Штовхач
Розділ 1
Гірка пілюля
1
Коли стрілець проник у свідомість Едді, у хлопця виникло миттєве відчуття нудоти і з'явилася підозра, що за ним спостерігають (цього Роланд не відчув — Едді розповів йому пізніше). Інакше кажучи, якесь невиразне відчуття стрільцевої присутності у нього все-таки було. У випадку з Деттою Роландові хоч-не-хоч довелося негайно виступити вперед. І вона не просто відчула його. Складалося дивне враження, що вона чекала на нього — на нього чи іншого відвідувача, що вчащав регулярно. Так чи інакше, Детта повністю усвідомлювала його присутність від тієї самої миті, коли він з'явився в її свідомості.
Джек Морт[19] не відчув анічогісінько.
Він надто уважно стежив за хлопчиком.
За цим малим він спостерігав уже два тижні.
Сьогодні він збирався штовхнути його під колеса.
2
Очі людини, якими дивився зараз стрілець, не бачили обличчя хлопця, але Роланд упізнав його навіть зі спини. Саме його він зустрів на придорожній станції в пустелі, його рятував від Провидиці в Горах, його життя приніс у жертву, коли перед ним постав вибір — рятувати малого чи нарешті наздогнати чоловіка в чорному. Малого, який сказав: «Уперед. Цей світ не єдиний, існують інші» — і впав у прірву. І хлопчик не помилявся — тепер у цьому не було жодних сумнівів.
Тим хлопчиком був Джейк.
В одній руці він тримав простий коричневий паперовий пакет, а в другій — синю полотняну сумку за горловину, стягнуту поворозкою. Судячи з кутів, що випиналися з-під матерії, стрілець вирішив, що там книжки.
Дорогу, яку хлопчик збирався перейти, наводнив транспорт. Роландові стало ясно, що ця вулиця пролягала в тому самому місті, звідки він забрав В'язня і Даму, та зараз це не мало жодного значення. Поки що не важило нічого, крім подій, які могли відбутися (чи не відбутися) за наступні кілька секунд.
Джейк потрапив до стрільцевого світу аж ніяк не через чарівні двері. Портал, яким він пройшов, був простішим і значно прозаїчнішим: хлопчик народився у світі Роланда, бо помер у власному світі.
Його вбили.
А власне, підштовхнули.
Штурхонули на проїжджу частину, під колеса автомобіля, коли малий ішов до школи, тримаючи пакунок зі сніданком в одній руці та портфель з підручниками — в другій.
Його штовхнув чоловік у чорному.
«Він наміряється це зробити! Просто зараз! Ось яке покарання мені призначене за те, що я вбив Джейка у своєму світі. Я побачу, як його вбивають тут, і не зможу цьому зарадити!»
Але стрілець усе життя тільки тим і займався, що йшов проти жорстокої долі — то було його ка, якщо хочете знати, — тож він виступив уперед, не роздумуючи, керуючись рефлексами, які так глибоко засіли в його підсвідомості, що вже майже перетворилися на інстинкти.
І в ту саму мить його осяяла думка, жахлива й іронічна водночас: «А що, як тіло, до якого він увійшов, належить самому чоловікові в чорному? Що, як, кинувшись рятувати хлопчика, він побачить, як власні руки штовхають його на дорогу? А раптом усе це відчуття контролю — облудне, і Волтерів останній розвеселий жарт полягає в тому, що Роланд власноруч мусить убити хлопчика?»
3
На одну-єдину мить Джек Морт втратив тонку міцну стрілу своєї зосередженості. Вже готуючись стрибнути вперед і штовхнути малого під колеса, він відчув дивний імпульс, і мозок витлумачив його неправильно, так само й тіло часом помилково приписує біль у одній своїй частині зовсім іншому органу.
Коли стрілець виступив уперед, Джекові здалося, що йому на потилицю сів якийсь жук. Не оса, не бджола й не інша комаха зі справжнім жалом, ні, проте кузька була кусючою і вжалене місце чесалося. Можливо, комар. Утрату концентрації уваги у вирішальний момент Джек приписав саме цьому укусові. Ляснувши себе по потилиці, аби прибити надокучливе створіння, він повернувся до хлопчика.
Йому здалося, що він не встиг ще й оком зморгнути, але насправді минуло сім секунд. Він не відчув ані стрімкого наближення стрільця, ані його не менш хуткого відступу. І жодна людина з тих, що снували навколо (людей-що-йшли-на-роботу, в більшості своїй з підземки в сусідньому кварталі, йшли з обличчями, припухлими після сну, й напівсонними відстороненими поглядами), не помітила, як змінився колір Джекових очей за строгими окулярами із золотою оправою: звичний насичений відтінок блакиті набув світлого забарвлення. І так само ніхто не помітив, як до цих очей знову повернувся їхній звичайний зеленувато-синій колір. Та коли це сталося і Джек знову зосередив увагу на хлопчикові, його охопила лють розчарування, гостра, наче тернова колючка: шанс було втрачено. Світлофор тепер горів іншим світлом.
Він подивився, як хлопчик переходить дорогу разом з іншими пішоходами, і собі повернувся в той бік, звідки прийшов, та рушив просто проти потоку людей.
— Гей, містере! Дивіться, куди пре…
Якась дівчина-підліток з кислою пикою. Він навіть не помітив. Грубо відштовхнувши її вбік, Джек пішов далі, не озираючись. Цілий оберемок книжок розлетівся в різні боки, і вслід кривдникові пролунало розлючене каркання. А він ішов собі П'ятою авеню, віддаляючись від Сорок третьої вулиці, де сьогодні запланував заподіяти смерть хлопчикові. Джекова голова була похилена, губи стулені так міцно, що на місці рота над підборіддям, здавалося, лишився тільки шрам від рани, що давно вже загоїлася. Проминувши місце на розі, де вулиця звужувалася, він не стишив ходи, а навіть прискорив темп, по черзі перетинаючи Сорок другу, Сорок першу, Сорокову. Десь посередині наступного кварталу він пройшов повз будинок, де мешкав хлопчик, і ледве окинув його побіжним поглядом (хоча за останні три тижні Джек кожного ранку супроводжував малого на шляху до школи, йшов за ним від будинку до рогу вулиці, розташованої за три з половиною квартали на П'ятій авеню, рогу, який він про себе охрестив Місцем для штовхання).
Дівчина, яку він зачепив, викрикувала йому вслід прокльони, але Джек Мортїх не чув. Так любитель метеликів не звернув би ані крихти уваги на звичайного непримітного метелика.
Джек теж був любителем метеликів. На свій кшталт.
За фахом він був успішним аудитором.
А штовхав заради розваги. Для нього це було всього лише хобі.
4
Стрілець повернувся в глиб свідомості цього чоловіка і там зомлів. Хоч одне все-таки тішило: вбивця — не чоловік у чорному, не Волтер.
Решта — абсолютний кошмар і всеосяжне усвідомлення.
Звільнена від тіла, його свідомість — його ка — лишилася такою самою, як завжди, здоровою і проникливою, однак здобуте в одну мить знання звалило його з ніг, виявилося рівноцінним раптовому удару в скроню.
Знання зійшло на стрільця не тоді, коли він виступив уперед, а лише після того, як він упевнився, що хлопчик у безпеці, й знову відступив назад, у глиб. Він побачив зв'язок між цим чоловіком і Одеттою, надто фантастичний і водночас надто реальний, аби бути випадковим, та зрозумів, що таке видобування трьох насправді і ким ці троє можуть бути.
Третім був не цей чоловік, не Штовхач. Третім Волтер назвав Смерть.
Смерть… але не для тебе. Ось що сказав Волтер, навіть на порозі смерті розумний, наче сам Сатана. Відповідь адвоката… така близька до істини, що сама істина могла надійно сховатися в її тіні. Смерть прийшла не по нього, смерть збирається втілитися в ньому.
В'язень, Дама.
Третя — Смерть.
Зненацька стрільця охопила впевненість у тому, що третій — він сам.
5
Роланд, який перебував у чужому тілі, наче керована торпеда, запрограмована на зіткнення з чоловіком у чорному, в ту саму мить, коли той з'явився в полі зору, стрімголов метнувся вперед.
Жодної думки про те, що станеться, якщо він завадить чоловікові в чорному вбити Джека, у стрільця не було. Він замислився над цим тільки пізніше. А статися міг парадокс, свищ У просторі й часі, що міг би перекреслити всі події, які відбулися після його появи на придорожній станції… бо, звісна річ, якби він урятував Джека в цьому світі, то хлопчик не з'явився б в іншому і їхня зустріч була б неможлива. Змінився б також увесь подальший хід історії.
Які зміни? Їх навіть уявити було важко. Те, що результатом однієї з них могло б стати закінчення його пошуків, не спало стрільцеві на думку. Безперечно, такі запізні роздуми не мали нічого спільного з реальністю. Якби він побачив чоловіка в чорному, то жодні думки про наслідки, парадокси чи призначений долею хід подій не змогли б завадити йому просто нахилити голову того тіла, де він зараз перебував, і з усього розгону врізатися нею в груди Волтерові. Роланд так само був безпорадний перед натиском цього імпульсу, як револьвер не може опиратися пальцеві, що натискає на курок і випускає кулю.
І якщо після цього все б згоріло пропадом, то й біс з ним.
Стрілець швидко обвів очима гурт перехожих на розі, роздивившись кожне обличчя (жінок він розглядав не менш прискіпливо, ніж чоловіків, аби впевнитися, чи серед них нема тієї, що тільки прикидається жінкою).
Волтера серед них не було.
Роланд помалу розслабився — так палець, що притискається до гачка, може в останню мить розпрямитися. Ні, Волтера поблизу хлопчика не було, і стрілець відчув упевненість у тому, що ще не час. Не зовсім той час. Той час наближався. До нього лишалося два тижні чи тиждень, а може, навіть один-єдиний день. Але поки що був не час.
Тож Роланд повернувся в глиб свідомості.
А дорогою побачив…
6
…і, вражений, зомлів: одного дня чоловік, у свідомість якого відчинялися треті двері, зачаївся біля вікна спорожнілої кімнати в будинку, де було багато покинутих мешканцями кімнат — покинутих, якщо не вважати пожильцями п'яниць і божевільних, що часто там ночували. П'яниць було чутно здалеку: від них відчайдушно тхнуло потом і сечею. Божевільних видавав сморід їхніх розхристаних думок. Єдиним предметом умеблювання в цій кімнаті були два стільці. Джек Морт користувався обома: на одному сидів, а другим підпер двері, щоби вони не відчинялися в коридор. Непроханих відвідувачів він не чекав, але краще було вберегтися. Морт сидів досить близько до вікна, аби визирати в нього, і достатньо далеко від навскісної лінії тіні, щоби сховатися від випадкових глядачів.
У руці він тримав розкришену червону цеглину.
Її він витяг зі стіни просто за вікном, де розхитаної цегли було багато. Стара, з нерівними краями, але важка цеглина. На ній, наче прилипали, міцно трималися шматки давнього будівельного розчину.
Чоловік збирався скинути цеглину комусь на голову.
Йому було байдуже, хто стане жертвою. Коли йшлося про смерть, Джек Морт грав працедавця, що надає всім рівні можливості.
Чекати довелося недовго: на тротуарі внизу з'явилася якась родина з трьох осіб. Батько, мати, маленька дівчинка. Дівчинка йшла між чоловіком і жінкою. Напевно, батьки вирішили, що там вона буде в безпеці від вуличного транспорту. Неподалік була залізнична станція, і автомобілів тут їздило не так вже й мало. Та Джек Морт не переймався автотранспортом. Його більше турбувало те, що навпроти немає жодної будівлі. Їх уже позносили — на місці будинків лишився пустир, більше схожий на сміттєзвалище: всюди валялися розколоті дошки, розбита цегла, то тут, то там блищало скло.
Він збирався вихилитися з вікна всього лише на кілька секунд, та все одно надів темні окуляри і прикрив біляве волосся шапочкою, що в ту пору року виглядала недоречно. Усе це маскування мало ту саму мету, що й підпирання дверей стільцем. Навіть якщо убезпечити себе від несподіваних ризиків, то ніколи не зашкодить зменшити ще й ті неочікувані небезпеки, від яких ти не захистився.
На ньому також була завелика, як на його розмір, спортивна кофта — вона доходила Морту майже до середини стегон. Цей мішкуватий одяг допомагав приховати справжній розмір і обриси його тіла (досить худорлявого) на той випадок, якщо його помітять. Подібне вбрання також слугувало іншій меті: щоразу, коли Джек влаштовував кому-небудь «атаку глибинною бомбою» (саме так він охрестив це дійство: «атака глибинною бомбою»), він кінчав собі в штани. Мішкувата кофта мусила приховувати мокру пляму, що незмінно розпливалася на джинсах.
Родина вже майже наблизилася.
«Не треба фальстартів, зачекай, просто зачекай…»
Тремтячи від збудження, він став біля підвіконня, простягнув руку з цеглиною вперед, підтягнув її назад до живота, знову виставив уперед і знову забрав (але цього разу рука застигла на півдороги), потім, вже цілковито заспокоївшись, висунувся з вікна. Момент, як завжди, був вибраний вдало.
Морт скинув цеглину і дивився, як вона падає.
Перевертаючись, цеглина полетіла вниз. У променях сонця Джек чітко бачив налиплі шматки розчину. В такі моменти, як ніколи, все навколо здавалося чітким, усе демонструвало свою точну й геометрично досконалу сутність. Саме це він виштовхував у реальність — так скульптор б'є молотком по різцю, щоби змінити вигляд каменю й з грубої кальдери витворити нову сутність. Саме в цьому проявлялася найдивовижніша річ на світі: логіка — той самий екстаз.
Часом він не потрапляв у ціль чи кидав косо, подібно до того, як скульптор може вирізьбити негарно чи надаремне. Але сьогоднішній кидок був досконалим. Цеглина впала прямо на голову дівчинці в яскравій смугастій суконці. Він побачив, як навсібіч бризнула кров — яскравіша за цеглину, з часом вона висохне й набуде такого самого бурого відтінку. А потім мати закричала. От тоді-то Джек Морт і взяв ноги в руки.
Він перетнув кімнату і швиргонув стілець, яким підпирав двері, в дальній її куток (другий стілець, той, на якому він сидів, перекинув ногою, коли прямував до дверей). Задравши кофту, Морт витяг із задньої кишені штанів бандану й скористався нею, аби повернути ручку.
Відбитки пальців — це неприпустимо.
Тільки ті, кому набридло жити, залишають відбитки.
Поки двері відчинялися, він запхнув хустку назад у кишеню. У вестибюлі він зобразив хитку ходу людини напідпитку. Навкруги не роззирався.
Озиратися теж було парафією смертничків.
Ті, хто хотів жити, знали, що видивлятися, чи тебе, бува, хтось не помітив, — надійний спосіб цього добитися. Після випадку свідки можуть згадати, як бачили того, хто озирався на всі боки. Тоді якийсь розумака-коп запросто вирішить, що інцидентик-то був підозрілий. І почнеться розслідування. А все через один нервовий погляд. Джек не думав, що кому-небудь може спасти на думку пов'язати його зі злочином, навіть якщо цей хтось вирішить, що обставини підозрілі, й справді відкриє справу, але…
Ризикувати слід обережно, йти тільки на виправданий ризик. Усі інші зводити до мінімуму.
Інакше кажучи, завжди підпирай стільцем дверну ручку.
Тож він рушив уперед запилюженим коридором, на стінах котрого крізь обсипану штукатурку подекуди прозирала сітка. Він ішов, опустивши голову й бурмочучи щось сам до себе, наче ті бомжі, що бродять вулицями. Пронизливі крики жінки — мабуть, це мати тієї малої, вирішив Джек — досі долинали до його вух, але йшли з-перед фасаду будівлі. Слабкі й незначні верески. Усе, що відбувалося опісля — крики, метушня, стогони поранених (якщо на той час поранені ще були в стані стогнати), — не мало для Джека жодного значення. Істотним було тільки те, що силою змінювало звичний хід речей і вирізьблювало нові лінії в потоці життів… і можливо, в долях жертв, і не тільки їх, а й ширшого кола людей, що їх оточували. Так від кинутого в стоячу воду ставка каменя розходяться кола.
Хто б наважився сказати, що сьогодні Джек Морт не став скульптором світобудови? Чи не стане ним у найближчий час?
Боже, не дивно, що він кінчив у джинси!
Спустившись униз на два прогони сходової клітки, він нікого не зустрів, але й далі йшов трохи непевною ходою. Проте в жодному разі не хитаючись. На п'яницю, що бреде собі, похитуючись, ніхто не зверне уваги. А от того, хто демонстративно хитається з боку в бік, можуть запам'ятати. Джек щось бурмотів собі під носа, але не вимовляв слів, які хтось міг би розібрати. Краще взагалі не грати, ніж грати на публіку й перегнути палицю.
Через зламані двері заднього ходу він вийшов у провулок, завалений сміттям і розбитими пляшками, що мерехтіли міріадами сонячних зірок.
Свій відхід він спланував заздалегідь, утім, як і все інше (ризикувати обережно, йти тільки на виправданий ризик, усі інші зводити до мінімуму, завжди бути винахідливим). Колеги на роботі вважали його людиною, котра далеко піде, саме тому, що він усе планував завчасно, — і він-таки мав наміри піти далеко, та в'язниця чи електричний стілець у його плани аж ніяк не вписувалися.
Вулицею, на яку виходив провулок, бігли люди, але вони ще не знали причини криків, тому ніхто не дивився на Джека Морта. А він тим часом уже зняв недоречну в'язану шапочку й лишився у темних сонячних окулярах, які погожого ранку виглядали більш ніж доречно.
Він звернув у інший завулок.
Вийшов на другій вулиці.
Зараз Джек неквапом прогулювався провулком, що був не таким брудним, як попередні два, — взагалі-то, це вже можна було назвати вузенькою вулицею. Вона вливалася в іншу вулицю, а за квартал звідти була автобусна зупинка. Автобус приїхав менш ніж через хвилину після того, як на зупинці з'явився Джек, і це також було частиною плану. Двері роз'їхатися, Джек ступив на сходинку, вкинув у гніздо монетоприймача п'ятнадцять центів. Водій не звернув особливої уваги на нового пасажира, просто окинув його побіжним поглядом. Це було на руку Мортові. Але навіть якби водій придивився уважніше, то побачив би тільки непоказного чоловіка в джинсах — можливо, безробітного, бо його кофта виглядала так, наче її витягай з мішка ганчірок, які роздає Армія спасіння.
Зібраність, повна готовність і бажання вижити.
Секрет успіху Джека Морта на роботі й у розвагах.
За дев'ять кварталів розташовувалася автостоянка. Джек вийшов з автобуса, пішов на стоянку, відкрив ключем автомобіль (непримітний «шевроле» п'ятдесятих років, але в доброму стані) і вирушив до Нью-Йорка.
Ніхто йому не завадив.
7
Усе це пронеслося перед стрільцем за одну-єдину мить. І перш ніж його шокована свідомість відключилася, перекривши потік інших образів, він побачив інші картини. Не всі, але й цього. цілком вистачило. Вистачило з головою.
8
Роланд побачив, як Морт вирізає статтю на четвертій сторінці газети «Нью-Йорк Дейлі Міррор», стараючись, аби лезо ножа проходило строго вздовж меж колонки. «ВНАСЛІДОК ТРАГІЧНОГО ВИПАДКУ НЕГРИТЯНСЬКА ДІВЧИНКА У КОМІ» — проголошував заголовок. На очах у стрільця Морт пензликом, що був прикріплений до кришки тюбика з клеєм, намастив зворотний бік вирізки і вклеїв її посередині чистої сторінки альбому, що, судячи з розпухлого вигляду, містив багато інших вирізок. Роланд устиг прочитати перші речення статті: «П'ятирічна Одетта Голмс, котра приїхала до Елізабеттауна, штат Нью-Йорк, на святкування знаменної події, стала жертвою жорстокого і дивного випадку. Відсвяткувавши два дні тому весілля тітки, дівчинка з батьками йшли на залізничну станцію, коли цеглина…»
Проте той випадок був не останнім, коли Джек Морт утручався в її життя, чи не так? Так. О боги, так.
За ті роки, що минули між тим ранком і вечором, коли Одетта втратила ноги, Джек Морт скинув униз не один десяток важких предметів і штовхнув під колеса немало людей.
А потім йому знову трапилася Одетта.
Першого разу він скинув на неї цеглину.
Вдруге він скинув її саму під поїзд.
Що ж це за людина? Це його я маю використати? Що за людина…
Але потім він подумав про Джейка, про поштовх, який відправив його в цей світ, і йому здалося, що він чує регіт чоловіка в чорному. Це й стало останньою краплею.
Роланд знепритомнів.
9
Коли стрілець прийшов до тями, то побачив акуратні ряди цифр, що спускалися аркушем зеленого паперу. Папір був розлінований горизонтально й вертикально, тому кожна цифра нагадувала в'язня в тюремній камері.
«Щось іще», — подумав він.
Не тільки Волтерів регіт. Щось таке — план?
Ні, о боги, ні, — нічого настільки складного чи обнадійливого.
Але принаймні уявлення. Натяк.
«Скільки часу я лежав непритомний? — з раптовою тривогою подумав стрілець. — Коли я переступив поріг дверей, було близько дев'ятої. Може, трохи раніше. Скільки часу?…»
І він виступив уперед.
Джек Морт (зараз він був тільки лялькою, якою керував стрілець) ненадовго підвів погляд і побачив, що стрілки дорогого кварцевого годинника показують чверть на другу.
«О боги, невже так багато часу минуло? Вже так пізно? Але ж Едді… він був такий стомлений, він би нізащо не протримався без сну так д…»
Стрілець повернув Джекову голову вбік. Двері стояли на місці, але картина, яка відкрилася перед його очима, була значно гіршою, ніж він міг би собі уявити.
З одного боку дверей простягалося дві тіні: одна з них належала інвалідному візку, а друга — людській істоті… але істота була неповноцінною і спиралася на руки, бо нижня частина її ніг була відчикрижена так само вправно, як і Роландові пальці на руці й нозі.
Тінь переміщувалася по землі.
З блискавичною швидкістю змії, що вчиняє напад, Роланд миттю, наче різким ударом хлиста, відвернув голову Джека Морта від дверей.
«Вона не повинна дивитися у двері. Не повинна, поки я не буду готовий. Доти вона не побачить нічого, крім потилиці цього чоловіка».
Та Детта Волкер усе одно б не розгледіла лиця Джека Морта, бо той, хто дивився крізь двері, міг побачити тільки те, що відкривалося поглядові власника очей. Обличчя Морта Детта побачила б тільки в тому разі, якби він поглянув у дзеркало (хоча це, в свою чергу, могло б призвести до жахливих наслідків — парадоксу і повторення). Але навіть тоді відбиття у дзеркалі нічого б не сказало ні одній, ні другій Дамі, так само, як обличчя Дами виявилося б не знайомим для Джека Морта. Попри те, що вони двічі перебували близько, смертельно близько, ні Детта, ні Морт не знали одне одного в обличчя.
Насправді стрілець не хотів, аби Дама побачила саму себе.
Принаймні поки що.
Проблиск інтуїції помалу переростав у план.
Але за дверима ставало пізно. Судячи з освітлення, було близько третьої години дня, можливо, навіть десь коло четвертої.
Скільки ще часу до заходу сонця й появи омаромонстрів? Коли обірветься життя Едді?
Три години?
Дві?
Він міг би повернутися і спробувати врятувати Едді… але саме цього й прагнула Детта. Вона поставила пастку. Так селяни, боячись злого вовка, виставляють йому на поталу жертовне ягня, аби він підійшов ближче, на відстань пострілу.
Роланд повернеться у своє хворе тіло… та не надовго. Причина, чому він бачив тільки Дентину тінь, крилася в тому, що сама Детта залягла за дверима, стискаючи його револьвер у руці. Щойно стрільцеве тіло поворухнеться, вона всадить у нього кулю й обірве життя.
Стрільця вона боялася, тому його смерть принаймні буде легкою.
А от Едді помре в страшних муках.
Він так і чув огидний хихотливий голос Детти Волкер:
«Хочеш на мене накинутися, біломазий? Аякже, ясно, що хочеш! Ну що такого страшного тобі може заподіяти стара калічна негритянка?»
— Тільки один спосіб, — прошепотіли Джекові губи. — Тільки один.
Двері кабінету відчинилися, й усередину зазирнув якийсь лисий з лінзами на очах.
— Як там просувається зі звітом Дорфмана? — запитав голомозий.
— Мені якось недобре. По-моєму, щось не те з'їв. Мабуть, мені краще піти додому.
Обличчя голомозого набуло стурбованого виразу.
— Швидше за все це вірус. Я чув, зараз ходить один такий. Поганючий, просто жах!
— Мабуть.
— Ну… якщо ви встигнете закінчити зі звітом Дорфмана завтра до п'ятої…
— Так.
— Бо ви ж знаєте, яким він буває вилупком…
— Так.
Лисий (судячи з вигляду, зараз він почувався ні в сих ні в тих) кивнув.
— Так, ідіть додому. Ви самі на себе не схожі.
— Так, я геть вибитий із колії.
І лисий поквапився зачинити за собою двері.
«Він відчув мене, — подумав стрілець. — Частково. Але не тільки. Його бояться. Люди не знають, чому, але бояться. І правильно роблять».
Тіло Джека Морта підвелося зі стільця, знайшло портфель, який Джек тримав у руках, коли стрілець увійшов у його свідомість, і змело туди всі папери зі стола.
Роланд відчув бажання потай глянути, що робиться за дверима, але притлумив його в собі. Він не озиратиметься на двері, поки не буде готовий ризикнути всім і повернутися.
А поки що час не терпів, і на стрільця чекали справи.
1
Коли стрілець проник у свідомість Едді, у хлопця виникло миттєве відчуття нудоти і з'явилася підозра, що за ним спостерігають (цього Роланд не відчув — Едді розповів йому пізніше). Інакше кажучи, якесь невиразне відчуття стрільцевої присутності у нього все-таки було. У випадку з Деттою Роландові хоч-не-хоч довелося негайно виступити вперед. І вона не просто відчула його. Складалося дивне враження, що вона чекала на нього — на нього чи іншого відвідувача, що вчащав регулярно. Так чи інакше, Детта повністю усвідомлювала його присутність від тієї самої миті, коли він з'явився в її свідомості.
Джек Морт[19] не відчув анічогісінько.
Він надто уважно стежив за хлопчиком.
За цим малим він спостерігав уже два тижні.
Сьогодні він збирався штовхнути його під колеса.
2
Очі людини, якими дивився зараз стрілець, не бачили обличчя хлопця, але Роланд упізнав його навіть зі спини. Саме його він зустрів на придорожній станції в пустелі, його рятував від Провидиці в Горах, його життя приніс у жертву, коли перед ним постав вибір — рятувати малого чи нарешті наздогнати чоловіка в чорному. Малого, який сказав: «Уперед. Цей світ не єдиний, існують інші» — і впав у прірву. І хлопчик не помилявся — тепер у цьому не було жодних сумнівів.
Тим хлопчиком був Джейк.
В одній руці він тримав простий коричневий паперовий пакет, а в другій — синю полотняну сумку за горловину, стягнуту поворозкою. Судячи з кутів, що випиналися з-під матерії, стрілець вирішив, що там книжки.
Дорогу, яку хлопчик збирався перейти, наводнив транспорт. Роландові стало ясно, що ця вулиця пролягала в тому самому місті, звідки він забрав В'язня і Даму, та зараз це не мало жодного значення. Поки що не важило нічого, крім подій, які могли відбутися (чи не відбутися) за наступні кілька секунд.
Джейк потрапив до стрільцевого світу аж ніяк не через чарівні двері. Портал, яким він пройшов, був простішим і значно прозаїчнішим: хлопчик народився у світі Роланда, бо помер у власному світі.
Його вбили.
А власне, підштовхнули.
Штурхонули на проїжджу частину, під колеса автомобіля, коли малий ішов до школи, тримаючи пакунок зі сніданком в одній руці та портфель з підручниками — в другій.
Його штовхнув чоловік у чорному.
«Він наміряється це зробити! Просто зараз! Ось яке покарання мені призначене за те, що я вбив Джейка у своєму світі. Я побачу, як його вбивають тут, і не зможу цьому зарадити!»
Але стрілець усе життя тільки тим і займався, що йшов проти жорстокої долі — то було його ка, якщо хочете знати, — тож він виступив уперед, не роздумуючи, керуючись рефлексами, які так глибоко засіли в його підсвідомості, що вже майже перетворилися на інстинкти.
І в ту саму мить його осяяла думка, жахлива й іронічна водночас: «А що, як тіло, до якого він увійшов, належить самому чоловікові в чорному? Що, як, кинувшись рятувати хлопчика, він побачить, як власні руки штовхають його на дорогу? А раптом усе це відчуття контролю — облудне, і Волтерів останній розвеселий жарт полягає в тому, що Роланд власноруч мусить убити хлопчика?»
3
На одну-єдину мить Джек Морт втратив тонку міцну стрілу своєї зосередженості. Вже готуючись стрибнути вперед і штовхнути малого під колеса, він відчув дивний імпульс, і мозок витлумачив його неправильно, так само й тіло часом помилково приписує біль у одній своїй частині зовсім іншому органу.
Коли стрілець виступив уперед, Джекові здалося, що йому на потилицю сів якийсь жук. Не оса, не бджола й не інша комаха зі справжнім жалом, ні, проте кузька була кусючою і вжалене місце чесалося. Можливо, комар. Утрату концентрації уваги у вирішальний момент Джек приписав саме цьому укусові. Ляснувши себе по потилиці, аби прибити надокучливе створіння, він повернувся до хлопчика.
Йому здалося, що він не встиг ще й оком зморгнути, але насправді минуло сім секунд. Він не відчув ані стрімкого наближення стрільця, ані його не менш хуткого відступу. І жодна людина з тих, що снували навколо (людей-що-йшли-на-роботу, в більшості своїй з підземки в сусідньому кварталі, йшли з обличчями, припухлими після сну, й напівсонними відстороненими поглядами), не помітила, як змінився колір Джекових очей за строгими окулярами із золотою оправою: звичний насичений відтінок блакиті набув світлого забарвлення. І так само ніхто не помітив, як до цих очей знову повернувся їхній звичайний зеленувато-синій колір. Та коли це сталося і Джек знову зосередив увагу на хлопчикові, його охопила лють розчарування, гостра, наче тернова колючка: шанс було втрачено. Світлофор тепер горів іншим світлом.
Він подивився, як хлопчик переходить дорогу разом з іншими пішоходами, і собі повернувся в той бік, звідки прийшов, та рушив просто проти потоку людей.
— Гей, містере! Дивіться, куди пре…
Якась дівчина-підліток з кислою пикою. Він навіть не помітив. Грубо відштовхнувши її вбік, Джек пішов далі, не озираючись. Цілий оберемок книжок розлетівся в різні боки, і вслід кривдникові пролунало розлючене каркання. А він ішов собі П'ятою авеню, віддаляючись від Сорок третьої вулиці, де сьогодні запланував заподіяти смерть хлопчикові. Джекова голова була похилена, губи стулені так міцно, що на місці рота над підборіддям, здавалося, лишився тільки шрам від рани, що давно вже загоїлася. Проминувши місце на розі, де вулиця звужувалася, він не стишив ходи, а навіть прискорив темп, по черзі перетинаючи Сорок другу, Сорок першу, Сорокову. Десь посередині наступного кварталу він пройшов повз будинок, де мешкав хлопчик, і ледве окинув його побіжним поглядом (хоча за останні три тижні Джек кожного ранку супроводжував малого на шляху до школи, йшов за ним від будинку до рогу вулиці, розташованої за три з половиною квартали на П'ятій авеню, рогу, який він про себе охрестив Місцем для штовхання).
Дівчина, яку він зачепив, викрикувала йому вслід прокльони, але Джек Мортїх не чув. Так любитель метеликів не звернув би ані крихти уваги на звичайного непримітного метелика.
Джек теж був любителем метеликів. На свій кшталт.
За фахом він був успішним аудитором.
А штовхав заради розваги. Для нього це було всього лише хобі.
4
Стрілець повернувся в глиб свідомості цього чоловіка і там зомлів. Хоч одне все-таки тішило: вбивця — не чоловік у чорному, не Волтер.
Решта — абсолютний кошмар і всеосяжне усвідомлення.
Звільнена від тіла, його свідомість — його ка — лишилася такою самою, як завжди, здоровою і проникливою, однак здобуте в одну мить знання звалило його з ніг, виявилося рівноцінним раптовому удару в скроню.
Знання зійшло на стрільця не тоді, коли він виступив уперед, а лише після того, як він упевнився, що хлопчик у безпеці, й знову відступив назад, у глиб. Він побачив зв'язок між цим чоловіком і Одеттою, надто фантастичний і водночас надто реальний, аби бути випадковим, та зрозумів, що таке видобування трьох насправді і ким ці троє можуть бути.
Третім був не цей чоловік, не Штовхач. Третім Волтер назвав Смерть.
Смерть… але не для тебе. Ось що сказав Волтер, навіть на порозі смерті розумний, наче сам Сатана. Відповідь адвоката… така близька до істини, що сама істина могла надійно сховатися в її тіні. Смерть прийшла не по нього, смерть збирається втілитися в ньому.
В'язень, Дама.
Третя — Смерть.
Зненацька стрільця охопила впевненість у тому, що третій — він сам.
5
Роланд, який перебував у чужому тілі, наче керована торпеда, запрограмована на зіткнення з чоловіком у чорному, в ту саму мить, коли той з'явився в полі зору, стрімголов метнувся вперед.
Жодної думки про те, що станеться, якщо він завадить чоловікові в чорному вбити Джека, у стрільця не було. Він замислився над цим тільки пізніше. А статися міг парадокс, свищ У просторі й часі, що міг би перекреслити всі події, які відбулися після його появи на придорожній станції… бо, звісна річ, якби він урятував Джека в цьому світі, то хлопчик не з'явився б в іншому і їхня зустріч була б неможлива. Змінився б також увесь подальший хід історії.
Які зміни? Їх навіть уявити було важко. Те, що результатом однієї з них могло б стати закінчення його пошуків, не спало стрільцеві на думку. Безперечно, такі запізні роздуми не мали нічого спільного з реальністю. Якби він побачив чоловіка в чорному, то жодні думки про наслідки, парадокси чи призначений долею хід подій не змогли б завадити йому просто нахилити голову того тіла, де він зараз перебував, і з усього розгону врізатися нею в груди Волтерові. Роланд так само був безпорадний перед натиском цього імпульсу, як револьвер не може опиратися пальцеві, що натискає на курок і випускає кулю.
І якщо після цього все б згоріло пропадом, то й біс з ним.
Стрілець швидко обвів очима гурт перехожих на розі, роздивившись кожне обличчя (жінок він розглядав не менш прискіпливо, ніж чоловіків, аби впевнитися, чи серед них нема тієї, що тільки прикидається жінкою).
Волтера серед них не було.
Роланд помалу розслабився — так палець, що притискається до гачка, може в останню мить розпрямитися. Ні, Волтера поблизу хлопчика не було, і стрілець відчув упевненість у тому, що ще не час. Не зовсім той час. Той час наближався. До нього лишалося два тижні чи тиждень, а може, навіть один-єдиний день. Але поки що був не час.
Тож Роланд повернувся в глиб свідомості.
А дорогою побачив…
6
…і, вражений, зомлів: одного дня чоловік, у свідомість якого відчинялися треті двері, зачаївся біля вікна спорожнілої кімнати в будинку, де було багато покинутих мешканцями кімнат — покинутих, якщо не вважати пожильцями п'яниць і божевільних, що часто там ночували. П'яниць було чутно здалеку: від них відчайдушно тхнуло потом і сечею. Божевільних видавав сморід їхніх розхристаних думок. Єдиним предметом умеблювання в цій кімнаті були два стільці. Джек Морт користувався обома: на одному сидів, а другим підпер двері, щоби вони не відчинялися в коридор. Непроханих відвідувачів він не чекав, але краще було вберегтися. Морт сидів досить близько до вікна, аби визирати в нього, і достатньо далеко від навскісної лінії тіні, щоби сховатися від випадкових глядачів.
У руці він тримав розкришену червону цеглину.
Її він витяг зі стіни просто за вікном, де розхитаної цегли було багато. Стара, з нерівними краями, але важка цеглина. На ній, наче прилипали, міцно трималися шматки давнього будівельного розчину.
Чоловік збирався скинути цеглину комусь на голову.
Йому було байдуже, хто стане жертвою. Коли йшлося про смерть, Джек Морт грав працедавця, що надає всім рівні можливості.
Чекати довелося недовго: на тротуарі внизу з'явилася якась родина з трьох осіб. Батько, мати, маленька дівчинка. Дівчинка йшла між чоловіком і жінкою. Напевно, батьки вирішили, що там вона буде в безпеці від вуличного транспорту. Неподалік була залізнична станція, і автомобілів тут їздило не так вже й мало. Та Джек Морт не переймався автотранспортом. Його більше турбувало те, що навпроти немає жодної будівлі. Їх уже позносили — на місці будинків лишився пустир, більше схожий на сміттєзвалище: всюди валялися розколоті дошки, розбита цегла, то тут, то там блищало скло.
Він збирався вихилитися з вікна всього лише на кілька секунд, та все одно надів темні окуляри і прикрив біляве волосся шапочкою, що в ту пору року виглядала недоречно. Усе це маскування мало ту саму мету, що й підпирання дверей стільцем. Навіть якщо убезпечити себе від несподіваних ризиків, то ніколи не зашкодить зменшити ще й ті неочікувані небезпеки, від яких ти не захистився.
На ньому також була завелика, як на його розмір, спортивна кофта — вона доходила Морту майже до середини стегон. Цей мішкуватий одяг допомагав приховати справжній розмір і обриси його тіла (досить худорлявого) на той випадок, якщо його помітять. Подібне вбрання також слугувало іншій меті: щоразу, коли Джек влаштовував кому-небудь «атаку глибинною бомбою» (саме так він охрестив це дійство: «атака глибинною бомбою»), він кінчав собі в штани. Мішкувата кофта мусила приховувати мокру пляму, що незмінно розпливалася на джинсах.
Родина вже майже наблизилася.
«Не треба фальстартів, зачекай, просто зачекай…»
Тремтячи від збудження, він став біля підвіконня, простягнув руку з цеглиною вперед, підтягнув її назад до живота, знову виставив уперед і знову забрав (але цього разу рука застигла на півдороги), потім, вже цілковито заспокоївшись, висунувся з вікна. Момент, як завжди, був вибраний вдало.
Морт скинув цеглину і дивився, як вона падає.
Перевертаючись, цеглина полетіла вниз. У променях сонця Джек чітко бачив налиплі шматки розчину. В такі моменти, як ніколи, все навколо здавалося чітким, усе демонструвало свою точну й геометрично досконалу сутність. Саме це він виштовхував у реальність — так скульптор б'є молотком по різцю, щоби змінити вигляд каменю й з грубої кальдери витворити нову сутність. Саме в цьому проявлялася найдивовижніша річ на світі: логіка — той самий екстаз.
Часом він не потрапляв у ціль чи кидав косо, подібно до того, як скульптор може вирізьбити негарно чи надаремне. Але сьогоднішній кидок був досконалим. Цеглина впала прямо на голову дівчинці в яскравій смугастій суконці. Він побачив, як навсібіч бризнула кров — яскравіша за цеглину, з часом вона висохне й набуде такого самого бурого відтінку. А потім мати закричала. От тоді-то Джек Морт і взяв ноги в руки.
Він перетнув кімнату і швиргонув стілець, яким підпирав двері, в дальній її куток (другий стілець, той, на якому він сидів, перекинув ногою, коли прямував до дверей). Задравши кофту, Морт витяг із задньої кишені штанів бандану й скористався нею, аби повернути ручку.
Відбитки пальців — це неприпустимо.
Тільки ті, кому набридло жити, залишають відбитки.
Поки двері відчинялися, він запхнув хустку назад у кишеню. У вестибюлі він зобразив хитку ходу людини напідпитку. Навкруги не роззирався.
Озиратися теж було парафією смертничків.
Ті, хто хотів жити, знали, що видивлятися, чи тебе, бува, хтось не помітив, — надійний спосіб цього добитися. Після випадку свідки можуть згадати, як бачили того, хто озирався на всі боки. Тоді якийсь розумака-коп запросто вирішить, що інцидентик-то був підозрілий. І почнеться розслідування. А все через один нервовий погляд. Джек не думав, що кому-небудь може спасти на думку пов'язати його зі злочином, навіть якщо цей хтось вирішить, що обставини підозрілі, й справді відкриє справу, але…
Ризикувати слід обережно, йти тільки на виправданий ризик. Усі інші зводити до мінімуму.
Інакше кажучи, завжди підпирай стільцем дверну ручку.
