини патронташа — запас «хороших» куль, що стрімко зменшується. Едді зав'язав їх у вузол, зроблений зі шматка власної сорочки. Основна причина швидкого зменшення кількості «хороших» куль полягає в тому, що кожна четверта-п'ята дає осічку.

Едді, який уже клював носом, підводить голову.

— Чому тобі так смішно? — питає він.

Стрілець заперечно махає рукою і хитає головою. Бо розуміє, що помилився. Корт не став би відривати Едді голову за чудернацький винахід — волокушу, навіть попри її дивний і жалюгідний вигляд. Роланд вважає, що Корт міг би навіть пробурчати щось на кшталт компліменту — це була така рідкість, що хлопець, з яким це траплялося, навіть не знав, як реагувати, а просто стояв, роззявивши рота, мов риба, витягнута з кошика кухаря.

Дві гілки тополі приблизно однакової довжини і товщини слугували для каркаса. Мабуть, їх відламало вітром, вирішив стрілець. Едді використав також і менші гілки, присобачивши їх до двох головних усім підряд, що трапилося йому під руку: кобурами, клейкою стрічкою, яка кріпила чортів порошок у нього на грудях, навіть ремінцем із сиром'ятної шкіри, витягнутим із капелюха стрільця, та шнурками з кросівок самого Едді. На цьому каркасі він розклав стрільцеву постіть зі скатки.

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), — тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

— Ти хоч одне з них бачиш? — питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

— Ні, — каже стрілець. А потім: — Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

— Дид-е-чик? — питає він.

— Дум-е-чум? — відповідає переможений. — Дод-е…

БА — БАХ! Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози — він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.

— Скоро подам обід, маста, — каже Едді, імітуючи вимову слуги-негра. — У меню сьогодні філе повзучого гада і філе гада повзучого. Що вам більше до вподоби, маста?

— Я тебе не розумію, — каже стрілець.

— Та все ти розумієш, — відповідає Едді. — Просто у тебе нема почуття гумору. Куди воно поділося?

— Мабуть, його відстрелили у котрійсь із війн.

Почувши це, Едді посміхається.

— Сьогодні у тебе трохи жвавіший голос і вигляд, Роланде.

— Здається, я й почуваюся жвавішим.

— Ну, тоді, може, завтра ти навіть зможеш трохи пройти сам. Чесно кажучи, друже, тягнути тебе важко до всирачки.

— Я спробую.

— Гляди мені.

— Ти теж трохи краще виглядаєш, — наважується сказати Роланд. На двох останніх словах його голос ламається, наче в молоденького хлопчика. «Якщо я зараз не перестану говорити, — думає він, — то не зможу говорити більше ніколи».

— По-моєму, жити буду. — Він дивиться на Роланда поглядом, який нічого не виражає. — Хоча ти ніколи не дізнаєшся, як близько я стояв до того, щоб померти. Одного разу я взяв твого револьвера і приставив собі до скроні. Звів курок, трохи потримав, а потім опустив. Відпустив курок і сховав револьвер назад у кобуру. Іншого разу, вночі, в мене почалася конвульсія. Здається, це сталося на другу ніч, але точно не скажу. — Він хитає головою, а потім каже щось таке, що стрілець водночас розуміє і не розуміє. — Тепер Мічиган здається мені сном.

Хоча його голос і сів до сухого бурмотіння і він знає, що йому взагалі не слід розмовляти, стрілець мусить дізнатися одну річ. — Чому ти не натиснув на гашетку? Що тобі завадило?

— Знаєш, ці штани, які на мені зараз, — це у мене єдина пара, — відповідає Едді. — В останню секунду я раптом подумав: а що, як я натисну на гачок, а пострілу не буде, бо патрон лажовий? Мені більше не вистачить хоробрості зробити це ще раз. А якщо вже ти один раз накладеш у штани, то треба або зразу ж їх випрати, або все життя ходити смердючкою. Так казав мені Генрі. А сам Генрі дізнався про це у В'єтнамі. А оскільки якраз була ніч і берегом гуляв Омар Лестер, не кажучи вже про його друзів…

Але стрілець уже сміється, регоче що є духу, хоча цього й не чути, тільки час від часу хрипкий звук зривається з його губ. І собі посміхнувшись, Едді каже:

— Я от думаю, може, твоє почуття гумору відстрелили в тій війні тільки по лікоть?

