Коли дивишся в безодню

Розділ 3

Поки Владислав голився у ванній, я сиділа в спальні перед дзеркалом і розчісувала волосся. Було за пять хвилин одинадцята — але не ранку, як ви могли подумати, а вечора. Кілька хвилин тому троє дівчат зі штату моїх фрейлін, які допомагали мені роздягатися й розстеляли постіль, побажали нам з чоловіком на добраніч і пішли, залишивши нас до ранку вдвох.

Зараз на мені була лише напівпрозора нічна сорочка, яка зовсім не приховувала звабливих ліній мого тіла, а просто огортала їх загадковим серпанком. Завершальною частиною мого вечірнього туалету, розчісуванням, я воліла займатися сама — мені подобалося сидіти майже голою перед дзеркалом і дивитися на своє відображення, подобалося водити щіткою по своєму хвилястому білявому волоссю і з солодкою млістю думати про те, що вже за кілька хвилин я буду в ліжку з коханим — моїм казковим принцом, моїм єдиним та неповторним…

Ну, а Владислав ще від часу нашого одруження взяв собі за звичку голитися перед сном. З властивою йому чуйністю він одразу збагнув, що я, на відміну від багатьох інших жінок, не люблю чоловічої щетини, навіть одноденної, і став голити її двічі на день — зранку і ввечері. Певна річ, тепер він міг би вдаватися до маґії, що давало стійкий ефект мало не на цілий тиждень, але, як і раніше, користувався звичайною бритвою. Пояснював, що вже звик до цього ритуалу, та мене не надуриш — він просто не хотів втрачати нагоди зайвий раз засвідчити свою готовність догоджати мені. Хоча, на мій погляд, у цьому не було потреби. Цілком вистачало й того, що задля мене Владислав відмовився від іншої своєї звички — до нашої зустрічі він був затятим „совою“, зазвичай лягав спати лише після другої, а то й третьої по півночі, але після моєї появи в його житті різко змінив свій ґрафік і навчився засинати разом зі мною.

Отож ми прокидалися в більш-менш нормальний час, і в першій половині дня встигали відбути всі практичні заняття з маґії. У післяобідню пору, під керівництвом одного з маґістрів Інквізиції, ми вивчали теорію (сюди входили не лише чаклунські науки в чистому вигляді, а також їх застосування в різних царинах природознавства); а ввечері наставала черга історії, філософії, імперського та міжнародного права, інших гуманітарних дисциплін. І так — п’ять днів на тиждень, уже майже вісім місяців, відколи ми на початку травня прибули до Вічного Міста й оселилися в королівському палаці, що називався Палатинум.

Щоправда, завтра ніяких занять не планувалося. Впродовж останнього тижня християни різних конфесій, що загалом складали половину населення Імперії, а також юдеї-месіанці та представники деяких мусульманських течій, відзначали різдвяні свята, які тут, на відміну від Основи, починаються на Святвечір 21 грудня. Урочистості були надзвичайно бучними та помпезними, бо відбувалися напередодні нового тисячоліття, яке (що загальновідомо) мало розпочатись опівночі на 1 січня 2001 року. Тепер цей очевидний факт визнавали навіть ті, хто, зачарований круглою датою, зустрічав XXI сторіччя ще минулого року.

Певна річ, за таких обставин нам було важко зосередитися на навчанні, до того ж наш статус — досі невизначений, але, поза сумнівом, дуже високий, — зобов’язував нас до участі в усіх найпомітніших офіційних та напівофіційних заходах з нагоди різдвяних і новорічних свят. А крім того, післязавтра, в останній день старого року, Владиславові минало двадцять шість — і це слід було відзначити. Тому ми вирішили влаштувати собі двотижневі канікули і з головою поринули в бурхливе світське життя найбільшого міста на Гранях.

Ретельно розчесавши волосся, я поклала щітку на туалетний столик і вже підвелась була з крісла, збираючись іти до ліжка, аж тут пролунав тихий стукіт у вхідні двері. Я невдоволено поморщилася, подумки попередила Владислава, щоб він залишався у ванній, накинула на плечі халат і трохи роздратованим голосом мовила:

— Так, можна.

До спальні прослизнула Кристина — невисока вісімнадцятирічна дівчина, темна шатенка з великими карими очима, щуплявою фігуркою, нерозвиненими формами і симпатичними, хоч і не надто виразним, обличчям. Вона належала до штату моїх фрейлін і, як решта придворних панночок, походила з інквізиторської родини — тобто, була аристократкою.