Тож він рушив уперед запилюженим коридором, на стінах котрого крізь обсипану штукатурку подекуди прозирала сітка. Він ішов, опустивши голову й бурмочучи щось сам до себе, наче ті бомжі, що бродять вулицями. Пронизливі крики жінки — мабуть, це мати тієї малої, вирішив Джек — досі долинали до його вух, але йшли з-перед фасаду будівлі. Слабкі й незначні верески. Усе, що відбувалося опісля — крики, метушня, стогони поранених (якщо на той час поранені ще були в стані стогнати), — не мало для Джека жодного значення. Істотним було тільки те, що силою змінювало звичний хід речей і вирізьблювало нові лінії в потоці життів… і можливо, в долях жертв, і не тільки їх, а й ширшого кола людей, що їх оточували. Так від кинутого в стоячу воду ставка каменя розходяться кола.
Хто б наважився сказати, що сьогодні Джек Морт не став скульптором світобудови? Чи не стане ним у найближчий час?
Боже, не дивно, що він кінчив у джинси!
Спустившись униз на два прогони сходової клітки, він нікого не зустрів, але й далі йшов трохи непевною ходою. Проте в жодному разі не хитаючись. На п'яницю, що бреде собі, похитуючись, ніхто не зверне уваги. А от того, хто демонстративно хитається з боку в бік, можуть запам'ятати. Джек щось бурмотів собі під носа, але не вимовляв слів, які хтось міг би розібрати. Краще взагалі не грати, ніж грати на публіку й перегнути палицю.
Через зламані двері заднього ходу він вийшов у провулок, завалений сміттям і розбитими пляшками, що мерехтіли міріадами сонячних зірок.
Свій відхід він спланував заздалегідь, утім, як і все інше (ризикувати обережно, йти тільки на виправданий ризик, усі інші зводити до мінімуму, завжди бути винахідливим). Колеги на роботі вважали його людиною, котра далеко піде, саме тому, що він усе планував завчасно, — і він-таки мав наміри піти далеко, та в'язниця чи електричний стілець у його плани аж ніяк не вписувалися.
Вулицею, на яку виходив провулок, бігли люди, але вони ще не знали причини криків, тому ніхто не дивився на Джека Морта. А він тим часом уже зняв недоречну в'язану шапочку й лишився у темних сонячних окулярах, які погожого ранку виглядали більш ніж доречно.
Він звернув у інший завулок.
Вийшов на другій вулиці.
Зараз Джек неквапом прогулювався провулком, що був не таким брудним, як попередні два, — взагалі-то, це вже можна було назвати вузенькою вулицею. Вона вливалася в іншу вулицю, а за квартал звідти була автобусна зупинка. Автобус приїхав менш ніж через хвилину після того, як на зупинці з'явився Джек, і це також було частиною плану. Двері роз'їхатися, Джек ступив на сходинку, вкинув у гніздо монетоприймача п'ятнадцять центів. Водій не звернув особливої уваги на нового пасажира, просто окинув його побіжним поглядом. Це було на руку Мортові. Але навіть якби водій придивився уважніше, то побачив би тільки непоказного чоловіка в джинсах — можливо, безробітного, бо його кофта виглядала так, наче її витягай з мішка ганчірок, які роздає Армія спасіння.
Зібраність, повна готовність і бажання вижити.
Секрет успіху Джека Морта на роботі й у розвагах.
За дев'ять кварталів розташовувалася автостоянка. Джек вийшов з автобуса, пішов на стоянку, відкрив ключем автомобіль (непримітний «шевроле» п'ятдесятих років, але в доброму стані) і вирушив до Нью-Йорка.
Ніхто йому не завадив.
7
Усе це пронеслося перед стрільцем за одну-єдину мить. І перш ніж його шокована свідомість відключилася, перекривши потік інших образів, він побачив інші картини. Не всі, але й цього. цілком вистачило. Вистачило з головою.
8
Роланд побачив, як Морт вирізає статтю на четвертій сторінці газети «Нью-Йорк Дейлі Міррор», стараючись, аби лезо ножа проходило строго вздовж меж колонки. «ВНАСЛІДОК ТРАГІЧНОГО ВИПАДКУ НЕГРИТЯНСЬКА ДІВЧИНКА У КОМІ» — проголошував заголовок. На очах у стрільця Морт пензликом, що був прикріплений до кришки тюбика з клеєм, намастив зворотний бік вирізки і вклеїв її посередині чистої сторінки альбому, що, судячи з розпухлого вигляду, містив багато інших вирізок. Роланд устиг прочитати перші речення статті: «П'ятирічна Одетта Голмс, котра приїхала до Елізабеттауна, штат Нью-Йорк, на святкування знаменної події, стала жертвою жорстокого і дивного випадку. Відсвяткувавши два дні тому весілля тітки, дівчинка з батьками йшли на залізничну станцію, коли цеглина…»
Проте той випадок був не останнім, коли Джек Морт утручався в її життя, чи не так? Так. О боги, так.
За ті роки, що минули між тим ранком і вечором, коли Одетта втратила ноги, Джек Морт скинув униз не один десяток важких предметів і штовхнув під колеса немало людей.
А потім йому знову трапилася Одетта.
Першого разу він скинув на неї цеглину.
Вдруге він скинув її саму під поїзд.
Що ж це за людина? Це його я маю використати? Що за людина…
Але потім він подумав про Джейка, про поштовх, який відправив його в цей світ, і йому здалося, що він чує регіт чоловіка в чорному. Це й стало останньою краплею.
Роланд знепритомнів.
9
Коли стрілець прийшов до тями, то побачив акуратні ряди цифр, що спускалися аркушем зеленого паперу. Папір був розлінований горизонтально й вертикально, тому кожна цифра нагадувала в'язня в тюремній камері.
«Щось іще», — подумав він.
Не тільки Волтерів регіт. Щось таке — план?
Ні, о боги, ні, — нічого настільки складного чи обнадійливого.
Але принаймні уявлення. Натяк.
«Скільки часу я лежав непритомний? — з раптовою тривогою подумав стрілець. — Коли я переступив поріг дверей, було близько дев'ятої. Може, трохи раніше. Скільки часу?…»
І він виступив уперед.
Джек Морт (зараз він був тільки лялькою, якою керував стрілець) ненадовго підвів погляд і побачив, що стрілки дорогого кварцевого годинника показують чверть на другу.
«О боги, невже так багато часу минуло? Вже так пізно? Але ж Едді… він був такий стомлений, він би нізащо не протримався без сну так д…»
Стрілець повернув Джекову голову вбік. Двері стояли на місці, але картина, яка відкрилася перед його очима, була значно гіршою, ніж він міг би собі уявити.
З одного боку дверей простягалося дві тіні: одна з них належала інвалідному візку, а друга — людській істоті… але істота була неповноцінною і спиралася на руки, бо нижня частина її ніг була відчикрижена так само вправно, як і Роландові пальці на руці й нозі.
Тінь переміщувалася по землі.
З блискавичною швидкістю змії, що вчиняє напад, Роланд миттю, наче різким ударом хлиста, відвернув голову Джека Морта від дверей.
«Вона не повинна дивитися у двері. Не повинна, поки я не буду готовий. Доти вона не побачить нічого, крім потилиці цього чоловіка».
Та Детта Волкер усе одно б не розгледіла лиця Джека Морта, бо той, хто дивився крізь двері, міг побачити тільки те, що відкривалося поглядові власника очей. Обличчя Морта Детта побачила б тільки в тому разі, якби він поглянув у дзеркало (хоча це, в свою чергу, могло б призвести до жахливих наслідків — парадоксу і повторення). Але навіть тоді відбиття у дзеркалі нічого б не сказало ні одній, ні другій Дамі, так само, як обличчя Дами виявилося б не знайомим для Джека Морта. Попри те, що вони двічі перебували близько, смертельно близько, ні Детта, ні Морт не знали одне одного в обличчя.
Насправді стрілець не хотів, аби Дама побачила саму себе.
Принаймні поки що.
Проблиск інтуїції помалу переростав у план.
Але за дверима ставало пізно. Судячи з освітлення, було близько третьої години дня, можливо, навіть десь коло четвертої.
Скільки ще часу до заходу сонця й появи омаромонстрів? Коли обірветься життя Едді?
Три години?
Дві?
Він міг би повернутися і спробувати врятувати Едді… але саме цього й прагнула Детта. Вона поставила пастку. Так селяни, боячись злого вовка, виставляють йому на поталу жертовне ягня, аби він підійшов ближче, на відстань пострілу.
Роланд повернеться у своє хворе тіло… та не надовго. Причина, чому він бачив тільки Дентину тінь, крилася в тому, що сама Детта залягла за дверима, стискаючи його револьвер у руці. Щойно стрільцеве тіло поворухнеться, вона всадить у нього кулю й обірве життя.
Стрільця вона боялася, тому його смерть принаймні буде легкою.
А от Едді помре в страшних муках.
Він так і чув огидний хихотливий голос Детти Волкер:
«Хочеш на мене накинутися, біломазий? Аякже, ясно, що хочеш! Ну що такого страшного тобі може заподіяти стара калічна негритянка?»
— Тільки один спосіб, — прошепотіли Джекові губи. — Тільки один.
Двері кабінету відчинилися, й усередину зазирнув якийсь лисий з лінзами на очах.
— Як там просувається зі звітом Дорфмана? — запитав голомозий.
— Мені якось недобре. По-моєму, щось не те з'їв. Мабуть, мені краще піти додому.
Обличчя голомозого набуло стурбованого виразу.
— Швидше за все це вірус. Я чув, зараз ходить один такий. Поганючий, просто жах!
— Мабуть.
— Ну… якщо ви встигнете закінчити зі звітом Дорфмана завтра до п'ятої…
— Так.
— Бо ви ж знаєте, яким він буває вилупком…
— Так.
Лисий (судячи з вигляду, зараз він почувався ні в сих ні в тих) кивнув.
— Так, ідіть додому. Ви самі на себе не схожі.
— Так, я геть вибитий із колії.
І лисий поквапився зачинити за собою двері.
«Він відчув мене, — подумав стрілець. — Частково. Але не тільки. Його бояться. Люди не знають, чому, але бояться. І правильно роблять».
Тіло Джека Морта підвелося зі стільця, знайшло портфель, який Джек тримав у руках, коли стрілець увійшов у його свідомість, і змело туди всі папери зі стола.
Роланд відчув бажання потай глянути, що робиться за дверима, але притлумив його в собі. Він не озиратиметься на двері, поки не буде готовий ризикнути всім і повернутися.
А поки що час не терпів, і на стрільця чекали справи.
Розділ 2
Горщик із медом
1
Детта залягла в тінистій розколині між двома похилими скелями, що нагадували двох старих, котрі так і скам'яніли, нашіптуючи один одному на вухо якісь дивні таємниці. Вона спостерігала, як Едді блукає схилами пагорбів, всіяними камінням, то піднімаючись угору, до сходячи вниз, і кричить до хрипу. Пушок на його щоках помалу перетворювався на бороду, і здалеку хлопця вже можна було прийняти за дорослого чоловіка, а от зблизька — ні (одного разу він підійшов так близько до неї, що вона могла просунути руку і вхопити його за щиколотку). Зблизька було видно, що він іще зовсім зелений пацан, до того ж смертельно змучений.
Одетта б відчула до нього жаль. У душі Детти ж не заворушилося нічого, там була тільки спокійна напружена готовність хижака на полюванні.
Щойно вона заповзла сюди, то відчула, що під руками щось потріскує, наче старе осіннє листя під час прогулянки в лісі. Коли очі звикли до темряви, Детта побачила, що це не листя, а крихітні кісточки маленьких тваринок. Колись тут була печера хижака, ласки чи тхора, котрий, судячи з пожовтілих кісток, давно пропав. Мабуть, він виходив уночі та йшов туди, куди вів його ніс — у глиб буєраків, де кущі й дерева росли густіше, — нюхом відчуваючи свою жертву. Вбивав її, пожирав, а рештки приносив у зубах сюди, аби було чим назавтра підживитися. І залягав у своєму барлозі, чекаючи на ніч, що знову принесе з собою час полювання.
Тепер у печері зачаївся більший хижак. Спочатку Детта замишляла зробити, по суті, те саме, що й попередній мешканець: дочекається, поки Едді засне (а в тому, що він засне, сумнівів майже не було), а потім уб'є його й затягне труп сюди. А заволодівши обома револьверами, вона зможе відповзти назад, до дверей, і почекати повернення Справжнього Мерзотника. Спершу вона замислила вбити Справжнього Мерзотника, щойно розправиться з Едді. Але на цьому далеко не заїдеш, правда ж? Якщо у Справжнього Мерзотника забрати тіло і йому нікуди буде повертатися, то Детта не зможе вшитися звідси назад до свого світу.
Чи вдасться змусити Справжнього Мерзотника переправити її назад?
Може, ні.
А може бути, що й так.
Якщо він знатиме, що Едді досі живий, то, може, й пощастить.
А в зв'язку з цим у Детти зродилася нова ідея.
2
Детта була надзвичайно хитрою. А ще (хоча, почувши таке від стороннього, вона б розсміялася просто йому в обличчя) Детта була надзвичайно невпевненою в собі. Непевність змушувала її приписувати хитрість кожному, з ким вона зустрічалася на своєму шляху й за ким визнавала рівень інтелекту, наближений до її власного. Саме такою людиною вона вважала стрільця. Зачувши постріл, вона визирнула зі своєї криївки й побачила димок, що піднімався від дула стрільцевого револьвера (тепер єдиного, що в нього залишився). Роланд перезарядив зброю, кинув її хлопцеві та одразу після цього зайшов у двері.
Детта знала, що це мусить означати для Едді: врешті-решт, не всі патрони підмокли, і револьвер захистить його. Але вона була також у курсі щодо того, що це мусило означати для неї (звісна річ, Справжньому Мерзотникові було відомо, що вона стежить за ними — навіть якби вона проспала початок їхньої з Едді балаканини, то все одно постріл її розбудив): тримайся від нього подалі. Він всадить у тебе кулю.
Але чорти часом діють тонко.
Якщо та міні-вистава була розіграна для її очей, то хіба не може статися так, що у Справжнього Мерзотника з'явився інший задум, щось таке, чого не повинні знати ні вона, ні Едді? Мерзотник міг не просто думати: «Якщо вона побачить, як стріляє цей револьвер, то раптом подумає, що той, який вона забрала в Едді, теж вистрілить»?
А що, як він додумався, що Едді може заснути? Хіба йому не стане клепки здогадатися, що їй тільки цього й треба, що вона тільки й чекає слушної миті, коли можна буде забрати револьвер і відповзти у захисток пагорбів?
Так, той Мерзотник міг усе передбачити. Як для біломазого, то він був розумний. Досить тямущий, аби зрозуміти, що Детта збирається взяти гору над цим малим білошкірим тюхтієм.
Отож, могло бути так, що Справжній Мерзотник навмисно зарядив цей револьвер негодящими набоями. Одного разу він уже її надурив, то хіба це не може статися вдруге? Цього разу Детта діяла обережніше: перевірила гнізда барабана на предмет порожніх гільз. На вигляд патрони були справжні, та це не означало, що так і є. Він би не дозволив собі так ризикувати: а раптом один із них виявиться достатньо сухим і спрацює? Мабуть, він щось із ними там намудрував. Адже з револьверами Справжній Мерзотник був на «ти». А нащо йому, виникає питання, це потрібно? Ну як же, аби надурити її й змусити себе виказати, от нащо! А тоді вже Едді зможе прицілитися в неї з револьвера зі справжніми набоями, і, яким би він не був утомленим, вдруге своєї помилки не повторить. І саме тому, що він утомлений, Едді докладе всіх зусиль, аби не припуститися тієї самої помилки.
«Непогано придумав, біломазий, — подумала Детта, сидячи в своїй затіненій печері, в цій тісній, але досить затишній криївці, де підлога була вкрита килимом трухлявих і напівзогнилих кісток маленьких тварин. — Але на цю чортомрячину я не поведуся».
Врешті-решт вона не мусить стріляти в Едді. Все, що їй потрібно зараз, — чекати.
3
Єдине, чого вона боялася, — що стрілець повернеться раніше, ніж засне Едді. Проте його досі не було. Обім'якле тіло біля підніжжя дверей не ворушилося. Можливо, шукаючи собі ліки, він у щось вляпався — у щось, не пов'язане з ліками. Такі, як він, натрапляють на неприємності так само швидко, як сучка під час тічки — на хтивого кобеля.
Протягом двох годин Едді шукав жінку, яку називав Одеттою (о, як же вона ненавиділа звучання цього імені!), никаючи низькими схилами пагорбів вгору-вниз, і кричав доти, доки не зірвав собі голос.
Врешті-решт Едді зробив те, на що вона очікувала: спустився вниз, до маленького клину, що лишився від узбережжя, і сів біля коляски, з нещасним виглядом роздивляючись навколо. Торкнувся колеса візка — лагідно, наче погладив. А потім рука знесилено впала, й Едді видобув із себе глибоке зітхання.
Від цього видива в горлі у Детти занило від тупого болю. Ніби блискавка під час літньої грози, біль пронизав її голову від скроні до скроні, і наче якийсь голос покликав її… покликав чи вимогливо щось зажадав.
«Е ні, нічого тобі не обломиться, — подумала Детта, гадки не маючи, про кого йдеться і з ким вона розмовляє. — Цього разу не вдасться, не зараз. Не зараз, а може, і взагалі ніколи». Блискавиця болю знову розітнула голову, і Детта стисла руки в кулаки. Обличчя теж стислося до розмірів кулака, скривилося в гримасі зосередження — дивовижний вираз, здатний прикувати до себе погляди, суміш потворності й майже блаженної рішучості.
Біль не повернувся. І голос, який час від часу промовляв крізь той біль, теж стих.
Детта чекала.
Ось Едді підпер голову кулаками. Але невдовзі вона все одно почала хилитися на груди, кулаки ковзнули вгору. Детта чекала, її чорні очі палали вогнем.
Голова Едді смикнулася. Він насилу звівся на ноги, побрів до води й поплескав собі в обличчя.
«Хороший білий хлопчик, правильно робиш. Як же ж прикро, що тут нема таблеток від сну, а то ти б їх наковтався, правда?»
Едді сів, тепер уже у візок, але потім вочевидь збагнув, що сидіти в ньому надто зручно. Довго-предовго дивився у відчинені двері («що ти там бачиш, білюнчику? Як хочеться знати! За таке Детті й двадцятки не шкода»), а потім знову гепнувся дупою на пісок.
І ще раз підпер голову руками.
Скоро голова знову почала хилитися донизу.
І цього разу не піднялася. Едді опустив підборіддя на груди, й навіть крізь звуки прибою до неї долинали звуки: він хропів. Вже скоро він завалився на бік і згорнувся калачиком.
Детта відчула підступний удар жалю до білого хлопця, що лежав там, унизу, й це було дивно, огидно і страшно водночас. У нього був вигляд малого шмаркача, що в новорічний вечір силкувався не спати до півночі, та не спромігся. А тоді вона згадала, як вони зі Справжнім Мерзотником намагалися її отруїти їжею та дражнили м'ясом, в останню мить вириваючи його в неї з-під носа… і робили це доти, доки не перепудилися, що вона може вмерти.
«Якщо вони злякалися, що ти помреш, то навіщо їм узагалі було тебе труїти?»
Це питання злякало їй так само, як миттєвий укол жалю. Детта не звикла піддавати свої дії сумнівам, а на додачу до всього голос, що вимовив це питання, здавалося, належав зовсім не їй.
«Вони не збиралися вбивати мене отруєним хавчиком. Просто хотіли, аби мене нудило. А поки б я ригала і стогнала, вони б сиділи там і реготали. Ось так».
Почекавши двадцять хвилин, вона повзком рушила до берега, підтягуючись сильними руками, звиваючись гадюкою, не зводячи погляду з Едді. Вона б ще почекала годину чи хоча б півгодини — варто було б дати малому сцикунові заснути глибше. Та чекання було розкішшю, якої Детта просто не могла собі дозволити. Будь-якої миті міг повернутися Справжній Мерзотник.
Підповзаючи ближче до місця, де лежав Едді (він і досі хропів, як бензопила, що от-от заглухне), вона підібрала уламок скелі, досить гладенький з одного боку й достатньо зазубрений — з другого.
Відчуваючи долонею гладенький бік каменя, Детта по-зміїному поповзла до Едді. Очі несамовито світилися жагою вбивства.
4
Деттин план був брутально простим: завдавати Едді нищівних ударів зазубреним боком каменя, доки він не буде мертвий, як той камінь. Потім забрати револьвер і чекати на повернення Роланда.
Коли він сяде на землю, вона запропонує йому вибір: забрати її назад у той світ, звідки він її витяг, чи відмовитися й померти. «Тобі все одно зі мною хана, дорогенький, — скаже вона, — а твій любчик мертвий, і все, про що ти тут теревені правив, накрилося мідним тазом».
А якщо револьвер, якого Справжній Мерзотник дав Едді, не вистрелить (таке могло бути, їй ще ніколи не стрічався чоловік, до якого вона б почувала стільки ненависті й страху, як до Роланда, і в його підступності вона теж не сумнівалася), Детта приб'є його так само, як Едді. Урехає каменем чи голими руками придушить. Стрілець був хворий, і двох пальців на руці йому бракувало. Вона з ним упорається.
Але, коли Детта вже наблизилася до Едді, її навідала тривожна думка. То було ще одне питання, і здавалося, що його ставить чийсь чужий голос.
«А раптом він дізнається? Дізнається, що ти зробила, тієї ж миті, коли ти вб'єш Едді?»
«Ні фіга він не дізнається. Не до того йому буде, він же там зайнятий пошуком своїх ліків. І перепихаловом, наскільки мені відомо».
Чужий голос не відповів, однак зерно сумніву зумів зронити. Детта чула, про що вони говорили, думаючи, буцімто вона спить. Справжньому Мерзотникові щось було треба. Що саме — Детта не знала. Йшлося про якусь вежу, от і все, що вона зрозуміла. Може, Справжній Мерзотник думав, що в цій вежі повно золота, діамантів чи якихось інших скарбів. Сказав, що вона, Едді та ще якийсь один потрібні йому, аби до неї дістатися. Детта здогадалася, що, мабуть, так і є. Інакше навіщо б тут бути цим дверям?
Якщо це все чари і вона вб'є Едді, то Роланд може дізнатися. Якщо вона обірве йому шлях до вежі, то, може, знищить єдине, заради чого живе той біломазий мудак. А знаючи, що в нього більше нема мети всього життя, мудак буде здатний на все, бо йому буде на все насрати.
Від думки про те, що може статися, коли Справжній Мерзотник повернеться в такому стані, Детта здригнулася.
Але якщо не вбивати Едді, то що їй тоді робити? Вона могла б забрати револьвер, поки Едді спить, але повернеться Справжній Мерзотник, і як вона впорається з ними обома?
Детта просто не знала.
Їй на очі трапився візок. Детта вже почала було відводити погляд, але швидко передумала. У шкіряній спинці коляски була глибока кишеня. З неї визирав кінець мотузки, якою мудаки прив'язували її до візка.
Глянувши на неї, вона зрозуміла, як треба все зробити.
Детта змінила напрямок і поповзла до непорушного тіла стрільця. Вона хотіла дістати все необхідне з рюкзака, який він величав «кошелем», потім якомога швидше дістати мотузку… але від побаченого в дверному проході на мить закам'яніла.
Як і Едді, Детта вважала, що все це схоже на кіно… от тільки нагадувало воно якусь кримінальну телепередачу. Дія відбувалася в аптеці. Перед Деттиними очима стояв аптекар, наляканий до смерті. І Детта дуже добре його розуміла. Просто йому в обличчя дивилося дуло револьвера. Аптекар щось белькотів, але його голос здавався далеким і спотвореним, наче долинав крізь відбивач звуку. Детта не могла сказати, що то було. Хто тримає револьвера, їй також не було видно, та й особливої потреби в цьому не було, правда? Вона й так знала, хто грабіжник.
Справжній Мерзотник, ось хто.
«Він там може бути сам на себе не схожий, там він може навіть на куций мішок лайна скидатися, може навіть бути чорним братом, але всередині точно він. А швидко він роздобув другу пушку. Закладуся на що завгодно, він їх скрізь миттю знаходить. Давай ворушися, Детто Волкер».
Вона відкрила Роландів кошель, і звідти долинув слабкий ностальгічний аромат тютюну, що колись там зберігався, але вже давно закінчився. Певним чином цей кошіль нагадував дамську сумочку, на перший погляд напхану чортзна-чим… але, придивившись ближче, можна було зрозуміти, що це похідний набір чоловіка, готового практично до будь-якої несподіванки.
Детта чомусь подумала, що Справжній Мерзотник уже давно перебуває на шляху до тієї своєї Вежі. Якщо так, то лишалося тільки чудуватися, скільки в цьому кошелі ще мотлоху, до того ж старезного.
«Ворушися, Детто Волкер».
Детта дістала потрібне і беззвучно, по-зміїному поповзла назад до візка. Добувшись до коляски, вона сперлася на одну руку й витягла мотузку з кишені, наче рибалка, що змотує волосінь. Щомиті вона кидала погляд на Едді, аби впевнитися, що він спить.
Він так не поворухнувся, поки Детта не накинула йому на шию петлю та не затягнула її туго.
5
Щось потягло його назад, і спершу Едді подумав, що він досі спить та бачить нічне жахіття про те, як його ховають живцем чи душать.
А потім відчув біль від петлі, що врізалася йому в горло, й тепло слини, яка потекла підборіддям, коли йому забракло повітря. То був не сон. Він учепився пальцями за мотузку і спробував зіп'ястися на ноги.
Але Детта своїми сильними руками смикнула його ще дужче. З глухим звуком Едді впав на спину. Обличчя почало наливатися багрянцем.
— Ану припини мені! — засичала Детта десь позаду нього. — Якщо ти вгаснеш, я тебе не вбиватиму. А не заспокоїшся — придушу!
Едді опустив руки й спробував лежати непорушно. Петля з ковзким вузлом, яку Одетта накинула йому на шию, трохи ослабла, даючи змогу втягувати тоненький пекучий струмок повітря. Сказати можна було тільки одне: так краще, ніж узагалі не дихати.
Коли панічне биття серця трохи втишилося, Едді спробував роззирнутися навколо себе. Петля миттєво затяглася тугіше.
— Не раджу. Просто сиди і втикай у вид на океан, біломазий. Це все, що ти зможеш собі дозволити.
Едді знову подивився на океан, і вузол петлі ослабився рівно настільки, аби він знову зміг потроху втягувати в себе ті жалюгідні пекучі ковтки повітря. Ліва рука нишком потяглася до пояса штанів (але Детта помітила цей рух і, хоча йому було не видно, глумливо вишкірилася). Там нічого не було. Вона забрала револьвер.
«Вона підповзла до тебе, поки ти спав, Едді. — Авжеж, то був голос стрільця. — Тепер уже нема сенсу казати, що я тебе попереджав, але… Я тебе попереджав. Ось що робить кохання — накидає тобі петлю на шию, а за спиною опиняється божевільна з двома револьверами».
«Але якби вона справді хотіла мене вбити, то вже давно б це зробила. Поки я спав».
«А як ти думаєш, Едді, що вона збирається зробити зараз? Вручити тобі путівку штибу «все включено» на двох до Діснейворлда?»
— Послухай, — сказав Едді. — Одетто…
Щойно це ім'я злетіло з його вуст, петля знову туго затяглася.
— Ану не смій мене так називати! Ще раз так мене назвеш, і все, тобі кранти, більше нікого взагалі ніяк називати не будеш. Мене звати Детта Волкер, і якщо ти хочеш й далі втягувати в себе повітря, ти, гівно вибілене, краще затям це собі!
Едді хрипів, задихався й розчепіреними пальцями хапався за петлю. Перед очима, наче квіти зла, почало великими чорними плямами розпускатися ніщо.
Нарешті удавка навколо шиї Едді знову трохи ослабла.
— Допхав, біломазий?
— Так, — спробував відповісти він, та вдалося лише прохрипіти.
— Тоді скажи ще раз. Назви моє ім'я.
— Детта.
— Повністю! — В голосі бриніли небезпечні нотки істерії, й Едді порадів, що не бачить зараз її обличчя.
— Детта Волкер.
— Добре. — Вузол трохи ослаб. — А зараз слухай сюди, біломазий, і слухай уважно, якщо хочеш дожити до заходу сонця. Не треба з себе хитрожопого корчити, бо я бачила, як ти тягнувся по той револьвер, який я у тебе забрала, поки ти спав. Не тре' намахувати Детту, вона все бачить. Бачить усе, що ти хочеш зробити, наперед. Будь спок.
Ніяких витівок. Думаєш, як у мене нема ніг, то все можна? Відколи я їх втратила, я навчилася обходитися без них. Тепер у мене є обидва револьвери того козла білого, а це щось та значить, Ти так не думаєш?
— Ага, — прохрипів Едді. — Я не корчитиму з себе хитрожопого.
— Дивись мені. Будь хорошим хлопчиком. — Детта гигикнула. — Поки ти рухтив, я була вся в ділах. Все думала, як це обставити. Ось що ти мусиш зробити, білюнчику: заводь-но руки за спину, поки не намацаєш петлю, таку саму, як я оце тобі на шию накинула. Петель буде три. Поки ти спав, ледащо, я працювала не покладаючи рук! — Вона знову гидко реготнула. — Намацаєш петлю — складай руки зап'ястям до зап'ястя й сунь туди.
Тоді відчуєш, що мої руки затягують ковзкий вузол. І коли відчуєш, то подумаєш: «А це шанс намахати цю чорнопику сучку. Просто зараз, поки вона ще не затягнула свою мотузку як слід». Але… — Тут Деттин карикатурний голос негритянки з Півдня став притлумленим. — …ліпше гарненько подумай, а потім уже зроби.
Едді послухався поради. Зараз Детта ще сильніше скидалася на відьму: брудна істота зі сплутаним волоссям, здатна вселити страх у серця, значно хоробріші за його власне. Сукня, в яку вона була вдягнена у «Мейсі», коли стрілець її викрав, зараз звисала клаптями й була брудна. Скориставшись ножем зі стрільцевого кошеля — тим, яким Едді та Роланд відрізали пластир, — вона розітнула сукню ще в двох місцях, зробивши над випуклостями стегон щось на кшталт кобур. Тепер із них стирчали потерті рукоятки стрільцевих револьверів.
Голос її звучав приглушено, бо в зубах був затиснутий кінець мотузки. З одного кутика рота, викривленого в знущальній усмішці, виглядав щойно відрізаний кінець мотузки. Решта її, що вела до петлі на шиї Едді, стирчала в другому куті рота. Було в цій картині щось настільки хижацьке й варварське — мотузка, затиснута в усмішці, — що Едді закам'янів від жаху, не в змозі відвести від неї погляд. Але Деттина усмішка од цього стала тільки ширшою.
— Спробуй-но тільки пискнути, поки я буду зв'язувати тобі руки, — прошамкотіла вона своїм приглушеним голосом, — і я здушу тобі горлянку зубами, бидло ти біле. І вже не відпущу. Пойняв?
Сказати щось Едді не наважився — не довіряв своєму голосові. Тільки кивнув у відповідь.
— Добре. Може, ще трохи поживеш.
— Якщо я помру, — проквакав Едді, — то ти, Детто, більше ніколи не матимеш нагоди тирити з магазину «Мейсі». Бо він дізнається, і буде все, приїхали.
— Стули пельку, — сказала Детта. Майже промуркотіла. — Просто замовкни. Хай думають ті, хто вміє. Все, що від тебе вимагається, — намацати петлю.
6
«Поки ти спав, я працювала не покладаючи рук», — сказала вона, й Едді з роздратуванням та тривогою, що все наростала, виявив, що так усе й було. Мотузка перетворилася на ланцюг із трьох ковзких вузлів. Першу петлю Детта накинула Едді на шию, поки він спав. Друга надійно закріплювала його руки за спиною.
Потім Детта грубо штовхнула Едді, аби він перевернувся на бік, і наказала підібгати ноги так, щоби п'ятки торкнулися сідниць. Зрозумівши, до чого це все призведе, він почав упиратися. Тоді вона витягла з прорізу в сукні один із Роландових револьверів, звела курок і притисла дуло до скроні Едді.
— То що, ти це зробиш чи мені зробити, біле падло? — спитала вона тим самим муркотливим голосочком. — Тільки якщо вже я зроблю, то ти склеїш ласти. Я просто посиплю пісочком мізки, які вилетять у тебе з іншого боку голови, а дірку прикрию твоїм волоссячком. Коли він повернеться, то подумає, що ти спиш! — Вона знову гигикнула.
Едді слухняно підняв ступні, і Детта швидко накинула на щиколотки третю петлю з ковзким вузлом.
— Ось так. Ти у мене тепер зв'язаний охайненько, наче теля на ро-дей-о.
«Опис не гірше будь-якого іншого», — подумав Едді. Якщо він спробує опустити ноги в цьому положенні, яке ставало все менш зручним, то вузол на щиколотках затягнеться ще сильніше. Мотузка між щиколотками й зап'ястями теж натягнеться, а разом з нею — вузол, і вірьовка між зап'ястями й петлею на шиї, і…
Якимось незбагненним чином Детта вже тягнула його вниз узбережжям.
— Гей! Що…
Едді спробував опиратися і відчув, як усі вузли затягуються — дихати стало вже майже нічим. Він розслабив усі м'язи, як тільки зміг (і тримай ноги вище, придурку, бо якщо ти їх опустиш, то задушишся), і дозволив їй волочити себе шорстким ґрунтом. Гострий камінь зідрав йому шкіру з щоки, й потекла тепла кров. Детта важко дихала. Шум морських хвиль й бамкання прибою, що безупинно проточував собі в скелі тунель, тепер були гучніші.
«Втопити мене? Господи Боже, це у неї на думці?»
Ні, авжеж, ні. Він здогадався, що вона збирається зробити, ще навіть до того, як його обличчя зарилося в покручені водорості, що позначали лінію припливу. Мертва гидота, від якої смерділо морською сіллю, на дотик була як пальці потонулих моряків.
Едді згадав розповідь Генрі: «Бувало, підстрелять одного з наших — американця, тобто, бо вони добре знали, що заради чурки ніхто в кущі не полізе, хіба що якийсь салага, що тільки-но прибув зі Штатів. Так от, підстрелять, лишать дірку в пузі, він кричить, а вони знімають собі по одному хлопців, які намагаються його врятувати. І роблять це, поки чувак не помре. Знаєш, як вони називали таких бідолах, Едді?»
Едді заперечно хитав головою, похоловши від картини, яку собі уявив.
«Їх називали горщиками з медом, — сказав тоді Генрі. — Солодке. Приманка для мух. Або навіть для ведмедя».
Саме це робила зараз Детта: використовувала його як горщик із медом.
Вона залишила його на відстані семи футів нижче лінії припливу, покинула, не сказавши ні слова, лишила обличчям до океану. Зазирнувши в двері, стрілець мусив побачити зовсім не приплив, який загрожує життю Едді, бо до припливу було ще добрих шість годин. А задовго до цього…
Трохи підкотивши очі, Едді побачив, що сонце вже простилає на поверхні океану довгу золотисту доріжку. Котра зараз година? Четверта? Десь так. Сонце почне сідати близько сьомої.
Задовго до того, як варто буде починати хвилюватися щодо припливу, спуститься темрява.
А разом із нею з моря повиповзають омаромонстри. Вони допитливо прокладатимуть собі шлях до того місця, де лежить безпорадний Едді, підповзуть ближче й розірвуть його на шматки.
7
Час тягнувся для Едді Діна нескінченно довго. Саме уявлення про час стало нагадувати чийсь жарт. Навіть його жах перед настанням ночі тепер потьмянів, бо ноги затекли, неприємні відчуття помалу перетворилися на біль і врешті-решт переросли в нестерпну муку. Едді розслабляв м'язи, всі вузли затягувалися, і коли він уже майже задихався, йому якимось чином вдавалося знову підібгати ноги, ослабити тиск, і повітря починало потроху проходити в легені. Впевненості в тому, що він доживе до темряви, в Едді не було. Може настати така мить, коли він просто фізично не зможе знову підібгати ноги.
1
Детта залягла в тінистій розколині між двома похилими скелями, що нагадували двох старих, котрі так і скам'яніли, нашіптуючи один одному на вухо якісь дивні таємниці. Вона спостерігала, як Едді блукає схилами пагорбів, всіяними камінням, то піднімаючись угору, до сходячи вниз, і кричить до хрипу. Пушок на його щоках помалу перетворювався на бороду, і здалеку хлопця вже можна було прийняти за дорослого чоловіка, а от зблизька — ні (одного разу він підійшов так близько до неї, що вона могла просунути руку і вхопити його за щиколотку). Зблизька було видно, що він іще зовсім зелений пацан, до того ж смертельно змучений.
Одетта б відчула до нього жаль. У душі Детти ж не заворушилося нічого, там була тільки спокійна напружена готовність хижака на полюванні.
Щойно вона заповзла сюди, то відчула, що під руками щось потріскує, наче старе осіннє листя під час прогулянки в лісі. Коли очі звикли до темряви, Детта побачила, що це не листя, а крихітні кісточки маленьких тваринок. Колись тут була печера хижака, ласки чи тхора, котрий, судячи з пожовтілих кісток, давно пропав. Мабуть, він виходив уночі та йшов туди, куди вів його ніс — у глиб буєраків, де кущі й дерева росли густіше, — нюхом відчуваючи свою жертву. Вбивав її, пожирав, а рештки приносив у зубах сюди, аби було чим назавтра підживитися. І залягав у своєму барлозі, чекаючи на ніч, що знову принесе з собою час полювання.
Тепер у печері зачаївся більший хижак. Спочатку Детта замишляла зробити, по суті, те саме, що й попередній мешканець: дочекається, поки Едді засне (а в тому, що він засне, сумнівів майже не було), а потім уб'є його й затягне труп сюди. А заволодівши обома револьверами, вона зможе відповзти назад, до дверей, і почекати повернення Справжнього Мерзотника. Спершу вона замислила вбити Справжнього Мерзотника, щойно розправиться з Едді. Але на цьому далеко не заїдеш, правда ж? Якщо у Справжнього Мерзотника забрати тіло і йому нікуди буде повертатися, то Детта не зможе вшитися звідси назад до свого світу.
Чи вдасться змусити Справжнього Мерзотника переправити її назад?
Може, ні.
А може бути, що й так.
Якщо він знатиме, що Едді досі живий, то, може, й пощастить.
А в зв'язку з цим у Детти зродилася нова ідея.
2
Детта була надзвичайно хитрою. А ще (хоча, почувши таке від стороннього, вона б розсміялася просто йому в обличчя) Детта була надзвичайно невпевненою в собі. Непевність змушувала її приписувати хитрість кожному, з ким вона зустрічалася на своєму шляху й за ким визнавала рівень інтелекту, наближений до її власного. Саме такою людиною вона вважала стрільця. Зачувши постріл, вона визирнула зі своєї криївки й побачила димок, що піднімався від дула стрільцевого револьвера (тепер єдиного, що в нього залишився). Роланд перезарядив зброю, кинув її хлопцеві та одразу після цього зайшов у двері.
Детта знала, що це мусить означати для Едді: врешті-решт, не всі патрони підмокли, і револьвер захистить його. Але вона була також у курсі щодо того, що це мусило означати для неї (звісна річ, Справжньому Мерзотникові було відомо, що вона стежить за ними — навіть якби вона проспала початок їхньої з Едді балаканини, то все одно постріл її розбудив): тримайся від нього подалі. Він всадить у тебе кулю.
Але чорти часом діють тонко.
Якщо та міні-вистава була розіграна для її очей, то хіба не може статися так, що у Справжнього Мерзотника з'явився інший задум, щось таке, чого не повинні знати ні вона, ні Едді? Мерзотник міг не просто думати: «Якщо вона побачить, як стріляє цей револьвер, то раптом подумає, що той, який вона забрала в Едді, теж вистрілить»?
А що, як він додумався, що Едді може заснути? Хіба йому не стане клепки здогадатися, що їй тільки цього й треба, що вона тільки й чекає слушної миті, коли можна буде забрати револьвер і відповзти у захисток пагорбів?
Так, той Мерзотник міг усе передбачити. Як для біломазого, то він був розумний. Досить тямущий, аби зрозуміти, що Детта збирається взяти гору над цим малим білошкірим тюхтієм.
Отож, могло бути так, що Справжній Мерзотник навмисно зарядив цей револьвер негодящими набоями. Одного разу він уже її надурив, то хіба це не може статися вдруге? Цього разу Детта діяла обережніше: перевірила гнізда барабана на предмет порожніх гільз. На вигляд патрони були справжні, та це не означало, що так і є. Він би не дозволив собі так ризикувати: а раптом один із них виявиться достатньо сухим і спрацює? Мабуть, він щось із ними там намудрував. Адже з револьверами Справжній Мерзотник був на «ти». А нащо йому, виникає питання, це потрібно? Ну як же, аби надурити її й змусити себе виказати, от нащо! А тоді вже Едді зможе прицілитися в неї з револьвера зі справжніми набоями, і, яким би він не був утомленим, вдруге своєї помилки не повторить. І саме тому, що він утомлений, Едді докладе всіх зусиль, аби не припуститися тієї самої помилки.