Він підводиться — мабуть, збирається піднятися схилом туди, де є хмиз для багаття, думає Роланд.

— Зачекай, — шепоче він, і Едді дивиться на нього. — Ні, справді, чому?

— Мабуть, тому, що я був тобі потрібен. Якби я наклав на себе руки, ти б помер. Трохи пізніше, коли ти знову станеш на ноги, я можу тойво… передумати. — Він оглядається довкола і глибоко зітхає.

— Роланде, може, в твоєму світі десь є Діснейленд чи Коні-Айленд, але те, що я бачив досі, поки що не надто надихає.

Він вирушає, зупиняється і знову озирається на Роланда. Його обличчя похмуре, хоча хвороблива блідість вже трохи зійшла. Напади дрожі минулися, і тепер він лише зрідка здригається.

— Іноді мої слова для тебе — темний ліс, правда?

— Так, — погодився стрілець. — Іноді я тебе не розумію.

— Тоді я розтлумачу. Існують люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Ти цього не розумієш, бо сам до таких не належиш. За інших обставин ти б використав мене і викинув геть, як ужитий паперовий пакет. Бог зіграв з тобою злий жарт, мій друже. Ти достатньо розумний для того, щоб це завдало тобі болю, і так само досить жорсткий, щоб зробити це, незважаючи ні на що. 1 ти б нічого не зміг із цим вдіяти. Лежи я на березі й волай про допомогу, ти б переступив через мене, якби я перешкоджав тобі дістатися до тієї довбаної Вежі. Ну як, це далеко від правди?

Роланд мовчить, тільки дивиться на Едді.

— Але ж не всі такі, як ти. Є люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Як у тій пісні Барбри Стрейзанд. Банально, але правда. Це просто інший спосіб сісти на голку, от і все.

Едді пильно дивиться на Роланда.

— Але якщо вже про це річ, то ти чистий, правда ж?

Роланд і далі дивиться на нього.

— От тільки твоя Вежа… — Тут Едді сміється — коротко й уривчасто. — Ти наркоман, Роланде, і твій марафет — Вежа.

— На якій війні? — шепоче Роланд.

— Що?

— На якій війні тобі відстрелили шляхетність і вміння прагнути до мети?

Едді відсахується, наче Роланд дав йому ляпаса.

— Піду принесу води, — коротко відповідає він. — Стережися повзучих гадів. Ми сьогодні чимало пройшли, але я досі не знаю, чи вони спілкуються між собою.

Він відвертається, але Роланд встигає помітити, яку останніх червоних променях заходу сонця блищать сльози на його щоках.

Роланд знову повертається обличчям до берега і спостерігає. Монстри повзають і питають, питають і повзають, але, схоже, і те, і те роблять безцільно. Вони наділені якимось розумом, але його вочевидь недостатньо для того, щоби передавати інформацію подібним до себе істотам.

«Господь не завжди запускає тобі тарілку в обличчя, — думає Роланд. — У більшості випадків, але не завжди».

Едді повертається із хмизом.

— Ну? — питає він. — І що ти думаєш?

— Ми в порядку, — хрипить стрілець, і Едді починає щось говорити, але Роланд втомився. Він лягає на спину і дивиться, як на фіолетовому балдахіні неба загоряються перші зірки і

упродовж наступних трьох днів стрілець стабільно почав одужувати. Червоні лінії, що повзли шкірою його рук угору, спочатку змінили напрямок, потім стали світлішати і зрештою зникли. Наступного дня він то йшов сам, то дозволяв Едді себе волокти. Через день він уже взагалі не потребував, щоби його тягнули, просто через кожну годйну-дві обидва деякий час сиділи й відпочивали, поки він не переставав відчувати, що ноги в нього налиті свинцем. Саме під час цих зупинок і вночі, після вечері, поки не догоріло багаття й вони не вкладалися спати, стрілець почав слухати оповіді про Генрі та Едді. Він пам'ятав, як спочатку не міг зрозуміти, що робило стосунки між братами такими непростими, але після того, як Едді почав розповідати — затинаючись, з тією образою та тим гнівом, що походять від глибинного болю, стрілець міг би спинити його, міг би сказати: «Не хвилюйся, Едді. Я все розумію».