Всередині Священної Імперії інквізитори займали місце вищої знаті й фактично були панівним класом у тутешньому суспільстві. Протягом минулого тисячоліття, за пасивного сприяння Метра та інших Великих, Інквізиція зосередила в своїх руках головні важелі державної влади в Імперії й перетворилася із суто чаклунського ордену на потужну політичну організацію. Ще наприкінці XVIII сторіччя вона об’єднала в своїх лавах переважну більшість сильних чаклунів Імперії, що мали домінантний (інакше кажучи, інквізиторський) дар, а тих небагатьох, що відмовились долучитися до неї, оголосила прибічникам темних сил і влаштувала на них гоніння, змусивши їх залишити межі імперських володінь. Натомість будь-який чаклун інквізиторського рівня, незалежно від свого походження, міг легко отримати громадянство Імперії за умови визнання зверхності над собою ордену. Як і кожна тоталітарна структура, Інквізиція не терпіла конкурентів ні в керуванні державою, ні в справі захисту Граней від підступів Нижнього Світу. Владислав, який, на відміну від мене, непогано пам’ятав часи соціалізму, порівнював тутешні порядки з радянською однопартійною системою. Хоча слід віддати Інквізиції належне — вона не нав’язувала громадянам Імперії якоїсь єдиної ідеології і не обмежувала їхніх економічних та соціальних свобод.

Не бувши, в принципі, замкненою кастою, Інквізиція водночас мала всі ознаки окремої суспільної верстви — і на це були вагомі причини ґенетичного характеру. Якщо здібності вищих маґів проявлялися спонтанно, без будь-якої відомої закономірності, то звичайний чаклунський дар був чисто спадковою ознакою і повною мірою передавався дітям лише в тому випадку, коли його мали обоє батьків. Тому інквізитори воліли знаходити собі пару в своєму середовищі, майже ніколи не одружувалися з простими смертними і вкрай рідко — зі слабшими чаклунами. Сини інквізиторів, як правило, також ставали інквізиторами, зберігаючи наступництво поколінь, а от з-поміж дочок лише незначна частина по закінченні школи нарівні з хлопцями вступала до спеціальних академій ордену; більшість дівчат просто виходили заміж за інквізитрорів і в суто патріархальних традиціях задовольнялися скромною роллю берегинь родинного вогнища.

Мої фрейліни якраз і належали до цієї більшості. Своє перебування при дворі розглядали як сприятливу нагоду запопасти собі гідного чоловіка, а на щось більше не замірялися. Лише кілька дівчат, зокрема й Кристина, мали певні амбіції, які виходили за межі цієї нехитрої життєвої філософії, але вже той факт, що вони віддали перевагу придворній службі перед подальшим навчанням, свідчив про брак у них рішучості піти всупереч усталеним традиціям та планам своїх батьків. Та ж Кристина, як мені було відомо, вже два роки поспіль поривалася вступити до інквізиторської академії (власне, за мірками Основи, це була радше старша школа, ніж вищий навчальний заклад), проте обидва рази відкликала свою заяву напередодні іспитів. Я ще могла зрозуміти, що їй не до вподоби військова муштра; мені й самій не подобалася надмірна мілітаризованість інквізиторської освіти. Однак дівчата, на відміну від хлопців, мали повне право відмовитися від цієї частини навчальної програми; тоді б, звичайно, Кристині не світило отримати звання кадета, зате після академії вона могла спокійнісінько продовжити навчання в університеті. Та ні — Кристина лише мріяла про самостійність, про власну кар’єру, але їй не вистачало сили волі для втілення своїх мрій у реальність.

Мушу визнати, що я від самого початку незлюбила Кристину. На своє лихо, дівчина близько зійшлася з Сандрою, а мене це дратувало відразу з двох причин: по-перше, в моїх очах Кристина стала ніби союзницею Сандри, яка мала нахабство зазіхнути на мого чоловіка; по-друге ж, я, незважаючи на всі ті події, продовжувала любити Сандру, і мені було дуже прикро, що вона так швидко знайшла собі нову подругу. Трохи згодом Кристина розібралася в ситуації, але від дружби з Сандрою не відмовилася — і це розлютило мене ще дужче. Звісна річ, я цілком усвідомлювала всю несправедливість свого ставлення до неї, проте нічого вдіяти з собою не могла. І навіть через чотири місяці після Сандриного зникнення я нітрохи не подобрішала до Кристини. От таке я стерво.

Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що вона була останньою з фрейлін, кого я хотіла б бачити в себе в спальні після одинадцятої години. Я вже збиралась у різкій формі висловити їй своє невдоволення з приводу цього вторгнення, а потім, не вислухавши пояснень, прогнати геть, але останньої миті стрималася — надзвичайно схвильований вигляд Кристини міг свідчити про те, що вона має поважні причини для такого пізнього візиту.

Дівчина почала була вибачатися, але я урвала її:

— Коротше, Кристино. Щось сталося?

— Так, пані. Я мушу поїхати додому, а без вашого дозволу Анна не погоджується відпустити мене.