«Непогано придумав, біломазий, — подумала Детта, сидячи в своїй затіненій печері, в цій тісній, але досить затишній криївці, де підлога була вкрита килимом трухлявих і напівзогнилих кісток маленьких тварин. — Але на цю чортомрячину я не поведуся».
Врешті-решт вона не мусить стріляти в Едді. Все, що їй потрібно зараз, — чекати.
3
Єдине, чого вона боялася, — що стрілець повернеться раніше, ніж засне Едді. Проте його досі не було. Обім'якле тіло біля підніжжя дверей не ворушилося. Можливо, шукаючи собі ліки, він у щось вляпався — у щось, не пов'язане з ліками. Такі, як він, натрапляють на неприємності так само швидко, як сучка під час тічки — на хтивого кобеля.
Протягом двох годин Едді шукав жінку, яку називав Одеттою (о, як же вона ненавиділа звучання цього імені!), никаючи низькими схилами пагорбів вгору-вниз, і кричав доти, доки не зірвав собі голос.
Врешті-решт Едді зробив те, на що вона очікувала: спустився вниз, до маленького клину, що лишився від узбережжя, і сів біля коляски, з нещасним виглядом роздивляючись навколо. Торкнувся колеса візка — лагідно, наче погладив. А потім рука знесилено впала, й Едді видобув із себе глибоке зітхання.
Від цього видива в горлі у Детти занило від тупого болю. Ніби блискавка під час літньої грози, біль пронизав її голову від скроні до скроні, і наче якийсь голос покликав її… покликав чи вимогливо щось зажадав.
«Е ні, нічого тобі не обломиться, — подумала Детта, гадки не маючи, про кого йдеться і з ким вона розмовляє. — Цього разу не вдасться, не зараз. Не зараз, а може, і взагалі ніколи». Блискавиця болю знову розітнула голову, і Детта стисла руки в кулаки. Обличчя теж стислося до розмірів кулака, скривилося в гримасі зосередження — дивовижний вираз, здатний прикувати до себе погляди, суміш потворності й майже блаженної рішучості.
Біль не повернувся. І голос, який час від часу промовляв крізь той біль, теж стих.
Детта чекала.
Ось Едді підпер голову кулаками. Але невдовзі вона все одно почала хилитися на груди, кулаки ковзнули вгору. Детта чекала, її чорні очі палали вогнем.
Голова Едді смикнулася. Він насилу звівся на ноги, побрів до води й поплескав собі в обличчя.
«Хороший білий хлопчик, правильно робиш. Як же ж прикро, що тут нема таблеток від сну, а то ти б їх наковтався, правда?»
Едді сів, тепер уже у візок, але потім вочевидь збагнув, що сидіти в ньому надто зручно. Довго-предовго дивився у відчинені двері («що ти там бачиш, білюнчику? Як хочеться знати! За таке Детті й двадцятки не шкода»), а потім знову гепнувся дупою на пісок.
І ще раз підпер голову руками.
Скоро голова знову почала хилитися донизу.
І цього разу не піднялася. Едді опустив підборіддя на груди, й навіть крізь звуки прибою до неї долинали звуки: він хропів. Вже скоро він завалився на бік і згорнувся калачиком.
Детта відчула підступний удар жалю до білого хлопця, що лежав там, унизу, й це було дивно, огидно і страшно водночас. У нього був вигляд малого шмаркача, що в новорічний вечір силкувався не спати до півночі, та не спромігся. А тоді вона згадала, як вони зі Справжнім Мерзотником намагалися її отруїти їжею та дражнили м'ясом, в останню мить вириваючи його в неї з-під носа… і робили це доти, доки не перепудилися, що вона може вмерти.
«Якщо вони злякалися, що ти помреш, то навіщо їм узагалі було тебе труїти?»
Це питання злякало їй так само, як миттєвий укол жалю. Детта не звикла піддавати свої дії сумнівам, а на додачу до всього голос, що вимовив це питання, здавалося, належав зовсім не їй.
«Вони не збиралися вбивати мене отруєним хавчиком. Просто хотіли, аби мене нудило. А поки б я ригала і стогнала, вони б сиділи там і реготали. Ось так».
Почекавши двадцять хвилин, вона повзком рушила до берега, підтягуючись сильними руками, звиваючись гадюкою, не зводячи погляду з Едді. Вона б ще почекала годину чи хоча б півгодини — варто було б дати малому сцикунові заснути глибше. Та чекання було розкішшю, якої Детта просто не могла собі дозволити. Будь-якої миті міг повернутися Справжній Мерзотник.
Підповзаючи ближче до місця, де лежав Едді (він і досі хропів, як бензопила, що от-от заглухне), вона підібрала уламок скелі, досить гладенький з одного боку й достатньо зазубрений — з другого.
Відчуваючи долонею гладенький бік каменя, Детта по-зміїному поповзла до Едді. Очі несамовито світилися жагою вбивства.
4
Деттин план був брутально простим: завдавати Едді нищівних ударів зазубреним боком каменя, доки він не буде мертвий, як той камінь. Потім забрати револьвер і чекати на повернення Роланда.
Коли він сяде на землю, вона запропонує йому вибір: забрати її назад у той світ, звідки він її витяг, чи відмовитися й померти. «Тобі все одно зі мною хана, дорогенький, — скаже вона, — а твій любчик мертвий, і все, про що ти тут теревені правив, накрилося мідним тазом».
А якщо револьвер, якого Справжній Мерзотник дав Едді, не вистрелить (таке могло бути, їй ще ніколи не стрічався чоловік, до якого вона б почувала стільки ненависті й страху, як до Роланда, і в його підступності вона теж не сумнівалася), Детта приб'є його так само, як Едді. Урехає каменем чи голими руками придушить. Стрілець був хворий, і двох пальців на руці йому бракувало. Вона з ним упорається.
Але, коли Детта вже наблизилася до Едді, її навідала тривожна думка. То було ще одне питання, і здавалося, що його ставить чийсь чужий голос.
«А раптом він дізнається? Дізнається, що ти зробила, тієї ж миті, коли ти вб'єш Едді?»
«Ні фіга він не дізнається. Не до того йому буде, він же там зайнятий пошуком своїх ліків. І перепихаловом, наскільки мені відомо».
Чужий голос не відповів, однак зерно сумніву зумів зронити. Детта чула, про що вони говорили, думаючи, буцімто вона спить. Справжньому Мерзотникові щось було треба. Що саме — Детта не знала. Йшлося про якусь вежу, от і все, що вона зрозуміла. Може, Справжній Мерзотник думав, що в цій вежі повно золота, діамантів чи якихось інших скарбів. Сказав, що вона, Едді та ще якийсь один потрібні йому, аби до неї дістатися. Детта здогадалася, що, мабуть, так і є. Інакше навіщо б тут бути цим дверям?
Якщо це все чари і вона вб'є Едді, то Роланд може дізнатися. Якщо вона обірве йому шлях до вежі, то, може, знищить єдине, заради чого живе той біломазий мудак. А знаючи, що в нього більше нема мети всього життя, мудак буде здатний на все, бо йому буде на все насрати.
Від думки про те, що може статися, коли Справжній Мерзотник повернеться в такому стані, Детта здригнулася.
Але якщо не вбивати Едді, то що їй тоді робити? Вона могла б забрати револьвер, поки Едді спить, але повернеться Справжній Мерзотник, і як вона впорається з ними обома?
Детта просто не знала.
Їй на очі трапився візок. Детта вже почала було відводити погляд, але швидко передумала. У шкіряній спинці коляски була глибока кишеня. З неї визирав кінець мотузки, якою мудаки прив'язували її до візка.
Глянувши на неї, вона зрозуміла, як треба все зробити.
Детта змінила напрямок і поповзла до непорушного тіла стрільця. Вона хотіла дістати все необхідне з рюкзака, який він величав «кошелем», потім якомога швидше дістати мотузку… але від побаченого в дверному проході на мить закам'яніла.
Як і Едді, Детта вважала, що все це схоже на кіно… от тільки нагадувало воно якусь кримінальну телепередачу. Дія відбувалася в аптеці. Перед Деттиними очима стояв аптекар, наляканий до смерті. І Детта дуже добре його розуміла. Просто йому в обличчя дивилося дуло револьвера. Аптекар щось белькотів, але його голос здавався далеким і спотвореним, наче долинав крізь відбивач звуку. Детта не могла сказати, що то було. Хто тримає револьвера, їй також не було видно, та й особливої потреби в цьому не було, правда? Вона й так знала, хто грабіжник.
Справжній Мерзотник, ось хто.
«Він там може бути сам на себе не схожий, там він може навіть на куций мішок лайна скидатися, може навіть бути чорним братом, але всередині точно він. А швидко він роздобув другу пушку. Закладуся на що завгодно, він їх скрізь миттю знаходить. Давай ворушися, Детто Волкер».
Вона відкрила Роландів кошель, і звідти долинув слабкий ностальгічний аромат тютюну, що колись там зберігався, але вже давно закінчився. Певним чином цей кошіль нагадував дамську сумочку, на перший погляд напхану чортзна-чим… але, придивившись ближче, можна було зрозуміти, що це похідний набір чоловіка, готового практично до будь-якої несподіванки.
Детта чомусь подумала, що Справжній Мерзотник уже давно перебуває на шляху до тієї своєї Вежі. Якщо так, то лишалося тільки чудуватися, скільки в цьому кошелі ще мотлоху, до того ж старезного.
«Ворушися, Детто Волкер».
Детта дістала потрібне і беззвучно, по-зміїному поповзла назад до візка. Добувшись до коляски, вона сперлася на одну руку й витягла мотузку з кишені, наче рибалка, що змотує волосінь. Щомиті вона кидала погляд на Едді, аби впевнитися, що він спить.
Він так не поворухнувся, поки Детта не накинула йому на шию петлю та не затягнула її туго.
5
Щось потягло його назад, і спершу Едді подумав, що він досі спить та бачить нічне жахіття про те, як його ховають живцем чи душать.
А потім відчув біль від петлі, що врізалася йому в горло, й тепло слини, яка потекла підборіддям, коли йому забракло повітря. То був не сон. Він учепився пальцями за мотузку і спробував зіп'ястися на ноги.
Але Детта своїми сильними руками смикнула його ще дужче. З глухим звуком Едді впав на спину. Обличчя почало наливатися багрянцем.
— Ану припини мені! — засичала Детта десь позаду нього. — Якщо ти вгаснеш, я тебе не вбиватиму. А не заспокоїшся — придушу!
Едді опустив руки й спробував лежати непорушно. Петля з ковзким вузлом, яку Одетта накинула йому на шию, трохи ослабла, даючи змогу втягувати тоненький пекучий струмок повітря. Сказати можна було тільки одне: так краще, ніж узагалі не дихати.
Коли панічне биття серця трохи втишилося, Едді спробував роззирнутися навколо себе. Петля миттєво затяглася тугіше.
— Не раджу. Просто сиди і втикай у вид на океан, біломазий. Це все, що ти зможеш собі дозволити.
Едді знову подивився на океан, і вузол петлі ослабився рівно настільки, аби він знову зміг потроху втягувати в себе ті жалюгідні пекучі ковтки повітря. Ліва рука нишком потяглася до пояса штанів (але Детта помітила цей рух і, хоча йому було не видно, глумливо вишкірилася). Там нічого не було. Вона забрала револьвер.
«Вона підповзла до тебе, поки ти спав, Едді. — Авжеж, то був голос стрільця. — Тепер уже нема сенсу казати, що я тебе попереджав, але… Я тебе попереджав. Ось що робить кохання — накидає тобі петлю на шию, а за спиною опиняється божевільна з двома револьверами».
«Але якби вона справді хотіла мене вбити, то вже давно б це зробила. Поки я спав».
«А як ти думаєш, Едді, що вона збирається зробити зараз? Вручити тобі путівку штибу «все включено» на двох до Діснейворлда?»
— Послухай, — сказав Едді. — Одетто…
Щойно це ім'я злетіло з його вуст, петля знову туго затяглася.
— Ану не смій мене так називати! Ще раз так мене назвеш, і все, тобі кранти, більше нікого взагалі ніяк називати не будеш. Мене звати Детта Волкер, і якщо ти хочеш й далі втягувати в себе повітря, ти, гівно вибілене, краще затям це собі!
Едді хрипів, задихався й розчепіреними пальцями хапався за петлю. Перед очима, наче квіти зла, почало великими чорними плямами розпускатися ніщо.
Нарешті удавка навколо шиї Едді знову трохи ослабла.
— Допхав, біломазий?
— Так, — спробував відповісти він, та вдалося лише прохрипіти.
— Тоді скажи ще раз. Назви моє ім'я.
— Детта.
— Повністю! — В голосі бриніли небезпечні нотки істерії, й Едді порадів, що не бачить зараз її обличчя.
— Детта Волкер.
— Добре. — Вузол трохи ослаб. — А зараз слухай сюди, біломазий, і слухай уважно, якщо хочеш дожити до заходу сонця. Не треба з себе хитрожопого корчити, бо я бачила, як ти тягнувся по той револьвер, який я у тебе забрала, поки ти спав. Не тре' намахувати Детту, вона все бачить. Бачить усе, що ти хочеш зробити, наперед. Будь спок.
Ніяких витівок. Думаєш, як у мене нема ніг, то все можна? Відколи я їх втратила, я навчилася обходитися без них. Тепер у мене є обидва револьвери того козла білого, а це щось та значить, Ти так не думаєш?
— Ага, — прохрипів Едді. — Я не корчитиму з себе хитрожопого.
— Дивись мені. Будь хорошим хлопчиком. — Детта гигикнула. — Поки ти рухтив, я була вся в ділах. Все думала, як це обставити. Ось що ти мусиш зробити, білюнчику: заводь-но руки за спину, поки не намацаєш петлю, таку саму, як я оце тобі на шию накинула. Петель буде три. Поки ти спав, ледащо, я працювала не покладаючи рук! — Вона знову гидко реготнула. — Намацаєш петлю — складай руки зап'ястям до зап'ястя й сунь туди.
Тоді відчуєш, що мої руки затягують ковзкий вузол. І коли відчуєш, то подумаєш: «А це шанс намахати цю чорнопику сучку. Просто зараз, поки вона ще не затягнула свою мотузку як слід». Але… — Тут Деттин карикатурний голос негритянки з Півдня став притлумленим. — …ліпше гарненько подумай, а потім уже зроби.
Едді послухався поради. Зараз Детта ще сильніше скидалася на відьму: брудна істота зі сплутаним волоссям, здатна вселити страх у серця, значно хоробріші за його власне. Сукня, в яку вона була вдягнена у «Мейсі», коли стрілець її викрав, зараз звисала клаптями й була брудна. Скориставшись ножем зі стрільцевого кошеля — тим, яким Едді та Роланд відрізали пластир, — вона розітнула сукню ще в двох місцях, зробивши над випуклостями стегон щось на кшталт кобур. Тепер із них стирчали потерті рукоятки стрільцевих револьверів.
Голос її звучав приглушено, бо в зубах був затиснутий кінець мотузки. З одного кутика рота, викривленого в знущальній усмішці, виглядав щойно відрізаний кінець мотузки. Решта її, що вела до петлі на шиї Едді, стирчала в другому куті рота. Було в цій картині щось настільки хижацьке й варварське — мотузка, затиснута в усмішці, — що Едді закам'янів від жаху, не в змозі відвести від неї погляд. Але Деттина усмішка од цього стала тільки ширшою.
— Спробуй-но тільки пискнути, поки я буду зв'язувати тобі руки, — прошамкотіла вона своїм приглушеним голосом, — і я здушу тобі горлянку зубами, бидло ти біле. І вже не відпущу. Пойняв?
Сказати щось Едді не наважився — не довіряв своєму голосові. Тільки кивнув у відповідь.
— Добре. Може, ще трохи поживеш.
— Якщо я помру, — проквакав Едді, — то ти, Детто, більше ніколи не матимеш нагоди тирити з магазину «Мейсі». Бо він дізнається, і буде все, приїхали.
— Стули пельку, — сказала Детта. Майже промуркотіла. — Просто замовкни. Хай думають ті, хто вміє. Все, що від тебе вимагається, — намацати петлю.
6
«Поки ти спав, я працювала не покладаючи рук», — сказала вона, й Едді з роздратуванням та тривогою, що все наростала, виявив, що так усе й було. Мотузка перетворилася на ланцюг із трьох ковзких вузлів. Першу петлю Детта накинула Едді на шию, поки він спав. Друга надійно закріплювала його руки за спиною.
Потім Детта грубо штовхнула Едді, аби він перевернувся на бік, і наказала підібгати ноги так, щоби п'ятки торкнулися сідниць. Зрозумівши, до чого це все призведе, він почав упиратися. Тоді вона витягла з прорізу в сукні один із Роландових револьверів, звела курок і притисла дуло до скроні Едді.
— То що, ти це зробиш чи мені зробити, біле падло? — спитала вона тим самим муркотливим голосочком. — Тільки якщо вже я зроблю, то ти склеїш ласти. Я просто посиплю пісочком мізки, які вилетять у тебе з іншого боку голови, а дірку прикрию твоїм волоссячком. Коли він повернеться, то подумає, що ти спиш! — Вона знову гигикнула.
Едді слухняно підняв ступні, і Детта швидко накинула на щиколотки третю петлю з ковзким вузлом.
— Ось так. Ти у мене тепер зв'язаний охайненько, наче теля на ро-дей-о.
«Опис не гірше будь-якого іншого», — подумав Едді. Якщо він спробує опустити ноги в цьому положенні, яке ставало все менш зручним, то вузол на щиколотках затягнеться ще сильніше. Мотузка між щиколотками й зап'ястями теж натягнеться, а разом з нею — вузол, і вірьовка між зап'ястями й петлею на шиї, і…
Якимось незбагненним чином Детта вже тягнула його вниз узбережжям.
— Гей! Що…
Едді спробував опиратися і відчув, як усі вузли затягуються — дихати стало вже майже нічим. Він розслабив усі м'язи, як тільки зміг (і тримай ноги вище, придурку, бо якщо ти їх опустиш, то задушишся), і дозволив їй волочити себе шорстким ґрунтом. Гострий камінь зідрав йому шкіру з щоки, й потекла тепла кров. Детта важко дихала. Шум морських хвиль й бамкання прибою, що безупинно проточував собі в скелі тунель, тепер були гучніші.
«Втопити мене? Господи Боже, це у неї на думці?»
Ні, авжеж, ні. Він здогадався, що вона збирається зробити, ще навіть до того, як його обличчя зарилося в покручені водорості, що позначали лінію припливу. Мертва гидота, від якої смерділо морською сіллю, на дотик була як пальці потонулих моряків.
Едді згадав розповідь Генрі: «Бувало, підстрелять одного з наших — американця, тобто, бо вони добре знали, що заради чурки ніхто в кущі не полізе, хіба що якийсь салага, що тільки-но прибув зі Штатів. Так от, підстрелять, лишать дірку в пузі, він кричить, а вони знімають собі по одному хлопців, які намагаються його врятувати. І роблять це, поки чувак не помре. Знаєш, як вони називали таких бідолах, Едді?»
Едді заперечно хитав головою, похоловши від картини, яку собі уявив.
«Їх називали горщиками з медом, — сказав тоді Генрі. — Солодке. Приманка для мух. Або навіть для ведмедя».
Саме це робила зараз Детта: використовувала його як горщик із медом.
Вона залишила його на відстані семи футів нижче лінії припливу, покинула, не сказавши ні слова, лишила обличчям до океану. Зазирнувши в двері, стрілець мусив побачити зовсім не приплив, який загрожує життю Едді, бо до припливу було ще добрих шість годин. А задовго до цього…
Трохи підкотивши очі, Едді побачив, що сонце вже простилає на поверхні океану довгу золотисту доріжку. Котра зараз година? Четверта? Десь так. Сонце почне сідати близько сьомої.
Задовго до того, як варто буде починати хвилюватися щодо припливу, спуститься темрява.
А разом із нею з моря повиповзають омаромонстри. Вони допитливо прокладатимуть собі шлях до того місця, де лежить безпорадний Едді, підповзуть ближче й розірвуть його на шматки.
7
Час тягнувся для Едді Діна нескінченно довго. Саме уявлення про час стало нагадувати чийсь жарт. Навіть його жах перед настанням ночі тепер потьмянів, бо ноги затекли, неприємні відчуття помалу перетворилися на біль і врешті-решт переросли в нестерпну муку. Едді розслабляв м'язи, всі вузли затягувалися, і коли він уже майже задихався, йому якимось чином вдавалося знову підібгати ноги, ослабити тиск, і повітря починало потроху проходити в легені. Впевненості в тому, що він доживе до темряви, в Едді не було. Може настати така мить, коли він просто фізично не зможе знову підібгати ноги.
Розділ 3
Роланд приймає ліки
1
Зараз Джек Морт упевнений у присутності стрільця. Якби на його місці була інша людина — Едді Дін, наприклад, чи Одетта Волкер, — Роланд би поговорив із цим чоловіком хоча б для того, щоб заспокоїти, притишити природну паніку й збентеження від того, що особистість раптом грубо посунули на пасажирське сидіння тіла, яким вона керувала все своє життя.
Та оскільки Морт виявився чудовиськом, до якого навіть Детті Волкер було далеко, стрілець не намагався щось пояснити чи заговорити. Він чув, як той шумно репетує: «Хто ти? Що зі мною?» — але ігнорував ці протести. Стрілець зосередився на тому, щоби виконати список власних потреб, без жодних докорів сумління використовуючи свідомість Джека Морта. Гучні протести переросли в пронизливі крики жаху. Стрілець і далі зберігав спокій, не звертаючи на них уваги.
Залишатися в тому гадючому гнізді, яким була свідомість цього чоловіка, можна було одним-єдиним способом: розглядати його як поєднання атласу та енциклопедії, не більше. Морт володів усією інформацією, якої потребував Роланд. Його план був грубим, але часто виявлялося, що грубий план кращий за бездоганний. Коли йшлося про планування дій, то в усьому всесвіті годі було знайти менш схожі створіння, ніж Роланд і Джек Морт.
У грубому плані завжди лишалося місце для імпровізації. А імпровізація завжди була одним із улюблених коників Роланда.
2
Разом із ним у ліфт сів гладкий чоловік, очі котрого були прикриті лінзами так само, як і в голомозого, що п'ять хвилин тому застромив був голову до Мортового кабінету (схоже, що в світі Едді такі лінзи, що в «Мортциклопедії» називалися «окулярами», носило багато людей). Товстун глянув на портфель у руці чоловіка, якого вважав Джеком Мортом, і перевів погляд на самого Морта.
— До Дорфмана збираєтесь, Джеку?
Стрілець не відповів.
— Якщо ви гадаєте, що зможете відговорити його від суборенди, то скажу вам, що це гаяння часу, — сказав гладун і моргнув від несподіванки, бо його колега швидко відступив на крок назад. Двері малого короба зачинилися, і зненацька все почало кудись провалюватися.
Не зважаючи на репетування Морта, Роланд учепився в його свідомість і зрозумів, що все гаразд. Падіння було контрольованим.
— Вибачте, якщо втручаюся не в свої справи, — сказав товстун. «Цей теж його боїться», — подумав стрілець. — Ось що я думаю: ви впоратися з тим придурком краще, ніж будь-хто в цій фірмі.
Стрілець мовчав. Все, чого йому хотілося на ту мить, — якомога швидше вийти з падучої труни.
— Я і всім так кажу, — захоплено продовжував товстун. — Тільки вчора я обідав з…
Голова Джека Морта повернулася. З-за окулярів із золотою оправою, які носив Джек, просто в обличчя товстунові подивилися очі іншого відтінку блакиті. Такими Джекові очі ніколи не були.
— Стули писок, — безбарвним голосом сказав стрілець.
Товстун зблід і швидко відступив на два кроки назад. Його відвислі жирні сідниці хляпнули об стінку маленької рухомої труни з обшивкою під дерево, який неждано-негадано спинився. Двері відчинилися, і стрілець, вдягнений у тіло Джека Морта, наче в костюм, який щільно прилягає до шкіри, вийшов, не озираючись назад. Не відпускаючи кнопку відчинення дверей, товстун чекав у ліфті, поки Морт не зник з поля зору. «У нього завжди вальти тасувалися, — подумав товстун. — Але це вже серйозно. А раптом це нервовий зрив?»
Думка про Джека Морта, надійно схованого за стінами якого-небудь «санаторію», здалася товстунові дуже втішною.
Стрілець би не здивувався.
3
Десь між приміщенням, у якому гулко відлунювали кроки (в «Мортциклопедії» воно називалося вестибюлем, тобто місцем входу й виходу з офісів, яких у цій вежі, що сягала небес, було повно), і яскраво освітленою вулицею («Мортциклопедія» називала її одночасно Шостою і Всеамериканською авеню) чоловік, котрий був вмістилищем для Роланда, перестав репетувати. Але Морт не сконав від переляку. Глибинне внутрішнє чуття, яке дорівнювало знанню, підказало стрільцеві, що якби Морт помер, то обидва їхні ка були б навіки вигнані з тіла в той вакуум можливого, що лежав за межами всіх фізичних світів. Не помер — лише знепритомнів. Зомлів від надміру жаху й дивовижі, так само, як знепритомнів Роланд, коли вперше опинився у свідомості Морта й дізнався про її темні секрети та схрещення доль, надто грандіозне, аби бути простим збігом обставин.
Стрілець був радий, що Морт відключився. Поки непритомний стан цього чоловіка ніяк не заважав добувати потрібну інформацію з його знань і спогадів — а він не заважав, — Роланда тішило, що Морт не втручається у справи.
Жовті машини виявилися громадськими каретами, які тут називалися «таксівками», «кебами» чи «тачками». Візники, як він дізнався з «Мортциклопедії», належали до двох племен: мексикашок і чурок. Щоби зупинити такий екіпаж, потрібно було підняти руку, як у школі.
Роланд так і зробив, але коли кілька порожніх (якщо не рахувати водія) таксівок проминуло його, не зупинившись, він звернув увагу на те, що на них є таблички «Не працюю». Слова були написані Великими Літерами, тож Мортова допомога стрільцеві не знадобилася. Трохи почекавши, він знову підняв руку. Цього разу так-сівка зупинилася. Стрілець заліз на заднє сидіння. В ніс йому вдарив запах застарілого тютюну, застарілого поту, застарілих парфумів. Пахло так само, як і в тих диліжансах, що їздили в його світі.
— Куди прямуємо, друже? — спитав водій. Роланд гадки не мав, з якого він племені — мексикашок чи чурок, — і питати не збирався. В цьому світі таке питання прозвучало б неввічливо.
— Точно не знаю, — відповів Роланд.
— Це тобі не сеанс групової психотерапії, друже. Час — це гроші.
«Скажи, щоб він опустив прапорець», — порадила йому «Мортциклопедія».
— Опусти прапорець, — сказав Роланд.
— Гаємо час, — відповів водій.
«Скажи йому, що даси п'ять баксів на чай», — підказала «Мортциклопедія».
— Я дам тобі п'ять баксів на чай, — сказав Роланд.
— Спершу покажи, — відповів таксист. — За так з тобою й говорити ніхто не схоче.
«Спитай його, що він хоче: їхати за гроші чи піти в сраку», — миттю відреагувала «Мортциклопедія».
— Ти хочеш грошей чи піти в сраку? — холодним, мертвим голосом промовив Роланд.
Окинувши його боязким поглядом у дзеркало заднього огляду, таксист більше не промовив ні слова.
Цього разу Роланд прискіпливіше оглянув вмістилище знань Джека Морта. Усі п'ятнадцять секунд, поки пасажир сидів, понуривши голову й притиснувши ліву руку до чола, наче герой реклами ліків від головного болю, таксист кидав швидкі погляди вгору, в дзеркало. Шофер уже вирішив було, що накаже чувакові забиратися геть, інакше він кличе копа, але тут пасажир підвів погляд і сказав: «Відвезіть мене на ріг Сьомої авеню і Сорок дев'ятої вулиці. Плачу десять доларів понад лічильник, незалежно від того, з якого ви племені».
«Дивак, — подумав водій (щирий американець-протестант з Вермонту, що намагався пробитися в шоу-бізнес), — але, може, грошики водяться». — Він рушив з місця. — Вважайте, що ми вже там, — сказав він і, вливаючись у потік автомобілів, про себе додав: «І що швидше, то краще».
4
Імпровізуй. Ось потрібне слово.
Вийшовши з таксі, стрілець побачив білий із синім автомобіль, припаркований трохи далі, й, не звірившись зі сховищем знань Морта, прочитав напис «Поліція» як «Поссія». Двоє стрільців усередині машини пили щось із паперових склянок — можливо, каву. Так, стрільці, але виглядали вони гладкими й млявими.
Роланд відкрив гаманець Джека Морта (тільки на справжній гаманець ця штука не була схожою, справжній гаман мав розміри кошеля і міг би вмістити всі пожитки того, хто вирушає у мандри, не надто навантажуючись) і дав водієві купюру, на якій стояла цифра 20. Водій швидко поїхав геть. Справді-бо, чайові були королівськими, йому за весь день таких не заробити, але пасажир трапився такий страшний, що таксист вирішив: кожен цент цієї суми він заробив чесно.
Стрілець подивився на вивіску над крамницею. «ЗБРОЯ І СПОРТИВНІ ТОВАРИ КЛЕМЕНЦА — було написано на ній. — БОЄПРИПАСИ, РИБАЛЬСЬКІ СНАСТІ, ОФІЦІЙНІ ФАКСИМІЛЕ».
Роланд зрозумів не всі слова, але одного погляду на вітрину було досить, аби побачити, що Морт привів його в потрібне місце. На вітрині були розкладені наручники, лички військових рангів… і зброя. Переважно гвинтівки, але пістолети також. Вони були прикріплені ланцюгами, але це не мало значення.
Коли — якщо — він побачить потрібну йому річ, то одразу її впізнає. Понад хвилину Роланд радився зі свідомістю Джека Морта — досить підступною, аби це зараз було йому на руку.
5
Один із копів у синьо-білій машині підштовхнув другого ліктем.
— А ось нарешті і серйозний покупець, — промовив він.
Його напарник розсміявся.
— О Господи, — сказав він глумливо жіночим голосом, коли чоловік у діловому костюмі й окулярах у золотій оправі закінчив вивчати товар на вітрині й зайшов до крамниці. — По-моєму, він сцьойно вирісив купити голубенькі наруцьники.
Порснувши зі сміху, перший коп захлинувся теплуватою кавою, якої набрав був повен рот. Напій бризками полетів назад у паперовий стаканчик.
6
Продавець підійшов майже одразу і спитав, чим може прислужитися.
— Мені цікаво, — відповів чоловік у консервативному синьому костюмі, — чи є у вас папір… — Він помовчав, вочевидь глибоко замислившись, а потім знову подивився продавцеві у вічі. — Тобто таблиця, на якій зображені патрони до револьверів.
— Ви маєте на увазі таблицю калібрів?
Покупець на мить завагався, а потім сказав:
— Так. У мого брата є револьвер. Я з нього стріляв, та відтоді багато літ спливло. Але коли побачу кулі, то, думаю, впізнаю їх.
— Ну, це вам тільки так здається, — відповів продавець, — але насправді розрізнити буває важко. Якого калібру був револьвер? Двадцять другого? Тридцять восьмого? Чи, може…
— Якщо ви покажете таблицю, я розрізню, — сказав Роланд.
— Секундочку. — Продавець із сумнівом подивився на чоловіка в синьому костюмі, потім знизав плечима. Бля, клієнт завжди правий, навіть якщо він помиляється… звісно, якщо в нього є бабло. За так і комар не сяде. — У мене є «Біблія стрільця». Може, це саме те, що вам треба?
— Так. — Він посміхнувся. «Біблія стрільця». Шляхетна назва для книги.
Понишпоривши трохи під прилавком, чоловік видобув звідти замусолений том. І хоча своїм обсягом він перевершував усі книжки, які стрілець бачив у житті, продавець поводився з ним так недбало, наче це була всього лише пригорща каміння.
Відкривши книгу на прилавку, він розвернув її до покупця. — Гляньте-но. Хоча якщо минуло багато років, то це стрільба всліпу. — Вираз його обличчя став здивованим, а потім продавець посміхнувся. — Вибачте за мимовільний каламбур.
Але Роланд навіть не почув. Він схилився над книжкою, уважно вивчаючи картинки, що здавалися так само реальними, як і зображені на них предмети. Дивовижні картинки, що в «Мортципедії» мали назву «фотеграффій».
Стрілець повільно гортав сторінки. Не те… не те… ні, не те…
Вже майже втративши надію, він нарешті натрапив на те, що шукав. Продавець аж злякався, побачивши, що його очі палахкотять несамовитим збудженням.
— Ось, — сказав він. — Такі. Це вони!
На фотографії, яку він показував, був зображений патрон до пістолета «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Ці патрони були не такі самісінькі, як патрони стрільця, тому що їх не заряджали вручну, але, навіть не дивлячись на цифри (у яких він усе одно б нічого не второпав), Роланд зрозумів, що вони підійдуть до барабана його револьверів.
— Ну добре, мабуть, ви знайшли те, що шукали, — сказав продавець, — але не треба кінчати в штани, друже. Це ж просто кулі, і все.
— У вас вони є?
— Авжеж. Скільки вам коробок?
— А скільки в коробці?
— П'ятдесят. — Тепер продавець подивився на стрільця зі справжньою підозрою. Якщо хлопець зібрався купувати набої, то в нього мусить бути дозвіл на носіння зброї з фотографією та особистими даними. Немає дозволу — немає набоїв, принаймні для ручної вогнепальної зброї. Такий був закон в окрузі Мангеттен. А якщо у кента є дозвіл, то чого це він не знає, скільки патронів у стандартній коробці?
— П'ятдесят! — Тепер чувак дивився на продавця із роззявленим від здивування ротом. Точно схиблений.
Продавець посунув трохи ліворуч, ближче до каси… і не так щоб зовсім випадково — до свого «маґнума-357», який він тримав повністю зарядженим на пружинному затискачі під прилавком.
— П'ятдесят! — ошелешено повторив стрілець. Він сподівався на п'ять, десять, ну максимум на десяток, але це… це…
«Скільки в тебе грошей?» — спитав він у «Мортциклопедії». «Мортциклопедія» точно не знала, але гадала, що в гаманці лежить як мінімум шістдесят баксів.
— А скільки коштує коробка? — Ціна може бути вищою за шістдесят доларів, так йому здалося, але продавця ж, мабуть, можна переконати продати йому якусь частину патронів із коробки чи…
— Сімнадцять п'ятдесят, — відповів продавець. — Але, містере…
Джек Морт був бухгалтером, тому цього разу затримки не сталося. Перерахунок і відповідь прийшли одночасно.
— Три, — сказав стрілець. — Три коробки. — Він стукнув фотеграффію патронів пальцем. Сто п'ятдесят пострілів! О всемогутні боги! Та цей світ просто якась шалена скарбниця!
Продавець не поворухнувся.
— У вас стільки нема, — стрілець і не здивувався. Надто вже все добре складалося, аби бути правдою. Це сон.
— О, сорок п'ятий калібр до вінчестера в мене є. Все в одному місці. — Продавець зробив іще крок ліворуч, ближче до касового апарата і до револьвера. Якщо чувак чокнутий і продавцеві з хвилини на хвилину доведеться переконатися в цьому на власні очі, то він буде схибленим із велетенською діркою в пузі. — У мене все в одному місці. А от чи є у вас картка, містере, — це питання.
— Картка?
— Дозвіл на носіння зброї з фотокарткою. Поки ви його не покажете, я не зможу продати вам набої. Якщо хочете купити патрони без дозволу, то вам треба у Вестчестер.
Стрілець тупо подивився на продавця. Всі ці розмови були для нього китайською грамотою, він нічого не розумів. «Мортциклопедія» невиразно розуміла, про що йдеться, але Мортові думки були надто розпливчастими, аби їм можна було довіряти в цьому разі. У Морта ніколи в житті не було зброї. Свої брудні справи він робив іншими способами.
Не відводячи погляду від обличчя клієнта, продавець знову бочком ступив ліворуч, і стрілець подумав: «У нього там револьвер. Він чекає від мене неприємностей… а можливо, хоче, аби я їх створив. Йому потрібне виправдання для того, щоби пристрелити мене».
Імпровізуй.
Роланд згадав про стрільців, що сиділи в своєму екіпажі, пофарбованому в синій і білий кольори, трохи далі від крамниці. Так, стрільці, миротворці, люди, зобов'язані втримувати світ на місці, щоби він не зрушив. Але вони — принаймні на перший побіжний погляд — здавалися такими самими млявими й неспостережливими, як і всі інші мешканці цього світу гультяїв та мрійників. Просто двоє звичайних чоловіків, що розвалилися на сидіннях екіпажа й сьорбають собі каву. Та він міг і помилитися. Втім, заради їхнього ж добра сподівався, що його враження було правдивим.
— О, так! Розумію, — відповів стрілець, зобразивши на обличчі Джека Морта винувату посмішку. — Вибачте. Схоже, відтоді, як у мене був пістолет, минула ціла вічність, і я не помітив, як сильно зрушив з місця… тобто змінився світ.
— Та нічого, — трішечки розслабившись, відповів продавець. Може, не такий він уже й чокнутий, цей клієнт. А може, це в нього такі жарти.
— А можна подивитися он той набір для чищення? — Роланд показав на полицю за спиною в продавця.
— Авжеж. — Продавець повернувся, аби взяти товар, і в цю мить стрілець тим самим блискавичним рухом, яким діставав револьвери з кобур, витяг гаманець із внутрішньої кишені Мортового піджака. Продавець стояв до нього спиною не довше чотирьох секунд, але коли він знову повернувся до Морта обличчям, гаманець уже лежав на підлозі.
— Просто красунчик, — із посмішкою сказав продавець. Він уже вирішив для себе, що клієнт нормальний. Чорт, він знав, як паскудно буває, коли виставиш себе придурком. Коли служив у флоті, сто разів робив це сам. — А набір для чищення можна й без дозволу купити. Свобода — це чудово, правда?
— Так, — серйозно відповів стрілець і зробив вигляд, що роздивляється набір (хоча одного-єдиного погляду виявилося досить, аби зрозуміти: це дешева підробка в дешевій коробці). А сам тим часом обережно підсовував Мортів гаманець ногою під прилавок.
За мить Роланд відсунув од себе коробку, зобразивши для пристойності жаль. — Боюсь, що мені це не підходить.
— Ну гаразд, — відповів продавець, раптом втративши до Цього інтерес. Оскільки чоловік не був божевільним і вочевидь нічого купувати не збирався, їхні стосунки наблизилися до кінця. Задарма і чиряк не вискочить. — Щось іще? — Губи питали, а очі виразно наказували забиратися геть.
— Ні, дякую. — Стрілець вийшов із крамниці, не озираючись. Мортів гаманець лежав глибоко під прилавком. Роланд теж поставив горщик із медом.
7
Офіцери Карл Дилівен і Джордж О'Мейра розправилися з кавою і збиралися було їхати далі, коли з крамниці Клеменца — яку обидва копи вважали «порохівницею», що на жаргоні поліцейських означало магазин, який торгує зброєю на законних підставах і час від часу продає її незалежним грабіжникам із доведеними повноваженнями та веде бізнес (і, бува, навіть гуртовий) з мафією — вийшов чоловік у синьому костюмі й підійшов до їхньої патрульної машини.
Нахилившись, він глянув у вікно біля пасажирського місця на О'Мейру. О'Мейра очікував, що голос у нього буде як у педика — такий, як він кривляв, говорячи про голубенькі наруцьники, чи інакший, але все одно гомицький. Крім зброї, у Клеменца жваво йшла торгівля наручниками. У Мангеттені ніхто не забороняв їх продавати. І більшість тих людей, що купували наручники, не були доморослими Гудіні. Поліцейським це не подобалося, але де таке бачили, що думка копів коли-небудь щось важила? Покупцями були гомики, трохи схильні до садомазохізму. Але цей чоловік говорив зовсім не як гей. У нього був рівний і дещо безбарвний голос, чемний, але якийсь неживий.
— Там крамар забрав у мене гаманець, — повідомив він.
— Хто? — О'Мейра миттю випростався. Шансу прижучити Джастіна Клеменца вони чекали цілих півтора року. І якби доля посміхнулася, то, можливо, їм двом вдалося б змінити ці уніформи на значки детективів. Швидше за все, це була всього лише нездійсненна мрія — надто вже гарною вона здавалася, — та все одно…
— Крамар… — Коротка пауза. — Продавець.