Та тільки це б не зарадило Едді. Едді розповідав не для того, щоби допомогти Генрі, бо Генрі був мертвий. Він розповідав, щоби навіки поховати Генрі. А заразом і нагадати собі, що Генрі мертвий, але він, Едді, живий.

Тож стрілець мовчав і не перебивав.

Суть була простою: Едді вважав, що він зіпсував братові життя. Генрі теж у це вірив. Можливо, він повірив у це сам чи тому, що так часто чув лекції матері, які вона читала Едді, наголошуючи на тому, що вони з Генрі пожертвували усім заради нього, аби Едді почувався в безпеці, якщо в цьому місті-джунглях таке можливо, аби він був щасливий, дуже щасливий, якщо в цьому місті-джунглях таке взагалі можливо, щоби він не закінчив, як його нещасна сестра, яку він ледве пам'ятає, але вона була така гарненька, царство їй Небесне. Зараз вона з янголами, і це, поза сумнівом, чудове місце, але мати не хоче, щоб Едді теж пішов до янголів передчасно, якщо його, як його сестру, зіб'є на дорозі якийсь п'яний псих, чи якийсь малий наркоманський покидьок заріже за двадцять п'ять центів, що лежать у Едді в кишені, й покине з кишками, розкиданими по тротуару, і саме тому, що вона знала, що Едді поки що не хоче йти до янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.

Едді розповів стрільцеві про те, що навряд чи його матері було відомо про деякі їхні витівки — наприклад, про те, як вони крали комікси з кондитерської на Рінкон-авеню чи курили цигарки за фабрикою на Когоуз-стрит, де виготовляли зварні вироби з гальванічним покриттям.

Одного разу вони побачили «шевроле», в якому були ключі, і хоча Генрі ледве вмів водити — тоді йому було шістнадцять, а Едді вісім років, — він заштовхав малого у машину і повідомив, що вони їдуть у Нью-Йорк. Едді злякався і розплакався. Генрі теж було страшно, але він розлютився на Едді й звелів йому заткнутися, перестати бути таким довбаним сосунком, у нього було десять баксів, а в Едді — три чи чотири, вони могли весь день, блін, ходити в кіно, а потім сісти на Пелгемський поїзд і повернутися додому раніше, ніж мати встигне накрити на стіл до вечері й подумати, а де ж це її діти. Але Едді все плакав і плакав, і біля мосту Квінсборо вони побачили на бічній вулиці поліцейську патрульну машину, і хоча Едді був упевнений, що коп в машині навіть не дивився у їхній бік, він сказав Ага, коли Генрі різким тремтливим голосом спитав його, чи Едді думає, що той мент їх бачив. Генрі весь пополотнів і зупинив машину біля тротуару так різко, що ледь не збив пожежний гідрант. 1 поки Едді, якого теж охопила паніка, вовтузився з незнайомою ручкою дверей, Генрі, взявши ноги в руки, вже мчав вулицею геть. Але потім зупинився, повернувся і витяг Едді з машини, з такої нагоди ще й давши йому два ляпаси. Після цього вони пішли пішки — ні, насправді вони пішли крадучись — назад до самого Брукліна. На це в них пішла більша частина дня, і коли мати спитала, чому вони такі збуджені, спітнілі й змучені, Генрі відповів, що це тому, що він увесь день вчив Едді, як грати в баскетбол удвох, на баскетбольному майданчику на тому боці кварталу. А потім прийшли великі хлопці, і їм довелося вшиватися бігом. Мати поцілувала Генрі й обдарувала Едді осяйною посмішкою. І спитала його, чи ж не правда, що у нього най-най-найкращий братик у світі. Едді з нею цілком погодився. І в цьому не було ні краплини брехні. Він чесно так вважав.

— Того дня він так само злякався, як і я, — сказав Едді Роландові, коли вони сиділи й спостерігали, як останнє світло дня зникає з морської води, в якій невдовзі відбиватиметься тільки сяйво зірок. — Насправді він злякався ще сильніше, бо подумав, що коп нас бачив, а я знав, що не бачив. Тому він і втік. Але повернувся. Ось у чому сіль. Він повернувся.

Роланд промовчав.

— Ти ж розумієш, правда? — Едді змірив Роланда жорстким допитливим поглядом.

— Розумію.