Анна була моєю старшою фрейліною, в чиєму підпорядкуванні перебувала решта дівчат.

— Ти могла дочекатися ранку, — задля проформи зауважила я.

— Я хотіла б поїхати негайно, — зауважила Кристина. — Це дуже терміново.

— Якісь негаразди в сім’ї?

— Так, — коротко відповіла дівчина.

Було видно, що вона не хоче ділитися зі мною своїми проблемами. А я, власне, не мала особливого бажання знати про них. Тож не стала вимагати пояснень, лише спитала:

— Надовго їдеш?

— Не знаю, пані. Залежить від обставин. Але на одну тільки дорогу туди й назад мені знадобиться понад місять. Саме тому Анна не наважилась відпустити мене без вашої згоди.

Згадавши, що Кристинин батько служить в одному з провінційних командорств за межами Золотого Кола Імперії, я з розумінням кивнула. Її справді чекала неблизька дорога. І, щиро кажучи, мені це було на руку. За півмісяця мала розпочатися наша з Владиславом велика поїздка по Гранях, і я вже шукала якусь пристойну зачіпку для того, щоб не взяти з собою Кристину і водночас не виказати відверто своєї немилості до неї — я не могла дозволити собі так принизити дівчину, яка, зрештою, не зробила мені нічого поганого. А її від’їзд до рідних вирішував усі проблеми: за будь-яких обставин, вона просто фізично не встигала повернутися до початку нашого вояжу. Можливо, за час її тривалої відсутності, коли вона не мулятиме мені очі, я пом’якшу своє ставлення до неї… Хоча навряд.

— Ну що ж, — сказала я. — Не бачу причин затримувати тебе. Родина — це святе. Анна прийшла з тобою?

— Ні, пані. Вона сказала, що це зачекає до ранку й лягла спати.

Я закусила губу. Марнувати свій час на Анну мені зовсім не хотілося. А найшвидший спосіб — викликати її подумки й повідомити про своє рішення — взагалі не годився. Раніше ми з Владиславом вважали телепатію однозначно приємною річчю, бо спілкувалися лише між собою і з Сандрою, чиї думки були нам приємні (Сідх розмовляв з нами винятково вголос). Проте згодом ми виявили, що таке задоволення від обміну думками — рідкісне явище. Здебільшого телепатичний контакт залишає по собі гидкуватий присмак, тому навіть найдосвідченіші чаклуни не вдаються до нього без нагальної потреби і роблять виняток тільки для вузького кола людей, спілкування з якими не викликає в них негативних емоцій. Анна ж не належала до тих, чиї думки мені було приємно слухати.

Я збиралась була написати для Анни коротку записку, але потім вирішила, що вона й без цього обійдеться.

— Гаразд, — сказала Кристині. — Піди до неї й скажи, що я відпускаю тебе просто зараз. А як не повірить, хай прийде й перевірить… Тільки я б не радила.

Кристина подякувала мені, ввічливо вислухала мої напутні побажання (висловлені, до речі, від щирого серця) і поквапилася піти, не бажаючи далі спокушати моє терпіння. А щойно двері за нею зачинилися, з ванної вийшов Владислав.

— Б’юсь об заклад, — з усмішкою мовив він, — що Анна повірить їй на слово і перевіряти не наважиться. Ти добряче вимуштрувала своїх фрейлін.

— А з ними інакше не можна, — знизала я плечима. — Варто виказати свою слабкість, вони негайно повсідаються на голову. От ти зі своїми придворними розібрався радикально — просто залишив їх без роботи. А мені моїх дівчат доводиться тримати в шорах.

— Правду кажучи, — зауважив Владислав, скидаючи з мене халат, — я чекав, що ти нагиркаєш на Кристину і витуриш її звідси копняками.

Я навіть трохи образилася.

— Ну, не вважай мене аж таким стервом. У дівчини, мабуть, серйозні проблеми, а я й так була з нею несправедлива. І все через те, що вона виявилася вірною подругою, не захотіла на догоду мені відступитися від Сандри…

Як завжди на згадку про Сандру, я спохмурніла. Владислав кинув мій халат на спинку крісла й ніжно обняв мене.

— Ох, Інно, — сказав він співчутливо. — Минуле завжди стоятиме між нами, і ми мусимо навчитися з цим жити. Його не можна викреслити з пам’яті, бо воно втілилось у сьогодення. Десь на світі є мій син, йому вже місяць від народження, і я не можу не думати про нього. Я не можу не думати про Сандру, бо вона матір мого сина, бо зараз вона з ним. Я не можу не хотіти їхнього повернення, не можу не мріяти про той день, коли вони повернуться — і Сандра, і малюк, обидва… Зрозумій мене правильно, рідна.