О'Мейра і Карл Дилівен перезирнулися.
— Чорнявий? — спитав Дилівен. — Приземкуватий?
Ще одна пауза — частка секунди, не більше.
— Так. У нього карі очі. Під одним оком невеликий шрам.
Було щось таке у цьому чоловікові… О'Мейра ніяк не міг утямити, що саме, але згадав пізніше, коли предметів для роздумів було вже не так багато, і найголовніше — не треба було думати про те, що золотий значок детектива не такий уже і важливий (бо виявилося, що навіть втриматися на роботі — і то диво дивнеє).
Але минуло багато років по тому, і, коли О'Мейра з двома синами пішов у бостонський Музей науки, сталася коротка мить прозріння. Там стояла машина — комп'ютер, — з якою можна було зіграти в хрестики-нолики (і якщо при першому ході не поставити хрестик у центральному квадраті, то машина неодмінно тебе надурювала). Та коли вона перевіряла пам'ять на предмет усіх можливих комбінацій, то наставала пауза. І батько, і хлопці були в захваті. Втім, щось зловісне в цій машині все-таки було… і тут він згадав Синій Костюм. Згадав тому, що у Синього Костюма була така сама кінчена звичка. Розмова з ним нагадувала балачку з роботом.
У Дилівена такого відчуття не було. Проте за дев'ять років, коли він одного вечора повів свого власного сина в кіно (синові вже було вісімнадцять років, і він збирався вчитися в коледжі), через тридцять хвилин після початку сеансу Дилівен зірвався на ноги з криком: «Це він! ВІН! Той чувак у довбаному синьому костюмі! Той, що був у Кле…»
Хтось крикне: «Сядьте там, спереду», але марно. Дилівен, котрий важив на сімдесят фунтів більше норми й димів, як паровоз, помре від фатального серцевого нападу раніше, ніж невдоволений вимовить друге слово. Чоловік у синьому костюмі, який наблизився до їхньої патрульної машини того дня й розповів, що у нього вкрали гаманець, не був подібний до зірки того фільму, але машинна манера розмовляти у нього була та сама. Як і хода — нещадима, проте граційна.
Фільм, звісна річ, називався «Термінатор».
8
Копи перезирнулися. Синій Костюм говорив не про Клеменца, та все одно їм пощастило: продавцем був Жирдяй Джонні Голден, чоловік Клеменцової сестри. Але ж бути настільки тупоголовим, аби стибрити чийсь гаманець…
— …було б цілком у дусі того вилупка, — подумки закінчив О'Мейра, і довелося прикрити рота долонею, щоби приховати миттєву усмішку.
— Може, краще б ви розповіли, що саме сталося, — сказав Дилівен. — Можете почати зі свого імені.
І знову відповідь чоловіка неприємно вразила О'Мейру, здалася йому якоюсь неправильною, трохи ексцентричною. У цюму місті, де часом видавалося, що сімдесят відсотків населення вважали, буцімто «Піди подрочи» — це по-американськи те саме, що і «Хай щастить», реакція постраждалого мусила б бути приблизно такою: «Послухайте, цей сучий потрох забрав у мене гаманець! Ви збираєтесь щось робити чи ми просто будемо стояти тут і гратися у "Двадцять питань"»?
Та тут були нігті з манікюром і добротно пошитий костюм. Напевно, цей чоловік звик до роботи з різною паперовою мурою. Правду кажучи, Джорджеві О'Мейрі було байдуже. Від думки про те, що він може взяти за дулу Жирдяя Джонні Голдена і використати його для тиску на Арнольда Клеменца, в О'Мейри слинка потекла. На якусь мить йому аж у голові запаморочилося, коли він уявив, як через Голдена добирається до Клеменца, а через Клеменца — до однієї з тих великих шишок, наприклад, до макаронника Балазара чи, можливо, до Джинеллі. Непогано було б. Зовсім непогано.
— Мене звуть Джек Морт, — відповів чоловік.
Із задньої кишені штанів Дилівен дістав блокнот.
— Ваша адреса?
Та сама коротка пауза. «Як машина», — знову подумав О'Мейра. Мить мовчання, а потім майже чутне клацання.
— Південний район, Парк-авеню, 409.
Дилівен занотував.
— Номер соціального страхування?
Після чергової нетривалої паузи Морт продиктував номер.
— Я хочу, аби ви розуміли, що я мушу поставити вам ці питання з метою встановлення особистості. Якщо продавець і справді взяв ваш лопатник, то буде добре, якщо я зможу повідомити, що ви мені дещо розповіли, перед тим як я отримаю його в своє розпорядження. Ви ж розумієте, про що я.
— Так. — Тепер у голосі чоловіка вчувалася нотка роздратування. Це якось трохи заспокоїло О'Мейру. — Тільки не тягніть із цим більше, ніж треба. Бо час спливає, і…
— Подіям властиво траплятися, ага, я в курсі.
— Подіям властиво траплятися, — погодився чоловік у синьому костюмі. — Так.
— У вас у гаманці є яка-небудь фотографія?
Пауза. Потім:
— Знімок, на якому моя мати стоїть перед Емпайр-Стейт-Білдінг. На звороті написано: «Чудовий день і чудовий краєвид. З любов'ю, мама».
Диліван старанно занотовував усе у блокноті, потім рвучко його закрив.
— Добре. Цього мусить вистачити. Єдине, що вам ще доведеться зробити, — розписатися, аби ми могли порівняти цей підпис із підписом на водійських правах, кредитних картках і тому подібному, якщо заберемо гаманець. Домовились?
Роланд кивнув, хоча якоюсь частиною свого єства усвідомлював, що повний доступ до спогадів і знань Джека Морта про цей світ нізащо не допоможе йому відтворити Мортовий підпис, поки сам його господар непритомний.
— Розкажіть нам, що сталося.
— Я зайшов купити патрони для свого брата. У нього револьвер «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Той чоловік спитав, чи я маю дозвіл на носіння зброї. Я відповів: «Звісно, маю». Він попросив показати.
Пауза.
— Я дістав гаманець. Показав йому дозвіл. Тільки коли я розвернув гаманець, щоби показати, він, напевне, побачив, що там повно… — Невеличка пауза. — …двадцяток. Я податковий бухгалтер. У мене є клієнт, Дорфман, який щойно добився незначного відшкодування податків після тривалого… — Пауза. — …судового процесу. Сума там невелика, всього вісімсот доларів, але цей Дорфман… — Пауза, — …найбільший гандон з усіх, із ким ми маємо справу. — Пауза. — Вибачте за каламбур.
Прокрутивши останні кілька слів чоловіка в голові, О'Мейра нарешті зрозумів. Найбільший гандон з усіх, з ким ми маємо справу. Непогано. Він розсміявся. Думки про роботів і машини, що грають у хрестики-нолики, миттю вивітрилися йому з голови. Чувак справжній, нормальний, просто він засмучений і намагається це приховати, залишаючись спокійним.
— Та байдуже. Дорфман хотів отримати готівку. Наполягав на готівці.
— Гадаєте, Жирдяй Джонні накинув оком на бабки вашого клієнта, — сказав Дилівен. Вони з О'Мейрою вилізли з патрульної машини.
— Так ви називаєте чоловіка з тієї крамниці?
— О, часом ми його ще гірше називаємо, — відповів Дилівен. — Що сталося після того, як ви показали йому дозвіл, пане Морт?
— Він попросив піднести його ближче, аби роздивитися. Я дав йому гаманець, але на фотографію він не дивився, а просто кинув його на підлогу. Я спитав, навіщо він це зробив. А він відповів, що це тупе питання. Потім я наказав повернути мій гаманець. Я розлютився.
— Ну, я думаю. — Хоча, судячи з обличчя чоловіка, позбавленого будь-якого виразу, Дилівен насправді подумав: «Навряд чи комусь могло б спасти на думку, що цей чоловік може розлютитися».
— Він розсміявся. Я почав обходити прилавок, аби забрати гаманець. І тоді він витяг револьвер.
Вони прямували до крамниці, але спинилися. Вигляд у поліцейських став радше схвильованим, ніж наляканим.
— Револьвер? — перепитав О'Мейра, аби впевнитись, чи правильно він розчув.
— Він був під прилавком, біля касового апарата, — сказав чоловік у синьому костюмі. Роланд згадав мить, коли ледь не відправив початковий план псу під хвіст, щоби заволодіти револьвером продавця. Тепер він розповідав цим стрільцям, чому він так не вчинив. Йому потрібно було використати їх, а не підставити під кулі. — Думаю, револьвер був у кріпильній муфті.
— У чому? — перепитав О'Мейра.
Цього разу настала довша пауза. Чоловік наморщив лоба.
— Я не знаю, як це точно назвати… це річ, в яку вставляється револьвер. І ніхто не зможе його витягти, якщо не знати, де натиснути…
— Пружинний затискач! — вигукнув Дилівен. — Бляха-муха! — Черговий обмін поглядами між напарниками. Жоден із них не хотів першим повідомляти цьому чоловікові неприємну новину про те, що Жирдяй Джонні, мабуть, уже вигріб усі гроші з гаманця, важко погупав своєю тушею до чорного входу і перекинув лопатник через стіну на задньому дворі… але револьвер на пружинному затискачі… це міняло справу. Звинуватити Жирдяя в пограбуванні можна, але приховування зброї — це принаймні вже щось. Можливо, не такий ідеальний варіант, як пограбування, але все одно крок уперед.
— Що було потім? — спитав О'Мейра.
— Тоді він мені сказав, що у мене не було гаманця. Сказав… — Пауза. — …що мені обкистили чишені… тобто обчистили кишені… на вулиці, і якщо я хочу залишитися цілим і неушкодженим, то краще мені це затямити. Я згадав, що на вулиці стояла припаркована поліцейська машина, і подумав, а раптом ви ще на місці. Тому й вийшов звідти.
— Гаразд, — сказав Дилівен. — Ми з напарником зайдемо першими. Швидко зайдемо. Дайте нам приблизно хвилину — одну хвилину, просто про всяк випадок. А потім заходьте, тільки зупиніться біля дверей. Зрозуміло?
— Так.
— Добре. Пішли брати цього козла.
Копи зайшли в крамницю. Роланд почекав тридцять секунд і пішов слідом за ними.
9
Жирдяй Джонні Голден не просто протестував. Він голосно волав.
— Він псих! Припхався сюди, не знав навіть, що йому треба, а коли побачив патрони у «Біблії стрільця», не знав, скільки патронів у коробці, скільки вони коштують, а вже те, що я сказав йому піднести дозвіл ближче, то це взагалі така купа лайна, якої я в житті не бачив. Бо в нього не було дозволу на… — 1 тут Жирдяй Джонні перервав свій потік слів. — Он він! Он той придурок! Він тут! Чувак, я тебе бачу! Бачу твою морду! Наступного разу, коли ти побачиш мою, ти, бля, пошкодуєш! Я тобі гарантую! Гарантую, блядь…
— То кажеш, у тебе нема гаманця цього чоловіка? — спитав О'Мейра.
— Ви знаєте, що в мене нема його гаманця!
— Ти не проти, якщо ми глянемо за цією вітриною? — втрутився Дилівен. — Просто перевіримо, і все.
— А бодай вас мати в кропиву висцяла! Вітрина ж скляна! Ви там бачите хоч один гаманець?
— Ні, не за тією вітриною… за цією, — сказав Дилівен, просуваючись до каси. Його голос був ніжним, як котяче хурчання. З того місця, де він стояв, видно було кріпильну стрічку завширшки приблизно два фути, яка збігала донизу полицями вітрини. Дилівен подивився на чоловіка в синьому костюмі, і той кивнув.
— Я хочу, щоби ви, хлопці, негайно забралися звідси, — сказав Жирдяй Джонні. Він трохи спав з лиця. — Прийдете з ордером — тоді й поговоримо. А тепер вимітайтеся звідси. Країна ж наче досі вільна, хі… ану! Ану! АНУ ПРИПИНІТЬ!
О'Мейра зазирав за прилавок.
— Це незаконно! — лементував Жирдяй Джонні. — Бля, це незаконно, Конституція… мій, бля, адвокат… зараз же стань з того боку, інакше…
— Я лише хотів ближче глянути на товар, — м'яко сказав О'Мейра, — бо в твоїй вітрині, бля, таке замацане скло. Тому я й перехилився. Правда, Карле?
— Істинна, чувак, — урочисто промовив Дилівен. — А глянь-но, що я знайшов.
Роланд почув клацання, і зненацька в руках у стрільця в синій формі опинився револьвер велетенських розмірів.
Жирдяй Джонні, до якого нарешті дійшло, що він сам буде єдиною людиною в цьому приміщенні, котра заперечуватиме легенду, розказану тим копом, який забрав його маґнум, аж почорнів.
— У мене є дозвіл, — сказав він.
— На носіння? — спитав Диліван.
— Ага.
— На потаємне носіння?
— Ну.
— Цей револьвер зареєстрований? — спитав О'Мейра. — Правда ж, зареєстрований?
— Ну… Я міг і забути.
— А ще ти міг забути, що пушка палена.
— Та пішов ти. Я дзвоню адвокату.
Жирдяй Джонні почав було розвертатися, але Дилівен ухопив його за барки.
— Тоді наступне питання: чи є у тебе дозвіл на те, щоби переховувати смертельно небезпечну зброю в пристрої з пружинним затискачем, — тим самим м'яким муркотливим голосом запитав він. — І це цікаве питання, бо наскільки мені відомо, в місті Нью-Йорк таких дозволів не видають.
Копи дивилися на Жирдяя Джонні, а Жирдяй Джонні гнівно зиркав на них. Тому ніхто й не помітив, як Роланд перевернув табличку на дверях, змінивши «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».
— Можливо, ми приступимо до розв'язання цієї проблеми, якщо спершу знайдемо гаманець цього джентльмена, — сказав О'Мейра. Сам сатана не зміг би брехати з такою геніальною переконливістю. — А раптом він його просто впустив?
— А що я вам казав?! Я нічого не знаю про гаманець цього чувака! Та він просто несповна розуму!
Роланд нахилився.
— Он гаманець, — показав він. — Я його бачу. У нього під ногою.
То була брехня, але Диліван, котрий досі тримав Жирдяя Джонні за плече, відштовхнув бідолаху так швидко, що визначити, стояла його нога на гаманці чи ні, тепер було годі.
Мить настала слушна. Коли двоє стрільців нахилилися, щоби зазирнути під прилавок, Роланд безшумно ковзнув у тому ж напрямку. Голови обох чоловіків близько дотикалися, бо вони стояли пліч-о-пліч. О'Мейра досі тримав у правій руці револьвер, який дістав з-під прилавка.
— Він там, хай йому грець! — збуджено вигукнув Дилівен. — Я його бачу!
Аби переконатися, що чоловік, якого стрільці назвали Жирдяєм Джонні, не викине ніяких коників, Роланд метнув на нього швидкий погляд. Але той просто стояв біля стіни — навіть не стояв, а підпирав її, наче хотів втиснутися туди, розчинитися. Очі округлилися до великих літер «О», як у ображеного, руки безвільно звисали по боках. Він нагадував людину, що не може зрозуміти, як так: адже у гороскопі на сьогодні нічого не було сказано про небезпеку.
З цього боку проблем не буде.
— Ага! — з тріумфом відповів О'Мейра. Двоє чоловіків зазирнули під прилавок, опираючись на коліна, обтягнуті формою. Рука О'Мейри відірвалася від коліна, і він потягнувся по гаманець. — Я його бачу, т…
Роланд зробив останній крок уперед. Він приклав одну руку до правої щоки Дилівена, а другу — до лівої щоки О'Мейри, і раптом день, який Жирдяй Джонні Голден і так вважав гидотним, став ще гіршим. Привид у синьому костюмі з такою силою звів докупи голови копів, що пролунав такий звук, наче зіткнулися булижники, загорнуті в м'яку тканину.
Поліцейські безладно повалилися на підлогу. Чоловік в окулярах із золотою оправою стояв, наставляючи на Жирдяя Джонні магнум. Дуло здавалося таким великим, що в ньому запросто могла б вміститися ракета для польоту на Місяць.
— Ми ж не збираємося створювати проблеми, правда? — неживим голосом спитав привид.
— Ні, сер, — миттю згодився Жирдяй Джонні, — нізащо.
— Стій там, де стоїш. Якщо твоя срака відірветься від стіни, то ти втратиш контакт із життям, до якого ти так звик. Затямив?
— Так, сер, — відповів Жирдяй, — авжеж, сер.
— Добре.
Роланд роз'єднав двох копів. Обидва досі були живі. І це було добре. Якими б неповороткими і неспостережливими вони не були, але то стрільці, люди, що намагалися допомогти незнайомцеві, який потрапив у біду. Бажання вбивати собі подібних у нього не було.
Але йому вже доводилося робити це раніше, хіба ж ні? Так. Хіба сам Алан, один із його названих братів, не помер від куль, випущених із револьверів Роланда і Катберта, з револьверів, що після пострілів ще диміли?
Не відводячи погляду від продавця, він поводив під прилавком кінчиком черевика від «Ґуччі», що належав Джекові Морту. І намацав гаманець. Штурхонув його, і той, кружляючи, вилетів з-під прилавка, опинившись на боці продавця. Жирдяй Джонні підстрибнув і верескнув, наче та дурепа, що побачила мишу. На якусь мить його дупа справді відірвалася від стіни, але стрілець заплющив на це очі. Він не мав жодного наміру всаджувати у цього чоловіка кулю. Краще вже було жбурнути в нього револьвером і оглушити, як сокирою. На постріл із такого неоковирно великого револьвера, мабуть, збіглося б півкварталу.
— Підніми, — наказав стрілець. — Повільно.
Жирдяй Джонні потягнувся до гаманця, а беручи його, голосно пукнув. 1 пронизливо скрикнув. З легким здивуванням стрілець зрозумів: чоловік помилково прийняв звук, із яким відійшли його гази, за револьверний постріл, і вирішив, що настав час помирати.
Підводячись, Жирдяй Джонні від сорому сильно зашарівся. На його штанях спереду розпливалася велика пляма.
— Поклади кошіль… тобто гаманець на прилавок.
Жирдяй Джонні виконав наказ.
— А тепер принеси патрони. До вінчестера. Сорок п'ятого калібру. І щоб твої руки ні на мить не зникали з мого поля зору.
— Мені треба полізти в кишеню. По ключі.
Роланд кивнув.
Поки Жирдяй Джонні відмикав і відчиняв вітрину, всередині якої стояли стоси коробок із набоями, Роланд розмірковував.
— Дай мені чотири коробки, — нарешті вирішив він. Він гадки не мав, навіщо йому стільки патронів, але спокуса просто мати їх була нездоланною.
Жирдяй поклав коробки на прилавок. Роланд відкрив одну з них, досі не ймучи віри, що це не жарт і не обман. Але в коробці були справжнісінькі кулі — чисті, блискучі, без поміток. Ними ніколи не стріляли, їх ніколи не перезаряджали. Він на якусь мить підніс один із набоїв до світла, потім поклав його назад у коробку.
— Тепер візьми пару цих кайданів.
— Кайданів?…
Стрілець звірився з «Мортциклопедією».
— Наручників.
— Містере, я не знаю, що вам треба. У касі…
— Роби, що я кажу. Негайно.
«Господи, це ніколи не кінчиться», — подумки простогнав Жирдяй Джонні. Відкривши інший відділ, він дістав звідти пару наручників.
— Ключ? — спитав Роланд.
Жирдяй Джонні виклав ключ до наручників на прилавок. Ключ тихенько цокнув. Один з непритомних копів раптом захрипів, і Джонні ледь чутно скрикнув.
— Повернись, — сказав стрілець.
— Ви ж не збираєтеся мене пристрелити, правда? Скажіть, що ні!
— Ні, — без жодного виразу сказав Роланд. — Якщо зараз ти повернешся до мене спиною. Але якщо ти цього не зробиш — пристрелю.
Жирдяй Джонні повернувся обличчям до стіни й голосно заридав. Звісно, чувак сказав, що не збирається його вбивати, але запах кримінальних розборів ставав надто сильним, щоби не звертати на нього уваги. А Джонні ще ж навіть вершки зняти не встиг. Його ридання перетворилися на притлумлене голосіння.
— Будь ласочка, містере, заради моєї матері, не вбивайте мене. У мене стара мати. Вона сліпа. Вона…
— Вона приречена мучитися: в неї син — боягуз із боягузів, — суворо мовив стрілець. — Зап'ястя разом.
Скиглячи, відчуваючи, що мокрі штани липнуть до паху, Жирдяй Джонні виконав наказ. Сталеві браслети вмить зімкнулися на його зап'ястях. Жирдяй не мав жодного уявлення, як цьому привидові вдалося так швидко перемахнуги через прилавок чи його обійти. Та й знати не хотів.
— Стій і дивися на стінку, поки я не дозволю повернутися. Якщо повернешся до того моменту, я тебе вб'ю.
Промінчик надії освітив душу Жирдяя Джонні. Може, цей бандит зовсім не збирається його кінчати. Може, він і не божевільний зовсім, а просто трохи прибацаний.
— Не повернуся, Богом клянусь. Усіма святими клянуся. Усіма янголами. Усіма арха…
— А я клянуся, що куля проб'є твою шию навиліт, якщо ти негайно не стулиш писок, — сказав привид.
І Жирдяй Джонні затих. Йому здавалося, що обличчям до стінки він простояв цілу вічність. Насправді ж минуло всього секунд двадцять, не більше.
Стрілець став навколішки, поклав револьвер продавця на підлогу, глянув, чи шмаркач поводиться чемно, потім перекотив двох копів на спини. Обидва досі були непритомні, але Роланд зрозумів, що рани не надто серйозні. Обидва стрільці дихали рівно. З вуха того, котрого звали Дилівеном, витекла тоненька цівка крові, та й по всьому.
Він знову метнув блискавичний погляд на продавця, а потім розстебнув і зняв зі стрільців портупеї. Потім, скинувши синій піджак Морта, надів кобури на себе. Зброя була не та, але все одно приємно відчувати, що вона є. Достобіса приємно. Це краще, ніж він міг собі уявити.
Два пістолети. Один для Едді, інший — для Одетти… коли і якщо Одетта буде готова до того, аби отримати зброю. Він знову надів піджак Джека Морта й опустив дві коробки набоїв у праву кишеню, ще дві — в ліву. Піджак, що раніше лежав бездоганно, тепер набув потворних форм. Стрілець підняв магнум продавця, набої поклав собі в кишеню штанів, а револьвер швиргонув у протилежний бік кімнати. Коли він вдарився об підлогу, Жирдяй Джонні аж підстрибнув, знову пискнув і випустив у штани ще трохи теплої вологи.
Стрілець підвівся і наказав Жирдяєві повернутися.
10
Коли Жирдяй Джонні ще раз поглянув на прибацаного в синьому костюмі й окулярах з золотою оправою, у нього відвисла щелепа. На якусь мить ним оволоділа впевненість у тому, що чувак, який зайшов до крамниці, перетворився на привида, поки він, Джонні, стояв до нього спиною. Жирдяю Джонні здалося, що в цьому чоловікові він бачить іншого, набагато реальнішого — одного з тих легендарних лицарів пістолета, про яких, коли він був малим, часто робили кіно й телепередачі: одного з хлопців типу Вайета Ерпа, Дока Голідея, Бутча Кесіді.
А тоді в очах йому прояснилося, і він зрозумів, що зробив той шаленець: забрав у лягавих пістолети і начепив їх на себе. Взагалі-то з костюмом і краваткою ефект мусив бути кумедним, але чомусь смішно не було.
— Ключ до кайданів на прилавку. Коли поссемени прийдуть до тями, вони тебе звільнять.
Він узяв гаманець, відкрив його і — о диво — поклав на скляну кришку прилавка чотири двадцятидоларові банкноти. А потім засунув гаманець у кишеню.
— Це за набої, — сказав Роланд. — Я вийняв із твого револьвера кулі і збираюся викинути їх на вулиці. Думаю, без гаманця і з незарядженим револьвером їм важче буде звинуватити тебе у злочині.
Жирдяй Джонні ковтнув слину. Не часто траплялися в його житті такі моменти, коли йому відбирало мову, але зараз був саме той випадок.
— А тепер скажи мені, де найближча… — Пауза. — …найближча аптека?
І тут Жирдяй Джонні допетрав — чи, принаймні, йому так здалося, — в чому заковика. Авжеж, цей чувак — наркаш. Ось відповідь. Не дарма він такий дивний. Мабуть, обдовбаний по самі вуха.
— За рогом є одна. На Сорок дев'ятій, за півкварталу звідси.
— Якщо брешеш, я повернуся і всаджу тобі в голову кулю.
— Не брешу! — закричав Жирдяй Джонні. — Господом Богом клянуся! Всіма святими! Рідною ненькою клянуся…
Але двері вже зачинялися. Жирдяй Джонні трохи постояв у повній тиші, не ймучи віри, що псих пішов.
А потім швидко, як тільки міг, обійшов прилавок і попрямував до дверей. Повернувшись до них спиною, він водив руками, поки не зміг нарешті намацати й повернути замок. Ще трохи помучився — і спромігся ще й клямку засунути.
І тільки після цього дозволив собі сповзти на підлогу, хапаючи ротом повітря, стогнучи й клянучись перед Господом Богом і всіма Його святими та янголами, що сьогодні ж удень — щойно якась із цих свиней прокинеться і звільнить його від наручників — він піде до церкви Святого Антонія.
Він збирався сповідатися, покаятися в гріхах і прийняти причастя.
Жирдяй Джонні Голден хотів задобрити Господа Бога.
Сьогодні він був надто близько від зустрічі віч-на-віч, блін.
11
Вечірнє сонце вже стояло дугою над Західним морем. Тепер вона звузилася до єдиної яскравої смужки й обпікала Едді очі. Якщо довго дивитися на таке світло, можна отримати опік сітківки. То був один із цікавих фактів, які вивчали в школі, фактів, котрі допомагали влаштуватися на перспективну роботу, наприклад барменом з частковою зайнятістю, і присвячувати весь свій час без залишку чудовому захопленню, як-от пошук ширева й бабок, за які його купити. Але Едді не відводив очей. Йому здавалося, що тепер не має жодного значення, отримає він опік чи ні.
Благати ту відьму, що була в нього за спиною, він не став. По-перше, це б не допомогло. По-друге, благати — це принизливо. Проживши життя, що неухильно котилося під укіс, Едді не мав жодного бажання принижуватися в останні його хвилини. Хвилини — це все, що йому лишилося. Все, що лишилося, а потім яскрава смужка зникне і на берег вийдуть потвори.
Він уже перестав сподіватися, що станеться диво й у останню мить повернеться Одетта. І так само не було в нього надії й на те, що Детта зрозуміє: після його смерті вона майже напевно залишиться в цьому світі назавжди. Ще п'ятнадцять хвилин тому він гадав, що вона блефує. Тепер він уже не дурив себе.
«Принаймні, це краще, ніж потроху задихатися, затягуючи на собі мотузку», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це правда, бо щовечір бачив тих мерзенних створінь. Він сподівався, що зможе померти без пронизливих криків. І не вірив, що таке можливо. Але мав намір хоч спробувати.
— От зараз вони як вийдуть і як зжеруть тебе, біломазий! — заверещала Детта. — Скоро, вже зовсім скоро вийдуть! Вечеря у них буде знаменита, цим красунчикам таке й не снилося!
Одетта не блефувала — вона не збиралася повертатися… і стрілець теж. Останнє ранило чомусь болючіше за все інше. Едді був упевнений, що під час подорожі узбережжям вони зі стрільцем стали — якщо не братами, то, може, напарниками, і Роланд міг би принаймні спробувати його врятувати.
Але Роланд не повертався.
«Можливо, річ не в тому, що він не хоче прийти. Можливо, він просто не може повернутися. Раптом він мертвий, його застрелив охоронець в аптеці? Чорт, оце буде прикол — останній стрілець світу вбитий копом-напрокат. А може, його збило таксі. Може, він мертвий, і двері зникли. І тому вона не придурюється. Може бути таке, що причин придурюватися вже нема».
— Вже з хвилини на хвилину! — прокричала Детта. 1 більше Едді не мусив хвилюватися про сітківки своїх очей, бо остання вузька смужка світла зникла, лишивши по собі тільки відблиск.
Він пильно дивився на хвилі, поки яскраве остаточне зображення повільно зникало з його очей, і чекав, коли з моря почнуть незграбно виповзати перші омариська.
12
Едді спробував відвернути голову, аби уникнути нападу першого, але не встиг. Під акомпанемент своїх питань і сміху Справжньої Мерзотниці потвора клешнею вирвала шмат шкіри з обличчя юнака, перетворивши ліве око на рідке желе й оголивши поверхню кістки, що тьмяно заблищала в сутінках.
«Припини, — наказав Роланд самому собі. — Такі думки гірші за безпорадність. Вони відвертають увагу. А цього бути не повинно. Можливо, ще є час».
І час справді був… на ту мить. Коли Роланд у подобі Джека Морта, розмахуючи руками і зосередивши погляд на вивісці з написом «АПТЕКА» (він не зважав на здивовані погляди, якими його змірювали люди, і те, як перехожі ухилялися від нього, аби уникнути зіткнення), йшов Сорокдев'ятою вулицею, сонце в світі стрільця ще не сіло. До миті, коли нижній його край торкнеться того місця, де море зливалося з небом, лишалося ще п'ятнадцять хвилин. Якщо вже на Едді чатував час страждань, то він був попереду.
Втім, стрілець не знав, чи станеться так насправді. Єдине, що було йому відомо, — на тому боці зараз пізніша година, ніж тут. І хоча сонце там, напевно, ще не заховалося, вважати, що час у двох світах біжить з однаковою швидкістю, смертельно небезпечно… особливо для Едді, котрий у такому випадку помре мученицькою смертю, невимовний жах якої годі й уявити (хоча він подумки й намагався це зробити).
Але бажання повернути голову й подивитися було майже нездоланним. І все ж він не наважився. Він не повинен.
У потік його думок безжально втрутився голос Корта: «Контролюй те, що можеш контролювати, шмаркачу. Усе інше нехай котиться псу під хвіст. 1 якщо ти мусиш полягти, то зроби це з честю, не перестаючи палити з револьверів».
Так.
Але це тяжко.
Часом невимовно важко.
Якби стрілець був менш поглинутий думкою про те, як швидше довести до кінця свої справи в цьому світі й забратися звідси к бісовій матері, то він би помічав і розумів, чому люди так на нього дивляться, а потім різко звертають з дороги. Але це б нічого не змінило. Він так швидко прямував до синьої вивіски, туди, де, згідно з «Мортциклопедією», міг роздобути потрібний йому «Кефлекс», що Мортів піджак тріпотів позаду на вітрі (хоча в кожній кишені й лежав важкий свинець) і кобури, начеплені на стегна, відкривалися для всезагального огляду. Роланд надів їх не так точно й рівно, як їхні власники, а так, як звик носити свої власні кобури, — хрест-навхрест низько на стегнах.
Тому всім любителям крамниць, гультяям і вуличним торговцям на Сорок дев'ятій він зараз здавався тим самим, ким і Жирдяєві Джонні: головорізом.
Роланд підійшов до аптеки Каца і ступив усередину.
13
Свого часу стрілець знався з чарівниками, чаклунами й алхіміками. Серед них були й розумні шарлатани, й дурні обманщики, яким могли вірити тільки ще тупіші за них люди (хоча дурнів у світі ніколи не бракувало, тож виживали навіть крутії-ідіоти — взагалі-то вони не просто виживали, а навіть процвітали), і невелика частка тих, що справді здатні були творити ті чорні діла, про які розповідають пошепки. Ці останні маги могли викликати демонів і мертвих, наслати смертельне прокляття і зціляти хворих дивовижними настоянками. Один із цих чарівників був істотою, яку стрілець вважав утіленням демона, створінням, що маскувалося під людину і називало себе Флеггом. Роланд бачив його тільки мигцем, та й то вже наприкінці, коли хаос і остаточний крах насувалися на його землю. Слідом за ним з'явилися двоє молодиків відчайдушного та похмурого вигляду. Їх звали Денніс і Томас. Ця трійця промайнула в його житті, коли почався нетривалий і сумбурний його період, але він ніколи не забуде, як на його очах Флегг перетворив надокучливого чоловіка на виючого пса. Це добре врізалося йому в пам'ять. А потім був чоловік у чорному.
І Мартен.
Мартен, котрий спокусив його матір, поки батько був у від'їзді, Мартен, що зажадав Роландової смерті, а натомість спричинився до його раннього дорослішання, Мартен, зустріч із яким, як підозрював стрілець, ще попереду, на шляху до Вежі… чи біля неї.
Все це згадалося йому, бо знайомство з магією та магами давало підстави очікувати чогось зовсім іншого, ніж те, що він побачив у аптеці Каца.
Він гадав, що його очам відкриється напівтемне приміщення, освітлене свічками, сповнене гірких пахощів, заставлене пузатими флаконами з невідомими порошками й рідинами, посудинами, що вкриті шаром пилу чи обплутані столітньою павутиною. Уява малювала йому чоловіка в довгому вбранні з каптуром. Може, небезпечного чоловіка. Крізь прозоре скло вітрин Роланд бачив людей, що рухалися туди-сюди так само недбало, як і в будь-якій іншій крамниці, але прийняв їх за ілюзію, обман зору.
А вони були справжніми.
Від здивування, на зміну якому прийшло іронічне зачудування, стрілець просто застиг на порозі. Він перебував у світі, що незмінно вражав його дедалі новими й новими дивами, які, здавалося, траплялися тут на кожному кроці: екіпажі літали в повітрі, а папір, схоже, був дешевим, як пісок. Але найновішим чудом було те, що для цих людей дивовижне просто перестало існувати: тут, у місці, де чари ставали дійсністю, Роланд бачив лише знуджені обличчя і мляві рухи.
Скрізь були тисячі флаконів, настоянки, фільтри, але в «Мортциклопедії» всі вони значилися під назвою «шарлатанські ліки». Лікувальна мазь, призначенням якої було зцілювати від випадіння волосся, та вона нічого не зцілювала; крем, що обіцяв стерти потворні плями на руках і передпліччях, але це був обман. Засоби для лікування того, що лікування не потребувало: вони примушували кишечник працювати чи навпаки, вони відбілювали зуби й чорнили коси, вони робили дихання ароматнішим (так, наче цього не можна було досягти, пожувавши кору вільхи). Жодної магії, лише банальності. Хоча був ще астин і були ще кілька засобів, що, судячи з назви, здавалися корисними. Та загалом Роланд відчув тільки розгублення. Чи ж дивно, що дивовижне втратило свої чари там, де мусила мешкати алхімія, та алхіміки більше займалися ароматами, ніж настоянками?
Утім, знову звірившись із «Мортциклопедією», Роланд дізнався, що істинний сенс цього місця — не тільки в тому, на що він дивиться. Справді дієві настоянки були надійно сховані від сторонніх очей. Отримати їх можна було тільки в разі, якщо в тебе є наказ чарівника. У цьому світі чаклунів називали ДОХТОРАМИ, і вони писали свої магічні формули на аркушах паперу, які «Мортциклопедія» називала «РЕКСЕПТАМИ». Це слово було стрільцеві незнайомим. Він міг би розвідати детальніше, але не схотів завдавати собі клопоту. Знаючи, що йому потрібно, він швидко зазирнув до «Мортциклопедії» і з'ясував, куди саме треба підійти в цій крамниці.
Широким кроком він рушив через прохід до високого прилавка з написом «ЛІКИ ЗА РЕЦЕПТАМИ».
14
Той Кац, що в 1927 році відкрив на Сорок дев'ятій вулиці «Аптеку і продаж газованої води» (галантерея для панянок і панів), давно спочивав у могилі, і його єдиний син мав такий вигляд, наче йому й самому вже недовго лишилося. У свої сорок шість років він здавався сімдесятирічним стариганем: майже лисий, з жовтою шкірою, хирлявий. Він знав, що люди кажуть, буцімто він страшний, мов смерть, але ніхто з них не розумів, у чому причина.
Взяти, скажімо, ось цю ходячу руїну, яка зараз телефонує. Пані Ретбурн. Верещить, що подасть на нього до суду, якщо він негайно не відпустить їй валіум за рецептом, негайно, ЗАРАЗ ЖЕ!
«Дамочко, ви що, гадаєте, я таки насиплю вам цих синіх кульок у трубку?» І якби він таки насипав, то вона принаймні зробила б йому ласку і стулила пельку. Просто приклала б слухавку до рота й роззявила його ширше.
Від цієї думки на його обличчі, оголивши жовті зубні протези, з'явилася моторошнувата усмішка.
— Пані Ретбурн, ви не розумієте, — не витримав Кац після того, як хвилину — цілу хвилину, відміряну секундною стрілкою на його наручному годиннику, — вислуховував її тираду. Бодай один раз йому хотілося сказати: «Ану, тупа курко, перестань на мене кричати! На ЛІКАРЯ свого кричи! Це він підсадив тебе на це лайно!» Точно. Кляті шарлатани виписують його, наче жуйку, а потім раз — іперекривають кран. А кому все розхльобувати? Цим живодерам? Оце вже ні! Йому, аптекарю!
— Про що це ви? Як це я не розумію? — Голос у вусі дзижчав, наче розлючена оса в глечику. — По-моєму, я принесла вашій миршавій аптеці непоганий прибуток, всі ці роки була постійним клієнтом, по-моєму…
— Поговоріть із… — Він знову зиркнув крізь біфокальні окуляри на відьмин рецепт. — …лікарем Брумголом, пані Ретбурн. Термін дії вашого рецепта закінчився. Продавати валіум без рецепта — злочин, за це можна потрапити у федеральну в'язницю. «І перш за все туди мусять потрапляти ті, хто такі рецепти виписує… якщо тільки вони не дають пацієнтам, яким їх виписують, незареєстрований номер телефону», — подумав він.
— То була просто помилка! — верескнула жінка. Тепер у її голосі звучати різкі нотки паніки. Едді б одразу впізнав цей тон: крик дикої пташки Наркоші.
— Тоді подзвоніть йому й попросіть виправити, — сказав Кац. — У нього є мій номер. — Так. У них у всіх був його номер. Саме в цьому й полягала проблема. У свої сорок шість він виглядав, як людина, що однією ногою стоїть на тому світі, через тих фершлюгінер[20] лікарів.
Івсе, що мені потрібно зробити, аби зберегти бодай дещицю того прибутку, який я дивом отримую в цьому місці, - сказати купці цих паршивих наркоманок, хай котяться під три чорти. От і все.
— НЕ МОЖУ Я ЙОМУ ПОДЗВОНИТИ! — несамовито закричала вона. Голос болюче врізався у вуха наконечником дриля. — ВІН ЗІ СВОЇМ ДРУЖКОМ-ПЕДИКОМ ПОЇХАВ У ВІДПУСТКУ, І НІХТО НЕ КАЖЕ КУДИ!
Кац відчув, як у шлунок повільно просочується кислота. У нього було дві виразки, одна загоїлася, а друга кривавила, а все через таких сучок, як ця. Аптекар заплющив очі і тому не побачив, як його помічник вирячився на чоловіка в синьому костюмі й окулярах із золотою оправою, що наближався до віконця рецептурних ліків. Не побачив він і того, як Ральф, старий гладкий охоронець (Кац платив йому жалюгідні копійки, але все одно про це гірко шкодував — його батько ніколи не потребував жодних охоронців, але його батько, сто чортів йому в печінку, жив у часи, коли Нью-Йорк був містом, а не злодійським кублом), раптово вийшов зі звичної летаргії й потягнувся до пістолета, який висів у нього на стегні. Кац почув крик якоїсь жінки, але вирішив, що вона просто побачила розпродаж усієї продукції «Ревлон». Він був просто змушений влаштувати розпродаж «Ревлона», бо той поц Доленц з того боку вулиці переманював його клієнтів, збиваючи ціни.
І поки стрілець, наче фатум, невблаганно наближався до віконця, аптекар думав тільки про Доленца й цю сучку, яка верещить на тому боці дроту, уявляючи, як гарно вони б обоє виглядали, якщо їх роздягнути, обмазати медом і посадити на мурашник під палючим сонцем пустелі. Два мурашники, для НЬОГО і для НЕЇ. Блискуче! Він думав про те, що гірше вже не буде, просто нема куди гірше. Його батько був так рішуче налаштований на те, аби його син наслідував його приклад, що відмовився платити за будь-яку освіту, крім фармакологічної. Тож Кац пішов стопами свого батька, і сто чортів у печінку старому, бо, поза всіляким сумнівом, зараз була найпринизливіша мить у його житті (й без того сповненого принизливих митей), в житті, через яке він дочасно постарів.
Нижче падати вже було нікуди.
Принаймні так він думав, заплющивши очі.
— Якщо ви зайдете, пані Ретбурн, я видам вам дюжину таблеток валіуму по п'ять міліграмів. Вас це влаштує?