— Він вічно всього боявся, але завжди повертався.

Роланд подумав, що для Едді було б краще (а взагалі-то і для них обох), якби Генрі того дня… або в якийсь із інших днів просто накивав п'ятами. Але такі люди, як Генрі, ніколи так не вчиняють. Такі, як Генрі, завжди повертаються, бо такі, як Генрі, знають, як користуватися довірою інших. Це єдина річ, якою насправді добре вміють користуватися такі, як Генрі. Спочатку вони перетворюють довіру на потребу, потребу — на наркотик, а щойно це станеться, вони — яким словом це називав Едді? — підсажують. Так. Вони підсажують на це інших.

— Мабуть, піду я спати, — сказав стрілець.

Наступного дня Едді продовжив свою розповідь, але Роланд і без цього вже все знав. Генрі не грав у спорт в останніх класах середньої школи, бо не міг залишатися після уроків на тренування. Генрі мусив дбати про Едді. Той факт, що Генрі був худющий, мав проблеми з координацією рухів і взагалі спорт йому був по цимбалах, ясна річ, до уваги не брався. Їхня мати без угаву переконувала їх обох, що з Генрі вийшов би неперевершений бейсбольний пітчер чи один із тих стрибунів-баскетболістів. У Генрі були погані оцінки, і йому доводилося повторно проходити багато предметів — але це зовсім не тому, що Генрі був дурний. Едді й пані Дін обоє знали, що Генрі страшенно тямущий. Просто той час, який Генрі мусив проводити, виконуючи домашні завдання, він витрачав на те, щоб доглядати Едді (той факт, що зазвичай це відбувалося у вітальні Дінів, де обидва хлопці дивилися телевізор, розлігшись на дивані, чи борюкалися на підлозі, чомусь не мав значення). Погані оцінки означали, що Генрі не міг вступити нікуди, крім Нью-йоркського університету, але навчання там було їм не по кишені, бо з такими оцінками не отримаєш стипендії. А потім Генрі забрали до армії, і він потрапив до В'єтнаму, де йому знесло майже ціле коліно, і біль був нестерпний, а в ліках, які йому давали, було дуже багато морфію, і коли йому стало ліпше, то від ліків його поступово відучили, от тільки не дуже добре їм це вдалося, бо коли Генрі повернувся до Нью-Йорка, в нього на спині сиділа мавпа, голодна мавпа, що жадала їжі, і через місяць-два він сходив до одного чоловіка, і приблизно за чотири місяці (менш ніж через місяць після смерті матері) Едді вперше побачив, як його брат вдихає з дзеркала якийсь білий порошок. Едді подумав, що це кокс. Виявилося — героїн. А якщо простежити за ходом подій від кінця до початку, то хто був у цьому винен?

Роланд нічого не сказав, але подумки почув голос Корта: «Провина завжди лежить в одному і тому ж місці, діточки ви мої: на тому, хто надто слабкий і кого можна в усьому звинуватити».

Дізнавшись правду, Едді спочатку був шокований, а потім розлютився. У відповідь Генрі не пообіцяв, що покине нюхати, а сказав Едді, що не звинувачує його за цей напад люті, він знає, що В'єтнам перетворив його на нікчемний мішок із лайном, він слабкий, він піде з дому, це найкраще, що він може зробити, Едді правий, тільки брудного наркаша, який перетворить хату на бардак, йому тут і не вистачало. Він просто сподівається, що Едді не надто сильно його засуджуватиме. Він визнає, що став слабаком, щось у В'єтнамі перетворило його на слабака, зробило його гнилим, таким самим гнилим, як шнурки кросівок і гумки в спідній білизні від сирості. У В'єтнамі було щось таке, від чого гниє душа, сльозливо зізнався Генрі. Він просто сподівається, що Едді пам'ятатиме всі ті роки, коли він намагався бути сильним.

Заради нього, Едді.

Заради мами.