— Я розумію тебе, Владе, — відповіла я, міцніше пригорнувшись до нього. — Розумію, як тобі важко. Я вірю, що ми знайдемо твого хлопчика, захистимо його та Сандру від Веліала, захистимо й самих себе… І взагалі, все в нас налагодиться, все буде гаразд, ми з усім упораємося — хай там що чекає нас у майбутньому.

А наше майбутнє досі залишалося туманним і невизначеним. Усупереч поширеній думці, що Ференц Карой знав про Метрові плани щодо нас і діяв з ним заодно, сувора правда полягала в тому, що ми звалилися йому, як сніг на голову, і він уявлення не мав, що з нами робити. Реґент, утім, не сумнівався, що ми і є ті самі спадкоємці, про яких ішлося в заповіті верховного короля, одначе він не наважувався офіційно оголосити про це до завершення обумовленого Метром трирічного терміну. Таким чином, ми опинилися при дворі у вельми двозначному становищі — не гості, але й не господарі, — що завдавало чимало проблем, як нам самим, так і всім, хто нас оточував. Гадаю, реґент радо повернув би нас у Кер-Маґні, але за наявних обставин це вже не уявлялося можливим — надто багатьом людям було відомо про наше існування, а головне, про нас знали в Нижньому Світі. І, схоже, знали набагато більше, ніж будь-хто на Гранях…

*

…На нашу першу зустріч із Ференцом Кароєм, яка відбулася в земній штаб-квартирі Інквізиції, ми покладали величезні надії. Сподівалися, що нарешті отримаємо вичерпні пояснення всьму, що з нами сталося, дізнаємося, що ж насправді планував Метр і яке майбутнє він для нас готував, а крім того, з’ясуємо тайну походження Владислава. На жаль, надії ці не виправдалися, і після нашої розмови загадок лишилося не менше, ніж було до неї.

Не буду втомлювати вас розповіддю про те, як на Ланс-Оелі ми лише на два дні розминулися із загоном інквізиторів, а також про подальшу нашу подорож на Основу і про пошуки там контакту з Інквізицією. Зазначу тільки, що найбільше клопотів ми мали із загоряними, які аж чманіли від самого факту перебування на леґендарній Землі й кілька разів мало не вскочили в халепу від цілковитого незнання тамтешніх правил поведінки. А що ж до інквізиторів, то їх ми розшукали несподівано легко, навіть не залишаючі меж Києва. Їхній начальник, Ференц Карой, саме був у Вічному Місті, куди ми могли потрапити щонайраніше за півтора місяці, проте жодних ускладнень через це не виникло — маґічна техніка інквізиторів, навіть в умовах Основи, дозволяла усунути більшість незручностей віддаленого спілкування і досягти повного ефекту присутності співрозмовника. Об’ємне зображення реґента, зіткане з тисяч найтонших променів світла просто в повітрі, виявилося таким реальним і переконливим, що якби нас не попередили заздалегідь, ми б вирішили, що він перебуває з нами в одній кімнаті. Тільки тоді ми зрозуміли, що вислів „поговорити наживо“, який зазвичай вживався чаклунами для позначення якісного візуального зв’язку, нітрохи не був перебільшенням.

— Боюсь, молоді люди, я мушу засмутити вас, — сказав реґент, вислухавши нашу розповідь. — Як бачу, ви не сумніваєтеся в моїй причетності до цієї історії й чекаєте від мене пояснень. На жаль, я можу поділитися з вами лише своїми здогадами та припущеннями, не більше того. Хочете вірте, хочете ні, але я нічого не знав про Метрові плани, і все, що з вами трапилося, для мене цілковита несподіванка.

— Ви нічого не знали? — недовірливо мовила я, неабияк приголомшена його словами. — Але ж це неможливо! Як тоді ви поясните нашу зустріч в університеті півтора року тому? А присутність Метра на одному з ваших семінарів… Я ж не помиляюся, то був він?

Реґент ствердно кивнув:

— Так, Інно. То справді був Метр, і він приходив через вас. Але висновки, що їх ви зробили з цього факту, помилкові. До того дня, коли ви вперше прийшли на семінар, я уявлення не мав про ваше існування і вже поготів не знав, що від самого народження ви перебуваєте під наглядом. Я навіть не зразу виявив ваші латентні здібності — це на Гранях маґічну ауру видно за милю, а в умовах Основи непробуджений дар, навіть такий сильний, як у вас, помітити важко. Для цього треба спеціально придивитися. Лише на шостому чи сьомому занятті, точно не пам’ятаю, я придивився до вас — і уявіть мій шок, коли я виявив, що ви є вищим маґом! Певна річ, я негайно доповів про свою неймовірну знахідку Метрові. Ну, а він і взнаки не дав, що знає вас.

— Отже, нашу зустріч було підлаштовано?