— Цей чоловік нарешті почав думати головою! Господи, нарешті! — І вона повісила слухавку. І все. Ані тобі «дякую». Нічого, коли вона відвідає ту ходячу пряму кишку, яка величає себе її лікарем, то приповзе до нього, Каца, навкарачки й лизатиме йому носаки черевиків від «Гуччі», ладна буде мінет йому зробити, ладна буде…
— Пане Кац, — якимось неприродно задиханим голосом сказав його помічник. — По-моєму, у нас проб…
Черговий крик, слідом за яким прогримів постріл, і Кац так різко підскочив, що на якусь мить йому здалося, ніби серце, востаннє потужно стукнувши у грудях, зупиниться назавжди.
Розплющивши очі, прямо перед собою він побачив очі стрільця. Кац опустив погляд і помітив у кулаці в чоловіка пістолет. Глянувши ліворуч, він побачив, що охоронець Ральф обережно тримає одну руку й дивиться на злодія виряченими очима, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт. Ральфів власний пістолет тридцять восьмого калібру, який він сумлінно носив усі вісімнадцять років служби в поліції (і з якого стріляв лише в підвальному тирі 23-го відділку. Сам він стверджував, що двічі витягав зброю на службі, але хтозна, чи так це було насправді?), зараз валявся розтрощений у кутку аптеки.
— Мені потрібен «Кефлекс», — без виразу сказав чоловік із очима стрільця. — Багато. Зараз. І без РЕКСЕПТА.
Якусь мить Кац міг тільки витріщатися на нього з роззявленим ротом. Серце глухо гупало в грудях, шлунок перетворився на казан киплячої кислоти.
І це він думав, що гірше вже нікуди?
Невже він так вважав?
15
— Ви не розумієте, — нарешті спромігся видушити з себе Кац. Власний голос здався йому якимось не таким, але нічого дивного в цьому не було: рот наче перетворився на фланелеву сорочку, а язик став шматком ватину. — Кокаїну тут нема. Це не ті ліки, щоб видавати їх коли зама…
— Я не сказав «кокаїн», — зауважив чоловік у синьому костюмі й окулярах із золотою оправою. — Я сказав «Кефлекс».
«Мені здалося, що ви так сказали», — ледь не бовкнув Кац цьому божевільному мамзерові, але вирішив не провокувати. Він чув, що деякі аптеки грабували заради «спіду», «бензиків», купи інших штук (у тому числі дорогоцінного валіуму пані Ретбурн). Але щоб пограбували заради антибіотика — це, може, перший випадок в історії.
Голос його батька (сто чортів йому в печінку, старому козлові) наказав негайно перестати трястися й витріщатися, а таки почати щось робити.
Але що робити, він придумати не міг.
Озброєний чоловік щось йому простягнув.
— Швидше, — наказав грабіжник. — Я поспішаю.
— С-скільки вам? — спитав Кац. Кинувши побіжний погляд через плече бандитові, він не повірив власним очам. Тільки не в цьому місті. Та виглядало все так, наче відбувається насправді, от у чому штука. Невже пощастило? Кацові таки справді пощастило? Таке можна зразу записувати в Книгу рекордів Ґіннесса!
— Не знаю, — сказав чоловік із пістолетом. — Стільки, скільки влізе в кошіль. У великий кошіль. — А тоді без попередження різко обернувся, і знову прогримів постріл із пістолета, затиснутого в нього в кулаці. Якийсь чоловік завив. Вітринне скло розлетілося на друзки, засипавши осколками тротуар і проїжджу частину. Скляний дощ зачепив кількох перехожих, але обійшлося без серйозних поранень. В аптеці Капа пронизливо закричали кілька жінок (і чоловіків теж). Хрипко завила сигналізація. Покупці в паніці кинулися до дверей, надвір. Чоловік із пістолетом знову повернувся до Каца обличчям. Його вираз ні на крихту не змінився: в ньому читалося те саме моторошне терпіння (втім, не безмежне), як і від самого початку, коли бандит тільки зайшов у аптеку. — Швидко роби, як я кажу. Мені ніколи.
Кац ковтнув слину.
— Так, сер, — сказав він.
16
На шляху до прилавка, за яким тримали дієві настоянки, у верхньому лівому кутку крамниці, стрілець побачив вигнуте свічадо й одразу ж гідно його оцінив. Зробити таке випукле дзеркало в теперішньому світі Роланда було б не під силу навіть найдосвідченішому ремісникові. Хоча були часи, коли такі речі — та й багато іншого з того, що він бачив у світі Едді та Одетти, — можна було виготовити. Залишки таких дзеркал він бачив у тунелі попід горами, та й у інших місцях… релікти, не менш старовинні й загадкові, ніж валуни друїтів, що часом траплялися в місцях появи демонів.
Призначення дзеркала він також зрозумів.
Трохи запізно помітивши рух вартового — Роланд досі відчував катастрофічний вплив лінз, які носив Морт, на його бічний зір, — він, проте, встиг повернутися й кулею вибити пістолет у нього з руки. Цей постріл для Роланда був простим і звичним, хоча й довелося трохи поквапитися. А от охоронець так не вважав. Ральф Ленокс готовий був присягатися до кінця свого життя, що зробити такий постріл неможливо… таке можна надибати хіба що в старих дитячих вестернах типу «Енні Оуклі».
Завдяки дзеркалу, яке, вочевидь, повісили там, аби виявляти злодюг, Роланд зумів швидше розправитися з іншим супротивником.
Він помітив, що погляд алхіміка метнувся через його плече, і негайно глянув у дзеркало. Виявилося, що ззаду до стрільця підходив чоловік у шкіряній куртці. В руці він тримав довгий ніж, а в голові, поза сумнівом, уже роїлися думки про те, як він здобуде славу й визнання.
Стрілець повернувся й один раз пальнув, опустивши пістолет до рівня стегон. Він розумів, що може не влучити в ціль, бо ця зброя була йому незнайома, але не хотів поранити когось із покупців, що нерухомо застигли за спиною удаваного героя. Краще вистрілити двічі від стегна, щоби кулі зробили свою справу, пройшовши траєкторією вгору, і не зачепили нікого зі сторонніх, аніж убити якусь дамочку, єдиним злочином якої стало те, що вона обрала неправильний день для придбання парфумів.
Попередній господар добре дбав про цей пістолет, і приціл виявився точним. Згадавши, якими гладкими і нетренованими були стрільці, в яких він забрав зброю, Роланд зрозумів, що пістолетами вони опікувалися, вочевидь, краще, ніж власними тілами. Така поведінка видавалася йому дивною, але, звісна річ, сам цей світ був дивним, і не Роландові про нього судити. Якщо вже на те пішло, то й часу на роздуми не було.
Постріл влучив точно в ціль. Куля зрізала лезо ножа біля основи, і в руках у чоловіка лишилася сама рукоятка.
Роланд спокійно спостерігав за чоловіком у шкіряній куртці. Мабуть, щось у цьому погляді нагадало без-п'яти-хвилин-героєві, що в нього нагальна зустріч, бо він круто розвернувся, кинув залишок ножа на підлогу й приєднався до всезагальної втечі.
Роланд знову повернувся обличчям до алхіміка і віддав йому накази. Ще хто-небудь почне викаблучуватись, і проллється кров. Коли алхімік відвернувся, аби піти по ліки, Роланд стукнув його по кістлявій лопатці стволом пістолета. Чоловік здушено ойкнув і миттю повернувся обличчям до стрільця.
— Не ти. Ти лишишся тут. Нехай іде твій учень.
— Х-хто?
— Він. — Втрачаючи терпець, Роланд показав на помічника.
— Що мені робити, пане Кац? — На побілілому обличчі яскраво проступали сліди юнацьких прищів.
— Роби, що він каже, ти, поц! Виконуй замовлення! «Кефлекс»!
Помічник підійшов до полиці за прилавком і дістав звідти флакон.
— Поверни так, аби я зміг прочитати, що там написано, — сказав стрілець.
Помічник так і зробив. Але Роланд не зміг прочитати — надто багато букв у цьому алфавіті були йому незнайомі. Він звернувся до «Мортциклопедії». Справді «Кефлекс», підтвердила вона, і Роланд зрозумів, що навіть ця перевірка — безглузде марнування часу. Це йому було відомо, що в цьому світі він не все може прочитати, але ж ці чоловіки цього не знали.
— Скільки пігулок у флаконі?
— Ну, взагалі-то це капсули, — нервово сказав помічник. — Якщо вас цікавлять пеніцилінові ліки у формі таблеток, то…
— Облиш. Скільки доз?
— Ох. Ее… — Стривожений помічник подивився на флакон і мало не впустив його. — Двісті.
Те, що цієї миті відчув Роланд, нагадувало ситуацію, коли він дізнався, скільки патронів у цьому світі можна купити за мізерні гроші. В потаємному відділенні аптечки Енріко Балазара було дев'ять флаконів — зразків «Кефлексу», загалом тридцять шість доз, і він тоді почав одужувати. Якщо двісті доз не допоможуть подолати інфекцію, то її ніщо не в змозі вбити.
— Давай сюди, — сказав чоловік у синьому костюмі.
Помічник передав флакон.
Стрілець закатав рукав свого піджака, під яким виявився «ролекс» Джека Морта.
— Грошей у мене немає, але, можливо, це їх замінить. Я так сподіваюсь.
Він повернувся, кивнув у напрямку вартового (той досі сидів біля свого перевернутого стільчика та широко розплющеними очима витріщався на стрільця) і вийшов.
Ось так просто.
П'ять секунд в аптеці стояла мертва тиша, якщо не брати до уваги завивання сигналізації, таке гучне, що заглушувало навіть людський гомін на вулиці.
— Святий Боже, що нам тепер робити, пане Кац? — пошепки спитав помічник.
Кац узяв годинника і зважив його на долоні.
Золото. Щире золото.
Він не міг у це повірити.
Але мусив.
Якийсь псих зайшов з вулиці, кулями вибив пістолет з руки охоронця й ніж з руки того, іншого чоловіка, і все заради ліків, на які Кац в житті не міг би подумати.
«Кефлекс».
Флакон «Кефлексу» доларів на шістдесят, не більше.
За який він заплатив «ролексом» вартістю шість із половиною тисяч.
— Що нам робити? — спитав Кац. — Що робити? Перше, що ти зробиш, — покладеш той годинник під прилавок. Ти його в очі не бачив. — Він подивився на Ральфа. — Т ти теж.
— Так, сер, не бачив, — з готовністю погодився Ральф. — Якщо я отримаю свою частку з його продажу, то я його взагалі ніколи не бачив.
— На вулиці його пристрелять, як пса, — сказав Кац. У його голосі бриніло непідробне задоволення.
— «Кефлекс»! Та у нього, по-моєму, навіть нежитю не було, — зачудовано мовив помічник.
1
Зараз Джек Морт упевнений у присутності стрільця. Якби на його місці була інша людина — Едді Дін, наприклад, чи Одетта Волкер, — Роланд би поговорив із цим чоловіком хоча б для того, щоб заспокоїти, притишити природну паніку й збентеження від того, що особистість раптом грубо посунули на пасажирське сидіння тіла, яким вона керувала все своє життя.
Та оскільки Морт виявився чудовиськом, до якого навіть Детті Волкер було далеко, стрілець не намагався щось пояснити чи заговорити. Він чув, як той шумно репетує: «Хто ти? Що зі мною?» — але ігнорував ці протести. Стрілець зосередився на тому, щоби виконати список власних потреб, без жодних докорів сумління використовуючи свідомість Джека Морта. Гучні протести переросли в пронизливі крики жаху. Стрілець і далі зберігав спокій, не звертаючи на них уваги.
Залишатися в тому гадючому гнізді, яким була свідомість цього чоловіка, можна було одним-єдиним способом: розглядати його як поєднання атласу та енциклопедії, не більше. Морт володів усією інформацією, якої потребував Роланд. Його план був грубим, але часто виявлялося, що грубий план кращий за бездоганний. Коли йшлося про планування дій, то в усьому всесвіті годі було знайти менш схожі створіння, ніж Роланд і Джек Морт.
У грубому плані завжди лишалося місце для імпровізації. А імпровізація завжди була одним із улюблених коників Роланда.
2
Разом із ним у ліфт сів гладкий чоловік, очі котрого були прикриті лінзами так само, як і в голомозого, що п'ять хвилин тому застромив був голову до Мортового кабінету (схоже, що в світі Едді такі лінзи, що в «Мортциклопедії» називалися «окулярами», носило багато людей). Товстун глянув на портфель у руці чоловіка, якого вважав Джеком Мортом, і перевів погляд на самого Морта.
— До Дорфмана збираєтесь, Джеку?
Стрілець не відповів.
— Якщо ви гадаєте, що зможете відговорити його від суборенди, то скажу вам, що це гаяння часу, — сказав гладун і моргнув від несподіванки, бо його колега швидко відступив на крок назад. Двері малого короба зачинилися, і зненацька все почало кудись провалюватися.
Не зважаючи на репетування Морта, Роланд учепився в його свідомість і зрозумів, що все гаразд. Падіння було контрольованим.
— Вибачте, якщо втручаюся не в свої справи, — сказав товстун. «Цей теж його боїться», — подумав стрілець. — Ось що я думаю: ви впоратися з тим придурком краще, ніж будь-хто в цій фірмі.
Стрілець мовчав. Все, чого йому хотілося на ту мить, — якомога швидше вийти з падучої труни.
— Я і всім так кажу, — захоплено продовжував товстун. — Тільки вчора я обідав з…
Голова Джека Морта повернулася. З-за окулярів із золотою оправою, які носив Джек, просто в обличчя товстунові подивилися очі іншого відтінку блакиті. Такими Джекові очі ніколи не були.
— Стули писок, — безбарвним голосом сказав стрілець.
Товстун зблід і швидко відступив на два кроки назад. Його відвислі жирні сідниці хляпнули об стінку маленької рухомої труни з обшивкою під дерево, який неждано-негадано спинився. Двері відчинилися, і стрілець, вдягнений у тіло Джека Морта, наче в костюм, який щільно прилягає до шкіри, вийшов, не озираючись назад. Не відпускаючи кнопку відчинення дверей, товстун чекав у ліфті, поки Морт не зник з поля зору. «У нього завжди вальти тасувалися, — подумав товстун. — Але це вже серйозно. А раптом це нервовий зрив?»
Думка про Джека Морта, надійно схованого за стінами якого-небудь «санаторію», здалася товстунові дуже втішною.
Стрілець би не здивувався.
3
Десь між приміщенням, у якому гулко відлунювали кроки (в «Мортциклопедії» воно називалося вестибюлем, тобто місцем входу й виходу з офісів, яких у цій вежі, що сягала небес, було повно), і яскраво освітленою вулицею («Мортциклопедія» називала її одночасно Шостою і Всеамериканською авеню) чоловік, котрий був вмістилищем для Роланда, перестав репетувати. Але Морт не сконав від переляку. Глибинне внутрішнє чуття, яке дорівнювало знанню, підказало стрільцеві, що якби Морт помер, то обидва їхні ка були б навіки вигнані з тіла в той вакуум можливого, що лежав за межами всіх фізичних світів. Не помер — лише знепритомнів. Зомлів від надміру жаху й дивовижі, так само, як знепритомнів Роланд, коли вперше опинився у свідомості Морта й дізнався про її темні секрети та схрещення доль, надто грандіозне, аби бути простим збігом обставин.
Стрілець був радий, що Морт відключився. Поки непритомний стан цього чоловіка ніяк не заважав добувати потрібну інформацію з його знань і спогадів — а він не заважав, — Роланда тішило, що Морт не втручається у справи.
Жовті машини виявилися громадськими каретами, які тут називалися «таксівками», «кебами» чи «тачками». Візники, як він дізнався з «Мортциклопедії», належали до двох племен: мексикашок і чурок. Щоби зупинити такий екіпаж, потрібно було підняти руку, як у школі.
Роланд так і зробив, але коли кілька порожніх (якщо не рахувати водія) таксівок проминуло його, не зупинившись, він звернув увагу на те, що на них є таблички «Не працюю». Слова були написані Великими Літерами, тож Мортова допомога стрільцеві не знадобилася. Трохи почекавши, він знову підняв руку. Цього разу так-сівка зупинилася. Стрілець заліз на заднє сидіння. В ніс йому вдарив запах застарілого тютюну, застарілого поту, застарілих парфумів. Пахло так само, як і в тих диліжансах, що їздили в його світі.
— Куди прямуємо, друже? — спитав водій. Роланд гадки не мав, з якого він племені — мексикашок чи чурок, — і питати не збирався. В цьому світі таке питання прозвучало б неввічливо.
— Точно не знаю, — відповів Роланд.
— Це тобі не сеанс групової психотерапії, друже. Час — це гроші.
«Скажи, щоб він опустив прапорець», — порадила йому «Мортциклопедія».
— Опусти прапорець, — сказав Роланд.
— Гаємо час, — відповів водій.
«Скажи йому, що даси п'ять баксів на чай», — підказала «Мортциклопедія».
— Я дам тобі п'ять баксів на чай, — сказав Роланд.
— Спершу покажи, — відповів таксист. — За так з тобою й говорити ніхто не схоче.
«Спитай його, що він хоче: їхати за гроші чи піти в сраку», — миттю відреагувала «Мортциклопедія».
— Ти хочеш грошей чи піти в сраку? — холодним, мертвим голосом промовив Роланд.
Окинувши його боязким поглядом у дзеркало заднього огляду, таксист більше не промовив ні слова.
Цього разу Роланд прискіпливіше оглянув вмістилище знань Джека Морта. Усі п'ятнадцять секунд, поки пасажир сидів, понуривши голову й притиснувши ліву руку до чола, наче герой реклами ліків від головного болю, таксист кидав швидкі погляди вгору, в дзеркало. Шофер уже вирішив було, що накаже чувакові забиратися геть, інакше він кличе копа, але тут пасажир підвів погляд і сказав: «Відвезіть мене на ріг Сьомої авеню і Сорок дев'ятої вулиці. Плачу десять доларів понад лічильник, незалежно від того, з якого ви племені».
«Дивак, — подумав водій (щирий американець-протестант з Вермонту, що намагався пробитися в шоу-бізнес), — але, може, грошики водяться». — Він рушив з місця. — Вважайте, що ми вже там, — сказав він і, вливаючись у потік автомобілів, про себе додав: «І що швидше, то краще».
4
Імпровізуй. Ось потрібне слово.
Вийшовши з таксі, стрілець побачив білий із синім автомобіль, припаркований трохи далі, й, не звірившись зі сховищем знань Морта, прочитав напис «Поліція» як «Поссія». Двоє стрільців усередині машини пили щось із паперових склянок — можливо, каву. Так, стрільці, але виглядали вони гладкими й млявими.
Роланд відкрив гаманець Джека Морта (тільки на справжній гаманець ця штука не була схожою, справжній гаман мав розміри кошеля і міг би вмістити всі пожитки того, хто вирушає у мандри, не надто навантажуючись) і дав водієві купюру, на якій стояла цифра 20. Водій швидко поїхав геть. Справді-бо, чайові були королівськими, йому за весь день таких не заробити, але пасажир трапився такий страшний, що таксист вирішив: кожен цент цієї суми він заробив чесно.
Стрілець подивився на вивіску над крамницею. «ЗБРОЯ І СПОРТИВНІ ТОВАРИ КЛЕМЕНЦА — було написано на ній. — БОЄПРИПАСИ, РИБАЛЬСЬКІ СНАСТІ, ОФІЦІЙНІ ФАКСИМІЛЕ».
Роланд зрозумів не всі слова, але одного погляду на вітрину було досить, аби побачити, що Морт привів його в потрібне місце. На вітрині були розкладені наручники, лички військових рангів… і зброя. Переважно гвинтівки, але пістолети також. Вони були прикріплені ланцюгами, але це не мало значення.
Коли — якщо — він побачить потрібну йому річ, то одразу її впізнає. Понад хвилину Роланд радився зі свідомістю Джека Морта — досить підступною, аби це зараз було йому на руку.
5
Один із копів у синьо-білій машині підштовхнув другого ліктем.
— А ось нарешті і серйозний покупець, — промовив він.
Його напарник розсміявся.
— О Господи, — сказав він глумливо жіночим голосом, коли чоловік у діловому костюмі й окулярах у золотій оправі закінчив вивчати товар на вітрині й зайшов до крамниці. — По-моєму, він сцьойно вирісив купити голубенькі наруцьники.
Порснувши зі сміху, перший коп захлинувся теплуватою кавою, якої набрав був повен рот. Напій бризками полетів назад у паперовий стаканчик.
6
Продавець підійшов майже одразу і спитав, чим може прислужитися.
— Мені цікаво, — відповів чоловік у консервативному синьому костюмі, — чи є у вас папір… — Він помовчав, вочевидь глибоко замислившись, а потім знову подивився продавцеві у вічі. — Тобто таблиця, на якій зображені патрони до револьверів.
— Ви маєте на увазі таблицю калібрів?
Покупець на мить завагався, а потім сказав:
— Так. У мого брата є револьвер. Я з нього стріляв, та відтоді багато літ спливло. Але коли побачу кулі, то, думаю, впізнаю їх.
— Ну, це вам тільки так здається, — відповів продавець, — але насправді розрізнити буває важко. Якого калібру був револьвер? Двадцять другого? Тридцять восьмого? Чи, може…
— Якщо ви покажете таблицю, я розрізню, — сказав Роланд.
— Секундочку. — Продавець із сумнівом подивився на чоловіка в синьому костюмі, потім знизав плечима. Бля, клієнт завжди правий, навіть якщо він помиляється… звісно, якщо в нього є бабло. За так і комар не сяде. — У мене є «Біблія стрільця». Може, це саме те, що вам треба?
— Так. — Він посміхнувся. «Біблія стрільця». Шляхетна назва для книги.
Понишпоривши трохи під прилавком, чоловік видобув звідти замусолений том. І хоча своїм обсягом він перевершував усі книжки, які стрілець бачив у житті, продавець поводився з ним так недбало, наче це була всього лише пригорща каміння.
Відкривши книгу на прилавку, він розвернув її до покупця. — Гляньте-но. Хоча якщо минуло багато років, то це стрільба всліпу. — Вираз його обличчя став здивованим, а потім продавець посміхнувся. — Вибачте за мимовільний каламбур.
Але Роланд навіть не почув. Він схилився над книжкою, уважно вивчаючи картинки, що здавалися так само реальними, як і зображені на них предмети. Дивовижні картинки, що в «Мортципедії» мали назву «фотеграффій».
Стрілець повільно гортав сторінки. Не те… не те… ні, не те…
Вже майже втративши надію, він нарешті натрапив на те, що шукав. Продавець аж злякався, побачивши, що його очі палахкотять несамовитим збудженням.
— Ось, — сказав він. — Такі. Це вони!
На фотографії, яку він показував, був зображений патрон до пістолета «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Ці патрони були не такі самісінькі, як патрони стрільця, тому що їх не заряджали вручну, але, навіть не дивлячись на цифри (у яких він усе одно б нічого не второпав), Роланд зрозумів, що вони підійдуть до барабана його револьверів.
— Ну добре, мабуть, ви знайшли те, що шукали, — сказав продавець, — але не треба кінчати в штани, друже. Це ж просто кулі, і все.
— У вас вони є?
— Авжеж. Скільки вам коробок?
— А скільки в коробці?
— П'ятдесят. — Тепер продавець подивився на стрільця зі справжньою підозрою. Якщо хлопець зібрався купувати набої, то в нього мусить бути дозвіл на носіння зброї з фотографією та особистими даними. Немає дозволу — немає набоїв, принаймні для ручної вогнепальної зброї. Такий був закон в окрузі Мангеттен. А якщо у кента є дозвіл, то чого це він не знає, скільки патронів у стандартній коробці?
— П'ятдесят! — Тепер чувак дивився на продавця із роззявленим від здивування ротом. Точно схиблений.
Продавець посунув трохи ліворуч, ближче до каси… і не так щоб зовсім випадково — до свого «маґнума-357», який він тримав повністю зарядженим на пружинному затискачі під прилавком.
— П'ятдесят! — ошелешено повторив стрілець. Він сподівався на п'ять, десять, ну максимум на десяток, але це… це…
«Скільки в тебе грошей?» — спитав він у «Мортциклопедії». «Мортциклопедія» точно не знала, але гадала, що в гаманці лежить як мінімум шістдесят баксів.
— А скільки коштує коробка? — Ціна може бути вищою за шістдесят доларів, так йому здалося, але продавця ж, мабуть, можна переконати продати йому якусь частину патронів із коробки чи…
— Сімнадцять п'ятдесят, — відповів продавець. — Але, містере…
Джек Морт був бухгалтером, тому цього разу затримки не сталося. Перерахунок і відповідь прийшли одночасно.
— Три, — сказав стрілець. — Три коробки. — Він стукнув фотеграффію патронів пальцем. Сто п'ятдесят пострілів! О всемогутні боги! Та цей світ просто якась шалена скарбниця!
Продавець не поворухнувся.
— У вас стільки нема, — стрілець і не здивувався. Надто вже все добре складалося, аби бути правдою. Це сон.
— О, сорок п'ятий калібр до вінчестера в мене є. Все в одному місці. — Продавець зробив іще крок ліворуч, ближче до касового апарата і до револьвера. Якщо чувак чокнутий і продавцеві з хвилини на хвилину доведеться переконатися в цьому на власні очі, то він буде схибленим із велетенською діркою в пузі. — У мене все в одному місці. А от чи є у вас картка, містере, — це питання.
— Картка?
— Дозвіл на носіння зброї з фотокарткою. Поки ви його не покажете, я не зможу продати вам набої. Якщо хочете купити патрони без дозволу, то вам треба у Вестчестер.
Стрілець тупо подивився на продавця. Всі ці розмови були для нього китайською грамотою, він нічого не розумів. «Мортциклопедія» невиразно розуміла, про що йдеться, але Мортові думки були надто розпливчастими, аби їм можна було довіряти в цьому разі. У Морта ніколи в житті не було зброї. Свої брудні справи він робив іншими способами.
Не відводячи погляду від обличчя клієнта, продавець знову бочком ступив ліворуч, і стрілець подумав: «У нього там револьвер. Він чекає від мене неприємностей… а можливо, хоче, аби я їх створив. Йому потрібне виправдання для того, щоби пристрелити мене».
Імпровізуй.
Роланд згадав про стрільців, що сиділи в своєму екіпажі, пофарбованому в синій і білий кольори, трохи далі від крамниці. Так, стрільці, миротворці, люди, зобов'язані втримувати світ на місці, щоби він не зрушив. Але вони — принаймні на перший побіжний погляд — здавалися такими самими млявими й неспостережливими, як і всі інші мешканці цього світу гультяїв та мрійників. Просто двоє звичайних чоловіків, що розвалилися на сидіннях екіпажа й сьорбають собі каву. Та він міг і помилитися. Втім, заради їхнього ж добра сподівався, що його враження було правдивим.
— О, так! Розумію, — відповів стрілець, зобразивши на обличчі Джека Морта винувату посмішку. — Вибачте. Схоже, відтоді, як у мене був пістолет, минула ціла вічність, і я не помітив, як сильно зрушив з місця… тобто змінився світ.
— Та нічого, — трішечки розслабившись, відповів продавець. Може, не такий він уже й чокнутий, цей клієнт. А може, це в нього такі жарти.
— А можна подивитися он той набір для чищення? — Роланд показав на полицю за спиною в продавця.
— Авжеж. — Продавець повернувся, аби взяти товар, і в цю мить стрілець тим самим блискавичним рухом, яким діставав револьвери з кобур, витяг гаманець із внутрішньої кишені Мортового піджака. Продавець стояв до нього спиною не довше чотирьох секунд, але коли він знову повернувся до Морта обличчям, гаманець уже лежав на підлозі.
— Просто красунчик, — із посмішкою сказав продавець. Він уже вирішив для себе, що клієнт нормальний. Чорт, він знав, як паскудно буває, коли виставиш себе придурком. Коли служив у флоті, сто разів робив це сам. — А набір для чищення можна й без дозволу купити. Свобода — це чудово, правда?
— Так, — серйозно відповів стрілець і зробив вигляд, що роздивляється набір (хоча одного-єдиного погляду виявилося досить, аби зрозуміти: це дешева підробка в дешевій коробці). А сам тим часом обережно підсовував Мортів гаманець ногою під прилавок.
За мить Роланд відсунув од себе коробку, зобразивши для пристойності жаль. — Боюсь, що мені це не підходить.
— Ну гаразд, — відповів продавець, раптом втративши до Цього інтерес. Оскільки чоловік не був божевільним і вочевидь нічого купувати не збирався, їхні стосунки наблизилися до кінця. Задарма і чиряк не вискочить. — Щось іще? — Губи питали, а очі виразно наказували забиратися геть.
— Ні, дякую. — Стрілець вийшов із крамниці, не озираючись. Мортів гаманець лежав глибоко під прилавком. Роланд теж поставив горщик із медом.
7
Офіцери Карл Дилівен і Джордж О'Мейра розправилися з кавою і збиралися було їхати далі, коли з крамниці Клеменца — яку обидва копи вважали «порохівницею», що на жаргоні поліцейських означало магазин, який торгує зброєю на законних підставах і час від часу продає її незалежним грабіжникам із доведеними повноваженнями та веде бізнес (і, бува, навіть гуртовий) з мафією — вийшов чоловік у синьому костюмі й підійшов до їхньої патрульної машини.
Нахилившись, він глянув у вікно біля пасажирського місця на О'Мейру. О'Мейра очікував, що голос у нього буде як у педика — такий, як він кривляв, говорячи про голубенькі наруцьники, чи інакший, але все одно гомицький. Крім зброї, у Клеменца жваво йшла торгівля наручниками. У Мангеттені ніхто не забороняв їх продавати. І більшість тих людей, що купували наручники, не були доморослими Гудіні. Поліцейським це не подобалося, але де таке бачили, що думка копів коли-небудь щось важила? Покупцями були гомики, трохи схильні до садомазохізму. Але цей чоловік говорив зовсім не як гей. У нього був рівний і дещо безбарвний голос, чемний, але якийсь неживий.
— Там крамар забрав у мене гаманець, — повідомив він.
— Хто? — О'Мейра миттю випростався. Шансу прижучити Джастіна Клеменца вони чекали цілих півтора року. І якби доля посміхнулася, то, можливо, їм двом вдалося б змінити ці уніформи на значки детективів. Швидше за все, це була всього лише нездійсненна мрія — надто вже гарною вона здавалася, — та все одно…
— Крамар… — Коротка пауза. — Продавець.
О'Мейра і Карл Дилівен перезирнулися.
— Чорнявий? — спитав Дилівен. — Приземкуватий?
Ще одна пауза — частка секунди, не більше.
— Так. У нього карі очі. Під одним оком невеликий шрам.
Було щось таке у цьому чоловікові… О'Мейра ніяк не міг утямити, що саме, але згадав пізніше, коли предметів для роздумів було вже не так багато, і найголовніше — не треба було думати про те, що золотий значок детектива не такий уже і важливий (бо виявилося, що навіть втриматися на роботі — і то диво дивнеє).
Але минуло багато років по тому, і, коли О'Мейра з двома синами пішов у бостонський Музей науки, сталася коротка мить прозріння. Там стояла машина — комп'ютер, — з якою можна було зіграти в хрестики-нолики (і якщо при першому ході не поставити хрестик у центральному квадраті, то машина неодмінно тебе надурювала). Та коли вона перевіряла пам'ять на предмет усіх можливих комбінацій, то наставала пауза. І батько, і хлопці були в захваті. Втім, щось зловісне в цій машині все-таки було… і тут він згадав Синій Костюм. Згадав тому, що у Синього Костюма була така сама кінчена звичка. Розмова з ним нагадувала балачку з роботом.
У Дилівена такого відчуття не було. Проте за дев'ять років, коли він одного вечора повів свого власного сина в кіно (синові вже було вісімнадцять років, і він збирався вчитися в коледжі), через тридцять хвилин після початку сеансу Дилівен зірвався на ноги з криком: «Це він! ВІН! Той чувак у довбаному синьому костюмі! Той, що був у Кле…»
Хтось крикне: «Сядьте там, спереду», але марно. Дилівен, котрий важив на сімдесят фунтів більше норми й димів, як паровоз, помре від фатального серцевого нападу раніше, ніж невдоволений вимовить друге слово. Чоловік у синьому костюмі, який наблизився до їхньої патрульної машини того дня й розповів, що у нього вкрали гаманець, не був подібний до зірки того фільму, але машинна манера розмовляти у нього була та сама. Як і хода — нещадима, проте граційна.
Фільм, звісна річ, називався «Термінатор».
8
Копи перезирнулися. Синій Костюм говорив не про Клеменца, та все одно їм пощастило: продавцем був Жирдяй Джонні Голден, чоловік Клеменцової сестри. Але ж бути настільки тупоголовим, аби стибрити чийсь гаманець…
— …було б цілком у дусі того вилупка, — подумки закінчив О'Мейра, і довелося прикрити рота долонею, щоби приховати миттєву усмішку.
— Може, краще б ви розповіли, що саме сталося, — сказав Дилівен. — Можете почати зі свого імені.
І знову відповідь чоловіка неприємно вразила О'Мейру, здалася йому якоюсь неправильною, трохи ексцентричною. У цюму місті, де часом видавалося, що сімдесят відсотків населення вважали, буцімто «Піди подрочи» — це по-американськи те саме, що і «Хай щастить», реакція постраждалого мусила б бути приблизно такою: «Послухайте, цей сучий потрох забрав у мене гаманець! Ви збираєтесь щось робити чи ми просто будемо стояти тут і гратися у "Двадцять питань"»?
Та тут були нігті з манікюром і добротно пошитий костюм. Напевно, цей чоловік звик до роботи з різною паперовою мурою. Правду кажучи, Джорджеві О'Мейрі було байдуже. Від думки про те, що він може взяти за дулу Жирдяя Джонні Голдена і використати його для тиску на Арнольда Клеменца, в О'Мейри слинка потекла. На якусь мить йому аж у голові запаморочилося, коли він уявив, як через Голдена добирається до Клеменца, а через Клеменца — до однієї з тих великих шишок, наприклад, до макаронника Балазара чи, можливо, до Джинеллі. Непогано було б. Зовсім непогано.
— Мене звуть Джек Морт, — відповів чоловік.
Із задньої кишені штанів Дилівен дістав блокнот.
— Ваша адреса?
Та сама коротка пауза. «Як машина», — знову подумав О'Мейра. Мить мовчання, а потім майже чутне клацання.
— Південний район, Парк-авеню, 409.
Дилівен занотував.
— Номер соціального страхування?
Після чергової нетривалої паузи Морт продиктував номер.
— Я хочу, аби ви розуміли, що я мушу поставити вам ці питання з метою встановлення особистості. Якщо продавець і справді взяв ваш лопатник, то буде добре, якщо я зможу повідомити, що ви мені дещо розповіли, перед тим як я отримаю його в своє розпорядження. Ви ж розумієте, про що я.
— Так. — Тепер у голосі чоловіка вчувалася нотка роздратування. Це якось трохи заспокоїло О'Мейру. — Тільки не тягніть із цим більше, ніж треба. Бо час спливає, і…
— Подіям властиво траплятися, ага, я в курсі.
— Подіям властиво траплятися, — погодився чоловік у синьому костюмі. — Так.
— У вас у гаманці є яка-небудь фотографія?
Пауза. Потім:
— Знімок, на якому моя мати стоїть перед Емпайр-Стейт-Білдінг. На звороті написано: «Чудовий день і чудовий краєвид. З любов'ю, мама».
Диліван старанно занотовував усе у блокноті, потім рвучко його закрив.
— Добре. Цього мусить вистачити. Єдине, що вам ще доведеться зробити, — розписатися, аби ми могли порівняти цей підпис із підписом на водійських правах, кредитних картках і тому подібному, якщо заберемо гаманець. Домовились?
Роланд кивнув, хоча якоюсь частиною свого єства усвідомлював, що повний доступ до спогадів і знань Джека Морта про цей світ нізащо не допоможе йому відтворити Мортовий підпис, поки сам його господар непритомний.
— Розкажіть нам, що сталося.
— Я зайшов купити патрони для свого брата. У нього револьвер «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Той чоловік спитав, чи я маю дозвіл на носіння зброї. Я відповів: «Звісно, маю». Він попросив показати.
Пауза.
— Я дістав гаманець. Показав йому дозвіл. Тільки коли я розвернув гаманець, щоби показати, він, напевне, побачив, що там повно… — Невеличка пауза. — …двадцяток. Я податковий бухгалтер. У мене є клієнт, Дорфман, який щойно добився незначного відшкодування податків після тривалого… — Пауза. — …судового процесу. Сума там невелика, всього вісімсот доларів, але цей Дорфман… — Пауза, — …найбільший гандон з усіх, із ким ми маємо справу. — Пауза. — Вибачте за каламбур.
Прокрутивши останні кілька слів чоловіка в голові, О'Мейра нарешті зрозумів. Найбільший гандон з усіх, з ким ми маємо справу. Непогано. Він розсміявся. Думки про роботів і машини, що грають у хрестики-нолики, миттю вивітрилися йому з голови. Чувак справжній, нормальний, просто він засмучений і намагається це приховати, залишаючись спокійним.
— Та байдуже. Дорфман хотів отримати готівку. Наполягав на готівці.
— Гадаєте, Жирдяй Джонні накинув оком на бабки вашого клієнта, — сказав Дилівен. Вони з О'Мейрою вилізли з патрульної машини.
— Так ви називаєте чоловіка з тієї крамниці?
— О, часом ми його ще гірше називаємо, — відповів Дилівен. — Що сталося після того, як ви показали йому дозвіл, пане Морт?
— Він попросив піднести його ближче, аби роздивитися. Я дав йому гаманець, але на фотографію він не дивився, а просто кинув його на підлогу. Я спитав, навіщо він це зробив. А він відповів, що це тупе питання. Потім я наказав повернути мій гаманець. Я розлютився.
— Ну, я думаю. — Хоча, судячи з обличчя чоловіка, позбавленого будь-якого виразу, Дилівен насправді подумав: «Навряд чи комусь могло б спасти на думку, що цей чоловік може розлютитися».
— Він розсміявся. Я почав обходити прилавок, аби забрати гаманець. І тоді він витяг револьвер.
Вони прямували до крамниці, але спинилися. Вигляд у поліцейських став радше схвильованим, ніж наляканим.
— Револьвер? — перепитав О'Мейра, аби впевнитись, чи правильно він розчув.
— Він був під прилавком, біля касового апарата, — сказав чоловік у синьому костюмі. Роланд згадав мить, коли ледь не відправив початковий план псу під хвіст, щоби заволодіти револьвером продавця. Тепер він розповідав цим стрільцям, чому він так не вчинив. Йому потрібно було використати їх, а не підставити під кулі. — Думаю, револьвер був у кріпильній муфті.
— У чому? — перепитав О'Мейра.
Цього разу настала довша пауза. Чоловік наморщив лоба.
— Я не знаю, як це точно назвати… це річ, в яку вставляється револьвер. І ніхто не зможе його витягти, якщо не знати, де натиснути…
— Пружинний затискач! — вигукнув Дилівен. — Бляха-муха! — Черговий обмін поглядами між напарниками. Жоден із них не хотів першим повідомляти цьому чоловікові неприємну новину про те, що Жирдяй Джонні, мабуть, уже вигріб усі гроші з гаманця, важко погупав своєю тушею до чорного входу і перекинув лопатник через стіну на задньому дворі… але револьвер на пружинному затискачі… це міняло справу. Звинуватити Жирдяя в пограбуванні можна, але приховування зброї — це принаймні вже щось. Можливо, не такий ідеальний варіант, як пограбування, але все одно крок уперед.
— Що було потім? — спитав О'Мейра.
— Тоді він мені сказав, що у мене не було гаманця. Сказав… — Пауза. — …що мені обкистили чишені… тобто обчистили кишені… на вулиці, і якщо я хочу залишитися цілим і неушкодженим, то краще мені це затямити. Я згадав, що на вулиці стояла припаркована поліцейська машина, і подумав, а раптом ви ще на місці. Тому й вийшов звідти.
— Гаразд, — сказав Дилівен. — Ми з напарником зайдемо першими. Швидко зайдемо. Дайте нам приблизно хвилину — одну хвилину, просто про всяк випадок. А потім заходьте, тільки зупиніться біля дверей. Зрозуміло?
— Так.
— Добре. Пішли брати цього козла.
Копи зайшли в крамницю. Роланд почекав тридцять секунд і пішов слідом за ними.
9
Жирдяй Джонні Голден не просто протестував. Він голосно волав.