Тож Генрі спробував піти з дому. А Едді, ясна річ, йому цього не дозволив. Едді безперестану мучило почуття провини. Едді бачив той вкритий шрамами кошмар, на який перетворилася колись здорова нога брата, і коліно, в якому тепер було більше тефлону, ніж кістки. У холі їхнього поверху відбулося змагання з перекрикування. Генрі, з очима, обведеними фіолетовими колами, одягнений у свою стару армійську форму, стояв біля виходу, тримаючи в руці спакований речовий мішок. Едді був майже голий, якщо не брати до уваги пари пожовтілих трусів. Генрі казав: «Едді, я тобі тут не потрібен, я тільки отруюватиму тобі життя, я це знаю», а Едді кричав: «Ти нікуди не підеш, ану повертай свій зад!» Так вони й сварилися, поки пані Макгурськи не висунулася з дверей своєї квартири і не закричала: «Можеш валити звідси чи залишатися, мені на це начхати, але тобі краще вже вирішити, і то швидко, або я викликаю поліцію!» Схоже, пані Макгурськи збиралася виплюнути ще кілька попереджень, аж раптом помітила, що на Едді немає нічого, крім трусів. «А ти, Едді Дін, просто розпусник», — додала вона і швидко сховалася, хряснувши дверима. Наче чортик із табакерки, тільки навпаки. Едді подивився на Генрі. Генрі подивився на Едді. «Здається, наше янголятко набрало кілька фунтів», — тихим голосом сказав Генрі, і обидва розреготалися, хапаючись один за одного і б'ючи один одного по спині кулаками, і Генрі повернувся у квартиру, а тижнів за два Едді теж нюхав і ніяк не міг уторопати, якого біса, блін, він так кипішився, Генрі ж усього-навсього нюхав, бля, це ж просто допомагає відірватися, от і все, і як казав Генрі (якого Едді врешті-решт почне подумки називати великим мудрецем і видатним наркашем), хіба гріх піймати кайф у світі, який стрімголов несеться у пекло?

Минав час. Едді не сказав, скільки часу, а стрілець не допитувався. Він здогадувався, що Едді знав: існує тисяча приводів, але жодної причини для того, щоби ловити кайф, і він досить-таки добре тримав свою звичку під контролем. І Генрі теж вдавалося тримати під контролем свою. Не настільки добре, як Едді, але достатньо, аби не пуститися берега. Тому що, незважаючи на те, розумів Едді правду чи ні (в глибині душі, думав Роланд, розумів), Генрі точно розумів: вони помінялися ролями. Тепер Едді переводив Генрі через дорогу, тримаючи за руку.

Нарешті настав день, коли Едді упіймав Генрі на тому, що той не нюхає, а колеться. Вони знову посварилися, голосно, до істерики. Ця сварка була майже точною копією першої, за винятком того, що вона відбулася в спальні Генрі. І закінчилося все майже так само, як минулого разу: Генрі схлипував і на свій захист міг представити тільки один невблаганний, незаперечний аргумент — здаюся й підкорююся. Едді правий, він не гідний того, щоб жити, не гідний того, щоб хавати помиї з канави. Він піде з дому. Едді більше ніколи його не побачить. Він лише сподівається, що брат пам'ятатиме все, що…

Розповідь помалу перетворилася на гул, що нічим не відрізнявся від звуку хвиль, які невтомно напливали і розбивалися об каменистий берег. Роланд знав цю історію, тому просто мовчав. Це Едді не знав історії, той Едді, у якого вперше за десять чи більше років була справді ясна голова. Едді розповідав свою історію не Роландові, Едді нарешті розповідав історію самому собі.

І це було непогано. Чого-чого, а часу в них було повно, наскільки розумів стрілець. І розмова була одним зі способів його заповнити.

Едді сказав, що коліно Генрі постійно стояло в нього перед очима, той покручений шрам, що зміївся на нозі, піднімаючись угору й опускаючись (звісно, рана давно загоїлася, і зараз Генрі майже не кульгав… тільки коли вони сварилися, кульгання завжди проявлялося сильніше). Едді переслідували думки про все те, від чого Генрі відмовився заради нього, а ще не давала спокою одна значно прагматичніша річ: на вулиці Генрі б не вижив. Там він був би як беззахисний кролик, випущений у джунглі, що кишма кишать тиграми. Залишений на самоті, Генрі б зрештою потрапив до в'язниці чи до лікарні Бельв'ю.

Тож він благав брата лишитися, і Генрі зрештою змилостивився, піддавшись на вмовляння. Минуло півроку, й Едді теж почав колотися. Відтоді життя почато невпинно і невідворотно спускатися по спіралі вниз, а закінчилося все поїздкою Едді на Багами і раптовою появою Роланда.