Ференц Карой втомлено знизав плечима. За час що минув від тоді, як я бачила його на семінарах в університеті, він помітно змарнів. Чи то на нього так вплинули останні події, чи то тягар верховної влади в Імперії виявився надто важким, а може, його просто наздогнала старість. За Сандриними словами, реґентові було вже за сто сімдесят років — а це поважний вік навіть для вищого маґа…

— Коли йдеться про Метра, не можна нічого стверджувати напевно, а проте я гадаю, що він тут ні до чого. На мою думку, це був просто збіг — і не такий уже й неймовірний. За давно заведеним розпорядком, у Нічиї Літа на Основі постійно несе вахту леґіон інквізиторів, охороняючи її від проникнення нечисті з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обіймають вищі керівники Інквізиції, а позаминулого року якраз і була моя черга. Взагалі, охорона Основи, хоч і відповідальна, але доволі нудна справа. Тому я вирішив у вільний час викладати — є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Ваш університет я обрав з тієї простої причини, що він був поруч: як ви вже знаєте, з часів Чорнобильського Прориву земна штаб-квартира Інквізиції знаходиться під Києвом. Отож нічого підозрілого в обставинах нашої зустрічі я не вбачаю… Гм. За винятком хіба того, що ви, студентка-другокурсниця, зацікавилися темою мого семінару.

— Не думаю, що це можна назвати підозрілою обставиною, — озвався Владислав. — Інна ще в школі обрала своєю майбутньою спеціальністю математичну фізику, а на першому курсі активно вивчала функціональний аналіз та теорію груп.

— Дуже корисні дисципліни, — схвально мовив реґент. — Хоча маґія не підпорядковується фізичним законам, методи математичної фізики широко застосовуються для аналізу складних маґічних явищ. Я цілком припускаю, що Метр, помітивши вашу схильність до математики, ненав’язливо скерував ваш інтерес на ту її галузь, яка становить найбільшу практичну цінність для чаклунів. Але це ще не означає, що він навмисно створив таку ситуацію, що ви захотіли послухати мої лекції і тим самим дозволили мені виявити ваш прихований дар. Та й подальші Метрові вчинки свідчать про те, що наша зустріч не входила в його плани. Коли я повідомив його про свою знахідку, він прибув на наступне заняття, буцім для того, щоб подивитися на вас. А потім сказав мені, що вам краще дати спокій на найближчі п’ять-шість років, мовляв, ваш дар ще нестійкий і поки його чіпати не можна.

У мене тьохнуло серце. Від Сандри я знала, що, за рідкісним винятком, усі дівчата, народжені з даром вищого маґа, втрачають його ще немовлятами. Я була першим таким винятком за останню тисячу років, і мені зовсім не хотілося позбуватися своєї надзвичайної сили. Попри те, що часом вона завдавала мені чимало клопотів, я вже звикла до неї — чи, радше, звикла почуватися унікальною…

— Але ж це… Це ж неправда?

— Авжеж ні, — заспокоїв мене Ференц Карой. — Якщо ваші здібності пробуджені й діють, то ви маєте здоровий, повноцінний дар, і його втрата вам не загрожує. Як засвідчує досвід, нівелювання дару відбувається ще на початковому етапі його формування — або в материнській утробі, або в перші три місяці життя. У старшому віці жодного такого випадку не зафіксовано — ні з хлопчиками, ні з дівчатками. А проте, я повірив Метрові, повірив беззастережно, і мало того — відтоді втратив до вас будь-який інтерес і нітрохи не здивувався, коли ви припинили відвідуват семінар. Я ніби забув про ваше існування. Щоправда, іноді згадував про вас, але якось побіжно, мимохідь, і в мене не виникало ні найменшого бажання вас рошукати.

— А я уникала зустрічей з вами, — сказала я. — Того дня я раптом зрозуміла, що поки не готова до сприйняття матеріалу такого рівня складності, і це боляче вдарило по моєму самолюбству. Тому вирішила більше не ходити на ваші лекції, щоб не здаватися цілковитою дурепою.

— Гадаю, ці думки навіяв вам Метр.

— А з вами він також щось зробив?

— Поза будь-яким сумнівом. І хоча я не зміг виявити слідів навіювання, воно напевно було, бо інакше не можна пояснити мої подальші дії… вірніше, мою бездіяльність. Адже ви, Інно, перша за півтори тисячі років жінка вищий маґ, і те, з якою легкістю я викинув вас із голови, що перестав цікавитися вами, що більше нікому не розповів про своє, без перебільшення, епохальне відкриття — все це не просто дивно, це дико, це неймовірно. Лише в листопаді наступного року я схаменувся й почав вас шукати, але на той час ви з Владиславом уже зникли. До речі, тоді я вперше почув про вас, юначе, — додав реґент, звертаючись до мого чоловіка. — Доти я не знав про ваше існування і попервах навіть не був певен, чаклун ви чи ні. Тільки після того, як мені стала відома історія вашого всиновлення, я зрозумів, що ви не просто випадкова жертва обставин, а така ж фігура в Метровій грі, як і Інна.