— Він псих! Припхався сюди, не знав навіть, що йому треба, а коли побачив патрони у «Біблії стрільця», не знав, скільки патронів у коробці, скільки вони коштують, а вже те, що я сказав йому піднести дозвіл ближче, то це взагалі така купа лайна, якої я в житті не бачив. Бо в нього не було дозволу на… — 1 тут Жирдяй Джонні перервав свій потік слів. — Он він! Он той придурок! Він тут! Чувак, я тебе бачу! Бачу твою морду! Наступного разу, коли ти побачиш мою, ти, бля, пошкодуєш! Я тобі гарантую! Гарантую, блядь…
— То кажеш, у тебе нема гаманця цього чоловіка? — спитав О'Мейра.
— Ви знаєте, що в мене нема його гаманця!
— Ти не проти, якщо ми глянемо за цією вітриною? — втрутився Дилівен. — Просто перевіримо, і все.
— А бодай вас мати в кропиву висцяла! Вітрина ж скляна! Ви там бачите хоч один гаманець?
— Ні, не за тією вітриною… за цією, — сказав Дилівен, просуваючись до каси. Його голос був ніжним, як котяче хурчання. З того місця, де він стояв, видно було кріпильну стрічку завширшки приблизно два фути, яка збігала донизу полицями вітрини. Дилівен подивився на чоловіка в синьому костюмі, і той кивнув.
— Я хочу, щоби ви, хлопці, негайно забралися звідси, — сказав Жирдяй Джонні. Він трохи спав з лиця. — Прийдете з ордером — тоді й поговоримо. А тепер вимітайтеся звідси. Країна ж наче досі вільна, хі… ану! Ану! АНУ ПРИПИНІТЬ!
О'Мейра зазирав за прилавок.
— Це незаконно! — лементував Жирдяй Джонні. — Бля, це незаконно, Конституція… мій, бля, адвокат… зараз же стань з того боку, інакше…
— Я лише хотів ближче глянути на товар, — м'яко сказав О'Мейра, — бо в твоїй вітрині, бля, таке замацане скло. Тому я й перехилився. Правда, Карле?
— Істинна, чувак, — урочисто промовив Дилівен. — А глянь-но, що я знайшов.
Роланд почув клацання, і зненацька в руках у стрільця в синій формі опинився револьвер велетенських розмірів.
Жирдяй Джонні, до якого нарешті дійшло, що він сам буде єдиною людиною в цьому приміщенні, котра заперечуватиме легенду, розказану тим копом, який забрав його маґнум, аж почорнів.
— У мене є дозвіл, — сказав він.
— На носіння? — спитав Диліван.
— Ага.
— На потаємне носіння?
— Ну.
— Цей револьвер зареєстрований? — спитав О'Мейра. — Правда ж, зареєстрований?
— Ну… Я міг і забути.
— А ще ти міг забути, що пушка палена.
— Та пішов ти. Я дзвоню адвокату.
Жирдяй Джонні почав було розвертатися, але Дилівен ухопив його за барки.
— Тоді наступне питання: чи є у тебе дозвіл на те, щоби переховувати смертельно небезпечну зброю в пристрої з пружинним затискачем, — тим самим м'яким муркотливим голосом запитав він. — І це цікаве питання, бо наскільки мені відомо, в місті Нью-Йорк таких дозволів не видають.
Копи дивилися на Жирдяя Джонні, а Жирдяй Джонні гнівно зиркав на них. Тому ніхто й не помітив, як Роланд перевернув табличку на дверях, змінивши «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».
— Можливо, ми приступимо до розв'язання цієї проблеми, якщо спершу знайдемо гаманець цього джентльмена, — сказав О'Мейра. Сам сатана не зміг би брехати з такою геніальною переконливістю. — А раптом він його просто впустив?
— А що я вам казав?! Я нічого не знаю про гаманець цього чувака! Та він просто несповна розуму!
Роланд нахилився.
— Он гаманець, — показав він. — Я його бачу. У нього під ногою.
То була брехня, але Диліван, котрий досі тримав Жирдяя Джонні за плече, відштовхнув бідолаху так швидко, що визначити, стояла його нога на гаманці чи ні, тепер було годі.
Мить настала слушна. Коли двоє стрільців нахилилися, щоби зазирнути під прилавок, Роланд безшумно ковзнув у тому ж напрямку. Голови обох чоловіків близько дотикалися, бо вони стояли пліч-о-пліч. О'Мейра досі тримав у правій руці револьвер, який дістав з-під прилавка.
— Він там, хай йому грець! — збуджено вигукнув Дилівен. — Я його бачу!
Аби переконатися, що чоловік, якого стрільці назвали Жирдяєм Джонні, не викине ніяких коників, Роланд метнув на нього швидкий погляд. Але той просто стояв біля стіни — навіть не стояв, а підпирав її, наче хотів втиснутися туди, розчинитися. Очі округлилися до великих літер «О», як у ображеного, руки безвільно звисали по боках. Він нагадував людину, що не може зрозуміти, як так: адже у гороскопі на сьогодні нічого не було сказано про небезпеку.
З цього боку проблем не буде.
— Ага! — з тріумфом відповів О'Мейра. Двоє чоловіків зазирнули під прилавок, опираючись на коліна, обтягнуті формою. Рука О'Мейри відірвалася від коліна, і він потягнувся по гаманець. — Я його бачу, т…
Роланд зробив останній крок уперед. Він приклав одну руку до правої щоки Дилівена, а другу — до лівої щоки О'Мейри, і раптом день, який Жирдяй Джонні Голден і так вважав гидотним, став ще гіршим. Привид у синьому костюмі з такою силою звів докупи голови копів, що пролунав такий звук, наче зіткнулися булижники, загорнуті в м'яку тканину.
Поліцейські безладно повалилися на підлогу. Чоловік в окулярах із золотою оправою стояв, наставляючи на Жирдяя Джонні магнум. Дуло здавалося таким великим, що в ньому запросто могла б вміститися ракета для польоту на Місяць.
— Ми ж не збираємося створювати проблеми, правда? — неживим голосом спитав привид.
— Ні, сер, — миттю згодився Жирдяй Джонні, — нізащо.
— Стій там, де стоїш. Якщо твоя срака відірветься від стіни, то ти втратиш контакт із життям, до якого ти так звик. Затямив?
— Так, сер, — відповів Жирдяй, — авжеж, сер.
— Добре.
Роланд роз'єднав двох копів. Обидва досі були живі. І це було добре. Якими б неповороткими і неспостережливими вони не були, але то стрільці, люди, що намагалися допомогти незнайомцеві, який потрапив у біду. Бажання вбивати собі подібних у нього не було.
Але йому вже доводилося робити це раніше, хіба ж ні? Так. Хіба сам Алан, один із його названих братів, не помер від куль, випущених із револьверів Роланда і Катберта, з револьверів, що після пострілів ще диміли?
Не відводячи погляду від продавця, він поводив під прилавком кінчиком черевика від «Ґуччі», що належав Джекові Морту. І намацав гаманець. Штурхонув його, і той, кружляючи, вилетів з-під прилавка, опинившись на боці продавця. Жирдяй Джонні підстрибнув і верескнув, наче та дурепа, що побачила мишу. На якусь мить його дупа справді відірвалася від стіни, але стрілець заплющив на це очі. Він не мав жодного наміру всаджувати у цього чоловіка кулю. Краще вже було жбурнути в нього револьвером і оглушити, як сокирою. На постріл із такого неоковирно великого револьвера, мабуть, збіглося б півкварталу.
— Підніми, — наказав стрілець. — Повільно.
Жирдяй Джонні потягнувся до гаманця, а беручи його, голосно пукнув. 1 пронизливо скрикнув. З легким здивуванням стрілець зрозумів: чоловік помилково прийняв звук, із яким відійшли його гази, за револьверний постріл, і вирішив, що настав час помирати.
Підводячись, Жирдяй Джонні від сорому сильно зашарівся. На його штанях спереду розпливалася велика пляма.
— Поклади кошіль… тобто гаманець на прилавок.
Жирдяй Джонні виконав наказ.
— А тепер принеси патрони. До вінчестера. Сорок п'ятого калібру. І щоб твої руки ні на мить не зникали з мого поля зору.
— Мені треба полізти в кишеню. По ключі.
Роланд кивнув.
Поки Жирдяй Джонні відмикав і відчиняв вітрину, всередині якої стояли стоси коробок із набоями, Роланд розмірковував.
— Дай мені чотири коробки, — нарешті вирішив він. Він гадки не мав, навіщо йому стільки патронів, але спокуса просто мати їх була нездоланною.
Жирдяй поклав коробки на прилавок. Роланд відкрив одну з них, досі не ймучи віри, що це не жарт і не обман. Але в коробці були справжнісінькі кулі — чисті, блискучі, без поміток. Ними ніколи не стріляли, їх ніколи не перезаряджали. Він на якусь мить підніс один із набоїв до світла, потім поклав його назад у коробку.
— Тепер візьми пару цих кайданів.
— Кайданів?…
Стрілець звірився з «Мортциклопедією».
— Наручників.
— Містере, я не знаю, що вам треба. У касі…
— Роби, що я кажу. Негайно.
«Господи, це ніколи не кінчиться», — подумки простогнав Жирдяй Джонні. Відкривши інший відділ, він дістав звідти пару наручників.
— Ключ? — спитав Роланд.
Жирдяй Джонні виклав ключ до наручників на прилавок. Ключ тихенько цокнув. Один з непритомних копів раптом захрипів, і Джонні ледь чутно скрикнув.
— Повернись, — сказав стрілець.
— Ви ж не збираєтеся мене пристрелити, правда? Скажіть, що ні!
— Ні, — без жодного виразу сказав Роланд. — Якщо зараз ти повернешся до мене спиною. Але якщо ти цього не зробиш — пристрелю.
Жирдяй Джонні повернувся обличчям до стіни й голосно заридав. Звісно, чувак сказав, що не збирається його вбивати, але запах кримінальних розборів ставав надто сильним, щоби не звертати на нього уваги. А Джонні ще ж навіть вершки зняти не встиг. Його ридання перетворилися на притлумлене голосіння.
— Будь ласочка, містере, заради моєї матері, не вбивайте мене. У мене стара мати. Вона сліпа. Вона…
— Вона приречена мучитися: в неї син — боягуз із боягузів, — суворо мовив стрілець. — Зап'ястя разом.
Скиглячи, відчуваючи, що мокрі штани липнуть до паху, Жирдяй Джонні виконав наказ. Сталеві браслети вмить зімкнулися на його зап'ястях. Жирдяй не мав жодного уявлення, як цьому привидові вдалося так швидко перемахнуги через прилавок чи його обійти. Та й знати не хотів.
— Стій і дивися на стінку, поки я не дозволю повернутися. Якщо повернешся до того моменту, я тебе вб'ю.
Промінчик надії освітив душу Жирдяя Джонні. Може, цей бандит зовсім не збирається його кінчати. Може, він і не божевільний зовсім, а просто трохи прибацаний.
— Не повернуся, Богом клянусь. Усіма святими клянуся. Усіма янголами. Усіма арха…
— А я клянуся, що куля проб'є твою шию навиліт, якщо ти негайно не стулиш писок, — сказав привид.
І Жирдяй Джонні затих. Йому здавалося, що обличчям до стінки він простояв цілу вічність. Насправді ж минуло всього секунд двадцять, не більше.
Стрілець став навколішки, поклав револьвер продавця на підлогу, глянув, чи шмаркач поводиться чемно, потім перекотив двох копів на спини. Обидва досі були непритомні, але Роланд зрозумів, що рани не надто серйозні. Обидва стрільці дихали рівно. З вуха того, котрого звали Дилівеном, витекла тоненька цівка крові, та й по всьому.
Він знову метнув блискавичний погляд на продавця, а потім розстебнув і зняв зі стрільців портупеї. Потім, скинувши синій піджак Морта, надів кобури на себе. Зброя була не та, але все одно приємно відчувати, що вона є. Достобіса приємно. Це краще, ніж він міг собі уявити.
Два пістолети. Один для Едді, інший — для Одетти… коли і якщо Одетта буде готова до того, аби отримати зброю. Він знову надів піджак Джека Морта й опустив дві коробки набоїв у праву кишеню, ще дві — в ліву. Піджак, що раніше лежав бездоганно, тепер набув потворних форм. Стрілець підняв магнум продавця, набої поклав собі в кишеню штанів, а револьвер швиргонув у протилежний бік кімнати. Коли він вдарився об підлогу, Жирдяй Джонні аж підстрибнув, знову пискнув і випустив у штани ще трохи теплої вологи.
Стрілець підвівся і наказав Жирдяєві повернутися.
10
Коли Жирдяй Джонні ще раз поглянув на прибацаного в синьому костюмі й окулярах з золотою оправою, у нього відвисла щелепа. На якусь мить ним оволоділа впевненість у тому, що чувак, який зайшов до крамниці, перетворився на привида, поки він, Джонні, стояв до нього спиною. Жирдяю Джонні здалося, що в цьому чоловікові він бачить іншого, набагато реальнішого — одного з тих легендарних лицарів пістолета, про яких, коли він був малим, часто робили кіно й телепередачі: одного з хлопців типу Вайета Ерпа, Дока Голідея, Бутча Кесіді.
А тоді в очах йому прояснилося, і він зрозумів, що зробив той шаленець: забрав у лягавих пістолети і начепив їх на себе. Взагалі-то з костюмом і краваткою ефект мусив бути кумедним, але чомусь смішно не було.
— Ключ до кайданів на прилавку. Коли поссемени прийдуть до тями, вони тебе звільнять.
Він узяв гаманець, відкрив його і — о диво — поклав на скляну кришку прилавка чотири двадцятидоларові банкноти. А потім засунув гаманець у кишеню.
— Це за набої, — сказав Роланд. — Я вийняв із твого револьвера кулі і збираюся викинути їх на вулиці. Думаю, без гаманця і з незарядженим револьвером їм важче буде звинуватити тебе у злочині.
Жирдяй Джонні ковтнув слину. Не часто траплялися в його житті такі моменти, коли йому відбирало мову, але зараз був саме той випадок.
— А тепер скажи мені, де найближча… — Пауза. — …найближча аптека?
І тут Жирдяй Джонні допетрав — чи, принаймні, йому так здалося, — в чому заковика. Авжеж, цей чувак — наркаш. Ось відповідь. Не дарма він такий дивний. Мабуть, обдовбаний по самі вуха.
— За рогом є одна. На Сорок дев'ятій, за півкварталу звідси.
— Якщо брешеш, я повернуся і всаджу тобі в голову кулю.
— Не брешу! — закричав Жирдяй Джонні. — Господом Богом клянуся! Всіма святими! Рідною ненькою клянуся…
Але двері вже зачинялися. Жирдяй Джонні трохи постояв у повній тиші, не ймучи віри, що псих пішов.
А потім швидко, як тільки міг, обійшов прилавок і попрямував до дверей. Повернувшись до них спиною, він водив руками, поки не зміг нарешті намацати й повернути замок. Ще трохи помучився — і спромігся ще й клямку засунути.
І тільки після цього дозволив собі сповзти на підлогу, хапаючи ротом повітря, стогнучи й клянучись перед Господом Богом і всіма Його святими та янголами, що сьогодні ж удень — щойно якась із цих свиней прокинеться і звільнить його від наручників — він піде до церкви Святого Антонія.
Він збирався сповідатися, покаятися в гріхах і прийняти причастя.
Жирдяй Джонні Голден хотів задобрити Господа Бога.
Сьогодні він був надто близько від зустрічі віч-на-віч, блін.
11
Вечірнє сонце вже стояло дугою над Західним морем. Тепер вона звузилася до єдиної яскравої смужки й обпікала Едді очі. Якщо довго дивитися на таке світло, можна отримати опік сітківки. То був один із цікавих фактів, які вивчали в школі, фактів, котрі допомагали влаштуватися на перспективну роботу, наприклад барменом з частковою зайнятістю, і присвячувати весь свій час без залишку чудовому захопленню, як-от пошук ширева й бабок, за які його купити. Але Едді не відводив очей. Йому здавалося, що тепер не має жодного значення, отримає він опік чи ні.
Благати ту відьму, що була в нього за спиною, він не став. По-перше, це б не допомогло. По-друге, благати — це принизливо. Проживши життя, що неухильно котилося під укіс, Едді не мав жодного бажання принижуватися в останні його хвилини. Хвилини — це все, що йому лишилося. Все, що лишилося, а потім яскрава смужка зникне і на берег вийдуть потвори.
Він уже перестав сподіватися, що станеться диво й у останню мить повернеться Одетта. І так само не було в нього надії й на те, що Детта зрозуміє: після його смерті вона майже напевно залишиться в цьому світі назавжди. Ще п'ятнадцять хвилин тому він гадав, що вона блефує. Тепер він уже не дурив себе.
«Принаймні, це краще, ніж потроху задихатися, затягуючи на собі мотузку», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це правда, бо щовечір бачив тих мерзенних створінь. Він сподівався, що зможе померти без пронизливих криків. І не вірив, що таке можливо. Але мав намір хоч спробувати.
— От зараз вони як вийдуть і як зжеруть тебе, біломазий! — заверещала Детта. — Скоро, вже зовсім скоро вийдуть! Вечеря у них буде знаменита, цим красунчикам таке й не снилося!
Одетта не блефувала — вона не збиралася повертатися… і стрілець теж. Останнє ранило чомусь болючіше за все інше. Едді був упевнений, що під час подорожі узбережжям вони зі стрільцем стали — якщо не братами, то, може, напарниками, і Роланд міг би принаймні спробувати його врятувати.
Але Роланд не повертався.
«Можливо, річ не в тому, що він не хоче прийти. Можливо, він просто не може повернутися. Раптом він мертвий, його застрелив охоронець в аптеці? Чорт, оце буде прикол — останній стрілець світу вбитий копом-напрокат. А може, його збило таксі. Може, він мертвий, і двері зникли. І тому вона не придурюється. Може бути таке, що причин придурюватися вже нема».
— Вже з хвилини на хвилину! — прокричала Детта. 1 більше Едді не мусив хвилюватися про сітківки своїх очей, бо остання вузька смужка світла зникла, лишивши по собі тільки відблиск.
Він пильно дивився на хвилі, поки яскраве остаточне зображення повільно зникало з його очей, і чекав, коли з моря почнуть незграбно виповзати перші омариська.
12
Едді спробував відвернути голову, аби уникнути нападу першого, але не встиг. Під акомпанемент своїх питань і сміху Справжньої Мерзотниці потвора клешнею вирвала шмат шкіри з обличчя юнака, перетворивши ліве око на рідке желе й оголивши поверхню кістки, що тьмяно заблищала в сутінках.
«Припини, — наказав Роланд самому собі. — Такі думки гірші за безпорадність. Вони відвертають увагу. А цього бути не повинно. Можливо, ще є час».
І час справді був… на ту мить. Коли Роланд у подобі Джека Морта, розмахуючи руками і зосередивши погляд на вивісці з написом «АПТЕКА» (він не зважав на здивовані погляди, якими його змірювали люди, і те, як перехожі ухилялися від нього, аби уникнути зіткнення), йшов Сорокдев'ятою вулицею, сонце в світі стрільця ще не сіло. До миті, коли нижній його край торкнеться того місця, де море зливалося з небом, лишалося ще п'ятнадцять хвилин. Якщо вже на Едді чатував час страждань, то він був попереду.
Втім, стрілець не знав, чи станеться так насправді. Єдине, що було йому відомо, — на тому боці зараз пізніша година, ніж тут. І хоча сонце там, напевно, ще не заховалося, вважати, що час у двох світах біжить з однаковою швидкістю, смертельно небезпечно… особливо для Едді, котрий у такому випадку помре мученицькою смертю, невимовний жах якої годі й уявити (хоча він подумки й намагався це зробити).
Але бажання повернути голову й подивитися було майже нездоланним. І все ж він не наважився. Він не повинен.
У потік його думок безжально втрутився голос Корта: «Контролюй те, що можеш контролювати, шмаркачу. Усе інше нехай котиться псу під хвіст. 1 якщо ти мусиш полягти, то зроби це з честю, не перестаючи палити з револьверів».
Так.
Але це тяжко.
Часом невимовно важко.
Якби стрілець був менш поглинутий думкою про те, як швидше довести до кінця свої справи в цьому світі й забратися звідси к бісовій матері, то він би помічав і розумів, чому люди так на нього дивляться, а потім різко звертають з дороги. Але це б нічого не змінило. Він так швидко прямував до синьої вивіски, туди, де, згідно з «Мортциклопедією», міг роздобути потрібний йому «Кефлекс», що Мортів піджак тріпотів позаду на вітрі (хоча в кожній кишені й лежав важкий свинець) і кобури, начеплені на стегна, відкривалися для всезагального огляду. Роланд надів їх не так точно й рівно, як їхні власники, а так, як звик носити свої власні кобури, — хрест-навхрест низько на стегнах.
Тому всім любителям крамниць, гультяям і вуличним торговцям на Сорок дев'ятій він зараз здавався тим самим, ким і Жирдяєві Джонні: головорізом.
Роланд підійшов до аптеки Каца і ступив усередину.
13
Свого часу стрілець знався з чарівниками, чаклунами й алхіміками. Серед них були й розумні шарлатани, й дурні обманщики, яким могли вірити тільки ще тупіші за них люди (хоча дурнів у світі ніколи не бракувало, тож виживали навіть крутії-ідіоти — взагалі-то вони не просто виживали, а навіть процвітали), і невелика частка тих, що справді здатні були творити ті чорні діла, про які розповідають пошепки. Ці останні маги могли викликати демонів і мертвих, наслати смертельне прокляття і зціляти хворих дивовижними настоянками. Один із цих чарівників був істотою, яку стрілець вважав утіленням демона, створінням, що маскувалося під людину і називало себе Флеггом. Роланд бачив його тільки мигцем, та й то вже наприкінці, коли хаос і остаточний крах насувалися на його землю. Слідом за ним з'явилися двоє молодиків відчайдушного та похмурого вигляду. Їх звали Денніс і Томас. Ця трійця промайнула в його житті, коли почався нетривалий і сумбурний його період, але він ніколи не забуде, як на його очах Флегг перетворив надокучливого чоловіка на виючого пса. Це добре врізалося йому в пам'ять. А потім був чоловік у чорному.
І Мартен.
Мартен, котрий спокусив його матір, поки батько був у від'їзді, Мартен, що зажадав Роландової смерті, а натомість спричинився до його раннього дорослішання, Мартен, зустріч із яким, як підозрював стрілець, ще попереду, на шляху до Вежі… чи біля неї.
Все це згадалося йому, бо знайомство з магією та магами давало підстави очікувати чогось зовсім іншого, ніж те, що він побачив у аптеці Каца.
Він гадав, що його очам відкриється напівтемне приміщення, освітлене свічками, сповнене гірких пахощів, заставлене пузатими флаконами з невідомими порошками й рідинами, посудинами, що вкриті шаром пилу чи обплутані столітньою павутиною. Уява малювала йому чоловіка в довгому вбранні з каптуром. Може, небезпечного чоловіка. Крізь прозоре скло вітрин Роланд бачив людей, що рухалися туди-сюди так само недбало, як і в будь-якій іншій крамниці, але прийняв їх за ілюзію, обман зору.
А вони були справжніми.
Від здивування, на зміну якому прийшло іронічне зачудування, стрілець просто застиг на порозі. Він перебував у світі, що незмінно вражав його дедалі новими й новими дивами, які, здавалося, траплялися тут на кожному кроці: екіпажі літали в повітрі, а папір, схоже, був дешевим, як пісок. Але найновішим чудом було те, що для цих людей дивовижне просто перестало існувати: тут, у місці, де чари ставали дійсністю, Роланд бачив лише знуджені обличчя і мляві рухи.
Скрізь були тисячі флаконів, настоянки, фільтри, але в «Мортциклопедії» всі вони значилися під назвою «шарлатанські ліки». Лікувальна мазь, призначенням якої було зцілювати від випадіння волосся, та вона нічого не зцілювала; крем, що обіцяв стерти потворні плями на руках і передпліччях, але це був обман. Засоби для лікування того, що лікування не потребувало: вони примушували кишечник працювати чи навпаки, вони відбілювали зуби й чорнили коси, вони робили дихання ароматнішим (так, наче цього не можна було досягти, пожувавши кору вільхи). Жодної магії, лише банальності. Хоча був ще астин і були ще кілька засобів, що, судячи з назви, здавалися корисними. Та загалом Роланд відчув тільки розгублення. Чи ж дивно, що дивовижне втратило свої чари там, де мусила мешкати алхімія, та алхіміки більше займалися ароматами, ніж настоянками?
Утім, знову звірившись із «Мортциклопедією», Роланд дізнався, що істинний сенс цього місця — не тільки в тому, на що він дивиться. Справді дієві настоянки були надійно сховані від сторонніх очей. Отримати їх можна було тільки в разі, якщо в тебе є наказ чарівника. У цьому світі чаклунів називали ДОХТОРАМИ, і вони писали свої магічні формули на аркушах паперу, які «Мортциклопедія» називала «РЕКСЕПТАМИ». Це слово було стрільцеві незнайомим. Він міг би розвідати детальніше, але не схотів завдавати собі клопоту. Знаючи, що йому потрібно, він швидко зазирнув до «Мортциклопедії» і з'ясував, куди саме треба підійти в цій крамниці.
Широким кроком він рушив через прохід до високого прилавка з написом «ЛІКИ ЗА РЕЦЕПТАМИ».
14
Той Кац, що в 1927 році відкрив на Сорок дев'ятій вулиці «Аптеку і продаж газованої води» (галантерея для панянок і панів), давно спочивав у могилі, і його єдиний син мав такий вигляд, наче йому й самому вже недовго лишилося. У свої сорок шість років він здавався сімдесятирічним стариганем: майже лисий, з жовтою шкірою, хирлявий. Він знав, що люди кажуть, буцімто він страшний, мов смерть, але ніхто з них не розумів, у чому причина.
Взяти, скажімо, ось цю ходячу руїну, яка зараз телефонує. Пані Ретбурн. Верещить, що подасть на нього до суду, якщо він негайно не відпустить їй валіум за рецептом, негайно, ЗАРАЗ ЖЕ!
«Дамочко, ви що, гадаєте, я таки насиплю вам цих синіх кульок у трубку?» І якби він таки насипав, то вона принаймні зробила б йому ласку і стулила пельку. Просто приклала б слухавку до рота й роззявила його ширше.
Від цієї думки на його обличчі, оголивши жовті зубні протези, з'явилася моторошнувата усмішка.
— Пані Ретбурн, ви не розумієте, — не витримав Кац після того, як хвилину — цілу хвилину, відміряну секундною стрілкою на його наручному годиннику, — вислуховував її тираду. Бодай один раз йому хотілося сказати: «Ану, тупа курко, перестань на мене кричати! На ЛІКАРЯ свого кричи! Це він підсадив тебе на це лайно!» Точно. Кляті шарлатани виписують його, наче жуйку, а потім раз — іперекривають кран. А кому все розхльобувати? Цим живодерам? Оце вже ні! Йому, аптекарю!
— Про що це ви? Як це я не розумію? — Голос у вусі дзижчав, наче розлючена оса в глечику. — По-моєму, я принесла вашій миршавій аптеці непоганий прибуток, всі ці роки була постійним клієнтом, по-моєму…
— Поговоріть із… — Він знову зиркнув крізь біфокальні окуляри на відьмин рецепт. — …лікарем Брумголом, пані Ретбурн. Термін дії вашого рецепта закінчився. Продавати валіум без рецепта — злочин, за це можна потрапити у федеральну в'язницю. «І перш за все туди мусять потрапляти ті, хто такі рецепти виписує… якщо тільки вони не дають пацієнтам, яким їх виписують, незареєстрований номер телефону», — подумав він.
— То була просто помилка! — верескнула жінка. Тепер у її голосі звучати різкі нотки паніки. Едді б одразу впізнав цей тон: крик дикої пташки Наркоші.
— Тоді подзвоніть йому й попросіть виправити, — сказав Кац. — У нього є мій номер. — Так. У них у всіх був його номер. Саме в цьому й полягала проблема. У свої сорок шість він виглядав, як людина, що однією ногою стоїть на тому світі, через тих фершлюгінер[20] лікарів.
Івсе, що мені потрібно зробити, аби зберегти бодай дещицю того прибутку, який я дивом отримую в цьому місці, - сказати купці цих паршивих наркоманок, хай котяться під три чорти. От і все.
— НЕ МОЖУ Я ЙОМУ ПОДЗВОНИТИ! — несамовито закричала вона. Голос болюче врізався у вуха наконечником дриля. — ВІН ЗІ СВОЇМ ДРУЖКОМ-ПЕДИКОМ ПОЇХАВ У ВІДПУСТКУ, І НІХТО НЕ КАЖЕ КУДИ!
Кац відчув, як у шлунок повільно просочується кислота. У нього було дві виразки, одна загоїлася, а друга кривавила, а все через таких сучок, як ця. Аптекар заплющив очі і тому не побачив, як його помічник вирячився на чоловіка в синьому костюмі й окулярах із золотою оправою, що наближався до віконця рецептурних ліків. Не побачив він і того, як Ральф, старий гладкий охоронець (Кац платив йому жалюгідні копійки, але все одно про це гірко шкодував — його батько ніколи не потребував жодних охоронців, але його батько, сто чортів йому в печінку, жив у часи, коли Нью-Йорк був містом, а не злодійським кублом), раптово вийшов зі звичної летаргії й потягнувся до пістолета, який висів у нього на стегні. Кац почув крик якоїсь жінки, але вирішив, що вона просто побачила розпродаж усієї продукції «Ревлон». Він був просто змушений влаштувати розпродаж «Ревлона», бо той поц Доленц з того боку вулиці переманював його клієнтів, збиваючи ціни.
І поки стрілець, наче фатум, невблаганно наближався до віконця, аптекар думав тільки про Доленца й цю сучку, яка верещить на тому боці дроту, уявляючи, як гарно вони б обоє виглядали, якщо їх роздягнути, обмазати медом і посадити на мурашник під палючим сонцем пустелі. Два мурашники, для НЬОГО і для НЕЇ. Блискуче! Він думав про те, що гірше вже не буде, просто нема куди гірше. Його батько був так рішуче налаштований на те, аби його син наслідував його приклад, що відмовився платити за будь-яку освіту, крім фармакологічної. Тож Кац пішов стопами свого батька, і сто чортів у печінку старому, бо, поза всіляким сумнівом, зараз була найпринизливіша мить у його житті (й без того сповненого принизливих митей), в житті, через яке він дочасно постарів.
Нижче падати вже було нікуди.
Принаймні так він думав, заплющивши очі.
— Якщо ви зайдете, пані Ретбурн, я видам вам дюжину таблеток валіуму по п'ять міліграмів. Вас це влаштує?
— Цей чоловік нарешті почав думати головою! Господи, нарешті! — І вона повісила слухавку. І все. Ані тобі «дякую». Нічого, коли вона відвідає ту ходячу пряму кишку, яка величає себе її лікарем, то приповзе до нього, Каца, навкарачки й лизатиме йому носаки черевиків від «Гуччі», ладна буде мінет йому зробити, ладна буде…
— Пане Кац, — якимось неприродно задиханим голосом сказав його помічник. — По-моєму, у нас проб…
Черговий крик, слідом за яким прогримів постріл, і Кац так різко підскочив, що на якусь мить йому здалося, ніби серце, востаннє потужно стукнувши у грудях, зупиниться назавжди.
Розплющивши очі, прямо перед собою він побачив очі стрільця. Кац опустив погляд і помітив у кулаці в чоловіка пістолет. Глянувши ліворуч, він побачив, що охоронець Ральф обережно тримає одну руку й дивиться на злодія виряченими очима, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт. Ральфів власний пістолет тридцять восьмого калібру, який він сумлінно носив усі вісімнадцять років служби в поліції (і з якого стріляв лише в підвальному тирі 23-го відділку. Сам він стверджував, що двічі витягав зброю на службі, але хтозна, чи так це було насправді?), зараз валявся розтрощений у кутку аптеки.
— Мені потрібен «Кефлекс», — без виразу сказав чоловік із очима стрільця. — Багато. Зараз. І без РЕКСЕПТА.
Якусь мить Кац міг тільки витріщатися на нього з роззявленим ротом. Серце глухо гупало в грудях, шлунок перетворився на казан киплячої кислоти.
І це він думав, що гірше вже нікуди?
Невже він так вважав?
15
— Ви не розумієте, — нарешті спромігся видушити з себе Кац. Власний голос здався йому якимось не таким, але нічого дивного в цьому не було: рот наче перетворився на фланелеву сорочку, а язик став шматком ватину. — Кокаїну тут нема. Це не ті ліки, щоб видавати їх коли зама…
— Я не сказав «кокаїн», — зауважив чоловік у синьому костюмі й окулярах із золотою оправою. — Я сказав «Кефлекс».
«Мені здалося, що ви так сказали», — ледь не бовкнув Кац цьому божевільному мамзерові, але вирішив не провокувати. Він чув, що деякі аптеки грабували заради «спіду», «бензиків», купи інших штук (у тому числі дорогоцінного валіуму пані Ретбурн). Але щоб пограбували заради антибіотика — це, може, перший випадок в історії.
Голос його батька (сто чортів йому в печінку, старому козлові) наказав негайно перестати трястися й витріщатися, а таки почати щось робити.
Але що робити, він придумати не міг.
Озброєний чоловік щось йому простягнув.
— Швидше, — наказав грабіжник. — Я поспішаю.
— С-скільки вам? — спитав Кац. Кинувши побіжний погляд через плече бандитові, він не повірив власним очам. Тільки не в цьому місті. Та виглядало все так, наче відбувається насправді, от у чому штука. Невже пощастило? Кацові таки справді пощастило? Таке можна зразу записувати в Книгу рекордів Ґіннесса!
— Не знаю, — сказав чоловік із пістолетом. — Стільки, скільки влізе в кошіль. У великий кошіль. — А тоді без попередження різко обернувся, і знову прогримів постріл із пістолета, затиснутого в нього в кулаці. Якийсь чоловік завив. Вітринне скло розлетілося на друзки, засипавши осколками тротуар і проїжджу частину. Скляний дощ зачепив кількох перехожих, але обійшлося без серйозних поранень. В аптеці Капа пронизливо закричали кілька жінок (і чоловіків теж). Хрипко завила сигналізація. Покупці в паніці кинулися до дверей, надвір. Чоловік із пістолетом знову повернувся до Каца обличчям. Його вираз ні на крихту не змінився: в ньому читалося те саме моторошне терпіння (втім, не безмежне), як і від самого початку, коли бандит тільки зайшов у аптеку. — Швидко роби, як я кажу. Мені ніколи.
Кац ковтнув слину.
— Так, сер, — сказав він.
16
На шляху до прилавка, за яким тримали дієві настоянки, у верхньому лівому кутку крамниці, стрілець побачив вигнуте свічадо й одразу ж гідно його оцінив. Зробити таке випукле дзеркало в теперішньому світі Роланда було б не під силу навіть найдосвідченішому ремісникові. Хоча були часи, коли такі речі — та й багато іншого з того, що він бачив у світі Едді та Одетти, — можна було виготовити. Залишки таких дзеркал він бачив у тунелі попід горами, та й у інших місцях… релікти, не менш старовинні й загадкові, ніж валуни друїтів, що часом траплялися в місцях появи демонів.
Призначення дзеркала він також зрозумів.
Трохи запізно помітивши рух вартового — Роланд досі відчував катастрофічний вплив лінз, які носив Морт, на його бічний зір, — він, проте, встиг повернутися й кулею вибити пістолет у нього з руки. Цей постріл для Роланда був простим і звичним, хоча й довелося трохи поквапитися. А от охоронець так не вважав. Ральф Ленокс готовий був присягатися до кінця свого життя, що зробити такий постріл неможливо… таке можна надибати хіба що в старих дитячих вестернах типу «Енні Оуклі».
Завдяки дзеркалу, яке, вочевидь, повісили там, аби виявляти злодюг, Роланд зумів швидше розправитися з іншим супротивником.
Він помітив, що погляд алхіміка метнувся через його плече, і негайно глянув у дзеркало. Виявилося, що ззаду до стрільця підходив чоловік у шкіряній куртці. В руці він тримав довгий ніж, а в голові, поза сумнівом, уже роїлися думки про те, як він здобуде славу й визнання.
Стрілець повернувся й один раз пальнув, опустивши пістолет до рівня стегон. Він розумів, що може не влучити в ціль, бо ця зброя була йому незнайома, але не хотів поранити когось із покупців, що нерухомо застигли за спиною удаваного героя. Краще вистрілити двічі від стегна, щоби кулі зробили свою справу, пройшовши траєкторією вгору, і не зачепили нікого зі сторонніх, аніж убити якусь дамочку, єдиним злочином якої стало те, що вона обрала неправильний день для придбання парфумів.
Попередній господар добре дбав про цей пістолет, і приціл виявився точним. Згадавши, якими гладкими і нетренованими були стрільці, в яких він забрав зброю, Роланд зрозумів, що пістолетами вони опікувалися, вочевидь, краще, ніж власними тілами. Така поведінка видавалася йому дивною, але, звісна річ, сам цей світ був дивним, і не Роландові про нього судити. Якщо вже на те пішло, то й часу на роздуми не було.
Постріл влучив точно в ціль. Куля зрізала лезо ножа біля основи, і в руках у чоловіка лишилася сама рукоятка.
Роланд спокійно спостерігав за чоловіком у шкіряній куртці. Мабуть, щось у цьому погляді нагадало без-п'яти-хвилин-героєві, що в нього нагальна зустріч, бо він круто розвернувся, кинув залишок ножа на підлогу й приєднався до всезагальної втечі.
Роланд знову повернувся обличчям до алхіміка і віддав йому накази. Ще хто-небудь почне викаблучуватись, і проллється кров. Коли алхімік відвернувся, аби піти по ліки, Роланд стукнув його по кістлявій лопатці стволом пістолета. Чоловік здушено ойкнув і миттю повернувся обличчям до стрільця.
— Не ти. Ти лишишся тут. Нехай іде твій учень.
— Х-хто?
— Він. — Втрачаючи терпець, Роланд показав на помічника.
— Що мені робити, пане Кац? — На побілілому обличчі яскраво проступали сліди юнацьких прищів.
— Роби, що він каже, ти, поц! Виконуй замовлення! «Кефлекс»!
Помічник підійшов до полиці за прилавком і дістав звідти флакон.
— Поверни так, аби я зміг прочитати, що там написано, — сказав стрілець.
Помічник так і зробив. Але Роланд не зміг прочитати — надто багато букв у цьому алфавіті були йому незнайомі. Він звернувся до «Мортциклопедії». Справді «Кефлекс», підтвердила вона, і Роланд зрозумів, що навіть ця перевірка — безглузде марнування часу. Це йому було відомо, що в цьому світі він не все може прочитати, але ж ці чоловіки цього не знали.
— Скільки пігулок у флаконі?
— Ну, взагалі-то це капсули, — нервово сказав помічник. — Якщо вас цікавлять пеніцилінові ліки у формі таблеток, то…
— Облиш. Скільки доз?
— Ох. Ее… — Стривожений помічник подивився на флакон і мало не впустив його. — Двісті.
Те, що цієї миті відчув Роланд, нагадувало ситуацію, коли він дізнався, скільки патронів у цьому світі можна купити за мізерні гроші. В потаємному відділенні аптечки Енріко Балазара було дев'ять флаконів — зразків «Кефлексу», загалом тридцять шість доз, і він тоді почав одужувати. Якщо двісті доз не допоможуть подолати інфекцію, то її ніщо не в змозі вбити.
— Давай сюди, — сказав чоловік у синьому костюмі.
Помічник передав флакон.
Стрілець закатав рукав свого піджака, під яким виявився «ролекс» Джека Морта.
— Грошей у мене немає, але, можливо, це їх замінить. Я так сподіваюсь.
Він повернувся, кивнув у напрямку вартового (той досі сидів біля свого перевернутого стільчика та широко розплющеними очима витріщався на стрільця) і вийшов.
Ось так просто.
П'ять секунд в аптеці стояла мертва тиша, якщо не брати до уваги завивання сигналізації, таке гучне, що заглушувало навіть людський гомін на вулиці.
— Святий Боже, що нам тепер робити, пане Кац? — пошепки спитав помічник.
Кац узяв годинника і зважив його на долоні.
Золото. Щире золото.
Він не міг у це повірити.
Але мусив.
Якийсь псих зайшов з вулиці, кулями вибив пістолет з руки охоронця й ніж з руки того, іншого чоловіка, і все заради ліків, на які Кац в житті не міг би подумати.
«Кефлекс».
Флакон «Кефлексу» доларів на шістдесят, не більше.
За який він заплатив «ролексом» вартістю шість із половиною тисяч.
— Що нам робити? — спитав Кац. — Що робити? Перше, що ти зробиш, — покладеш той годинник під прилавок. Ти його в очі не бачив. — Він подивився на Ральфа. — Т ти теж.
— Так, сер, не бачив, — з готовністю погодився Ральф. — Якщо я отримаю свою частку з його продажу, то я його взагалі ніколи не бачив.