Будь на місці Роланда інший чоловік, менш прагматичний і більш вдумливий, він би міг запитати (про себе, якщо не вголос): «Чому саме він? Чому починати треба було саме з цього чоловіка? З чоловіка, який, схоже, передвіщає слабкість, чи дивакуватість, чи навіть вірну загибель?»

Але стрілець не просто не поставив собі це питання — воно навіть не спало йому на думку. От Катберт неодмінно б запитав, Катберт усе піддавав питанням, питання були його хворобою, він навіть помер із питанням на вустах. Нікого з них не залишилося, нікого. Останні Кортові стрільці, тринадцятеро тих, що вижили, — а на початку їх клас налічував п'ятдесят шість чоловік, — всі були мертві. Всі мертві, крім Роланда. Він був останнім стрільцем, котрий незламно йшов світом, що крапля за краплею втратив силу, став стерильним і порожнім.

Згадалися слова Корта у день перед Церемонією представлення. «Тринадцять. Це погане число». А наступного дня, вперше за тридцять років, Корт не був присутній на Церемонії. Його учні, останні, кого він зробив стрільцями, прийшли до його хатини і спочатку стали навколішки, схилившись йому до ніг і відкривши беззахисні шиї, а потім підвелися, отримали його вітальні поцілунки й дозволили вчителеві вперше зарядити їхні револьвери. За дев'ять тижнів по тому Корт помер. (Подейкували, що від отрути.) Через два роки після його смерті розпочалася остання кривава громадянська війна. Кровопролитне бойовисько докотилося до останнього бастіону цивілізації, світла і здорового глузду та знищило все, що вони вважали таким міцним. З такою ж легкістю хвиля змиває палац із піску, збудований дитиною.

Отже, він був останнім і, мабуть, вижив тому, що практичність і простота переважили темну романтику його натури. Він розумів, що тільки три речі мали значення: смертність, ка і Вежа.

Для обдумування цілком вистачить і їх.

Едді закінчив розповідати свою історію десь о четвертій годині третього дня їхньої подорожі на північ безбарвним узбережжям океану. Сам берег, здавалося, залишався незмінним. І якщо хотілося переконатися в тому, що вони все-таки йдуть, а не стоять на місці, то єдина ознака просування вперед виднілася ліворуч, на сході. Там зубчасті вершини гір почали трохи пом'якшуватися і осідати. Можливо, якщо вони зайдуть досить далеко на північ, гори перетворяться на положисті пагорби.

Розповівши свою історію до кінця, Едді замовк, і так вони мовчки йшли півтори години чи навіть довше. Едді весь час скоса на нього зиркав. Роланд знав: Едді не здогадується, що він помічає ці погляди, надто вже він заглиблений у себе. Роланд також розумів, чого чекає Едді: реакції. Якої-небудь відповіді. Будь-якої. Двічі Едді вже розтуляв рота, але потім, передумавши, знову закривав. Нарешті він не витримав і поставив питання, якого чекав від нього стрілець.

— То як? Що ти думаєш?

— Гадаю, ти зараз тут.

Едді зупинився, взявши руки, стиснуті в кулаки, у боки.

— І це все? Все, що ти можеш сказати?

— Це все, що мені відомо, — відповів стрілець. Відсутні пальці на руках і ногах пульсували й свербіли. Йому хотілося трохи того астину зі світу Едді.

— У тебе нема жодної думки з приводу того, що це все, в біса, означає?

Стрілець міг би виставити вперед скалічену праву руку й сказати: «Подумай про те, що означає ось це, ти, тупий недоумку», — але це спало йому на думку не більше, ніж замислитися над питанням, чому з усіх людей в усіх всесвітах, які тільки могли існувати, йому дістався Едді.

— Це ка, — терпляче відповів він, повертаючись до Едді обличчям.

— Що таке ка? — Голос Едді звучав грубо. — Ніколи про таке не чув. Правда, якщо сказати це слово двічі підряд, вийде дитяча назва лайна.

— Про це мені не відомо, — відповів стрілець. — У нас це слово означає обов'язок або долю, а простонародною мовою — місце, куди мусиш іти.

Едді примудрився зробити так, щоби на його обличчі з'явилося одночасно три вирази: стурбованість, огида і цікавість. — Тоді скажи це двічі, Роланде, бо такі слова для такого малого, як я, означають лайно.