— Швидше пішак, — похмуро зауважив Владислав.

Ференц Карой похитав головою й промовив з легким докором:

— Дуже погано, якщо ви справді так думаєте. Надмірна скромність шкідлива, а у вашому становищі вона неприпустима. Недооцінюючи себе, ви водночас недооцінюєте свій вплив на події, а це може призвести до катастрофічних наслідків. Ви з Інною належите до двадцяти п’яти наймогутніших людей в усьому світі, до того ж Метр, останній з Великих, від самого народження дбав про вас, і хай там що ви думаєте про його опіку, сам факт такої пильної уваги багато про що свідчить. Потім були ваші пригоди на Аґрісі, де ви двоє, ще такі юні та недосвідчені, подолали леґендарного чорного чаклуна Женеса і завдали Нижньому Світові найнищівнішої за останню тисячу років поразки. Ну, а ваша зустріч у Колодязі з посланцями Вишніх — узагалі випадок безпрецедентний. Усе це робить вас в очах простих людей мало не обранцями Небес, а в очах чаклунів… та й в очах чаклунів, мабуть, також.

— А ви не думаєте, що те видіння було… ну, просто видінням? — нерішуче запитав Владислав. — Щось на зразок колективної ґалюцинації.

— У певному сенсі це й була ґалюцинація, — погодився реґент. — Але вона відображала об’єктивну реальність вищого рівня, яку ваша свідомість інтерпретувала у звичних для вас образах. На відміну від інших людей, що переживали схожі видіння, ви маєте переконливий доказ того, що не стали жертвою своєї розбурханої уяви.

Ми відразу збагнули, про який доказ ідеться. Наприкінці видіння Рівал де Каерден дав нам точну подобу меча, що висів на стіні у зброярні Кер-Маґні, і пояснив, що це — його внутрішня сутність, тоді як на Ланс-Оелі знаходиться лише фізична оболонка. Коли ж Владислав зауважив, що свого часу ця фізична оболонка боляче вжалила його, мої брати, Сіґурд та Ґійом, запевнили нас, що надалі це не повториться, оскільки тепер ми володіємо внутрішньою сутністю меча. Прибувши в Кер-Маґні, ми переконалися, що меч верховного короля справді визнає нас своїми господарями і більше не „пручається“. Ми взяли його із собою на Основу, навіть не підозрюючи, який фурор це викличе серед тутешніх інквізиторів.

Владислав простягнув руку й торкнувся ефеса меча, що лежав на невисокому столику між нашими кріслами. Я відчувала, що в нього крутиться на язиці одне питання, яке він не наважується висловити вголос із побоювання видатися цілковитим невігласом. Це зрозумів і реґент.

— Дарма бентежитесь, юначе. Метрів меч — нерозгадана загадка навіть для мене. Я відчуваю в ньому величезну силу, але нічогісінько не знаю про те, звідки вона береться і як діє. Кілька разів я з дозволу Метра намагався дослідити цей меч, проте особливими успіхами похвалитися не можу. Хіба що навчився нейтралізувати його больовий вплив, та й то не до кінця — коли беру його до рук, він неприємно „щипає“, а всі мої спроби бодай трохи витягти його з піхов призводили до дуже прикрих наслідків. Наскільки мені відомо, ви — єдині люди, яким підкоряється Метрів меч.

— І що це означає? — позікавилась я.

— Формально нічого. При всій своїй загадковості, цей меч не має ніякого офіційного статусу, хоча його й називають мечем верховного короля. У нього навіть нема власного імені, нікому не відома його історія, ніхто ні разу не бачив його в роботі. А проте, в Імперії він віддавна вважається своєрідним символом королівської влади; це єдина зброя, яку будь-кили носив при собі Метр. А тепер меч належить вам — і можу вас запевнити, ніхто не наважиться заперечувати ваші права на нього. Нікому іншому ще не вдавалося тримати його в руках, не кажучи вже про те, щоб видобути його з піхов.

Ми з чоловіком швидко перезирнулися. Майже так само нам говорила про меч і Сандра. Щоправда, вона зараховувала його, разом з короною та скіпетром, до офіційних реґалій Імперії, тоді як Ференц Карой заперечував це. А втім, різниця невелика. Офіційно чи ні, цей меч символізував верховну владу, а ми були єдині, кому він підкорявся…

— А що, як він уже втратив свою силу? — зі слабкою надією припустив Владислав. — Принаймні частково. Тут ваші люди перевіряли його, звичайних чаклунів він і зараз не сприймає. Та, можливо, з вами й іншими вищими маґами поводитиметься інакше?