— На вулиці його пристрелять, як пса, — сказав Кац. У його голосі бриніло непідробне задоволення.
— «Кефлекс»! Та у нього, по-моєму, навіть нежитю не було, — зачудовано мовив помічник.
Розділ 4
Видобування
1
У той самий час, коли нижній край сонця в світі Роланда торкнувся поверхні Західного моря й на воді, простираючись до того місця, де лежав зв'язаний, наче індичка, Едді, спалахнув яскраво-золотистий вогонь, офіцери О'Мейра й Дилівен повільно почали приходити до тями у світі, звідки Едді забрали.
— Зніміть з мене наручники, будь ласочка, — смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.
— Де він? — ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.
От блін.
У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань — чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.
«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», — подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю в живіт всадив залюбки», але поки що стріляти в Жирдяя Джонні йому було нічим, адже так? Уся зброя в цій крамниці була прикріплена ланцюгами, а його й Карлів пістолети забрав прибацаний в окулярах із золотою оправою, ненормальний, що наче скидався на порядного громадянина. Причому зробив це так легко, як сам О'Мейра міг би відняти пукалку в дитини.
Не закінчивши фразу, він узяв ключі й зняв наручники. В кутку крамниці валявся «маґнум-357», який закинув туди Роланд. О'Мейра помітив його і підібрав. Кобура була замалою для такого револьвера, тож полісмен запхнув його за пояс.
— Гей, то моє! — пробекав Жирдяй Джонні.
— Точно? Тобі повернути? — О'Мейрі доводилося говорити повільно. Голова просто розколювалася. Все, що йому хотілося тієї миті, — знайти пана Окуляри-в-золотій-оправі й прибити його гвіздками до стіни. Тупими гвіздками. — Я чув, у «Аттиці» полюбляють таких товстунчиків, як ти, Джонні. У них там навіть вираз такий є: «Чим більша сідушка, тим краща подружка». То ти точно хочеш отримати його назад?
Жирдяй Джонні мовчки відвернувся, та О'Мейра встиг помітити сльози в його очах і мокру пляму на штанях. Жалю він не відчув.
— Де він? — хрипким, натужним голосом спитав Карл Дилівен.
— Пішов, — глухо сказав Джонні. — Це все, що я знаю. Пішов. Я думав, він мене вб'є.
Дилівен поволі зводився на ноги. Торкнувшись щоки, відчув щось липке й мокре. На пальцях була кров. Чорт. Він простягнув руку до пістолета і все мацав та мацав, навіть після того, як пальці запевнили його, що пістолета й кобури нема. В О'Мейри просто боліла голова. Дилівен почувався, наче всередині його голови хтось влаштував ядерний полігон.
— Той чувак забрав мого пістолета, — сказав він О'Мейрі. Його голос звучав так глухо, що деякі слова годі було розібрати.
— Ласкаво просимо до клубу.
— Він досі тут? — Дилівен ступив крок до О'Мейри, і його занесло вліво, наче він ішов палубою корабля в сильний шторм. Але він спромігся вирівнятися.
— Ні.
— Давно? — Дилівен подивився на Жирдяя Джонні, але той не відповів. Можливо, тому, що Жирдяй стояв до них спиною і подумав, що Дилівен звертається до напарника. І Дилівен, котрий і за сприятливіших обставин не вирізнявся врівноваженістю, гаркнув на товстуна, хоча від крику голова, здавалося, готова була розлетітися на тисячу шматочків: — Я, здається, до тебе звертаюсь, ти, жирна свиня! Давно той недоносок пішов?
— Мабуть, хвилин п'ять тому, — тупо сказав Жирдяй Джонні. — Забрав його патрони і ваші пістолети. — Він помовчав. — Заплатив за набої. Я був у шоці.
«П'ять хвилин», — подумав Дилівен. Приїхав той чувак на таксі. Сидячи в патрульній машині й сьорбаючи каву, вони бачили, як він виходив. Наближалася година пік. О цій порі піймати таксі досить важко. А може…
— Ходімо, — сказав він Джорджеві О'Мейрі. — У нас ще є шанс взяти його за одне місце. А зброю візьмемо у цієї шльондри…
О'Мейра продемонстрував магнум. Спочатку Дилівен побачив два револьвери, а потім вони повільно злилися в одне ціле.
— Добре. — Дилівен приходив до тями, не одразу, а помалу, як боксер-профі, що зазнав сильного удару в щелепу. — Хай буде у тебе. Я візьму рушницю в машині. — Він рушив у напрямку дверей, та цього разу не просто похилився вбік: його хитнуло так, що довелося вхопитися розчепіреними пальцями за стінку, аби втримати рівновагу.
— З тобою все буде добре? — із сумнівом спитав О'Мейра.
— Тільки якщо ми його впіймаємо, — відповів Дилівен.
І вони вийшли. Жирдяй Джонні зрадів, що вони нарешті зникли. Не так сильно, як тішився через відхід монстра у синьому костюмі, але майже. Майже так само сильно.
2
Дилівену й О'Мейрі навіть не спало на думку обговорювати, у якому напрямку рушив злочинець, коли вийшов зі збройової крамниці. Достатньо було просто послухати повідомлення диспетчера.
— Дев'ятнадцять, — невтомно повторював жіночий голос. Пограбування, застосовано вогнепальну зброю. Дев'ятнадцять, дев'ятнадцять. Координати: Вест-Сайд, Сорок дев'ята вулиця, 395, аптека Каца, прикмети злочинця: високий, волосся світле, синій костюм…
«Стрілянина, — подумав Дилівен, і голова в нього розболілася ще сильніше. — Цікаво, він стріляв із Джорджевого чи з мого? А може, й з обох. Якщо цей мішок із лайном когось убив, нам кінець. Хіба що ми його впіймаємо».
— Погнали, — коротко кинув він О'Мейрі, котрому не потрібно було повторювати двічі. Він так само добре розумів ситуацію, як і Дилівен. Патрульна машина із ввімкненими блималками й сиреною з вереском шин увірвалася в потік транспорту. Починалася година пік, і на дорогах утворюватися затори, тому машина в О'Мейри їхала двома колесами у водостічній канаві, а іншими двома — на тротуарі. Пішоходи розліталися в різні боки, як налякані куріпки. Він підрізав заднє крило вантажівки з продуктами, що намагалася вклинитися в Сорок дев'яту. Попереду на тротуарі виднілися блискучі осколки скла. До вух обох поліцейських долинало різке рипуче завивання сигналізації. Пішоходи ховалися в дверних проходах і за купами сміття, проте мешканці квартир на горішніх поверхах безстрашно висовувалися з вікон, так, наче це було якесь особливо захопливе телешоу. Чи кіносеанс безкоштовного перегляду.
В усьому кварталі не було жодного автомобіля. Таксі й мешканці передмість кинулися врозтіч.
— Сподіваюся, він досі там, — сказав Дилівен, за допомогою ключа відімкнув короткі сталеві тримачі довкола приклада й ствола помпової рушниці, що кріпилася під приладовою панеллю, і зняв її з затискачів. — Сподіваюся, що той смердючий вилупок досі там.
І жоден із них не тямив, що коли маєш справу зі стрільцем, то краще облишити лихо, поки тихо.
3
Виходячи з аптеки Каца, Роланд відправив великий флакон «Кефлексу» туди ж, де вже лежали коробки з патронами, — до кишень піджака Джека Морта. Службовий пістолет тридцять восьмого калібру, що належав Кардові Дилівену, стрілець тримав у руці. Тримати зброю цілою і неушкодженою рукою було в біса приємно.
Почулося виття сирен, і Роланд побачив, що вулицею мчить машина. «Це вони», — подумав він і вже почав було піднімати пістолет, аж раптом згадав: це стрільці. Стрільці, що виконують свій обов'язок. Тож він розвернувся і пішов назад до крамниці алхіміка.
— Стояти, сучаро! — пронизливо закричав Дилівен. Погляд Роланда метнувся до опуклого дзеркала, і саме вчасно: він побачив, що один зі стрільців — той, у якого з вуха текла кров, — висунувся з вікна машини з дробовиком. Коли його напарник зупинив їхній екіпаж, та так, що від тертя об тротуар гумові колеса задиміли, цей стрілець різким рухом вставив у гніздо патрон.
Роланд кинувся на підлогу.
4
Кацові не потрібне було дзеркало, аби зрозуміти, що зараз буде. Спочатку божевільний чоловік, тепер шалені копи. Ой-вей.
— Лягай! — крикнув він помічникові й охоронцю Ральфу та, не чекаючи, послухаються вони чи ні, впав на коліна за прилавком.
А тоді, за мить до того, як Дилівен натиснув на гачок рушниці, на аптекаря, наче надто заповзятий футболіст, що страхує нападаючого, звалився помічник. У результаті Кац ударився головою об підлогу і зламав щелепу в двох місцях.
Крізь муку нестерпного болю, що пронизав голову наскрізь, Кац усе-таки почув постріл із дробовика, почув, як розсипалися залишки скла у вітрині, а разом з ними — лосьйони після гоління, одеколони, парфуми, ополіскувачі для рота, сиропи від кашлю та інша хрінотінь. Тисячі несумісних ароматів змішатися в один і стали пекельним смородом. 1 перш ніж знепритомніти, Кац у черговий раз попросив сто чортів у печінку своєму покійному батькові за те, що той прикував його за щиколотку до цієї триклятої аптеки.
5
Роланд побачив, як ураган пострілу змітає з вітрини флакони й коробки. Скляний ящик із хронометрами розлетівся. Майже всі годинники, що були всередині, теж розбилися, і їх уламки осяйною хмарою полетіли в глиб аптеки.
«Вони не знають, чи є всередині невинні люди, — подумав стрілець. — Не знають, та все одно стріляють із дробовика!»
Пробачати таке не можна. Гнів, що піднявся був у ньому, довелося притлумити. То стрільці. Краще вже вважати, що їхні мізки звихнулися від удару головами, ніж гадати, що вони навмисне таке зробили, не думаючи про тих, кого можуть поранити чи вбити.
Мабуть, вони чекали, що він або тікатиме, або стрілятиме у відповідь.
А стрілець натомість поповз уперед, низько пригинаючи голову. Він порізав обидві руки й коліна об уламки скла, і від болю Джек Морг отямився. Роланд зрадів, що Морт повернувся.
Він йому знадобиться. А до Мортових рук і колін йому було байдуже. Стрілець легко переносив біль, і до того ж тіло цього монстра заслуговувало на значно гірші поранення, ніж здобуло тепер.
Він доповз до скляної вітрини, точніше, до того, що від неї лишилося, й опинився праворуч від дверей. Там і припав до підлоги, скрутившись у клубок. Пістолет, що був у правій руці, стрілець поклав назад у кобуру.
Він не знадобиться.
6
— Що ти робиш, Карле? — закричав О'Мейра. Уява раптом намалювала йому картину — заголовок у «Дейлі Ньюс»: ПІД ЧАС СТРІЛЯНИНИ У ВЕСТ-САЙДСЬКІЙ АПТЕЦІ КУЛІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ОБІРВАЛИ ЧОТИРИ ЖИТТЯ.
Не звертаючи на нього уваги, Диліван загнав у дробовик іще один патрон.
— Беремо цього гівнюка.
7
Усе сталося саме так, як і передбачав стрілець.
Розлючені за те, що їх обвів навколо пальця і роззброїв чоловік, котрий на вигляд здавався їм не більш небезпечним, ніж інші ягнята на вулицях цього міста без кінця й краю, поліцейські, які досі нетвердо стояли на ногах від зіткнення головами, рвонули вперед. Ідіот, що стріляв із дробовика, мчав попереду. Вони бігли, трохи зігнувшись, як солдати, що атакують позиції ворога, та це була єдина поступка, яку вони зробили думці про те, що їхній супротивник може досі перебувати всередині. В їхній уяві він уже давно вийшов через чорний хід і тікав провулком.
Тож вони пробігли тротуаром, хрускотячи осколками скла, і коли стрілець із дробовиком розчахнув двері, що тепер стояли без скла, та вскочив усередину, Роланд підвівся. Його руки були складені в єдиний кулак, який він і звалив на потилицю офіцера Карла Дилівена.
Пізніше, даючи свідчення перед слідчими, Дилівен стверджуватиме, що не пам'ятає нічого після того, як став навколішки в крамниці Клеменца й побачив під прилавком гаманець злочинця. Члени слідчого комітету вирішать, що, зважаючи на обставини, така втрата пам'яті в біса зручна, і Дилівен легко відбудеться шістдесятиденним усуненням від виконання службових обов'язків й позбавленням на цей період заробітної платні. Втім, Роланд би йому повірив і за інших обставин (наприклад, якби цей дурень не розрядив дробовика в крамницю, де могло бути повно невинного люду), навіть поспівчував би. Коли тобі за півгодини двічі сильно дають по довбешці, навряд чи можна сподіватися, що мізки залишаться неушкодженими.
Коли Дилівен, раптово обм'якнувши, наче мішок вівса, упав, Роланд забрав з його ослаблих рук дробовик.
— Стояти! — заверещав О'Мейра, у його голосі змішалися злість і переляк. Він почав піднімати магнум Жирдяя Джонні, але Роландові підозри справдилися: стрільці в цьому світі були жалюгідно неповороткими. За цей час він міг би тричі застрелити О'Мейру, та в цьому не було потреби. Роланд просто розмахнувся, рушниця накреслила в повітрі круту дугу, і ствол з глухим гепанням опустився на ліву щоку О'Мейри. Звук, що пролунав, нагадував відлуння од контакту бейсбольної бити з м'ячем, що стрімко летить уперед. Вся нижня частина обличчя О'Мейри миттєво змістилася на два дюйми праворуч. Аби знову зібрати його докупи, знадобиться три операції й чотири сталеві гачки. Якусь мить він стояв, не в змозі повірити в те, що сталося, а потім очі закотилися аж до самих білків. Коліна О'Мейри підігнулися, і він упав.
Роланд стояв у дверях, не звертаючи уваги на сирени, що наближалися. Переломивши дробовик, він поторсав механізм накачування повітря й викинув усі масивні червоні патрони на тіло Дилівена. А потім до патронів приєдналася і рушниця.
— Ти небезпечний дурень, якого слід було б відправити на захід, — сказав стрілець, звертаючись до непритомного чоловіка. — Ти забув обличчя свого батька.
Переступивши через тіло, він підійшов до екіпажа стрільців, двигун якого досі працював вхолосту. Роланд заліз усередину через дверцята пасажирського сидіння й ковзнув за кермо.
8
«Ти зможеш вести цей екіпаж?» — спитав він у верескучої белькотливої істоти, що звалася Джеком Мортом.
Ясної відповіді він не отримав — Морт не переставав кричати. Стрілець зрозумів, що це істерія, однак не зовсім щира. Джек Морт влаштував істерику навмисне, аби уникнути будь-якої розмови з цим потойбічним викрадачем.
«Слухай, — сказав йому стрілець. — У мене вистачить часу для того, щоби сказати ці слова — та й усе інше — рівно один раз. Мій час майже вичерпався. Якщо ти не даси відповіді на моє питання, я виб'ю тобі праве око великим пальцем твоєї правої руки. Я зажену його до упору, а потім вийму твоє очне яблуко з черепа і витру його об сидіння, як козу з носа. Мені цілком вистачить й одного ока. Врешті-решт, це ж не моє око».
Він не міг збрехати Мортові так само, як і Морт — йому. Їхні стосунки були холодними і небажаними з обох боків, однак інтимнішими, ніж найбільш пристрасний акт статевого кохання. Врешті-решт, це було не злиття тіл, а повне поєднання розумів.
Роланд мав на увазі саме те, що сказав.
І Морт це розумів.
Істерика різко припинилася. «Зможу», — сказав Морт. Це була єдина розумна відповідь, яку Роланд зумів видобути з Морта відтоді, як з'явився у нього в голові.
То вперед.
Куди їхати?
Ти знаєш місце, яке називається «Віллідж»?
Так.
Їдь туди.
Куди саме у «Віллідж»?
Поки що просто їдь.
Якщо ввімкнути сирену, поїдемо швидше.
Чудово. Вмикай. І ті ліхтарі, що блимають, теж.
Уперше відтоді, як він перебрав на себе контроль над Мортом, Роланд трохи відійшов назад і дозволив йому керувати тілом. Коли голова M орта повернулася, аби розгледіти приладову панель патрульної машини Дилівана й О'Мейри, Роланд дивився, як вона повертається, але не був ініціатором цієї дії. Та якби замість безтілесного ка він був би фізичною істотою, то вже стояв би навшпиньки, готовий за найменших ознак повстання вистрибнути вперед і взяти на себе контроль.
Та заколоту не було. Цей чоловік убив і скалічив бозна-скільки невинних людей, але не мав жодного наміру втрачати своє дорогоцінне око. Він поклацав перемикачами, натиснув на якийсь важіль, і вони раптом зрушили з місця. Завила сирена, і стрілець побачив, що на передній частині екіпажа пульсує одсвіт червоних вогнів.
«Їдь швидко», — похмуро скомандував Роланд.
9
Незважаючи на блималки, сирену й дудніння клаксона, на який Джек Морт тиснув не перестаючи, доїхати до Грінвіч-Віллідж їм вдалося лише за двадцять хвилин, бо саме була година пік. Надії Едді Діна в світі стрільця поступово руйнувалися, як дамба в зливу. Невдовзі вони зовсім зникнуть.
Море вже поглинуло половину сонця.
«Ну, — сказав Джек Морт, — ми на місці». Він говорив правду (збрехати йому б не вдалося), але для Роланда навколишній пейзаж наче й не змінився: те саме нагромадження будівель, людей і екіпажів. Своїм нескінченним гудінням і згубними випарами екіпажі не тільки запруджували вулиці, але й отруювали повітря. Стрілець подумав, що пари піднімалися від палива, яке спалювали екіпажі. Дивно, що ці люди взагалі жили, а їхні жінки народжували нормальних дітей, а не таких потвор, як ті Пришелепкуваті Мутанти з підгірного краю.
«Куди тепер?» — спитав Морт.
А це найважче. Стрілець приготувався — настільки добре, наскільки зміг.
«Вимкни сирени й блималки. Зупинися біля хідника».
Морт поставив патрульну машину біля пожежного гідранта. «У цьому місті є підземні залізничні колії, — сказав стрілець. — Я хочу, щоб ти відвів мене на станцію, де ці поїзди зупиняються й впускають та випускають пасажирів».
«На котру з них?» — спитав Морт. Ця думка забарвилася в колір душевної паніки. Морт нічого не міг приховати від Роланда, як і Роланд — від Морта. А навіть якщо й міг, то ненадовго.
«Кілька років тому — не знаю, скільки — на одній із цих підземних станцій ти штовхнув під колеса поїзда молоду жінку. Туди ти мене й відведеш».
Слідом за цим настала нетривала, але запекла боротьба. Стрілець переміг, проте довелося докласти на диво багато зусиль. Особистість Джека Морта була по-своєму роздвоєна, як і Одеттина. Шизофреніком, на відміну від неї, Морт не був: він чудово знав, чим час від часу займається. Але своє потаємне «я» — ту частину своєї особистості, яка була Штовхачем, — він приховував так само ретельно, як казнокрад — награбоване добро.
«Веди мене туди, недолюдку», — повторив стрілець. І знову почав поволі підносити великий палець руки Морта до правого ока. Коли до ока лишалося вже менше половини дюйма, а палець не припиняв руху, Морт здався.
Його права рука знову взялася за важіль біля керма, і вони поїхали в напрямку станції «Крістофер-стрит», де три роки тому славетний поїзд А відрізав ноги жінки на ім'я Одетта Голмс.
10
— Ти тільки глянь, — сказав патрульний Енді Стонтон своєму напарникові Норрісу Віверу, спостерігаючи, як синьо-біла машина Дилівена й О'Мейри зупинилася за півкварталу від них. Місця для паркування не було, і водій не завдав собі клопоту його пошукати. Він просто поставив автомобіль у другому ряду, зовсім не переймаючись тим, що транспорт позаду нього силкуватиметься проїхати крізь вузьку щілину. Так цівка крові намагається проникнути в серце, безнадійно забите холестерином.
Вівер перевірив номери на боку біля правої передньої фари. 744. Так, саме цей номер вони отримали від диспетчера.
Блималки працювати, й усе виглядало досить-таки кошерно — поки не відчинилися дверцята й не вийшов водій. Так, на ньому був синій костюм, але не того штибу, на який нашивають золотисті ґудзики й прикріплюють срібний значок. Черевики також не були поліцейськими (якщо тільки Стонтон і Вівер не проґавили спеціального розпорядження, в якому офіцерам наказувалося, що віднині й назавжди службові черевики мусять мати марку «Ґуччі»). Але це навряд чи. На правду більше скидалося інше: це той навіжений, що викрав поліцейську машину на окраїні. Він виліз, не зважаючи на гудіння клаксонів і гнівні крики водіїв, що намагалися його об'їхати.
— Прокляття! — видихнув Енді Стонтон.
«Наближатися з великою обережністю, — сказав тоді диспетчер. — Цей чоловік озброєний і вкрай небезпечний». У диспетчерів завжди були такі голоси, наче їм так нудно, як нікому в світі, — й Енді Стонтон добре знав, що так воно і є, — тому слово «вкрай», вимовлене мало не з благоговінням, застрягло у його свідомості, як скабка.
Уперше за чотири роки служби в поліції витягти пістолет, він глянув на Вівера. Вівер теж дістав зброю. Вони стояли біля крамниці делікатесів, приблизно за тридцять футів від сходинок, що вели до підземної залізниці. Обоє були знайомі досить давно, аби працювати злагоджено — так можуть діяти тільки копи й професійні солдати. Без зайвих слів вони відступили назад у дверний прохід крамниці «Делікатеси», тримаючи пістолети дулом догори.
— Підземка? — спитав Вівер.
— Ага. — Погляд Енді метнувся до входу. Година пік була в розпалі, і сходами підземки текла лавина люду, що поспішав на свої поїзди. — Треба брати його зараз, поки він не злився з натовпом.
— Давай!
Ідеальним тандемом вони виступили з дверей. Роланд одразу впізнав би в них стрільців і супротивників, значно небезпечніших за перших двох. Ці були молодші, до того ж (хоч Роланд цього й не знав) якийсь невідомий диспетчер назвав його «вкрай небезпечним», а для Енді Стонтона й Норріса Вівера це перетворювало його на лютого тигра. «Якщо він не зупиниться, коли я йому накажу, він труп», — подумав Енді.
— Стояти! — закричав він, різко присідаючи й виставляючи вперед пістолет, затиснутий обома руками. Вівер поряд із ним зробив те саме. — Поліція! Руки за го…
Закінчити наказ він не, встиг, бо тип побіг у напрямку сходів до підземки. Швидкість, яку він раптово розвив, здавалася надприродною. Проте Енді Стонтон уже завівся, та так, що стрілки на всіх його циферблатах показували зараз на максимальні позначки. Він крутнувся на підборах, відчуваючи, як усі його емоції сковує шар криги. Роланду це відчуття було знайоме. В подібних ситуаціях він переживав це безліч разів.
Енді трохи провів чоловіка, що біг, під прицілом, а потім натиснув на гачок свого пістолета. Чоловік у синьому костюмі крутнувся, силкуючись втриматися на ногах. І впав на тротуар. Мешканці передмість, котрі ще кілька секунд тому думали тільки про те, як би сісти на поїзд і доїхати додому, з криками, як налякані куріпки, кинулися врозтіч. Так вони відкрили для себе, що для виживання потрібне дещо більше, ніж поїзд, що прямує на окраїну.
— Бля, напарнику, — видихнув Норріс Вівер. — Ти його порішив.
— Знаю, — відповів Енді. Його голос навіть не затремтів. Стрілець був би в захопленні. — Ходімо побачимо, ким він був.
11
«Я мертвий! — не перестаючи лементував Джек Морт. — Я мертвий, це ти винен, що мене вбили, я мертвий, я…»
«Ні, — відповів стрілець. Крізь очі, що звузилися до щілин, він побачив копів з пістолетами напоготові. Поліцейські наближалися до тіла Морта. Молодші й спритніші, ніж ті, що сиділи в екіпажі біля зброярської крамниці. Спритніші. І принаймні один із них вмів з біса добре стріляти. Морт — а разом з ним і Роланд — напевно, мертвий, помирає чи дістав тяжке поранення. Енді Стонтон стріляв на ураження, і його куля прошила лівий лацкан Мортового піджака, пробила нагрудну кишеню сорочки Морта — але далі не пройшла. Життя обох чоловіків, як того, що був усередині, так і того, кому належало тіло, були врятовані завдяки Мортовій запальничці.
Сам Морт не псував собі здоров'я, а от його шеф — чию посаду Морт потай сподівався зайняти наступного року приблизно о цій порі — курив. Тому Морт придбав у крамниці «Данхіл» срібну запальничку за двісті доларів. Він не підносив запальничку панові Фремінгему щоразу, коли той у його присутності засовував собі до рота сигарету — надто вже це скидалося б на підлабузництво. Лише час від часу… і зазвичай коли поряд був хтось із вищого начальства, хтось, хто зміг би оцінити: а) ненав'язливу ввічливість Джека Морта, б) добрий смак Джека Морта.
Розумні люди дуже завбачливі.
Цього разу завбачливість врятувала життя йому й Роландові. Замість серця Морта (звичайного, як у всіх — на щастя, пристрасть Морта до знаних марок з гарною репутацією під шкіру не проникала) куля Стонтона влучила в срібну запальничку і розплющилася об неї.
Але біль він, ясна річ, усе одно відчув. Коли в тебе влучить куля великого калібру, дешево відбутися не вийде. Запальничку з такою силою ввігнало в груди Морта, що утворилася вм'ятина. Розплющившись, запальничка розірвалася, проривши неглибокі борозни в шкірі Морта. Уламок шрапнелі розрізав йому сосок мало не навпіл. Розпечена куля також підпалила просочену бензином ватинову прокладку запальнички. І все ж, поки копи наближалися, стрілець лежав непорушно. Той, котрий у нього не стріляв, все наказував людям: не підходити, стояти на місці, не підходити, чорт забирай.
«Я горю! — заверещав Морт. — Горю, погаси! Погаси! ПОГАСИИИИИ…»
Стрілець лежав спокійно, дослухаючись до шурхотіння черевиків стрільців на хіднику, не зважаючи на Мортові лементи, намагаючись не звертати уваги на вуглину, що зненацька зайнялася в нього на грудях і запах горілої плоті.
Поліцейський вставив носок черевика йому під грудну клітину, і коли нога в черевику піднялася, стрілець дозволив перевернути себе на спину. Очі Джека Морта були розплющені. Риси обличчя розслаблені. Попри те, що залишки запальнички зайнялися й горіли, жодних ознак людини, що пронизливо кричала всередині, не було видно.
— Боже, — пробурмотів хтось із людей, — чувак, ти що, стріляв трасувальними кулями?
Із дірки в лацкані Мортового піджака курився маленький охайний димок. Довкола країв дим просочувався потворнішими плямами. Коли просочений бензином ватин у розтрощеному «Ронсоні» розгорівся по-справжньому, поліцейські відчули запах горілої плоті.
І тут Енді Стонтон, котрий досі демонстрував блискучі результати, припустився помилки. За таку недбалість Корт відправив би його додому, перед цим надравши вуха. Вчитель навіть не став би зважати на його попередні успіхи, а сказав би, що однієї помилки в більшості випадків цілком досить, аби тебе вбили. Стонтон міг застрелити цього типа — жоден поліцейський не знає, чи спроможний він на таке, доки обставини не змусять його це з'ясувати, — але думка про те, що його куля незрозуміло в який спосіб підпалила злочинця, сповнила його нерозважним страхом. Тож він без задньої думки нахилився, аби загасити вогонь, і цієї ж миті стрілець ногою врізав йому в живіт. Стонтон встиг лише помітити, що очі мертвого (він міг би заприсягтися, що вони були неживі) дивляться на нього цілком свідомим поглядом.
Стонтон відлетів назад і повалився на свого напарника. Пістолет випав у нього з руки. Свою зброю Вівер тримав міцно, однак тієї миті, коли йому нарешті вдалося звільнитися від Стонтона, пролунав постріл, і його пістолет зник, як помахом чарівної палички. Рука, що його тримала, заніміла, наче по ній вгатили велетенським молотом.
Тип у синьому костюмі підвівся, на кілька секунд затримав на копах погляд, а потім сказав:
— Ви молодці. Кращі за інших. Тож дозвольте дати вам пораду. Не йдіть за мною. Все майже скінчено. Мені не хочеться вас убивати.
А потім круто розвернувся і побіг до сходів, що вели під землю.
12
На сходах було повно людей, котрі спускалися, але, зачувши крики й стрілянину, почали поспіхом підніматися нагору, одержимі нездоровою цікавістю, що чомусь притаманна саме ньюйоркцям, — бажанням побачити, як усе погано, скільки жертв, скільки крові пролилося на брудний асфальт. І все ж вони якось примудрилися уникнути зіткнення з чоловіком у синьому костюмі, котрий стрімко спускався сходами. Та й не дивно. В руці у нього був пістолет, і ще один — у кобурі, обв'язаній навколо пояса.
А ще здавалося, що цей тип горів.
13
Коли сорочка, майка й піджак почали розгоратися, а розплавлене срібло запальнички вже стікало палючими струмками на живіт, Роланд усе одно не зважав на Мортові крики болю, що ставали дедалі гучнішими.
Його ніздрі вловлювали запах брудного рухомого повітря. Ревіння поїзда, що наближався, наростало.
Уже майже час, скоро настане слушна мить — мить, коли він або видобуде трьох, або втратить усе. Удруге в житті він відчув, як навколо його голови тремтять і обертаються світи.
Спустившись на платформу, він викинув пістолет. Розстебнув штани Джека Морта й недбало спустив їх. Під ними виявилася пара білих трусів, схожих на панталони повії. Роздумувати з приводу цієї нісенітниці часу не було. Якщо він не поспішить, то може взагалі більше не хвилюватися про те, аби не згоріти живцем. Кулі в кишені нагріються так сильно, що вибухнуть, а разом з ними — й це тіло.
Стрілець запхав коробки з набоями в труси, вийняв флакон «Кефлексу» й відправив його до куль. Тепер з-під трусів гротескно випиналися горби. Роланд звільнився від піджака, який лизали язики полум'я, проте не завдав собі клопоту зняти підпалену сорочку.
Він чув ревіння поїзда, що стрімко наближався до платформи, бачив світло фар. Він ніяк не міг знати, що це поїзд, який їздив тим самим маршрутом, як і той, котрий переїхав Одетту. Але це знання йому передалося. Коли йшлося про вежу, доля ставала так само милосердною, як запальничка, що врятувала йому життя, й болісною, як пожежа, що її спричинило диво. Подібно до коліс поїзда, що під'їжджав до станції, доля рухалася логічною і нищівно-брутальною траєкторією, курсом, якому могли протистояти тільки ніжність і сталь.
Підтягнувши Мортові штани, Роланд знову побіг, ледь помічаючи людей, що притьмом забиралися з його дороги. Кисень повітря підживлював пожежу, тож спочатку зайнявся комір сорочки, а потім і волосся запалало. Важкі коробки в трусах Морта весь час били йому по яйцях й чавили їх, живіт скручувало від нестерпного болю. Він — цей чоловік, що рухався, мов метеор, — перестрибнув через турнікет. «Погаси вогонь! — верещав Морт. — Погаси, поки я не згорів!»
«Ти мусиш згоріти, — похмуро подумав стрілець. — Те, що з тобою станеться, милосердніше, ніж ти насправді заслуговуєш».
«Про що це ти? ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?»
Стрілець не відповів, просто повністю відключився від Морта і рвонув до краю платформи. Відчувши, що одна з коробок скоро вислизне зі сміховинних трусиків каналії, він змушений був притримувати її рукою.
Кожна дещиця його ментальної сили тепер була спрямована до Дами. Роланд уявлення не мав, чи почує вона цей телепатичний наказ, а якщо почує, то чи підкориться, однак посилав сигнал — стрімку, гостру стрілу думки:
«ДВЕРІ! ПОДИВИСЯ У ДВЕРІ! НЕГАЙНО! НЕГАЙНО!»
Станція сповнилася розкотистим громом поїзда. Якась жінка пронизливо закричала: «О Господи, він зараз стрибне!» Хтось ухопив його за плече, намагаючись втримати. Але Роланд у тілі Джека Морта перестрибнув жовту обмежувальну лінію й пірнув через край платформи. І влав на колію, прикриваючи долонями пах, де зберігався багаж, який потрібно було взяти з собою… якщо, звісна річ, стрілець устигне вчасно вибратися з тіла Морта. Падаючи, він знову покликав її — їх:
«ОДЕТТО ГОЛМС! ДЕТТО ВОЛКЕР! ДИВІТЬСЯ!»
І в ту мить, коли він їх покликав, коли поїзд, з нещадною швидкістю сріблясто обертаючи колесами, налетів на нього, стрілець нарешті повернув голову і подивився в двері.
Просто їй в обличчя.
«Два обличчя!
Обидві, я бачу їх обох одночасно…»
— НІІІ! — верескнув Морт, і в останню мить перед тим, як на нього наїхав поїзд, перерізавши навпіл не над колінами, а на рівні пояса, Роланд кинувся до дверей… в прохід.
Джек Морт помер на самоті.
Біля Роландового фізичного тіла з'явилися коробки з набоями й флакон піґулок. Спочатку судорожно вхопивши їх руками, він розслабився. Стрілець примусив себе звестися на ноги, розуміючи, що знову став собою, опинився у власному хворому, охопленому лихоманкою тілі. До його вух долинули крики Едді Діна й Одетти — жінка кричала двома голосами. Лише на мить перевівши на неї погляд, він побачив, що слух не надурив його: одна жінка стала двома. Обидві були безногі, темношкірі, обидві надзвичайно вродливі. Проте одна з них була каргою з потворною душею, яку зовнішня врода не тільки не приховувала, але й підкреслювала.
Роланд пильно дивився на цих близнючок, які насправді були не сестрами, а позитивним і негативним боками особистості однієї й тієї самої жінки. У його погляді було щось лихоманкове, гіпнотичне.
А тоді Едді знову закричав, і стрілець побачив, як із хвиль викочуються омариська та повільно підбираються до того місця, де зв'язаного й безпомічного хлопця залишила Детта.
Сонце сіло. Спустилася пітьма,
14
Детта побачила себе в дверному проході, побачила себе своїми очима, побачила себе очима стрільця, і відчуття переміщення, що зненацька нею оволоділо, було таким самим, як і в Едді, тільки значно бурхливішим.
Вона була тут.
І водночас там, у очах стрільця.
Чула, що наближається поїзд.
«Одетто!» — закричала вона, раптом зрозумівши все: хто вона така і коли все сталося.
«Детто!» — закричала вона, зненацька зрозумівши все: хто вона така і хто це зробив.
Миттєве відчуття, що її вивертає назовні… а потім інше, тільки значно болісніше.
Її розривало на частини.
15
Роланд важко посунув униз невисоким схилом до місця, де лежав Едді. Рухався він, як людина, що лишилася геть без кісток. Коли один із омарів зачепив клешнею обличчя Едді й хлопець пронизливо скрикнув, стрілець ударом ноги відкинув потвору геть. Незграбно, наче на іржавих шарнірах, він нахилився і вхопив Едді за руку. Почав було тягнути його назад, подалі від води, але виявилося, що вже запізно, йому забракло сили, вони дістануться до Едді, чорт, та до них обох дістануться…
Одне з потворних омариськ спитало в Едді: «Дид-е-чик?» — і відчикрижило клапоть від штанів разом зі шматком живої плоті. Едді знову закричав. Спробував крикнути ще, але зі здушеної глотки не вирвалося ні звуку. Мотузка з Деттиними вузлами впиналася йому в горло.
Тепер потвори оточували їх кільцем і все наближалися, нетерпляче клацаючи клешнями. Стрілець вклав залишок своїх сил в останній ривок… і впав на спину. Він чув, як, клацаючи клешнями, зі своїми пекельними питаннями наближаються страховиська. «Може, не так усе й погано, — подумав Роланд. — Я поставив на кін усе і втратив також усе».
Грім власних револьверів сповнив стрільця тупим здивуванням.
16
Дві жінки лежали обличчям до обличчя, трохи піднявши тіла, наче змії, що готуються напасти, вчепившись пальцями з ідентичними відбитками в шиї з однаковими зморшками.
Та жінка намагалася її вбити, але вона була несправжньою, не справжнішою од дівчинки. То був сон, що наснився їй після того, як на голову впала цеглина… та тепер сон став реальністю, сон уп'явся кігтями їй у горло й хотів задушити, поки стрілець намагався врятувати свого друга. Втілення сну голосно матюкалося й плювало слиною їй в обличчя. «Я взяла синю тарілку бо та тітка запроторила мене в лікарню а ще тому що мені не подарували особливої тарілки і я розтрощила її бо її тре' було роздовбати і коли я побачила того білого хлопця якому могла врізати то і йому вмазала як слід Я б'ю білих хлопців бо їх тре' лупити Я тирила в магазинах те що білі вважають особливим поки брати й сестри пухнуть з голоду в Гарлемі а щури жеруть їхніх малюків це я зробила, ти, сучко драна, чуєш, я, я… я!.. я!..»
«Треба її вбити», — подумала Одетта й зрозуміла, що не зможе. У неї не було шансів вбити цю відьму й вижити, так само, як і відьма не могла задушити її й спокійно піти геть. Вони могли задушити одна одну, поки Едді й
(Роланда) / (Справжнього Мерзотника)
того, хто їх покликав сюди, з'їдали живцем там унизу, біля води. Так усім їм настав би кінець. Або ж вона могла
(любов) / (ненависть)
відпустити горло супротивниці.
Одетта так і вчинила, не звертаючи уваги на несамовиті руки, що міцно стискали їй горло. Замість душити своїми руками, вона стисла Детту в обіймах.
«Ні, сучко ти погана! — заверещала Детта, проте цей крик був безмежно складним, сповненим водночас ненависті й подяки. — Дай мені спокій, відчепися від мене…»
В Одетти не лишилося голосу, аби відповісти. В ту мить, коли Роланд ногою швиргонув першого нападника геть, à інший підкрався поласувати шматком руки Едді, вона змогла тільки прошепотіти на вухо жінці-відьмі: «Я люблю тебе».
Руки стислися в смертельній хватці… а потім ослабли.
Зникли.
Її знову вивертало назовні… а потім враз все змінилося, благословенна цілісність поєднала обидві її половини. Уперше відтоді, як чоловік на ймення Джек Морт скинув цеглину на голову дитині, яка стала жертвою тільки тому, що білий водій таксі зиркнув на них і поїхав геть (і тому, що її батько в своїй гордині не схотів повторити спробу, бо боявся, що йому відмовлять удруге), вона стала одним цілим. Вона була Одеттою Голмс, але інша?…
«Ану в темпі, сучко! — заволала Детта… але її, Одеттиним голосом. Вони з Деттою стали одним цілим. Їй доводилося бути й однією людиною, і двома, а тепер стрілець видобув із неї третю. — Поквапся, а то ними там зараз повечеряють!»
Вона подивилася на патрони. Часу заряджати ними револьвери не було. Поки вона впорається, все буде скінчено. Все, що їй лишалося, — надія.
«А може, є інший вихід?» — спитала вона в самої себе. Й витягла револьвери.
І раптом у її коричневих руках грянув грім.
Едді побачив, що одна з потвор нависла над його обличчям. Зморщені очі були порожні, однак у них виблискували потворні спалахи життя. Клешні вже тягнулися до обличчя здобичі.
«Дод-е…» — почала потвора, і тут її розірвало на шматки.
Роланд побачив, як один з омарів підбирається до його лівої руки, якою він махав, відганяючи потвор, і подумав: «Тепер і лівої не буде…» — але омарисько розлетілося в темному повітрі бризками панцира й зелених кишок.
Розвернувшись, він побачив жінку, від вроди якої перехоплювало подих, а від люті стигло серце.
— ПІДХОДЬТЕ, КОЗЛИ! — кричала вона. — НУ Ж БО, ПІДХОДЬТЕ! НАПАДАЙТЕ НА НИХ! Я ВАШІ ПОГАНІ ОЧИСЬКА ВАМ ЧЕРЕЗ СРАКИ ПОВИБИВАЮ!
Вона підстрелила третього, що швидко повз між широко розставленими ногами Едді, маючи на меті водночас підживитися і каструвати його. Почвара розлетілася, наче у грі в «блішки».
Роланд давно підозрював, що в цих омарів був якийсь розум у зародковому стані. Тепер він у цьому переконався.
Інші потвори поволі відступали.
В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.
Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.
А тим часом Едді задихався.
Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.
А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.
— Я цим займуся. — В її руці був ніж… його ніж.
«Займешся чим? — подумав він, помалу непритомніючи. — Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»
— Хто ти? — прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.
— У мені три жінки, — почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. — Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.