Стрілець стенув плечима.

— Я не обговорюю філософські питання. Я не вивчаю історію. Все. що я знаю: минуле вже минуло, а те, що попереду, — ще не сталося. Майбутнє — це ка, і воно дбає про себе саме.

— Та невже? — Едді подивився на північ. — Так от, все, що я бачу попереду, — це приблизно дев'ять мільярдів миль цього самого йобаного пляжу. Якщо саме це чекає на нас попереду, то ка і «кака» — одне й те саме. Може, нам вистачить патронів, аби пристрелити ще п'ять-шість цих ракоподібних, а потім нам доведеться опуститися до того, щоб жбурляти в них камінням. Так куди ми йдемо?

Зараз Роланд на мить замислився, чи Едді коли-небудь думав про те, аби поставити це питання своєму братові, але спитати про таке означало б розпочати безглузду суперечку. Тому він просто показав великим пальцем на північ і сказав:

— Туди. Для початку.

Едді подивився у вказаному напрямку, але не побачив нічого, крім одноманітних обширів сірого берега, всіяного мушлями й камінням. Він повернувся до Роланда, і слова знущання вже готові були зірватися з його вуст, але, побачивши незворушну впевненість на обличчі стрільця, він знову глянув на північ. Примружився. Затулив правий бік обличчя правою ж рукою від променів сонця, що хилилося до заходу. Він несамовито прагнув побачити що-небудь, хоч щось, чорт, навіть міраж би згодився, але там не було нічого.

— Можеш закидати мене лайном, — повільно проговорив Едді, — але я кажу, що це проклятуще западло. У Балазара я ризикував заради тебе життям.

— Я знаю. — Стрілець посміхнувся, і ця посмішка — рідкісне явище на його обличчі — освітила його, як моментальний проблиск сонця у понурий пасмурний день. — Саме тому я чесний з тобою, Едді. Вони там. Я побачив їх годину тому. Спочатку я вирішив, що то міраж чи мій зір приймає бажане за дійсне, але вони там, точно там.

Едді подивився знову, і дивився довго, аж поки не почали сльозитися очі. Врешті-решт він сказав:

— Попереду я не бачу нічого, крім берега, берега і ще раз берега. А у мене зір — одна ціла нуль десятих.

— Я не знаю, що це означає.

— Це означає, що якби там було щось таке, що можна побачити, я б неодмінно це побачив! — Але Едді був заінтригований. Він замислився над тим, наскільки далі, ніж він сам, бачить стрілець орлиним поглядом своїх блакитних очей. Можливо, трохи далі.

А може, набагато далі.

— Ти побачиш їх, — сказав стрілець.

— Побачу що?

— Сьогодні ми до них не дійдемо, але якщо ти справді бачиш так добре, як кажеш, то перш ніж сонце торкнеться води, ти їх побачиш. Звісно, якщо ти не збираєшся стояти тут з роззявленим ротом.

— Ка, — задумливо повторив Едді.

Роланд кивнув.

— Ка.

— Кака, — сказав Едді і розсміявся. — Ходімо, Роланде. Прогуляємося. І якщо тієї миті, коли сонце торкнеться води, я нічого не побачу, то з тебе курятина на вечерю. Чи «біг мак». Чи будь-яка страва, до складу якої не входить м'ясо омара.

— Ходімо.

Вони знову вирушили в путь. До тієї миті, коли нижній край сонця мав торкнутися горизонту, лишалася ще як мінімум ціла година, коли Едді Дін почав розрізняти на віддалі якісь обриси — нечіткі, мерехтливі, невизначені, але, поза сумнівом, реальні. Щось нове.

— Гаразд, — сказав він. — Я бачу. Мабуть, у тебе зір, як у Супермена.

— Як у кого?

— Забудь. Твій рівень культурного розвитку лишає бажати кращого, ти про це знав?

— Що?

Едді роісміявся.

— Та нічого. Що то таке?

— Побачиш.

І перш ніж Едді встиг спитати ще щось, стрілець пішов далі.

Через двадцять хвилин Едді здалося, що він справді бачить. Через п'ятнадцять хвилин він був у цьому впевнений. До предмета на березі залишалося ще дві, а може, й три милі, але він знав, що то таке. Ясна річ, двері. Ще одні двері.