— Сумніваюся. Навіть через наш контакт я відчуваю, що його могутність нітрохи не зменшилася. Ба навпаки — з відходом Метра він став ще неприступнішим. Досі будь-який досвідчений чаклун інквізиторського рівня мав можливість огорнути його силовим коконом і перенести з одного місця в інше, але Віченцо Торічеллі, якому я доручив забрати меч із Кер-Маґні, не зміг навіть підступитися до нього. — Реґент гмикнув. — Тільки не подумайте, що я збирався позбавити вас законного спадку. Коли я надсилав Віченцо на Ланс-Оелі, то не знав про існування другого заповіту, а дізнавшись, не поставився до нього серйозно, розцінив це як прощальний жарт Метра. За всієї своєї раціональності, він вважав себе великим дотепником, і така витівка була цілком у його стилі. Я, звичайно, і вгадці не мав нехтувати королівською волею, проте був певен, що формулювання „ґрафство Ланс-Оелі з усім належним до нього“ меча не стосується. Лише наприкінці жовтня, коли Імперією стали ширитися чутки… Гадаю, вам уже відомо про них?

Ми ствердно кивнули. Про існування цих чуток згадувала ще Сандра, та оскільки вона мешкала далеко за межами імперських земель, а до того ж насамперед була заклопотана своїми власними бідами, то не надто цікавилася ними й мала про них лише загальне уявлення. Зате перший же інквізитор, якого ми зустріли на Основі, охоче розповів нам, що, за цими чутками, Метр насправді не відішов у Безмежний Всесвіт, а помер справдешньою смертю, залишивши людям свою частку Вселенського Духу — останню у світі земному. Проте він не передав її іншій людині, а натомість обрав своїм наступником меч, який, бувши неживим предметом, міг утримувати в собі Дух як завгодно довго.

Про подальшу долю меча говорили різне. За найпоширенішою версією, Метр уже знайшов йому нового господаря, а за іншою — цього господаря мав обрати сам меч. І претенденти на спадок не забарилися — різного штибу авантюристи, реліґійній фанатики і просто божевільні, що стверджували, буцімто останній з Великих являвся їм уві сні, й вимагали піддати їх випробуванню мечем. Навіть чимало інквізиторів, щиро вважаючи це маячнею, все ж були не проти спробувати щастя. Тому й не дивно, що з-поміж двох десятків людей, які були присутні у штаб-квартирі, не менше дюжини під тим або іншим приводом торкалися до нашого меча, а переконавшись, що він „кусається“, кидали на нас погляди, сповнені заздорощів… і благоговіння.

— Певна річ, — продовжував Ференц Карой, — усі ці балачки про передачу частки Духу мечу є повною нісенітницею. Але та раптовість, з якою виникли ці чутки, і швидкість, з якою вони поширилися, не могли не насторожити мене. Це скидалося на старанно продуману й добре організовану кампанію. У зв’язку з новими обставинами, Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі вже не здавався мені жартом: адже меч досі перебував там і, судячи з невдалої спроби Віченцо Торічеллі забрати його, вперто не хотів залишати Кер-Маґні, наче наполягав на своїй належності до решти спадку. Це змусило мене до ретельного аналізу всіх Метрових учинків перед його відходом, і в результаті я згадав про вас, Інно. Тоді я ще жодним чином не пов’язував вас з іншими подіями, але поступово цей зв’язок дедалі чіткіше окреслювався, а після звістки з Аґріса я остаточно переконався, що ви з Владиславом і є ті самі спадкоємці, про яких ішлося в головному заповіті Метра.

Реґент перевів подих і довірчим тоном зізнався:

— Останні три місяці були, мабуть, найважчими в моєму житті. Марно я виправдовувався й пояснював, що нічого не знав про Метрові плани і не брав у них участі. Ніхто не вірив мені, навіть мої найближчі соратники вважали, що я накоїв дурниць, а тепер намагаюся вмити руки, зняти з себе відповідальність. На мене посипалися звинувачення, що я не встежив за вами, дозволив вам утекти з Ланс-Оелі і вскочити в смертельну халепу. Ті ж, хто підозрював мене в надмірних владних амбіціях, пішли ще далі й висловлювали припущення, що це не просто недбалість з мого моку, а зловмисні дії з метою усунути вас зі свого шляху на престол. Не знаю, чим би все закінчилося, якби ви справді загинули… На щастя, все обійшлось, і ви повернулися цілі та неушкоджені. Сподіваюсь, тепер пристрасті вгамуються, і мене, принаймні, перестануть звинувачувати у „зловмисних діях“.