Він знав, що вона його поцілувала, однак потім Роланда поглинула пітьма, і тільки її він знав протягом довгого часу.
1
У той самий час, коли нижній край сонця в світі Роланда торкнувся поверхні Західного моря й на воді, простираючись до того місця, де лежав зв'язаний, наче індичка, Едді, спалахнув яскраво-золотистий вогонь, офіцери О'Мейра й Дилівен повільно почали приходити до тями у світі, звідки Едді забрали.
— Зніміть з мене наручники, будь ласочка, — смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.
— Де він? — ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.
От блін.
У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань — чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.
«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», — подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю в живіт всадив залюбки», але поки що стріляти в Жирдяя Джонні йому було нічим, адже так? Уся зброя в цій крамниці була прикріплена ланцюгами, а його й Карлів пістолети забрав прибацаний в окулярах із золотою оправою, ненормальний, що наче скидався на порядного громадянина. Причому зробив це так легко, як сам О'Мейра міг би відняти пукалку в дитини.
Не закінчивши фразу, він узяв ключі й зняв наручники. В кутку крамниці валявся «маґнум-357», який закинув туди Роланд. О'Мейра помітив його і підібрав. Кобура була замалою для такого револьвера, тож полісмен запхнув його за пояс.
— Гей, то моє! — пробекав Жирдяй Джонні.
— Точно? Тобі повернути? — О'Мейрі доводилося говорити повільно. Голова просто розколювалася. Все, що йому хотілося тієї миті, — знайти пана Окуляри-в-золотій-оправі й прибити його гвіздками до стіни. Тупими гвіздками. — Я чув, у «Аттиці» полюбляють таких товстунчиків, як ти, Джонні. У них там навіть вираз такий є: «Чим більша сідушка, тим краща подружка». То ти точно хочеш отримати його назад?
Жирдяй Джонні мовчки відвернувся, та О'Мейра встиг помітити сльози в його очах і мокру пляму на штанях. Жалю він не відчув.
— Де він? — хрипким, натужним голосом спитав Карл Дилівен.
— Пішов, — глухо сказав Джонні. — Це все, що я знаю. Пішов. Я думав, він мене вб'є.
Дилівен поволі зводився на ноги. Торкнувшись щоки, відчув щось липке й мокре. На пальцях була кров. Чорт. Він простягнув руку до пістолета і все мацав та мацав, навіть після того, як пальці запевнили його, що пістолета й кобури нема. В О'Мейри просто боліла голова. Дилівен почувався, наче всередині його голови хтось влаштував ядерний полігон.
— Той чувак забрав мого пістолета, — сказав він О'Мейрі. Його голос звучав так глухо, що деякі слова годі було розібрати.
— Ласкаво просимо до клубу.
— Він досі тут? — Дилівен ступив крок до О'Мейри, і його занесло вліво, наче він ішов палубою корабля в сильний шторм. Але він спромігся вирівнятися.
— Ні.
— Давно? — Дилівен подивився на Жирдяя Джонні, але той не відповів. Можливо, тому, що Жирдяй стояв до них спиною і подумав, що Дилівен звертається до напарника. І Дилівен, котрий і за сприятливіших обставин не вирізнявся врівноваженістю, гаркнув на товстуна, хоча від крику голова, здавалося, готова була розлетітися на тисячу шматочків: — Я, здається, до тебе звертаюсь, ти, жирна свиня! Давно той недоносок пішов?
— Мабуть, хвилин п'ять тому, — тупо сказав Жирдяй Джонні. — Забрав його патрони і ваші пістолети. — Він помовчав. — Заплатив за набої. Я був у шоці.
«П'ять хвилин», — подумав Дилівен. Приїхав той чувак на таксі. Сидячи в патрульній машині й сьорбаючи каву, вони бачили, як він виходив. Наближалася година пік. О цій порі піймати таксі досить важко. А може…
— Ходімо, — сказав він Джорджеві О'Мейрі. — У нас ще є шанс взяти його за одне місце. А зброю візьмемо у цієї шльондри…
О'Мейра продемонстрував магнум. Спочатку Дилівен побачив два револьвери, а потім вони повільно злилися в одне ціле.
— Добре. — Дилівен приходив до тями, не одразу, а помалу, як боксер-профі, що зазнав сильного удару в щелепу. — Хай буде у тебе. Я візьму рушницю в машині. — Він рушив у напрямку дверей, та цього разу не просто похилився вбік: його хитнуло так, що довелося вхопитися розчепіреними пальцями за стінку, аби втримати рівновагу.
— З тобою все буде добре? — із сумнівом спитав О'Мейра.
— Тільки якщо ми його впіймаємо, — відповів Дилівен.
І вони вийшли. Жирдяй Джонні зрадів, що вони нарешті зникли. Не так сильно, як тішився через відхід монстра у синьому костюмі, але майже. Майже так само сильно.
2
Дилівену й О'Мейрі навіть не спало на думку обговорювати, у якому напрямку рушив злочинець, коли вийшов зі збройової крамниці. Достатньо було просто послухати повідомлення диспетчера.
— Дев'ятнадцять, — невтомно повторював жіночий голос. Пограбування, застосовано вогнепальну зброю. Дев'ятнадцять, дев'ятнадцять. Координати: Вест-Сайд, Сорок дев'ята вулиця, 395, аптека Каца, прикмети злочинця: високий, волосся світле, синій костюм…
«Стрілянина, — подумав Дилівен, і голова в нього розболілася ще сильніше. — Цікаво, він стріляв із Джорджевого чи з мого? А може, й з обох. Якщо цей мішок із лайном когось убив, нам кінець. Хіба що ми його впіймаємо».
— Погнали, — коротко кинув він О'Мейрі, котрому не потрібно було повторювати двічі. Він так само добре розумів ситуацію, як і Дилівен. Патрульна машина із ввімкненими блималками й сиреною з вереском шин увірвалася в потік транспорту. Починалася година пік, і на дорогах утворюватися затори, тому машина в О'Мейри їхала двома колесами у водостічній канаві, а іншими двома — на тротуарі. Пішоходи розліталися в різні боки, як налякані куріпки. Він підрізав заднє крило вантажівки з продуктами, що намагалася вклинитися в Сорок дев'яту. Попереду на тротуарі виднілися блискучі осколки скла. До вух обох поліцейських долинало різке рипуче завивання сигналізації. Пішоходи ховалися в дверних проходах і за купами сміття, проте мешканці квартир на горішніх поверхах безстрашно висовувалися з вікон, так, наче це було якесь особливо захопливе телешоу. Чи кіносеанс безкоштовного перегляду.
В усьому кварталі не було жодного автомобіля. Таксі й мешканці передмість кинулися врозтіч.
— Сподіваюся, він досі там, — сказав Дилівен, за допомогою ключа відімкнув короткі сталеві тримачі довкола приклада й ствола помпової рушниці, що кріпилася під приладовою панеллю, і зняв її з затискачів. — Сподіваюся, що той смердючий вилупок досі там.
І жоден із них не тямив, що коли маєш справу зі стрільцем, то краще облишити лихо, поки тихо.
3
Виходячи з аптеки Каца, Роланд відправив великий флакон «Кефлексу» туди ж, де вже лежали коробки з патронами, — до кишень піджака Джека Морта. Службовий пістолет тридцять восьмого калібру, що належав Кардові Дилівену, стрілець тримав у руці. Тримати зброю цілою і неушкодженою рукою було в біса приємно.
Почулося виття сирен, і Роланд побачив, що вулицею мчить машина. «Це вони», — подумав він і вже почав було піднімати пістолет, аж раптом згадав: це стрільці. Стрільці, що виконують свій обов'язок. Тож він розвернувся і пішов назад до крамниці алхіміка.
— Стояти, сучаро! — пронизливо закричав Дилівен. Погляд Роланда метнувся до опуклого дзеркала, і саме вчасно: він побачив, що один зі стрільців — той, у якого з вуха текла кров, — висунувся з вікна машини з дробовиком. Коли його напарник зупинив їхній екіпаж, та так, що від тертя об тротуар гумові колеса задиміли, цей стрілець різким рухом вставив у гніздо патрон.
Роланд кинувся на підлогу.
4
Кацові не потрібне було дзеркало, аби зрозуміти, що зараз буде. Спочатку божевільний чоловік, тепер шалені копи. Ой-вей.
— Лягай! — крикнув він помічникові й охоронцю Ральфу та, не чекаючи, послухаються вони чи ні, впав на коліна за прилавком.
А тоді, за мить до того, як Дилівен натиснув на гачок рушниці, на аптекаря, наче надто заповзятий футболіст, що страхує нападаючого, звалився помічник. У результаті Кац ударився головою об підлогу і зламав щелепу в двох місцях.
Крізь муку нестерпного болю, що пронизав голову наскрізь, Кац усе-таки почув постріл із дробовика, почув, як розсипалися залишки скла у вітрині, а разом з ними — лосьйони після гоління, одеколони, парфуми, ополіскувачі для рота, сиропи від кашлю та інша хрінотінь. Тисячі несумісних ароматів змішатися в один і стали пекельним смородом. 1 перш ніж знепритомніти, Кац у черговий раз попросив сто чортів у печінку своєму покійному батькові за те, що той прикував його за щиколотку до цієї триклятої аптеки.
5
Роланд побачив, як ураган пострілу змітає з вітрини флакони й коробки. Скляний ящик із хронометрами розлетівся. Майже всі годинники, що були всередині, теж розбилися, і їх уламки осяйною хмарою полетіли в глиб аптеки.
«Вони не знають, чи є всередині невинні люди, — подумав стрілець. — Не знають, та все одно стріляють із дробовика!»
Пробачати таке не можна. Гнів, що піднявся був у ньому, довелося притлумити. То стрільці. Краще вже вважати, що їхні мізки звихнулися від удару головами, ніж гадати, що вони навмисне таке зробили, не думаючи про тих, кого можуть поранити чи вбити.
Мабуть, вони чекали, що він або тікатиме, або стрілятиме у відповідь.
А стрілець натомість поповз уперед, низько пригинаючи голову. Він порізав обидві руки й коліна об уламки скла, і від болю Джек Морг отямився. Роланд зрадів, що Морт повернувся.
Він йому знадобиться. А до Мортових рук і колін йому було байдуже. Стрілець легко переносив біль, і до того ж тіло цього монстра заслуговувало на значно гірші поранення, ніж здобуло тепер.
Він доповз до скляної вітрини, точніше, до того, що від неї лишилося, й опинився праворуч від дверей. Там і припав до підлоги, скрутившись у клубок. Пістолет, що був у правій руці, стрілець поклав назад у кобуру.
Він не знадобиться.
6
— Що ти робиш, Карле? — закричав О'Мейра. Уява раптом намалювала йому картину — заголовок у «Дейлі Ньюс»: ПІД ЧАС СТРІЛЯНИНИ У ВЕСТ-САЙДСЬКІЙ АПТЕЦІ КУЛІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ОБІРВАЛИ ЧОТИРИ ЖИТТЯ.
Не звертаючи на нього уваги, Диліван загнав у дробовик іще один патрон.
— Беремо цього гівнюка.
7
Усе сталося саме так, як і передбачав стрілець.
Розлючені за те, що їх обвів навколо пальця і роззброїв чоловік, котрий на вигляд здавався їм не більш небезпечним, ніж інші ягнята на вулицях цього міста без кінця й краю, поліцейські, які досі нетвердо стояли на ногах від зіткнення головами, рвонули вперед. Ідіот, що стріляв із дробовика, мчав попереду. Вони бігли, трохи зігнувшись, як солдати, що атакують позиції ворога, та це була єдина поступка, яку вони зробили думці про те, що їхній супротивник може досі перебувати всередині. В їхній уяві він уже давно вийшов через чорний хід і тікав провулком.
Тож вони пробігли тротуаром, хрускотячи осколками скла, і коли стрілець із дробовиком розчахнув двері, що тепер стояли без скла, та вскочив усередину, Роланд підвівся. Його руки були складені в єдиний кулак, який він і звалив на потилицю офіцера Карла Дилівена.
Пізніше, даючи свідчення перед слідчими, Дилівен стверджуватиме, що не пам'ятає нічого після того, як став навколішки в крамниці Клеменца й побачив під прилавком гаманець злочинця. Члени слідчого комітету вирішать, що, зважаючи на обставини, така втрата пам'яті в біса зручна, і Дилівен легко відбудеться шістдесятиденним усуненням від виконання службових обов'язків й позбавленням на цей період заробітної платні. Втім, Роланд би йому повірив і за інших обставин (наприклад, якби цей дурень не розрядив дробовика в крамницю, де могло бути повно невинного люду), навіть поспівчував би. Коли тобі за півгодини двічі сильно дають по довбешці, навряд чи можна сподіватися, що мізки залишаться неушкодженими.
Коли Дилівен, раптово обм'якнувши, наче мішок вівса, упав, Роланд забрав з його ослаблих рук дробовик.
— Стояти! — заверещав О'Мейра, у його голосі змішалися злість і переляк. Він почав піднімати магнум Жирдяя Джонні, але Роландові підозри справдилися: стрільці в цьому світі були жалюгідно неповороткими. За цей час він міг би тричі застрелити О'Мейру, та в цьому не було потреби. Роланд просто розмахнувся, рушниця накреслила в повітрі круту дугу, і ствол з глухим гепанням опустився на ліву щоку О'Мейри. Звук, що пролунав, нагадував відлуння од контакту бейсбольної бити з м'ячем, що стрімко летить уперед. Вся нижня частина обличчя О'Мейри миттєво змістилася на два дюйми праворуч. Аби знову зібрати його докупи, знадобиться три операції й чотири сталеві гачки. Якусь мить він стояв, не в змозі повірити в те, що сталося, а потім очі закотилися аж до самих білків. Коліна О'Мейри підігнулися, і він упав.
Роланд стояв у дверях, не звертаючи уваги на сирени, що наближалися. Переломивши дробовик, він поторсав механізм накачування повітря й викинув усі масивні червоні патрони на тіло Дилівена. А потім до патронів приєдналася і рушниця.
— Ти небезпечний дурень, якого слід було б відправити на захід, — сказав стрілець, звертаючись до непритомного чоловіка. — Ти забув обличчя свого батька.
Переступивши через тіло, він підійшов до екіпажа стрільців, двигун якого досі працював вхолосту. Роланд заліз усередину через дверцята пасажирського сидіння й ковзнув за кермо.
8
«Ти зможеш вести цей екіпаж?» — спитав він у верескучої белькотливої істоти, що звалася Джеком Мортом.
Ясної відповіді він не отримав — Морт не переставав кричати. Стрілець зрозумів, що це істерія, однак не зовсім щира. Джек Морт влаштував істерику навмисне, аби уникнути будь-якої розмови з цим потойбічним викрадачем.
«Слухай, — сказав йому стрілець. — У мене вистачить часу для того, щоби сказати ці слова — та й усе інше — рівно один раз. Мій час майже вичерпався. Якщо ти не даси відповіді на моє питання, я виб'ю тобі праве око великим пальцем твоєї правої руки. Я зажену його до упору, а потім вийму твоє очне яблуко з черепа і витру його об сидіння, як козу з носа. Мені цілком вистачить й одного ока. Врешті-решт, це ж не моє око».
Він не міг збрехати Мортові так само, як і Морт — йому. Їхні стосунки були холодними і небажаними з обох боків, однак інтимнішими, ніж найбільш пристрасний акт статевого кохання. Врешті-решт, це було не злиття тіл, а повне поєднання розумів.
Роланд мав на увазі саме те, що сказав.
І Морт це розумів.
Істерика різко припинилася. «Зможу», — сказав Морт. Це була єдина розумна відповідь, яку Роланд зумів видобути з Морта відтоді, як з'явився у нього в голові.
То вперед.
Куди їхати?
Ти знаєш місце, яке називається «Віллідж»?
Так.
Їдь туди.
Куди саме у «Віллідж»?
Поки що просто їдь.
Якщо ввімкнути сирену, поїдемо швидше.
Чудово. Вмикай. І ті ліхтарі, що блимають, теж.
Уперше відтоді, як він перебрав на себе контроль над Мортом, Роланд трохи відійшов назад і дозволив йому керувати тілом. Коли голова M орта повернулася, аби розгледіти приладову панель патрульної машини Дилівана й О'Мейри, Роланд дивився, як вона повертається, але не був ініціатором цієї дії. Та якби замість безтілесного ка він був би фізичною істотою, то вже стояв би навшпиньки, готовий за найменших ознак повстання вистрибнути вперед і взяти на себе контроль.
Та заколоту не було. Цей чоловік убив і скалічив бозна-скільки невинних людей, але не мав жодного наміру втрачати своє дорогоцінне око. Він поклацав перемикачами, натиснув на якийсь важіль, і вони раптом зрушили з місця. Завила сирена, і стрілець побачив, що на передній частині екіпажа пульсує одсвіт червоних вогнів.
«Їдь швидко», — похмуро скомандував Роланд.
9
Незважаючи на блималки, сирену й дудніння клаксона, на який Джек Морт тиснув не перестаючи, доїхати до Грінвіч-Віллідж їм вдалося лише за двадцять хвилин, бо саме була година пік. Надії Едді Діна в світі стрільця поступово руйнувалися, як дамба в зливу. Невдовзі вони зовсім зникнуть.
Море вже поглинуло половину сонця.
«Ну, — сказав Джек Морт, — ми на місці». Він говорив правду (збрехати йому б не вдалося), але для Роланда навколишній пейзаж наче й не змінився: те саме нагромадження будівель, людей і екіпажів. Своїм нескінченним гудінням і згубними випарами екіпажі не тільки запруджували вулиці, але й отруювали повітря. Стрілець подумав, що пари піднімалися від палива, яке спалювали екіпажі. Дивно, що ці люди взагалі жили, а їхні жінки народжували нормальних дітей, а не таких потвор, як ті Пришелепкуваті Мутанти з підгірного краю.
«Куди тепер?» — спитав Морт.
А це найважче. Стрілець приготувався — настільки добре, наскільки зміг.
«Вимкни сирени й блималки. Зупинися біля хідника».
Морт поставив патрульну машину біля пожежного гідранта. «У цьому місті є підземні залізничні колії, — сказав стрілець. — Я хочу, щоб ти відвів мене на станцію, де ці поїзди зупиняються й впускають та випускають пасажирів».
«На котру з них?» — спитав Морт. Ця думка забарвилася в колір душевної паніки. Морт нічого не міг приховати від Роланда, як і Роланд — від Морта. А навіть якщо й міг, то ненадовго.
«Кілька років тому — не знаю, скільки — на одній із цих підземних станцій ти штовхнув під колеса поїзда молоду жінку. Туди ти мене й відведеш».
Слідом за цим настала нетривала, але запекла боротьба. Стрілець переміг, проте довелося докласти на диво багато зусиль. Особистість Джека Морта була по-своєму роздвоєна, як і Одеттина. Шизофреніком, на відміну від неї, Морт не був: він чудово знав, чим час від часу займається. Але своє потаємне «я» — ту частину своєї особистості, яка була Штовхачем, — він приховував так само ретельно, як казнокрад — награбоване добро.
«Веди мене туди, недолюдку», — повторив стрілець. І знову почав поволі підносити великий палець руки Морта до правого ока. Коли до ока лишалося вже менше половини дюйма, а палець не припиняв руху, Морт здався.
Його права рука знову взялася за важіль біля керма, і вони поїхали в напрямку станції «Крістофер-стрит», де три роки тому славетний поїзд А відрізав ноги жінки на ім'я Одетта Голмс.
10
— Ти тільки глянь, — сказав патрульний Енді Стонтон своєму напарникові Норрісу Віверу, спостерігаючи, як синьо-біла машина Дилівена й О'Мейри зупинилася за півкварталу від них. Місця для паркування не було, і водій не завдав собі клопоту його пошукати. Він просто поставив автомобіль у другому ряду, зовсім не переймаючись тим, що транспорт позаду нього силкуватиметься проїхати крізь вузьку щілину. Так цівка крові намагається проникнути в серце, безнадійно забите холестерином.
Вівер перевірив номери на боку біля правої передньої фари. 744. Так, саме цей номер вони отримали від диспетчера.
Блималки працювати, й усе виглядало досить-таки кошерно — поки не відчинилися дверцята й не вийшов водій. Так, на ньому був синій костюм, але не того штибу, на який нашивають золотисті ґудзики й прикріплюють срібний значок. Черевики також не були поліцейськими (якщо тільки Стонтон і Вівер не проґавили спеціального розпорядження, в якому офіцерам наказувалося, що віднині й назавжди службові черевики мусять мати марку «Ґуччі»). Але це навряд чи. На правду більше скидалося інше: це той навіжений, що викрав поліцейську машину на окраїні. Він виліз, не зважаючи на гудіння клаксонів і гнівні крики водіїв, що намагалися його об'їхати.
— Прокляття! — видихнув Енді Стонтон.
«Наближатися з великою обережністю, — сказав тоді диспетчер. — Цей чоловік озброєний і вкрай небезпечний». У диспетчерів завжди були такі голоси, наче їм так нудно, як нікому в світі, — й Енді Стонтон добре знав, що так воно і є, — тому слово «вкрай», вимовлене мало не з благоговінням, застрягло у його свідомості, як скабка.
Уперше за чотири роки служби в поліції витягти пістолет, він глянув на Вівера. Вівер теж дістав зброю. Вони стояли біля крамниці делікатесів, приблизно за тридцять футів від сходинок, що вели до підземної залізниці. Обоє були знайомі досить давно, аби працювати злагоджено — так можуть діяти тільки копи й професійні солдати. Без зайвих слів вони відступили назад у дверний прохід крамниці «Делікатеси», тримаючи пістолети дулом догори.
— Підземка? — спитав Вівер.
— Ага. — Погляд Енді метнувся до входу. Година пік була в розпалі, і сходами підземки текла лавина люду, що поспішав на свої поїзди. — Треба брати його зараз, поки він не злився з натовпом.
— Давай!
Ідеальним тандемом вони виступили з дверей. Роланд одразу впізнав би в них стрільців і супротивників, значно небезпечніших за перших двох. Ці були молодші, до того ж (хоч Роланд цього й не знав) якийсь невідомий диспетчер назвав його «вкрай небезпечним», а для Енді Стонтона й Норріса Вівера це перетворювало його на лютого тигра. «Якщо він не зупиниться, коли я йому накажу, він труп», — подумав Енді.
— Стояти! — закричав він, різко присідаючи й виставляючи вперед пістолет, затиснутий обома руками. Вівер поряд із ним зробив те саме. — Поліція! Руки за го…
Закінчити наказ він не, встиг, бо тип побіг у напрямку сходів до підземки. Швидкість, яку він раптово розвив, здавалася надприродною. Проте Енді Стонтон уже завівся, та так, що стрілки на всіх його циферблатах показували зараз на максимальні позначки. Він крутнувся на підборах, відчуваючи, як усі його емоції сковує шар криги. Роланду це відчуття було знайоме. В подібних ситуаціях він переживав це безліч разів.
Енді трохи провів чоловіка, що біг, під прицілом, а потім натиснув на гачок свого пістолета. Чоловік у синьому костюмі крутнувся, силкуючись втриматися на ногах. І впав на тротуар. Мешканці передмість, котрі ще кілька секунд тому думали тільки про те, як би сісти на поїзд і доїхати додому, з криками, як налякані куріпки, кинулися врозтіч. Так вони відкрили для себе, що для виживання потрібне дещо більше, ніж поїзд, що прямує на окраїну.
— Бля, напарнику, — видихнув Норріс Вівер. — Ти його порішив.
— Знаю, — відповів Енді. Його голос навіть не затремтів. Стрілець був би в захопленні. — Ходімо побачимо, ким він був.
11
«Я мертвий! — не перестаючи лементував Джек Морт. — Я мертвий, це ти винен, що мене вбили, я мертвий, я…»
«Ні, — відповів стрілець. Крізь очі, що звузилися до щілин, він побачив копів з пістолетами напоготові. Поліцейські наближалися до тіла Морта. Молодші й спритніші, ніж ті, що сиділи в екіпажі біля зброярської крамниці. Спритніші. І принаймні один із них вмів з біса добре стріляти. Морт — а разом з ним і Роланд — напевно, мертвий, помирає чи дістав тяжке поранення. Енді Стонтон стріляв на ураження, і його куля прошила лівий лацкан Мортового піджака, пробила нагрудну кишеню сорочки Морта — але далі не пройшла. Життя обох чоловіків, як того, що був усередині, так і того, кому належало тіло, були врятовані завдяки Мортовій запальничці.
Сам Морт не псував собі здоров'я, а от його шеф — чию посаду Морт потай сподівався зайняти наступного року приблизно о цій порі — курив. Тому Морт придбав у крамниці «Данхіл» срібну запальничку за двісті доларів. Він не підносив запальничку панові Фремінгему щоразу, коли той у його присутності засовував собі до рота сигарету — надто вже це скидалося б на підлабузництво. Лише час від часу… і зазвичай коли поряд був хтось із вищого начальства, хтось, хто зміг би оцінити: а) ненав'язливу ввічливість Джека Морта, б) добрий смак Джека Морта.
Розумні люди дуже завбачливі.
Цього разу завбачливість врятувала життя йому й Роландові. Замість серця Морта (звичайного, як у всіх — на щастя, пристрасть Морта до знаних марок з гарною репутацією під шкіру не проникала) куля Стонтона влучила в срібну запальничку і розплющилася об неї.
Але біль він, ясна річ, усе одно відчув. Коли в тебе влучить куля великого калібру, дешево відбутися не вийде. Запальничку з такою силою ввігнало в груди Морта, що утворилася вм'ятина. Розплющившись, запальничка розірвалася, проривши неглибокі борозни в шкірі Морта. Уламок шрапнелі розрізав йому сосок мало не навпіл. Розпечена куля також підпалила просочену бензином ватинову прокладку запальнички. І все ж, поки копи наближалися, стрілець лежав непорушно. Той, котрий у нього не стріляв, все наказував людям: не підходити, стояти на місці, не підходити, чорт забирай.
«Я горю! — заверещав Морт. — Горю, погаси! Погаси! ПОГАСИИИИИ…»
Стрілець лежав спокійно, дослухаючись до шурхотіння черевиків стрільців на хіднику, не зважаючи на Мортові лементи, намагаючись не звертати уваги на вуглину, що зненацька зайнялася в нього на грудях і запах горілої плоті.
Поліцейський вставив носок черевика йому під грудну клітину, і коли нога в черевику піднялася, стрілець дозволив перевернути себе на спину. Очі Джека Морта були розплющені. Риси обличчя розслаблені. Попри те, що залишки запальнички зайнялися й горіли, жодних ознак людини, що пронизливо кричала всередині, не було видно.
— Боже, — пробурмотів хтось із людей, — чувак, ти що, стріляв трасувальними кулями?
Із дірки в лацкані Мортового піджака курився маленький охайний димок. Довкола країв дим просочувався потворнішими плямами. Коли просочений бензином ватин у розтрощеному «Ронсоні» розгорівся по-справжньому, поліцейські відчули запах горілої плоті.
І тут Енді Стонтон, котрий досі демонстрував блискучі результати, припустився помилки. За таку недбалість Корт відправив би його додому, перед цим надравши вуха. Вчитель навіть не став би зважати на його попередні успіхи, а сказав би, що однієї помилки в більшості випадків цілком досить, аби тебе вбили. Стонтон міг застрелити цього типа — жоден поліцейський не знає, чи спроможний він на таке, доки обставини не змусять його це з'ясувати, — але думка про те, що його куля незрозуміло в який спосіб підпалила злочинця, сповнила його нерозважним страхом. Тож він без задньої думки нахилився, аби загасити вогонь, і цієї ж миті стрілець ногою врізав йому в живіт. Стонтон встиг лише помітити, що очі мертвого (він міг би заприсягтися, що вони були неживі) дивляться на нього цілком свідомим поглядом.
Стонтон відлетів назад і повалився на свого напарника. Пістолет випав у нього з руки. Свою зброю Вівер тримав міцно, однак тієї миті, коли йому нарешті вдалося звільнитися від Стонтона, пролунав постріл, і його пістолет зник, як помахом чарівної палички. Рука, що його тримала, заніміла, наче по ній вгатили велетенським молотом.
Тип у синьому костюмі підвівся, на кілька секунд затримав на копах погляд, а потім сказав:
— Ви молодці. Кращі за інших. Тож дозвольте дати вам пораду. Не йдіть за мною. Все майже скінчено. Мені не хочеться вас убивати.
А потім круто розвернувся і побіг до сходів, що вели під землю.
12
На сходах було повно людей, котрі спускалися, але, зачувши крики й стрілянину, почали поспіхом підніматися нагору, одержимі нездоровою цікавістю, що чомусь притаманна саме ньюйоркцям, — бажанням побачити, як усе погано, скільки жертв, скільки крові пролилося на брудний асфальт. І все ж вони якось примудрилися уникнути зіткнення з чоловіком у синьому костюмі, котрий стрімко спускався сходами. Та й не дивно. В руці у нього був пістолет, і ще один — у кобурі, обв'язаній навколо пояса.
А ще здавалося, що цей тип горів.
13
Коли сорочка, майка й піджак почали розгоратися, а розплавлене срібло запальнички вже стікало палючими струмками на живіт, Роланд усе одно не зважав на Мортові крики болю, що ставали дедалі гучнішими.
Його ніздрі вловлювали запах брудного рухомого повітря. Ревіння поїзда, що наближався, наростало.
Уже майже час, скоро настане слушна мить — мить, коли він або видобуде трьох, або втратить усе. Удруге в житті він відчув, як навколо його голови тремтять і обертаються світи.
Спустившись на платформу, він викинув пістолет. Розстебнув штани Джека Морта й недбало спустив їх. Під ними виявилася пара білих трусів, схожих на панталони повії. Роздумувати з приводу цієї нісенітниці часу не було. Якщо він не поспішить, то може взагалі більше не хвилюватися про те, аби не згоріти живцем. Кулі в кишені нагріються так сильно, що вибухнуть, а разом з ними — й це тіло.
Стрілець запхав коробки з набоями в труси, вийняв флакон «Кефлексу» й відправив його до куль. Тепер з-під трусів гротескно випиналися горби. Роланд звільнився від піджака, який лизали язики полум'я, проте не завдав собі клопоту зняти підпалену сорочку.
Він чув ревіння поїзда, що стрімко наближався до платформи, бачив світло фар. Він ніяк не міг знати, що це поїзд, який їздив тим самим маршрутом, як і той, котрий переїхав Одетту. Але це знання йому передалося. Коли йшлося про вежу, доля ставала так само милосердною, як запальничка, що врятувала йому життя, й болісною, як пожежа, що її спричинило диво. Подібно до коліс поїзда, що під'їжджав до станції, доля рухалася логічною і нищівно-брутальною траєкторією, курсом, якому могли протистояти тільки ніжність і сталь.
Підтягнувши Мортові штани, Роланд знову побіг, ледь помічаючи людей, що притьмом забиралися з його дороги. Кисень повітря підживлював пожежу, тож спочатку зайнявся комір сорочки, а потім і волосся запалало. Важкі коробки в трусах Морта весь час били йому по яйцях й чавили їх, живіт скручувало від нестерпного болю. Він — цей чоловік, що рухався, мов метеор, — перестрибнув через турнікет. «Погаси вогонь! — верещав Морт. — Погаси, поки я не згорів!»
«Ти мусиш згоріти, — похмуро подумав стрілець. — Те, що з тобою станеться, милосердніше, ніж ти насправді заслуговуєш».
«Про що це ти? ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?»
Стрілець не відповів, просто повністю відключився від Морта і рвонув до краю платформи. Відчувши, що одна з коробок скоро вислизне зі сміховинних трусиків каналії, він змушений був притримувати її рукою.
Кожна дещиця його ментальної сили тепер була спрямована до Дами. Роланд уявлення не мав, чи почує вона цей телепатичний наказ, а якщо почує, то чи підкориться, однак посилав сигнал — стрімку, гостру стрілу думки:
«ДВЕРІ! ПОДИВИСЯ У ДВЕРІ! НЕГАЙНО! НЕГАЙНО!»
Станція сповнилася розкотистим громом поїзда. Якась жінка пронизливо закричала: «О Господи, він зараз стрибне!» Хтось ухопив його за плече, намагаючись втримати. Але Роланд у тілі Джека Морта перестрибнув жовту обмежувальну лінію й пірнув через край платформи. І влав на колію, прикриваючи долонями пах, де зберігався багаж, який потрібно було взяти з собою… якщо, звісна річ, стрілець устигне вчасно вибратися з тіла Морта. Падаючи, він знову покликав її — їх:
«ОДЕТТО ГОЛМС! ДЕТТО ВОЛКЕР! ДИВІТЬСЯ!»
І в ту мить, коли він їх покликав, коли поїзд, з нещадною швидкістю сріблясто обертаючи колесами, налетів на нього, стрілець нарешті повернув голову і подивився в двері.
Просто їй в обличчя.
«Два обличчя!
Обидві, я бачу їх обох одночасно…»
— НІІІ! — верескнув Морт, і в останню мить перед тим, як на нього наїхав поїзд, перерізавши навпіл не над колінами, а на рівні пояса, Роланд кинувся до дверей… в прохід.
Джек Морт помер на самоті.
Біля Роландового фізичного тіла з'явилися коробки з набоями й флакон піґулок. Спочатку судорожно вхопивши їх руками, він розслабився. Стрілець примусив себе звестися на ноги, розуміючи, що знову став собою, опинився у власному хворому, охопленому лихоманкою тілі. До його вух долинули крики Едді Діна й Одетти — жінка кричала двома голосами. Лише на мить перевівши на неї погляд, він побачив, що слух не надурив його: одна жінка стала двома. Обидві були безногі, темношкірі, обидві надзвичайно вродливі. Проте одна з них була каргою з потворною душею, яку зовнішня врода не тільки не приховувала, але й підкреслювала.
Роланд пильно дивився на цих близнючок, які насправді були не сестрами, а позитивним і негативним боками особистості однієї й тієї самої жінки. У його погляді було щось лихоманкове, гіпнотичне.
А тоді Едді знову закричав, і стрілець побачив, як із хвиль викочуються омариська та повільно підбираються до того місця, де зв'язаного й безпомічного хлопця залишила Детта.
Сонце сіло. Спустилася пітьма,
14
Детта побачила себе в дверному проході, побачила себе своїми очима, побачила себе очима стрільця, і відчуття переміщення, що зненацька нею оволоділо, було таким самим, як і в Едді, тільки значно бурхливішим.
Вона була тут.
І водночас там, у очах стрільця.
Чула, що наближається поїзд.
«Одетто!» — закричала вона, раптом зрозумівши все: хто вона така і коли все сталося.
«Детто!» — закричала вона, зненацька зрозумівши все: хто вона така і хто це зробив.
Миттєве відчуття, що її вивертає назовні… а потім інше, тільки значно болісніше.
Її розривало на частини.
15
Роланд важко посунув униз невисоким схилом до місця, де лежав Едді. Рухався він, як людина, що лишилася геть без кісток. Коли один із омарів зачепив клешнею обличчя Едді й хлопець пронизливо скрикнув, стрілець ударом ноги відкинув потвору геть. Незграбно, наче на іржавих шарнірах, він нахилився і вхопив Едді за руку. Почав було тягнути його назад, подалі від води, але виявилося, що вже запізно, йому забракло сили, вони дістануться до Едді, чорт, та до них обох дістануться…
Одне з потворних омариськ спитало в Едді: «Дид-е-чик?» — і відчикрижило клапоть від штанів разом зі шматком живої плоті. Едді знову закричав. Спробував крикнути ще, але зі здушеної глотки не вирвалося ні звуку. Мотузка з Деттиними вузлами впиналася йому в горло.
Тепер потвори оточували їх кільцем і все наближалися, нетерпляче клацаючи клешнями. Стрілець вклав залишок своїх сил в останній ривок… і впав на спину. Він чув, як, клацаючи клешнями, зі своїми пекельними питаннями наближаються страховиська. «Може, не так усе й погано, — подумав Роланд. — Я поставив на кін усе і втратив також усе».
Грім власних револьверів сповнив стрільця тупим здивуванням.
16
Дві жінки лежали обличчям до обличчя, трохи піднявши тіла, наче змії, що готуються напасти, вчепившись пальцями з ідентичними відбитками в шиї з однаковими зморшками.
Та жінка намагалася її вбити, але вона була несправжньою, не справжнішою од дівчинки. То був сон, що наснився їй після того, як на голову впала цеглина… та тепер сон став реальністю, сон уп'явся кігтями їй у горло й хотів задушити, поки стрілець намагався врятувати свого друга. Втілення сну голосно матюкалося й плювало слиною їй в обличчя. «Я взяла синю тарілку бо та тітка запроторила мене в лікарню а ще тому що мені не подарували особливої тарілки і я розтрощила її бо її тре' було роздовбати і коли я побачила того білого хлопця якому могла врізати то і йому вмазала як слід Я б'ю білих хлопців бо їх тре' лупити Я тирила в магазинах те що білі вважають особливим поки брати й сестри пухнуть з голоду в Гарлемі а щури жеруть їхніх малюків це я зробила, ти, сучко драна, чуєш, я, я… я!.. я!..»
«Треба її вбити», — подумала Одетта й зрозуміла, що не зможе. У неї не було шансів вбити цю відьму й вижити, так само, як і відьма не могла задушити її й спокійно піти геть. Вони могли задушити одна одну, поки Едді й
(Роланда) / (Справжнього Мерзотника)
того, хто їх покликав сюди, з'їдали живцем там унизу, біля води. Так усім їм настав би кінець. Або ж вона могла
(любов) / (ненависть)
відпустити горло супротивниці.
Одетта так і вчинила, не звертаючи уваги на несамовиті руки, що міцно стискали їй горло. Замість душити своїми руками, вона стисла Детту в обіймах.
«Ні, сучко ти погана! — заверещала Детта, проте цей крик був безмежно складним, сповненим водночас ненависті й подяки. — Дай мені спокій, відчепися від мене…»
В Одетти не лишилося голосу, аби відповісти. В ту мить, коли Роланд ногою швиргонув першого нападника геть, à інший підкрався поласувати шматком руки Едді, вона змогла тільки прошепотіти на вухо жінці-відьмі: «Я люблю тебе».
Руки стислися в смертельній хватці… а потім ослабли.
Зникли.
Її знову вивертало назовні… а потім враз все змінилося, благословенна цілісність поєднала обидві її половини. Уперше відтоді, як чоловік на ймення Джек Морт скинув цеглину на голову дитині, яка стала жертвою тільки тому, що білий водій таксі зиркнув на них і поїхав геть (і тому, що її батько в своїй гордині не схотів повторити спробу, бо боявся, що йому відмовлять удруге), вона стала одним цілим. Вона була Одеттою Голмс, але інша?…
«Ану в темпі, сучко! — заволала Детта… але її, Одеттиним голосом. Вони з Деттою стали одним цілим. Їй доводилося бути й однією людиною, і двома, а тепер стрілець видобув із неї третю. — Поквапся, а то ними там зараз повечеряють!»
Вона подивилася на патрони. Часу заряджати ними револьвери не було. Поки вона впорається, все буде скінчено. Все, що їй лишалося, — надія.
«А може, є інший вихід?» — спитала вона в самої себе. Й витягла револьвери.
І раптом у її коричневих руках грянув грім.
Едді побачив, що одна з потвор нависла над його обличчям. Зморщені очі були порожні, однак у них виблискували потворні спалахи життя. Клешні вже тягнулися до обличчя здобичі.
«Дод-е…» — почала потвора, і тут її розірвало на шматки.
Роланд побачив, як один з омарів підбирається до його лівої руки, якою він махав, відганяючи потвор, і подумав: «Тепер і лівої не буде…» — але омарисько розлетілося в темному повітрі бризками панцира й зелених кишок.
Розвернувшись, він побачив жінку, від вроди якої перехоплювало подих, а від люті стигло серце.
— ПІДХОДЬТЕ, КОЗЛИ! — кричала вона. — НУ Ж БО, ПІДХОДЬТЕ! НАПАДАЙТЕ НА НИХ! Я ВАШІ ПОГАНІ ОЧИСЬКА ВАМ ЧЕРЕЗ СРАКИ ПОВИБИВАЮ!
Вона підстрелила третього, що швидко повз між широко розставленими ногами Едді, маючи на меті водночас підживитися і каструвати його. Почвара розлетілася, наче у грі в «блішки».
Роланд давно підозрював, що в цих омарів був якийсь розум у зародковому стані. Тепер він у цьому переконався.
Інші потвори поволі відступали.
В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.
Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.
А тим часом Едді задихався.
Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.
А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.
— Я цим займуся. — В її руці був ніж… його ніж.
«Займешся чим? — подумав він, помалу непритомніючи. — Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»
— Хто ти? — прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.
— У мені три жінки, — почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. — Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.
Він знав, що вона його поцілувала, однак потім Роланда поглинула пітьма, і тільки її він знав протягом довгого часу.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