Тієї ночі обидва спали не надто добре, і, за годину до того, як перші промені сонця освітили вивітрені обриси гір, вони вже були на ногах і йшли далі. Вони підійшли до дверей, коли їх торкнулися перші промені ранкового сонця, такі величні й такі спокійні. Ці промені, наче лампи, освітили їхні порослі щетиною щоки. Стрілець знову виглядав на свої сорок, а Едді — не старшим за Роланда, коли той став на герць із Кортом, обравши як зброю сокола Давида.

Ці двері були точно такими самими, як і перші, тільки на них було написано:

— Так, — м'яко сказав Едді, дивлячись на двері, які просто стояли на піску, впосаджені петлями в якийсь невидимий одвірок між двома світами, між одним всесвітом та іншим. Вигравіюване на них послання було справжнім, як камінь, і чужим, як сяйво зірок.

— Так, — погодився стрілець.

— Ка.

— Ка.

— Це звідси ти видобудеш другого зі своєї трійці?

— Схоже на те.

Стрілець знав, що задумав Едді, ще до того, як це спало Едді на думку. Він побачив рух Едді раніше, ніж Едді сам зрозумів, що рухається. Він міг би повернутися й зламати Едді руку в двох місцях, перш ніж Едді збагнув би, що відбувається, але він не поворухнувся. Він дозволив Едді потай витягти револьвер з його правої кобури. Це вперше у його житті він дозволив забрати у себе револьвер, не запропонувавши спочатку його взяти. І все ж він навіть не поворухнувся, щоби покласти цьому край. Розвернувшись, він глянув на Едді врівноваженим, навіть м'яким поглядом.

Обличчя Едді було напружене, без єдиної кровинки. Очі настільки широко розплющені, що довкола райдужних оболонок виднілися білки. Він тримав важкий револьвер обома руками, але дуло ходило ходором, то врівноважуючись, то перехиляючись набік, то націлюючись, то знову перехиляючись.

— Відчиняй, — наказав Едді.

— Ти поводишся нерозумно, — так само м'яким голосом сказав стрілець. — Ні в тебе, ні в мене немає жодної гадки, куди ведуть ці двері. Не обов'язково має бути так, щоб вони відчинялися у твій всесвіт, не кажучи вже про світ. Звідки нам знати, а раптом у цієї Дами Тіней вісім очей і дев’ять рук, як у Сувії? Та навіть якщо вони й відчиняються у твій світ, то це може бути час задовго до твого народження чи після твоєї смерті.

Едді натягнуто всміхнувся.

— Знаєш що, Монті: я більш ніж готовий обміняти гумову курку і цю срану відпустку на морі на те, що за дверима номер два.

— Я тебе не розумі…

— Знаю. Це байдуже. Давай відчиняй цю дуру.

Стрілець похитав головою.

Вони стояли в променях зорі, а двері відкидали навскісну тінь у напрямку моря, де починався відплив.

— Відчиняй! — закричав Едді. — Я піду з тобою! Що, не доганяєш? Я з тобою піду! Це не означає, що я не повернуся. Може, й повернуся. Тобто, скоріше за все, повернуся. По-моєму, саме стільки я перед тобою і завинив. Ти всю дорогу був зі мною чесний, як унітаз, не думай, що я цього не розумію. Але поки ти розбираєшся з цією тіньовою крихіткою, ким би вона не була, я збираюся знайти найближчу забігайлівку, де смажать курей, і взяти там трохи хавчика. Гадаю, сімейної упаковки на тридцять порцій для початку вистачить.

— Ти залишишся тут.

— Ти думаєш, я жартую? — Едді був на межі зриву, і його голос звучав верескливо. Стрільцеві здалося, що він бачить, як Едді зазирає в хисткі глибини свого прокляття. Едді звів древній курок револьвера. З настанням нового дня і початком відпливу вітер вщух, і щиглик зведеного курка прозвучав дуже чітко. — То давай, перевір.

— Мабуть, перевірю, — сказав стрілець.

— Я застрелю тебе! — верескнув Едді.

— Ка, — незворушно відповів стрілець і повернувся до дверей. Рука тягнулася до ручки, але душа чекала: чекала, щоб дізнатися, житиме він чи помре.

Ка.