„Отак-от, Інно,“ — подумки мовив Владислав. — „Сандра мала рацію.“

Я насилу стримала гірке зітхання. Реґентові слова про престол поховали наші останні надії на те, що Сандра помилилася в своїх здогадах, щодо Метрового задуму. А надто ж мені не сподобалося, що Ференц Карой згадав про це ніби між іншим, наче йшлося про щось давно вирішене й не варте подальшого обговорення.

— Ви вважаєте, — обережно спитала я, — що Метр замислив усе це для того, щоб зробити нас королем та королевою?

— Сам я так не вважаю, — відповів реґент. — Зате в цьому переконані інші. І, мушу визнати, мають на це вагомі підстави. Від часу утворення Священної Імперії нею правив Метр — Великий. Але він пішов у Безмежність, на світі не лишилося інших Великих, і людям видається цілком природним, що тепер на чолі наймогутнішої держави Граней має стати вищий маґ. А ще краще, щоб правителів було двоє — чоловік та дружина, король і королева. Вже з цієї причини ви, Інно, як єдина жінка серед вищих маґів, і Владислав, як ваш чоловік, є головними претендентами на трон.

— Але ж народ нас зовсім не знає, — спробувала заперечити я. — Для нього ми чужі.

— Не більше, ніж інші вищі маґи, за винятком мене. З усієї нашої компанії лише я один є своїм для громадян Імперії, а решта — такі ж чужі, як і ви. Вони мешкають у далеких краях і всі, крім одного, мають свої власні королівства, які, хоч і не ворогують з Імперією, проте змагаються з нею за сфери впливу. В цьому сенсі вони ще чужіші для імперців, ніж ви, оскільки ви просто чужинці, тоді як вони — чужинці-суперники… Ну, за винятком хіба що Торстена Ільмарсона. Свого часу він був одним з маґістрів Інквізиції, але сто років тому повернувся на рідний Торнін, де заснував чаклунську школу для дітей з проміжним маґічним даром і відтоді нею керує. Проте Ільмарсон дуже старий, він на вісім десятиліть старший за мене — а я теж далеко не молодий. Імперії ж потрібні молоді та енерґійні правителі, здатні забезпечити стабільність верховної влади і, що важливо, її наступність. Ви обидва є вищими маґами, тому маєте гарні шанси, що бодай один з ваших дітей повною мірою успадкує вашу силу.

— Однак, — зауважив Владислав, — самі ви не думаєте, що Метр хотів зробити нас королем та королевою.

Реґен спантеличено глянув на нас, а вже наступної миті в його очах промайнуло розуміння.

— Я цього не казав, юначе. Ви неправильно витлумачили мої слова… втім, і я висловився не найкращим чином. Я лише мав на увазі, що не вважаю це головною метою Метра. Безумовно, я згоден з тим, що він, крім усього іншого, хотів посадовити вас на трон. Але це не все, аж ніяк не все.

— А що ж іще?

Ференц Карой безпорадно розвів руками.

— Отут ми переходимо з царини здогадок до царства загадок. Я відчуваю, що Метр замислив велику гру, ставкою в якій є щось набагато значніше, ніж навіть корона Імперії. Надто вже він замутив воду, дуже ризикував вами обома — а він ніколи не був схильний до невиправданого ризику. І до невиправданих жертв, до речі, також. А тепер уже очевидно, що бійня на Аґрісі була спланована Метром наперед; упродовж багатьох років він готував цю Грань до вашої сутчики з Нечистим. Але навіщо? Для чого? І чому Нижній Світ прийняв його виклик, кинув проти вас величезні сили, пожертвував таким цінним слугою на Гранях?… Тільки для того, щоб завадити вам зійти на престол? Не вірю! — Реґент рвучко схопився з крісла і швидко пройшовся від стінки до стінки (певна річ, у своєму кабінеті, проте нам здавалося, що він ходить просто перед нами). — Що ж ти задумав, дідугане? — з несподіваним запалом промовив великий інквізитор, дивлячись у стелю, а точніше, крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завжди був великим комбінатором, за свого земного життя ти маніпулював людьми, як маріонетками… Невже збираєшся смикати за нитки і з Небес?

Ми з Владиславом розгублено дивилися на нього. Реґент повернувся в своє крісло й сів, схиливши голову. Лише через хвилину він заговорив:

— Перепрошую за мою нестриманість, молоді люди. Я геть вибитий з колії. Мене завжди бісила та безцеремонність, з якою Метр втручався в долі окремих людей та цілих народів, виправдовуючи свої вчинки турботою про добро всього людства. Проте цього разу він, схоже, перевершив самого себе. Так би мовити, вирішив наостанок гучно грюкнути дверима. Я уявлення не маю, що він задумав, і навіть не візьмуся гадати, чим усе закінчиться. Але одне знаю напевно: за жодні скарби світу я не погодився б помінятися з вами місцями. Ви опинилися між молотом та кувадлом, і хай допоможе вам Бог… якщо Він узагалі існує.